HARALD BICHlMEIER

Martin-Luther-Universität Halle-Wittenberg, Halle

Sächsische Akademie der Wissenschaften, Jena

Наукові напрями: індоєвропеїстика, ономастика (назви водойм), етимологія германських мов, синтаксис давньоіранської мови.

ДЕЯКІ ВИБРАНІ ПРОБЛЕМИ ДАВНЬОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ГІДРОНІМІЇ З ПОГЛЯДУ СУЧАСНОЇ ІНДОЄВРОПЕЇСТИКИ — ЗАКЛИК ДО НОВОГО ПОГЛЯДУ НА РЕЧІ¹

Деякі проблеми давньої європейської гідронімії з погляду сучасної індоєвропеїстики: заклик до нового погляду на ці речі

ПРИМІТКА

Етимологічне дослідження назв водойм, які зараховують до «давньоєвропейської гідронімії», від часу його заснування Гансом Крае у 1940-х і 1950-х роках здійснюється за незмінною методикою. Отже, форма історико-порівняльного мовознавства, або індоєвропеїстики, що використовується для етимологізації, зрештою відповідає стану,

¹ Ця стаття є переробленою та розширеною версією моєї однойменної доповіді, яку за посередництва пані Грасільди Блажене на запрошення пані Дайви Дельтувене я виголосив на конференції «Regioninė onomastika: ką žinome iš vardyno? – Regional Onomastics: What do

К Л Ю Ч О В І С Л О В А: індоєвропеїстика, ономастика, давньоєвропейська гідронімія, назви водойм, ларингальна теорія, індоєвропейська фонемна система, морфологія словотвору, відносини запозичення.

К Л Ю Ч О В І С Л О В А: індоєвропейське мовознавство, ономастика, давньоєвропейська гідронімія, гідроніми, ларингальна теорія, індоєвропейська фонемна система, історична морфологія, запозичені слова.

Straipsniai / Articles

11

HARALD BICHLMEIER

на якому він перебував уже до Другої світової війни. Новіші здобутки індоєвропеїстики останнього півстоліття у сфері фонології та словотвірної морфології досі не були використані для дослідження давньоєвропейської гідронімії. На прикладі назв річок Save, Drau, Isar та споріднених із ними назв тут, з одного боку, буде наочно показано, яких висновків дослідники «давньоєвропейської гідронімії» досі не зробили, а з іншого — стане зрозуміло, що дослідження із застосуванням нової методики можуть похитнути й ті висновки, які вважалися безсумнівними.

АНОТАЦІЯ

Етимологічні дослідження гідронімів, що належать до так званої «давньоєвропейської гідронімії», від самого початку, у 1940-х і 1950-х роках, коли ними почав займатися Hans Krahe, провадилися в один і той самий, методологічно незмінний спосіб. У цих дослідженнях застосовували той різновид історико-порівняльного мовознавства, або індоєвропеїстики, який використовували ще до Другої світової війни. Нові методологічні підходи, особливо у фонології та морфології, розроблені в індоєвропеїстиці приблизно за останні пів століття, а також зміни в поглядах на ці галузі, що супроводжували появу цих підходів, значною мірою залишилися поза увагою дослідників давньоєвропейської гідронімії. У цій статті, з одного боку, на прикладі гідронімів Save, Drau, Isar та споріднених назв буде показано, скільки ще можна сказати про ці гідроніми, якщо застосовувати сучасну індоєвропеїстику, а не мовознавчі підходи, що передували війні. З іншого боку, буде продемонстровано, що сучасна методологія може також привести до висновку, що від усталених поглядів доведеться відмовитися.

1. ВСТУП

Назви більшості великих і багатьох менших річок Європи, очевидно, цілком слушно вважати найдавнішим (індоєвропейським) шаром назв, який можна виявити в цьому регіоні. Цей шар назв, відомий як «давньоєвропейська гідронімія», сягає, як відомо, від Атлантики до Балтії та від південної Скандинавії

ми дізнаємося з ономастикону», Каунас, 10–11 листопада 2011 року. Користуючись нагодою, ще раз щиро дякую організаторам конференції. – Текст доповіді та послідовність викладу думок здебільшого збережено; приклади, наведені в роздатковому матеріалі, інтегровано в текст і доповнено відповідними посиланнями на вторинну літературу. Розділ 2.2 про Isar та споріднені назви значно розширено порівняно з доповіддю, де це питання розглядалося лише побіжно; він здебільшого спирається на Bichlmeier 2011c, але доповнений новою літературою, що з’явилася після її публікації, а також етимологічними деталями. – Зрештою, перша частина цієї статті є також своєрідним підсумком моїх праць із давньоєвропейської ономастики, опублікованих донині (див. назви, наведені в бібліографії).

12

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

аж до Балкан. Основи дослідження та утвердження цього поняття заклали й розвинули від 1940-х років науковці, зокрема Hans Krahe, Wolfgang P. Schmid і Jürgen Udolph. Мережу² річкових та інших гідронімів, виявлену завдяки цим дослідженням і таку, що охоплює щойно згадані частини Європи, нині можна вважати встановленим фактом.

Як і всі великі й вагомі наукові відкриття — а надто в гуманітарних науках, — ці дослідження також заслуговують на те, щоб їх і методи, застосовані для їх проведення, регулярно критично переосмислювали.

У цьому сенсі я й надалі охоче дослухатимуся до неодноразово висловленого паном Udolph особисто мені та індоєвропеїстам загалом заклику (зокрема на робочій конференції Індоєвропейського товариства «Поширення індоєвропейської.

