LIETUVIŲ LEKSIKOS IR TERMINOLOGIJOS PROBLEMOS

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXIX (1991)

SIMAS KARALIŪNAS

МОВОЗНАВЧІ НОТАТКИ*

5. Ide. *ghostis «гість; чужинець» у балтійських мовах

Mūsų vardynas turi tokias pavardes: Gasčiūnas Grz, Krš, Mšk, Šl, Gasčiūnas Pkr ir Gasčiūlis Gž. Iš jų atsiradę kaimų pavadinimai Gasčiūnai (Joniškio ir Kėdainių raj.) ir Gasčionys (Šalčininkų raj.). Pavardės (seniau asmenvardžiai) Gasčiūnas, Gasčiūnas, Gasčiūlis ir *Gasčionis turi tėvavardines reikšmės priesagas -ūnas, -ulis ir -onis. Daug sunkiau apibrėžti šakninę morfemą Gasč-, Gasč-. Pirmiausia reikia pasakyti, kad ir pavardės, ir kaimų vardai, nors vieni rašomi su -šč-, kiti — su -sc-, gyvojoje kalboje visur tariami su -šč-. Gasč- kilmės atžvilgiu gali būti tiek *Gasč- < *Gašti- (plg. tuščias < *tuštja-, plg. tušti), tiek *Gasč- < *Gasti- (plg. pėsčias [rašome iš kilmės pėsčias] < *pėstja-, plg. pėsti). Situacijos nepraskaidrina nė dairymasis į kitus vardus, pvz., į Gaštynai (Kelmės raj.) ir Gastyniškiai (Šiaulių raj.), kadangi, kaip matyti, yra ir Gašt-, ir Gast-. Tokiu atveju telieka paskutinė galimybė — etimologija.

A. Vanagas (LPŽ, I, 630), висловлюючи сумнів, порівнює Gasčiūnas з лит. gaštūs «жадібний; запальний; гарячий, ревний», отже вважає первісним варіант Gasč- < *Gašti-. На жаль, gaštūs відоме лише в одному місці (Lnkv), найімовірніше, це недавнє утворення поряд із gašlūs, gašnūs, gačnūs та gašūs (за частим чергуванням прикметникових формантів -(s)t- / -(s)l- / -(s)n-, пор. напр. birstūs: birlūs: birnūs: birūs), тож навряд чи можна виводити від нього наші прізвища, які виглядають архаїчними.

Ідентифікуючи кореневу морфему Gasč-, Gasč-, цікаво згадати мовну інтуїцію мовців: назва села Gasčiūnai у Йонішкському районі і в документах, і на дорожніх знаках, і в районній газеті «Tarybinis balsas» пишеться з -šč-. Звичайно, це не аргумент, але цікаво, що ця інтуїція збігається з поясненням, яке тут пропонується на підставі мовних даних.

Кореневу морфему розглядуваних прізвищ можна визначити як Gasč- < *Gasti- і спробувати шукати в ній назву гостя, чужинця в індоєвропейських мовах *ghostis, існування якої в балтійських мовах обережно припускали K. Būga (1958, 440), P. Arumaa (1960) і V. Toporovas (Топоров, 1979, 168, 173): перший, говорячи про назву населеного пункту Gastai; другий, досліджуючи східнослов’янський ономастикон із -gostь і зазначаючи, що балтійські та слов’янські мови тісно пов’язані «aussi en ce qui concerne le nom commun gost» (Arumaa, 1960, 175); останній, пояснюючи прусське gasto. Крім того, P. Arumaa і V. Toporovas прямо згадують назву села Gasčiūnai.

* Див. початок у: Питання литовської ареальної лінгвістики // Питання литовського мовознавства. Вільнюс, 1977. Т. 17. С. 207–209.

5. Lietuvių kalbotyros klausimai 29 t.

65

Назву Gastai у своєму словнику подає Ф. Нессельманн і зазначає, що це містечко з церквою в окрузі Ланка (in der Niederung), спочатку старе село, поблизу якого згодом виникло німецьке село Heinrichswalde (N 241). Цю назву наводить і В. Калвайтіс (1910, 33)¹. Але Ф. Куршайт у своєму словнику подає форму цієї назви Gástos і зазначає, що це назва містечка з церквою Heinrichswalde, одна частина якого німецькою називається Gassen; пор. приклад, наведений Ф. Куршайтом: Aš einu į Gastas K 115. Саме цю форму рекомендовано для вжитку в загальнолітовській мові (Razmukaitė, 1985, 76).

Зараз важко сказати, чи маємо підстави безпосередньо зіставляти Gástos або Gastai (нім. Gassen із -ss- від -st-) з іє. *ghostis «гість; чужинець», як припускав К. Буга. Можливо, більше підстав зіставити цей топонім із пр. gasto «шматок поля (або ґрунту), ділянка», як це дуже обережно (поставивши знак питання) зробив Я. Ендзелін (Endzelīns, 1943, 175; 1982, 217). Адже gasto — форма nom. sing. fem. (< *gastā), а Gástos було б формою nom. plur. fem. (так уже Мажюліс, 1988, 329). Обґрунтування цієї гіпотези значною мірою залежить від того, як у порівняльно-історичному аспекті пояснюється прусське слово.

Проаналізувавши прус. gasto у широкому семантико-типологічному контексті, В. Топоров дійшов висновку, що gasto позначало певну земельну ділянку, найімовірніше призначену для громадського користування або тісно пов’язану з колективом, і що прус. gasto належить до групи слів, представлених лат. hostis «чужинець; ворог», гот. gasts, давньоісл. gestr, давньоверхньонімецькою та давньосаксонською gast, слов. *gostь «гість» (Топоров, 1979, 169–173).

V. Mažiulio (1988, 328–331) aiškinimu, pr. gasto „lauko (ar dirvos) gabalas, sklypas“ esąs *gastā „užgesusi žemė“ < *„užgesęs išdeginto miško plotas“, atsiradęs lydiminės žemdirbystės laikais substancyvizuojant iš šaknies *ges- „ges(in)ti“ pasidaryto priesagos -t- būdvardžio moteriškos giminės forma *gastā. Pr. gasto V. Mažiulis dar lygina su liet. Gėsalai (Skuodo raj.) < *gėsalai „sklypai“. Tačiau šis kuršiškasis vietovardis (1253 m. Zesele [Bielenstein 1892, 253] < *[D]zēsel-) ir pr. gasto smarkiai skiriasi formaliąja struktūra (šaknies balsiais, priesagomis), ir šaknies *ges- „ges(in)ti“ žodžių būryje nėra paliudyta reikšmės „sklypai“. Drauge lieka neaišku, ar vietovardyje Gėsalai slypi šaknies *ges- „ges(in)ti“ koks nors vedinys (plg. liet. gėsulas „nuodegulis) ar lat. dzēse „juodasis garnys“ ir priesaga -ele (Kiparsky, 1939, 160).

