LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXVI (1996)

LIETUVIŲ KALBA: TYRĖJAI IR TYRIMAI

Гедрюс СУБАЧЮС

ТРИ МОДЕЛІ ЛІТЕРАТУРНОЇ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ XIX ст.: Я. А. ПАБРЕЖА, Ю. ЧЮЛДА, С. ДАУКАНТАС¹

Перш ніж говорити про три різні моделі літературної литовської мови XIX ст., я хотів би дуже коротко описати загальний політичний, культурний і соціальний стан Литви того часу.

З геополітичного погляду етнічні литовські землі ніколи не належали одній державі: частина входила до складу Пруссії (так звана Мала Литва), решта Литви (Велика Литва) була самостійною державою, а з середини XVI ст. перебувала в унії з Польщею. З кінця XVIII ст. майже всю Велику Литву окупувала Росія, отже, у період, який мене цікавить, Велика Литва належала Росії, а Мала Литва — Пруссії.

У культурному плані Мала й Велика Литва також здавна відрізнялися. У Малій Литві вже з XVI ст. утвердилося лютеранство, а у Великій зберігався й домінував католицизм. Щодо писемної мови, то в Малій Литві, на компактній території, досить стабільні мовні норми сформувалися вже у XVII ст. і такими залишалися до кінця XIX ст. і навіть довше. Велика Литва була дуже неоднорідною: по-перше, тут існували (і досі існують) дві великі діалектні групи — жемайти та аукштайти; їхні говірки настільки різнилися, що їхні представники не завжди розуміли одне одного; по-друге, жоден діалект ще остаточно не утвердився як основа писемної литовської мови, проте на початку XIX ст. дедалі більше почали переважати жемайтські тексти. З іншого боку, у першій половині XIX ст. домінантною мовою культури у Великій Литві залишалася польська, яку традиційно вживали від часу унії з Польською державою.

Соціально суспільства також були різними. У Пруссії селяни офіційно стали вільними на самому початку століття, тоді як у Великій Литві російська влада скасувала кріпацтво лише 1861 року. Однак і у Великій Литві звільнення непривілейованих верств (селян), поширення грамотності та зростання соціальної мобільності почалися набагато раніше. Ідеї свободи Французької революції, хоча ще й не змінювали соціальних структур, уже потроху почали проникати у свідомість людей. Лише у суспільстві, що здобувало свободу й поступово ставало громадянським, могли

¹Ширше ці моделі розглянуто в інших працях автора статті: «Погляди Симонаса Даукантаса на літературну мову». — Lietuvių atgimimo istorijos studijos (LAIS): Simonas Daukantas 5, Vilnius: Viltis, 1993, 63—68; «Юозас Чюлда та його граматика». — LAIS: Juozas Čiulda. Trumpi samprotavimai apie žemaičių kalbos gramatikos taisykles 6, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1994, 7—54; «Жемайтська мова Юргіса Амбразея Пабрежі». — LAIS: Asmuo: tarp tautos ir valstybės 8 (друкується).

51

сформуватися сучасне розуміння літературної мови та сама літературна мова. (Сучасною літературною мовою можна назвати таку уніфіковану мову, якою користуються всі суспільні верстви для задоволення всіх своїх культурних потреб).

Усі три моделі літературної мови XIX ст., які я хотів би представити, були створені авторами, що походили із Жемайтії, у Великій Литві, якою правили росіяни. У Малій Литві писемна мова була достатньо стабільною, і там у той час ніхто не моделював її заново. Три представлені моделі самими їхніми авторами послідовно не викладені. Я намагаюся відтворити, реконструювати ці моделі на підставі рукописів різного характеру (не лише лінгвістичного) (С. Даукантаса — також друкованих текстів).

Відтворюючи моделі літературної литовської мови того часу, найважливішими й релевантними я схильний вважати такі аспекти:

1. Сфера вживання літературної мови: а) суспільні верстви, для яких призначена ця літературна мова; б) види літератури, «жанри», у створенні яких її використовують. Власне, від того, чи призначена писемна мова для всіх суспільних верств і всіх видів літератури, залежить, чи можна буде називати її літературною.

