LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXVIII (1997)

Juozas KARACIEJUS

ЕТИМОЛОГІЧНІ НОТАТКИ В П. СКАРДЖЮСА «СЛОВОТВОРІ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ»

Через п’ятдесят років після праці А. Лескіене (Leskien 1891) — єдиної, спеціально присвяченої словотвору литовської мови, — капітальна монографія П. Скарджюса «Словотвір литовської мови» (далі: ŽD), що вийшла у 1941–1943 рр., стала новим кроком не лише тому, що її автор використав набагато більше матеріалу, а й тому, що це була перша праця в цій галузі, написана литовським мовознавцем, який прагнув «указати ті засоби, якими ми самостійно користуємося для збільшення власного словникового запасу» (ŽD 14; виділено П. Скарджюсом). Хоча з цього твердження П. Скарджюса випливало б, що основну увагу зосереджено на синхронному аналізі словотвору, насправді це не так: ця праця «є не лише синхронним описом словотвору, а й його діахронним дослідженням, що пов’язує словотвір литовської мови, його особливості з особливостями словотвору балтійських та інших індоєвропейських мов, пояснює спільні витоки й закономірності словотвору індоєвропейських мов» (Rosinas 1996: XVI–XVII). Само собою зрозуміло, що, досліджуючи словотвір литовської мови не лише синхронно, а й діахронно (П. Скарджюс був фахівцем з історії литовської мови), автор першої литовськомовної монографії, присвяченої словотвору й такої, що заклала міцний фундамент для пізніших як діахронних, так і синхронних описів словотвору (маються на увазі праці проф. В. Урбутіса та д-ра габілітованого С. Амбразаса), не міг оминути й етимології того чи іншого похідного слова, адже етимологія середини XX ст. істотно відрізнялася від праць етимологів XIX ст., у яких зазвичай наводили лише споріднені корені слів. За часів написання П. Скарджюсом ŽD етимологія приділяла більше уваги словотвору, тобто прагнула наводити не лише слова з тим самим коренем, а й висувати на перший план слова зі спорідненими словотвірними формантами, щоб таким чином установити первісне значення та пояснити його розвиток. Тому відразу напрошується висновок, що, пишучи згадану монографію, П. Скарджюс не міг обійтися без ширших чи вужчих етимологічних нотаток. Насправді в цій праці таких нотаток чимало, і для їх докладнішого розгляду знадобилася б окрема, більша за обсягом робота. Тут обмежимося лише етимологічними коментарями до кількох термінів однієї семантичної групи — соціальних термінів, що містяться в ŽD, і, спираючись на новіші дослідження в цій галузі, спробуємо показати, як нині пояснюють походження цих термінів, тим паче що П. Скарджюс у «Передмові» до праці зазначив: «Подаються лише надійніші етимології слів»

21

(ŽD 12). Отже, він відмежувався від гіпотетичних етимологій окремих слів, опублікованих на той час, і здебільшого спирався на традиційні. Це виразно видно з етимологічної літератури, наведеної у списку «Скорочень», основу якої становлять праці К. Буги, Я. Ендзелина, Е. Бенвеніста, А. Мейє, а також етимологічні словники Е. Буака, Е. Бернекера, А. Брюкнера, Ф. Клюге, А. Вальде — Й. Б. Гофмана, А. Вальде — Й. Покорного.

