LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXX (1993)

PERIFERINĖS LIETUVIŲ KALBOS TARMĖS

З архівів

Ф. Ф. ФОРТУНАТОВ

ПРО НАГОЛОС І ДОВГОТУ В БАЛТІЙСЬКИХ МОВАХ

II. ДОВГОТА В ЛАТИСЬКІЙ МОВІ

Публікується з архіву Санкт-Петербурзького відділення Російської академії наук (фонд 90, оп. 1, од. зб. 22). До друку підготував О. Поляков.

У латиській мові в довгих голосних, дифтонгах і дифтонгічних сполученнях короткого складового голосного з наступним сонорним приголосним¹ існує певна відмінність у якості довготи голосного, дифтонга й дифтонгічного сполучення. Найповніше ці відмінності виявляються, коли такі звуки й звукові сполучення перебувають під наголосом, який у латиській мові, як відомо, падає на кореневий склад, тобто на перший склад простих слів; і лише в цьому положенні, під латиським наголосом, якість латиської довготи ґрунтується на певних відмінностях між типами литовсько-латиської довготи, хоча водночас у латиських словах, що походять від односкладових, якість довготи визначається почасти, як ми побачимо далі, також пізнішим впливом самого наголосу. У ненаголошеному положенні довгі голосні, дифтонги й дифтонгічні сполучення в латиській мові мають один і той самий тип довготи; або ж у діалектах, де відмінності в якості довготи існують і в ненаголошеному положенні, ці відмінності мають інше походження й не залежать від відмінностей між типами литовсько-латиської довготи. На півночі латиської мовної території, у Руєнській парафії (Rūjene), за повідомленням пана Вельма, давні довгі голосні в ненаголошеному положенні скоротилися, і так само з ненаголошених дифтонгів ē та ō у цьому діалекті утворилися короткі i та u.

За визначенням Розенбергера², Бюттнера³, Баара⁴, Біленштейна⁵, Брівземнієкса (Трейланда)⁶, у латиських довгих голосних, дифтонгах і

¹Для стислості надалі я називатиму ці сполучення просто дифтонгічними сполученнями.

²Морфологія латиської мови. 1830 // Журнал, виданий Латиським літературним товариством; Морфологія латиської мови в новому викладі. 1848 // Там само. IX. Друга частина.

³Дослідження звуків латиської мови. 1848 // Там само. IX. Перша частина (1847). С. 1 і далі.

⁴Про звуки, наявні в латиській мові, та їх просте позначення на письмі. 1847 // Там само. С. 21 і далі.

⁵ Die lettische Sprache. 1863-1864.

⁶Збірник антропологічних та етнографічних статей, виданий Дашковим. Книга II

181

У дифтонгічних сполученнях розрізняються два відтінки вимови, два тони, два види довготи, так само як і в латисько-німецькому словнику Ульмана позначено (саме в наголошеній позиції) розрізнення двох видів латиських довгих голосних, дифтонгів і дифтонгічних сполучень. Найточніше ці два види довготи визначили Баар, а згодом Біленштейн, який, утім, у погляді на деякі явища, що стосуються цієї теми, розходився з Бааром, хоча навряд чи мав для цього достатні підстави. Баар розрізняє в цих латиських звуках і звукосполученнях саме такі «відтінки вимови» («Nuancen in der Aussprache»): 1) «gedehnte Länge» і 2) «gestossene Länge»; у Біленштейна їм відповідають: 1) «gedehnter Ton» і 2) «gestossener Ton». Термін «gedehnt» у Баара й Біленштейна тут має значення «без перерви», і, наприклад, про довготу голосних із такою довготою Баар говорить так: «Die gedehnten werden lang, ohne dass die Stimme während des Lautens unterbrochen würde, gleichsam in einem Zuge ausgesprochen»; у цьому ж значенні й я називаю латиську довготу «тривалою», тобто «безперервною», довготою. Під «gestossene Länge» окремих голосних, дифтонгів і дифтонгічних сполучень Баар розумів саме таку вимову, за якої в складовій довгій голосній і в нескладовій некороткій частині дифтонга або дифтонгічного сполучення голос переривається, «freilich wenig bemerkbar», а потім знову звучить дуже короткий час, «so dass gewissermassen ein schwacher Hiatus entsteht»; «es lässt sich diese Nuance schwer beschreiben», — каже Баар, — «sondern man muss sie aus dem Munde des Letten selbst hören». Цю латиську довготу я називаю «переривчастою» довготою, причому саме довготою з повним перериванням (на відміну від іншої «переривчастої» довготи); повне переривання голосу утворюється повним змиканням голосової щілини (див. «Stosston» у Сіверса). Біленштейн визначає цю довготу, цей тон в окремих довгих голосних приблизно так само, як і Баар: «... der Ictus hebt das erste Element vor dem zweiten nachdrücklich heraus und lässt das vom ersten gewissermassen abgesprochene, gewissermassen durch ein freilich unendlich kleines Vacuum vom ersten getrennte zweite Element leicht und kurz nachhallen»; однак щодо «gestossene» дифтонгів і дифтонгічних сполучень у латиській мові Біленштейн розходиться з Бааром. За Бааром, повне переривання («Stoss» у Сіверса) наявне в нескладовій некороткій частині таких дифтонгів і дифтонгічних сполучень (а в коротких дифтонгах, зауважує Баар, друга, тобто нескладова, голосна загалом має більшу тривалість порівняно з першою, тобто складовою, голосною), тому, наприклад, «gestossene» ai, au, ar, al у Баара позначаються як ai¹, au¹, ar¹, al¹ 7, тоді як Біленштейн вважає, що повне переривання відбувається між складовими частинами дифтонга або дифтонгічного сполучення. Визначення, дане Бааром для

(латиські народні пісні). 1873; Матеріали з етнографії латиського племені. 1881 // Праці етнографічного відділу Імператорського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії. Книга VI.

7 У статті Баара замість l̥ скрізь помилково надруковано l̥. У Біленштейна там, де він передає думку Баара, замість l¹, mᵐ надруковано: l¹, mᵐ (Die lett. Sprache I, 48 прим.).

182

латиських дифтонгів і дифтонгічних сполучень із повним перериванням, без сумніву, правильне, хоча мені здається, що в таких латиських дифтонгах a i і u повне переривання утворюється тоді, коли i і u ще не починають звучати, тоді як орган мовлення тут займає положення, необхідне для утворення i або u⁸; тому, наприклад, латиські «gestossene» ai і au звучать так, що повне переривання справді чутно між складовими частинами дифтонга (там, де його чув Біленштейн), але в латиських дифтонгічних сполученнях із повним перериванням це переривання на слух припадає на саму сонорну змичну, тобто після того, як прозвучить її частина. Що стосується дифтонгів ē і ū (ia, ua) з повним перериванням, то я не можу точно визначити, де саме в них чується переривання; очевидно, у цьому відношенні вони однорідні з дифтонгами на i і u, що мають повне переривання. Певна розбіжність між визначеннями Баара й Біленштейна є також щодо латиських «тривалих» (із «тривалою» довготою) дифтонгів. Баар передає, наприклад, тривалі ai, au, ū написаннями ai, āu, iā, тобто позначає довготу нескладової частини дифтонга так само, як «тривалі» дифтонгічні сполучення ar, em та ін. він позначає як āi, ēi та ін. На думку Біленштейна, латиські «тривалі» дифтонги можна позначати як āi, āu, īa тощо: «der Ton liegt zwischen oder auf beiden Elementen in der Mitte, so dass also keines von beiden Elementen vor dem andern vorwaltet»; але «тривалі» дифтонгічні сполучення Біленштейн визначає як att, emt тощо й зауважує, що сонорні приголосні тут чуються «ніби подвоєними». Баар, без сумніву, має рацію: у латиських «тривалих» дифтонгах нескладова частина має більшу тривалість порівняно зі складовою частиною того самого дифтонга, хоча (чого Баар не зазначає) нескладкова голосна «тривалого» дифтонга, мені здається, усе-таки дещо коротша за сонорний приголосний у «тривалих» дифтонгічних сполученнях. За визначенням Баара, тривалість і повне переривання латиських дифтонгічних сполучень наявні лише тоді, коли сполучення «коротка голосна + сонорний приголосний» стоїть перед приголосним; Біленштейн також розрізняє два тони в латиських сполученнях «коротка голосна + сонорний приголосний», коли вони стоять саме перед приголосним, і лише під наголосом. Очевидно, Баар також знає дифтонгічні сполучення з тривалою довготою та з повним перериванням лише під наголосом; він не наводить прикладів ні тих, ні інших дифтонгічних сполучень у ненаголошеній позиції, тоді як у довгих голосних і дифтонгах Баар розрізняє два види довготи, зокрема, і в ненаголошеній позиції (див. далі в мене). Біленштейн також каже, що в латиських довгих голосних і дифтонгах розрізнення двох тонів існує незалежно від наголосу, хоча під наголосом виявляється виразніше; утім, у латиських словах і суфіксах, розглянутих у «Die lettische Sprache», Біленштейн усюди відзначає повне переривання («gestossener Ton») у ненаголошених довгих голосних і дифтонгах, а деякі паралельні

⁸ Пор. однорідні явища в данській мові за повного переривання; див. Jespersen. The articulations of speech sounds. P. 45.

183

утворення з тривалою довготою в такому положенні наведено тут як діалектичні (діалектні — О. П.), а саме з діалекту Баара. Щодо довгих сонорних приголосних Баар зауважує, що в певних випадках вони трапляються також і перед голосним, а саме в запозиченнях із німецької мови, наприклад, у kaña, vaña, buḷis тощо; крім того, l перед голосним з’являється в таких діалектичних (діалектних — О. П.) утвореннях, як viḷa, piḷa, де l зі сполуки ln скорочується в діалектах (viḷna, piḷna). Однак при цьому Баар не визначає, як такі сполучення звуків поділяються на склади (в експіраторному відношенні), і відокремлює ці випадки від тих, у яких він виявляє «тривалу» довготу цілого сполучення «короткий голосний + сонорний приголосний». Утім, очевидно, наприклад, viḷa звучить як viːḷa, тобто й тут перед приголосним виникає «тривале» дифтонгічне сполучення, хай навіть ірраціональне (як перехідний звук до наступного голосного). Биленштейн у таких випадках подвоює сонорний приголосний, наприклад, villa.

З визначенням двох видів довготи, двох тонів у латиській мові Баара й Биленштейна збігаються й короткі визначення, наведені Бривземниексом. У передмові до збірки латиських народних пісень 1873 року Бривземниекс зазначає, що довгі голосні й дифтонги в латиській мові мають «два відтінки», а саме є розтяжними («gedehnt») або «переривчастими» («gestossen»); у розтяжних «звук голосу під час вимови не переривається», тоді як при вимові переривчастих «голос затримується, але потім знову дуже коротко договорюється». Згодом, у передмові до збірки латиських прислів’їв, загадок, примовлянь і заклинань 1881 року, Бривземниекс назвав одні з цих довгих голосних і дифтонгів «тривалими», а інші — «переривчастими» (за моєю термінологією), і зауважив, що з дифтонгами однорідним у латиській мові щодо такого розрізнення є також сполучення короткого голосного з наступним сонорним приголосним перед приголосним. Тривалі дифтонги в збірці 1881 року Бривземниекс позначає написаннями ai, au, ū тощо, тоді як тривалі дифтонгічні сполучення пишуться тут так: aḷ, aṃ тощо; звідси видно, що й Бривземниекс вбачає кількісну відмінність між нескладовим голосним тривалого дифтонга і сонорним приголосним тривалого дифтонгічного сполучення (див. вище). Щодо таких випадків у Бривземниекса, як brīle тощо, пор. сказане мною стосовно, наприклад, buḷis, viḷa у Баара.

Першим, хто вказав на існування в латиській мові двох «тонів», був Розенбергер. У «Formenlehre der lettischen Sprache» 1830 року Розенбергер розрізнив два «види наголосу» («Art der Betonung»), два «тони» («Töne») під наголосом у латиських довгих голосних, дифтонгах і сполученнях короткого голосного з наступним сонорним приголосним⁹ (зокрема, і перед голосним); один із цих тонів він назвав «gehalten», у дужках — «gezogen», а другий — «gestossen».

⁹ у Розенбергера ці приголосні не визначені як плавні чи носові, але наведені ним приклади свідчать, що він мав на увазі саме сполучення короткого голосного з наступним плавним або носовим приголосним.

184

Згодом, у «Formenlehre der lettischen Sprache in neuer Darstellung» 1848 року, Розенбергер знову говорив про два латиські тони, причому термін «gehalten» визнав неправильним і замінив його терміном «gezogen». Різницю між цими тонами він визначає так: «Загальна ознака полягає в тому, що тон із різким обривом одразу на початку свого вияву зосереджує всю свою силу немовби в одній точці, а тому обривається й на мить, хай навіть найкоротшу, залишає вільними елементи складу, що потрапляють у сферу тону, перш ніж вони приєднаються до наступного звука; натомість протяжний тон, поступово починаючись і безперервно наростаючи, постійно супроводжує підвладні йому елементи складу аж до наступного звука». Звідси видно, що Розенбергер розрізняє в латиській мові ті самі два види довготи, ті самі два тони (і саме під наголосом), про які згодом говорили Баар, Биленштейн та інші; терміну «gezogen» у Розенбергера відповідає «gedehnt» у Баара й Биленштейна. У німецькій мові, тобто в німецькій мові Латвійського краю, Розенбергер знаходить лише «переривчастий» («gestossen») тон, але при цьому правильно вказує, що в латиських словах, запозичених із німецької мови, наявний «gezogener Ton». Щодо латиських сполучень «короткий голосний + сонорний приголосний» слід зауважити, що в них Розенбергер відрізняє «переривчастий» тон від тону, який він назвав «gezogen», зокрема й тоді, коли сонорний приголосний стоїть перед голосним; серед прикладів переривчастого тону в таких сполученнях він наводить не лише salt, veļs «кататиме», irt «гребти» (тобто sait, veļs, irt), а й īrfu, тобто īru «гребу», meļļi, тобто meļi «брехуни» (мн.). Імовірно, Розенбергер дійшов хибного погляду щодо існування «переривчастого» тону в таких випадках, як īrfu, meļļi, під впливом того, що інший тон, «gezogener», був йому відомий, зокрема, й тоді, коли сонорний приголосний стоїть перед голосним, наприклад у наведеному ним zeļi, тобто zeļi (основа zeļis) «Gesell»; пор. сказане мною вище щодо kāna, buļis, brīle тощо.

