LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXVI (1996)

LIETUVIŲ KALBA: TYRĖJAI IR TYRIMAI

Kazimieras GARŠVA

ГОВІРКА ЛИТОВИНІНКІВ ОКОЛИЦЬ ЦИСКОДА

I. Історичні примітки

Формально (не за структурою) говірка литовинінків околиць Цискода¹ має спільні риси з говіркою Зєтели, що розташована на іншому краю ареалу литовської мови. Обидві вони — найвіддаленіші ізольовані острови литовської мови: Цискод від кордону Литовської Республіки по прямій віддалений на північ більш ніж на 100 кілометрів, а Зєтела — на таку саму відстань на південь. Найімовірніше, обидва поселення є не місцями давнього проживання литовців, а колоніями, що збереглися з давніх часів. Обидві говірки майже зникли, але були зафіксовані для науки (говірка Цискода — меншою мірою). На відміну від Зєтели, говірка Цискода прилягає до найближчого діалекту основного ареалу литовської мови (вільнюського), отже, могла б бути і його продовженням (на півночі межа вільнюського діалекту йде вже не в тому самому напрямку, але в Латвії, біля Мядуму та Гренджі, різко повертає на захід).

22—24 жовтня 1911 р. (три дні) говірку Цискода досліджував К. Буга; у червні 1977 р. (також кілька днів) автор цієї статті намагався записати на магнітофонну стрічку якомога більше текстів від чотирьох інформантів. Цього разу текстів записано в кілька разів більше, але недостатньо. Бракує зв’язних текстів традиційної говірки (меншою мірою зазнало впливу латиської, російської, польської та білоруської мов). К. Буга не міг записати таких текстів без магнітофона, а через 66 років (насправді вже через 50) литовською говіркою перестали користуватися.

Олівцеві записи К. Буги — «Говірка литовців Цискодської парафії» — зберігаються у відділі рукописів Наукової бібліотеки Вільнюського університету (D 490; на 24 сторінках зошита — це було б 12 сторінок машинопису — записано переважно окремі слова). Наші розшифровані тексти займають 24 сторінки машинопису. На жаль, в архівах досі не знайдено статті про цю говірку, поданої П. Бутеном 1925 р. до газети «Lietuva»; редакція її не надрукувала й не повернула.

Точніших історичних відомостей про те, коли литовці оселилися в околицях Цискода, немає. Є лише досить загальні відомості, що Лівонський орден у XV—XVI ст. поселив у південній Латгалії литовських бранців (пор. Брейдак 1987, 19—29), а після переходу Латгалії в 1561—1772 рр. до Литовської та Польської держав сюди (на нове державне прикордоння) переселяли литовців. Є ще записи автора статті—

1 Литов(и)нінками називали себе представники двох периферійних діалектів литовської мови: на південному заході — литув(и)нінки Малої Литви lietuvi(n)inkai, а на північному сході — литув(и)нінки Цискода lietuvi(n)inkai; наприкінці існування говірки вимовляли lietuvi(n)inkai.

138

…аний свідчення давнього мешканця села Гірнакалі J. Noviko про переселення «господарів» литовських сіл Цискодо за часів кріпацтва 300 років тому (так сказав священникові Урбелю, який там служив, професор із Вільнюса, що мав історичні документи — найімовірніше, йдеться про P. Būtenas).

Згідно з відомостями 1851 року (Manteuffel 1879), литовці вже споконвіку жили у 7—9 селах, отже, їхня історія безсумнівно сягає щонайменше XVII ст. Це підтверджують і назви сіл, де жили литовці, заснованих не пізніше того століття: Girnakaliai^(34b) (за царських часів офіційна форма — Гирнокали, нині назву перекладено латиською — Džērkali), Būodžiai (1), Kukučiai (2), Kurtinai (3), Pilveliai (2) (пізніше — Jaskūnai). Литовські назви мають і інші місцевості, де нині живуть росіяни-старообрядці та латгальці: Deneliški (Dieneliškes, околиці Цискодо), Švedėliai (2) (околиці Віляни), пор. також зникле Možowajki (Mažavaiškiai (2) тощо). На це вказують і прізвища з інвентарів XVIII ст. Резекненського староства: Gražul (Gražulis), Matulunas (Matulūnas), Žwirblis (Žvirblis); пор. також поширене досі в околицях Цискодо прізвище Guds (Gūdas) тощо. Ойконім Švedėliai міг виникнути після 1601 або 1625 року, коли шведи зайняли Резекне (латгальці назвали б село *Zveidreni).