Читварас. Досі походження цього міфологічного литовського персонажа, здається, викликає найбільше дискусій. Це тому, що проблема його походження цікавить не лише мовознавців, а й міфологів. Адже від надійного пояснення походження цього слова залежить визначення місця айтвара та його функцій у литовській міфології. П. Скарджюс пише про нього так: «Тепер складності багатьох складних слів не лише вже не відчуваємо, а й майже не розуміємо, наприклад, áitvaras (від áiti-varas [...]; щодо походження див. Būga LKŽ 26)» (ŽD 404). Отже, у цій праці П. Скарджюс спирався на К. Бугу, який погоджувався з етимологією, запропонованою Е. Ліденом у 1911 р. Згідно з нею, на підставі фінського балтизму (?) aitta «комора для харчів», перший компонент цього композита ait(i) означає «клуню» і далі споріднений зі слов. *játā «будка, хатинка», а другий — varas — означає «сторож» < індоєвр. *woros «сторож». Отже, первісне значення цього композита, імовірно, було «сторож клуні». Пояснення Г. Гюнтерта, що перший компонент цього литовського композита нібито споріднений із санскр. éta- «сяйливий, строкатий», К. Буга вважав менш прийнятним (Būga 1961 3: 336–337). У «Етимологічному словнику литовської мови» Е. Френкель схильний пов’язувати перший компонент цього композита з оск. aeteis «частина», а другий — з лит. varýti, прус. warrien «сила» (Fraenkel 1962 1: 4). Існують і інші пояснення походження цього композита. Наприклад, В. Іванов і В. Топоров пов’язують лит. aitvarą з реконструйованим іранським словом *pati-vāra- (Ivanov, Toporov 1987 1: 55; 1991: 26), але це зіставлення, мабуть, найменш надійне, оскільки «ait(i)varas, найімовірніше, утворилося в самій литовській мові: áit(i)- можна пов’язати з áitas ‘ходок, бешкетник, непосида’ (: eiti), а -varas — з váras, лат. vara, прус. warri(e)n ‘сила’» (Zinkevičius 1984 1: 184–185). Отже, і нині найменш зрозумілим залишається походження першого компонента цього композита, тоді як щодо другого є більш-менш одностайна думка. Тому А. Сабаляускас цілком має рацію, кажучи, що áitvaras — це «слово неясного походження, яке й далі викликає багато дискусій» (Sabaliauskas 1990: 214). Однак обрана П. Скарджюсом етимологія Е. Лідена, схвалена К. Бугою, на той час була найнадійнішою.

Балва. Розглядаючи похідні із суфіксом -va, П. Скарджюс наголошує, що деякі «іменники з цим суфіксом зовсім не мають близьких споріднених слів, принаймні в нашій мові, наприклад [...] balva „дарунок“ BrB2 Moz XXIII 8; BrP I 324 (= лат. balva „те саме“)» (ŽD 378). Насправді це слово, відоме всім балтам, можна сказати, й досі залишається без етимології, хоча в повоєнні роки принаймні двічі намагалися пояснити його походження. До речі, слід додати, що обидві спроби розв’язати проблему походження цього слова належали латвійським мовознавцям: у статті, опублікованій німецькою мовою 1957 р., А. Гатерс намагався вивести це слово балтійських мов з індоєвр. *bhel(eu)- «бити, шмагати» (Gāters 1957: 80–86), а зовсім недавно

22

K. Karulis виводить лит. bhel- із праіндоєвропейського * „сяючий, блискучий; білий“. На його думку, розвиток значень був таким: «білий» → «добрий» → ім. «користь» (Karulis 1992 1: 105). На перший погляд, таке пояснення К. Каруліса здається цілком переконливим, однак при глибшому розгляді семантичний розвиток, обґрунтований фактами латиської мови, викликає сумніви, оскільки лит. balva, подібно до пр. balwe, означає не «подарунок» узагалі, а «подарунок за підкуп, хабар». Тому, здається, не можна відкидати припущення, що це слово могло потрапити до балтійських мов із досі не встановленого джерела, тим паче що воно не має близьких родичів не лише в балтійських, а й в інших індоєвропейських мовах (пор. Abaiev 1958 1: 248–249; Fraenkel 1962 1: 33; Toporov 1975: 190).

