ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

LI (2004), 115–124

РЕЦЕНЗІЇ

Рецензії

KNYGA NOBAŽNYSTĖS KRIKŠČIONIŠKOS 1653. FAKSIMILINIS LEIDIMAS. Parengė Dainora Pociūtė.

Вільнюс: Інститут литовської літератури та фольклору, MMIV, lxv, 660 с., ISBN 9955-9408-0-8

Рецензоване видання унікальне у двох аспектах. По-перше, тепер ця пам’ятка нашої писемності стає легко доступною ширшому колу дослідників, адже в бібліотеках Литви, як відомо, є лише мікрофільм цього важливого джерела середини XVII ст. та Knygos nobażnystės krikščioniškos — контрафактичне видання, опубліковане в Кенігсберзі 1684 року (далі: KN). Тому дуже радісно, що упорядниця, зважаючи на те, що оригінал Knygos nobażnystės krikščioniškos, який зберігається у Швеції, є єдиним відомим на цей час примірником, 2003 року, до 350-річчя виходу книжки, взялася «ініціювати підготовку факсимільного видання цього твору, яке було б зручним і для наукового дослідження текстів, і для поглиблення литуаністичних студій в університетах» (с. ix).

По-друге, це видання Інституту литовської літератури та фольклору унікальне ще й тим, що його видавці повернулися (якщо так можна сказати) до «традиційної» практики видання факсиміле старих писемних пам’яток, залишивши тло, і цілком обґрунтовано відмовилися від принципу, який певний час пропагувало видавництво Baltų lankų: подавати факсиміле старих текстів не лише без тла, а ще й у зменшеному форматі. Отже, обравши «традиційний» шлях, видавці цього видання наочно довели, що в наш час випустити якісне факсимільне видання зовсім не важко. Тому хочеться не лише похвалити упорядницю цього видання KN та видавців, а й подякувати їм за те, що, не женучись за модами, які невідомо звідки й якими вітрами заносить, під час підготовки цього видання вони насамперед дбали про його якість і значення для наукових досліджень, а не про комерційні чи якісь інші речі.

Видання складається з Передмови (с. ix–x) і, звісно, двох нерівноцінних частин. Це вступна стаття Литовська церковна книга (с. xiii–lxv), написана відомою дослідницею давньої литовської літератури Дайнора Поціуте й за масштабом рівнозначна окремому дослідженню, та фототипний текст KN (с. 1–660). Із уже процитованих слів Передмови, які окреслюють мету підготовки видання, а також із подальшого твердження, що це видання «стане початком підготовки й публікації наступних критичних видань окремих частин цього твору та їхніх джерел» (с. x; див. також с. xlvi, xlviii), стає зрозуміло, чому в цьому виданні немає докладніших коментарів. На них доведеться почекати.

Читач, менш обізнаний із нашою давньою літературою (а таких — навіть серед литуаністів — стає дедалі більше, і це засвідчують деякі заклади вищої освіти), прочитавши Передмову, дізнається, що після появи контрафактичного видання KN у Кенігсберзі 1684 року перше видання цієї книжки дуже швидко забули й серйозно заговорили про нього лише після того, як 1958 року в Уппсалі Юзеф Трипучко, родом із Віленського краю, видав бібліографічний покажчик Polonica vetera Upsaliensia, у якому (с. 102, 162, 166) було наведено відомості про цей конволют, що зберігається в бібліотеці Уппсальського університету.

116 |

RECENZIJOS

Мабуть, першим цією публікацією зацікавився Юозас Тумеліс. Порівнявши оприлюднені Юзефом Трипучком дані з відповідними даними примірників, що зберігаються в бібліотеках Литви, він помітив, що вони не цілком збігаються. Тоді й почало з’ясовуватися, що напис на титульному аркуші примірників, наявних у Литві, — O dabar antra karta perdrukavota — свідчить не про те, що першим виданням слід вважати Катехізис Меркеліса Петкявічюса 1598 року (далі: PK), і призначений не для введення в оману противників Реформації, а є фактом, що відповідає дійсності. Втім, в наявних у Литві контрафактичних примірниках KN є один напис, що вводить католиків в оману, — це рік видання, місце друку та видавець.

