упорядникам.

У книзі також надруковано фотокопію статті П. Берента «Укладач першого підручника латиської мови», опублікованої 1930 року в журналі «Izglītības ministrijas mēnešraksts». Фактично це найповніша на сьогодні біографія Й. Ґ. Рехегузена, хоча невідомо, де й коли він народився, де навчався і коли помер. Відомо, що близько 1628 року в Курляндії його висвятили на євангелічно-лютеранського священника. Припускають, що через дружину він міг бути родичем латиського лексикографа Йогана Лангія. Цю статтю також перекладено англійською мовою. Разом з англійським перекладом у книзі опубліковано факсиміле німецької статті А. Бюленштайна з видання граматики Й. Ґ. Рехегузена 1901 року.

Отже, ця ретельно підготовлена австралійським мовознавцем книга є своєрідною енциклопедією першої латиської граматики: в одному місці зібрано матеріали, досі розпорошені в різних виданнях, подано докладний аналіз тексту граматики, а переклади англійською мовою значно полегшать користування цими матеріалами ширшому колу дослідників, які цікавляться латиською культурою та історією латиського мовознавства.

За подібним принципом укладено й другу книгу Т. Ґ. Феннелла «Seventeenth Century Latvian Grammatical Fragments». У цій книзі опубліковано два важливі документи XVII століття, пов’язані з граматикою латиської мови, — так званий «синопсис Айнгорна» («Declinationum Letticarum ex D. Einhornij contrà Rehehusium tractatu Synopsis brevis») і «фрагменти Біхнера».

Поряд із факсимільним текстом, англійським перекладом і розлогими коментарями тут опубліковано також видання «синопсиса Айнгорна» А. Бюленштайна, А. Аугсткална та Я. Жеверса. «Фрагменти Біхнера» опубліковано переважно за виданням Л. Арбузова («17.g.s. latviešu gramatika bij. Kurzemes hercogu bibliotēkā Pēterpilī». — Filologu biedrības raksti, 1925, 5, p. 106—125). Разом з англійськими перекладами тут також опубліковано статтю А. Аугсткална «Veclatviešu rakstu apskats» (Rakstu krājums, 1930, 20, p. 109—110), уривки зі статті Я. Жеверса «Veci latviešu valodas pieminekļi rokrakstos» (Izglītības ministrijas mēnešraksts, 1937, 5, p. 619—621) і статтю К. Дравіня «Latviešu gramatikas materiāli Mārtiņa Bichnera albumā» (In honorem Endzelini, Chicago, 1960, p. 107—113).

Третю книгу присвячено граматиці Георга Дрезеля (Dreszell) «Gantz kurtze Anleitung zur Lettischen Sprache», виданій у Ризі 1685 року. Опубліковано факсимільний текст граматики, англійський переклад, дуже розлогі коментарі (p.147—421) і покажчик латиських слів.

Дуже приємно, що в Австралії знаходять кошти (The Australian Research Grants Committee) на видання таких праць, але, звичайно, найважливіше те, що там працює людина, здатна готувати такі праці.

Алґірдас Сабаляускас

ПАМ’ЯТНИК МОВІ БАТЬКІВ

Несподівані повороти долі. Іноді те, що, здавалося б, уже назавжди втрачено, знову несподівано оживає, і мить сяє на повну яскравість, щоб постати для нового

189

життя в наших серцях і пам’яті.

Діалекти спустошеного Клайпедського краю, які не встигли як слід описати й майже не досліджували науково, вже зовсім згасли. Залишилися тільки спотворені германізацією їхні сліди та люди, яких можна перерахувати на пальцях, що знають мову цього краю. Земля литовінінків, де багато століть поруч жили давні курші, жемайти й західні аукштайти (а може, й інші західнобалтійські племена), здавалося, вже не дочекається ні свого Кляйна, ні Ругіса, ні Шляйхера з Куршайтісом, ні Геруліса зі Стангом, ні інших видатних мовознавців, які так гарно увічнили південну частину Малої Литви, що спіткала ще тяжча доля. І раптом те, що вже здавалося неповоротним у Литві, починає повертатися з-за кордону...