Pagrindinė J. Schützo (1988, 68–82) straipsnio sąvoka, galima sakyti, yra pr. gasto „laukai, pievos, die Flur (-stücke)…“, kuris esąs šaknies *gest- žodis kaip ir s. sl. žestъ „kietas“, s. fryzų gāst „nevaisingas, sausas“ (dar plg. gāstland — Šiaurės jūros pakrančių (Nordseeküste) žodį), vok. Geest „smėlėta viržiais apaugusi aukštuma kaip derlingų žemumų priešprieša“. Daugelio germanų kalbų vietovardžių ir asmenvardžių dėmenį -gast (plg. Hruot-gast, Rat-gast, Uar-gast etc.), tradiciškai tapatinamą su ide. *ghostis „svečias; svetimšalis“, J. Schützas kildina iš gast- „Feld, Flur, Gemarkung; Besitz“. J. Schützo aiškinimas taip pat nėra be priekaištų. Sl. *žestъ kilmė, tiesa, neaiški (Фасмер, 1986, 50), bet nėra tikras (dėl aukštesniojo

¹ Форма Gaslai у К. Мількаса, MŽ II 262, є друкарською помилкою замість Gastai (пор. Būga, 1958, 440).

66

(форма ступеня вищого рос. діал. žerče поряд із жестче) та його віднесення до групи згаданих слів. Первісний характер голосних у коренях слів германських мов неясний (можливе також герм. *gais- [Jóhannesson, 1956, 304]). Попри ці два оригінальні й цікаві пояснення та значною мірою всупереч скептицизму В. Мажюліса (1988, 329), який вважав гіпотезу В. Топорова «коротко кажучи, необґрунтованим припущенням», і зауваженню Я. Шютца, що «Doch was *ghosta zu besagen hätte, bleibt ungesagt» (Schütz, 1988, 71), слід відразу зазначити: як видається, напрям думки й аргументації В. Топорова правильний. Спираючись на численні історичні та лінгвістичні типологічні дані, йому вдалося приблизно відповісти на головне запитання: чим була та частина (Stucke), яку пруси позначали словом gasto (Топоров, 1979, 170), і водночас прояснити зв’язок між полем, його частиною та гостем. Тож щодо цього питання залишається додати лише кілька пояснювальних слів.

Iš formaliosios pusės, pr. gasto laikomas ā kamieno nom. sing. forma (Топоров, 1979, 169; Mažiulis, 1988, 328) kaip, pvz., galvo, mergo, rancko. J. Schützo (1988, 74, 77—78) nuomone, pr. gasto esąs dual. masc. forma (kaip wanso, austo, plg. lot. duō, ambō) šalia nom. sing. *gastas arba *gasts, plur. *gastai. Kad pr. gasto vis dėlto būta nom. sing. fem. formos, rodytų vietovardis Gāstos (bet šalia ir Gastai).

В ельбінзькому німецько-прусському словничку gasto належить до семантичного поля, пов’язаного з орачем і його працею: орач — поле, рілля — x — морг (міра землі, яку пара коней може зорати за першу половину дня) — борозна — межа поля тощо (PKP II 23). Звідси й відновлюють значення gasto — «частина поля (або ріллі), ділянка, Ackerstück» (Endzelins, 1943, 175, Endzelins, 1982, 217; Топоров, 1979, 169—170; Mažiulis, 1988, 328). Середньоверхньонімецьке слово Stucke, яким передано прус. gasto, Я. Шютц (1988, 70) у контексті цього словничка тлумачить ширше, а саме: «частина чогось; поля, луки, їхні частини; межа поля; оброблювані землі, поселення (Teil von etwas; die Flur (-stücke), Felder; Feldmark; (Siedlungs-) Gefilde)». Далі він пише: «Apr. gasto meint […] entschieden die „Felder“ oder „Flurstücke“, wohl auch die „Flur“, abgehoben als eine Gesamtheit gegenüber samye (= zamje) als „Land“ (Schütz, 1988, 70). Цікаво, що й В. Топоров (Топоров, 1979, 170) розглядає можливість того, що словом gasto позначали сільськогосподарські угіддя (угодья) — не лише орну землю, а й луки, городи тощо.

З огляду на сказане можна спробувати уточнити значення прус. gasto в історичному контексті та з урахуванням типологічних паралелей.

Найдавнішим значенням слов. *gostь було «чужинець», найчастіше «купець» (пор. чеськ. hospites mercatores, давньорус. гость «гість, чужинець, купець-прибулець»). Згодом цим словом почали називати також тих землеробів, селян (пор. чеськ. hospites rustici), які, переселившись з інших волостей або навіть інших країв (пор. hospes «colonus, qui ab extera regione advenit» [Słownik łaciny, p. 826]), оселялися в межах великого землеволодіння як вільні орендарі (liberi hospites). Вони залишалися там на підставі угоди: вирубували ліси, готували землю до оранки й сівби або обробляли перелоги, закладали господарства, а за це сплачували невелику орендну плату, спочатку також данину натурою, і могли змінювати місце проживання. «Гості» отримували земельні наділи різного розміру, але більшість із них обробляла не більше ніж 2—3 бонарії (bonnarium — тогочасна міра землі). Вперше про них згадують джерела каролінзької доби, але «гос-

5*

67

«ців» (gosti, hospites) особливо зросло в господарстві в XI ст. Інституція вільних гостей у західних і слов’янських землях колонізувала нові території, розширила площі оброблюваних земель і значно збільшила велике землеволодіння, яке таким чином залучало до праці у своїх маєтках вільних безземельних селян і тих, хто сам або чиї батьки втратили цю землю (Manteuffel, 1974, 111; Inglot, 1938, 30—31, 125—128; Bujak, 1905). Для нашого питання особливо важливий той факт, що в латинських джерелах оброблювана земля нових колоністів — «гостей» (hospites) — називається hospitium (Inglot, 1938, 30), словом, утвореним від hospes, -itis. Отже, цілком можливо, що прусське gasto також позначало таку ділянку, шматок поля чи ґрунту, — найправильніше було б сказати: такий шматок сільськогосподарських угідь (уродья, Flurstücke) (поля, ліси, луки тощо), який оброблявся селянином — «гостем», належав йому згідно з домовленістю, а саме слово gasto (< *gastā) було утворене за допомогою закінчення -ā від *gast(a) — «гість». Відомо, що до приходу ордену пруси мали добре організоване й розвинене землеробство, а адміністрація ордену визнала прусський землевпорядний устрій, одним з елементів якого, цілком можливо, була інституція нових колоністів — вільних гостей.

Окрім апелятива gastō, назву гостя *gast(a)- міг би ще відображати не цілком виразно засвідчений у прусській мові антропонім Gastimus (Būga 1958, 257) або Gastuno (Trautmann, 1925, 28).

Хоча назва села Gāstos, очевидно, і є запозиченням із прусської мови, що походить від gasto «шматок поля (чи ґрунту), ділянка», природно виникає асоціація між нею та литовськими гідронімами з кореневою морфемою Gast-. Подібно звучні латвійську назву села Gastis і назву гори Gastin-kalns Я. Ендзелін пов’язував із назвою гостя — рос. гость (Endzelīns, 1956, 303). Такої ж думки дотримувався й П. Арумаа (1960), порівнюючи литовські гідроніми та назви населених пунктів з Gast- з назвами, що містять східнослов’янський елемент gast- (-gostь). Порівняння литовських гідронімів Gāstas тощо з *gast(a)- «гість» А. Ванагас (1981, 108) відкинув — мовляв, така семантика непридатна для гідронімів.