2. Територія вживання літературної мови, тобто чи призначена вона для задоволення потреб усіх етнічних литовців, чи лише певної їх частини.

3. Співвідношення літературної мови з розмовною.

4. Основа літературної мови — писати так, як говорять, чи так, як вимагають правила й система мови.

Можна було б проаналізувати й інші аспекти — ставлення до запозичень, новотворів, принципів правопису тощо, але це залишмо на майбутнє.

I. ЮРГІС АМБРАЗЕЮС ПАБРЕЖА народився 1771 року у північній Жемайтії. В історії литовської культури він найбільше відомий як священник-францисканець, знаний проповідник і перший творець ботанічної термінології. На початку XX ст. у Литві докладали чимало зусиль, щоб Папа Римський проголосив Пабрежу святим або принаймні блаженним. Суто мовних текстів він не залишив, проте писав про мову в передмовах до своїх праць і в листах.

Світогляд Пабрежі сформувався ще у XVIII ст., у середовищі, де ідеї свободи й рівності були майже нечуваними (до модерного XIX ст. він дожив у віці 29 років). Для нього тоді природним, звичним, «нормальним» було суспільство, у якому частина людей — вільні, зазвичай письменні громадяни, а інша частина — залежні, часто неписьменні люди (простолюд). Починаючи з 1798 р. Пабрежа написав багато, тисячі сторінок литовських проповідей. Однак приблизно до 1828—1831 рр. ще не можна говорити про спільну писемну мову. Пабрежа записував проповіді, але їхнім призначенням було унормувати мову, а читати їх неписьменному простолюду не мали — отже, тексти слугували лише допоміжним засобом для усного способу висловлення. І лише близько 1828—1831 рр. Пабрежа, звісно, під впливом настроїв суспільства, що дедалі більше звільнялося, вирішує створити спільну писемну литовську мову. Тоді йому було вже близько 60 років.

Рішення Пабрежі зафіксоване документально. Завершення тривалих вагань може проілюструвати таке речення з одного його листа 1829 р.: «Щодо жмудського правопису

52

я не схильний змінювати свого погляду²². Приблизно тоді, можливо трохи пізніше, Пабрежа запроваджує цілком нові, ніде й ніким не вживані графеми: подвоює довгі й подовжені голосні (тобто починає писати bajooroo «bajoraĩ», taapaas «lapais») і м’які [ш’], [ч’] починає писати як šź, čź (наприклад: šźerdys «širdis», augmynčźynis «augminyčinis»; тут šź і čź були вигадані шляхом контамінації звичного тоді для литовців письма за польським правописом: ś і ć зазвичай позначали м’які звуки, а sz і cz — тверді).

1. а)—б) За цими графемами найпростіше визначити, до якого типу текстів Пабрежа застосовував свою концепцію спільної писемної мови. Передусім це численні його праці з ботаніки й медицини. Є дані, з яких видно, що ці норми він застосовував також у шкільних підручниках, художніх текстах, фольклорі; є навіть його листи, написані з дотриманням таких норм. Можна узагальнити: свої норми спільної писемної мови Пабрежа застосовував у всіх сферах світського культурного життя.

Однак, що сьогодні може видатися дивним і неймовірним, цих норм не дотримувалися також у численних релігійних текстах. Я б сказав: для духовних писань Пабрежа й далі застосовував мірки XVIII ст., але вже цілком модерно взявся творити світську спільну писемну мову. Тож Пабрежа — наче представник перехідного періоду. Він уже розумів, що з’являється дедалі численніший прошарок людей, яким потрібна спільна мова, але ще не розумів, що рано чи пізно цей процес приведе до суспільства, якому всім буде потрібна така спільна писемна мова (тобто суспільства без кріпацтва, де всі будуть вільними й письменними). Те, що тексти, призначені для церковного простолюду, не писалися спільною писемною мовою, свідчить: подальше існування цього простолюду лише як простолюду здавалося Пабрежі цілком нормальним. Нова спільна писемна мова була потрібна лише частині суспільства — новим просвітителям. Проаналізувавши вірші Пабрежі, Саулюс Жукас дійшов висновку, що «їхній аналіз дає змогу відчути процес епістемічного зламу культури, ситуацію переходу від одних цінностей до інших»³. Створюючи модерну спільну писемну мову, Пабрежа все ж зберіг і елементи давнього розуміння писемної мови. Я назвав би його модель «дефектною», але все-таки вже моделлю спільної писемної мови.

