LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, II

LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA

Особливості вокалізму Мєжишківської говірки

J. ŠUKYS

Транскрипція

У статті використовується транскрипція «Програми збирання матеріалів для атласу литовської мови». Відхилення такі:

1. Довготу звука позначено крапкою вгорі праворуч від літери (риска над літерою позначає лише історичну довготу звука). Позначається довгота не тільки ненаголошених, а й наголошених звуків.

2. У групі приголосних позначається м’якість лише того приголосного, який стоїть безпосередньо перед голосним заднього ряду або в кінці слова.

3. Аспірація приголосних не позначається.

4. Додатково введена літера ъ позначає голосний заднього ряду, дещо ширший, ніж литовський u.

Мєжишківська говірка є частиною тієї говірки східних аукштайтів-пунтинінків, яка не належить ні до ротинінків, ні до дадинінків, ні до жальнінінків, ні до жадинінків¹. Вона розташована на південний схід від Паневежиса й охоплює містечка Мєжишки (Мєшки) та Рагува з прилеглими селами.

На заході сусідами Мєжишків є понтинінки, а сусідами Рагуви — пантинінки. Ось які окраїнні села понтинінків, розташовані поруч із пунтинінками, варто згадати: Пакруошинай, Тауткунай, Паюоджяй, Прейджяй, Кабеляй, Клепшяй, Велякяй; до пунтинінків уже належать села Пучекай, Бажорішкяй, Тракінінкай, Букалішкяй. Цю межу слід підкреслити, оскільки в нашій лінгвістичній географії її проводили не зовсім точно. Наприклад, на карті А. Саліса² містечко Мєжишки (Мєшки) віднесено до понтинінків. Деякі неточності (віднесення сіл Пучекай, Бажорішкяй і Кулбагаліс до понтинінків) є у статті П. Бутенаса «Межі перехідних говірок аукштайтських діалектів»³.

I. Чинники, що визначають вокалізм говірки

Є кілька умов, від яких залежить вимова того чи іншого голосного або дифтонга описуваної говірки.

§ 1. Місце голосного у слові. Голосний або дифтонг у кінці слова в літературній мові найчастіше відповідає іншим звукам говірки, ніж голосний у корені слова в літературній мові або

¹ Про вокалізм північної частини цієї говірки див. I. Jašinskaitė, Kirtis, priegaidė ir jų poveikis vokalizmui Biržų tarmėje. — Lietuvių kalbotyros klausimai, 1. Vilnius, 1957.

² Žr. Archivum Philologicum, 4, Kaunas, 1933.

³ Žr. Archivum Philologicum, 3, 185, Kaunas, 1932.

151

дифтонг. Це відбувається тому, що, крім загального закону скорочення ненаголошених складів, на кінець слова впливає ще специфічний закон скорочення закінчень, а на корінь слова — специфічний закон подовження коротких наголошених складів. Через це нові голосні говірки, що виникли в кінці слова, найчастіше відповідають іншим голосним літературної мови, наприклад: pi˙evo~piejove, má˙ta~mãto. У кінці слова важливо також, до якої категорії належить слово, наприклад: іменників šakàs~šakõs, займенників katràs~katrõs.

§ 2. Наголос і інтонація.

Межишська говірка, що входить до зони умовного відтягування наголосу, має п’ять інтонацій.

Висхідну (') інтонацію можуть мати дифтонги ai, au, ei, ui та змішані дифтонги, наприклад: lá˙ibus~láibas, lá˙uža~láužo, sé˙ilas~séilės, smú˙ike~smúikė, šá˙ltu~šálta, lẽ˙mpu~lẽmpa, tri.ni~trinti, kū.rmi.s~kūrmís.

Низхідну (~) інтонацію можуть мати дифтонги ai, au, ei, ui та змішані дифтонги, наприклад: žai˙bus~žaibas, láu˙kos~laukas, šveit˙ši~šveisti, muí˙lus~mui-las, kal˙tus~kaltas, kem˙šu~kemša, pn˙ktus~penktas, bur˙bu~burba. Крім того, низхідну інтонацію має кожен довгий корінь, до якого входять зазначені вище дифтонги, навіть якщо він за природою має висхідну інтонацію, коли наголос відтягується на нього з короткого закінчення, наприклад: lá˙ibu~laibą, šáu˙ki~šauki, svei˙kus~sveikus, puí˙kus~puikus, kal˙n~kalnė, ver˙ki~verki.

Коротку (˘) інтонацію мають: короткі голосні в кінці слова, наприклад: sukì~sukį, šakù~šaką, katràs~katràs, katè~katę; короткі голосні деяких односкладових слів, наприклад: àš~aš, kàt~kad, bèt~bet, nègi~nėgi, tìk~tik, dù~dū; звуконаслідування та дієслова миттєвої дії, що позначають раптову, але слабку дію, наприклад: bákši~bãkšt, bákštelė~bãkštelėti, žìpi~žìbt, žìptelė~žìbtelėti; звуконаслідувальні дієслова 3-ї особи теперішнього часу, інфінітив яких має суфікс -ėti, наприклад: žãksi~žaksia, trẽpsu~trėpsia, 3-тя особа майбутнього часу, наприклад: nèš~neš, bū's~būs, matìs~matýs; скорочена форма 3-ї особи умовного способу, наприклад: rãst «знайшов би», nẽšt «ніс би», bùt «був би»⁴.

Середню (˙) інтонацію мають подовжені наголошені голосні i, u в корені слова літературної мови, наприклад: i, u, наприклад: kì.tus~kitas, nù.neše~nunešė, bernù.kus~berniukas. Середню інтонацію також мають довгі голосні та дифтонги ie, uo, як споконвічно наголошені, так і ті, що отримали наголос після його відтягування з короткого закінчення на довгий корінь, наприклад: rá˙te~ratai, žẽ˙me~žemė, kė˙le~kėlė, pi˙kstu~pyksta, žõ˙džius~žodžius, krū˙me~krūmai, pienus~pienas, juõdu~juoda. У довгих голосних і дифтонгів ie, uo говірки висхідна та низхідна інтонації не розрізняються на слух.

Середню обривну (˙) інтонацію мають довгі голосні в кінці слова під наголосом, які в літературній мові вимовляються з низхідною інтонацією, наприклад: žìnė~žinai, akì~aký, maũ~matau, miškù~miškų. Обривна інтонація відрізняється від середньої лише сильнішим акцентуванням наголошеного складу. Слід зазначити, що інтонація короткого наголошеного закінчення також має відтінок обривності.

