BALTŲ IR SLAVŲ KALBŲ RYŠIAI

LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA

ALGIRDAS SABALIAUSKAS

НАЗВИ ДОМАШНІХ ТВАРИН У БАЛТСЬКИХ МОВАХ

(їхнє походження та зв’язок із відповідними назвами у слов’янських мовах)

Висвітлюючи мовні відносини балтійських і слов’янських мов, поряд із дослідженням явищ фонетики, морфології та синтаксису важливе значення має також докладніше вивчення лексики цих мов. Ширшу узагальнювальну працю про лексику балтійських і слов’янських мов та їхні взаємні відносини можна буде написати лише тоді, коли буде ґрунтовніше досліджено лексику окремих семантичних груп. Наочним свідченням того, що вивчення таких груп також дає цікаві, часом навіть цілком несподівані результати, є книжка О. Трубачова «Термінологія ремесел у слов’янських мовах»¹: аналіз термінології ткацтва, деревообробки, гончарства й ковальства показав, що лексика цієї сфери у слов’янських мовах має значно більше спільного з германськими та латинською мовами, ніж із балтійськими. Звісно, на підставі аналізу лише однієї такої лексичної групи не можна робити широких висновків, проте й дані цього аналізу є цінним внеском у весь комплекс досліджень мовних відносин балтійських і слов’янських мов.

У цій праці також зроблено спробу проаналізувати одну таку лексичну групу — назви домашніх тварин. Основну увагу тут приділено матеріалу балтійських мов, а факти зі слов’янських мов розглянуто лише тією мірою, якою вони безпосередньо пов’язані з відповідними фактами балтійських мов. Такий характер праці частково зумовлений тим, що термінологію тваринництва у слов’янських мовах уже докладніше досліджено: цьому питанню присвячено студію того самого О. Трубачова «Походження назв домашніх тварин у слов’янських мовах»².

Розглядаючи назви окремих домашніх тварин, у праці стисло порушено також історію цих тварин — їхнє приручення (одомашнення), появу на сучасній території балтійських народів та інші питання, які часом можуть бути певним чином пов’язані й із виникненням окремих назв. Крім того, за браком ширших праць такого типу литовською мовою ці відомості можуть становити своєрідні фрагменти історії тваринництва балтійських країв.

СОБАКА

Нині, здається, немає жодних сумнівів у тому, що першою твариною, яку приручила людина, була собака. Нас від початку дружби людини й собаки відділяє надзвичайно довгий проміжок часу, тому сьогодні вже важко докладніше висвітлити цю дружбу

¹ О. Н. Трубачев, Ремесленная терминология в славянских языках, Москва, 1966.

² О. Н. Трубачев, Происхождение названий домашних животных в славянских языках, Москва, 1960.

101

історію, з’ясувати причини, які спонукали людину зблизитися із собакою раніше, ніж з іншими тваринами.

В археологічних розкопках доби неоліту кістки домашнього собаки знаходять майже по всій Європі, а іноді їх виявляють навіть там, де немає слідів жодної іншої свійської тварини¹.

Різні зображення свідчать, що шумери, які знали собаку з найдавніших часів², уявляли собак супутниками вавилонських богів. Різноманітні собачі фігурки в їхньому краї, як вважали, мали магічну силу³. Зображення собак трапляються на найдавніших єгипетських вазах. Про значення собаки в житті давніх єгиптян свідчить і той факт, що в стародавніх могилах собачі скелети знаходять поруч із господарем. А фараони I і II династій Єгипту так любили своїх собак, що, поховавши їх у власних гробницях, спорудили для них ще й надгробки, на яких поруч зі своїми іменами викарбували імена собак, які, витримавши тягар, мабуть, п’яти тисяч років, збереглися до наших днів⁴. Різні породи собак розводили давні ассирійці, греки, римляни⁵. Про давніх іранців Геродот писав, що їхні «жерці власноруч убивають усе, крім собак і людей»⁶.

Велика кількість різноманітних порід собак, іноді дуже несхожих одна на одну, вже на початку XIX століття дала зоологам підстави зробити висновок, що домашній собака не всюди походить від одного й того самого предка⁷.

Набагато складніше з’ясувати проблему одомашнення собаки. Зазвичай людину спонукають приручати тварин утилітарні цілі. Ними раніше намагалися пояснити й приручення собаки, розглядаючи її як помічника людини — мисливця та пастуха. Такий погляд, як побачимо далі, відбився і в поясненні походження індоєвропейської назви собаки. Однак чимало важливих чинників змушують відмовитися від цього погляду. Насамперед йому суперечить та обставина, що собаку, як було помічено, приручили раніше, ніж людина почала займатися скотарством. Аборигени Південної та Центральної Америки не займалися скотарством, але приручили собаку як єдину, можна сказати, свійську тварину. Загалом роль собаки в житті американських аборигенів допомагає висвітлити проблему її одомашнення і на європейському континенті. Для американських аборигенів собака тісно пов’язана з релігією та міфологією. Під час різних релігійних обрядів в Америці їли собаче м’ясо⁸. Його їли й у давній Європі, де таке споживання спочатку також, найімовірніше, мало ритуальний характер⁹. Сліди шанування собаки як тварини, наділеної божественною силою, збереглися аж до появи індоєвропейських писемних пам’яток, а деякі

¹ M. Hilzheimer, Haustier, – M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, V, Berlin, 1926, p. 219; O. Schrader, Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde, I, Berlin—Leipzig, 1917—1923, p. 516.

² M. Hilzheimer, ten pat, p. 219.

³ Ebeling, Hund, – M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, V, p. 410.

⁴ M. Hilzheimer, ten pat, p. 220; Ranke, Hund, – M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, V, p. 409; C. Keller, Die Abstammung der ältesten Haustiere, Zürich, 1902, p. 41—42.

⁵ C. Keller, ten pat, p. 42—45.

⁶ O. Schrader, Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde, I, p. 516.

⁷ C. Keller, ten pat, p. 46—80; E. Hahn, Hund, – M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, V, p. 403.

⁸ F. Termer, Zeitschrift für Ethnologie, 82, Braunschweig, 1957, p. 1.

⁹ O. Schrader, Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde, I, p. 516.

102

Сліди релігійної ролі собаки, власне кажучи, збереглися й до наших днів¹⁰. Тому, якщо давньоримські письменники мали рацію, групуючи собак за їхнім утилітарним призначенням на мисливських, пастуших і дворових¹¹, цю схему аж ніяк не можна переносити на давніші часи, на початок одомашнення собаки, адже як мисливська, так і пов’язана з розквітом скотарства функція пасти худобу, а особливо охороняти дім, виникли значно пізніше за одомашнення собаки.

Найімовірніше, слід погодитися з тими дослідниками, які, відкинувши утилітарний характер зближення людини й собаки, стверджують, що спочатку собака зблизилася з людиною як паразит. До людських стоянок собак приваблювали різноманітні харчові рештки та вогонь, який там розпалювали. Так собака звикла триматися поблизу людських поселень, поступово дедалі більше зближуючись із людиною. Можливо, особливо легко до людини звикали цуценята. Уже на початку одомашнення людина іноді могла використовувати собаку і для певних власних потреб. Наприклад, вважають, що жінки давали цуценятам ссати надлишок молока. Збереглися зображення вавилонських і карфагенських богинь смерті, біля кожних грудей яких ссе якась тварина — ймовірно, цуценя та порося. У деяких народів цей звичай трапляється й у наш час¹².

Отже, немає жодних сумнівів, що індоєвропейці добре знали собаку вже за найперших безпосередніх контактів між собою. У цьому сенсі не були винятком і предки балтів та слов’ян. На територіях, де нині живуть балти, собака була першою одомашненою твариною¹³. Собака також залишила виразні сліди у фольклорі та світосприйнятті литовців і латишів¹⁴.

Індоєвропейські мови дуже добре зберегли давню назву собаки, пор. санскр. śvá, род. відм. одн. śunah, авест. spā, род. відм. одн. sūno, гр. κύων, род. відм. одн. κυνός, лат. canis «собака, сука», вірм. šun, давньоірл. cú, род. відм. одн. con, хет. šuwana, тох. ku, лит. šuo, род. відм. одн. šuñs. Серед наведених прикладів назва собаки в латинській мові вирізняється своїм кореневим вокалізмом. Однак зміну кореня латинського слова, схоже, можна пояснити даними самої латинської мови. Сумніви викликає як значення, так і походження хет. šuwana¹⁵.

Первісне значення індоєвропейської назви собаки не цілком зрозуміле, хоча було чимало більш або менш вдалих тлумачень. Г. Остгоф намагався пов’язати індоєвропейську назву собаки з індоєвропейською назвою худоби (спочатку, можливо, вівці) *peku (пор. санскр. paśáh, лат.

¹⁰ О. Н. Трубачев, Происхождение названий домашних животных в славянских языках, Москва, 1960, р. 5 (далі: Происхождение…).

¹¹ C. Keller, Die Abstammung der ältesten Haustiere, с. 44.

¹² E. Hahn, Hund, — M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, V, с. 403; O. H. Трубачев, там само, с. 5.

¹³ P. Kulikauskas, R. Kulikauskienė, A. Tautavičius, Lietuvos archeologijos bruožai, Vilnius, 1961, с. 79; Latvijas PSR vēsture, I, K. Strazdiņa, J. Zuša, J. Krastiņa, A. Drizula ред., Rīgā, 1953, с. 9; K. Паавер, Формирование территории и изменчивость млекопитающих Прибалтики в голоцене, Тарту, 1965, р. 361—362, 364—365, 367—372.

¹⁴ P. Šmits, Latviešu tautas ticējumi, IV, Rīgā, 1941, p. 1745—1776.

¹⁵ A. Walde, Vergleichendes Wörterbuch der indogermanischen Sprachen, I, Berlin und Leipzig, 1930, с. 465—466 (далі: VrgI. Wb.); A. Walde, Lateinisches etymologisches Wörterbuch, I, Heidelberg, 1930, с. 152—153 (далі: Et. Wb.); E. Fraenkel, Litauisches etymologisches Wörterbuch, II, Heidelberg—Göttingen, 1966, с. 1033—1035 (далі: Et. Wb.); F. Kluge, Etymologisches Wörterbuch der deutschen Sprache, Berlin, 1957, с. 320 (далі: Et. Wb.); J. Pokorny, Indogermanisches etymologisches Wörterbuch, Bern, 1949, с. 632—633 (далі: Et. Wb.); H. Kronasser, Vergleichende Laut- und Formenlehre des Hethitischen, Heidelberg, 1956, с. 229; В. В. Иванов, Хеттский язык, Москва, 1963, с. 90—92.

103

pecus), відновлюючи праформу * (p)kyōn, первісне значення якої було б «собака вівчаря або пастуха загалом». Однак цьому поясненню, не кажучи вже про його фонетичну необґрунтованість, суперечить історія самого об’єкта. Також немає жодних підстав стверджувати, що ця назва собаки була якоюсь вторинною, витіснивши раніше вживану індоєвропейську назву собаки.

В. Георгієв пояснює, що індоєвропейська назва собаки походить від індоєвропейської праформи *keu- «кричати, вити, гавкати, дзявкати». Отже, собака отримала свою назву через характерне для неї гавкання й виття, а первісне значення назви собаки було «тварина, що гавкає, виє». Первісною формою називного відмінка однини, на думку В. Георгієва, була *keu̯ōn, яку під впливом форми *ku-n-ós дуже рано витіснила форма *ku̯ōn (гр. κύων) або *ku̯ōn (скр. śvá, авест. spā). Первісна парадигма цієї назви собаки була приблизно такою: одн. наз. *keu̯ōn > *ku̯ō(n) і *ku̯ō(n), одн. знах. *ku̯én-m, одн. род. *kun-ós, одн. місц. *ku̯én-(i), мн. оруд. *kun-bhis тощо. В. Георгієв, крім уже згаданих нами назв собаки, виводить із цієї праформи також скр. śvakaḥ «вовк», мід. (у Геродота) σπάχα «собака», лат. kuna «сука», дав.-сканд. kó-ka-h «вовк», болг. куче «собака», рос. сука «сука», пол. suka¹⁶.

З семантичного погляду пояснення В. Георгієва було б цілком прийнятним. Однак значні сумніви викликає схематизм його фонетичної інтерпретації, а пов’язування деяких наведених ним прикладів із давньою індоєвропейською назвою собаки видається нам зовсім неможливим.

На увагу заслуговує спроба Ф. Шпехта пояснити цю назву собаки, пов’язавши її з індоєвропейським коренем *keu-, що позначав певний колір, пор. скр. śonah «червоний» < індоєвроп. *keu-no¹⁷. Семантично таке пояснення також було б можливим, оскільки в індоєвропейських мовах є чимало назв цієї тварини різного віку, утворених від відповідної назви кольору. Навіть лит. kiáunė, лат. caūna, прус. caune, як велярний варіант тієї основи, можна було б пов’язати з такою індоєвропейською назвою собаки¹⁸. Однак інші слова з коренем індоєвроп. *keu-no (пор. авест. savahī «назва частини землі, розташованої на сході», авест. sūram «рано-вранці», арм. šukh «блиск, сяйво», арм. šol «промінь») не надто підтримують етимологію Ф. Шпехта, адже основне значення цього кореня все ж «сяяти, світити». Лит. švankūs «порядний, поважний; веселий, спритний», яке Ф. Шпехт, розкладаючи на *šū-an-k-us, зіставляє зі словами цієї групи, не можна пов’язати зі словами згаданої групи ані за значенням, ані з огляду на давнішу форму šankūs.

Були спроби пов’язати назву собаки з таким самим індоєвропейським коренем *keu-, але зі значенням не якогось кольору, а «надуватися, пухнути, збільшуватися, рости», припускаючи, що первісне значення назви собаки було більш чи менш близьким до понять «могутній» (пор. скр. śaviraḥ «могутній») або «запліднений, дитинча тварини» (пор. скр. śi-šu «дитина», давньоісл. húnn, гр. χύος). Однак ці пояснення викликають сумніви в усіх відношеннях¹⁹.

Крім уже розглянутої нами індоєвропейської назви собаки, на значній частині Європи й Азії широко вживається й інша її назва, яка трапляється не лише в індоєвропейських, а й у фінно-угорських і тюрксько-татарських мовах. У всіх цих мовах вона дуже подібна, найчастіше вживається у значенні «цуценя», рідше — «сука» або «собака» загалом. Особливо багато її варіантів знаходимо у слов’янських мовах: рос. кутёнок «цуценя», кутя, куток,

¹⁶ B. И. Георгиев, Исследования по сравнительно-историческому языкознанию, Москва, 1958, p. 46—47, 117, 139, 151.

¹⁷ F. Specht, Der Ursprung der indogermanischen Deklination, Göttingen, 1947, p. 32, 121—122.

¹⁸ A. Walde, Vrgl. Wb., I, p. 368; J. Pokorny, Et. Wb., p. 594.

¹⁹ A. Walde, Vrgl. Wb., I, p. 446; J. Pokorny, Et. Wb., p. 592—594.

104

кутиха «сука», кучко «пес», укр. котюга, словц. kot’uha, болг. куче «сука», серб. куче, словен. kūčak, пол. Kucziuk «ім’я собаки». А ось приклади з інших мов: алб. kutsh «собака», латис. kuce «сука», kuçens «цуценя», осет. куз/куј «собака» < східноіран. *kuti, пор. курд. kūčik, угор. kutya, комі kitši, kytsi «цуценя»²⁰. Попри збіг значення та зовнішню подібність, ця назва не піддається точному фонетичному аналізу. Важко пояснити її поширення і шляхом запозичення. Тому, здається, багато дослідників небезпідставно вважають, що така назва собаки походить від звуконаслідування, яким підкликають собаку; пор. рос. куть-куть, пол. kuciu-kuciu. Можливо, з цими звуконаслідуваннями слід пов’язати рос. ццу, лит. ciù-ciù, ciū-ciū, а також похідні від них назви собаки, уживані переважно в дитячій мові.

Досить дивно, що у слов’янських мовах не збереглося жодних надійніших слідів давньої спільноіндоєвропейської назви собаки (лит. šuo та ін.). Проте в них поширені інші назви собаки, невідомі решті індоєвропейських мов. Деякі з цих назв досить давні, ще спільнослов’янського походження. Одна з найдавніших і найпоширеніших: ст.-сл. pbsǫ «собака», ст.-рос. пъсь, рос. пёс, укр. пес, білор. пес, болг. пъс, пес, серб.-хорв. nàc, словен. pěs, словц. pes, пол. pies, кашуб. pjes, верхньолуж. pos, нижньолуж. pes, pjas, полаб. pasai (< *pbsǫ) «собака»²¹.

Серед етимологів ця слов’янська назва собаки надзвичайно популярна, і для її пояснення застосовували чи не всі можливі семантичні версії походження назви собаки.

Найбільше прихильників здобула етимологія В. Шульце: слов’ян. pisǫ пов’язують із санскр. piśāṅgah «рудий, коричневий» (також і назва собаки), piśāh «лань», гр. ποικίλος «строкатий», рос. пестрый, лит. paišas та ін.²².

Досі не з’ясовано й походження іншої назви собаки, поширеної переважно у східнослов’янських мовах; пор. ст.-рос. собака, рос. собака, білор. сабака, укр. собака, пол. діал. sobaka, кашуб. sobaka «сука, собака, розпусна людина», словен. sobaka, словц. діал. sobaka «сварлива жінка». До західнослов’янських мов, особливо туди, де це слово вживається в переносному значенні, воно могло потрапити також із російської, білоруської чи української мов. Одні вважають цю назву собаки запозиченням з іранських мов, інші — з тюркських, а треті намагаються вважати її слов’янським словом²³.

Частина слов’янських мов має спільну назву суки: ст.-рос. сука, рос. сука, білор. сука, укр. сука, пол. suka, кашуб. sëka, полаб. saukó «розпусниця, повія». Пояснюючи походження цього слова, ще з часів Г. Остгофа зберігається тенденція будь-що відшукати у слов’янських мовах сліди давньої індоєвропейської назви собаки (лит. šuo та ін.). Навіть

²⁰ O. H. Трубачёв, Происхождение…, p. 25—26; M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 705—706; В. И. Абаев, Историко-этимологический словарь осетинского языка, I, Москва—Ленинград, 1958, p. 605.

²¹ O. H. Трубачев, Происхождение…, p. 19; M. Vasmer, Et. Wb., II, p. 346—347.

²² M. Vasmer, Et. Wb., II, p. 346—7; O. H. Трубачев, Происхождение…, p. 19; M. Mayrhofer, Kurzgefasstes etymologisches Wörterbuch des Altindischen, II, Heidelberg, 1963, p. 288—289 (далі: Et. Wb.).

²³ O. H. Трубачев, К этимологии слова собака, — „Краткие сообщения Института славяноведения АН СССР“, 15, Москва, 1955, p. 48—55; J. Holub, F. Kopečný, Etymologický slovník jazyka českého, Praha, 1952, p. 344 (далі: Et. sl.); V. Machek, Etymologický slovník jazyka českého a slovenského, Praha, 1957, p. 462 (далі: Et. sl.); O. H. Трубачев, Происхождение…, p. 32.

105

і останніми роками цим шляхом іде багато дослідників²⁴. Однак і загальнослов’янський характер цієї назви суки, і тим паче її зв’язок зі старою індоєвропейською назвою собаки не доведені достатньою мірою²⁵.

Стара індоєвропейська назва собаки збереглася в усіх трьох балтійських мовах.

Лит. šuo < *švuō (< індоєвр. *kuō-n). Подібне факультативне випадіння v перед ō у балтійських мовах засвідчене й у деяких інших випадках, пор. лит. dū < *dvuo, лит. guōlis, лат. guõla < *guōl, жем. torà < *tvōr, лит. kólyti поряд із kvõlyti < білор. хваліць, пол. chwalić та ін.²⁶. Поряд із формою šuo, яка трапляється вже в найперших пам’ятках литовської мови, у діалектах і різних текстах зустрічаються й інші форми цієї назви, виникнення яких пояснюється фонетичними або морфологічними змінами, пор. šuvà (найпоширеніша в діалектах форма: Dusetos, Joniškėlis, Joniškis, Kapsukas, Pandėlys, Obeliai, Rokiškis, Ukmergė, Utena, Varėna, Vilkaviškis, Zarasai та ін.)²⁷, šunė (Gataučiai, Karsakiškis, Kuldūnai, Pabiržė, Nemunėlio Radviliškis, Saločiai, Smilgiai, Šleideriškės, Užušiliai та ін.), šuŏj (Leipalingis, Liškiava), šuon (Varėnai, Vaiguva)²⁸, šunis (Kučiūnai, колишній Сейненський повіт)²⁹. У лінгвістичній літературі дуже часто згадується також форма šū³⁰. Однак ця форма, найімовірніше, виникла внаслідок неточної передачі звуків діалекту жемайтських дунінінків³¹. Літературна форма šuo уживається переважно в Жемайтії та в частині західноавкштайтських діалектів (Bitenai, Kriūkai, Jurbarkas, Smalininkai, Šakiai, Veliuona), а іноді стихійно трапляється й в інших діалектах.

За різноманітністю форм ця назва собаки не відрізняється від інших іменників старої приголосної основи в литовській мові, пор. sesuo поряд із sesuvà, šešva, šešė, sesuõj та ін.

Латиська форма suns, що відповідає лит. šunis, у деяких старих писемних пам’ятках має сліди приголосного відмінювання, однак у латиській мові не засвідчено форм, відповідних лит. šuŏ³².

Назву собаки двічі зафіксовано також у пам’ятках прусської мови. В Ельбінгському словничку знаходимо: Sunis Hunt (слово 703). Ця форма відповідала б лат. suns, лит. šunis. Однак категорично стверджувати цього не можна, оскільки в Ельбінгському словничку закінчення -is

²⁴ H. M. Шанский, В. В. Иванов, Т. В. Шанская, Краткий этимологический словарь русского языка, Москва, 1961, p. 324; В. И. Георгиев, Исследования по сравнительно-историческому языкознанию, p. 47; M. Vasmer, Et. Wb., III, p. 42.

²⁵ O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 21—22.

²⁶ J. Endzelīnas, Baltu kalbų garsai ir formos, Vilnius, 1957, p. 46, 141; J. Endzelīns, Latviešu valodas gramatika, Rīgā, 1951, p. 484; J. Otrebski, Gramatyka języka litewskiego, I, Warszawa, 1958, p. 385—386; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 81, 176, 1033.

²⁷ Діалектологічні дані зазвичай беруть із картотеки Литовської мовної картотеки Інституту литовської мови та літератури.

²⁸ K. Būga, Rinktiniai raštai, I, Vilnius, 1958, p. 588; II, Vilnius, 1959, p. 354; V. Vitkauskas, Baltistica, II(2), p. 203—207.

²⁹ Pr. Skardžius, Lietuvių kalbos žodžių daryba, Vilnius, 1941, p. 50.

³⁰ J. Endzelynas, Baltų kalbų garsai ir formos, p. 127; J. Otrebski, Gramatyka języka litewskiego, III, Warszawa, 1956, p. 58, 62; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 1033.

³¹ V. Vitkauskas, Baltistica, II(2), p. 203—207.

³² J. Endzelīns, Latviešu valodas gramatika, p. 440—441; K. Mülenbacha Latviešu valodas vārdnīca, III, Rīgā, 1927—1929, p. 1122—1123 (toliau: EM). EH: J. Endzelīns un E. Hauzenberga, Papildinājumi un labojumi K. Mülenbacha Latviešu valodas vārdnīcai, I—II, Rīga, 1934—1946.

106

додається й закінчення -as > замість -s. Тут знаходимо і deywis «бог»⁳³, і dagis «весна» (пор. лит. dāgas), і stogis «дах», і snaygis «сніг», і taukus «жир», тощо.

Певні труднощі викликає інша назва собаки, що трапляється в пам’ятках прусської мови: слово 42 зі словничка Симона Грунау songos hundt. Р. Траутман вважає це слово спотвореним записом форми sunis (songos...aus sunis verd e rbt)³⁴. Я. Ендзелінс також схильний читати songos як *sunus³⁵. Е. Бенвеніст реконструює із запису songos форму *sunko³⁶. Е. Бенвеніст обґрунтовує цю форму тим, що у словничку С. Грунау є й інші слова, які своїм формантом -k- відрізняються від форм тих самих слів, засвідчених в інших пам’ятках прусської мови. Наприклад, поруч із формою з ельбінгського словничка Geytye (імовірно, слід читати Geytys)³⁷ «хліб», у катехізисах geits, у словничку С. Грунау є форма geytko. Поруч із формою з ельбінгського словничка Pepelis «птах», у словничку С. Грунау знаходимо форму pip elko, тоді як у катехізисах засвідчено форму множини pippalins. Однак форма songos у будь-якому разі, найімовірніше, є варіантом тієї самої назви собаки, що відповідає прус. sunis, лит. šuo, а не якоюсь новою назвою собаки, властивою лише прусській мові.

Щойно розглянута прусська назва собаки залишила досить виразні сліди також у прусській топонімії. З нею можна пов’язати деякі гідроніми й топоніми, що трапляються в різних історичних документах: Sonne, Sonnaw, Sonnekaym, Suna, Sunegowe, Sunecolowach, Sunike, Zunloszkeim³⁸.

На думку Ф. Лоренца, навіть назва села Schönau, розташованого неподалік Гданська, пов’язана з прус. sunis (Schönau < Sunowo «собаче село»)³⁹.

Балтійські мови не мають спільної назви для самиці собаки. У литовській мові це поняття виражається словом kalė (паралельно вживається також форма kālė). Така назва самиці собаки трапляється в усіх литовських діалектах і засвідчена вже в давніх писемних пам’ятках (Дауґша, Ширвідас).

Попри докладені зусилля, походження литовського слова kalė досі не з’ясовано достатньою мірою. Литовське kalė намагалися пов’язати зі староісл. hvelpr «цуценя», алб. keliuš «дитинча тварини, особливо собаки», гр. σκύλαξ «собака, цуценя, дитинча тварини», гр. κύλλαξ, середньоірл. culén «цуценя», валл. colwyn, корн. coloin, брет. kolen⁴⁰. Усі ці слова походять від іє. кореня *kel- «кликати, кричати, звучати». Нам здається, що лит. kalė — це, найімовірніше, новоутворене слово, властиве лише литовській мові, і воно безпосередньо не пов’язане з наведеними назвами собаки, переважно цуценяти. Інша річ, що лит. kalė справді могло походити від слів, генетично пов’язаних із коренем іє. *kel-; пор. латв. kalkuot «базікати», kalit.

Однак можливе й інше пояснення походження слова kalė, засноване на матеріалі самої литовської мови. Раніше ми зауважували, що семантично деякі

³³ У прусських катехізисах написано deiws, deiwas. Наводячи приклади зі словничків прусської мови, у цій праці зазвичай спочатку подаємо прусську форму.

³⁴ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, Göttingen, 1910, p. 433.

³⁵ J. Endzelīns, Senprūšu valoda, Rīgā, 1943, p. 259.

³⁶ E. Benveniste, StB, 2, p. 78.

³⁷ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 87.

³⁸ G. Gerullis, Die altpreussischen Ortsnamen, Berlin—Leipzig, 1922, p. 168, 176.

³⁹ F. Lorentz, ZfSI, XI, 2, p. 245.

⁴⁰ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 208; M. Vasmer, Et. Wb., II, 642; J. Pokorny, Et. Wb., p. 550.

107

Індоєвропейські назви собаки пояснюють, пов’язуючи їх із відповідними назвами кольорів. Подібним чином, як нам здається, можна було б пояснити й походження лит. kalė. Це слово слід було б пов’язати з литовськими прикметниками kalýbas «білий (про шию собаки)», kalýbkaklis «з білою шиєю», kalývas «білий», kalýnas. Такий прикметник трапляється в деяких жемайтських говірках (Моседіс, Плателяй, Саланти, Алседжяй), а також у словниках Й. Бродовського, Ґ. Г. Ф. Несельмана та Й. Юшки⁴¹. Прикметники kalývas, kalýbas є вторинними утвореннями із суфіксами -ybas, -yvas. Отже, так само як поряд із senyvas, senýbas або ankstyvas, ankstybas первинними прикметниками є sėnas, ankstùs, так поряд із kalývas, kalýbas мала існувати форма *kalas. Від такої форми могли утворитися назви собак *kalis, kalė і kūlė, пор. márgas→mãrgis, mãrgė. Прикметник *kalas спочатку не обов’язково мав означати «білий», пор. гр. κελαυνός «чорний», χαλκός «сірий», ірл. caile «пляма». На користь цієї останньої етимології лит. kalė, на нашу думку, свідчить і той факт, що в різних індоєвропейських мовах досить багато назв тварин походять від індоєвропейського кореня *kel-, *kāl, пор. санскр. karkáḥ «білий кінь», гр. κίλλος «осел», швед. діал. hjälm «дикий бик або кінь», швейцар. нім. helme «дика корова» та ін.⁴² Первісне значення прикметника *kalas могло бути «у білих плямах, строкатий». Запропоновану нами етимологію особливо підтверджує та обставина, що прикметники kalývas, kalýbas вживаються лише щодо собаки. Певну аналогію, коли назва тварини, утворена від якоїсь її ознаки, стає видовою назвою самиці, можна побачити в історії лит. kėvė «погана, худа тварина; шкапа»: потрапивши до латиської мови, це слово набуло значення «кобила».

На можливість пов’язати лит. kalė з лит. kalývas побіжно вже вказував Ф. Шпехт⁴³.

Як ми вже зазначали, kalė — специфічна литовська назва самиці собаки. Щоправда, К. Буґа намагався вбачати сліди цього слова в деяких прусських особових і географічних назвах: із лит. kalė він пов’язував назву села Kalis та особове ім’я Kalioth⁴⁴. Однак прус. Kalis, Calyen, Kalcz (назва озера), на нашу думку, правильніше пов’язувати з прус. kalis «сом (риба)»⁴⁵.

У латиській мові широко вживаються дві назви самиці собаки: kuce і kuņa. Про походження першої та подібно утворені назви собаки в інших мовах ми вже побіжно згадували, говорячи про слов’янські назви цього типу (рос. кученок «цуценя» тощо). Звуконаслідувальне походження лат. kuce, kuca «самиця собаки» підтверджує чимало інших уживаних у латиській мові назв собаки, пов’язаних зі звуконаслідувальним покликом до собаки kuč, пор. kuča «самиця собаки», kuča «маленьке цуценя (у дитячій мові)», kučāte „kalaitė“, kučka „kalė“, kučēns „šunytis“, kučēns, kucans, kucenis, kucentiņš, kuceļēns, kucļēns, kucis «собака», kuciņš, kučiņš, kucans «цуценя», kuceļēns, kucins «зневажлива назва собаки», kuculēns «цуценя» (EM, II, 298; EH, I, 666).

⁴¹ Lietuvių kalbos žodynas, V, p. 135–137, 141 (toliau: LKŽd.).

⁴² Ē. Fraenkel, Et. Wb., p. 209; M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 506; J. Pokorny, Et. Wb., p. 547–548; M. Mayrhofer, Et. Wb., I, p. 171.

⁴³ F. Specht, Der Ursprung der indogermanischen Deklination, p. 122; A. Sabaliauskas, Baltistica, III(1), p. 109–110.

⁴⁴ K. Būga, Rinktiniai raštai, I, p. 524–525.

⁴⁵ G. Gerullis, Die altpreussischen Ortsnamen, p. 54; R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 351.

108

Щодо походження латвійського kuņa існують різні думки. Багато дослідників не відокремлюють це слово від інших споріднених слів, що походять від давньої індоєвропейської назви собаки⁴⁶. Ось що писав К. Буга про походження латвійського kuņa: «І я, наслідуючи К. Яунюса, спочатку вважав, що лат. kuņa „сука“ (III 33) за походженням споріднене із šunim, але публічно відмовився від цієї думки в листопаді 1909 р. у гектографованій критиці „Аїстичних студій“ (с. 10). Kuņa разом із лат. kuce „сука“... kucens „цуценя“... належить до слів невідомого походження. Пор. кашуб. kuna „сука“ і болг. kűče „собака“, алб. kutš, осман. küčük „собака“⁴⁷. Я. Ендзелін⁴⁸ пояснював походження лат. kuņa двояко: вважав його результатом контамінації *suna і kuca або словом іншомовного походження, як і кашуб. kūnā, яке Е. Бернекер⁴⁹ пов’язував із рос. кѵна „куниця“. Нам здається правдоподібнішим перше пояснення. Певну роль тут могло відіграти й звуконаслідувальне слово kuč (kuč *suna > kuč kuņa).

У всіх балтійських мовах ми знаходимо чимало й інших, уживаних у вужчому значенні, назв собаки. Здебільшого вони позначають окремі різновиди собак або вживаються поруч із загальною (родовою) назвою собаки, надаючи їй певного емоційного чи іншого розрізнювального відтінку значення.

Литов. kūrtas „дуже швидкий мисливський собака“ — слово слов’янського походження. Як довів К. Буга, це слово мало потрапити до литовської мови не пізніше XII століття. Литов. kūrtas походить від незафіксованої давньоруської форми *хъртъ, з якої мала виникнути й сучасна російська форма хорт⁵⁰.

Slavų kalbose šis šuns pavadinimas labai plačiai vartojamas. Be minėto rus. хорт, plg. ukr. хорт, bulg. хрът, хрътка, serb.-chorv. хрът, slov. hrt, ček. chrt, slovk. chrt, lenk. chart, aukšt. luž. khort, žem. luž. chart. Kaip matyti iš pateiktų pavyzdžių, esama pakankamo pagrindo šį šuns pavadinimą laikyti bendraslavišku žodžiu. Tačiau kaip jis atsirado slavų kalbose, ligi šiol nėra išaiškinta, o aiškintojų ir aiškinimų skaičius yra tiesiog rekordinis. Kai kurie tyrinėtojai (H. Hirtas, E. Bernekeris) šį šuns vardą laikė skoliniu iš germanų, plg. vok. Rüde „šuo, medžioklinis šuo“, sen. vok. aukšt. rudio „didelis šuo“. Kiti jį siejo su rus. скорый „greitas“, treti su skr. kharah „grubus, šiurkštus, aštrus“, gr. χάραρος „aštrus, smailus“. V. Machekas, iš pradžių mėginęs sieti jį su liet. kūrti „greitai bėgti“, vėliau šį šuns pavadinimą kartu su vok. Rüde laikė „praindoeuropietišku“, t. y. indoeuropiečių paveldėtu iš kažkokios nežinomos kalbos. J. Mikola mėgino čia gretinti ir vok. hurtig „greitas, skubus, vikrus“. K. Mošynskis slaviškąjį šuns pavadinimą kildino iš χɍtъ < ide. *sɍ-to- < *ser-, „greitai bėgti“. O. Trubačiovas neseniai paskelbė naują slav. χɍtъ kilmės aiškinimą, siedamas jį su liet. sartas⁵¹.

Важко щось сказати про достовірність перелічених етимологій: майже кожна з них має і раціональне зерно, і слабкі сторони. Із семантичного погляду, нам здається, досить переконливим є пояснення О. Трубачова. Щоправда, тут ми стикаємося з

⁴⁶ В. І. Георгієв, Дослідження з порівняльно-історичного мовознавства, p. 47; В. В. Іванов, Хетська мова, p. 92; J. Pokorny, Et. Wb., p. 633.

⁴⁷ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 220.

⁴⁸ EM, II, p. 316.

⁴⁹ E. Berneker, Slavisches etymologisches Wörterbuch, Heidelberg, 1908—1913, p. 644.

⁵⁰ K. Būga, Rinktiniai raštai, I, p. 430; III, p. 497, 763, 769; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 318; M. Vasmer, Et. Wb., III, p. 265.

⁵¹ M. Vasmer, Et. Wb., III, p. 265; O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 23; Вопросы славянского языкознания, вып. 2, Москва, 1957, p. 38—41; V. Machek, Et. sl., p. 163; J. Holub, F. Kopečný, Et. sl., p. 143; F. Slawski, Słownik etymologiczny języka polskiego, I, Kraków, 1952—1956, p. 60—61 (далі: Sl. et.).

109

з певними труднощами фонетичного характеру, проте вони не більші за фонетичні труднощі інших етимологій цього слова.

Крім литовської мови, ця назва собаки потрапила також до латиської та прусської мов. Лат. kurts «хорт, мисливський собака, худий собака», як і лит. kurtas, походить з того самого джерела — давньорус. *хърть⁵².

Подібна слов’янська форма, мабуть, існувала і в прус. curtis (слово 700 зі словника Ельбінга): Curtis Wynt (Windhund) джерелом⁵³. Пруси могли запозичити це слово через поляків.

Лит. skalikas «такий мисливський собака» К. Буга намагався пов’язати з лат. skaļš «гучний»⁵⁴. Однак правильніше було б пов’язати його з дієсловом skālyti «гавкати, переслідуючи зайця, звіра». Дієслово skālyti, своєю чергою, було б слов’янського походження⁵⁵, пор. польськ. skolić «пищати (про собаку)», рос. сколить «гавкати, пищати (про собаку, вовка)», чеськ. skoliti «гавкати».

Подібним чином пояснюють і появу прус. scalenix (слово 702 зі словника Ельбінга: Scalenix Vorlouf (Vorstehhund). Ще А. Брюкнер виводив його від дієслова *skalīt, джерелом якого було польськ. skolić⁵⁶.

У деяких російських говорах уживаються також назви собаки, похідні від дієслова сколить, пор. рос. сколуха, сколушка «гончак»⁵⁷.

У латиській мові назви собаки такого походження немає.

У деяких литовських говорах і різних писемних пам’ятках, зокрема й у творах Й. Бреткуна, трапляється назва мисливського собаки слов’янського походження: gončas, gončius, gončiakas, gončakas (LKŽd., III, 482). Ці слова потрапили до литовської мови з польської або білоруської, пор. польськ. gończy, goniec, gończak, білорус. гонец. Слов’янські назви собаки походять від дієслова, спільнокореневого з лит. ganýti, ginti (худобу), пор. польськ. gonić, рос. гнать «гнати, переслідувати, проганяти, підганяти», давньорус. гонати⁵⁸.

У литовській мові є також чимало назв собаки звуконаслідувального походження: ãmas, ciūčė, ciūcis, ciuciūkas, ciūčius, ciuckà, ciūckis, ciūlis, ciūlius, čiūčė, čiūčia, čiūčiukas, čiūčius, čiūčką, čiūčkis, čiūčkus (LKŽd., I, 96, II, 29—30, 92—3), пор. звуконаслідування am; ciu, ciū, čiū, čiū, čiū, ciuciū, čiūčiū та інші слова, якими кличуть собаку. Імовірно, звуконаслідувального походження також лит. čiūra «сука» (LKŽd., II, 116), пор. čiūr, čiurà «той, хто мочиться в ліжку», čiurà «плакса».

Назви, що виникли через забарвлення собаки або інші особливості її шерсті, у литовській мові найчастіше такі: márgis, mār gis, rūdis, kūdlius, kūdlis.

Лит. sābalas «собака з чорною блискучою шерстю», sābalis, пор. sābalas «звір родини куницевих» < білорус. соболь⁵⁹.

⁵² EM, II, p. 326; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 318; K. Būga, Rinktiniai raštai, III, p. 45, 766.

⁵³ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 92, 366; J. Endzelīns, Senprūšų valoda, p. 199.

⁵⁴ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 564.

⁵⁵ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 794.

⁵⁶ A. Brückner, AfslPh, 20, p. 505; J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 248—249; R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 92, 428.

⁵⁷ O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 34.

⁵⁸ M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 279; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 152.

⁵⁹ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 754.

110

Подібних за походженням назв собак чимало й у латиській мові:

Lat. klaučis «собака, гавкучий пес» (EH, I, 611), пор. лат. klaudzēt «стукати, грюкати, торохтіти; сваритися».

Lat. klīva «заблукалий собака» (EH, I 620), пор. лат. klīvāt «блукати».

Lat. krancis «звичайна назва собак, які мають білу смугу на шиї», пор. лат. krancis «вінок або смуга» < вок. Kranz (EM, II, 259).

Lat. kuželis «кошлатий собака» (EM, II, 331), пор. лат. kuželains «кошлатий».

Lat. lamāka «великий собака» (EM, II, 417), пор. лат. lamāns «велика, незграбна, ненажерлива людина або собака» (EM, II, 530).

Lat. leīmuris «зовсім молоде цуценя, яке ще невпевнено тримається на ногах» (EM, II, 449), пор. лат. leīmma «млява, безвольна людина».

Lat. pakans «собаче ім’я» < вок. Packan (EM, III, 40).

Lat. piksis «маленький собака» (EH, II, 231), пор. лат. piks «грудка, шматок».

Lat. rakstiņš «строкатий собака» (EM, III, 473), пор. лат. rakstaīns «оздоблений візерунками, вишивкою».

Lat. rūdiņš «собаче ім’я, за забарвленням» (EM, III, 554), пор. лат. ruds «рудий, червоно-бурий, сірий».

Lat. rūsis «ім’я іржаво-рудого собаки» (EM, III, 573), rūzis «іржаво-рудий, бурий собака» (EM, III, 574), пор. лат. rūsains «рудий, бурий, іржавий».

Lat. sabulis «собаче ім’я»; sabulītis, sabalītis «прізвисько собаки», sabalis «собака (у дитячому мовленні)» < рус. соболь «соболь» (EM, III, 599; EH, II, 395).

Лат. sebris «великий, товстий, але злий собака; різновид ласки» (EM, III, 810), пор. лат. sebris «квола, занепала істота»⁶⁰.

З огляду на невеликий обсяг збереженої лексики прусської мови слід зазначити, що назв собак у ній дуже багато. Адже в Ельбінгському словничку, укладеному за тематичним принципом, є ніби окремий розділ мисливської термінології, який складається з назв собак. Окрім уже розглянутих нами Sunis, Curtis, Scalenix, знаходимо там ще пару назв собак.

Пр. Slidenikis (слово 701 Ельбінгського словничка) Leethunt (Leithund)⁶¹. А. Брюкнер, а слідом за ним і Р. Траутман, виводили пр. slidenikis з польс. slednik «слідопит»⁶². Я. Ендзелінс схилявся до пов’язування пр. slidenikis з латис. sliede «vēžē», слов’ян. slědъ «слід». Засумніватися в поясненні А. Брюкнера й Р. Траутмана його спонукала та обставина, що в разі запозичення з польської слід було б очікувати sled-, а не slid-⁶³. Однак А. Брюкнер виводить пр. slidenikis з праслов’янської форми *sliednik. На користь пояснення А. Брюкнера певною мірою свідчить і той факт, що значна частина лексики цієї сфери в прусській мові має саме слов’янське, особливо польське, походження.

Пр. Wyysis (слово 704 Ельбінгського словничка) Wacker (сторожовий собака). Пр. wuysis (справжня форма, імовірно, wyyzis), на думку мовознавців, очевидно, є запозиченням із поль-

⁶⁰ E. Blese, KZ, 75, p. 96.

⁶¹ нім. Leithund «Canis venaticus — собака, якого мисливець веде на довгому ремені; його використовують передусім для пошуку слідів оленів і диких кабанів».

⁶² R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 431; A. Brückner, AfslPh, 20, p. 505.

⁶³ J. Endzelins, Senprūšu valoda, p. 251.

111

kų⁶⁴, пор. пол. wyżel «Spürhund», рос. выжлец, чеськ. vyžel тощо. Походження слов’янської назви собаки неясне: одні схильні вважати її запозиченням із німецької, інші — з угорської, треті пояснюють її появу, спираючись на слов’янський матеріал⁶⁵.

Розглянувши назви собаки в балтійських, а частково й у слов’янських мовах, можна зробити деякі висновки загальнішого характеру. Усі три балтійські мови зберегли давню індоєвропейську назву собаки. У слов’янських мовах цієї назви немає, і спроби знайти її сліди досі не були успішними. Як у балтійських, так і у слов’янських мовах уживаються також назви собаки пізнішого походження, властиві окремим мовам або групам мов. Деякі слов’янські назви собаки проникли й до балтійських мов.