Щоправда, твердження на початку Передмови про те, що «видана 1653 року в Кедайняї Knyga nobažnystės krikščioniškos була найяскравішою історичною віхою литовської кальвіністської літератури, вінчала столітній досвід кальвіністського книгодрукування в Литві, що розпочався тоді, коли Миколай Радзивілл¹ Чорний у своєму маєтку в Бересті 1553 року започаткував послідовну історію друкованої литовської книжки» (курсив мій — J. K.) (с. ix), відразу викликає питання, чи не затьмарює в цьому випадку широкий культурологічний аспект, безперечно необхідний для розгляду питань литуаніки, власне литуаністичних аспектів.

Вступне дослідження Литовська церковна книга починається розділами «Кедайняй Радзивіллів» (с. xiii–xvii) і «Кедайнська школа» (с. xviii–xx). У першому наведено більше історичних відомостей про Кедайняй та їхніх колишніх власників, а в другому — не лише про Кедайнську колегію, а й про книжкові зібрання — бібліотеки, що існували в Кедайняї того часу. Тут авторка дослідження згадує бібліотеки князя Януша Радзивілла й Кедайнської церкви, а також особисту книжкову збірку Самуеля Томашевського. На перший погляд може здатися, що наведені факти не повинні викликати жодних сумнівів. Однак, коли згадати твердження відомої дослідниці Реформації Інґе Лукшайте, що досі не цілком «ясно, чи бібліотека Кедайнської церкви та гімназії була однією й тією самою бібліотекою» (Lukšaitė 2001:15), мимоволі запитуєш себе, чому тут про цю проблему не згадано. Невже авторка вступного дослідження має достовірні дані, що бібліотека Кедайнської церкви та гімназії (або колегії) була однією й тією самою? Якщо так, варто було б викласти всі аргументи на підтвердження цієї думки, тим паче що Інґе Лукшайте в іншому місці тієї самої статті, на яку спирається й Дайнора Поціуте, пише вже про бібліотеку Кедайнської гімназії; пор.: «Список або каталог бібліотеки Кедайнської гімназії невідомий» (Lukšaitė 2001: 16).

Зрозуміло, що погляд мовознавця відразу звертається до третього підрозділу «Уживання литовської мови в громадському житті Кедайняй» (с. xx–xxii) — у надії скласти достатнє уявлення про те, яке місце посідала литовська мова в тодішніх Кедайняї. Однак після прочитання підрозділу напрошується висновок, що його назва не цілком відповідає змісту. Адже обговорено лише вживання литовської мови в релігійних справах. До того ж і тут трапляються твердження, які потребують уточнення. Наприклад, підрозділ починається твердженням: «Хоча в Литовській Реформатській церкві від самого її заснування використовували (можливо, уживали? — J. K.) польську мову, що стала й основною писемною мовою Церкви, на початку XVII ст. реформатські синоди вдалися до систематичних заходів, щоб розширити вживання литовської мови, приписуючи проводити катехизацію та богослужіння також литовською мовою» (с. xx). Тут відразу хотілося б дізнатися, синоди яких років ужили заходів для розширення вживання литовської мови, адже вже не раз згадана знавчиня історії Реформації Інґе Лукшайте стверджує, що «протоколи синодів XVI ст. були спалені», а з протоколів синодів, що збереглися від 1611 року, «очевидно, що ще кілька десятиліть підготовка литовських книжок не була важливим клопотом синоду» (Lukšaitė 2001:

¹ Не зовсім зрозуміло, чому Дайнора Поціуте замінює, здається, загальноприйняту форму прізвища цих литовських магнатів Radvila на Radvilas. У цитатах залишено форму Radvilas, яку вживає авторка.

RECENZIJOS

117

7). Якщо Dainora Pociūtė, пишучи про заходи розширення вживання литовської мови, має на увазі генеральний синод 1627 року, на якому Кріступас Мінвідас був призначений кедайняйським пастором, то дуже сумнівно, чи можна зараховувати цей синод до початку XVII ст.