Перш ніж перейти до розгляду ономастикону з Gast-, слід обміркувати ще дві речі. По-перше, П. Арумаа (1960, 174) і, не посилаючись на нього, А. Ванагас (1981, 108) пов’язали з Gāstas, Gāstamas також гідроніми Guōstė, Guostūs, причому останній додав, що «Можливо, корінь gast- є аблаутним варіантом кореня guost-». Виходячи зі своєї теорії, Я. Шютц (1988, 77) відніс їх, як такі, що містять індоєвропейське ō, до групи сл. žesto, давньофризького gast та інших слів. Однак Guōstė (річка, Пренайський р-н), Guostūs (озеро, Тракайський р-н) та Guōsta-galis (село, Пакруойський р-н), Užū-guostis (село, Пренайський р-н; від Guōstė) мають надійну словотвірну основу в самій литовській мові — це guostas «пучок, куртина» (Vanagas, 1981, 127) поруч із guotas «стадо, гурт, зграя; невелика група дерев, грибів, кущів, зернових, пучок» (щодо чергування -st-: -t- пор. plauštai «одна з двох дощок, прибитих до бортів човна…» і plautai «одна з двох бічних дощечок вулика-дуплянки…»; grumstas: grumtas), походження яких, очевидно, пов’язане з індоєвропейською назвою корови *gʷōu- (Karaliūnas, 1987, 188—189; пор. Fraenkel, 1962, 177).

По-друге, те, що Gāstas (річка, Лазунай), Gāstupis (Шедува), Gāstamas (річка, Субачюс), Gāstaminas (річка, Анікщяй) утворюють окремий корінь, незалежний від Guōstė, Guostūs

68

і, ймовірно, за походженням пов’язаний з індоєвропейським *ghostis «гість; чужинець», про що свідчать також відповідники в топонімії східнослов’янської території: оз. Гостено (Порхов), річка Гостёнка (Стариця, колишня Тверська губ.), оз. Гостино (погост Ясенской) та багато інших (Arumaa, 1960, 144–175). Особливо поширені назви річок, озер і населених пунктів, у яких гость «гість» виступає другим компонентом (Черногость, Моглогость, Негосто тощо), нерідко зміненим на -гощ (Белогощ, Братогощ, Чадогощ, Домогоща, Иногощ(е) та багато інших). Назви цього типу П. Арумаа вважає архаїчними. Назви річок, озер і населених пунктів із Гост- (-гость) (загалом близько ста) поширені від Пскова–Новгорода–Боровичів на півночі до Волині на півдні, але зосереджені в околицях Новгорода; це вказувало б на те, що східні слов’яни оселилися тут насамперед під час експансії на північ.

Сміливо стверджувати за аналогією зі слов’янськими мовами, що литовські гідроніми Gāstas, Gāstupis, Gāstamas, Gāstaminas приховують індоєвропейське *ghostis «гість; чужинець» заважає також споріднена форма Gāstamas Gāštamas. З іншого боку, те, що семантика гостя, тобто чужого, підходить також гідронімам, видно з такого прикладу: назва озера й річки Svetūs (Дауґай) (як Kertùs, Milčiùs, Niedùs) і назва річки Svetýčia (Дукштас) (із суфіксом -yčia, як у Kalnyčia, Skaryčia, Voryčia (Skardžius, 1943, 357; Vanagas, 1970, 142), належать до тих місцевостей литовського мовного ареалу, де зберігається опозиція e: ie. Крім того, корінь Svetūs також наголошений (пор. acc. sing. Svėtų) і має виразний кореневий вокалізм e. Отже, ніщо не заважає вважати, що корінь Svetūs, Svetyčia той самий, що й у загальних слів svečias, svetýs, svečias «(прикм.) чужий», svetūr². Отже, семантика гостя тут ні до чого, і тому назви річок Gāstam-inas (із суфіксом -inas [Vanagas, 1970, 155]), Gāsta-mas (із суфіксом -mas, пор. Aūla-mas: aūlas, Gārda-mas: gārdas [Skardžius, 1943, 207]) та Gāstas, Gāst-upis також можуть містити *gasta- «гість; чужинець». Назва річки Gāstamas, як і назва села Gāstynai (Кельмеський р-н) (поруч із Gastýn-iškiai у Шяуляйському р-ні), могли виникнути як паралельні форми внаслідок змішання коренів Gast- (: *gasta- «гість») і Gāst- (: лит. *gāsti-, латв. gašs «терпкий, кислий, гіркий» < *gaśia- чи *gasus).

Вагомим аргументом на користь наведеного тут пояснення балтійських антропонімів, топонімів, гідронімів, а також загальних слів (наприклад, прус. gasto) є той факт, що назва гостя *gasta- реально вживається як слово в балтійських мовах. Це латв. gasts «гість», форма жіночого роду gaška «гостя»: обидва слова відомі з народних пісень (ME I 608); діал. gosts (з o<a, характерним для латвійських верхньоземгальських діалектів) поширене в Латгалії, трапляється у східних діалектах Відземе; варіант gaškis (із -šk- < *-stj-) уживається на північному сході Відземе (Лаумане, 1977, 75–76 з картою). Лише на тій підставі, що gasts зі своїми варіантами поширене у східній частині латвійського мовного ареалу, навряд чи можна серйозно сприймати гіпотезу про його запозичення (з рос. гость, гостья). Його вживання в латвійських народних піснях, що вирізняються архаїчними мовними особливостями, його варіантність (gaškis, gaška, gaška), відмінність закінчення основи (латв. -a- < індоєвр. -o-: слов. -i-), а також ономастичний матеріал і факти прусської мови спонукають віддати перевагу думці (Брейдак, 1969, 5–6), що gasts «гість» і gaška «гостя» < *gastijā є латвійськими словами, здавна спорідненими з рос. гость, гостья.

² Інакше, цілком безпідставно трактує Ванагас, 1981, 322–323.

69

Лат. gastis, очевидно, має основу на -o-, пор. форму род. відм. мн. gastu. Тематичну форму *gosto- має слов’янське особове ім’я (ім’я князя ободритів) Gosto-mysl (перша половина IX ст.), другий компонент якого засвідчений в особовому імені Mysl-o-wice. На колишню тематичну форму вказує і слов’янське особове ім’я Goste-slav(ъ), яке етимологічно відповідає давньоскандинавському (рунічному) hlewa-gastiR, але має зворотний порядок компонентів (Иванов, Топоров, 1963, 127, 129) (отже, ці слов’янські й германські особові імена за структурою належать до типу лит. Vaiš-noras: Nór-vaišas). Отже, форма на -o- *gasta-, яку, найімовірніше, приховують гідроніми Gāstas, Gāsta-mas ir Gāsta-m-inas, реально засвідчена в балтійських і слов’янських мовах. Із прус. gasto (< *gastā) видно, що в балтійських мовах поряд з основою на -o- існувала також основа на -ā-.