Крім того, свою модель спільної писемної мови Пабрежа застосовував не на всій етнічній території литовської мови, а лише серед жмудинів. За його словами, «назви рослин я записую так, як їх вимовляють у нашому приморському краї, за 15 миль від моря вглиб краю»⁴. Перевівши тогочасні милі в сучасні міри, отримуємо приблизно 128 км — тобто саме територію жмудського діалекту. Отже, Пабрежа творив писемну спільну мову лише для жмудинів; він визнавав можливість існування ще двох литовських писемних мов: прусських литовців і литовців Великої Литви — аукштайтів. Наприклад, складаючи у своїй ботанічній праці переліки назв рослин різними мовами, Пабрежа окремо вносив назви жмудинів і окремо — прусських литовців, а в одному листі нарікав, що «потрібно було б і литовські (тобто аукштайтські Великої Литви

² P a b r ė ž a J. A. 1829 m. balandžio 13 d. laiškas iš Kretingos prof. J. F. Wolfgangui į Vilnių. Rankraštis saugomas MAB, f. 7—309.

³ Ž u k a s S. Apie pyvkininkus (du J. A. Pabrėžos eilėraščiai) — LAIS: Liaudis virsta tauta 4, Vilnius: Baltoji varnelė, 1993, 117—118.

⁴ P a b r ė ž a J. A. 1828 m. rugsėjo 20 d. laiškas iš Kretingos prof. J. F. Wolfgangui į Vilnių. Rankraštis saugomas MAB, f. 7—309.

53

назв) не пропустити, але досі нізвідки не міг їх отримати”⁵. Думка Пабрежі категорична: ”жмудин ніколи не домовиться щодо мови з литовцем (тобто з верховинцем Великої Литви), ані з прусом (тобто литовцем Пруссії), ані з латишем⁶. Отже, і в територіальному сенсі модель писемної літературної мови Пабрежі свідчить, що її автор орієнтувався на замкненіше суспільство, можливо, навіть на можливість формування окремого жмудського народу.

3. Ставлення Пабрежі до розмовної мови можна передати його власними словами: ”найкраще писати так, як говоримо”⁷ або ”слова знайдеш записаними так, як у тій місцевості говорять усі жмудини”⁸. Потреби впорядковувати спільну розмовну мову в Пабрежі ще не виникало: жмудини добре розмовляли, лише погано писали. Отже, сам діалект ніби сприймається як розмовний варіант писемної літературної мови, тож і унормовувати його не потрібно.

4. Із сказаного вже цілком зрозуміло, що головним критерієм унормування писемної літературної мови для Пабрежі було вживання, розмовна мова.

II. ЮОЗАС ЧЮЛДА народився пізніше за Пабрежу, 1796 року, також у північній Жмуді (біля Плунге, тобто ближче до жмудського центру). Він — теж священник, працював капеланом у школі в Каунасі, а згодом постійно служив у різних місцевостях Литви. Його найбільша заслуга перед литовською культурою полягає в тому, що він написав граматику литовської мови (близько 1854 року). Це був представник іншого, молодшого покоління, який формувався в середовищі, де вже постійно відчувалася потреба у свободі та орієнтувалися на вільне суспільство.