Два різновиди довгих голосних і дифтонгів та два різновиди коротких голосних перед плавним або носовим приголосним у латиській мові розрізняє Бюттнер у статті, написаній 1842 року й опублікованій у першому випуску IX тому «Магазина Латиського літературного товариства», безпосередньо перед статтею Баара (1847 року). У латиських довгих голосних і дифтонгах в одних випадках, за визначенням Бюттнера, наявний «gedehnter Laut», в інших — «accentuirter Laut», але в чому саме полягає різниця між цими звуками, Бюттнер не пояснює. Він навів приклади обох звуків у першому складі слів, а крім того, зауважив, що в закінченні місцевого відмінка однини завжди наявний «accentuirter Laut». Із прикладів Бюттнера видно, що його термін «gedehnt» цілком відповідає «gedehnt» у Баара й Биленштейна; «accentuirter Laut» у прикладах Бюттнера відповідає довготі (або «тону») з повним перериванням, «gestossen» у Баара й Биленштейна (у закінченні місцевого відмінка однини цей «тон» у Биленштейна, тоді як Баар вважає його тут тривалою довготою, як ми побачимо далі). У латиських коротких голосних у сполученні з

185

за наступною сонорною приголосною у Бюттнера розрізняються (у першому складі слів): "kurzer Laut", напр., у irbe, kals, kurt, lemt, willa «вовна», kanna, тобто там, де існує тривала довгота, і "accentuirter kurzer Laut" (за сонорною приголосною в усіх цих випадках іде приголосна), напр., у tirpt, tumsch, urbt, wili (тобто wilńi), отже, там, де, напр., baap і Білленштейн виявляють повний розрив у дифтонгічному сполученні. Від цих чотирьох видів голосних (двох довгих і двох коротких із наступною сонорною приголосною) Бюттнер відрізняє ще п’ятий вид, який він назвав "einfacher Laut"; сюди він відносить окремі короткі голосні, напр., у liks, klupt, ballēt (тобто balēt), Wille (тобто Vile), але дивно, що серед прикладів для "einfacher Laut" наведено ним також слова: farkis (тобто starkis)¹⁰ і burwis із дифтонгічними сполученнями (для burwis, тобто burvis, він мав на увазі вимову buris, наявну в говорах?).

Розрізнення між тривалою довготою та довготою з повним розривом у першому кореневому складі слів існує в усіх відомих нам курляндських говорах латиської мови (тобто в усіх тих, де проводилися відповідні спостереження); причому це розрізнення зберігається і при вживанні цього слова або похідного від нього в другій частині складних слів, тобто в позиції без головного наголосу: пор., напр., sasait (sait), samait (mait), atbraukt (braukt), atnākt (nākt), parkāpt (kāpt), parlūkt (lūkt), pērna-pūds (pūds), sānkauls (kauls), pagaive (пор. gaiva), pabērze (пор. bērzs) та ін. Далі, зіставлення матеріалу, зібраного Білленштейном, Ульманом, Бривземнієксом, а також окремих прикладів у Розенбергера, Бюттнера й Баара, показує, що щодо розрізнення обох цих видів довготи в кореневому складі слів між окремими курляндськими говорами немає таких відмінностей, які виникли б фонетично внаслідок окремого існування цих говорів; здебільшого свідчення різних говорів про вид довготи в кореневому складі цього слова збігаються¹¹, а більш чи менш поодинокі випадки, коли в кореневому складі цього слова одні говори мають тривалу довготу, а інші — довготу з повним розривом, за своїм походженням, принаймні здебільшого (за винятком випадків впливу аналогії одних утворень на інші), є давніми відмінностями, що пояснюються відомими розбіжностями, які існували в таких словах у загальнолатиській мові, а отже, є ще давнішими. До таких випадків належать, напр., bērzs, bērzs у частині курляндських говорів при bērzs в інших курляндських говорах, vārpa при vārpa, sirgt при sirgt, sirms при sirms, kurpe при kurpe, sveiks при sveiks, traukt при traukt, dzīt при dzīt та ін.

¹⁰ У словнику Ульмана: "Jahrrkis, ein Fisch (bei Libau soll der Name zu hören sein)".

¹¹ Слід, однак, мати на увазі, що Білленштейн і Ульман (згідно з Розенбергером) записують у першому складі слова дифтонги ai, ei, ui (звичайно, з повним розривом) перед j із наступним голосним, тоді як інші курляндські говори (напр., у Баара, у Бривземнієкса), а також говори Ліфляндії в цих випадках зберігають старий короткий голосний перед j, напр., відповідно до vāiajaga, leija, sauja у Білленштейна, де засвідчено повний розрив, маємо vājaga тощо; в Ульмана, в інших курляндських говорах, — vajaga, leja, sauja.

186

Що ж до ненаголошених складів слова (не кореневого складу), то за вживанням у них тривалої довготи й довготи з повним розривом між курляндськими говорами спостерігаються певні відмінності, що фонетично сформувалися внаслідок окремого розвитку латиської мови (пор. нижче). У тих курляндських говорах, які були безпосередньо відомі Білленштейну і до яких належить також говір латиських текстів, виданих Бривземнієксом, слова, не запозичені латиською мовою, не мають тривалої довготи в ненаголошеному складі, тобто в цих випадках мають лише довготу з повним розривом, за винятком експіраторно-нисхідного наголосу в тих дифтонгічних сполученнях і діалектних дифтонгах на короткі i та u, про які я говорив вище; тривалу довготу в ненаголошеному складі в цих курляндських говорах можна зустріти лише в словах, запозичених латиською мовою, напр., у таких словах у Білленштейна, як siktērs "Secretär", brankūzis провінц. "Brankhaus" (Branntweinsbrennerei), запозичених латиською мовою з нижньонімецького діалекту, з "-hus" у кінці, та ін. Але в говорах північно-західної Курляндії, зокрема в говорі Баара, і незапозичені слова за певних умов мають тривалу довготу в ненаголошеному складі; тобто в цих говорах у ненаголошених складах слова в одних випадках є довгота з повним розривом, в інших — тривала довгота, тоді як, напр., у Білленштейна й Бривземнієкса ми знаходимо лише довготу з повним розривом. Тривала довгота в ненаголошеному складі слів у північно-західних говорах Курляндії виникає фонетично саме тоді, коли довгий голосний або дифтонг стоїть перед j, зокрема й там, де j згодом фонетично зник, а також перед сонорними приголосними, тобто перед носовими й плавними. Отже, у цих курляндських говорах ми знаходимо в ненаголошеному складі тривалу довготу там, де, напр., у говорах Білленштейна й Бривземнієкса є довгота з повним розривом, у таких випадках.

Перед j:

1) У закінченнях місцевого відмінка однини, де колись у кінці форми був j, за яким ішов короткий голосний, напр.: daržā, istabā, bedrē, pirti, tiŋgū. Але в першому складі довгий голосний у споріднених за походженням утвореннях має довготу з повним розривом і в північно-західних говорах Курляндії, як і в говорах Білленштейна й Бривземнієкса: сюди належать прислівники tā, šā «так», kā «як» (приклади форм місцевого відмінка однини від таких самих займенникових основ у північно-західних курляндських говорах мені невідомі).

2) У похідних основах іменників на -tāja-, -āja-, -ēja-, напр., у формі родового відмінка однини: mācītāja, arāja, skrējēja. Називний відмінок однини цих іменників у говорі Баара закінчується на -tais, -ais, -eis, де ai та ei походять від āj(i) та ēj(i).

3) У закінченнях прикметників повної форми, як у тих відмінкових формах, що зберігають j між голосними, так і у відмінкових

187

утвореннях, у яких усунено j між голосними й відбулося стягнення голосних. Одн. наз. відм. чол. р. у говірці Баара закінчується на -āis, напр., у baltais, де ai походить від āj(i); наз. відм. жін. р. і род. відм. чол. р. — на -ā з -āja, род. відм. жін. р. — на -ās з -ājas, знах. відм. — на -ū, на мою думку, з -ūju-, місц. відм. — на -ājā, дав. відм. чол. р. — на -ājam, дав. відм. жін. р. — на -ājai (Баар пише наприкінці ai); у мн. ч. наз. відм. чол. р. — на -ē, на мою думку, з -ēji, наз. і знах. відм. жін. р. — на -ās із -ājas, знах. відм. чол. р. — на -ūs, на мою думку, з -ūjus, род. відм. — на -ū, на мою думку, з -ūju.

3) (= За — О. П.) В основах повних форм означених прикметників, тобто у формах місц. і дав.-оруд. відм. одн. і мн. ч.; напр., у Баара у формах місц. відм. bal̦tājā, bal̦tājās, bal̦tājās (про тривалу довготу в закінченнях місц. відм. чол. р. у Баара див. нижче), bal̦tājam, bal̦tājai (Баар пише наприкінці j, див. вище), bal̦tājēm, bal̦tājām (про тривалу довготу перед m у Баара див. нижче). У наз. відм. одн. ч. чол. р. означені прикметники в говірці Баара закінчуються на -ais, напр., bal̦tais¹², де -ais походить від -āj(i)s; пор. вище іменники цієї ж говірки на -ais, -eis. Тривала довгота в говірці Баара, поряд із довготою з повним пере́ходом у Білленштейна й Бривземнієкса, наявна також у закінченнях інших коротких відмінкових форм означених прикметників, тобто в закінченнях, що містять ā і дифтонги ē та ūā; ці короткі форми, на мою думку, частково виникли внаслідок скорочення повних форм, а частково — і переважно — є новотворами, спричиненими аналогією. Форми на -ā, тобто на -ā у Баара і на -ā у говірках Білленштейна й Бривземнієкса, у род. відм. одн. ч. чол. р. та наз. відм. одн. ч. жін. р., напр., bal̦tā, bal̦tā, утворилися внаслідок відпадіння кінцевого короткого a, що виник фонетично зі стягнення довгого ā та попереднього j у повній формі на -āja (тобто -āja і -āja), так само як у 3-й особі мин. ч. такі утворення, як mazgāja, velēja (mazgāja, velēja у Баара і mazgāja, velēja у Білленштейна й Бривземнієкса) та ін. мають у різних говірках паралельні скорочені форми mazgā, velē та ін.¹³, із відпадінням кінцевого a, що виникло з ā та попереднього j. Так само, гадаю, і форми наз. відм. мн. ч. чол. р. означених прикметників на -ē (тобто -ē і -ē, напр., bal̦tē, bal̦tē) виникли внаслідок відпадіння кінцевого короткого i, фонетично утвореного з ē та попереднього j у повній формі на -ēji (тобто -ēji і -ēji), яка колись існувала в латиській мові (пор. литовську мову), а згодом була замінена формою на -āji (baltāji, тобто baltaji у прикладі Білленштейна); у той час, коли -āj- (-āj- і -āj-) почало переноситися з тих відмінкових форм, де воно було, до інших відмінкових форм (зокрема, й до наз. відм. одн. ч. чол. р. на -āji), пор. відпадіння кінцевого короткого i з ē та попереднього j в утвореннях 2-ї особи одн. ч. мин. ч., напр., у mazgā, velē

¹²Цю форму наведено у статті Баара, а інші відмінкові форми означених прикметників у говірці Баара відомі мені лише з книжки Білленштейна "Die lettische Sprache". II. С. 58–59, прим.

¹³Про це утворення див. у Білленштейна "Die lettische Sprache". II. С. 133.

188

та ін., що вживаються поряд із паралельними повними формами mazgāji, veleji (mazgāji, veleji і mazgāji, veleji) та ін.¹⁴

Далі, під впливом таких утворень означених прикметників, як baļtā при baļtāja і baļtē при * baļtēji, виникли також скорочені форми на -ī, напр., baļtī, baļtī, за формами на -ūju (-ūju, -ūju), які колись існували в латиській мові у знах. відм. одн. ч. та род. відм. мн. ч. (пор. литовську мову)¹⁵ і згодом були замінені новотворами на -āju (agrāju, bēzāju, тобто agrāju, bēzāju, та ін. у прикладах Білленштейна); оскільки всі ці скорочені форми означених прикметників збігалися за закінченнями з відповідними відмінковими формами займенників (хоча у говірці Білленштейна й Бривземнієкса й відрізнялися за характером довготи), то й в інших відмінках означених прикметників поряд із повними формами виникли паралельні короткі утворення, однорідні з відповідними відмінковими формами займенників, напр., у род. відм. одн. ч. жін. р. та наз. і знах. відм. мн. ч. жін. р. коротка форма baļtās, baļtās, при наз. відм. одн. ч. baļtā, baļtā, за аналогією до tās при tā.

Однак у тих відмінках, де короткі форми такого утворення в означених прикметниках не відрізняються від форм неозначених прикметників, частіше вживаються повні форми означених прикметників; до них належать саме форми місц. і дав. відм. одн. та мн. ч., оскільки, напр., коротка форма дав. відм. одн. ч. чол. р. в означених прикметниках, напр., baļtam (пор. займенникову форму tam), збігається з тією самою відмінковою формою неозначених прикметників (baļtam).

4) У похідних дієсловах на -āju, -ēju, -īju, -ūju та в поодинокому за своїм утворенням дієслові dabūju (де da- за походженням є прийменниковою приставкою), напр.: mazgāju, mazgājam; veleju, velejam; tīrīju, tīrījam; lūkūju, lūkūjam, dabūju, dabūjam. Форми 2-ї особи одн. ч. і 3-ї особи теп. ч. у цих дієсловах закінчуються на -ā, -ē, -ī, -ū, -ū внаслідок відпадіння в кінці голосних i разом із j: mazgā, vele, tīrī, lūkū, dabū.

Перед носовим приголосним:

5) У закінченнях дав.-оруд. відм. мн. ч., напр.: vīzēm, sēvām, bedrēm, klētēm, ragūm.

6) У закінченнях -ām у 1-й особі мн. ч. мин. ч., напр.: jāājām, metām, nīkām.

