ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

XLVIII (2003), 159 – 175

«Фонологічний інвентар та його морфонологічна класифікація» (деякі зауваги)

BOHUMIL VYKYPĚL

Ústav pro jazyk český AV ČR

У цій статті зроблено спробу описати литовський план вираження (фонологічну систему) відповідно до глосематичних принципів. Ми зіставляємо цей опис із запропонованим Томашем Госковцем морфонологічним описом литовської мови. На цій основі робимо кілька спостережень щодо зв’язку між глосематичним описом плану вираження мови та морфонологією.

У першому випуску другого року видання журналу Acta Linguistica з’явилося кілька рецензій і нотаток Луї Єльмслева, серед них і рецензія на статтю Людовіта Новака «K základným otázkam štrukturálnej jazykovedy» (пор. Hjelmslev 1940–41a; Novák 1937). Людовіт Новак, один із «галасливих хлопчаків» другого покоління Празької школи¹, опублікував цю статтю в тоді ще (передусім завдяки редакторській роботі самого Новака) значущому журналі Sborník Matice slovenskej і задумав її як принциповий перегляд вихідних тез і практики празького структурного мовознавства, передусім фонології. Луї Єльмслев наголосив на важливості статті Новака й також пошкодував, що її було написано словацькою, «dans une langue si peu répandue dans le monde international». Водночас Єльмслев додав до викладу Новака й власні міркування, викладені стисло.

Час, коли з’являлися варті обговорення журнальні статті, здається, давно минув. Та будемо сподіватися, що історія Новака та Єльмслева все ж повторюватиметься знову й знову.

Нещодавно в журналі Slavia вийшла стаття Томаша Госковця (пор. Hoskovec 2002). Хоча сьогоднішня Slavia і не схожа на Sborník Matice slovenskej часів редакторства Новака, статтю Госковця написано чеською, тобто також мовою, мало поширеною у міжнародному світі. Подібно до Новака свого часу, Госковець намагається осмислити й розвинути теорію на матеріалі литовської мови, а саме функціональну-

¹

Zu den „vorlauten Buben“ (auf tschechisch „ubátí kluci“) vgl. Leška (2002: 53f.).

160 |

BOHUMIL VYKYPĚL

генеративного опису Петра Сгалла, одного з найвидатніших продовжувачів Празької традиції, і в цих межах — конкретно питань (досі меншою мірою врахованих), що постають тут на морфонологічному рівні. Як уже підказує назва статті, її головна тема — питання про те, що відбувається з фонологічним інвентарем після його морфонологічної перекласифікації. Іншими словами, йдеться про те, як слід переосмислити фонологічні елементи, якщо брати до уваги їхні ролі у формуванні означників. Відомо, що Г'єльмслев схвалював програму морфонології (у її тодішньому вигляді) — на відміну від програми фонології (див. Hjelmslev 1973: 228, 234, а також нижче, 2.4.), адже, за Г'єльмслевом, морфонологія намагається описувати елементи плану вираження мови відповідно до мовної форми, а не субстанції. Хоча між морфонологією та описом плану вираження у Г'єльмслева є також істотні відмінності (передусім тому, що морфонологія, хоч і не перебуває в аспекті субстанції мовного вжитку, як фонологія, усе ж працює в його знаковому аспекті, а не в мовному устрої, як Г'єльмслев; див. також нижче, 2.), морфонологічний опис і опис Г'єльмслева, однак, очевидно, ближчі один до одного. Це можна побачити й на прикладі результату «морфонологічної класифікації» литовського фонологічного інвентарю, до якого дійшов Госковець. Отже, скористаємося цією нагодою, щоб порівняти морфонологічний опис зі спробою глосематичного опису елементів плану вираження мовного знака в литовській мові (аби, виявляючи готовність до компромісу, не говорити ані про фонологію, ані про кенематику…). Це порівняння стосується передусім питання редукції елементів і деяких загальніших питань «об'єкта опису». Однак спершу нагадаємо загальновідомий факт: глосематична теорія є фрагментарною і не була завершена в усіх своїх аспектах. З цим пов'язано й те, що з глосематичного погляду існує лише небагато описів окремих мов, до того ж не безпроблемних. Попри це, можливо, дещо можна сказати².

1. Між усною та писемною литовською мовою немає відповідності один до одного, тому їх слід розглядати як дві різні мови (схеми). Далі під литовською мовою мається на увазі усна литовська.

1.1. У литовській мові є як аналітичні, так і синтетичні речення (лексеми й некси), а також групи речень (лексії й нексії): у ній є подільні одиниці вираження, які самі можуть становити каталізований надланцюг (тобто одиницю, що безпосередньо передує їм в аналізі), а також наявні екстенсивні характеристики вираження (модуляція). Категорію екстенсивних характеристик вираження тут докладно розглядати не будемо: опис литовської фразової інтонації, як констатує і Hoskovec (2002: 269f.), майже є terram incognitam.

² Ми не визначатимемо глосематичних термінів і з цього питання відсилаємо до відповідної літератури (див. насамперед Hjelmslev 1973: 247–266; 1975).

„DAS PHONOLOGISCHE INVENTAR...“

161

У литовській мові є також аналітичні склади (силабеми) й синтетичні склади: у ній наявні як одиниці, що в каталізованій формі самі можуть утворювати некаталізовану лексію в плані вираження, так і інтенсивні характеристики вираження (наголоси).

Щодо опису системи інтенсивних характеристик вираження, то, здається, є дві можливості.

