«утка» = лит. ant-uka «eine Schnepfe» Mielke I 6, añtukas «saxicola oenanthe» Dusetos (dep. Vozgėliai), antukỹs «t.c.» Veliuona⁵. Стаття «Die Metatonie im litauischen und lettischen». К. Буга вказує, що слова añtukas та iñtukas мають суфікс -ukas, і знову зіставляє їх зі словом añtis «Ente». В етимологічному словнику литовської мови Е. Френкеля у статті до слова añtis «Ente» знаходимо слова antuka «Schnepfe», añtukas «saxicola oenanthe, wheat ear, Weisskehlchen», antikas (Dusetos), intukas (Tauragnai, Bez. Utena), antukýtis (Veliuona) «Steinschmätzer, Steinschnäpper»⁶. Цим зіставленням важко повірити, адже kúltupys анітрохи не схожий на качку. К. Буга, мабуть, дещо ввели в оману словники Кр. Ґ. Мілке та інші, де значення слова antuka подано як «eine Schnepfe», тобто «вальдшнеп». В академічному «Словнику литовської мови» цю неточність уже виправлено: слово antuka відсилає до antukỹs, а останнє — до antikas «Oenanthe oenanthe». Словотвір діалектних термінів antukas та intukas точніше було б пояснити так: antė + -ukas та intė + -ukas. У «Словнику литовської мови» зазначено, що слова antė та intė мають значення «половиння». Крім того, слово antė (як і antìs) має ще й значення «простір за піччю». Кореляція значень «запіччя, закуток за піччю» → «половиння» дуже очевидна. Пов’язавши з цими словами аукштайтську назву kúltupys, її можна пояснити переконливіше.

K. Gaivenis

ВІДГУК НА ПРАЦЮ ПРО СЛОВ’ЯНІЗАЦІЮ БАЛТІЙСЬКИХ І ЛИТВІНІЗАЦІЮ СЛОВ’ЯНСЬКИХ ТОПОНІМІВ

Jurgen Prinz, «Слов’янізація балтійських і балтизація слов’янських топонімів на території колишньої Сувалкської губернії», Вісбаден (видавництво Otto Harrassowitz), 1968, 320 с. з картою.

Проблему слов’янізації балтійських топонімів та особових імен у лінгвістичній літературі порушують не вперше — лише протягом останнього десятиліття з’явилося кілька праць, присвячених цьому питанню¹. Однак рецензована книжка Ю. Принца за обсягом значно перевершує інші праці цієї галузі.

Книжка складається зі вступу, десяти розділів і висновків. Наприкінці книжки автор подає тематичний покажчик.

У вступі Ю. Принц, зокрема, звертає увагу на труднощі дослідження балтійської топонімії, поширеної у слов’янських краях. Він наводить приклади з книжки В. Топорова та О. Трубачова «Лінгвістичний аналіз гідронімів Верхнього Подніпров’я» (Москва, 1962), а також із праць Г. Шалля (H. Schall), які засвідчують, що частину реліктів балтійської топонімії, витлумачених цими авторами, можна інтерпретувати й інакше. У загальних заувагах Ю. Принц коротко описує етнічний склад Сувалкської губернії наприкінці XIX — на початку XX століття, критично оглядає використані

⁵ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, V., 1959, p. 393.

⁶ E. Fraenkel, Litauisches etymologisches Wörterbuch, Heidelberg—Göttingen, 1955, tt., p. 11—12.

¹ К. О. Фальк, Зі студій над слов’янізацією литовських географічних та особових назв, «Scando-Slavica», IX (1963), с. 87—103; Про методи слов’янізації литовських особових і географічних назв. Про походження та поширення назв на -ánce, «Språkliga Bidrag», т. 4, № 19, Лунд, 1964, с. 1—16; Й. Отембський, Слов’янізація литовських гідронімів і географічних назв, «Z polskich studiów slawistycznych», серія 2, мовознавство, Варшава, 1963, с. 267—286.

