Acta Linguistica Lithuanica

LV (2006), 1 – 53

Зауваги щодо поняття синтаксичної неоднозначності та інші пов’язані питання

Роландас Мікулскас

Інститут литовської мови

У статті полемізується з аналізом Акселя Голвоета литовських речень типу Onutės žalios akys. Автор не погоджується з твердженням Голвоета, що речення цього типу синтаксично неоднозначні між предикативними присвійними конструкціями («належності») та зв’язковими конструкціями, підмети яких є розірваними внаслідок винесення компонента на початок речення. На думку автора, синтаксична неоднозначність передбачала б семантичну неоднозначність, тоді як обговорювані конструкції мають чітко визначене значення (вони описують особу на підставі характерної ознаки), що дає підстави описувати їх як автономну конструкцію. На думку автора, обговорюваний тип речень виник унаслідок переосмислення зв’язкової конструкції з компонентом підмета, розірваним синтаксичним переміщенням, зумовленим топікалізацією. Автор також полемізує з теорією Голвоета про тематико-рематичну структуру, різновидом теорії, запропонованої Богуславським, і вказує, що поняття маркованого типу тематико-рематичної структури чітко не визначене.

1.0. У третьому томі праць із граматики литовської мови Дослідження граматичних функцій (Holvoet & Mikulskas 2005), у розділі 6 Типи інтранзитивних речень: екзистенційні, локативні та посесивні речення, у підрозділі 6.6 (153–159) Аксель Голвоет розглядає одну посесивну конструкцію з неясною синтаксичною структурою, яку репрезентують такі речення, як:

(1) Зелені очі Онуте. (= 31)¹

(2) Важкий характер Петра. (= 32)

¹ У дужках подано оригінальну нумерацію ілюстративних прикладів, цитованих зі статті.

1

ROLANDAS MIKULSKAS

Автор статті, спираючись на раніше сформульований паралелізм екзистенційних і локативних речень, з одного боку, та посесивних речень зі значенням володіння і належності, з іншого, щодо характеру актуального членування та синтаксичних зв’язків, аналізує синтаксичну структуру розглядуваних речень і водночас намагається визначити їхнє місце серед функціонально близьких синтаксичних конструкцій. Випробувавши весь арсенал можливостей синтаксичного членування, автор доходить висновку, що через можливість подвійного синтаксичного членування такі речення, як (1) і (2), слід вважати синтаксично двозначними, а саму конструкцію, яку вони представляють, нібито можна охарактеризувати як проміжну між конструкціями володіння і належності. Автор статті вважає, що тип таких речень можна було б навіть назвати гібридним (Holvoet 2005: 158). Можна було б знайти не одну й не дві причини, через які такий висновок автора слід вважати незадовільним. Кілька з них я спробую навести далі.

1.1. Уже з першого погляду впадає в око саме формулювання висновку. Справді, у статті досить переконливо показано, що жодну з наявних моделей синтаксичного членування не можна бездоганно застосувати до аналізу розглядуваних речень. Але чи стає через це синтаксична структура цих речень двозначною? Адже зауваження автора, що «розглядувана конструкція має особливе значення» (ibid., 156), здається, мало б спрямовувати до пошуку якомога прозорішої синтаксичної інтерпретації цієї конструкції. А синтаксична двозначність, зрештою, передбачає і семантичну двозначність! Навіть якщо погодитися з твердженням автора, що «актуальне членування є аспектом семантичної структури речення» (Holvoet 2003: 96), про семантичну двозначність розглядуваних речень у цьому сенсі не може бути й мови, оскільки у статті аналізуються лише «немарковані» варіанти цих речень (тобто без контрастного наголосу, сегментного показника чи винесеної теми).

1.1.1. Про двозначну семантичну структуру, здається, доречніше говорити в тих випадках, коли є підстави приписати цілком тотожному в усіх аспектах реченню два різні значення. Класичне семантичне підґрунтя для двозначної синтаксичної інтерпретації створює різна сфера дії кванторів у реченні. У лінгвістичній літературі широко відомі такі двозначні речення, як:

(3) Кілька дітей батьки не сплачують плату за дитячий садок.

(a) «Кілька батьків не сплачують плату за дитячий садок» (наприклад, зі зловмисності або через брак коштів),

2

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

(b) «Усі батьки, які водять до дитячого садка більше ніж одну дитину, не сплачують плату» (тобто звільнені від неї).

(4) Батьки багатьох дітей мають мало вільного часу.

(a) «Багато батьків мають мало вільного часу» (тобто багато працюють, заклопотані),

(b) «Батьки багатьох дітей мають мало вільного часу» (тобто догляд за багатьма дітьми його забирає).

На можливість подвійної інтерпретації таких речень першим звернув увагу Lakoff (1970: 405), згодом їх розглянули Jackendoff (1977: 60), Hudson (1984: 79–81), а когнітивні причини їхньої семантичної (і синтаксичної) двозначності розкрив Langacker (2000: 82–83). Суть синтаксичної двозначності речень на зразок (3) і (4) полягає в тому, що квантори в їхніх посесивних фразах (кілька, багато) у випадку інтерпретації (a) входять у сферу дії інших логічних операторів, наявних у реченнях (заперечення не-, квантора мало), а у випадку інтерпретації (b) не входять, тобто посесивна фраза тут залишається цілісною щодо заперечення предиката або другого квантора. Про випадки інтерпретації (a) зазвичай кажуть, що сфера дії заперечення предиката або другого квантора є «широкою» (wide scope). За Langacker, підґрунтя для подвійної інтерпретації речень цього типу створює семантична специфіка вживаних у них посесивних фраз, а конкретніше — амбівалентність термінів спорідненості, з яких вони складаються. Як відомо, терміни спорідненості семантично мають відносний характер: один термін спорідненості визначається через відношення до іншого. Так, наприклад, ідеалізована когнітивна модель БАТЬКА (ICM; Lakoff 1987: 68–76) завжди передбачає зв’язок насамперед із дитиною (дітьми) (сином (синами), дочкою (дочками)) і дещо меншою мірою — з дружиною (матір’ю дітей). У когнітивній граматиці такі фрази, як батько дитини (дітей), як і інші посесивні конструкції, зазвичай аналізують, спираючись на поняття ТОЧКИ ВІДЛІКУ (reference point) (Langacker 2000: 80–81, докладніше 171–193; Langacker 1991: 37–39, докладніше 167–180). Простіше кажучи, у когнітивному аналізі посесор (дитини (дітей)) вважається точкою відліку, через яку перцепторові стає доступним (ідентифікується) посесум (батько (батьки)), який щодо точки відліку функціонує як ціль (target). Щодо синтаксичного зв’язку між компонентами такої посесивної конструкції ціль зазвичай функціонує як головний компонент (head), а точка відліку — як його модифікатор (modifier). Однак

3

ROLANDAS MIKULSKAS

коли посесивну фразу утворюють два терміни спорідненості, є підстави вважати, що в семантичній структурі її головного компонента, наприклад, батько (-и), завжди є «передбачене» місце і для його істотного «аргументу» — дитини (-ей), яке може бути «заповнене» або залишатися імпліцитним. Отже, можна стверджувати, що компоненти розглядуваних фраз пов’язує синтаксична залежність двох протилежних напрямків: передусім — зв’язок модифікації і меншою мірою (імовірність його активування нижча) — зв’язок доповнення (іншими термінами — керування). Когнітивним підґрунтям такої амбівалентності є те, що обидва терміни спорідненості — один більшою мірою, інший меншою — семантично уточнюють (elaborate) субструктури один одного. Тепер, повертаючись до речень (3) і (4), можемо чіткіше пояснити, чому в разі інтерпретацій (a) квантори їхніх посесивних фраз є більш «доступними» (accessible) для заперечення предиката або другого квантора речення: посесор цих фраз (vaikų) тут трактується як більш чи менш вільно вибране доповнення до головного компонента (tėvai). Те, що останній сам може замінити всю посесивну фразу (а отже, і бути квантифікованим), очевидно засвідчують також парафрази (a) розглядуваних речень.

1.1.2. Цим довгим відступом я лише хотів сказати, що вживання поняття «синтаксично неоднозначний» для опису структури речення має спиратися на вагоме семантичне й когнітивне підґрунтя. Звісно, це не означає, що щоразу, коли речення можна зрозуміти двояко, уже слід говорити про його синтаксичну неоднозначність. Наприклад, навіть таке, на перший погляд, однозначне речення, як Jonui pakilo temperatūra, може мати дві інтерпретації. За типових обставин, почувши таке висловлення, ми, звісно, насамперед подумаємо, що підвищилася температура тіла Йонаса, тобто, найімовірніше, він захворів. Однак легко уявити й такі «технічні» обставини вживання цього висловлення (наприклад, робота в котельні), за яких воно означатиме, що підвищилася температура обладнання, за показники якого відповідає Йонас. Перший актант цього та подібних речень (Jonui) з другим (temperatūra) також пов’язує функціональна модель точки відліку, хоча посесивний зв’язок між такими актантами лише імплікується. У першому, прототиповому випадку інтерпретації датив пацієнса профілює саму точку відліку (особу Йонаса), а в другому — сферу, пов’язану з цією точкою відліку (reference point’s dominion), у цьому разі — сферу відповідальності особи. Однак навряд чи можна вважати речення, проаналізоване таким чином, синтаксично неоднозначним, оскільки причини його двоякої інтерпретації зовнішні й залежать від контексту, а не є внутрішніми та зумовленими структурними особливостями.

4

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

1.2. Зі статті випливає, що дві раніше розглянуті автором конструкції предикативних посесивних речень — володіння та належності — є слабкою опорою для опису семантичної специфіки речень на кшталт (1) і (2). Щоправда, актуальне членування речень, що представляють ці конструкції, у певних аспектах можна зіставити з актуальним членуванням розглядуваних речень і, зрештою, використати як аргумент на користь пошуку місця останніх серед перших (тобто серед двох типів посесивних речень). Однак функціонально зіставлювані типи речень суттєво відрізняються: ані значення володіння, ані значення належності не відповідають функціональному призначенню речень на кшталт (1) і (2) — «характеризувати особу за певною властивою їй ознакою» (Holvoet 2005: 155). Якщо вважати цей аргумент про семантичну невідповідність надзвичайно важливим, можна засумніватися, чи взагалі слід вважати розглядувану конструкцію посесивною? Можливість такої гіпотези обговоримо пізніше, але якщо вона виявиться правильною, то тест на кореляцію предикатів із запереченням і генітива суб’єкта, який допомагає відрізнити екзистенційні речення від локативних, а відповідно — речення володіння від речень належності, не можна застосовувати до речень на кшталт (1) і (2). З огляду на все це характеристика розглядуваної конструкції як гібридної може вводити в оману.

2.0. Перш ніж перейти до докладнішого аналізу синтаксичної структури речень на кшталт (1) і (2), варто обговорити кілька загальніших питань щодо зв’язку структури конституентів речення з граматичними функціями. Коли семантичні аргументи змушують припустити, що те саме речення може мати альтернативні структури конституентів, природно вважати, що альтернативному синтаксичному членуванню відповідає також альтернативний розподіл граматичних функцій. Подивімося, чи справді це так у класичному випадку взаємодії двох логічних операторів, коли є вагомі підстави говорити про синтаксичну неоднозначність такого речення. Тож ненадовго повернімося до щойно розглянутих причин двоякої інтерпретації речень (3) і (4).

2.1. Як ми бачили, дві інтерпретації таких речень зумовлює передусім можливість розрізняти всередині їхньої іменникової фрази, утвореної посесивною конструкцією зі специфічним значенням, два типи синтаксичних зв’язків: в одному випадку, (a), її головний компонент — посесум — є лише доповненням до іншого компонента — посесора, а в іншому, (b), його модифікує останній. Однак слід звернути увагу на те, що в обох випадках головний компонент, який представляє іменникову фразу, а отже, і її граматичну функцію, залишається тим самим (tėvai). Отже, не можна стверджувати, що на рівні речення двояко

5

ROLANDAS MIKULSKAS

двом інтерпретаціям таких речень відповідає двоякий розподіл його граматичних функцій: певна, непряма відповідність є лише всередині їхньої складеної іменникової фрази.

2.2. Те, що неоднозначність речень такого типу не пов’язана з розподілом їхніх граматичних функцій, ще виразніше засвідчують приклади з простішою структурою іменникової фрази, пор.:

(5) Кожен тут не ризикуватиме.

(a) «Усі тут не ризикуватимуть»,

(b) «Не всі тут ризикуватимуть».

(6) Мало людей читає багато книжок.

(a) «Є мало таких людей, кожен із яких читає багато книжок»,

(b) «Є багато таких книжок, які читає лише небагато людей».

У разі інтерпретації (a) цих речень перший логічний оператор охоплює своєю сферою дії другий, а в разі інтерпретації (b) — навпаки. Наприклад, інтерпретацію (a) речення (5) зумовлює те, що квантор кожен охоплює заперечення речення, тобто заперечувана предикація не ризикуватиме приписується всім елементам масиву передбачуваної референції. Інтерпретацію (b) зумовлює протилежне розташування логічних операторів: заперечення охоплює квантор, тобто заперечувана предикація приписується лише деяким елементам масиву передбачуваної референції.

2.2.1. Те, що двояку інтерпретацію розглядуваних речень не можна пов’язати з альтернативним розподілом їхніх граматичних функцій, змушує шукати причини їхньої неоднозначності в альтернативному синтаксичному членуванні. Однак принаймні на перший погляд видається, що в обох випадках інтерпретації цих речень слід констатувати ту саму структуру конституентів. Звісно, якщо не постулювати, за прикладом генеративістів, якихось глибинних структур. Пам’ятаємо, що в генеративній традиції чинник синтаксичного членування надзвичайно важливий для семантичного аналізу речення. Представники генеративної семантики (пор. Lakoff 1969) намагалися пояснити неоднозначність речень із двома логічними операторами постулюванням двох різних глибинних структур. Для цього логічні оператори прирівнювали до дієслівних предикацій, які в глибинній структурі визначали окремі пропозиції. Такий підхід необхідно було прийняти, щоб показати, що в глибинній структурі один логічний оператор охоплюється сферою дії іншого через синтаксичне підпорядкування

6

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

шляхом. Так, за допомогою синтаксичної деривації (одночасно застосовуючи певне правило «пониження» логічних операторів, яке приписує їх відповідним іменникам підрядних речень глибинної структури) із синтаксично однозначної щодо розгортання «поверхневої» структури виводяться дві різні «глибинні» структури конституентів, що відповідають альтернативній взаємодії логічних операторів. Саме вони вважаються причиною подвійної інтерпретації розглядуваних речень.

2.2.2. Незабаром було помічено, що розрізнення альтернативних структур конституентів розглядуваних речень, сформульоване в термінах синтаксичної підрядності, недостатнє для опису всіх можливих значень цих речень. Наприклад, такий аналіз принципово не може розрізнити випадки, коли жоден із логічних операторів, ужитих у цих реченнях, не перебуває у сфері дії іншого. Наприклад, зміст речення (6) можна зрозуміти й так, що лише невелика кількість людей читає велику кількість книжок. Це була б третя інтерпретація цього речення, зумовлена таким розташуванням його кванторів, за якого жоден із двох не домінує над іншим.

