LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, VI

LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA

ПРО ОДНУ СЛОВ’ЯНСЬКО-БАЛТО-ФІНСЬКУ ІЗОГЛОСУ

Б. А. ЛАРІН

I

У передмові до «Досвіду обласного великоруського словника», редактором якого був А. Х. Востоков, читаємо (с. II—III): «У старовинній російській мові знаходимо заміну знахідного відмінка називним при неозначеному дієслові. Ця особливість збереглася в нинішньому обласному північному говорі. Так кажуть: рукавица снять, сестра проводить, вода налить, река переплыть тощо». Того ж 1852 року П. А. Лавровський виокремив такі конструкції в давньоруській писемності та сучасному російському фольклорі¹. Подальші дослідження провадилися в цих двох напрямах.

У «Історичній граматиці російської мови» Ф. І. Буслаєва² було визначено функцію інфінітивних зворотів, «що означають необхідність або можливість дії», і зібрано яскраві приклади, починаючи з 1229 р. (договірна грамота смоленського князя Мстислава Давидовича з Ригою та Готландом) і закінчуючи «досі вживаним в обласних говорах, наприклад, в архангельському, „выкупить буде права рука“». Наведено зі збірки прислів’їв XVII ст.:

Барана вбити — не душу занапастити. Без грошей — вода пити. Говорити правду — втратити дружбу. Дати позику — навік остуда. Любити гру — купити домру. Першу пісеньку — зарум’янившись, заспівати.

З «Давніх російських віршів» (збірка Кирші Данилова): «Хотя нога изломить, а двери выставить. Где бы Ермаку зима зимовать.»

¹ П. А. Лавровский, О языке северных русских летописей, СПБ, 1852, стр. 122—124.

² Ф. И. Буслаєв, «Історична граматика російської мови» (1-ше вид. 1858, 2-ге вид., 1862, § 196).

87

Я навів так багато цитат Ф. І. Буслаєва тому, що наступні російські синтаксисти відштовхуються від них, повторюють їх, поступово збільшуючи фонд цих матеріалів.

Вс. Міллер у статті 1872 р.³ навів ведійську паралель до конструкції називного відмінка додатка при інфінітиві: sa asya mahimā na samnaçē (досл. «великої могутності його не досягти») і цим значно розширив хронологічні межі вивчення такого звороту.

А. Потебня на трьох сторінках книжки «Із записок з російської граматики»⁴ ще більше розширив поле дослідження в різних напрямах. Він навів п’ять цитат із середньовічної білоруської писемності (найдавніша з них — 1387 р.) і одну із сучасного білоруського народного мовлення, тим самим спростувавши усталену на той час (і повторювану й досі) думку про виключно північноросійський ареал цього явища.

Походження конструкції він пов’язав із закономірністю граматичної еволюції, яку обґрунтовує в цьому дослідженні: «від безособових зворотів — до особових». Давній вигляд формули Такова правда узяти русину у Ризго и на Гоцком берегѣ він реконструює так: Такова правда [есть] взяти русину…, де слово правда вважає підметом, а взятии (іменник у давальному відмінку) — додатком або обставиною мети присудка. Надалі, на його думку, зворот став безособовим, а слово правда, залишаючись за формою називним відмінком, було переосмислене як прямий додаток при взятии (тепер — інфінітиві). Цим поясненням Потебня (на мій погляд, спірним) відкрив шлях до глибокого історичного аналізу загадкової синтаксичної конструкції. Після праці А. А. Потебні вже неможливо ні переносити в минуле сучасне російське розуміння цього звороту, ні вважати його незмінно сталим і однозначним упродовж усієї доступної нам історії.

³ Цю статтю, написану як відповідь на анкету 4-го археологічного з’їзду в Казані, було надруковано в «Московских университетских известиях» за 1872 р., ч. IV, а згодом перероблено на книжку: «Погляд на “Слово о полку Ігоревім”», М., 1877. Зауважмо, що до цієї книжки автор не переніс ведійської паралелі, оскільки наведена конструкція не типова для ведійської мови й відрізняється від російських тим, що інфінітив у ведах ще не викристалізувався: були вживаними численні різноманітні іменні утворення, у яких відмінкова форма іменника була ще загальнозрозумілою.

⁴ А. А. Потебня, «Із записок з російської граматики», II, 416–18, Харків, 2-ге вид., 1888. Оскільки багато хто й досі відносить цей зворот до північноросійського, я відтворю тут білоруський документальний матеріал, зібраний А. А. Потебнею: 1) Із грамоти вел. кн. Ягайла 1387 р.: «а всякому ми делу и справа ему (Скригалѣ) чинить и его людеи»; 2) з «Актов Западной России», I, 352: «Витеблянину вся тарба лицом вернути» (1503 р.); 3) там само, I, 92: «давати им мера меду»; 4) там само: «давати ему полъ мѣры меду, а полтина грошей литовская» (1480 р.); 5) там само, II, 27: «хто корда добудеть на кого, ино рука втяти, а хто кого ранить, ино шия втять» (1507 р.). Сучасне: «Дать половина Маркова богатыря» (Романов, «Белорусский сборник», III, 338). Акад. Є. Ф. Карський («Белоруссы», вип. 2, перевидання 1956 р., с. 163, і вип. 3, 395) знайшов ще 9 прикладів у пам’ятках XIV—XVI ст. і кілька прикладів із народного мовлення.

88

Після тлумачення звороту „називний з інфінітивом“ А. Потебні не становило труднощів пояснити давньоруські та сучасні діалектальні конструкції з надобо (надо), (н)требь з називним відмінком (не надобо моя дань, 1490 р.; не требь ти молчание „Lexicon palaeoslovenico = graeco = latinum F. Miklosich’a“; сучасн. али сила тебе надоть несчетная). Потебня вперше пов’язав ці конструкції з інфінітивними, що сприяє історичному розумінню і тих, і тих. Іменний відмінок іменника в цих зворотах — на його думку — був і залишається вираженням підмета, а (есть) взяти, (есть) надобо — присудком.

А. В. Попов⁵, який писав: „походження цього типу зворотів цілком зрозуміле“, і Д. Н. Овсянико-Куликовський⁶, який назвав форму іменника в цих зворотах „псевдоназивним“, — пішли за Потебнею.

Теорію Потебні прийняли також А. Н. Соболевський⁷ та Є. Ф. Карський. Не звернувши уваги на зауваження Буслаєва й Потебні про можливість у цій конструкції називного відмінка іменників чоловічого роду (знать сова по перью, — знать сокол по полету; ленивой и по платью знать), Соболевський стверджує, що цей зворот допускав лише іменники жіночого роду однини. Як і Потебня, він вважає пізнішим результатом розпаду первинної конструкції поєднання називного відмінка прямого додатка з наказовим способом або дієприслівником (Дай бог ему здоровье и мьзда спасения от бога прияти Пролог 1383; Взявъ у воеводы отписка 1634 р.; соямя рубашка — у Домострої).

А. А. Шахматов у ранній праці⁸ про мову новгородських грамот висловив дуже сміливе для свого часу припущення, яке, зауважмо це відразу, лише тепер знаходить подальше обґрунтування: „Вельми ймовірно, що в XIV ст. у словах, які виражали істот, спостерігалося те саме, що й у сучасній мові, але, можливо, поряд із формою родового відмінка = знахідний відмінок могла існувати й форма знахідного однини та множини, подібна до називного однини та множини; випадки: держати тивунъ (№ 2); тивунъ свой держати (№ 1 і 9); слати осетрьникъ и медовара (№ 1 і 3); при осетрьника (№ 6, 7 і 9); всякий гость пустити (№ 12) та деякі інші нічого не доводять проти цього, оскільки це можуть бути називні відмінки замість очікуваних знахідних під впливом неозначеного способу, зовсім так само, як ми знаходимо тут: вся таль пустити (№ 12), грамота изрѣзати (№ 12), та грамота дати ти назад (№ 3), продати ти дань своя (№ 10), дати исправа (№ 16).“ Шахматов уперше визнав, що збіг форм називного—знахідного відмінка в іменниках чоловічого та середнього роду не може бути підставою,

⁵ А. В. Попов, Сравнительный синтаксис именительного, винительного и звательного падежа в санскрите, зенде, греческом, латинском, немецком, литовском, латышском и славянских наречиях, „Филологические записки“, 1879, вып. VI, стр. 47.