194

топонімічні джерела. Автор зазначає, що в тих випадках, коли форми топонімів у різних джерелах різнилися, він навів їх усі, а коли вони збігалися — указав лише книжку «Населені місця Литви» (Каунас, 1925), видану з нагоди перепису населення 1923 року (далі — L. 23).

У розділі перекладів («Die Übersetzung») автор звертає увагу на те, що особливості взаємодії балтійської та слов’янської топонімії вимагають відрізняти переклад (наприклад, лит. Raudondvaris — пол. Czerwony Dwór) від тлумачення, семантичного осмислення, тобто, по суті, від семантичної субституції (йдеться про випадки, коли топоніми з неясною семантикою через зовнішню подібність до якогось загального слова іншої мови «осмислюються», набувають ясної семантики; наприклад, лит. Višakio Rūda — пол. Wysoka Ruda). На думку Й. Принца, частіше перекладають ті назви місцевостей або їхні компоненти, первісне значення яких є загальнішим і простішим. Наприклад, лит. Senieji Alk snėnai — пол. Ol kśniany Stare: перекладається лише поняття senieji, а Alksnėnai лише пристосовується до фонетичної системи польської мови. Автор висуває на перший погляд доволі цікаву думку, що форма прикметника залежить від того, чи утворює кваліфікативний топонім поляризаційну пару: якщо кваліфікативний топонім водночас є поляризаційним, то прикметник, мовляв, має означену форму (у польській мові прикметник стоїть після іменника), наприклад:

лит. Senieji Alk snėnai і Naujieji Alk snėnai

пол. Ol kśniany Stare і Ol kśniany Nowe;

якщо кваліфікативний топонім не утворює поляризаційної пари, то його прикметник, мовляв, має неозначену форму (у польській мові він стоїть перед іменником), наприклад:

лит. Naujas Kaimas

пол. Nowa Wieś.

Однак ця думка видається сумнівною. Насамперед слід сказати, що для топоніма Naujas Kaimas відома також варіантна форма Naujasis Kaimas. Крім того, є приклади, коли кваліфікативні топоніми утворюють поляризаційні пари, але їхні прикметники мають неозначену форму, наприклад Naujas Strūnaitis ir Senas Strūnaitis (Швенчоніський район). І навпаки, прикметник у кваліфікативному топонімі, який не утворює поляризаційної пари, може мати означену форму, наприклад Senoji upė (Алунта). Очевидно, форма прикметника залежить не стільки від того, чи утворює топонім поляризаційну пару, скільки від поширеності означених прикметників у діалекті.

У цьому розділі автор наводить багато цікавих випадків перекладу: перекладається лише епітет (Kirsna, Didžioji – Kirsna Wielka), перекладається ціле слово (Pilkalnis – Lysa Góra, Alkšninė, автор неточно пише Alksnyne – Olszyna), зменшувальний суфікс перекладається словом зі зменшувальним значенням (Likiškėliai – Likiški Male) тощо.

Автор слушно зауважує, що такий переклад «значення» топоніма можливий лише за певних умов білінгвізму.

У розділі про субституцію (тлумачення, інтерпретацію, die Deutung) Й. Принц розглядає інший випадок взаємодії топонімів, який, на відміну від щойно розглянутого, можливий і без білінгвізму. Як уже зазначалося вище, тут «перекладається» не «зміст» чи «значення» топоніма, а його форма, яка фонетично є досить подібною в обох мовах. Однак у мові, що запозичує, форма, яка зазнала лише незначних змін, часто (за винятком, насамперед, антропонімічних топонімів) набуває зовсім іншого змісту (крім наведених вище

^13*

195

згаданого прикладу Višakio Rūda – Wysoka Ruda, пор. також лит. Molinė: molis – пол. Malina: malina «малина»). Важливо мати на увазі, що в цьому разі не може бути й мови про будь-які фонетичні закономірності, оскільки субституція легко їх порушує.