7) В іменах, що містять у словотвірному суфіксі довгий голосний або дифтонг перед n, напр.: vilāns, vilānīte; sivēns; ēdēns; kurēne; turēne; pērkūns; mākūns, cērpains. Утім, для тривалої довготи ai у цій позиції мені відомий лише один приклад (cērpains), зі статті Баара (с. 45).

14 Див. “Die lettische Sprache”. С. 133.

15 Білленштейн (там само, с. 57) наводить із народної пісні один випадок форми знах. відм. одн. ч. на -ūju.

189

Перед плавним приголосним:

8) В іменах на -ūlis, -ūls, наприклад, в ābūlis, kīdūls, і в поодинокому за словотвором імені на -āris та -āre, а саме у vagāris, vagāre.

Тепер звертаюся до відмінностей між видами довготи в ліфляндських говорах латиської мови. У ліфляндських говорах існують, зокрема, такі говори, яким властиві три види довготи, три «тони» в усіх довгих голосних, дифтонгах і дифтонгічних сполученнях; причому між цими говорами є певні відмінності щодо вживання трьох видів довготи, а для голосних — також щодо їхньої якості. Крім того, у Ліфляндії відомі й такі говори, у яких спостерігаються два види довготи, але які, однак, не мають довготи з повним переривом і, отже, відрізняються від курляндських говорів.

Серед ліфляндських говорів, у яких усім довгим голосним, дифтонгам і дифтонгічним сполученням властиві три види довготи, на підставі матеріалу, досі опублікованого в друці, я розрізняю, по-перше, ті говори, які називатиму ліфляндськими говорами А. Три види довготи, три «тони» цих говорів уперше визначив Нейланд¹⁶, потім Лінде¹⁷, а згодом Пелек¹⁸ (який, утім, нічого не говорив про дифтонгічні сполучення), Ендзелінс¹⁹ і П. Шмідт²⁰; останнім часом Нейланд знову писав про ці види довготи²¹ у зв’язку з експериментальними спостереженнями над ними американського вченого Шмідта — Вартенбергера.

Ні Нейланд, ні Лінде не вказують, у якій саме місцевості чи місцевостях латиського краю існують ті три види довготи, ті три «тони», про які вони говорять; так само і в Крумберга, а також у Стерста, які, як ми побачимо далі, розрізняють у латиській мові три «тони», немає вказівок на ті говори, які кожен із них має при цьому на увазі. Відсутність таких вказівок, а також та обставина, що від початку вісімдесятих років (а саме з 1881 р., коли було надруковано статтю Лінде) протягом понад десяти років у друці не з’являлося жодного повідомлення про три види латиської довготи, спонукали мене на початку дев’яностих років попросити пана Вельме (Velme), щоб він звернув увагу латишів на ці цікаві факти в їхній мові та на крайню бажаність точних указівок щодо того, в яких саме місцевостях латиського краю розрізняються три види довготи довгих голосних,

¹⁶ Magazin, herausgegeben von der Lettisch-Literärischen Gesellschaft. 1874. XV B. Drittes Stück. (часть без подписи имени автора).

¹⁷ Magazin. 1881. XVI B. Zweites Stück.

¹⁸ Rakstu krājums, izdots no Rīgas Latv. biedrības Zinību komisijas. 1894. 9. krājums.

¹⁹ Rakstu krājums. 1897. 11. krāj.

²⁰ “Троякая долгота в латышском языке. Отдельный оттиск из Сборника Отделения русского языка и словесности Императорской Академии наук. 1899. Т. LXVII.

²¹ Magazin. 1897. XX B. Erstes Stück.

190

дифтонгів і дифтонгічних сполучень. На запит пана Вельме²² відповіли панове Пелекс та Ендзелінс. Пелекс у невеликій замітці про латиську довготу повідомляє, що описану ним відмінність трьох видів довготи довгих голосних і дифтонгів (дифтонгічні сполучення Пелекс не розглядає) він чув у Ліфляндії поблизу Вендену (латиська назва Cēsis²³) та в інших місцях, наприклад у Dzērbene; Ендзелінс у досить розлогій статті про потрійну вимову латиських довгих голосних, дифтонгів і дифтонгічних сполучень (дифтонги й дифтонгічні сполучення разом Ендзелінс називає дифтонгами)²⁴ зазначає, що потрійну вимову цих звуків і звукових сполучень, яку він описує у статті, сам чув в околицях Вольмара (латиська назва Valmēra, Valmēre).

Тепер і Нейланд повідомляє (у «Magazin», 1897 р.), що саме з говору у Вольмарі йому безпосередньо відомі ті відмінності трьох видів довготи, які він визначив у статті, написаній для «Magazin» у 1874 р. П. Шмідт спостерігав три види латиської довготи у своєму рідному говорі, а саме «на межі Роннебурзької та Смилтенської парафій», тобто, як видно на карті Ліфляндії, дуже близько від тих місць, на які вказують Пелекс, Ендзелінс і Нейланд.

У ліфляндських говорах А існують саме такі види довготи довгих голосних, дифтонгів і дифтонгічних сполучень:

1) тривала довгота,

2) довгота з повним переривом,

3) довгота, яку я називаю довготою з неповним переривом.

Перші два види довготи в цих говорах однорідні за своєю природою з відповідними відмінностями довготи в говорах Курляндії. Щодо тривалої довготи слід зауважити, що Лінде називає її «висхідною, зростаючою» і вбачає в ній посилення та підвищення голосу (пор. також у Лінде «Art der Vocallänge»); за Пелеком, у довгих голосних із цією довготою друга частина може бути довшою і сильнішою за першу. Пор. наведене мною вище визначення цієї довготи як висхідної у Розенбергера; також і визначення Биленштейна стосовно саме дифтонгів (див. вище) вказує на наявність висхідного елемента, причому на початку цієї довготи. З іншого боку, за П. Шмідтом, «голосна з тривалою довготою вимовляється рівно, без підвищення чи пониження голосу», і такою самою вважає цю довготу Ендзелінс за нормальної, звичайної вимови (наприклад, не декламаторської); у дифтонгах і дифтонгічних сполученнях, що мають

²² Реферат Вельма о троякой латышской долготе (по наблюдениям Крумберга, Нейланда и Линде) напечатан в Rakstu krājums. 1894. 9. кгај.

²³ Др. русск. Кѣсь, Кесь, Кись.

²⁴ Ендзелінс помилково вважає, ніби під різними видами латиської довготи я розумію відмінності в кількості, і навіть припустив, що я поширюю на латиську мову вчення Барановського про три кількості в литовській мові. Насправді нічого подібного немає, і видами латиської довготи я називаю відмінності латиської довготи за якістю. У тому самому сенсі Баар говорив про дві довготи (тобто за якістю) в латиській мові, маючи на увазі саме відмінність між тривалою довготою та довготою з повним перериванням.

191

тривалу довготу, друга частина, за Ендзелінсом, як і за Бааром, має більшу кількість порівняно з першою частиною. Баар і Нейланд також нічого не кажуть про висхідний елемент у тривалій довготі. Отже, зіставивши різні визначення цієї довготи в курляндських і ліфляндських говорах А, можна зробити висновок, що щодо тривалої довготи існують певні відмінності як у Курляндії, так і в Ліфляндії, і що в частині тих і тих говорів вона містить висхідний елемент або впродовж усього свого перебігу, або на початку. Але чи справді ця довгота в говорах є висхідною і в експіраторному відношенні, так само як і в тонічному? У такому разі дифтонги й дифтонгічні сполучення з цією довготою повинні мати складотворний звук у другій частині. Чи ж висхідний елемент цієї довготи стосується лише тонічного боку (підвищення голосу), тоді як в експіраторному відношенні в тих самих говорах тривала довгота є низхідною, хоча б і з пониженням та ослабленням голосу:

Дифтонгічні сполучення з тривалою довготою існують у ліфляндських говорах, зокрема й тоді, коли сонорний приголосний стоїть перед голосним, у таких самих випадках, як і в курляндських говорах, напр., у kaпа, viɫa. Нейланд, визнаючи тут дифтонгічні сполучення ("unechte Dift onge"), каже, що в цих випадках треба писати подвоєний сонорний приголосний, напр., у viɫa Нейланд бачить viɫɫa.

Довгота з повним перериванням у ліфляндських говорах А загалом така сама, як і в Курляндії; про змикання голосових зв’язок як умову повного переривання говорять Лінде, Пелекс і Ендзелінс. Визначення цієї довготи у П. Шмідта, який називає її «переривчастою», стає неясним; Шмідт, щоправда, зауважує, що «під час вимови цієї довготи голос ніби раптом переривається або стискається», але все-таки йому здається, що «це, мабуть, навіть не справжня довгота, а ніби насильно вичавлений короткий звук». У дифтонгах і дифтонгічних сполученнях, що мають цю довготу, Лінде й Ендзелінс, так само як і Баар, чують повне переривання у другому звуці, тобто у другому голосному або сонорному приголосному; тому Ендзелінс, погоджуючись із Бааром, і в цих дифтонгах та дифтонгічних сполученнях визначає другий звук як довший порівняно з першим. Щодо кінцевої частини довготи з повним перериванням Лінде каже, що кінець довгого голосного після повного переривання вимовляється пошепки, а про дифтонги зауважує, що в них другий голосний, який містить повне переривання, вимовляється майже пошепки (тобто, мабуть, Лінде чує шепіт після переривання). За Ендзелінсом, кінець довготи з повним перериванням як у довгих голосних, так і в дифтонгах і дифтонгічних сполученнях утворюється пошепки; за Пелексом, у довгих голосних із цією довготою друга частина після переривання саме й вимовляється тихо. Порівн. не цілком ясне визначення у Білленштейна, за яким у дифтонгах другий голосний «klingt tonlos, deshalb gelinder und kürzer nach», у дифтонгічних сполученнях плавний або носовий приголосний «hallt leise und leicht nach», а в довгих голосних другий елемент вимовляється «leicht und kurz». У

192

першої частини довготи з повним перериванням, тобто частини до повного переривання, кількість якої перевищує одну міру (за Бааром і Ендзелінсом), її тонічний бік залишається нез’ясованим; тим часом, як ми побачимо далі, може постати питання, чи не містить ця частина підвищення голосу перед повним перериванням, тобто чи не є вона висхідною в тонічному відношенні.

Третій вид довготи в говорах, які я називаю ліфляндськими говорами А, відкрив Нейланд (у статті 1874 року)²⁵, після того як Крумберг уже розрізнив у латиській мові три «тони» стосовно інших відмінностей у «тоні» в якомусь іншому говорі (див. нижче). Нейланд називає цю довготу “halbgestossene Aussprache”, а в першій своїй статті визначив такий довгий голосний як такий, що складається “aus einem gestossenen und einem gedehnten kurzen Vokal”; це визначення довгих голосних (у яких голосні не розрізняються на “gestossene Aussprache” та “gedehnte”) і самому Нейланду тепер видається незадовільним (“Magazin”, XX B., erstes Stück, с. 8), але для нас воно все-таки правильне в тому сенсі, що засвідчує наявність якогось переривання в цій довготі на слух Нейланда. Те саме вимовляння, за словами Нейланда, трапляється в німецьких довгих голосних і дифтонгах у прибалтійських губерніях (тим часом як Розенберг, як ми бачимо, не відрізняв німецької довготи від латиської довготи з повним перериванням, тобто від “gestossene Aussprache”).

За визначенням Лінде, латиська довгота, яку Нейланд називає “halbgestossene Aussprache”, є довготою «низхідною, ослабленою», саме такою, за якої друга частина звучить слабше й нижче за тоном, ніж перша; про довгі голосні з такою довготою Лінде каже, що їх виразно чути як утворені з двох тісно з’єднаних коротких голосних, а це зауваження знову-таки свідчить про переривчастий характер цієї довготи. Погоджуючись із Нейландом, Лінде також знаходить у німецьких довгих голосних і дифтонгах (у латиському краї) довготу, тотожну третій латиській довготі. — Зіставивши визначення цієї латиської довготи у Нейланда (у першій статті) та Лінде, я ще тоді, коли спостереження Пелекса не були відомі,

²⁵Нейланд, як видно з обох його статей із цього питання (1874 і 1897), однак, сам не вважає, що йому насправді належить уся заслуга відкриття тієї латиської (діалектної) довготи, яку він називає “halbgestossene Aussprache”. Нейланд посилається на Крумберга, хоча й бачить, що в цьому питанні істотно з ним розходиться; третій «тон» у Крумберга («низхідний») — і за визначенням, яке дав йому Крумберг, і, головне, за вживанням — зовсім не той, що “halbgestossene Aussprache” у Нейланда (див. далі в мене). Крім того, Нейланд гадає, що ще Бюттнер в одній із книжок “Магазина” навів приклад vile з трьома значеннями («пила», «облямівка сукні», «обдурив»), у якому наявні три вимови, які згодом Нейланд розрізняє і в інших випадках. Я, однак, не знаходжу в книжках “Магазина” такого зазначення; Ендзелінс також каже, що не зміг його знайти. У тій статті в “Магазині”, де Бюттнер розглядає види латиських довгот, він розрізняє два, а не три види (див. вище в мене), а в частині прикладів для визначення відмінностей у “Vocal laute” наводить у різних місцях статті три й чотири слова vile, але при цьому wihle «пила» з тривалим довгим i, і wihle «облямівка сукні» з тим довгим i, яке Бюттнер визначив як “accentuirter Laut” (тобто з повним перериванням); він відрізняє власне ім’я Wille (Vile) з коротким i від wihle «шерсть», тобто vile, хоча останнє слово він писав також і wille. Варто зауважити, що в говірці Нейланда vile «облямівка сукні» має третій вид довготи “halbgestossene Aussprache” з довгим i, тоді як Бюттнер, гадаю, цього виду довготи не знав.