ВІВЦЯ

Вівця — одна з перших, а можливо, навіть і найперша з корисних свійських тварин, одомашнених людиною. Про це свідчать археологічні знахідки та численні історичні дані; цьому не суперечать і факти мовознавства.

К. Келлер, який докладно досліджував питання походження свійських тварин, виокремлює три осередки одомашнення овець. Один із них був у Європі, десь на східних берегах Середземного моря, другий — в Азії, можливо, у Месопотамії, а третій — в Африці. У цих осередках виникли різні породи овець. Предків муфлонів (Ovis musimon), від яких походять найпоширеніші в Європі свійські вівці, й сьогодні можна зустріти на Корсиці та Сардинії.

Сліди свійської вівці дуже часто виявляють в археологічних знахідках доби неоліту в різних місцях Європи, а також у деяких районах Азії та Африки².

Вівчарство було дуже поширене в Стародавньому Єгипті. Стародавні єгиптяни вже розводили кілька порід свійських овець. Зображення овець трапляються на давніх єгипетських керамічних виробах. Вирізьбленими з каменю статуями овець єгиптяни прикрашали свої храми. В Єгипті барана вважали священною твариною³.

Величезними отарами овець славилася й Стародавня Палестина. Відомо, що цар Моаву щороку мав давати Ізраїлю данину в розмірі 100 тисяч ягнят і 100 тисяч овець. Якщо стародавні єгиптяни тримали овець переважно заради м’яса, то для євреїв вівці давали м’ясо, молоко, вовну, шкіру і навіть роги. З баранячих рогів вони виготовляли посудини для зберігання олії та музичні інструменти⁴. Навіть слово, яким сьогодні в багатьох мовах світу позначають поняття ювілею (пор. лит. jubilejus), пов’язане з назвою барана давньоєврейською мовою — jobel. Так євреї називали і барана, і баранячий ріг, у який сурмили під час певних свят — ювілейних років (які відзначали кожні п’ятдесят років). Згодом ім’ям барана назвали й саме свято. Для стародавніх євреїв баран був також твариною, яку приносили в жертву під час культових обрядів.

⁶⁴ A. Brückner, AfslPh, 20, p. 505; R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 92, 466; J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 277.

⁶⁵ O. Трубачев, Происхождение…, p. 24; M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 239; V. Machek, Et. sl., p. 579; A. Brückner, Słownik etymologiczny języka polskiego, Warszawa, 1957, p. 640 (toliau: Sl. et.).

¹ C. Keller, Die Abstammung der ältesten Haustiere, p. 176—183.

² O. Schrader, Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde, II, p. 285; M. Hilzheimer, Schaf, — M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, XI, Berlin, 1927/1928, p. 220—221.

³ Ranke, Schaf, — M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, XI, p. 221—222; C. Keller, ten pat, p. 172—173.

⁴ P. Thomsen, Schaf, — M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, XI, p. 221.

112

Жертвоприношення вівці в культових обрядах різних народів мало кривавий і безкривавий характер. В останньому випадку приносили в жертву овечу вовну. Люди дуже рано навчилися використовувати вовну для своїх потреб в Азії та Європі. Вважається, що першими стригти овець почали вавилоняни. Стриження овець поширилося у Вавилонії, очевидно, у 1300—600 рр. до н. е. З Передньої Азії стриження овець прийшло й до Європи. Збереглося свідчення, що близько 300 р. до н. е. з Сицилії до Італії переселилися перші стригачі овець.⁵ Однак було б помилково вважати, що люди почали використовувати овечу вовну лише після того, як навчилися стригти овець. Раніше овець обскубували. З огляду на цю обставину, як побачимо далі, намагалися пояснити й деякі індоєвропейські назви вівці.

Вівця була однією з перших свійських тварин, одомашнених людиною також на територіях сучасних балтів і слов’ян. Жителі лісових смуг Литви, Латвії, а також сусідніх країв почали займатися скотарством приблизно на початку II тисячоліття до н. е. Вони познайомилися зі скотарством через своїх південних сусідів, де землеробством і скотарством займалися набагато раніше. На території сучасного розселення литовців і латишів кістки свійських тварин, серед них і вівці, знаходять в археологічних розкопках поселень культури шнурової кераміки та культури човноподібних бойових сокир⁶. Чимало овечих кісток знаходять також у розкопках литовських городищ, датованих I—IV ст. н. е.⁷.

У всіх досліджених поселеннях як південних, так і північних слов’ян серед кухонних відходів завжди знаходять значно більше кісток свійських тварин, зокрема й вівці, ніж диких⁸. Й. Пайскер припустився грубої помилки, коли, спираючись на деякі терміни слов’янського скотарства, які він вважав германського та тюрко-татарського походження, стверджував, що слов’яни не займалися скотарством аж до X ст. н. е.⁹.

Про значення вівчарства для давніх народів Азії, Європи, а також Африки свідчить і той факт, що в індоєвропейській, тюрко-татарській та семітській мовних сім’ях наявні назви вівці, спільні для окремих мовних сімей.

Стара індоєвропейська назва вівці добре збереглася в багатьох як мертвих, так і живих індоєвропейських мовах: санскр. áviḥ, гр. ὄϊς, лат. ovis, давньоверхньонім. ou, давньоісл. áer, гот. awistr «вівця», awēpi «отара овець», вірм. hoviv (< *ou̯i-pa-) «пастух овець», ірл. óí «вівця», валл. ewig, рос. овца, лит. avis тощо.

Як і первісне значення багатьох інших давніх індоєвропейських слів, значення *ou̯is дуже важко з’ясувати. Дещо більше підстав має спроба пов’язати індоєвропейське *ou̯is з індоєвропейським коренем *eu̯ «одягати, накидати, взувати» (пор. лит. aūti, рос. обуть «взути», лат. exuo, -ere «роздягаю, знімаю»). Отже, первісним значенням *ou̯is було б «тварина, що має одяг (шкуру)» або «тварина, що дає одяг (шкуру)». Звісно, і це пояснення дуже сумнівне. Семантично цю етимологію частково підтверджував би вже значно...

⁵ O. Schrader, Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde, II, p. 285.

⁶ P. Kulikauskas, R. Kulikauskienė, A. Tautavičius, Lietuvos archeologijos bruožai, p. 79; Latvijas PSR vēsture, I, p. 11; K. Паавер, Формирование териофауны и изменчивость млекопитающих Прибалтики в голоцене, p. 367.

⁷ P. Kulikauskas, R. Kulikauskienė, A. Tautavičius, ten pat, p. 252—253; K. Paaveri P. Kulikauskas, Acta Baltico-Slavica, 2, p. 268—270; K. Паавер, ten pat, p. 368—369, 371.

⁸ П. Н. Третьяков, Восточнославянские племена, Москва, 1953, p. 271.

⁹ Л. Нидерле, Славянские древности, Москва, 1956, p. 319—320; О. Н. Трубачёв, Происхождение…, p. 17—18.

8. Baltų ir slavų kalbų ryšiai

113

новіша індоєвропейська назва вівці, засвідчена в індоіранській групі мов: санскр. mēśáh «баран; хутро», авест. maēša- «вівця», maēši, середньоперс. mēš, перс. mēš. Ці назви вівці пов’язують із рос. мех «хутро», лит. maišas, прус. moasis «міх», рос. мешок «мішок» тощо.¹⁰ Первісним значенням цього слова було «хутро»: в індоіранських мовах із цього значення виникло нове значення «вівця», а в інших мовах — значення «мішок».

У слов’янських мовах уживається дещо модифікована форма давньої індоєвропейської назви вівці, яка, як вважають, виникла внаслідок додавання зменшувального суфікса *-ikā до давньої індоєвропейської основи на -ī. Крім слов’янських мов, форма avikā «вівця» трапляється також у санскриті. Тут вона, як і в слов’янських мовах, уживається без зменшувального значення поряд зі звичайною формою áviḥ. Праслов’янське *ovbca (< *ovbka) добре збереглося в усіх слов’янських мовах: старослов. ovbca, давньорус. овьца, рос. овца, укр. вівця, білор. авечка, болг. овца, серб.-хорв. овца, словен. ovca, чеськ. ovce, словац. ovca, пол. owca, кашуб. woeca, верхньолуж. wowca, нижньолуж. wejca¹¹.

Випадки, коли назви тварин, утворені за допомогою зменшувальних суфіксів, утратили зменшувальне значення й уживаються просто як видовий термін, досить часто трапляються в різних мовах. Наприклад, у литовських говірках зменшувальна форма avėlė широко вживається у значенні «вівця» (LKŽd., I, 422). Без жодного зменшувального відтінку вживається й литовське слово kumėlė.

Сліди давньої індоєвропейської форми *oui- О. Трубачов намагається вбачати й у слов’янських мовах, виводячи давньорус. овядь «овід», рос. овод із *ov-adъ, де ov- було б чистим коренем-основою давньої індоєвропейської назви вівці, а *ād- (*ōd-) — аблаутним варіантом індоєвропейського кореня *ed- «їсти»¹².

У балтійських мовах давня індоєвропейська назва вівці добре збереглася.

Литовське avis засвідчене вже в перших пам’ятках литовської мови. Така форма вживається й у більшості сучасних литовських говірок. Значно рідше трапляється форма на -ė, avė (LKŽd., I, 421). Поряд із формами avìs, avė трапляється також назва самця вівці ávas (LKŽd., I, 421). Від давньої назви вівці утворилося також звуконаслідувальне слово avià, яким кличуть овець, щоб повернути їх до отари (LKŽd., I, 423).

У латиській мові литовському avis точно відповідає форма avs, поряд із якою трапляється й форма на -ė ave (EM, I, 232; EH, I, 189). Проте латиська avs, що трапляється переважно в давніших пам’ятках латиської мови та народних піснях (EM, I, 232; EH, I, 190), майже повністю витісняється новішою формою aita, властивою лише латиській мові. Остання виникла від давньої назви вівці avs через зменшувальні форми. Від форми avs утворилися зменшувальні форми avitiņa, avētiņa, avatīņa, avēteņa, aventiņa (EM, I, 232; EH, I, 190). Так само як із форми zuvitiņa «рибка» виникла форма zuitiņa, так і з avitiņa виникла aitiņa¹³. Саме від останньої зменшувальної форми й було «відновлено» форму aita без зменшувального значення.

¹⁰ O. Н. Трубачев, Происхождение..., р. 70—71; M. Vasmer, Et. Wb., II, p. 127; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 397; F. Specht, Der Ursprung der Indogermanischen Deklination, p. 52—53; M. Mayrhofer, Et. Wb., II, p. 689.

¹¹ О. Н. Трубачев, Происхождение..., р. 69; M. Vasmer, Et. Wb., II, p. 251; R. Trautmann, Baltisch-slavisches Wörterbuch, Göttingen, 1923, p. 20—21 (toliau: B-sl. Wb.).

¹² О. Н. Трубачев, Происхождение..., р. 71.

¹³ J. Endzelīns, Latviešu valodas gramatika, p. 155, 214; EM, I, p. 14.

114

Поряд із àita у латиських діалектах іноді трапляються також форми àiča, aite, а також зменшувальні форми àitele, aitene, aitēns (EM, I, 14; EH, I, 4, 5).

У пам’ятках прусської мови не знаходимо назви вівці, відповідної лит. avis, лат. avs.

У балтійських і частково слов’янських мовах поряд із давньою праіндоєвропейською родовою назвою вівці вживається спільна назва самця вівці, утворена від назви вівці *ovi-s за допомогою суфікса -na-, пор. давньорус. овьнь, рос. овен, болг. овен, серб.-хорв. ован, словен. oven, чеськ. oven, давньопольськ. owien, лит. ãvinas, лат. auns, прус. awins¹⁴.

Лит. ãvinas засвідчене вже в найдавніших пам’ятках литовської мови.

У латиській мові поряд із згаданою формою auns, яка вживається в літературній мові та більшості діалектів, трапляються також форми: avins, avēns, avans, avēns (EM, I, 225, 232; EH, I, 190). Форма auns походить від давнішої форми avins, пор. лат. auza «овес» < *aviza, лат. càula поряд із лит. kėvalas, лат. vecs «старий» поряд із лит. vėtušas та ін.¹⁵

Форма awins трапляється також у пам’ятках прусської мови (слово 679 в Ельбінгському словничку — Awins Ster¹⁶). Прусська назва барана, очевидно, прихована також у топонімі Awynemedien < документа 1326 р.: прус. awins «баран» + прус. median «ліс»¹⁷.

Балтійська назва барана разом із деякими іншими термінами тваринництва та землеробства потрапила до прибалтійсько-фінських мов, пор. фін. oinas, ест. oinas, õinas, карел. oinas, лів. oin, вепс. oinas¹⁸.

У слов’янських мовах давню назву барана, відповідну лит. ãvinas, у багатьох місцях витіснила новіша назва цієї тварини: рос. баран, укр. баран, чеськ. beran, словац. baran, польськ. baran, кашуб. barõn, верхньолуж. boran, нижньолуж. baran. Походження цієї назви досі не з’ясоване. Її намагалися пов’язати з грец. βάρχος, алб. berr «вівця», італ. діал. bero «баран», bèra «вівця», франц. діал. berri, навіть із рос. боров «кабан». Одні дослідники вважають цю назву вівці та барана давнім центральноєвропейським терміном, інші — словом доіндоєвропейського походження, треті пов’язують її зі звуконаслідувальним коренем ber-¹⁹, пор. рос. барь, укр. бирь, рос. барбар, бырыр. Незвичне для слов’янських мов словотворення цієї назви барана все ж спонукає багатьох етимологів вважати її запозиченням. Однак визначити джерело запозичення досить складно. Свого часу Ф. Міклошич висунув припущення, що джерелом рос. баран могла бути казансько-татарська форма bärän «ягня»²⁰. Однак, схоже, імовірніше, що сама татар. bärän походить від рос. баран. Останнім часом

¹⁴ M. Vasmer, Et. Wb., II, p. 248; A. Brückner, Sl. et., p. 387; O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 69; R. Trautmann, B-sl. Wb., p. 21; K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 171.

¹⁵ J. Endzelīns, Latviešu valodas gramatika, p. 71 – 72; K. Būga, Rinktiniai raštai, I, p. 463; II, p. 89.

¹⁶ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 92, 309; J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 149.

¹⁷ G. Gerullis, Die altpreussischen Ortsnamen, p. 14.

¹⁸ В. Томсен, «Зв’язки між фінською та балтійськими (литовсько-латиськими) мовами», Köbenhavn, 1890, с. 160; Я. Калима, «Балтійські запозичення у фінських мовах», Helsinki 1936, с. 142–143; Ю. Г. Тойвонен, Е. Ітконен, А. Й. Йокі, «Етимологічний словник фінської мови», II, Helsinki, 1958, с. 422; Л. Акулинин, «Розвиток і структура фінської мови», II, Москва, 1955, с. 41; К. Буґа, «Вибрані твори», II, с. 171.

¹⁹ M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 53–54; V. Machek, Et. sl., p. 29; F. Slawski, Sl. et., I, 27; A. Brückner, Sl. et., p. 15; H. M. Шанский, Этимологический словарь русского языка, 1, 2, Москва, 1965, p. 39–40 (далі: Эт. сл.).

²⁰ M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 54.

9*

115

Цю назву барана у слов’янських мовах схильний виводити зі східних мов О. Трубачов. Він реконструює тюркську форму *baran «той, що йде»²¹. Хоча семантично таке пояснення можливе з огляду на деякі назви тварин, пов’язані з дієсловами зі значенням руху, проблем походження рос. баран та інших слів воно аж ніяк не розв’язує. Слов’янські звуконаслідувальні слова, якими кличуть овець і які нагадують рос. баран та інші назви барана з цим коренем, О. Трубачов вважає вторинними. Однак, на нашу думку, навряд чи ця обставина могла б суперечити звуконаслідувальному походженню рос. баран та інших слів. По-перше, такі звуконаслідування, як бирь, барь, навряд чи можна вважати вторинними. Їхню давність підтверджують факти з інших мов. У литовській мові є дуже багато подібних звуконаслідувальних слів, якими кличуть овець: barė, būre, burė, buriā, buriū, būri, buri. Трапляються також подібні звуконаслідування, якими підганяють овець: bar (škius, bar, namon, baltosios avelės!), buriūkš, būrum (būrum būrum būkšt, так пастух закликає баранів бодатися). Від таких звуконаслідувань утворилися дієслова barinuoti «кликати овець», burénti «мекати (про вівцю)». Від звуконаслідувань походить також багато назв овець, уживаних у різних литовських діалектах: bariūkas «пестлива назва барана, баранчика», bariūtė «пестлива назва овечки», biriūtė «овечка (слово-загадка)», būrė «вівця (у дитячому мовленні)», burėlė «овечка», burėlis «баранчик, баранчик», burikė «баранчик, овечка», būrinas «баран або вівця (здебільшого в дитячому мовленні)», buriniūkas «баранчик», burýtė «овечка, баранчик», burýtis «ягня», buriūkas «ягня, овечка», buriūtė «овечка», buriūtis «ягня», burūlis «баран (здебільшого в дитячому мовленні)», burūtė «баранчик, овечка» (LKŽd., I, 535, 536, 691, 966, 968, 969, 970, 971, 984).

Такого самого походження, ймовірно, і назви вівці, ягняти або барана, які зрідка трапляються в латиських народних піснях: birite, berulīte, beritis, biritina, birēnis (EH, I, 220), які А. Гатерс²², на нашу думку²³, безпідставно пов’язує з особовим ім’ям Birgita (свята Бригіта могла вважатися покровителькою худоби). Відмінність вокалізму окремих звуконаслідувань і назв вівці, утворених від них, можна пояснити лише характерним для звуконаслідувань чергуванням голосних у корені; пор. слов’янські варіанти цього звуконаслідування: бер, бир, бар, бор, бр²⁴.

Щоправда, у деяких литовських діалектах уживається також запозичена зі слов’янських мов назва барана barōnas. У творах Й. Бреткуна трапляється й форма barankas (LKŽd., I, 530), утворена від зменшувальної слов’янської форми. Однак немає підстав пов’язувати з нею литовські звуконаслідування, якими кличуть або підганяють овець. Щонайбільше слово barōnas могло вплинути на вокалізм кореня деяких звуконаслідувань. З іншого боку, слід ураховувати й той факт, що подібне звуконаслідування, яким кличуть овець, трапляється навіть у неіндоєвропейських мовах; пор. арабське звуконаслідування bir bir, яким кличуть овець і кіз²⁵. Отже, на нашу думку, слов’янську назву барана (рос. баран та ін.) найкраще пояснювати як слово звуконаслідувального походження. Це було б цілком аналогічне явище до походження рос. кутёнок «цуценя», лат. kucēns.

Від рос. баран походить також назва вівці baraniņa, barenīte, barankīte (EH, I, 205), яка зрідка трапляється в латиських народних піснях.

²¹ O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 75–76.

²² A. Gāters, Ceļi, 12, Lundā, 1965, p. 32–36.

²³ A. Sabaliauskas, Baltistica, II(1), p. 89.

²⁴ A. И. Германович, Междометия и звукоподражательные слова русского языка. Автореферат докторской диссертации, Симферополь, 1961, p. 89.

²⁵ M. Niedermann, Tauta ir žodis, 2, p. 443.

116

Значна частина індоєвропейських мов, серед них і слов’янські, має спільну назву дитинчати вівці — ягняти. У слов’янських мовах ця назва збереглася дуже добре, пор. старослов. agne, agnbcb, рос. ягнёнок, чеськ. jehně тощо.²⁶

У балтійських мовах жодних слідів цієї назви ягняти немає. Для вираження цього поняття тут найпоширеніша інша назва, зв’язки якої з відповідними слов’янськими назвами того самого виду викликають досить серйозні сумніви.

У литовській мові ця балтійська назва має різноманітні фонетичні та морфологічні варіанти: ėras, ėrelis, ėraitis, ėris, ėryš, ėriščias, ėrištis, ėrytìs, ėriukas, erikas geraitis, geralis, gėras, gėrėlis, gėriokas, gėriukas, jėras, jėraitis, jėrelis, jėris, jėrytìs, jėriūkas (LKŽd., II, 824, 826, 828, 832; III, 241, 246, 251, 257, 258; IV, 340, 341), vėras, vėraitis²⁷. Найдавнішою формою, здається, слід вважати jėras. Як додавання, так і відпадання j — звичайне явище в балтійських мовах, пор. лит. jėknos: ėknos, jėmiau: ėmiau, jėibė: ėibė, jėrubė: ėrubė тощо. Чергування j- і g- на початку слова також іноді трапляється в литовських говорах, пор. jėrubė: gerubė, jāura: gidūrė, judrė: gudrė, jėdras: gėdras тощо. Приголосний v зазвичай додається перед голосними заднього ряду, проте трапляються й винятки²⁸. Нам здається, спроба Е. Френкеля пов’язати лит. vėras, відмежувавши його від ėras, із санскр. ūranaḥ «баран, ягня», вірм. garn «ягня» тощо не має підстав²⁹. Навряд чи можна розглядати лит. vėras як такий давній мовний факт. Вплив слова vilna на появу v- у слові vėras також дуже сумнівний.

Лит. jėras точно відповідає латиській формі jērs. Уживаються також пестливі форми цього слова jērulis, jē rēns, jērelis, jēriņš, jēruks. Форми jērulis, jērelis уживаються з відтінком зневаги (EM, II, 114; EH, I, 565).

Від згаданих назв ягняти в латиській мові утворилися нові слова, що вживаються не у значенні «ягня», а на позначення певного виду вівці: jēre «вівця однорічного віку, піврічна вівця; материнське ягня; стара вівця», jērēne, jērniece «вівця з ягням», jērene «коли вівця вперше має ягнят, то це j.» (EM, II, 114; EH, I, 564–5).

В ельбінзькому словничку знаходимо також прусську назву ягняти: Eristian Lam (слово 681)³⁰. У прусській назві ягняти є зменшувальний суфікс -ist- і закінчення називного відмінка однини середнього роду -an³¹, а корінь er- відповідав би лит. jēr-as, лат. jēr-s. Й. Герулліс схильний убачати прусську назву ягняти також у деяких прусських топонімах: Eren, Iragarbis (Iregarbis, Iregaps, Ergarbin) < прус. er-istian + прус. garbis «гора» (у деяких прусських говорах ē > ī)³².

Під час пошуку споріднених слів цієї балтійської назви ягняти в інших індоєвропейських мовах дуже важливе питання про j-. Якщо в балтійських мовах це слово справді споконвіку мало j-, то найдоцільніше було б пов’язати його зі старорус. ярѣ «ягня», ярька «молода вівця», рос. ярка «вівця віком до року, яка ще не мала ягнят», укр. ярота «вівці до року»,

²⁶ M. Vasmer, Et. Wb., III, p. 481; O. H. Трубачев, Происхождение…, p. 71–72; F. Slawski, Sł. et., I, p. 488.

²⁷ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 172.

²⁸ J. Endzelynas, Baltų kalbų garsai ir formos, p. 46, 50; J. Endzelīns, Latviešu valodas gramatika, p. 211–212, 236–237; K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 172; J. Otrębski, Gramatyka języka litewskiego, I, p. 379.

²⁹ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 121; M. Mayrhofer, Et. Wb., I, p. 108.

³⁰ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 92.

³¹ J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 53, 60.

³² G. Gerullis, Die altpreussischen Ortsnamen, p. 33, 50.

117

ярча «ягня», ярка «вівця-однорічка», пол. діал. jarczuk, jarlak «вівця-однорічка», чеськ. діал. jarka «вівця, що окотилася навесні», словац. jarča «молода вівця». Далі всі ці назви ягняти й вівці можна було б пов’язати з рос. яра «весна», чеськ. jaro, давньопол. jarz, авест. yār- «рік», гр. ὥρα «пора року, час», гот. jēr «рік», нім. Jahr³³. Однак, з іншого боку, особливо якщо вважати основною форму лит. ėras, балтійські назви ягняти можна пов’язати з гр. ἔριφος «козел», умбр. erietu «баран», лат. aries, вірм. erini «теля», ірл. earb «самиця оленя, коза». Е. Френкель, розрізняючи литовські форми jėras і ėras, останню (разом із прус. eristian) пов’язує щойно переліченими словами, а jėras (разом із латв. jērs) — зі слов’янськими назвами цієї тварини (рос. ярка) та спорідненими з ними³⁴. Таким чином, Е. Френкель вважає лит. ėras, jėras і vėras трьома словами різного походження. Утім, у таке розмежування цих форм дуже важко повірити, тому, незважаючи на вельми «ненормальне» j- > v-, усі ці форми, як і згадану раніше форму gėras, слід вважати фонетичними варіантами одного слова, що виникли в литовській мові.

Балтійська назва ягняти проникла й до прибалтійсько-фінських мов, пор. фін. jääru «баран», ест. jää̈r та ін.

Здається, має рацію й О. Трубачов³⁵, дорікаючи тим етимологам, які, почасти подібно до Е. Френкеля, відокремлюють рос. ярка «молода вівця», пов’язуючи це слово з рос. яра «весна» тощо, від рос. ярина «вовна вівці», вбачаючи в останньому якийсь давній релікт назви вівці, споріднений, на їхню думку, з лит. ėras, гр. ἔριφος, лат. aries³⁶. Цього разу їх, мабуть, могло навіяти те, що давньорус. язьно «шкура» також є реліктом назви кози, не засвідченої в інших слов’янських мовах (лит. ožys, санскр. ajáḥ тощо).

Із семантичного погляду пов’язування рос. ярка, а, найімовірніше, і балтійських назв ягняти з рос. яра тощо цілком обґрунтоване. Подібні паралелі трапляються в різних індоєвропейських мовах, пор. давньопол. latos, latosek «теля, ягня цього року»: пол. lato «літо», нім. Jährling «однорічна тварина, особливо ягня»: Jahr «рік», дан. діал. gimmerlam «однорічне ягня», давньоісл. gymbr «ягня», норв. gimber: лит. žiemā, лат. hiems тощо³⁷.

Як у слов’янських, так і в балтійських мовах є чимало менш поширених назв вівці. Багато з цих назв новішого походження; найчастіше їх уживають поряд із видовою назвою вівці, щоб указати на якусь породу, вік чи іншу особливість тварини. Не зупиняючись на численних слов’янських назвах такого типу³⁸, розглянемо менш поширені назви цієї тварини в балтійських мовах.

Давньої індоєвропейської назви вівці, відповідної лит. avis, латв. avs, у пам’ятках прусської мови не знаходимо. Поряд зі словом цього кореня awins «баран» там засвідчена невідома в інших балтійських мовах назва вівці camstian (Camstian Schoff 678 — слово з Ельбінгського словничка). Походження прус. camstian досі не з’ясоване. А. Беценбергер пов’язував це слово

³³ J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 170; O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 77—78.

³⁴ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 121.

³⁵ O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 77—78.

³⁶ M. Vasmer, Et. Wb., III, p. 493.

³⁷ F. Slawski, Sl. et., I, 502; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 1306; M. Vasmer, Et. Wb., p. 455—456; C. D. Buck, A Dictionary of Selected Synonyms in the Principal Indo-European Languages; Chicago, 1949, p. 155, 163 (toliau: Dict.).

³⁸ O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 78—83.

118

з гр. žemāš «козуля», Р. Траутманн — із рос. комолый «безрогий», чеськ. komolý «тупий»⁳⁹. Якби етимологія Р. Траутманна була правильною, то пр. camstian могло б бути прикладом того, як назва, що виникла для позначення окремої нової ознаки, витісняє давню видову назву тварини, адже як інші балтійські мови, так і прусська назва барана awins дають підстави припускати, що пруси знали індоєвропейську назву вівці, відповідну лит. avis, лат. avs. Із пр. camstian пов’язана також прусська назва місцевості Komstegallen (< пр. camsian + пр. galwo «голова»)⁴⁰.

Окрім звуконаслідувальних назв овець, зазначених у зв’язку з походженням рос. баран та ін., у литовській мові знаходимо ще кілька звуконаслідувальних та інших за походженням назв вівці:

Лит. bākanis «баран (пестливе слово)» (LKŽd., I, 470), яке, ймовірно, слід пов’язувати з лит. bākinti «бити кулаками, бити, штовхати, набивати», пор. bākjasis (б’ються) барани; барани, розбігшись, б’ються, тобто вдаряють (Juška; LKŽd., I, 471).

Лит. bāsis «ягня», basiukas, basiulis, bāsė «овечка» (LKŽd., I, 551, 552), пор. звуконаслідувальні вигуки, якими кличуть овець у литовській мові: bās, bās, basia, bās, bāši.

Лит. bazūkas «ягня (у дитячій мові)», bazūlis, baziūtė «вівця, овечка» (LKŽd., I, 568), пор. звуконаслідувальні вигуки, якими кличуть овець: bazė, bazı.

Лит. bicė «овечка», bıcītė (Ylakiai), пор. звуконаслідувальний вигук, яким кличуть овець, bice (Ylakiai), лат. bice «вівця». Ця назва вівці та звуконаслідувальний вигук, імовірно, потрапили до литовської мови з латиської.

Лит. būkė «вівця» (LKŽd., I, 931), імовірно, слід пов’язувати з лит. būkinti «бити, гамселити», пор. vaikai išmokė aviną būkinti (битися), tai jis ir būkina (LKŽd., I, 931–2). Можливо також, що būkė < buriūkė.

Лит. busiūkas «баранчик», busiūtė «овечка», būsinas «баран (пестливе слово)» (LKŽd., I, 988), пор. звуконаслідувальні вигуки busia, būsė.

Лит. kūcė «вівця (у дитячій мові)», kūciūkas «ягня», kūciūnūkas (LKŽd., VI, 755, 757, 758), пор. звуконаслідувальні вигуки kūcā, kūciū.

Лит. kuriūtė «вівця, овечка (у дитячій мові)» (LKŽd., VI, 952), пор. звуконаслідувальний вигук, яким кличуть овець, kuriù-kuriù (Adutiškis, Tverečius, Vidiškės). Цей вигук як своєрідне римоване слово міг виникнути поряд зі звуконаслідувальним вигуком buriù-buriù, пор. būre – kūre – šiūre «звуконаслідувальні вигуки, якими пастухи кличуть або женуть овець» (Šakyna).

У латиських діалектах широко поширена назва вівці vuška (EM, IV, 677; EH, II, 799). Я. Ендзелінс схилявся до того, щоб виводити цю форму з *avuź-ka (щодо словотвору пор. лит. avužė, лат. Amuža та рос. овечка). Поряд із vuška трапляється також форма uška (EM, IV, 310; EH, II, 716), а також назви барана vuçens, vucins, vucans, vucuns (vuçens уживається і в значенні «ягня») (EM, IV, 675; EH, II, 798), uçens, ucenis, ucins, ucītis «ягня» (EM, IV, 293; EH, II, 711). Зв’язок цих назв зі словом avs, на нашу думку, дуже сумнівний: форма *avuźka все ж таки дуже нетипова для латиської мови. Можливо, краще пояснювати ці назви тим, що вони безпосередньо виникли зі звуконаслідувальних вигуків, зовсім не пов’язуючи їх із давньою назвою вівці. У латиській мові є звуконаслідувальні вигуки, з якими можна пов’язати згадані назви вівці, пор. vuc, який Я. Ендзелінс, так

³⁹ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 92, 352. ⁴⁰ G. Gerullis, Die altpreussischen Ortsnamen, p. 69, 233; J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 189.

119

також, здається, безпідставно схилявся до виведення від *a-vuc(e)⁴¹, звуконаслідувального слова, яким підганяють свиней, uš, пор. також литовське звуконаслідувальне слово, яким підганяють овець, uš-uš (Гробштай, Коялі). Суфікс -k(a) у латиській мові вживається в назвах тварин, пор. назви корів račka поряд із raibala, piecka поряд із piektala, seska поряд із šeštala тощо.⁴²

У латиській мові знаходимо також кілька таких назв вівці, звуконаслідувальне походження яких, здається, не викликає сумнівів:

Лат. bice «пестлива назва вівці», biča, bidze, badze, bicainīte, bicis «маленьке ягня; баран (у дитячій мові)» (EM, I, 293; EH, I, 217, 218), пор. лит. bice «бура; цаба» (Ялайкяй, LKŽd., I, 657).

Лат. bika (зменш. bikiņš «баранчик»), bikus «баран» (EH, I, 218, 219), пор. лат. bika «звичайний оклик, яким підзивають барана чи цапа».

Лат. buce «вівця» (EH, I, 248) Я. Ендзелінс схильний пов’язувати з лит. būkas «тупий», лат. bukt «тупитися», лит. būkė «вівця». Однак нам здається доцільнішим пов’язати його зі звуконаслідувальним словом, пор. лат. buc «вигук butz, що позначає звук, який виникає під час удару рогами цапів і баранів», budž «вигук, звернений до овець», buč «вигук, яким відганяють» (buč, aitiņ, EM, I, 344).

Звуконаслідувальне походження мають також:

Лат. bēja «вівця (у дитячій мові)» (EH, I, 216), пор. bē.

Лат. mēja «вівця (у дитячій мові)» (EH, I, 805), пор. mē, mējināt «змушувати (вівцю) мекати».

У латиській мові є чимало назв овець, здебільшого утворених від тієї чи іншої особливості цієї тварини:

Лат. amuls «вівця з м’якою вовною» (EH, I, 69), пор. лат. amuols «омела (viscum album); конюшина».

Лат. atpīlis «осінній приплід, пізно народжене дитинча, особливо ягнята, яких вівці народжують восени, якщо того самого року вже народили ягня», atpīlis, atpīlis, atpīlēns, atpīlītis «найменше ягня», atpīles «вівці (або кози), які народжують ягнят пізно восени» (EM, I, 181—2; EH, I, 158), пор. лит. pilti, лат. pilt «крапати», щодо семантики пор. рос. ото́рошыш «мертвонароджений до строку» (В. Даль, III, 711), выкидыш «викидень, недоношена дитина; немовля або взагалі дитинча, народжене настільки передчасно, що не може жити» (В. Даль, I, 292—3), нім. Wurf «кидок; (про тварин) народження приплоду»⁴³.

Лат. atzīdīte «відлучене від грудей ягня, теля» (EM, I, 213), atzīdītis (EH, I, 182), пор. лат. atzīdīt «відлучати від грудей (тварин)».

Лат. bakris «великий баран» (EM, I, 252) Я. Ендзелінс схильний вважати джерелом нім. Bock (> лів. bokā), суфікс якого змінився під впливом лат. vepris «кнур». Однак нещодавно, здається, переконливу етимологію лат. bakris запропонував П. Арісте. Він вважає лат. bakris запозиченням із циганського bakró⁴⁴ «баран».

Лат. belis «вівця з короткими вухами» (EH, I, 212), пор. лат. belis «кличка собаки».

41 EM, IV, p. 675.

42 J. Endzelīns, Latviešu valodas gramatika, p. 356.

43 EM, I, с. 182.

44 P. Aristė, Acta Baltico-Slavica, 3, с. 23.

120

Лат. bene «вівця з маленькими вухами, короткими ногами» (EM, I, 279), benausis «ягня з маленькими, короткими вухами», пор. лат. bene «шапочка хлопчика, берет, капюшон», пор. середньонижньонім. benit «прикрашений капелюх».

Лат. billene «приголомшена вівця» (EH, I, 219), пор. лат. billene «dulna sievete».

Лат. buks «баран із великими рогами» (EH, I, 250), пор. лат. buks «цап» < середньонижньонім. buck.

Лат. cigurs «маленьке ягня» (EH, I, 269), пор. лат. cigiņš «лоша», cigus, ciga, cigulis (EM, I, 379), cigina «свиня (у дитячій мові)» (EH, I, 269), ciga «поклик, яким кличуть лошат і коней».

Лат. cirka «вівця з кучерявою вовною» (EH, I, 273), пор. лат. cīrkas «кучері», cīrstas.

Лат. cone «баран», пор. лат. sonis < лів. sonn (EM, I, 397).

Лат. daplis «торішнє ягня» (EH, I, 307), dapelis «вівця, народжена восени» (EM, I, 438) радше слід виводити з форми *dapilis, пор. лат. atpīlis, uzpīlis.

Лат. geida «непокірна вівця» (EH, I, 426), пор. лат. geida «розбещена, свавільна дівчина» (EM, I, 695).

Лат. kupe «вівця з короткою мордою та маленькими, короткими вухами; безрога вівця» (EM, II, 392; EH, I, 708), пор. лат. kup̄s nazis «ніж із відламаним кінчиком», kup̄s «тупий» (EM, II, 319).

Лат. lāmma «велика дійна вівця», lamenica «вівця з довгим хвостом і довгою вовною», пор. ест. lammas «вівця» (EH, I, 718).

Лат. mikulis «баран» (EM, II, 626), пор. лат. mikāt «бити кулаками; лупцювати (не дуже серйозно), grūstit», лат. Mikus «жеребець».

Лат. piuka «жартівлива назва барана» (EM, III, 229), пор. лат. piūka «маленька, строката рибка, будь-яка дрібна рибка».

Лат. pūpalina «пестлива назва вівці» (EH, II, 342), пор. лат. pūpuōls «котики верби; також жін. р., уживане як пестливе слово».

Лат. ragana «вівця з рогами» (EM, III, 464), пор. лат. rags «ріг».

Лат. rāmulīte «назва вівці» (EM, III, 496), пор. лат. rāms «ручний, тихий».

Лат. ruogulīte «прізвисько вівці» (EM, III, 578), пор. лат. rags «ріг».

Лат. skrube «вівця з короткими, обрізаними вухами» (EM, III, 898), пор. лат. skrubis «кривий ніж для видовбування», skrubulis «кривий ніж для виготовлення дерев’яних ложок».

Лат. skrule «лайливе прізвисько для овець» (EH, II, 513), пор. лат. skrule «лайливе прізвисько для людей; кличка собаки; волоцюжна жінка», лат. skrulēt «тинятися».

Лат. soņķis < soņnis (EM, III, 980).

Лат. soņnis «баран» (EM, III, 980) < лів. sonn.

Лат. šķēlis «баран» (EM, IV, 32; EH, II, 633) < середньонижньонім. žem. schele «плідник»⁴⁵.

Лат. špidilka «норовлива вівця, що блукає» (EH, II, 655), пор. лат. špidilka «легковажна жінка», spidelīgs «радісний, веселий, бадьорий».

⁴⁵ J. Sehwers, Sprachlich-kulturhistorische Untersuchungen, Leipzig, 1936, p. 131.

121

Лат. špullinš «ягня» (EH, II, 655), пор. лат. spulligs (?) «веселий, жвавий, спритний», spulung'is «жвавий, непокірний хлопець, а також молодий віл».

Лат. uzpilis «торішнє ягня» (EM, IV, 365), пор. лат. atpilis, daplis.

Лат. vemelis (?) «некастрований баран» (EM, IV, 536), можливо, слід пов’язати з лат. vembele «товста, невисока жінка; лайливе слово взагалі (наприклад, щодо корів)», пор. ест. vemmel (род. в. vemble) «дрюк» (EM, IV, 536).

Лат. viēnmitis «єдине ягня вівці» (EM, IV, 661), пор. лат. mist «харчуватися, жити, перебувати».

Лат. viēnžālis «ягня, яке ссало матір на самоті» (EM, IV, 668), пор. лат. zīst «смоктати».

Лат. vizbulina «прізвисько вівці» (EM, IV, 630), пор. лат. vizbulis «анемона», лат. vizbulis «локон (?)» (augat, mani gari mati, vizbuḷuos, EM, IV, 630).

Переглянувши назви вівці в балтійських і слов’янських мовах, можемо зробити такі висновки. У цих мовах добре збереглася давня індоєвропейська назва вівці; від неї походить і назва барана, характерна лише для балтійських і слов’янських мов. У слов’янських мовах знаходимо давні назви ягнят двох різних походжень, одна з яких, імовірно, збігається з балтійською назвою ягняти. І в балтійських, і в слов’янських мовах є дуже багато пізніших за походженням різних назв вівці, барана та ягняти. В інших мовах не має споріднених відповідників назва вівці у прусській мові, яка також має пізніше походження.

КОЗА

Дуже давнім супутником людини, хоча, можливо, не таким популярним, як інші свійські тварини, є коза. Свійська коза (Capra hircus) походить від видів диких кіз, які й досі живуть у деяких гірських районах Азії, Європи й Африки¹.

Як свійську тварину козу знали вже багато давніх народів Азії, Європи й Африки. Зображення кіз трапляються на шумерських малюнках². Різні народи використовували кіз у культових обрядах. Наприклад, у багатьох мовах світу й сьогодні вживають вислів козел відпущення, що походить від згаданого у Старому Завіті (Лев. 16) давньоєврейського ритуалу: первосвященник «покладав» на козла гріхи свого народу й виганяв його в пустелю до демона Азазеля.

В «Одіссеї» згадується, що Одіссей, окрім інших тварин, мав також дванадцять стад кіз. Пліній Старший (23/24–79 рр.) у своїй «Природничій історії» зазначає, що галли виготовляли з козячого жиру чудове мило: «Корисне й мило; це винахід галлів для рудого забарвлення волосся. Його виготовляють із жиру та попелу, найкраще — з букового попелу й козячого жиру. Є два його різновиди: густе й рідке. І те, й інше в німецьких землях чоловіки вживають частіше, ніж жінки»³.

¹ К. Келлер, «Походження найдавніших свійських тварин», с. 203–209; О. Келлер, «Тварини класичної давнини в культурно-історичному аспекті», Інсбрук, 1887, с. 37–52.

² М. Гільцгаймер, «Свійська тварина», — М. Еберт, «Реальний словник доісторії», V, с. 220; В. І. Авдієв, «Історія Стародавнього Сходу», Вільнюс, 1954, с. 39, 40, 43.

³ «Prodest et sapo, Gallorum hoc inventum rutilandis capillis. fit ex sebo et cinere, optimus fagino et caprino, duobus modis, spissus et liquidus, uterque apud Germanos maiore in usu viris quam feminis», Hist. nat., XXVIII, 191, пор. O. Schrader, Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde, II, p. 693.

122

Сліди кіз виявляють у неолітичних знахідках багатьох країн Європи. У залишках пальових поселень Швейцарії слідів кіз виявлено навіть більше, ніж овець⁴.

У балтійських і слов’янських землях коза також здавна була відомою свійською твариною. Про це свідчать як історичні, так і мовні дані⁵. Однак історичних даних про будь-яке значне господарське значення цієї тварини бракує. Щоправда, один лінгвістичний факт свідчив би, що у слов’янських країнах коза певною мірою, а саме завдяки своїй шкурі, була цінованою твариною. Адже в багатьох слов’янських мовах уживається назва шкіри (пор. ст.-слов. koža, рос. кожа, укр. кожа, білор. кожа, болг. кожа, серб.-хорв. кожа, словен. koža, чеськ. kůže, словац. koža, нижньолуж. koža, верхньолуж. koža, нижньолуж. koža), первісним значенням якого було «козяча шкура»; koža «шкіра» <.*koziję: koza «коза»⁶, подібно до гр. φώ «овеча шкура»: ὄϊς «вівця», санскр. ajñam «шкіра»: ajáḥ «козел».

На територіях сучасних Литви й Латвії кістки кіз виявляють у знахідках поселень уже неолітичної доби⁷. Кістки кіз становлять досить значну частку кісток свійських тварин, знайдених у городищах Немянчине, Мігоніс і Бачкінінкеляй. Ці знахідки датують I—IV ст. н. е. Балтійські племена використовували козлів і для культових потреб⁸.

У листі до магістра Ордену від 24 січня 1409 р. великий князь литовський Вітовт скаржиться, що жмудський війт заборонив литовцям купувати в Жмудській землі «мед, коней, кіз і велику рогату худобу»⁹. Проте загалом коза порівняно з іншими свійськими тваринами рідко згадується в давніх історичних литовських документах¹⁰.

Як у литовському, так і в латвійському фольклорі до кози здебільшого ставляться негативно¹¹.