2.3. У когнітивній граматиці значну увагу приділено питанням взаємодії кванторів і заперечень у реченні (пор. Langacker 1991: 118–141). Представники цього лінгвістичного напряму, на відміну від генеративістів, не надають особливого значення важливості синтаксичного розгортання речення для його семантичного аналізу і в розглядуваному випадку не пов’язують різні способи взаємодії кванторів і заперечень з альтернативною структурою конституентів, тим паче коли такі структури можна виокремити лише на рівні глибинного синтаксичного аналізу розглядуваних речень, що його забороняють методологічні рамки когнітивної граматики. Адже тут визнаються лише концептуалізації структур, що мають фонологічне вираження². Оминаючи складні схеми, які розробляють когнітивісти, і уникаючи спеціальної термінології, далі я лише коротко висвітлю, як вони пояснюють причини різних інтерпретацій так званих неоднозначних речень, наголошуючи лише на тих аспектах їхнього аналізу, які можуть допомогти розв’язати питання, порушені в нашій дискусії.

2.3.1. Насамперед слід зазначити, що представники когнітивної граматики відмовляються зводити смисловий аналіз розглядуваних речень до логічних пропозицій

² Основний постулат когнітивної граматики вимагає, щоб в описі мови фігурували лише фонологічні структури, семантичні структури та символічний зв’язок між ними, тобто символічні структури. Тейлор (2002: 292) сформулював це обмеження як символічну тезу.

7

Rolandas Mikulskas

взаємодію, вважаючи такий підхід надто обмеженим. Відповідно, так звані логічні елементи в їхньому аналізі також не вважаються логічними операторами у строгому значенні цього слова, а визначаються як одиниці складної семантичної структури. Взаємодія двох кванторів або квантора й заперечення пояснюється через концептуальні зв’язки, що поєднують їхні субструктури (correspondences). Для інтерпретації речення не має великого значення, яким шляхом композиції йдуть, утворюючи складну мовну структуру — речення. Отже, той чи інший поділ структури речення, що має те саме фонологічне вираження, не визначає можливостей різної інтерпретації цього речення. Такі можливості виникають лише внаслідок різної концептуалізації речення як завершеної композиційної структури. Різні концептуалізації того самого речення залежать не від типологічного поділу речення чи від пріоритетів різних рівнів композиції, а від можливостей типу (складного) процесу, профільованого цим реченням, утворювати на певних етапах (рівнях) композиційного шляху різні комбінації власних інстанціацій, специфікаціям яких іманентна своєрідна ієрархічна структура і які надалі можуть модифікуватися та квантифікуватися.

2.3.2. Щоб було зрозуміліше, про що йдеться, розгляньмо як приклад речення (6). За основу концептуалізації таких речень із кванторами доцільно взяти не одиничну інстанціацію типу процесу (читає), а її реплікований різновид, множинність якого виявляється у множині актантів процесу. У цьому випадку таку множинну інстанціацію виражає складна структура люди читають книжки. Одразу можна сказати, що цю структуру можна концептуалізувати трьома способами, або ж на її основі можна розрізнити три специфікації складного типу процесу:

(i) ‚кілька людей читають кілька книжок‘,

(ii) ‚та сама людина читає кілька книжок‘,

(iii) ‚ту саму книжку читають кілька людей‘.

Найпростіше пояснити характер подальшої концептуалізації специфікації (i): квантори мало й багато відповідно просто уточнюють загальну кількість людей, які читають книжки, і книжок, які читають ці люди. Альтернативне відношення сфери дії кванторів залежить від того, яку з двох типових специфікацій — (ii) чи (iii) — буде взято за основу для остаточної концептуалізації речення. Інакше кажучи, на вищому рівні концептуальної організації реплікується один із двох складних типів процесу, пов’язуючись відповідно

8

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

з інстанціаціями першого або другого актора. Обравши таким чином специфікацію (ii) типу реплікованого процесу (skaito), отримуємо інтерпретацію (a) речення (6), у якій до сфери дії квантора mažai включено квантор daug. Обравши специфікацію типу (iii), маємо інтерпретацію (b) речення (6), у якій порядок сфер дії кванторів є зворотним.

2.3.3. Важливо правильно зрозуміти, що мається на увазі, коли кажуть, що різні інтерпретації таких речень зумовлює певна ієрархічна структура, закладена у вже вибраних специфікаціях типу процесу на вищому рівні концептуальної організації та спричиняє ефект різної сфери дії кванторів. Увесь цей ієрархічний порядок концептуальної організації слід розуміти динамічно, тобто як певну процедурну асиметрію концептуалізації, напрямок якої пов’язаний із вибором специфічної та неспецифічної референції квантифікованих учасників реплікованого процесу. Припустімо, що за основу інтерпретації речення (6) обрано специфікацію (ii) типу процесу: на подальшому етапі концептуалізації референти іменника-суб’єкта, який квантифікується, (žmonės) сприймаються як специфічні індивіди, тоді як референти іменника-об’єкта (knygos) залишаються неспецифічними, навіть коли він квантифікується (daug knygų). Кажучи когнітивними термінами, референти першого актора речення концептуалізатор інстанціює у фізичному просторі, а референти другого актора залишаються в ментальному просторі, визначеному специфікацією типу. На завершальному етапі концептуалізації речення перший квантор (mažai) розподіляє цей елемент «daug knygų» специфікації (ii) типу реплікованого процесу між усіма індивідами, які трактуються як специфічні (людьми). У випадку інтерпретації (b) цього речення, коли основою для подальшої концептуалізації обрано специфікацію (iii) типу процесу, референти іменника-об’єкта (knygos), навпаки, квантифікуються як специфічні індивіди, тоді як референти іменника-суб’єкта (mažai žmonių) залишаються в ментальному просторі специфікації типу. Ця стратегія альтернативних концептуалізацій, пов’язана зі специфічною та неспецифічною референцією, мовою логіки називається взаємодією різних сфер дії кванторів.

2.3.4. Дещо інакше, хоча також через взаємодію специфічної та неспецифічної референції, слід пояснювати альтернативні концептуалізації речень із квантором суб’єкта та запереченням предиката. Зміст заперечного предиката таких речень можна визначити як ситуацію, локалізовану (відповідно до граматичного часу) у дискурсивному просторі щодо мовця resp. слухача, з якої усувається певний процес. Наприклад, заперечний предикат речення (5)

9

ROLANDAS MIKULSKAS

nerizikuos можна визначити як такий, що позначає майбутню ситуацію, з якої усувається процес «(хтось) ризикує». На певному етапі концептуалізації речення цю негативно визначену ситуацію можна обрати як специфікацію типу ситуації для остаточної концептуалізації, під час якої квантор суб’єкта реплікує цю специфікацію та розподіляє її між конкретними індивідами (зі специфічною референцією). Так, в інтерпретації (a) речення (5) квантор kiekvienas приписує всім індивідам передбачуваної множини референтів дескрипцію типу майбутньої ситуації, з якої усувається процес «(хтось) ризикує». В альтернативній інтерпретації таких речень заперечена предикація позначає ситуацію, з якої усувається не абстрактно сприйманий процес, актант якого може бути визначений лише схематично, а лише такий процес, дескрипцію актанта якого становить специфікація типу, виражена підметом речення. Наприклад, в інтерпретації (b) речення (5) з майбутньої ситуації усувається такий процес «ризикує», актант якого репрезентує всі елементи передбачуваної підметом множини референтів (а підмет тут водночас є і квантором; адже специфікацію типу квантора kiekvienas, -a становить репрезентативність виокремлюваного (профільованого) ним елемента³).

2.4. Хотілося б завершити це обговорення когнітивного аналізу речень з альтернативною взаємодією двох логічних елементів кількома проміжними висновками, які стануть у пригоді для подальшого аналізу типу речень (1) і (2), що нас цікавлять. У мові нерідко трапляються випадки, коли семантичний контраст між парами речень, які, здається, передають ту саму ситуацію, ґрунтується на зовнішніх відмінностях їхньої структури, як-от протилежний розподіл граматичних функцій (випадок пасивізації), очевидно відмінна структура конституентів (пор. Pabučiuok mamai ranką

³ Таке визначення значення квантора kiekvienas, -a є значно спрощеним. У когнітивній граматиці профільований цим квантором сутнісний елемент визначається, як і зазвичай, на основі певного базового концепту, який, залишаючись поза профілем, лише імплікується. Стверджується, що семантичну основу квантора kiekvienas, -a (англ. every, everyone, everybody) становить активований ним концепт реплікованого процесу, який складається з множинних інстанціацій схематично сприйманого типу процесу. Траєктор (TR) (або інша фігура відношення, вираженого дієсловом) такого процесу вищого рівня (колективний) збігається з передбачуваною множиною референтів (Ri). У межах цього базового концепту квантор kiekvienas, -a профілює один довільно вибраний елемент t_i цього колективного траєктора TR, який репрезентує всі елементи множини референтів R_i у тому сенсі, що є еквівалентним усім іншим інстанціаціям TR з огляду на їхню роль у передбачуваному процесі (докладніше див. Langacker 1991: 111–114; 136–138).

10

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

і Pabučiuok mamą ranką), зворотний порядок слів (пор. Pieštukas yra stalčiuje ir Stalčiuje yra pieštukas). Ці структурні чинники можуть стати важливими критеріями для типології таких речень. Однак очевидно, що тип речень (1) і (2) надає мінімальні можливості для застосування подібних критеріїв. Ще менш придатні ці критерії для аналізу щойно розглянутих двозначних речень. Тому, як уже можна здогадатися, не випадково досить докладно розглянуто саме внутрішні можливості альтернативних інтерпретацій цих речень. У когнітивній граматиці ці можливості досить переконливо пов’язуються з різними способами концептуалізації речення. Тепер залишається коротко обговорити чинники, які спонукають мовця resp. слухача обирати ту чи іншу концептуалізацію. Визначивши ці чинники, буде легше зрозуміти й можливості різного «прочитання» таких речень, як (1) і (2).

2.4.1. Слід зазначити, що в реченнях з альтернативною взаємодією двох кванторів лише один учасник профільованого процесу безпосередньо доступний учасникам дискурсу, тобто мовець resp. слухач встановлює безпосередній ментальний контакт із цим актантом. Референти цього квантифікованого актанта співрозмовники трактують як специфічних індивідів. Референція іншого актанта не виходить за межі специфікації типу й становить лише частину семантичної характеристики першого актанта. Це співвідношення актантів зі специфічною та неспецифічною референцією репрезентує одну з фундаментальних когнітивних здатностей — ідентифікувати одну сутність через іншу в дискурсивному просторі. Остання тут виконує вже згадану функцію точки відліку (reference point). Природно припустити, що для ідентифікації дискурсивних референтів зазвичай обирають когнітивно виразнішу фігуру як точку відліку. У лінгвістиці нині широко визнається, що підмет є виразною фігурою відношення, профільованого реченням⁴. Тому не дивно, що ceteris paribus у розглянутих реченнях специфічну референцію приписують саме іменнику-підмету, а пов’язаний із ним квантор інтерпретують як такий, що має широку сферу дії. Якщо конкретніше, у немаркованому випадку інтерпретації речення (6)

⁴ Čia minėtinas ne tik pamatinis Keenano ir Comrie (1977) darbas, kuriame šie autoriai reletyvizacijos testais patikimai įrodė, kad subjektas užima aukščiausią padėtį „prieinamumo hierarchijoje“ (accessibility hierarchy). Išskirtinę subjekto padėtį tarp kitų gramatinių funkcijų patvirtino ir van Hoek (1995, 1997) darbai, kuriuose ji parodė, kad labiausiai pronominalines anaforos referencijos poreikiams yra „prieinamas“ subjektas. Tomlino (1995, 1997) ir Forrest (1996) eksperimentiniai darbai įtikinamai parodė, kad diskurso dalyvių dėmesį pirmiausia patraukia sakinio subjektu koduojama informacija ir diskurso dalyvių dėmesį patraukusi informacija pirmiausia koduojama sakinio subjektu.

11

ROLANDAS MIKULSKAS

у такому разі (default case) обирається інтерпретація (a) (mutatis mutandis таке тлумачення підходить і для речення (5), у якому взаємодіють квантор суб’єкта та заперечення предиката). Варто також зазначити, що на когнітивну виділеність іменника, обраного за точку відліку, можуть впливати й інші чинники, як-от його першість у фонологічній послідовності (порядок слів), передавання ним нової інформації, на що часто вказують контрастний наголос і відповідна інтонація. Усі ці явища можна пов’язати з актуальним членуванням речення, яке розуміють як дискурсивну категорію, тобто тему й рему традиційно визначають як «топік проти коментаря», «відома проти нової інформації» або «пресупозиція проти фокусу» (пор. Lyons 1999: 227–232; іншої концепції актуального членування дотримується Holvoetas; дискусію про переваги й недоліки останньої для аналізу речення див. далі).

2.4.2. Комунікативні завдання або контекстуальні пресупозиції можуть не спонукати до вибору звичайної інтерпретації так званих неоднозначних речень. За допомогою різноманітних засобів маркування актуального членування, як-от порядку слів, контрастного наголосу, сегментних показників тощо, слухачеві можна вказати на альтернативну інтерпретацію речення. Так, інтерпретацію (b) речення (5) може зумовити контрастний наголос на заперечному предикаті рематичної частини, пор.:

(5^b) Кожен тут НЕ РИЗИКУЄ (лише найдосвідченіші).

2.4.3. Імовірно, можна було б знайти й акцентний контур, що відповідає альтернативній інтерпретації речення (6) і спонукає трактувати референти квантифікованого іменника-об’єкта як специфічні індивіди. Але тут, мабуть, швидше досягнемо бажаної інтерпретації, помінявши місцями суб’єкт і об’єкт речення, пор.:

(6^b) Багато книжок читає мало людей.

Порядок слів у цьому реченні не здається маркованим. Якщо його об’єкт (багато книжок) не виділено контрастним наголосом, то й актуальне членування не слід вважати маркованим, хоча воно протилежне попередньому, тобто іменникова група об’єкта цього разу становить тему речення. Це речення найкраще пасувало б до контексту, в якому йдеться про низьку читабельність багатьох книжок (наприклад, наукових). «Зворотний» порядок слів у реченні (6ᵇ) можна було б вважати функційно мотивованим (про це поняття йтиметься далі) і віднести до його типових ознак.

12

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

2.4.4. Одну чи іншу інтерпретацію раніше розглянутих речень (3) і (4) можуть також підтримувати відповідні логічні наголоси всередині складної посесивної групи. Звісно, вибір цих наголосів залежить від відповідних пресупозицій, пор.:

(3^a) Чи всі батьки дітей сплачують плату за дитячий садок? Ні, батьки КІЛЬКОХ дітей (злісно) не сплачують плати за дитячий садок. (3^b) Чи всі батьки дітей зобов’язані сплачувати плату за дитячий садок? Ні, батьки кількох ДІТЕЙ не сплачують плати за дитячий садок (їх від неї звільнено).

Зрозуміло, проблеми неоднозначності подібних речень можна розв’язати й добором адекватних парафраз, але тоді замість одних речень матимемо вже інші.