У цьому розділі розглядаються: а) похідні від християнських імен, подібних у литовській і польській (білоруській, російській) мовах, напр., лит. Jokūboniai – пол. Jakubańce (пор. Jokūbas, пол. Jakub); б) похідні від апелятивів, напр., лит. Pūpa-sodis – пол. Popasodzie (пор. лит. pupà, пол. pop «піп»); в) випадки субституції формантів, напр., лит. Kudrėnai – пол. Kudrany тощо.

Особливо докладним і широким є підрозділ про похідні від апелятивів. У ньому автор зауважив чимало цікавих випадків субституції (напр.: пол. góra — від лит. giria, пол. ostrów — від лит. aštrùs, пол. krasny — від лит. krósnis тощо). Сумнівним є лише віднесення назв сіл Drapaliai і Trumpaliai (с. 60, 83), нехай і з певними застереженнями, до складних утворень, другий компонент яких, на думку автора, пов’язаний із литовським апелятивом pàlios, що в польській мові внаслідок субституції перетворився на pole «поле». Назва села Drapaliai походить від назви озера Drapãlis, а та, найімовірніше, є похідною із суфіксом -alis; пор. Tab-ãlis — оз. Sij. Імовірно, подібну словотвірну структуру має й Trumpaliai (пор. також Trumpališkiai — село в Рокишкському районі).

У розділі «Іменні компоненти складних і складених топонімів» Й. Принц докладно розглядає, як слов’янізуються другі компоненти складних топонімів і другі слова складених топонімів. Крім того, автор наводить і кілька випадків литуанізації. Напр., автор вважає, що складені топоніми, другим словом яких є būdà, можуть бути злитовщеними слов’янськими конструкціями: пол. Dębowa Buda — лит. Ąžuolų Būda, пол. Czysta Buda — лит. Čystà Būdà, пол. Lipowa Buda — лит. Liepavā Būdà (с. 74) тощо. Автор обґрунтовує це твердження тим, що складені ойконіми в литовській мові нібито дуже рідкісні, тоді як у польській і загалом слов’янських мовах вони особливо поширені. З останньою думкою слід загалом погодитися, однак походження всієї моделі топонімів із Būda можна поставити під сумнів. Наприклад, топонім у родовому відмінку Ąžuolų Būda може бути й неслав’янським. Форму родового відмінка він, можливо, зберіг тому, що його перше слово ąžuolas є похідним, а довші похідні основи в литовській мові значно важче сполучаються з іншими словами. (Пор. також Rugėnų Būda проти Šaravų Būda — обидва в Кедайнському районі). Крім того, такі назви сіл, як Mažoji Būda, Sen oji Būda, Naujoji Būda (пор. Čystà Būdà), також свідчать, що частина складених ойконімів із Būda могла самостійно утворитися на литовському мовному ґрунті, хоча сам загальний іменник būdà є слов’янізмом.

До складних ойконімів із другим компонентом, утвореним від gãlas, не слід зараховувати назву села Raugalai (с. 76), оскільки це не складна, а антропонімна назва місцевості, що походить від прізвища Ráugalas (пор. також Ráuga, Ráugas, Ráugala), яке, своєю чергою, найімовірніше пов’язане із загальними словами ráugalas, ráugti тощо.

Топонім Pirktavietė, Kepurienės (с. 91), що його вважають винятком, насправді є не складеною назвою села, а двома різними варіантами назви, литовськими формами яких є Kepurinė або Pirktãvietė. Зрозуміло, що вони не могли злитися в один складний топонім.

Недостовірні джерела ввели автора в оману також щодо походження топоніма Asiūklės Pamūrgiai, який записують по-різному (Pamurgiai, Asiūklės, Asiūklenskiai, пол. Pomorgi Osiukłańskie) (с. 91). Перше слово цього ойконіма Asiūklės є формою родового відмінка назви сусіднього

196

іншого села Asiūklė. Отже, за словотвором це простий топонім у формі родового відмінка, і немає підстав говорити про його первісно слов’янський характер.