Очевидно, таке ставлення до кози було поширене й серед давніх індоєвропейців. А. Мейє, здається, обґрунтовано стверджує, що тому в лексиці індоєвропейських мов назви кози й козла не мають тієї єдності, яка більшою чи меншою мірою властива назвам інших свійських тварин¹². Крім того, на розмаїття назв кози могли вплинути й культові функції цієї тварини — з цими функціями пов’язані різноманітні заборони згадувати її назву¹³.

В індоєвропейських мовах можна виокремити кілька характерних ареалів назв кози. Крім того, слід зазначити, що в одних мовах назву спільного походження вживають щодо тварин обох статей, а в інших — найчастіше через зміни, що відбулися порівняно недавно

⁴ O. Schrader, ten pat, p. 692.

⁵ Л. Нидерле, Славянские древности, p. 320; W. Hensel, Die Slawen im frühen Mittelalter, Berlin, 1965, p. 77—79.

⁶ W. Hensel, ten pat, p. 380; A. Brückner, St. et., p. 263; M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 589.

⁷ P. Kulikauskas, R. Kulikauskienė, A. Tautavičius, Lietuvos archeologijos bruožai, p. 79; Latvijas PSR vēsture, I, p. 11.

⁸ P. Kulikauskas, R. Kulikauskienė, A. Tautavičius, ten pat, p. 252—253; A. Kamiński, Jaćwież, Łódź, 1953, p. 126—127; К. Паавер, Формирование териофауны и изменчивость млекопитающих Прибалтики в голоцене, p. 368.

⁹ Lietuvos TSR istorijos šaltiniai, I, Vilnius, 1955, p. 64.

¹⁰ Ten pat, p. 575.

¹¹ EM, II, p. 182—183; K. Straubergs, Latviešu buramie vārdi, II, Rīga, 1941, p. 799 (покажчик); Patarlės ir priežodžiai, Vilnius, 1958, p. 468 (покажчик); Lietuvių tautosakos apybraiža, vyr. red. K. Korsakas, Vilnius, 1963, p. 373; Latviešu sakāmvārdi un parunas, sast. E. Kokare, Rīga, p. 324, 330 (покажчик).

¹² A. Meillet, Wstęp do językoznawstwa indoeuropejskiego, Warszawa, 1958, p. 327.

¹³ H. Kronasser, Handbuch der Semasiologie, Heidelberg, 1952, p. 172.

123

після змін назви самиці й самця розрізняються; для них уживаються слова цілком різного походження.

У слов’янських мовах поширена назва кози, походження та зв’язки якої з відповідними назвами кози в інших індоєвропейських мовах поки що дуже неясні. Власне кажучи, існує кілька, здається, досить добре обґрунтованих пояснень, але здебільшого вони суперечать одне одному. Ясно одне: ця назва ще праслов’янська. Праслов’янськими є й похідні від неї назви козеняти та цапа, пор. ст.-сл. koza «коза», рос. коза «коза», козёл «цап», козлёнок «козеня» та ін.¹⁴

Ця слов’янська назва кози потрапила й до латиської мови, пор. лат. kaza, де вона витіснила давню балтійську назву латиської кози, відповідну лит. ožką, прус. wosee. Поширенню цієї назви в латиській мові могло сприяти те, що назви самців і самиць інших свійських тварин здебільшого є словами з різними коренями. Таким чином, поряд із балтійською назвою цапа āzis у латиській мові з’явилася назва кози слов’янського походження kaza, цілком витіснивши балтійські *āz(k)a або *āze.

Поряд із формою kaza у латиській мові знаходимо також kazlēns «козеня; маленька коза», kazlēniņš, kazelēns, kazulis «козеня», kazulēns, kazuls, kaza «коза», kazla (EM, II, 183—4; EH, I, 597). Такі форми, як kazuls, kazla, імовірно, походять від рос. козёл «цап», а інші виникли вже в самій латиській мові від форми kaza.

У литовській мові форма kaza майже не трапляється. Щоправда, таку форму знаходимо у словнику М. Мєжиніса. Однак М. Мєжиніс, імовірно, запозичив її з латиської мови (LKŽd., V, 458). Іноді цю назву кози вживають напівжартома також у деяких литовських діалектах, поширених поблизу Латвії.

Як зазначалося, слов’янське kaza має різні пояснення. Г. Петерссон, спираючись на дуже ненадійну семантичну паралель індоєвропейського *ghaid- «коза»: санскр. jihīte «летить, підстрибує», слов’янське koza як «тварину, що стрибає», пов’язував із лит. kėžoti «ходити, широко розставляючи ноги; дріботіти», лит. kėža «нога, кісточка, ступня»¹⁵. Однак пов’язування, запропоноване Г. Петерссоном, цілком безпідставне, оскільки згадані литовські слова, безперечно, мають пізніше походження, а їхнє первісне значення не пов’язане з ходою чи стрибанням.

Слов’янське koza намагалися пов’язати з іншими індоєвропейськими назвами кози. Деякі мовознавці (К. Уленбек, Е. Чупіца (Zupitza)) пов’язували слов’янську назву кози із санскр. chūgah «цап». Однак санскр. chāgah, пор. також санскр. chāgā «коза», chagalāḥ «цап», осет. sāy «коза», — слово неясного походження; крім того, його пов’язування зі слов’янською назвою кози натрапляє також на труднощі фонетичного характеру¹⁶.

Дуже сумнівним, хоча й таким, що має чимало прихильників, є пов’язування слов’янського koza, за реконструкції індоєвропейської праформи *kog(a), з алб. kedh «козеня», давньоангл. hæcen, давньоісл. hōhen¹⁷.

Ще далі йде В. Георгієв¹⁸. Він реконструює індоєвропейські праформи *(s)kag-, *(s)kōg’, *(s)kēg-, пов’язуючи між собою не лише слов’янське koza та алб. kedh, а й згадане вище санскр. chāgah, а також власні імена фракійців Κοζας, Κοζείλας та ін. Ця остання спроба також є дуже гіпотетичною.

¹⁴ О. Н. Трубачев, Происхождение…, p. 86; M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 589—590.

¹⁵ H. Petersson, IF, 35, p. 272.

¹⁶ M. Mayrhofer, Et. Wb., I, p. 406; M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 589; O. Н. Трубачев, Происхождение…, p. 86.

¹⁷ M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 589; H. Pedersen, KZ, 36, p. 335; O. Schrader, Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde, III, p. 692.

¹⁸ В. Георгиев, Исследования по сравнительно-историческому языкознанию, p. 121.

124

Нам здається, що успішнішими є спроби пов’язати слов. koza з іншою індоєвропейською назвою кози, а саме санскр. ajāḥ «цап», ajā «коза», лит. ožys, ožka тощо. Е. Брюкнер¹⁹ схильний вбачати у слов’янській назві кози метатезу (koza < *ozka). Однак припущення Е. Брюкнера ускладнює та обставина, що назва кози з формантом -k- трапляється лише в литовській мові — в інших балтійських і взагалі індоєвропейських мовах, які мають назви кози такого походження, форманта -k- у них немає. Тому формант -k- у литовському слові, найімовірніше, є пізнішим утворенням.

А. Мейє²⁰, спираючись на слов. kostb «кістка»: санскр. ásthi «кістка, нога», гр. ὀστέον, вважав, що k у слов’янській назві кози є додатковим. Такої думки дотримувався й В. Махек²¹. Пояснення А. Мейє було б дуже переконливим, якби не бракувало інших подібних випадків додавання приголосних (співвідношення санскр. áśru, лит. ašara з гр. δάκρυ, ірл. dér дуже неясне²²; звісно, за винятком i, u, які часто додаються як у слов’янських, так і в балтійських мовах). У всякому разі, слов’янським мовам властива тенденція починати слова з приголосного. Крім того, свою роль тут могло відіграти й табу. На те, що в слов’янських мовах раніше існувала назва кози, яка безпосередньо відповідала санскр. aja, вказували б давньорус. язъно «шкіра», язънарь «чинбар, кушнір», язъненъ «шкіряний»²³ (щодо значення пор. авест. izaēna «зі шкіри»: гр. αἴξ «коза», санскр. ajīnam «шкіра»: санскр. ajāḥ «цап», слов. koža «шкіра»: слов. koza «коза»), а, можливо, і рос. язь «така риба, Idus melanotus, Cyprinus rutilus», який, як побачимо далі, намагаються пов’язати із санскр. ajā тощо.

З назвою кози від цього кореня пов’язана й ліва притока Дніпра Ажовка. Таке пов’язання особливо підтверджує та обставина, що неподалік цієї річки є інша річка Козелинка. Однак рос. Ажовка, найімовірніше, є балтизмом, а не реліквом давньої слов’янської назви кози²⁴.

Існують думки, що слов. koza є запозиченням зі східних мов. Останнім часом О. Трубачов²⁵ намагається обґрунтувати цю думку новими аргументами. Погоджуючись із висловленою ще Ф. Коршем ідеєю, що слов. koza могло походити від тюрк. kaza (пор. тюрк. keči, казанськотат. kājā, bašк. kāžā), він припускає, що й лит. ožkà, санскр. ajā та інші споріднені з ними слова можуть мати тюркське походження, оскільки в тюркських мовах поряд із щойно згаданими назвами кози з початковим k- є також назви без початкового k-, які разюче нагадують індоєвропейські назви кози, особливо литовську; пор. уйг. äčкü, öčkä, узб. äčкi, казах. äśкі, киргиз. äčкі, караїм. äčкі. Нам здається, що слабкою стороною гіпотези О. Трубачова є те, що він вважає -k- у литовській назві кози дуже давнім елементом. О. Трубачов зіставляє лит. ožkà із санскр. ajikā, середньоперс. azak. Однак форманти -k- у цих словах, безперечно, виникли незалежно.

¹⁹ A. Brückner, Sl. et., p. 262.

²⁰ A. Meillet, Études sur l’étymologie et le vocabulaire du vieux slave, Paris, 1902–1905, p. 246; A. Meje, Общеславянский язык, Москва, 1951, p. 396.

²¹ V. Machek, Et. sl., p. 229–230.

²² J. Zubatý, BB, 18, p. 159–160; J. Pokorny, Et. Wb., p. 23, 179; M. Mayrhofer, Et. Wb., I, p. 61.

²³ И. И. Срезневский, Материалы для словаря древнерусского языка, III, Петербург, 1912, p. 1650; M. Vasmer, Et. Wb., III, p. 485; J. Zubatý, AfslPh, 16, p. 396.

²⁴ В. Н. Топоров и О. Н. Трубачев, Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья, Москва, 1962, p. 175.

²⁵ О. Н. Трубачев, Происхождение..., 87–89.

125

У санскриті ajikā, ajakā є зменшувальними формами слова ajá «коза», а в литовській мові, як свідчать факти прусської мови, слово ožkà -k- мало виникнути вже на литовському мовному ґрунті. Е. Френкель схильний вважати, що -k- тут є суфіксом, що виражає рух²⁶. Що лит. ožkà походило б від форми ožikā, як припускають деякі дослідники²⁷, важко повірити²⁸. Отже, усе ж найнадійніше вважати санскр. ajā, лит. ožkà та інші споріднені з ними слова давніми індоєвропейськими назвами кози, характерними для східноіндоєвропейських мов.

Ці назви досить широко вживані в індоєвропейських мовах, пор. санскр. ajáḥ «цап», ajā «коза», середньоперс. azak «коза», новоперс. azg, алб. dhi «коза» (припускають, що походить від *adhi, як sy «око» < asii²⁹), лит. ožys, ožkà, прус. wosee «коза», wosux «цап», лат. āzis «цап». Ми вже згадували сліди цієї назви кози у слов’янських мовах. О. Гаас схильний знаходити сліди такої індоєвропейської назви кози й на території Греції: напис на фригійській монеті Zeus Aseis він перекладає як «бог цапів»³⁰, а також пояснює первісне значення гр. ἀσκός «посудина» як «посудина з козячої шкіри»³¹. Цю назву кози, ймовірно, знаходимо також у тохарській мові, пор. тох. A ās «коза», тох. B asiye «кози, козячий». Однак, очевидно, до тохарської мови це слово потрапило з якогось іранського діалекту³². З цією індоєвропейською назвою кози намагаються пов’язати й слов’янську назву риби: рос. язь «така риба, Idus melanotus, Cyprinus rutilus», пол. jaź «Leuciscus idus», чес. jazek, верхньолуж. jazyca, нижньолуж. jaz, jazk. А. Янцен³³, який першим запропонував таку етимологію, спирається на той факт, що німецькою мовою цей вид риби називається Ziege «коза»: через своєрідні вусики риби, пор. нім. Bartkarpfen. Інші мовознавці також схильні погоджуватися з етимологією А. Янцена³⁴. У литовських говірках Східної Пруссії та Клайпедського краю ožkà також уживається у значенні згаданої риби, але тут це, ймовірно, калька з німецької мови.

Литовське ožys та інші індоєвропейські назви кози з цього кореня іноді намагаються пов’язати із санскр. ájati «гонить», гр. ἄγω «жену» тощо³⁵. Однак такий зв’язок важко довести.

Як бачимо, у литовській мові добре збереглися давні назви як самця, так і самки цієї тварини. Від слів ožys, ožkà утворюються також різні назви її дитинчат: ožiukas, ožkiukas тощо. Отже, у литовській мові коза — єдина свійська сільськогосподарська тварина, назва якої не характеризується суплетивізмом, пор. avis — avinas — eriukas, arklys — kumelė — eržilas — kumeliukas, karvė — jautis — teliūkas — veršis тощо. Суплетивізм не властивий і слов’янській назві кози. О. Трубачов³⁶ наводить цю обставину як аргумент на користь того, що слов’янське koza може бути запозиченим терміном. Звісно, ця обставина начебто вирізняє назву кози з-поміж назв інших свійських тварин, але вона не є аргументом, що свідчить про її давність чи новизну.

²⁶ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 519; Glotta, 34, p. 307.

²⁷ R. Trautmann, B-sl. Wb., p. 22.

²⁸ Pr. Skardžius, Lietuvių kalbos žodžių daryba, p. 122.

²⁹ J. Pokorny, Et. Wb., p. 7; H. Pedersen, KZ, 36, p. 320, 335.

³⁰ O. Haas, Lingua Posnaniensis, 3, p. 87.

³¹ O. Haas, Lingua Posnaniensis, 7, p. 74.

³² A. J. Van Windekens, Orbis, XII, 2, p. 590—591.

³³ A. Janzén, ZfslPh, 18, p. 29—32.

³⁴ M. Vasmer, Et. Wb., III, p. 486; V. Machek, Et. sl., p. 172; F. Sławski, Sl. et., I, p. 532—533; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 519.

³⁵ C. D. Buck, Dict., p. 165.

³⁶ O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 89.

126

Зі слів ožys, ožka у литовській мові утворено дуже багато назв населених пунктів і водойм³⁷.

Лат. āzis також трапляється в багатьох назвах населених пунктів і водойм Латвії³⁸. Характерно, що в латиській топонімії зовсім немає давньої балтійської назви самки кози (: лит. ožka, прус. wosee), натомість є безліч топонімів, що походять від слов’янського запозичення kaza³⁹. Ця обставина свідчить про те, що слов’янська назва кози потрапила до латиської мови дуже давно.

У прусській мові ця індоєвропейська назва кози добре збереглася. Крім уже згаданих прус. wosee (слово 676 Ельбінгського словничка), wosux (слово 675 Ельбінгського словничка — Wosux Bok)⁴⁰, у пам’ятках прусської мови є й інші дані, що підтверджують автентичність форм цієї назви кози. Передусім це слово 677 Ельбінгського словничка Wolis-tian Zickel, яке, безперечно, слід виправити на Wosistian («козеня»)⁴¹. В Ельбінгському словничку знаходимо також слово Wosigrabis Spilbōm (слово 611)⁴². Про те, що перший компонент цього слова невіддільний від прусської назви кози, свідчить лит. ožėkšnis, яке вживається у значенні нім. Spindelbaum. Другий компонент прусського слова -grabis пов’язаний із рос. гра́б «граб»⁴³.

Виразні сліди цієї назви кози трапляються також у прусській топонімії: Wō-sebirgo, Wosispile (< прус. wosee + пор. лит. pilis), Wozekaym (< прус. wosee + прус. caymis «село»), Wozie⁴⁴.

Зв’язок цих топонімів із назвою кози не викликає сумнівів. До топоніма Wosepille є навіть німецький відповідник Ciginburg.

Із прусською назвою кози можна було б пов’язати й топонім Woselowken із документів 1374 року, який Я. Геруліс пояснює інакше⁴⁵.

Загалом прозорі й другі компоненти згаданих прусських топонімів: прус. *pilis (: лит. pilis, лат. pils), прус. caymis «село», прус. laucks «поле, земля». Незрозумілим залишається лише компонент -birgo, -birge. Наявні пояснення — пов’язування з лит. brìgis «підлога в конюшні», чеськ. brh «печера, грот»⁴⁶ — дуже непереконливі. Чи не є це просто помилково записаним нім. -burg? У такому разі Wosebirge було б лише «онімечненим» варіантом прус. Wosepille.

У прусській назві кози скрізь є додаткове v-, яке іноді трапляється в діалектах і в тому самому литовському слові. Однак у прикладах із прусської мови ніде не знаходимо характерного для литовської назви кози -k- (ožkà).

Балтійську назву козла запозичили також прибалтійсько-фінські мови; пор. фін. vuohi, ест. voho та ін.

³⁷ Lietuvos TSR administracinis-teritorinis suskirstymas, Vilnius, 1959, p. 839—840; Lietuvos TSR upių ir ežerų vardynas, Vilnius, 1963, p. 112—113.

³⁸ J. Endzelīns, Latvijas PSR vietvārdi, I, 1, Rīgā, 1956, p. 72—73.

³⁹ J. Endzelīns, там само, I, 2, Rīgā, 1961, p. 72—76.

⁴⁰ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 92; Пам’ятки прусської мови, p. 73.

⁴¹ R. Trautmann, там само, p. 92.

⁴² R. Trautmann, там само, p. 91; Пам’ятки прусської мови, p. 71.

⁴³ R. Trautmann, там само, p. 466; R. Trautmann, B-sl. Wb., p. 94; J. Endzelīns, Senprūšu valoda, 277; M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 301.

⁴⁴ Г. Герулліс, Давньопрусські назви місцевостей, с. 208, 209, 234.

⁴⁵ G. Gerullis, Die altpreussischen Ortsnamen, p. 211; J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 277.

⁴⁶ G. Gerullis, Die altpreussischen Ortsnamen, p. 208.

127

У литовській мові широко вживається назва кози cibà звукосимволічного походження, найчастіше з пестливим або жартівливим відтінком; пор. також cibė, cibkė, cibaragė, cibūkas «козеня», cibūtis, ciubė «коза» (LKŽd., II, 9, 10, 11). Ці слова невіддільні від звуконаслідувань, уживаних, щоб кликати або гнати кіз, наприклад: cibà - cibà, cibė - cibė, cibū - cibū, cib - cib, ciubà - ciubà; щоб гнати, наприклад: cibiks, cibikš, cibekšt. Такі звуконаслідування вживаються майже на всій території Литви.

Звуконаслідування cibà, а також утворені від нього назви кози дехто вважає германізмом⁴⁷, адже нижньонімецьке слово zibbe німці-жемайти вживають у значеннях «вівця», «коза», «сука», «зайчиха»⁴⁸; пор. східнопрусське нім. Zibbe «вівцематка»⁴⁹. Насправді слова подібного походження дуже часто запозичуються від сусідів. Однак назва кози, а разом із нею й згадане звуконаслідування, могли самостійно виникнути і в самій литовській мові. Таке звуконаслідування для кликання різних свійських тварин і птахів, а також утворені від нього назви цих тварин і птахів уживаються в багатьох мовах; пор. латиськ. cib - cib, cibu - cibu, cibū - cibū «звуконаслідування для кликання курчат», латиськ. ciba «курка (у дитячій мові)», cibe, cibina, cibuks «курча» (EM, I, 378, 379; EH, I, 269), чеськ. cip - cip «звуконаслідування для кликання курей, гусей, кіз», cibi - cibi, cib - cib, ci - ci, cic - cic, чеськ. cibuška «пестлива назва гуски», cibunka, cibenka, ciba «курка», словац. cipa «курка», cipka, ciperka, cipūška, cipulienka⁵⁰, баварськ. нім. zib - zib «звуконаслідування для кликання домашньої птиці»⁵¹, литов. čip - čip, čipà «звуконаслідування для кликання курчат» (LKŽd., II, 23).

Назва козла звукосимволічного походження з подібною фонетичною структурою широко вживається в Альпійсько-Карпатському ареалі; пор. укр. цап, чеськ. cap, словац. cap, пол. cap, рум. țap, алб. cjap, італ. tsappo, кримськогот. stap⁵²

Звукосимволічне походження має також латиськ. kizikis «коза (зневажливо й жартівливо)» (EH, I, 607); пор. kiz, kiza, kize (EM, II, 387).

У латиських говорах досить широко вживається назва козла німецького походження; пор. латиськ. buks «козел, самець деяких чотириногих тварин», bucis, bucēns «молодий козел», bucēns, bucins, buciņš, bucītis, bukelis (EM, I, 344, 346–7; EH, I, 248, 250), bucīte «коза» (EH, I, 248). Джерелом цих назв є нижньонім. buck «козел»⁵³. Назва козла з цією основою досить широко вживається в індоєвропейських мовах, але її походження неясне⁵⁴.

Слово būkas «дикий козел (самець козулі)» (LKŽd., I, 930) трапляється і в литовській мові. Географічне поширення литовського слова свідчить, що воно потрапило до литовської через латиську.

Як бачимо, усі три балтійські мови зберегли давню індоєвропейську назву козла. Латиська мова не зберегла назви кози з цією основою: замість неї утвердилася слов’янська позика. Дуже складним є питання про співвідношення слов’янської назви кози з індоєвропейськими назвами, збереженими в балтійських мовах. Можливо, це слова спільного походження, і лише слов’янська назва фонетично змінилася.

⁴⁷ LKŽd., II, p. 9.

⁴⁸ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 69.

⁴⁹ H. Frischbier, Preussisches Wörterbuch, II, Berlin, 1883, p. 492.

⁵⁰ V. Machek, Et. sl., p. 57–58.

⁵¹ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 69.

⁵² V. Machek, Et. sl., p. 54; M. Vasmer, Et. Wb., III, p. 281; C. D. Buck, Dict., p. 165; O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 89.

⁵³ J. Sehwers, Sprachlich - kulturhistorische Untersuchungen, p. 20.

⁵⁴ J. Pokorny, Et. Wb., p. 174; F. Kluge, Et. Wb., p. 87.

128

ВЕЛИКА РОГАТА ХУДОБА

Історія одомашнення великої рогатої худоби, як і багатьох інших свійських тварин, дуже складна. Вважають, що найпоширеніші в Європі породи великої рогатої худоби походять від турів (Bos primigenius), яких, як свідчать археологічні знахідки та різні письмові джерела, тут було досить багато ще порівняно недавно. Особливо багато турів водилося на територіях Польщі, а також Литви й Латвії. У Польщі тури остаточно вимерли лише на початку XVII століття (остання самка тура загинула 1627 року). Осередком одомашнення європейської великої рогатої худоби вважають територію між узбережжями Середземного моря та Індією. Процес її одомашнення, безперечно, тривав дуже довго; можливо, він розпочався ще у VI тисячолітті до н. е. і тривав до II тисячоліття до н. е.¹

Велику рогату худобу для різних потреб розводило чимало давніх народів. Малюнки свідчать, що шумери тримали велику рогату худобу ще з прадавніх часів. У їхньому письмі слово «бик» зазвичай записували лінійним малюнком, що зображував голову бика². Схематичне зображення голови бика, згодом модифіковане різними народами, стало першим знаком багатьох алфавітів, а єврейська назва бика aleph перетворилася на назву цього знака — грецьке alfa.

Ще до часів фараонів велику рогату худобу розводили в Єгипті. Бик відігравав дуже важливу роль і в релігії стародавніх єгиптян³.

Дуже рано велику рогату худобу почали розводити й у стародавньому Китаї. Биків і корів у Китаї широко використовували для культових потреб. Відомо, що під час урочистих релігійних церемоній богам іноді приносили в жертву по 40 биків, а в одному написі сказано, що за один раз було принесено в жертву 300 корів. Сам цар іноді оглядав биків, призначених для жертвопринесення⁴.

Корова відігравала дуже важливу роль і в релігії стародавніх індійців. У найдавнішій релігійній поезії індійські боги й богині найчастіше порівнюються з биками та коровами. Про популярність і значення великої рогатої худоби красномовно свідчить і той факт, що, наприклад, первісним значенням слова давньоіндійської мови gāviṣṭiḥ «битва, бажання» (< gāuḥ «корова, худоба» + eṣati «шукає») було «бажання здобути корів»⁵.

Кістки великої рогатої худоби знаходимо й в археологічних розкопках неолітичного періоду в багатьох місцевостях Європи. Для індоєвропейських народів велика рогата худоба, особливо корови, була основною мірою вартості й обміну. Ціну викупу людей обчислювали великою рогатою худобою. В «Авесті» зазначено, що худобою сплачували гоно-

¹ К. Келлер, Походження найдавніших свійських тварин, с. 116–168; Е. А. Богданов, Походження свійських тварин, Москва, 1937, с. 110–167; О. Келлер, Тварини класичної давнини, с. 57–62; К. Паавер, Формування теріофауни та мінливість ссавців Прибалтики в голоцені, с. 307–340; К. Паавер і П. Кулікаускас, Acta Baltico-Slavica, 2, с. 264–265.

² M. Hilzheimer, Haustier, – M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, V, p. 219; V. I. Avdijevas, Senovės rytų istorija, p. 95; Д. Дирингер, Алфавит, Москва, 1963, p. 64.

³ C. Keller, ten pat, p. 119–121; M. Hilzheimer, ten pat, p. 219; V. I. Avdijevas, ten pat, p. 171.

⁴ V. I. Avdijevas, ten pat, p. 576, 582.

⁵ C. Keller, ten pat, p. 123; V. I. Avdijevas, ten pat, p. 543–544; M. Mayrhofer, Et. Wb., p. I, 331.

9. Baltų ir slavų kalbų ryšiai

129

рідкісними для лікарів і священнослужителів. Стародавні ірландці, як кажуть, сплачували штрафи коровами, мірили й т. ін.⁶

Як археологічні знахідки, так і різноманітні письмові документи свідчать, що у слов’янських краях велика рогата худоба також була дуже поширеною свійською твариною. Бики були основною тягловою силою в господарстві⁷.

У поселеннях на території Литви, датованих початком II тисячоліття до н. е., кісток великої рогатої худоби знаходять більше, ніж кісток інших свійських тварин. І у знахідках пізнішого періоду, наприклад I—IV ст. н. е., з городищ Немянчине, Мігоні, Довайноніс і Бачкінінкеляй кістки великої рогатої худоби становлять найбільший відсоток серед виявлених кісток свійських тварин⁸.

Сліди великої рогатої худоби виявляють у знахідках II тисячоліття до н. е. і на території сучасної Латвії⁹.

Велику рогату худобу, особливо биків, часто згадують і в різноманітних історичних джерелах Литви¹⁰.

Стара індоєвропейська назва великої рогатої худоби, реконструйована у праформі *g^uou-, добре збереглася в багатьох індоєвропейських мовах, пор.: санскр. gauḥ «велика рогата худоба», авест. gauš, атт. грец. βοῦς «велика рогата худоба, корова», лат. bōs, -vis «віл, бик, корова», давньоверхньонім. chuo «корова», арм. kov, давньоірл. bō, тох. A ko, тох. B kau, давньорус. говядо «віл», латис. gūovs «корова»¹¹.

Первісне значення індоєвропейської *g^uou- досить неясне. Одні дослідники вважають цю індоєвропейську назву великої рогатої худоби запозиченням із неіндоєвропейських мов, інші намагаються пояснити її походження, спираючись на індоєвропейський матеріал. Перші пов’язують індоєвропейську *g^uou- із шумерським gu (давніша форма gud) «велика рогата худоба, бик», китайським ngú, тибетським go-lang «бик», кетським (єнісейсько-остяцьким) kuos «велика рогата худоба». Наприклад, Г. Іпсен вважає, що індоєвропейці запозичили у шумерів назву великої рогатої худоби як культової тварини приблизно за три тисячі років до н. е.¹² Другі пов’язують індоєвропейську *g^uou- із грец. βόσκω «пасу, годую», βοσκή «корм, пасовище», βοτόν «пастух», лит. gaujà, gùiti, guotas «стадо, гурт»¹³. О. Трубачов, частково погоджуючись із таким поясненням походження індоєвропейської *g^uou-, вважає, що як назва великої рогатої худоби, так і щойно згадані слова є результатом розвитку індоєвропейського *g^ue-/*g^uo- «іти» (пор. гот. giman, грец. βαίνω, лат. venio, хет. wem-). Отже, первісним значенням індоєвропейської *g^uou- було б «та, що йде (стадо)», пор. слова з таким самим семантичним походженням і подібним значенням: грец. πρόβατα, давньоісл. gandandi fē¹⁴. М. Будимир намагався пов’язати індоєвропейську *g^uou- з індоєвропейським *g^ueā «згинати», спираючись переважно на той факт, що деяким породам дикої великої рогатої худоби властиві

⁶ O. Schrader, Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde, I, p. 161—162, 255, 371—372; C. Keller, там само, p. 123.

⁷ Л. Нідерле, «Слов’янські старожитності», с. 320; W. Hensel, «Слов’яни в ранньому середньовіччі», с. 85—91.

⁸ P. Kulikauskas, R. Kulikauskienė, A. Tautavičius, Lietuvos archeologijos bruožai, p. 79, 252—253; K. Паавер, там само, p. 368, 371; K. Paaver i P. Kulikauskas, там само, p. 268.

⁹ Latvijas PSR vēsture, I, p. 11; K. Паавер, там само, p. 367—370.

¹⁰ Джерела з історії Литовської РСР, I, с. 575.

¹¹ J. Pokorny, Et. Wb., p. 482—483.

¹² G. Ipsen, IF, 41, p. 175—177; H. Wagner, KZ, 75, p. 58—75; O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 38; J. Pokorny, Et. Wb., p. 483.

¹³ J. Pokorny, Et. Wb., p. 483.

¹⁴ O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 39.

130

горбів, що вискочили¹⁵. А. Брюкнер пов’язував цю індоєвропейську назву великої рогатої худоби із санскр. gu «cacare», gūhah «гній, екскременти», польськ. gówno¹⁶. Погоджуючись з індоєвропейським походженням *gʷou-, найімовірніше, можна пов’язати її з індоєвропейським *gʷe-/*gʷo- «іти». Однак семантично, на наш погляд, цю назву тварини краще пояснювати не як «той, що йде», а як «народжений». Таке тлумачення підтверджувала б лит. kėltuva «велика рогата худоба»: лит. kė́lti, kilti, kiltis; гр. πόρτις «теля, молода корова», вірм. ort «теля», осет. firton «велика рогата худоба»: лит. perėti, лат. pario, -ere «народжувати»¹⁷.

Індоєвропейське *gʷou- із новим суфіксом -ed-, властивим лише слов’янським мовам, збереглося в усіх слов’янських мовах. Щоправда, у деяких мовах слова цього кореня вже не вживаються у значенні «велика рогата худоба», а збереглися лише в назві м’яса цієї тварини, пор.: ст.-слов. goveždb «велика рогата худоба», ст.-рос. говядо «бик», рос. говядина «яловичина», укр. гов’ядина, білор. гаўяда «велика рогата худоба», болг. говедо, серб.-хорв. говедо «бик», словен. govẹdo «велика рогата худоба», чеськ. hovado, словац. hovado, польськ. owiezina «яловичина», верхньолуж. howjado «велика рогата худоба», нижньолуж. gowedo¹⁸.

Стара індоєвропейська назва великої рогатої худоби, ймовірно, збереглася й в іншому складному слові слов’янських мов — ст.-слов. gumъno «тік», рос. гумно, чеськ. humno та ін. < *gu- «велика рогата худоба» + *meti «топтати», рос. мять. Отже, первісне значення gumъno — «місце, де худоба топче (снопи)»¹⁹.

Деякі дослідники схильні вбачати сліди старої назви великої рогатої худоби і в слов’янських мовах: рос. говно «гній, екскременти», чеськ. hovno та ін. Таким чином, первісним значенням рос. говно було б «гній великої рогатої худоби»²⁰. Однак згадане слов’янське слово має й іншу, досить надійну етимологію: його пов’язують із санскр. gūthah «екскременти»²¹. Щоправда, А. Брюкнер, як ми вже згадували, пов’язував із санскр. gūthah, gu- «cacare» і розглядувану нами індоєвропейську назву великої рогатої худоби²². Однак таку етимологію важко обґрунтувати.

Непереконливим є й пояснення В. Махека, у якому слов’янську назву великої рогатої худоби gov- намагаються пов’язати з лит. galvijas, нім. Kalb «теля»²³.

Отже, індоєвропейське *gʷou- у слов’янських мовах збереглося досить добре.

Із балтійських мов ця назва великої рогатої худоби дуже добре збереглася в латиській: лат. gùovs точно відповідає назвам худоби цього кореня в інших індоєвропейських мовах. Однак у латиській gùovs вживається лише у значенні «корова». Поряд із gùovs широко вживаються також зменшувальні та інші суфіксальні форми: guōtiņa, guōsniņa, guostina, guovīte, guoliņa, guoča, guosnele, guošnele, guotele, guovīņa, guōtele, guōtelēns, guotulēns (EM, I, 692–3; EH, I, 424).

Досить неясно, чи існує індоєвропейське *gʷou- у литовській мові. К. Буга пов’язував із цим індоєвропейським коренем лит. guotas «стадо, гурт, зграя», пояснюючи, що первісним значенням лит. guotas було «коров’яче стадо; гурт корів»²⁴. Е. Френкель пов’язує лит. guotas не безпосередньо

¹⁵ M. Булдимир, Южнославенски филолог, 6, Београд, 1926–1927, p. 171; nurodoma iš O. Trubačiovo, ten pat, p. 39.

¹⁶ A. Brückner, Sl. et., p. 154.

¹⁷ J. Pokorny, Et. Wb., p. 818.

¹⁸ О. Н. Трубачев, Происхождение…, p. 35–36.

¹⁹ M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 321; V. Machek, Et. sl., p. 150; О. Н. Трубачев, Происхождение…, p. 37; F. Slawski, Sl. et., I, p. 377–378.

²⁰ H. Hirt, IF, 37, p. 236; M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 282.

²¹ F. Slawski, Sl. et., I, p. 331; M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 282.

²² A. Brückner, Sl. et., p. 154.

²³ V. Machek, Et. sl., p. 141.

²⁴ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 353.

8*

131

з ide. *gʷou-, але з гр. βόσκω «пасу, годую» та іншими спорідненими з ним словами²⁵, які, як ми бачили, своєю чергою також пов’язують із давньою назвою худоби в ide. Однак у литовській мові є слова, що вживаються у значенні «корова» і фонетика яких свідчить, що їх не можна відокремити від розглядуваної назви худоби в ide.; це лит. guõtė «корова», guõtena «молода корова» (LKŽd., III, 740–1), gūtė «пестлива назва корови» (LKŽd., III, 764). Але ці литовські слова мають дуже обмежене вживання, до того ж невідомо, чи не є вони запозиченнями. Насамперед лит. guõtena, як можна було б судити з її географічного поширення (Шатес), може походити від лат. guotina або іншої подібної форми. Лит. guõtė зафіксовано в пісні, яку також записано на кордоні з Латвією («Шу додому, готе, шу додому, рогате!»). Лат. guota, найімовірніше, є новотвором від зменшувальної форми guotene (EM, I, 692). Однак у литовській мові, крім згаданих тут слів, уживаних на кордоні з Латвією, форма guõtė «нікчемна жінка; нечупара», первісним значенням якої могло бути «корова», трапляється в околицях Лішкіави та Вейсеєв, куди вона не могла потрапити безпосередньо з латиської мови.

Досить неясний і зв’язок лит. guõtė «їстівний гриб із родини гігрофорових (Hygrophorus)» із раніше згаданими словами. К. Буга пов’язував цю назву гриба безпосередньо з лит. guõtas «стадо, гурт», оскільки, за словами К. Буги, гриб отримав таку назву через те, що росте купами, тобто guotais («Гриби, що ростуть guõtais — „купами, групами, гуртами“, називаємо guõtė», Слнт; guõtės ростуть tiltais — «купами» — Jnš, Kp, Шяуляй)²⁶. Однак походження лит. guõtė можна пояснити також як «коров’ячий гриб», пор. також лат. guotenes або guovju pekas «Kuhpilz (agaricus cinnamomus)» (EM, I, 692).

К. Буга в «Аїстичних студіях» навів литовський топонім Guovainiai, який пов’язував із лат. guovs²⁷. Цю думку К. Буги повторив і Е. Френкель²⁸. Однак в інших джерелах литовських топонімів форми Guovainiai не знаходимо. К. Буга, найімовірніше, мав на увазі село Gūvainiai в Шилальському районі, від назви якого, можливо, і було реконструйовано форму Guovainiai.

З давньою назвою корови, ймовірно, пов’язана назва струмка Gūragjis < guovs + rāgas (Куршенай), а від неї походить назва села Gūragiai²⁹. На території Латвії дуже багато топонімів, пов’язаних зі словом guovs³⁰.

Отже, певні сліди давнього ide. *gʷou- можна знайти і в литовській мові. У пам’ятках прусської мови слідів цієї назви худоби в ide. немає.

Загалом серед усіх балтійських і слов’янських мов ця назва найкраще збереглася в латиській. Згодом, очевидно, коли в господарстві головну роль почала відігравати самка великої рогатої худоби, загальну назву худоби в латиській мові перенесли на її самку — корову. Тим часом у слов’янських і литовській мовах утвердилася нова назва корови; це рос. корова, укр. корова, білор. kapoba, болг. крава, серб.-хорв. krava, словен. kráva, чеськ. kráva, словак. krava, польськ. krowa, кашуб. karva, krova, верхньолуж. kruwa, нижньолуж. krowa³¹, лит. karvė, прус. kurwis «бик». Ця назва, здається, має

²⁵ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 177.

²⁶ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 353.

²⁷ K. Būga, Aistiški studijai, Peterburgas, 1908, p. 25.

²⁸ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 177.

²⁹ Назви річок і озер Литовської РСР, с. 55.

³⁰ J. Endzelīns, Latvijas PSR vietvārdi, I, 1, p. 343–344.

³¹ M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 629–630; О. Н. Трубачев, Происхождение..., p. 40.

132

надійної етимології: багато дослідників пов’язують його з лат. cornu «ріг», гр. κεραός «рогатий». До того самого походження належать лат. cervus «олень», кімр. carw, брет. karo, прус. sirwis «сарна» тощо. Можливо, у балтійських і слов’янських мовах на назву корови було перенесено назву оленя або якогось іншого дикого рогатого звіра, спочатку, мабуть, для якоїсь породи корів із широкими рогами. Цікаво, що подібний процес відбувався й в інших мовах, пор. також пов’язування лат. cornu, гр. κεραός із нім. Rind «велика рогата худоба», алб. ka (< *k’ru) «бик»³².

З таким поясненням походження лит. karvė, рос. корова тощо не погоджувався В. Махек. Цю назву корови він пов’язував із санскр. cárvati «товче, жує», припускаючи, що її первісним значенням було «жуйна тварина»³³. Однак ця етимологія не здобула широкої підтримки. Вона ненадійна передусім тому, що саме санскр. cárvati — слово дуже неясного походження³⁴.

У латиській мові виразніших слідів спорідненості з литовським словом karvė немає: лат. karva «стара, худа корова; глузлива назва жінки; лайливе прізвисько для корів» (EM, II, 165; EH, I, 590), найімовірніше, є запозиченням із литовської мови.

У прусській мові, як ми вже згадували, слово з цим коренем уживається у значенні «бик». Окрім Ельбінгського словничка (слово 672 – Curwis Ochze), у III катехизисі є форма знахідного відмінка однини kurwan. Деякі дослідники³⁵ вважають прус. curwis запозиченням із польської мови (у найдавніших польських писемних пам’ятках karw найчастіше означає «старий, лінивий бик»). Однак усе ж імовірніше, що прус. curwis — питомо прусське слово³⁶. Цей корінь досить часто трапляється і в прусській топонімії: Corwedompne < прус. curwis + dompne: лат. dubens «ґрунт, основа, глибина», Korwelaucken < прус. curwis + прус. laucks «поле», Kurwingen < прус. curwis + -ing-, Curwin³⁷.

Балтійські та слов’янські мови мають спільну для них назву дитинчати великої рогатої худоби, а саме: давньослов. telice, рос. теленок, укр. теля, білор. цяля, болг. теле, серб.-хорв. теле, словен. tele, чеськ. tele, словац. tel’a, польськ. cielę, кашуб. celą, верхньолуж. čelo, нижньолуж. šele, лит. tėlias, teliūkas, лат. telš, teļēns³⁸. Як у балтійських, так і в слов’янських мовах знаходимо багато похідних слів із цим коренем, пор. лит. telinga, teliuotis, лат. telidze «тільна корова», teļuoties «телитися», рос. стельная «тільна», рос. телиться «телитися» тощо.

Справді, важко було б знайти іншу назву тварини в балтійських і слов’янських мовах, якій приписували б стільки різних пояснень походження, скільки цій. На жаль, серед цих пояснень поки що немає жодного переконливішого.

³² J. Pokorny, Et. Wb., p. 574–577; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 225; F. Kluge, Et. Wb., p. 600; H. Hirt, Indogermanische Grammatik, II, Heidelberg, 1921, p. 117, 130; A. Bezzenberger, BB, 17, p. 216; B. Порциг, Членение индоевропейской языковой области, Москва, 1964, p. 259–260; R. Trautmann, B-sl. Wb., p. 119; A. Brückner, Sl. et., p. 271.

³³ V. Machek, Et. sl., p. 233; V. Machek, KZ, 64, p. 262–263.

³⁴ M. Mayrhofer, Et. Wb., I, p. 379.

³⁵ A. Brückner, Sl. et., p. 271; J. Pokorny, Et. Wb., p. 577.

³⁶ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 366; K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 129; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 225.

³⁷ G. Gerullis, Die altpreussischen Ortsnamen, p. 30, 70–71, 77; J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 199.

³⁸ M. Vasmer, Et. Wb., III, p. 90; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 1077–1078; O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 44.

133

Г. Петерсонас пов’язував цю назву з вірм. t’alun «товстий», санскр. tilvilah «багатий, родючий»⁳⁹. Однак серед інших дослідників ця етимологія не здобула значної підтримки.

Й. Міккола пов’язував лит. tėlias та ін. з лит. talokas «доросла дочка; молода дівчина», лит. lokyš, пр. clokies⁴⁰.

Г. Ілінський пов’язував його з лат. stolidus «дурний, безглуздий; безсилий», stultus, давньоверхньонім. stilli «тихий, спокійний», лит. tylus⁴¹.

Смієшек пов’язував слов’ян. telę з лат. tollo, -ere «піднімати», давньоверхньонім. dolēn «терпіти, піднімати»⁴². До такого пояснення частково схиляються й інші дослідники. Первісне значення назви цієї тварини могло бути «народжений», пор. гот. barn «дитина»: *bher- «нести»⁴³.

А. Бецценбергер намагався пов’язати лит. tėlias із гр. πέλεας «кнур»⁴⁴.

Дуже оригінально походження слова telę пояснював В. Мачек. На його думку, слов’ян. telę, лит. tėlias та інші форми походять від довшої форми (подібно до чеськ. Řina < Kateřina), що відповідає лат. vitulus «теля, бичок», гр. ἔπαλον; ці форми пов’язуються з іє. *uet- (гр. ἔτος) «рік». Отже, первісне значення telę було б «однорічний»⁴⁵.