2.5. Підсумовуючи сказане, можна стверджувати: якщо подвійні інтерпретації так званих неоднозначних речень пов’язані з концептуалізаціями певного ієрархічного порядку, то, аналізуючи структуру цих речень, можна, схоже, обійтися без поняття синтаксичної неоднозначності. Відмінності в композиційному шляху (структурі конституентів) не мають великого значення для цих концептуалізацій. Звичайні концептуалізації таких речень підтримують відносна виділеність граматичних функцій (передусім іменника-суб’єкта) та функційно мотивований порядок слів; альтернативні концептуалізації можуть бути зумовлені чинниками, пов’язаними з маркованим актуальним членуванням. Усе це має забезпечити однозначні рішення щодо синтаксичної структури й у складніших випадках, коли подвійна інтерпретація аналізованих речень може бути пов’язана з альтернативною структурою конституентів, як, наприклад, у реченнях (1) і (2).

3.0. З типологічного погляду ближчими до речень (1) і (2), які нас цікавлять, є локативні екзистенційні та посесивні (володіння й належності) речення, розглянуті Holvoetas у тій самій статті. Аналізуючи синтаксис цих речень і проводячи між ними певні типологічні паралелі, автор широко спирається на поняття актуального членування. Перш ніж вирішити, наскільки семантична структура й синтаксис таких речень загалом можуть бути пов’язані з актуальним членуванням і наскільки від останнього може залежати їхня типологічна класифікація, варто хоча б коротко пригадати, як автор статті розуміє саме актуальне членування. Свою оригінальну концепцію він виклав у першому томі праць із граматики литовської мови (Holvoet 2003: 79–98).

13

ROLANDAS MIKULSKAS

3.1. Спираючись на ідеї Bogusławskio (1977), Holvoetas пропонує розглядати актуальне членування речення як багатошарову тематично-рематичну структуру. Розподіл вираженої реченням предикації на рівні, або шари, насамперед пов’язаний із дихотомією предикації та референції. Адже зрозуміло, що жодна пропозиція, тобто приписування ознаки предмету, неможлива без акту референції. Поетапний розподіл смислової структури речення також ґрунтується на припущенні, що одночасно можливий лише один акт референції. Тому фактично багатошарове актуальне членування означає послідовне розгортання актів референції та предикації, яке в багатьох випадках відповідає лінійній структурі речення. На першому етапі членування виокремлюються первинна тема та первинна рема. При подальшому членуванні речення можуть виокремлюватися одна або кілька його вторинних тем і одна або кілька його вторинних тем, і одна або кілька його вторинних тем, і одна або кілька його вторинних тем.

3.2. Тут немає можливості докладніше розглянути переваги й недоліки багатошарового актуального членування речення порівняно з традиційним розумінням смислового членування.

⁵ Šiai minčiai vienaip ar kitaip pritaria ir kiti autoriai. Antai Li ir Thomson (1976: 484) minėtą sugramatinimo procesą vaizduoja taip: „In the process of being integrated into the case frame of the verb (at which point we call them subjects), topics become somewhat impure, and certain of their topic properties are weakened, but their topicness is still recognizable“. Gyvōnas taip pat pastebi, kad bent jau prototipiškai

14

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

розумінням. Однак деякі аспекти щойно запропонованого членування<...>

ROLANDAS MIKULSKAS

членування, їй не надто пасує і визначення «актуальне», оскільки лише частково й лише «в особливих випадках» вона залежить від актуального дискурсивного простору⁸ пресупозицій. Темою та ремою як дискурсивні категорії можна вважати лише у випадках маркованого контрастного членування або винесення теми.

3.2.2. Здається, що тема (теми), виокремлювана у випадку багатошарового актуального членування речення, має мало спільного з темою, виокремлюваною у випадках маркованого контрастного членування або винесення теми. Лише остання пов’язана з логікою дискурсу й може визначатися традиційними термінами відомоїvs. нової інформації або пресупозиціїvs. фокуса. Натомість компоненти багатошарового актуального членування визначаються радше когнітивними термінами — референціїvs. предикації. В останньому випадку вибір теми зумовлюють сталі категорійні властивості іменника: істотність, особовість, визначеність тощо. За словами Holvoeto, ці властивості разом із семантичними ролями, виконуваними в реченні, і становлять поняття «внутрішньої тематичності» (topicworthiness). Але ті самі властивості визначають і вибір граматичних функцій (насамперед — підмета) (sic!) (Holvoet 2003: 87). Отже, якщо розуміти актуальне членування як послідовне розгортання актів референції та предикації, а тим паче особливо виокремлювати його немаркований варіант, то фактично воно стає невіддільним від розподілу граматичних функцій у реченні. Тому багатошарове актуальне членування мало чим може допомогти синтаксичному аналізу речень: спираючись на нього, ми ризикуємо породжувати тавтологічні твердження. Адже певна тавтологічність уже закладена у самому визначенні теми такого актуального членування: підмет речення відображає граматикалізацію немаркованої теми, а остання визначається як тема, що збігається з позицією його підмета... Недарма, щоб вийти зі скрутного становища, вдаються до формальних критеріїв розрізнення граматичних функцій. Наприклад, стверджується, що «підмет, хоча функційно й відображає граматикалізацію немаркованої теми, слід визначати за формальними ознаками (що найчастіше кодують немарковану тему)» (Holvoet 2005: 146).

розподілі граматичних функцій у них. Іншими словами, семантичний контраст між цими двома реченнями насамперед зумовлює протилежний розподіл граматичних функцій, що відповідає специфіці передаваних конкретних ситуацій, щодо лексичних, відповідно референційних значень актантів того самого дієслова (Jonas, garsus žurnalistas). А тема в обох реченнях одна й та сама — Jonas, лише в другому реченні її слід було б вважати маркованою, оскільки вона не збігається з підметом. Однак щодо такої її «маркованості» ще можна сперечатися (див. далі).

⁸ Apie šią sąvoką žr. Langacker (1991: 97), plg. Mikulskas (2006: 37).

16

Del sintaksinio dviprasmiškumo

3.2.3. Хоча при запровадженні маркованого варіанта багатошарового актуального членування речення визнається, що це членування іноді не збігається з розподілом граматичних функцій і тим самим уникають повного ототожнення цих двох явищ, однак, з одного боку, маркований варіант багатошарового актуального членування також залежить від розподілу граматичних функцій, тільки іншого, а з іншого — складається враження, що ці «відхилення» від канонічної моделі розглядаються лише як винятки, що підтверджують правило (пор. Holvoet 2005: 145). А це, як побачимо далі, суперечить мовним фактам.

3.2.4. Оскільки наголошується, «що поняття „маркованого (багатошарового — R. M.) актуального членування“ ґрунтується на відхиленні від певної типової моделі актуального членування, закодованої граматичними функціями» (Holvoet 2003: 88–89), стає зрозуміло, що ця «маркованість» має іншу природу, ніж у випадках контрастного членування або винесення теми. Адже в останніх випадках відхилення від нейтрального акцентного контуру чи звичного порядку слів мотивоване логікою дискурсу (контекстуальними пресупозиціями), а не розподілом граматичних функцій, що відповідає тій чи іншій ситуації дійсності. Звичайно, прототип актуального членування речення безперечно становлять випадки, коли первинна тема речення збігається з його підметом, а вторинна — з додатком. Лінійне розташування цих фігур дієслівного відношення, які мають особливий граматичний статус і відповідають канону перехідного речення, водночас свідчить і про відносну когнітивну важливість інформації, закодованої підметом, порівняно з інформацією, переданою додатком. Є підстави вважати, що коли цю асиметрію (здебільшого вже закодовану в самій семантичній структурі дієслова) відображає актуальне членування речення, його концептуалізація (опрацювання) відбувається найплавніше⁹. Однак чи має сенс називати маркованими інші моделі актуального членування, що відхиляються від цієї, тим паче якщо розподіл граматичних функцій у реченнях, що їх представляють, функційно мотивований щодо семантичних ролей актантів дієслова або їхніх лексичнихresp. референційних значень¹⁰, а порядок слів видається звичним?

⁹ Plg. Langackerio (2001: 44) išsakytą mintį: „In particular, discourse tends to flow most smoothly when the participant chosen as subject is also the pivot corresponding to a salient topic“.

¹⁰ Не завжди можна говорити про розподіл граматичних функцій у реченні щодо семантичних ролей актантів його дієслова. Коли предикати різних речень

17

ROLANDAS MIKULSKAS

3.2.4.1. У якому сенсі я називаю розподіл граматичних функцій функційно мотивованим¹¹? Насамперед ідеться про адекватну концептуалізацію фрагмента дійсності, профільованого відповідними моделями речень. Ми могли б обґрунтовано вважати, що адекватність обраної моделі речення позначуваній ситуації зрештою залежить від розподілу архетипних семантичних ролей, які виконують її актанти в цій моделі, та ступеня їх граматикалізації. Наприклад, в основі канонічного перехідного речення лежить так званий ICM ЛАНЦЮГА ПЕРЕДАЧІ ЕНЕРГІЇ¹², пор.:

(7) Хлопчик ударив м’яч і ним розбив вікно.

У цьому реченні позицію підмета прототипово посідає агенс, а позицію (позиції) додатка — неживі предмети, на які спрямовано дію активного агенса (і які внаслідок цього змінюють своє просторове положення або стан), відповідно мувер (він водночас є й інструментом) і пацієнс. Не потрібно багато доводити, щоб показати, що розподіл граматичних функцій у такому реченні когнітивно мотивований. Структурна асиметрія таких речень закладена вже в самому значенні їхніх дієслів і підтверджується прототипними актантами цих дієслів. Про структуру канонічного перехідного речення можна сказати, що вона іконічно відтворює асиметрію моделі ЛАНЦЮГА ПЕРЕДАЧІ ЕНЕРГІЇ.

3.2.4.2. В інших випадках асиметрія розподілу граматичних функцій не така виразна (можна було б сказати, що тут ступінь граматикалізації семантичних ролей нижчий). Тоді структурна асиметрія, необхідна для концептуалізації речень, може імплікуватися для сприймача з відповідних когнітивних моделей дійсності, пор.:

виражені одним і тим самим дієсловом, найчастіше доводиться говорити про різний розподіл граматичних функцій щодо лексичних, відповідно референційних, значень актантів дієслова.

¹¹Поняття функційної мотивації можна розуміти по-різному. Сам термін можна вживати й у діахронному сенсі, позначаючи ним так звані явища системного тиску, наприклад, коли перебудову старіших, успадкованих мовних структур мотивує поява новіших, більш граматикалізованих структур. Саме в цьому сенсі терміном функційна мотивація послуговується й Holvoet, пояснюючи появу новіших конструкцій посесивного типу habeo замість старіших конструкцій типу mihi est більшою граматикалізацією перших. Новообраний предикат «мати» дає змогу надати темі посесивного речення статус підмета й у такий спосіб «вирівняти» наявну в цьому відношенні невідповідність у відповідних реченнях типу mihi est (пор. Holvoet 2005: 149).

¹²Детальніше див. Langacker (2000: 23–34; 2002: 209–225).

18

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

(8) У дитини температура.

(9) *Температурі є дитини.

Розподіл граматичних функцій у таких та подібних реченнях щодо семантичних ролей визначає властива посесивним відношенням асиметрія, яка, мабуть, найвиразніше виявляється тоді, коли ціле співвідноситься зі своєю частиною.

3.2.4.3. Синтаксична асиметрія деяких посесивних конструкцій, наприклад тих, що профілюють родинні зв’язки, залежить від обраної мовцем перспективи концептуалізації, пор.:

(10) Ці двоє дітей мають маму.

(11) Ця мама має двох дітей.

Можна обґрунтовано припустити, що семантичну основу концептуалізації цих двох речень становить приблизно одна й та сама ситуація дійсності, однак вони кодують два різні профілі цієї ситуації. Звичайно, різняться й обставини, за яких можна вимовити те чи інше речення. Отже, можна стверджувати, що семантичний контраст таких речень утворюють дві різні перспективи концептуалізації тієї самої ситуації дійсності. Вибір тієї чи іншої перспективи фіксує альтернативний розподіл граматичних функцій, але цього разу не щодо семантичних ролей, виконуваних актантами дієслова, а щодо їхніх лексичних відповідно референційних значень. Асиметрія розподілу граматичних функцій тут пов’язана не стільки зі специфікою концептуалізованого фрагмента дійсності, скільки із самим характером концептуалізації, який у цьому випадку й становить зміст функційної мотивації.

3.2.4.4. В інших випадках альтернативний вибір фігур родинного відношення як суб’єкта речення зумовлений кодуванням двох різних ситуацій дійсності й, відповідно, породжує два речення з різним семантичним змістом, пор.:

(12) Приїхав батько нареченої.

(13) Приїхала наречена батька.

Вибір головного компонента посесивних конструкцій, ужитих у цих реченнях, та його модифікатора (а отже, і функційне обґрунтування їхньої диспозиції) зумовлюють дві цілком різні ситуації дійсності.

3.2.4.5. На ситуацію в цьому відношенні в еквативних конструкціях указує мотивація синтаксичної дистрибуції в посесивних конструкціях, що профілюють родинні зв’язки

19

Rolandas Mikulskas

В еквативних конструкціях. Наприклад, у реченнях (14) і (15) розподіл граматичних функцій щодо лексичних resp. референтних значень актантів зумовлює (адекватний обставинам мовлення) вибір перспективи концептуалізації по суті тієї самої ситуації, пор.:

(14) Моя дружина — редакторка видання.

(15) Редакторка видання — моя дружина.

Однак такий вибір можуть обмежувати особливості категоризації явищ дійсності. Наприклад, односпрямована асиметрія диспозиції граматичних функцій можлива лише в еквативних реченнях, що виражають відношення включення, пор.:

(16) Леви належать до родини котячих.

(17) *Коти належать до родини левів.

3.2.4.6. У деяких випадках дві різні перспективи концептуалізації по суті тієї самої ситуації дійсності можуть виражатися в мові предикатами протилежного спрямування, що утворюють так звані конверсивні пари: купувати vs. продавати; давати vs. брати; дарувати vs. отримувати в подарунок; позичати комусь vs. позичати в когось тощо, пор.:

(18) Йонас подарував Оні квіти.

(19) Она отримала від Йонаса в подарунок квіти.

У таких реченнях розподіл граматичних функцій щодо семантичних ролей залежить від вибору предиката, що відповідає цілям комунікації. Можливо, варте уваги узагальнення, що мовець прототипово обирає так звану перспективу агенса (про природність такої стратегії пор. Langacker 2001: 43), як у реченні (18), але чому вибір реципієнта підметом у реченні (19) слід вважати менш функційно вмотивованим, якщо він відповідає комунікативним завданням?

3.2.4.7. Перспектива концептуалізації та відповідний їй розподіл граматичних функцій щодо семантичних ролей можуть виражатися в мові не лише лексичними, а й граматичними засобами; серед останніх передусім варто згадати пасивізацію, пор.:

(20) Передачу веде відомий журналіст.

(21) Передача ведеться відомим журналістом.

Перевагу пасивним конструкціям часто зумовлює також логіка дискурсу

20

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

логіка. Припустімо, визначення референції займенників в анафорі, а отже, і їх належна інтерпретація полегшується таким розподілом граматичних функцій, за якого цей займенник водночас є і підметом речення, пор.:

(22) Не вагаючись придбайте цю комп’ютерну програму. Нещодавно її було суттєво оновлено.

Хоча з погляду граматичної структури пасивні конструкції часто обґрунтовано вважають маркованими варіантами відповідних активних конструкцій (пор. Langacker 2002: 229–230), такі приклади, як (22), показують, що з погляду дискурсу розподіл їхніх граматичних функцій також часто можна вважати мотивованим і природним.