Категорію можна поділити на дві підкатегорії: першу утворюють так звані наголоси, другу — так звані інтонації. Перша підкатегорія селектується другою (друга синтагматично залежить від першої), і кожна з них має по два члени, які умовно можна назвати «сильним наголосом» (ˈ) і «слабким наголосом» (°), відповідно, та «акутовою інтонацією» (ˊ) і «циркумфлексною інтонацією» (ˇ). Система має такий вигляд (1-ша категорія — «точкова» й негативно орієнтована; 2-га категорія — «висхідна» й позитивно орієнтована):

або — у межах усієї категорії, поділеної на два виміри (горизонтальний — «висхідний» і орієнтований на позитивне-негативне, вертикальний — «точковий» і негативно орієнтований):

Так звані інтонації селектують так звані наголоси, оскільки наголоси можуть стояти самостійно (тобто без інтонації) (а саме наголос ' у складах із так званим коротким голосним і без l, r, n, m), але не навпаки (див. також Hjelmslev 1973: 189–191). «Слабкий наголос» (°) є інтенсивним, оскільки в поєднанні з ним інтонації стають латентними, тобто синкретизованими й маніфестованими через нуль; ідеться про синкретизм, який можна розв'язати (щодо цього див. Hjelmslev 1973: 188, 204 і нижче, 2.4.2.). «Циркумфлексна інтонація» (ˇ) є інтенсивною, оскільки в поєднанні з нею голосні a і ə варіюють (див. нижче, 1.2.2.).

Друга згадана можливість полягає в тому, щоб не поділяти категорію (ані на підкатегорії, ані на виміри) і розглядати її як таку, що має чотири члени, умовно названі «сильним наголосом» або «гравісом» (ˈ), «слабким наголосом» (°), «акутовою інтонацією» (ˊ) і «циркумфлексною інтонацією» (ˇ). Система має такий вигляд (у вимірі «висхідний»):

162 |

BOHUMIL VYKYPĚL

Проти другої можливості свідчить співіснування членів категорій «інтонація» й «акцент» (іншими словами, друга структурація категорії не охоплює синтагматичного відношення, у яке вступають обидві категорії). Альтернативою є рішення Гєльмслєва. Hjelmslev (1973: 197–202) усуває акцент ´: так звані короткі a і æ у так званих наголошених складах без l, r, n, m виявляють сполучення a відповідно æ з ´, а так звані короткі u та i у тих самих складах виявляють сполучення u відповідно i з ˜. Система могла б мати такий вигляд (на вимірі «висхідний»):

β | B | γ ˜ | ´ | °

(Див. також нижче 3.)

1.2. Виражальні конституенти (-тематичні) утворюють чотири категорії: селектовані (голосні), селектувальні (приголосні), ті, що є водночас селектованими й селектувальними (сонанти), і ті, що не є ані селектованими, ані селектувальними. До четвертої категорії належать виражальні елементи, які можуть слугувати вигуками; сюди, можливо, можна віднести й іншомовні елементи, якщо їх дозволено зараховувати до відповідної мовної будови.

1.2.1. У литовській мові є два конституенти, які водночас є селектованими й селектувальними: i та u. Їхні вокалічні варіанти маніфестуються фонемами /i/ відповідно /u/, а їхні консонантні варіанти — /j/ та /v/ (або радше /w/). Під час реєстрації відповідні варіанти зводяться до єдиного інваріанта в литовській мові як на підставі субстанційного, так і знакового аспекту мововжитку (щодо другого зведення див. tave «тебе» vs. tau «тобі»; gavau «я отримав» vs. gauti «отримати»; keturi «чотири» vs. ketvirtas «четвертий»; eiti «йти» ėjau «я йшов»; gijau «я гнався» vs. guiti «гнатися»). (Див. також нижче 2.4.1.)

Отже, система сонантів має такий вигляд (на вимірі «передній»):

α | A i | u

i є інтенсивним, оскільки воно домінує у синкретизмі між так званими палаталізованими й непалаталізованими приголосними (або тому, що перед i варіюють так звані непалаталізовані приголосні — якщо палаталізовані приголосні зводяться; див. нижче 1.2.3.).

1.2.2. Селектованих виражальних конституентів є два: a, æ. Інші кандидати на статус голосних можна звести: ī ≡ ii, ū ≡ uu, ė ≡ ææ, o ≡ aa (див. Hjelmslev 1973: 198–200), ǣ ≡ варіант æ у сполученні з ˜ і перед латентним n, ā ≡ варіант a у сполученні з ˜ і перед латентним n (див. Hjelmslev 1973: 182f., 197, 201f.). Величини e та ǫ можна розглядати як сигнали іншомовних слів і варіанти æ відповідно a.

„DAS PHONOLOGISCHE INVENTAR…“

163

Усі ці редукції, очевидно, залежать від припущення про латентність n, яке, однак, спричиняє проблеми (латентне n перед сибілянтами, але не в майбутньому часі, як у gerins «він/вона/воно поліпшить; вони поліпшать»; латентне n у кінці складу — пор. Hjelmslev 1973: 206, але не у формах вираження на кшталт ten «там» або šiandien «сьогодні»). Без латентного n довелося б припустити такий набір голосних: a, æ, e, ö, а o і ë довелося б вважати відповідно за öō та ee, що ускладнило б аналіз, оскільки e та ö трапляються окремо лише в запозичених словах, тоді як як компоненти тотожних дифтонгів вони також утворюють питомі знаки; до того ж і, насамперед, для такої редукції навряд чи були б (морфонологічні) підстави.

Голосні без e та ö утворюють таку систему (за виміром «передній»):

æ A æ a

æ є інтенсивним з тієї самої причини, що й i (пор. 1.2.1.); утім, між голосними в більшості випадків відбувається синкретизм. Якщо включити e та ö, система матиме такий вигляд (по горизонталі — «передній», по вертикалі — «середній» або «закритий»):