Первісним джерелом назви села Makauskai (пол. Makowszczyzna) Й. Принц вважає реконструйовану польську або російську проформу *Макобское. Однак ця реконструкція тут непотрібна, оскільки назва села Makauskai походить від прізвища Makauskas.

У розділі «Суфікси» спершу показано, як слов’янізуються литовські суфіксальні ойконіми. Автор окремо розглядає кожен суфікс, указуючи його польські відповідники. Серед іншого, автор наводить приклади, коли замість литовського ойконіма з демінутивним суфіксом у польській мові виступає кваліфікативний топонім, першим словом якого є прикметник małe чи подібне; пор. лит. Likiškėliai — пол. Likiszki Małe (с. 105). Це дуже цікаві випадки, однак їх, можливо, не завжди доречно вважати перекладами демінутивів, особливо тоді, коли відомі й литовські складені форми; пор. лит. Geistariūkai, пол. Giejsztory Małe, у Е. Вольтера — Geištarai Mažai². Річ у тім, що автор зіставляє записи різних епох (сучасний і кінця XIX ст.). Можливо, тут не демінутивність по-різному виражається литовською та польською мовами, а польські форми в окремих випадках свідчать про можливе існування проміжної литовської конструкції (напр., * Mažieji Geistārai).

Суфіксальні похідні автор цілком правильно відрізняє від безсуфіксних. Зауважено лише кілька неточностей: топонім Bedaliai автор вважає похідним із суфіксом -el- || -ėl-, хоча це, найімовірніше, лише форма множини апелятива bedalis (пор. dalia); топонім Pūskepaliai, який автор також вважає похідним із тим самим суфіксом, є антропонімним і походить від складного прізвища Pūskepalis (пор. pūšė, kėpalas).

У другій частині цього розділу автор пропонує своєрідний зворотний огляд першої частини, показуючи, які литовські суфікси відповідають слов’янським. Щоправда, друга частина не є повною копією першої, оскільки тут не знайдемо деяких суфіксів, розглянутих у першій частині, або ж ознайомимося з похідними, не згаданими в першій частині.

У розділі «Префікси», одному з найкоротших, адже префіксів, уживаних для творення ойконімів, порівняно небагато, автор розглядає, як слов’янізуються (найчастіше полонізуються) префіксальні назви населених пунктів.

У розділі «Закінчення» Й. Принц насамперед докладно показує, як слов’янізуються закінчення литовських топонімів -a, -ė, -ia, -is, -ys, -(i)us, -ai, -ės, -iai, -ys (множина), -(i)os. Далі автор розглядає випадки литуанізації слов’янських закінчень. Цей огляд, зокрема, знадобиться для укладання правил транскрипції слов’янських власних назв литовською мовою.

Особливо широким і докладним є розділ про вокалізм. Спочатку автор показує, якими голосними слов’янських мов, переважно польської, замінюються литовські голосні. Крім того, Й. Принц намагається, де це можливо й доречно, визначити частотність таких замін. У розділі наведено також варіанти назв — там, де бракує автентичних форм. У багатьох випадках це корисно, але іноді автор надмірно розширює роботу, особливо коли подає «варіанти» литовських форм. Ці «варіанти» здебільшого є явними спотвореннями (зазвичай узятими у Вольтера) або діалектизмами. Наприклад, «варіанти» литовських форм із a або o (с. 179—180), що відповідають польському o, у літературній мові мають або голосний a, або o, але не обидва водночас: Amalviškiai, Mockabūdžiai,

² Э. Вольтер, Списки населенных мест Сувалкской губернии, С. Петербург, 1901, p. 38

197

Mólinė, Põcvietis, Valiai, Mōgiškės, Noreikai, Panoreikupiai, Ropydai Santakà. Усі ці топоніми походять із тих західноаукштайтських діалектів, у яких голосний o (наголошений і ненаголошений) зберігається без змін. «Варіанти» Amoliškės, Mackobūdzis, Malinė тощо — лише спотворення, тому їх не можна ставити в один ряд зі справжніми мовними фактами.