⁶ Д. Н. Овсянико-Куликовский, Синтаксис русского языка, 2-е изд., СПБ, 1912, стр. 205, 207 и 202.

⁷ А. И. Соболевский, Русский исторический синтаксис, литографированное издание, СПБ, 1892—93, стр. 57 сл.—80 сл.

⁸ А. А. Шахматов, Исследование о языке Новгородских грамот XIII и XIV вв., СПБ, 1884, стр. 202.

89

щоб виключити можливість звороту „називний прямого додатка з інфінітивом“, що містить іменники чоловічого та середнього роду, а не лише іменники жіночого роду (у яких форми називного й знахідного відмінків не збігаються). Ба більше, він запропонував окрему категорію рідшого називного прямого додатка називної категорії істот замість знахідного, що давальному відповідає, яка збереглася переважно при інфінітиві.

У пізнішій праці⁹ про мову Двінських грамот він продовжує розмірковувати над цими конструкціями. Визнавши нормою в цих текстах для „назв істот“ тотожність форми родового відмінка однини та множини формі знахідного відмінка, він додає (с. 129 і далі): „зауважмо тут, що конь воронь (а дал… полишестадцать сороковъ бѣлки, а пополонка конь воронь № 90) — не знахідний, а називний відмінок. Так само формою не знахідного множини, а називного є: бобры (Се купи… и у стороньнихъ рѣкахъ рыба ловити и бобры бити (№ 108)“. Як бачимо, він також зараховує ці приклади до звороту „називний замість знахідного у прямому додатку“. Шахматов чітко розмежовує: а) присудок — особова форма дієслова (се купил… а далъ… тощо); у таких випадках називний множини замість знахідного з’являється внаслідок того, що „перехідне дієслово, яке керує, перебуває на значній відстані від керованого слова“; і б) присудок — інфінітив (с. 131): „заміна знахідного називним пояснюється, як видається, тим, що інфінітив за самим своїм походженням, будучи іменем, не мав того повного дієслівного значення, яке мали інші дієслівні форми“. Тут, слідом за Миклошичем, він готовий визнати підметом іменник у називному відмінку. Нарешті, в останній праці із синтаксису¹⁰ він схиляється до виведення звороту „інфінітив із називним відмінком“ із „надо(бѣ) + інфінітив“.

На цьому, власне, й завершується теоретичне опрацювання питання. Незначні поправки й доповнення, внесені пізніше, не мали такого значення, як розширення географічних або мовних меж досліджуваної конструкції в міру накопичення матеріалів із різноманітних джерел. Наприклад, у виданій В. А. Розовим „Присяжній грамоті князя Дмитра Ольгердовича Брянського королю Ягайлу 1388 р.“¹¹ ми знаходимо: слюбу ѣсть держати и цѣлую правду и чиста вѣра… Кілька років потому проф. Є. Тимченко¹² також знайшов називний прямого додатка з інфінітивом у низці староукраїнських джерел. Проте С. П. Обнорський ще 1927 р.¹³ називає це „старою північновеликоруською рисою“ і далі пише: „характерним є існування цієї особливості в білоруській мові за її відсутності в південновеликоруській і малоруській“, посилаючись на „Огляд звукових і формальних особливостей народної російської мови“ Колосова (Варшава,

⁹ А. А. Шахматов, Исследование о Двинских грамотах XV в., ч. I—II, СПБ, 1903.

¹⁰ А. А. Шахматов, Синтаксис русского языка, вып. 1, Лд., 1925, стр. 12.

¹¹ Южнорусские грамоты, собранные Владимиром Розовым, т. 1, изд. Отд. рус. яз. и словесности АН, Киев, 1917, стр. 42—44.

¹² Е. Тимченко, Номінатив і датів в українській мові, у Київі, 1925 р., стр. 15 сл.

¹³ С. П. Обнорский, Именное склонение в современном русском языке, вып. 1, Л., 1927, стр. 266.

90

1878), але ігноруючи праці українських мовознавців. З цього приводу П. Біціллі¹⁴ навів зі збірника І. І. Срезневського «Памятники народного языка» ще один уривок із тексту народної української думи: «Чи ще́ж тобѣ не далася тяжкая неволя знати». У своїй статті він відзначив переважне вживання конструкції при незалежному інфінітиві й визначив її вживання в літературній російській мові першою чвертю XVIII ст. як хронологічну межу, пояснюючи її зникнення свідомим усуненням «аномалії у формальному й смисловому відношенні». Це нібито сталося «відразу… що змушує пов’язати це явище з петровською реформою, яка сколихнула думку». Мова писемності й літератури XVIII століття надто мало досліджена, щоб беззастережно прийняти здогад П. Біціллі. Можу навести приклад із «Живописца» Новикова за 1772 р. (л. 15): Как отпоёшь молебен, так можно ему поднести чарка вина. Межу вживання звороту, можливо, буде відсунуто ближче до нашого часу. Та й як можна нехтувати надзвичайно широким поширенням звороту в народному російському мовленні! Живе мовлення навіть у своїх пережиткових рисах проривається в літературну мову. М. Горький у другому виданні п’єси «Егор Булычов и другие»¹⁵ всупереч коректорам і редакторам відновив у репліці Буличова: «Смолоду много бито, граблено, под старость надобно душа спасать», а не душу спасать, як хотіли надрукувати «охоронці» витесаної літературної мови.

Б. Унбегаун у праці 1935 р.¹⁶ зібрав документальні свідчення першої половини XVI ст. про вживання називного відмінка як прямого додатка при іменниках жіночого роду (а також таких, як рухлядь, рать, дочь), зазначивши, що назви істот чоловічого роду завжди виступають у формі родово-знахідного відмінка.

Я. А. Спринчак у своїй дисертації систематизував модальні функції інфінітивних зворотів¹⁷. Ф. П. Філін¹⁸ опублікував витяги з матеріалів про цю конструкцію, зібраних ленінградськими діалектологами під час експедицій для Діалектологічного атласу російської мови, відібравши цінні й нові дані, що уточнюють і коригують традиційну схему, наприклад, називний відмінок прямого додатка при залежному інфінітиві (хочу пить холодная вода — Вологод.); при особових формах дієслова (а рыба-то уж мы как любим — Біломор’я; сённи печка топили —

¹⁴ П. Біціллі, Вживання форми називного відмінка імен жіночого роду на -а при інфінітиві в російській мові, «Збірник на честь проф. Л. Милетича з нагоди сімдесятиріччя від дня його народження (1863—1933)», Софія, 1933, с. 199—208.

¹⁵ В альманасі «Год шестнадцатый», альманах 1, М., 1933. Також передруковано у 30-томному зібранні творів, т. 18, с. 106.

¹⁶ B. Unbegaun, La langue russe au XVI siècle (1500—1550). La flexion des noms, Paris, 1935, p. 128—131.

¹⁷ Я. А. Спринчак, Синтаксичні конструкції Судебника Івана Грозного: а) Конструкція інфінітива плюс називний однини жіночого роду. «Ученые записки Лен. Пед. Ин-та. им. Герцена», т. XX, Лд., 1939, с. 133—143; б) Конструкція «інфінітив з іменником у називному відмінку жіночого роду» в історії російської мови, «Научн. записки Днепропетровского Унив.», XIX, 1941, с. 3—47.

¹⁸ Ф. П. Філін, Про вживання форми називного відмінка іменників жіночого роду на -а у значенні акузатива, «Бюллетень Диалектологического сектора Ин-та Русского яз.», вип. 1, М.—Л., 1947, с. 17—22.

91

Вологод.); при наказовому способі (дай мені ягідку — Біломор’я; відріж окраєць хліба — Пудозьк.); при прислівнику «видно» (звідси-то хату видно — Ленінгр. обл.); при дієприслівнику (тиждень минувши — Лен. обл.). Переформульовуючи ідею раннього Шахматова, Ф. П. Філін стверджує розвиток «спільної акузативної категорії», «спільного знахідного відмінка», але тільки від іменників жіночого роду на -а.

Наслідуючи Ф. П. Філіна й наводячи пізніше зібрані ленінградцями матеріали, В. Георгієва¹⁹ вказує на випадки вживання називного відмінка замість розділового родового: Трави накоси теляті — Арханг.; Скільки риби треба наловити тобі-но? — Кр. Гори, Ест. РСР; У нас тепер сили-то мало — Новгор. В. Георгієва пропонує розглядати окремо й незалежно сполучення називного відмінка з надо (с. 47), хоча сама ж навела чимало прикладів типу: воду стерти треба — Біломор’я; треба стельку класти — Ленінгр. обл. (с. 43), що вказують на тісний зв’язок цих конструкцій.