У письмових джерелах Цискодська волость згадується з 1590 р. (pogost Čiskaden). На думку K. Būgos (1961, 570—573), у навколишніх Цискодо місцевостях литовці мали жити вже у 1478—1519 роках, коли латгальці околиць Резекне й Даугавпілса довгий голосний u· передали дифтонгом ou (а i· — ei). На це вказують запозичені литовцями в латгальців слова Re.zi't'a. / Ra.zi't'a. ~ Režytė «Резекне», cýruļis «жайворонок» і li.kstã. ~ lykstē «петля», ще з тих часів, коли латгальці сучасні слова R'eizekne, c'ēiruļs', l'ēikst'e ще вимовляли як Rēži'te, cīruļis, likste (з тим самим місцем наголосу й інтонацією). У 1753 р. довгий i· записували як ei: найімовірніше, його було передано до 1519 р., адже голосний u· передають як ou одночасно з i· >ei. Це підтвердило б і виявлене нами запозичення sturys «кут», яке латгальці нині вимовляють styur's' (не маючи точнішої дати переходу u· > ou, K. Būga не мав литовського запозичення з цим звуком). Цю думку підтримали б і давні гідроніми Латгалії литовського походження Subinaite (Резекненський район), Gintuve.

Найімовірніше, K. Būga має рацію, що литовськомовне населення жило не лише в околицях Науйєні (Даугавпілса), а й у Режите (Резекне) вже у XII ст.: запозичена ними до 1200 року назва Кесі (називний відмінок однини Kēs ys, латиською Cēsis) залишалася незмінною у 1254 р. і пізніше (у 1285 р. німці називали замок Режите Rossiten). Дуже сумнівною є лише гіпотеза K. Būgos (1961, 573—574), що у XII—XIII ст. литовці земель Новгорода й Пскова нападали не з боку Кернаве-Тракай-Вільнюса, а також із замків Науйєні та Режите, адже відомостей про їхні значні сили немає.

Про говірку околиць Цискодо у XIII—XIX ст. більше даних не маємо. Навряд чи вона зберігалася ізольованою протягом шести століть. Найімовірніше, вона була пов’язана з іншими островами литовської мови між Субачюсом та Індрицею, центром яких був Даугавпілс.

Порівнявши тексти K. Būgos і наші, бачимо незначні фонетичні відмінності, які, ймовірно,

139

виникли через те, що K. Būga приділяв менше уваги фонетиці: через 66 років з’являються наголошені ė, o (поряд із e·, a·), а ненаголошене ė зникає (у закінченні його часто позначали недіалектно); зберігається короткість давніх коротких наголошених a, e; під впливом латиської мови наголос відтягується далі від кінця слова, запозичується більше слів (див. нижче).

II. Фонетика

1. Якість голосних

Система голосних у говірці така (у дужках — варіанти фонем):

i· (ы·) u· i (ы) u (ie uo e·ę·o·) (e ɛ ɔ) e· (a·) a· e (ă) a

Приклади: septì·n'd·s «сім», palaĩžì· kit «попалажте», lietuv'l'·; miė-žė «ячмінь», aštuoni «вісім», tėva tėva tėvs «прадід», kalbė·ja «говорив», kó·šas «каші», išėja «вийшов», kalbā·t «говорити», žmā·nas «люди», visi «усі», čužī·la ~ čižyle, Kūkučiuos «у Кукучах», tę pat «там само», galvė· «голова», škū·lu «школу», žemī «землю», gyvànam «ми жили», kàs, galia ~ gãlia «може».

Варіанти голосних b·: u ɛ· ɛ бувають після ствердлих приголосних, а ɛ, ɔ — переважно в запозичених словах, замість a·; a — голосний e з ширшою артикуляцією — перед твердими (a· — іноді й перед м’якими) приголосними. Звичайний варіант голосного e є широким, він вимовляється також в абсолютному кінці слова, наприклад, švìnt'ėa (голосний розширюється наприкінці — švìnt'ėa) «свято».