Щоправда, ніби бажаючи виправдати назву підрозділу, Dainora Pociūtė, не будучи такою впевненою, як Ingė Lukšaitė (2001: 14), припускає, що в Кедайняйській школі литовська мова «могла вживатися як додаткова мова катехитичного пояснення [...]» (с. xxi). Однак, на мою думку, такого припущення замало. Тут, імовірно, було б дуже доречно дослідити, наскільки литовська мова була потрібна урядовцям Кедайняйського магістрату, тим паче що, здається, для такого дослідження є передумови (пор. Lukšaitė 2001: 17).

Однак чи не найбільше сумнівів і різноманітних запитань викликає підрозділ «Ситуація польської літератури реформатів церковної Литви Великого князівства» (с. xxii–xxvii), де на самому початку знову повторюється, що KN «рік видання в Кедайняях — 1653 — опосередковано відзначав уже сторіччя історії євангельської літератури та друкарства Литви» (с. xxii). Огляд польських видань починається з твердження, що його поклала початок заснована 1553 року «перша латинська (!? курсив мій — J. K.) друкарня Литовського Великого князівства, заснована Миколаєм Радзивіллом Чорним...», а далі оглядаються Малі й Великі катехізиси, збірник гімнів 1559 року, Берастейська та Гданська Біблії², а також інші польські реформатські видання, які, безперечно, важливі з конфесійного та культурологічного погляду, але, на мою думку, мають небагато спільного з появою KN. Навпаки, перші польські видання кальвіністського спрямування більшою чи меншою мірою сприяли утвердженню польської мови й витісняли литовську з ширшого вжитку. Тому такий порівняно розлогий розгляд польських видань навряд чи виправданий з литуаністичного погляду, хіба що авторка прагнула цим оглядом спростувати бажання деяких істориків-реформатів надмірно звеличувати їхні заслуги перед литовською писемністю (пор. Kregždė 1978³) або ще раз наголосити, що на самому початку кальвінізм був релігією не мас (селян), а обраних (еліти) і звернувся до простих людей лише тоді, коли вже програв боротьбу досить прогресивним на той час просвітницьким ідеям єзуїтів.

Звісно, на виправдання авторки можна стверджувати, що, оглядаючи польські релігійні книги реформатів, вона прагнула показати, як релігійні тексти, що згодом увійшли до KN, кодифікувалися й уніфікувалися. Такий висновок випливає з кінцівки цього підрозділу. Однак самій авторці можна завдячувати й частковим спростуванням такого висновку: вона стверджує, що зв’язок збірника гімнів KN з уніфікованими польськими гданськими виданнями є неоднозначним (с. xxvii). А детально розкрити цей зв’язок планується в майбутніх виданнях.

Крім того, уважніше розглянувши твердження цього підрозділу, бачимо, що аналіз польських видань реформатів не виправдовує й твердження, ніби «тексти Knygos nobžnystės krikščioniškos мали передусім відображати систему ортодоксії, усталену в першій половині XVII ст., і литовською мовою репрезентувати кодифіковані після тривалих суперечок і обговорень польські тексти Реформатських церков Литви та Польщі» (с. xxvii). Але само собою зрозуміло, що видання, призначене для релігійної практики, має відповідати кодифікованим текстам. А відповіді на питання, чому укладачі збірника гімнів KN послідовно не дотримувалися цього принципу, цей огляд польських видань також не дає.

² Лише незрозуміло, чому, порівнюючи Берастейську та Гданську Біблії (с. xxvi–xxvii), Dainora Pociūtė у примітках поряд з іншою літературою не згадує дисертацію Ginos Kavaliūnaitės, у якій також ідеться про обидві ці Біблії та принципи їх перекладу (див. Kavaliūnaitė 2003: 82–89).

³Це видання Dainora Pociūtė не згадує, хоча повторює викладені в ньому думки не лише про KN та її авторів, а й навіть деякі давні помилки, наприклад, про виготовлений у Кедайняях високоякісний папір із філігранним написом Civitas Caiodunensis (див. Kregždė 1978: 81–95).