В. І. Борковський²⁰ докладно розглянув праці попередників і навів багатий, добре систематизований матеріал про називний відмінок прямого додатка з найдавніших руських грамот. Пояснюючи походження звороту «називний відмінок з інфінітивом», він вважає найпереконливішою гіпотезу А. А. Потебні, а щодо територіальної локалізації цілком погоджується з твердженням М. А. Колосова про новгородський осередок його поширення (див. с. 345 і наст.), розходячись у цьому з Буслаєвим, Вс. Міллером, Потебнею і Тимченком.

Останню відому мені працю з цього питання написав М. І. Пі-гін²¹. Тут повторено основні положення попередників, починаючи з Потебні, однак без жодних посилань на літературу з цього питання. Ілюстративний матеріал (як діалектний, так і зі старої писемності) підібрано самостійно. Якщо вважати це підсумком більш ніж столітніх зусиль російських мовознавців історично й генетично пояснити досліджувану конструкцію, то довелося б визнати питання вичерпаним, спостерігаючи, як думка вчених рухається замкненим колом. Однак це не кінець, а лише перший крок до розв’язання проблеми.

II

Ще на початку нашого століття конструкції з називним відмінком прямого додатка при інфінітиві, дієприслівнику, дієприкметнику тощо були виокремлені в синтаксичних працях з литовської мови (І. Яблонскіс) і латиської мови (Я. Ендзелін). Однак російські мовознавці цього не помітили й донедавна вважали такі звороти, як ми бачили, специфічно російськими, навіть північновеликоруськими. Немає й потреби говорити,

¹⁹ В. Георгієва, Синтаксичні конструкції, утворені сполученням називного відмінка з інфінітивом або прислівником «надо» в сучасних російських говорах, «Матеріали та дослідження з російської діалектології», т. III, М.—Л., 1949, с. 40—58.

²⁰ В. І. Борковський, Синтаксис давньоруських грамот, вид. Львівського університету, Львів, 1949, с. 338—351.

²¹ М. П. Пігін, Конструкції, що містять сполучення інфінітива з формою називного відмінка іменника в історії російської мови, «Ученые записки Карело-финского Университета», т. IV, вип. 1, Петрозаводськ, 1954, с. 84—111.

92

що ніхто навіть не намагався шукати аналогій за межами індоєвропейських мов. Така вузькість кругозору зумовила насильство над матеріалом під час його тлумачення та історичної інтерпретації.

Панівну в індоєвропейських мовах номінативну структуру речення вважали єдино можливою для мов цієї сім’ї, і все, що їй не відповідало, за будь-яку ціну припасовували до номінативної моделі або тлумачили як «аномалію», розклад, деформацію вихідного номінативного речення. Так, О. О. Потебні, щоб обґрунтувати свою гіпотезу походження «називного з інфінітивом», довелося вставити дієслово-зв’язку «є» в конструкцію Такова правда узяти Русину…, щоб називний відмінок правда став підметом, а есть узяти — присудком, і порушений канон таким чином було б реконструйовано». Саме ця операція найбільше й приваблювала всіх послідовників Потебні. Але в Договірній грамоті Мстислава Давидовича з Ригою та Готським берегом 1229 р., звідки взято цей зразок, наша конструкція трапляється 14 разів і жодного разу з дієсловом есть. Інша конструкція з есть трапляється один раз: Тая правда есть Руси изъ Смолынеска до Гочкого берега, тобто «цей закон чинний (діє) для руських від Смоленська до Готланда». Але в цій конструкції немає жодного інфінітива, і вона аж ніяк не є прототипом досліджуваної конструкції. А якщо серед нечисленних випадків уживання називного відмінка прямого додатка при залежному інфінітиві (залежному від іншого дієслова в особовій формі) й трапляється як рідкісний виняток дієслово есть, то воно стоїть поза цією конструкцією, керуючи нею у значенні «слід, належить», тобто є плеонастичним вираженням модальності, уже властивої інфінітивній конструкції.

Щоб зрозуміти нашу «аномалію» номінативного ладу, треба абстрагуватися від індоєвропейського канону. Беззаперечне існування «ергативного ладу» в кавказьких та інших мовах або «пасивного ладу» в деяких азійських мовах дає підстави йти в тлумаченні «аномалій» іншим шляхом. Цілком правомірно вбачати в таких очевидних аномаліях, як та, що ми досліджуємо, або субстратне вторгнення, або пережиток (рудимент) донаменативного ладу в індоєвропейських мовах. Відома стаття К. К. Уленбека²² «Agens und Patiens im Casussystem der indogermanischen Sprachen» («Діяч і пацієнс у відмінковій системі індоєвропейських мов») привернула загальну увагу до збігу форманта знахідного відмінка чоловічого й жіночого роду однини з формантом називно-знахідного відмінка середнього роду, що вказує на давній спільний відмінок підмета в пасивній конструкції та додатка — в активній (після перехідних дієслів). Називний відмінок «діючого предмета» (agens) з ознакою «S» розвивається пізніше, нерівномірно, не в усіх індоєвропейських мовах і до того ж лише в іменників жіночого та чоловічого роду. Уленбек навів паралелі в гренландській, баскській та інших мовах. Це прочиняє глибоку

²² C. C. Uhlenbeck, Agens und Patiens im Casussystem der indogermanischen Sprachen, „Indogermanische Forschungen“, Bd. XII, Strassburg, 1901, S. 570—572.

93

історичну перспективу доіндоєвропейської системи іменного відмінювання. А. Лескін ще 1876 р.²³ переконливо заперечував існування «S»-ового називного відмінка в слов’янських мовах, що може вказувати і на відносно пізню остаточну диференціацію називного та знахідного відмінків в окремих індоєвропейських мовах, і на збереження в деяких із них уживання «пасивного називного».

Проф. С. Є. Малов (висловлюючись щодо моєї доповіді на цю тему в 30-х рр.) убачав аналогію розглядуваним конструкціям у тій особливості ладу тюркських мов, що називна форма, яка є чистою основою без будь-яких формантів (а такою була й найдавніша індоєвропейська форма називного відмінка іменників середнього роду: санскр. madhu, грец. μεϑυ та ін.), від найдавніших пам’яток слугувала для вираження невизначеного об’єкта як після особових форм дієслова, так і після утворень, що відповідають інфінітиву й дієприкметникам індоєвропейських мов.

У фінській мові²⁴ подібний до тюркського називний відмінок уживається як відмінок прямого додатка (у значенні акузатива) в однині в таких випадках: 1) після наказового способу: Syö kala! «з’їж рибу!»; Anna kirves! «дай сокиру!»; Löytäkää kassa ja ostakaa lippu «знайдіть касу й купіть квиток»; 2) після інфінітива I або дієприкметникової конструкції з дієсловом повинності чи з прислівниками, предикативами на зразок потрібно, слід, добре, корисно: Minun täytyy maksaa velka «я повинен сплатити борг»; Teidän täytyy lukea tämä kirja «вам слід прочитати цю книжку». Ця сама форма виражає підмет при дієслові в пасивній формі (sana sanotaan «слово мовиться»). Інакше кажучи, тут маємо типовий «пасивний називний», яким можна виразити підмет при пасивній формі присудка та додаток в інших випадках. Подібні конструкції знаходимо й в естонській мові. Називний — як вираження додатка — вживається після наказового способу (Anna vikat ja luisk peremehe kätte «Віддай косу й брусок господареві!»), після інфінітива на -da зі значенням повинності, необхідності (Õpetükk tuleb selgeks õppida «урок слід вивчити») та при залежному інфінітиві (Tal oli kavatsus kirjutada kiri «У нього був намір написати листа»), а також при безособовому присудку (Kolhoosis lõpetati kevadkülv «У колгоспі закінчили весняну сівбу»).²⁵

²³ А. Leskien, Die Deklination im Slavisch-Litauischen und Germanischen, Leipzig, 1876. Некоторые ценные соображения можно найти в статье Э. Э. Андерсена, К вопросу о генезисе падежей именительного и винительного, „Русский Филологический Вестник“, кн. 4, 1912, стр. 43—54.