За збереженням наголошених (і ненаголошених) довгих давніх голосних e·; a· говірка належить до жадінінків: гарно вимовляли tė·vas «батько», brā·lis «брат». Однак у наголошеному складі голосний e· може вимовлятися і як ie, і як e· (ę·), e· (після твердих приголосних — найчастіше a·), а наголошений голосний a· — і як o (ɔ·), uo: girdėjau, ma(uo)kiet, vain'ul(ę)kūeli, važi(b)nieja.², подивіться, tė·vas / tėnas; galā·ja «міг», kalbā·t', p'alāda; pīlē ~ pylą (сл.). «пилка» (а також ža·lē «трава», pelā — Būga 1911); gaspādā·ris ~ gaspadoris (-ius), mā·ka., mā·teris, maskā·lis, pā·nas, pā·ter'us, pjā·vam, parā·disu, sijā·ja, šmā·tu, žmā·gus, žmā·ne.s, varstā·tas; bac'ānas / bacōnas, brā·lis / brō·lis, dārba. / dōrba, kā·jam / kō·jam «ногами», nežinā·ja / nežinō·ja, sā·pa / sō·pa, sā·kt / šō·kt, g'adūoja «співав».

Голосний e· (a·) у наведених прикладах стоїть після приголосних b l c j, звук ie — після d k n r t, голосний a· — після d k l m r p š t v, голосний o — після d k n r p s š (після d — також uo). Голосний o < a і тим паче uo < o < a: факультативно виник не внаслідок природного розвитку, а під впливом латгальської говірки (пор. їхнє dōrba «робота», spuōrni «крила»). Тому є й «гіпернормалізми», пор. pó·saku «казок» (впливу літературної литовської мови не могло бути).

Голосний o у говірці цілком новий, з’явився лише в останньому поколінні носіїв говірки. К. Būga (1961, 571) не записав голосного o в жодному слові й навіть не-

² У дужках позначаємо новіший варіант вимови, пор. makiét / maokiét тощо.

140

безпосередньо заперечував його існування: «голосний писемної мови o завжди замінює ā: lābas «добрий», la. leja», tvārā «тин», pirtīēs krāsnis «піч».

Звук ie (iė) < e К. Бюга у своїх записах у багатьох місцях залишив: gierās, girdėjų, kalīēdas, likstīē «линва», makiētū, nėr, niēsam, rūdiē, tiēvū. У деяких прикладах К. Бюга відновлював до літературної мови звук e діалектного мовлення (mėziā, lyžėles, mindrės, rāgūtes, dēvė, skrāgždė тощо).

У кількох словах замість літ. a цискодці в корені мали e: dē.ve. «дала», delge. ~ dalgė «коса» (Būga 1911). За прикладом латгальських говірок (пор. Dzierkaļi «Dzerkali», viešture «вєстуре») нам уже вимовляли й diēlgā., didēli «великі».

На абсолютному початку слова вимовляли і e, і a (< e): ēlkšnis, ēpušė, але ažaruās (Būga 1911). Тут, можливо, певний вплив мала й прогресивна асиміляція голосних (див. також пом’якшення приголосних).

Ненаголошений переднаголошений звук e у говірці часто (але не завжди) монофтонгізувався: d'enī'kas «дневник» (t vārtas)», n'ekā'c'a «нічого» (діжа), rešutī'nas «ліщина» (Būga 1961, 571), pre.menīs ~ priemenis, l'atū.ve. «литва», l'atū.viškėi(-u) «литовською», але kieminē'ties, lietū.vis. Слово ū'žalas «дуб» може свідчити також про можливу східну монофтонгізацію ненаголошеного uo у виняткових випадках.

У говірці закономірно відбувалася «понтінація»: tināi ~ tēnai, gi.vīn.su «житиму», li.nkiški «польські (священники)», mindrė. «очерет», pinki «п’ять», ži.n-tas «зять», pagalā st «підточити», trū.ša.s «добрива», sū.matas «кошторис», kā.nigu. «священника», dangaūs «неба», dunīm, krunkli.s, kunkl'āi, neskum-bē.tu, rūnda, unksti, ū.ntis, žū.ndas (Būga 1911) тощо.

2. Кількість голосних

a. Ilgieji balsiai. K. Būga (1961, 571) savo Čiskodo šnektos tyrinėjimą išdėstė aiškiai ir atvirai, neslėpdamas, nelygindamas neištudijuotų dalykų: ”ilgieji, neturėdami kirčio, rodosi, tapo pusilgiai. Bet mano ausis nėra visuomet ir visur nugirdusi balsių pusilgumo. Režytės [...] varde balsio e pusilgumo mano ausis dėl trumpo viešėjimo nėra nugirdusi. Taipaja mano ausis, dėl laiko trumpumo nespėjusi dar apsiprasti su ciskodiškių šnektos fonetika, anuomet dar negalėjo atskirti, ar nekirčiuotieji šių žodžių balsiai yra trumpi ar pusilgiai: ūžalas ”ąžuolas”, rešutynas ”riešutynas”, stajākai ”stojokai”, tūla (randu parašyta ir: tūla, tūlē = Ciskodo latvių t'ūle ”tuolė”) kārve ”be ragų”, denykas ”dienininkas (tvartas)”, n'ekācia ”niekočia (gelda)”.