Походження лит. tėlias, слов’ян. telę намагався пояснити й К. Буга: він схилявся до того, щоб пов’язати ці слова зі слов’ян. tělo «тіло»⁴⁶.

Отже, пояснень багато, але всі вони викликають серйозні сумніви⁴⁷. На нашу думку, найбільшої уваги заслуговує етимологія В. Мачека. На її користь свідчить значна кількість іє. назв тварин, пов’язаних саме з коренем іє. *uet- «рік», пор. санскр. vatsáh «однорічна тварина; теля; худоба», vatsakāh «теля», алб. vjetë «теля», гот. wiprus «однорічне ягня» та ін.⁴⁸. Слабким місцем етимології В. Мачека є фонетика. Однак і тут, як нам здається, не можна категорично заперечувати, що з *uet-elo- могла виникнути форма *tel-.

Лит. telyčia «молода корова, яка ще не мала теляти», як показує суфікс цього слова, походить від рос. телица або білоруської форми цього слова⁴⁹. Таке саме походження має й лат. telica⁵⁰.

У балтійських мовах широко вживається й інша назва великої рогатої худоби, за значенням досить близька в литовській мові до щойно розглянутої. Це лит. veršis, лат. vērsis, пр. werstian. У слов’янських мовах слідів цієї назви немає. Лит. veršis нині в літературній мові та в значній частині діалектів уживається у значенні «молода велика рогата худоба», пор. також veršinga, veršiuotis, які за вживанням не відрізняються від згаданих раніше

³⁹ H. Petersson, Arische und armenische Studien, Lund, 1920, p. 29; M. Mayrhofer, Et. Wb., I, p. 505.

⁴⁰ J. Mikkola, BB, 22, p. 245.

⁴¹ Г. Ильинский, РФВ, 60, p. 421–424.

⁴² Smieszek, Materiały i Prace Komisji Językowej Akademii Umiejętności, IV, p. 397–401, plg. M. Vasmer, Et. Wb., III, p. 90.

⁴³ J. Pokorny, Et. Wb., p. 1061; C. D. Buck, Dict., p. 155.

⁴⁴ A. Bezzenberger, BB, 27, p. 176.

⁴⁵ V. Machek, Et. Sl., p. 524.

⁴⁶ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 318, 625.

⁴⁷ M. Vasmer, Et. Wb., III, p. 90; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 1077; F. Slawski, Sl. et., I, p. 99; O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 44–45.

⁴⁸ J. Pokorny, Et. Wb., p. 1175.

⁴⁹ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 1078.

⁵⁰ EM, IV, p. 160.

134

Також уживаються форми telinga, teliuotis. Проте частина вимов (переважно дзукійських) вживає слово veršis у значенні «бик, віл». Це значення слова знаходимо у словнику К. Ширвіда («Stadnik/taurus. Wierśis», I вид., 174; «Byk. Taurus/Werbis», V вид., 22). Латиське veršis уживається лише у значенні «віл, бик». Прусське werstian (слово 674 зі словника Ельбінга), яке, ймовірно, походить від форми *werstian, де -ist- є зменшувальним суфіксом⁵¹. Воно зафіксоване у значенні «теля (Kalb)». Отже, первісне значення лит. veršis — «бик, віл». С. Д. Бакас помилявся, вбачаючи паралель до зміни значення англ. bullock «бичок» на «віл» у лат. veršis «віл» < «теля»⁵².

Лит. veršis, лат. vērsis, прус. werstian зіставляються з лат. verres «кнур, кабанчик», санскр. vṛṣah «бик, віл», vṛṣṇih «чоловічий; баран-плідник», vṛṣaṇah «яєчка». Далі ці слова пов’язують з іє. *auer- «зволожувати, обприскувати, текти», пор. санскр. vār «вода», тох. A wăr та ін. Отже, первісне значення лит. veršis та ін. було б «той, що випускає сім’я, мочиться». На користь цієї етимології можна навести чимало семантичних паралелей, пор. рос. вепрь «кнур»: санскр. vāpati «викидає (сім’я)», гот. auhsa «бик», санскр. ukṣā «бик»: санскр. ukṣáti «обприскує», лат. ūrus «зубр», швед. діал. ure «бик»: давньоісл. úr «дрібний дощ». Щоправда, деякі з цих паралелей викликають сумніви, але з наведеним щойно поясненням походження лит. veršis погоджується більшість дослідників⁵³.

У литовській мові вживається також назва самця корови jautis, властива лише цій мові. У частині вимов це слово вживається не в загальному значенні «самець корови», а в значенні кастрованої худоби, використовуваної для сільськогосподарських робіт. Імовірно, саме таким було первісне значення цього слова. Так само як поряд із žirgas з’явилася тяглова тварина arklys, яку використовували для оранки, так і поряд із veršis з’явився jautis «теля, запряжене в ярмо». Спочатку слово jautis могло вживатися навіть лише у сполученні з veršis. Етимологія лит. jautis не викликає сумнівів: його пов’язують із санскр. yāuti «зв’язує, запрягає», лит. jungas, jaug tas «ремінь, яким ярмо прив’язують до рогів робочого вола» та ін.; пор. також давньоісл. eykr «робоча тварина, кінь», санскр. yōgyaḥ «робоча тварина», що пов’язуються з тим самим іє. коренем⁵⁴.

Прусський гідронім Jautin свідчить, що давні пруси також мали слово, яке точно відповідало лит. jautis⁵⁵.

Подібно до литовської мови, у слов’янських мовах племінний і робочий віл також мають окремі назви, пор. рос. бык «бик», рос. вол «віл (робочий)». Однак ці назви не мають нічого спільного з відповідними назвами бика чи вола в балтійських мовах. Крім того, це, ймовірно, слова досить недавнього походження, властиві лише слов’янським мовам⁵⁶. Щоправда, рос. бык, який багато дослідників пов’язують із дієсловом зі значенням «ревіти, мукати» (пор. чес. býkati), має точну відповідність і в литовській мові, пор. лит. būkas «Bota u rus stellaris»⁵⁷: лит. būkti «ревіти, мукати», baūkti. Походження лит. būkas дуже добре підтверджують його синоніми — baūblys: лит. baūbti, rėklys: лит. rėkti.

⁵¹ J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 53. ⁵² S. D. Buck, Dict., p. 153. ⁵³ J. Pokorny, Et. Wb., p. 80–81; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 1228–9; K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 652; EM, IV, p. 565; F. Kluge, Et. Wb., p. 518; R. Trautmann, B-sl. Wb., p. 353; F. Specht, Der Ursprung der indogermanischen Deklination, p. 234. ⁵⁴ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 191; J. Pokorny, Et. Wb., p. 508–510; R. Trautmann, B-sl. Wb., p. 110. ⁵⁵ G. Gerullis, Die altpreussischen Ortsnamen, p. 51, 233. ⁵⁶ M. Vasmer, Et. Wb., I, 158, 216; O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 41–44; F. Sławski, Sl. et., I, p. 52. ⁵⁷ И. Эндзелин, Lingua Posnaniensis, 1, p. 3.

135

У литовській літературній мові, а також у деяких діалектах уживається назва племінного бугая būlius. Це слово, як і латв. būlis, запозичене з німецької мови; пор. східнопрус. нім. boll, bull, середньонижньонім. bulle⁵⁸. Німецька назва племінного бугая пов’язана з іє. *bhel- «роздувати, дути, пухнути»; пор. англ. ballock «testiculus»; гр. φαλλός «penis», давньоірл. ball тощо. ⁵⁹ Отже, племінний бугай дістав таку назву через свої статеві органи.

Як уже згадувалося, балтійські мови не зберегли іє. *guou у значенні «велика рогата худоба». Однак у них знаходимо кілька назв великої рогатої худоби іншого походження.

У литовській і давньопрусській мовах добре збереглося іє. *peku-, первісним значенням якого, на думку багатьох дослідників, було «тварина, яку стрижуть, вовняна тварина, вівця», а згодом розвинулося значення «велика рогата худоба» загалом. Іє. *peku- пов’язують із гр. πέκω «стрижу, розчісую», лат. pecto, -ere «розчісувати», лит. pėšti, гр. πέκος «вовна» тощо. Назву великої рогатої худоби, що походить від цього кореня, мають чимало індоєвропейських мов; пор. санскр. páśuh «велика рогата худоба, тварина», авест. pasu- «велика рогата худоба, дрібна худоба», лат. pecū «велика рогата худоба», давньоверхньонім. fihu «велика рогата худоба» (гот. faihu «майно»)⁶⁰.

Лит. pėkus часто трапляється в давніх писемних пам’ятках. Як свідчить картотека академічного словника литовської мови, ще порівняно недавно це слово було живим у околицях Швенчоніса. Нині лит. pėkus збереглося лише в литовських мовних острівцях на території Білоруської РСР (Зетела). В околицях Швенчоніса зафіксовано також форму pėkas, що вживалася не лише у значенні «велика рогата худоба», а й переносно — «дурень».

Ця назва великої рогатої худоби добре збереглася і в пам’ятках прусської мови: у катехізисах п’ять разів зафіксовано форму однини знахідного відмінка pecku і двічі — форму того самого відмінка peckan⁶¹.

Раніше частина мовознавців, серед них і К. Буга, вважала ці назви великої рогатої худоби в балтійських мовах германізмами. На думку К. Буги, пруси запозичили своє слово в готів, а через прусів воно потрапило й до литовської мови⁶². Головною причиною виникнення такої думки було те, що в балтійських формах цього слова замість очікуваного (ш)s маємо k. Однак у балтійських мовах велярний звук замість очікуваного сибілянта трапляється й в інших словах, які ніхто не намагається вважати запозиченнями⁶³. Обґрунтовуючи питомість лит. pėkus, Е. Герман особливо спирався на специфіку значення цього слова («велика рогата худоба, дрібна худоба, вівця»)⁶⁴.

У латвійській мові іє. *peku- «велика рогата худоба» не збереглося; слідів цього слова немає і в слов’янських мовах.

У литовській мові досить широко вживається назва великої рогатої худоби, властива лише цій мові й пов’язана з дієсловом kėlti⁶⁵: kėlta, kėltai (форма множини), kėltava, kėltuva, keltuvà, kėltos «стадо корів», kėltuvė «корова», keltuvė, kėltuvės «велика рогата худоба, стадо». Іноді слово kėltuva вживається також загалом у значенні «тварина», навіть «домашня»

⁵⁸ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 64; EM, I, p. 348; K. Alminauskis, Die Germanismen des Litauischen, Kaunas, 1934, p. 37; J. Sehwers, Sprachlich-kulturhistorische Untersuchungen, p. 20.

⁵⁹ F. Kluge, Et. Wb., p. 110; J. Pokorny, Et. Wb., p. 120–121; C. D. Buck, Dict., p. 154.

⁶⁰ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 564; J. Pokorny, Et. Wb., p. 797; F. Kluge, Et. Wb., p. 822.

⁶¹ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 392.

⁶² К. Буга, Rinktiniai raštai, II, p. 85, 86; III, p. 496, 897.

⁶³ E. Fraenkel, Die baltischen Sprachen, Heidelberg, 1950, p. 13–18.

⁶⁴ E. Hermann, AfslPh, 40, p. 161; Chr. S. Stang, Vergleichende Grammatik der baltischen Sprachen, Oslo–Bergen–Tromsö, 1966, p. 93; J. Otrębski, Die Sprache, 12, p. 50–51.

⁶⁵ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 238.

136

у значенні «птах» (пор. Kėltuvos «корови, коні, овечки, свині, гуси» K. Būga (Ad.), Ožka negadna kėltuva тощо) (LKŽd., V, 530–1, 551–2). Форма kėltuva також уживається у значенні «гурт худоби, стадо». Згадані назви худоби побутують у східних литовських говірках, а також у деяких давніх писемних пам’ятках; наприклад, форму kėltuva досить часто вживає K. Širvydas, вона трапляється у творах M. Mažvydas і J. Bretkūnas.

Лише литовській мові властиве також слово galvijas «тварина (зазвичай свійська, рогата); звір». Як ми бачили, V. Maček намагався пов’язати лит. galvijas зі слов’ян. gov- (рос. говядо та ін.) і нім. Kalb «теля». Однак таке зіставлення важко обґрунтувати: значення лит. galvà «окрема людина або тварина» (пор. Karvių su telyčiom peržiem aštuonios galvos reiks išliūobti, LKŽd., III, 79) свідчить, що galvijas нерозривно пов’язане з galvà; пор. у Вольфенбюттельському постилі pekui galvui, а також нім. so und soviel Haupt Rindvieh⁶⁶.

Латв. luõps «худоба, тварина», що є цілком ізольованим і в балтійських, і в слов’янських мовах, має відповідник в албанській мові — алб. lopë «корова». Це одна з небагатьох лексичних ізоглос балтійських та албанської мов. Із цими словами намагаються пов’язати також швейцарсько-німецьке loobe, lioba «корова»⁶⁷. Однак останні слова можуть бути й новими, вузько вживаними назвами корови.

J. Mikkola намагався вивести латв. luõps з *lampas, а останнє пов’язати з гот. lamb «ягня»⁶⁸. Однак, на нашу думку, зв’язок з алб. lopë «корова» є ймовірнішим.

Із латв. luõps, найімовірніше, походить і лит. lūopas «незграбна людина, телепень, роззява» (LKŽd., VII, 692).

Лит. lopas у значенні «худоба» засвідчене у творах S. Daukantas (LKŽd., VII, 648), куди воно, безперечно, потрапило з латиської мови.

Дуже неясною й одиничною в лексиці тваринництва балтійських мов є прусська назва корови кленте (673-тє слово Ельбінгського словничка), клінт (4-те слово словничка Ґрунау). В обох пам’ятках прусської мови її зафіксовано у значенні «корова»⁶⁹. Крім того, ця назва корови, здається, залишила сліди й у прусській топонімії, пор. назву місцевості Клінтейне < прус. клінт + суф. -ейн⁷⁰. Отже, автентичність згаданої прусської назви корови не викликає сумнівів.

Походження прус. klente намагаються пояснити досить по-різному.

A. Bezzenberger пов’язував прус. klente (на його думку, з *tlentē) з гр. πτέλας «кабан», лит. tėl̃ias⁷¹.

L. Geitler пов’язував прусську назву корови з рос. кляча (< *кле́тя) «шкапа, погана кобила»⁷². З чеським мовознавцем погодився і J. Mikkola⁷³.

A. Brückner виводив прус. klente з польськ. klępa «стара корова»⁷⁴; пор. також словен. klęka «худа корова, шкапа».

Найменш переконливою, схоже, є етимологія A. Bezzenberger.

⁶⁶ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 132.

⁶⁷ EM, II, p. 528; J. Pokorny, Et. Wb., p. 654.

⁶⁸ J. Mikkola, BB, 21, p. 219–220.

⁶⁹ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 360.

⁷⁰ G. Gerullis, Die altpreussischen Ortsnamen, p. 66, 233.

⁷¹ A. Bezzenberger, BB, 27, p. 176.

⁷² L. Geitler, Litauische Studien, Prag, 1875, p. 65.

⁷³ A. Mikkola, AfslPh, 39, p. 12.

⁷⁴ A. Brückner, AfslPh, 20, p. 504.

137

Інші дослідники, пояснюючи походження прус. klente, можливо, ідуть правильним шляхом.

Нам здається, що така назва корови в прусській мові могла виникнути в самій прусській мові від відповідного дієслова, не зафіксованого, однак, у пам’ятках цієї мови; пор. лит. klẽnkti «важко, нужденно йти», латис. klencēt. У слов’янських мовах від дієслова з того самого кореня, пор. рос. клякать «спотикатися», старослов. klẽčati, словен. klẽkati «спотикатися, хитатися, непевно стояти» та ін.⁷⁵ так само самостійно виникли відповідні назви тварин. Для корови серед усіх свійських тварин якраз найхарактерніша повільна, важка хода.

Таким чином, усі три балтійські мови мають різні назви корови. Найдавнішу назву зберегла латиська мова. У литовській і прусській мовах останню назву, відповідну латис. giòvs, витіснила новіша (лит. kárvė, прус. curwis). У прусській мові назва корови, що відповідає лит. kárvė, імовірно, не закріпилася через те, що слово з цим коренем уживалося у значенні «бик».

У балтійських мовах є багато різноманітних назв великої рогатої худоби, найчастіше корови, пов’язаних із тією чи іншою особливістю цієї тварини; особливо багато таких назв знаходимо в латиських говірках. Найчисленніша їхня група пов’язана з відповідним забарвленням тварини.

Латис. aûbe «корова з білою головою» (EH, I, 183), пор. латис. aûbe «капелюх» < нім. Haube⁷⁶.

Латис. bale «назва білої корови» (EH, I, 200), пор. латис. bāls «блідий, бляклий».

Латис. bāltaste «назва корови з білим хвостом» (EH, I, 201) < bālts+aste «хвіст».

Латис. bāltkāja «назва корови з білими ногами», baltkājena (EH, I, 202) < bālts+kāja «нога».

Латис. bāltāna «назва корови», baltanīte (EH, I, 202) < bālts+sānis «бік».

Латис. bęnga «назва рябої корови» (EH, I, 212), пор. латис. bęngulis «(як пестливе звертання) дитина»?

Латис. brūklene «назва рудо-бурої корови» (EH, I, 246), пор. латис. brūkle, brūk-lene «брусниця (vaccinium vitis idea); через свій червоний колір її часто порівнюють із рум’янощокими дівчатами».

Латис. brūnala «бура корова», brūnala, brūnala, brūnale, brūnuļa, brūnava, brūne, brūnce (EM, I, 341; EH, I, 245, 246), brūnķe «зневажлива назва бурої корови» (EH, I, 245), пор. латис. brūns «бурий» < пор. лит. жмд. brün⁷⁷.

Лат. ciēlava «ім’я корови; корова з білою головою» (EH, I, 277), пор. лат. ciēlava «плиска».

Лат. ciruole «білоголова корова» (EM, I, 392), пор. лат. cīrulis «жайворонок», cirulgalvas «великі сніжинки» (EM, I, 392).

Лат. drīzala «ім’я корови (смугаста?)» (EH, I, 335), пор. лат. drīzena «промінь», drīksnains «променистий, подряпаний». Якби це ім’я корови означало не «смугаста», його можна було б пов’язати також із лат. drīzs «швидкий», пор. лат. drīzuļi «ранньостиглі плоди».

⁷⁵ M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 576.

⁷⁶ J. Sehwers, Sprachlich-kulturische Untersuchungen, p. 4.

⁷⁷ J. Sehwers, там само, p. 19.

138

Лат. dūkala «ім’я чорно-бурої корови», dūkale, dūkala, dūkana, dùkaṇa, dùce «темно-бура корова з чорною головою; ім’я сірої корови» (EM, I, 523; EH, I, 345, 346), пор. лат. dūkans «сіро-бурий».

Лат. dūmala «темна, чорно-бура корова; руда корова з бурою головою», dumala «темно-бура корова», dùmula (EM, I, 514, 527, 528; EH, I, 347, 348), пор. лат. dūmals «димчастого кольору, темно-сірий».

Лат. gulbene «ім’я білої корови» (EH, I, 416), gūlbis (EM, I, 676), пор. лат. gūlbis «лебідь».

Лат. īrbe «ім’я дрібно-рябої корови» (EH, I, 431), пор. лат. īrbe «куріпка».

Лат. juosle «біла корова з темними передньою і задньою частинами тулуба» (EH, I, 571), пор. лат. juōslains «смугастий», juōslene «свиня з поясоподібною смугою посеред тулуба» (EM, II, 127).

Лат. kruonala «ім’я (темно-)рудої корови; ім’я корови», kruōnula, krùonale, krùonala (EM, II, 295; EH, I, 664), пор. лат. kruōnis «корона; вінок» < див. вок. земг. krōne⁷⁸.

Лат. krustala «ім’я корови», krustala (EM, II, 288; EH, I, 660), пор. лат. krusts «хрест».

Лат. kūtala «корова з білою смугою на спині», kūtala (EM, II, 393; EH, I, 709), пор. лат. kūtāins «смугастий (про худобу)» < ест. küüt «смугастий; худоба з білою смугою на спині» (EM, II, 393).

Лат. làuce «корова з білою плямою на лобі», làučā, lauka, làukala, làukala, làukàża, laùcika (EM, II, 425, 426; EH, I, 722), пор. лат. làuks «з білою плямою на лобі».

Лат. màntale «ім’я чорної корови» (EH, I, 782), пор. лат. mañdala «ім’я корови, яка отелилася в понеділок» (?).

Лат. māralina «назва корови» (…та, що була строката, — raibalina, та, що червона, — māralina…), mārala (EM, II, 583; EH, I, 792); пор. лат. mārani «червона рослина, якою фарбують у червоний колір» (EH, I, 792).

Лат. melle «чорна корова», melne, mellika, meļļuža, mellene (EM, II, 596; EH, I, 798); пор. лат. meļns «чорний».

Лат. mice «назва корови з білою головою», mička (EH, I, 811); пор. лат. mice «жіноча шапка, очіпок; шапка взагалі», mička < вок. жмуд. müttse.

Лат. mugrina «назва корови з іншим кольором спини» (EM, II, 661); пор. mugura «спина».

Лат. mustala «корова з чорними губами; корова з темнішою (темно-бурою) головою», mustala «корова з темною мордою», mustika «чорна корова» (EM, II, 672; EH, I, 835); пор. лат. mustis «чорний собака» < ест. must «чорний», лив. mustā. Форма mustika походить від ест. mustik (EH, I, 835).

Лат. nakča «назва чорної корови», naktala (EH, II, 3); пор. лат. nakts «ніч».

Лат. pālne «назва попелясто-сірих корів» (EH, II, 152); пор. лат. pēlni «попіл», palss «блідий» (?).

Лат. pālse «назва буланої корови» (EH, II, 152); пор. лат. palss «блідий».

Лат. plaṇke «біла корова з чорними або червоними передньою та задньою частинами; чорно-ряба корова або чорна корова з білою ділянкою в паху; одна

⁷⁸ J. Sehwers, там само, с. 59.

139

«різнобарвна корова або корова з білою головою» (EH, II, 283), пор. лат. plaṅks «різнобарвний» (EM, III, 319), plaṅkene «різнобарвна тканина» (EH, II, 283).

Лат. punika «назва бурої корови» <ест. punik «руда корова» (EM, III, 413).

Лат. raibe «різнобарвна корова», raibala, raibala, raibala, raibala, raìbala, raibula, ràibula, raibule, raibulīte, raibelīte, raibalīte, raibele, raibene, ràibale, raibuolina-reibulīte (EM, III, 467, 468, 505; EH, II, 350), пор. лат. rāibs «різнобарвний, плямистий, строкатий».

Лат. raicka «різнобарвна корова», raiča (EM, III, 469; EH, II, 351), імовірно, також слід пов’язати з щойно переліченими назвами.

Лат. rāine «назва корови» (EH, II, 351), пор. лат. raìns «різнобарвний, смугастий».

Лат. salnika «корова сірої масті з крижаним відтінком» (EM, III, 675), пор. лат. salns «сірий, із сивим відтінком».

Лат. sāntala «назва чорної корови», santene «назва корови» (EH, II, 433–4), пор. лат. sants «оксамит».

Лат. sārke «назва корови (рудої, бурої)», sārke, sārkene «назва рудої корови», sarkane, sarkala, sarče «бура корова» (EM, III, 722; EH, II, 441, 443), пор. лат. sarks «злегка червонуватий».

Лат. sārtala «назва корови», sārtala, sārtite «назва рудої корови» (EM, III, 807; EH, II, 473), пор. лат. sārts «червоний».

Лат. sārmule «сіра корова» (EH, II, 444), пор. лат. sārma «іній».

Лат. sēmale «світло-сіра корова» (EH, II, 481), пор. лат. *šēms «світло-сірий із чорними плямами».

Лат. sīrmala «сіра корова», sirmala, sirmula, sirmule (EM, III, 846, 847; EH, II, 488, 489), пор. лат. sīrms «сірий».

Лат. sīrsniņa «назва корови із плямою у формі серця на лобі» (EH, II, 489), пор. лат. sirds «серце».

Лат. skudre «чорна корова», skudrite, пор. лат. skudre «мураха»⁷⁹.

Лат. slauna «назва чорної корови; ряба корова; брудна корова; корова з червоно-білими або чорно-білими боками», slāune «корова з білим черевом; чорна корова з білим черевом; корова з білими боками»; slāunala «ряба корова», slāunene «назва корови», slaunike, slaunuža, slaunīs «корова з різнобарвним черевом і боками», slaure «плямиста корова», šļaune «корова з різнобарвними боками або стегнами», šļāune (EM, III, 919, 220; IV, 67; EH, II, 521, 522), пор. лат. slauns «різнобарвний на боках або стегнах, рябий», šļāuns.

Лат. sniedze «назва білої корови» (EM, III, 977), пор. лат. sniegs «сніг».

Лат. spīdala «назва корови з блискучою шерстю», spīdala «коров’яче ім’я» (EM, III, 1000; EH, II, 552), пор. лат. spīdēt «блищати».

Лат. stripala «назва смугастої корови» (EM, III, 1092), пор. лат. stripā «смуга».

⁷⁹Мураху з коровою пов’язують також різні латиські повір’я, пор.:

„Viena pati man gotiņa, Tai skudrīti vārdų liku, Lai telītes vairojās Kā skudrītes pūlīte“ (LD, 28960).

«Корів тричі обводять навколо мурашника, перш ніж вести їх продавати на базар, сподіваючись, що тоді покупців буде багато, як мурах» (J. Alūnāns, Mājas Viesis, 1857, 270) та ін., пор. P. Šmits, Latviešu tautas ticējumi, p. 551.

140

Лат. škūtala «назва корови, спина якої за кольором відрізняється від решти тіла» (EH, II, 641), пор. лат. skūt «голити» (?).

Лат. trese «назва корови з білою плямою (trese)» (EM, IV, 231), пор. лат. trese «біла пляма».

Лат. tūmšsārke «темно-руда (про корову)» (EM, IV, 263), пор. лат. tūmšsārkans «темно-рудий».

Лат. ūbele «сіра корова» (EM, IV, 403), пор. лат. ūbels «темно-сірий».

Лат. uōgra «назва чорної корови» (EH, II, 743), пор. лат. uōgle «вугілля» (?).

Лат. vabule «назва чорної корови; назва бурої корови», vabuole, vabala «назва чорної корови» (EM, IV, 428; EH, II, 746), пор. лат. vabule «жук»⁸⁰.

Лат. valgīs «білий віл» < ест. valgu (EM, IV, 455).

Лат. zale «руда корова» (EM, IV, 684; EH, II, 800), пор. лат. zals «рудо-жовтий».

Лат. zeltere «?» (guosniņas – viena zale, uotra zeltere) (EM, IV, 705), пор. лат. zēlts «золото», zeltenes «кущ із жовтими квітами».

Лат. ziēdala «назва строкатої корови», ziēdala, ziēdala, ziēdele, ziēča, ziēdaine, ziēduone (EM, IV, 737, 738; EH, II, 810, 811), пор. лат. ziēds «цвіт, квітка».

Лат. zile «коров’яче ім’я», zilene «блакитна корова», ziluža «сіра (?) корова» (EM, IV, 719, 721; EH, II, 806), пор. лат. zils «синій».

Лат. zīmala «корова з міткою (на лобі)», zimala, zīmala, zīmala, zīmala, zīmala, zīmala, zīmala, zīmēle, zīmule, zīmala, zīmālite, zīmāle, ziemala (EM, IV, 734, 735, 736, 742; EH, II, 810), пор. лат. zīme «знак». Форма ziemala може мати й інше походження, пор. лат. ziema «зима».

Лат. zvaigala «корова з білою зіркоподібною плямою на лобі», zvaigale, zvaigala (EM, IV, 761; EH, II, 813, 814), пор. лат. zvaigzne «зірка».

У латиській мові широко вживаються назви корів, утворені від назви дня їхнього народження або загалом відповідного періоду⁸¹. Назви такого походження чужі литовській мові. Вони трапляються у слов’янських мовах, пор. рос. полднёха, вечареха, вторёха, понеделка, нижньолужицьке pónžela⁸², однак уживаються значно рідше, ніж подібні назви корів у латиській мові.

Лат. cẹtala «назва корови, яка народилася в четвер», cẹtalina, cẹtala, cẹtula, cẹture, cẹturtale, cẹtuža, cẹkula «назва корови, яка народилася в четвер або має мітку на лобі», cẹkula, cẹkule, cẹkata, cẹka «корова, яка народилася в четвер» (EM, I, 368, 376, 409; EH, I, 262, 267), пор. лат. cẹtūrtais «четвертий», cẹtūrtdiena «четвер».

Лат. dienala «корова, яка народилася вдень» (EM, I, 483), пор. лат. diena «день».

Лат. laūnadżite «корова, яка народилася приблизно в час launags» (EH, I, 723), пор. лат. laūnags «полуденний час», laūnadżite «дівчина, яка народилася приблизно в час launags».

Лат. maņdala «назва корови, яка народилася в понеділок», maņdala, maņčka, mandža, maņčka, maņdža (EM, II, 560; EH, I, 782, 783), пор. лат. понеділок.

⁸⁰ P. Šmits, Латиські народні вірування, с. 550.

⁸¹ P. Šmits, там само.

⁸² О. Н. Трубачев, Происхождение…, p. 46.

141

Лат. mārika «ім’я корови, народженої на день Марії» (EH, I, 792), пор. лат. Māra «Діва Марія; покровителька корів»⁸³.

Лат. pirmala «корова, народжена в понеділок», pirmala, pirmaliņa, pirmula, pirmuža (EM, III, 225, 227; EH, II, 237), пор. лат. pirmais «перший», pirmdiena «понеділок».

Лат. piektala «ім’я корови, що отелилася в п’ятницю», piektala, piektuļa, piektuža, piekūža, piekala, piekča (EM, III, 260, 261; EH, I, 253, 254, 256), пор. лат. piektis «п’ятий», piektdiena «п’ятниця».

Лат. pustala «ім’я корови, народженої в суботу (pussvēta)», pustuža (EM, III, 435; EH, II, 334), пор. лат. pussvēta «субота».

Лат. rītala «ім’я корови, що отелилася вранці», rītala, rītula (EM, III, 540, 541; EH, II, 377), пор. лат. rīts «ранок».

Лат. sestala «ім’я корови, народженої в суботу», sestala, sestuļa, seška, šeške, sestika (EM, III, 820, 821; EH, II, 478, 479), пор. лат. sestais «шостий», sestdiena «субота».

Лат. svētala «ім’я корови, що отелилася в неділю», svētala, svētula, svētula, svētuža (EM, III, 1154, 1157; EH, II, 616), пор. лат. svēts «святий», svētdiena «свято; неділя».

Лат. trešala «ім’я корови, народженої в середу», trešala, trešele, treška, treške, trešula, trešula, treštala, trese (EM, IV, 231, 232; EH, II, 693), пор. лат. trešais «третій», trešdiena «середа».

Лат. uotraļa «ім’я корови, що отелилася у вівторок», uotruļa, uortuļa, uotala, uōtala, uōtala, uōtala, ūtala (EM, IV, 423, 424, 426; EH, II, 741, 743, 744, 745), пор. лат. uōtrs «інший, другий», uōtrdiena «вівторок».

Лат. vakare «ім’я корови, що отелилася ввечері» (EM, IV, 447; EH, II, 751), пор. лат. vakars «вечір».

У латиській мові також є чимало різноманітних, поширених у вужчому чи ширшому вжитку коров’ячих кличок, пов’язаних із певною фізичною особливістю цієї тварини, її звичкою, доїнням тощо.

Лат. briedale «ім’я корови з високо посадженими й гострими рогами», briedaļa, briēdele (EH, I, 243), briēdala «корова сірого кольору, як у лося», briedule (EM, I, 336, 337), пор. лат. briēdaļa «лосиця», briēdis «лось»⁸⁴.

Лат. pipaste «корова з коротким хвостом» (EH, II, 235), пор. лат. pipis «кут, кінчик зернового мішка; чоловічий статевий орган» (+aste «хвіст»).

Лат. puškala «ім’я корови, у якої між рогами є пасмо волосся» (EH, II, 336), пор. лат. puškains «облямований торочками».

Лат. radze «корова з рогами», raguolite «корова», stāvradze «кличка корови» (EM, III, 463; EH, II, 350, 574), пор. лат. rags «ріг».

Лат. sīkala «кличка корови», sikala «корова з дрібними плямами; кличка корови» (EM, III, 851), пор. лат. sīks «малий, незначний», sikaļa «дівчина невисокого зросту».

Лат. staltēne «назва ставної, добре вгодованої корови» (EM, III, 1042), пор. лат. stalts «ставний, показний».

⁸³ K. Straubergs, Latviešu buramie vārdi, I, Rīgā, 1939, p. 397–402.

⁸⁴ P. Šmits, Latviešu tautas ticējumi, p. 550.

142

Лат. żemala «назва корови (з короткими ногами); žema guovs», žemala, žemula, žemlūze «корова з низькими (короткими) ногами», zemlūza «корова з вухами-лопухами» (EM, IV, 707, 712; EH, II, 805), пор. лат. žems «низький».

Лат. barvede «корова, яка зазвичай стоїть на чолі стада» (EH, I, 206), пор. лат. barvedis «перший косар, ватажок».

Лат. blānde «корова, яка має звичку відбиватися від стада» (EH, I, 226), пор. лат. blāndīties «блукати».

Лат. dīkuļa «корова, яка тихо реве» (EH, I, 326), пор. лат. dīkuļōt «багаторазово голосно плакати».

Лат. dūķna «корова, яка часто (тихо) реве» (EM, I, 525), пор. лат. dūkt «гудіти порожньо, шуміти».

Лат. duša «заспокійливий оклик до корів під час доїння, який сприймають як назву корови», duše, dušina (EH, I, 345), пор. лат. duš «оклик до корів».

Лат. ellīka «назва норовливої корови» (EH, I, 368), пор. лат. elle «пекло» < vid. вок. жм. helle (EM, I, 568).

Лат. graule «корова, яка graulē», grāule (EM, I, 639), пор. лат. graulēt «повільно їсти з повним ротом».

Лат. idāla «ревуча корова» (EH, I, 499), пор. лат. īdēt «тихо ревіти».

Лат. kruva «неспокійна корова» (EM, II, 291), пор. лат. krūtīes «накидатися».

Лат. kuodala «кусюча корова» (EM, II, 340), пор. лат. kuōdīt «кусати багаторазово».

Лат. mīstāvniča «неспокійна особа жіночої статі або корова» (EH, I, 822), пор. лат. mistīt «м’яти льон (букв. багаторазово топтати)».

Лат. rāmala «назва корови» (EM, III, 496), пор. лат. rāms «ручний, тихий».

Лат. ramūle «корова» (EM, III, 476), пор. лит. rambūs «млявий» (?).

Лат. spārdala «корова, що б’є ногами» (EM, III, 980), пор. лат. spārdīt «неодноразово сильно бити ногами, брикатися (про коней)».

Лат. zibsna «корова, що швидко махає хвостом» (EM, IV, 717), пор. лат. zibsīt «змушувати світитися, блискати».

Лат. žauga «корова, яка раз у раз залишає стадо й іде в зернові посіви, перестрибує через канави тощо», žaukle «корова, що пустує», žāuste «корова, що пустує», žāusteve «корова, яка часом виконує роль вола» (EM, IV, 790, 791, 792; EH, II, 817), пор. лат. žauties «лазити, падати, валитися», žautava «дівчина, яка звикла ходити по сусідству й пустувати з молодими людьми».

Лат. žņerga «корова, яка неохоче їсть» (EM, IV, 825), пор. лат. žņerģāt «бути перебірливим у їжі, їсти без належного апетиту».

Лат. agraine «корова, яку починають доїти рано» (EH, I, 4), пор. лат. agrs «ранній».

Лат. atdiene «корова, що телиться вже на другому році життя; молода корова, яка ще не дає молока», atdienīte, a(t)daine (EM, I, 154; EH, I, 139), пор. лат. dēt «смоктати», лит. pirmdēle «корова, яка отелилася вперше», санскр. dhāyati «смокче» (EM, I, 154, 465). Назва корови дуже давнього походження.

Лат. ciētala «корова, яка тривалий час не дає молока» (EH, I, 278), пор. лат. ciēts «твердий», пор. guovs cieta slaukt «важко доїти».

Лат. garpiēna guovs «корова, яка протягом тривалого часу (довше, ніж зазвичай) не дає молока» (EH, I, 386), пор. лат. gars «довгий» + piēns «молоко».

143

Лат. pārslaucene «корова, яка після одноразового парування два роки поспіль дає молоко», pāršlaucine (EM, III, 176; EH, II, 211), пор. лат. pāršlàukt «доїти ще раз».

Лат. pil(n)piēne «корова, яка щойно почала давати молоко» (EM, III, 216), пор. лат. pilns «повний» + piēns «молоко».

Лат. pirm pien e «корова, яка вперше почала давати молоко», pirmpiena (EM, III, 227; EH, II, 238), пор. лат. pirmais «перший» + piēns «молоко».

Лат. riētala «назва (багатої на молоко) корови», riētaliņa, riētala, riēča «клички корів» (EM, III, 544, 549; EH, II, 379), пор. лат. riētēt «повнішати; прибувати», guovs neriet «корова не дає молока».

Лат. semilše (??) «корова, яка знову не почала давати молоко» (EM, III, 816).

Лат. vadala «корова, яка була тільною» (EM, IV, 429), пор. лат. vadāt «бути вагітною, тільною».

Лат. ciemala «назва корови», ciemala «назва корови, купленої або привезеної з іншого господарства», ciemuļa (EM, I, 393; EH, I, 277), пор. лат. ciems «двір, село».

Лат. pirceniša «куплена корова» (EH, II, 236), пор. лат. pirkt «купувати».

Лат. blūzga «корова, що шкутильгає, кінь, що шкутильгає» (EM, I, 319), пор. лат. blūzēt «шкутильгати».

Лат. kabele «пестлива кличка корів і кобил» (EH, I, 572), пор. лат. kabele «стара, худа кобила» <рос. кобыла (EM, II, 129).

Лат. kaika «худа, потворна корова з довгими ногами або такий кінь чи вівця» (EM, II, 132), пор. лат. kaikt «кульгати, робити щось невміло», kaikaris «обірванець; шкапа».

Лат. kandava «велика худа корова» (EM, II, 154), пор. лат. kañdavāt «шмагати, бити батогом; гамселити під час роботи, не працюючи при цьому по-справжньому» (?).

Лат. kocala «лайливе прізвисько корови» (EH, I, 637), пор. лат. kocis «невеликий мішок» (?).

Лат. kranka «погана, худа корова» (EM, II, 259), пор. krānkāins «худий (про тварин); з кудлатою шерстю». Лат. kranka Я. Ендзелін схильний пов’язувати з нім. krank «слабкий».

Лат. kvęp̄pa «велика, гладка тварина (наприклад, корова)» (EH, I, 690), пор. лат. kvempis «товсте, кругленьке порося або така дитина».

Лат. mitala «назва поганої корови або кобили» (EM, II, 648), найімовірніше, слід пов’язувати з лат. mīt ene «дублена шкіра» або з лат. mīt «міняти». Щодо останнього зіставлення пор. лат. mītenis «виміняний кінь; шкапа» (EM, II, 649).

Лат. pūpala «коров’яче ім’я», pūpalina «пестлива назва корів» (EM, III, 448), пор. лат. pūpūols «вербові котики; також уживається як пестливе слово жіночого роду».

Лат. skrepstīte «худа корова» (EM, III, 891), пор. лат. skreblis «старий, немічний чоловік», skreble «стара діва або жінка», skrebulis «старе хутро».

Лат. mūja «корова (у дитячому мовленні)», mūmiņa (EM, II, 678) — назви ласкавого походження.

Лат. nūža «корова» (EM, II, 755; EH, II, 29), пор. лат. nūž «вигук, що вживається для заспокоєння корів».

144

Лат. tprucina «пестливе ім’я корови», tpruka, tprušina, tprutala, tprutaliņa (EM, IV, 216, 217; EH, II, 689), пор. лат. trū «вигук, що вживається як оклик до корів».

Лат. àrkalė «коров’яче ім’я» (EH, I, 129), пор. лат. arkulītis (?), пор. mazākais brālis, kuru sauca par arkulīti (?).

Лат. dolkata «ім’я корови» (EM, I, 488), пор. лат. dalkata «балакун», dolkata. Слова неясного походження.

Лат. jurika «ім’я корови, žemkājīte» (EM, II, 120), пор. лат. Juris «Георг», Jura diena «день святого Георгія», jurītis «слабка, недоумкувата людина; поганий тютюн; вовк» (?).

Лат. maile «коров’яче ім’я» (EH, I, 777), пор. лат. maile «сиг» (?).

Лат. pugala «коров’яче ім’я» (EH, II, 321), пор. лат. puga «ґудзик», pugulains «округло-підвищений, ґудзикоподібний», pugažiņa «маленька жіночка» (?).

Лат. purala «коров’яче ім’я», puralina (EM, III, 416; EH, II, 327), пор. лат. purene «калюжниця», purainīte (?).

Лат. rege «коров’яче ім’я» (EH, II, 363) — слово неясного походження.

Лат. rīgala «ім’я корови» (EM, III, 536) — слово неясного походження, можливо, пов’язане з лат. Rīga «Рига».

У литовських говірках найпоширеніші назви корів пов’язані з мастю тварини:

Лит. balnė, bálnė, balnugàrė, balgalvė, пор. лит. bálnas «білий, із білою спиною (про бика чи корову)».

Лит. baltóji, baltė, baltūika, baltmairgė, baltasnikė, baltakaktė, baltazūbė, balkójė, пор. лит. báltas.

Лит. blizgė, пор. лит. blizgėti.

Лит. būròji, būrùtė, пор. лит. būras «рябий, сірий», польськ. < bury, білорус. буры.

Лит. ciėkė, ciekkākė (LKŽd., II, 13), пор. лит. ciėkis «знак, пляма», нім. < zechen «знак, відмітина на конях»⁸⁵.

Лит. cinkė, cinkakaktė (LKŽd., II, 22), пор. лит. cinkas «дрібно-рябий, у дрібних цятках».

Лит. čėkė (LKŽd., II, 41), пор. лит. čėkas «строкатий», пор. нім. zächen «знак».

Лит. čirvė, пор. лит. čirvas «картярська масть, черва, червона масть».

Лит. degùtė «чорна корова», пор. лит. degùtas.

Лит. dūmė, dūmė «корова темного забарвлення» (LKŽd., II, 590), пор. лит. dūmas «димчастого кольору».

Лит. dvylė, dvylóji, dvylūtė, dvylka, dvylmargė, dvylaušė, пор. лит. dvylas «темно-рудий, бурий».

Лит. juodóji, júodė, juõdė, júočkė, júodenka, juodùtė, juodõlė, juodoika, juodìlė, juodùlė, juodzénkė, juodbalte, júodmargė, juodmárgė, juodmàrgė, juodžalė, juodaušė, juodšõnė, juodarágė, juodnugàrė, пор. лит. júodas.

Лит. kéršė, keršóji, kéršmargė, kéršlaunė, пор. лит. kéršas «чорний із білими домішками, строкатий, смугастий».

Лит. laũkė, laukóji, laukkaktė, laukakaktė, пор. лит. laũkas «тварина з білою мордою або білою лобною плямою».

⁸⁵ K. Alminauskis, Die Germanismen des Litauischen, с. 40.

10. Baltų ir slavų kalbų ryšiai

145

Лит. margóji, márge, márge, margùtė, margùlė, пор. лит. márgas.

Лит. pálšė, palšóji, пор. лит. pálšas «світло-сірий».

Лит. pelėkė, пор. лит. pelėkas «мишачого кольору».

Лит. pilkė, pilknugùrė, pilksmiltė; пор. лит. pilkas.

Лит. raūdė, пор. лит. raūdas.

Лит. šėmoji, šėmė, šėmutė, šėmargė, šėmargė, пор. лит. šėmas «світло-, блакитно-сірий (переважно про худобу)».