α A α e ö A æ a

1.2.3. Також більшість кандидатів на статус приголосних можна редукувати. Так, так звані палаталізовані приголосні перед u та a можна розкласти на сполуку відповідного непалаталізованого приголосного з консонантним варіантом i: p’ ≡ pj, b’ ≡ bj, t’ ≡ tj, d’ ≡ dj, k’ ≡ kj, g’ ≡ gj, c’ ≡ cj, ʒ’ ≡ ʒj, č’ ≡ čj, ž’ ≡ žj, s’ ≡ sj, z’ ≡ zj, š’ ≡ šj, ž’ ≡ žj, m’ ≡ mj, n’ ≡ nj, r’ ≡ rj, l’ ≡ lj, v’ ≡ vj, f’ ≡ fj, x’ ≡ xj, h’ ≡ hj; перед i та æ, а також перед іншими палаталізованими приголосними, p’ тощо є варіантами p тощо. Так звана нейтралізація кореляції палатальності (перед непалаталізованим приголосним і в кінці слова) розглядається як маніфестація латентності j. Альтернативна редукція так званих палаталізованих приголосних перед u та a полягала б у розкладанні на сполуку відповідного непалаталізованого приголосного з вокалічним варіантом i. Цю редукцію слід було б застосувати, оскільки, схоже, існує (потенційна) комутація між так званими палаталізованими приголосними та сполукою відповідного непалаталізованого приголосного з j; пор.: діалектне pjonyčia ‘п’яниця’ та варіантні форми вираження bjaurus / biaurus ‘огидний’, pjauti / piauti ‘різати’, pjudyti / piudyt ‘цькувати’ та їхні похідні (таутосилабічне Ci^vok перед u та a маніфестується як /C’/, а Ci^kons — як /Cj/).

Подібний розклад можливий і для африкат: c ≡ ts, ʒ ≡ dz, č ≡ tš, ž ≡ dž. Альтернативна редукція була б такою: c’ ≡ tj, ʒ’ ≡ dj (пор. також Hjelmslev

164 |

BOHUMIL VYKYPĚL

1973: 201f.); t’ і d’ є сигналами запозичених слів або вигуків і варіантами t та d відповідно. Підставою для розкладання p’ тощо на pj або pi тощо, а також c тощо на ts тощо є, як уже зазначалося, відсутність комутації між p’ тощо та pj або pi тощо, а також між c тощо та ts тощо (щодо цього принципу пор. Hjelmslev 1943: 62f.; 1973: 217).

Величини f, x, h можна розглядати як сигнали запозичених слів і варіантів: f передбачає синкретизм із p, x — із k, а h — із нулем.

Отриману систему можна впорядкувати у дві підкатегорії.

1.2.3.1. Першу підкатегорію утворюють елементи, які мають стояти безпосередньо поруч із голосним або сонантом: m, n, r, l³. Їхню систему можна впорядкувати або за двома вимірами, або за одним:

α A α n l A m r

(по горизонталі — «носовий»; по вертикалі — «задній»)

β B γ Γ n l r m

(за виміром «зімкнення»)

1.2.3.2. Друга підкатегорія налічує десять елементів і має таку систему (по горизонталі — «передній»; по вертикалі — «дзвінкий», із синкретизмами):

α A β B Γ α b g z ž d A p k s š t

Однак дзвінкі приголосні можна було б розкласти на сполуки відповідних глухих із h і перед іншим дзвінким розглядати як варіанти відповідного глухого приголосного. Так звана нейтралізація кореляції за дзвінкістю (перед глухим приголосним і

³ Тут, звісно, постає питання про розрізнення випадкової та структурно зумовленої відсутності комбінацій елементів, яке, утім, видається розв’язним лише аксіоматично (див. Vykypěl 2003: §2 із бібліографією). Це питання, до речі, постає також тоді, коли констатується, що величину в сполуці інших величин слід розкласти через відсутність комутації між величиною та сполукою: відсутність комбінації у відповідній позиції, в якій проводиться тест на комутацію, також може бути випадковою. З тієї самої причини, розглядаючи редукції, ми не порушуємо питання про порядок елементів, до яких відбувається редукція, адже правило Hjelmslev (1973: 161, 255) yz = xy + yz у цій перспективі не обов’язково є чинним (див. Fischer-Jørgensen 1979: 108).

„DAS PHONOLOGISCHE INVENTAR...“

165

наприкінці слова) слід було б розглядати як маніфестацію латентності h. Тоді система була б такою (у вимірі «передній»):

α A β B γ Γ p k s š h t

Альтернативний порядок системи був би таким (горизонтально — «передній»; вертикально — «зімкнений»):

β B Γ α p k t A s š h

2. Тепер спробуємо в кількох аспектах зіставити нарис литовської системи вираження з морфологічною класифікацією литовського фонологічного інвентарю.

2.1. Тут, мабуть, доречно спершу пригадати дещо з історії морфонології (не переказуючи, однак, усієї її історії). У початкову програму морфонології, сформульовану її засновником N. S. Trubetzkoy (1929; 1931; 1934; див. також Skalička 1979: 77f., 83), як відомо, входили різні питання: загальне завдання дослідити фонологічну будову (мінімальних) знаків поділялося на дві царини — «зв’язаних альтернацій», які визначаються фонологічно (тобто тим, якими беззмістовими одиницями вираження утворені окремі знаки), та «вільних альтернацій», які визначаються морфологічно (тобто тим, з якими елементами змісту пов’язані відповідні одиниці вираження). Однак сам Trubetzkoy — з яких би то не було причин — так і не завершив власної програми морфонології; крім того, критикували статус морфонології як самостійної мовознавчої дисципліни, стверджуючи, що передбачені завдання морфонології слід включити до фонології («зв’язані альтернації») та морфології («вільні альтернації») (див. Martinet 1963: 88 f.; 1965: 95; D’urovič 1967 a; 1967 b; Kurylowicz 1967; останнім часом див. Patri 2002). Критику за другим пунктом можна звести до заперечення, що між морфонологією та формальною морфологією немає різниці⁴, адже обидві досліджують будову signifiants. У відповіді тут можна зробити два зауваження. По-перше, можна сказати, що морфонологія досліджує, що саме роблять ОКРЕМІ фонологічні елементи у формуванні

⁴Мабуть, не зайве нагадати, що тут під морфонологією розуміється дослідження (мінімальних) знаків, а під формальною морфологією — дослідження їхніх signifiants, тоді як Hjelmslev мав на увазі під морфологією опис певних елементів змісту.