Автор не завжди чітко відрізняє діалектні форми від явищ літературної мови. Так, говорячи про відповідність литовського a польському, зазначено, що литовському a, серед іншого, може відповідати й польське e: лит. Alksnekie­mis (має бути Alksniakiemis) — пол. Elksnokiemie. Однак цей приклад тут нічого не доводить, оскільки початкове a або e в цьому випадку — не результат полонізації, а особливість діалекту. Два інші приклади (лит. Agliniškiai — пол. Agliniszki і лит. Eglinčiškė — пол. Eglincziški) наведено взагалі без потреби, бо в обох мовах початкові голосні однакові.

Іноді автор вважає діалектними форми топонімів, зазнали слов’янського впливу. Наприклад, діалектними формами вважаються (с. 177) варіанти (за Волтером) Obromžiliai, Olakniškiai, Oleknonys, Otesnykai (за винятком не цілком зрозумілого випадку Oñčiškiai) — це лише слов’янізовані або спотворені литовські топоніми Abromžiliai (?), Alėkniškiai, Aleknōnys, Atesninkai.

Трапляються випадки, коли автор виводить правило з неточних або неясних форм топонімів. Наприклад, автор стверджує, що литовським -el-, -er- у слов’янських мовах можуть відповідати -il-, -ir-, і наводить такі приклади: лит. Aviernyčia, Daugerdiškių k., Pošervintis — слов’ян. Авирница, Донгирдышки, Поширвинты. Однак згадані литовські форми топонімів або явно спотворені (Pošervintis — має бути Paširvintis, пор. Širvintà), або нерегулярно змінилися, найімовірніше під впливом польської мови (Aviernyčia — пор. Avìris). Сумніватися можна лише щодо назви села Daugerdiškiai, оскільки й у діалекті її тепер вимовляють із -er-. Однак така вимова, найімовірніше, є новою, адже топонім, безперечно, походить від особового імені Daugirdas (форма *Daugerdas невідома ні з живої мови, ні з писемних джерел). Крім того, наявність раніше в корені дифтонга -ir-, а не -er-, засвідчує і польська форма цього топоніма Dowgirdyszki (1881 р.). Отже, правило, за яким литовським -el-, -er- у слов’янських мовах можуть відповідати -il-, -ir-, нічим не обґрунтоване, тому воно може лише вводити читачів в оману.

Подібним чином, мабуть, виник і розділ про відповідність литовського e слов’янським i, y (с. 201). Усі наведені автором приклади, у яких замість литовського e у слов’янських мовах маємо i, y, сумнівні. Так, лит. Didvyžiai || Dedvyžiai (автор наводить лише другий варіант) — пол. Dydwize, у Волтера — Дидвиже: тут слов’янські форми відповідають литовській Didvyžiai, а не свідчать про перехід литовського e у слов’янських мовах в i, y. Лит. Kreštėnai — пол. Krekszczany; Волтер наводить неточну литовську форму — Krištėnai і, відповідно, зрозуміло, неточну слов’янську Крикштаны. Отже, і тут немає жодного переходу e в i, y. Форми Волтера Neviedys, у «Населених місцях Литви» — Niviedė, — пол. Niewietka також не свідчать, що литовське e може переходити в i, y, оскільки форма Niviedė неточна (має бути Neviedė), а початкове nie- у польській формі (Niewietka) могло з’явитися за аналогією з польським запереченням nie. Нарешті, незалежно від того, яким чином замість литовського ne- виникло польське nie-, про відповідність литовського e польським i, y однаково не можна говорити.