²⁴ Іноді цей неоформлений називний відмінок називають акузативом. Див., напр., H. Jensen, Finnische Grammatik, I, Hamburg, 1934, S. 32 ff.; Л. Хакулинен, Развитие и структура финского языка, ч. 1, Фонетика и морфология, § 47, М., 1953; ч. 2, Лексикология и синтаксис, § 30—31, М., 1955. Тут (с. 224) наведено погляд Сетяля, що називною (неоформленою) формою виражався невизначений об’єкт, а акузативом — більш визначений, що цілком відповідає розрізненню вираження прямого додатка в тюркських мовах; див. вище згадку С. Є. Малова. Пор. також працю Arne Runeberg, Some observations on linguistic patterns in a bilingual society, Part I, Helsingfors, 1951, p. 37.

²⁵ Див. 1) N. Remmel, J. Valgma, E. Riikoja, Eesti keele grammatika VIII—X klassile, Tallinn, 1959, lk. 169—170. 2) E. Päll, E. Totsel, G. Tukumtsev, Eesti ja vene

94

Уживання називного відмінка прямого додатка у фінській та естонській мовах (як і в тюркських) цілком відповідає давньоруським і сучасним діалектним конструкціям із називним відмінка додатка: 1) при інфінітиві, що служить переважно для вираження волевиявлення, а також безособовості й невизначеності дії в часі; 2) при наказовому способі; 3) при дієприслівниках. Є аналогія й у вживанні цієї форми називного відмінка-додатка при особових формах дієслова. Розгляньмо докладніше російський матеріал.

III

Територія поширення зворотів із називним відмінком прямого додатка, як уже зазначалося (Ф. П. Філіним, В. Георгієвою), невпинно скорочується. Упродовж останнього століття основною причиною є поширення грамотності та посилення впливу літературної мови. Раніше ж, мабуть, давалася взнаки нівелювальна сила панівної номінативної моделі речення, накопичення нових синонімічних засобів для вираження тих синтаксичних функцій, які раніше виражалися архаїчними зворотами — реліктами іншого ладу мови.

Матеріали, наведені українськими вченими, засвідчують безсумнівну наявність зворотів із називним відмінком додатка в середньовічній українсько-білоруській літературній мові, куди такі звороти могли проникнути лише з живого мовлення населення литовсько-руської держави. Отже, можна визнати, що п’ять-шість століть тому ці конструкції були відомі всім трьом східнослов’янським мовам як реліктові, але найширше й найстійкіше вони збереглися у великоруських говорах і діловій мові Московської Русі.

Неточним виявилося й твердження, нібито цих зворотів не знали й не знають південновеликоруські говори. У низці праць В. І. Собінникової²⁶ показано, що і Воронезькі грамоти, і сучасні воронезькі говори знають зворот «інфінітив із називним відмінком прямого додатка»: чинить рас-

keele korvutav grammatika. Е. Пялд, Э. Тотсель, Г. Тукумцев, Зіставна граматика естонської та російської мов, Таллінн, 1962, с. 246. Додам іще кілька прикладів: 1) називний відмінок прямого додатка при інфінітиві, коли йдеться про необхідність дії; 2) називний відмінок прямого додатка при дієприкметниках, що відповідають нашим дієприслівниковим зворотам; і, нарешті, 3) при безособовому присудку, що аналогічно деяким слов’янським і балтійським конструкціям. Ці приклади люб’язно надіслала мені О. Н. Семенова з синтаксичної картотеки сучасної літературної естонської мови Інституту мови та літератури Естонської РСР: 1. Homme tuleb arst kutsuda «завтра треба буде покликати лікаря». Õpetaja audis tüdrukula käsi kala ära puhastada «Учитель велів дівчинці почистити рибу». Talud said käsu sulane või tüdruk mõisa saata «Хутори отримали наказ послати до маєтку наймита або дівку». 2. Söömine lõpetatud mindi õm «закінчивши трапезу, йшли на подвір’я». Värsked ajalehed läbi loetud «прочитавши свіжі газети...» Uksed uuesti hoolega lukku käänatud «Дбайливо знову замкнувши двері...» 3. Eeva aidati veoautole «Єві допомогли залізти на вантажівку». Nüüd lastud kohe poiss kuninga ette «тепер хлопчика відразу допустили до короля».

²⁶ В. І. Собінникова, Загальнонародні та діалектні риси в мові обласної писемності XVII — поч. XVIII ст. (за матеріалами воронезьких грамот), «Початковий етап формування російської національної мови», Л., 1961, с. 214; Просте речення у воронезьких говорах, Воронеж, 1962, с. 23, 192.

95

права; віддати грамотка на Воронеже; та вотчина продать; дать купчая; велено на Воронеже тюрьма делати (сучасні: ізба бялить; трава касить; К. Филатов ще 1898 р. наводив: Он ковыль-травка рвал, як зазначила В. Н. Собінникова). У 30-х роках я був в експедиції зі студентами Ростовського педагогічного інституту в Донській області, і ми записали там: «глава причасать некуда», «адезына вздеть».

Ще важливішим є значне розмаїття конструкцій із називним відмінком прямого додатка та різноманітність їхніх синтаксичних функцій.

Вище було наведено міркування про безпідставність виключення іменників чоловічого й середнього родів як таких, що нібито не утворюють конструкцій із називним відмінком прямого додатка (принаймні в давніших джерелах). Приклади, які дають змогу вбачати в називному відмінку прямого додатка іменники чоловічого роду, наводили ще Ф. Буслаєв і А. Потебня.

У формі наказового способу називний відмінок прямого додатка відзначив Н. М. Каринський у Псковському Шестодневі 1374 р.: «Божественною мя ризою покри, твоя милость честная (стая) посли»²⁷. У Паризькому «Словнику московитів» 1586 р. є два записи: Appelez la chambrière! Possavy chelouza = chaya «Позави служащая!» і Combien vault ung renard povr? Seto datty lychisa sorna? «С'то дать лис'ица цёрна?» (див. Б. А. Ларин, «Паризький словник московитів 1586 р.», Рига, 1942, с. 64 і 143). У записах билин Рибникова, I, 202, 401:

«Золотой казны бери, сколько надобно И бери-то себе сила-армия!»

При особових формах минулого й теперішнього часу найдавніший приклад називного відмінка прямого додатка навели В. І. Борковський²⁸ і В. Георгієва: А ныне есмь уведалъ любовь ваша права с кемь моимь с Витебем (Грамота полоцького єпископа Якова до ризьких містян, близько 1300 р.). З Псковського літопису В. Георгієва навела: Заложиша черковъ Рожество святое каменая за Степою и мостъ поставиша новой на Пскове²⁹. У «Лекціях» А. І. Соболевського наведено³⁰: Князи и бояре подовахъ имъ милостыня. З «Великорусских народных песен», зібраних А. І. Соболевським, VII, 206: «И другом называют, чаша питья наливают… Із записів Селігерської експедиції 1936 р.: стоплю баня (с. Ігошево); съезла телега сена (с. Березник); она несёт чашка (с. Залесьє), дали нам нова телега (с. Мошонка).

При дієприслівнику найдавніші приклади знаходимо в «Руській Правді»: Закладаюче городня; куна взяти (за Синодальним списком 1282 р.). А первое пагуба исплативше, а въ прочь князю поточити (за Ферапонтовським списком XVI ст.) (див. «Правда Русская» за ред. акад. Б. Д. Грекова, I, М.—Л., 1940, с. 132, 257).

Б. Унбегаун навів із грамоти 1491 р.: Да сказывают, господине, отпахавши имо пашня, дополна имо быти на царя на Менли Гирея³¹.

²⁷ Н. М. Каринський, Дослідження мови Псковського Шестоднева 1374 р., с. 244.

²⁸ В. И. Борковский, Синтаксис древнерусских грамот, стр. 348.

²⁹ В. Георгиева, Материалы и исследования по русской диалектологии, т. 3, М.—Л., 1949, стр. 48—50.

³⁰ А. И. Соболевский, Лекции по истории русского языка, изд. 4-е, СПБ, 1907, стр. 237.

³¹ B. Unbegaun, La langue russe au XVI siècle, Paris, 1935, p. 130.

96

У «Домострої» ще Буслаєв указав: соямя рубашка.