3.2.4.8. Підсумовуючи сказане, можемо стверджувати, що різні моделі речень функціонально мотивовані, якщо асиметрія, виражена розподілом їхніх граматичних функцій, є іконічною щодо профільованої ситуації. Як ми бачили, напрям цієї асиметрії може визначатися об’єктивними причинами, найчастіше зумовленими самим характером процесу, позначеного дієсловом, але його можуть визначати й суб’єктивні причини, як-от вибір перспективи концептуалізації фрагмента дійсності, який, своєю чергою, часто підтримується логікою дискурсу.

3.2.5. Концепція функційної мотивації розподілу граматичних функцій важлива для нашого обговорення лише тією мірою, якою її можна обґрунтувати немаркованістю (відповідно до маркованості) відповідних моделей речень. Якщо зважати лише на мотиви граматичної структури речення, маркованими передусім слід було б назвати всі ті речення, у яких асиметрія розподілу граматичних функцій має напрям, протилежний до вектора згаданої ICM ЛАНЦЮЖКА ПЕРЕДАВАННЯ ЕНЕРГІЇ. Як ми пам’ятаємо, останній іконічно відображає канонічне перехідне речення. Структурна асиметрія протилежного напряму, мабуть, найвиразніше виявляється в пасивних конструкціях (звісно, розподіл їхніх граматичних функцій не є дзеркальним відображенням відповідної активної конструкції: агенти пасивних конструкцій ніколи не стають їхніми прямими об’єктами). Отже, «граматична» маркованість пасивних конструкцій є найочевиднішою.

3.2.5.1. За суворого дотримання граматичних мотивів маркованими слід вважати й моделі речень, таких як (23) і (24), пор.:

(23) Мешканці повернули собі експропрійоване майно.

(24) Цей капелюх належить Антанасу.

21

Rolandas Mikulskas

Є підстави вважати, що семантичною основою концептуалізації речень, предикати яких утворюють конверсивні пари, є та сама ідеалізована когнітивна модель. Однак напрям процесу, що лежить в основі такої ідеалізованої моделі, збігається лише з напрямом процесу, профільованого одним із членів конверсивної пари. Тож хоча дія, виконувана суб’єктом речення (23) (gyventojai), (atgavo), з певними застереженнями може трактуватися як активна як у фізичному, так і в психічному сенсі (відповідно, агентність суб’єкта виявляється у синкретичній ролі реципієнта — бенефіціанта), усе ж «напрям» такої активності протилежний основному напряму руху мувера (майна), що збігається з ланцюгом передавання енергії в ICM ДАВАННЯ — ОТРИМАННЯ (схему див. Langacker 2002: 227). Цьому напряму відповідає лише напрям процесу, профільованого іншим членом розглядуваної конверсивної пари duoti. «Активним» членом відношення посесивної належності, вираженого реченням (24), є Антанас не лише тому, що він жива істота, а й тому, що йому тут можна приписати роль бенефіціанта, вектор психічної енергії якого спрямований до посесума (шапки). Однак іменник Antanas не є підметом цього речення. Позицію підмета (і посесума) у реченнях такого типу (пор. також Ši kepurė priklauso Antanui) зазвичай займає іменник, що позначає неживий предмет. Зрозуміло, що без істотних застережень важко було б говорити про напрям процесу відношення належності, профільованого дієсловом у таких реченнях. Їхня структурна асиметрія ґрунтується на асиметрії когнітивної моделі посесивного відношення. В основі останньої лежить той факт, що посесум завжди ідентифікується щодо посесора. Інакше кажучи, іменник на позначення посесора стає точкою відліку цієї когнітивної операції (reference point). Очевидно, що напрям концептуалізації посесивного відношення, вираженого реченнями на кшталт (24), протилежний асиметрії розташування граматичних відношень, яка збігається з напрямом «прочитання» їхньої фонологічної послідовності (процесингу у вузькому сенсі). Тому всі речення, що профілюють відношення належності, попри їхню звичність, також слід вважати маркованими. Маркованими слід вважати й багато інших моделей речень (зокрема й ту, що нас цікавить, представлену реченнями (1) і (2)), у яких розподіл граматичних функцій або лише їхнє розташування¹³

¹³ Пор.:

(i) Змія вкусила дитину.

(ii) Змія вкусила дитині.

В обох реченнях розподіл граматичних функцій щодо актантів їхніх дієслів

22

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

так чи інакше відхиляється від канону транзитивного речення, хоча їхня звичність і адекватність ситуаціям, що передаються (функційна мотивація), не викликають сумнівів. Цілком обґрунтовано можна вважати, що звичність багатьох таких речень випливає з повторюваної концептуалізації тих самих ситуацій дійсності, зумовленої потребами комунікації. Тому й є підстави говорити про окремі типи речень. Називаючи такі речення маркованими лише через відхилення їхньої граматичної структури від канонічної моделі, ми в багатьох аспектах зневажаємо емпіричні мовні факти. Здається, набагато доцільніше застосовувати протиставлення «марковані vs. немарковані» для характеристики речень (або їхніх типів), спираючись на викладене вище розуміння функційної мотивації.

3.2.5.2. Звісно, поділ речень на марковані й немарковані лише за критерієм канонічної граматичної структури є значно простішим. Можна припустити, що опертя в цьому поділі на критерій функційної мотивації в багатьох випадках може бути проблематичним, тож можливості його застосування ще належить дослідити. Проте вже тепер можна передбачити, що поняття функційної мотивації доцільно використовувати в тих випадках, коли є підстави говорити про усталені моделі речень, а тим паче про типи речень. Саме існування конвенційних моделей речень свідчить про ту чи іншу функційну мотивацію їхнього виникнення. Тому звичні моделі речень і відповідний порядок слів у них de definitione слід вважати немаркованими. Згідно з цим підходом маркованими називалися б лише окремі реалізації різних моделей речень, пов’язані насамперед із незвичним актуальним членуванням, причому останнє, зрозуміло, розуміється як категорія дискурсу. Відповідно, актуальне членування, ПІДТРИМУЮЧИ функційно мотивований розподіл граматичних функцій, було б немаркованим. Зрозуміло, що таке немарковане актуальне членування речення не обов’язково має збігатися з ієрархією граматичних функцій¹⁴. Нескладно припустити, що за послідовного дотримання функ-

щодо виконуваних семантичних ролей однаковий, але їхнє розташування у фонологічній послідовності є зворотним (як і актуальне членування). Хоча в обох випадках розташування граматичних функцій по-своєму мотивоване, є підстави вважати, що в реченні (i) воно звичніше, ніж у реченні (ii), попри те, що в останньому напрям вираженої ним асиметрії збігається з вектором ICM ЛАНЦЮГА ПЕРЕДАВАННЯ ЕНЕРГІЇ.

¹⁴ Тут не береться до уваги той факт, що й саму ієрархію граматичних функцій у деяких аспектах визначено неоднозначно. Маємо на увазі непрямі додатки, що кодують різні архетипні семантичні ролі. Наприклад, непрямий додаток у давальному відмінку в згаданій ієрархії часто посідає вищу позицію, ніж

23

ROLANDAS MIKULSKAS

Усунення принципу мотивації призвело б до зникнення відмінності між немаркованим і маркованим, шаруватим актуальним членуванням. Прагнучи зберегти цю відмінність, ми не уникнули б суперечностей: довелося б говорити про моделі речень, у яких розподіл граматичних функцій є немаркованим, а актуальне членування — маркованим. Маркованими тоді слід було б вважати лише випадки контрастного членування та винесення теми, передусім ті, що розпізнаються за незвичним порядком слів у реченні. Марковане актуальне членування, зосереджене на фокусі предикації, або ремі, виділяє лише те слово, інформація, маркована яким, відповідає на сумніви чи запитання, виражені в пресупозиції речення. Можна припустити, що таке актуальне членування речення тісно пов’язане з його СПЕЦИФІЧНИМИ (за термінологією Holvoet — додатковими) пресупозиціями.

3.2.6. Те, що порядок слів у реченні тісно пов’язаний не лише з розподілом граматичних функцій, а й з актуальним членуванням, не є таємницею (пор. Lyons 1999: 230). Однак інтуїція підказує, що в таких мовах, як литовська, де порядок слів у реченні відносно вільний, у цьому аспекті є певна специфіка. Розгляньмо ці питання уважніше. Holvoet (2003: 96) стверджує, що «актуальне членування є аспектом семантичної структури речення, який може відображатися або не відображатися в порядку слів, АЛЕ ОНТОЛОГІЧНО НЕЗАЛЕЖНИЙ ВІД ПОРЯДКУ СЛІВ» (виділення моє — R. M.). Справді, деякі випадки маркованого членування розпізнаються лише за контрастним наголосом, відповідною інтонацією та/або вживанням сегментних показників. Водночас слід зауважити, що всі випадки шаруватого актуального членування, які, як уже неважко зрозуміти, охоплюють те, що пропонується називати функційно мотивованими моделями речень, сутнісно пов’язані з порядком слів у них. Це непрямо визнає й Holvoet, стверджуючи, що «важлива відмінність між маркованим неконтрастним і маркованим контрастним актуальним членуванням полягає в тому, що останнє не завжди відображається порядком слів (ibid., 90). Отже, марковане неконтрастне (тобто шарувате) актуальне членування ЗАВЖДИ відображається порядком слів у реченні¹⁵. Зрозуміло, що немарковане

об’єкти в інструменталі або акузативі. Це пояснюється тим, що роль експерієнцера в ієрархії ініціативності стоїть одразу після ролі агенса, отже, у цьому аспекті посідає вищу позицію, ніж ролі інструмента чи пацієнса (див. Langacker 2002: 238–239; пор. Holvoet 2003: 88).

¹⁵ Пор. також ibid., 91: «Якщо актуальне членування відхиляється від немаркованої моделі, закодованої граматичними функціями, ПОРЯДОК СЛІВ СТАЄ ЄДИНИМ АБО ПРИНАЙМНІ ГОЛОВНИМ ПОКАЗНИКОМ АКТУАЛЬНОГО ЧЛЕНУВАННЯ» (виділення моє — R. M.).

24

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

у випадку шаруватого актуального членування тим більше доречно говорити про відповідну йому немарковану модель порядку слів (ibid., 86).

3.2.6.1. Відносну незалежність актуального членування від порядку слів у реченні Holvoet (2003: 96–97) ілюструє такою парою речень, пор.:

(25) Jonukas labai gabus. (= 48)

(26) Labai gabus tas Jonukas. (= 49)

Стверджується, що актуальне членування цих речень нічим не відрізняється. В обох випадках темою є іменник Jonukas, про референта якого в обох реченнях сказано, що він обдарований. Таке твердження оминає одну важливу деталь: ці два речення можна прирівняти щодо смислового членування лише за умови, що при зміні порядку слів у реченні (26) до імені Jonukas додається вказівний займенник tas, який надає поствербальній іменниковій фразі означеності. Хоча часто, і небезпідставно, стверджують, що власні імена є іманентно означеними (пор. Mikulskas 2006: 41), у цьому випадку природної означеності імені недостатньо, щоб уникнути небажаної інтерпретації речення (26), за якою Jonukas позначало б нову, рематичну інформацію речення і майже автоматично вимовлялося б із контрастним наголосом, пор.:

(27) Labai gabus (yra) JONUKAS, (o ne Petriukas).

Такий небажаний ефект порядку слів пов’язаний зі специфікою литовської мови щодо забезпечення кореферентності дискурсивних сутностей. Як відомо, литовська мова не належить до мов, у яких означеність або неозначеність іменникової фрази регулярно маркується відповідними артиклями. У литовській мові кореферентність сутностей, згаданих в актуальному дискурсивному просторі, забезпечується іншими засобами, зокрема вказівними займенниками, означальними прикметниками, відносними квантифікаторами, що функціонують як неозначені або узагальнювальні займенники, тощо (пор. Mikulskas 2006: 33). Деякі факти свідчать, що одним із важливіших засобів координації референції дискурсивних сутностей у литовській мові є порядок слів у реченні. Цілком зрозуміло, що іменникова фраза, вимовлена на початку речення, у прототиповій позиції теми, здебільшого є означеною, адже її референт уже введено в актуальний дискурсивний простір: зазвичай лише та іменникова фраза, референт якої ідентифіковано, може стати точкою опори для подальшого ре-

25

ROLANDAS MIKULSKAS

для предикації речення¹⁶. Щоправда, іноді, коли пресупозиція речення має дуже загальний зміст, на його початку може вживатися неозначена іменникова фраза. Але найчастіше такі речення (принаймні в традиційному розумінні) не поділяються на тему й рему: вся інформація, яку вони передають, є новою, пор. (ситуація в дорожньому заторі):

(28) Чому ми не рухаємося вперед? Якась машина стоїть поперек дороги, мабуть, аварія.

Натомість референт іменникової фрази, що міститься в рематичній частині, закономірно інтерпретується як новий, тобто неозначений, елемент дискурсу, що розгортається. Така зумовлена контекстом або позицією в реченні вимога приписати іменниковій фразі певне значення ознаки [± означений] у літературі часто описується як ефект (не)означеності й відмежовується від вираження «справжньої» означеності (див. Lyons 1999: 27 і далі; пор. Holvoet, Tamulionienė 2006: 30–32). Однак класифікаційна оцінка не применшує функційної цінності вираження такої категорії означеності. Навпаки, можна стверджувати, що в мовах без артиклів ці пов’язані з порядком слів у реченні «ефекти означеності» не менш важливі для координації референції, ніж відповідні лексичні чи морфологічні засоби. Так чи інакше, приклади (25) і (26) виразно показують, що ми не можемо змінювати членування речення (а отже, і його інтерпретацію) без наслідків для значення, змінюючи порядок слів у литовському реченні: ефект неозначеності, спричинений інвертованим порядком слів у реченні (26), можна нейтралізувати лише шляхом уведення дескрипції означеності перед іменем Jonukas, що опинилося в типово рематичній позиції; ця дескрипція вказує на те, що предикація речення характеризує розумові здібності особи, згаданої раніше. Лише так експліцитно означена іменникова фраза може зберігати роль теми речення в рематичній позиції.

3.2.6.2. Такий тісний зв’язок між актуальним членуванням і порядком слів у реченні, пов’язаним із вираженням означеності, змушує сумніватися в раніше цитованому твердженні, нібито актуальне членування онтологічно не залежить від порядку слів у реченні

¹⁶ Лише ідентифікація референтів іменників, ужитих у генеричному значенні, має іншу когнітивну основу, ніж актуальний простір дискурсу. Є підстави вважати, що відповідні іменникові фрази інтерпретуються як неозначені, тим паче що в мовах з артиклями вони часто вживаються з неозначеним артиклем (Lyons 1999: 233). Проте таку «генеричну» неозначеність певною мірою можна прирівняти до дескрипції означеності (пор. Mikulskas 2006: 52–54).

26

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

не залежить. Адже одна з умов ефективної комунікації — забезпечення кореферентності сутностей дискурсу. Звичайно, прихильник шаруватого актуального членування може й не пов’язувати виокремлювані ним первинні теми речення з пресупозицією унікальної ідентифікації їхніх референтів, адже таке членування дає змогу відмежувати тему від її антецедента. Через це традиційно виокремлювана тема речення може не збігатися з первинною темою в шаруватому членуванні, пор.:

(29) Пам’ятаєш високу липу в нашій садибі? Буря зламала її.