⁴ У говірці є також повні форми 3-ї особи умовного способу, у яких зберігся давній наголос на закінченні, наприклад: raštų~rašty, neštų~neštų, būtų~būtų.

152

Довжина компонентів дифтонгів в описуваному діалекті здебільшого залежить від інтонування. Наголошені голосні або дифтонги стандартної литовської мови зазвичай відповідають іншим звукам діалекту, ніж ненаголошені.

§ 3. Вплив приголосних. Після j і палатальних приголосних, перед якими раніше стояв j, голосні заднього ряду в діалекті Мєжішкяй, як і в інших діалектах та стандартній литовській мові, переходять у передній ряд, а голосний заднього ряду u, що перейшов у передній ряд, навіть вимовляється як голосний переднього ряду i.

Деякі голосні описуваного діалекту, стоячи перед твердими приголосними, відкриваються. Відкриття голосних i, u дуже незначне, а голосний стандартної литовської мови e перед твердим приголосним вимовляється як проміжний звук між e та a.

II. Система вокалізму діалекту

A. Вокалізм основи слова

1. Голосні

§ 4. a, e, що відповідають звукам стандартної литовської мови a, e, у діалекті Мєжішкяй бувають довгими й короткими. І довгий, і короткий e перед твердим приголосним сильно відкривається й вимовляється як проміжний звук між e та a, наприклад: gė'ras~gėras, ma'dus~medus, nėš~nėš. Перед м’яким приголосним e вимовляється як у стандартній литовській мові, але, будучи довгим, є дещо напруженішим і вужчим, ніж у стандартній литовській мові, наприклад: kė·li.s „kėlias“, mė·džių~mėdžių. Довгий і короткий a діалекту за якістю не відрізняються від довгого й короткого a стандартної литовської мови, наприклад: bà·dus~bàdas, žàdė·ti~žadėti.

§ 5. Короткі a, e зазвичай бувають лише ненаголошеними, наприклад: vakarė'lis~vakarėlis, nebegerė'~nebegerai. Наголошеними вони бувають у таких випадках: у деяких односкладових словах, наприклад: aš~aš, kàt~kad, bèt~bet, nėgi~nėgi; у звуконаслідувальних словах і дієсловах миттєвої дії, що позначають раптову, але слабку дію, наприклад: bàkst~bakst, bàkštelė't~bakštelėti, trėkšt~trėkšt, trėkštelė't~trėkštelėti, у дієсловах-ономатопеях 3-ї особи теперішнього часу, інфінітив яких має суфікс -ėti, наприклад: žàksi~žaksia, trèps~trepsia, у формі 3-ї особи майбутнього часу, наприклад: ràš~raš, nėš~nėš; у скороченій формі 3-ї особи умовного способу, наприклад: ràst «писав би», nėšt «ніс би».

§ 6. Наголошені a, e, як і в стандартній литовській мові, є довгими, наприклад: mã·žus~mažas, svẽ·či.s~ „svẽčias“. Однак у деяких випадках діалект має довгі a, e і там, де стандартна литовська мова має короткі наголошені a, e, а саме: у префіксах дієслів і похідних від дієслів форм (дієприкметників активного стану та дієприслівників), наприклад: ã·tkase~atkàse, nebė·kepu~nebėkėpa, pà·likus~pàliktas, nė·pirkus~nėpirktas, prà·lakin~pràlekian, bė·šnėkunt~bėšnekant; в інфінітиві первинних дієслів і похідних від нього формах — давньому багаторазовому часі та напівдієприслівниках, наприклад: rà·ši~ràšti, nė·šti~nėšti, là·gdava~làkdavo, kà·bdava~kėpdavo, plà·gdamus~plakdamas, vė·ždàmus~vėždamas. Крім того, довге a· замість короткого наголошеного a стандартної литовської мови діалект має також у присвійних займенниках mã·na~mãno, tã·va~tãvo, šã·va~šãvo, а довге e· замість короткого наголошеного e стандартної литовської мови — у прикметниках вищого ступеня, наприклад: didė·sni.s~didėsnis, gražė·sne~gražesnė.

153

§ 7. Діалект не має довгих a, e, що відповідають загальнолітовським ą, ę. Давні an, en цього діалекту, як і всіх діалектів пунтинінків, з яких виникли загальнолітовські ą, ę, перейшли в un, in. Приголосний n випав, подовживши попередній голосний u, i, наприклад: užžūlus~ąžuolas, grįžti~gręžti. У ненаголошених складах ці u, i скоротилися, наприклад: kusnėliš~kasnėlis, grįžtiš~gręžiotis. У нових словах, що недавно увійшли до діалекту, загальнолітовські ą, ę не переходять, наприклад: sąjungu~sąjunga, spręsti~spręsti, bręstu~bręsta.

§ 8. На початку слова довге або коротке e описуваного діалекту найчастіше переходить в a. Перед твердими приголосними початкове e закономірно переходить в a, наприклад: asũ~esą, ãgla~ėglė. Перед м’якими приголосними e іноді переходить в a, а іноді не переходить, наприклад: aketė~aketė, Alū.ne~Eliūnė, (j)ėžĩs~ežys, (j)ėrziĩ~ėrzyti, (j)ėžas~ėžios.

Діалектне e також переходить в a у сполученні le під впливом затверділого l, наприклад: lākĩ~lėkia, ladanĩ~ledan.

§ 9. Діалектні ė˙, o˙, що відповідають загальнолітовським ė, o, дещо відрізняються від загальнолітовських ė, o своєю якістю. Голосний ė˙ трохи менш напружений, ніж загальнолітовський ė, а голосний o˙ менш лабіалізований, ніж загальнолітовський o. У діалекті ė˙, o˙ у корені слова трапляються лише під наголосом, тому, зрозуміло, вони можуть бути тільки довгими, наприклад: dė˙den~dėdė, našlaitėliš~našlaitėlis, stō˙vn~stōvia, žō˙gus~žiōgas. Ненаголошені ė˙, o˙, згідно із загальним законом скорочення ненаголошених складів, мають скоротитися до коротких. Скорочуючись, довгі ненаголошені ė˙, o˙ змінили свою якість. В описуваному діалекті, як і в сусідніх діалектах понтинінків, цей процес відбувався шляхом звуження голосних. Через звужені ę, o відбувся перехід до ɪ, ʋ, які, здається, є більш відсунутими назад і ширшими, ніж загальнолітовські i, u, наприклад: vỹžĩs~vėžys, mirkėlã~mirkėlė „кірка, вмочена в борщ“, kujĩte~kojytė, žmugōs~žmogaus. Слід зазначити, що в частині описуваного діалекту (поблизу Рагуви) загальнолітовському ненаголошеному ė у корені слова відповідає e, але це e, ймовірно, походить не від ė, а від давнього довгого ē, після його скорочення, наприклад: sedėĩ~sėdėti, mesĩte~mesytė.