Отже, вже за часів К. Бюги ненаголошені довгі голосні цискодців скоротилися до коротких або (як йому здавалося під час спеціальних спостережень) щонайбільше до напівдовгих. Довгота — короткість ненаголошених голосних (тим паче напівдовгота, що мала замінити довготу) вже не була розрізнювальною (диференційною) ознакою голосних фонем, тому фонетично, без різниці у значенні, можна було вимовляти і так, і так.

Ненаголошені довгі голосні цискодців здебільшого короткі, але іноді (факультативно) можуть бути напівдовгими або довгими, наприклад: dārba «роботи», di.dzeli

141

«великі», kū·lam «купаємо», virala «верстака», žā·lu ~ žoḷa «žoḷe», diel'g·a. ~ delgē «серп», tievu. «батька», numi·ra.s / i.žmira·, kalb'aja / kalbieā·ja, lietù.vniṙku / lietù.vniṙku. / lietù.vniṙku·. «Свободу» ненаголошених голосних можна показати також реченнями того самого інформанта: «Gù.da duktiė at'veda s'ānu vi·ru / i prisā·k'a tāip [kunigas Urbelis apie 1920 m.]: kā vāika. žanijas, ka l'atù.vi· žānitus / su l'atù.vi, žmā·nu l'atù.vi imtu, a n'a latvieti».

Збереженню довготи переднаголошених голосних сприяє також вторинний наголос (див. далі). Ті самі люди вимовляють післянаголошені голосні довгими, коли говорять латгальською: Ciskadu·s, dzerevne·s'.

б. К о р о т к і г о л о с н і.

Наголошені короткі голосні в говірці бувають короткими або напівдовгими (межу між ними важко навіть установити). У кінцевому наголошеному складі слова голосні дещо коротші, а в некінцевому — довші, іноді навіть довші за типові напівдовгі, наприклад: pū·nis «комора», linù.s / linùs, šna·tù, visi / visi·, akiec'ā, juodā, mi·na, ži·na, bū·va, di·d'ali, gi·mene, kadṙbili, l'atù.vni·kas. К. Бюга (1911), найімовірніше, не заглиблюючись у ці тонкі нюанси, позначав тут короткий голосний: paukštis, grīkiai, kelminiai (grybai), kiškis, šilas, vinkšna; alùs, šermūkšnis, pūšagrybiai; guobà, girà, meškà, skarà.

У говірці короткі наголошені голосні a, e часто (але не завжди) не подовжуються: àkis «око», àparam «оремо», dàra «робить», giv'ànam «жили», màla «молола», m'ātu «років», skrāgžd'a / skrāgžd'a «ластівка», stàlas «стіл», stràzdas «дрізд», šā·k'a·m «гілками», žėmi «земля», žāmies «землі», vānas «ворон» тощо. Ці голосні можуть бути короткими також у дифтонгах, пор.: kàrve.s / kàrvas «корови», tvàrtan «до хліва», vàrda / vėrda «ім’я», vèrla «жаба», vèrna «ворона», але šārka тощо. Скороченню голосних a, e (пор. galā·jau / galājau «міг») сприяло частіше вживання латгальської говірки (пор. її prāsa·t «просите» тощо). К. Бюга (1911) у цих випадках позначав довгі голосні: kātinas, nēkalba, prāšam.

Зберігаючи короткість у наголошеному складі, у абсолютному кінці слова голосний a після приголосних d b g k t l v вимовляється з відтінком звука i або зовсім як ė: grindė a ~ grindā «стеля, підлога», galvė «голова», lintē «дошка», pīlē ~ pylā (слов.) «пилка», šakē / šakā тощо, але lintās, Lietuvās тощо. Як і в багатьох східнолитовських говірках, у дифтонгу ai з циркумфлексним наголосом перший компонент звузився до ei, згодом на нього перенісся і наголос (інтонація), пор.: labēi, pavalkēi, naragēi «вила», але g'arāi.

3. Приголосні

а. Д з ю к а в а н н я.