Лит. vābuolė «чорна корова» (Шакіна), пор. лит. vābalas, діал. vābuolas. Цю назву корови литовці могли запозичити також із латиської мови, де особливо полюбляють так називати чорну корову⁸⁶.

Лит. žalóji, žalė, žalė, žaliukė, žaliukė, žaliamargė, žalausė, пор. лит. žalas «рудий (про худобу)».

Лит. žirnė «сіра корова з чорними цяточками», пор. лит. žirnis.

Лит. žvaigždė «така назва корови», пор. лит. žvaigždė.

Досить часто трапляються литовські назви корів, утворені від різноманітних назв рослин, особливо квітів:

agràstė (пор. лит. agràstas), aguona, aguonė, avietė, bijūnė (пор. лит. bijūnas), dobilė, eglė, grūšė, grūšnė (пор. лит. grūšnė «груша»), jazminė (пор. лит. jazminas), jurginė (пор. лит. jurginas), kanapė, kvietka, kvietkė (пор. лит. kvietka «квітка»), lelija, lelijė, liepa, margarita (пор. лит. margarita «така квітка»), nastūrta, nastūrtka (пор. лит. nastūrta), pienė, ramùinė, ramùlė, razetė, rožė, rūtà, rūtė, serbenėte (пор. лит. serbenitas), slyvė (пор. лит. slyva), spañguolė, vaivōrė (пор. лит. vaivōrė «чорниця»), vijuolė (пор. лит. vijuolė «фіалка»), vyšnia, vyš nė, žalrūtė, žemčiūgė (пор. лит. žemčiūgas), žėmuogė, žibutė, žibė, žibkė.

Є назви, утворені від назв інших живих істот, найчастіше птахів: cýrule (LKŽd., II, 28; пор. лит. cýru lis «жайворонок»), gegùtė, genẽlis (пор. лит. genỹs), krėgždė, musýtė (пор. лит. mùšė), pémpė, stirna, šárka, šárkė, širšė, vijūnas.

Ось інші назви корів різного походження:

Лит. gražūlė «гарна корова» (LKŽd., III, 543), gražuolė, gražūlė, пор. лит. gražis.

Лит. kryžótė «корова, шерсть якої росте хрест-навхрест» (LKŽd., VI, 678), пор. лит. kryžius.

Лит. dūrklė «корова, що бодається» (LKŽd., II, 641), пор. лит. dūrti.

Лит. stūmà «неповоротка корова», пор. лит. stūmti.

Лит. rìeklė «худа корова», пор. лит. rìeklės «жердини для сушіння одягу чи дров».

Лит. berǧzdinė «корова, яка постійно залишається яловою», пор. лит. bergždžias.

Лит. žlibė, пор. лит. žlibas.

Лит. bùčké «корова, на яку гукають „тпрук“» (LKŽd., I, 914), пор. лит. bùčki «вигук „тпрук“ (коли кличуть корову)».

Лит. bùkšė «корова, на яку гукають „тпрук“», пор. лит. bùkšė «вигук „тпрук“ (коли кличуть корову)».

Лит. bùbė «корова (у дитячому мовленні)» (LKŽd., I, 908), пор. лит. baūbti.

Лит. bùžė «корова (у дитячому мовленні)», bùžė, bužiùkas «телятко», bužiùlis (LKŽd., I, 1005, 1006), пор. лит. buzà «буйволиця».

Лит. švàika «худа корова», пор. східнопрус. нім. schweike, давньоверхньонім. sweiga «стадо великої рогатої худоби»⁸⁷.

⁸⁶ P. Šmits, Latviešu tautas ticējumi, p. 550.

⁸⁷ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 1037; E. Schwentner, IF, 70, p. 113.

146

Загалом у діалектах як литовської, так і латиської мов існує дуже багато назв корів. Деякі з них уживаються дуже обмежено, трапляються навіть цілком індивідуальні назви. Поданий тут список назв корів далеко не повний, але все ж відображає загальні тенденції творення й уживання назв цієї тварини.

Окрему групу назв корів у балтійських мовах, як і назв великої рогатої худоби загалом, становлять назви безрогих⁸⁸.

Завершуючи огляд назв великої рогатої худоби, слід констатувати, що загалом у балтійських мовах порівняно добре збереглися давні індоєвропейські назви цих тварин. Однак окремі балтійські мови зберегли їх неоднаковою мірою. Частина балтійських мов (литовська, прусська) і слов’янські мови мають спільну назву корови дещо пізнішого походження. Балтійські та слов’янські мови мають властиву лише їм назву молодої великої рогатої худоби. Як у балтійських, так і у слов’янських мовах є чимало нових назв великої рогатої худоби, властивих лише цим мовним групам або окремим мовам.

КІНЬ

Свійський кінь (Equus caballus) походить від диких порід коней. Імовірно, існувало кілька осередків одомашнення диких коней: у Центральній Азії, Південному Сибіру та Східній Європі. Коні легшого типу могли походити від дикого коня Equus Przewalski¹. Таких диких коней 1879 року в Центральній Азії виявив російський мандрівник Н. Пржевальський. Дикі коні ще донедавна водилися і у Східній Європі. Наприклад, 1878 року в Україні було впольовано останнього дикого коня — «тарпана» (рос. тарпан < киргизьке tarpan «дикий кінь»). Дикі коні цього виду водилися й у Литві². Однак вони могли походити і від здичавілих свійських коней, як це було в Південній Америці³. Сліди диких коней, дике походження яких не викликає сумнівів, знайдено на територіях сучасних Естонської та Латвійської РСР. Ці сліди датуються VII–II тисячоліттями до нашої ери⁴. Диких коней могли одомашнити у V–IV тисячоліттях до н. е., а можливо, і пізніше, тобто пізніше, ніж інших розглянутих нами свійських тварин.

З огляду на шумерські малюнки можна було б стверджувати, що коні були відомі в їхній країні з середини III тисячоліття до н. е.⁵. Інші дослідники схильні відносити появу коня в цій країні до ще пізнішого часу — до II тисячоліття до н. е.⁶

У стародавньому Вавилоні коней не розводили, але іноді їх імпортували із сусідніх гірських місцевостей. Уперше кінь згадується в одному релігійному тексті, записаному 2300 року до н. е. Коні були настільки рідкісними, що про них зовсім не згадано в кодексі Хаммурапі. Від 1750 року до н. е. коні в цій країні набули широкого поширення⁷. У пізніших редакціях уривків із вавилонських літературних творів поруч

⁸⁸ А. Сабаляускас, З історії термінології тваринництва в балтійських мовах, — „Проблеми індоєвропейського мовознавства“, Москва, 1964, p. 59–65.

¹ C. Keller, Die Abstammung der ältesten Haustiere, p. 93.

² P. Kulikauskas, R. Kulikauskienė, A. Tautavičius, Lietuvos archeologijos bruožai, p. 110.

³ S. Mastaukis, Taikomoji zoologija, Kaunas, 1947, p. 697; K. Паавер, Формирование тернофауны и изменчивость млекопитающих Прибалтики в голоцене, p. 183.

⁴ К. Паавер, ten pat, p. 180–194.

⁵ M. Hilzheimer, Haustier, — M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, V, p. 220.

⁶ В. І. Авдієв, Історія Стародавнього Сходу, с. 43.

⁷ B. Meissner, Haustier, — M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, V, p. 221.

10*

147

Поряд із биком з’являється й інша робоча тварина — кінь. До того періоду належить і байка «Суперечка між конем і биком», у якій вони сперечаються про перевагу своєї породи⁸.

Стародавні єгиптяни, очевидно, вперше познайомилися з кіньми, коли до їхньої країни вторглися азійські племена «гіксосів». Адже гіксоси вже використовували бойові колісниці. Гіксоси вторглися до Єгипту наприкінці Середнього й на початку Нового царства, у XVIII—XVI століттях до н. е.⁹. У літописі походів фараона Тутмоса III (1525—1491 рр. до н. е.) до Сирії серед іншої воєнної здобичі особливо вирізняються коні, згадані поряд із «живими полоненими», бойовими колісницями, золотом і сріблом¹⁰.

Розведення коней мало особливо велике значення для хеттів. Коні згадуються в одному з найдавніших хеттських написів — написі царя Анітти. У хеттських законах XIV ст. до н. е. зазначено, що за крадіжку великої рогатої худоби, коня або барана призначається штраф, у п’ятнадцять разів більший за вартість викраденої тварини¹¹.

У мистецтві стародавніх ассирійців жодну свійську тварину не зображували так часто, як коня¹².

Важливу роль кінь відігравав і в стародавній Індії. Там його особливо використовували у військовій справі: запрягали в бойові колісниці. Під час народних свят влаштовували кінні перегони¹³.

У поемах Гомера деякі герої — царі — з особливим задоволенням займаються розведенням коней. Гомер часто додає до імен цих царів епітети «багаті на коней», «приборкувачі коней». Конярство яскраво відображене й у образотворчому мистецтві греків¹⁴.

Пізніше, коли кінь став бойовим верховим конем, у різних країнах виник звичай ховати вершника разом із конем. Коней також почали приносити в жертву богам під час різноманітних свят. Такий звичай був притаманний стародавнім індійцям, іранцям, грекам, слов’янам, германцям і римлянам¹⁵. Як побачимо далі, у порівняно недавньому минулому коней приносили в жертву й у балтських краях.

Як археологічні, так і різноманітні письмові джерела містять цікаві відомості про розведення коней у слов’янських землях. Серед знахідок, датованих уже VI століттям н. е., на території Польщі знаходять шпори. Арабський мандрівник Ібрагім ібн Якуб пише, що в X столітті в Празі виготовляли чудове спорядження для верхових коней. Про конярство на Русі до X століття точніших відомостей бракує. Наприклад, деякі арабські та візантійські джерела вказують, що на Русі коней було мало й що їх мали лише князі. Однак уже є достовірні свідчення з другої половини X століття. У той час у слов’янських землях коней використовували навіть для сільськогосподарських робіт¹⁶.

⁸ В. І. Авдієв, там само, с. 102.

⁹ H. Ranke, Haustier, — M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, V, p. 220; M. Hilzheimer, Haustier, — там само, V, p. 220; C. Keller, Die Abstammung der ältesten Haustiere, p. 89.

¹⁰ В. І. Авдієв, Історія стародавнього Сходу, с. 225.

¹¹ В. І. Авдієв, там само, с. 310—311.

¹² C. Keller, Походження найдавніших свійських тварин, p. 90.

¹³ В. І. Авдієв, Історія стародавнього Сходу, с. 544.

¹⁴ C. Keller, Die Abstammung der ältesten Haustiere, p. 89; В. С. Сергєєв, Історія Стародавньої Греції, Вільнюс, 1955, с. 104—105.

¹⁵ O. Schrader, Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde, I, p. 172, 175; В. І. Авдієв, Історія стародавнього Сходу, с. 544.

¹⁶ W. Hensel, Die Slawen im frühen Mittelalter, p. 81—85; Л. Нидерле, Славянские древности, p. 319.

148

– На території Литви поряд із кістками інших свійських тварин кістки коней знаходять у поселенні доби бронзи поблизу Паланги¹⁷. У скарбі з Бауджяй (Пренайський район) знайдено круглі бронзові пластинки, які, на думку археологів, були прикрасами вуздечки. Цей факт свідчить, що в той час коней у Литві розводили не лише заради м’яса, а й для верхової їзди¹⁸.

Серед знахідок, датованих I–IV ст. н. е., кістки коней досить часто трапляються поряд із кістками інших свійських тварин. Щоправда, порівняно з кістками інших свійських тварин вони становлять досить невеликий відсоток: на городищі в Немянчині — 2,5%, на городищі в Мігонях (Кайшядорський район) — 3%, на городищі в Довайнонісі — 18,8%¹⁹.

У давніх балтів був дуже поширений звичай ховати коня разом із його померлим господарем. На території Литви знайдено безліч поховань, де поряд із вершником лежать останки спаленого або неспаленого коня та рештки його спорядження²⁰.

Описуючи вірування пруссів, П. Дусбург зазначає, що литовці та інші невірні з їхнього племені за своїм обрядом спалюють згадану жертву в якомусь святому місці, але перед спаленням так заганяють коней, досхочу їздячи на них, що ті ледве можуть стояти на ногах.

У договорі в Христбурзі 1249 р. записано, що прусси обіцяють не спалювати померлих і не ховати їх разом із кіньми. Герман Вартберг пише, що литовського князя Ольгерда урочисто спалили разом із 18 бойовими кіньми. Віганда Марбурзького згадує про спалення Кейстута разом із кіньми, одягом, зброєю, мисливськими собаками тощо²¹.

Про пов’язані з похоронами особливі змагання вершників у балтських землях близько 887–901 рр. розповідає мандрівник Вульфстан²².

Підкорені Німецьким орденом латгали й курші мусили сплачувати регулярні податки «з кожного коня» або «з кожного коня, який тягне борону»²³.

Індоєвропейці мали спільну назву коня. У деяких мовах ця назва збереглася, в інших залишилися лише її сліди, а в ще інших не збереглося й слідів. Загалом у різних індоєвропейських мовах є дуже багато нових назв цієї тварини, часто властивих лише окремим мовам. Це стосується навіть тих мов, які зберегли давню індоєвропейську назву. Така зміна назв коня найчастіше пов’язана зі зміною його функцій як помічника людини.

Ось давні індоєвропейські назви коня, які можна реконструювати у праформу *eku̯o-s: санскр. áśvaḥ, авест. aspa-, давньоперс. asa-, осет. yæfs (із додатковим v-), гр. ἵππος, лат. equus; давньоісл. iór, давньоангл. eoh, давньоірл. ech, гал. epo- (Eporēdia, Epona «mulionum dea»),

¹⁷ P. Kulikauskas, R. Kulikauskienė, A. Tautavičius, Lietuvos archeologijos bruožai, p. 109–110; P. Kulikauskas, Lietuvos TSR MA Darbai, S. A, 2(7), p. 33–41.

¹⁸ P. Kulikauskas, R. Kulikauskienė, A. Tautavičius, Lietuvos archeologijos bruožai, p. 110.

¹⁹ Ten pat, p. 252–253; K. Paaver i P. Kulikauskas, Acta Baltico-Slavica, 2, p. 271–272.

²⁰ P. Kulikauskas, R. Kulikauskienė, A. Tautavičius, ten pat, p. 394–400; J. Jaskanis, Acta Baltico-Slavica, 4, p. 29–65.

²¹ P. Kulikauskas, R. Kulikauskienė, A. Tautavičius, Lietuvos archeologijos bruožai, p. 400.

²² Lietuvos TSR istorijos šaltiniai, I, p. 22–23.

²³ Історія Латвійської РСР, I, p. 42.

149

тох. A yuk, род. відм. одн. ykes, тох. B yakwe (як і осет. із додатковим y-), лит. ašvà «кобила»²⁴.

Г. Педерсен намагався пов’язати з наведеними назвами коня також вірм. ēš, род. відм. одн. išoy «осел»²⁵.

Хет. aswa «кінь», імовірно, є запозиченням з індоіранських мов²⁶.

Ця індоєвропейська назва коня вживалася як у значенні «кінь», так і у значенні «кобила». Санскр. aśvá «кобила», лат. e qua, лит. ašvà поряд із загальною назвою коня, як, здається, слушно зазначає А. Мейє, виникли в усіх цих мовах незалежно²⁷.

Як бачимо з наведених прикладів, цієї індоєвропейської назви коня немає у слов’янських мовах.

Певні сліди індоєвропейського *ēḱuos можна було б вбачати у слов’янській гідронімії, пор. рос. Осва, Освей, Освея, Освица, Освина, Осевка, Осова, Осовка. Однак ці топоніми, найімовірніше, є балтизмами²⁸.

Причину зникнення цієї індоєвропейської назви коня у слов’янських мовах можна пояснити двояко. По-перше, тут міг позначитися той факт, що слов’яни познайомилися з домашніми кіньми дещо пізніше, ніж їхні сусіди. Термінологія сусідів, які інтенсивніше розвивали конярство, могла витіснити слов’янську. По-друге, зникнення давньої індоєвропейської назви коня у слов’янських мовах можна пояснити також фактами лінгвістичного характеру. Індоєвропейське *ēḱuos, будучи загальною назвою коня, не узгоджувалося з іншими слов’янськими термінами тваринництва, пов’язаними зі статевою диференціацією²⁹.

Індоєвропейське *ēḱuos не зафіксоване в жодній балтійській мові у первісному загальному значенні «кінь».

У значенні «кобила» форма ašva трапляється у словнику К. Ширвіда, однак у всіх його виданнях це слово подано після слова kumelė:

Klãžá equa, кобила||Ąbwa (I вид., 54; III вид., 104, 109; V вид., 91, 95)³⁰.

Слово ašva також трапляється у словниках П. Ругіса та Chr. G. Мільке. У цих словниках розрізняються значення слів ašva і kumelė:

Aßwa, wós, f. кобила великої породи (P. Ruhig, Lex., I, 8; Chr. G. Mielcke, Wb., I, 12)³¹.

Kummélé, és, f. кобила (P. Ruhig, Lex., I, 70; Chr. G. Mielcke, Wb., I, 134).

Gestütt, Aßwos weislininė, Weislei (P. Ruhig, II, Lex., 174; Chr. G. Mielcke, Wb., II, 231).

Кобила, звичайна, Куммеле, жіночий рід.

²⁴ J. Pokorny, Et. Wb., p. 301; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 20.

²⁵ H. Pedersen, KZ, 50, p. 311.

²⁶ M. Mayrhofer, Et. Wb., I, p. 62; H. Kronasser, Vergleichende Laut- und Formenlehre des Hethitischen, p. 229.

²⁷ A. Meillet, Wstęp do językoznawstwa indoeuropejskiego, p. 239–240; BSL, 29, LXIV.

²⁸ K. Būga, Rinktiniai raštai, I, p. 500; III, p. 536; B. H. Топоров, О. Н. Трубачев, Lietuvių kalbotyros klausimai, 4, p. 197; пор. також J. Rozwadowski, Studia nad nazwami wód słowiańskich, Kraków, 1948, p. 176–177; M. Rudnicki, Lingua Posnaniensis, 1, p. 268–269; J. Endzelin, ZfslPh, 11, p. 119.

²⁹ О. Н. Трубачев, Происхождение..., p. 51.

³⁰ Dictionarium trium linguarum... Constantino Szyrwid... Quinta editio... Vilnae, 1713 (I leid. 1629 m., III leid. 1642 m.).

³¹ Ph. Ruhig, Littauisch-Deutsches und Deutsch-Littauisches Lexicon, Königsberg, 1747; Chr. G. Mielcke, Littauisch-deutsches und Deutsch-littauisches Wörter-Buch, Königsberg, 1800.

150

Stutte, große, Abwa, wôs f. (P. Ruhig, Lex., II, 346; Chr. G. Mielcke, Wb., II, 463).

Слово Ф. Куршайтіса ašva уже невідоме з живого мовлення. Він пише: «Stute, die, кобила, велика к., за Мільке, abwà (в іншому разі невідоме)» (F. Kurschat, Wb., II, 217).³²

[ašžwa, іменник жіночого роду, кобила більшого різновиду, у М. (= Mielcke A. S.) та Бд. (= Brodowski A. S.) нині вже зовсім не вживається. Від нього походять abutai, abutinis, див. там.] (F. Kurschat, Wb., 24).³³

Отже, пам’ятки литовської мови демонструють процес занепаду цього слова: спочатку ašva вживається поряд зі словом kumėlė без будь-якої різниці у значенні, потім ašva набуває спеціального значення і зрештою повністю зникає. Щоправда, слово ašva у значенні «кобила» зрідка трапляється і в пізніших писемних пам’ятках, наприклад у поезії А. Якшта³⁴, але тут воно запозичене зі старих писемних джерел, а не з живої мови. Такі випадки вживання слова ašva створили в деяких мовознавців хибне враження, ніби в сучасній литовській мові вживається форма ašva замість форми старих писемних пам’яток ešva³⁵. Форма ešva трапляється лише у творах Й. Бреткуна: «Як жеребець ірже серед усіх кобил» (LKŽd., II, 844). Судячи з речення, її вжито у значенні «кобила» без будь-якого розрізнення за видом.

Назви коня з цим коренем в інших індоєвропейських мовах свідчать, що давнішою формою є ešva. Однак не можна категорично стверджувати, що ešva у Й. Бреткуна є прямим спадком індоєвропейського *eku̯a, оскільки ця форма може бути й вторинною, утвореною поруч із формою ašva за аналогією до ešis: ašis, ežeras: ažeras, ešerys: ašerys, eš(u)onis: aš(u)onis³⁶ тощо.

У жмудських говорах (Алседжяй, Кведарна, Луоке, Рієтавас) у значенні робочого коня вживається слово ašvienis (трапляється також форма ašvienỹs, LKŽd., I, 283). Імовірно, це прикметник, що існував раніше, утворений за допомогою суфікса -einja- від форм ašva або *ašvas; пор. bulbėnis «стебло картоплі», ropienis «лист ріпи», miežienis «ячмінний» тощо.³⁷

Імовірно, подібне походження має й форма ašviena, яку знаходимо в перекладі Біблії С. Б. Хилинського, — знахідний відмінок однини aszwi(eną) «кобилу» 418¹³ 38.

У литовській пресі слово ašvienis намагалися вживати у значенні «осел», пор. «…обійшов дивовижного ašvienį (осла)» (Ūkininkas, 1902 р., № 10, с. 30).

Давня індоєвропейська назва коня залишила певні сліди й у литовській топонімії, пор. гідроніми Ašvà, Ašvijà, Ašvinė³⁹, назви місцевостей Ašvėnai, Ašva-raistė⁴⁰

З лит. ašva пов’язують також деякі інші слова литовської мови. Ф. Куршайтіс, як ми бачили, пов’язував із ašva лит. ašutai «волосся з хвоста або гриви коня». Такі похідні від-

³² F. Kurschat, Deutsch-littauisches Wörterbuch, I–II, Halle, 1870–1874.

³³ F. Kurschat, Littauisch-deutsches Wörterbuch, Halle, 1883.

³⁴ LKŽd., I, с. 283.

³⁵ M. Mayrhofer, Et. Wb., I, с. 62.

³⁶ Z. Zinkevičius, Lietuvių dialektologija, Vilnius, 1966, p. 121–124; W. R. Schmalstieg, Instituto Orientale di Napoli, Annali, sezione Linguistica, VII, p. 53–59.

³⁷ Pr. Skardžius, Lietuvių kalbos žodžių daryba, с. 13, 289; J. Otrębski, Gramatyka języka litewskiego, II, с. 213.

³⁸ Cz. Kudzinowski, Biblia Litewska Chylińskiego, III, Poznań, 1964, p. 10.

³⁹ Lietuvos TSR upių ir ežerų vardynas, с. 9.

⁴⁰ Lietuvos TSR administracinis-teritorinis suskirstymas, с. 623.

151

Такої думки щодо походження лит. ašutai дотримується також Ф. Шпехт⁴¹. Однак останнім часом багато мовознавців пов’язують лит. ašutai із дав.-сл. осъто «осот», рос. осот тощо, від індоєвроп. *ak- «гострий»⁴². Поки що важко як спростувати, так і підтвердити обидві етимології.

Можливо, зі старою індоєвропейською назвою коня пов’язана й лит. «Ribės rubrum; червона смородина», ašóklis, ašóklė, ašvóklė, ašvokšlė, vašóklė, vašóklšlė. К. Буґа, який так пояснював походження лит. ašvóklis, спирався на семантичні паралелі: avis: avietė, нім. Bocksbeere «смородина (чорна)»: Bock «цап»⁴³. До цих паралелей можна додати ще нім. Roßbeere, perdsbier, а також гот. aihvatundi «терен» (припускають, що перший компонент гот. aihvatundi — це індоєвроп. *eḱu- «кінь»)⁴⁴.

У латиській мові ця індоєвропейська назва коня не збереглася. Однак і там наявні деякі її сліди, пор. топоніми Asva, Asvenieks, Aswing, назву озера Asva⁴⁵. З невеликою ймовірністю можна припустити, що з цією назвою коня пов’язані й лат. aški «кінське волосся», aste «хвіст».

Досить виразні сліди старої індоєвропейської назви коня знаходять у прусській мові. В Ельбінгському словничку записано слово Aswinan Kobilmilch (слово 694)⁴⁶. Прус. aswinan, найімовірніше, утворено від прус. *asva «кобила» за допомогою суфікса -in-. Прус. aswinan, очевидно, мало вживатися як прикметник поруч зі словом dadan «молоко». Отже, aswinan dadan — «кобиляче молоко», пор. прус. Ructandadan Suwermilch (= Sauermilch «кисле молоко») (слово 690 Ельбінгського словничка). Про значення кобилячого молока серед прусів свідчать різні історичні документи.

Із цією назвою коня слід пов’язати також деякі прусські топоніми, пор. Asswaylen, Asswene, Assuenus, Asswin, Eswiten⁴⁷.

В Ельбінгському словничку знаходимо ще одне слово, яке також намагаються пов’язати з назвою коня, що розглядається, — Arwaykis Volle (слово 434) (Volle «тобто молодий кінь чоловічої статі»). Деякі дослідники пов’язують це слово з рос. опь «кінь, жеребець» (arwaykis < ar- «кінь» + waykis «дитина»). З arwaykis намагалися утворити також форму *aswawaykis. Однак, можливо, найприйнятнішою є поправка А. Беценберґера: він виправляє arwaykis на aswaytis. До такої поправки схиляється й Р. Траутман. Отже, прус. arwaykis походило б від *asva+aitis, пор. лит. Póvilas: Povílaitis, brólis: brólaitis «братик», kiaulė: kiaulaitė тощо. Звісно, і пояснення А. Беценберґера викликає сумніви; особливо бентежить поява r на місці s⁴⁸.

Як бачимо, процес зникнення старої індоєвропейської назви коня, що в балтійських мовах розпочався дуже давно, у литовській мові, можна сказати, триває й досі. Подібний процес зникнення цієї назви відбувався в багатьох індоєвропейських мовах: давні назви коня—

⁴¹ F. Specht, Der Ursprung der indogermanischen Deklination, p. 36.

⁴² E. Fraenkel, Et. Wb., p. 18–19; M. Vasmer, Et. Wb., II, p. 285; J. Pokorny, Et. Wb., p. 19.

⁴³ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 20; Z. Zinkevičius, Lietuvių dialektologija, p. 189.

⁴⁴ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 19; J. Pokorny, Et. Wb., p. 301.

⁴⁵ J. Endzelins, Latvijas PSR vietvārdi, I, 1, p. 45; J. Endzelin, ZfslPh, II, p. 119.

⁴⁶ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 92, 305; Prūsų kalbos paminklai, p. 73.

⁴⁷ G. Gerullis, Die altpreussischen Ortsnamen, p. 12, 34; K. Būga, Rinktiniai raštai, III, p. 536; J. Endzelins, Senprūšu valoda, p. 145–146.

⁴⁸ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 88, 302; J. Endzelins, Senprūšu valoda, p. 144.

152

Назви коня витіснялися різними новотворами або запозиченнями. У слов’янських мовах, як ми вже згадували, від цієї назви не залишилося й сліду. У германській групі мов таку назву зберегли лише давньоанглійська, давньоісландська та частково готська мови. Тут поширюються: давньоверхньонімецьке (h)ros, нім. Roβ, англ. horse, давньоісл. hross та ін., які пов’язують з і.-є. *(s)ker- «стрибати»⁴⁹; нім. Pferd <, середньолат. paraverēdus «поштовий кінь для служби на другорядних лініях»⁵⁰; нім. Gaul, яке спочатку найчастіше означало поганого коня⁵¹. У грецькій мові з’являються φάρας, φαρίον < араб. fāris «вершник»⁵²; у латині слово equus витісняє caballus, яке спочатку означало робочого коня або просто поганого коня⁵³. В індійських мовах з’являються слова неясного походження: санскр. ghoṭaḥ, ghoṭakah, палі ghoṭaka — «поганий кінь», гінді ghoṛā «кінь»⁵⁴. Нові назви коня, очевидно, найчастіше виникали разом зі змінами його функцій: використанням для верхової їзди, сільськогосподарських робіт тощо.

У балтійських мовах поряд із давнім і.-є. *ek̑ua з’явилася нова назва коня, властива лише балтійським мовам: лит. žirgas, лат. zirgs, прус. sirgis. Значення цих слів у кожній із мов дещо відрізняється: литовське žirgas означає гарного, доброго коня, латиське zirgs — коня загалом, а прусське sirgis — жеребця. У латиській мові це слово має найновіше значення. Досить часто трапляється, що слово, вживане в одній мові з певним поетичним відтінком, в іншій є звичайним видовим терміном; пор. вірм. ji «кінь» < і санскр. hāya, яке трапляється лише у Ведах і має поетичний відтінок⁵⁵. Не зовсім зрозуміло, чи давніше значення зберегло прусське слово, чи литовське, хоча загалом значення обох досить близькі. Наприклад, навіть у литовській мові žirgas у деяких діалектах (Девенішкес, Тракай) уживається у значенні «жеребець»⁵⁶. Остання назва коня, ймовірно, закріпилася в балтійських мовах у той час, коли давні балтійські племена почали широко використовувати коней у військових цілях. Це припущення, можливо, підтверджує й наявна етимологія цієї балтійської назви коня. А. Лескін⁵⁷, Р. Траутман⁵⁸, Г. Гірт⁵⁹, В. Томсен⁶⁰, К. Буґа⁶¹ пов’язують лит. žirgas з лит. žirgti, žėrgti, пор. також žirgis «перехрещене лоша на даху», žirgės, žirgiai «роздвоєне дерево, на яке накидають і сушать кожух; жердини для сушіння конюшини, сіна». Слабке місце цієї етимології — семантика. Первісне значення лит. žirgas тощо мало бути «той, що швидко біжить»; пор. лит. žirgt — вигук, що передає широкий крок. Семантичними паралелями до цієї балтійської назви коня могли б бути давньорус. клюся «лоша», давньопольс. klusie «кінь», чеськ. klisna «кобила»: гот. hlaupan «бігти», нім. laufen, давньорус. скокъ «скакун», рос. скакун, полаб. skocáika «жеребець»: рос. скакать «стрибати»⁶², а також

⁴⁹ F. Kluge, Et. Wb., p. 608; J. Pokorny, Et. Wb., p. 934.

⁵⁰ F. Kluge, Et. Wb., p. 542–543.

⁵¹ F. Kluge, Et. Wb., p. 236.

⁵² C. D. Buck, Dict., p. 168.

⁵³ A. Walde, Et. Wb., I, p. 125.

⁵⁴ M. Mayrhofer, Et. Wb., I, p. 361–362.

⁵⁵ B. Порциг, Членение индоевропейской языковой области, p. 239.

⁵⁶ A. Lyberis, Kalbos kultūra, 7, p. 60.

⁵⁷ A. Leskien, Der Ablaut der Wurzelsilben im Litauischen, Leipzig, 1884, p. 358.

⁵⁸ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 427.

⁵⁹ H. Hirt, BB, 24, p. 259.

⁶⁰ V. Thomsen, Beröringer mellem de finske og de baltiske (litauisk - lettiske) Sprog, p. 249.

⁶¹ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 260.

⁶² О. Н. Трубачев, Происхождение…, p. 55–57; V. Machek, Et. sl., p. 205.

153

вже згадана назва коня в германських мовах — нім. Roß, англ. horse тощо: і.-є. *(s)ker- «стрибати».

Й. Міккола пов’язував лит. žirgas з лат. grex «стадо, гурт, зграя»⁶³. Були також спроби пов’язати цю назву коня в балтійських мовах із лит. žėrti, з вірм. jar «кінська грива»⁶⁴. Однак усі ці три останні випадки видаються дуже ненадійними. Прийнятнішою є найперша етимологія (žirgas: žergti).

Нам видається, що лит. žirgas, прус. sirgis, латис. zirgs, з огляду на те, що їхнім первісним значенням могло бути й «жеребець», як на це вказувало б прус. sirgis, можна було б також спробувати зіставити зі староісл. graar «некастрований», graðungr «племінний віл, бик», grieðung⁶⁵. Суфікс -ga- у балтійській назві коня (відповідно, жеребця) міг з’явитися за аналогією з такими прикметниками, як *dveigas (: dveigys «дворічна тварина»), *treigas (: treigys «трирічна тварина»). Тоді прус. sirgis було б лише новотвором словника Ельбінга замість давнішого *zirgas; пор. у словнику Ельбінга deywis, dumis, caymis, ragis, snaygis, wilkis тощо замість очікуваних іменників із закінченням -as⁶⁶.

Крім словника Ельбінга (Sirgis Hengest, слово 430), це слово досить часто трапляється також у прусській топонімії, пор. Sirgelawck (< sirgis + laucks «поле, рілля»), Sirgite, Sirgun, Czirgelawken⁶⁷.

Ця назва коня часто трапляється й у литовській та латиській топонімії⁶⁸. Можливо, від цього балтійського слова походить і назва бика у прибалтійсько-фінських мовах, пор. фін. härkä, ест. härg тощо.

Як ми бачили, спільноіндоєвропейську назву коня витіснила нова назва, властива лише балтійським мовам. Ми спробували пов’язати цей процес зі зміною функцій використання коня. У литовській мові цей процес пішов іще далі: тут з’явилася назва arklys, властива лише їй. Це слово виникло тоді, коли землю почали орати не лише волами, а й кіньми. Спочатку arklys, мабуть, означало гіршого коня, запряганого в плуг і використовуваного для оранки, і могло вживатися у сполученні arklys žirgas, пор. dūonriekis peilis.

Від слова arti походить іще одна назва коня, яка зрідка трапляється в литовській мові, — artùvas «робочий кінь» (LKŽd., I, 261).

У латиській мові назва коня з цим коренем зазвичай не трапляється: слова ārkls, ārklis, зменшувальна форма ārkliņš вживаються лише у значенні «плуг». Однак у записаних А. Беценбергером текстах латиською мовою знаходимо форму ārkls, ужиту також у значенні «кінь». Про запозичення з литовської в цьому випадку говорити не можна, оскільки наведений приклад записано в околицях Дунте (на північному заході Латвії, на схід від Лімбажі) (EM, I, 141). Найімовірніше, це помилка А. Беценбергера.

Індоєвропейські мови не мають спільної назви для некастрованого самця коня. У різних мовах ця назва утворена дуже по-різному, пор. ісп. caballo padre (дослівно «кінь-батько»), новогрец. ἄλαγο βαρβάτο (дослівно «бородатий кінь»; спочатку таке означення (barzdotas) вживалося щодо чоловіка, який не є євнухом, тобто не є

⁶³ J. Mikkola, AfslPh, 39, p. 14

⁶⁴ EM, IV, p. 727.

⁶⁵ J. Pokorny, Et. Wb., p. 441.

⁶⁶ J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 32.

⁶⁷ G. Gerullis, Die altpreussischen Ortsnamen, p. 157–158, 189, 233.

⁶⁸ Lietuvos TSR upių ir ežerų vardynas, p. 206; Lietuvos TSR administracinis-teritorinis suskirstymas, p. 1021; J. Endzelin, ZfSlPh, II, p. 119.

154

кастрований, у якого росте борода⁶⁹, польськ. stadnik «жеребець»: stado «стадо», серб. пастух «жеребець», болг. пастух: пастух «пастух»⁷⁰, ірл. (ech-) cullach «жеребець», брет. marc'h kallo'h (буквально «з яєчками, некастрований»)⁷¹.

Як і щойно згадані назви жеребця в кельтських мовах, і балтійська назва — литовська та латиська назви жеребця — семантично, схоже, виникла таким самим способом; пор. лит. eržilas, erzalas, erzēlas, eržilis, eržiokas (LKŽd., II, 835), ergis «молодий жеребець» (LKŽd., II, 827), aržilas «жеребець» (LKŽd., I, 262), лат. ērzelis, зменшувальні форми ērzelēns, ēržuks, ērzehuks (EM, I, 577; EH, I, 374), ēržuks (короткість e та географія слова свідчать про те, що ця форма запозичена з литовської)⁷².

Балтійська назва жеребця пов’язана з авест. arəzi «мошонка», двоїна ərəzi «яєчка», вірм. orji-k «яєчка», orji «некастрований», miorji «μονορχις», гр. ὄρχις «яєчко», алб. herdhe «яєчко», пор. ірл. uirgge «яєчко, чоловічий член», новоірл. uirghe⁷³.

Семантично таке пояснення походження лит. eržilas підтверджують також нім. Bulle «бик, племінний віл», давньоісл. boli, англ. bull: гр. φαλλός «пеніс», давньоірл. ball⁷⁴.

К. Бюга⁷⁵, спираючись на семантичну паралель середньоверхньонім. geil «хтивий»: geile «яєчко», пов’язував лит. eržilas та гр. ὄρχις «яєчко» з лит. arškūs «запальний, гарячий, запальний; незлагідний, злий» (пор. arškūs drigantas, arškūs kumelys) (LKŽd., I, 254), aržūs «запальний, гарячий; упертий; хтивий» (пор. aržūs eržilas), aržlūs «неслухняний, норовистий; запальний» (LKŽd., I, 263).

У деяких литовських і латиських говорах знаходимо ще одну спільну для обох мов назву жеребця: лит. drigantas, drigōtas, dragantas (LKŽd., II, 427, 488, 489), лат. drigants (EM, I, 498). Деякі дослідники (J. Zubatas, H. Petersson) вважали це слово питомим балтійським⁷⁶. Однак насправді його джерелом є польськ. drygant «жеребець» (слово неясного походження, яке трапляється вже в польських пам’ятках XVI ст.)⁷⁷. Географія латиського слова вказує на те, що латиші могли запозичити його через литовців. Такі форми, як лит. dragañtas, лат. drigals «неспокійна дитина, забіяка», виникли в цих мовах під впливом інших слів⁷⁸.

У латиській і литовській мовах знаходимо також іншу назву коня іншомовного походження, яка в латиській уживається і в значенні «жеребець»: лат. rumaks, rumāks «плідник (жеребець)», rumaks «кінь», rumāks «важкий в’ючний кінь», rumāks «кінь темно-жовтої або коричнюватої масті» (EM, III, 557; EH, II, 383), пор. також rumaks «широкоплечий парубок». Лит. rumōkas «підручний кінь (Handpferd)» трапляється в словниках литовської мови Східної Пруссії, а також у джерелах із польськими контактами

⁶⁹ C. D. Buck, Dict., p. 81, 169.

⁷⁰ О. Н. Трубачев, Происхождение..., p. 60.

⁷¹ C. D. Buck, Dict., p. 162.

⁷² EH, I, p. 370.

⁷³ J. Pokorny, Et. Wb., p. 782; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 123; R. Trautmann, B-sl. Wb., p. 71; K. Būga, Rinktiniai raštai, I, p. 153; J. Zubatý, BB, 18, p. 259; J. Scheftelowitz, BB, 28, p. 299—313.

⁷⁴ F. Kluge, Et. Wb., p. 110.

⁷⁵ K. Būga, Rinktiniai raštai, I, p. 355; III, p. 780.

⁷⁶ J. Zubatý, BB, 17, p. 324; H. Petersson, Arische und armenische Studien, Lund, 1920, p. 79.

⁷⁷ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 151; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 105; A. Brückner, Sl. et., p. 99.

⁷⁸ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 105; EM, I, p. 498.

155

у діалектах, що мають цю мову. Джерелом цього слова є польське rumak «кінь, бойовий кінь, argamākas»⁷⁹. Польське rumak, своєю чергою, є словом тюрксько-татарського походження⁸⁰. До латиської мови ця назва коня могла потрапити також через литовську.

Слов’янського походження є також латиське og’eris «жеребець» (EH, II, 117), пор. польське ogier. У балтійських мовах, принаймні литовській і латиській, знаходимо спільну назву коня, яка з різними суфіксами вживається для позначення і кобили, і самця, пор. лит. kumėlė «кобила», kumelys «молодий кінь; жеребець», kumeliūkas «лоша» (LKŽd., VI, 866, 867, 868, 870), лат. kumelš «жеребець; гарний кінь», kumelis, kumelīce «жеребна кобила», kumeliņš «лошатко» (EM, II, 311; EH, I, 673–4). І в литовській, і в латиській мовах ці слова вживаються з найрізноманітнішими суфіксами, які надають їм того чи іншого відтінку значення.

Походження цих слів поки що досить неясне. Серед мовознавців найпопулярнішою є етимологія Ж. Шарпантьє (J. Charpentier), за якою лит. kumelys, лат. kumelš пов’язуються із санскр. kumarāḥ «юнак»⁸¹. Однак ця етимологія має свої вади. Насамперед уже викликає сумніви виведення санскр. kumarāḥ з *kum-elō-. По-друге, значення санскритського слова також не дають достатніх підстав для такого зіставлення. Санскр. kumarāḥ може означати «дитину», «хлопчика», «сина», «принца», пор. санскр. kumārī «дівчинку, доньку». Основне значення санскритського слова, як зазначає М. Майрхофер, імовірно було «нестійкий, ніжний, слабкий», пор. вед. kumārā-deṣṇa «той, хто дає нетривкі дари»⁸².

Й. Покорний⁸³, мабуть, першим заперечивши згадану етимологію Ж. Шарпантьє, спробував пояснити походження лит. kumėlė та споріднених із ним слів інакше. На його думку, первісним значенням лит. kumėlė могло бути «кастрований кінь», отже, це слово було б вторинним похідним від kumelys, для якого така семантика цілком можлива. Далі Й. Покорний реконструює для цієї балтійської назви коня праформу *kom- і пов’язує її зі слов’янським ko-molъ «безрогий». В обох випадках первісне значення слів було б «скоплений». Й. Покорний схильний пов’язувати з цими словами також прусське camnet «кінь», лит. kamienas. Нам здається, що пояснення Й. Покорного було б досить переконливим, якби первісна форма балтійських слів була *kumas. Власне кажучи, Й. Покорний і вважає лит. kūmė «кобила» основною формою. Однак лит. kūmė — це зворотне утворення, що виникло з форми ku-mėlė, так само як із barsūko (пор. білор. борсук <, тур. barsuk) виникло barsas, із gegūtės — gėgė тощо⁸⁴.

Лит. kumėlė, kumelys по-різному намагаються пов’язати зі слов’янськими komonь (пор. рос. КОМОНЬ «кінь», чеськ. komoň «кінь»), konь (пор. рос. конь, польськ. koń). Справді, ці слова дуже подібні між собою зовні, а їхні значення цілком збігаються. Однак довести їхню спорідненість наразі неможливо⁸⁵.

Дуже неясним є також прусське слово camnet «кінь». Це слово трапляється у словничку С. Грюнау (41 слово), в якому прусські слова, як відомо, особливо спотворені. Ель-

⁷⁹ A. Brückner, Die slavischen Fremdwörter im Litauischen, Weimar, 1877, p. 128; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 748.

⁸⁰ A. Brückner, Sl. et., p. 468.

⁸¹ J. Charpentier, KZ, 40, p. 435; IF, 25, p. 246.

⁸² M. Mayrhofer, Et. Wb., I, p. 232–233.

⁸³ J. Pokorny, KZ, 56, p. 130–133.

⁸⁴ P. Skardžius, Lietuvių kalbos žodžių daryba, p. 21–22; A. Augstkalns, StB., 4, p. 63–65.

⁸⁵ A. Brückner, Sl. et., p. 253–254; V. Machek, Et. Sl., p. 216; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 309; M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 609, 618; E. Berneker, Et. Wb., p. 555; O. H. Трубачёв, Происхождение…, 50–52; EM, II, p. 311.

156

У словничку Ельбінга, де послідовно наведено аж сім назв коней різних порід, такої назви немає. Що запис camnet є невдалим, видно також із невластивого балтійським мовам закінчення. Отже, в цьому випадку прусське camnet можна по-різному виправляти й пов’язувати як зі слов’янським komonъ, так і з литовським kumelys, хоча загалом прусське camnet усе ж найбільше нагадує слов’янське komonъ⁸⁶.