На те, що ɪ, ʋ виникли не з давніх скорочених ē, ā, а з ė, o, свідчить те, що давні ē, ā діалекту, скорочуючись, не змінюють своєї якості, наприклад: mā˙ta<*matā~māto, mā˙te<*matē~mātė. Звідси можна зробити висновок, що в ненаголошених складах кореня слова в діалекті Мейжішкяй скорочення довгих голосних почалося пізніше, уже після переходу давніх ē, ā в ė, o.

§ 10. Характерне для східних діалектів затвердіння сполучення lė є водночас і явищем вокалізму, оскільки затверділий l перемістив голосний ė з переднього ряду до середнього й утворив новий звук — голосний середнього ряду e˙, якого немає в літературній мові, наприклад: lė˙k~lėk, tilė˙ĩ~tylėti. Ненаголошений e˙ редукується: внаслідок кількісної редукції скорочується до короткого, а внаслідок якісної редукції змінює свою якість. У ненаголошеній позиції після веляризованого непалатального l чується якийсь невиразний короткий голосний, проміжний між u і ʋ, наприклад: plukė˙~plekai, lukė˙-mus~lėkimas, priėkuti˙s~priekletis. У дієсловах миттєвої дії ненаголошений e чується сильно звуженим, наприклад: ka˙ukštelėĩ~kauštelėti, trūktelė˙ĩ~trūktelėti.

154

§ 11. Короткі i, u діалекту подібні до загальнолітовських i, u, лише діалектний i трохи менш напружений, а u — майже нелабіалізований. Перед твердим приголосним i, u дещо розширені⁵.

§ 12. Короткі i, u зазвичай бувають лише ненаголошеними й відповідають загальнолітовським i, u, наприклад: vis̃~visi, žinõ~žinau, suku~suki, žuváuti~žuvauti. Оскільки в ненаголошеній позиції довгі голосні діалекту скорочуються, діалектні i, u відповідають також загальнолітовським ненаголошеним i, y, u, ū, наприклад: grįžõ~grįžau, linõ'ji~lynoja, skustũ~skųstų, grūdė~grūdai. Як видно з § 7, діалектні i, u можуть також відповідати загальнолітовським ненаголошеним ą, ę, наприклад: grįžtũs~gręžiotis, kusnė.li.s~kąsnėlis. Крім того, діалектні i, u можуть походити також від скорочених ė, o (див. § 9).

§ 13. Після j і палатальних приголосних, після яких раніше був j, діалектний u Мейжішкяй (це стосується і u, що відповідає загальнолітовським ненаголошеним довгим ū, ą, ū, o) дуже сильно просунуте вперед, наприклад: u̇žkliuvõ~užkliuvau, žiūrėk~žiūrėk, bliovi.mus~bliovimas, і нині найчастіше повністю перейшло в голосний переднього ряду i, наприклад: u̇žkliuvõ~užkliuvau, žiūrėk~žiūrėk, bliovi.mus~bliovimas. Причиною цього цікавого процесу, що відбувається в наш час, могло бути те, що майже нелабіалізований ненаголошений діалектний u своєю артикуляцією нагадує ненапружений діалектний i.

§ 14. Наголошені загальнолітовські i, u у діалекті подовжуються. На слух подовжені i, u не відрізняються від довгих i, u. На слух, наприклад, неможливо визначити, чи відповідає діалектне sudžiūva загальнолітовському sudžiūvo, чи загальнолітовському sudžiūvo, оскільки, здається, немає різниці й між vi̇.sus~visas і vi̇.rus~výras, išdū.ža~išdūžo ir išdū́me~išdū́mė. Поки тривалість цих голосних не виміряно, подовжені наголошені i, u за традицією позначають як напівдовгі, наприклад: du.ri.s~durys, klu.va~kliuvo.

§ 15. Наголошені i, u не подовжуються в таких випадках: у деяких односкладових словах, наприклад: ti̇k~tik, dù~dū; у звуконаслідувальних словах і дієсловах миттєвої дії, що виражають раптову, але слабку дію, наприклад: ži̇pì~žibt, žiptelė~žibtelėti, trūkt~trūkt, trūktelė~trūktelėti; у дієсловах теперішнього часу зі звуконаслідувальним значенням, інфінітив яких має суфікс -ėti, наприклад: grikš~grikšia, tūks~tūksia; у третій особі майбутнього часу, наприклад: lis~lis, matis~matys, būs~bus, siūs~siūs; у скороченій формі третьої особи умовного способу, наприклад: dript „driptų“, pikt „pyktų“, sukt „suktų“, būt „būtų“.

§ 16. Довгі діалектні i̇, u̇ бувають лише наголошеними й відповідають наголошеним загальнолітовським i̇, e, y, ū, ą, ų, наприклад: li̇sĩ~lįst, gri̇šĩ~gręžt, ri̇tus~rytąs, skūst~skųst, kūst~kąst, dū.me~dūmai. Довгі діалектні i̇, u̇, як і всі довгі голосні діалекту, здається, трохи коротші, ніж загальнолітовські y, ū.

§ 17. Розглянувши всі голосні кореня слова, бачимо, що загальний закон кількісних характеристик голосних кореня слова в описуваному діалекті такий: ненаголошені голосні завжди короткі, а наголошені, за кількома винятками, — довгі.

На запитання, чому наголошені короткі голосні в діалекті подовжилися, а ненаголошені довгі скоротилися, важко відповісти. Л. Щерба, пояснюючи подібну закономірність вокалізму російської мови, пише⁶, що одночасно з невідомих

⁵ Це розширення графічно не позначається.

⁶ Див. Л. В. Щерба, Русские гласные въ качественномъ и количественномъ отношеніи, 151, С. Петербургъ, 1912.

155

З причин, пов’язаних із російською мовою, найбільшу силу голосу почали надавати голосному наголошеного складу, який почав подовжуватися, тоді як голосні ненаголошених складів, навпаки, почали редукуватися кількісно й навіть якісно.