З Московської грамоти 1634 р. (за картотекою ДРС): Взяв у всеводы отписка. З Лікувальника XVII ст. (зібр. Щукіна): сваря каша отрубейная, и горячая привить (к той больной ноге). З «Указу, як лікувати» XVII ст.: И садячи капуста тою же водою поливать. Із записів Селігерської експедиції 1936 р.: Неделя пропустя (с. Горіста).

Усі ці звороти мають паралелі у фінській та естонській мовах (див. вище), а також у литовській і латиській (їх буде наведено нижче).

Зворот «називний відмінок додатка з інфінітивом» у давньоруських пам’ятках розглянемо за функціями.

А) Найдавнішою функцією звороту вважаємо вираження стихійної необхідності, неминучості, яку в перекладі сучасною мовою можна передати словами доведеться, муситиме:

Брате, княже Володимире, тут випити медову чашу (Задонщина); Уже нам, браття, у своїй землі не бувати… а нам цілувати зелену мураву (там само)³²; А викуплять у нас отчину-землю, то ту землю старості й усім волощанам віддати, а дану грамоту видати, а монастирські двори зняти (Акти Холмогорської та Устюзької єпархій, II, 32; 1536—37 рр.); …зранку миска патоки та по хлібцеві цілувці, а на вечірню кашу хляпати (Подорож Трифона Коробейникова, 1594 р.); Без грошей — воду пити (Збірник прислів’їв XVII ст., вид. П. К. Симони); Оголив ти мене, кабачнику, наставнику злодіїв: тільки з сорому й південний бік упізнати («Свято кабацьких ярличків», список 1666 р., вид. В. П. Адріанової-Перетц). Протоптати мені стежиночку, протоптати мені доріженьку (з пісні, записаної в с. Берково, Білозерського району).

Б) До другої групи віднесемо вираження рекомендації, прохання, поради, вказівки, яке при перекладі цього звороту можна передати додаванням слова слід, слід було б: Із дарчої грамоти кн. Пожарського Суздальському Спасо-Євфимієвому монастирю 1587 р.: А архімандриту Левкію з братією батьків наших за ту мою пожертву до синодика вписати, і за їхню пам’ять панахиду співати та обідню служити соборно; Із Травника Любчанина XVII ст.: Тому ту траву належить приймати тобі, хто за природою холодний і сухотний; З «Історії семи мудреців» (вид. Ф. Булгакова, ОЛДП, 1878): Якщо в кого дружина помре, взяти другу; З Аввакума «Як Бог створив людину»: Отже, слід було Адамові збагнути диявольську підступність і дружину зміцнити у дотриманні заповіді; З «Побуту палітурника» П. К. Симони: Під кадильницею викопати ямку. З «Указу, як лікувати» XVII ст.: Щоб спинити кров із носа, — холодну воду сильно посолити й намастити голову; Із грамоти XV ст.: А між собою поділили городами. Семенові городити середню перегородку… Григорію городити завинну перегородку; З билини «Соловей Будимирович» (вид. Ляцкого):

³² Воинские повести древней Руси, изд. В. П. Адриановой-Перетц, М.—Л., 1949, стр. 39—40, серия „Литературные памятники“.

7. Kalbotyros klausimai VI.

97

А тобі, дівчино, не так годиться бути, а вдома бути, воду носити.

Із Збірника прислів’їв Пауса, поч. XVIII ст., арк. 12б. Яку чашу другові налити, таку й самому пити.

В) Наступна група: наказ підлеглому, державний закон. Додатковий зміст конструкції можна передати словом «належить». Наведу лише два-три приклади (велика кількість їх міститься в Руській Правді, у Судебниках, в Уложенні царя Олексія Михайловича): Із «Наказу Аф. Пашкову на воєводство в Даурській землі (1655 р.)»:

А в управних усіляких справах служивих і торгових та промислових людей судити й розправу між ними чинити без тяганини, по правді, за государевим указом. Із допиту Василія Болотникова в 1622 р.: І відпущений він сам до Казані, а велено йому дружину свою віддати й жити в Казані.

Г) Особливу групу становлять цільові звороти, де модальність інфінітивного предиката уточнюється, визначається, підкреслюється або відносним займенником, або сполучником щоб (у пізній мові — також часткою би). Ця група, мабуть, сформувалася пізніше:

…та кстель увесь відро, в чому б пшеницю варити, 1643 (Матеріали для історії російського іконопису, вид. І. Є. Забєлін, М., 1850, с. 6—7); Куплено портьє тонке, чим ікону повити», 1703 р. (Архів Онезького монастиря); Магмед Амін, цар Казанський, присилав до тебе свого чоловіка про сватання, щоб йому собі дочку твою взяти», 1491 р. (Зібрання державних грамот і договорів, ч. V, с. 10); Государ наш у багатьох державах посилав про те, щоб йому, великому грішному, по собі наречену пошукати», 1581 р. (Пам’ятки дипломатичних зносин Московської держави з Англією, СПб., 1883, II, с. 6); Він на Вятку з воровським листом напросився їхати сам, що б йому так само на Вятці смуту вчинити», XVII ст. (Акти Археографічної експедиції, II, с. 198); Поручилися ми за селянина за Єфрема за Ондрєнова сина в тому, що йому… землю орати й двір та нові хороми ставити (Акти Московської держави, т. I, СПб., 1890).

Д) У низці текстів маємо поєднання нашого звороту зі словами можна, можна; але й без цих слів він здатний виражати можливість названої дії, як це видно з четвертого прикладу: І зібрати до себе всіх служивих і охочих людей, есворити з ними про те… чи можна було б пашню завести і в да б була біля острогу (Наказ Аф. Пашкову, 1655 р.); … а ті зайві землі з усіма людьми… на 15 верст і на тих зайвих землях та угіддях можна знову поселити чималу слободу, 1680 р. (Акти про будівництво міст у Сибіру); Як же можна справу зробити: у живого чоловіка дружину відібрати (Билина, записана акад. Шахматовим у с. Горка, Олонец.). І їм, государю, грекам, православну християнську віру до цього часу втратити — не дивно, XVII ст. (Чолобитна Соловецького монастиря царю Олексію Михайловичу).

98

Е) До групи Д примикає також група з функцією умовності, зумовленості дії, вираженої нашим зворотом:

І те поставлено на вічну ганьбу: якщо за раба видати госпожу, XVII ст. (Котошихін. Про російське царство); Варити брагу — втратити флягу (Зб. присл. XVII ст., вид. Сімоні); Стільки сокиру спустити — голову зрубати (Рибников, Пісні, I, 382).

Усі звороти без інфінітива з називним відмінком перед словами надобѣ, надобно, надо не належать до теми нашого дослідження, хоча за модальним значенням вони й близькі до інфінітивних зворотів. Про конструкції з надо(бъ) при інфінітиві з називним відмінком прямого додатка згадано вище. У них значення необхідності виражене плеонастично і інфінітивним зворотом, і ще словом надо(бъ). Чи можна зводити бездієслівні звороти з надо(бъ) до дієслівних, як вторинні «з пропуском дієслова», я сумніваюся. Формула, засвідчена Синодальним списком Руської Правди (1282 р.): «А матерня частина дітям не надобѣ» цілком зрозуміла й без дієслова «взяти» чи іншого подібного, хоча вона, ймовірно, співвідносилася з повнішими формулами, що містять інфінітив.

Підсумовуючи зроблені спостереження, підкреслимо властиві всім функціональним різновидам звороту «інфінітив із називним відмінком прямого додатка» риси:

1) вираження дії можливої, бажаної, необхідної, зумовленої, але такої, що не відбувається реально зараз або раніше;

2) більш або менш очевидна безособовість дії, або зовсім не визначеної з боку агенса, того, хто діє, або із зазначенням лише можливої категорії, розряду діяча, тобто з неозначеною дійовою особою;

3) за переважного вираження предикатива інфінітивом — можливість уживання в цих зворотах форм наказового способу, дієприслівника і навіть особових форм дієслова.

Як ми бачили вище, саме цими ознаками визначається вибір номінатива «пасивного» або «з акузативним значенням» для вираження прямого додатка у фінській та естонській мовах (а також і в тюркських).