Дуже складним є питання щодо іншої назви коня, можливо, також уживаної в усіх трьох балтійських мовах, — це литовське kėve «погана худа тварина; шкапа», kie-vė «погана кобила», kėvinas «поганий кінь, шкапа», kėvis, keivis (LKŽd., V, 496, 672, 677, 766)⁸⁷, латиське kėve «кобила», kėve, kėva, зменшувальні форми: kėvele, kėve-lite, kėvene, kėvene, kėvens, kėvens, kėvėna, kėvenice, kėvine, kėvka, kėvelėns (EM, II, 377; EH, I, 700–1), прусське kaywe «кобила» (слово 433 зі словничка Ельбінга)⁸⁸. По-перше, очевидно, що це не спільне слово всіх трьох балтійських мов, оскільки консонантизм латиського слова свідчить, що латиші запозичили його. По-друге, зовсім не ясно, чи прусська назва кобили насправді є словом того самого кореня, що й литовське kėvė та латиське kėve.

Переглянувши литовські варіанти цієї назви, відразу впадає в око дивний вокалізм кореня: -ė-, -ie-, -ei-. Ще А. Бецценбергер, пояснюючи походження прусського kaywe, пов’язував прусське слово з гаданою формою литовського слова *kievė⁸⁹. Думку А. Бецценбергера повторює і Р. Траутман⁹⁰. У листі до Я. Ендзелінса від 13 травня 1910 року К. Буга, говорячи про працю Р. Траутмана, зокрема зазначає: «судячи з литовського *kėve XII, 142 — це витвір багатої фантазії»⁹¹. Як бачимо, форма, яку колись уявляв А. Бецценбергер, тепер уже є в «Словнику литовської мови». Однак нам здається, що К. Буга все-таки мав рацію, стверджуючи, що така форма — витвір фантазії. Форми з -ie- записані в тих місцевостях Литви, де ė > ie (Ігналіна, Відішкес), або поблизу них (Даугелішкіс), де слово kievė поряд із dėdė чи tėvas може траплятися як спорадичне явище, запозичене із сусіднього діалекту. Форма keivis також, найімовірніше, несправжня, оскільки її записано лише один раз у Клайпедському краї, можливо, замість погано розчутого kėvis. Хоча тут також могло статися якесь спорадичне перетворення ė на ei, що часом трапляється в говірці рибалок Куршської затоки та в лівських латиських діалектах⁹². Таким чином, найнадійнішою формою цієї назви в литовській мові є kėvė (із голосним кореня ė).

Останнім часом багато мовознавців, правду кажучи, переважно дослідників взаємин фінської та балтійських мов, дотримуються думки, що латиші запозичили це слово в лівів, пор. лівське kėv «кобила», а литовці, своєю чергою, запозичили його в латишів і змінили його значення⁹³. До цієї думки частково схиляється і Я. Ендзе-

⁸⁶ J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 189; R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 352.

⁸⁷ A. Lyberis, Kalbos kultūra, 7, p. 60–61.

⁸⁸ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 88.

⁸⁹ A. Bezzenberger, BB, 23, p. 318; 27, p. 168.

⁹⁰ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. XII, 142, 351.

⁹¹ K. Būga, Rinktiniai raštai, III, p. 820.

⁹² J. Gerullis ir Chr. Stang’as, Lietuvių žvejų tarmė prūsuose, Kaunas, 1933, p. 5–6; Z. Zinkevičius, Lietuvių dialektologija, p. 75; J. Endzelīns, Latviešu valodas gramatika, p. 138–139; M. Rudzīte, Latviešu dialektoloģija, Rīga, 1964, p. 150–166.

⁹³ V. Thomsen, Samlede Afhandlinger, IV, Köbenhavn, 1931, p. XI; I. H. Toivonen, Finnisch-ugrische Forschungen, 20, p. 144; J. Mikkola, Izglītības Ministrijas Mēnešraksts, 1930, 2, p. 443.

157

…линас⁹⁴, раніше вважав лат. kēve литуанізмом (...wohl aus li. kēve „кляча“⁹⁵. Лат. kēve вважає литуанізмом і Д. Земзаре⁹⁶. Розглядаючи питання про походження лит. kēve та лат. kēve, ми вважаємо, що дуже важливу роль відіграє походження прусської форми kaywe. Якщо латиші запозичили своє слово у лівів, а литовці — у латишів, то про будь-який зв’язок пр. kaywe із згаданими литовським і латиським словами не можна було б говорити, оскільки такий процес дуже важко уявити хронологічно; до того ж узагалі для балтів не властиво запозичувати будь-які терміни землеробства чи скотарства у прибалтійських фінів — значно частіше відбувається протилежний процес.

На те, що ця назва коня не є запозиченням із лівської мови, указує також той факт, що лит. kēvē, як нам здається, має цілком надійну етимологію. Е. Френкель пов’язує це слово з пр. keuto «шкіра», лит. kēvalas тощо⁹⁷. Для такої етимології Е. Френкеля в багатьох мовах можна знайти різні семантичні паралелі, пор. лит. skūrā «погана кобила, поганий кінь», skūrinis «поганий кінь»: лит. skūrā «шкіра» (< білорус. скупа), лит. lūpena «поганий кінь»: лит. lūpti «лущити», лат. ādnieks «поганий кінь»: лат. āda «шкіра», рос. одёр «поганий, лінивий кінь»: рос. драть «дерти, здирати», нім. Schindmähre «поганий кінь»: нім. schinden «лупцювати, здирати шкіру»⁹⁸.

Пр. kaywe, як ми згадували, А. Беценбергер і Р. Траутман пов’язували з лит. *kiēvē. Однак пр. kaywe могло походити навіть від литовського kēvē. На вокалізм кореня слова в прусській мові, можливо, слід дивитися як на звичайну помилку переписування чи запису замість *kiewye або *keywe; пор. Plēynis (38-ме слово) з Ельбінгського словничка: лит. plėnys, pleynis (75-те слово): лит. plėnis, plėvė. У написанні Ельбінгського словничка -y-, здається, іноді могло позначати довготу попереднього голосного⁹⁹. Нарешті, це -y- могло з’явитися під час переписування під впливом сусідніх Sweykis, Arwaykis.

Здається, Я. Ендзелін цілком обґрунтовано сумнівається у зв’язку, який А. Беценбергер встановлював між пр. kaywe і лит. kaimenē «стадо», адже kaimenē означає не «табун коней», а загалом «сільську худобу». Проте спроба Я. Ендзеліна виправити пр. kaywe на *kanwe і пов’язати його зі слов. konb «кінь», припускаючи, що -vė є таким самим суфіксом, як і в литовському слові kārvė, дуже непереконлива. Щоправда, Я. Ендзелін категорично цього й не стверджує (Varbūt...)¹⁰⁰.

Отже, мабуть, найнадійнішою була б гіпотеза, що kēvē спершу виникло на литовському мовному ґрунті зі значенням «погана кобила», а згодом із литовської мови до прусської та латиської перейшло вже зі значенням «кобила» загалом.

У латиській мові трапляються досить дивні форми згаданої назви коня: kāvē «кінь» (Vecaucē), kāvele «назва коня чи кобили з відтінком зневаги» (Lubana, Meiranai, Cesvaine, EH, I, 575). Дифтонг -ai- у цих словах радше слід пояснювати як такий, що виник шляхом субституції, оскільки в латиських словах після -k- зазвичай не буває голосних переднього ряду.

У балтійських мовах є дуже багато різноманітних назв коня, здебільшого властивих лише окремим мовам цієї групи. Ці назви зазвичай указують на якусь особливість коня та мають зневажливий або пестливий відтінок значення.

⁹⁴ J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 187.

⁹⁵ EM, II, p. 377.

⁹⁶ D. Zemzare, Latviešu vārdnīcas, Rīgā, 1961, p. 45.

⁹⁷ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 248.

⁹⁸ O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 58; M. Vasmer, Et. Wb., II, p. 254.

⁹⁹ J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 26; FBR, XII, p. 148; XV, p. 101.

¹⁰⁰ J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 187.

158

Лит. kūinas «недостатній, худий, слабкий кінь; кляча» уже засвідчене у словнику К. Ширвіда (у виданні 1642 року, третьому):

Скж. apá Caballus tardus Kuynas Szkapi Caballinus Kuyniβkas Szkapinė (Caballinus caro. Арклієна) kuy nėna. (Dict., 436).

У деяких литовських говірках слово kūinas вживається як прикметник у значенні «безрогий» (пор. kūinas veršis, kuinà kárvė, Даугелішкіс, Тверечюс). Слово kūinas у значенні «поганий кінь» там не вживається; натомість уживають kėvė. К. Буґа вбачає подібний випадок перетворення іменника на прикметник і в лит. taūras, taurùs «чесний, добрий, придатний»: taūras «дикий бик (Bos primigenius)»¹⁰¹. У литовській мові така назва поганого коня дуже поширена: вона вживається в літературній мові й трапляється у значній частині говірок. Однак інші балтійські мови її не знають. Поряд із kuinas трапляється також варіант цього слова kūlnas (LKŽd., VI, 844), а також škūina (Капсукас, Тіркшляй). Найімовірніше, слово kūinas слід пов’язати з іншими дуже подібними до нього назвами коня в балтійських мовах.

Це лит. kūika «худа, квола кобила, кляча, куїн», kuikas, kūikė, kūikė (LKŽd., VI, 779), лат. kūika «поганий кінь» (EM, II, 300). Із цими назвами, мабуть, слід пов’язати також прусське paustocaican < pausto «дикий» + caican «кінь» (слово 654 зі словника Ельбінга)¹⁰², лат. kaikaris «куїн, поганий кінь» (EM, II, 132), лит. kaikaras «дуже висока людина; ледар», пор. також лит. kaikaruoti «здихати, гинути» (LKŽd., V, 48). Далі Е. Френкель пов’язує ці слова із санскр. kekarah «косоокий», лат. caecus «сліпий», ірл. caech «одноокий», гот. haihs «одноокий»¹⁰³. Появу кореневого -ui- у литовських словах kūinas, kūika він пояснює негативним відтінком значення цих слів. Загалом ця етимологія викликає чимало сумнівів. Нам здається, що балтійські слова могли виникнути зовсім інакше: можливо, їх слід пов’язати з лит. keipti «ставати гіршим, слабшати, худнути», kaipti «занепадати, слабшати; зомлівати». М. Майргофер дуже сумнівається, чи пов’язане санскр. kekarah, поряд із уживаними в тому самому значенні kedara-, teraka-, із лат. caecus тощо.¹⁰⁴

Лит. škūika «поганий кінь» також слід пов’язати з kūika. Початкове š-, як і в слові škūina, могло виникнути внаслідок контамінації з škapà або якимось іншим словом, або ж його могли просто додати як своєрідне підсилення експресії (пор. kabálda: škabálda «той, хто ходить, шкутильгаючи», kūnka: škūnka «висохла людина або тварина»)¹⁰⁵. До цієї самої групи належать і лит. kūika, škūika.

Чимало назв поганого коня в литовській мові виникло семантично таким самим способом: вони походять від слів зі значенням «закінчуватися, здихати, помирати» або просто «труп здохлої тварини». Ці назви зазвичай уживаються не лише щодо коней, а й щодо інших старих, поганих тварин. До таких належать:

Лит. baigėna, baigliena, baigšėna, пор. лит. baigtis «помирати, загинути».

¹⁰¹ K. Būga, Rinktiniai raštai, I, p. 297; II, p. 318, 635; A. Сабаляускас, Проблемы индоевропейского языкознания, Москва, 1964, p. 63.

¹⁰² R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 91, 391; Prūsų kalbos paminklai, p. 72.

¹⁰³ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 202.

¹⁰⁴ M. Mayrhofer, Et. Wb., I, p. 264.

¹⁰⁵ Z. Zinkevičius, Lietuvių dialektologija, p. 191–192.

159

Лит. diẽngalis, dienagalỹs, dienãgalis (LKŽd., II. 346, 347) < лит. dienà + gãlas, пор. лат. diengalis «істота, що вирізняється витривалим життям» (EM, I, 483).

Лит. dvasnà, dveskà, dvėšlyna, dvėšena, núodvasa (LKŽd., II, 672, 679, 680), пор. лит. dvėsti «здихати», dvasnà «труп здохлої тварини», dvėšena.

Лит. gaišena, gaištaras, gaištara, núogaiša (LKŽd., III, 37–8, 41), пор. лит. gaišti «померти», gaišena «труп здохлої тварини».

Лит. maità, пор. лит. maità «труп здохлої тварини».

Лит. padlà, пор. лит. padlà «падаль» < пол. padło.

Лит. pùolena, пор. лит. pùlti «померти», pùolena «труп здохлої тварини».

Лит. spróg ena, núosproga, пор. лит. sprógti «здихати, помирати».

Лит. stipena, пор. лит. stipti, stipena «труп здохлої тварини».

Подібним чином виникла й інша група литовських назв поганого коня:

Лит. kuìbena, kùiba (LKŽd., VI, 778), пор. лит. kuibina «взуття, виготовлене зі шкури ніг; постоли» < лат. kuìba, kuìbena «шкура, знята з ніг тварини; взуття, виготовлене з такої шкури», пор. ест. koib «нога»¹⁰⁶.

Лит. lùpena, lupsnà, lupynà, lùpeta, lupýnė, lùpkė, пор. лит. lùpti «здирати, знімати шкуру», lùpena «кора, яку здирають; обдерта шкірка».

Лит. skùrdà, skùrinis, пор. лит. skùrà «шкура» < білор. скупа.

До тієї самої семантичної групи належать:

Лат. âdiniẽks, âdnieks, âdenis, âdeniẽks, âdenica, âdminis (EM, I, 236; EH, I, 192), пор. лат. âda, лит. óda.

Лит. kalabãnas (LKŽd., V, 100), пор. лит. kalabãnas «опудало».

Лит. kaplỹs (LKŽd., V, 238), пор. лит. kaplỹs.

Лит. kybelka «кінь із розхитаними, нетвердими ногами» (LKŽd., V, 720), пор. лит. kìbelkos «жарт. ноги».

Лит. kluknà (LKŽd., VI, 165), пор. klukšėti «квакати», kluknoti «пити, хлюпаючи».

Лит. klùmpis (LKŽd., VI, 171), пор. лит. klùmpis «розхлябана або недбала людина».

Лит. kramùkas «дуже маленький, нешвидкий кінь» (LKŽd., VI, 418), пор. лит. kramas «худорлявий, соня», kramùila «той, хто малий, недорослий».

Лит. kriklà «худий кінь» (LKŽd., VI, 580), пор. krikti «ставати нетвердим».

Лит. kriòkas «велика, невдала, неповоротка людина або кінь», kriókis (LKŽd., VI, 602, 603), пор. лит. kriòkti.

Лит. kùlčius «ледачий кінь», kùltena «загнаний кінь, шкапа» (LKŽd., VI, 821, 850), пор. лит. kùlti «бити, шмагати».

Лит. lapatkis (LKŽd., VII, 142), пор. лит. lapatúoti «важко, незграбно йти», lapatókas «недбала людина», lapònas, lapnòtis «той, хто човгає (про коня)».

Лит. lòbeda, lòbena, можливо, слід пов’язувати з лит. lėbeda «розхлябаний, неповороткий, незграба».

Лит. susnà, пор. лит. sùsti «сохнути».

Лит. klėperis (LKŽd., VI, 50) < нім. Klepper.

Лит. krãgas, krãkas, strėkas, škrãkas могли бути запозичені з німецької або латиської мов, пор. нім. діал. Kracke, Kragge¹⁰⁷, лат. krãģis, skrãģis.

¹⁰⁶ K. Būga, Rinktiniai raštai, I, p. 296; EM, II, p. 300.

¹⁰⁷ F. Frischbier, Preussisches Wörterbuch, I, p. 416.

160

Згадані приклади з литовської мови трапляються в Клайпедському краї. Латвійці також запозичили від німців такі назви поганого коня.

Литов. lušokas <пол. łoszak (LKŽd., VII, 712).

Литов. škapà <пол. szkapa. Імовірно, до того самого походження належить і литов. škabàrda.

У латвійських діалектах знаходимо надзвичайно багато назв «поганого коня» різного походження:

Лат. ābideris «худа коняка», пор. лат. ābideris, ārd̄bilis «вилоподібне знаряддя, яким розсувають жердини сушарки» (ārds + bīdīt) (EH, I, 191; EM, I, 241).

Лат. begis «старий кінь» (EH, I, 211). Походження неясне.

Лат. bèmbelis «малорухливий, лінивий кінь» (EM, I, 278, 279; EH, I, 212), пор. лат. bèmbelis «лайливе слово», bemberis «вузлувате дерево», литов. bembys, bamblys.

Лат. bestis «старий кінь», beškis «кінь» (EM, I, 281). Я. Ендзелін схильний виводити це слово зі слов’ян. bestija.

Лат. blànkāns «млявий кінь» (EH, I, 226), можливо, слід пов’язати з лат. blenkt «витріщатися».

Лат. cōbikis «шкапа» (EH, I, 279), пор. лат. cōbliņš «повільна людина».

Лат. cā pāns «старий, немічний кінь», cāpis «млявий кінь» (EM, I, 408; EH, I, 285), пор. лат. cāpāt «повільно йти», cā pūlis «той, хто повільно йде».

Лат. cāpris «старий, поганий кінь», пор. лат. cāprs «поганий, жалюгідний» (EM, I, 404).

Лат. cēmbris «старий, поганий кінь» (EM, I, 409). Я. Ендзелін схильний пов’язувати з куршським *cembris, пор. литов. kēmbras «худий, виснажений».

Лат. drēberis «великий, худий кінь; швидкий, вогнистий кінь» (EM, I, 497; EH, I, 333). Я. Ендзелін схильний виводити це слово з нім. Traber «рисак; кінь із доброю риссю».

Лат. kačāps «худа коняка» (EH, I, 572), імовірно, походить від назви національності з принизливим відтінком.

Лат. kāibala «погана шкапа» (EH, I, 573), імовірно, перероблене з рос. кобыла.

Лат. kaīkaris «різновид коня; шкапа» (EM, II, 132), пор. лат. kaīkaris «обірванець, голодранець», лит. kaīkaras «дуже висока людина; ледар, волоцюга».

Лат. kaņa «кінь» (EH, I, 585) Я. Ендзелін схильний виводити з рос. конь. Лат. kanēris «шкапа» (EH, I, 584), пор. лат. kaneris «заєць», іноді також може бути переробкою рос. конь.

Лат. kankans «поганий кінь», kankāns «великий, худий кінь» (EM, II, 155, 156), пор. лат. kankāt «ходити, риссю ступаючи великими, втомленими кроками», лат. kankāns «щось велике, важке, м’яке».

Лат. kārkis «старий кінь», kākis (EM, II, 197), можливо, слід пов’язати з лат. kārkis «гачок», kākis.

Лат. kāsis «шкапа» (EH, I, 606) Я. Ендзелін схильний пов’язувати з лат. kāsis «гачок». Наше пояснення походження лат. kārkis також підтверджувало б таке пов’язання.

Лат. keņcītis «поганий кінь» (EM, II, 365), пор. лат. keņcis «торгаш, перекупник».

11. Baltų ir slavų kalbų ryšiai

161

Лат. klām̄pa «шкапа, старий, неповороткий кінь, кульгавий кінь», klam-pis «старий кінь» (EM, II, 212; EH, I, 609), найімовірніше, слід пов’язати з лат. klām-pât «ходити важко, незграбно».

Лат. klams «старий, худий, слабкий кінь» (EM, II, 212) Я. Ендзелін схильний пов’язувати з лит. klėmnas «слабкий». Однак, на нашу думку, переконливішим було б виводити лат. klams з рос. хлам «мотлох, ламана річ».

Лат. klām̄za «старий, виснажений кінь, шкапа» (EM, II, 212; EH, I, 610), пор. лат. klamz̄a, klamza «той, хто ходить важкими кроками», лат. klām-zāt «ходити важко, незграбно».

Лат. klanḡis «великий, виснажений кінь», kleņḡis «шкапа» (EM, II, 214, 223) Я. Ендзелін пов’язував із лат. kleņḡis «волоцюга, нікчема».

Лат. klaūga «шкапа» (EH, I, 611), пор. лат. klaūḡis «шматок дерева; горлопан».

Лат. knadz̄is «старий кінь», knadze «стара кобила», пор. лат. knaḡis «гачок або кілок» < нім. Knagge (EM, II, 241; EH, I, 626).

Лат. kōksis «шкапа» (EH, I, 640), походження неясне. Можливо, слід пов’язати з лат. kuksis «руда, жовта кінь» або kuksīt «повільно йти».

Лат. krabiņš «старий, виснажений кінь» (EM, II, 255), можливо, слід пов’язати з лат. krabiķis «розгалужений кілок, увіткнутий у землю, на якому сушать зерно в полі», krabināt «повзти, пересуватися».

Лат. kraḡis «шкапа», krāḡis, skrāḡis «старий кінь», krak̄is «поганий, слабкий кінь» походять від нім. Kracke, Kragge (EM, II, 255, 256, 265).

Лат. krampis «старий, худий кінь» (EM, II, 258; EH, I, 641), найімовірніше, слід пов’язати з лат. krāmpis «засувний гачок».

Лат. krapants «слабкий, худий кінь» J. Endzel̄ynas схильний пов’язувати з лит. krapinėti «важко йти» (EM, II, 260).

Лат. krapš̄kis «старий, худий кінь», krapšis (EM, II, 260; EH, I, 642), пор. лат. krapis «лайливе прізвисько».

Лат. krepsis «шкапа» (EH, I, 649), пор. лат. krepecēt «тихо кашляти», krepecī «відхаркування слизу».

Лат. krimpa «худий кінь» (EM, II, 279), пор. лат. krimpāns «плаксиве маленьке дитя», krimpa «лайливе слово на позначення худорлявої жінки».

Лат. kroksis «шкапа» (EH, I, 658), можливо, варто пов’язати з лат. kruķis «милиця, кочерга», krukite «лайливе прізвисько для маленької дівчинки».

Лат. lamāks «товстий, неповороткий кінь» (EM, II, 530), пор. лат. lamaka «людина, яка не тримає тіло в тонусі, незграба», lamāns «велика, незграбна, ненажерлива людина або собака».

Лат. limaks «ледачий кінь» (EH, I, 742), можливо, варто пов’язати з попередньою назвою.

Лат. mitenis «обміняний кінь; шкапа», mietenis «шкапа» J. Endzel̄ynas пов’язує з лат. mīt «міняти», пор. mitala «назва поганої корови або кобили» (EM, II, 649, 656).

Лат. naina, naine «худий, загнаний кінь» (EM, II, 690), можливо, варто пов’язати з лат. naine «вдова» < ест. naene «жінка»?, пор. tā tāda naine vien ir (про еі-

162

ніж жіночої особи, EH, II, 3). Із зневажливої назви жінки могла виникнути й назва тварини.

Лат. nátmene «шкапа», nátanais zirgs «шкапа», nátenis «слабкий білий кінь», nátną ķēve «слабка кобила», nàtns zirgs «білий і слабкий кінь» (EM, II, 702), пор. лат. nàtns «полотно», первісне значення якого було «з кропиви»: nàtre «кропива». Щодо значення слова nàtns «поганий», пор. kàrklu vācietis «глузлива назва німця-наслідувача, якому, однак, не вдається досягти успіху».

Лат. stīvnica «нерухомий кінь», stīvuicis (EM, III, 1077), пор. лат. stīvs «жорсткий, нерухомий» < середньонижньонім. Žem. stīf.

Лат. storaks «млява людина або такий кінь», storags (EM, III, 1080; EH, II, 584), пор. лат. storcka «образлива назва жіночої істоти», storgaks «товстун, неповороткий».

Лат. svanaris (?) «виснажений кінь», zvanārs «старий, слабкий, худий кінь» (EM, III, 1143; IV, 765; EH, II, 814), пор. лат. zvanārs «старий, поганий, потворний годинник» < рос. звонарь «дзвонар; балакун».

Лат. testis «ледачий кінь», пор. лат. test «задихатися» (EM, IV, 168).

Лат. tūcis «ледачий кінь» (EM, IV, 278), можливо, слід пов’язати з лат. tūkat «штовхати, місити, набивати».

У латиських діалектах знаходимо багато й інших назв коня, найчастіше пов’язаних з якоюсь його особливістю:

Лат. aīcis «кінь (жартівлива назва)» (EM, I, 12), можливо, слід пов’язати з лат. āita, aīča «вівця».

Лат. auzainis «кінь», àusainis (EM, I, 231; EH, I, 188, 189), пор. лат. auzas «овес».

Лат. brīēdis «кінь із шерстю завдовжки з волос лося» (EM, I, 337; EH, I, 243), пор. лат. brīēdis «лось».

Лат. ēbelis «гордий кінь», ēberis «лайливе слово на позначення старого коня», ēberis «добрий кінь; швидкий кінь малого зросту» (EM, I, 572; EH, I, 371), можливо, іноді слід пов’язати з нім. Eber «кнур».

Лат. gàisuonis «дикий, неприборканий кінь» (EH, I, 378), пор. лат. gàisuonis «пустомеля; неспокійна людина», лат. gàiss «повітря».

Лат. rēceknis «жеребець, що голосно ірже», пор. rēkt «ревіти, вити» (EM, III, 517).

Лат. spārdauniece «кобила, яка любить бити копитами», spārdainice (EM, III, 986), пор. лат. spārdities «брикатися».

Лат. sperška «кобила, що брикається» (EH, II, 548), пор. лат. spèrt «брикатися».

Лат. stakņa «кінь, який під час тягнення воза раз у раз зупиняється» (EM, III, 1041), пор. лат. staknīt «зупинятися».

Лат. svipastis «кінь, який б’є себе хвостом», пор. лат. svàipīt «шмагати» + aste «хвіст» (EM, III, 1160).

Лат. tīza «кобила, яка кульгає, не може йти вперед» (EM, IV, 199), пор. лат. tizāt «кульгати».

Лат. tramdis «полохливий кінь», tramīkis (EM, IV, 221), пор. лат. tramīgs «полохливий, дикий».

11*

163

Лат. žiblis «кінь з одним оком» Я. Ендзелінас схильний пов’язувати з лат. žibt «мерехтіти, бути засліпленим» (EM, IV, 808).

Лат. žlanga «кінь, який п’є багато води» (EM, IV, 815), пор. лат. žlāngāt «пити довго, повільно й багато (так кажуть про людей і коней».

Лат. žuklis «швидкий кінь», пор. лат. žukls «швидкий, прудкий» (EM, IV, 829).

З окремими особливостями коня пов’язані також деякі литовські назви коня:

Лит. bėgūnas «кінь легкої ходи», bėguonėlis (LKŽd., I, 597), пор. лит. bėgti.

Лит. bišius «малий кінь», biškinas «кінь середнього розміру, невеликий», bišė «погана кобила» (LKŽd., I, 700), пор. лит. biškenti «бігти дрібними кроками»; можливо, звукосимволічного походження, пор. bišku «слово-звуконаслідування для закликання бика».

Лит. gyvėntuvas «робочий кінь» (LKŽd., III, 379), пор. лит. gyvėnti.

Лит. karčiūkas «кінь із гарною гривою» (LKŽd., V, 270), пор. лит. karčiai.

Лит. ristūnas «кінь легкої ходи», ristininkas, ristokas (A. Lyberis, 60)¹⁰⁸, пор. лит. risčia.

Лит. šarūnas «добре вгодований, чудовий кінь» (A. Lyberis, 61), імовірно, слід пов’язувати з лит. šorai «при вуздечці — шкіряні накладки, що не дають коням озиратися на всі боки».

Лит. vežmininkas «сильний кінь, придатний для тягання воза» (A. Lyberis, 61), пор. лит. vežimas.

Лит. žvignis «добре вгодований кінь, призначений для поїздки в гості» (A. Lyberis, 61), пор. лит. žvygauti «постійно іржати» (?).

Литовське kunteris «маленький, але сильний кінь» (LKŽd., VI, 903) — запозичення з німецької; пор. нім. Kunter.

Литовське rišokas «кінь, що легко біжить» — слов’янізм; пор. рос. рысак (A. Lyberis, 60).

Литовське staininis «добре годований кінь, призначений для поїздок у гості» — слов’янізм; пор. польськ. stajenny (A. Lyberis, 61).

І в литовській, і в латиській мовах можна виокремити групу назв коней, характерних переважно для дитячого мовлення. Ці назви здебільшого мають звуконаслідувальне походження.

Литовське ygagas «кінь (у дитячому мовленні)», vyčiukas «лошатко» (LKŽd., IV, 7, 20); пор. литовське ygaga «вигук, що передає іржання коня».

Литовське kažis «лошак», kožė «кобила (у дитячому мовленні)», kožis «кінь, лошатко (у дитячому мовленні)», kožius, kužė «кінь (у дитячому мовленні)», kužia, kužis kužius, kužis, kužius (LKŽd., V, 464; VI, 392, 1017, 1018, 1021, 1022); пор. литовські вигуки (кличучи коня) kuš, kuzi, kuzia, kuziu, kūž, kužiu тощо.

Литовське kirkilas «жеребець» (LKŽd., V, 836); пор. литовське kirkėti.

Латиське cigiņš, ciga, cigus «лоша, кінь», cigulis «лоша», ciga (EM, I, 379; EH, I, 269, 290); пор. латиське ciga, cig «закличний вигук для лошат і коней».

Латиське kose «пестлива назва кобили», košiņš «кінь, коник (звичайно в дитячому мовленні)», koša, košiņa košis, košelis, kuziņa «молодий кінь, кінь взагалі в дитячому мовленні», kuze «лоша», kuzlis, kuža «кінь, маленьке лоша», kužiņa «пестливе слово на позначення коня» (EM, II, 255, 331; EH, I, 639, 681); пор. латиське kuz, kuze, kužu «закличний вигук до коней».

¹⁰⁸ A. Lyberis, Kalbos kultūra, 7, p. 59–63.

164

Лат. sugulis «маленьке лоша», sūgulis, suka «лоша (у дитячому мовленні)», sukulis «маленьке лоша», sukulinš, sukuls, suksis «кінь, який уже не може добре ходити», sukulis «не дуже сильний кінь», sūka «молодий гарний кінь або лоша» (EM, III, 1117, 1118; IV, 105; EH, II, 600, 601, 607, 657), пор. лат. suk, suku, šuk, šuku «вигук, закличний поклик до лошати».

Лат. tprūta «кінь (у дитячому мовленні)», tprūtina, tprūte (EM, IV, 217), пор. лат. tprū «вигук, уживаний, щоб змусити коней зупинитися».

У литовській і латиській мовах є досить багато назв коней, пов’язаних із забарвленням цієї тварини (як у литовській, так і в латиській мовах знаходимо чимало назв кольорів, уживаних лише щодо коней):

Лит. báltis, baltōkas, baltàsis, baltēlis, balckis, baltĕus, balt(a)marģis, balt(a)-keršis, baltplėšnis, balt(a)galvis, balt(a)kāklis, balt(a)kāktis, balt(a)karītis, balt(a)kōjis, baltas mārgis, balt(a)prūšnis, balt(a)smūkis, balt(a)uodēgis, baltas lėpsnis (LKŽd., I, 498–504; A. Lyberis, 62), пор. лит. báltas.

Лит. beliōkas «сірий кінь» (LKŽd., I, 604), слов’янізм, пор. рос. беляк.

Лит. bēris, bēris, bērasis, bērōkas, bēriōkas, bēriōte, bēriņas, bēriūkas, bēriūkas, bērelis, bēriūnelis, bēruōlis, bērvalelė, bērširvis (LKŽd., I, 625, 632; A. Lyberis, 62), пор. лит. bēras, bēras.

Лит. blēzis, blēšis, blisis «кінь із білою смугою на лобі; кінь із білою плямою на лобі» <нім. Blässe (LKŽd., I, 737, 752; A. Lyberis, 62).

Лит. briedplaukis «кольору шерсті оленя, рудо-сірий» <лит. briedis + plaukas (LKŽd., I, 853; A. Lyberis, 63).

Лит. brišis, пор. лит. brišas «блідий; темно-рудий, кольору оленя» (LKŽd., I, 867; A. Lyberis, 62—3).

Лит. brūnis, brūnas(is) (LKŽd., I, 894), пор. лит. brūnas «темно-гнідий, рудуватий», brūnas <нижньонім. brūn¹⁰⁹.

Лит. bulānas «кінь зі світло-жовтою шерстю; жовтяк» <рос. буланый «буланий, рудий (кінь)» (LKŽd., I, 939; A. Lyberis, 63).

Лит. cinākis «кінь із білими, косими очима» (LKŽd., II, 20) < cinas «олово» (<нім. Zinn) + akis.

Лит. čėkis (LKŽd., II, 41; A. Lyberis, 62), пор. лит. čėkas «строкатий» <нім. Scheck¹¹⁰.

Лит. darāšis, darāšius, derēšis, derēšius, пор. лит. darāšas, derēšas «буланий (рудий) із білою шерстю (про коня), темно-сірий» <пол. deresz <угор. deres (LKŽd., II, 183, 277; A. Lyberis, 62; K. Bartkus, 382¹¹¹).

Лит. gelsvis, gelsvōkas, gelsvāis, geltis, geltēlis, geltāisis (LKŽd., III, 220, 221, 223; A. Lyberis, 63), пор. лит. gelsvas, geltas.

Лит. gnēdis «гнідий кінь» (LKŽd., III, 458), пор. лит. gniedas «гнідий» <рос. гнедой.

Лит. jūōdis, jūōckis, juodōkas, juodāsis, juodūkas, juōdberis, juodbrūnis, juodmārgis, juōdširmis, juōdširvis, juōdžerkštis, juōdplėšnis, juod(a)galvis, juod(a)kāklis, juod(a)karītis, juod(a)kōjis, juod(a)prūšnis, juod(a)smūkis, juod(a)uodēgis (LKŽd., IV, 398, 400–10; A. Lyberis, 62), пор. лит. juōdas.

¹⁰⁹ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 60.

¹¹⁰ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 72.

¹¹¹ K. Bartkus, Literatūra ir kalba, VI, p. 371–393.

165

Лит. kaštānas, kaštānis, kaštōnas, kaštōnis (LKŽd., V, 401, 403; A. Lyberis, 62), пор. лит. kaštānas «рудоволосий», kaštōnas, kaštānas «таке дерево та його плід», kaštānas < пол. kasztan.

Лит. kéršis (LKŽd., V, 624), пор. лит. kéršas «місцями чорний, місцями білий».

Лит. làukis, laukōkas, laukàgsis, lauk(a)kàktis (LKŽd., VII, 176, 178, 183, 184; A. Lyberis, 62), пор. лит. làukas «з білою мордою або білим чолом».

Лит. moliūgis, пор. лит. moliūgas «глиняного кольору».

Лит. obuolãinis, obuolmušỹs (A. Lyberis, 63), пор. лит. ōbuolmušas «плямистий, з невеликими темними або світлими кружальцями», obuolỹs. На думку М. Нідермана, лит. ōbuolmušas є помилковою калькою пол. jabłkowity¹¹².

Лит. paļšis, paļšōkas, paļšāsis, paļšiūkas, paļšbēris, paļšmàrgis (A. Lyberis, 62, 63; K. Bartkus, 382), пор. лит. pálšas «світло-сірий».

Лит. palvis, palvỹs (A. Lyberis, 63), пор. лит. palvas «світло-жовтий, жовтуватий».

Лит. pelēkis (A. Lyberis, 63), пор. лит. pelēkas «мишачого кольору».

Лит. pelēnius (A. Lyberis, 63), пор. лит. pelenai.

Лит. plēsnis (A. Lyberis, 62), пор. лит. plēsnas «рудувато- або каштаново-чалий», слово слов’янського походження, пор. рос. пле́нъ.

Лит. pilkis, pilkėlis (A. Lyberis, 63), пор. лит. pilkas.

Лит. raudāsis, raudīkas, raūdžerkštis, raūdžilis, rūdširvis, raudširmis, raudširvis, raudonširmis, raudonbēris (A. Lyberis, 62), пор. лит. raudās «рудуватий, рудий», rūdas, raudōnas.

Лит. sārtis, sartōkas, sartàsis, sartùkas, sartēlis (A. Lyberis, 62), пор. лит. sārtas «світло-гнідий, жовтуватий».

Лит. šalnis (A. Lyberis, 62), пор. лит. šalnas «ніби вкритий інеєм, памороззю».

Лит. šēkis «строкатий кінь» (Жагаре, Шакина), пор. лат. sekis «строкатий кінь» (EM, III, 815).

Лит. šerkšnis (A. Lyberis, 62), пор. лит. šerkšnas.

Лит. širmis, širmōkas, širmāsis, širmukas, širmēlis, širmbēris (A. Lyberis, 62), пор. лит. širmas «білий із домішкою темної шерсті».

Лит. širvis, širvāsis, širvōkas, širvānis, širvūkas, širvabēris (A. Lyberis, 62), пор. лит. šīrvas «білий із домішкою темної шерсті, сірий».

Лит. šyvis, šyvāsis, šyvōkas, šyvūkas, пор. лит. šyvas «світло-сірий».

Лит. žerkštys (A. Lyberis, 62), пор. лит. žerkštas «кольору інею».

Лат. ābuolainis «яблукатий (прізвисько коня)», пор. лат. ābuōls «яблуко», ābuōlains «яблукатий», ābuōltains, ābuōluōts (EM, I, 234–5; EH, I, 192).

Лат. bāltenis «білий кінь, білий (сивий) кінь», bāltiņš, baltenica «біла кобила», balteniša, пор. лат. balts «білий» (EM, I, 257; EH, I, 202).

Лат. bēris «гнідий кінь», bēritis, bēruks, bēriņš, пор. лат. bērs «гнідий» (EM, I, 290, 291, 292; EH, 216).

Лат. blesis «кінь із білою міткою на лобі» < середньонижньонім. blesse (EM, I, 314; EH, I, 228).

Лат. briēdis «кінь із шерстю кольору лося» (EM, I, 337; EH, I, 243), пор. лат. briēdis «лось».

Лат. brūnis «гнідий кінь», brūnicis, пор. лат. brūns «гнідий» < середньонижньонім. brūn (EM, I, 340, 341; EH, I, 246).

¹¹² M. Niedermann, ZfslPh, 4, p. 42–44; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 515.

166

Лат. dārcis «рябий кінь», dārkis, пор. лат. dārks «рябий, строкатий» (EM, I, 447, 448).

Лат. dūkanis «коричневий кінь», dūkanis, dūcis, dūcis, dūcis, dūkainis «жовтий кінь із чорною гривою», dūkanbēris «темно-коричневий кінь», пор. лат. dūkans «сіро-коричневий» (EM, I, 523, 525; EH, I, 346).

Лат. dulis «світло-коричневий кінь», dulinbēris «темно-коричневий кінь», пор. лат. duls «темного забарвлення» (EH, I, 340).

Лат. dzeltis «жовтий кінь», dzeltinis, dzeltenis, dzeltiņis, dzelṭānis, dzelṭainis, пор. лат. dzeltāns «жовтий» (EM, I, 542; EH, I, 353).

Лат. gaīkis, у сполученні gaika zirgs «строкатий (у коричневих і сірих плямах) кінь» (EH, I, 376), пор. лат. gaīkis «утікач, неприборканий» (zirgs iet kā gaīkis), лат. gaīkis «незграбна, легковажна, навіжена людина» (EM, I, 584).

Лат. kuksis «рудий жовтий кінь, лисиця», імовірно, утворилося шляхом асиміляції від *puksis <нім. Fuchs (EM, II, 301; EH, I, 668).

Лат. lāucis «кінь із білою відмітиною на лобі», lāukis, laukene «кобила з білою відмітиною на лобі» (?), пор. лат. lāuks «із білою відмітиною на лобі» (EM, II, 426, 428; EH, I, 722, 723).

Лат. luošītis «кінь, який є luoss», luošelis «жовто-коричневий кінь», пор. лат. luõss «буланий, жовтувато-сірий» (EM, II, 528).

Лат. muõris «буро-синій, сірий кінь» (EM, II, 683; EH, I, 841), пор. лат. muõris «мавр» (?).

Лат. mūsainis «плямистий кінь, сірий кінь», пор. лат. mūsāns «плямистий, строкатий» (EM, II, 679).

Лат. palseris «світло-сірий кінь», пор. лат. palsāins «сірий масті в яблуках», palsāns (EM, III, 62–3; EH, II, 152).

Лат. pelēce «сіра кобила», pelēķis «сірий кінь», пор. лат. pelēks «сірий» (EM, III, 196; EH, II, 221).

Лат. raūdis «рудий кінь», пор. лат. raūds «рудий, рудуватий, коричневий» (EM, III, 483).

Лат. ripainis «кінь масті в яблуках, кінь із круглими плямами; круглий, добре вгодований кінь», rīpainis «рябий кінь», пор. лат. ripa «кругла пляма» (EM, III, 530, 539; EH, II, 373).

Лат. sālnis «кінь сірої масті», sahlkis, пор. лат. salns «сірої масті» (EM, III, 675).

Лат. sarkanis «світло-коричневий кінь», пор. лат. sarkans «червоний» (EM, III, 720; EH, II, 443).

Лат. sekis «строкатий кінь», імовірно, походить від лів. šek «строкатий кінь» (EM, III, 815; EH, II, 476).

Лат. sirkis «рудо-сірий кінь», пор. лат. sīrks «сивий, сіруватий» (EM, III, 846).

Лат. sīrmis «сірий кінь», sirmiņš, sīrmsarītis, пор. лат. sīrms «сірий» (EM, III, 846, 847; EH, II, 489).

Лат. sveķainītis «жовтий кінь», пор. лат. sveķains «смолистий» (EH, II, 613).

Лат. ūbelis «строкатий кінь; старий, потворний кінь», пор. лат. ūbele «горлиця» (EM, IV, 403; EH, II, 740).

У пам’ятках прусської мови знаходимо кілька назв коня, властивих лише цій мові.

167

В Ельбінгському словничку зафіксовано слово — Rapeno Jungkekobel (слово 435) «молода кобила». Досі це слово не має надійнішої етимології. Чи не можна вважати пр. rapeno запозиченням з німецької мови, пор. нім. Rappe, яке спочатку означало «ворону», а згодом і «чорного коня»?¹¹³

Досить неясне походження мають і дві інші назви коня, що трапляються в Ельбінгському словничку, — Sweriapis Keynhengest (слово 431) та Sweykis Pflugpfert (слово 432). Перше, імовірно, означало «турнірного коня»; його намагаються виводити з польськ. *świerzop «жеребець», пор. польськ. świerzepa «кобила», а друге (у документах трапляються також варіанти sweyke, sweike, sweke) намагаються пов’язати з давньоверхньонімецьким sweiga «стадо великої рогатої худоби»¹¹⁴

Оглянувши назви коня в балтійських мовах, бачимо, що серед них є багато назв різного походження. Насамперед балтійські мови зберегли давню індоєвропейську назву коня, яку виводять із праформи *eḱuo-s. У слов’янських мовах виразніших слідів цієї назви не знаходимо. Лише балтійським мовам властива назва коня лит. žirgas, лат. zirgs, пр. sirgis. Пізніше в литовській мові з’явилася назва коня, властива лише цій мові, — arklys. Ці зміни в назвах коня, імовірно, пов’язані зі зміною функцій коня як свійської тварини. Балтійські мови мають назву жеребця індоєвропейського походження, властиву лише їм. Литовську kumelys, латиську kumelš по-різному намагалися пов’язати зі слов’янською назвою коня. Однак ці спроби поки що не увінчалися успіхом. Загалом назви коня в балтійських і слов’янських мовах дуже відрізняються. Якихось ознак, властивих лише цим мовним групам, за винятком окремих випадків запозичення, немає.