Якщо викладена тут гіпотеза правильна, то до слов’янських (пор. також серб. Milbgost) і германських (пор. також герм. Fare-gastus, Arde-gastus: fara «рід», art «поле») мов, що мають особові імена, утворені від індоєвропейської назви гостя, долучилися б і балтійські мови зі своїми особовими іменами — литовськими Gasčiūnas, Gasčiulis, *Gasčiōnis (: Gasčionys, назва села), *Gastýnas (: Gastýniškiai, назва села) (із суфіксом -vna-, що вказує, чиїм сином хтось був, пор. Gudýnas: Gūdas, Lātynas: Lātvis [Skardžius, 1943, 267]), та не цілком ясними прусськими Gastimus ar Gastumo. Як і в германських мовах (пор. рунічне -gastiR), у перших трьох литовських особових іменах, очевидно, прихована форма з основою на -i- *gasti-: *Gasti- > Gasc- (перед голосними заднього ряду) // *Gasti- (перед приголосними). Лат. діал. gašķis «гість» також є рефлексом форми з основою на -i- (< *gastis), а лат. gašķa відображає *gasti̯ā з основою на -i̯ā- (як рос. гостя). До основ на -i- належать і згадані назви гостя в латинській, германських і слов’янських мовах, тому й реконструюється індоєвропейська основа на -i- *ghostis «гість; чужинець» (Pokorny, 1959, 453). Така варіативність голосних у кінці основи могла виникнути, очевидно, внаслідок тематизації форми з приголосною основою *ghost-, що узгоджується з давно висловлюваною думкою про існування такої форми в складних словах: ст.-сл. gospodъ «господь» < *ghost-podi-, лат. hospes, -itis «чужинець; гість» < *ghost-potis.

Якщо таке тлумачення розглянутих тут балтійських мовних даних правильне, балтійські мови входили б до того ареалу західних індоєвропейських мов (слов. *gostъ, гот. gasts «гість», лат. hostis «чужинець; ворог»), у якому зберігся індоєвропейський архаїзм, відображений також в анатолійських мовах, пор. лувійське kašši «відвідування, гостювання, пригощання (частування)» (< *kašti < *gasti < *ghosti або *ghosi) (Иванов, 1973, 302–306).

6. Лит. kārklai: ст. інд. cāttram

Ю. Ендзелін (ME II 162) висловив думку, що лит. kārklai «ворота; ясла для овець; плетений кузов воза (SD)», kārklos «підвісні ясла з жердин», kārklės «підйомні (не стулчасті) ворота; (плетені) драбини; борти коліс (возів), колеса з бортами; рами, що накладаються на сани для перевезення дров; ясла» і лат. kārkles «ясла; решето для просіювання зерна» можуть мати -kl- з *-tl- і надалі пов’язуватися зі старосаксонським hurth «(плетіння), сплетена річ», ст. інд. cr̥táti «застібає, з’єднує, зв’язує», а також, звісно, з kr̥ṇātti «крутить, пряде» (пор. також ст. інд. kartanam «прядіння»)³.

³ Kitokius aiškinimus žr. Fraenkel, 1962, 222.

70

До речі, цікаво зазначити, що від подібної праформи (*kert-tro-) виводять також ст. інд. cättram «веретено, пряслице» та авест. cäšai «т. сам.» < іран. *ča(r)stra-, проміжна стадія яких *kertstro- (із *-tst- з *-tt-) свідчила б про запозичення іранського походження у фінській мові: kehrä «пряслице» (Cowgill, Mayrhofer, 1986, 111; Mayrhofer, 1956, 382; 1976, 704).

Отже, ці балтійські й індоіранські слова були б спорідненими за коренем (*kort-: *kert-) і мали б подібні форманти (*-tlo-: *-tro-). Спільною була б також їхня категорія роду: ст. інд. cättram — середнього роду; є підстави вважати, що до середнього роду [*kark-la(n)] раніше належало й kärklai «ворота; ясла для овець…», замінивши форму називного відмінка множини *karklā (щодо морфології пор. лит. vär tai: прус. lapi-warto (наз. мн.), ст.-сл. vrata).

Однак при виведенні лит. kärklai з праформи *kort-tlo- виникають фонетичні труднощі. Адже приголосні t, d перед t у балтійських мовах перейшли в s (пор., наприклад, лит. mėsti, лат. mest, прус. po-mests < балт. *met-t-), слов’янських, іранських і грецькій мовах. Якби словотвір досліджуваних слів сягав праіндоєвропейської мови або принаймні епохи контактів балтійських та (індо)іранських діалектів, балтійське *karttla- мало б перейти в *karstla- (*-tt- > -st-), потім змінитися на *karskla-, а ще пізніше — на *karksla- (sk перед приголосним переходить у ks). Оскільки цього не сталося, доводиться вважати, що *-tlo- при *kert- / *krt- «зв’язувати, в’язати, плести» було додано після того, як перехід tt > st уже завершився. Подвоєне tt, яке пізніше виникло на межі морфем, просто спрощується (у литовській мові гемінати ж не властиві); пор., наприклад, bañtakis < *bant-takis < *band-takis «стежка для перегону худоби»; Vytautas < *Vyt-tautas < *Vyd-tautas (пор. Taut-vydas). Але таке спрощення є пізнім явищем, тому доводиться шукати іншого пояснення.

Слова kärklai (kärklos, kärklės, лат. kärkles) є східнобалтійськими утвореннями; принаймні немає даних, що вони були спільнобалтійськими, а зміна *tl > kl в окремих випадках (пор., наприклад, лит. aũklė, лат. aũkla, прус. auclo; лит. tiñklas, лат. tikls, прус. sasin-tinklo) сягає прабалтійської мови⁴, тому дуже ймовірно, що розглядувані слова утворилися вже після цієї фонетичної зміни, і тоді в праформі *kart-kla- приголосний t міг без труднощів зникнути внаслідок дисиміляції. Точніше судження ускладнює те, що невідома відносна хронологія згаданих фонетичних змін (t, d > s перед t; *tl > kl; tt > t).

На незалежне виникнення розглядуваних слів окремо в балтійських та окремо в індоіранських мовах указує також те, що вони мають подібні, але не тотожні суфікси (балт. *-tlo-, індоіран. *-tro-), різний вокалізм кореня (балт. a < індоєвр. o, індоіран. e). На паралельне, а отже пізніше, словотворення й розвиток указує також їхня семантика: слова в балтійських мовах позначають результат дії зв’язування, в’язання, плетіння, а індоіранські слова є назвами обертання, прядіння та знаряддя. У прабалтійській мові поряд із kerǵ-ti (-ia) «з’єднувати, слабо прив’язувати щось до чогось» (*ker-g- із розширенням кореня -g-) могло існувати й *kert- / *kirt- «зв’язувати, в’язати, плести» (*ker-t- / *kir-t- із розширенням кореня або формантом теперішнього часу -t-), до якого, під час утворення цих варіантів слова, міг додаватися суфікс -kla- < *-tlo-.

⁴ Šis pakitimas Chr. Stangui (1966, 107) atrodo senas („hohen Alters“).

71

7. Лит. lakóti

Дієслово lakóti (-ója) «згортати молоко за допомогою сичуга» відоме лише з «Словника литовської мови» Ф. Нессельмана, де його наведено так: lakoti (-oja) «die Milch laffen, d. h. mit Hilfe des Zusatzes von Laff gerinnen machen» N 348. Ф. Куршайтіс навів його у своєму словнику ([K] 219), запозичивши у Ф. Нессельмана, — на це вказує посилання Ness. Хоча він і сумнівався в достовірності цього слова — тому й писав його у квадратних дужках, — усе ж позначив місце наголосу: lakóti (-ója). Із словників Ф. Нессельмана та Ф. Куршайтіса це дієслово переписав А. Куршайтіс (KŽ II 1279), а також автори LKŽ, які, крім того, зберегли наголос Ф. Куршайтіса (LKŽ VII 91).