Спираючись на традиційне розуміння актуального членування, у прикладі (29) темою другого речення слід було б назвати займенник її, означеність якого зумовлена його кореферентністю з антецедентом високу липу. Тоді рематичну групу становила б предикація буря зламала. За застосування методу шаруватого актуального членування іменник-суб’єкт буря неминуче виокремлюється як первинна тема вже на першому етапі членування. Цей іменник, попри своє початкове положення в реченні, є неозначеним, оскільки позначає елемент, який уперше вводиться в дискурс. Утім, хоча шарувате актуальне членування і не пов’язане тісно з означеністю тематичної іменникової фрази, воно іншим чином залежить від певних моделей порядку слів у реченні — виражаючи послідовний розподіл актів референції та предикації.

3.2.6.3. Як побачимо далі, порядок слів у реченні, його актуальне членування та означеність або неозначеність відповідних іменників надзвичайно тісно пов’язані між собою в локативних, екзистенційних і бути посесивних реченнях. Схоже, самі умови предикації таких речень тісно пов’язані з певними типовими контекстними пресупозиціями. Таку контекстну залежність цих типів речень можна навіть назвати їхньою спільною типологічною рисою. Позиція суб’єкта щодо предиката в кожному з цих типів неперехідних речень залежить від актуального членування, властивого окремому типу речення. Інакше кажучи, для предикаціївідповідно до інтерпретації таких речень потрібна структурна асиметрія, яку зазвичай забезпечує певне розташування граматичних функцій; тут воно випливає не стільки із семантики предиката, яка в цьому разі надзвичайно збіднена, скільки з актуального членування, зумовленого контекстними пресупозиціями, і, відповідно, із властивого кожному з названих типів речень порядку слів. Навпаки, саме пов’язані з порядком слів ефекти означеності чи неозначеності допомагають належно інтерпретувати предикати цих речень із надто загальним значенням. Наприклад, належна, «екзистенційна», інтерпретація дієслова екзистенційних речень бути сутнісно

27

ROLANDAS MIKULSKAS

залежить від неозначеності іменникової фрази, що йде після нього (у литовській мові вона також є суб’єктом); ця неозначеність, своєю чергою, випливає з її рематичної позиції наприкінці речення і додатково може позначатися генітивом неозначеної кількості (у випадку іменників у множині або масових іменників) чи лексичними засобами (пор. Rūsyje yra kažkokios kopėčios).

3.2.7. Багатошарове актуальне членування речення дає змогу максимально відмежувати його тему від контекстних пресупозицій. Стверджується, що таке нове розуміння теми має «значно більшу пояснювальну силу» (Holvoet 2003: 80). Цю більшу пояснювальну силу, очевидно, слід застосовувати як до синтаксичного, так і до семантичного опису речення. Однак таке відмежування має свою ціну. По-перше, багатошарове актуальне членування обов’язково виокремлює тему (теми) навіть у тих випадках, коли традиційно зрозуміле членування неможливе через надто загальні пресупозиції речення. Таке смислове членування речення лише відтворює його синтаксичне членування, тому назвати його актуальним важко. По-друге, у литовській мові, де порядок слів у реченні не є строго фіксованим, чимало випадків багатошарового актуального членування неминуче відхиляються від моделі, закодованої ієрархією граматичних функцій, і стають «маркованими». Така маркованість актуального членування речень часто не узгоджується з тим, що порядок слів у них видається нейтральним, тобто немаркованим. Тому поділ багатошарового актуального членування на немарковане й марковане, коли його практично застосовують для аналізу речень, спричиняє певні труднощі. Наприклад, порівнюючи моделі екзистенційних і локативних речень, відповідно Stalčiuje yra sąsiuvinis (= 1) і Sąsiuvinis yra stalčiuje (= 2), стверджується, що їхнє протиставлення пов’язане з немаркованою моделлю актуального членування (Holvoet 2005: 140). Зрозуміймо це так: немаркованим є актуальне членування лише другого, локативного, речення, тоді як першого, екзистенційного, — маркованим, оскільки його тема не збігається з підметом. Водночас слід зауважити, що кожному з цих типів речень властивий свій порядок слів, який в обох випадках видається нейтральним. Імовірно, саме цей факт спонукає авторів статті вважати немаркованим актуальне членування аналогічного екзистенційного речення Dežutėje yra saldainių (= 3), яке розглядається далі, коли це речення потрібно порівняти з його справді маркованими варіантами Saldainių dėžutėje yra (= 7) і Saldainių yra dėžutėje (= 8) (там само, 141–142).

3.2.7.1. Багатошарове актуальне членування незручне для практичного застосування

ще в одному аспекті: її немаркований і маркований варіанти зазвичай пов’язують із різними моделями речень, через що таке членування важко співвіднести з різними умовами прочитання того самого речення. Спираючись на викладене раніше

28

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

викладене поняття функційної мотивації дає змогу відмовитися від поділу багатошарового актуального членування на марковане й немарковане. Зрозуміло, така пропозиція суперечить самій суті багатошарового актуального членування, адже мотивацію порядку слів у деяких моделях речень, а відповідно й їхнього актуального членування, довелося б шукати в контекстних пресупозиціях. А на ці пресупозиції прихильники багатошарового актуального членування спираються лише у випадках маркованого контрастивного членування або винесення теми.

3.2.7.2. Невідомо, наскільки обґрунтовано стверджувати, що в литовській мові порядок слів у реченнях, тема яких не збігається з їхнім суб’єктом, resp. їхнє актуальне членування частіше мотивовані контекстними пресупозиціями, ніж у реченнях, у яких ці фігури збігаються. На перший погляд, так звані немарковані випадки актуального членування видаються менш залежними від контексту. Однак у мові легко можна знайти й протилежні факти. Характер зв’язків різних моделей актуального членування з контекстними пресупозиціями в литовській мові ще належить дослідити. Проте вже тепер можна передбачити, що на практиці смислового членування речень у цьому аспекті виникнуть певні проблеми. Наприклад, можна припустити, що без певної типології пресупозицій іноді буває важко відрізнити випадки винесення теми від випадків просто неканонічного порядку слів resp. актуального членування. Здавалося б, це питання мало б найменше турбувати прихильників багатошарового актуального членування. Однак, назвавши актуальне членування речення, що відхиляється від моделі, заснованої на ієрархії граматичних функцій, маркованим, проблему лише маскують, але вона залишається актуальною. Утім, попередній аналіз кількох неканонічних прикладів показує, що надмірно непокоїтися через проблеми такого типу не варто, пор.:

(30) Juozą graužia sąžinė.

(31) Kaimyną išvežė greitoji.

(32) Mamai pakilo (kraujo) spaudimas.

(33) Pušį išvertė vėjas.

Актуальне членування цих речень у межах багатошарової моделі слід вважати маркованим, попри звичний порядок слів у них. Варто зауважити, що в литовській мові таке збігання теми з прямим або непрямим об’єктом не обов’язково пов’язане з винесенням теми¹⁷. Для останнього тлумачення необхідна специфічна, пов’язана з

¹⁷ В англійському реченні, де порядок слів строго фіксований, крайня ліва позиція об’єкта неминуче позначає винесення теми (fronting, topicalization) і сигна-

29

ROLANDAS MIKULSKAS

modalumu susijusi presupozicija (Holvoet 2003: 94–95), temos iškėlimas dažnai paryškinimas tam tikru segmentiniu rodikliu, plg.:

(34) Як почувається Юозас після тієї події? Юозаса (це) мучить сумління.

Природність порядку слів особливо очевидна в реченнях (30)–(32), у яких темою обираються люди. Обґрунтовано можна було б припустити, що такі моделі речень мотивовані не лише відповідними пресупозиціями контексту, а й відповідністю звичним життєвим ситуаціям. Природно, що значно більше висловлених реченнями мовних предикацій стосуються осіб, а не предметів чи абстракцій. Переконатися в певній неприродності зворотного вибору теми нескладно, пор.:

(35) ?Сумління мучить Юозаса.

«Нейтральне» прочитання цього речення, за якого іменник-підмет «сумління» водночас означав би немарковану тему, важко уявити. Воно звучить природно лише в певному специфічному контексті, у якому названа Юозасом особа є новим елементом дискурсу, тобто ремою речення. Природно очікувати, що ім’я Юозаса в реченні (35) вимовлятиметься з контрастним наголосом, тобто «Сумління мучить Юозаса» (а не Петра). До речі, ту саму інформацію можна передати й порядком слів, ближчим до ієрархії живих істот, пор.:

(36) (Це) Юозаса мучить сумління.

У реченні (33) порядок слів такий самий, як у перших трьох реченнях, проте семантика його актантів дає менше підстав для «внутрішньо притаманної» асиметрії речення, адже обидва вони не мають ознаки живої істоти й, схоже, принаймні в цьому аспекті приблизно однаковою мірою можуть претендувати на роль теми, пор.:

(37) Вітер повалив сосну.

Здається, вибір теми в реченнях (33) і (37) залежить лише від пресупозицій контексту, проте обидва речення легко можна прочитати «нейтрально», і їхнє актуальне членування відповідно можна вважати немаркованим. Іншими словами, в обох випадках позицію теми в реченнях займають означені іменникові групи, хоча, як само собою зрозуміло-

йдеться про марковане актуальне членування, наприклад, Bill I admire; That friend of yours I really don’t like. (пор. Lyons 1999: 230).

30

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

Отже, антецеденти, що обґрунтовують їхню визначеність, відрізняються. Хоча в прикладах (33) і (37) розподіл граматичних функцій однаковий, а отже, і синтаксична структура ідентична, із семантичного погляду їх можна було б вважати окремими реченнями через діаметрально протилежний розподіл визначеності іменників актантів у них. Натомість речення (35) і (36) семантично тотожні, хоча порядок слів у них відрізняється приблизно так само, як і в перших двох. А приклади (30) і (36) слід вважати різними концептуалізаціями тієї самої моделі речення, адже їхній семантичний контраст залежить від різного актуального членування: у першому випадку воно немарковане, а в другому — марковане (контрастне).

Короткий аналіз речень, порядок слів у яких суперечить канону перехідного речення, показує, що відрізнити марковані випадки актуального членування — чи то контрастне членування, чи винесення теми — від немаркованих не надто складно.

3.3. Методологічні проблеми, що виникають через надто тісний взаємозв’язок між шаруватим актуальним членуванням і дистрибуцією синтаксичних фігур, у когнітивній граматиці допомагають розв’язати суб’єкт і об’єкт речення, визначені на нових засадах. Це дає змогу вважати тему винятково дискурсивною категорією, залишаючи суб’єктові роль головного актанта речення. Про необхідність розрізняти тему речення і суб’єкт, попри те, що в лінгвістичній літературі часто наголошують на певній їхній тотожності, нещодавно заговорив і сам автор «Основ когнітивної граматики» Рональд Лангакер (2001: 11–48). Дискусію про актуальне членування речення я хотів би завершити коротким переказом його поглядів на це питання. Одразу слід зауважити, що цей автор не заперечує певної функціональної спільності теми й суб’єкта, на підтвердження якої в працях не одного сучасного мовознавця наведено переконливі дані. Однак з аналітичною метою ці категорії слід розмежовувати, попри те, що іноді, у крайніх випадках, їх може реалізувати той самий елемент структури речення.

3.3.1. Передумови для такого розмежування в когнітивній граматиці створюють основні синтаксичні фігури речення — суб’єкт і об’єкт, визначені на нових, психологічних засадах. Суть процесу, профільованого фінітним реченням, полягає в динамічному характері концептуалізації відношення, вираженого його дієсловом, що, зокрема, дає змогу говорити про певні часові витрати на процес. Саме ці часові витрати насамперед обґрунтовують асиметрію відношення, вираженого дієсловом. Крайні точки цієї асиметрії

31

Rolandas Mikulskas

фіксують (оформлюють асиметрію) так звані фігури першого й другого ступеня когнітивної виразності — траєктор (trajector) і орієнтир (landmark). Обидві ці фігури або принаймні одна з них — траєктор (у разі неперехідного дієслова) — є невід’ємними елементами концептуальної структури дієслова. Їх слід розуміти як точки відліку номінальної референції в найширшому сенсі, без яких важко уявити будь-який процес. Траєктор і орієнтир дієслівного відношення, визначені в когнітивних термінах, і становлять концептуальну основу основних граматичних функцій — суб’єкта й об’єкта. Додаткові семантичні характеристики цих синтаксичних фігур (так звані архетипні ролі агенса, пацієнса, рушія, інструмента, експерієнцера) індукуються мовним ужитком, у якому відображено прототипових учасників відповідних когнітивних моделей (головну з них — ICM ЛАНЦЮГ ПЕРЕДАВАННЯ ЕНЕРГІЇ — згадано раніше).

3.3.2. Тепер ненадовго повернімося до шаруватого актуального членування речення. Як ми пам’ятаємо, воно фактично пов’язане з проблемами процесингу речення, а не з логікою дискурсу. Твердження, що лежить в основі поняття шаруватого актуального членування, про неможливість двох актів референції одночасно пов’язане зі специфікою концентрації уваги, а отже, має психологічне підґрунтя. Водночас воно опосередковано вказує на важливий для концептуалізації складної (синтаксичної) структури часовий параметр. Саме ці часові витрати процесингу зумовлюють можливість розрізняти в актуальному членуванні первинну й вторинну теми. Неважко помітити, що за своєю суттю вони дуже близькі до фігур відносної виразності, розрізнюваних у когнітивній граматиці, — траєктора й орієнтира. Саме їхнє розташування граматично кодують суб’єкт і об’єкт речення. Формально це кодування виявляється у відмінках називному resp. знахідному або у відповідному порядку слів. Також неважко помітити, що ті самі параметри, важливі для «незалежної тематичності» іменникової групи, становлять і граматичну характеристику суб’єкта речення. Зі сказаного стає зрозуміло, що, визначивши суб’єкт і об’єкт речення як фігури першого й другого ступеня когнітивної виразності синтаксичного відношення, ці поняття по суті перебирають на себе функції первинної та вторинної тем, виокремлюваних під час шаруватого актуального членування, а саме поняття теми в такий спосіб вивільняється для аналітичних потреб дискурсу. Іншими словами, виведені когнітивістами поняття траєктора й орієнтира розв’язують важливі для прихильників шаруватого актуального членування проблеми процесингу речення, що випливають із дихотомії

32

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

референції та предикації.

3.3.3. Так зрозумілі поняття теми й суб’єкта об’єднує спільна функція визначуваних ними іменникових словосполучень — функція точки відліку. Лише цю функцію іменники теми й суб’єкта виконують кожен у своїх доменах. Домен однієї теми може охоплювати від одного до цілої низки речень. Саме той самий тематичний іменник допомагає належно інтерпретувати зміст пропозицій, виражених усіма ними. Домен суб’єкта як точки відліку не виходить за межі речення. Інакше кажучи, іменник суб’єкта допомагає належно осмислити зміст відношення, вираженого дієсловом. Другим за важливістю в цьому відношенні є об’єкт речення. Отже, під час інтерпретації змісту пропозиції, вираженої реченням, іменники суб’єкта й об’єкта утворюють своєрідний ланцюг точок відліку, порівнюваний із ланцюгами, утвореними елементами складених посесивних або локативних конструкцій (пор. адвокат чоловіка сестри моєї матері; третій том праць з граматики литовської мови знайдеш на сайті, на верхній полиці книжкової шафи збоку, поряд із розставленими номерами журналу Acta Linguistica Lithuanica номерів).