1990 року в Чикаго вийшла книжка Йонаса Užpurvis «Три мовознавчі студії» («Drei sprachwissenschaftliche Studien»), видана видавцями та доброчинцями Фонду Малої Литви ціною великих зусиль. Потроху, один за одним, примірники «Студій» почали надходити до Литви. Тут ця праця викликала великий інтерес, а її автора з маловідомого емігрантського філолога перетворила на визначного балтіста, який посідає важливе місце в литовському мовознавстві. Дуже символічно, що вперше цю книжку представив нам інший дослідник Малої Литви, також родом із Клайпедського краю, мовознавець, професор В. Петерайтіс, який чимало доклався до укладання й видання «Студій». Він подарував книжку Клайпедському університету, з великою пошаною відгукнувшись і про працю, і про її автора.

Йонас Užpurvis народився 12 грудня 1891 року в Шилутському повіті. 1911 року він закінчив учительську семінарію, згодом брав участь у Першій світовій війні як солдат німецької армії. Після війни вивчав класичну філологію у Вітовтовому університеті, викладав у початкових школах і гімназіях. Від 1941 року й до закриття викладав німецьку мову у Вільнюському університеті. 1949 року разом із сім’єю його заслали на тринадцять років у красноярські ліси. Повернувшись із заслання, деякий час жив у Саугах і Шилуті, а 1967 року виїхав до Західної Німеччини. Узимку 1991 року Й. Užpurvis відсвяткував свій сторічний ювілей. Ця річниця не залишилася непоміченою і в Литві — її відзначили різноманітними заходами та гарною конференцією, організованою в Каунасі спілкою литовінінків, на якій обговорили багатогранну діяльність цієї талановитої й працьовитої людини.

Попри життєві поневіряння й часту відсутність належних умов, Й. Užpurvis усе життя присвятив науці. Він цікавився не лише історією та мовою Малої Литви, а й творчістю античних авторів, італійською та іспанською літературою, грецьким перекладом Нового Завіту. Й. Užpurvis був не тільки науковцем, а й видатним педагогом, якого й сьогодні з любов’ю та вдячністю згадують його колишні учні.

Прагнучи зробити свої думки доступними якомога ширшому колу читачів, Й. Užpurvis писав переважно німецькою. Сьогодні для нас найцікавіша його литуаністична діяльність, у якій виразно окреслюються такі основні напрями: історія та мовознавство Малої Литви, порівняльна балтистика, топоніміка й діалектологія. Не маючи спеціальної литуаністичної підготовки та будучи відірваним від стрімкого розвитку литовського мовознавства, Й. Užpurvis неоднаково широко й професійно виявляв себе в усіх згаданих галузях. Проте його лінгвістичні здібності, самостійне й оригінальне мислення, широка загальна ерудиція, наукова ретельність і відповідальність не викликають сумнівів. Особливо цінно, що автор «Студій» чудово знає свій рідний саугський діалект, який десятиліття радянського життя майже остаточно стерли не лише з повсякдення, а й з історичної пам’яті.

Книжка, про яку йдеться, складається з трьох частин (264 с.). Перша частина «Студій» — «Саугський діалект» («Die Saugener litauischen Mundart») — присвячена рідній

190

дослідженням говірок.

У другій частині «Походження німецької назви річки й міста Memel» («Memel Strom — und Stadtbezeichnung») — походження назв Німану та Клайпеди пояснюється на широкому історичному тлі: автор спирається на давні писемні джерела, заглиблюється в минуле балтських племен.

Третя частина — «Перебіг творчості Донелайтіса у “Порах року”» («Zur Entstehung von Donelaitis Werk ‘Keturi metų laikai’ ») — дослідження генези цього твору.

Усі три частини «Студій» розкривають погляди й знання Ю. Узпурвіса, використані ним матеріали та наукові висновки. Далі спробуємо коротко оглянути, що їхній автор зробив у різних галузях науки.

ІСТОРІЯ. Погляд на історію Литви, особливо Малої Литви, — це сфера, де наука тісно пов’язана з політикою і навіть національним менталітетом. Претензії окремих держав на Клайпедський край і Калінінградську область найчастіше випливають із двох важливих чинників і залежать від двох ключових питань. Відповіді на ці питання подано й у «Студіях» Ю. Узпурвіса. Перше з них таке: чи були Судува, Скальва (Шалавія) та все примор’я (околиця Клайпеди) пусткою (Wildnis), чи це здавна заселені землі, що мають природне продовження? Дослідивши численні давні хроніки, літописи й листи Вітовта, автор «Студій» дотримується останньої думки. Якщо вважати ці землі заселеними здавна, потрібно встановити, хто, тобто які народи, тут мешкали. Ю. Узпурвіс, ретельно проаналізувавши багато топонімів цього краю й спираючись на історичні матеріали, доходить висновку про литовський характер цих земель.