² У новіших працях Wolfgang P. Schmid і Jürgen Udolph послідовно вживають назву «мережа», коли йдеться про систему давньоєвропейських назв річок. Тепер вони відкидають термін «шари». Однак, схоже, така назва передусім покликана приховати той факт, що досі (зокрема й згаданим вище авторам) не вдалося точніше визначити мовну стадію, на якій сформувалася давньоєвропейська гідронімія, і належно з’ясувати її співвідношення з окремими мовами, засвідченими пізніше на тій самій території. Досі висловлювали лише припущення (наприклад, що йшлося, зрештою, про праіндоєвропейську мову до розпаду на окремі мови), тож усе це залишається дуже непевним. У відповідь на моє запитання електронною поштою від 3.11.11 про те, як він уявляє взаємне співвідношення мови чи мов давньоєвропейської гідронімії та пізніших окремих мов тієї самої території, пан Udolph, на жаль, надіслав лише ухильну, а отже, непридатну відповідь. Тому можна припустити, що йому самому ця обставина не цілком зрозуміла або що він також не має переконливого пояснення. Передусім тут потрібен ґрунтовний лінгвістичний аналіз процесів, що відбувалися, однак пан Udolph, імовірно, не може його здійснити. Показовою в цьому сенсі є також праця Udolph 1997: в одному місці (с. 29) йдеться про «безперервний розвиток із досамостійно-мовного субстрату» [розрядка в оригіналі], а в іншому (с. 47) — про територію, «на якій слов’янська мова розвинулася на індоєвропейській основі». Тут постають певні суперечності: якщо маємо справу із субстратом, то слов’янські мови мають бути суперстратом і накладатися на субстрат; або ж вони розвинулися з праслов’янсько-індоєвропейського діалекту праіндоєвропейської мови (чи все-таки з самої праіндоєвропейської мови? — це також залишається нез’ясованим). Обидва варіанти одночасно неможливі. Можливо, термін «субстрат» ужито тут просто неточно. Як би там не було: якщо зрештою це має стосуватися всіх мов, чиї території частково охоплюють ареал давньоєвропейської гідронімії (принаймні кельтської, германської, балтійської та слов’янської), чи не довелося б зробити висновок, по-перше, що ці чотири мовні сім’ї також можна звести до спільної проміжної прамови, наприклад «північноіндоєвропейської» (що, на мою думку, неможливо), а по-друге, що всю Центральну Європу та значну частину західної Східної Європи «завжди», тобто від останнього льодовикового періоду, населяли носії індоєвропейської мови? Очевидно, тут іще є чимало питань, що потребують обговорення та подальших досліджень.

Straipsniai / Articles

13

HARALD BICH LMEIER

зверненням, висловленим на конференції «Тези з мовознавства, археології та генетики», що відбулася у Вюрцбурзі 24–26 вересня 2009 року, нарешті знову зайнятися з боку індоєвропеїстики давньоєвропейською гідронімією.³ Адже в самій індоєвропеїстиці традиція давньоєвропейської ономастики значною мірою перервалася. Це пов’язано з двома чинниками:

По-перше, маємо справу з матеріалом, засвідченим дуже фрагментарно. Хоча місце його походження визначається однозначно — більшість водойм, а отже, і річок, і сьогодні розташовані там само, де й 2000, 3000 або 4000 років тому, — щодо справжнього віку цього мовного матеріалу ми й далі зрештою змушені покладатися на припущення. Здебільшого можна сказати лише, що ті чи ті річкові назви є догерманськими, докельтськими, добалтійськими тощо, — і не більше. Однак у багатьох випадках і для багатьох регіонів через розбіжність між методами дослідження та датування в мовознавстві й археології досі не з’ясовано однозначно, коли саме, скажімо, носії кельтської чи германської мови прийшли до певної річки. Тож залишається неясним і те, коли саме закінчується догерманський, докельтський тощо період, тобто на який час припадає інтеграція докельтської, догерманської назви в кельтську, германську тощо мову. І скажу відразу: відповіді на це я також не маю, та й не думаю, що її вдасться знайти найближчим часом.

Тому більшість індоєвропеїстів воліє працювати з матеріалом мов, від яких збереглися тексти (нині особливо популярні анатолійські та тохарські мови en vogue), про носіїв яких можна щось сказати і які можна датувати (або принаймні датувати краще). Лише на такому матеріалі можна проводити дослідження історичного розвитку мови та — що нині відіграє в індоєвропеїстиці ще більшу роль — синтаксису.

І, якщо бути відвертим, додається ще одна проблема: у засвідченому в давньоєвропейській гідронімії мовному матеріалі часто трапляються короткі слова або назви. Оскільки будь-який додатковий мовний матеріал (особливо відмінювані словоформи) відсутній, зрештою доводиться визнати — і

³ На критику деяких моїх попередніх тверджень (Udolph 2011), яку той самий автор, незрозуміло чому, виклав у доволі полемічному тоні у статті в цьому журналі у відповідь на це звернення, буде в іншому місці in extenso дано відповідь: висунуті ним там закиди, а також виявлений у цій статті низький загальний рівень обізнаності автора з історичного мовознавства і, зокрема, з індоєвропеїстичних досліджень останнього півстоліття потребують підбиття підсумків і докладної відповіді.

14

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

— кажу це як переконаний індоєвропеїст, — що в багатьох простих річкових назвах, як-от Sala (> Saale), Sara (> Saar), Savus (→ Save) тощо, насправді не можна довести навіть strictu sensu їхнє індоєвропейське походження. Їхня структура надто проста. Водночас від початку їхнього дослідження більшість науковців вважала ці слова індоєвропейськими й, відповідно, пропонувала для них індоєвропейські етимології. Однак якщо припускати те, що саме й потрібно було б довести, ми маємо справу з класичним логічним колом. Насправді слід було б діяти значно обережніше й ґрунтовніше, ніж це робили в останні десятиліття, — а багато з висловлених тверджень краще подавати в умовному способі.

Друга причина згасання інтересу індоєвропеїстів до цього матеріалу полягає в тому, що згадані вище дослідники у своїх «давньоєвропейських» працях практикували й практикують такий різновид індоєвропеїстики, який уже кілька десятиліть вважається застарілим у самій індоєвропеїстиці, а отже, з її погляду є пережитком минулого (зі мною, мабуть, погодяться приблизно 80–90% усіх індоєвропеїстів і щонайменше 99% індоєвропеїстів віком до п’ятдесяти років). Це, своєю чергою, означає, що давньоєвропейський матеріал у тому вигляді, в якому його незмінно подають ще з часів Краге (тобто вже понад п’ять десятиліть), навряд чи може зацікавити молодших індоєвропеїстів, які найбільше покликані вдихнути в цю справу нове життя: він здається їм безнадійно застарілим.

Це, однак, не применшує цінності результатів досліджень згаданих науковців та їхніх колег, які працювали в тому самому напрямі. Вони справді зробили чимало значного, але наука розвивається — і в останні десятиліття це стосується також індоєвропеїстики. Якщо давньоєвропеїстика хоче знову зацікавити індоєвропеїстику, а точніше, індоєвропеїстів, і бути ними поміченою, вона має намагатися відповідати вимогам, які індоєвропеїстика сьогодні висуває до етимологій у царині історичної фонології та словотвору. Скажімо образно: звісно, можна й далі опалювати оселі дров’яними печами й освітлювати їх гасовими лампами — але чи варто без нагальної потреби (або надмірної схильності до романтики) робити це й тепер, коли є центральне опалення та електричні лампочки?