У говірці літературним приголосним č dž перед палаталізованими a i u майже завжди відповідають c dz, тоді як t d перед i зазвичай зберігаються, наприклад: akiec'ā, c'ānāi, Kukūc'ai, Ku·c'ā, kviec'āi, nieka·c'ā, svec'āi, trù.puc'a, tic'u. darž·lis «садочок тіців», tū·kstunc'u., dz'avēna, але dunkstis «дах», marti, kārtis (щоб прив’язати воза), kātinas, Kuṙtin'uos, pati, pirtis, septi·n'asdešimt, slinkstì·s, svetimi, tī·ltas, (s)tū·kstuntis, unksti. Поки що лише через цю випадкову особливість Цискодас увійшов в історію литовського мовознавства (Бюга

142

1961, 571; Zinkevičius 1966, 139; Zinkevičius 1978, 81; Grinaveckienė 1980, 226, 238). Адже є винятки, хоча й незначні. Ще К. Буга (1911, 10) у своїх записах виправив слово žilvìcis на žilvìtis (помилився чи нечітко почув?). Автор цієї статті записав зі слів Й. Ковалевського на магнітофонну стрічку trù.puci і trù.puti. Хоча цей виняток міг бути й дещо випадковим, новим (аналогія з trùpuc'ā., вплив слов’янських мов), однак, найімовірніше, такі випадки траплялися й в околицях Ціскоде, як у Даугавпілсі та інших говірках.

Щодо č, dž є більше безсумнівних прикладів: c'а / č'а (Й. Новікас), unkšč'ãu, Búodžai (Буга 1911), Búodžuos (в ойконімі цей dž є проміжним між dž і dz).

b. Т в е р д ш і н н я п р и г о л о с н и х. У говірці майже завжди твердим був приголосний l, часто — ž r s š, рідко — č m n p t v. За позицією, тобто за голосними, перед якими приголосні твердіють у наявних прикладах, їх можна представити так:

ž i· i ė·(e·) e ū à r i ė·(e·) e ū à č i e ū à s i e ū š i ė e l i ė e m i ė e n ė e à t ė e p e v e

Приклади: čbžb·la, palaižb·kit, važūnìet, žù.rkla·s, me·žá·ja, daržà·lis, ažari, ažaruos, pažamù, žàmies, žànijas, pažùriekit, važūoju, važūosu (-im), važāva, bet nežinòja, žibintìejus, žìedas, žèmi, grùncà, narāja, numi·ra·s, raṅka, gierālis, skrà·gžda, nèturu, geraũ, grāudz·a, graũsmas, bet drignis, keturi, māteris, nenāri, susirìṅka, trī·lika, trī·s, žāgrè, regì / raġì, reġet; Čèpul'ai, vinčùties, grùncà, bet bažnì·č'ai; vì·rsu, sagtà, sasì·te, sā·sari·s, sasuo, aisu, paràdisu, važūosu, bet jùok'asi, namùosi, visì, septì·ni, negi·vì·ns'u (Būga 1911) / negi·vi·nsu; s'ašbi, kóśas, dèšara, šaivà, sél'mas, bet k'áušinis, pušis, raš'i·t, šilkinè, širdijas, širdingas; dìd'alb., galājau, p'alāda, pì·lė; kum'āla, ža.lē, p'alā (Буга 1911), gelazìnie, nelāiskit, bet nakt'āli (1.д.), pal'ākas (сл.); nù·mbura, prigì·ma, maitelis; giminà, ménasi·, septì·nas; té·us, pātar'us; pādas “п’яти”, kapaikù, la.patà, paìlis; nevārta, privvaikè, svaikas.

Зафіксовано ще по одному прикладу з твердими d, c: dāglas (пор. ойконім Daglėnai навіть у Пасвальському районі, тому корінь dagl- широко відомий серед східнолитовців), bac'ānas / bacānas (сл.).

Порівняно з початком століття, у 1977 р. приголосні тверділи дещо частіше. За наявними прикладами приголосний š твердів рідше, ніж ž, r, s. Останні (r, s) перед i також здебільшого не тверділи. Перед складами із голосними заднього ряду (пор. drignis — grùncà) тверділи також дещо

143

dažniau. Žodyje pilk (Būga 1911) l neminkštintas. Dar plg. šāk / š'āk / šāki.

c. Інші особливості приголосних. Деякі інформанти (Й. Новікас із Гірнакаліса) досить часто пом’якшували кінцеві приголосні після голосних переднього ряду (як пеневежці): mazgātis', pirti.s', žilvītis / žulvī.tis', net puššs'.

На початку слова перед uo приголосний v може як додаватися, так і не додаватися (навіть в одному й тому самому слові — як і в інших східнолитовських говорах): vuošūs, -ė / uošūs, vuodai / uodė, пор. також vōgl'us «ялина». Також у відомій іншим говорам парі слів додано s (skrāgždė, tī-kstuntis / stū-kstuntis (Буга 1911), вимитий t: auštrinė, apūnastris.