ПОРІВНЯЛЬНА БАЛТИСТИКА. Продовжуючи й істотно доповнюючи новими матеріалами та оригінальними спостереженнями праці, розпочаті видатними балтистами К. Бугом, Я. Ендзеліном та їхніми послідовниками, Ю. Узпурвіс висловився також щодо історії балтських племен. У «Студіях» не раз робиться спроба з’ясувати історичні взаємини пруссів, жемайтів і мешканців Клайпеди, а в приморських говірках шукають куршський субстрат.

Наводячи цікаві лексичні й фонетичні паралелі, автор «Студій» виявляє спільні риси між клайпедською говіркою та прусською мовою, відзначає взаємини прусських і жемайтських говірок. Сліди куршської мови вбачаються в системі наголошування говірки Саугу (найбільше наголошується на відтягуванні наголосу та пов’язаному з ним скороченні кінця слова). Шкода, що це питання не досліджено докладніше, не зроблено спроб локалізувати історичні межі жемайтів і куршів, не розглянуто їхні мовні зв’язки. Зібрані автором і представлені у виданні топонімічні та лінгвістичні матеріали дають змогу зробити з цього та інших питань значно ширші висновки, ніж ті, що знаходимо у «Студіях», і тому мають неоціненну цінність для майбутніх дослідників.

ТОПОНІМІКА Й АНТРОПОНІМІКА. Ю. Узпурвіс доповнює дослідження литовських топонімів та особових імен новими ідеями й фактами, висловлює свою думку щодо деяких важливих назв річок і міст, які й досі викликають дискусії в науковому світі. В усіх випадках автор «Студій» не забуває, що він історик, і приділяє особливо багато уваги історії виникнення топоніма та його етимології. Цим питанням присвячено всю другу частину видання. У ній розглянуто всі гідроніми Клайпедського краю, подано їх

191

детальну карту. Форми гідронімів, зафіксовані в німецьких джерелах, зіставляються з назвами, уживаними за часів автора. Найбільше уваги приділено назві Нямунаса, яку вважають давньою: наведено всі інші варіанти назви цієї річки, згадані в різних джерелах, і переконливо показано, як виникла спотворена німецька форма Memel.

Серед топонімів найбільше проаналізовано назву Клайпеди. Про її давність свідчить форма Klawppeda, зафіксована в листі Вітовта. Серед цікавих етимологій можна згадати пояснення назв Дерцекляй і Немірсета. Слово Dercekliai, як свідчить давній запис Darzeppeln, походить від derva і cept «пекти» (тобто місце, де варять смолу), а Nemirseta (Nimersatt) пояснюється як «місце ворожнечі, неспокою» («Ort des Unfriedens»). В обох топонімах виразно проступають сліди курської мови.

Діалектні форми топонімів і антропонімів та їх зіставлення з давнішими формами, зафіксованими в історичних джерелах, дають змогу Ю. Узпурвісу зробити цінні зауваги щодо розвитку наголошування та структури складних слів у саугській говірці; пор. Mėžgalė і Mischkogallen.

ДІАЛЕКТОЛОГІЯ. Опис рідної саугської говірки — найцінніша частина «Студій», що заповнює значну прогалину в литовській діалектології. Зібраний автентичний матеріал надає дані з усіх мовних сфер і дає змогу висувати цікаві припущення та робити висновки. Ю. Узпурвіс, не маючи спеціальної діалектологічної освіти, описав і дослідив не всі особливості говірки однаково докладно. Крім того, факти рідної говірки часом здаються цілком звичними, і може просто не спасти на думку, що вони порушують нові проблеми або допомагають відповісти на давні запитання. Тим більше приємно вражають влучні спостереження й узагальнення автора, коли дослідник, який не походить із цього краю, навіть не запідозрив би наявності в говірці того чи іншого явища — особливо фонетичного.