Наскільки відомо, у лінгвістичній літературі це дієслово не розглядали й не обговорювали його достовірність. Із того, як його наведено в LKŽ, де його зіставлено з нім. laben та laffen, видно, що автори LKŽ не сумнівалися в його реальності й вважали його переробкою якогось із згаданих німецьких дієслів або чимось подібним. І це було зроблено невипадково.

Нім. діал. laben, läben та laffen мають точно таке саме значення, як і лит. lakóti, а саме «згортати (молоко) за допомогою сичуга (durch Lab, Laff gerinnen machen)» (Nesselmann, 1851, 348; Paul, 1961, 356), і вживаються поряд з іменниками Lab, Laff середнього роду «засіб для згортання молока, виготовлений зі шлунка теляти, сичуг» (пор. також нім. Labmagen) (Frischbier, 1883, 1; Paul, 1961, 356). Цікаво, що в ельбінзькому словничку німецько-прусської мов початку XIV ст. прусське слово raugus перекладено словом lap (= лит. raugas) (PKP II 42). Але подібність цих дієслів вичерпується тотожністю значення, оскільки за формою вони відрізняються. За умови запозичення нім. lab- /laff- аж ніяк не могло перетворитися на lak-; так само запозичені lab- чи lap- не могли бути замінені на lak- за аналогією з якимось литовським словом, оскільки іншого слова з таким значенням немає.

Цілком імовірно, що на розвиток значення lakóti (-ója) «згортати молоко за допомогою сичуга» вплинула німецька мова, але цей вплив походив із зовсім інших фактів. Значення німецькомовних даних насправді набагато більше — вони допомагають пояснити не лише значення lakóti (-ója), а й виявити споріднену за коренем лексему, завдяки чому це рідкісне литовське дієслово перестає бути ізольованим. У німецькій мові є дієслова gerinnen «згущуватися, скисати, згортатися» (пор. die Milch gerinnt «молоко скисає, згортається», die Milch mittels eines Labs gerinnen machen «згортати молоко за допомогою сичуга»), zusammenlaufen «згортатися, скисати, згущуватися (про молоко)» і rinnen «бігти, текти, струменіти», протиставлене laufen «бігти; текти, бігти». У литовській мові таке протиставлення утворюють lakóti (-ója) «згортати молоко за допомогою сичуга» і lėkti (lėkia, lėkė) «летіти; бігти; швидко, квапливо йти, їхати, скакати…». У німецькій мові семема «скисати, згущуватися, згортатися (про молоко); квасити, згортати»⁵ з’являється у префіксальних формах дієслів rinnen і laufen, отже, у певних випадках вона розвинулася зі значення «бігти, мчати, поспішати; бігти, текти, струменіти» (пор. також швед. löpa «бігти»: löpa «скисати, згортатися»). Звідси вже нескладно зробити висновок, що дієслова lakóti (-ója) і lėkti (lėkia, lėkė) не лише семан-

⁵ Докладніше про семему «скисати, згущуватися, згортатися» та її історичний контекст див. (Аникин, 1988, 51 и след.).

72

тично споріднені, а й перше походить від другого. На це вказують також їхні структурні зв’язки, пор. skalóti (-ója) «шерхнути, ставати шорстким»: skélti (skélia, skélė); platóti (-ója) «стелити, класти; (звор.) розширюватися, поширюватися…»: plėšti (plėčia, plėtė); kratóti (-ója) «(звор.) тремтіти, здригатися, схлипувати»: krėšti (krėčia, krėtė) «трясти, струшувати…»

Як бачимо, значення lakóti (-ója) могло природно розвинутися зі значення lėkti (lėkia, lėkė); формальні структурні відношення цього дієслова до твірного дієслова регулярні, навіть місце наголосу, поставленого Ф. Куршайтісом, відповідає наголошуванню всього типу похідних із суфіксом -o-, — усе це робить етимологічний зв’язок lakóti (-ója) з lėkti (lėkia, lėkė) доволі очевидним, а існування самого дієслова в пруссько-литовських говірках — безсумнівним. Отже, сам факт, що мовне явище зафіксоване в якомусь одному словнику — у цьому разі Ф. Нессельмана, — ще не є достатньою підставою вважати, що його не було в живому мовленні й воно було вигаданим. Ба більше, дієслово lakóti (-ója) у пруссько-литовських говірках, імовірніше, було успадковане з давніших часів, оскільки утворене від lėkti (lėkia, lėkė) шляхом чергування голосних кореня e: o (> a), яке є архаїчним. З цієї причини вплив згаданих німецьких дієслів міг мати радше характер каталізатора — допоміг значенню lakóti (-ója) викристалізуватися з первісного значення «змушувати злітатися, збігатися, згортатися».

Цілковито заперечувати цей вплив не варто. Інші дієслова руху (наприклад, bėgti, šókti, šankinti), наскільки дозволяють судити наявні дані, також мали в пруссько-литовських говірках значення згортання молока, відповідно скисання, і саме звідти це значення потрапило до словників того краю: Pienas sušóka, sukreka, subėga R 293, MŽ 392; Pienas subėga «… gerinnt» N 325, su-šókti «zusammenlaufen, gerinnen, sauer werden (von der Milch)» N 521; Surūgęs (sušokęs, suklekęs) pienas K I 524, Pieną šliužu sutraukti, sušankinti K I 524. Щоправда, su-šókti у значенні «скисати, згіркати» зафіксовано також у словнику К. Сирвіда (SD³ 408), а ще в говірках (Rmš), розташованих далі від колишнього ареалу німецької мови, що свідчило б про самостійний розвиток цього значення; однак вплив згаданих німецьких мовних фактів на його появу в таких говірках, як Kps, Ss, Up, також аж ніяк не слід відкидати.

Те, що lakóti (-ója) «згортати молоко за допомогою сичуга» (< *«змушувати збігатися, злітатися, згортатися») і lėkti (lėkia, lėkė) мають спільний корінь, причому перше утворене від другого, є важливими даними з історії дієслова lėkti (lėkia, lėkė), тим паче що його похідне має кореневий вокалізм a (< і.-є. o) та формант -o-, що походить від і.-є. -ā- < протоі.-є. *-eh₂-.

8. BIt. vans-/vens- «поганий, нікчемний, непридатний; порожній»

Коренева морфема гідроніма Veñcavas (оз. Dusetos; пор. також Vencav-ėlis, оз. Dusetos), який, імовірно, має селонське походження, реконструюється тут як *Viṅk- (Vanagas, 1981, 371), а тут як *Venž- / *Vinž- (< іє. *u̯engʰ- / *u̯ngʰ- [Mažiulis, 1981, 7–12]). Однак реконструкція *Vinkiavas неможлива хоча б тому, що нині в литовській мові ми мали б *Vinčiavas (як, наприклад, Vinč-ežeris < селонське *Vinč-ezeris [Būga, 1961, 276, 576] < балтійське *Vink-), а виведення з *Venž- / *Vinž- вимагає припущення про кілька нерегулярних фонетичних змін, що також знижує його правдоподібність.