Насправді редукція ненаголошених голосних змінила і якість деяких голосних Мєжишкського діалекту. Наприклад, ненаголошені довгі ė, o, скорочуючись, перетворилися на інші голосні.

Якість голосних у корені слова досліджуваного діалекту залежить також від приголосних, що оточують голосний.

Вимова голосного заднього ряду залежить від того, після якого приголосного він стоїть. Після j або палатального приголосного, після якого раніше був j, голосні заднього ряду передньо рядуються. Передньорядна вимова ненаголошеного голосного u дала голосний цілком нової якості ɨ.

Вимова деяких голосних залежить і від того, перед яким приголосним вони стоять. Перед твердим приголосним короткі i, u дещо відкриваються, а відкриття голосного e настільки помітне, що він вимовляється як проміжний звук між e і a.

2. Дифтонги

Дифтонги. Говорячи про дифтонги, слід абстрагуватися від рівноскладових дифтонгів ie, uo, які і своєю артикуляцією, і відповідниками відрізняються від решти дифтонгів.

§ 18. Кількісне співвідношення компонентів дифтонгів ai, au, ei, ui визначає наголос. За гострого наголосу сила голосу зосереджена на першому компоненті, тому перший компонент довгий, наприклад: káìlis~káilis, sáula~sáulė, kéìktis~kéiktis, smuĩkė~smuikė. За циркумфлексного наголосу сила голосу, навпаки, зосереджена на другому компоненті, тому довгим є другий компонент, наприклад: kràitis~kráitis, lãũkas~laukas, rèikì~reĩkia, muĩlus~mūilas. Обидва компоненти ненаголошених дифтонгів короткі, наприклад: daiktẽlis~daiktelis, šaukõ~šaukiau, meĩlùmus~meilumas, púikybė~puikybė.

§ 19. Кореневі дифтонги слова ai, au, ei, ui під циркумфлексним наголосом якісно дещо відрізняються від дифтонгів літературної мови. Оскільки сила голосу зосереджується на другому компоненті, перший компонент редукується і дещо уподібнюється до другого. Широкий a дифтонга au перед вузьким u звужується й набуває відтінку o, наприклад: pãũkštis~paukštis, dãũg~daug. e дифтонга ei перед вузьким i також дещо вужчий, наприклад: peĩkti~peikti, meĩši~meišia «змішується». Широкий a дифтонга ai перед вузьким i є гортанним — придиховим голосним, наприклад: baĩsus~baisūs, vaĩkus~vaikas. Вузький u дифтонга ui дещо відкривається, наприклад: kuĩnas~kunas, puĩkus~puikus. Така асиміляція першого компонента відчувається і в ненаголошених складах, наприклад: maiši~maišyti, lãukė~laukai, rèikės~reilės, puikumẽlis~puikurėlis, pãbaigė~pabaigė, atãsmaukė~atãsmaukė, pri.reikė~prireikė.

§ 20. Дифтонг ei переходить у ai на початку слова, наприклад: aĩnu~aina, aĩk~eik, aĩlia~eilia, а також після затверділого l, наприклад: lá risk~léisk, pláiskanas~plėiskanos.

⁷ Дифтонг ui, особливо з гострим наголосом, не властивий описуваному діалекту.

156

§ 21. Дифтонги ie, uo за своєю артикуляцією та відповідниками тяжіють до монофтонгів. Ці сполучення голосних вимовляються як непомітний перехід від голосного переднього ряду через проміжний до голосного заднього ряду: ie перед м’яким приголосним вимовляється як своєрідний трифтонг iėe, перед твердим — як трифтонг iėa, uo вимовляється як трифтонг uoa. Через це висхідний чи спадний тон діалектних дифтонгів ie, uo не чути — він середній, як у монофтонгів.

§ 22. Дифтонги ie, uo бувають лише наголошеними, наприклад: Pienus~pienas, dienu~dieną, dūodu~dūoda, juokus~juokas. Ненаголошені скорочуються згідно із законом скорочення голосних у ненаголошених складах, тобто монофтонгізуються і змінюють свою якість: монофтонгізований ie переходить у короткий e (перед твердим приголосним — у æ), наприклад: penė.li.s~pienėlis, kietū.mus~kietumas; монофтонгізований uo після твердого приголосного переходить у короткий голосний заднього ряду u, наприклад: puodė.li.s~puodėlis, dubė-tus~duobėtas, а після м’якого приголосного — у короткий голосний переднього ряду i, наприклад: paindā.vi.s~pajuodavęs, apsī.libō.~apsiliuobiau. Отже, відповідники ненаголошеного литовського uo такі самі, як у ненаголошеного литовського o, тоді як відповідники ненаголошеного литовського ie відрізняються⁸ від відповідників ненаголошеного литовського ė (див. § 9).

§ 23. Змішані дифтонги. Кількість компонентів змішаних дифтонгів, як і дифтонгів ai, au, ei, ui, залежить від інтонації. За висхідної інтонації голосовий тиск зосереджений на першому компоненті, тому перший компонент довгий, наприклад: kā.lnus~kalnas, supī.ntus~supintas, kė.lī~kelti, dū.rī~durti. За спадної інтонації голосовий тиск, навпаки, припадає на другий компонент, тому сонорні приголосні другого компонента l, m, n, r напружені й довгі, крім того, r є багатократновібрантним, наприклад: kar’tus~kartus, pėn’kus~penktas, rūm’ta~raimto, kur’či.s~kurčias. Обидва компоненти ненаголошених змішаних дифтонгів короткі, наприклад: kalnāo-tus~kalnuotas, delnē’li.s~delnėlis, šiltū’mus~šiltumas, pulkūot~pulkuoti.

§ 24. Голосовий тиск у змішаних дифтонгах зі спадною інтонацією зосереджений на другому компоненті, тому перший компонент редукується і дещо уподібнюється до другого. Якщо перший компонент становлять i, u, вони, особливо перед твердим приголосним, розширюються, наприклад: vil’kus~vilkas, pul’kus~pulkas, kin’či~kenčia, dul’ki~dulkia, тоді як e, стоячи перед м’яким приголосним, схильний звужуватися, наприклад: vēr’ki~verkia, kēr’tu~kerti. Якщо змішаний дифтонг стоїть перед твердим приголосним, то e залишається розширеним, як і в позиціях без дифтонга, наприклад: taēn’ku~tenka, vēl’ku~velka. Голосний першого компонента a дещо фарингалізований, наприклад: mai’tu~marti, kai’tus~kaitas.