B a n d à: с п і л ь н и й. Розглядаючи працю про лит. bandà «майно, прибуток, користь; худоба, стадо; зерно, засіяне наймитом, як додаток до річної платні», і наголосивши, що цей іменник належить до тієї групи похідних, «які нині вже не можемо пов’язати з жодними первинними дієсловами нашої мови» (ŽD 42), П. Скарджюс далі зазначає, що це слово споріднене з пр. en-bāndan «zum Nutzen», гот. bindan «зв’язувати», нашим bendras «спільний; дієприкметник» тощо, або bandyti, пр. perbānda «спокушає», див. Būga TŽ I 410 і далі, Endzelin MLV I 262». А окремо, в іншому місці, розглядаючи працю про лит. beñdras, П. Скарджюс додає, що воно споріднене з «лат. biedrs „т. с.“: гр. πενθερός «тесть»; пор. давньоіндійське bándhuh «з’єднання, сполука, спорідненість, товариство, стосунок; родич, член сім’ї», bandhati «він зв’язує» та ін.» (ŽD 298). Отже, і в цьому випадку П. Скарджюс наводить тогочасне поширене тлумачення походження цих слів, підтверджене найвидатнішими балтистами К. Бугою та Я. Ендзеліном і прийняте й нині (пор. Fraenkel 1962 1: 34, 39). Щоправда, іноді й у наш час цілком безпідставно намагаються переглянути пояснення походження першого слова. Наприклад, автор першого «Етимологічного словника латиської мови» К. Каруліс намагається відокремити лит. bandà «рогата худоба, стадо» від лит. bandà, уживаного в усіх інших значеннях (Karulis 1992 1: 106), але така спроба не має жодних переконливіших підстав, оскільки лит. bandà, лат. bānda означають таке майно, яке є результатом певної угоди. Отже, сполучною ланкою цієї угоди є лит. beñdras «партнер, учасник» (докладніше див. Karaliūnas 1993: 266–267).

B é r n a s. Як уже згадувалося, аналізуючи словотвір того чи того слова, П. Скарджюс прагнув не лише пояснити його походження, а й визначити його первісне значення та стисло описати семантичний розвиток. Наприклад, розглядаючи похідні із суфіксом -na-, П. Скарджюс зазначає: «Поряд із прикметниками в нашій мові є й іменники із суфіксом -na-, частина яких є або може бути субстантивованими давніми прикметниками, наприклад bérnas „дитинка, немовля, мала дитина; хлопець, Knecht“. Далі П. Скарджюс указує, що це слово, як і його відповідник у латиській bēns, споріднене з «гр. φέρω «несу», гот. báiran «нести, виробляти, народжувати», і додає: «отже, первісним значенням berno могло бути «принесений, привезений» (ŽD 217). А в іншому місці ŽD, розглядаючи розвиток уживання та значень слів, автор говорить, що після переходу від індивідуального мислення «до групового сприйняття й називання предметів [...] та велика кількість слів або їхніх окремих різновидів, яка в давнину була необхідна для характеристики кожного предмета та кожної події й дії, з часом уже не завжди була потрібна, бо для позначення нових ідей чи понять нині [...] в багатьох випадках почали використовувати вже наявні слова, звісно, часто цілком видозмінюючи їх і змінюючи їхні значення. [...]»

23

Для характеристики дії приклади кваліфіковано, з часом уже не завжди була потрібна, оскільки для позначення нових ідей чи понять тепер [...] у багатьох випадках почали використовувати вже наявні слова, звісно, часто цілком їх модифікуючи та змінюючи їхні значення. [...] Наприклад, той самий bérnas, маючи той самий корінь ber-, що й лат. ferō «несу», давньоіндійське bhárati «несе» тощо, спочатку могло означати «принесений, привезений», звідки згодом могло розвинутися подальше значення «немовля, мала дитина», потім «парубок, хлопець», «наймит», «працівник маєтку» тощо, див. с. 217» (ŽD 577). Так само походження цього слова та розвиток його значень пояснюють і нині (пор. Fraenkel 1962 1: 40; Pokorny 1959: 131; Sabaliauskas 1990: 17).

Народ. Коротко торкнувшись у ŽD співвідношення давніх приголосних і i-основ, тобто переходу приголосних основ в i-основу, і констатувавши, що «давніше існували також представники так званої справжньої i-основи», П. Скарджюс наводить приклади цієї основи з короткими етимологіями; серед них є й давній соціальний термін литовської мови liaudis, уживаний уже в «Постилії» М. Даукші, який порівнюється з лат. ļaudis «люди», старослов’янським l'udbje, давньоверхньонімецьким luti «т. с.» (ŽD 51). І нині цей специфічний балтійсько-слов’янсько-германський соціальний термін пояснюють етимологічно так само (пор. Sabaliauskas 1990: 24; Stang 1972: 32). Щоправда, робилися спроби етимологічно пов’язати його з liūdėti (Karaliūnas 1976: 89), однак цей зв’язок, хоча формально й здається фонетично можливим, не є переконливим, оскільки «лит. liūd-ėti та подібні слова мають інше походження» (Mažiulis 1996 3: 88).