СВИНЯ

У Європі свиня, порівняно із собакою, вівцею та великою рогатою худобою, була одомашнена людиною, мабуть, дещо пізніше. У житті первісної людини вона, очевидно, не відігравала такої значної ролі, як інші щойно згадані тварини. І в Європі, і в Азії існували окремі центри одомашнення свиней. Найпоширеніші в Європі домашні свині походять від дикого кабана (Sus scrofa ferus). Велика кількість центрів одомашнення свиней може бути пов’язана й з тією обставиною, що через свої фізичні особливості свиня гірше піддається транспортуванню, ніж, наприклад, велика й дрібна рогата худоба та коні.

Сліди свиней у археологічних знахідках доби неоліту виявляють у басейні річки Дніпро, у Бессарабії, а також майже в усіх неолітичних стоянках Північної та Центральної Європи. Їх знаходять у пальових поселеннях долини По, у мікенських могилах¹.

У історичних джерелах давніх країн Сходу знаходимо чимало цікавих відомостей про розведення свиней. Тут свиней, очевидно, одомашнили значно раніше, ніж у Європі. Наприклад, у стародавньому Китаї в поселеннях раннього неоліту сліди свиней виявляють поряд зі слідами собак, тоді як сліди інших тварин з’являються лише наприкінці неоліту. У ворожильних написах Ченаня зазначено, що в стародавньому Китаї під час урочистих релігійних церемоній іноді приносили в жертву аж по 100 свиней².

¹¹³ F. Kluge, Et. Wb., p. 582.

¹¹⁴ J. Endzelīns, Senprūšu valoda, с. 260; R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, с. 443.

¹ O. Schrader, Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde, II, с. 360; C. Keller, Die Abstammung der ältesten Haustiere, с. 100–115; M. Hilzheimer, Schwein, — M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, XI, с. 380–383.

² V. I. Avdijevas, Senovės rytų istorija, с. 576, 582.

168

Про те, що свиней розводили в стародавньому Вавилоні, свідчить, зокрема, й той факт, що ця тварина вже згадується у знаменитому кодексі Хаммурапі.

Ізраїльтяни вважали свиню нечистою твариною і не їли свинини. Загалом в Азії свиню хоч і розводили, але не любили. Майже напівдика, вона блукала містами й разом із собаками та стерв’ятниками дбала про чистоту вулиць³.

Про споживання свинини не згадується в історичних джерелах стародавнього Єгипту, хоча свині як свійські тварини були відомі там ще з доісторичних часів. Наприклад, на малюнку в одній доісторичній гробниці зображено стадо свиней. У найдавніших археологічних шарах храму в Ієраконполі знайдено фаянсову статуетку кнура. Кнура, що біжить, використано як знак ієрогліфа вже в одному з писемних пам’ятників доби першої династії. Однак загалом зображення свиней трапляються набагато рідше, ніж зображення інших свійських тварин. Ці факти свідчать про те, що стародавні єгиптяни також не дуже любили свиню. Частково це підтверджує й те, що в пізніші часи свиню вважали твариною злого бога Сета, убивці свого брата Осіріса. Зовсім незрозуміло також, для чого в стародавньому Єгипті тримали свиней. Геродот розповідає, що під час своїх подорожей він бачив, як у дельті Нілу свиней використовували, щоб утоптувати в землю посіяне зерно⁴.

У стародавній Греції та Римі цю тварину шанували більше, ніж у країнах Сходу. Гомер розповідає, що Одіссей мав дванадцять стад пряморогих биків, стільки ж стад овець, кіз і свиней. Римлянам подобалася свинина, і зображень свиней вони не цуралися й у своїх мистецьких пам’ятках⁵.

Свиня була дуже популярною твариною на слов’янських землях. Загалом, здається, серед усіх свійських тварин слов’яни найбільше розводили свиней та овець. Про їх розведення в цих краях розповідають і арабські мандрівники X ст. Особливо сприятливими для розведення свиней були умови між Віслою та Десною: у величезних дубових лісах можна було зібрати безліч жолудів і таким чином без особливих зусиль заготувати їм корм на зиму⁶.

На територіях сучасних прибалтійських республік рештки свиней, поряд із рештками собак, великої та дрібної рогатої худоби, виявляють уже в знахідках доби неоліту⁷.

У знахідках з городищ на території Литовської РСР (Неменчине, Мігоні, Довайноніс, Бачкінінкеляй), датованих I—IV ст., разом із кістками інших свійських тварин знайдено також чималий відсоток свинячих кісток⁸.

Стародавня індоєвропейська назва свині *sūs/*suų досить добре збереглася в багатьох індоєвропейських мовах: санскр. śūkarāḥ, авест. hū-, гр. ὗς, σύς, лат. sūs, гот. swein, вок.

³ P. Thomsen, Schwein, — M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, XI, p. 383—384; B. Meissner, Haustier, — ten pat, V, p. 221; O. Schrader, Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde, II, p. 361.

⁴ Ranke, Schwein, — M. Ebert, Reallexikon der Vorgeschichte, XI, p. 383; C. Keller, Die Abstammung der ältesten Haustiere, p. 102.

⁵ C. Keller, ten pat, p. 103; V. S. Sergejevas, Senovės Graikijos istorija, Vilnius, 1955, p. 109.

⁶ Л. Нидерле, Славянские древности, p. 319—320.

⁷ P. Kulikauskas, R. Kulikauskienė, A. Tautavičius, Lietuvos archeologijos bruožai, p. 79; Latvijas PSR vēsture, I, p. 11; История Эстонской ССР, под. ред. Г. И. Наана, Таллин, 1958, p. 10.

⁸ P. Kulikauskas, R. Kulikauskienė, A. Tautavičius, ten pat, p. 252—253; K. Paaveri P. Kulikauskas, Acta Baltico-Slavica, 2, p. 270—272.

169

Schwein, давньоверхньонім., верхньонім. sū, нім. Sau, алб. thi, тох. B suwo, рос. свинья, лат. sivēns «порося» тощо.

Як і первісне значення багатьох інших давніх індоєвропейських назв тварин, значення *sūs/*suu дуже неясне. Існує кілька пояснень: одні менш, інші більш переконливі, проте про жодне з них не можна сказати, що воно безсумнівно правильне й не викликає жодних сумнівів. Робили спроби пов’язати і.-є. *sūs з індоєвропейською назвою сина (лит. sūnùs, рос. сын тощо), виводячи ці назви від того самого дієслова зі значенням «виробляти, зачати, народжувати», пор. санскр. sūtē, sāuti, sūvátē «виробляє, народжує». Фонетично таке зіставлення можливе, але його дуже важко обґрунтувати семантично, особливо з огляду на те, що свиню одомашнили дещо пізніше за інших свійських тварин. Ф. Шпехт⁹ пов’язував і.-є. *sūs з гот. bi-saulan «мазати, бруднити», гот. swarts «чорний», лат. sordes «бруд». Було кілька спроб шукати джерело і.-є. *sūs не в самих індоєвропейців, а в мовах їхніх сусідів. А. Нерінг вважав таким джерелом праугорську форму *buvo (пор. фін. sika, морд. tuwo). Е. Поліванов, реконструюючи для індоєвропейських назв свині праформу *(t)sūs, виводив її з давньокитайського čú «свиня, кнур»¹¹. Однак, мабуть, найбільше прихильників здобула етимологія, за якою і.-є. *sūs пояснюють як звукозображальне слово. Семантично її підтверджують звукозображальні назви багатьох тварин у різних мовах, зокрема й самої свині. Крім того, на користь цієї етимології свідчить інтерпретація санскр. sū-karāḥ: «sū — той, хто видає звук», тобто «тварина, що видає звук». У такому разі і.-є. *sū- і давньокитайське ču могли виникнути тим самим способом¹².

У слов’янських мовах ця і.-є. назва свині збереглася добре, щоправда, дещо видозміненою: ст.-сл. svinija, рос. свинья, укр. свиня, білор. свіння, болг. свиня, серб.-хорв. свиња, словен. svinja, чеськ. svině, словац. sviňa, польськ. świnia, кашуб. svina, верхньолуж. swinja, нижньолуж. swińa. Ця слов’янська назва, найімовірніше, утворена від жіночої форми прикметника svinъ — *svini; до цих форм близькі лат. suīnus «свинячий», гот. swein «свиня»¹³.

Серед балтійських мов цю і.-є. назву свині зберегла лише латиська: su-vēns «порося», suvēns, suvēnelis, sivēns, sivēnis, sivēntiņš, sivēnica «свиноматка (яка має поросят тощо)», sivēnice, sivēne «свиня віком 6–7 місяців», sivēnēns «маленьке порося», sivēnīza = sivēnica, sivēniete «молода (не старша за один рік) свиноматка; вагітна свиноматка», sivēnuks «порося», sivēnuks (EM, III, 850, 1129; EH, II, 491, 606). Форми з кореневим -i- є новотворами латиської мови: у ній досить часто u перед v та b переходить в i, пор. divi «два»: duvejāds «двоїстий», zivs «риба»: zuvs, tīvi «орати»: tuvu, driva «ґрунт»: druva, dibens «дно»: dubēns тощо¹⁴. У латиських діалектах є й інші варіанти цієї назви: sukis «порося, напівдоросла свиня», sukēns, zuikis «маленьке порося», sukis «напівдоросла свиня, порося», sukelis (зневажливо), sukēns, sukentiņš, sukelēns,

⁹ F. Specht, Der Ursprung der indogermanischen Deklination, p. 123.

¹⁰ A. Nehring, Studien zur indogermanischen Kultur und Urheimat, Salzburg—Leipzig, 1936, p. 112.

¹¹ E. A. Polivanov, Archiv Orientalní, 9, p. 405—406.

¹² O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 62; M. Vasmer, Et. Wb., II, p. 593; F. Kluge, Et. Wb., p. 626.

¹³ V. Machek, Et. sl., p. 489; M. Vasmer, Et. Wb., II, p. 593.

¹⁴ J. Endzelynas, Baltų kalbų garsai ir formos, p. 15; J. Endzelīns, Latviešu valodas gramatika, p. 50—52; K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 615.

170

sukāns, sukans, suŋķis «свиня середнього розміру», siūka «порося, молода свиня», siūkis, svīkis «дуже худа свиня», svīķelis «маленьке худе порося», svīkaltis «порося, молода свиня», sukantīns «поросятко», sukniši «маленькі поросята» (EM, III, 850, 1115, 1117, 1119, 1124, 1163; IV, 749; EH, II, 601, 602, 619–620). Як бачимо, ці назви значно відрізняються від згаданих нами раніше назв свині з тим самим коренем. Деякі з них також дуже важко пояснити з погляду словотвору. Форми з iu-, можливо, слід пояснювати як такі, що походять від *suvikis, пор. zuintina < zuvitina¹⁵. На виникнення деяких форм часом могли впливати звуконаслідувальні слова suku «закличний вигук для лошати; вигук», suk «вигук, яким підкликають собаку, кидаючи їй щось їстівне; закличний вигук для лошати» (EM, III, 1116, 1118), пор. sukulis «маленьке лоша».

У прусській мові також знаходимо назву свині з цим коренем: слово 682 з Ельбінгського словничка Swintian Swin. Цю прусську форму можна пояснити по-різному. Насамперед її можна розглядати як таку, що виникла шляхом дисиміляції, а можливо, просто внаслідок помилки під час запису, з *swinstian < *swinistian (пор. parstian «порос», werstian «теля», які, своєю чергою, походили б від *parsīstian, *wersīstian, пор. gertistian «курча» поряд із gertis «півень»). Подібно до прусського camstian «вівця» та слов’янського овца «вівця», прусське swintian могло перетворитися з форми зменшувального значення на родову назву тварини. Однак суфікс -tian міг бути доданий безпосередньо до основи swīn- і без жодного зменшувального значення, за зразком інших назв тварин із цим суфіксом¹⁶. Не зовсім зрозуміло й те, чи переробили пруси це слово, запозичивши його зі слов’янських мов (Я. Міккола вважав його джерелом якийсь svin-ča; схиляється до цієї думки й Р. Траутман¹⁷), чи це давнє власне прусське слово. Зважаючи на те, що лексика прусської мови досить часто відрізняється від лексики інших балтійських мов і збігається зі слов’янською, можливо, прусське swintian слід вважати власним словом. На користь такого припущення свідчить і обставина, що терміни, пов’язані зі скотарством, у прусській мові здебільшого є питомими словами.

Назва свині з цим коренем збереглася також у складному прусському слові sewēwnis (слово 229 з Ельбінгського словничка: Sewenis Sewstal¹⁸). Важко сказати, наскільки цей запис відображає справжню форму прусського слова. К. Бюга пояснював seweynis як форму, що виникла шляхом дисиміляції з *sweina-s¹⁹. Я. Ендзелінс схильний вважати, що ew замість uw могло з’явитися просто через помилку переписувача під впливом сусіднього німецького sewstal²⁰. У такому разі назва свині, відновлена на підставі згаданої назви хліва, відповідала б латиському suēns. З іншого боку, з огляду на те, що прусське e передає широке i, прусське seweynis можна пов’язати й із латиським svēns, як це робив В. Бурда²¹. Але в такому разі в прусському мовному ґрунті дещо важче пояснити uw > iv, яке загалом властиве лише латиській мові, хоча засвідчені в околицях Зітели форми živė, živis, liežuvīs²², мабуть, свідчать, що uw > iv не було чужим і прусській мові, принаймні в певній частині її діалектів.

¹⁵ J. Endzelīns, Latviešu valodas gramatika, p. 155, 214

¹⁶ J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 53, 260—261.

¹⁷ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 443; J. Mikkola, Baltisches und Slavisches, Helsingfors, 1902—3, p. 8.

¹⁸ Prūsų kalbos paminklai, p. 63.

¹⁹ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 615; III, p. 852.

²⁰ J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 246.

²¹ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 85, 425—426.

²² Z. Zinkevičius, Lietuvių dialektologija, p. 68; Э. А. Вольтер, Известия отделения русского языка и славесности Имп. Ак. Наук, т. 16, кн. 4, p. 151—160.

171

Однак нам здається, що найкраще було б реконструювати таку прусську форму seweynis, яку можна безпосередньо пов’язати з прусським swintian.

З прусською назвою свині swintian, здається, можна пов’язати прусський гідронім Swene, а також назву села Swene²³.

Значна частина індоєвропейських мов зберегла давню назву дитинчати свині: лат. porcus, ірл. orc, давньоверхньонім. farah, хотаносак. pāsa (< *parsa-) «свиня», курд. purs. Особливо добре ця назва поросяти збереглася у слов’янських і балтійських мовах: давньослов. prase, давньорус. порося, рос. поросенок, укр. порося, білор. парася, болг. прасе, серб.-хорв. прасе, словен. prase, чеськ. prase, словац. prasa, польськ. prosię, кашуб. parsa, верхньолуж. proso, нижньолуж. prose, полаб. porsą, лит. paršas, прус. parstian²⁴.

Первісне значення цього слова намагаються пояснити по-різному. Е. Ліден²⁵ і Ф. Шпехт²⁶ пов’язували лит. paršas та ін. з лат. porca «борозна», persėti, praparšas «рів», пояснюючи, що первісним значенням цієї індоєвропейської назви поросяти було «той, хто риє». Семантичні паралелі для такого пояснення існують, але вся проблема в тому, що слово означає не свиню взагалі, а лише дитинча свині — порося. Були спроби пов’язати індоєвропейське *porkos у значенні «вогонь, тобто жертовна тварина» з гр. πῦρ «вогонь», вірм. hur, давньоверхньонім. fuir та іншими спорідненими словами²⁷. Подібну спробу ми вже бачили, коли індоєвропейське *agnos «ягня» пов’язували з іншою індоєвропейською назвою вогню (лит. ugnis, лат. ignis). Однак про ці спроби словами О. Трубачова можна сказати: «остроумно, но маловероятно». Навіть якщо такі етимології й були б семантично виправдані, фонетично вони надзвичайно «натягнуті». Гарячих прихильників здобула етимологія Е. Бенвениста²⁸, за якою індоєвропейське *porko пов’язується з назвою кольору, пор. санскр. pṛ́śni- «строкатий», гр. πέρκος. Семантично етимологія Е. Бенвениста ґрунтується на тому факті, що шкіра поросят дикої свині до шестимісячного віку вкрита чорно-жовтими поздовжніми смугами.

У литовських говорах paršas іноді вживається також у значенні свині взагалі або навіть великої свині, кнура. Однак ці значення новіші. Їх виникненню особливо сприяв той факт, що в литовських говорах, коли йдеться про дитинча свині, найчастіше вживаються зменшувальні форми слова paršas: paršiūkas, paršūkas, paršėlis, paršiščias. Давнє значення «порося» збереглося також у словах paršiuotis «народжувати поросят», paršuotis, paršinga «та, що має народити (про свиню)».

Лит. parš(i)ūkas проникло й до сусідніх слов’янських мов: білор. парсюк, парсюок, парсюляк, паршук, польськ. parsiuk, рос. парсук, паршук, парсюк, парсюк. Слов’янські слова вживаються в різних значеннях: «порося», «кнур», «худий, погано відгодований порося». Деякі форми російської мови О. Трубачов схильний пояснювати не запозиченням, а редукцією інших слов’янських форм. Можливо, його до цього спонукав той факт, що рос. парсук, парсюк²⁹ трапляються далеко від території Литви й ізольовано від неї (поблизу Рязані). Однак їх можна пояснити як залишки балтійського субстрату.

²³ Ґ. Ґерулліс, Die altpreussischen Ortsnamen, с. 178.

²⁴ О. Н. Трубачев, Происхождение…, p. 61; M. Vasmer, Et. Wb., II, p. 409.

²⁵ E. Lidén, KZ, 56, p. 218.

²⁶ F. Specht, Der Ursprung der indogermanischen Deklination, p. 34–35.

²⁷ J. P. Rona, El culto indoeuropeo del fuego, Montevideo, 1957, p. 14; plg. О. Н. Трубачев, Происхождение…, p. 63.

²⁸ E. Benveniste, Bulletin de la Société de linguistique de Paris, 45, p. 77, 85.

²⁹ В. Даль, Толковый словарь живого великорусского языка, III, p. 19.

172

Слів балтійського походження доволі часто знаходимо й на слов’янських територіях, далеко від сучасних Литви та Латвії³⁰.

Індоєвропейська назва поросяти трапляється також у пам’ятках прусської мови. В Ельбінгському словничку записано: Prastian Ferkel (слово 686)³¹. Більшість дослідників (А. Беценбергер, Р. Траутман, Я. Ендзелін, К. Буґа) виправляють прус. prastian на parstian < *parsistian³². У прусському слові є той самий зменшувальний суфікс, з яким ми зустрічалися, коли розглядали прус. eristian, camstian, swintian. Прусська назва поросяти трапляється також у прусських топонімах, які, до речі, теж підтверджують правильність реконструкції parstian; пор. Parstlawke < parstian + прус. laucks «поле», Porsekaymen < *parsas + прус. caymis «село»³³.

Ця індоєвропейська назва поросяти трапляється також у фіно-угорських мовах: фін. porsas, ест. põrzas, вепс. porzas, вод. põrzas, лів. puõras, морд. purhts, puršez. Більшість дослідників не сумнівається в індоєвропейському походженні цих слів, але думки мовознавців розходяться щодо того, яким чином і з якої індоєвропейської мови фіно-угри запозичили таку назву поросяти. В. Томсен схилявся до думки, що згадані слова потрапили до фіно-угорських мов із балтійських³⁴. Цю думку гаряче підтримував К. Буґа. Він писав: «фін. porsas, морд. pur’hts, pyr’hts(ez) (мокшанська), pur’ts, pur’sez, purtsos (ерзянська) „порося, Ferkel“, мар. porš, porýš, удм. parš, pariš, манс. pūrys, pôres, poreš, хантійське pörös, pūrös „свиня, Schwein“ також має бути словом айтійського походження... Торговельним шляхом із землі айтійців paršas через мордву могло легко дістатися навіть до пермських і уральських фіно-угрів. Як показує географія слова paršo, центр розведення свиней був не на сході, а на заході. Через це фіно-угри не могли отримати свиню зі сходу, де, за ясним свідченням Геродота, свиней зовсім не тримали. Нічого дивного в далекій мандрівці Paršo та *solo (фін. suola...) „сіль“ немає, адже ці дві речі дуже важливі в житті людини. Інші слова айтійського походження на Сході дісталися до мордви й черемисів. Коли свиня (paršui) і сіль (la. sāls) із землі айтійців уже потрапили до земель мордви й черемисів, звідти товарам було нескладно з купцями дістатися й до їхніх дальших сусідів»³⁵. Інші дослідники, спираючись переважно на географічні міркування, відносять згадану фіно-угорську назву свині до шару індоєвропейських запозичень пра-фіно-угорської мови³⁶. Разом із фін. porsas та ін. до цього шару належать і слова, які інші дослідники вважають балтизмами: фін. jyvä «зерно» (пор. лит. javai), фін. sisar «сестра» (пор. лит. sesuo). Останнім часом така думка знаходить дедалі більше прихильників. Але все ж вважати це питання остаточно розв’язаним поки що зарано. Ест. pahr «свиня-

³⁰ О. Н. Трубачев, Происхождение..., p. 63—64; M. Vasmer, Et. Wb., II, p. 317—318; T. Zdancewicz, Lingua Posnaniensis, 8, p. 346; Cz. Kudzinowski, Acta Baltico-Slavica, 1, p. 224.

³¹ Р. Траутман, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, с. 92; Пам’ятки прусської мови, с. 73.

³² Р. Траутман, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, с. 408; Я. Ендзелін, Senprūšu valoda, с. 219; К. Буґа, Rinktiniai raštai, I, с. 305.

³³ К. Буґа, Rinktiniai raštai, I, с. 424; II, с. 384; III, с. 677; Г. Ґерулліс, Die altpreussischen Ortsnamen, с. 115, 131.

³⁴ В. Томсен, Beröringer mellem de finske og de baltiske (litauisk-lettiske) Sprog, с. 206.

³⁵ К. Буґа, Rinktiniai raštai, III, с. 592.

³⁶ Л. Хакулінен, Розвиток і структура фінської мови, II, с. 38; E. Fraenkel, Et. Wb., с. 542; J. Kalima, Festschrift für Hermann Hirt, Heidelberg, 1936, с. 199—214; E. Itkonen, A. J. Joki, Suomen kielen etymologinen sanakirja, III, Helsinki, 1962, с. 606.

173

«lys» Я. Калима, відрізняючи його від інших щойно перелічених назв свині у наших фінно-угорських мовах, вважає запозиченням із балтійських мов³⁷.

У балтійських і слов’янських мовах є ще одна назва свині, яка, здається, властива лише цим двом групам індоєвропейських мов і походження якої досі викликає чимало сумнівів. У слов’янських мовах це слово найчастіше вживається у значенні «дикий кабан»: давньорус. вепрь, рос. вепрь, рос. діал. венерь «молодий кабан», вепрь, веприк «дикий кабан, кнур, молодий кабан», укр. вепер «дикий кабан, кастрований кнур», білор. вепер «дикий кабан, молодий кабан», болг. вепър «дикий кабан», серб.-хорв. вѐпар «молодий кабан», словен. veper «дикий кабан», чеськ. vepř «свиня, молодий кабан», словац. vepor, польськ. wieprz «свиня, молодий кабан, дикий кабан», верхньолуж. wjapr «молодий кабан, дикий кабан», нижньолуж. wjapš, полаб. víper³⁸.

Із балтійських мов це слово добре збереглося лише в латиській: vepris «кастрований кнур, борг», vepruks «невеликий (кастрований) кнур», veprēks «не зовсім невеликий vepris», veprēks, зневажл. veprelis, veprēns, veprēlis «невеликий vepris», veprukāns, пор. також vepruoties «неохайно, недбало їсти за столом», veprelis «неохайна дитина» (EM, IV, 538; EH, II, 771).

Про існування цієї назви свині в литовській мові можна судити з топонімії: Vėpriai (містечко на південний захід від Укмерге), Veprinis (озеро у Вевіському районі), Veprys (оз. Анталепте), Vepriškiai (два озера у Вевіському районі), Vėprynas (оз. Вейсеяй)³⁹.

Прусські топоніми Weppen, Wepers дають підстави вважати, що таке слово було відоме й пруссам⁴⁰.

К. Буга у своїх примітках і доповненнях до етимологічного словника російської мови А. Преображенського висловив думку, що лат. vepris могло бути запозичене й із російської мови («…заимствование из русского не исключено»)⁴¹. Однак сліди цього слова в литовській і прусській мовах не підтверджують такого припущення, а інші дослідники не сумніваються в балтійському походженні лат. vepris.

Однак походження цього слова та його первісне значення викликають безліч сумнівів. Деякі дослідники, пояснюючи його семантично тим, що дикий кабан дістав свою назву як «запліднювач», пов’язують його із санскр. vapati «викидає (насіння)», інші — із санскр. yabhati «злягатися». Існує думка, що назва дикого кабана зумовлена його щетиною, і цю назву намагаються пов’язати з лат. veprēs «колючки». Інші ж, вважаючи початкове v- у балтійсько-слов’янських словах доданим, пов’язують його з давньоверхньонімецьким ebur «дикий кабан, кнур», нім. Eber, лат. aper⁴².

Як у слов’янських, так і в балтійських мовах є чимало різних назв свині, властивих лише одній із цих мовних груп або навіть окремій мові. Не зупиняючись на слов’янських назвах цього типу, докладніше розглянемо найменування цієї тварини, властиві балтійським мовам.

Кастрованого кнура в літературній литовській мові та значній частині діалектів називають meitėliu (наз. meitėlis, meitėlys). У діалектах також трапляються форми maitelis, meičiukas «невелике порося», meičokas, meičkus (LKŽd., VII, 760, 1009). Ця назва пов’язана зі словами misti, maitinti, maistas, maitas «їсти, годувати, їжа, їжа, харчування—

³⁷ J. Kalima, Itämerensuomalaisten kielten balttilaiset lainasanat, p. 145.

³⁸ О. Н. Трубачев, Происхождение..., p. 66; M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 183.

³⁹ Назви річок та озер Литовської РСР, с. 190.

⁴⁰ G. Gerullis, Die altpreussischen Ortsnamen, p. 199.

⁴¹ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 648–649.

⁴² M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 183; V. Machek, Et. sl., p. 561; F. Kluge, Et. Wb., p. 150; EM, IV, p. 538; О. Н. Трубачев, Происхождение..., p. 66; R. Trautmann, B-sl. Wb., p. 351; Сравнительная грамматика германских языков, I, Москва, 1962, p. 57.

174

«шарос» тощо⁴³. Точну семантичну паралель лит. meitėlis знаходимо у слов’янських мовах, пор. серб.-хорв. кѝмад «свиноматка», кѝмак «кабанчик», кѝмач «племінна свиня», kѝme «напівпорося», рос. діал. коромак «кабанчик», болг. кърмак: серб.-хорв. кърмити «годувати», рос. кормить «годувати, давати корм, годувати груддю», корм «корм, їжа, пожива»⁴⁴.

Лит. meitėlis має споріднене слово в прусській мові — nomaytis (Nomaytis Burg, слово 684 Ельбінзького словничка)⁴⁵. Його спорідненість із лит. meitėlis не викликає сумнівів. Однак Р. Траутман пов’язував обидва ці слова балтійських мов не з лит. maitinti, прус. maitātunsin «годуватися», прус. maitā «годує», а з прус. ismaitint «втратити, загубити». Таким чином, на думку Р. Траутмана, прус. nomaytis отримало таку назву через кастрацію. Але все ж переконливіше пов’язувати прус. nomaytis, лит. meitėlis зі словами групи лит. maitinti, mesti, як це роблять Я. Ендзелін та Е. Френкель⁴⁶.

У латиській мові назви свині з цим коренем немає, але там знаходимо іншу добру семантичну паралель, що підтверджує правильність зіставлення лит. meitėlis, прус. nomaytis: лит. maitinti, пор. лат. baruoklis «відгодовувана худоба, особливо свиня на відгодівлі», baruoklis, baruoksnis, barūoksnis, baruotnis, baruoknis, baruklis, baruokle «відгодовувана свиня (самка)», barukle (EM, I, 265; EH, I, 206): лат. baruot «годувати, кормити, відгодовувати», barība «їжа, корм».

Ще одну семантичну паралель цим назвам свині знаходимо і в литовській мові, пор. penimis «відгодовувана свиня, порося», peniūkšlas, peniūkšlis, pešlas < *penslas: penėti⁴⁷.

Слово лит. kiaũlė має цілком нез’ясоване походження; в усіх литовських діалектах і літературній мові воно вживається як загальна назва цієї тварини. У литовській мові вживаються також різні суфіксальні похідні від слова kiaulė, значення яких часом дещо віддаляється від основного: kiaulaitė «невелика молода свиня», kiaulaitė, kiaulėlė «маленька молода свиня, свинка», kiaulėlis «поросятко», kiaulėnas «свиненя», kiaulienas «кастрований кабанчик», kiaulykštė «дрібна свиня», kiaulykštis «маленька свиня», kiauliokas «порося середнього розміру», kiauliotė «свинка», kiaūlis «кастрований кабанчик, порося», kiaulys, kiauliščia «дрібна свиня», kiauliūkas «поросятко», kiauliūkšė «невелика свиня», kiauliūkštė, kiauliūkštis «невелике порося», kiaūlius «кастрований кабанчик, порося», kiauliva «свиня (зневажл.)», kiaulūtė «невелика свиня, свинка» (LKŽd., V, 687, 689–90, 691, 696, 698, 699, 701).

В жодній іншій балтійській чи слов’янській мові такої назви свині не знаходимо. Слово kiaũlė властиве лише литовській мові. Щоправда, це слово намагаються пов’язати з гр. σωλούς ὗς⁴⁸, але таке зіставлення надзвичайно сумнівне.

Лит. kiaũlė за своєю фонетикою дуже нагадує назву самця свині — кнура, що трапляється в усіх трьох балтійських мовах, пор. лит. kuilỹs, kuilius (LKŽd., VI, 780–1), лат. kui-

⁴³ E. Fraenkel, Et. Wb, p. 459–460; K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 411.

⁴⁴ И. И. Толстой, Сербо-хорватско-русский словарь, Москва, 1957, p. 357; О. Н. Трубачев, Происхождение…, p. 66; C. D. Buck, Dict., p. 162.

⁴⁵ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 92, 386; Prūsų kalbos paminklai, p. 73.

⁴⁶ J. Endzelins, Senprūšu valoda, p. 216; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 459–460.

⁴⁷ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 569.

⁴⁸ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 249; O. Haas, Lingua Posnaniensis, 3, p. 77.

175

lis, пр. cuylis. Багато дослідників вважають цю назву кнура запозиченням зі слов’янських мов⁴⁹. У такому припущенні не довелося б сумніватися, якби можна було знайти точне джерело, звідки могла походити лит. kuilỹs, лат. kuìlis, пр. cuylis. На жаль, такого джерела немає. Дослідники реконструюють форму kylb. Її відновлюють, спираючись на рос. діал. КИЛЯК «кнур, кабанчик», який, своєю чергою, пов’язують із рос. КИЛА «грижа, розрив; наріст (хвороба рослин)». На думку О. Трубачова⁵⁰, форма kylb означала «ікло». Назва кнура справді іноді походить від назви ікла, пор. рос. КЛЫКАЧ «кнур»: КЛЫК «ікло», болг. ГЛИГАН «кнур, кабан», ГЛИГ: болг. ГЛИГ «ікло кнура, кабана», нім. Hauer «кнур, кабан»: Hauer «ікло». Семантично пояснення О. Трубачовим рос. КИЛУН, КИЛЯК було б цілком переконливим, але фонетичний зв’язок між рос. КЛЫК «ікло» та *kylb залишається незрозумілим.

У латиських говорах поряд із формами назви кнура kuilis, kuilēns, kuilins, зменш. kuijuks, kuilenītis (EM, II, 300; EH, I, 667, 668) знаходимо також форми ķilis, ķilins, зменш. ķilēks, ķiluks (EM, II, 388; EH, I, 706). Форми з -i- у корені Я. Ендзелін пояснює походженням із того самого джерела, що й форми з -ui-, але запозиченими пізніше. Подібне сталося в литовській мові зі словами kūila «грижа, розрив» і kỳla, перше з яких походить зі слов’янської форми *kyla, а kỳla увійшло до литовської мови після того, як слов’янське ky > стало ki. Правду кажучи, можна зауважити, що в литовській мові є також прямий відповідник слов’янських слів — kūlas «наріст; грижа» (LKŽd., VI, 819). Повторне запозичення латиського kīlis знову змушує засумніватися в достовірності слов’янського джерела. Невже слово, від якого в різні часи походила балтійська назва цієї тварини, не збереглося в жодній із сусідніх слов’янських мов?

Назву кнура в пам’ятках прусської мови засвідчено лише один раз: в Ельбінзькому словничку (слово 683) Tuylis Beer (середньоверхньонім. ber «кнур-плідник»)⁵¹. Цю форму, зважаючи на інші форми балтійської назви кнура, видається цілком обґрунтованим виправляти на kauils. Частково цю форму, можливо, підтверджують також східнопрусські німецькі діалектні Kuijel «кнур», Kujel, kuijeln «бігати»⁵², які, можливо, ще безпосередньо пов’язані з прусською назвою кнура.

К. Буга намагався пояснити балтійську назву кнура як питомо балтійське слово, пов’язуючи її з лит. kiaũlė, kūkis «кабанчик», kūkė «свиня», лат. cūka⁵³. Однак згодом і К. Буга погодився з поясненням, що балти запозичили це слово у слов’ян.

Утім, нам видається, що є певні підстави пов’язувати балтійську назву кнура з лит. kiaũlė. Вокалізм кореня міг іноді змінюватися і під впливом слов’янського запозичення kūila «грижа, розрив», а також ui могло виникнути як певний емоційний результат зневажливого значення; пор. лит. kūinas, kūikė, kūinas «безрогий», muitā «падло», būilis «бик» тощо.

З лит. kiaũlė намагаються пов’язати ще одну балтійську назву свині, а саме пр. skewre, skawra. Ця прусська назва свині є однією з найавтентичніших назв тварин у прусській мові, адже її засвідчено в обох словничках прусської мови. В Ельбінзькому словничку знаходимо: Skewre Suwe (слово 685), а у С. Грюнау:

⁴⁹ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 92; R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 451; E M, II, p. 300; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 305; J. Endzelin, IF, 33, p. 117.

⁵⁰ О. Н. Трубачев, Происхождение..., p. 67.

⁵¹ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 92; Paminklai prūsų kalbos, p. 73.

⁵² H. Frischbier, Preussisches Wörterbuch, I, p. 442.

⁵³ K. Būga, Rinktiniai raštai, I, p. 296–297.

176

sau skawra (19 слово)⁵⁴. Р. Траутман, реконструюючи праформу *skiau-rē, дуже обережно (зі знаком?) пов’язував це прусське слово з лит. kiaulė⁵⁵. Так само вчинили й К. Буга⁵⁶ та Я. Ендзелін⁵⁷. Отже, у прусському слові був би інший суфікс і додаткове s-. Однак дуже важко довести генетичну тотожність пр. skewre і лит. kiaulė: фонетика цих слів надто відрізняється.

Прусська назва свині збереглася також у топонімії, пор. Skeurekaym < пр. skewre + пр. caymis «село»⁵⁸.

Чимало сумнівів викликає й пояснення походження литовської назви дикої свині šernas, šėrnas, šerna. У латиській мові слово цього кореня не вживається у значенні «дика свиня». На те, що лит. šėrnas мало родича у прусській мові, вказував би прусський гідронім Serenappe < seren + ape «річка», а можливо, й топонім Sernaw⁵⁹.

Е. Френкель, спростувавши пояснення Е. Бернекера, за яким лит. šėrnas, ґрунтуючись на семантичних паралелях зі сл. veprь «вепр»: санскр. vāpati «викидає (сім’я)», гот. auhsa «бик»: санскр. ukṣāti «обприскує» тощо, пов’язувалося із санскр. kṣárati «біжить, тече, тане»⁶⁰, схильний пов’язувати лит. šėrnas із лит. šerkšnas, šārmas та іншими словами з індоєвропейським коренем *ker-⁶¹. Фонетично такий зв’язок цілком можливий, проте слова з індоєвропейським коренем *ker- як у балтійських, так і у слов’янських мовах зазвичай позначають світлі кольори або речі світлого забарвлення, пор. лит. širmas «білий із домішкою темного волосся», širvas, лат. širins, давньорус. серень «білий» тощо, тоді як вепр — тварина темного забарвлення.

Варто звернути увагу на етимологію лит. šėrnas, не згадану у словнику Е. Френкеля, але оприлюднену А. Фіком ще століття тому. А. Фік без будь-якого докладнішого обґрунтування пов’язував лит. šėrnas з лит. šer̃š, šėrtis, реконструюючи корінь *šar- «грубий на дотик»⁶². Можливо, не знайшовши придатніших семантичних паралелей, пізніші дослідники поставилися до цієї етимології скептично, і вона, як ми бачили, не потрапила навіть до етимологічного словника литовської мови. Однак етимологія А. Фіка все ж дуже переконлива: її можна обґрунтувати семантичними паралелями з інших мов, пор. угор. serte «щетина», словац. ošipiná «свиня»: словац. šip «колючка»⁶³. Як відомо, у вепра ще більше, ніж у свійської свині, помітна груба щетина. Фонетичних перешкод для пов’язування лит. šėrnas з лит. šer̃š також немає; щодо словотвору пор. лит. kernà «гущавина», пр. kirno «кущ»: лит. kėras «кущ; пень» тощо.⁶⁴

У балтійських мовах, звичайно, якщо не брати до уваги прусську через мізерність її писемних пам’яток, знаходимо дуже багато інших, менш поширених назв свині. Особливо багато серед них звуконаслідувальних назв.

⁵⁴ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 92, 94; Пам’ятки прусської мови, p. 73, 78.

⁵⁵ R. Trautmann, там само, p. 429.

⁵⁶ K. Būga, Вибрані твори, I, p. 296–297.

⁵⁷ J. Endzelīns, Давньопрусська мова, p. 249.

⁵⁸ G. Gerullis, Давньопрусські назви місцевостей, с. 161, 233.

⁵⁹ G. Gerullis, там само, p. 155, 156.

⁶⁰ E. Berneker, IF, 8, p. 284.

⁶¹ E. Fraenkel, Et. Wb., p. 974.

⁶² A. Fick, Порівняльний словник індоєвропейських мов, II, Göttingen, 1876 p. 695.

⁶³ О. Н. Трубачев, Происхождение…, p. 67.

⁶⁴ A. Sabaliauskas, Baltistica, I(2), p. 162–163.

12. Baltų ir slavų kalbų ryšiai

177

Лит. ciucė «свиня (пестлива назва, а також лайливе прізвисько)», čiukė «чюке, свиня», čiukukas «поросятко, чюкутіс», ciukūtis (LKŽd., II, 29), пор. звуконаслідувальні слова для підкликання та підганяння свиней: ciūga, ciūgā, ciuk, čiūkš.

Лит. čiūga «свиня», čiūgā, čiūgalis «порося (у дитячому мовленні)», čiūgālis «кнур, свиня (пестлива назва)», čiūgana «свиня, чюке», čiūgalis «чюкутіс, поросятко» (LKŽd., II, 94), пор. лит. čiūg «чюк, чюку (так підкликають свиней)», čiūgā, čiūgā, čiūglė, čiūgnōti «підкликати свиней».

Лит. čiūkā «свиня», čiūkas «свиня, кнур», čiukė «свиня (у дитячому мовленні)», čiūkė, čiūkis «молодий кнур», čiūkis, čiūklė «свиня (у дитячому мовленні)», čiūklis «поросятко», čiukūtis «кнур (пестлива назва)», čiūkūtis, čiūlė «стара свиня», čiūnis «кнур (пестлива назва)» (LKŽd., II, 95, 96, 99, 101), пор. звуконаслідувальні слова для підкликання свиней: čiūk, čiūk, čiūk, čiūka, čiūkā, čiūka, čiūki, čiūku, čiūkut, čiūkuōti «підкликати свиню, кажучи „чюк-чюк“», čiūkōti.

Лит. čiūotė «свиня, чюке», čiūotis «молодий кнур (пестлива назва)» (LKŽd., II, 108, 109), пор. звуконаслідувальні слова čiūo, čiūō, čiūot.

Лит. jūkšė «свиня», jūkšius «свиня, кнур» (LKŽd., IV, 375, 376), пор. звуконаслідувальне слово для підганяння свиней jūkš.

Лит. kiūkšė «свиня» (LKŽd., V, 913), пор. kiukšėti «хрюкати (про свиню)».

Лит. kriukā «свиня», kriūkė, kriuksė, kriūkšė (LKŽd., VI, 641, 644, 645, 647, 648), пор. kriū «вигук для передавання рохкання свині», kriūkt.

Лит. krūksis «поросятко» (LKŽd., VI, 695, 696), пор. krūk «вигук для передавання рохкання свині».

Лит. kuciūtė «свиня», kuciūkas «кнур, свиня (зазвичай так називають, підкликаючи)» (LKŽd., VI, 755, 756, 757), пор. звуконаслідувальне слово для підкликання свиней kuc.

Лит. kūkas «свиня, кнур», kūkā «свиня (у дитячому мовленні)», kūkā, kuksa, kūksis «кнур, поросятко», kūkšis, kūktė «свиня», kūkūlė, kūkūtas «поросятко», kūkūtė «свинка», kūkūtis, kūkūtis «поросятко, свинка», kūkūtis, kūkūtīs (LKŽd., VI, 791, 792, 795, 801, 802, 803, 807, 810, 817, 818), пор. звуконаслідувальні слова для підкликання свиней: kūkal, kūkat, kūks, kūkt, kūkut.

Лит. kvykulys «кнур», kvykūtis «поросятко» (LKŽd., VI, 1094), пор. лит. kvýkti.

Назви свині аналогічного походження знаходимо і в латиській мові. Насамперед, здається, саме так слід пояснювати назву свині в літературній латиській мові cūka. J. Endzel̄ynas⁶⁵ схилявся до пояснення, що лат. cūka походить від *sūka (пор. перс. xūk, давньоангл. sugu, лат. sucula, кімр. hucc, лат. sukis) через зменшувальну форму cūcina, у якій c- вважається таким, що виникло із s- шляхом асиміляції. Однак численні приклади назв свині звуконаслідувального походження як у балтійських, так і загалом в індоєвропейських, а також у неіндоєвропейських мовах спонукають вважати лат. cūka словом звуконаслідувального походження; наприклад, крім згаданих литовських назв свині звуконаслідувального походження, пор. також рос. чуха, чухна, чухня, чушка, чучка, слов. čuna, čunka, čunja, čunjoga, рос. юс «поросятко», юсочка «свинка», рос. дюшка «свиня», дюк, дзюк, дюхман, кашуб. buxla, нім. Zuckel «молода свиня», Suckel, швейц.-фр. couce, coutche, coutsi, couci «пестливі назви свині та вигуки для її підкликання», авар. cuka «свиня»⁶⁶.

⁶⁵ EM, I, p. 398.

⁶⁶ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, p. 294; M. Niedermann, Tauta ir žodis, II, p. 443; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 75–76; O. H. Трубачев, Происхождение…, p. 68; K. Müller, ZfSl, 2, 1966, p. 225.

178

Поряд із cūka у латиських діалектах трапляються також форми cūcene «молода свиня, свиноматка», cūcēns «маленька свиня», cūcis «молода свиня», cūcietis «свиня», cūčka «свиноматка», демін. cūciņa, зневажл. cūkele, cūža «худа свиня», cugītis «маленьке (жирне) порося», демін. cūcele, cūciņa (EM, I, 397, 398; EH, I, 279, 280), cūčka «свиноматка», cūcis «молода свиня, порося», демін. cūčaks, cūča, демін. cūčele, cūčelite, cūga «пестлива назва свині», cūgiņa (EM, I, 418, 424; EH, I, 294, 298), cigiņa «свиня (у дитячій мові)» (EH, I, 269).

Звук наслідувального походження є також:

Лат. kvīnka «свиня, що верещить», kvīnīta «худа свиня, що постійно верещить», kvīka «свиня, що верещить», kveksis «різновид свині» (EM, II, 355; EH, I, 689), пор. лат. kvīnkt «тихо верещати (про поросят)», kvīkt «верещати».