У фінській мові ці давні (і також пережиткові) конструкції знайшли нове й досить стале функціональне застосування. У російській літературній мові вони вийшли з ужитку до початку XIX століття, а в народних говорах іще спорадично зберігаються, найбільше на російській Півночі. Витіснення їх із літературної мови зумовлене накопиченням чіткіше диференційованих синтаксичних (або лексичних) засобів для вираження тих модальних та інших значень, які виражалися цими архаїчними зворотами (вироблено форму цільових речень зі сполучником щоб та особовими формами присудка замість інфінітивних зворотів, умовних — зі сполучником якщо; вираження необхідності словами: треба, необхідно, слід, належить, обов’язково). Невизначеність об’єкта отримала чітке лексичне вираження (деякий, будь-який, якийсь, який-небудь тощо).

99

IV

Перейдемо до розгляду матеріалу балтійських мов.

У литовській мові, переважно в народних говорах, широко поширені конструкції:

1) називний відмінок прямого додатка з інфінітивом;

2) називний відмінок прямого додатка з дієприслівником.

Перша синтаксична конструкція може бути й незалежною (приклад: kaip riešutas perkrimsti «як горіх розкусити» — Жемайте³); зазвичай вона вводиться або дієсловами: reikia «треба», tūri «турбує, непокоїть», teko «довелося», tiko «трапилося» тощо, або прислівниками: sunku «важко», lengva «легко», sveika «здорово», gera «добре» тощо. Така конструкція трапляється також після: (ne)galima «(не)можливо», (ne)laikas «(не)час», prieina «доводиться» тощо.

Більшість мовознавців схильна тлумачити пережиткові мовні явища на основі панівної норми; у цьому виявляється загальна закономірність освоєння реліктів як у народних верствах, так і в середовищі вчених. У цьому³ випадку треба було осмислити інфінітивну та дієприслівникову конструкції з називним відмінком за моделлю простого речення номінативного ладу. Видатний литовський мовознавець Й. Яблонскіс виявив винахідливість і вийшов із становища із завидною легкістю, але в його концепції недостатньо історизму³⁴. Він витлумачив ці конструкції як такий різновид номінативної структури — нібито характерний для литовської мови, — у якому називний відмінок разом з інфінітивом або дієприслівником утворюють «складений підмет» (а в деяких випадках — присудок). Це можна прийняти, якщо ділити речення лише на два «склади» (як робив Шахматов): підмета й присудка, зараховуючи до кожного складу всі співвідносні слова й абстрагуючись від синтаксичних відношень усередині першого та другого складу. У складному реченні: Ne laikas šiėnas džiovinti, kadà lietùs ima lyti «не час сушити сіно, коли починається дощ» (Лейпалінгіс) словосполучення šiėnas džiovinti «сіно сушити» можна вважати підметом, а ne laikas «не час» — присудком. Але це не усуває внутрішніх синтаксичних відношень конструкції šiėnas džiovinti, де šiėnas усе-таки є додатком при інфінітиві džiovinti «сушити». Ці внутрішні відношення складника підмета дещо приглушені, але не усунені, не зникли, як не зникло й розуміння форми називного відмінка в šiėnas, хоча тут вона й виступає в не властивій нормі індоєвропейських мов функції додатка. Тому, якщо говорити не про «складник підмета» як половину речення, а про підмет у вузькому сенсі, то треба визнати підметом džiovinti, при якому є прямий додаток šiėnas.

³³ Žemaitė, Raštai, V, Vilnius, p. 550.

³⁴ Див. у «Вибраних творах», перевиданні граматичних праць Яблонського, підготовленому Й. Пальонісом: J. Jablonskis, Rinktiniai raštai, t. I, p. 161, § 197–198; p. 454–59, §§ 20 c, 21 e; p. 560–64, §§ 6–7.

100

З іншого боку, спірним видається мені й розрив конструкції Nominativus cum infinitivo, який допускає Й. Яблонскіс під час аналізу другої групи прикладів, що її містять (§ 21, e). У реченні: „Jai namai matyti «будинок уже видно» він відокремлює matyti — тепер уже як присудок, а namai стає підметом, головним чином тому, що має форму називного відмінка. Але литовський інфінітив не має пасивного значення «бути видимим», яке тільки й могло б дати підстави вважати namai підметом, а не додатком. У цьому безособовому реченні немає підмета, а namai matyti можна розглядати як цілісний (за Шахматовим, «нерозкладний») присудок, хоча й у ньому цілком усвідомлюється функція додатка у слові namai. Це ще очевидніше в наступному прикладі Яблонскіса з тієї самої групи (народна примовка, записана в Жагаре): Berigų kiaulė: nei burną prausti, nei kojos aūti, nei poteriai kalbėti «добре свині: ні вмиватися, ні взуватися, ні молитися», точніше: «ні рило мити, ні ноги взувати, ні молитви говорити». Російський переклад одним словом кожного звороту Nom. з Inf. добре передає цілісність цих зворотів. Тому я вважав би аналіз цього речення правильнішим, якби Яблонскіс виділив як присудки саме кожен із цих зворотів цілком, а не лише інфінітиви (praūsti, aūti, kalbėti). Чим же тоді є називні відмінки burną, kojos, poteriai? Підметом? Але дієслова praūsti, aūti, kalbėti у цих сполученнях явно перехідні, отже, ці називні відмінки можна визначити лише як «прямий додаток».

Отже, називний відмінок прямого додатка при інфінітиві та дієприслівниках уживається в литовських діалектах (найбільше в дзукських, східних і частині жемайтських), а тому має відображення і в мові письменників (у Креве, Жемайте та ін.). Наведу приклади з різними компонентами, що їх вводять:

1. Називний відмінок прямого додатка з інфінітивом: Dabar man rūpe, iš kur rągūtės gaut (pažyčyti) (із картотеки словника литовської мови Б. А.) «Тепер я турбуюся, де дістати санчата?» Nāšlei pačiai reik(ia) rūpinti visi namū reikalai (звідти ж) «Вдова має сама дбати про всі домашні справи»; Nutiko prieš lietų šienas pasigauti (звідти ж) «Вдалося перед дощем прибрати сіно (звезти)»; Sunkiausi darbeliai reiks man dirbt (звідти ж) «Найважчу роботу доведеться мені виконувати»; Vėlus metas, reikia vaikai guldyti (звідти ж) «Пізня година, треба вкладати дітей»; Mokydavo kukorių, kaip geriau valgymą virt (із записів А. Баранаускаса, виданих Ф. Шпехтом) «Навчав кухаря, як краще готувати їжу»; Tai labai gera miegól miegėlys (звідти ж) «Це дуже добре — спати солодким сном»; Rugėliai pjauti labai nusibosta (звідти ж) «Дуже набридає жати жито»; Man teko ir mergáuti, ir tinginys vyras gauti (із записів Й. Яблонскіса) «Довелося мені й у дівках засидітися, й чоловіка-ледаря дістати»; Baisi yra ir paminėt tie žodže (із записів А. Баранаускаса) «Страшно мені й згадати ті слова»; Nāms pastatīt — ne kepūre pakēlt (запис Й. Щукіса) «Будинок звести — не шапку зняти»; Man gyvuliai sutvarkīt (звідти ж) «Мені (ще) треба зі скотиною впоратися».

101

9

Усе це — безособові речення з чітко вираженими узагальненістю та модальністю. Останні приклади показують уживаність у народному мовленні звороту Nom. з Inf. без вступних слів, як цілком самостійного звороту.

2. Називний відмінок прямого додатка з дієприслівниками. (Усі приклади взято з картотеки Діалектологічного атласу АН Литовської РСР.) Kur gāvus tas kālis «Якби де дістати цю шкуру»; Linai rā.ūnunt reik’a šī.ltai apsviīkte «Коли збираєш льон — треба тепло вдягатися»; Kad geri rōtai gōvus «Якби дістати добрий віз»; Gerai bu.tū stipras darbinikas pasišūndžus «Добре було б найняти сильного працівника»; Kur ča rō.dus gēras mēistras «Де тут знайти доброго майстра, тобто де тут знайти доброго майстра?»; Bu.t g’erai tāks arkli.s gō.vus «Добре було б такого коня дістати»; Vyt kad gāvus nemāžas šmōtas duōnos «От якби дістати чималий шматок хліба»; Kat gāvus nemāžas p’emtū «Якби дістати пастуха — не малюка»; Kožnas dārbas dirbunt mōksla rāika «Кожну справу роблячи, треба мати вміння»; Kat_kaip nē būt miežai pasējus «Хоч би як-небудь ячмінь посіяти»; Tai kās_če man padār’us «І що ж мені зробити?».