3.3.4. Розмежувати поняття теми й суб’єкта допомагають не лише доменні сфери їхніх іменників, що функціонують як різні точки відліку й збігаються лише в граничному випадку, а й різне розташування цих точок відліку щодо їхніх доменних сфер. Іменник теми зазвичай залишається поза створюваним ним інтерпретаційним полем. Речення включаються до його доменної сфери як точки відліку, зважаючи лише на внутрішню логіку розвитку дискурсу. Натомість іменник-суб’єкт, який виконує функцію точки відліку, є іманентним елементом структури речення. Цей елемент в абстрактному вигляді вже закладений у самому понятті дієслова (його концептуальній структурі), а під час утворення фінітного речення та добору актантів, що відповідають позначеній ним ситуації, лише уточнюється семантично.

3.3.5. Якщо припустити, що спільна тема допомагає належно зрозуміти зміст пропозицій, виражених цілою низкою речень, то в кожному з цих речень знайдемо іменникову групу (часто її займенниковий варіант), кореферентну з цією темою¹⁸. Можна припустити, що така тема функціонує як усіх

¹⁸ Такий стан речей дещо ідеалізований. У мовленні до інтерпретаційного поля спільної теми (особливо якщо взяти цілий абзац) можуть входити й такі речення, у яких кореферентна з темою іменникова група не виражена й може бути приблизно відновлена лише імпліцитно.

33

ROLANDAS MIKULSKAS

Спільний антецедент цих іменникових фраз. Згадані іменникові фрази стають своєрідними опорними точками (pivots), що дають змогу приписувати предиковані реченнями властивості належному референтові, на який і вказує тема. Зрозуміло, що ця кореферентна функція іменникової фрази виявляється лише в перебігу дискурсу. Спираючись на свої попередні спостереження, Langacker (2001: 12–13) вважає, що першими кандидатами на кореферентну функцію опорної точки є, у порядку пріоритетності, суб’єкт, об’єкт або посесор одного з них. На його переконання, докладніші дослідження лише підтвердили б цю тенденцію. Раніше розглянуті дані свідчать, що на початку речення в литовській мові досить звично вживати прямий або непрямий об’єкт. Цей факт дає підстави припустити, що в литовській мові ієрархія компонентів речення, складена Langackerio як кандидатів на виконання функції опорної точки, імовірно, не така сувора; пор.:

(38) Вам варто скуштувати наш пиріг: (a) тут його печуть за особливим рецептом, (b) тут його випікають за особливим рецептом, (c) тут його ТІСТО замішують за особливим рецептом, (d) тут ЙОГО ТІСТО замішують за особливим рецептом.

На перший погляд нелегко сказати, якому з варіантів коментаря в мовленні надають перевагу. Пор. також:

(39) Учора ми привезли батька з лікарні. Тиждень тому ЙОМУ там успішно видалили апендикс.

(40) Сьогодні на литовсько-російському кордоні затримали підозрілих осіб. У них конфіскували велику кількість контрабандних сигарет.

Більш упевнено говорити про пріоритети у виборі компонентів речення для кореферентної ролі опорної точки можна буде лише після проведення докладніших досліджень.

3.4. Підсумовуючи цю дещо затягнуту дискусію на тему актуального членування речення, можемо сказати, що розвиток когнітивної граматики не лише дає змогу по-новому визначити поняття теми виключно для потреб аналізу дискурсу, а й дозволяє чіткіше розмежовувати немарковані й марковані випадки смислового розгортання речення. А це допомагає краще моделювати умови альтернативного «прочитання» тієї самої синтаксичної структури.

4. Розглядаючи смислове розгортання речення гнучкіше, ніж це дозволяє концепція пошарового актуального членування, уважніше проаналізуймо екзистенці-

34

Del sintaksinio dviprasmiškumo

них і локативних речень із предикатом būti семантику й синтаксис. Раніше ми зауважили, що різне концептуалізування речення з тією самою синтаксичною структурою (тим самим розподілом граматичних функцій) певною мірою залежить і від його актуального членування. Тепер спробуймо відповісти на запитання, чи може марковане актуальне членування змінити тип речення.

4.1. На початку пригадаймо, що про речення типів, які розглядаємо, сказано в обговорюваній статті (Holvoet 2005: 139–147). Перепишімо аналізовані тут речення як (41) і (42):

(41) У шухляді є зошит. (= 1)

(42) Зошит є в шухляді. (= 2)

Ці два речення, здається, складаються з тих самих семантичних елементів. За твердженням автора статті, їхня спільна ознака полягає в тому, що обидва означають «наявність певної речі в певному місці». Як пише автор, «протиставлення речень (1) і (2) не виявляється в різному розподілі граматичних функцій: в обох випадках той самий іменник (зошит) виступає підметом. Протиставлення пов’язане з актуальним членуванням речення, або, точніше, з його немаркованою моделлю <...> В екзистенційному реченні тему становить місце, де стверджується наявність певної речі; ремою є твердження про існування цієї речі. У локативному реченні існування речі презюмується, а рематичне твердження полягає лише в її перебуванні в певному місці» (ibid. 140). Далі він слушно зауважує, що відмінність актуального членування — не єдина відмінність між цими реченнями. Насправді, за словами автора статті, таких відмінностей більше — «передусім вони пов’язані зі значенням дієслова būti. В екзистенційному реченні це дієслово має саме екзистенційне значення — воно стверджує існування речі (істоти)» (ibid. 140–141).

4.1.1. Так стверджуючи, водночас визнають, що відмінність актуального членування не єдина причина семантичного контрасту між цими реченнями. Однак лишаються нез’ясованими обставини, які спонукають надавати дієслову būti у реченні (41) саме «екзистенційного» значення, тоді як у реченні (42), локативному, значення цього дієслова, за словами автора, «взагалі важко визначити» (ibid. 141). Неважко переконатися, що визначеність іменника-підмета в локативному реченні та його невизначеність в екзистенційному реченні залишаються єдиними сталими, незалежними від актуального членування (у тому сенсі, що вони первинні щодо нього) елементами семантичної структури цих речень, які дають змогу відповідно концептуалізувати їхні дієслова, тобто

35

Rolandas Mikulskas

надати їм значення «локалізації» в першому випадку та «екзистенційне» значення — у другому. Щоб пояснити зв’язок інтерпретації дієслова būti як «екзистенційного» з невизначеністю поствербальної іменної групи, достатньо заглибитися в онтологію самої екзистенційної предикації. Здається, стверджувати існування певної сутності можна лише тоді, коли її статус у дійсності викликає сумнів. Ми могли б обґрунтовано припустити, що формально цей онтологічно необхідний сумнів виражається невизначеністю згаданої іменної групи (недарма цей ефект (не)визначеності, пов’язаний з екзистенційною предикацією, широко обговорюється в літературі; див. Lyons 1999: 236–246). Звісно, стверджуючи це, не слід забувати, що основна функція дескрипції визначеності — забезпечити кореферентність денотата іменної групи в актуальному просторі дискурсу, або, простіше кажучи, вказати на тотожність референтів іменної групи та її антецедента. Раніше було показано, що в литовському реченні невизначеність поствербальної іменної групи прототипово імплікується з її рематичної позиції. Пильніший погляд на вираження екзистенційної предикації дає змогу уточнити, що таке індикування невизначеності іменної групи, пов’язане з актуальним членуванням речення та відповідним порядком слів, лише іконічно відображає онтологічні умови розглядуваної пропозиції, але безпосередньо не пов’язане зі становищем референта цієї групи в дійсності. Адже сама дескрипція визначеності лише виражає можливість унікальної ідентифікації референта іменної групи, уже введеного в дискурс або такого, що вводиться в нього. Очевидно, що статус певної сутності в дійсності та її статус як референта іменної групи в просторі дискурсу — не те саме: референт визначеної іменної групи може бути інстанційований та ідентифікований і в ментальному просторі (наприклад, припущень, здогадів, очікувань). Однак сильна кореляція між пропозицією екзистенційних речень і невизначеністю поствербальної іменної групи, що дає підстави говорити про іконічність вираження таких речень, наштовхує на думку, що мовці часто ототожнюють згадані статуси. Зазвичай немає підстав сумніватися в існуванні в дійсності референта визначеної іменної групи; можна сказати, що воно «наївно» презюмується. І навпаки, референт, уперше введений у дискурс (невизначеною іменною групою), не має такої «екзистенційної» пресупозиції, тож за потреби його можна стверджувати.

4.1.2. У прототипному характері кореляції між екзистенційною пропозицією та невизначеністю поствербальної іменної групи можна переконатися, спробувавши уявити, що в реченні (41) стверджується наявність не будь-якого, а конкретного (нещодавно

36

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

існування згаданого в розмові) зошита (тобто його перебування в шухляді). Таке тлумачення речення можливе, але менш імовірне, пор.:

(43) Чи є в шухляді зошит із рахунками? (a)?Так, у шухляді є той зошит. (b) Так, той зошит є в шухляді.

Цей приклад, крім іншого, показує, що, підтверджуючи існування референта означеної іменникової фрази, звичніше ставити її на початку речення. Це й зрозуміло, адже ремою речення (b) є лише дієслово є., яке виражає це підтвердження.

4.1.3. Якщо в реченні (41) усе ж ідеться про конкретний зошит, згаданий раніше, то місце, яке в ньому виражається, найімовірніше, буде виділене контрастним наголосом, пор.:

(44) У ШУХЛЯДІ є зошит (але не на столі).

Неважко помітити, що з погляду актуального членування це речення є маркованим варіантом локативного речення (42): про це свідчить не лише контрастний наголос реми (У ШУХЛЯДІ), а й її незвичне розташування на початку слова. Отже, речення (44) не має нічого спільного з екзистенційним твердженням.

4.1.4. Якщо ми правильно пов’язуємо онтологічні умови предикації існування з неозначеністю поствербальної іменникової фрази, то принаймні на перший погляд важко пояснити цілком звичне вживання в екзистенційних реченнях власних імен, які вважаються інгерентно означеними, пор.:

(45) У кімнаті є Йонас.

Однак інгерентна означеність імені, вжитого таким чином, лише означає, що його носій знайомий співрозмовникам. Така означеність має семантичну природу (її основу становить ICM ВЛАСНИХ ІМЕН) і аж ніяк не вказує на кореферентну іменникову фразу в актуальному дискурсивному просторі, або, інакше кажучи, вона не передбачає антецедента. Оскільки ця імплікація є необхідною умовою тематичності іменникової фрази, власне ім’я, не маючи її, може вільно займати рематичну позицію в екзистенційному реченні.

4.1.5. Специфіку вживання власних імен в екзистенційних реченнях увиразнює ще один аспект іконічності цих речень. У наївній картині світу питання існування людини чи будь-якої живої істоти загалом ототожнюється з питанням її життя: мертва людина не існує! Речення розглядуваного типу

37

ROLANDAS MIKULSKAS

У реченнях, у яких стверджується існування особи, носія імені, рідко мається на увазі її життя: існування тут слід розуміти як перебування цієї особи в певному місці. Що ж до життя цієї особи, тобто існування взагалі, то в таких реченнях його зазвичай не ставлять під сумнів — його просто припускають або приймають як даність. Отже, говорячи про осіб, ми могли б розрізняти їхнє існування (перебування) у певному місці та існування (життя) взагалі. Коли в реченнях такого типу стверджується існування предметів, воно зазвичай також локалізується. Лише в цьому випадку, здається, перебування предметів у певному місці ототожнюється з їхнім існуванням у світі загалом.

4.1.6. Із цих спостережень можна зробити один важливий висновок: в екзистенційних реченнях із дієсловом būti рідко йдеться про існування предмета чи особи взагалі; ствердження їхнього існування важливе для мовця або слухача лише тією мірою, якою ці об’єкти доступні їм або перебувають під їхнім контролем. Іншими словами, «екзистенційне» значення предиката (būti) у прототипному випадку імплікує бенефіціанта. Якщо це так, то цілком зрозумілими є виникнення й уживання посесивної конструкції типу mihi est поряд з екзистенційними реченнями з дієсловом būti. Так само легко пояснити й уживання локативів у цих реченнях: зазначення місця перебування об’єкта водночас позначає і ступінь його доступності.

4.1.7. Можна обґрунтовано припустити, що прототипно локалізоване існування певного предмета в реченнях розглядуваного типу іконічно відображає неозначеність іменника, який його називає, а точніше — його нетематичність, виражену таким способом; вона сигналізує, що цей іменник не має антецедента в актуальному дискурсивному просторі. Іншими словами, предмет, існування якого стверджується в такому реченні, зазвичай уперше вводиться в дискурс. Іконічність існування предмета, локалізованого в дійсності, та «нелокалізованого» іменника в актуальному дискурсивному просторі (його референт у цьому просторі не ідентифікується однозначно) є зворотною. Нескладно зрозуміти, що в її основі лежить ототожнення доступності предмета для учасників розмови в дійсності з «доступністю» (тобто впізнаваністю) референта відповідного іменника в актуальному дискурсивному просторі. З огляду на все це актуальне членування екзистенційних речень розглядуваного типу та відповідний порядок слів у них можна вважати функційно мотивованими. Тому немаркованим цілком слушно можна назвати не лише (42), локативне, речення, а й (41), екзистенційне, речення зі зворотним порядком слів.

38

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

4.2. Зворотне актуальне членування — це насамперед найпомітніша відмінна ознака екзистенційних і локативних речень розглядуваного типу. Якщо ця ознака є визначальною для їхньої типологічної класифікації, то різні варіанти маркованого актуального членування цих речень не повинні настільки змінювати їхнє значення, щоб змінювався й тип речення, тобто щоб екзистенційне речення ставало локативним або навпаки. Такі приклади, як згаданий раніше (44), не повинні вводити в оману. Хоча порядок слів у цьому реченні такий самий, як у (41), екзистенційному реченні, некоректно зіставляти його з останнім, оскільки фактично це маркований варіант (42), локативного речення. Здається, типологічну належність розглядуваних речень актуальне членування та відповідний йому порядок слів визначають тією мірою, якою вони допомагають виразити або розпізнати неозначеність іменника-підмета в одному випадку й означеність — в іншому¹⁹. Наприклад, властиве локативному реченню тематичне положення іменника-підмета на початку речення (42) водночас указує на необхідну для вираження локативного значення означеність цього іменника: локалізувати можна лише ідентифікований референт. Щоб інтерпретувати таке речення як екзистенційне, спершу маємо «скасувати» означеність його іменника-підмета. Зазвичай це можливо лише надавши йому контрастивним наголосом рематичний статус, пор.:

(46) ЗОШИТ лежить у шухляді (а не олівець).

Але це речення є маркованим варіантом (41), екзистенційного речення.

4.3. Коли означальний опис іменника-підмета виражено експліцитно, типологічна незалежність розглядуваних речень від маркованого актуального членування є ще очевиднішою. Принаймні так буває, коли іменни-

¹⁹ Пор.:

(i) Антанас повернувся додому пізно ввечері. ХЛОПЕЦЬ був геть знесилений.

(ii) Сігітас повернувся лише вночі. БРИГАДИРА підвезли додому колеги.