Передусім ця потреба надолужити згаяне стосується викладу реконструйованої фонології праіндоєвропейської мови. Тут особливо слід наголосити на нехтуванні класом фонем ларингалів. Ці фонеми мусили існувати й бути приголосними: їхнє колишнє існування дає змогу пояснити як закономірні десятки явищ у різних індоєвропейських мовах, які без них неможливо задовільно пояснити, зокрема

Strajpsniai / Articles

15

HARALD BICH LMEIER

виникнення інтонацій у балтійських і слов’янських мовах, походження фонеми /h/ у хетській мові, деякі явища в дієсловах індоіранських мов із носовим інфіксом тощо. Таке пояснення в будь-якому разі краще за пояснення, які змушені спиратися на аналогії замість закономірностей звукових змін.⁴ І саме таким у будь-якому разі має бути мисленнєва модель, що постулює праіндоєвропейську фонемну систему без ларингалів. Оскільки це так, постулювання фонемної системи з ларингалами, відповідно, є ефективнішим і кращим. З погляду індоєвропеїстики сучасного спрямування праці, що й далі спираються на традиційний підхід, який був звичним ще до Другої світової війни, сьогодні вже навряд чи можна серйозно сприймати в їхній індоєвропеїстично-історико-мовознавчій складовій.⁵

Фонемна система праіндоєвропейської мови, якою її сьогодні переважно вважають індоєвропеїсти, мала такий вигляд:⁶

⁴ Порівняймо з цим добрий десяток вступів до індоєвропеїстики, теорії ларингалів або окремих мов, що вийшли протягом останніх двох десятиліть: Clackson 2007, Fortson 2004, 2009, Kapović 2008, Lindeman 1997, LIV, LIV², Mallory/Adams 2006, Matasović 1992, 2010, Mayrhofer 2005, Meier-Brügger 2000, 2002, 2010, Meiser 1998, Müller 2007, NIL, Ringe 2005, Rix 1992 etc. pp. – Серед праць, опублікованих раніше, як найважливіші можна назвати, зокрема: Rix 1976, Collinge 1985, Mayrhofer 1981, 1986. – Останнім вступом до індоєвропеїстики, який майже не спирається на ларингальну теорію, є Szemerényi 1990. Коротко кажучи: безларингальна індоєвропеїстика вже 20 років як мертва.

⁵ Те, що це явище виникло не лише останнім часом, видно з того, що дослідники, які працюють із застарілою моделлю, як-от Udolph або його викладачі Schmidt і Neu, на яких він охоче посилається, за останні десятиліття залишили в індоєвропеїстиці, а надто в її центральній галузі — реконструкції праіндоєвропейської мови, — щонайбільше незначний слід.

⁶ Натомість фонемна система, відображена давньоєвропейською гідронімією, імовірно, радше мала такий вигляд:

Глухий (T) | Дзвінкий (D) | Фрикативний | Носовий (N) губний | p | b | | m зубний | t | d | s [s, z] | n (палатальний | ḱ | ǵ) велярний | k | g губно-велярний | kʷ | gʷ Плавні (R) | r | l Голосні (V) | i [i, i̯] | u [u, u̯] | e | ē | o | ō | a | ā

Вона має помітні спрощення порівняно з первісною системою. Так, мені здається, палатальний ряд, найімовірніше, вже було втрачено; придихові, імовірно, також зникли. Так само ларингали, залежно від позиції, вже вокалізувалися або асимілювалися із сусідніми голосними, а отже, зникли як клас фонем. – Якщо ця пропозиція має належ-

16

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

Глухий (T)

Дзвінкий (D)

Дзвінкий придиховий (D^h)

Фрикативний

Носовий (N)

губний

p

b

b^h

–

m [m, m̥]

зубний

t

d

d^h

s [s, z]

n [n, n̥]

піднебінний

ḱ

ǵ

ǵ^h

h₁ [ç, j]

–

тектальний

велярний

k

g

g^h

h₂ [χ, ɣ]

–

лабіовелярний

k^u

g^u

g^uh

h₃ [χʷ, ɣʷ]⁷

–

сонанти (R)

r [r, r̥]

l [l, l̥]

голосні (V)

i [i, i̥]

u [u, u̥]

e

ē

o

ō

a

(ā)

...виявляються (хоча для остаточного розв’язання проблеми це, безперечно, потребує ще численних досліджень; поки що, здається, ніхто прямо не брався за питання, якою ж була фонемна система давньоєвропейської гідронімії), це означало б, що мови, для яких необхідно припускати збереження класу фонем ларингалів аж до ранньої острівної епохи, як-от балтійські та слов’янські мови, де наявність або відсутність ларингалів у складі складу спричиняла відмінності в інтонації складу, не могли безпосередньо розвинутися з мовного шару, в якому сформувалася давньоєвропейська гідронімія. Це, звісно, має відповідні наслідки для становища балтійських і слов’янських мов у межах цієї гідронімії: носії цих мов мали б накластися на шар давньоєвропейської гідронімії, тобто згодом переселитися на території давньоєвропейської гідронімії. — Крім того, якщо палатальний ряд справді вже зник, а мова чи мови давньоєвропейської гідронімії, отже, були мовою чи мовами кентум, вони могли б, утім, як субстратна мова чи мови, відповідати за кентумні елементи в балтійських і слов’янських мовах. — У тому ж напрямку вказує і Andersen 2009, який зрештою на підставі дослідження просодичних особливостей балтійських і слов’янських мов доходить висновку, що в ранній період ці мови контактували з іншою (імовірно) індоєвропейською мовою, яка мала початковий наголос, запозичений цією, ймовірно, індоєвропейською мовою, своєю чергою, з неіндоєвропейської мови. Ця індоєвропейська контактна мова була джерелом кентумних елементів у балтійських і слов’янських мовах.