73

Достатньо переконливо довів В. Мажуліс (1981, 7–12), що вихідною формою назви цього озера має бути *Venšavas⁶: 1) представники місцевих говірок (Дусетського краю) вимовляють її з -c- (-ts-), а t, вставлене між приголосними n і s, властиве литовським говіркам; 2) це чітко показувало б рос. Венусово < лит. діал. *Ven'savas, а точна відповідність цьому підтверджується на території західних балтів (ятвязьке Wენსowa).

Ятв. Wენსowa локалізується в Мазурах, в Олецькому повіті, «де ще 1562 р. стояв ліс, що мав назву Wენსowa» (Būga, 1961, 149), а згодом там були маєток і поселення (німецькою) Wensewen (Batūra, 1985, 408). Із ними, безперечно, пов’язаний також ліс Winse, згаданий П. Дусбурзьким (1985, 199) і Н. Єрошиним та локалізований між озерами Негутин і Снери (Batūra, 1985, 408). Ятвязькі назви Winse, 1562 р. Wენსowa (нім. Wensewen) ототожнюють із латвійським Venžava куршського походження (маєток у Вентспілській парафії; нім. Wensau), 1253 р. Vense, Wense (Būga, 1961, 149, 844; Endzelīns, 1974, 448, 461, Blese, 1930, 310), і тому ятвязькі назви читають із -z- (= лит. -ž-): «ятвязи назвали б Venzavō = курш. — латв. Venžava» (Būga, 1961, 148). Ось чому, зіставивши лит. Venčavas і ятв. Wენსowa, литовський гідронім також довелося виводити з *Venž- / *Vinž-. Тому В. Мажуліс (1981, 8) пише ще й так: «Venčavą (dial. Vinčsavas) можна було б вивести із селонського *Vensavas, але я не знаходжу жодного іншого (принаймні надійного) балтійського гідроніма (виразно не особового походження!), у якому приховувалося б балт. *Vens- чи *Vins-. І все ж — хоч це й дуже дивно — тут, здається, маємо балтійський корінь *Vens- // *Vins-, що означав щось непридатне, погане, нікчемне тощо».

Ніщо не заважає пов’язати Venčavas із назвою озера Vinčėlis (Куктишкес) і назвою болота Venčbalė (Кудіркос-Наумієстіс) (так уже Vanagas, 1970, 103, 130)⁷. Їхній корінь Venc- / Vinc- (якщо перша форма не є діалектною зі in замість en) може мати вставлене в сполучення приголосних -ns- t, тобто виникнути в такий самий спосіб, як Venčavas. Цей корінь можна було б шукати також у назвах річок Vensūtis (Дотнува), яку обережно зіставляв із Venčavas А. Ванагас (1970, 211)⁷, а також Vansūpis (Дотнува).

Щодо кореня Vens- / Vins- у гідронімах і топонімах слід зазначити, що ятвязькі Winse, Wენსowa можна читати з -s- (не обов’язково з -z-), оскільки сучасна польська форма Wężewo (нім. Wensewen) може бути результатом субституції німецької вимови (z > ž), подібно, наприклад, до прусської назви *Sulōvō / *Sulāvā > польською Żuławy (Brocki, 1978, 132). У такому разі, зрозуміло, латв. Venžava, курш. Vense, Wense не мали б із ними нічого спільного й утворювали б цілком окремий корінь (пор. Kiparsky, 1939, 203).

У діалектах литовської та латиської мов широко вживаються такі слова: лит. vaiškariš «запліднене, зіпсоване яйце», лат. vānskaris, vānskars, vānskare, vānskara «запліднене, але не висиджене яйце». У живому мовленні в багатьох місцевостях їх вимовляють із фонетично вставленим між n і s звуком t: лит. vañckaris, лат. vañckaris тощо. Ці слова Я. Ендзелін вважає складними, першим компонентом яких є застигла форма називного відмінка однини vans- *vana-s, етимологічно тотожна гот. wans «(прикм.) той, що не має, позбавлений, якому бракує, ermangelnd»; другий компонент утворений дієслів

⁶ Tokią formą pradžioje atstatė ir A. Vanagas (1970, 211); gaila, kad nuo jos vėliau atsisakė (Vanagas, 1981, 371).

⁷ Gaila, kad nuo šių lyginimų A. Vanagas (1981, 362, 372) vėliau atsisakė.

74

коренем лит. perėti, латв. perēt. Шляхом дисиміляції (v – p > v – k) *vansp- перетворилося на vansk- (Endzelīns, 1979, 403–404).

Таку гіпотезу підтверджували б лит. pik-peris (із фонетично зниклим між k і p t), pikįperis (діал. також pikįparas) «запліднене, зіпсоване яйце», слова подібної формальної та семантичної структури, другим компонентом яких справді є корінь дієслова perėti. Ці паралелі, а також pikt-maišis «запліднене яйце, зародок» важливі ще й тим, що дають змогу отримати відомості про компонент vans-. Яке значення має тут piktas, видно з таких похідних: pikčiavaikis «нікчемна, слабка людина; ні на що не здатна людина», piktąarklis «поганий, виснажений кінь», piktą-karvė «нікчемна, виснажена корова», piktgrūdis «погане, нікчемне зерно». Отже, перший компонент слів pik(t)peris, piktmaišis, piktas, має значення «поганий, ні на що не придатний» (LKŽ IX 958). Крім того, у певних контекстах piktas набуває значення «порожній»: pikt(a)žiedis «порожниста, безплідна квітка». Цікаво, що таке значення легко побачити й у балтійсько-німецькому слові Wann-Ei «запліднене або неповне яйце», де wann, імовірно, запозичене з латвійської мови (Endzelīns, 1979, 404, прим. 27). Похідні прикметника piktas мають також значення «чорт, біс»: piktčius «злий дух, біс» (із суфіксом -iu- [Skardžius, 1943, 79]), piktis «чорт, біс» SD (із суфіксом -io-, як juodas: juodis «чорний кінь», pilkas: pilkis [Skardžius, 1943, 66]); пор. також pikčionas «злий дух, біс», утворене, однак, із -onas (як kuprōnas «той, хто має горб, горбань»: kuprà, tėvō-nas «татусь»: tėvas [Skardžius, 1943, 272–273]) від pikčiaus або прикметника *pikčias «злий» (закладеного в pikčia-vaikis «нікчемна, слабка людина…», pikčia-votė «погана звичка»).

Таким чином, встановлюємо, що прикметник piktas 1) є першим компонентом складних назв заплідненого яйця (pik(t)-peris, pikt-maišis), де має значення «поганий, нікчемний, виснажений, знесилений, ні на що не придатний» і «порожній»; 2) входить до складу фізико-географічних термінів, пор. piktežeris «заросле, заболочене озеро», piktpurvis «трясовина, грузьке місце»; і 3) його похідні означають «нечистий, чорт, біс». Слід додати, що відповідні дієслова від прикметника piktas — це не лише pýkti (-sta), латв. pīkt (-stu), pikt (piku, piku) «те саме», а й лит. pýkšti (-ta, pýško) «псуватися» (поряд із pikšti (piškia) «гніватися, сваритися»).