193

Ендзелінса і П. Шмідта, дійшов висновку, що третя довгота ліфляндських говірок А. Сеї — відома довгота такого роду — є переривчастою, а саме такою, яка принаймні в експіраторному відношенні має дві вершини: головну на початку і другорядну, незначну, наприкінці. Таку переривчасту довготу я називаю довготою з неповним переривом. Цей висновок підтверджується тим фактом, що Нейланд у другій статті відрізняє halbgestossene Aussprache дифтонгічних сполучень від тієї вимови, яку мають сполучення «короткий голосний + сонорний приголосний», коли вони стоять не перед приголосним; лише перед приголосним ці сполучення мають відмінності між «gedehnte, gestossene, halbgestossene Aussprache», і, отже, у кінці слів дифтонгічні сполучення в говірці Нейланда, як і в курляндських говірках, мають експіраторно-нисхідну якість усього сполучення, відмінну від «halbgestossene Aussprache» (у Нейланда немає прикладів)²⁶. Далі слід зауважити, що Нейланд і Лінде ототожнюють із третьою латиською довготою ліфляндських говірок А німецьку довготу (у латиському краї) лише в німецьких довгих голосних і дифтонгах, але не в німецьких сполученнях «короткий голосний + сонорний приголосний того самого слова»; останні, отже, мають експіраторно-нисхідну якість усього сполучення, тоді як німецькі дифтонги у вимові остзейських німців і мені здаються такими, що мають дві експіраторні вершини.

Пелекс називає третій вид довготи (другий у Пелекса) латиським терміном, що є перекладом німецького «gestossen», і визначає довгі голосні з цією довготою як такі, у яких перша частина вимовляється сильніше, гучніше за другу; за кількістю ця довгота, каже Пелекс, коротша за тривалу, але він не вказує на будь-яку її кількісну відмінність від довготи з повним переривом.

У П. Шмідта ця латиська довгота називається «низхідною»: голосний із низхідною довготою вимовляється так, ніби складається з двох частин, причому перша має наголос» (пор. визначення Лінде).

Таку довготу довгих голосних Шмідт, як і Нейланд та Лінде, знаходить у прибалтійському діалекті німецької мови, а щодо дифтонгів із цією довготою він каже, що «це взагалі найприродніша й найзвичайніша вимова» і що вона існує також у російській мові, наприклад, у словах: чай, рай, лай. На те, що латиська довгота, яку Шмідт називає низхідною, насправді не є просто низхідною, вказує визнана Шмідтом відмінність дифтонгічних сполучень із цією довготою від дифтонгічних сполучень наприкінці слів. При написанні таких слів, як там,

26 Лінде, розглядаючи три тони в дифтонгічних сполученнях, знаходить «низхідний тон» (тобто третій вид довготи), зокрема, і в сполученнях «короткий голосний + сонорний приголосний перед голосним», наприклад, у gaja, zeme та ін. (а прикладів сполучень «короткий голосний + сонорний приголосний» у кінці слова він не наводить), але можна припустити, що Лінде дійшов такого висновку лише на підставі того, що сполучення «короткий голосний + сонорний приголосний перед голосним» мають у латиській мові «тривалий тон» у таких випадках, як kaņa (див. вище), хоча «тону» з повним переривом Лінде не виявляє, коли сонорний приголосний стоїть перед голосним. На мою думку, Нейланд у другій статті має рацію, вважаючи помилковою думку Лінде про такі випадки, як gaja, zeme та ін.

194

кам, Шмідт не позначає в дифтонгічних сполученнях жодного з трьох розглянутих ним видів довготи саме тому, звичайно, що ці сполучення наприкінці слів і в говірці Шмідта, як і в інших говірках, про які я говорив вище, мають експіраторно-нисхідну якість усього сполучення. Не можна також не звернути уваги на те, що для позначення третього виду довготи Шмідт використовує знак ~, який у написанні дифтонгів і дифтонгічних сполучень ставить над літерою, що позначає другий звук звукового сполучення, наприклад, в ai, aɣ та ін.; навряд чи такий спосіб позначення цієї довготи був би застосований, якби сама довгота була просто низхідною.

Отже, і в говірці Шмідта довгота третього виду, на мою думку, є довготою з неповним переривом, із двома експіраторними вершинами, а визначення цієї довготи в Пелекса, хоч і не пояснює її природи, у жодному разі не вказує на просто низхідну якість; та й сама довгота цього виду в Пелекса не називається низхідною.

Але в Ендзелінса третя довгота визначається так, що вона справді не може відрізнятися від експіраторно-нисхідної довготи. Ендзелінс називає цю довготу «низхідною вимовою» і каже, що така «низхідна вимова», за якої перша частина сильніша за другу, існує, зокрема, і в дифтонгічних сполученнях наприкінці слів, наприклад, у kur, kat. Склади з «низхідною вимовою», за спостереженням Ендзелінса, коротші за склади з «тривалою вимовою» і ті, що містять повний перерив, і становлять приблизно лише дві мори, тоді як у двох інших довгих «вимовах» Ендзелінс виявляє приблизно три мори; тому в дифтонгах і дифтонгічних сполученнях із «низхідною вимовою» обидві складові частини звукового сполучення є короткими, і дифтонги такого типу ai, au, ei, на думку Ендзелінса, слід було б писати aj, av, ej, подібно до того, як пишуть ev у sev, tev, де дифтонг eu має «низхідну вимову», хоча слід зауважити, що сам Ендзелінс усе ж позначає вимову дифтонгів і дифтонгічних сполучень знаком ` над літерою, що виражає другу частину звукового сполучення, наприклад, у написаннях ai, aг та ін.

Втім, Ендзелінсу відома також така говірка, а саме в Društi, де склади з «низхідною вимовою» можуть мати кількість приблизно в три мори; наприклад, у draūgs (у Ендзелінса знак «низхідної» вимови), і тут дифтонг au становить приблизно дві мори, але в draūga в цій говірці з «низхідною вимовою» має приблизно три мори. Із цією кількісною відмінністю могла б бути пов’язана також відмінність у якості довготи (пор. наведені мною визначення довгот у Стерсте), але Ендзелінс про таку відмінність не говорить.

Отже, я думаю, що третя довгота в ліфляндських говірках А є саме довготою з неповним переривом, із двома експіраторними вершинами, хоча водночас вважаю можливим, що в частині цих говірок (у говірці Ендзелінса) вона змінюється на експіраторно-нисхідну довготу. Із загальнолатиської мови в цих випадках була запозичена також довгота з неповним переривом, як ми побачимо далі.

195

За кількістю латиська довгота з неповним перериванням, очевидно, однакова з довготою, що має повне переривання, і дещо коротша за тривалу довготу. Тому слід гадати, що в дифтонгах і дифтонгічних сполученнях і за цього виду довготи, як і за двох інших, другий звук має більшу тривалість порівняно з першим, хоча дещо коротший, ніж той самий звук у дифтонгах і дифтонгічних сполученнях із тривалою довготою. Для позначення довготи з неповним перериванням (третьої довготи) ліфляндських говірок А я користуюся знаком ~, який, як я вже зауважив, уживається з тим самим значенням і в П. Шмідта.

Розрізнення трьох видів довготи в ліфляндських говірках А у найбільшій кількості прикладів П. Шмідт визначив щодо різних складів слова. Для першого складу слів багато прикладів наводить також Ендзелінс; у тексті його статті водночас позначено якість довготи в кінцевому складі багатоскладових слів, хоча Ендзелінс каже, що йому важко точно розрізняти тривалу й «низхідну» вимову в непершому складі слів. У Нейланда приклади трьох видів довготи наведено лише для першого складу; Лінде й Пелекс, крім прикладів трьох довгот у тій самій говірці, повідомляють дещо й про якість довготи в непершому складі, причому Лінде з випадків цього типу бере винятково довгі голосні наприкінці слів. Щодо першого складу слів латиські говірки, які я називаю ліфляндськими говірками А, очевидно, не мають якихось спільних відмінностей між собою у вживанні трьох видів довготи, тобто в першому складі слів, наскільки дає змогу судити зібраний досі матеріал, відмінності між цими говірками у вживанні трьох видів довготи трапляються лише в більш або менш поодиноких випадках²⁷.

До таких винятків належать, наприклад, aãkla «шнурок» в Ендзелінса²⁸ і Шмідта = aükla у Нейланда, aükle «нянька» в Ендзелінса при aükļis у Нейланда, grēzt «крутити» у говірці Шмідта = grēzt поблизу Волмара (наведено у Шмідта), kuṛlis у говірці Шмідта = kuṛlis у Шмідта з інших говірок і kuļlis в Ендзелінса, ūḑze у Шмідта (наведено як слово з літературної говірки) = ūḑze в Ендзелінса, ūtris у говірці Шмідта = ūtris у говірці Трикательської парафії (наведено у Шмідта), snēgt «досягати» в Ендзелінса й Шмідта = snēgt у Нейланда та ін. Порівнюючи ліфляндські говірки А з курляндськими говірками, слід розрізняти щодо якості давньої довготи (тобто не в нових дифтонгах і дифтонгічних сполученнях) першого складу слів, по-перше, слова, що стали нескладовими (отже, серед іншого, й нові односкладові слова, утворені внаслідок усунення голосного кінцевого складу), а по-друге, давні односкладові слова. У першому складі слів, що стали нескладовими, тривалій довготі курляндських говірок відповідає також і в

²⁷У словнику Шмідта трапляються, втім, і безсумнівні друкарські помилки в позначеннях довготи.

²⁸Порівнюючи матеріал, зібраний в Ендзелінса й Шмідта, треба пам’ятати, що знаки ˇ і ~ в Ендзелінса мають значення, протилежне тому, яке вони мають у Шмідта: знак ˇ в Ендзелінса позначає якість третьої довготи («низхідну вимову» за Ендзелінсом), а ~ у нього служить для позначення повного переривання.

196

у ліфляндських говірках А також тривала довгота (за поодинокими винятками), тоді як курляндській довготі з повним перериванням у ліфляндських говірках А відповідає в одних випадках та сама довгота з повним перериванням, а в інших — третя довгота (з неповним перериванням); відмінність між цими випадками не пояснюється самим латиським мовним матеріалом, але, як показує порівняння латиської мови передусім із литовською, відмінність між довготою з повним перериванням і третьою довготою (з неповним перериванням), що збереглася в ліфляндських говірках А, але втрачена в курляндських говірках, де обидва ці види довготи злилися в одну довготу з повним перериванням, ґрунтується на давніх долатиських розрізненнях видів довготи та місця наголосу. Приклади буде наведено нижче, коли я говоритиму про походження загальнолатиських видів довготи.

У давніх односкладових словах курляндській тривалій довготі в ліфляндських говірках А відповідає в одних випадках та сама довгота, а в інших — третя довгота; наприклад, курляндським словам tâ ˙ця˙, mès ˙ми˙, jûs ˙ви˙ відповідають і в ліфляндських говірках А tâ, mès, jûs, але, наприклад, при курляндських tâ ˙цього˙, род. відм. (Біленштейн наводить також tâ зі знаком питання) tû, tâs, mûs, jûs, у ліфляндських говірках А ми знаходимо: tâ, tû, tâs, mûs, jûs.

Пояснення цих випадків буде подано значно нижче. Курляндській довготі з повним перериванням у давніх односкладових словах у ліфляндських говірках А загалом відповідає третя довгота, наприклад, курл. kû (у Біленштейна також kû за певного вживання) = ліфл. А kû, курл. tai (а також tai в частині говірок) = ліфл. А tai, курл. jai (а також jai в частині говірок) = ліфл. А jai; але курляндському trīs «три» відповідають у ліфляндських говірках А trīs (пояснення цього винятку див. нижче).

Відмінність виду давньої довготи в непершому складі слів у ліфляндських говірках А здебільшого, як я вже зауважив, визначена лише у Шмідта. У непершому складі простих слів у Шмідта загалом розрізняються два види давньої довготи: тривала та з повним перериванням; третю довготу в непершому складі простих слів із давньою довготою Шмідт зазначає лише для дифтонгів ai, ei, ii у закінченнях дав. відм. одн. іменників, наприклад, у malai, mâtei, sirdi, хоча «у розмові старий», за словами Шмідта, «усі ці три форми замінюються коротким голосним i» (тобто формою на i?), а замість -ii молоде покоління також зазвичай вимовляє -i, наприклад, sirdi. Тривалу якість довготи в непершому складі простих слів у говірці Шмідта ми знаходимо, зокрема, перед j — як збереженим, так і зниклим, — а також перед плавними й носовими приголосними; у тих самих випадках, як бачимо, тривала довгота трапляється і в північно-західних курляндських говірках, але між цими говірками та говіркою Шмідта все ж існують певні відмінності в умовах утворення тривалої довготи в таких випадках. Усі довгі голосні в непершому складі простих слів як перед j, збереженим або зниклим, так і перед

197

носовими і плавними приголосними, у говірці Шмідта мають тривалу довготу. Сюди належать такі випадки у Шмідта: закінчення місц. відм. одн. ч. іменників, напр., malā, bedrē, būri, sirdī, tirgū;²⁹ закінчення відмінкових форм прикметників означених, напр., labais (де ai походить від āi, див. вище), labā, labās; похідні іменники з основами на -tāja-, -āja-, -ēja-, напр., mācītās (-āš із -ājš), род. відм. mācītāja; arāš (-āš із -ājš³⁰), род. відм. arāja; gājēš (-ēš із -ējš), род. відм. gājēja³¹; похідні дієслівні основи теп. і мин. часу, що містять у суфіксі голосні ā, ē, i перед j, напр., у raudāju, sēdēju (мин. час), skaitīju (мин. час); закінчення 1-ї особи множ. ч. мин. часу на -ām, напр., у devām, staigājām; закінчення дав. відм. множ. ч. іменників на -ām, -ēm, напр., у malām, mātēm; прислівник prūjām «геть, геть», сполучник ēkām «перш ніж» (останнє Шмідт зазначає як слово з літературної говірки, але, напр., у Білленштейна ēkām із коротким а); похідні імена з основами на -āna-, -īna-, напр., dzāltānc (кінцеве c походить від s після n)³², cēmīc (-īc із -īns), род. відм. cēmīna; іменник vagārs «староста» (з літературної говірки, за Шмідтом).