⁷Як невіддільна складова цієї фонемної системи ларингали, як підказує також їхнє розташування в наведеній вище таблиці, можливо, були фрикативними приголосними трьох рядів тектавельних, так само як /s/ був фрикативним приголосним зубного ряду. Фонетичне визначення фонем *h₁, *h₂, *h₃, звісно, є спекулятивним (так само як зрештою більш-менш спекулятивним мусить залишатися точне фонетичне визначення кожної реконструйованої фонеми), однак їхня класифікація як фрикативних приголосних ряду тектавельних має певну ймовірність з огляду на їхній вплив на якість сусіднього *e (*h₁e > *ē, *h₂e > *a, *h₃e > *o або *eh₁ > *ē, *eh₂ > *ā, *eh₃ > *ō). Зокрема з огляду на типологічні міркування Kummel (2007: 327–336) припускає, що фонеми, названі «ларингалами», найімовірніше мали фонетичне представлення [h, χ, ʁ], і пропонує як спрощене написання h₁ = h, h₂ = x, h₃ = γ.

Straipsniai / Articles

17

HARALD BICH LMEIER

Щодо словотворчої морфології, то з погляду сьогодення слід зазначити, що представники давньоєвропеїстики також не дотримуються тут певних стандартів історичного мовознавства. «Класична давньоєвропеїстика» зазвичай лише описує морфологію: у цих працях регулярно пишуть «до кореня X додається суфікс l» або «до кореня Y додається суфікс nt» чи щось подібне. Практично ніколи не пояснюють, яке значення мають ці суфікси і що могло чи мало означати все слово. Але ж саме це й хочеться знати, особливо коли, як на цій конференції, запитують: «Що означають назви?» Такий суто описовий підхід зневажливо нехтує відкриттям, до якого вже дійшов Фердинанд де Соссюр (1857–1913), а саме: мовний знак має форму і зміст. Ґрунтовна етимологізація має враховувати й пояснювати обидва аспекти. Інакше кажучи, практично всі етимології, запропоновані представниками «класичної давньоєвропеїстики», насправді неповні!

Звісно, можна дотримуватися погляду, що назви нічого не означають, а лише називають. Але так ми оминаємо проблему: зрештою, треба виходити з того, що і запас назв, представлений у давньоєвропейській гідронімії, походить із загальної лексики. З усього, що нам відомо з інших давніх індоєвропейських мов, безсумнівно, що спочатку у словотворі не було відмінностей між загальними назвами та власними. Отже, ці назви спершу слід аналізувати як загальні назви, і тому, звісно, можна (принаймні попередньо) вказати їхнє колишнє значення. Крім того, не слід очікувати, що такі назви матимуть суфікси чи суфіксальні ланцюжки, невідомі в загальній лексиці. Оскільки нині номінальна морфологія добре реконструйована на основі зіставлення засвідчених давніх індоєвропейських окремих мов, морфологію давньоєвропейської гідронімії також слід пояснювати за допомогою цих відомих засобів. Важливо також зважати на те, що значення мають не лише окремі морфеми, а й те, що деривація відбувається не завжди лише шляхом додавання суфіксів: існують і дериваційні процеси, в яких змінюється кількість або якість голосного кореня чи суфікса, але нового суфікса не додається. Саме щодо дериваційних процесів загалом як у праіндоєвропейській мові, так і в окремих мовах, за останні десятиліття в індоєвропеїстиці відбулися величезні поступи й докорінні зміни. Усе це досі практично не використовувалося для аналізу давньоєвропейської гідронімії: у «давньоєвропеїстиці» щонайбільше вказують на наявність аблаута, але про те, які семантичні зміни могли з ним супроводжуватися, не повідомляють.

18

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

Щодо значущості лексичного матеріалу давньоєвропейської гідронімії для індоєвропеїстики слід чітко наголосити на одному: висновки про значення основ і коренів слів можна робити лише на підставі вживання слів як загальних назв. Лише маючи ці знання, можна братися до вивчення давньоєвропейської гідронімії: із самих назв водойм практично неможливо отримати нічого придатного для індоєвропеїстики та її мети — реконструкції праіндоєвропейської прамови. Уявімо, що можна було б сказати про давньоєвропейську гідронімію, якби ми не мали давніх індоєвропейських окремих мов: можливо, вдалося б виокремити корені й суфікси, але ми не мали б жодної підказки щодо їхнього значення. Можливо, ми побачили б явище на кшталт аблаута — тобто те, що корені чи суфікси можуть мати різні голосні, — але не змогли б сказати нічого осмисленого про можливі відмінності у значеннях, пов’язані з різними голосними. Усе це можна з’ясувати лише на підставі засвідчених мов.

Отже, спираючись на знання, якими нині володіє індоєвропеїстика і які здобуто саме завдяки зіставленню засвідчених окремих (давніх) індоєвропейських мов, необхідно по-новому дослідити давньоєвропейські гідроніми та прагнути привести дослідження до сучасного наукового рівня. Дослідження давньоєвропейської гідронімії досі спирається на засоби індоєвропеїстики, якими користувався вже й Krahe. Krahe помер майже 50 років тому, а за свого часу був у галузі індоєвропеїстики далеко не передовим ученим. Інакше кажучи, тут маємо справу з довоєнною індоєвропеїстикою.

Водночас очевидно, що застосування методів і моделей сучасної індоєвропеїстики не лише поглибить уже здобуті знання, а й може призвести до втрати певних усталених переконань.

Тепер це буде стисло проілюстровано на прикладах. Тут ідеться не стільки про остаточне розв’язання проблем, скільки передусім про те, щоб показати, які питання залишаються відкритими. Питання, яких класичні дослідники давньоєвропейської гідронімії здебільшого ніколи не ставили, але на які необхідно відповісти, якщо ми хочемо дотримуватися основних стандартів історико-порівняльного мовознавства. Це питання, на які вже намагалися дати відповіді в окремих випадках. Часто ці відповіді неоднозначні, адже знову й знову виявляється, що можливі кілька розв’язань. Однозначні розв’язання, які часто пропонували дослідники минулого, насправді, схоже, трапляються рідко: натомість виникає підозра, що ця однозначність часто ґрунтується лише на тому,

Straipsniai / Articles

19

HARALD BICH LMEIER

що ті дослідники або взагалі не шукали альтернатив, або ж через незнання необхідної для цього наукової методики просто не могли їх знайти.

2. ПРИКЛАДИ

Нижче наведено кілька прикладів на підтвердження висловлених вище тез.⁸

2.1. Save і Drau

Назви Sava/Save і Drava/Drau належать до стандартного репертуару давньоєвропейської гідронімії. Найдавніші свідчення датуються ще античністю і мають такі форми: Σάουος (Ptol. II 15,1.4), Σάος, Akk. Σάον, Akk. Σάβον, Σαῦος (Strab. 7,5,2 та ін.), Savus, Saus, Akk. Saum, Abl. Savo, Sabo

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

Виходячи з цієї ситуації, постає низка запитань:

Комплекс запитань 1: Наскільки наведена вище реконструкція ще узгоджується з реконструйованими праіндоєвропейськими коренями, які за структурою та значенням могли лежати в основі наведених тут назв річок?