У зв’язку з цим цікаво, що аналогічні значення знаходимо також у слів із кореневою морфемою vans- (vanc-): 1) у назвах заплідненого яйця лит. vānškaris, латв. vānškaris тощо значення першого компонента — «зіпсований» (отже, «поганий, нікчемний, ні на що не придатний»), а також «порожній» (пор. балтійсько-нім. Wann-Ei «… неповне яйце»); 2) коренева морфема vans- / vens- (venc-) трапляється в назвах річок, озер і боліт Vens-ūtis, Vėnc-avas, Vinc-ėlis, а також як перший компонент складних назв (Vans-ūpis, Vėnc-balė); 3) у литовських говірках уживаються vėncas «чорт» (наголос 3) VlkV, Alk, Kt, Žal, Kps, Všt, Klvr, Krok, vėnsas «те саме» Lkš, VšR, KzR, Mrs. Семантичну лінію слів із коренем pik- продовжують етимологічні відповідники в германських мовах, які, за гіпотезою Й. Ендзеліна, такі: окрім згаданого вище гот. wans, також давньоісл. vanr «(прикм.) такий, якого бракує, позбавлений», давньоангл. wan, давньоверхньонім. wan «те саме» (герм. *wana-s), а також давньоісл. vana «зменшувати», норв. діал. vana «те саме», швед. för-vana «псувати» (тобто «робити так, щоб псувалося», пор. лит. pýkšti

75

(-ta) у групі слів із коренем pik- «гинути»). Оскільки всі ці подібні, а часом і тотожні значення мають слова одного кореня (piktas, pýkti), можна зробити висновок, що назви квочкавого яйця, річок, озер, боліт і чорта, які містять кореневу морфему vans- / vens- (vanc- / venc-), споріднені між собою та з наведеними фактами з германських мов. Конкретніше, споріднені між собою, з одного боку, перший компонент лит. vànškaris, лат. vànškaris тощо, vans- (діал. vanc-), і vėncas, vėnsas «чорт», а з іншого — коренева морфема, тобто перший компонент гідронімів (топонімів) Vens-ūtis, Venc-avas, Venc-ėlis, Vans-ūpis, Venc-bale, етимологічно тотожних із ними. Однак ототожнення всіх цих лексем ускладнює відмінність у вокалізмі кореня: перший компонент назви квочкавого яйця має a, назва чорта й більшість гідронімів (топонімів) — e (поряд із вокалізмом ступеня редукції у формі Vincėlis у Куктишкес, Утенський район, якщо, звичайно, тут немає діалектної вимови en). Крім того, різняться й інтонації кореня: назви яйця в литовській і латиській мовах мають циркумфлексну інтонацію, литовські гідроніми (топоніми) також циркумфлексну, тоді як слова на позначення чорта — акутову.

Щодо цих відмінностей можна сказати таке. Поряд із поширеною спадною (балтійською циркумфлексною) інтонацією у словах vànškaris, vànškars, vànškare, vànškara у латиській мові засвідчено також рівну (стягнену) інтонацію, рефлекс балтійської акутової: vañškars ME IV 468, 472 (< балт. *váns-), отже, інтонація збігається з лит. vėncas, vénsas. Назви квочкавого яйця в латиській мові варіюють не лише за інтонацією кореня. Через десемантизацію (зв’язок із perēt уже не відчувається) другий компонент зазнав нерегулярних фонетичних змін: у латиських діалектах знаходимо і vanckurs, vanckuris (з -u-), і vanckulis, vanskulis (з -u- та -l-) ME IV 468—469, 472. Варіює й значення: від значення «зіпсоване, квочкаве яйце» розвинулося значення «що-небудь невдале, невезуче», і в цьому значенні vànškaris тощо вживається як лайка, пор. Gans lama guovi: kur tu lìd, vanckars tāds! ME IV 469 та Kur tu lìd, venckulis tāds! (пастух гукає баранові, що йде в жито) ME IV 536. Оскільки формальна й семантична структура цих фраз ідентична й обидві записані в тому самому діалекті (Стенде), цілком очевидно, що vanckars і venckulis — це одне й те саме, назви квочкавого яйця, причому остання форма має вокалізм кореня e. Цей ступінь вокалізму добре засвідчений і в литовських діалектах: vėñčkaris Sg, Skn. vėñškaris Prk. Отже, перший компонент назви квочкавого яйця має в корені і a, і e — явище, відоме в литовській та інших балтійських мовах, пор. dangà і dengà, mažgas і mėžgas, bėbras і bãbras, mėlas і жем. mãlas, šeimà і лат. saime, лат. brangs і brengs. У такому разі перший компонент vėñčkaris, vėñškaris, лат. venckulis збігається з коренем власних назв Vencavas, Vencbale, Vensūtis.

З огляду на акутову інтонацію (лат. vañškars, лит. vėñcas, vénsas) і на наявність самостійних лексем (vėñcas, vénsas), перший компонент назв квочкавого яйця vans- / vens- (vanc- / venc-) навряд чи може бути застиглою формою nom. sing. *vana-s. З усього комплексу даних видно, що тут маємо корінь vans- / vens- зі значеннями «поганий, зіпсований, ні на що не придатний» і «порожній, безплідний», етимологічно тотожний давньоісл. vansi чол. «зменшення, спад; ганьба», норв. діал. vanse чол. «нестача, брак», середньошвед. vansi «нестача, вада, недолік», давньоісл. vansa «завдавати шкоди, шкодити». Ці германські слова є

76

спільнокореневими з наведеними вище гот. wans «той, хто не має, позбавлений, якого бракує», давньоісл. vanr «т. с.», давньоісл. vana «зменшувати», швед. för-vana «псувати» (Jóhannesson, 1956, 47–48), але мають доданий до кореня розширювач *-os-. Імовірно, запозичене з латиської мови балтійсько-німецьке wann може мати -nn із *-ns-.

Виникає питання, чому тепер, якщо тут було голосне сполучення an (en), у литовській мові не маємо *vãsk- або *vę̃sas замість vénsas, а в латиській — *uosk- < *vuosk- < *vansk-. У литовській мові причиною цього, очевидно, є вставлення приголосного t між n та s: опинившись перед проривним c, дифтонг an (en) міг не зазнати вокалізації. На можливість цього вказують, наприклад, діал. vañčas «ваш̃ас» Vdk, Rt, Trg, Up та vañčkaras «важ̃карас» Šln, що також мають t між n і s. У латиській мові vànskaris тощо (< *vansa-peris), venckulis належать до тих слів балтійського походження (blandties, censties, lunkans, sprands, blinda тощо), у яких збереглися незмінені голосні сполучення an, en, in, un (про це див. статтю J. Endzelynas [Endzelīns, 1974, 144–159]).

Прикметниковий корінь *vans(a)- / *vens(a)- зі значеннями «поганий, нікчемний, ні на що не придатний» та «порожній» можуть мати й литовські гідроніми (топоніми) Veņcavas, Veņcbalė, Vens-ūtis, Vans-ūpis. Якщо ятвязькі Winse, 1562 Wensowa також належать до цього кореня (а не до кореня *Venz- = лит. *Venž-), то повністю тотожні (за винятком лише закінчення) лит. Veņcavas < *Veņsavas та ятв. Wensowa утворюють лексичну ізоглосу, яка, як і Čičirys, Čičirė < сел. *Čičir < балт. *kikir- / *kiker- «горох» (пор. прус. keckers, keckirs «горох»), пов’язує північно-східний кут Литви (Дусетос, Зарасай) з ареалом західнобалтійських мов.