§ 25. У досліджуваному діалекті, як і в інших діалектах пунктінінків, am, an, em, en переходять у um, un, im, in, наприклад: sū.mtī.s~samtis, rūm’sti.s~ramstis, kumpē.li.s~kampėlis; sprū.ndus~sprandas, run’ku~ranką, lunki’ī~lankyti; ūi.mī~vėmti, tūm’pī~temp­ti, kimpī.ne~kempinė; gīvī.nī~gyventi, švīn’te~šventė, kantē.jo.~kentėjau.

§ 26. Tačiau є випадки, коли am, an, em, en не переходять, а саме:

⁸ На окраїні сусідніх із досліджуваним діалектом діалектів понтінінків (Пініава, Пажагєняй) відповідники ненаголошеного литовського ie такі самі, як у ненаголошеного литовського ė, наприклад: pne’lī.s~pienėlis, як у tvē’lī.s~tėvelis.

157

a) у словах, які ввійшли до діалекту після епохи переходу am, an, em, en в um, un, im, in, наприклад: lė'mpu~lėmpa, lė'nkus~lėnkas, žė'ntus~žėntas;

b) у формах, де am, an, em, en мають вторинне походження, тобто виникли недавно внаслідок випадіння голосного в кінці слова: у закінченні давального відмінка однини займенникової форми, наприклад: gerá'm<geramui, antrá'm<antramui, tá'm<tamui; у закінченні давального відмінка множини іменників на -o, яке походить від давнішої форми давального відмінка двоїни, наприклад: namá'm<*namamu, vi'ram<*vīramu; у закінченні місцевого відмінка однини займенникової форми, наприклад: senam̃<senamė, pirmam̃<pirmamė, katram̃<katramė; у закінченні місцевого відмінка спрямованого руху⁹, наприклад: miškáñ<miškana, miestañ<miestana; у закінченні першої особи множини теперішнього часу дієслів основ на a та ia, наприклад: dirbam<dirbame, sėdžiam<sėdžiame;

c) у дієсловах теперішнього часу, основні форми яких мають чергування кореневих im || em, in || en, наприклад: kėm̃sū~kemša, lėñdu~lenda, reñku~renka;

d) у дієсловах теперішнього часу з інфіксом, наприклад: rañdu~randa, pakañku~pakanka, geñdu~genda, teñku~tenka. Іноді кажуть також bar-žlūm̃pu «перезволожується», pakuñku~pakanka, але рідко.

§ 27. Цікавим є факт, що литовське en після ствердіння l передається в діалекті як un¹⁰, наприклад: lùntù~lenta, luntė'la~lentelė, lùngvus~lengvas lùngvāi~lengviaū Очевидно, en після l перейшло в an, а an закономірно перетворилося на un, отже, lùngvus<langvas<lėngvas. Звідси можна зробити висновок, що змішані дифтонги досліджуваного діалекту am, an, em, en перейшли в um, un, im, in пізніше, ніж ствердли сполучення le, lė.

§ 28. Розглянувши голосні та змішані¹¹ дифтонги, можна зробити такі висновки:

1. Кількість і якість дифтонгів (за винятком гомогенних ie, uo) та змішаних дифтонгів визначає інтонація: дифтонги з висхідною інтонацією мають подовжений перший компонент, а зі спадною — другий. Подовжений другий компонент дифтонгів зі спадною інтонацією послаблює перший компонент і частково асимілює його.

2. Досліджуваному діалекту властиве пунктінінкування. У словах, що ввійшли до діалекту після історичного переходу дифтонгів am, an, em, en в um, un, im, in, а також у новоутворених формах із цими дифтонгами, am, an, em, en здебільшого залишилися незмінними.

3. Дифтонги ie, uo за артикуляцією, інтонацією та відповідниками тяжіють до монофтонгів.

Б. Вокалізм кінця слова

1. Голосні

§ 29. Голосних ė, o у кінці слова, що відповідають литовським літературним ė, o, діалект Мейжишкяй зазвичай не має. Наголошені й ненаголошені литовські літературні ė, o відповідають коротким діалектним e, a, наприклад: vuvėrė~vovėrė, bá're~bārė, lunkas~lankos, blāũzdas~

9 У Рагуві вже вимовляють miškū̃~miškāñ, miestuñ~miestan.

10 Виняток становить слово lìn'kti~lenkti.

11 Новоутворені в діалекті дифтонги й трифтонги в цій статті не розглядаються, оскільки вони властиві багатьом діалектам і не дають якогось нового, цікавішого матеріалу.

158

блау́ждос. Імовірно, у той час, коли давні ē, ā у корені діалектного слова перейшли в ē, o, кінцеві ē, ā діалектного слова вже вкоротилися або скоротилися, тому перейти в ē, o вже не могли, наприклад: dė:dė<*dėdė, brō:la<*brālį. Цю тезу підтверджує також той факт, що кінцевому литовському літературному lė відповідає не діалектне le (див. § 10), а діалектне la, яке могло походити лише від le (див. § 8), наприклад: sá:ula~sáulė, varlā~varlē.

§ 30. Новопосталі в кінці слова ē, o зберігають свою якість: наголошені бувають довгими, наприклад: pakapē~pakapēję, lunkō~lankojė, tšō~tōja; ненаголошені бувають напівдовгими, наприклад: žė:mē~žemėje, pièvo.~pievóje, šī.to~šitója. Голосні ē, o у кінці слова є також в інфінітиві дієслова та утворених від нього формах, наприклад: birē?~byrėti, birē:s~byręs, birē:k~byrėk, žinō:t~žinóti, žinō:s~žinos, žinō:k~žinók.

§ 31. Діалектні кінцеві a, e найчастіше виникли внаслідок скорочення давніх ā, ē (див. § 29). Литовським літературним a, e зазвичай відповідають діалектні u, i, які є більш відсунутими й широкими, ніж литовські літературні u, i, а також, особливо ненаголошені, редуковані. У деяких випадках цю відповідність можна пояснити історично (законом пунктинінкування), а саме: у закінченні орудного відмінка однини іменників жіночого роду з основою на -o, наприклад: šakù<*šakum<*šakān~šaką, lū:pu<*lūpun<*lūpān~lūpą, katì<*katin<*katēn~katę, kà:rvu<*karvin<*karvén~karvę; у закінченні знахідного відмінка множини іменників жіночого роду з основою на -o, наприклад: šakùs<*šakuns<*šakāns~šakas, lū:pus<*lūpuns<*lūpāns~lūpas; у закінченні місцевого відмінка однини й множини, наприклад: miškì<*miškin<*miškēn~miške, aruodà<*aruodin<*aruodēn~aruóde, pièvous<*pievosin<*pievośēn~pievose.