1. a) На відміну від Пабрежі, Чюлда вже моделював суспільство лише вільних людей. Для нього частиною народу були не тільки шляхтичі, а й селяни. Поняття «простий люд» і «народ» мали для Чюлди те саме значення (чого не можна сказати про Пабрежу), наприклад: ”Жмудські пісні складаються з пісень п р о с т о г о л ю д у, тобто простих людей [...]. Певною мірою можна сказати, що цей н а р о д [...]”. Очевидно, що саме для такого монолітно осмисленого суспільства Чюлда й творив норми писемної літературної мови — однакові для всіх верств. Це вже «не-дефектне» розуміння писемної літературної мови.

b) Хоча Чюлда чітко й конкретно не сказав, для яких жанрів літератури він застосовував свою модель писемної літературної мови, можна припустити, що для всіх можливих. Щоправда, і текст своєї граматики, і листи та інші праці Чюлда писав польською, ще не наважувався писати литовською. Тому можна говорити лише про теоретично змодельовані, але практично ще не запроваджені норми писемної літературної мови.

2. За основу норм писемної літературної мови, які створював, Чюлда взяв свій рідний північножмудський діалект, подібно до Пабрежі. Однак територія, мешканцям якої Чюлда моделював свою писемну літературну мову, була значно більшою. Пояснюючи, чому спирався на жмудський діалект, Чюлда казав, що ”західножмудська говірка є більш су-

⁵ P a b r ė ž a J. A. 1834 m. gruodžio 19 d. laiškas iš Kretingos J. K. Gintilai į Peterburgą / Paskelbė K. Sendzikas. — Mūsų senovė, 1938, t. 2, nr. 3(8), 491.

⁶ P a b r ė ž a J. A. 1835 m. kovo 20 d. laiškas iš Kretingos J. K. Gintilai į Peterburgą. — Mūsų senovė, 1938, t. 2, nr. 3(8), 495.

⁷ Ten pat, 493.

⁸ P a b r ė ž a J. A. Uuogas nekorios apey Smertį, 1828, IV. Rankraštis saugomas Lietuvos nacionalinėje M. Mažvydo bibliotekoje. Sign. f. 124—3.

54

«сформована»⁹ (ніж верхньоаукштайтська), що верхньоаукштайтський діалект «не такий м’який і приємний для слуху, як жемайтський»¹⁰, що в одній частині верхньоаукштайтського діалекту «майже немає жодної граматичності, це лише суміш спотвореної та зіпсованої польської мови з литовською...»¹¹, а в іншій частині зовсім немає твердих і єдиних правил. Таке приниження верхньоаукштайтських діалектів однозначно свідчить, що Чюлда орієнтувався не лише на жемайтських, а й на верхньоаукштайтських читачів, пропонуючи їм «кращі», «більш сформовані» норми жемайтської літературної мови. Отже, Чюлда орієнтував свою модель літературної мови на всю територію Великої Литви.

Однак, подібно до Пабрежі, він не хотів нав’язувати свою модель прусським литовцям. Хоча й вважав їх представниками того самого народу, проте визнавав особливу, відмінну традицію їхньої писемної мови. Одним із прикладів такого погляду може бути те, що уривок із поеми «Пори року» знаменитого прусського литовця XVIII ст. Крістіонаса Донелайтіса Чюлда подав в оригінальному написанні, а поруч «переклав» запропонованою ним спільною «жемайтською» мовою.

3. Досить новий і важливий аспект унормування Чюлди — унормувати поряд із літературною мовою і розмовну. Це дуже чітка й тверда позиція Чюлди. Наприклад, він пише, що «мова й писання людей науки мають бути мовою й письмом народу»¹². Саму граматику Чюлда визначає як збірник «правил належного впорядкування мови — розмовної чи писемної»¹³. Це, я б сказав, зріле для того часу сучасне розуміння спільної мови. Адже щойно починає формуватися літературна мова, неминуче починає формуватися й розмовна спільна мова, орієнтована на писемну (діалекти ж дуже різняться).