Як і в говірці Уодегена, під впливом латгальського діалекту в деяких словах замість š вимовляється s, а замість s — š: sašī «шість», šāukstas «ложка», vesta «везена», gi.vi.nšu, mu.sa «муха», šakī.t, пор. також pļauna (p'ļauna) «жне».

Tik viename žodyje vietoj ž tariama z: zu.sis (Būga 1911)/ žuosis ”žąsis”.

4. Наголос і складові інтонації

Форми однієї говірки відрізняються від літературної мови тим, що мають наголос на закінченні (lietuvi's, paukštis, slinkstī.s, šaudi.klė, atmen'ù ”atmenu”, dirbāu, nu.tākši), інші — на початку слова — blākutė, lātakas, pėteliskė, rāgutės. Часом наголос не відтягується (n'akàlba ”не говорить”) або лише частково відтягується на префікс (nesūprūnta / nėšūprūnt ”не розуміє”). Пор. також dvidešimt ”двадцять”, širdijas.

Особливість північно-східних говірок — часом побічний наголос у корені (коли закінчення коротке, а корінь довгий), який допомагає зберегти й підкреслює довготу голосних: pū'lė (слов.) ”пилка”, pū'nīs ”клуння”, stālai.

Під впливом латгальської говірки, через вирівнювання системи наголошування та перенесення побічного наголосу на основний, у частині слів наголос відтягується на перший склад: Čėpulis / Čėpulīs, Kukūč'ai / Kūkūči, Pāvel'lùos / Pīl'vel'ùos (перша форма ойконімів — давніша, записана К. Бугою), jaūna pati, septi'ni, pi.nki, nėturū, suprunti.

Відомо, що в односкладових словах у східних говірках інтонаційні акценти чітко не розрізняються. В околицях Цискоде й Уодегени наголошений голосний із твердосхідною інтонацією á- нерідко дуже розтягується, вимовляючись із висхідною твердоспадною інтонацією (очевидно, під впливом латгальської говірки). К. Буґа (1911), очевидно, виправляв у записах за нормами мовознавчої науки твердоспадну інтонацію, фактично почуту ним, на твердосхідну в словах blāgu.s, māllu, žlū.ge, а в слові nevārta. залишив без виправлення.

Твердоспадну інтонацію відкритого голосного a· ми зберігаємо там, де її саме так чуємо. Фонологічно її можна позначати і як твердосхідну, оскільки принаймні в Уодегенах у парі kā·šle — kā·šle ”каша — каша” голосний á із твердоспадною інтонацією все ж довший на 7—10 мс, а все слово триває 23—71 мс.

Латвійський мовознавець А. Брейдакс, який супроводжував автора статті під час дослідження Цискодської говірки, розповів про латгальську говірку литвинів. Цискодці, розмовляючи латгальською, не розрізняють зламаної інтонації, а в довгих складах

144

вимовляють лише одну інтонацію, проміжну між латгальською спадною та серединною висхідною. Розмовляючи литовською, вони, можливо, також вимовляють одну й ту саму інтонацію. На це могла б указувати принаймні інтонація наголошеного голосного a·.

III. Граматичні зауваги

У говірці, як і в сусідніх східних говірках, уживався ілатив: párkelk árkli, k-i-tañ daiktan; lában nuo kalna, važiuoja; aik tvàrtan padabát; šun'la. neláiskit pirkėn (плутаючи — і aĩsu Lietuvõj pažurė·t); pateki.luosna (-un) aismā”j apgėlus eisme” (Būga 1911). Зафіксовано також супін (aĩnu nàma g ú. l t u), довший закінчення зворотного інфінітива -ies (radnà sāja kieminėtis, raĩk'a kéltiės, vinčùties), атематична форма palieksta, скорочення dàu < dav «дав», повніша форма наказового способу: š á k i š á-k i miergàit'a.

Рідше вживані основи іменників і прикметників, дієвідміни перейшли до поширеніших, як і в сусідніх віленських говірках: sú·na «сина»; gùla «лежить», negàl'a «не може», žì dź'a «цвіте», пор. також blágu.s «погані», geltànu.s «жовті», mãžu.s «малі». У давальному відмінку множини займенникового прикметника вживалося закінчення -jiem: nedùoda biednėjiem «не дає бідним». Як і всі східні говірки, казали brūngas'ai, jáunasai, mãžasai, miẽlasai, šẽnsai.