Дифтонги ē та ū в ненаголошеному складі простих слів у говірці Шмідта за тих самих умов також мають тривалу довготу, але не в усіх випадках. У позиції перед j, що зберігся або зник, дифтонги ē та ū ненаголошеного складу простих слів у прикладах Шмідта мають лише тривалу довготу, а саме в закінченнях відмінкових форм прикметників на -ē, -ū, -ūs, напр., у labē, labū, labūs, і в похідних дієсловах на -ūju, напр., у streipūju, zvā rāju та ін.; проте ē та ū перед носовими й плавними приголосними словотворчих суфіксів³³ у Шмідта позначені тривалою довготою загалом лише в тих випадках, коли попередній склад має довготу з повним перериванням; тоді як за відсутності цієї умови ē та ū таких суфіксів у говірках Шмідта мають довготу з повним перериванням (див. статтю Шмідта, с. 8). Порівн., напр., з одного боку, такі випадки, як aigāns, dzēēns, ēdēns (Шмідт, с. 8, друкарська помилка); ābūls, kūdūls, ūzūls, vītūls, а з іншого боку, напр.: dzāltūnc (dzāltūnc – О. П.) gāūne, magūne, mākūnis; jaūtājēne, kamēnc, nesēni, dzānūls, pūpūls (хоча в kamūls чомусь спостерігається тривала довгота).

Ми бачимо, що в північно-західних курляндських говірках, напр., у Баара, довгота ненаголошеного складу простих слів сама по собі є довготою з повним перериванням, як і в інших говірках Курляндії, і що тривала довгота довгих голосних і дифтонгів ē, ū (а в одному відомому мені прикладі й дифтонга ai) ненаголошеного складу простих слів спостерігається в цих курляндських говірках лише в

²⁹ У закінченнях місц. відм. множ. ч. іменників у говірці Шмідта — довгота з повним перериванням (див. нижче), напр.: malās, bedrēs тощо; у Баара тривала довгота в цих закінченнях пояснюється, як я вже казав, впливом аналогії.

³⁰ Відмінність між цим -āš із -ājš, -ājš і -āis із -ājs, -āis у називному відмінку означених прикметників пояснюється, імовірно, тим, що на називний відмінок однини іменників з основами на -tāja-, -āja- впливало āj, із j перед голосним в основі інших відмінків.

³¹ В одному випадку, а саме у слові virsājai, тобто virsājai «верес», у Шмідта чомусь позначена довгота з повним перериванням (друкарська помилка?).

³² Літера ā у Шмідта позначає «ē відкрите.

³³ Давальний відмінок множини іменників чоловічого роду в говірці Шмідта закінчується не на -ēm, а на -īm.

198

у позиції перед j, що зберігся або зник, і перед плавними та носовими приголосними; тому безсумнівно, що тривала якість довготи в усіх цих випадках зумовлена тут фонетичним впливом з боку j, плавних і носових приголосних. Але в говірці Шмідта тривала довгота ненаголошеного першого складу простого слова трапляється не лише тоді, коли довгі голосні та частина дифтонгів ē і ū стоять перед j, що зберігся або зник, і перед плавним чи носовим приголосним, а й в інших випадках.

Так, у Шмідта тривалу довготу засвідчено в іменниках на -iba, -ēs (з -ētis), жіночого роду -ēte, -īc (з -itis), жіночого роду -ite, -nēks, жіночого роду -nica, наприклад, у ticība, vāce, krēvēte, brālīc (род. відм. brālīša), saimnēks, saimnīca; у кінцевому складі основ прикметників і дієприкметників активного стану теперішнього й майбутнього часу, наприклад, у vārdīc, tākuš (де š походить з основи інших відмінків), nākīt, nākšūt, zinīt; у закінченні -āt 2-ї особи множини минулого часу, наприклад, у devāt, staigājāt. Тривалу довготу давнього дифтонгічного сполучення в ненаголошеному першому складі простих слів Шмідт позначає, наприклад, у cāturtais, cēkurzis «шишка», titīlbis (назва птаха).

Довготу з повним перериванням у ненаголошеному першому складі простих слів Шмідт визначає в прикметниках на -āc (жіночий рід -āda), -āks, -īgs, -aine та в іменниках на -ainis, наприклад, у dazāc, labāks, pēdīgs, bābarainc, kukaīnis, tāvainis; у похідних дієслівних основах на -ā-, -ē-, -ī-, -ū- у позиціях не перед j, наприклад, у gaidāt, raudāšana, ecēt, ecēksas, adīt, adīklis, vaizūt; у закінченні зворотної форми дієслів, дієприкметників та іменників, наприклад, у kaunūs, kaunēs, kaunatēs, kaunatēs, kautūs (сушин), kaunūtēs (наз. відм. мн. ч. дієприкметника теперішнього часу), kaušanās; у закінченнях місцевого відмінка множини, наприклад, у gaidūs, malās, bedrēs, sirīdīs; у таких іменниках, більшою чи меншою мірою поодиноких за способом творення, як-от: apūgs; balūdis galūda; valūda; tū kstūc і tū kstūš, valūdze; putraims та ін. Довготу з повним перериванням давнього дифтонгічного сполучення в ненаголошеному першому складі слів Шмідт указує, наприклад, у parapāde, skabārga.

Отже, безсумнівно, що відмінність між тривалою довготою та довготою з повним перериванням у ненаголошеному першому складі простих слів у говірці Шмідта в багатьох випадках не залежить від фонетичного впливу сусідніх звуків у слові, тобто ґрунтується на давніх відмінностях у якості довготи таких складів (див. нижче). Отже, і там, де в цій говірці в таких самих складах ми виявляємо тривалу довготу перед j, носовим або плавним приголосним, слід (зазначити — О. П.) різні випадки, коли тривала якість замість довготи з повним перериванням зумовлена впливом j, носового або плавного приголосного, і випадки іншого типу, коли збереглася та довгота, яка сама собою мала б бути тривалою в говірці Шмідта в ненаголошеному першому складі простих слів. Тому щодо закінчення 2-ї особи множини минулого часу на -āt, наприклад, у devāt, не можна стверджувати, що тривала якість довготи виникла тут під впливом форми 1-ї особи множини на -ām, наприклад, у devām; далі ми побачимо, що в обох випадках -ā набула тієї довготи, яка в говірці Шмідта мала змінитися на тривалу в ненаголошеному першому складі простих слів.

199

У певних випадках кореневий склад слова в другій частині словосполучення подібний до ненаголошеного першого складу простих слів за умовами виникнення тривалої довготи в говірці Шмідта. Йдеться саме про власне складні слова, що містять або поєднання іменних основ, або сполучення нефлективного слова з основою іменника, але не про злитноскладні слова, утворені поєднанням прийменників із дієсловами та прикметниками. У тих випадках, коли кореневий склад слова, що виступає в другій частині таких складних слів, окремо, у самостійному слові, має довготу з неповним перериванням, у говірці Шмідта вона змінюється на тривалу довготу, коли вживається в другій частині цих складних слів. Сюди належать, наприклад, такі випадки, як agrēcīs, ēgūcīs — пор. rūka; gaidauc, kaklauč, пор. aūc (тобто aūts)³⁴; mataūkla, пор. aūkla; paspārne «сховище» (за Біленштейном, «Raum unter dem Flügel»), пор. sparni «крила» (див. у Шмідта, с. 8–9)³⁵.

Але довгота з неповним перериванням зберігається без змін у другій частині слів, злитих за значенням, та в похідних від них, наприклад, в appūstēs (з atspūstēs), aizmirfst (хоча просте дієслово *mifst «забувати» не вживається), aizmašfigs, ēslips, ēskibs та ін. Відмінність між цими двома типами нескладних слів щодо якості довготи в кореневому складі другої частини в говірці Шмідта, мабуть, пояснюється тим, що в словах, злитих за значенням, головний наголос колись продовжував зберігатися в латиській мові на кореневому складі другого слова, тоді як закон відносного наголосу першого складу слова вже діяв. Так само в словах, злитих за походженням, у говірці Шмідта без змін зберігається довгота з неповним перериванням у кореневому складі другого слова, хоча цей склад не має головного наголосу, наприклад, у paldēs «дякую» (за paldēs, із головним наголосом на другому складі, див. нижче).

У курляндських говорах у всіх цих випадках (як у злитих, так і у власне складних словах) у кореневому складі другої частини нескладного слова виступає довгота з повним перериванням; у цій курляндській довготі в наведених випадках могли злитися два типи довготи, які в говірці Шмідта розрізняються як довгота з неповним перериванням і тривала довгота, адже й у ненаголошеному першому складі простих слів курляндська довгота з повним перериванням відповідає, зокрема, тривалій довготі в говірці Шмідта. Що ж до нескладних слів, у другій частині яких міститься слово, що при самостійному вживанні має тривалу довготу кореневого складу, то серед прикладів у Шмідта, щоправда дуже нечисленних, я знаходжу збереження цієї довготи без змін і в другій частині навіть власне злитих слів, наприклад, у

³⁴ Однак незрозуміло, чому в Шмідта в prēkšauc виникла довгота з повним перериванням.

³⁵ Шмідт помилково виводить слово adēne «корова, яка телиться через рік» з at+dēna (при цьому походження значення залишилося б незрозумілим); насправді друга частина слова adēne, звичайно, споріднена з литовським dēni «вагітна, тільна». dēninga «вагітна на зносинах» у словнику Кошевича (пор. у LDW Куршата «dēna d. diena trächtig») має, гадаю, давню тривалу довготу, тобто таку, що виникла не в словоскладанні (див. нижче про подібні випадки). Також безсумнівною мені здається думка Шмідта, що слово adēni «яриця» утворене з at+dēna; Ульман при adēni, adēnis наводить також adini і вказує на литовське adia.

200

pasaule, пор. saūle; не лише у словах злитих, напр., у pazīt, пор. zīt; також і в курляндських говорах у всіх цих випадках, як я казав, довготривала довгота. Отже, слід думати, що кореневий склад із довготривалою довготою або вживання слова в другій частині власне складного слова має в латиській мові значний наголос (а в словах злитих зберігає колишній повний наголос), бо інакше ми очікували б тут такої самої зміни довготривалої довготи, як і в непершому складі простих слів, а саме довготи з повним перериванням як у курляндських говорах, так і в говорі Шмідта. Нарешті, у тих непростих словах, друга частина яких утворена від слова, що в кореневому складі має довготу з повним перериванням у говорі Шмідта, ця довгота зберігається тут у другій частині слів злитих і власне складних, напр., у atraūgātēs, ēgāivis, raūgātēs, gāiva; у курляндських говорах у цих випадках також маємо довготу з повним перериванням.

Лінде визначає якість довготи в непершому складі слів лише щодо довгих голосних наприкінці слів, а саме в закінченнях місц. відм. одн. іменників, у закінченнях 2-ї ос. одн. і 3-ї ос. теп. часу похідних дієслів з основами на -ā, -ē, -i та в кінцевому -ā означених прикметників, тобто загалом у деяких із тих випадків, коли після довгого голосного зникло j. За визначенням Лінде, довгі голосні в цих закінченнях мають третю довготу («низхідну» за Лінде), напр., у kūt (місц. відм.), mazgā (2-га ос. одн. і 3-тя ос. теп. часу), labā (наз. відм. одн. жін. р. і род. відм. одн. чол. р.); отже, говір Лінде в таких випадках відрізняється від говору Шмідта.

Нейланд у другій статті згадує це спостереження Лінде й не висловлює заперечень, через що можна думати, що й у говорі Нейланда кінцеві довгі голосні в непершому складі слів перед зниклим j мають ту саму третю довготу.

Також у самого Ендзелінса в латиському тексті його статті третю довготу («низхідну» за Ендзелінсом) позначено як у цих випадках, так і в деяких інших, однорідних із ними, де у Шмідта маємо довготривалу довготу, а саме у формах означених прикметників на -ās та в закінченнях дав. відм. мн. на -ām, -ēm, хоча треба мати на увазі, що Ендзелінс, як він сам каже, не може впевнено розрізнити в ненаголошеному складі довготривалу й «низхідну» вимову й в одному з приміток зазначає, що не може точно визначити, чи є в закінченнях місц. відм. одн. іменників довготривала чи «низхідна» вимова, напр., у namā, irē (у тексті статті, однак, позначає в цих випадках «низхідну» вимову, тобто третю довготу). Але в говорі Пелекса довгі голосні в закінченнях місц. відм. одн. іменників мають довготу з повним перериванням, напр., у namā, lejā; і та сама довгота в цих закінченнях відома зі спостережень Шмідта над говорами, хоча в його рідному говорі в цих закінченнях, як ми бачили, є довготривала довгота. Крім цих випадків, якість довготи непершого складу простих слів позначена у Пелекса й Ендзелінса (в останнього — безпосередньо в тексті статті) у закінченнях зворотної форми дієслів і дієприкметників, а в Ендзелінса також і в закінченнях

201

місц. відм. мн. іменників, причому в обох формах визначено саме довготу з повним перериванням; такий самий тип довготи, як я казав, існує в цих випадках і в говорі Шмідта.

Для визначення якості довготи в кореневому складі другої частини непростих слів Нейланд, Лінде й Пелекс не подають матеріалу. У латиському тексті статті Ендзелінса позначено якість довготи кореневого складу в другій частині слів злитих; у цьому положенні я знаходжу в Ендзелінса лише знаки довготривалої довготи й довготи з повним перериванням, але не знак третьої довготи. Довготривалу довготу в такому положенні позначено як у випадках, коли друга частина злитого слова має і в окремому вживанні ту саму довготу кореневого слова, напр., у atžīdams, так і в тих випадках, коли ця частина, принаймні в словах, злитих за складом, сама по собі, в окремому вживанні, має третю довготу, напр., у pēslējās (пор. slēju, мин. час дієслова slēt) izkŗīt (пор. kŗītu, теп. час дієслова krist); у Шмідта в випадках другого типу зберігається, як бачимо, третя довгота. Довготу з повним перериванням у кореневому складі другої частини слів злитих позначено в Ендзелінса там, де ця частина як окреме слово має ту саму довготу, напр., у uzstājās (пор. stāju)³⁶, і де, як бачимо, та сама довгота є також у говорі Шмідта.