166

Bohumil Vykypěl

Знаки, тоді як формальна морфологія розглядає комплекси цих елементів як компоненти знаків. Оскільки, однак, морфонологія також описує комплекси фонологічних елементів (наприклад, дифтонги або сполучення фонем, що чергуються з однією фонемою), а формальна морфологія, навпаки, має враховувати ролі окремих фонем у творенні знаків, важливішою видається інша можлива відмінність: морфонологія досліджує можливості мовної (фонологічної) системи для побудови знаків, тоді як формальна морфологія розглядає, як ці можливості використовуються, тобто як побудовані конкретні означники. Саме в цьому пункті ми можемо також пов’язати це з позитивною оцінкою морфонології, яку Hjelmslev дав на початку.

2.2. Відмінність між можливостями, які надає система, та їх використанням, як відомо, є для Hjelmslev однією з важливих розрізнювальних ознак між устроєм мови та мовним ужитком (пор. також Vykypěl 2003: §1). Отже, об’єкт опису морфонології можна попередньо віднести до Hjelmslevovogo устрою мови, а об’єкт формальної морфології — до мовного ужитку. Крім цього пункту, можна знайти й інші точки дотику, що пов’язують морфонологію з кенематикою Hjelmslev (описом плану вираження).

Насамперед слід нагадати, що елементи вираження в обох дисциплінах класифікуються не за їхньою маніфестацією (фонетичною чи фонологічною, тобто за «фонологічним змістом» Трубецького). Однак відмінність полягає в тому, за чим саме їх класифікують: у морфонології — за ролями елементів у побудові знаків, у кенематиці — за синтагматичними й парадигматичними відношеннями, у які можуть вступати елементи, не обмежуючи цього рамками знака. Попри це, обидва підходи можна вважати внутрішніми: кенематика оперує чистою формою, не зважаючи на субстанцію (маніфестацію); у випадку морфонології йдеться про знак, утворений взаємопроникненням двох планів мови (плану змісту й плану вираження), а не про маніфестацію, яка являє собою взаємопроникнення планів зі світом. Попри це, з послідовно глосематичного погляду слід визнати, що морфонологічний опис побудови signifiants — хоч би як він обмежувався або міг обмежуватися можливостями й не займався конкретними знаками, — не можна включати до опису мовної будови, адже знаки належать до мовлення, а кенематичний опис стосується лише позбавлених змісту одиниць вираження. Згадані вище (2.1.) можливості, запропоновані системою, являють собою синтагматичні й парадигматичні можливості комбінування елементів, а також можливості їхньої маніфестації, серед яких мовлення обирає на різних рівнях (у плані вираження — на морфонологічному, а згодом на формально-морфологічному рівні). Отже, можна сказати, що в програмі дослідження плану вираження Г’єльмслєва насамперед (тобто в дослідженні мовної будови) лише та царина трубецької

„DAS PHONOLOGISCHE INVENTAR…“

| 167

морфонології, яка присвячена дослідженню так званих пов’язаних чергувань (пор. Vykypěl 2002: 243f.).

2.3. Отже, навіть якщо морфонологію лише частково можна інтегрувати в кенематику, між цими двома дисциплінами все ж існує певна (вибіркова) спорідненість, яка, очевидно, ґрунтується на тому, що в обох випадках досліджують радше те, що може бути реалізоване, ніж те, що реалізоване. Можна також припустити, що це виявляється і в готовності морфонології редукувати елементи. Отже, нарешті можна повернутися до статті Tomáš Hoskovec. У ній було здійснено редукцію так званих палаталізованих фонем у литовській мові, подібну до описаної вище (1.2.3.): з морфологічного погляду палаталізовані фонеми інтерпретувалися як сполучення відповідних непалаталізованих приголосних із «палаталізувальним елементом» (пор. Hoskovec 2002: 283–291). Цей крок, однак, було зроблено не цілком довільно, а тому, що завдяки цьому система приголосних «істотно спрощується», як прямо зазначено. Водночас Hoskovec допускає, що так звані дзвінкі приголосні також можна редукувати (пор. також вище 1.2.3.2), але цієї редукції не здійснює, адже вона не спричинила б спрощення; іншими словами, з морфонологічного погляду не було б підстав для такої модифікації (пор. Hoskovec 2002: 283).

Ще одну редукцію вважають можливою у випадку довгих голосних /ī/ та /ū/ з морфонологічного погляду (пор. Hoskovec 2002: 293f.), а саме через їх розкладання на /ii/ відповідно /uu/, тобто здійснюється редукція, подібна до описаної вище (1.2.2.). Водночас, з одного боку, зазначається, що розкладання цих фонем можливе не в усіх випадках, а з іншого — для інших голосних його взагалі не розглядають. І те, й інше зрозуміло, адже для цього немає морфонологічних підстав — або, інакше кажучи, такі операції не призвели б до спрощення з морфонологічного погляду. Кенематичний опис, однак, знаходить підстави для обох кроків у принципі генералізації (про нього див. Hjelmslev 1943: 63; 1975: 2): розв’язання шляхом редукції, яке величини ī та ū однозначно допускають в одних випадках, а неоднозначно — в інших, узагальнюється на всі випадки, а також на інші голосні⁵.

Цей принцип можна застосувати й до так званих африкат. Подібно до /ī/ та /ū/, щодо африкат також констатується (інакше кажучи), що в одних випадках їх можна морфонологічно інтерпретувати як сполучення дентальних приголосних із сибілянтами, а в інших — ні (пор. Hoskovec 2002: 286–290). Однак на підставі принципу генералізації всі африкати можна розкласти так, як описано вище (1.2.3.). Проти їх морфонологічного розкладання свідчить, однак, те, що узагальнення такого розкладання не забезпечує спрощення з морфонологічного погляду.

⁵Зауважимо, що існують і суто фонологічні підстави інтерпретувати довгі литовські голосні як дифтонги з однаковими компонентами (пор. Trubetzkoy 1939: 172).