4. На відміну від Пабрежі, Чюлда наголошував, що унормовувати потрібно на основі мовних правил, граматичності, тобто мовної системи, а не мовного вжитку. Він казав, що «якщо жемайтська (тобто литовська) мова має розвиватися за прикладом інших європейських мов, тоді [...] для написання книжок треба прийняти таку мову, яка видасться зрозумілішою, регулярнішою та більш відповідною правилам граматики»¹⁴ (з листа до єпископа Мотеюса Валанчюса). Чюлда намагався дотримуватися мовної системи, тобто відкидати винятки з правил, які здавалися йому такими, незалежно від того, що вони вживаються в живій мові. Наприклад, заради системи Чюлда пропонує писати (і казати!) давальний відмінок однини особового займенника taw [tav], а не tau, оскільки в інших відмінках кінцевий приголосний основи, мовляв, усюди [v] (пор. род. в. одн. tawęs, знах. в. одн. tawę тощо), хоча і тоді, і сьогодні всі литовці вимовляють [u] — tau. У граматиці Чюлди є чимало таких прикладів, коли через мовну систему відкидаються факти, засвідчені в усному мовленні.

III. СІМОНАС ДАУКАНТАС, нар. 1793 р., — людина покоління Чюлди. Також народився у північній Жемайтії. Він прислужився литовській культурі як історик, фольклорист, філолог і загалом як представник нової модерної

⁹ Čiulda J. Trumpi samprotavimai apie žemaičių kalbos gramatikos taisykles. — LAIS 6, 233.

¹⁰ Ten pat, 249.

¹¹ Ten pat, 227.

¹² Ten pat, 230.

¹³ Ten pat, 330.

¹⁴ Ten pat, 364.

55

творець-зачинатель ідеології литовського народу, навіть символ. Даукантас навчався в Литві, а потім близько 25 років працював за межами Литви — у Ризі, Санкт-Петербурзі, а тоді знову в Литві.

1. a) Без жодного сумніву, Даукантас був цілком виразним демократом, його свідомість уже моделювала суспільство лише вільних громадян. Тож його тексти та літературна мова були орієнтовані й на найнижчі суспільні верстви — селян (це передбачає, що він уявляв, як ці верстви мають стати грамотними). Наприклад, у передмові до однієї історичної праці (”Darbai”) він писав: ”я писав не для вчених мужів і мудреців, а для тих матерів, які вміють розповідати своїм дітям про діла їхніх прадідів-прапрадідів, а без писань часто помиляються”¹⁵. Іншим цілком новим для тогочасної Литви фактом було те, що він, Даукантас, світська людина, написав католицький молитовник. Як наголошує Рома Бончкуте, Даукантас, серед іншого, прагнув узаконити власний правопис і для релігійних текстів¹⁶. Цілком очевидно, що саме селянам цей молитовник був потрібен найбільше. Отже, Даукантас ламав стереотип про те, що релігійний текст слід писати спрощеним традиційним правописом литовських релігійних писань.

1. b) Уже з підготовки молитовника видно, що діапазон літературних жанрів, які, на думку Даукантаса, слід писати літературною литовською мовою, ширший за pabrėžiškąjį. Також на практиці Даукантас набагато рішучіше за Чюлду користувався своєю літературною мовою. Він не побоявся писати литовською граматичку та інші праці, тоді як Чюлда на це не наважився — крім граматики, він писав польською й інші наукові праці.

2. На початку творчої діяльності Даукантас виразно орієнтувався на читача-жмудина, і мова його тогочасних писань була дуже жмудською. Однак у пізній період творчості він змінив погляди й у своїй писемній мові вживав як жмудські, так і аукштайтські елементи. Даукантас заявляв: ”на мою думку, не можна писати ані лише чистою жмудською, ані чистою аукштайтською (говіркою), а треба зважати на їхню м’якість, гармонійність і стислість”¹⁷, — тобто під час письма слід поєднувати говірки, комбінувати їхні елементи. Наприклад, у своєму великому польсько-литовському словнику Даукантас подавав паралельні форми medioti ‘полювати’ (жмуд.) і medzioti ‘те саме’ (аукш.), kwiestas ‘запрошений’ (аукш.) і kwijstas ‘те саме’ (жмуд.). З іншого боку, він запозичував елементи правопису (наприклад, літери ł, é, ô, û; значення літер ž і y та ін.) з писемної мови прусських литовців і намагався запровадити їх у Великій Литві. Це не було властиве ані Пабряжі, ані Чюлді (за винятком певних незначних відмінностей у Чюлди). Зрозуміло, що погляд Даукантаса був найширшим серед усіх представлених тут моделей літературної мови: він хотів призначити свою літературну мову вже всім етнічним литовцям. Не буде перебільшенням сказати, що це був перший такий широкий погляд на літературну мову за всю історію нормування литовської мови.