Обставина мети вживалася не з інфінітивом дієслова, а з формою третьої особи теперішнього часу: žagarũ mẽr kùr g á u n a. Замість звичного родового відмінка вживався називний: nẽturu d v i·l i k a tú·kstanč'u.

Вживалися східні прийменники ažù «за», in «у», nuog «від», par «через» з одниною в знахідному відмінку та множиною в орудному (давальний — усі з обома відмінками), а також конструкція, утворена за зразком слов’янських мов із ant: bà·va ažù pastìka; atė́ja i n mù·m(s); atsìtràuki n u g manì; par pirkélàis mẽtais; par mẽnasi.; dienái («за день») raĩka makėt / n u (= «ан», «на») dienàs makėt.

IV. Лексика

Для історії цискодці зберегли діалектизми: apin astris «кінська збруя», apžindelis «відлучена від грудей дитина», atsãsaja «посторонки», atšlaimas (ačlàimas); auštrinė «ранкова зоря (зірка)», dang(s)týs / dañgtis «дах», dešimtis (dešìms) «десять», dienìkas «денник», dilgùmės «кропива», drignis «веселка», gėras (giė-ras, gierãlis) «ягня», griaūzmas (griaūzmas) «грім», grinčia (grunčia) «дім», східн. «хата», guõbas «ворота», kėltuva «вівця», krikštakampė «хрещення», kukulýs «буханець», lòbas «низина», lùmetas «ткацький човник», mėndrė «очерет», meškeris «вудка», mėšlas «сміття», niekóčia «корито», paklotuvė «простирадло», pavėnis «затінок», pirkia «хата», pušatrūbiai, račutės «віз», sarmatuotis «сумувати», senagalýs, sijà «балка», skalai «смолоскипи», stãklės «підпори», stabdã «такий тесак», stojōkai «палиці для навчання дітей ходити», sujùkė «перемішалося», širdingas «щирий», tùlė «безрога (корова)», uodėgiai (vuodėg'ai) «підставки», vėlenas «кочерга», viršutinės grindys «стеля», žagė «леміш»,

145

žemė «долівка», žýbinis «грім», žibintiejus «освітлювальний пристрій до гасової лампи (яким світили skalūs (balanas) — тріски)»

У говірці є, звісно, традиційні й новіші слов’янізми та латвізми: čėsas «час», lopetà «лопата», pakarānos «похорон», radnià «рідня», sedlōti «сідлати», zoslānas «лава» тощо; cýruļis «жайворонок», gulbinai «картопля», lykštė «скат»; magúona.s «мак», prāst «розуміти», stāstyti «розповідати», vākara. žvaigžnė. «вечірня зоря». На всьому північному литовсько-латвійському прикордонні šaūkti (пор. рос. звать) також означає «називати».

Згадуються paskuitinis «останній», paskuigėlis «кінець ткацького верстата»; суфікс -uiti вживається також у сусідніх говірках Уодегєнів, Браслави, Даугавпілса: pi˙lū.it «різати», pilū.ja «ріже», nunaimū.it.

V. Відношення до сусідніх говірок

K. Būga (1961, 571) yra parašęs sakinį, kad ”Ciskodo lietūvininkų šnekta beveik niekuo nesiskiria nuo Gryvōs, Kálkuonės (Kalkuhnen) ir Laukesos apylinkės šnektos”, kuriose jis, matyt, dar trumpiau tegalėjo būti. Tą žinią nekritiškai plėtojo E. Grinaveckienė (1980, 234).

Говірки тієї самої вільнюської діалектної групи, безперечно, мають спільні риси. У говірках Ciskodo і Daugpilio подібним чином іноді редукуються ненаголошені ie, uo, приголосні t, d перед i (i˙, ie) майже завжди не пом’якшуються, сполуки tj, dj час від часу вимовляються як t', d', може бути побічний наголос, суфікс -áite (наприклад, mergáite) наголошується з акутом, є суфікси -ūiti, -énti, прикметники в називному відмінку множини мають закінчення -ūs замість -i, здавна вживається ілатив, є атематичні дієслова, чимало спільної лексики (lietūvininkas і lietūvininkas, dangstys «дах» і dañotis, grinčia, skrėgždė тощо), прийменник par «у, до» тощо.