168 |

B O H U M I L V Y K Y P Ě L

2.4. До відмінності в ступені редукції можна також прив’язати заперечення, яке Г’єльмслев висунув проти морфонології та стисло підсумував афористично, написавши (цікаво, знову в нотатці до тексту Новака), що фонологію слід будувати на основі морфонології, а не навпаки (див. Hjelmslev 1940–41b; пор. також Hjelmslev 1959: 122, 127; 1973: 228, 234; 1974: 1). Це означає, що морфонологія працює на основі фонологічної системи: вона переймає фонологічний інвентар, а також фонологічний спосіб проведення тесту на комутацію, тобто комутуються маніфестовані форми (величини плану вираження), і це відбувається в межах знака (натомість у глосематичному тесті на комутацію міняються місцями чисті форми в межах уже встановлених категорій; щодо порівняння глосематики й фонології стосовно комутації див. Ducrot 1967). Для ілюстрації можна навести також приклади з розглянутого тексту.

2.4.1. Мабуть, найнаочнішим прикладом є питання про те, чи звуки v і u, відповідно i і j, є самостійними морфонологічними елементами чи варіантами одного елемента; до цього додається питання, який зв’язок існує між j та i, з одного боку, і «палаталізувальним елементом» (див. 2.3.), з іншого (див. Hoskovec 2002: 295f.). Наведені звуки морфонологічно чергуються між собою, а їхній розподіл до того ж значною мірою є додатковим. Попри це, поставлене питання щодо v і u вирішується на підставі фонологічного тесту на комутацію, і v та u трактуються як два різні морфонологічні елементи: міняються місцями маніфестовані ланцюжки вираження, а конкретні слова становлять рамки для тесту на комутацію (volus vs. uolus, volą vs. uolą⁶). Щодо j та i так званих мінімальних пар не знайдено, але у випадку j і палаталізувального елемента все ж можна переставити принаймні маніфестовані склади (bjaurus vs. labiau). Однак із глосематичного погляду ні v та u, ні j та i не піддаються комутації, оскільки належать до різних категорій, хоч би яким чином вони з’являлися або могли з’являтися в тому самому місці маніфестованого знака. У литовській мові ці величини можна звести лише до однієї в кожному випадку й включити до категорії елементів вираження, які є водночас селектованими та селектувальними; це відбувається також через знаковий аспект литовського мововжитку, тобто через «морфонологічне чергування» цих елементів (див. вище 1.2.1.).

Глосематичне відношення комутації між мовними елементами не тотожне фонологічній розрізнювальній здатності фонем, хоча обидва явища встановлюються шляхом перестановки певних елементів: і перестановка, і самі елементи в цих двох випадках різні. Попри це, …

⁶Постає питання, чи слід міняти місцями сегменти vo і uo, а не va і uo, адже звук, який у дифтонгу uo записується як o, можливо, радше слід ототожнити з a.

„DAS PHONOLOGISCHE INVENTAR…“

169

за ноетичною відмінністю, можливо, стоїть спільний онтологічний об’єкт, який у першому випадку існує in potentia, а в другому — in actu⁷.

Квазіарбітражній ролі фонології відповідає також послідовне розрізнення між фонологічним і морфонологічним поглядами: навіть якби існували морфонологічні підстави, наприклад, для розщеплення довгих голосних на дифтонги або для зведення v і u чи j і i до одного елемента, це не змінило б їхнього фонематичного статусу (див. Hoskovec 2002: 295); іншими словами, морфонологічна реінтерпретація фонологічного інвентарю не змінює фонологічну систему заднім числом.

2.4.2. Те, що фонологія, а разом із нею й морфонологія, функціонує у мововжитку, а не в мовобудові, засвідчують й інші приклади. Довготу розглядають як іманентну просодичну ознаку складів, оскільки склади можуть самостійно змінювати або зберігати свій вокалічний пік (див. Hoskovec 2002: 279f.). Однак довготу складу можна просто витлумачити як наявність двох певних елементів в одному складі (подібно до того, як вокалічну довготу, навпаки, можна розглядати як здатність голосних утворювати в межах одного складу групу з тих самих голосних), а тотожність складу, яку передбачає поняття іманентної довготи складу, визначається тотожністю складу в межах знака або, точніше, групи знаків, пов’язаних парадигматично⁸.

Така інтерпретація тотожності складів також передбачається твердженням, що й ненаголошені склади мають певну інтонацію, яка, однак, маніфестується лише під наголосом і до того ж впливає на позицію наголосу (див. Hoskovec 2002: 282). Натомість із погляду мововжитку ситуацію можна описати радше так: так звані ненаголошені склади містять інтенсивну характеристику вираження «слабкий наголос» (°), а інтонації в поєднанні з цим «наголосом» стають латентними, тобто синкретизованими й маніфестованими нулем (див. вище 1.1.). Однак цей синкретизм інтонацій можна усунути, і саме на підставі знакового аспекту мововжитку. Іншими словами, певний ненаголошений склад, тобто такий, що містить інтенсивну характеристику вираження «слабкий наголос» (°), можна ототожнити з певним наголошеним складом, тобто таким, що містить інтенсивну характеристику вираження «сильний наголос» (′), з огляду на те, що обидва склади стоять в однаковій позиції в знаку

⁷Щодо так званих мінімальних пар згадаймо Елі Фішер-Єргенсен (1979: 149), яка писала, що вважати мінімальні пари вирішальними для розрізнення варіантів та інваріантів означає описувати не фонематичну структуру мови, а випадковості творення знаків або навіть досліджуваного матеріалу. Адже при описі мовобудови завжди слід зважати на «випадкові лакуни» в мововжитку, тобто й на відсутність мінімальних пар. До речі, згадку про відмінність між потенційною та актуальною системами знаходимо також у розглянутому тексті (див. Hoskovec 2002: 277, 288).

⁸Щодо цього принципу тотожності див. також (в іншому контексті) зауваги Hoskovec (2002: 291f., 294) про «семантичне або змістове визначення» дифтонгів.