Господар. Про цей давній литовський композит написано вже чимало. Річ у тім, що цей композит не можна оминути не лише тоді, коли йдеться про іменник та займенник pāts, а й коли пояснюють походження іменника viešnia та прикметника viešas. Тож цілком зрозуміло, що П. Скарджюс, розглядаючи композити, також не міг обійти його мовчанням; тут він, здається, першим у литовській лінгвістичній літературі так переконливо довів, що «і його функція [...], і походження (пор. давньоіндійське viś-pátiḥ «господар, голова громади», двоїна viśaḥ «люди, піддані», старослов’янське въсь «село», лат. viēsis «гість», наше viešėti «гостювати, бути в гостях», гр. οἶκος «дім» із foíкоς тощо) — дуже давнє слово»; а його етимологія та факти історії культури свідчать, що «в давнину він, імовірно, був нічим іншим, як владикою громади, тобто двору, роду, який там мешкав, а згодом, уже в історичні часи, став звичайним ponu «Herr» [...]. Але, незважаючи на цю давність, повного відповідника нашому viešpats не знаходимо в жодній іншій індоєвропейській мові: у давньоіндійському viś-pátiḥ перша частина має корінь viś- (із *u̯ik-), який ступенем чергування голосних цілком відповідає старослов’янському въсь «село» (> л. wieś тощо), тоді як перша частина нашого viešpats, первісної приголосної основи, має саме ступінь e — *veiś-, що далі співвідноситься з *vaiś-; пор. viešė «гостювання» (: užgimė viešėję [= w gościnie] ant kelio DP 39), двоїна viešės «час гостювання» End., váišes «трапеза під час гостювання» [...]» (ŽD 394). До цих зауваг П. Скарджюса про походження слова важко щось додати. Хіба що дещо пізніше, з більш філологічного погляду, лит. viešpatį, зіставляючи

24

su pr. waisp atin bei slavų gospod, nagrinėjo E. Fraenkelis (Fraenkel 1950: 51–89). Būtent P. Skardžiaus ir iš dalies E. Fraenkelio išvadomis remdamasis J. Jurginis, pasitelkęs istorinius duomenis, pabandė dar kartą įrodyti, kad „slaviškas ponas ir lietuviškas viešpats buvo lietuvių kalboje sinonimai dėl vienodos socialinės tų žodžių kilmės“ ir kad „viešpats buvo atskiros ikifeodalinės lietuvių bendruomenės valdovas arba seniūnas“ (!) o pati viešė – analogiška slavų župai (Jurginis 1957: 344–345). Nesileidžiant į straipsnio autoriaus pateiktų istorinių duomenų analizę (tai istorikų duona), galima daryti išvadą, jog J. Jurginio straipsnyje tik pakartotos P. Skardžiaus išvados – jokių naujų lingvistinių duomenų jame nepateikta.

Як уже згадувалося, таких етимологічних приміток у ŽD дуже багато. Але й із цих кількох приміток, здається, стає зрозуміло, що П. Скарджюс був переконаний: без ретельного й детального аналізу історичного словотвору слова неможливо запропонувати й надійнішу етимологію слова. Саме за це він «картав» Е. Френкеля, дорікаючи йому за те, що в «Етимологічному словнику литовської мови» останній «переважно лише зіставляє етимологізовані слова з іншими словами або порівнює їх із відповідниками в інших, іноді навіть найвіддаленіших індоєвропейських мовах, але досить мало дбає про їхнє вживання, словотвір, формування і особливо про їхні значення та розвиток цих значень у самій литовській або інших балтійських мовах» (Skardžius 1971: 121).

LITERATŪRA

A b a i e v 1958: А б а е в В. И. Историко-этимологический словарь осетинского языка 1, Москва-Ленинград: Издательство Академии наук СССР.