Досі я вказував на вживання різних видів давньої довготи в ліфляндських говорах A та на співвідношення цих видів із давньою довготою в курляндських говорах. Що стосується латиських нових дифтонгів і дифтонгічних сполучень перед приголосним, що виникли внаслідок утрати короткого голосного після j, v, плавного або носового приголосного, то в курляндських говорах, як я вже казав, вони мають довготу з повним перериванням як у першому, так і в непершому складі слів; нові дифтонги наприкінці слів у частині курляндських говорів також мають, як ми бачили, ту саму довготу, тоді як у північно-західних говорах Курляндії вони набувають експіраторно-нисхідної якості. У ліфляндських говорах A у всіх випадках є третя довгота, яку позначає саме Ендзелінс, нерідко Шмідт і в окремих прикладах Лінде. Напр., курл. aūzas = ліфл. A aūzas (пор. литов. āvižos), курл. birkauš (пишуть birkaws), род. відм. birkava = ліфл. A birkāts, род. відм. birkava; курл. діал. naū = ліфл. A naū; курл. gaŕs = ліфл. A gaŕs; курл. naŕns = ліфл. A naŕns; курл. arum̄s = ліфл. A arum̄s та ін. Дифтонгічні сполучення наприкінці слів, як давні, так і нові, і в ліфляндських говорах A, принаймні у Шмідта й Нейланда (див. вище), як і в курляндських говорах, мають експіраторно-нисхідну якість (в Ендзелінса, як я казав, вона не відрізняється від третьої довготи, названої ним «низхідною вимовою»), напр., у kur (давнє дифтонгічне сполучення), kām (нове дифтонгічне сполучення).

До ліфляндських говорів, у яких розрізняють три види довготи в довгих голосних, дифтонгах і дифтонгічних сполученнях, належить і той говір, у якому Крумберг провів спостереження та повідомив їхні результати

³⁶ На с. 110 статті Ендзелінса pazīt, тобто за моїм позначенням видів довготи pazīt, замість очікуваного pazīt (тобто за моїм позначенням pazīt), є, однак, друкарською помилкою.

202

досліджень у кількох статтях, опублікованих у «Журналі Латиського літературного товариства» у 1873 і 1881 рр.³⁷, але почасти за вживанням, почасти за природою, розрізнення трьох видів довготи в говірці Крумберга не таке, яке відоме нам із ліфляндських говірок А.

Крумбергу наука завдячує тим, що він першим указав на існування в латиській мові трьох довгот («тонів»), тобто трьох видів довготи, і спонукав Нейланда, Лінде та інших досліджувати три латиські довготи в інших говірках. У заголовках статей Крумберга місцем проживання автора в 1873 році, а в 1881 році — його колишнім місцем проживання, названо Valmērmuiža (Wolmarshof) у Ліфляндії, проте в самих статтях Крумберг не вважає за потрібне точно визначити місцевості, де проводив свої спостереження, оскільки гадав, що зазначене ним розрізнення трьох «тонів» властиве латиській мові загалом; тому він вважав неправильними й помилковими в багатьох випадках міркування Ульмана, а також Нейланда про відмінності в «тоні». Утім, ані Нейланд (у першій статті), ані Лінде також не замислювалися над діалектними відмінностями в самій мові щодо видів латиської довготи.

Крумберг визначив у латиській мові такі три довгі «тони»: 1) «алфавітний тон»: «Vocallaut, wie beim Lesen des Alphabets», 2) «висхідний тон»: «vom alphabetischen Ton abschwenkend, wie beim Aufziehen einer angeschlagenen tönenden Saite sich etwas hinaufschwingend», 3) «низхідний тон», коротший: «vom alphabetischen Laut ausgehend zum Kurzlaut jäh abfallend und tonlos schliessend, wie beim plötzlichen vollen Nachlassen einer angeschlagenen tönenden Saite».

Зіставивши приклади, наведені Крумбергом у дуже значній кількості, з прикладами Шмідта, Ендзелінса, Нейланда, Лінде та Пелекса, я роблю такі висновки щодо співвідношення трьох видів довготи в ліфляндській говірці Крумберга, з одного боку, і в ліфляндських говірках А — з другого. Спочатку зупинимося на першому складі (тобто під наголосом) простих багатоскладових слів і на односкладових словах. «Висхідний тон» у Крумберга в цьому положенні зазвичай відповідає за вживанням довготі з повним перериванням у ліфляндських говірках А, хоча, слід гадати, відрізняється від неї за природою, оскільки, визначаючи «висхідний тон», Крумберг не згадує про переривання, утворюване змиканням голосових зв’язок. Напр., у таких словах, що мають у першому складі в ліфляндських говірках А довготу з повним перериванням, у Крумберга позначено «висхідний тон», який я позначаю знаком ˇ (у тому самому значенні ˇ і в статтях Крумберга 38): āda, ārt, aūgt, aūst «ткати», bārt, bēgt, bīties, biaūt, bŭrbulis, bŭt, caūne, ceft, dēgs, defis, dēt, dzēdat, dzērt, dzīvs, ēst, gailis, gaīva, graūzt, grūzt, īgt, jāt, jaūns, jūsta, kāils, kāīns, kāuss, kaūt «заколювати, бити», knēbt, krēls «крісло», lācis,

³⁷ Magazin. 1873. XV Band. Zweites Stück. 1881: XVI Band. Zweites Stück.

³⁸ У словнику Крумберга замість знака ˇ вжито ˘; я не використовую цей знак, бо ˇ позначаю пом’якшення приголосних.

203

laist, lēt (довготу з повним перериванням у цьому слові позначено в Лінде та Енделінса; у Шмідта leēt — друкарська помилка замість leēt, тобто lēt, як видно з наведеної Шмідтом форми минулого часу: lēju, тобто lēju), lētus, līt, lūks, mācēt, mērs, mīksts, mījzt, mīt «міняти», naids, nauda, nirt, paņnala, pēda, pētis, peit, pīt, plaņs, plaūkt, prēks тощо (інші приклади див. нижче).

Рідко трапляються випадки, коли «висхідний тон» у першому складі в Крумберга відповідає тривалій довготі ліфляндських говірок А; ще рідше за такого положення «висхідний тон» перед приголосним (не в односкладових словах, що закінчуються на дифтонг і дифтонгічні сполучення, див. далі) відповідає третій довготі ліфляндських говірок А. До таких винятків належать, напр.: bau̯rīt при bau̯rīt у Нейл., Ендз., Шм.³⁹; dāvāt і dāvana, dāvāt у Е., Ш. та dāvana у Е.; gai̯nāt, gai̯nāt у Ш.; grūt, grūt у Ш.; krīts «крейда», krīts у Пел. і Ш.; lēms, lēms у Ш.; mānīt (пор. mīt «міняти»), mainīt у Е. і Ш.; smaīdīt, smaīdīt у Ш.; slaūcītēs, slaūcit у Е., Ш.; tulīn, tūlin у Ш.; lēvars, при lēvars (lāvars) у Ш.; plaicēt, placēt у Е. і Ш.; rūns, rūns у Ш.; rēkšava, rēšava у Ш.; taūre, taūre у Ш.; tūls, tūls у Ш.

Ці випадки загалом однорідні з тими, де різниться якість довготи першого складу того самого слова і в окремих ліфляндських говірках А; приклади я наводив вище. Сюди ж належать, зокрема, peidēt, raidīt, stīga у Шмідта, тоді як у Енделінса — peidet, raidit, stīga; з останніми узгоджуються також peidē, raidīt, stīga у Крумберга⁴⁰.

«Висхідний тон» іншого походження Крумберг позначив у деяких випадках в односкладових словах, які в закінченні мають або дифтонг на i, u (старий і новий), або дифтонгічне сполучення (старе і нове), там, де в ліфляндських говірках А наявна третя довгота дифтонга на i, u та експіраторно-низхідна якість дифтонгічного сполучення; напр., у словах tai, jau, tēw, sēw, тобто teū, seū (але в nau якість «тону» не позначено), kuŗ, aŗ, uņ, там (але у формі 3-ї особи, що закінчується дифтонгічним сполученням, напр. у waŗ, тобто var, якість «тону» не позначено).

«Алфавітний тон» у Крумберга, який я позначаю знаком ˉ (той самий знак у Крумберга в списку слів), за природою, звичайно, відповідає тривалій довготі ліфляндських говірок А, а «низхідний тон», який я позначаю знаком ` (у Крумберга в списку слів також ˋ), за природою однорідний із третьою довготою ліфляндських говірок А; до того ж, як можна гадати на підставі визначення, даного Крумбергом цьому тону (див. вище), це, очевидно, саме довгота з неповним перериванням, тобто з двома вершинами: тон, у якому на слух помітне круте падіння, спадання, може, як мені здається, бути лише довготою з двома вершинами — головною на початку й другорядною наприкінці (хоча Крумберг не згадує про другу вершину). По

³⁹ Якість довготи першого складу в словах, наведених мною тут із ліфляндських говірок А, позначаю так, як зазначено у Шмідта.

⁴⁰ «Висхідний тон» Крумберг позначив, зокрема, у словах tēм, tām (tēm, tām), давального відмінка множини; якість довготи в цих місцевих формах мені невідома для ліфляндських говірок А (у курляндських говірках — tēm, tām).

204

За кількістю цей «тон» у Крумберга коротший за два інші; пор. в Ендзелінса визначення кількості «низхідної вимови». За вживаністю, однак, «алфавітний» і «низхідний» тони в Крумберга відрізняються від відповідних їм за природою різновидів довготи в лівонських говорах А, а саме — у першому складі простих слів і в односкладових словах. Кожен із цих двох «тонів» уживається відповідно як до тривалої довготи, так і до третьої довготи лівонських говорів А, залежно, отже, від різниці в певних умовах. Відмінність цих умов (яку я відкрив не одразу) дуже проста, а саме: «алфавітний тон» у першому складі простих слів і в односкладових словах, відповідно як до тривалої, так і до третьої довготи лівонських говорів А, реалізується фонетично, коли звук або звукосполучення, отримані з тим і другим видом довготи, стоять перед дзвінким приголосним — шумним або сонорним; а в іменах із дзвінким приголосним у другому складі основ його перенесено також і до форми називного відмінка однини на -s, де дзвінкий приголосний, після якого випав короткий голосний, опинившись перед s, ставав глухим. «Низхідний тон» у першому складі простих слів і в односкладових словах у Крумберга, відповідно як до третьої, так і до тривалої довготи лівонських говорів А, з’являється тоді, коли звук або звукосполучення, отримані з тим і другим видом довготи, стоять не перед дзвінким приголосним, тобто або перед глухим приголосним (із зазначеним вище винятком), або в кінці односкладового слова. Це правило, яке застосовується, зокрема, і до запозичених слів, я перевірив на всіх численних прикладах, наведених Крумбергом для розрізнення «тонів», і єдиний виняток трапився мені у слові mēs «ми», у якому з якоїсь причини маємо «алфавітний тон», а не «низхідний», як можна було б очікувати за сформульованим мною правилом, хоча у jūs «ви» в Крумберга «низхідний тон», згідно з цим правилом (у лівонських говорах А і курляндських говорах mēs та jūs). Іншим винятком було б запозичене drēskambaris із «алфавітним тоном» перед глухим приголосним (див. у словнику Ульмана drehskambaris, тобто drēskambaris, «Dresskammer, Sakristei»), але це слово в такому звуковому вигляді надійшло до цього діалекту з іншого діалекту (з церковної мови). У складних словах у Крумберга «низхідний тон» першої частини зберігається й тоді, коли вона стоїть перед дзвінким приголосним на початку другої частини; про це свідчать, наприклад, слова, у першій частині яких є прийменникові префікси nì- (пор. прийменник nì = nū у лівонських говорах А) та ē- (пор. ē- в Ендзелінса і в деяких випадках у Шмідта; хоча звичайно в прикладах у Шмідта, а часто й в Ендзелінса, ē-), які мають «низхідний тон», зокрема й перед дзвінкими приголосними, наприклад у nì·vads, ēgaiva, ēgūt. З цієї ж причини Крумберг пише, наприклад, Vàczeme (хоча й зауважує, що тут c звучить як d), оскільки vàcis має «низхідний тон», відповідно, за сформульованим мною правилом, до тривалої довготи перед глухим приголосним у говорі Шмідта (див. у Шмідта vâcēs). Але «алфавітний тон» у першій частині складного слова змінюється на «низхідний», коли вона стоїть перед глухим приголосним на початку другої частини складного слова; принаймні,

205

прийменниковий префікс ра̄г- (пор. у Шмідта прийменник pā⁴¹), який зберігається в такому вигляді перед голосним і перед дзвінким приголосним, змінюється на ра̄г- перед глухим приголосним, наприклад, pārasmins, pārlūkūt, але, наприклад, pārkaras, pārteikt.

Щоб пояснити сформульоване мною правило щодо вживання в Крумберга «алфавітного» та «низхідного тону» в першому складі простих слів і в односкладових словах, наведу кілька прикладів, помістивши в дужках відповідні слова лівонських говорів А.

1) «Алфавітний тон»:

alga (alga Нейл., Эндз., Шм.), aūzas (aūzas Н., Э., Ш.), bārda (bārda Э., Ш.), bērzs, род. пад. bērza (bērzs Э., Ш.); bēzs, род. пад. bēza (bēzs Н., Э., Ш.); brālis (brālis Н., Э., Ш.), būda (būda Н., Э., Ш.), cēms (cēms Н., Э., Ш.), cīrulis (cīrulis Э., Ш.), dārzs, род. пад. dārza (dārzs Линде, Э., Ш.), dēvs, род. пад. dēva (dēvs Н., Л., dēs, род. пад. dēva, Ш.), draugs, род. пад. drauga (draugs Н., Э., Ш.), dūmi (dūmi Э., Ш.), dūbe (dūbe Н., Э., Ш.), dvīnis (dvīnis Н., Э., Ш.), dzērve (dzērve Э., Ш.), ērms (ērms Э., ārms Ш.), ērglis (ērglis Э., Ш.), ēva (ēva Н., Э., Ш.), gādāt (gādāt Э., Ш.), grīda (grīda Н., Э., Ш.), gūds, род. пад. gūda (gūds Н., Э., Ш.), gūvs, вин. пад. gūvi (gūvs Н., Э., gūs, вин. пад. gūvi Ш.), īre (īre Ш.), īrēt (īret Э.), jaūdāt (jaūdāt Э., Ш.), jēga (jēga Э., сравн. jēgt Ш.), jūra (jūra Э., Ш.), kāja (kāja Э., Ш.), kāūdze (kāūdze Э., Ш.), kāūls (kāūls Л., Э., Ш.), krēvs (krēvs Л., krēus, род. пад. krēva Ш.), lāūdis (lāūdis Э., Ш.), lēls “великий” (lēls Н., Л., Э., Ш.), līdz (līdz Э., Ш.), māja (māja Э., Ш.), mēgs, род. пад. mēga (mēgs Э., Ш.), mēnesis (mēnesis Э., Ш.), mīlēt (mīlēt Э., Ш.), nēvāt (nēvat Э.), nēzēt (nēzēt.), pēns (pēns Н., Л., Э., Ш.), plēns (plēnc Ш.), prēde (prēde Э., Ш.), raibs, род. пад. raiba (raibs Н., Л., Э., Ш.), rāms (rāms Э., Ш.), raūdzīt (raūdzīt Ш., raūdzītes Э., сравн. acu raūgs Н.), rūbs, род. пад. rūba (rūbs Л., Э., Ш.), sārms (sārms Э., Ш.), saūle (saūle Э., Ш.), sērga (sārga Ш.), sēns (sēns Н., Э., Ш.), sēva (sēva Л., Э., Ш.), snēgs, род. пад. snēga (snēgs Н., Э., Ш.), spārns (spārns Э.), stāvēt (stāvēt Пелекс, Э., Ш.), straūme (straūme Ш.), sūds, род. пад. sūda (sūds Э., Ш.), skēle (skēle Э., Ш.), sūni (sūni Э., Ш.), tēvs (tēvs Н., Э.), tās, род. пад. tāva, tirs (tīrs Л., Э., Ш.), ūgle (ūgle Ш.), ūla (ūla Ш.), vārds, род. пад. vārda (vārds Л., Э., Ш.), vārna (vārna Э., Ш.), vēgls (vēgls Э., Ш.), vile “облямівка” (vile Н., Л., Э., Ш.), vīli, вин. пад., П.), virs (virs Л., Э., Ш.), zāzds, род. пад. zāzda (zāzds Э., Ш.), zēma (zēma Э.), zīle “синиця” (zīle Л., Ш., у Э. для zīle не вказано значення), zīle “жолудь” (zīle Л., Ш. і zīle Ш.), zūbs, род. пад. zūba (zūbs Л., Э., Ш.), zāvas, zāvāt (zāvas Э., zāvātes Ш).