Так само можна пояснити й інші приклади, наведені в цьому підрозділі. Отже, твердження, що литовське e може переходити у слов’янських мовах в i, y, необґрунтоване. Мабуть, воно виникло через ненадійність матеріалу.

198

У цьому (та наступному, «Консонантизм») розділі чимало випадків, коли справжні форми не відрізнено від діалектизмів або спотворень (наприклад, с. 186, підрозділ c; с. 197, підрозділ c; с. 201, підрозділ c; с. 207, підрозділ c; с. 215, підрозділ c; с. 216, підрозділ a; с. 244–247, підрозділи 1.1.2–1.1.6; с. 250–251, підрозділи 1.2.3–1.2.6; с. 256, підрозділ 1.4.4 тощо). Це знижує точність і надійність висновків та змушує дуже обережно, навіть критично, оцінювати розділи про вокалізм і консонантизм. Мабуть, авторові, який не мав у своєму розпорядженні надійного матеріалу, слід було обрати інший шлях: спершу навести безсумнівні, суто лінгвістичні відповідності й зміни, зумовлені системами мов, а потім розглянути (мабуть, окремо в кожному випадку) спорадичні, нерегулярні паралелі. Тепер, коли до розділу про вокалізм, особливо «чутливого» й такого, що вимагає ювелірної точності, потрапила велика кількість не цілком ясних, сумнівних або навіть неточних форм і ненадійних зіставлень, цінність усього розділу помітно знизилася.

Однак, незважаючи на небажані домішки, загальну картину відповідностей між литовською та слов’янською системами голосних усе ж можна скласти.

У цьому розділі автор також розглядає відповідники слов’янських голосних у литовській мові.

У розділі про консонантизм автор спершу показує, якими приголосними у слов’янських мовах замінюються литовські. Зокрема, говорячи про відповідність литовського приголосного v у польській мові, Й. Принц цілком обґрунтовано заперечує погляд Й. Отрембського на пояснення топонімів Valkininkai та Varėnà: за цим поглядом, слов’янські форми Олькеники та Орани нібито виникли шляхом декомпозиції (лит. Varėnoje→v-arėnoje→в Оранах).

Далі автор показує, як у литовській мові відображаються слов’янські приголосні.

У передостанньому, десятому, розділі автор розглядає деякі загальні питання звукових змін топонімів, їхнього звукового «пристосування», звертаючи увагу на подібності й відмінності між системами вокалізму та консонантизму балтійських (литовської) і слов’янських (польської) мов.

Останній розділ книги становлять висновки, у яких автор, зокрема, уточнює та конкретизує визначення найважливіших понять, використаних у праці: перенесення (Umsetzung), субституції, осмислення (Deutung), перекладу (Übersetzung) тощо. Наприкінці Й. Принц коротко зупиняється на проблемі «лінгвістичної позиції» топоніма. Цікава думка автора про те, що прототип топоніма (архетип) можна вважати встановленим лише тоді, коли в мовній системі, що існувала на час утворення топоніма, він виявляється фонетично, морфологічно й семантично мотивованим.

Отже, як видно і з цього огляду, рецензована праця не лише ґрунтовна, а й цікава та потрібна. Її практична користь полягатиме передусім у тому, що на неї можна буде спиратися, укладаючи правила транскрипції польських-литовських і литовських-польських топонімів та особових імен. Загалом працю підготовлено ретельно, методично добре продумано й послідовно.

Найголовніший недолік праці — неточність матеріалу, на який спирається автор. Уже з наведених вище прикладів видно, як ненадійний матеріал вводив автора в оману. У праці дуже багато неточних топонімів — немає ні потреби, ні сенсу перелічувати їх усі, адже тут винен радше не автор, а ті, хто оприлюднив списки топонімів, рясні на помилки та спотворення. Можна лише сказати, що якби Й. Принц мав точні дані з літературної та діа-

199

Якби форми назв місцевостей згадувалися, його праця була б значно компактнішою й точнішою. Окремі підрозділи та розділи, зрозуміло, набули б зовсім іншого вигляду.