118 |

RECENZIJOS

Далі, пишучи про Кедайняйську друкарню, її заснування та видання, Dainora Pociūtė також не уникає широких історичних екскурсів, значно виходячи за хронологічні межі. Наприклад, розглядаючи інші друкарні реформатів (і не лише реформатів) на території Литовського Великого князівства, авторка згадує друкарню, що діяла у Слуцьку від 1672 року. Крім того, іноді, можливо, дещо перебільшене прагнення звеличити пов’язані з реформатами явища затьмарює історичні факти. Схоже, так сталося, коли стверджувалося, що у Слуцьку «друкарня, яка почала діяти, була єдиною (курсив мій — J. K.) друкарнею, що діяла тоді в Литовському Великому князівстві (поряд із друкарнею Віленської академії)» (с. xxvii–xxix). Чому єдиною, якщо діяла ще й інша? Хіба що слуцьку друкарню названо єдиною тому, що вона не друкувала литовських книжок.

Розглядаючи історичні дані, пов’язані з підготовкою та друком KN, авторка спирається на лист Януша Радзивілла від 18 березня 1653 року, у якому князь підозрював, що перешкоди друку «були штучно створені через те, що деякі місцеві пастори не хочуть бачити згаданого прізвища Телеґи» (с. xxxii). Далі, процитувавши в тексті перекладене речення з листа Януша Радзивілла, у примітці 81 Dainora Pociūtė цитує його польською і відразу додає: «У літературній історіографії, імовірно через хибне тлумачення цієї цитати Радзивілла, поширена протилежна [= atvirkštinė] думка, згідно з якою Радзивілл обурювався тим, що в книжці через вигадку пасторів автором було названо Телеґу» (с. xxxii). Після цих слів вона вказує джерела, де подано таке тлумачення: «Aleksandrynas» Vaclovo BiržiškosAleksandryną, статтю Juozo Tumelio «До питання про перше видання “Knygos nobažnystės krikščioniškos” (1653)», надруковану у 7-му томі Bibliotekininkystės ir bibliografijos klausimų, а також «Стару литовську літературу» Jurgio LebedžioSenąją lietuvių literatūrą, але не згадує (можливо, через недогляд?) неодноразово цитовану недавню статтю Ingės Lukšaitės, у якій повторюється подібне тлумачення⁴, хоча на цю статтю Dainora Pociūtė спирається порівняно часто.

У підрозділі «Авторство книги» (с. xxxiii–xxxiv) Dainora Pociūtė, спираючись на польську «Передмову до ласкавого читача» KN та праці мовознавця Antano Jakulio, зазначає, хто підготував або міг підготувати окремі частини цієї книжки. І після цього вдалого й потрібного огляду авторка, нічого не пояснюючи, несподівано заявляє, що «у XVI–XVII ст. сформувалися три варіанти писемної литовської мови» (с. xxxiv). Оскільки досі йшлося переважно лише про територію Литовського Великого князівства, читач, менш обізнаний із раннім періодом історії литовської писемної мови, може зробити з цього твердження висновок, що тоді три варіанти писемної мови існували в Литовському Великому князівстві. Таких двозначностей не виникло б, якби авторка дослідження бодай трохи деталізувала це твердження або принаймні вказала відповідну літературу.

Ознайомивши читачів з укладачами KN — Steponu Jaugeliu Telega (с. xxxiv–xxxvi), Samueliu Tomaševskiu (с. xxxvi–xxxvii), Jonu Božimovskiu (с. xxxvii–xxxviii) та Samueliu Minvydu (с. xxxviii), — Dainora Pociūtė переходить до структури книжки (с. xxxix–xl) і розмірковує, скільки книжок утворюють рецензований конволют. Адже одні (Dalia Jakulytė, Zigmas Zinkevičius) стверджують, що він складається з трьох книжок, а інші (Juozas Tumelis, не згадана авторкою Ingė Lukšaitė (2001: 4), а також із певними застереженнями й сама авторка) схильні вважати його збірником із чотирьох книжок. У цьому разі виходять із припущення, що ознаку релігійної книги здавна визначає жанрова специфіка. Прагнучи обґрунтувати це твердження

⁴Пор.: «Певні сумніви щодо внеску Samuelio Tamašausko (інакше Tomašauskas, Tomaszewski, близько 1605–1650 рр.) та Stepono Jaugelio Telegos у підготовку збірника гімнів посіяв Януш Радзивілл у листі до старости Laurynui Kochanskiui від 18 березня 1653 р., зауваживши, що авторство Telegos — вигадка пасторів» (Lukšaitė 2001: 19).