3. Однак те, що Даукантас намагався моделювати літературну мову для великої території, для всіх етнічних литовців, які розмовляли дуже різними, віддаленими

¹⁵ D a u k a n t a s S. Raštai / Parengė V. Merkys ir B. Vanagienė 1, Vilnius: Vaga, 1976, 39.

¹⁶ B o n č k u t ė R. Nespausdinto rankraščio istorija, — Literatūra ir menas, 1993 m. spalio 16 d., nr. 42, 4.

¹⁷ D a u k a n t a s S. Raštai 2, Vilnius: Vaga, 1976, 788.

56

одна від одної діалектами, ускладнювало нормування усного мовлення, тобто усного варіанта літературної мови. Погляди Даукантаса добре ілюструє така цитата: ”Де випадає писати uo, там дуже доречно писати ą, заради цього всім може бути зрозуміло, тим, хто вимовляє uo [тобто аукштайтам], і тим, хто вимовляє ou [тобто жмудинам], бо одні кажуть duoti, інші — doati”. Такий дозвіл кожному читачеві читати поліфонетичну графему ų відповідно до власного діалекту аж ніяк не передбачає єдиної літературної усної мови. Це ілюструє ще одне пояснення Даукантаса у передмові до твору ”Pasakojimas...”: ”Тебе, любий литовський читачу, прошу не гніватися на мене за те, що я писав не мовою твоєї парафії: можеш сам, прочитавши раз, під час другого читання вимовити слова відповідно до вимови своєї парафії. І тому, коли знайдеш написане kantri ir narsį kareiviai, читай kantrūs ir narsūs kareiviai...”¹⁸

Отже, Даукантас, як і Пабрежа, не моделював усної літературної мови. Пабрежа не робив цього лише тому, що на невеликій і порівняно однорідній мовній території Жмуді усне мовлення здавалося достатньо однорідним, тоді як Даукантас, по суті, уявляв літературну мову як писемну, а не усну; принаймні усна літературна мова його мало цікавила.

4. Як уже зазначалося, настанова Даукантаса, історика, узгоджувати діалекти сформульована справді дуже демократично, однак як практично це здійснити, він і сам точно не знав. Лексику узгодити легше, але як узгодити різні фонетичні явища? Він нерідко не береться сам вирішувати й установлювати правила: ”щодо четвертого відмінка займенника asz, то час покаже, чи треба писати mani, чи manę”; ”як писати — tabokis чи tabokas — важко вгадати”¹⁹ тощо. Таких формулювань, як ”час покаже”, немає ні в нормотворчих текстах Пабрежі, ні Чюлди. З усього цього стає зрозуміло, що Даукантас, який у пізній період своєї творчості вирішив узгоджувати різні діалекти, тобто виробив нормотворче правило, далі не просувається, а в кожному конкретному випадку, очевидно, залишає історії самій обирати, як узгоджувати ці діалекти. Нездатність ухвалити рішення символізує і правопис, який сам Даукантас часто змінював, мабуть, більше й частіше, ніж будь-який інший діяч литовської культури XIX століття. Висновок очевидний: хоч Даукантас і відмовився спиратися лише на узус чи форми якогось одного діалекту, конкретне запровадження правил усе ж виражене досить слабо.

* * *

Наприкінці слід узагальнити всі три різні моделі. Як видно, модель Пабрежі, представника старшого покоління, майже за всіма параметрами відрізняється від моделей молодших Чюлди й Даукантаса. Щоправда, вона збігається з моделлю Даукантаса в тому, що усна літературна мова не моделюється, але, як уже зазначалося, з різних причин. Отже, літературна мова Пабрежі — це писемна літературна жмудська мова, призначена для освіченіших суспільних верств і створення всіх світських текстів, змодельована за усним жмудським діалектом. Чюлда й Даукантас, представники молодшого покоління, виразно відрізня-

18 Там само, 8.