І ця конструкція, як видно з наведених записів, має в народному мовленні безособове, узагальнювальне і в певному сенсі ірреальне значення, тобто протиставляється констатації події, що відбулася або відбувається. Оформлений різновид називного відмінка (S-овий називний) утвердився в литовській мові як єдино можливий, але функції неоформленого називного відмінка не зникли без сліду: вони й досі зберігаються як пережиток у зворотах називного відмінка прямого додатка при інфінітиві та дієприслівниках, так само як зберігаються функції займенників середнього роду й предикативних форм прикметників, попри зникнення форми середнього роду. Здається, ніхто вже не заперечує положення, що граматична категорія іноді зароджується раніше, ніж у мові виробляється чітко диференційована форма для її вираження. Як бачимо в цьому випадку, граматична категорія іноді відмирає не одразу і навіть не скоро після того, як форма її вираження зникає з мови.

V

У латиській мові залишки називного відмінка прямого додатка при інфінітиві трапляються в поєднанні з дієсловом, що керує ним, у формі давального відмінка або після прислівників із модальним значенням, а також при незмінюваній (тобто безособовій) формі дієприкметника минулого часу пасивного стану (приклади наведено нижче).

Акад. Я. М. Ендзелін у своїй ґрунтовній граматиці латиської мови, написаній у порівняльному плані³⁵, описує цю «аномалію» так: «Коли

³⁵ J. Endzelin, Lettische Grammatik, Heidelberg, 1923, § 392, S. 409—410 и то же без всяких изменений в латышском переводе: J. Endzelīns, Latviešu valodas gramatika, Rīgā, 1951, § 392, lpp. 553—554. Именительным подлежащего, а не дополнения считают номинатив в этих конструкциях и авторы „Musdienu latviešu literārās valodas gramatika“, I, Rīga, 1959, § 452, 763; II, Rīga, 1962, § 428, 10.

102

Коли інфінітив ще був живою іменною відмінковою формою, об’єкт дії, вираженої інфінітивом, міг стояти в називному відмінку — як граматичний підмет. Але й після того, як інфінітив став суто дієслівною формою, його додаток (об’єкт) усе одно залишається в називному відмінку, як граматичний підмет, у тих випадках, коли інфінітив залежить від модального прислівника: piōsiniuojīs akmins grūti kustināt «обомшілого каменя важко зрушити (з місця)» (Трейланд. Материалы по этнографии латышского племени, М.; 1881). Пор. литов. akmuō lēngva (ratuōs) indēti ir sunkiāsias «Viltis», 1908, № 77 і приклади в «Литовському синтаксисі» Яблонського, с. 19 і 23; подібним чином (принаймні в діалектах) — і в тих випадках, коли інфінітив залежить від дебітива чи імператива: jāiet rija kult BW 946 «треба ригу молотити»;...vaiga issukāt galva (Kaletos) «треба голову вичесати»; zirgs vajadzēs mazgāt (Беззенбергер) «доведеться викупати коня»; vajdzēja celtīs gails kaut «треба було встати, півня зарізати»; gribis koads dorbs padarīt (Nereta) «хочеться кожну справу зробити»; kungam ēst tej maizite (у народній пісні) «панові треба їсти цей хліб». Пор. литовське: reikia kultuvē padarýti «треба зробити валек» і російське діалектне: надо душа спасти (Соболевский, Лекции по истории русского языка, изд. 4, стр. 197 сл.), або «потерять тебе будет буйна голова» (Вс. Миллер, Очерки русской народной словесности, стр. 86).

Прямий додаток у формі називного відмінка трапляється також в оборотах типу: viņam duots zirni ēst «йому дано поїсти гороху» (Мюленбах, Латышская грамматика, § 352).

Як бачимо, тут повторюється концепція Потебні: спершу називний відмінок виражав підмет, тепер же, якщо його й не замінено знахідним відмінком, він виражає прямий додаток.

Діалектний матеріал було зібрано для Атласу латиської мови за запитальником, до якого увійшли майже всі наведені вище приклади акад. Я. Ендзелина³⁶. Чергування в говорах (як, утім, і в літературній мові) форм називного відмінка з формами знахідного в інфінітивних зворотах після дебітива цілком неспростовно доводить, що для сучасної мовної свідомості латиськомовців це додаток, а не підмет. Інакше, дотримуючись послідовності, довелося б увести до граматики категорію «знахідного відмінка підмета», чого ніхто не робив і не робить. Однак саме цю непослідовність (відступивши від поглядів акад. Ендзелина) допустили автори «Граматики сучасної латиської літературної мови» (див. вище). Співвідношення відповідей на запитання № 270 Програми Атласу: jāsāk pļaut siens — або sienu? «треба починати косити сіно» (у називному чи знахідному відмінку?) таке: у 109 н/п — називний відмінок, у 6 н/п — чергування називного й знахідного відмінків, у 31 н/п — лише знахідний відмінок (останнє — у більшій частині лівських говорів і зрідка в Латгалії).

³⁶ Latviešu valodas dialektoloģijas Atlanta materiālu vākšanas Programa, Rīgā, Latvijas PSR Zinātņu Akadēmijas izdevniecība, 1954, NN 270, 272, 273, 274, 276, 277, 280, 281. Витяги з матеріалів Атласу люб’язно надіслали мені С. Раге і Д. Земзаре, співробітниці Інституту мови та літератури АН Латвійської РСР, за що висловлюю їм глибоку вдячність.

103

При залежному інфінітиві (запитання № 272) називний відмінок трапляється значно рідше: jāiet plaut siens відоме лише в 73 н|п, у 29 н|п — sienu (знахідний відмінок), у 35 н|п — siena (родовий відмінок), а в 11 н|п — чергування називного з родовим відмінком. Географічне поширення відповідей загалом не відрізняється від попереднього.

Називний відмінок прямого додатка порівняно рідше трапляється у фразах (запитання № 276): (ne) vajag malka skaldīt «(не) треба колоти дрова»; nav brīv ne vārdiņš teikt «не можна й слова сказати»; gribas kāds darbs padarīt «хочеться кожну справу зробити», а також і в зворотах: vajadzēja celties gailis kaut «треба було встати й зарізати півня»; tagad vajag spēks «тепер потрібна сила»; vajag nākt piens dzert «треба йти пити молоко».

Значно частіше називний відмінок уживається в народних говорах при інфінітиві, залежному від прислівника: pūsbūnojs akmens grūti kustināt «обомшілого каменя важко зрушити»; aka nav viegli rakt «криницю нелегко копати» (запитання № 280).

Але в усіх відповідях на запитання 272, 276, 277, 280 переважає знахідний відмінок. Точніше визначити це кількісно поки що неможливо через брак матеріалу³⁷.

Латиська мова, як бачимо, навіть у народних говорах зберегла менше слідів давніх зворотів із називним відмінком прямого додатка, хоча її цілком обґрунтовано вважають найбільш фіннізованою. Найрадикальніше уніфікація (усунення цих пережиткових конструкцій під впливом панівного вираження додатка знахідним відмінком) виявилася в лівських говорах, тобто явно нових, змішаних; найбільше ж залишків цієї архаїки — у центральних і східних говорах, відносно «чистіших», вірних індоєвропейській традиції. Найстійкішим виявився зворот Nominativus cum Infinitivo після дебітива (ця конструкція факультативна в літературній мові й звичайна в більшості народних говорів). Решта конструкцій (навіть від часів спостережень Мюленбаха й Ендзелина) помітно почала виходити з ужитку.

Усім переліченим і продемонстрованим латиським конструкціям, як і аналогічним російським та литовським, властиві безособовість (безсуб’єктність), узагальненість об’єкта й більш або менш чітко виражена ірреальність дії, яка ще не відбулася.

Висновки.

1. Цілком очевидно, що певна частка граматичної своєрідності в кожній мові аж ніяк не порушує аналогічності фінських, естонських, російських, латиських і литовських конструкцій із називним відмінком прямого додатка.

³⁷ Ось ще приклади записів для Атласу з називним відмінком прямого додатка: Nav viegli maisi nest «Нелегко мішки тягати» (с. Аурі поблизу Добеле); Šitais grūti izrēķināt «Це важко вирішити» (с. Вілземи, побл. Лімбажі); Pelašķi ir grūti iezert «(настоянку) деревію — важко випити» (с. Браслава, побл. Лімбажі); Maiss ir smagi celt «Мішок важко підняти» (поблизу Руйєни) Abuliņš ir grūti plaut «Конюшину важко косити» (там само); Apesta maize grūti pelnēt «З’їдений хліб важко відробити» (побл. Лейяціємса).