RECENZIJOS

119

обґрунтувати це Дайнора Поціуте пише: «Як єврейська назва Біблії означала „книги“, так і Катехізис Мартінаса Мажвідаса, у якому було надруковано не лише катехізис, а й невеличкий збірник гімнів та буквар (не рахуючи присвят і передмов, що супроводжували багато тогочасних книжок), назвали не однією (хоч і з наскрізною пагінацією) „книгою“, а „книжечками“. Подібні приклади траплялися і в літературі, друкованій іншими мовами» (с. xl). По-перше, сумнівно, чи авторці було необхідно переноситися із шістнадцятого й сімнадцятого століть у такі далекі часи та краї, тим паче що авторка не наводить ані назви єврейського Старого Завіту (якого, до речі, дотримуються і протестанти, див. Rubšys 1995: 1, 26) — Танах, — ані її значення. По-друге, пояснюючи значення слова Мартінаса Мажвідаса книжечки (наз. мн.), Дайнора Поціуте забула нагадати читачам, що значенням цього похідного слова цікавився український мовознавець Анатолій Непокупний. За його даними, книжечки Мартінаса Мажвідаса «означає не „книжечку“ чи „ця книга“, як традиційно стверджується в дослідженнях литовської мови, а „підручник“» (Nepokupnas 1994: 75, 76). Крім того, розглядаючи значення похідного слова книжечки, уживаного Мартінасом Мажвідасом, імовірно, не слід забувати й про форму твірного слова книга у текстах Малої Литви XVII ст. Оскільки в рукописних словниках XVII ст. литовським відповідником німецького слова Buch є knygos (наз. мн.) (пор. Lexicon Lithuanicum 1987: 106–107; Clavis Germanico–Lithuana 1997: 1, 408), видається, можна припустити, що похідне слово knygeles може бути суфіксальним похідним від форми множини knygos.

Оскільки аргументи, наведені Дайнорою Поцюйте, можна тлумачити по-різному, то, не вдаючись у подробиці, у цьому випадку найдоречніше було б дотримуватися точного бібліографічного підходу й говорити про три книги, що мають не лише окрему пагінацію, а й окремі списки виправлень. Цього підходу сама авторка дотримується, розглядаючи окремі частини KN (с. xl–xlv).

Огляд збірника гімнів KN (с. xl–xlii) починається твердженням, що в ньому «подано тексти перекладів 100 псалмів і 158 гімнів (147 із них — у різних основних частинах збірника гімнів, а 11 — у додатку до нього „Giesmes Pridotka“)» (с. xl). Але, очевидно, помітивши, що перша частина цього твердження може ввести читача в оману (згадаймо слова Самуеля Хилінського, процитовані на с. xxxix, про те, що в цьому збірнику є «лише 78 псалмів Давида, поетично перекладених із польської мови»), авторка відразу уточнює: насправді в цьому збірнику надруковано лише 78 псалмів, 22 з яких подано у двох варіантах перекладу. І майже одразу після цього уточнення цілком обґрунтовано спростовується й твердження Вацловаса Біржишки про те, що збірник гімнів KN «разом з іншими виданнями Кедайнської друкарні 1653 року не був якоюсь новою, щойно підготовленою та написаною книгою, а лише другим, збільшеним, дещо виправленим і доповненим виданням катехізису 1598 року, тільки без польського тексту» (Biržiška 1990: 1, 289).

Усе, що авторка пише в цьому підрозділі, правильне. Однак було б іще переконливіше, якби тут або в підрозділі «Відношення KN до Катехізису Меркеліса Петкявічюса» (с. xlv–xlvi) Дайнора Поціуте навела більше статистичних даних. Адже, зважаючи на те, що в PK надруковано переклади 40 псалмів і 41 псалмовий текст (тобто псалом 128 у PK подано у двох варіантах перекладу), а від 8 псалмів (тобто 26, 46, 67, 80, 82, 109, 117, 122) у збірнику гімнів KN відмовилися, отримаємо, що під час підготовки до друку збірника гімнів KN литовською мовою вперше було перекладено 46 псалмів (тобто 78 псалмів KN – 32 псалми PK = 46 новоперекладених псалмів).