Нескладно помітити, що опорну іменникову групу на початку речення від антецедентної теми у фонологічному ланцюжку відділяє найменша можлива відстань. Можна обґрунтовано припустити, що так найекономнішим способом забезпечується означена інтерпретація, необхідна для кореферентності цієї групи. Хоча означеність є істотною ознакою опорної іменникової групи, яку традиційно називають просто темою, не слід ототожнювати цю фігуру актуального членування з означеною іменниковою групою — ці поняття визначаються на різних підставах. Зрозуміло, що актуальне членування речення, яке корелює з довербальною означеністю й післявербальною неозначеністю іменникової групи, є немаркованим. Фактично лише таке актуальне членування можна вважати властивим семантичній структурі речень, класифікованих за типологічною ознакою.

39

ROLANDAS MIKULSKAS

невизначеність іменної фрази в екзистенційних реченнях позначає генітив невизначеної кількості, пор.:

(47) У шухляді є зошити.

Це речення могло б бути відповіддю на запитання Що є в шухляді? Якщо іменник у позиції підмета такого речення винести в тему, його екзистенційний характер і далі легко розпізнати, пор.:

(48) Чи є ще (десь) зошити? Зошити (то) є (у шухляді).

Рамку цього речення й далі формує предикат, що стверджує існування, є. Речення з таким самим порядком слів може мати й інший тип маркованого актуального членування, якщо рамкою є лише місце, виділене контрастним наголосом (У ШУХЛЯДІ). Звичайно, пресупозиція такого речення дещо інша, пор.:

(49) Де (ще) є зошити? (Вони (= зошити) є) У ШУХЛЯДІ.

Цікаво, що за такого членування екзистенційний предикат речення опиняється в тематичній частині, а отже, має статус пресупозиції. На це також звертає увагу Holvoet (2005: 142), розглядаючи аналогічне речення Цукерки є в коробці (= 8). Хоча актуальне членування таких речень, як (49) і (= 8), нагадує актуальне членування відповідних локативних речень, услід за Holvoetu ми могли б вважати їх екзистенційними реченнями. І ось чому: у цих реченнях пресупоноване існування референта іменної фрази має інший характер, ніж у локативних реченнях. В останніх не сумніваються в реальності локалізованого референта (тобто в його існуванні в дійсності). А в перших реченнях лише припускають існування референта іменника в позиції підмета в дійсності. Можна навіть сказати, що існування цього референта пресупонується лише в ментальному просторі припущень, або здогадів. На пресупозицію такого гіпотетичного існування найвиразніше вказує генітив невизначеної кількості. Безсумнівно, функція таких речень, як (49) і (= 8), полягає в тому, щоб підтвердити це припущене існування референта іменної фрази. Проте слід зауважити, що в розглядуваних реченнях це підтвердження існування виражене своєрідно. Імовірно, на запитання, поставлене в прикладі (49), найчастіше почуємо відповідь — у шухляді. Однак сам по собі локатив не може підтвердити припущене існування предмета; це можливо лише разом із дієсловом бути (згадаймо: якщо предмет ДЕСЬ Є, то він Є ВЗАГАЛІ). Отже, хоча в реченні (49) предикат є належить

40

Del sintaksinio dviprasmiškumo

до теми, разом із локативом у шухляді, що входить до реми, він утворює один предикат. Загалом цей предикат можна передати як бути в чомусь. Хоча формально такий предикат нагадує типовий предикат локативних речень (докладніше див. Holvoet, Čižik-Prokaševa 2005: 74–78), однак через додаткову функцію, що виявляється на рівні дискурсу, — підтверджувати припущене існування референта, — його слід вважати екзистенційним. Висловлюючи таку думку, ми фактично могли б погодитися з можливою альтернативною інтерпретацією речення (= 8), запропонованою Holvoeto (2005: 142, прим. 2), згідно з якою його предикат синкретично виражає і існування, і місце розташування. Іншими словами, дієслово бути у цьому реченні водночас є і екзистенційним, і локативним. Тоді тип таких речень, як (49) і (=8), можна було б визначити як проміжний між екзистенційними та локативними. Але тоді довелося б визнати, що марковане актуальне членування може принаймні суттєво «розмити» підвалини типологічної класифікації речень. У будь-якому разі, якщо, керуючись радше функціональними, ніж формальними міркуваннями, ми все ж віднесемо такі речення до екзистенційного типу, то навряд чи, не суперечачи мовним фактам, зможемо називати обов’язкові в них локативи периферійними (або факультативними) членами речення (пор. Holvoet 2005: 146).

4.4. Отже, хоч би як змінювалося їхнє смислове членування, екзистенційні речення залишаються екзистенційними, а локативні — локативними. Саме по собі марковане актуальне членування не здатне змінити їхню типологічну належність. Далі побачимо, чи можна ширше застосувати це твердження.

5. Нарешті можемо перейти до аналізу речень, подібних до (1) і (2). Для простоти розглянемо лише перше з них, навівши його як (50):

(50) Зелені очі Онуте.

Обговорюючи структурну своєрідність таких речень, як (50), Holvoetas зауважує, що в них не можна опустити прикметниковий модифікатор, «оскільки, найімовірніше, за жодних обставин послідовності слів очі Онуте, характер Петра ми не могли б вважати реченнями». На думку автора статті, «<...> прикметник тут необхідний, оскільки він виражає основний предикат речення» (Holvoet 2005: 153). Насправді це твердження правильне лише тоді, коли прикметник у розглядуваному реченні сприймається як предикатив. Така інтерпретація означає, що іменник у позиції підмета очі разом із присвійним генітивом Онуте утворює перервану конструкцію, пор.:

41

ROLANDAS MIKULSKAS

[Очі Онуте] зелені.

Хоча у фонологічній послідовності ці два іменники віддалені один від одного, вважати їх компонентами однієї конструкції дає змогу пов’язувальне відношення посесивності (тіла та його частини). Якщо обрати таку інтерпретацію речення (50), його слід вважати маркованим варіантом речення-зв’язки Очі Онуте зелені, прикметник у якому мав би вимовлятися з контрастним наголосом, пор.:

(51) Очі Онуте (саме) зелені (а не блакитні).

Якщо обрати цю структуру конституентів для інтерпретації, посесивна конструкція очі Онуте, як і в немаркованому випадку, є підметом речення, а (є) зелені — предикатом. Варто також зазначити, що рему речення тоді становить лише прикметник зелені, тоді як іменник очі, попри свою поствербальну (тобто типово рематичну) позицію, належить до теми речення. «Утворенню» такої нетривалої тематичної групи особливо сприяє зв’язок так званої невідчужуваної власності між її компонентами.

5.1. Маркованість речення (50), якщо інтерпретувати його як конструкцію-зв’язку, змушує вважати прийнятнішою іншу структуру його конституентів, а саме Онуте [зелені очі]. Адже слід погодитися зі спостереженням Holvoet, що порядок слів у цьому реченні «здається цілком нейтральним і немаркованим: він не пов’язаний із маркованою інтонацією або контрастним наголосом» (ibid., 154). Треба погодитися й з іншими аргументами, наведеними автором статті на підтримку такого членування речення: по-перше, слова, взяті в дужки, стоять поруч; по-друге, коли дієслово бути не опускається, воно чітко відокремлює ці слова від іменника на початку речення, пор.:

(52) В Онуте були зелені очі.

Однак не слід вважати, що за вибору цієї структури конституентів для інтерпретації речення (50) посесивний зв’язок між денотатами слів Онуте і очі переривається: зв’язок між тілом і його частиною завжди передбачається, лише цього разу його затьмарює інший концептуальний зв’язок.

5.2. Розподіл граматичних функцій речення з такою структурою конституентів (зелені очі — підмет, Онуте — обов’язковий модифікатор) нічим не відрізняється від синтаксичної дистрибуції добре засвідченого в мові типу посесивних речень належності, пор.:

(53) Ця хустка належить Онуте. (= 37)

42

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

Оскільки порядок слів у цій моделі речення, порівняно з розглядуваною, є зворотним, то можна розглянути можливість інтерпретувати речення (50) як маркований варіант відповідного речення належності. Але тоді довелося б не погодитися з твердженням Holvoet'а, що речення Зелені очі належать Onutė (= 38) у мовленні неможливе. Насправді таке речення за особливих обставин, наприклад, під час складання пазлів або міркувань про те, від кого з родичів дитина успадкувала очі, могло б звучати цілком звично. Це визнає і автор статті, хоча й відмежовується від такої інтерпретації (ibid., 155, примітка 10). Згадані обставини виразно свідчать, що маргінальність інтерпретації розглядуваного речення як речення належності зумовлена когнітивними причинами. У прототипових присвійних реченнях належності належний об’єкт трактується як фізично відокремлений від посесора. У разі невідчужуваної власності (прототипово — відношення між тілом і його частинами) ствердження відношення залежності видавалося б надлишковим і нелогічним. Отже, лише трактуючи очі як відносно самостійний об’єкт, ми можемо вважати речення (50) маркованим варіантом відповідного присвійного речення належності. Через обмежені можливості такого трактування малоймовірною є й інтерпретація розглядуваного речення як предикації, що виражає відношення належності, пор.:

(53) Ця хустка належить Onutė.

(54) Onutė належить ця хустка, (а не Marytė).

ir

(55) ?Зелені очі належать Onutė.

(56) ?Onutė — це зелені очі, (а не Marytė).

5.3. Оскільки в реченні (50) власна назва Onutės не виділена жодною особливою інтонацією чи контрастним наголосом, її ще можна було б вважати вже згаданою винесеною темою зв’язкового речення²⁰. Нагадаємо, що винесення теми на першу позицію в реченні показує, щодо якого елемента речення виникають сумніви в його пресупозиції (Holvoet 2003: 94–95). Такий сумнів можна було б сформулювати у вигляді відповідного запитання, пор.:

²⁰ Найпростіший варіант винесення теми з конструкції зв’язкового речення Onutės akys (yra) žalios — це Onutės tai akys yra žalios. Сегментний показник tai тут необхідний, адже без нього винесення теми (Onutės) було б неможливо розпізнати, бо й у немаркованому реченні ця власна назва займає першу позицію. Оскільки винесення теми в такому реченні практично означає винесення посесора з присвійної конструкції, того самого ефекту досягають і перенесенням посесума в кінець речення.

43

ROLANDAS MIKULSKAS

(57) Пам’ятаєш, який вигляд має Onutė? У неї (= Onutės) (tai) зелені очі, русяве волосся, гарні руки тощо.

Здається, таке винесення теми не порушує синтаксичної структури зв’язкового речення, оскільки його присвійна конструкція Onutės akys, попри фонологічну відстань між її компонентами, залишається легко розпізнаваною завдяки вже згаданому відношенню невідчужуваної власності, що пов’язує їхні денотати. З цієї причини розірване словосполучення Onutės <...> akys без зусиль інтерпретується як підмет речення. Однак, схоже, з огляду на мотиви актуального членування посесор може виноситися і з інших типів присвійних конструкцій, пор.:

(58) А в батьків які землі були? У батьків (tai) були родючі землі.

5.4. Якщо правильним є зроблений нами раніше висновок, що марковане актуальне членування не може змінити семантичного типу речення, то й такі речення з винесеною темою, як (57) і (58), слід і надалі вважати зв’язковими конструкціями. Щоб трактувати речення (50) інакше, потрібно було б навести вагомі семантичні аргументи на користь його структурного відриву від вихідного речення. З діахронічного погляду це означало б, що є підстави говорити про реаналіз речення (50). Насамперед це означало б, що підметом цього речення вже не можна вважати розірване словосполучення Onutės <...> akys. Із семантичного погляду це означало б, що присвійний зв’язок, який поєднує компоненти цього словосполучення, у новій предикації відсувається на другий план. Цю нову предикацію можна було б визначити, спираючись на слушне зауваження Holvoet’а, що призначення таких речень — «описувати особу за певним характерним атрибутом» (Holvoet 2005: 155). Це зауваження, фіксуючи звичність у мові речень такого призначення, водночас дозволяє говорити про їхню відносну функціональну автономність і класифікувати їх як окремий семантичний тип. Тепер слід розглянути, наскільки ці функціональні мотиви підтверджуються можливим новим синтаксичним членуванням цих речень. Очевидно, що при класифікації речення (50) як окремого типу його власна назва Onutės втрачає статус винесеної теми, хоча темою речення вона вже не залишається. Основна предикація речення виражається словосполученням, що формує рамку речення (є зелені очі (якби рамку речення становила лише властивість очей (зелені), як стверджує Holvoet (ibid. 158), тоді речення (50) слід було б вважати зв’язковою конструкцією з винесеною темою). Іншими словами, темі речення приписується характеристика, що

44

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

атрибутом є «зелені очі». Шукаючи точнішого опису предикації, вираженої реченнями такого призначення, ми могли б назвати її ПРИПИСУВАННЯМ ОСОБІ ВЛАСТИВОГО АТРИБУТА. Дієслівний компонент такої предикації būti тоді мав би відповідно значення «атрибуції», або «приписування». Ця назва значення дієслова būti, виведеного з конструкції, нічим не відрізняється від назв його значень «існування» чи «локалізації» у відповідних конструкціях. Саму конструкцію розглядуваного типу речень можна було б формально зобразити так:

[N_GEN[V_BŪTI[ADJ N]_NOM]]

Отже, адекватна синтаксична інтерпретація предикації, вираженої розглядуваним реченням (50), була б такою: тема Onutės є підметом речення, а (yra) žalios akys — складеним присудком, утвореним дієсловом зі значенням приписування būti і групою так званого предикативного номінатива žalios akys, що складається з головного члена — іменника — та його прикметникового модифікатора. Слід наголосити, що якщо, синтаксично інтерпретуючи речення такого типу, ми послідовно спираємося на засвідчене вживанням їхнє функціональне призначення, то генітив іменника неминуче маємо вважати їхнім підметом, попри те що він не відповідає формальному критерію (не має форми називного відмінка). Пом’якшуючи цю формальну невідповідність, генітив можна було б спробувати інтерпретувати як партитив; пор.:

(59) Vyšnių užderėjo ir šįmet. (60) Parodos lankytojų buvo gausu ir švenčių dienomis.

Однак доводиться визнати, що партитивне значення генітива не-масових іменників у позиції підмета важко зрозуміти; для цього потрібне відповідне уточнення, пор.:

(61) Didžioji dalis laivo korpuso paniro po vandeniu. (62) Išskirtinis Onutės bruožas yra (jos) žalios akys.

Цікаво зауважити, що, зіставляючи речення (62) з розглядуваним реченням (50), останнє можна було б віднести до типу еквативних речень, тобто таких, у яких стверджується тотожність референтів двох іменникових фраз. Але тоді дієслову речення būti також слід було б приписати значення «тотожності», а, спираючись на Holvoetas і Čižik-Prokaševa (2005: 79), іменникову фразу žalios akys довелося б вважати аргументом такого предиката тотожності —

45

Rolandas Mikulskas

²¹. До речі, варто пам’ятати, що ці автори пропонують приписувати значення «тотожності» й дієслову зв’язкової конструкції (ibid., 80).

5.4.1. Ці формальні труднощі аналізу змушують вважати кодування синтаксичних функцій у розглядуваному реченні неадекватним передаваному ним значенню. У цьому сенсі адекватною була б така синтаксична структура речення:

(63) Onutė yra žalių akių (mergina).