104

2. Після зіставлення всіх цих конструкцій не залишається сумніву, що в ролі додатка в них виступали іменники будь-якого роду (форми називного відмінка чоловічого роду, недоказові в російській мові, цілком очевидні в литовській і латиській), що форми наказового способу та дієприслівники спочатку були в конструкції з називним відмінком прямого додатка так само нормативними, як і інфінітив. Ці дієслівні утворення відомі в усіх п’яти мовах, що порівнюються. Сполучення називного відмінка прямого додатка з особовими формами дієслова трапляється лише в російській, фінській та естонській мовах. Звідси можна зробити висновок, що втрата розрізнення «активного й пасивного» називного відмінка та витіснення пасивної форми активною (S-овою) почалися саме при особових формах дієслова.

3. Проти припущення про запозичення «аномальних» конструкцій свідчать і географія їх поширення, і їхня історія. Пережиткове збереження залишків допономінативної будови речення, що відповідала іншій формації дієслова, іншому співвідношенню форм іменного словозміни, іншим функціям відмінків, може дивувати нас лише відносним багатством і стійкістю цих залишків, що пояснюється їх пристосуванням до нової формації в розвитку речення, до нової системи іменного й дієслівного словозміни та словотвору.

4. Поширення низки подібних конструкцій на територіях двох балтійських, двох фінських і (колись) трьох східнослов’янських мов свідчить про глибоку давність цього явища не лише а) тому, що вони мають рудиментарний характер і явно відмирають у більшості цих мов; б) тому, що споріднені балтійські та слов’янські мови вже принаймні протягом двох тисяч років не могли становити єдності; нарешті, також і тому, в) що слов’яни й балти вступили в контакт із прибалтійсько-фінськими мовами не набагато пізніше, ніж дві тисячі років тому. г) Неймовірним було б припущення про незалежний паралельний розвиток зворотів із називним відмінком прямого додатка в кожній із цих мов: усі розглянуті конструкції настільки близькі й подібні, і водночас у всіх зазначених мовах вони випадають із панівної норми як «аномалії» та не можуть бути задовільно витлумачені в системі номінативної будови як результат внутрішньої, самостійної для кожної мови еволюції простого речення, якогось його різновиду.

Найправдоподібнішим поясненням видається зведення цих рудиментарних конструкцій до мови спільного субстрату — племінних діалектів Прибалтики та Північної Європи, з яким змішалися, просуваючись до місць теперішнього розселення, і фінські племена, і перші хвилі балтійських переселенців із південного сходу, і, нарешті, авангард слов’ян, що просувалися з півдня³⁸.

³⁸ Відповідності цієї конструкції в тюркських мовах, зазначені проф. С. Є. Маловым, мають бути простежені й вивчені тюркологами; ці відповідності, очевидно, можна зарахувати до елементів, що характеризують «самодійську» мовну систему. Якщо це підтвердиться, то давність і пережитковий характер конструкції, яку ми вивчаємо в слов’янських, балтійських і сучасних прибалтійсько-фінських мовах, стануть ще очевиднішими.

105

Лише за допомогою археологів можна просунутися далі в обґрунтуванні цієї гіпотези або відкинути її, якщо історія матеріальної культури балто-слов’яно-фінських ареалів із нею не узгоджується.

На завершення слід нагадати, що існує низка спостережень щодо інших мовних аномалій у тому самому колі мов, які за подальшого вивчення можуть виявити ізоглоси, що сходяться у пучок і таким чином точніше окреслити контури передбачуваного субстрату. Фіксація місця наголосу на першому складі, крім прибалтійсько-фінських мов, відома в латиській мові та в литовських говорах, суміжних із Латвійською РСР³⁹.

Латиський дебітив, литовські пермісив і оптатив становлять відхилення від індоєвропейського дієслівного словотвору, яким відповідають фінські та естонські паралелі. Численні старолитовські форми різновидів місцевого відмінка (інесив, адесив, ілатив, алатив) також явно зближуються з фінсько-естонською системою відмінювання в цій частині й віддаляються від індоєвропейських моделей. Низку збігів у лексиці та фразеології, наприклад, тих, на які вказав академік Я. Ендзелін⁴⁰, можна значно розширити; це одне з чергових завдань лексикологів-славістів, балтистів і фінністів. На нинішньому етапі розвитку мовознавства слід відновити дослідження граматичних і лексико-фразеологічних співвідношень між фінськими, балтійською та слов’янськими мовами, успішно розпочате майже століття тому данським лінгвістом В. Томсеном.⁴¹ У зближенні та взаємній підтримці мовознавців-славістів із балтистами й фіно-угрознавцями, що помітно посилилися за останні десятиліття, — запорука й умова наших подальших успіхів у розкритті найдавніших контактів між племенами та мовами Прибалтики й Російської Півночі.

Про одну спільну слов’янську, балтійську та фінську ізоглосу

B. LARIN

Анотація

Конструкції інфінітива та дієприслівника з називним відмінком прямого додатка, відомі в ареалах двох фінських, двох балтійських і трьох східнослов’янських мов, сягають мов балтійського та північноросійського субстрату.

На давність таких конструкцій указують їхня рудиментарність, невідповідність системі називного відмінка в реченні та зв’язок з архаїчною пасивною й ергативною системою.

³⁹ Із цим можна порівняти й безсистемне переміщення старого наголосу на початок слова в північноросійських говорах (засуха, добыча, за лесом, за́боль, голомя тощо).

⁴⁰ І. М. Ендзелін, Про латисько-фінські мовні зв’язки, зб. статей «Пам’яті акад. Л. В. Щерби», Лд., 1951, с. 292—304.

V. Thomsen, Begøninger mellem de finske og de baltiske (litauisk-lettiske) Sprog, København, 1890.⁴¹

106

Традицію таких конструкцій можна віднести до початку нашої ери, оскільки саме тоді, а не пізніше, встановилися контакти між балтійськими племенами, слов’янами та західними фінами, а також сформувалося їхнє географічне розселення на територіях, які вони заселяють від перших століть нашої ери.

ПРО ОДНУ СЛОВ’ЯНСЬКО-БАЛТІЙСЬКО-ФІНСЬКУ ІЗОГЛОСУ

Б. ЛАРІН

Резюме

1. Конструкція інфінітива з називним відмінком прямого додатка, що збереглася донині в північних говірках російської мови, давно привертала увагу дослідників, але, доки всі спроби її історичного й генетичного дослідження не виходили за межі однієї мови й не звільнялися від більшою чи меншою мірою випадкового добору фактів, вона й далі залишається предметом заплутаних і безплідних суперечок. Тут особливо виразно виявилася й хибність синхронного підходу до мовних явищ, що не відповідають панівним мовним нормам.

2. Цю конструкцію можна переконливіше пояснити лише після дослідження її поширення та вживання як у хронологічному, так і в територіальному (лінгвогеографічному) аспектах.

3. У російській літературній мові цю конструкцію засвідчено від XI—XII ст. до кінця XVIII ст. Найчастіше вона трапляється в північних говірках, але час від часу виявляється й в інших (навіть південних) говірках.

4. Ще точніше можна судити про природу й походження цієї конструкції, якщо зіставити її з аналогічними синтаксичними моделями балтійських і прибалтійсько-фінських мов.

5. Дані фінських мов свідчать, що ця конструкція пов’язана з давньою функцією називного відмінка, характерною для того періоду, коли називний відмінок ще не відокремився від знахідного, але вже протиставлявся орудному, цільовому й місцевому відмінкам. Така система відмінкових відношень, краще збережена в прибалтійсько-фінських мовах, допомагає зрозуміти вживання додатка в називному відмінку не лише з інфінітивом, а й з особовими формами дієслова. Такі конструкції засвідчено в давніх російських писемних пам’ятках і сучасних говірках.

6. Таким чином, ми встановлюємо архаїчну ізоглосу, що проходить через території слов’янських, балтійських і прибалтійсько-фінських говірок. Вона спонукає нас шукати й інші спільні риси «прибалтійського мовного союзу», інші сліди контактів слов’янських, фінських і балтійських племен, що тривали два (або більше) тисячоліття.