Але багато з цих особливостей властиві й говірці Uodegėnų (за винятком -áite), і говірці Breslaujos-Apso (лексика збігається не повністю), а також іншим північно-східним вільнюським говіркам. Основою класифікації говірок є фонетика. За вимовою наголошених голосних ė, o у стандартній мові мешканці Ciskodo належать до «žadininkai» (tėvas «батько», žā.dis «слово», ža.lē «трава»), а мешканці Daugpilio — до «žalininkai» (tėvas, žōdis, ža.lē). Це істотна фонетична особливість, яка не дає змоги стверджувати, що згадані говірки «майже нічим не відрізняються». Крім того, у околицях Ciskodo інфінітивне закінчення -tje ніколи не редукується до -t'a., приголосні меншою мірою ствердівають тощо.

За вимовою наголошених голосних ė, o говірка околиць Ciskodo найближча до говірок Uodegėnų та Adutiškio. Фонетичну, а особливо лексичну подібність із говіркою Adutiškio у записах 1911 року переважно відзначав і K. Būga. За ствердінням приголосних, дзеканням, закінченнями слів тощо говірка Ciskodo дещо більше подібна до говірки Uodegėnų, ніж до говірки Adutiškio. У них подібно ствердівають приголосні (у Uodegėnuose — сильніше), є не лише префікси atā-, ažū- (вживані також у говірках Daugpilio та Breslaujos), а й in- «у», слова grindà «підлога, стеля», penėti «годувати» тощо, а також супін.

У вільнюському діалекті не вдалося знайти говірки, з якою мешканці Ciskodo повністю збігалися б і від якої могли б походити. Імовірно, впродовж останніх століть від литовського мовного ареалу їх найбільше відокремив ізольований розвиток.

146

LITERATŪRA

Būga K. 1911: Ciskodo parapijos lietovių šnekta. (VU MB D 490).

Būga K. 1961: Rinktiniai raštai 3, Vilnius.

Garšva K. 1984: Lietuvių kalbos tarmės ir jų kontaktai Latvijoje (1). — Lietuvos Mokslų akademijos darbai. A ser. 3, 83—91.

Garšva K. 1985: Lietuvių kalbos tarmės ir jų kontaktai Latvijoje (2). — Lietuvos Mokslų akademijos darbai. A ser. 1, 118—126.

Grinaveckienė E. 1980: Daugpilio apylinkių lietuvių šnektos fonetika. — Lietuvių kalbotyros klausimai 20, 223—239.

Manteuffel G. 1879: Inflanty Polskie. — Poznań.

Zinkevičius Z. 1966: Lietuvių dialektologija, Vilnius.

Zinkevičius Z. 1978: Lietuvių kalbos dialektologija, Vilnius.

Брейдак А. Б. 1987: Фонетика латгальских говоров латышского языка: диахрония и синхрония (машинопись). — Даугавпилс.

DIE MUNDART DER UMGEBUNG VON CISKODAS

Zusammenfassung

Ciskodas (lettisch Tiskādi) war die entferntste, alte litauische Insel in Latgale und überhaupt in Lettland. Er ist über 100 km von der Grenze Republik Litauen nach Norden und über 75 km von Daugavpils.

In 7—9 Dörfern der Umgebung von Ciskodas wohnten die Litauer wenigstens seit dem 17. Jahrhundert. Nach der Meinung von K. Būga sollte man hier litauisch auch in den Jahren 1478—1519 sprechen, als die Latgalen den Laut u· in ou verwandelten.

Die Mundart hat die wichtigsten Besonderheiten des angrenzenden Gebietes von Wilna (”Žādininkai”) erhalten. In der betonten Silbe kann der Vokal e wie ie ausgesprochen sein, sogar wie ę, ė; a·, der Vokal a· — auch ɔ·, uo, vgl. tė́vas ”Vater”, ša·ki ”springe” und so weiter. Die unbetonten langen Vokale verkürzten sich bis kurz oder halblang. So sind auch die betonten kurzen Vokale. Am Ende des absoluten Wortes wird der Vokal a nach den Konsonanten d, b, g, k, t, l, v mit der Schattierung des Lautes ɛ oder fast wie ę ausgesprochen.

Die Konsonanten č, dž vor den Vordervokalen i, u entsprechen in der Mundart fast immer c, dz, aber t, d vor i bleiben gewöhnlich erhalten, z. B.: akiec’à ”Egge”, aber dunksti·s ”Dach”. Fast immer wird der Konsonant l hart, oft sind hart ž, r, s, š, selten č, m, n, p, t, v, z. B.: grunčà, čužu·la, ažarì usw.

Wenn die Endung des Wortes kurz ist, die Wurzel aber lang, wird in den nordostlichen Mundarten von Wilna in der vorletzten Silbe die Nebenbetonung ausgesprochen, z. B. pū·niś ”Scheune”.

147