Думку Дайнори Поцюйте ще наочніше підтверджує кількість гімнів у збірнику гімнів KN. Оскільки в PK було надруковано лише трохи більше ніж 50 гімнів, стає зрозуміло, що немає жодних підстав вважати KN перевиданням PK.

Користуючись цією нагодою, хотілося б також звернути увагу Дайнори Поцюйте на те, що, готуючи до друку не раз обіцяні критичні видання частин KN, їй варто було б спробувати пояснити, чому 22 гімни зі збірника KN

120

RECENZIJOS

псалми (тобто 1, 3, 23, 25, 27, 28, 30, 32, 51, 68, 86, 91, 103, 113, 118 (у KN, здається, помилково позначений як cviii), 121, 127, 128, 130, 134, 142, 146) подано у двох варіантах перекладу. Чи не вплинула на таке подання PK? Адже навіть поверхове порівняння текстів показує, що серед цих 22 псалмів KN, поданих у двох варіантах перекладу, аж 17 (тобто 1, 3, 23, 27, 28, 32, 51, 86, 91, 103, 121, 127, 128, 130, 134, 142, 146) мають один варіант перекладу, ближчий до тексту PK. У решті 5 псалмів (тобто 25, 30, 68, 113, 118), що мають у збірнику гімнів KN два варіанти перекладу, відповідних псалмів у PK немає. Можливо, під час розплутування цих питань вдасться з’ясувати, чому укладачі збірника гімнів KN відмовилися від 6 псалмів PK (тобто 26, 46, 67, 80, 82, 109, 117, 122)?

Знайомлячи читачів із постилою KN Suma..., Dainora Pociūtė, спираючись переважно на попередні дослідження Antanas Jakulis, звертає увагу читачів на те, що тексти литовського кедайняйського варіанта та польської постили Grzegorza z Żarnowca не є адекватними відповідниками й потребують дослідження. Нині в історіографії литовської літератури утвердилася думка, що Сума KN є перекладом постили Grzegorza z Żarnowca; ця думка ґрунтується на відомостях із польської «Передмови до ласкавого читача» KN і, звичайно, не є точною.

Також залишається похвалити авторку за те, що в порівняно невеликому розділі «Контрафактичне видання 1684 року Християнської книги благочестя» (с. xlvi–lii), скориставшись переважно працями Juozas Tumelis, які нині нелегко доступні всім читачам, вона не лише уточнює їх, а й досить чітко вказує, чим друге — контрафактичне — видання KN відрізняється від першого. Вона також звертає увагу майбутніх читачів на те, що до контрафактичного видання потрапив не текст катехизису з першого видання KN, а було використано дещо розширений текст катехизису, окремо виданий у 1680 році в Кенігсберзі.

Описуючи єдиний відомий нині примірник KN, Dainora Pociūtė досить докладно розглядає латинські та польські записи в примірнику з Уппсали й подає їхні переклади. З них дізнаємося, що один з авторів цієї книги — Samuelis Minvydas — 27 березня 1656 року подарував цей примірник KN священникові церкви в Жюпранях Paulius Gnatovskis. Тут також хочеться звернути увагу і авторки, і читачів на те, що в перекладі першого (латинського) запису Паулюса Гнатовського закралася помилка, і замість... подарунок від Мінвида Станіслава має бути подарунок від Мінвида Самуеля (с. lvi, 2-й рядок згори).

Друга важлива обставина полягає в тому, що, розглядаючи записи, авторка водночас знайомить читачів і з доволі яскравою особистістю Йогана Ґабріеля Спарвенфельда, колишнього власника цієї книги у Швеції (с. lvi–lvii).

Усі, хто цікавиться історією старої литовської книги, з цікавістю прочитають про шлях фрагмента молитовника з першого видання KN, який нині зберігається в бібліотеці Інституту литовської літератури та фольклору, до цієї бібліотеки (с. lviii–lix).