Опис говірки складається з трьох частин: перша — це своєрідна коротка граматика («Grundzüge der Saugener litauischen Mundart»), друга — ілюстративні тексти («Beispiele der Saugener Mundart aus verschiedenen Lebenslagen»), а третя — невеликий словничок («Ihr Klangcharakter auf Tonband»). У вступній частині опису розглянуто знаки транскрипції. Передавання звуків говірки спеціальним письмом, мабуть, створило найбільше труднощів під час видання й редагування цієї праці. Було обрано спрощений варіант правопису, однак і він не допоміг повністю уникнути всіх труднощів. Скажімо, позначення твердих і м’яких приголосних крапками над приголосною або під нею (vâlg «їсть» і vâlę «їв») — не надто зручний спосіб, бо якась крапка то, дивись, «присіла» не на своє місце, то зовсім зникла. Бракує знаків для позначення голосних різних типів: графічно не розрізняються не лише o, що відповідає літературному o, та uo (у говірці вони, найімовірніше, фонетично не розрізняються), а й o, що походить від поширеного u, наприклад, rops sopòv «ріпа зіпсувалася». Те саме стосується позначення ė і e, що відповідають літературним ė, ie та e, i. Можна було б висловити й інші зауваги, проте тут знову треба згадати про труднощі, пов’язані з виданням праці. Той, хто захоче уточнити вимову того чи іншого звука, зможе це зробити, прослухавши записані на стрічку тексти, у яких звучить голос самого автора.

«Grundzüge» складається з чотирьох розділів, присвячених огляду різних мовних сфер.

У першому розділі окреслено межі говірки (додається досить детальна

192

карта околиць Сауґи). Кількома штрихами зроблено спробу визначити місце говірки та її зв’язок із сусідніми говірками, а також історичні зв’язки з мовами, що так чи інакше впливали на неї. Найвиразнішою особливістю говірки вважається відтягнення наголосу, яке пов’язують із курською, латиською та фінськими мовами. Особливо цінні для діалектології зауваги, наведені у вступі, а подекуди й у самому описі говірки, про її зв’язки з іншими клайпедськими говірками (шкода, що цих зауваг так мало!). Відомо, що в Клайпедському краї побутували різні говірки; про це пам’ятають і давні мешканці цього краю. Проте в їхніх спостереженнях, як і завжди в таких випадках, зазвичай вирізняються окремі дрібниці, найчастіше — відмінності у вживанні деяких слів або висловів. Систематичні відмінності може помітити лише мовознавець, а таким мовознавцем якраз і був Ю. Узпурвіс. Було б дуже добре, якби ці порівняльні дослідження західних говірок продовжилися.

Найбільший — другий розділ, присвячений ф о н е т и ц і (Lautwandel). У ньому описано різні явища звукової системи та наголошування говірки.

Наголошування. Значну увагу приділено інтонемам, які автор добре розрізняє і намагається ретельно позначати; пор. áukšt·s «áukštas (прикм.)», áukšt·s «áukštas (ім.)» і áukšt «áukštis». Як уже зазначалося, виразною рисою говірки вважають відтягнення наголосу, спричинене впливом інших мов. Уважно вивчивши наведені приклади, можна помітити, що в саугській говірці наголос відтягується зовсім інакше, ніж у добре відомих нам жмудських чи аукштайтських говірках. Тут, очевидно, не можна говорити про загальне чи навіть умовне відтягнення фонетичного походження; пор. слова з довгою основою і невідтягненим наголосом kąntù «терплю», šviesì «світла», galvà, lėktù «лечу» тощо.

Очевидно, особливості наголошування пов’язані не з фонетичними, а з морфологічними чи лексичними чинниками. Для цього краю вкрай характерний наголос на першому складі в топонімах і прізвищах: Vìlkyte, Kùkoratė, Jódats, Jókumats тощо. Відтягнений наголос мають числівники (наприклад, pẽnk, šẽš, sẽptin), деякі іменники певної структури (особливо із закінченням -ys — árkels «кінь», kàbils «гачок», gáidis «півень», tìngins «тинок», рідше із закінченням -a — kàrčem, žãgat). Непостійний наголос характерний для деяких дієслівних форм (наприклад, у другій особі теперішнього часу наголошується основа — mėgì~mėgi «спиш», lėkti~liẽkti «залишаєшся», тоді як у першій особі наголошується закінчення — mėgtù, lėktù).

Скорочення кінця слова. Саугська говірка відрізняється від північножмудських і південножмудських говірок тим, що в ній скорочуються всі ненаголошені закінчення — не лише короткі, а й довгі: žãms «низький», žõiks, vókys, árkils «кінь», snargalìn «снарджліне (такий заїзд)», žẽm «зима», krẽt «упав». Зберігаються лише дифтонги. У «Студіях» кінцеві позиції слова приділено багато уваги; особливо докладно описано випадки, коли після скорочення закінчень утворюються важкі для вимови скупчення приголосних. Зазвичай у них вставляється голосний (подібне явище трапляється і в північних аукштайтських говірках), наприклад dòygans «дно», lėpsan «полум’я», didẽsens «більший». Шкода, що сьогодні неможливо локалізувати межі такого скорочення. Їх визначення могло б допомогти з’ясувати причини цієї редукції. Чи це субстрат куршів або близького до них балтського племені? А може, вплив німецької мови?