170 |

Bohumil Vykypěl

…мати (мати ту саму «знакову функцію»), причому до «ненаголошеного» складу вводиться той член категорії інтонації, який міститься в «наголошеному» складі. Отже, межі варіювання, встановлені литовською мовною будовою, у цьому випадку полягають у тому, що в групах складів, які можуть утворювати signifiant слова, трапляється лише один склад із «сильним наголосом» і певною інтонацією, тоді як інші склади в цій групі мають «слабкий наголос» і синкретизм інтонацій. Те, як ці склади розподілені в межах слова або групи парадигматично пов’язаних слів, визначає мовне вживання, адже це залежить від того, з якими елементами змісту поєднується відповідна складова група. При цьому важливо (або може бути важливо) й те, яка інтонація своїм введенням здатна усунути синкретизм інтонацій.

Angemerkt sei, dass allerdings auch Hjelmslev (1973: 204–209) den Synkretismus der Intonationen in sog. unbetonten Silben in einigen Fällen für auflösbar hält (d.h. in der idealen Notation enthält eine solche Silbe mit dem auflösbaren Synkretismus eine bestimmte Intonation) und diesen eben aufgrund des Zeichenaspekts des Sprachgebrauchs auflöst, wobei er die eingeführten Intonationen dann als die Distribution der anderen Prosodeme im Rahmen einer Silbengruppe beeinflussend betrachtet (die durch den Sprachbau gesetzte Variierungsgrenze ist also enger). Hier stellt sich indessen die allgemeine Frage, wie eigentlich die Hjelmslevschen auflösbaren Synkretismen aufzulösen sind (oder mit anderen Worten, wie das Ergebnis eines Synkretismus mit anderen Elementen des Sprachbaus zu identifizieren ist). Es tritt in diesem Punkte offensichtlich wieder das Problem der Unterscheidung zwischen dem formalen und dem operativen Aspekt der Beschreibung des Sprachbaus auf: Während im ersteren Aspekt vom Sprachgebrauch abzusehen ist, muss der Sprachgebrauch im operativen Aspekt der Beschreibung unumgänglich berücksichtigt werden (vgl. hierzu Vykypěl 2003: §3). Darüber, ob und inwieweit der Sprachgebrauch in den einzelnen Fällen auch tatsächlich berücksichtigt wird, soll aufgrund des Empirieprinzips entschieden werden, d.h. man muss fragen, ob die Beschreibung widerspruchsfrei, exhaustiv und einfach ist (zum Empirieprinzip vgl. Hjelmslev 1943: 14; 1975: 1). Der Unterschied zwischen der morphonologischen und der glossematischen Beschreibung scheint hier also darin zu bestehen, dass die erstere sich unbedingt nach dem Zeichenaspekt des Sprachgebrauchs richtet, während die letztere diesen nur dann berücksichtigt, wenn es für die gesamte Beschreibungsstrategie „vorteilhaft“ ist (diese muss sich dabei nach den Prinzipien und Zielen der Sprachtheorie richten; dazu vgl. Hjelmslev 1943: 13–19, 21–31). Somit scheint auch berechtigt, was Hjelmslev schrieb, nachdem er durch Synkretismusauflösung Intonationen in sog. unbetonte Silben eingeführt hatte:

«Можна визнати ці факти, не поступаючись анітрохи поширеній теорії, згідно з якою “циркумфлекс і гострий наголос існують у ненаголошеному (неакцентованому) складі так само, як і в тонічних (наголошених) складах”. Наше тлумачення докорінно відрізняється і значно реалістичніше враховує мовні факти». (Hjelmslev 1973: 205).

„DAS PHONOLOGISCHE INVENTAR…“

171

Красномовним свідченням згаданої вище (2.3.) (вибіркової) спорідненості між кенематикою та морфологією могла б бути й така теза Hoskovec:

«Оскільки ми працюємо в межах дедуктивно побудованої теорії, на початку ми можемо вирішити, чи приймати обидва згадані інвентарі [тобто інвентарі фонем і просодем] як елементи фонематично-просодичного рівня такими, якими вони є, чи якимось чином їх модифікувати». (Hoskovec 2002: 268)

Можна помітити, що критерії такої модифікації, однак, відрізняються від тих, якими послуговується кенематика: у першому випадку йдеться про фонологічні дані та дані знакового аспекту мовного вжитку, а в другому — також і передусім про принципи всієї теорії мови, незалежної від окремих даних.

2.5. Eli Fischer-Jørgensen (1975: 123) писала: «Празьких фонологів цікавила взаємодія форми й субстанції, те, як оформлюється purport». З цього погляду фонологія є описом субстанційного аспекту мовного вжитку в плані вираження. У цій перспективі морфологію можна розглядати як доповнення до фонології та як опис взаємодії між формою вираження і знаковим аспектом мовного вжитку, тобто опис того, як утворюються знаки. Так обидві дисципліни посіли б своє місце в органоні Hjelmslev.

2.6. Досі про морф(он)ологію йшлося переважно з глосематичного погляду. Однак проти кенематики можна висунути й «(мор)фонологічні заперечення». Найфундаментальніше з них, як відомо, стосується операційного боку опису (чого ми також торкалися вище, у 2.4.2.). Ми намагалися описати це в інших текстах і запропонували також своєрідний компроміс між глосематикою та фонологією — диверсифікацію фонологічної системи відповідно до синтагматичних відношень між її елементами (пор. Vykypěl 2002; 2003). З одного боку, це рішення, очевидно, можна порівняти з «морфонологічною класифікацією фонологічного інвентарю» в розглянутій статті, а з іншого — і це видається нам ще цікавішим для майбутнього — воно нагадує майже забутий альтернативний варіант класичної празької фонології, а саме варіант VILÉM MATHESIUS. Ми переконані, що важливим завданням фонологічного дослідження є аналіз поглядів Mathesius на фонологію та їхнього впливу⁹.