§ 32. Історично неможливо пояснити появу діалектного a у закінченні називного відмінка однини чоловічого (основа на o) і жіночого роду (основа на u) замість літературного a, наприклад: dā'rbus~dárbas, mā:žus~mãžas, šakù~šakà, bō:bū~bóba. Можливо, кінцеве u у називному відмінку, особливо жіночого роду, могло виникнути замість a за аналогією з формами орудного відмінка однини й знахідного відмінка множини, але, найімовірніше, кінцеве a, особливо ненаголошене, через редукцію почали вимовляти ледь чутно, невиразно, тому воно уподібнилося до редукованого u. Виняток становлять лише займенники чоловічого роду, у яких наголошене кінцеве a зберігається, наприклад: kàs~kàs, tàs~tàs, anàs~anàs, katràs~katràs, visakàs~visakàs.

§ 33. Довгих a, e у кінці слова діалект не має. Виняток становлять збережені давні довгі наголошені займенникові закінчення, наприклад: katrā~katrō, anū~anō, tūhā~tokió. Литовським літературним a, e за законом пунктинінкування відповідають u, i; наголошені довгі u:, i:, наприклад: anū~anā, manī~manē; ненаголошені — напівдовгі u., i., наприклад: miēstu.~miēstą, kà:ti.~kàtę, bù.vi.s~bùvęs.

§ 34. Литовському літературному кінцевому e у сполученні le відповідає діалектне o. Ця відповідність є результатом ствердіння l і пунктинінкування. Ствердівши, кінцевий l перетворив дифтонг *ēn, що стояв після нього, на an; an перейшло в un, а після випадіння n з un залишилося u, наприклад: *pelēn > *pelan > *pelun > pelù ~ pelė, *galēn > *galan > *galun > galù ~ galė, *šilēn > *šilan > *šilun > šilù ~ šilė. Це ще раз підтверджує, що l у діалекті Мейжишкяй ствердилося раніше, ніж an > un (див. § 27).

159.

§ 35. Однак литовському л у кінці слова відповідає не діалектне лу, а літературне ло, наприклад: ¹², наприклад: sã’ulb. ~ saulę, bačkė’lot. ~ bačkėlę, prapãbłot.s ~ prapuolęs, suskł.lot.s ~ suskilęs.

Можливо, у давньому циркумфлексному закінченні дифтонг en перейшов в in раніше, ніж в акутовому (див. § 34), тобто ще до затвердіння l. Але тоді виникає питання, чому l, який зазвичай твердне лише перед e, ė, затвердів і перед i.

§ 36. У кінці слова в описуваному діалекті i, u можуть бути короткими, напівдовгими й довгими. Короткі i, u, що відповідають літературним i, u, є більш відсунутими назад, дещо ширшими та, особливо ненаголошені, редукованими, наприклад: mažì~mažį, akìs~akis, ti’li~tylia, sukù~sukų, smagùs~smagus, di.rbù~dirbu.

§ 37. Є кілька випадків, коли літературному i відповідає напівдовге діалектне i:, очевидно, похідне від довгого ī, а саме: у нескороченому¹³ закінченні інфінітива дієслова, наприклад: aī’ii.<*eit(?), dī.rpti.<*dirbti(?), у закінченні називного відмінка іменників ia-основи¹⁴, наприклад: brō.lì.s<*brōlis, ratē’li.s<*ratelis.

§ 38. Діалектному u в кінці слова, яке відповідає літературному кінцевому u або літературному кінцевому a (див. § 31 і § 32), після j або палатального приголосного, перед яким був i, властиве сильне просування вперед, і найчастіше воно вимовляється як цілком передній голосний i (пор. § 13), наприклад: turiu~turiu, žãlis~žalius, sū’ris~sūrius, žãli~žalia, kó’ji~koja, brū.ngis~brangias. Однак у Мєжишках називний відмінок чоловічого роду основи ia, що має літературне закінчення -ias і за законом мав би відповідати діалектному -is, відповідає діалектному -i.s, наприклад: vẽji.s «вітер», svẽči.s «гість», žãli.s «зелений». Імовірно, це аналогія з тими називними відмінками основи ia, де напівдовге i. виникло історично (див. § 37).

§ 39. Наголошеним літературним кінцевим i, y, į, ū відповідають довгі діалектні i:, u:, наприклад: īː~į, užī!~ožį!, tūː~tū, stačūː~stačių, būtūː~būtų; ненаголошеним відповідають напівдовгі i., u., наприклад: aũ.si.~ausį, lunkė’li.~lankelį, grã’žu.s~gražus, ã’ču.~ačiū. Довгі й напівдовгі діалектні i, u можуть також відповідати літературним ę, ą (див. § 33).

§ 40. Підсумовуючи всі голосні в кінці слова діалекту, можна сказати, що загальне правило кількісної характеристики кінцевих голосних таке: наголошені є довгими, ненаголошені — короткими або напівдовгими. Голосні e, a, що походять від давніх ē, ā, у всіх випадках бувають лише короткими.

Якість голосних у кінці слова діалекту змінює м’який приголосний перед голосним (u просувається вперед до i) та закон puntininkai (ą>ų, ę>i; крім того, діалектні u, i могли виникнути з давніх кінцевих у слові *ān, *ēn).

2. Дифтонги

Дифтонги. Говоря про кінцеві дифтонги слова в діалекті, їх слід поділити на окремі групи. Першу групу становили б дифтонги ai, ei, au, другу — дифтонги з однаковими компонентами ie, uo, а третю — дифтонг ui.

¹² Представники середнього покоління вживають і знахідний відмінок однини з lu., наприклад: sã’ulu. ~ saulę, bačkė’lu. ~ bačkėlę. Очевидно, це аналогія з формою знахідного відмінка основи на o, наприклад: vã’rnu. ~ varną.

¹³ Скорочена форма інфінітива дієслова частіше трапляється в мовленні молодших представників діалекту, наприклад: aī’ī~eiti, dī.rpti~dirbti.

¹⁴ Це явище поширене не на всій території описуваного діалекту, а лише поблизу Мєжишкіса. Поблизу Нарбутаса та Рагуви кажуть brō’lis~brolis, ratē’lis~ratėlis.