193

Вокалізм. Однією з найвиразніших особливостей саугського діалекту є те, що дифтонгам літературної мови ie, uo у діалекті відповідають довгі монофтонги ė, o: kėms «kie-mas», pėmõ «piemuo». У «Студіях» це називається зміною («uo wird langes o», «ie entwickelt sich zu... y oder... ė»). У цьому питанні Ю. Узпурвіс дотримується традиційного погляду. Однак історичне співвідношення ie: ė та uo: o допускає й інші думки. Тим більше не можна погодитися з тим, що в формах apý, pryš, py «prie», anýms, baltýms, vókytė довгий y фонетично походить від ie. З іншими західними діалектами діалект Саугу пов’язує перехід дифтонгів ai, ei у довгі монофтонги ā, ē: lāks «laikas», vỹrā «vyrai», aukštā «aukštai», vãdas «veidas», arklē «arkliai», kárvē «karvei», dė́je «dejal, matė «matei»... У «Студіях» ідеться також про розширення u та i (> o, e). Як відомо, таке розширення характерне для всіх західних балтів. Шкода, що автор не лише не розглянув тривалість розширених голосних o та e (те, що вони відрізнялися від довгих o та e іншого походження, іноді можна визначити за відповідними знаками наголосу), а й зовсім не згадує, що це розширення пов’язане з гармонією голосних. У «Студіях» не раз пишеться про різну вимову e залежно від наступного складу (наприклад, n’ãš «nešu», nèš «neši»). Тому дивно, що автор зовсім не звернув уваги на те, що u та i розширюються не в усіх випадках. Коли за ними йде м’який приголосний, ці голосні, вочевидь, залишаються незмінними — принаймні такий висновок можна зробити з прикладів (пор. mòd «mudu» та mùd «mudvi»). Матеріал, наведений у «Студіях», демонструє ще одну виразну особливість діалекту: наголошені a та e не подовжуються (rãts «ratas», žẽms «žemas», n’ãs «neša», mạd «medų»).

Консонантизм. У діалекті дуже важливу роль відіграє протиставлення твердих і м’яких приголосних. Через скорочення закінчень за цією ознакою розрізняються різні форми, особливо дієслівні: часи (bãig «baigia» та bãig «baigė»), особи (bláun «bliaunu, bliauna» та blạun «bliauni», gérs «gersiu, gersi» та gárs «gers»). У цьому разі особливого значення набуває позначення діакритичних знаків. На жаль, видання в цьому аспекті не вирізняється особливою точністю.

Як відомо, мові мешканців Клайпедського краю притаманні деякі риси, що виникли під впливом німецької мови, — придихання приголосних, м’якість l тощо. Можливо, такі явища може почути лише вухо чужинця, а самі носії діалекту їх просто не помічають. Мабуть, тому в «Студіях» ці явища й не згадуються.

Третій розділ «Grundzüge» присвячено м о р ф о л о г і ї — питанням словотвору та словозміни діалектних форм (Formenlehre). Наведено кілька парадигм відмінювання іменників і дієвідмінювання дієслів із доволі короткими коментарями. Матеріал розділу з морфології доповнюють приклади з інших розділів, з яких можна скласти певне уявлення про систему форм саугського діалекту. У багатьох випадках діалектні форми близькі до жмудських; можна також шукати паралелі з куршською і навіть прусською мовами. Найвиразнішими морфологічними рисами діалекту слід вважати такі:

a) перехід багатьох іменників i-основи до ė-основи: akẽ «akis», ausẽ «ausis», žãsė (пор. прусське sansy, яке слід інтерпретувати як zansi або zansē), однак naktis, degsnis «спека»;

b) замість закінчення давального відмінка однини літературної мови -ui вживається -o (~uo), а замість закінчення давального відмінка множини -iems вживається -yms, наприклад, bárnõ «дитині

194

nui», mèdžo «дереву» (пор. прислівник того самого походження pakelõ «дорогою»), anýms «тим», veñỹms «одним»;

c) форми займенника tu tevės, tėve тощо (з кореневим e), найімовірніше, є куршськими; пор. латвійські tevis, tevi; те саме стосується прийменників apỹ, prỹš, o ypač pỹ «біля» (пор. латвійське pie «біля»);

d) у діалекті вживаються атематичні форми жмудського типу (mėgtų, lektų, atų «іду»), а також форми теперішнього часу на na-основу páun, šáun, rỹn, grìun).