2) «Низхідний тон»:

aūst «розквітати» (aūst Н., П., Ш), baiss (bālss Э., Ш.), bārt (bārt Н., Л., Э., Ш.), bērt (bērt Н., Л., Ш.), brēsma (brēsma Э., Ш.), brēkt (Н., Л., Э., Ш.), cēst (cēst Э., Ш.), cūka (cūka Э., Ш.), cūska (cūska Э., Ш.), drāzt⁴² (drāzt Э., Ш.),

⁴¹Але pār у pārdōt у Шмідта й Ензелінца.

⁴²У подібних випадках я писатиму z, а не s за походженням.

206

drīkstēt (drīkstēt H., Э., Ш.), drūss (drūss H., Э., Ш.), dvēsele (dvēsele Э., Ш.), dzīt "гнати" (dzīt Ш.), ēka (ēka Э., Ш.), ērce (ērce Ш.), ēsms (ēsms Э., Ш.), grēzt "крутити" (grēzt Э., Ш. і grēzt Ш.), grūts (grūts Э., Ш.), gūt (gūt Ш.), īpaši (īpašs Э., Ш.), jēgt (jēgt Ш.), jūsu (jūs Э., Ш.), jūks (jūks H., Э., Ш.), kā "скоро" (kā H., Л., Э., Ш.), kārkls (kārkls Э., Ш.), kārt (kārt Л., Э., Ш.), kasēt "кашляти" (kasēt Ш.), kāst "проціджувати" (kāst Ш.), kaukt (kaukt H., Л., Э., Ш.), klēgt (klēgt Э., Ш.), kū (kū Ш.), krēpes "грива" (krēpes H., Э., Ш.), krēsla "сутінки" (krēsla H., Э., Ш.), kūsis (kūsis Ш.), lāpīt (lāpīt Э., Ш.), lēts (lēts Л., Э., Ш.), lēks (lēks Л., Э., Ш.), lēpa (lēpa H., Л., Э., Ш.), lēss (lēss Э., Ш.), lūpa (lūpa Э., Ш.), lūsis (lūsis H., lūsa Ш.), lūks "дуга" (lūks H., Л., Э., Ш.), lūks "цибуля" (lūks H., Л., Ш.), māsa (Э., Ш.), māte (H., Л., Э., Ш.), mērkt (mērkt H., Л., Э., Ш.), mētāt (mētāt Э., Ш.), mēts (mēts Л., Э., Ш.), mēsa (mēsa Э., Ш.), mīt "топтати, м’яти" (mīt Л., Э., Ш.), nākt (nākt Э., Ш.), nāsis (nāsis Э., Ш.), nēks (nēks H., Л., Э., Ш.), nū (nū H., П., Э., Ш.), pē (pē П., Э., Ш.), pēci (pēci Э., Ш.), pērkūns (pērkūns Э., Ш.), pērt (pērt H., Л., Э., Ш.), prāts (prāts Э., Ш.), pūst (pūst H., П., Э., Ш.), pūt (pūt H., П., Э., Ш.), rāt (Л., Э., Ш.), rēkt (rēkt Ш.), rēksts (rēksts Э., Ш.), rīkle (rīkle Э., Ш.), rīka (rīka Э., Ш.), sārts "багаття" (sārts Л., Ш.), sēt (sēt Л., Э., Ш.), sēta "паркан" (sēta Э., Ш.), sēks (sēks Л., Э., Ш.), slēpt (slēpt Э., Ш.), slēt (slēt Ш.), spēks (spēks Э., Ш.), spēt (spēt Э., Ш.), strauts (strauts Ш.), sūkt (sūkt Л., Ш.), šķīt (šķīt Ш.), šūt (šūt Э., Ш.), tā "ця" (tā Л., Ш.), tā "цього" (tā Л., Э., Ш.), tārps (tārps Л., Э., Ш.), tīks (tīks Л., Э., Ш.), trīset (trīset Ш.), trīt (trīt Э., Ш.), tūks­tūts (tūkstūts Ш.), ūpis (ūpis Ш.), ūtrs (ūtris і ūtris Ш.), vākt (vākt Ш.), vārpa (vārpa Э., Ш.), vārti (vārti Э., Ш.), vērpt (vērpt Л., Э., Ш.), vērt (vērt Ш.), vētīt (vētīt Л., Э., Ш.), znūts (znūt Ш.), zūss (zūss Э., Ш.), zvēgt (zvēgt Э., Ш.), žūpa (žūpa Ш.).

В окремих випадках "алфавітний" і "низхідний" тон у першому складі простих слів трапляється там, де для ліфляндських говорів A відома довгота з повним переривом. Напр.: dēt, але у Ш. dēt (з літературного діалекту); krāpt, але в Э. і Ш. krāpt; krēpāt, але у Ш. krāpat; rēva, але у Ш. rēva; siki, але у П. і Ш. sīks; skūpstīt, але у Ш. skūpstīt; vērgs, але у Ш. vārgs.

У нових дифтонгах і дифтонгічних сполученнях перед -s у називному відмінку однини Крумберг не позначає якості "тону", коли ці звукові сполучення стоять як у першому, так і в непершому складі слів.

У складних словах у Крумберга друга частина зберігає в першому складі ту якість довготи ("тону"), яка властива їй при вживанні як окремого слова.

У непершому складі простих слів (як окремих, так і в складі складного слова) у Крумберга здебільшого позначено "висхідний тон", тобто той тип довготи, що відповідає довготі з повним переривом у ліфляндських говорах А, наприклад, у похідних дієслівних основах із довгим голосним і з ū, зокрема також перед j, у закінченнях зворотної форми, у закінченнях місцевого відмінка однини й множини, в іменах на -āins, -ība (у Шмідта -ība), -īce; у tūkstūts, yālūdze та ін.

207

У тих, значно рідших випадках, коли в непершому складі простих слів у Крумберга трапляється "алфавітний і низхідний тон", умови, від яких залежить розрізнення цих двох "тонів", ті самі, що й при вживанні в першому складі; тобто "низхідний тон" у непершому складі слів може існувати лише перед глухим приголосним і в кінці слів, а "алфавітний" — перед дзвінким приголосним. Окремі випадки, у яких я знаходжу в Крумберга "алфавітний і низхідний тон" у непершому складі простих слів, такі.

1) "Низхідний тон" у кінці слів: у дифтонгах на i, у закінченнях давального відмінка однини іменників, наприклад, у sirdēi, пор. у Шмідта третю довготу в цих утвореннях; у довгих голосних і в ū, перед спрощенням j із наступним коротким голосним, у дієслівних закінченнях 2-ї особи однини й 3-ї особи теперішнього часу, наприклад, у runā, esē, dabū, пор. у Лінде третю довготу в цих утвореннях, у Шмідта — тривалу довготу (але в закінченнях місцевого відмінка однини Крумберг позначає, як я вже казав, "висхідний тон", наприклад, у місцевому відмінку varā).

2) "Низхідний тон" перед глухим приголосним і "алфавітний тон" перед дзвінким приголосним: "низхідний тон дифтонга ē в іменах на -nēks, -ēts, -ētis, наприклад, у irnēks, jātņēks, dēdēts, meitēts, sēvē tis, а також в іменах на -ētīna, mārgretīna, moǧētīna, пор. у Шмідта тривалу довготу в іменах на -nēks, -ēc (див. вище); "алфавітний тон" дифтонга ē у деяких іменах на -ēns, у певній залежності від якості "тону" в попередньому складі, оскільки після першого складу з "висхідним" тоном імена на -ēns у Крумберга мають "висхідний тон" дифтонга ē, як показує зіставлення слова drāzēns, наведеного у Крумберга без зазначення значення, від drāst, тобто drāzt, з drāzēns "удар, догана", grūdēns "поштовх", jūdžēns, пор. у Шмідта імена на -ēns і -ēns, хоча, як ми бачили, умови, від яких залежить у говорі Шмідта розрізнення якості довготи дифтонга ē у цих іменах, не ті, що ми знаходимо у Крумберга (у говорі Шмідта -ēns стоїть після складу, що мав довготу з повним переривом); "низхідний тон" дифтонга ū у дієприкметниках теперішнього часу на -ūts, наприклад, у vērdūts, пор. у Шмідта тривалу довготу ū в цих утвореннях; "низхідний" і "алфавітний тон" дифтонга ū в іменах: akūts, пор. akūc у Шмідта, apūgs (але у Шмідта apūgs), sipūls, пор. sipūls у Шмідта; у запозиченому kāpūsts "капуста" (але у Шмідта kāpūsc). Часто в дифтонгах перед приголосним у непершому складі слів якість "тону" у Крумберга не позначено, наприклад, повсюдно в означених прикметниках на -ajs; для дифтонгічних сполучень перед приголосним у непершому складі прикладів у нього не знаходжу.

До латиських говорів, у яких розрізняють три види довготи, належать і ті говори, для яких відмінності трьох видів довготи визначено на кількох прикладах у Стерсте в першій частині його граматики латиської мови, 1879⁴³ р. Стерсте каже, що розглянуті ним види довготи існують у "середньому" діалекті латиської мови, а від "середнього діалекту" він, як, наприклад, і

⁴³ Sterstu Andreja Latweeschu walodas mahciba. Pirmā daļa. Etimologija. Rīgā un Tehrbatā.

208

Білештейн (Die Lett. Spr. I, стор. 12 і далі) розрізняє говірку «верхньої країни» в Augszeme та говірку так званих Тамніаків (Tāmenēki, Tāmnēki) у частині північно-західної Курляндії; однак слід зважати на те, що свідчення Стерсте щодо видів довготи не стосуються багатьох говірок «середньої» говірки, описаних у цьому відношенні іншими дослідниками, про яких я говорив вище. Зазначу, що Стерсте спостерігав три види довготи лише в деяких (або в одній) говірках «середньої» говірки, причому, очевидно, десь у Ліфляндії.⁴⁴. У довгих голосних і дифтонгах Стерсте розрізняє за природою ті самі три види довготи (види «кількості» у Стерсте), які визначено й для говірок, що їх я називаю ліфляндськими говірками А, тобто тривалу довготу з рівномірним протягом, «низхідну» довготу, за якої «голос слабшає», і довготу «з переломом голосу всередині неї», тобто довготу з повним перериванням; при цьому щодо дифтонгів Стерсте, без сумніву, помилково зауважує, ніби всі вони мають коротку другу частину. Визначення «низхідної кількості», наведене у Стерсте, може застосовуватися як до простої низхідної довготи, так і до довготи з неповним перериванням, із двома вершинами; а у прикладах уживання цієї довготи у Стерсте немає вказівок на те, що вона була простою низхідною довготою, оскільки в тих випадках, коли з інших говірок нам відомі дифтонги й дифтонгічні сполучення наприкінці слів із простою низхідною довготою (експіраторно-низхідною), у Стерсте ми знаходимо, як побачимо далі, не ту «кількість», яку він називає «низхідною»; тому можливо, що й у говірці Стерсте, як і в говірках Нейланда, Лінде, Шмідта (див. вище), третя довгота, тобто «низхідна кількість» за Стерсте, становить довготу з неповним перериванням і двома вершинами. У дифтонгічних сполученнях Стерсте на стор. 5 розрізняє за «кількістю» два види: дифтонгічні сполучення з тривалим довгим плавним або носовим приголосним, тобто з тривалою довготою, і дифтонгічні сполучення з коротким плавним або носовим приголосним; однак на стор. 69 у дифтонгічних сполученнях, що не мають тривалої довготи, розрізняються, своєю чергою, сполучення з «низхідною кількістю» та сполучення, що мають ту «кількість», яку Стерсте називає, у всякому разі неправильно, короткою; дифтонгічні сполучення останнього виду, як показують приклади, за вживанням відповідають тим дифтонгам, які мають довготу («кількість») із повним перериванням.

Відмінності між трьома видами довготи довгих голосних у Стерсте збігаються за вживанням (наскільки про це дозволяють судити окремі приклади, наведені у Стерсте) з відповідними відмінностями довгих голосних у ліфляндських говірках А, але в дифтонгах і дифтонгічних сполученнях два види нетривалої довготи відрізняються за умовами вживання від відповідних довгот у ліфляндських говірках А; саме тому говірку (або говірки) у Стерсте я розглядаю окремо від говірок, які називаю ліфляндськими говірками А. Спершу наведу

44 Пор. наведене мною вище свідчення Езделінса про те, що йому не відомий із курляндських говірок третій вид довготи («низхідна вимова» за Езделінсом).