Неважко помітити, що призначення речень такого типу — віднести референт іменника-підмета до певнішого ширшого класу референтів, тому в літературі їх також називають аскриптивними реченнями. Холвоетас і Чизик-Прокашева пропонують інтерпретувати їхній синтаксис подібно до синтаксису еквативних речень (ibid., 80). Отже, дієслову в реченні (63) būti слід було б приписати значення «тотожності», а поствербальну групу žalių akių (mergina) вважати аргументом цього предиката тотожності, попри те що фактично нею виражено головну предикацію речення (предикативність цієї групи особливо очевидна, коли її головний член (mergina чи ін.) залишається лише імпліцитним.

5.4.2. Якщо ми й далі дотримуємося думки, що призначення речень на кшталт (50) — характеризувати особу за властивим їй атрибутом, то речення (63) приблизно й передає значення речення (50). Оскільки до підмета речення (63) Onutė формально немає претензій (він прототипово позначений називним відмінком), то можна обґрунтовано припустити, що появу речень такого типу мотивує неадекватність кодування граматичних функцій у реченнях розглядуваного типу: у реченні (50) іменник-підмет, який прототипово має статус теми, позначено непрототиповим для підмета відмінком — генітивом; у реченні (63) ситуацію «вирівняно» — іменник-підмет тут набув властивого йому називного відмінка.

5.5. Окремо слід розглянути можливість вважати неозначену іменникову фразу žalios akys, яка займає рематичну позицію в реченні (50), підметом речення. Якщо цю фразу інтерпретувати означено, то вона має статус теми й однозначно сприймається як підмет речення. Щоправда, тоді маємо маркований варіант речення з посесивною належністю — можливість такої інтерпретації за певних обставин ми вже розглядали. Однак раніше обговорювані екзистенційні речення (Stalčiuje yra sąsiuvinis) і типологічно споріднені з ними

²¹ Про можливість інтерпретувати таку іменникову фразу як предикативний номінатив (предикатив) див. Langacker (1991: 67–68).

46

Del sintaksinio dviprasmiškumo

Близькі до посесивних речення (Vaikui yra sloga) свідчать, що й у поствербальній позиції іменникова фраза, яка зберігає рематичний статус (а отже, прототипово є неозначеною), стає суб’єктом речення. Які існують можливості сприймати досліджуване речення (50) як екзистенційне або посесивне? Чи достатньо для такого сприйняття лише подібності актуального членування?

5.5.1. Щоб сприймати речення (50) як пропозицію існування, референт дескрипції žalios akys слід розуміти «субстанційно». Інакше кажучи, атрибутам, що характеризують особу, — «зелені очі», «русяве волосся», «гарні руки» тощо, — слід було б надати статусу принаймні відносно самостійного існування, яке можна стверджувати або заперечувати. Референт дескрипції žalios akys має такий статус у цьому реченні:

(64) Серед людей зелені очі — не рідкість.

У реченнях, що заперечують існування такого атрибута, іменникова фраза, яка його називає, закономірно набуває родового відмінка, пор.:

(65) Серед жителів Гани зелених очей не трапляється (немає).

Приклади (64) і (65) чітко показують, що твердження про існування якогось об’єкта важко уявити без його локалізації. Було б складно приписати значення локатива родовому відмінку в Onutės у реченні (50). Можливо, саме тому екзистенційна інтерпретація цього речення навряд чи можлива. Це ще чіткіше засвідчує факт, на який звертає увагу й Holvoet as (2005: 156): у відповідному реченні з негативним предикатом іменникова фраза žalios akys не набуває родового відмінка, пор.:

(66) В Онуте не було зелених очей.

(67) *В Онуте не було зелених очей.

5.5.2. Відкинувши екзистенційну інтерпретацію речення (50) і відмежувавшись від значення належності, маємо ще одну можливість, не змінюючи структури конституентів, вважати поствербальну іменникову фразу žalios akys суб’єктом — інтерпретувати це речення як посесивну конструкцію володіння. Відповідне іменникове словосполучення, у якому посесивне відношення виражене між особою та властивим їй атрибутом (не частиною тіла!), легко уявити, пор.:

(68) Андрюса зачарували ЗЕЛЕНІ ОЧІ ОНУТЕ.

47

ROLANDAS MIKULSKAS

Якщо речення (50) інтерпретувати як посесивну конструкцію володіння, воно нагадуватиме подібну конструкцію з давальним відмінком, яка в литовській мові є лише реліктовою (Holvoet 2005: 150), пор.:

(69) У дитини (є) нежить. (= 23)

(70) ?В Онуте (є) зелені очі.

Конструкція типу mihi est і далі вживається в литовській мові для вираження відношення володіння в тих випадках, коли посесор може сприйматися також як експерієнцер певного стану. У принципі речення (70) теж можливе, але звучить архаїчно, хоча подібна конструкція — У півонії зелене листя (Šukys 1998: 162) — засвідчена в діалектах. Цитуючи це речення у своїй статті, Holvoet (ibid., 159) припускає, що давальний відмінок у цій конструкції має бути давнішим за родовий. Але якщо правильне висунуте раніше твердження, що початок посесивній конструкції типу mihi est давало екзистенційне речення, то принаймні з погляду походження було б некоректно зіставляти її з конструкцією, у якій посесор виражено родовим відмінком іменника²². Адже походження останньої конструкції пов’язане з винесенням теми, а також, за Holvoet (ibid., 159), із винесенням посесора з відповідної іменної групи (на рівень аргументів речення). З огляду на таке походження до цієї конструкції непридатно застосовувати й тест на родовий відмінок заперечення, пов’язаний з екзистенційною предикацією.

5.5.3. Інтерпретувати предикацію, виражену реченням (50), як відношення володіння між особою та властивим їй атрибутом допомагають певні специфічні

²²У принципі родовий відмінок іменника в таких реченнях розглядуваного типу, переінтерпретованих як «посесивні», міг би замінюватися давальним, особливо в тих випадках, коли позначений родовим відмінком суб’єкт такого посесивного відношення (посесор) сприймається також як бенефіціант цього відношення. Можна навіть стверджувати, що ці речення, які набули посесивного значення, відображають проміжний етап так званого винесення посесора на рівень аргументів речення. Нескладно помітити, що після заміни родового відмінка посесора в таких реченнях давальним бенефіціанта вони фактично збіглися б із посесивною конструкцією типу mihi est. Можна припустити, що нині така заміна важко уявляється (точніше кажучи — блокується) лише тому, що посесивна конструкція володіння з давальним відмінком у сучасній литовській мові майже витіснена новішою конструкцією типу habeo. Однак імовірно, що в минулому частина речень розглядуваного типу, переінтерпретованих як «посесивні», через семантичні причини збігалася з посесивними реченнями типу mihi est, утвореними з екзистенційних речень, коли родовий відмінок у них замінювали давальним. Для підтвердження цієї гіпотези потрібні додаткові діахронічні дослідження.

48

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo

контексти, у яких ці атрибути особи стають «затребуваними», а володіння ними може бути тією чи іншою мірою корисним для цієї особи, пор.:

(71) В Онуте (є) гарні ноги й стрункий стан — могла б брати участь у конкурсі краси.

За подібних обставин речення (71) можна було б сміливо замінити посесивною конструкцією з предикатом володіння, пор.:

(72) Онуте має гарні ноги й стрункий стан — могла б брати участь у конкурсі краси.

5.6. Підсумовуючи все це, можемо стверджувати, що підґрунтя для різних можливих інтерпретацій речення (50) створюють моделі двох типів речень: конструкція зі зв’язкою та (близька до типологічно локативних речень) посесивна конструкція належності. В обох випадках розглянуте речення з погляду актуального членування вважається маркованим. Сприймати речення (50) як маркований варіант речення посесивної належності зі зворотним порядком слів Зелені очі є в Онуте можна лише за особливих обставин, які дають змогу вважати об’єкт належності (очі) відносно самостійним. Якщо підґрунтям для інтерпретації речення (50) є конструкція зі зв’язкою Очі Онуте зелені, то щодо останньої воно може бути маркованим у двох аспектах. Оскільки автор розглянутої статті наголошував на нейтральності речення (50) щодо інтонації та контрастного наголосу, найприйнятніше вважати його конструкцією зі зв’язкою та винесеною темою. Однак той факт, що порядок слів у таких реченнях, як (50), також видається нейтральним, спонукає не надавати надмірного значення їхній глибинній структурі й шукати для обґрунтування такого порядку іншу мотивацію, ніж винесення теми.

5.6.1. Якщо порядок слів у реченні (50) вважати немаркованим, то обґрунтувати його могла б лише така структура конституентів, у якій початковий іменник у родовому відмінку (Onutės) уже не вважається частиною посесивної іменної групи. Аналіз можливих інтерпретацій показав, що ймовірність такого членування речення пов’язана з можливістю концептуалізувати його, з одного боку, як еквативну або асриптивну конструкцію, а з іншого — як посесивну конструкцію володіння. Альтернативні способи концептуалізації розглянутого речення передбачають також альтернативний розподіл у ньому граматичних функцій.

49

ROLANDAS MIKULSKAS

5.6.2. Якщо правильно наголошується, що основне призначення таких речень, як (50), — описати особу за властивим їй атрибутом, то їхню еквативну або аскриптивну інтерпретацію слід вважати прийнятнішою. Засвідчені в мові функціональні обриси такої інтерпретації фактично й дають змогу говорити про окремий семантичний тип речень. Але за сприятливого контексту не можна відкидати й можливості посесивної інтерпретації таких речень. Однак важко не помітити й формальної неадекватності розглянутого речення щодо обох згаданих інтерпретацій. У першому випадку родовий відмінок іменника (Onutės) доводиться вважати суб’єктом речення, у другому — аргументом предиката володіння. Кодувати родовим відмінком і суб’єкт, і посесора конструкції володіння не властиво активному реченню литовської мови.

5.6.3. Майже всі згадані можливості інтерпретації речення (50) розглядає у своїй статті й Holvoetas, однак, шукаючи єдину правильну його інтерпретацію, він доходить методологічно хибного висновку, нібито синтаксична структура речень такого типу є двозначною. Здається, правильніше вважати, що після вибору того чи того напряму концептуалізації цих речень їхня синтаксична структура також стає однозначною. Крім того, якщо взагалі є підстави говорити про окремий тип розглянутих речень, то назвати його гібридним можна не тому, що «всю конструкцію можна було б описати як проміжну між конструкціями володіння та належності» (ibid., 158), а тому, що успадкована форма цих речень не відповідає новим тенденціям їхньої концептуалізації.

LITERATŪRA

BOGUSŁAWSKI, A. 1977: Problems of the Thematic-Rhematic Structure of Sentences. Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe.

DOWNING, P., NOONAN, M., eds., 1995: Word Order in Discourse. Amsterdam: John Benjamins.

GIVÓN, T. 1984: Syntax: A Functional-Typological Introduction. Vol. 1. Amsterdam: John Benjamins.

GOLDBERG, A. E., ed., 1996: Conceptual Structure, Discourse and Language. Stanford, CA: Center for the Study of Language and Information.

50

Del sintaksinio dviprasmiškumo

Forrest, L.B. 1996: Discourse Goals and Attentional Process in Sentence Production: The Dynamic Construal of Events. In: Goldberg, ed., 1996, 149–161.

Holvoet, A. 2003: Aktualiosios skaidós problemos. In: Holvoet & Judžentis, red., 2003, 79–98.

Holvoet, A. 2005: Intranzityvinių sakinių tipai: egzistenciniai, lokatyviniai ir posesyviniai sakiniai. In: Holvoet & Mikulskas, red., 2005, 139–160.

Holvoet, A., Čižik-Prokaševa, V. 2005: Papildiniai ir aplinkybės. In: Holvoet & Mikulskas, red., 2005, 65–92.

Holvoet, A., Judžentis, A., red., 2003: Sintaksinių ryšių tyrimai. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. (Lietuvių kalbos gramatikos darbai, 1.)

Holvoet, A., Mikulskas, R., red., 2005: Gramatinių funkcijų tyrimai. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. (Lietuvių kalbos gramatikos darbai, 3.)

Holvoet, A., Mikulskas, R., red., 2006: Daiktavardinio junginio tyrimai. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. (Lietuvių kalbos gramatikos darbai, 4.)

Holvoet, A., Tamulioniene, A. 2006: Apibrėžtumo kategorija. In: Holvoet & Mikulskas, red., 2006, 11–32.

Hudson, R. A. 1984: Word Grammar. Oxford: Basil Blackwell.

Jackendoff, R. 1977: X-Bar Syntax: A Study of Phrase Structure. Cambridge, MA / London: MIT Press.

Lakoff, G. 1969: On Derivational Constraints. Papers from the Fifth Regional Meeting of the Chicago Linguistic Society. Chicago: Chicago Linguistic Society, 117–139.

Lakoff, G. 1970: Repartee, or a reply to “Negation, conjunction and quantifiers”. Foundations of Language 6, 389–422.

Lakoff, G. 1987: Women, Fire, and Dangerous Things: What Categories Reveal about the Mind. Chicago / London: University of Chicago Press.

Langacker, R. W. 1991: Foundations of Cognitive Grammar. Vol. 2, Descriptive Application. Stanford, CA: Stanford University Press.

51

Rolandas Mikulskas

Langacker, R. W. 2000: Grammar and Conceptualization. Berlin / New York: Mouton de Gruyter.

Langacker, R. W. 2001: Topic, Subject, and Possessor. In: Simonsen & Endresen, eds., 2001, 11–48.

Langacker, R. W. 2002: Concept, Image, and Symbol: The Cognitive Basis of Grammar. Berlin / New York: Mouton de Gruyter.

Li, Ch. N., ed., 1976: Subject and Topic. New York: Academic Press.

Li, Ch. N., Thomson, S. A. 1976: Subject and Topic: A New Typology of Language. In: Li, ed., 1976, 457–489.

Lyons, Chr. 1999: Definiteness. Cambridge: Cambridge University Press.

Keenan, E. L., Comrie, B. 1977: Noun phrase accessibility and Universal Grammar. Linguistic Inquiry 8 (1), 63–99.

Mikuls kas, R. 2006: Apibrėžiamųjų būdvardžių aprašo perspektyva. In: Holvoet & Mikulskas, red., 2006, 33–65.

Nuyts, J., Pederson, E., eds., 1997: Language and Conceptualization. Cambridge; Cambridge University Press.

Simonsen, H. G., Endresen, R. Th., eds., 2001: A Cognitive Approach to the Verb: Morphological and Constructional Perspectives. Berlin / New York: Mouton de Gruyter.

Šukys, J. 1998: Lietuvių kalbos linksniai ir prielinksniai: vartosena ir norma. Kaunas: Šviesa.

Taylor, J. R. 2002: Cognitive Grammar. Oxford: Oxford University Press.

Tomlin, R. S. 1995: Focal Attention, Voice, and Word Order. In: Downing & Noonan, eds., 1995, 517–554.

Tomlin, R. S. 1997: Mapping Conceptual Representations into Linguistic Representations: The Role of Attention in Grammar. In: Nuyts & Pederson, eds., 1997, 162–189.

52

Del sintaksinio dviprasmiškumo

VAN HOEK, K. 1995: Conceptual Reference Points: A Cognitive Grammar Account of Pronominal Anaphora Constraints. Language 7 (2), 310–340.

VAN HOEK, K. 1997: Anaphora and Conceptual Structure, Chicago: University of Chicago Press.

Rolandas Mikulskas

Lietuvių kalbos institutas

P. Vileišio 5, 10308 Vilnius, Lietuva

[email protected]

53