ЛЕКСИКОГРАФІЯ. Необхідно визнати чималі заслуги Ю. Узпурвіса як лексиколога. Лексичний матеріал трапляється в різних частинах опису діалекту.

Четвертий розділ «Grundzüge» складається з невеликого переліку топонімів та антропонімів і короткого словничка особливих діалектних слів. Власне слова відокремлено від запозичень (щоправда, авторові це не завжди вдається); порівнюється лексика окремих діалектів Клайпедського краю.

Особливу цінність має словник (Wörterverzeichnis), вміщений у третій частині опису діалекту, у якому налічується близько 600 діалектних слів. Слова записано діалектною транскрипцією, значення пояснено німецькою та литовською мовами. Шкода, що для іменників зазвичай наведено лише називний відмінок однини, для прикметників — форму називного відмінка чоловічого роду, а для дієслів — інфінітив, тож ми не можемо скласти повного уявлення про парадигми відмінювання, дієвідмінювання та наголошування. Цікавіші діалектні слова: dagà «урожай, жнива», degsnis «спека», mãuk «мауке̇ (панчоха на гомілку)», õst «губи, вуса», snarglìn «snarglinė (закусочна, де випивають)», strė̃gts «striegtis (пробиратися, проштовхуватися)», žveždars «žvizdras (галька)»

Словник дуже пожвавлюють додані фразеологізми, наприклад, gaida pàrdev «продав півня (=padėge)», pùts nàgs apynėms «самий кіготь для хмелю (=що йому треба, аби рости)».

Йонас Узпурвіс не раз наголошує, що церква справила великий вплив на діалекти Клайпедського краю. Завдяки їй збереглися (мабуть, іноді й були знову запроваджені — A.K.) деякі давні форми. Серед них передусім слід згадати атематичні форми першої особи з закінченням -mi (bėgmi, esmi), дієслова з інфікованим енклітиком (pamistiprink «підкріпи мене», nemiduok «не дай мені»). Дуже екзотично виглядають і прислівникові форми іліятива dengunžengems, žemenkrist, особливо коли вони вживаються в діалекті, який під впливом німецької мови втратив навіть звичайний інесив (замість нього вживається знахідний відмінок із прийменником į).

Автор «Студій» уболіває за долю свого краю та його культури. Він наголошує на багаторічних зусиллях своїх земляків, спрямованих на збереження мови й звичаїв. Неоціненне значення для лінгвістів, а також істориків, фольклористів і етнографів має друга частина опису діалекту — тексти саугського діалекту («Beispiele der Saugener Mundart aus verschiedenen Lebenslagen»). Поруч подано німецький переклад текстів. Ця частина «Студій» займає близько 80 сторінок, надрукованих дрібним шрифтом. Її цінність ще більша й тому, що тексти подано не лише на папері: до них додано магнітофонний запис, на якому можна почути голос самого Ю. Узпурвіса. Тексти дібрано дуже цікаві й цінні, вони охоплюють багато сфер життя. Тут є і веселі оповіді, і серйозні розповіді, з яких можна скласти яскраве уявлення про батьківщину автора. Мова чиста,

195

гарна, образна, якимось дивовижним чином позбавлена безлічі германізмів, що зазвичай засмічують говірку мешканців Клайпеди. Літературний хист Йонаса Ужпурвіса не викликає сумнівів. Особливо чутливо написано останній текст, у якому зображено птахів, що ніби символізують долю людей цього краю.

Після світлих спогадів дитинства — із веселими ластівками у фраках, що пірнають і стрімко пролітають уздовж піщаної дороги, із гордими лелеками, яких одного разу автор нарахував аж одинадцять на власному даху, — автор сумно запитує:

Де ми, де вона? Нас по всьому світу розкидало, а вона — бачив я 1945 року, як москалі спалили її, — і досі на моєму господарстві лелека з тих давніх часів, такий величезний, сидить низько над землею, ночами здіймається вгору, уникаючи смерті; та бачив я, як у рові він загинув. Шкода, що пташиний рід зникає; але хто в цьому винен?

Коли статтю вже було майже завершено, надійшла сумна звістка — автор «Studijų» Йонас Ужпурвіс помер (1992 09 12). А скільки ще залишилося без відповіді запитань, нерозгаданих загадок! Залишилися тільки його праці — пам’ятник великої любові до Батьківщини, до якої він так і не повернувся...

Audronė Kaukienė

196