Серед інших дрібніших недоліків і неточностей можна вказати на сумнівні етимології, що трапляються, особливо в тих випадках, коли ойконім із суфіксом виводять безпосередньо від загальної назви. Наприклад, від загальних слів слов’янського походження pōpas, pātašas (< нім. Pottasch), randas (< пол. rząd «влада, правління...»), šābalas, tāboras, važnyčia виводять назви місцевостей Papiškės, Pāpiškiai (с. 55), Patašinė (у Я. Принца неточно написано Patašynė), Patašiškės, Patašiškė (с. 55), Rāndiškė (с. 55), Sabaliskėnai, Sabališkės (с. 56), Tabarai, Tabarauskai (с. 56), Vazniškiai (Gudeliai; у Я. Принца неточно — Važniškiai), Vazniškiai (Liudvinavas; с. 57) насправді є похідними від особових імен за допомогою суфікса -išk-: Pāpas, Patašius, Rāndis, Sabalys, Tābaras, Tabarauskas, Vaznis, Vaznys, Vaznius. Інша річ, що частина цих особових імен може мати слов’янське походження.

Назву села Demeniškiai (с. 44) слід виводити не від рос. Демьян чи пол. Dominik, а від литовської назви озера Dėmenas.

Назви місцевостей Pakūonis (пол. Pokojnie) і Salāperaugis (пол. Salopirogi) є очевидними прикладами субституції (Deutung), але автор згадує їх лише в розділі про слов’янізацію закінчень.

Бувають випадки, коли зіставлення литовської та слов’янської форм назви місцевості ще недостатнє, щоб установити, яка з них первинна. Так, автор, говорячи про зміни суфіксів і закінчень, стверджує, що польські форми назв місцевостей Alšėnai (с. 65, 126; Garliava), Barsūkai (с. 164; Liudvinavas), Bundōriai (с. 166; Alytus) — Olszamy, Borsuki, Bondary — є первинними, а їхні литовські відповідники нібито є переробками з польських. Однак таке твердження потребує доказів, точніше — потрібна історія назви місцевості. Адже, скажімо, назва місцевості Barsūkai могла виникнути пізніше, ніж до литовської мови ввійшло загальне слово barsūkas. Отже, вона могла походити від литовського слова (запозичення) barsūkas. Тоді польське закінчення назви місцевості -i буде лише відповідником литовського -ai, а не навпаки, як стверджує Я. Принц.

Наприкінці книги автор додав карту колишньої Сувалкської губернії. Це дуже потрібний додаток, проте на карті можна було б подати й литовські форми назв місцевостей, принаймні назви найбільш литовських місцевостей.

Трапляються поодинокі неточності в цитуванні, наприклад: у L. 23, с. 1 є Likiškėlio, а Я. Принц подає Likiškėliai; Sabeliškeniai (правильна форма — Sabališkėnai) міститься в L. 23, с. 2, а не с. 1; Jokūboniai — у L. 23, с. 281, а не с. 218.

A. Vanagas

НОВИЙ «РОСІЙСЬКО-ЛИТОВСЬКИЙ СЛОВНИК»

Російсько-литовський словник. Укладений із використанням друкованих і рукописних матеріалів, зібраних J. Baronas. Підготували V. Baronas і V. Galinis. Частини A-I відредагував проф. B. Larinas, K-H і T-Ž — J. Macaitis (відп. ред.), O-C — K. Musteikis. «Mintis», Vilnius, 1967 (ч. I — 569 с., ч. II — 622 с.).

Відомий педагог і лексикограф J. Baronas (1873—1952) видав свій «Російсько-литовський словник» у 1924 р. Друге видання його словника, значно доповнене й пе-

200