⁹ Für einige Literatur zu Mathesius’ Phonologie vgl. Vykypěl (2002: 241). – Nebenbei sei gesagt, dass weder die syntagmatische Strukturierung des Ausdruckssystems mit der immanenten (formalen) noch die paradigmatische mit der transzendentalen (substantiellen) Strukturierung gleichgesetzt werden darf, wie vielleicht einige Formulierungen in zahlreichen Texten von Oldřich Leška eben auch zu Mathesius’ Phonologie (und auch Hoskovec 2002: 275 an einer Stelle) suggerieren könnten: Die paradigmatische Strukturierung kann entweder extensional (formal) oder intensional (substantiell) sein, und ebenso kann die syntagmatische Strukturierung entweder formal sein und die bloßen Abhängigkeiten berücksichtigen, oder aber substanziell und die Reihenfolge und Kombination der Ausdruckselemente als Manifestation ihrer syntagmatischen Beziehungen untersuchen.

172 |

Bohumil Vykypěl

Загальніше зауваження, яке можна висловити щодо глосематичного опису, а точніше — щодо радикального скорочення кількості елементів, полягає в твердженні, що воно не спрощує опис (тут важливо, що це можна вважати внутрішньотеоретичним аргументом, адже простота є частиною емпіричного принципу Hjelmslev; пор. також Vykypėl 2003: §2). Як уже показав Henning Spang-Hanssen (1949), простота є відносним поняттям: зменшення кількості елементів шляхом редукції, якому віддавав перевагу Hjelmslev, може ускладнити правила комбінування та/або маніфестації елементів. Це можна було спостерігати й вище (2.3.), хоча й у негативній формі: редукція дзвінких приголосних або африкат не спростила б морфологічний аспект, тому її й не здійснили.

3. На завершення повернімося до питання структурування категорії інтенсивних характеристик вираження. Вище (1.1.) згадувалося, що Hjelmslev не поділяє цю категорію ані на підкатегорії, ані на виміри. Водночас він стверджує, що категорію інтенсивних характеристик вираження (наголосів), так само як і категорію екстенсивних характеристик вираження (модуляцій), неможливо поділити — не лише в литовській, а й у всіх мовах (ані на підкатегорії, ані на виміри). Однак проти цього погляду можна висунути два заперечення. Передусім слід зауважити, що Hjelmslev (1973: 196) обґрунтовує своє твердження про те, що категорії наголосів і модуляцій ніколи не містять подальших підкатегорій або вимірів, емпірично у звичному розумінні, тобто воно ґрунтується на неповній індукції, що в межах глосематичної теорії неприпустимо¹⁰. Друге заперечення полягає в тому, що паралельність планів — один із найважливіших пунктів глосематичної теорії — була б недійсною, якби категорії характеристик вираження не можна було поділити на підкатегорії або виміри, адже категорії характеристик змісту (морфеми) поділяються на підкатегорії, а ті — на виміри (пор. Hjelmslev 1959: 152–164).

Категорію інтенсивних характеристик вираження (наголосів) можна було б порівняти з категорією числа-родового відмінка інтенсивних характеристик змісту. З панхронічного погляду найближчою основою для порівняння була б «основна семантика» категорії числа-родового відмінка — «консистенція» (пор. Hjelmslev 1959: 157; 1972: 90–103). Третій вимір цієї категорії — «масивне–точкове» — можна було б порівняти з «наголосами», які ми вище (1.1.) розподілили за виміром «точкове». Другий вимір категорії числа-родового відмінка — «розширення–концентрація» — можна було б порівняти з «інтонаціями», які вище (1.1.) розподілили за виміром «висхідне». Паралелі можна було б знайти й щодо екстенсійного структурування категорій. Синкретизм інтонацій у поєднанні з

¹⁰Очевидно, текст про литовські просодеми було створено ще до «дедуктивного повороту» в розвитку глосематичної теорії.

„DAS PHONOLOGISCHE INVENTAR…“

173

«слабкий наголос» у литовській мові можна, наприклад, порівняти із синкретизмом родів у множині в німецькій мові. Що стосується кількості членів і екстенсіональної структури, то доцільніше було б порівняти латиську категорію інтенсивних характеристик плану вираження з німецькою категорією числа-роду:

Рід/«інтонація»

Німецька | β | B | γ; Німецька | Ж. | Ч. | С.; Латиська | ~ | ˙ | ^; Число/«наголос» | α | A; Мн. | Одн.; ° | ˈ

Відношення синкретизму також були б паралельними:

Німецька

Латиська

Німецька: β | B | γ; Синкретизм | Мн. | α | °; Ж. | Ч. | С. | Одн. | A | ˈ; Латиська: β | B | γ; Синкретизм; ~ | ˙ | ^

Wenn man mit Hjelmslev (1959: 248) im Deutschen in der Numerus-Genus-Kategorie nur mit den Elementen ‘Femininum’, ‘Maskulinum’, ‘Neutrum’ und ‘Plural’ (bzw. auch ‘Kollektiv’) rechnet und die zweite oben (1.1.) vorgeschlagene Strukturierung der litauischen intensen Ausdruckscharakteristiken annimmt, so kann man ein paralleles System aufstellen:

Німецька | β | B | γ | Γ | (Γ₂); Німецька | Ж. | Ч. | С. | Мн. | (зб.); Литовська | ~ | ˙ | ° | ˈ | (віртуально)

Структурування Г’єльмслевом категорії інтенсивної характеристики плану вираження (див. вище 1.1.) також дає змогу порівняти її з категорією інтенсивних характеристик плану змісту числа-роду, наприклад, із такою у французькій мові:

Французька | β | B | γ; Французька | Ж. | Ч. | Мн.; Литовська | ~ | ˙ | °

Насамкінець зазначимо ще один виразний зв’язок між категорією інтенсивних характеристик плану вираження та категорією змісту числа-ро

174 |

BOHUMIL VYKYPĚL

посилання. Як відомо, у латиській мові є «інтонація», відсутня в литовській, а саме так звана ламана інтонація (ˆ). Цьому відповідало б те, що латиська мова має також у своєму плані змісту елемент змісту категорії числа-родового роду, якого немає в литовській, а саме «персональність» (пор. vinš, vina vs. tas, tā). Для прихильників ареальної лінгвістики та мовних союзів тут, безперечно, цікавий той факт, що подібні відношення спостерігаються в сусідніх германських мовах: пор. шведські інтонації та шведські han, hon „він, вона (особа)“ vs. den, det „він/вона, воно (неособове)“, чого немає в німецькій мові.