Чи справді й надалі можна вважати, що назву річки утворено від кореня, якому тепер приписують значення «вичавлювати»?

Якщо виходити із сучасного стану індоєвропеїстики, то цілком сумнівно, чи реконструкція *s̑ou̯o- досі відповідає вимогам. Корінь, який тепер реконструюють як праіндоєвропейський *seu̯- «вичавлювати», семантично лише з великими труднощами можна пов’язати з назвою річки. Набагато природнішим видається похідне від згаданого вище праіндоєвропейського *sh₂eu̯- «лити, дощити». З огляду на форму кореня можна також припустити праіндоєвропейські *seu̯h₁- «гнати, підтримувати в русі», хоча через його основне значення він, можливо, гірше узгоджується з назвою річки, а також праіндоєвропейський *seu̯h₃- «бути/ставати повним», який, своєю чергою, мабуть, краще пасував би назві озера або, можливо, гірської річки. Із цих коренів найімовірнішим видається *sh₂eu̯- «лити, дощити». Однак тут, як і в багатьох інших випадках, слід пам’ятати: лише зрідка можна стверджувати, що в основі неодмінно лежав певний конкретний корінь; за неупередженого розгляду матеріал давньоєвропейської гідронімії часто просто не дає підстав для таких висновків.

Комплекс запитань 2: Індоєвропейські іменники завжди мали наголос. Отже, його слід припускати й у назвах водойм. Де він стояв і яке значення було пов’язане з відповідним місцем наголосу?

У традиційних етимологіях про це взагалі нічого не сказано. Однак тут цілком можна зробити певні висновки:

Якщо припустити тематичне похідне в e-ступені, праіндоєвропейське *sh₂éu̯-o-, то вже в пізній праіндоєвропейській маємо *s(h)au̯-o-, що не потребує жодних додаткових перетворень і безпосередньо веде до засвідчених в античності форм. Якщо ж, усупереч традиційному погляду, вважати цю форму такою, що має e-ступінь, це слово найдоцільніше класифікувати як nomen actionis — «лити, дощити».

Водночас за класичним підходом можна припустити й корінь в o-ступені. Як переконливо свідчать давньоіндійська та грецька мови, у відмінкових похідних іменниках в o-ступені, утворених лише додаванням тематичного голосного, слід розрізняти два типи: тип tómos з наголосом на корені, що має результативне значення, та тип tomós з наголосом на суфіксі, що має агентивне значення.⁽¹⁴⁾ Якщо виходити з праіндоєвропейського *sh₂eu̯- «лити, дощити»,

¹⁴ Типи названо за гр. τόμος «поліно; шматок, балка» < *«відколоте» на противагу τομός «гострий, різальний» < *«той, що розколює; розколювач». Див. Fortson 2004: 116; Fortson 2009: 129f.; Risch 1974: 8–10; Müller 2007: 325.

Straipsniai / Articles

21

HARALD BICHLM EIER

Отже, за акцентування кореня в праіндоєвропейському *sh₂óu-o- мало б значення «те, що було вилито, те, що випало у вигляді дощу» тощо; натомість за акцентування суфікса, агентного за значенням, праіндоєвропейське *sh₂ou-ó- означало б «той, хто ллє, дощовик; той, що ллє». Оскільки йдеться про річку, можливо, слід віддати перевагу агентному значенню, яке характеризує річку як своєрідного «водопостачальника». Результативне значення, мабуть, краще пасувало б до стоячої водойми, хоча, звісно, можливе й щодо річки.

Комплекс питань 3: Як, власне, у класичному підході з коренем в o-ступені виникає a-вокалізм?

-a- у корені, безперечно, давнє. Воно або успадковане, або є наслідком звукової зміни *o > *a, яку виявляють і інші мови Європи, наприклад балтійські та германські. Утворення праіндоєвропейського *sh₂éu-o- > пізньопраіндоєвропейського *s(h)a-o- фонетично (як щодо голосного кореня, так і щодо наголосу) пропонує найпростіший шлях до засвідчених форм і, мабуть, цілком прийнятне семантично, тоді як згадане вище праіндоєвропейське *sh₂ou-ó-, на мою думку, є найкращим розв’язанням із семантичного погляду. Обидва пояснення можливі, проте наразі чітко вибрати між ними не можна.

Комплекс питань 4: Якщо реконструйована форма мала короткий голосний,¹⁵ як виник довгий голосний у слов’янській формі?

Є два пояснення: ще в 1930-х роках було висловлено припущення про існування романського проміжного етапу. Новіша теорія Шміда й Удольфа¹⁶ передбачає, що такі річкові назви з коротким голосним раптом набули довгого голосного під час запозичення до слов’янської мови. Але чи могло таке взагалі статися?

Під час запозичення назв прибережних міст і островів Адріатики, починаючи приблизно з 600 р. н. е., романське /ă/ — наскільки мені відомо, — завжди передавалося у слов’янській мові як /o/, а не подовжувалося до /ā/. Пор. топонім лат. Parentium > хорв. Poreč, чакав. Porěč¹⁷. Отже, процитована Удольфом (2007: 545) думка Шміда про те, що такі утворення «[було] інтегровано в уже наявний у слов’янській мові тип із подовженим ступенем і зміною роду», безперечно, принципово можлива, але вона явно суперечить процесам, які зазвичай спостерігаються під час запозичення дослов’янського мовного матеріалу до пра(західно)південнослов’янської мови — можливо, у цьому випадку також до паннонсько-слов’янської, близької до альпійсько-слов’янської. Однак, можливо, оскільки часові рамки не

¹⁵ Nach Schramm (1981: 348) sei nach Ausweis eines Hexameterbelegs aus dem 4. Jh. mit Kürze des -a- im Lateinischen zu rechnen.

¹⁶ Пор. Udolph 2007: 545.

¹⁷ Vgl. Holzer 2007: 126; ERHSJ III 11.

22

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

можна окреслити точніше, слід припускати існування ще значною мірою недиференційованої праслов’янської мови.