209

приклади, наведені у Стерсте для трьох видів довгих голосних і для тривалої довготи дифтонгів та дифтонгічних сполучень; при цьому відмінності в якості довготи я позначаю тими самими знаками, які вживаю щодо ліфляндських говірок А (у Стерсте знаки інші).

Тривалу довготу в першому складі та в односкладових словах у Стерсте зазначено в таких прикладах: tā ˈвона, tā ˈ, dēlis ˈдошкаˈ, vīle ˈпилкаˈ, šūt, vaidi, lauks ˈполеˈ, beigas, lēls ˈвеликийˈ, ēla ˈяйцеˈ, puika (ці приклади див. стор. 4), spaļva, viļņa, spiņģts, rūpga, grūmba (стор. 5), ē-, pē-, nū- (стор. 13), pār ˈпере-ˈ (стор. 35). Для всіх цих випадків, за винятком rūķīņи (Л. Е., Ш. rūkt, у Ш. також rūka ˈбурчитьˈ), і в ліфляндських говірках А нам відома тривала довгота: tā, dēlis Е., Ш., vīle, šūt (див. вище); щодо pār- ˈпере-ˈ у Стерсте, пор. pār ˈчерезˈ у Шмідта. Випадки, у яких у Стерсте відзначено тривалу довготу голосних у ненаголошеному першому складі слів, мають ту саму довготу й у говірці Шмідта: закінчення форм означених прикметників, наприклад, у laba, labas (стор. 26); закінчення форм 2-ї ос. одн. і 3-ї ос. теп. ч. похідних дієслів, наприклад, у tu mazgā, viņš mazgā (стор. 45); закінчення -ām і -āt у 1-й та 2-й ос. мн. ч. мин. ч., наприклад, у mazgājām, mazgājāt (стор. 45); іменники на -ājs, -ējs (у Ш. -ās, -ēs), у род. відм. -āja, -ēja; іменники на -ēns (стор. 14); (у Ш. прикладів немає, але і в його говірці слід очікувати тривалої довготи довгого голосного перед n); rūķīņu, знах. відм. (стор. 69; у Ш. ī перед n у словотворчому суфіксі, як бачимо, має тривалу довготу після першого складу з повним перериванням); закінчення дав. відм. мн. ч. -ēm (стор. 69; пор. у Ш. -ām, -ēm, а замість -ēm у нього інше закінчення -im).

Довготу з повним перериванням у голосних першого складу та в односкладових словах у Стерсте зазначено в таких прикладах: tā ˈтакˈ, dēls ˈсинˈ, vīla ˈобманувˈ, žūt (у Стерсте друкарська помилка), tālumā. Пор. таку саму довготу в ліфляндських говірках А (відповідає «висхідному тону» у Крумберга): tā ˈтакˈ Л., Е., Ш. (tā К.), dēls (див. вище), vīlu, vīli, vīla та vīle Ш., П., Л., Н. (vīle К.), žūt Л., Е., Ш. (žūt К.), tāiš, tāis, tāiu Е., Ш., П. (tāiš, tāi, tāiu К.). У ненаголошеному першому складі слів довготу з повним перериванням у дієсловах Стерсте відзначає: у закінченні 3-ї ос. мин. ч. зворотної форми, наприклад, у mazgajās (стор. 45); пор. таку саму довготу в закінченнях зворотної форми у Пелекса, Ендзелінса та Шмідта; у закінченнях місц. відм. одн. ч., наприклад, у tālumā (стор. 69); пор. довготу з повним перериванням у цих випадках у Пелекса та висхідний тон у Крумберга (отже, у Стерсте, як і у Крумберга, є відмінність у якості довготи голосного перед спрощенням j у закінченнях місц. відм. одн. ч., з одного боку, та в закінченнях 2-ї ос. одн. і 3-ї ос. теп. ч. похідних дієслів, з іншого, наприклад, у формах mazgā (див. вище).

Для «низхідної якості», тобто третього виду довготи голосних у першому складі слів і в односкладових словах, у Стерсте наведено такі приклади: tā, род. відм. одн. ч., mēle ˈязикˈ, vīle ˈкаймаˈ, grūzis ˈзалёˈ. Останнє слово мені невідоме з ліфляндських говірок А, а в перших трьох ці говірки також мають

210

третю довготу голосного (див. вище). У непершому складі слів третя довгота голосних у Стерсте не зазначена; також і в Шмідта ця довгота не трапляється в непершому складі простих слів (див. вище).

Щодо вживання дифтонгів із нетривалою довготою (тобто як із повним перериванням, так і з третьою довготою) у Стерсте, слід зауважити таке:

1) дифтонги з третьою довготою в усіх прикладах у Стерсте стоять перед дзвінким приголосним;

2) дифтонги з повним перериванням у всіх прикладах, крім одного, який сам по собі був би неясним (саме ūiš), стоять перед глухим приголосним; причому в більшості цих прикладів довгота з повним перериванням виникла з третьої довготи в цьому фонетичному положенні;

3) слово jau Стерсте пише як jaw і на с. 69 визначає кінцевий звук як приголосний ɥ(v); отже, тут, у кінцевій позиції слова, той дифтонг aɥ, який у говірці Шмідта має третю довготу (jaɥ), або справді змінюється на av, або звучить як експіраторно-нисхідний дифтонг із коротким ɥ (пор. сказане вище).

Для дифтонгів із третьою довготою («з низхідною якістю»), саме в позиції перед дзвінким приголосним, як я вже сказав, Стерсте наводить такі приклади: gaida, gaitži, beidzu, ēla, ūla «acis grūza», plūnit (с. 4), āpnu (с. 5), aiž (с. 69). Ті з цих слів, які відомі мені з ліфляндських говірок А, і тут мають ту саму довготу, а саме: gaūži Е., Ш., beidzu, beigt Н., Л., Е., Ш., ēla Е., Ш., āpnu, aūt Е., Ш., aiž Н., Е., Ш. Пор. у Стерсте gaida із gaidīt у Ш.

Довготу з повним перериванням у дифтонгах Стерсте відзначає в таких випадках: gaīta, lauks «той, що має лисину на голові» (про тварин), beigt, ēl, ūls «zeme» (саме «вапняк»), suīka «suņa vārds» (с. 4), beigts, aūts (с. 5), prūtu, jūtu (с. 9). Для слів suīka, jūtu мені невідома якість довготи в ліфляндських говірках А; ēl має ту саму довготу і в ліфляндських говірках А (див. вище), а в інших словах, наведених у Стерсте, ці говірки мають третю довготу дифтонга: gaīta Ш., lauks Н., Л., П., Ш., ūlis Ш. (пор. також ūlis у Крумберга, з «алфавітним тоном»), aūt (див. вище), prūtu Ш.

Отже, у говірці Стерсте дифтонги з третьою довготою, зберігаючи цю якість довготи перед дзвінкими приголосними, у позиції перед глухими приголосними змінюються на дифтонги з повним перериванням («зі змінами всередині», за визначенням Стерсте)⁴⁵; тому ūls у Стерсте, на відміну від ūlis у Шмідта, свідчить, як мені здається, про те, що l перед глухим приголосним š у цій говірці не зберігає дзвінкості, а змінюється на глухий (чи напівдзвінкий?) приголосний. Стерсте, маючи на увазі такі випадки, як āpnu, beidzu поряд із aūts, beigts, гадає, що зміна «низхідної кількості» (тобто третьої

45 Окремо, з огляду на це явище в говірці Drusti, про яке я згадував вище, варто зазначити відмінність у кількості, наприклад, між au у draūga, що має 3 мори, та au у draūgs, тобто у вимові drauks, що має 2 мори за Ендзелінсом.

211

довготи) зумовлюється тут впливом групи приголосних у кінці складу, але таке пояснення не застосовувалося б, наприклад, до gaīta, prūtu замість gaīta, prūtu. Дифтонги з третьою довготою в усіх прикладах у Стерсте постають, як я вже говорив, перед дзвінким приголосним; тому могло б виникнути питання, чи не відбувається в цій говірці зміна дифтонгів із повним переривом на дифтонги з третьою довготою перед дзвінкими приголосними, але на підставі явищ, представлених недовгими дифтонгічними сполученнями у Стерсте, слід думати, що дифтонги з повним переривом зберігаються в цій говірці без змін, зокрема й перед дзвінкими приголосними (хоча прикладів у Стерсте, на жаль, немає). У недовгих дифтонгічних сполученнях Стерсте розрізняє, як я вже говорив, «низхідну кількість» (тобто третю довготу) і «коротку кількість»; і так само, як дифтонги з «низхідною кількістю», тобто з третьою довготою, змінюють у говірці Стерсте цю властивість довготи перед глухими приголосними, так і дифтонгічні сполучення з «низхідною кількістю» перед глухими приголосними не зберігають цю властивість довготи в цій говірці, а змінюють її на той вид довготи, який у Стерсте не визначено й помилково названо «короткою кількістю» (хоча, зрозуміло, кількість цілого дифтонгічного сполучення не є короткою); таку саму «коротку кількість» у Стерсте мають дифтонгічні сполучення перед глухими й дзвінкими приголосними, а також у тих випадках, коли їм у ліфляндських говірках А відповідають дифтонгічні сполучення з повним переривом. Для дифтонгічних сполучень із «низхідною кількістю», тобто з третьою довготою, у Стерсте наведено один приклад, а саме dzird (с. 69), отже, перед дзвінким приголосним; така сама довгота є в цьому слові й у ліфляндських говірках А: dzirdēt Е., Ш.

Дифтонгічні сполучення з «короткою кількістю» перед приголосним у Стерсте зазначено в таких випадках: zirgs, pils, mans, nams (с. 5); tumšt, kalnēm (с. 69). Слова zirgs і kalnēm, дав. відм. мн. ч. (у цьому слові дифтонгічне сполучення стоїть перед дзвінким приголосним), мають у ліфляндських говірках А довготу з повним переривом, а в решті прикладів у Стерсте дифтонгічні сполучення з «короткою кількістю» перед глухим приголосним утворилися з дифтонгічних сполучень із «низхідною кількістю», тобто з третьою довготою: tumšt, пор. tūmša в Ендзелінса; а в pils, mans, nams це нові дифтонгічні сполучення перед s, що, як ми бачимо, у ліфляндських говірках А мають третю довготу (pīls, māns, nāms). «Коротку кількість» Стерсте виявляє і в дифтонгічному сполученні в кінці слова, наприклад, tur «там» (с. 69). Слід, однак, зауважити, що Стерсте не відрізняє «коротку кількість» дифтонгічних сполучень від короткої кількості складів, які мають окремий короткий голосний, і, наприклад, поряд із tumšt, tur він розглядає склади gri та ma у слові grima.

Верхньолатиська говірка, за словами Стерсте (с. 2 і 4), відрізняється від середньої говірки вживанням різновидів довготи («кількості»), а саме: у верхньолатиській говірці тривала довгота трапляється в тих випадках, де середня говірка має як довготу з повним переривом, так і довготу з «поштовхом», тоді як

212

відповідно до тривалої довготи середньої говірки верхньолатиська говірка має довготу з повним переривом і довготу з "поштовхом". Але Стерсте не наводить прикладів і не називає місцевостей (у Ліфляндії? чи також у Курляндії?), де він спостерігав різновиди довготи у верхньолатиських говірках. За свідченням Пелекса й Ендзелінса, у східній Ліфляндії, наприклад, у Cēsvaine, Bērzūne (за Пелексом і Ендзелінсом), Vestēna, Vētalva, Landūna (за Ендзелінсом), тобто в ареалі верхньолатиської говірки, є говірки з двома різновидами довготи: тривалою довготою та довготою з "поштовхом", за визначенням Пелекса; "низхідною вимовою", за Ендзелінсом, тобто довготою, що за своєю природою відповідає третій довготі ліфляндських говірок А. Пелекс доходить висновку, що в цих східноліфляндських говірках у тих випадках, коли західніші говірки, які я називаю говірками А, мають довготу з повним переривом, з’являється тривала довгота (пор. Стерсте), хоча й не така довга, як у ліфляндських говірках А; відповідно до тривалої довготи ліфляндських говірок А ці східноліфляндські говірки мають довготу з "поштовхом", хоча й не таким сильним, як у ліфляндських говірках А; нарешті, довгота з "поштовхом" ліфляндських говірок А у цих східноліфляндських говірках або зберігається, або переходить у тривалу довготу. Прикладів у Пелекса немає. З Пелексом згоден (пор. також Стерсте) й Ендзелінс, який теж не наводить прикладів і зазначає, що замість "вимови" з повним переривом в інших ліфляндських говірках, які я називаю говірками А, у цих східноліфляндських говірках наявна "тривала" вимова ("seviški", "переважно").

На завершення цього огляду відмінностей у різновидах довготи, описаних досі для різних латиських говірок, наведу спостереження пана Вельма, повідомлене мені ним, щодо однієї з говірок північної Ліфляндії.

«У Руєнській парафії (Rūjene), у Ліфляндії, латиська мова має довгі голосні й дифтонги лише в кореневих складах⁴⁶. У всіх суфіксах і закінченнях довгі голосні й дифтонги, за винятком ai, скорочуються на одну мору, тож стають короткими голосними, а давні короткі голосні цілком зникають; при цьому ū перейшло в u, а ī⁴⁷ — в e, наприклад, місц. відм. мн. ч. tirumus замість tirumīs, mazgates замість mazgātis, meits замість meitas, род. і знах. відм. мн. ч. Що стосується відмінностей у якості тону, то в дифтонгах розрізняються три якості. Є дифтонги з довгою другою частиною та дифтонги з короткою другою частиною; в останніх може бути перерва видихуваного повітря між обома частинами дифтонга. Однак це буває лише тоді, коли далі йде дзвінкий приголосний, тоді як перед глухим приголосним перерви немає. У довгих голосних я не міг помітити цієї останньої якості тону. Наприклад, māizi, знах. відм. одн. ч. від māize, і maisi, наз. відм. мн. ч. від maiss.»

(Далі буде^*)

⁴⁶ І, звісно, також у префіксальних формах, тобто загалом під головним наголосом.

⁴⁷ Тобто в моєму написанні — ē.

^* Коментарі та примітки передбачається друкувати наприкінці всієї публікації.

213