B ū g a K. 1961: Rinktiniai raštai 3, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

F r a e n k e l E. 1950: Slavisch gospod, lit. viešpats, preuss. Waispatin in Zubehör. – ZfSlPh 20: 51–89.

F r a e n k e l E. 1962: Litauisches etymologisches Wörterbuch 1, Heidelberg-Göttingen.

G ä t e r s A. 1957: Bemerkungen zur indogermanischen Wurzel *bhel(eu)- „schlagen“. – KZ 75: 80–86.

I v a n o v, T o p o r o v 1987: И в а н о в В. В., Т о п о р о в В. Н. Айтварас. – Мифы народов мира 1, Москва: Советская энциклопедия.

I v a n o v, T o p o r o v 1991: И в а н о в В. В., Т о п о р о в В. Н. Айтварас. – Мифологический словарь, Москва: Советская энциклопедия.

J u r g i n i s J. 1957: „Viešė“ ir jos „pats“. – Literatūra ir kalba 1, Vilnius: 331–345.

K a r a l i ū n a s S. 1976: Lie. čiūtnus, „švarus, tvarkingas...“, taūsti (-čia) „ilgėtis, liūdėti“ ir jų giminaičiai. – Baltistica 12(1), 85–94.

K a r a l i ū n a s S. 1993: К а р а л ю н а с С. [rec.]. Karulis K. Latviešu etimoloģijas vārdnīca I–II. Rīga „Avots“ 1992. – Linguistica Baltica 2.

K a r u l i s K. 1992: Latviešu etimoloģijas vārdnīca 1, Rīga: Avots.

L e s k i e n A. 1891: Die Bildung der Nomina im Litauischen, Leipzig: Hirzel.

M a ž i u l i s V. 1996: Prūsų kalbos etimologijos žodynas 3, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

P o k o r n y J. 1959: Indogermanisches etymologisches Wörterbuch 1, Bern und München: Francke Verlag.

25

Rosinas A. 1996: Pranas Skardžius ir jo darbai. – P. Skardžius. Rinktiniai raštai 1, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, XII–XXVIII.

Sabaliauskas A. 1990: Lietuvių kalbos leksika, Vilnius: Mokslas.

Skardžius P. 1971: Etimologinio lietuvių kalbos žodyno problemos. – Lituanistikos instituto 1971 metų Suvažiavimo darbai, Chicago, 121–127.

Stang Chr. S. 1972: Lexikalische Sonderübereinstimmungen zwischen dem Slavischen, Baltischen und Germanischen. Oslo-Bergen-Tromsö: Universitetsforlaget.

Toporov 1975: Топоров В. Н. Прусский язык. Словарь. А-D, Москва: Наука.

Zinkevičius Z. 1984: Lietuvių kalbos istorija 1: Lietuvių kalbos kilmė, Vilnius: Mokslas.

ETYMOLOGISCHE BEMERKUNGEN IN DER MONOGRAPHIE VON P. SKARDŽIUS “LIETUVIŲ KALBOS ŽODŽIŲ DARYBA” (“DIE WORTBILDUNG DES LITAUISCHEN”)

Zusammenfassung

Die Studie von P. Skardžius enthält verhältnismäßig viele etymologische Bemerkungen, da der Autor bestrebt ist in seinen diachronischen Untersuchungen der Wortbildung im Litauischen nicht nur die Herkunft der Wörter festzustellen sondern auch ihre semantische Entwicklung. P.Skardžius stützt sich dabei auf die damals traditionellen Etymologien. Im vorliegenden Beitrag werden nur die Etymologien einer semantischen Gruppe – eines Teils der sozialen Termini (aitvaras, balva, banda, bendras, liaudis, viešpats) – überblickt und dabei die Resultate der neueren Forschung herangezogen. Unsere Analyse gestattet zu folgern, daß bis in die Gegenwart die Herkunft von lit. aitvaras nicht geklärt ist, und daß die Versuche, lit. balva, banda (K. Kralis) bzw. lit. liaudis (S. Karaliūnas) auf eine andere Weise zu erklären, keine überzeugenden Resultate gegeben haben.

26