19 Там само, 790, 791.

57

ються від Пабрежі новішими, модернішими поглядами на літературну писемну мову — вона потрібна всім суспільним верствам для створення всіх видів літератури (щоправда, на практиці Даукантас тут набагато сміливіший за Чюлду). Одна з принципових відмінностей їхніх моделей полягає в тому, що Чюлда моделює мову лише для Великої Литви, а Даукантас — і для Малої. Це зумовив історичний погляд Даукантаса: він досліджував і особливо гостро відчував історичну етнічну єдність усіх литовців та моделював на майбутнє спільний народ і спільну мову. З іншого боку, Чюлда як творець літературної мови сучасніший за Даукантаса, оскільки для нього необхідною була також усна літературна мова; крім того, у своїй граматиці він особливо наголошував на системі мови та правилах і завжди унормовував ті форми, які, на його думку, краще відповідали правилам (тобто системі мови). У працях Даукантаса це виражено невиразно. Тому я назвав би Чюлду послідовним і сучасним теоретиком свого часу, який моделював писемну й усну літературну мову Великої Литви для всіх суспільних верств і всіх видів літератури та, найважливіше, обґрунтовував свою модель критерієм системності мови. Поруч із Чюлдою Даукантас постає практиком із широким кругозором: мову слід творити для всіх людей і всілякої літератури, для вжитку всіма литовцями; його величезні томи, написані литовською, засвідчують практичні зусилля. Однак у теоретичному сенсі Даукантас не моделював усної літературної мови й не визначив, як спиратися на систему мови та правила. Тому за поглядом на літературну мову Чюлда більше схожий на теоретика-лінгвіста, а Даукантас — на громадського діяча з широким кругозором, але не на лінгвіста.

ДОДАТОК

МОДЕЛІ СПІЛЬНИХ ПИСЬМОВИХ МОВ ПАБРЕЖІ, ЧЮЛДИ ТА ДАУКАНТА (P,Č,D)

1. BRK. СФЕРИ ВЖИВАННЯ

a) СОЦІАЛЬНІ ВЕРСТВИ

усі

не всі

Č

P

D

б) ВИДИ ЛІТЕРАТУРИ

усі

не всі

Č

P

D

2. ТЕРИТОРІЯ ВЖИВАННЯ БРК

вся

не вся

D

ž+a

ž

Č

P

58

3. ЗВ’ЯЗОК BRK ІЗ РОЗМОВНОЮ МОВОЮ

розм. писемна мова моделюється Č

-розм. писемна мова не моделюється P D

4. ОСНОВА BRK

писати, як говорять P

писати, як вимагають правила (система мови) Č D(?)

ТРИ МОДЕЛІ ЛИТОВСЬКОЇ ЗАГАЛЬНОВЖИВАНОЇ МОВИ:

J. A. PABRĖŽA, J. ČIULDA, S. DAUKANTAS

Анотація

У цій статті концепції спільної мови Я. А. Пабрежі, Я. Чюлди та С. Даукантаса порівнюються за 4 аспектами: 1) сфера вживання спільної мови (яким соціальним верствам і різновидам літератури вона призначена); 2) територія вживання спільної мови; 3) зв’язок спільної мови з розмовною мовою; 4) основа спільної мови (пишуть так, як говорять, чи відповідно до вимог правил і системи мови). Концепція Я. А. Пабрежі відрізняється за всіма параметрами від концепцій Я. Чюлди та С. Даукантаса. Я. А. Пабрежа призначав свою концепцію лише для інтелігенції, лише для світських текстів і лише для Жемайтії. Погляди Я. Чюлди та С. Даукантаса на спільну мову є сучаснішими: вона потрібна всім соціальним верствам для створення всіх різновидів літератури. Істотна відмінність їхніх моделей полягає в тому, що Я. Чюлда призначав спільну мову лише для Великої Литви, а С. Даукантас — також для Малої Литви. Крім того, Я. Чюлда був схильний нормувати не лише писемну, а й розмовну мову. Під час нормування він підкреслював значення мовної системи.

59