LITERATŪRA

Arumaa P. Sur les principes et méthodes d’hydronymie russe: Les noms en gost’ // Scando-Slavica. 1960. T. 6. P. 144–176.

Batūra R. Paaiškinimai // Dusburgietis P. Prūsijos žemės kronika. V., 1985.

Bielenstein A. Die Grenzen des Lettischen Volkstammes und der lettischen Sprache in der Gegenwart und im 13. Jahrhundert. St. Petersburg, 1892.

Blese E. Die Kuren und ihre sprachliche Stellung im Kreise der baltischen Volksstämme // Congressus secundus archaeologorum balticorum. Rigae. 19–23. VIII. 1930. P. 293–312.

Brocki Z. Baltico-Slavica Huberto Gurnovičiaus toponiminėse darbuose // Baltistica. 1978. T. 14(2). P. 130–133.

Būga K. Rinktiniai raštai. V., 1958. T. I; 1961. T. III.

Bujak F. Studia nad osadnictwem Małopolski. Kraków, 1905.

Cowgill W., Mayrhofer M. Indogermanische Grammatik. Heidelberg, 1986. T. 1.

Dusburgietis P. Prūsijos žemės kronika. V., 1985.

Endzelīns J. Senprūšu valoda. Rīgā, 1943.

Endzelīns J. Latvijas PSR vietvārdi. Rīgā, 1956. I daļa, 1. sējums (A–J).

Endzelīns J. Darbu izlase. Rīgā, 1974. T. II; 1979. T. III, 1. daļa; 1982. T. IV, 2. daļa.

Fraenkel E. Litauisches etymologisches Wörterbuch. Heidelberg-Göttingen, 1962.

Frischbier H. Preussisches Wörterbuch. Berlin, 1883. T. 2.

Inglot S. Historia społeczna i gospodarcza średniowiecza. Lwów, 1938.

Jóhannesson A. Isländisches etymologisches Wörterbuch. Bern, 1956.

Kalwaitis W. Lietuviškų Wardų klėtelė. Tilžėje, 1910.

77

Karaliūnas S. Baltų kalbų struktūrų bendrybės ir jų kilmė. V., 1987.

Kiparsky V. Die Kurenfrage. Helsinki, 1939.

LKŽ – Lietuvių kalbos žodynas. V., 1941. T. I; 1986. T. XIV.

LPŽ – Lietuvių pavardžių žodynas. V., 1985. T. I (A–K).

Mayrhofer M. Kurzgefasstes etymologisches Wörterbuch des Altindischen. Heidelberg, 1956. T. I; 1976. T. III.

Manteuffel T. Kultura Europy Średniowiecznej. Warszawa, 1974.

Mažiulis V. Selonica // Baltistica. 1981. T. 17(1). P. 7–12.

Mažiulis V. Prūsų kalbos etimologijos žodynas. V., 1988. T. I (A–H).

ME – K. Mūlenbacha Latviešu valodas vārdnīca / Rediģējis, papildinājis, turpinājis J. Endzelīns. Rīgā, 1923–1925. T. I; 1929–1932. T. IV.

Nesselmann G. H. F. Wörterbuch der Littauischen Sprache. Königsberg, 1851.

Paul H. Deutsches Wörterbuch. 8. Aufl. bearbeitet von A. Schirmer. Halle (Saale), 1961.

Pokorny J. Indogermanisches etymologisches Wörterbuch. Bern und München, 1959.

PKP – Mažiulis V. Prūsų kalbos paminklai. V., 1981. T. II.

Razmukaitė M. Kaliningrado srities istorinių vietų vardų tradiciniai lietuviškieji atitikmenys // Kalbos kultūra. V., 1985. Sąs. 49. P. 73–80.

Schütz J. Revision der Namen mit -gast // Beiträge zur Namenforschung. 1988. T. 23. P. 68–82.

Skardžius P. Lietuvių kalbos žodžių daryba. V., 1943.

Słownik łaciny średniowiecznej w Polsce. Wrocław-Warszawa..., 1977. T. IV (F–H), zeszyt 6(34).

Stang Chr. S. Vergleichende Grammatik der Baltischen Sprachen. Olso-Bergen-Tomsö, 1966.

Trautmann R. Die altpreussischen Personennamen. Göttingen, 1925.

Vanagas A. Lietuvos TSR hidronimų daryba. V., 1970.

Vanagas A. Lietuvių hidronimų etimologinis žodynas. V., 1981.

Аникин А. Е. Опыт семантического анализа праславянской омонимии на индоевропейском фоне. Новосибирск, 1988.

Брейдак А. Диалектная лексика латгальских говоров верхнелатышского диалекта и ее исторические связи: Автореф. дис.... канд. филол. наук. Рига, 1969.

Иванов Вяч. Вс. Разыскания в области анатолийского языкознания // Этимология – 1971. М., 1973.

Иванов В. В., Топоров В. Н. К реконструкции праславянского текста // Славянское языкознание. М., 1963.

Лаумане Б. Э. Лексический материал диалектологического атласа латышского языка, отражающий латышско-русско-белорусско-польские контакты // Контакты латышского языка. Рига, 1977.

Топоров В. Н. Прусский язык. Словарь (Е–Н). М., 1979.

Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. М., 1986. Т. 2.

S. KARALIŪNAS

SPRACHWISSENSCHAFTLICHE BEMERKUNGEN

Zusammenfassung

Die Spuren des idg. *ghostis „Gast; Fremde“ sind wahrscheinlich erhalten: 1) in den Personennamen lit. Gaščūnas, Gaščūlis, *Gaščionis (< ON Gasciōnys) < Gasc- < *Gasti- || *Gasti-; 2) im apr. gasto „Ackerstück, Flurstücke, Felder (die bearbeitet von „Gästen“ – freien Bauern worden waren)“; 3) in den Gewässernamen lit. Gāstam-inas, Gāsta-mas, Gāsta-s, Gāst-upis und 4) in den Appellativa lett. gasts „Gast“ (o Stamm), gašķis „id.“ (< *gastis), fem. gaška (< *gastijā).

78

Urverwandtschaft zwischen lit. kárklai, kárklas, kárklēs „Tür, Pforte, Raufe, Krippe...“, lett. kárkles „Raufe; Getreidesieb“ (< *kort-tlo-) und ai. cāttram „Spindel“ (< *kert-tro-) wird vermutet.

Lit. lakóti (-ója) „durch Lab gerinnen machen“ ist wohl eine Ableitung von lēkti (lēkia, lēkē) „fliegen; laufen, rennen“.

Die Wurzel von Gewässer- (und Sumpf-) namen lit. Vẽncavas, Vinčēlis, Vẽnc-bālē, Vensūtis und Vans-ūpis ist wohl gleichzusetzen mit den ersten Komponenten von lit. vãnškaris, vẽnškaris „ein unausgebrütetes Ei“, lett. vãnškaris, vãnškaras, vãnškare, vãnškara „ein bebrütetes, aber unfruchtbar gebliebenes Ei“ (wohl aus *vans- / *vens-peris).