160

§ 41. Дифтонги ай, ей, ау зберігаються лише з гострою інтонацією, наприклад: táˑi~tái, gerái~gerái, gražėˑi~gražiai, pačėˑi~pačiai, táˑu~táu, sáˑu~sáu. Дифтонги зі спадною інтонацією та ненаголошені дифтонги в кінці слова ай, ей, ау монофтонгізуються. Умови для такої монофтонгізації були сприятливими. Перший компонент дифтонга зі спадною інтонацією в говірці був редукований, оскільки голосовий натиск зосереджувався на другому компоненті. Дифтонги ай, ей, ау, утворені з голосних широкого й вузького ряду, будучи незручними для вимови, асимілювалися: обидва компоненти зливалися в один, проміжний за ступенем відкритості між вузьким і широким голосний, а саме ɛ, é або o. Обидва компоненти дифтонга ау — голосні заднього ряду; асимілюючись, вони дали голосний заднього ряду ɑ¹⁵ (у наголошеному закінченні — довгий, наприклад: sakóˑ~sakaũ, medõˑs~medaũs, у ненаголошеному — напівдовгий, наприклад: sėˑjo.~sėjau, tūrˑgo.s~tūrgaus). Компоненти дифтонга ей — голосні переднього ряду; асимілюючись, вони дали голосний переднього ряду é (у наголошеному закінченні — довгий, наприклад: r̃kėˑ~rėkėi, gražėˑ~gražiai, у ненаголошеному — напівдовгий, наприклад: kãˑtė.~kātėi, kelėlė.s~kelėliais). Компоненти дифтонга ай — один голосний заднього, другий переднього ряду; асимілюючись, вони дали голосний середнього ряду ɛ, якого в літературній мові немає (у наголошеному закінченні — довгий, наприклад: žinãˑ~žinai, nagėˑs~nagais, у ненаголошеному — напівдовгий, наприклад: mãˑme.~mãmai, dĩ.rbe.~dirbai).

Монофтонгізація дифтонгів, очевидно, є недавнім явищем, новішим, ніж, скажімо, пом’якшення сполук le, lė, наприклад: pėˑle<pelai<pelei, azˑeˑle<avelai<avelei. Приголосний l не пом’якшується перед монофтонгізованим дифтонгом ei, що походить від давнього ai, перед яким стояв j, наприклад: pėˑi.le.s~peiliais, smãˑi.lė.~smailiai. Це свідчить, що j випав пізніше, вже після епохи пом’якшення сполук le, lė.

§ 42. Дифтонги з однаковими компонентами ie, uo здебільшого монофтонгізувалися. Літературному ie завжди відповідає короткий діалектний e, наприклад: akėˑs~akiės, petėˑs~petiės, nóˑses~nosies; літературному uo відповідає діалектне o (наголошене — довге, наприклад: pamõˑ~piemuo, sesõˑ~sesuo, ненаголошене — напівдовге, наприклад: úˑndo.~vanduo, mėˑno.~mėnuo). Деякі носії діалекту, особливо старші, замість літературного ie у третій особі майбутнього часу вимовляють e (æ), а замість uo вимовляють a, наприклад: lėˑps~lieps, kvės~kvies, dãs~duos, važãs~važiuos.

§ 43. Дифтонги ie, uo зберігаються повністю у двох випадках, а саме: у закінченнях займенників, наприклад: tie~tie, kurie~kokie, katrūo~katruo, anuõs~anuos; у закінченнях, де наголошені дифтонги ie, uo у кінцевому складі слова з’явилися недавно¹⁶, наприклад: bardamẽs~bardamiesi, visõs~visuose, láukios~laukuose, sukúos~sukúosi. У другому випадку, якщо дифтонги ie, uo ненаголошені, вони монофтонгізуються, але не за законами кінця слова в діалекті, а за законами основи слова (див. § 22), наприклад: Miškus || Miškuos~Miškuose, Gitėˑnus || Gitėˑnos~Gitėnuose. Це свідчить, що скорочена локативна форма в діалекті виникла недавно, коли дифтонги ie, uo уже монофтонгізувалися.

§ 44. За законами основи слова (див. § 22) дифтонги ie, uo скорочуються також в односкладових прийменниках, наприклад: prį_tvoràs~prie tvoros,

¹⁵ У частині описуваного діалекту (поблизу Мєжишкіса) виняток становлять прислівники вищого ступеня, наприклад: gražāũ~gražiau, toliāũ~toliau.

¹⁶ Носії діалекту, особливо старші, продовжують уживати й нескорочені форми.

II. Kalbotyros klausimai II.

161

nu ká:lna~ від гори. Так відбувається тому, що прийменники, приєднуючись до наголошеного слова, утворюють із ним ніби цілісне сполучення і водночас опиняються наче в основі слова.

§ 45. Двоголосного ui у кінці слова описуваний говір не має. У частини іменників a та u-основ однина давального відмінка має закінчення -u¹⁷, наприклад: žmó'gu~žmogui, vā'nagu~vā nagui, sū'nu~sūnui. Як і кожне кінцеве u у слові говірки, після м’якого приголосного це u переходить у i, наприклад: bró'li~bróliui, vā'gi~vāgiui. Оскільки в кінці слова описуваний говір не має нескладового i¹⁸, слід вважати, що закінчення давального відмінка -u виникло з -ui внаслідок випадіння нескладового кінцевого i.

§ 46. Як бачимо, кінцеві дифтонги здебільшого залежать від інтонації. Дифтонги з гострою інтонацією зберігаються повністю, а дифтонги з циркумфлексною інтонацією зазвичай монофтонгізуються. Дифтонга ui у кінці слова говірка не має.

§ 47. Змішані дифтонги. Змішані дифтонги в кінці слова трапляються рідко. Кінцеві змішані дифтонги здебільшого утворилися недавно, вже після переходу am, an у um, un, наприклад: má'n<manie, mažá'm<mažamui, vaika'm<vaikamu, kaira'm<ka ramė, ai'nam<einame. У словах з односкладовою основою дифтонги часто втрачають другий компонент — приголосний, наприклад: dā'<dár, i<īr.