Такого подовження, наскільки мені відомо, не спостерігаємо й у загальновизнаних (пра)германських запозиченнях у слов’янській мові. А постулат про те, що словоформи зазнають іншого поводження через належність до певного семантичного класу — тут ідеться про назви річок, — на мою думку, потребував би окремого обґрунтування, а в цьому випадку бажано було б також навести типологічні паралелі. Досі мені не відомо, щоб таке вважалося надійно встановленим науковим фактом щодо давніших мовних періодів, тим паче що індоєвропейські мови навряд чи є «класовими мовами» в типологічному сенсі. Отже, це суто ad hoc пояснення.

На мою думку, звідси неминуче випливає таке: імовірніше, що довгий голосний уже існував, коли слов’яни дізналися про це слово; найімовірніше, він виник у мовленні романців¹⁸. Як засвідчують романські топоніми, що увійшли до хорватської мови на узбережжі Адріатики та у внутрішніх районах, а також інші романські запозичення, у ранньороманській мові наголошені короткі голосні в передостанньому відкритому складі подовжилися ще до того, як …

¹⁸ Це пояснення, засноване на регулярних звукових змінах і запропоноване ще Кречмером у 1937 році, постулює цілком правдоподібний романський проміжний етап; його приймає також Антон Маєр (1957: 297), хоча він не виключає й первісного /ā/. Однак це закономірне в романській мові подовження не згадує Франце Безлай (1961: 174), який називає проблему «ще не розглянутою». Удольф (2007: 541) також цитує Кречмера, але зрештою відкидає його пояснення (2007: 542) на користь, на мою думку, цілком спекулятивної ідеї Шміда (1979: 410f. = 1994: 259f.), що подовження нібито якимось чином автоматично супроводжувало слов’янізацію відповідних територій. З огляду на згадані вище процеси в південнослов’янському ареалі твердження, ніби слов’янське -a- (nota bene: праслов’янське *ā/!) є саме «ознакою ранньої слов’янізації» (Udolph 1997: 41), цілком безпідставне. Щодо цієї останньої тези варто зауважити, що, як висловився також Шмід (там само), подовжений ступінь у певні періоди був цілком продуктивним словотвірним елементом (зазвичай для утворення прикметників зі значенням належності, які, звісно, могли згодом субстантивуватися). Новітню на той час фундаментальну працю з цього питання, Darms 1978, Шмід ще не опрацював; питання про подовжені ступені, утворені всередині слов’янської мови або успадковані (як щодо розглянутих тут слів, так і щодо лексем, наведених Шмідом), попри Schmid 1986, досі не можна вважати остаточно з’ясованим — судячи з цитованої літератури, Шмід і там іще не врахував Darms 1978. Щодо питання про заперечувану там дію чи існування закону Вінтера, який за певних умов спричиняє вторинні подовжені ступені в балтійських і слов’янських мовах, тобто *VD > балто-слов’янське *VD (пор. також Collinge 1985: 225–227), див., крім Schmid 1986 passim, також Birnbaum 1999, де цей звуковий закон заперечується, а серед праць із дедалі більшою кількістю прикладів на його користь — Dybo 2002 і Young 2008. З огляду на згадані праці та деякі інші цитовані в них дослідження, нині науковці, схоже, знову схиляються до визнання закону Вінтера, можливо, з певними обмеженнями щодо звукового оточення (можливо, він діяв лише в закритому складі; пор. Matasović 1996, на який спирається de Lamberterie 2007: 16–22). Щодо цієї проблеми див. також зважений огляд у Petit 2010: 132ff.

Straipsniai / Articles

23

HARALD BICHlMEIER

слов’яни запозичили ці слова.¹⁹ На мою думку, ніщо не заважає припустити такий ранньороманський звуковий перехід і для Паннонії, яка як складова частина Римської імперії протягом століть перебувала під римським впливом, а також припустити, що назва річки збереглася у формі (ранньо)ром. *sāu̯ або *sāu̯o тощо аж до приходу слов’ян.²⁰

Адже певне відчуття незручності все ж залишалося б, якби мова, яка завжди й усюди чітко розрізняла довгі та короткі голосні (тобто в цьому випадку принаймні до так званого кількісного занепаду приблизно в X/XI ст. у східнослов’янській, болгарській і македонській мовах, а в польській — у XV ст.)²¹ і частково розрізняє їх донині, а саме (пра)слов’янська, раптом мала б реалізувати наявні в мові-джерелі короткі голосні як довгі. Щонайбільше можна було б припустити, що, оскільки пізня спільнослов’янська вже знала лише протиставлення /o/:: /ā/, чуже /ă/ було інтегровано у слов’янську як /ā/. Такі випадки звукової субституції, звісно, загалом трапляються, але мені вони невідомі для слов’янської. У нашому випадку до того ж виникла б нездоланна хронологічна проблема: слід припустити злиття пізньопраіндоєвропейських */a/ і */o/ (незалежно від їхнього походження) у балто-слов.²² */a/ > праслов. */ă/ та пізньопраіндоєвропейських */ā/ і */ō/ у балто-слов. */ā/ > праслов. */ǭ/. У процесі переходу до пізнішої спільнослов’янської, імовірно від кінця VIII ст., короткий голосний піднявся до /o/ і зазнав подальшого огублення, тоді як довгий голосний зазнав дезогублення до /ā/.²³ Якщо ж для Save, за Шмідом і Удольфом, припустити згадану звукову субституцію, це означає, що слов’янська вже мала досягти пізнішого стану на час запозичення назви річки, тобто тоді, коли слов’яни дісталися Сави. З іншого боку, слов’янська мова тих слов’ян, які близько 600 р. н. е. досягли Адріатики, ще мала зберігати давніший стан, адже всі

¹⁹ Пор. Holzer 2006: 38; 2007: 37–39.

²⁰ Цю тезу додатково підтверджує, зокрема, назва Raab у Нижній Австрії (див. докладніше Bichlmeier 2010d): для неї вже Візінґер (1985: 332f.; за змістом і текстом практично ідентично Wiesinger (1990: 291–293), але в обох випадках без посилання на Bezlaj (1961: 130f.), де вже викладено майже те саме) припускає саме це подовження голосного кореня у відкритому складі у вульгарній латині — ранній романській мові — до запозичення у слов’янську й угорську.

²¹ Див. будь-який із поширених вступних курсів з історичної фонетики слов’янських мов. Як спеціальне дослідження можна назвати Mate Kapović 2006.