Стаття в рецензованому виданні завершується двома підрозділами: оглядом історії дослідження водяних знаків на папері KN (с. lix–lxviii) та описом оправи упсальського примірника. З першого дізнаємося, що для першого видання KN використали папір, виготовлений на двох паперових млинах у Вільнюсі (с. lxii), а з другого — що упсальський примірник потрапив до Швеції не оправленим, оскільки шведський дипломат і колекціонер Ґабріель Спарвенфельд використав для його оправи так званий «голландський» папір, виготовлений французом Тюллєдарі Бо, з міста Бове (с. lxiv–lxv).

Перегорнувши останню сторінку не лише вступу, а й усього рецензованого видання, хочеться ще раз порадіти, що Інститут литовської літератури та фольклору видав надзвичайно потрібну й якісну книжку. А укладачку книги Дайнору Поцюйте хочеться попросити не надто зволікати з підготовкою

RECENZIJOS

121

критичні видання окремих частин KN, хоча це надзвичайно складна й копітка праця. Висловленими тут зауваженнями, іноді, можливо, й надто суб’єктивними, насамперед хотілося привернути увагу упорядниці до того, що в майбутніх критичних виданнях слід уточнити, а що — докладніше дослідити. І якщо ці зауваження будуть бодай трохи корисними, то їхній автор досягне своєї мети.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

BIRŽIŠKA, V. 1990: Aleksandrynas 1, Vilnius: Sietynas.

Clavis Germanico–Lithuana 1997. Rankraštinis XVII amžiaus vokiečių–lietuvių kalbų žodynas. I dalis: A–E, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

KAVALIŪNAITĖ, G. 2003: Samuelio Boguslavo Chylinskio Naujojo Testamento vertimo santykis su originalais. Daktaro disertacija, Vilnius.

KREGŽDĖ, J. 1978: Lietuvos reformato raštija, Chicago: Devenių kultūrinio fondo leidinys.

Lexicon Lithuanicum 1987. Rankraštinis XVII a. vokiečių–lietuvių kalbų žodynas, Vilnius: Mokslas.

LUKŠAITĖ, I. 1999: Reformacija Lietuvos Didžiojoje Kunigaikštystėje ir Mažojoje Lietuvoje, Vilnius: Baltos lankos.

LUKŠAITĖ, I. 2001: Knygos nobžanystės (1653) parengimo kultūrinė aplinka. Knyga nobžanystės krikščioniškos (1653), XVII a. Lietuvos kultūros paminklas, Kėdainiai: Kėdainių krašto muziejus, 4–29.

NEPOKUPNAS, A. 1994: M. Mažvydo „Katekizmo“ – bylojančio vadovėlio (knygelių) vaizdas istorijos ir kultūros kontekste. Protestantizmas Lietuvoje: istorija ir dabartis, Vilnius: Apyaušris, 70–77.

RUBŠYS, A. 1995: Raktas į Senąjį Testamentą 1, Vilnius: Katalikų pasaulis.

Juozas Karaciejus Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, 10308 Vilnius, Lietuva

Отримано 2004 12 12

BERTHOLD FORSSMAN

LETTISCHE GRAMMATIK

Dettelbach: J. H. Röll, 2001, 418 p., ISBN 3-89754-194-7 (Münchener Studien zur Sprachwissenschaft, Beiheft 20)

Граматика Бергольда Форссмана Граматика латиської мови, як зазначається в її «Передмові», призначена не лише для індоєвропеїстів і балтистів, а й для славістів та інших мовознавців, які цікавляться як сучасною латиською писемною мовою, так і історичною граматикою цієї мови. Незважаючи на пізню засвідченість у письмових джерелах, балтійські мови через свою фонетику та добре збережену флективну систему вважаються дуже архаїчними. Автор граматики також зазначає, що видана 1923 року «Граматика латиської мови» Яніса Ендзелінса Граматика латиської мови була й залишається незамінним зразковим підручником, однак для початківця, який вивчає латиську мову, вона надто докладна, її важко використовувати на практиці, і вона не пов’язана із сучасною латиською літературною мовою. Тому рецензована граматика Б. Форссмана є ніби мостом між сучасною латиською літературною мовою та її історичним трактуванням, а подані синхронні розділи можуть слугувати вступним посібником для тих, хто цікавиться латиською мовою. Автор граматики наголошує також, що для індоєвропеїстів знання литовської мови є необхідним, тому в діахронічних розділах для зіставлення використано матеріал литовської мови, але,