III. Нові явища вокалізму в говірці

§ 48. У цій праці описано вокалізм традиційної говірки. Як відомо, кожна говірка, особливо нині, змінюється під впливом літературної мови. Молодші носії Мєжішкіської говірки, під впливом школи, преси, радіо, зібрань, художньої самодіяльності та інших чинників, дедалі більше починають уникати діалектизмів. Серед нових явищ вокалізму, що виникли під впливом літературної мови, варто згадати такі:

1. Іноді відновлюються am, an, em, en, ą, ę, що перейшли в um, un, im, in, ų, į, наприклад: sá'mti.s~sámtis, lá'ngus~lángas, pé'mpę~pémpę, givė'nti~gyvénti, kā'~ką, švė'sti~švęsti. Факультативно, мабуть, через надмірне старання трапляється, що замість un вимовляють an там, де an ніколи не було, наприклад: plánksnu «plunksna», paá'nksni.s «paunksnis».

2. Сполучення le, lė деякі носії говірки, які «долучилися до інтелігенції», вже не пом’якшують, наприклад: sáule~sáulė, lė'dus~lėdas. Як бачимо, у кінці слова замість очікуваного літературного lė маємо le, оскільки кінцеве la у говірці фактично походить від le, а не від lė (див. § 29).

3. Молоде покоління, особливо ті, хто навчається, намагається відновити літературномовні рефлекси кінцевих ą, ę, наприклад: vā'rna~vārna, júoda~júoda. Однак замість довгого ненаголошеного літературномовного ą у кінці слова найчастіше вимовляють коротке a, властиве кінцю слова в говірці.

¹⁷ Біля Нарбутів і Рагуви, як і в Дебейкській говірці, збереглося закінчення -ai давального відмінка однини іменників a-основ; можливо, воно походить від давнього закінчення -*oi, наприклад: žmó'ga~žmogai, pār'še~paršai, vaī'ke~vaikai.

¹⁸ Замість скорочених форм місцевого відмінка pėvoj, viduj вимовляють pėvo, vidu; прислівник paskui вимовляють paskū.

162

4. Молодь, що навчається, замість звичного для діалекту голосного u у закінченні називного відмінка іменників основ на a та o вимовляє a, напр.: kãras~kãras, žẽmas~žẽmas, mažã~maža. Замість голосних у кінці діалектного слова, що походять від дифтонгів із циркумфлексом, вимовляє дифтонги з дуже сильно наголошеним другим компонентом, напр.: mataũ~mataũ, matẽi~matẽi, namãi~namãi.

§ 49. Однак у діалекті є й такі фонетичні явища вокалізму, які не свідчать про жодну тенденцію до зникнення. Подовжені голосні ніколи не вимовляються коротко, напр.: ši.tus~šitas, bū.va~buvo, kẽp'ti~kẽpti, mã.na~mano. З іншого боку, скорочені голосні ніколи не вимовляються довго, напр.: viŕ'u.si.õ~vyriausias, grudũ~grūdų. З цієї причини не відновлюється й однофонемна ie, uo у корені слова, напр.: pudẽ.li.s~puodėlis, šẽnaũti~šienauti.

§ 50. Зі сказаного видно, що молодші представники діалекту починають відмовлятися від деяких якісних особливостей діалектного вокалізму, але кількісних характеристик діалектних голосних не змінюють.

Система вокалізму описуваного діалекту значно новітніша, ніж система літературної мови. Однак, схоже, вплив літературної мови перешкодить (і вже перешкоджає) подальшій зміні діалектного вокалізму.

Риси вокалізму Межишківської говірки

И. Л. ШУКИС

Резюме

У статті розглядається система вокалізму околиць села Межишки, розташованого на південний схід від Паневежиса. Ця місцевість належить до східних аукштайтських пунктинінків, які не входять до системи говірок ротининків, дадининків, жалининків чи жадининків. Західними сусідами цієї говірки є понтинінкай і паантинінкай.

Вимова голосних або дифтонгів у описуваній говірці залежить від таких умов: їхньої фонетичної позиції, місця у слові (де розташований голосний — на початку, у кінці чи всередині слова), наголосу та інтонації.

У Межишківській говірці діє такий загальний закон кількісної характеристики голосних у корені слів: ненаголошені голосні завжди короткі, а наголошені, за кількома винятками, — довгі.

Під впливом кількісної редукції змінилася якість деяких ненаголошених голосних у корені слів. Довгі ē, o у корені слів, скорочуючись, звузилися й перетворилися на голосні ъ, ь.

Вимова голосних заднього ряду залежить від попередніх приголосних. Після j або палатальних приголосних, за якими йшов j, голосні заднього ряду просуваються вперед. Сильно просунутий уперед ненаголошений голосний заднього ряду u дав голосний переднього ряду ь зовсім іншої якості.

163

Вимова вузьких голосних залежить від наступних приголосних. Перед твердим приголосним голосні i, u трохи розширюються, а розширення голосного е настільки помітне, що він вимовляється як проміжний голосний між е і а.

Якість і кількість дифтонгів (за винятком ie, uo) і дифтонгічних сполучень в основі слова залежать від інтонації: у дифтонгів зі спадною інтонацією подовжується перший компонент, а у дифтонгів зі висхідною інтонацією — другий. Перший компонент дифтонга під висхідною інтонацією редукується і частково асимілюється другим.

Дифтонги ie, uo за способом артикуляції, інтонацією та відповідністю нормам літературної мови наближаються до монофтонгів.

Описувана говірка, як і всі пунтинники, відрізняється зміною дифтонгічних сполучень am, an, em, en і голосних ə, ẹ на im, un, im, in, ų, i. У нових словах і нещодавно утворених формах це явище зазвичай не трапляється.

Довгота голосних наприкінці слова підпорядковується такому правилу: наголошені бувають довгими, ненаголошені — короткими або напівдовгими. Голосні е, а, що походять від давніх ē, ā, завжди бувають лише короткими.

Дифтонги наприкінці слова залежать від інтонації. Дифтонги зі спадною інтонацією не змінюються, а дифтонги з висхідною інтонацією зазвичай переходять у монофтонги. Ненаголошені дифтонги наприкінці слова також переходять у монофтонги. Дифтонг ui у кінці слова в цій говірці не трапляється.

Дифтонгічні сполучення наприкінці слова в більшості випадків утворилися нещодавно.

Під впливом літературної мови представники середнього й молодшого поколінь носіїв говірки відмовляються від деяких якісних особливостей вокалізму цієї говірки, наприклад, am, an, em, en, ẹ, ə іноді не змінюють, як зазначалося вище, а вимовляють так, як у літературній мові.

Система вокалізму Мєжиської говірки новіша, ніж система вокалізму літературної мови.