Лат. rekšis «кнур», reksis «свиня, напівсвиня» (EM, III, 508), пор. лат. rekstēt «хрюкати».

Лат. rukšis «прізвисько свині», rucis, rukšēns, rukšans, rukainīte, rūkai-nīte, rukaiņa, rukselīte, rūkulis, rukulīte, ruķelīte, rūkašiņa, rukažiņa, rūcītis, rūks-tultīte, rūksis «(молода) свиня», rukse «порося (як пестлива назва)», rukšu-lītis «маленьке (біле й чисте) порося», rūcis «порося», ruisis (EM, III, 553, 556, 557, 568, 569, 588; EH, II, 382, 383, 387), пор. лат. rūkt «ревіти, гарчати», rukstēt.

Лат. ūce «пестлива назва свині» (EM, IV, 296) — слово досить неясного походження; можливо, його слід пов’язати з лат. ūicēt «(про дітей) повзати на руках і ногах».

Лат. uršēklis «порося, що хрюкає», urgucā «(поросна) свиноматка» (EM, IV, 305, 308; EH, II, 715), пор. лат. urr — вигук, яким кличуть свиней (додому).

Як ми вже зазначали, висловлювалися припущення, що первісним значенням і.-є. *porkos було «той, хто риє». Семантичні паралелі такому тлумаченню є і в балтійських мовах:

Лит. knistikis «свиня (слово-загадка)», kniūsas, kniūstas, kniūstė (LKŽd., VI, 258, 269, 270), пор. лит. knisti.

Лат. rakuliņa «та, що риє, — прізвисько свині», rakulīte, rakušiņa, ruocenīte, ruokuliņa, ruokulīte (EM, III, 475–6, 576, 581; EH, II, 353), пор. лат. rakt «копати, ритися».

Лат. rukša «свиня, що риється», rušainīte, rušulīte, rušulīna (EM, III, 564, 565; EH, II, 383), пор. лат. rušināt «ритися, шкребти, дряпати, копати щось».

І в литовській, і в латиській мовах трапляються назви свиней, утворені від назв кольорів:

Лит. bálcikas «біле порося», bálčkīs, baltrīns, bálčkē «біла свиня» (LKŽd., I, 481, 505), пор. лит. báltas.

Лит. blisė (M. Katkus⁶⁷, 67), пор. лит. blisas «білий (про худобу)», blėsis < нім. Blässe.

Лит. dėglis «підпалена свиня», dėglė, deglė, dėglis, deglýs, dėglius, deglóji, dāglis, daglē (LKŽd., II, 141, 249), пор. лит. dėglas «рябий (про свиню)», dāglas.

Лат. dāgle «свиноматка кольору жару», daglis «кнур із плямами кольору жару», демін. daglītis «строката біло-чорна свиня» (EM, I, 430; EH, I, 302), пор.

⁶⁷ M. Katkus, Raštai, Vilnius, 1965.

12*

179

лат. dagls «біло-чорної масті, рудого кольору з чорними плямами; звичайно лише про свиней».

Лит. juõčkė (M. Katkus, 67), пор. лит. juõdas. Лат. juõzis «порося з поперечною смугою на спині» (EM, II, 128), пор. лат. juõsta «пояс», juõzt «підперізувати».

Лит. kéršė (M. Katkus, 67), пор. лит. kéršas. Лит. žilė (M. Katkus, 67), пор. лит. žilas.

Є й назви свині іншого походження, пов’язані з іншими особливостями цієї тварини:

Лат. kõra «велика, худа свиня» (EM, II, 255), пор. лат. kõrāt «повільно йти, волочитися».

Лат. žnargle «(худа) свиня, яка не хоче як слід їсти», žnėrgle, žnėrba, žnėrga «порося або дитина, яка не хоче як слід їсти» (EM, IV, 823, 825; EH, II, 821), пор. лат. žnėrgāt «бути перебірливим у їжі, їсти без належного апетиту».

Окрім згаданої раніше назви кнура (лит. kuilỹs), яку багато мовознавців вважають запозиченням зі слов’янських мов, у балтійських мовах трапляються ще окремі, рідше вживані назви свині іншомовного походження:

Лит. kabõnas «молодий кнур, беконний кабанчик», зменш. kabonaitis, kaboniõkas (LKŽd., V, 25), найімовірніше, походить із білоруської, пор. білорус. kabān, рос. кабан, польськ. kaban. Джерелом слов’янських слів є тюркські мови, пор. кирг. kaban та ін.⁶⁸

Лит. knūras «молодий кнур», knūrus «кнур, дикий кабан» (LKŽd., VI, 266, 279) також, найімовірніше, є запозиченням зі слов’янських мов, пор. білорус. кнур «кнур, дикий кабан», укр. кнур «молодий кнур», польськ. knur. Своєю чергою це слово слов’янських мов має дуже неясне походження; повнішою його формою є давньорус. кънопоз, перший компонент якого пов’язують із рос. корный (пор. корпоухий «з обрізаними вухами»), а другий намагаються пов’язати з гр. ὄρχις «яєчко», з яким, як вважають, споріднене й литовське слово erżilas⁶⁹.

Лит. antrius «кнур, кабан», antris, intrius (LKŽd., I, 139; IV, 126) — полонізм, пор. польськ. wnęt(e)r «самець із захованими яєчками».

Лат. māška «свиня з поросятами» (EM, II, 546–7; EH, I, 784), найімовірніше, як вважав J. Endzelynas, походить від mačka, а це слово — від рос. мачка «матуся».

Лат. švinka «свиня» (EH, II, 661), очевидно, походить від рос. свинка «свиня»; щодо š- пор. лат. švakstēt: svakstēt, švampāties: svampāties, švepstis: svepstis, švips-tēt: svipstēt та ін.

Лит. švinė «свиня» (Жагаре, Шакина, Грузджяй) також може бути словом слов’янського походження, пор. польськ. świnia⁷⁰.

Як бачимо, назви свині в балтійських мовах надзвичайно різноманітні. Вони не мають спільної видової назви цієї тварини. Окремі балтійські мови добре зберегли деякі давні індоєвропейські назви свині. У цих мовах багато свинячих назв звуконаслідувального походження. Походження частини назв досі не з’ясоване належним чином. Назви свині в балтійських і слов’янських мовах досить сильно відрізняються, хоча є й певні спільні риси.

⁶⁸ M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 495; O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 69. ⁶⁹ M. Vasmer, Et. Wb., I, 580; O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 65–66. ⁷⁰ A. Senn, Journal of Central European Affairs, 1956, Juli, p. 190, plg. E. Fraenkel, Et. Wb., p. 1045.

180

КІШКА

Якщо є достатні підстави вважати собаку першим чотириногим другом людини, то кішку, без сумніву, слід вважати останньою з приручених нею свійських тварин. Першими приручили кішку стародавні єгиптяни. На малюнках Стародавнього Єгипту вона починає з’являтися за часів правління XII династії фараонів, тобто на початку II тисячоліття до н. е.¹. Стародавні єгиптяни розводили багато кішок, вважали їх священними тваринами, а після смерті навіть бальзамували. Про значення кішки в Стародавньому Єгипті широко розповідає грецький історик Геродот, а Діодор Сицилійський (друга половина I ст. до н. е. — початок I ст. н. е.) описав побачений на власні очі випадок, коли одного римлянина, який ненароком убив кішку, сама розлючена юрба єгиптян убила.

У Європі свійські кішки з’являються значно пізніше. У писемних джерелах свійська кішка вперше згадується в середині I тисячоліття н. е. Хоча щодо деяких латинських джерел цього періоду можна дискутувати, чи вжито там слово cattus (catta) у значенні дикої чи свійської кішки, у біографії папи Григорія Великого, датованій приблизно 600 роком н. е., сказано, що він «нічого не мав у світі, крім однієї кішки, яку часто пестив і, наче подругу спільного життя, зігрівав у своїх обіймах». В. Гейн припускає, що у Римській імперії свійські кішки найактивніше поширювалися у IV чи V столітті н. е. у зв’язку з нашестям азійських пацюків або іспанських кролів. Саме тоді лат. cattus, catta, яке раніше означало різних диких звірят (ласку, куницю), набуває нового значення — «свійська кішка»². З Рима свійські кішки, а разом із ними й назва цієї тварини, поширювалися в інші європейські країни. Ймовірно, у другій половині I тисячоліття кішка поступово починає поширюватися і в слов’янських та балтійських землях. Так, в археологічних розкопках на території Польщі, що датуються VIII—XII століттями, вже знаходять деякі рештки свійської кішки. У розкопках приблизно того самого періоду подібні рештки знаходять і на територіях Литовської та Латвійської РСР³ (в Англії свійська кішка в X столітті також була рідкісною твариною⁴).

Походження лат. cattus, catta дуже неясне. Деякі мовознавці схилялися до думки, що римляни могли запозичити таку назву цієї тваринки, яка тоді ще була дикою, у германців. Адже в германських землях дикі кішки були дуже улюбленими звірятами. У германській топонімії дуже часто трапляється форма *kat(t) «вигин, кривизна», отже, первісне значення слова «кішка» могло бути «тварина з вигнутою спиною». Щоправда, така сама назва цієї тварини була поширена і в кельтських землях, пор. кімр. cath, корн. cath, брет. caz, ірл. cat. Це дало підстави вважати назву кішки спільним германо-кельтським або кельто-германським словом⁵. Германське походження лат. cattus, catta частково підтверджувало б

¹ V. Hehn, Культурні рослини та свійські тварини під час їхнього переходу з Азії до Греції та Італії, а також до решти Європи, Berlin, 1902, с. 456—457; C. Keller, Походження найдавніших свійських тварин, с. 81—83; M. Hilzheimer, Свійська тварина,—M. Ebert, Реальний словник доісторичної доби, V, с. 220; H. Ranke, там само, с. 220; Е. А. Богданов, Походження свійських тварин, с. 294—301.

² V. Hehn, ten pat, p. 462; O. Schrader, Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde, I, p. 565.

³ W. Hensel, Die Slaven im frühen Mittelalter, p. 79, 94; K. Паавер, Формирование териофауны и изменчивость млекопитающих Прибалтики в голоцене, p. 370—371.

⁴ Е. А. Богданов, ten pat, p. 295.

⁵ O. Schrader, ten pat, I, p. 566; F. Kluge, Et. Wb., p. 357.

181

Ту обставину, що в латинській мові справді є чимало назв диких тварин, запозичених із германських мов, пор. лат. alcēs «лось» < герм. álxis, лат. ūrus «ведмідь» < герм. *ur, лат. bīsōn «зубр» < герм. wisund тощо. Отже, з назвою дикої кішки римські воїни могли познайомитися і в германських землях. Однак таке припущення насамперед спростовує те, що на підставі фактів германських мов неможливо переконливо пояснити походження назви цієї тварини. Крім того, проти подібного твердження свідчила б і історія самої тварини. Не здобула широкої підтримки й гіпотеза, за якою джерелом лат. cattus та назв кішки в інших європейських мовах із тим самим коренем є нубійське kadi. Ця гіпотеза ґрунтується переважно на тому, що Єгипет був осередком одомашнення кішки, проте наразі даних на її підтвердження мало. Тому багато дослідників, скептично ставлячись до обох щойно згаданих нами гіпотез, вважають лат. cattus мандрівним словом неясного походження⁶.

Немає одностайної думки щодо того, яким шляхом ця назва кішки потрапила до слов’янських мов. Джерело слов’янського kotъ намагалися шукати щонайменше в кількох місцях. А. Стендер-Петерсен⁷ вважав таким джерелом гот. *katts, К. Кнутсон⁸ — нім. нижньонім. katt. М. Фасмер свого часу намагався виводити сл. kotъ із середньогр. χάττα (пізніше він сам відмовився від цього пояснення)⁹. Однак найбільше прихильників здобула все ж гіпотеза, що джерелом сл. kotъ є лат. cattus¹⁰. Таку гіпотезу, мабуть, найбільше підтримувала б і історія самої тварини.

У слов’янських мовах слово kotъ спочатку, очевидно, вживалося як родова назва тварини — і самця, і самиці, — а вже згодом, у самих слов’янських мовах, з’явилися нові варіанти назви відповідно до статі та віку тварини. Різні варіанти цієї назви кішки досить широко поширені у слов’янських мовах, пор. давньорус. котъка, рос. кот, кошка, котёнок, укр. кіт, кішка, білор. кот, кошка, болг. котка, котак, котарак, кот, коте, серб.-хорв. кот (лише в писемних пам’ятках XVI ст.), чеськ. kocka, kocour, kote, kot (у діалектах), словац. kot (у діалектах), kocúr, koča, kočiatko, польськ. kot, kotka, кашуб. koet, koetka, верхньолуж. kóćka, kocor, kacor, нижньолуж. kót, koca, kocka, kocor¹¹. Як бачимо, ця назва кішки найбільш поширена в північній групі слов’янських мов — у сербсько-хорватській і словенській мовах вона майже не вживається (пор. серб.-хорв. мас̌ка, мачак, словен. mačka, mačák, máček). Отже, вона своєрідно охоплює ареал північних слов’янських і, як побачимо далі, балтійських мов.

Така назва кішки трапляється в трьох балтійських мовах, пор. лит. katė, латис. kaķis, давньопрус. catto. Шлях цієї назви до балтійських мов також досить неясний. Я. Ендзелін вважав назву кішки в балтійських мовах, імовірно, запозиченням із нижньонімецької або слов’янських мов (...zunächst entweder aus mnd. katte oder aus slav. kotъ)¹². Р. Траутман вважав назви цієї тварини у слов’янських і балтійських мовах спільним запозиченням¹³.

⁶ M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 643—644; F. Slawski, Sl. et., II, p. 559; O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 96; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 96.

⁷ A. Stender-Petersen, Slavisch-germanische Lehnwortkunde, Göteborg, 1927, p. 354—356.

⁸ K. Knutsson, Die germanischen Lehnwörter im Slavischen von Typus buky, Lund, 1929, p. 63—64.

⁹ M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 643.

¹⁰ O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 96; F. Slawski, Sl. et., II, p. 559; M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 643.

¹¹ O. H. Трубачев, Происхождение..., p. 95; F. Slawski, Sl. et., II, p. 559; M. Vasmer, Et. Wb., I, p. 643.

¹² EM, II, p. 171.

¹³ R. Trautmann, B-sl. Wb., p. 120.

182

Мабуть, жодне з цих тверджень не можна ані категорично відкинути, ані підтвердити. Утім, видається, що питання про назву кішки в балтійських і слов’янських мовах правильніше розглядати разом, але, звичайно, не слід розуміти це так, ніби ця назва є спільним запозиченням балто-слов’янської доби. Такому твердженню суперечила б хронологія, адже і в балтійські, і в слов’янські мови це слово потрапило вже зі значенням «домашня кішка», а це поняття, як ми бачили, виникло лише в середині I тисячоліття. З цієї причини цю назву кішки не вважають навіть спільнослов’янським запозиченням. Слід припустити, що слов’яни й балти познайомилися з нею приблизно наприкінці I тисячоліття десь поблизу межі між північними слов’янами та південними балтами, і звідти ця назва поширилася на південь і північ: на півдні не досягнувши самих південних слов’янських мов, а на півночі потрапивши до латиської мови через куршів.

У литовській мові засвідчено чимало варіантів цієї назви кішки, пор. katė, katìs, kãtinas «кіт», kãtas, katiniòkas, kačiùkas «кошеня», kačiùkė, kačiùkštis, kačiùtė, kačiùtė, kačiùtis, kačiòkas, kačiùtis, katėnas, katėlis, katýnas, katinùkas, katýtis, katùkas, katùtis, katùtis (LKŽd., V, 32–3, 406, 407, 410, 411, 415). У литовській мові, як і в деяких слов’янських мовах, пор. рос. кошка, укр. кішка тощо, для видової назви цієї тварини узагальнилася назва самиці.

Назва кішки з цим коренем досить часто трапляється також у литовській гідронімії, пор. Kãtupis, Kãtino upelis, Katinėlis (оз.), Katinravis, Katišius (оз.).¹⁴

Досить багато варіантів цієї назви кішки вживається і в латиській мові, пор. лат. kaķis, kaķe, kaķenīce, kaķene «самка кішки», kaķīte, kaķine, kaķiene, katene, katana, katins «кіт», katans, kaķēns, kaķēns «молода кішка, кошеня», kaķulēns, kaķulītis, kaķēlēns, kaķenītis (EM, II, 139–40, 171; EH, I, 576, 592).

Я. Ендзелін пояснює, що лат. kaķis su k замість очікуваного t виникло з куршської мови, де називна форма була *katis, а родова вже kata, яка в латиській мові перетворилася на kaka, а за її зразком та під впливом інших відмінкових форм із k цей останній приголосний узагальнився в усій парадигмі¹⁵.

Різні латиські варіанти назви кішки трапляються також у латиській топонімії, пор. Kaķupe, Kaķupīte, Kaķeņezers, Kaķītes-strauts, Kaķēni, Kaķinkalns тощо.¹⁶

Лат. kaķis, тобто форма чоловічого роду цієї назви, є також видовою назвою тварини. Подібний процес відбувся і в польській мові, де функцію видової назви тварини виконує форма kot.

У пам’ятках прусської мови слово catto зафіксовано лише один раз, та й то у сполученні Paustocatto «дика кішка» (Paustocatto Wildekatze, 665-те слово Ельбінгського словничка)¹⁷, однак його автентичність не викликає сумнівів, оскільки назва кішки дуже часто трапляється і в прусській топонімії, пор. Kath, Katelauke (<Kath+pr. laucks «поле, нива»), Kathenmedien (<Kath+pr. median «ліс»), Katpanye (<Kath+pr. pannean «болото, багнистий луг»), Kattenplick, Cattiten¹⁸. Навіть пр. Paustocatto може бути калькою

¹⁴ Словник назв річок і озер Литовської РСР, с. 70–71.

¹⁵ EM, II, p. 140.

¹⁶ J. Endzelīns, Latvijas PSR vietvārdi, I, 2, p. 8–11, 58.

¹⁷ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, с. 91; Пам’ятки пруської мови, с. 72.

¹⁸ G. Gerullis, Die altpreussischen Ortsnamen, p. 57–58, 233; J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 190.

183

з нім. wilde Katze, пор. прус. pausto «дикий»: ст.-сл. pustъ; пор. також прус. paustocaičan «дикий кінь (wildes Pferd)» (слово 654 зі словничка з Ельбінга).

У литовській та латиській мовах є чимало назв кішки звуконаслідувального походження, які зазвичай уживаються в дитячій мові або мають певного пестливого відтінку.

Лит. kăcas, kăče, kăcius, kaciukas, kăckis (LKŽd., V, 29–30); пор. лит. kăc «вигук, яким кличуть кішку», kacėnti «кликати кішку».

Лит. kicà, kicaras, kičė, kicius, kickà, kickis, kickė, kicūkas, kičiulis, kičūtė (LKŽd., V, 740–1); пор. лит. kic «вигук, яким кличуть кішку», kicénti «кликати кішку».

Лат. kicitis «кішка (у дитячій мові)» (EH, I, 607); пор. лат. kic, kic, kic «вигук, яким відганяють котів, овець і кіз», kicinât «вигнати кішку з приміщення».

Слід зауважити, що назви кішки, утворені від подібних звуконаслідувань, трапляються і в слов’янських мовах; пор. рос. киска, верхньолуж. hica, чеськ. čiča, cicka, словац. cica, cicka. О. Трубачов¹⁹, очевидно, цілком обґрунтовано припускає, що такі звуконаслідування можуть бути давнішими за саму назву кішки (мається на увазі слов. kotъ тощо), оскільки вони широко вживаються в багатьох мовах не лише для кликання кішки, а й інших тварин²⁰.

У латиській мові назви кішки звуконаслідувального походження типу kic, kac не набули широкого поширення, оскільки там ці звуконаслідування не набули специфічного значення заклику до кішки, як, наприклад, у литовській мові.

Для кликання кішки в латиській мові найчастіше вживаються звуконаслідування: īņi, īņci, mīņc, mīņci, piņc та інші їхні фонетичні варіанти²¹. Поряд із цими звуконаслідуваннями в латиській мові трапляються також назви кішки: īņcis, ince (EM, I, 707; EH, I, 430), mīņcis (EM, II, 629), piņcis, piņče (EM, III, 218; EH, II, 234). У певних випадках ці назви кішки можуть бути словами звуконаслідувального походження, що виникли від щойно згаданих нами звуконаслідувань īņci, mīņci, piņc, але це вже пізніший процес. Насправді звуконаслідування īņci, mīņci походять від назв кішки, джерелом яких, своєю чергою, була німецька мова. Лат. īņcis, ince походять від нім. Hinz, Hinze «ім’я кота у звіриній байці»²², а нім. Hinz — це пестлива форма особового імені Heinrich; пор. Fritz – Friedrich, Götz – Gottfried тощо²³. Лат. mīņcis походить від нижньонім. minze, mintse «кішка»²⁴.

Лат. звуконаслідування piņc і назва кішки piņcis, piņče могли виникнути як римовані утворення поряд із лат. īņci, mīņci та похідними від них назвами кішки.

Інша назва кішки, дуже широко вживана в латиській мові, — ruņcis, ruņčiņš, ruņčelis, ruņčuks, ruņčukēns, ruņcēns, ruņcins, ruņciene, ruņka, ruņkis, ruņķis (EM, III, 561, 570; EH, II, 384, 385) — імовірно, також має звуконаслідувальне походження. Цю назву кішки, мабуть, слід пов’язувати з дієсловом rūkt «шуміти, мчати, ревти, гуркотіти, клекотіти, бурчати, гарчати»; пор. lācīs, lauva, vilks, cūka, dundurs, rubenis, kakis rüc (EM, III, 569; EH, II, 388); пор. також лит. rūkti «ревти», рос. рычать, давньоісл. rymja «ревти, бурчати» тощо²⁵.

¹⁹ O. H. Трубачев, Происхождение…, p. 99.

²⁰ O. H. Трубачев, ten pat; F. Kluge, Et. Wb., p. 371.

²¹ K. Draviņš, V. Rūķe, Interjektionen und Onomatopöie in der Mundart von Stenden, Lund, 1962, p. 58.

²² J. Sehwers, Sprachlich-kulturhistorische Untersuchungen, p. 41.

²³ F. Kluge, Et. Wb., p. 309.

²⁴ J. Sehwers, ten pat, p. 80; EH, I, p. 815.

²⁵ EM, III, p. 561; J. Pokorny, Et. Wb., p. 867–868.

184

З латиської мови ця остання назва кота потрапила також до деяких литовських діалектів, поширених на території Латвії, пор. rūcis «кіт» (Папіле, Вешняй, Кайряй).

У литовській і латиській мовах трапляються також поодинокі назви кота іншого походження, здебільшого вузьковживані й такі, що мають певний семантичний відтінок:

Лит. čiurūkas «кіт (у загадці)» (LKŽd., II, 122), пор. лит. čiūr «звуконаслідувальне слово, що вживається в різних значеннях», čiurūkas «гусеня», čiūra «сука», čiurinėti «рухатися, ходити», čiurą «той, хто мочиться в ліжку».

Лит. knerpė «кішка (фольклорне слово)» (LKŽd., VI, 219), пор. лит. kner̃pti, knir̃pti.

Лит. kniaukà «кішка (у загадці)» (LKŽd., VI, 224), пор. лит. kniaũkti.

Лит. ráinis, -ė, raĩnis, -ė «кіт», пор. лит. ráinas, raĩnas.

Лат. svīpuris «великий сірий кіт із чорними смугами» (EM, III, 1163), пор. лат. svīpurains «картатий», svīpelēta pele «коричнева польова миша з чорною смугою вздовж спини».

Лат. tīsele «кішка», tīsītis (EM, IV, 204) — слово неясного походження; можливо, його слід пов’язати зі звуконаслідувальним словом tisu «вигук, уживаний під час дражніння» (EM, IV, 198).

На завершення огляду назв кота слід ще звернути увагу на те, що в литовській мові збереглася давня назва дикої кішки vilpišys. Це слово трапляється у словниках литовської мови Східної Пруссії, пор.:

Дика кішка, WilpiBys, Bio, чол. р. Medinnė Kattė (Ph. Ruhig, Lex., II, 402).

WilpiBys, Bio, чол. р. — дика кішка (Chr. G. Mielcke, Wb., I, 330).

Дика кішка, WilpiBys, io, чол. р. Medinnė Kattė (Chr. G. Mielcke, Wb., II, 541).

З цих джерел така назва дикої кішки потрапила також до інших словників і різноманітних текстів, виданих у Східній Пруссії та Литві.

Отже, першим джерелом цього слова є словник П. Ругіса. Г. Г. Ф. Несельман у своєму словнику зазначає, що таке слово невідоме поблизу Рагніта. Не чув такого слова й Ф. Куршайт. Однак сумніватися в його автентичності не доводиться, оскільки воно трапляється в литовській топонімії та антропонімії. І Ф. Куршайт, і Г. Г. Ф. Несельман наводять ойконім Vilpišiai (… Wilpischen ist der Name eines Dorfes im Kirchspiel Gerwischkehmen in einer ehemals waldigen Gegend bei Gumbinnen… G. H. F. Nesselmann, Wb., 80). Такий ойконім є також поблизу Таурагенів (Vilpišiai), а в Молетському районі трапляється назва села Vilpiškiai. Відомі прізвища Vilpišauskas, Vilpiševskis, Wilpiszy (полонізована форма).

Лит. vilpišys — давнє індоєвропейське слово. Інші балтійські, а також слов’янські мови його не знають. Воно споріднене з лит. lãpė, лат. volpēs та іншими словами кореня праіндоєвр. *ulp, *lup-, що означають різних хижих звірів (лисицю, шакала, вовка). За значенням лит. vilpišys найближче до середньоперс. gurpak «домашня кішка», перс. gurba; тут іран. *urpa відповідає праіндоєвр. ulpos²⁶.

Із слов’янських мов назву дикої кішки зберегли старослов’янська та польська мови, пор. ст. сл. stbblb, stbplb, ст. пол. zdeb, step, пол. żbik, żbik. Етимологія цього слова досить неясна. Одні дослідники (G. Ilinskis, A. Brückner) пов’язують його з лит. stiprūs, інші (O. Trubačiovas) — із рос. стебель, лит. stiebas; таким чином, первісне значення сл. *stbjb було б «сильна кішка» або «та, що живе в очереті»; на користь останньої етимології свідчить одна із сучасних російських назв дикої кішки — камышовый кот²⁷.

²⁶ J. Pokorny, Et. Wb., p. 1179; E. Fraenkel, Et. Wb., p. 340, 1254.

²⁷ O. H. Трубачев, Происхождение…, p. 92–94; A. Brückner, Sl. et., p. 649–650.

185

Отже, як бачимо, у балтійських і багатьох слов’янських мовах уживається спільна назва кішки, найімовірніше, запозичена приблизно в той самий час з одного й того самого джерела. У балтійських і слов’янських мовах є чимало вужче вживаних назв пізнішого походження, здебільшого звуконаслідувальних. Крім того, у литовській і слов’янських мовах уживалася назва дикої кішки різного походження.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Оглянувши назви свійських тварин у балтійських мовах, можна зробити деякі висновки загальнішого характеру.

Балтійські мови порівняно добре зберегли давні індоєвропейські назви свійських тварин (лит. šuo, лат. suns, пр. sumis; лит. avis, āvinas, лат. avs, auns, пр. awins; лит. ėras, jėras, vēras, лат. jērs, пр. eristian; лит. ožys, ožka, лат. āzis, пр. wosee, wosux; лит. gīovs; лит. veršis, лат. vērsis, пр. werstian; лит. pėkus, пр. в одниці гал. pecku; лит. ašvā, ašva, ašvėnis, пр. aswinan «молоко кобили»; лат. svēns, suvėns, пр. swintian; лит. paršas, пр. parstian та ін.).

Серед балтійських мов не можна виокремити якусь одну з огляду на архаїчність лексики цієї сфери. Наприклад, латиська мова не зберегла давньої індоєвропейської назви коня (іє. *ēk̑uo-s), тоді як у литовській мові зникла давня індоєвропейська назва великої рогатої худоби (іє. *gʷou), що збереглася в латиській; у литовській мові немає слідів давньої індоєвропейської назви свині (іє. *sūs/*su̯u), добре збереженої в латиській, однак у латиській мові слов’янізм kaza витіснив давню індоєвропейську назву кози, яка збереглася в литовській і прусській мовах (лит. ožka, пр. wosee) тощо.

Серед цієї лексики своєрідно вирізняється латиська назва великої рогатої худоби luōps, яка має точний відповідник лише в албанській мові — алб. lopë.

Якщо порівняти назви свійських тварин у балтійських мовах із назвами цих тварин в інших гілках індоєвропейських мов, чітко видно, що найбільше спільного в них зі слов’янськими мовами (лит. kárvė, пр. curwis «бик»; рос. корова, пол. krowa тощо; лит. tėlias, teliūkas, лат. telš, telēns: пол. ciele, рос. теленок тощо; лат. vepris (лит. Vėpriai, Vepriškiai, Veprinis): рос. вепрь, пол. wieprz тощо). Серед балтійських мов не можна вирізнити якусь одну за близькістю давньої лексики цієї сфери до відповідної слов’янської лексики.

У всіх балтійських мовах знаходимо досить багато слов’янських назв свійських тварин, здебільшого це пізніші запозичення. Серед запозиченої лексики цієї сфери найбільшу групу становлять саме слов’янізми. Частина слов’янізмів проникла в усі три балтійські мови, інші властиві двом (найчастіше литовській і латиській) або лише одній із них (лит. kūrtas, лат. kūrts, пр. curtis; лит. kuilys, лат. kuilis, пр. cuy lis (слов’янське походження останніх слів сумнівне); лит. telyčia, лат. telica; лит. barõnas, лат. baranina; лит. drigantas, лат. driganis; лит. rumõkas, лат. rumāks; лит. sābalas «таке собаче ім’я», лат. sabulis; лат. kaza, пр. sūdenikis, пр. wuysis, лит. gončas, лит. škapā, лит. bulānas, лит. kabõnas, лит. kniūras тощо). Джерелами запозичень зазвичай є сусідні білоруська, російська та польська мови. До латиської мови деякі слов’янізми могли потрапити також із литовської. Слов’янізми в прусській мові здебільшого мають польське походження.

Балтійської лексики цієї сфери до слов’янських мов потрапило дуже мало (пол. parsiuk, білор. парсюк, рос. паршук).

186

Можна виокремити також спільнобалтійський шар назв свійських тварин (лит. žirgas, лат. žirgs, прус. sirgis; лит. ežilas, лат. ērzelis; лит. kumelỹs, kumelė̃, лат. kumelš).

Є чимало назв, часом дуже давнього походження, властивих лише одній із балтійських мов (лит. kalė (: лит. kalývas, kalýbas), лит. kėltava, kėltuva (: лит. kėlti), лит. galvijas (: лит. galvà), лит. arklys (: лит. árti), лит. šérnas (: лит. šerỹs), лит. vilpšỹs (: лит. lãpė), лит. jáutis (: лит. júngas, гідронім Jautin свідчить, що така назва могла існувати й у прусській мові), лит. meitėlis (: лит. mįsti, пор. також прус. nomaytis), лит. penìmis (: лит. penėti), лит. kiaũlė, прус. skēwre, лат. baruõksnis (: лат. baruot), прус. klente, clynth, прус. camstian та ін.).

Певний вплив на лексику балтійських мов у цій сфері мала німецька мова; цей вплив дещо виразніше відчувається в латиській мові (лит. būlius, лат. bullis; лат. buks, лат. krakīs, kragīs, лат. mīncis, īncis, лат. pakans, лит. cieķe, cēķe та ін.). Через латиську мову окремі германізми цього типу потрапили й до литовської.

У литовській мові знаходимо також кілька вузьковживаних слів фінно-угорського походження (лат. cone, soņnis, лат. mustika, лат. punika, лат. sēkis та ін.). Натомість вплив балтійських мов на фінські мови Прибалтики в цій сфері досить значний (фін. oinas, ест. oinas; фін. vuohi, ест. voho; фін. härkä, ест. härg; фін. jäärä, ест. jäär та ін.).

Серед багатьох вузьковживаних (здебільшого новішого походження) назв і кличок свійських тварин у балтійських мовах можна виокремити кілька семантичних груп.

Дуже численною є група слів звуконаслідувального походження (лит. čiūče, čiūčė, burūtė, burýtė, bašis, bažiukas, kūčė, kuriūtė, cibė, cibūtė, įygagas, kūžė, kūžius, čiūga, čiūka, čiūotė, jukšė, kriukė, kuciūtė, kūkas, kukūtis, kãcas, kicaras, kicà; лат. kuča, kucēns, birīte, biritina, bice, buce, bēja, mēja, mūja, nūža, tručina, cigiņš, cīga, trūta, kosīņš, kuziņa, kuža, kvīņka, kveksis, reksis, ruksis, kicītis та ін.). Найчастіше це слова дитячої мови або слова з пестливим відтінком.

Велику групу становлять також клички тварин, утворені від назв відповідних кольорів; деякі з цих назв кольорів уживаються лише щодо тварин (лит. balnė, dūmė, dvylė, keršė, laukė, pãlsė, pelėkė, šėmõji, žalõji, bėris, brišis, palvis, sartis, šir̃mis, širvis, šyvis; лат. brūnala, dūkala, dūmala, lāuce, melle, pālse, sārtala, sirmala, bēris, dārceis, dūkanis, lāucis, sarkanis, sīrmis та ін.).

Для латиської мови дуже характерні назви корів, утворені від назв дня їхнього народження або часу загалом (лат. cētala: cēturdiēna, dienala: diena, launadzīte: launags, pirmala: pirmdiena, piektala: piektdiena, rītala: rīts, sestala: sestdiena, svēṭala: svētdiena, trešala: trešdiena, uotrala: uotrdiena, vakare: vakars та ін.). Клички корів такого типу трапляються і в слов’янських мовах.

У литовській мові корів досить часто називають іменами рослин, птахів тощо.

У балтійських мовах надзвичайно багато назв поганого коня.

Деякі клички свійських тварин у балтійських мовах мають дуже вузьке вживання, часом властиві лише окремій родині. Значна частина таких кличок, звичайно, до цієї праці не потрапила.

187

НАЗВИ ДОМАШНІХ ТВАРИН У БАЛТІЙСЬКИХ МОВАХ

(їхнє походження та співвідношення з відповідними назвами у слов’янських мовах)

А. САБАЛЯУСКАС

Резюме

У праці розглядаються назви собаки, вівці, кози, великої рогатої худоби, коня, свині та кішки.

Після розгляду назв окремих тварин робляться відповідні висновки загальнішого характеру.

У балтійських мовах давні індоєвропейські назви свійських тварин збереглися порівняно добре (лит. šuo «собака», латиськ. suns, дав.-прус. sunis; лит. avis «вівця», латиськ. avs, лит. ávinas «баран», латиськ. auns, дав.-прус. awins; лит. ėras «ягня», jėras, ėras, латиськ. jērs, дав.-прус. eristian; лит. ožys «цап», латиськ. āzis, дав.-прус. wosux, лит. ožkà «коза», дав.-прус. wosee; латиськ. guovs «корова»; лит. veršis «теля», дав.-прус. werstian, латиськ. vēršis «віл, бик»; лит. pėkus «худоба, вівця», дав.-прус. pecku «худоба»; лит. ašvà «кобила», ešva, ašvienis «робочий кінь», дав.-прус. aswinan «кобиляче молоко»; латиськ. sivēns «свиня», suvēns, дав.-прус. swintian; лит. paršas «порося», дав.-прус. parstian та ін.).

Архаїчна лексика цього роду в усіх балтійських мовах збереглася приблизно однаковою мірою. Наприклад, у латиській мові не збереглася давня індоєвропейська назва коня (і.-є. *ekuo-s), а в литовській мові зникла давня назва великої рогатої худоби (і.-є. *guou), яка збереглася в латиській мові; у литовській мові відсутня давня назва свині (і.-є. *sūs/*su̯u), яка добре збереглася в латиській мові, але в латиській мові слов’янізм kaza (пор. рос. коза) витіснив давню назву кози (лит. ožkà) тощо.

У лексиці цього роду особливо вирізняється латиська назва великої рогатої худоби liōps, що має точну відповідність лише в албанській мові — lopë «корова».

Зіставлення балтійських назв свійських тварин із відповідними назвами в інших індоєвропейських мовах дає змогу чітко виявити той факт, що балтійські назви найчастіше збігаються зі слов’янськими (лит. kargvė «корова», дав.-прус. curwis «віл»: рос. корова, польськ. krowa та ін.; лит. tėlias «теля», teliūkas, латиськ. telis, tēlens: польськ. cielę, рос. телёнок та ін.; латиськ. vepris «кнур» (лит. Vėpriai, Vepriškiai, Veprnis): рос. вепрь, польськ. wieprz та ін.). За ступенем близькості цієї лексики до слов’янської не можна окремо виділити жодної мови з усієї балтійської мовної гілки.

У всіх балтійських мовах знаходимо досить багато назв свійських тварин слов’янського походження. Серед іншомовних запозичень лексики цього роду слов’янізми становлять найбільшу групу. Деякі з них виявляються в усіх трьох балтійських мовах, інші характерні для двох (найчастіше для литовської та латиської) або для однієї окремої мови (лит. kūrtas «хорт», латиськ. kurts, дав.-прус. curtis; лит. kūlys «кнур», латиськ. kūlis, дав.-прус. cuylis (слов’янське походження цих слів досить сумнівне); лит. telyčia «телиця», латиськ. telica; лит. barōnas «баран», латиськ. baraniņa «овечка»; лит. drigantas «жеребець», латиськ. drigants; лит. rumōkas «пристяжний кінь», латиськ. rumāks «жеребець»; лит. sabalas «кличка собаки», латиськ. sabulis; латиськ. kaza «коза»; дав.-прус. slideikis «Leithund», дав.-прус. wuysis «Wachthund»; лит. gončas «гонча», лит. škapa «шкапа», лит. bulānas «буланий кінь», лит. kabōnas «кнур», лит. kniūras та ін.). Джерелом запозичень зазвичай є сусідні мови — білоруська, російська та польська. У латиську мову деякі слов’янізми могли проникнути також через литовську мову. Слов’янізми давньопрусської мови головним чином мають польське походження.

У слов’янських мовах знаходимо дуже мало назв балтійського походження (польськ. parsiuk, білоруськ. парсюк, рос. паршук).

188

Слід також виокремити спільнобалтійський пласт цієї лексики (лит. žirgas «кінь», латиськ. zirgs «кінь», дав.-прус. sirgis «жеребець»; лит. eržilas «жеребець», латиськ. ērzelis; лит. kumelýs «жеребець, лоша», латиськ. kumelš, лит. kumelė «кобила»).

Трапляється чимало назв (часто навіть дуже давнього походження), характерних лише для однієї окремої балтійської мови (лит. kalė «сука» (: лит. kalývas «білий — мається на увазі шия собаки», kalýbas), лит. keltava «худоба, велика рогата худоба», kėltuva (: лит. kėlti «піднімати»), лит. galvijas «худоба» (: лит. galva «голова»), лит. arklys «кінь» (: лит. artì «орати»), лит. šernas «дикий кабан» (: лит. šėrÿs «щетина»), лит. vilpšys «дика кішка» (: лит. lâpe «лисиця»), лит. jautis «віл» (: лит. jüngas «ярмо»; гідронім Jautin дає змогу припускати, що така назва вола існувала й у давньоруській мові), лит. metėlis «кнур» (: лит. misti «живитися», пор. також дав.-прус. nomaytis «кнур»), лит. penìmis «відгодоване порося» (: лит. penėti «годувати»), лит. kiaulė «свиня», дав.-прус. skēwre, латиськ. barukšnis «відгодоване порося» (: латиськ. baruot «годувати»), дав.-прус. klentē «корова», clynth, дав.-прус. camstian «вівця» та ін.).

У розвитку лексики тваринництва балтійських мов певну роль відіграла також німецька мова. Значніший вплив німецької мови відчувається в латиській мові (лит. būlius «племінний бик», латиськ. bullis; латиськ. buks «козел; самець»; латиськ. krāģis «шкапа», krāķis, латиськ. mīcis «кішка», īncis, латиськ. pakans «ім’я собаки», лит. ciekš «ім’я корови», cēkē та ін.). Через посередництво латиської мови окремі германізми проникли до литовської мови.

У латиській мові знаходимо також окремі назви прибалтійсько-фінського походження (латиськ. cone «баран», sōnis, латиськ. mustika «чорна корова», латиськ. punika «бура корова», латиськ. sekis «ряба кінь» та ін.). Значно сильніше відчувається вплив балтійської лексики на лексику прибалтійсько-фінських мов (фін. oinas «кастрований баран», ест. oinas; фін. vuohi «козел; коза», ест. voho; фін. härkä «віл, бик», ест. härg; фін. jäära «баран», ест. jäär та ін.).

Назви й імена свійських тварин, що вживаються вужче (найчастіше недавнього походження), можна розподілити за семантичними групами.

Дуже численну групу становлять назви звуконаслідувального походження (лит. ciucė «собака», ciūčė, лит. buriùtė «вівця», buriūtė, kuriūtė, kùčė, лит. bāsis «ягня», bažikas, лит. cibė «коза», cibūtė, лит. yāgas «кінь», kūže, kūžius, лит. ciugà «свиня», ciūkā, ciūotė, jūškė, krukūga, kuciūtė, kīkas, kukūtis, лит. kācas «кішка», kīcaras, kīcā; латиськ. kuča «собака», kučēns, латиськ. birīte «вівця», biritina, bice, buce, bēļa, mēja, латиськ. mīja «корова», nūža, tpruciņa, латиськ. cigiņš «лоша», čiga, tprūta «кінь», košiņš, kuziņa, kuža, kvinka «свиня», kveksis, reksis, латиськ. kicītis «кішка» та ін.). Здебільшого це дитячі або пестливі слова.

Велику групу становлять також імена тварин, утворені від назв відповідного кольору. Частина цих назв кольорів уживається лише для позначення масті тварини (лит. balnė «корова з білою спиною», dūmė «корова димчастого кольору», dvylė «бура корова», kėršė «ряба корова», laikė «корова з білою проточиною на лобі», pálšė «світло-сіра корова», pelėkė «мишаста корова», šėmojī «попеляста корова», žalióji «бура корова», лит. bēris «гнідий кінь», brišis «світло-жовтий, рудуватий кінь», palvis «світло-жовтий кінь», sartis «саврасий кінь», širmis «сірий кінь», širvis, šyvis «сталево-сірий кінь»; латиськ. brūnala «бурьонка», dūkala «бура корова», dūmala «темно-бура корова», lāuce «корова з білою проточиною на лобі», melle «чорна корова», palse «світло-сіра корова», sartala «темно-бура корова», širmala «сива корова»; латиськ. bēris «гнідий кінь», dārcis «рябий кінь», dūkanis «бурий кінь», lāucis «кінь із білою проточиною на лобі», sarkanis «світло-бурий кінь», širmis «сивий кінь» та ін.).

Для латиської мови дуже характерні імена корів, утворені від назви дня або загалом часу народження тварини (латиськ. cetala: четurdiena «четвер», dienala: diena «день», laīnadzīte: laīnaģs «полудень», pirmala: pirmdiena «понеділок», piektala: piektdiena «п’ятниця», rītala: rīts «ранок», sestala: sestdiena «субота», svētala: svētdiena «неділя», trešala: trešdiena «середа», uotrala: uotr diena «вівторок», vakare: vakars «вечір» та ін.).

189

У литовській мові корови часто отримують імена, що походять від назв рослин, птахів тощо.

У балтійських мовах виявляється дуже багато назв шкапи.

Деякі імена домашніх тварин уживаються в дуже вузькому середовищі й іноді характерні лише для окремої родини. Більша частина таких імен, звісно, до цієї праці не потрапила.