²² Термін «балто-слов.» я вживаю суто з міркувань зручності й навмисно позначаю ним щось проміжне між «балто-слов’янським» і «балтійським та слов’янським», оскільки досі остаточно не визначився, як саме уявляти собі передісторію балтійських і слов’янських мов. Зрештою, жодну із запропонованих досі моделей не можна назвати несуперечливою. Читач може тлумачити цей термін на власний розсуд — на аргументацію це не впливає.

²³ Див., наприклад, Lamprecht 1987: 32f., 70, 161f.

24

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

романське */ă/ було запозичене як */ǝ/ і розвинулося далі в /o/, але ніколи не заміщувалося через /ă/. Якщо тепер виходити з поширення слов’ян із карпатського регіону, це означало б, що вони або дісталися Сави значно пізніше (у цьому випадку — приблизно на два століття пізніше!) за адріатичне узбережжя, що важко уявити, або що праслов’янська вже в доволі ранній час мала дуже виразні діалектні відмінності, — але це загальновизнано заперечується. І карта в Удольфа²⁴, яка зображує поширення слов’янських назв водойм, а отже, певною мірою й самих слов’ян, чітко показує, що Сави мали досягти раніше, ніж Адріатики.²⁵

Перехід цього слова, переданого у романській звуковій формі, до відміни на ā-основи в будь-якому разі не можна пояснити звуковими законами. Поки що доводиться обмежитися припущенням, що такі слова належать до певної семантичної групи (тут — назви річок), а тому їх зараховували/зараховують до панівної в цій групі моделі відмінювання (тут: ā-основи, можливо, також тому, що гіперонім старослов. rěka < спільнослов. *rēkā < праслов. *rajkā- також належав до цієї відміни)²⁶.²⁷ Що ж до подальшої звукової історії цього слова, імовірно, сталося таке: романська форма з наголосом на корені була запозичена у слов’янську, причому довгий голосний отримав циркумфлексну інтонацію; водночас слово перейшло до ā-відміни, закінчення називного відмінка однини якої у праслов’янській мало акутну інтонацію на-

²⁴ Пор. Udolph 1979: 622.

²⁵ Питання про те, чи запозичили слов’яни назву Сави ще з уст романомовних, залишимо відкритим; можливо, слід також зважати на германський або германізований проміжний етап, адже готи й лангобарди теж певний час перебували в цій місцевості. На германське посередництво або вплив під час передавання цих назв (Sáva, Dráva тощо) вказував уже Адольф Бах (1954: 25), приписуючи цьому впливові також жіночий рід цих назв річок.

²⁶ Solches postulierte (in diesem Falle für Dráva) schon Mayer (1959: 42), der zudem die mündliche Mitteilung Ivšićs zitiert, dass Dráva, da es einem im Kroatischen seltenen Akzenttyp angehöre, letztlich als eine Abstraktion aus einem mask. Nom.Sg. *Drāv, Gen.Sg. *Dráva in Hinblick auf kroat. rijeka darstelle. Gleiches könnte dann ja wohl auch für Sáva angenommen werden, also eine zugrundeliegende maskuline Form Nom.Sg. *Sāv, Gen.Sg. *Sáva. Solches wurde aber von Mayer (1957; 1959) offenbar nicht erwogen. – Dagegen geht Matasović (2007: 113) nun wieder genau von einer solchen maskulinen Zwischenstufe und anschließender Angleichung an ursl. *rěka (in seiner Terminologie) aus und begründet dies ebenso wie der gerade genannte Ivšić bei Mayer (auf den er aber keinen Bezug nimmt) mit der Tatsache, dass die romanischen Lehnwörter Dráva und Sáva dem slawischen Akzentparadigma b zugeordnet wurden, in das sonst praktisch ausschließlich maskuline Lehnwörter aus dem Vulgärlateinischen/Frühromanischen eingereiht worden sind.

²⁷ Пояснення в ERHSJ III, 208, згідно з яким жіночий рід виник через те, що латинському (річковому) божеству Savus відповідала язичницька слов’янська богиня (пор. свідчення про неї в ACS II, 1390f.), радше слід вважати внеском у міфотворення.

Straipsniai / Articles

25

HARALD BICH LMEIER

показав.²⁸ Факт циркумфлектованого кореневого складу зумовив дію закону Дибо, згідно з яким склади з інтонацією, не актуованою гострою інтонацією, передають наголос наступному складу.²⁹ Оскільки цей закон діяв ще в праслов’янській мові й його, безперечно, можна простежити також у ранніх романських запозиченнях у хорватській мові,^{30, 31} ніщо не перешкоджає припустити його дію й у паннонсько-слов’янській мові. У цій формі з гострою інтонацією та наголосом на кінцевому складі відбувається закономірне скорочення голосного з гострою інтонацією (закон Лескіна)³², а зрештою внаслідок нештокавського відтягнення наголосу, за якого наголос із будь-якого складу, крім першого, перемістився на один склад ближче до початку слова,³³ утворилися доти відсутні висхідні інтонації, і постала сучасна стандартна хорватська форма Sáva.

Узагальнюючи все викладене, найімовірніше можна реконструювати такий розвиток назви річки:

праіндоєвр. *sh₂eu-o-/*sh₂ou-o- >³⁴ післяіндоєвр. *saųo-/*sąua- →³⁵ лат. Sāvus > роман. */'sāųu/ або */'sąųo/ → паннон.-слов. */'sāųā/ > праслов. */'sǫųā/ або */sąųā/ > пра(західно)південнослов./прахорват. */sāvā/ > хорв. Sáva^{. 36}

²⁸ Nach Holzer (2007: 45) gilt: „Lange betonte Silben in frühen romanischen Entlehnungen haben im Slawischen oft den Akut (´) bekommen und erscheinen dann folgerichtig im Kroatischen als Kürzen.“ (ähnlich schon Holzer 2006: 57–59). Weiter S. 46: „Dagegen haben in vielen anderen Entlehnungen lange betonte Silben keinen Akut bekommen, so dass sie lange Silben geblieben und, wenn die Entlehnung früh genug stattgefunden hat, von Dybos Gesetz (...) erfasst worden sind.“ In diesem Sinne auch schon Holzer 2006: 59f. – Mit anderen Worten: Bei der Übernahme von Fremdwörtern mit Langvokalen ist bislang keine Ratio erkennbar, mit welcher Intonation ein Langvokal in einem Lehnwort im Slawischen versehen wird.