LITERATURVERZEICHNIS

Ducrot, O. 1967: La commutation en glossématique et en phonologie. Word 23, 101–121.

D’urović, L. 1967a: Diskussionsbeitrag zu Kurylowicz 1967. In: Hamm 1967, 170–171.

D’urović, L. 1967b: Das Problem der Morphonologie. In: To honor Roman Jakobson. Essays on the Occasion of his Seventieth Birthday 11 October 1966. I. The Hague–Paris: Mouton, 556–568. (Janua Linguarum. Series Maior, 31.)

Fischer-Jørgensen, E. 1975: Trends in Phonological Theory, Copenhagen: Akademisk forlag.

Fischer-Jørgensen, E. 1979: 25 Years’ Phonological Comments, München: Fink. (Internationale Bibliothek für allgemeine Linguistik, 31.)

Hamm, J., Hrsg., 1967: Phonologie der Gegenwart. Vorträge und Diskussionen anläßlich der Internationalen Phonologie-Tagung in Wien 30. VIII – 3. IX. 1966, Graz–Wien–Köln: Hermann Böhlaus Nachf. (Wiener Slavistisches Jahrbuch. Ergänzungsband, 6.)

Hjelmslev, L. 1940–41a: Rezension von Novák 1937. Acta Linguistica 2, 64–65.

Hjelmslev, L. 1940–41b: Rezension von L’. Novák: Quelques remarques sur le système phonologique du hongrois. Acta Linguistica 2, 67.

Hjelmslev, L. 1943: Omkring sprogteoriens grundlæggelse, København: Munksgaard.

Hjelmslev, L. 1959: Essais linguistiques, Copenhague: Nordisk Sprog- og Kulturforlag. (Travaux du Cercle linguistique de Copenhague, 12.)

Hjelmslev, L. 1972: Sprogsystem og sprogforandring, Copenhague: Nordisk Sprog- og Kulturforlag. (Travaux du Cercle linguistique de Copenhague, 15.)

Hjelmslev, L. 1973: Essais linguistiques II, Copenhague: Nordisk Sprog- og Kulturforlag. (Travaux du Cercle linguistique de Copenhague, 14.)

Hjelmslev, L. 1974: Aufsätze zur Sprachwissenschaft, Stuttgart: Ernst Klett Verlag.

Hjelmslev, L. 1975: Résumé of a Theory of Language. Hrsg. von F. J. Whitfield, Copenhague: Nordisk Sprog- og Kulturforlag. (Travaux du Cercle linguistique de Copenhague, 16.)

Hoskovec, T. 2002: Fonologický inventář a jeho morfonologické třídění. Obecná metodologická rozvaha nad konkrétním materiálem jazyka litevského. Slavia 71, 267–300.

Kurylowicz, J. 1967: Phonologie und Morphonologie. In: Hamm 1967, 158–169.

Leška, O. 2002: We have finished reading Vachek’s Prolegomena. Travaux du Cercle linguistique de Prague, n.s. 4, 52–54.

Martinet, A. 1963: Grundzüge der Allgemeinen Sprachwissenschaft, Stuttgart: W. Kohlhammer Verlag. (Urban-Bücher, 69.)

Martinet, A. 1965: La linguistique synchronique (études et recherches), Paris: Presses universitaires de France. (Le Linguistique, 1.)

Novák, L’. 1937: K základným otázkam štrukturálnej jazykovedy. Sborník Matice slovenskej 15, 3–23.

Patri, S. 2002: La méthode de Troubetzkoy morphonologue. Cahiers Ferdinand de Saussure 55, 63–83.

Skalička, V. 1979: Typologische Studien. Hrsg. von P. Hartmann, Braunschweig–Wiesbaden: Vieweg.

„DAS PHONOLOGISCHE INVENTAR....“

175

SPANG-HANSSEN, H. 1949: On the Simplicity of Descriptions. Travaux du Cercle linguistique de Copenhague 5, 61–70.

TRUBETZKOY, N. S. 1929: Sur la „morphonologie“. Travaux du Cercle linguistique de Prague 1, 85–88.

TRUBETZKOY, N. S. 1931: Gedanken über Morphologie. Travaux du Cercle linguistique de Prague 4, 160–163.

TRUBETZKOY, N. S. 1934: Das morphonologische System der russischen Sprache, Prague: Jednota československých matematiků a fysiků & Otto Harrassowitz. (Travaux du Cercle linguistique de Prague, 5/2.)

TRUBETZKOY, N. S. 1939: Grundzüge der Phonologie, Prague. (Travaux du Cercle linguistique de Prague, 7.)

VYKYPĚL, B. 2002: Fragen der Beschreibung des Ausdrucksplans (mit Beispielen aus dem Obersorbischen). In: R. Blankenhorn, S. Dönninghaus, R. Marzari, Hrsg., Beiträge der Europäischen Slavistischen Linguistik (POLYSLAV) 5, München: Verlag Otto Sagner, 236–250. (Die Welt der Slaven. Sammelbände/Сборники, 15.)

VYKYPĚL, B. 2003: Vokale und Konsonanten als Selbst- und Mitlaute (mit Beispielen aus dem Obersorbischen). Sborník prací filosofické fakulty brněnské university A 51 (im Druck).

Bohumil Vykypěl

Ústav pro jazyk český AV ČR

etymologické oddělení

Veveří 97

CZ-60200 Brno

([email protected])

Gauta 2003 05 02