²⁹ Zu Dybos Gesetz vgl. Collinge (1985: 31–33) sowie Kapović (2008a: 5f.) mit Verweis auf weitere Literatur, die wahrscheinlich macht, dass dieses Gesetz nicht notwendig die ganze Slavia einheitlich betroffen haben dürfte; mit Diskussion vgl. auch Olander 2009 passim.

³⁰ Пор. Holzer 2006: 44–46; 2007: 56f.

³¹ Man beachte dagegen nun aber Matasović (2007: 116f.), der alternativ vorschlägt, diese Entlehnungen könnten nach dem Wirken von Dybos Gesetz und der Retraktion des Akzents von wortauslautenden Jers stattgefunden haben und je nachdem, ob die romanische Betonung mit dem Neoakut oder dem alten Akut identifiziert wurde, eben dem slawischen Akzentparadigma b resp. a zugeordnet worden sein. Das heißt im Falle von kroat. Sáva, dass der lang-steigende Akzent nicht notwendig der neštokavischen Akzentrückziehung geschuldet sein muss, sondern auch Reflex des Neoakuts sein könnte. – Zur Verbreitung dieser Akzentretrak tion auch im angrenzenden Čakavischen und Kajkavischen vgl. Kapović 2008a: 28–31.

³² Vgl. dazu Collinge 1985: 114f.

³³ Імовірно, у XV–XVI ст.; пор. Holzer 2006: 65f.; 2007: 86f.

³⁴ «закономірно переходить у».

³⁵ «перетворюється на».

³⁶ Щодо етимології, те саме, звісно, стосується назв інших річок, утворених у межах слов’янських мов від назви цієї річки, тобто від того самого слова, як-от Savica (Bezlaj 1961: 172), Savin ja (Bezlaj 1961: 174–176), Savinka (Bezlaj 1961: 176) тощо.

26

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

Отже, зрештою для цієї назви можна запропонувати майже повне пояснення на основі звукових законів. Лише перехід до нового класу відмінювання під час запозичення у слов’янську мову й надалі слід вважати таким, що його не можна належним чином пояснити за допомогою сучасних моделей і знань.

Для назви Драви можна припустити аналогічний сценарій:

праіндоєвр. *drou-o- > післяпраіндоєвр. *drua- → лат. Drāvus³⁷ > роман. */ˈdrāu̯/ або */ˈdrāu̯o/³⁸ → паннонсько-слов’ян. */ˈdrūā/ > праслов’ян. */dr̥̄u̯ā/ або */dr̥u̯ā/ > пра(західно)південнослов’ян./прадавньохорв. */drāvā/ > хорв. Dráva, словен. Dráva³⁹.

Однак тут виникає проблема, на яку слід указати: для Drava/Drau можна припустити романський проміжний етап, але, звісно, для Drawa/Drage, а також Sawa у Польщі⁴⁰ чи трьох річок у верхів’ях Дніпра під назвою Sava (а також інших водойм у Прибалтиці, назви яких починаються з Sav-), і низки інших російських річок, назви яких можна вважати похідними від слов’янського кореня Sav-,⁴¹ подібне пояснення неможливе.⁴² Для Sawa раніше, для простоти, постулювали походження від кореня з подовженим ступенем, тобто праіндоєвр. (?) *sōu-ā-, однак питання про саме походження подовженого ступеня залишили без розгляду⁴³; натомість останнім часом і для цієї назви як пояснення припущеної звукової зміни *o > *ā довелося вдатися до вже згаданого процесу, «що назва пройшла через слов’янські уста»⁴⁴. Для

³⁷ Ця словоформа була запозичена не лише до латини, а, очевидно, й до кельтської мови: у Птолемея засвідчено плем’я Ἀμβίδρανοι (так ACS I, 120) або Ἀμβιδρανοί (так Pape 1911: 71), латинізоване як Ambid्रabus; з огляду на форму першого компонента /ambi-/ воно неодмінно має бути кельтським.

³⁸ ESSZI 124 цілком природно припускає проміжну форму вульгарнолат. *Drāvus. Однак докладніших відомостей про словотвір не наведено; лише вказано на польськ. Drawa і на те, що обидві назви річок належать до праіндоєвр. *dreǵ-.

³⁹ Mayer (1957: 128f.) rechnet hier wie bei der Sava/Save mit Genusangleichung an kroat. rijeka, verliert aber kein Wort über die hier natürlich ebenso wie dort erfolgte Dehnung des Wurzelvokals.

⁴⁰ Пор. Udolph 1990: 103–107.

⁴¹ Пор. WRG IV, 141 і далі.

⁴² У цьому зв’язку поки що залишається нез’ясованим статус чотирьох річечок у Росії (в Орловській і Брянській областях), у назвах яких міститься елемент Drov- (пор. WRG I, 642): Drovenena, Drovka, Drovosečnaja, Drovjanskoe (назви водойм з елементом Drav-, схоже, у Росії не трапляються). Принаймні щодо першої з чотирьох не можна цілком виключити зв’язок із рос. dé́revo «дерево, деревина» або drová «дрова», а щодо третьої такий зв’язок, імовірно, безсумнівний.

⁴³ Пор. SSS V 78. Зрештою, так само й Udolph (1990: 274), обговорюючи іншу назву річки, запитує: «… чи, можливо, подовжений ступінь, як у Drawa, Sawa, Drama тощо?»

⁴⁴ Udolph 1979: 635.

Straipsniai / Articles

27

HARALD BICH LMEIER

У Draua такий ступінь подовження кореня, очевидно, і так припускають, але пояснення цьому не дають. ⁴⁵ Якщо для слов’янських форм справді слід постулювати корінь зі ступенем подовження, то треба зазначити, що тоді балтійські форми назв водойм, які починаються з Sav^o, слід відокремити від тих форм, оскільки вони мають не ступінь подовження, а саме повний ступінь. Однак навряд чи є підстави сумніватися в остаточній етимологічній спорідненості цих двох пар назв річок.

З огляду на викладене вище, найімовірнішим мені видається те, що обидві нині західно- та південнослов’янські назви річок від самого початку були різними. Зрештою, свідчення щодо польських (і російських) річок приблизно на тисячоліття пізніші й не обов’язково мають походити від тих самих праформ, що й південнослов’янські. Схоже, цю теорію досі ще не обговорювали прямо. ⁴⁶ Тоді як у Паннонії (і Балтії) існували субстратні форми *drou̯o-/*draua-, *sou̯o-/*sau̯a-, в основі польських і російських назв річок уже лежали форми зі ступенем подовження, які слід віднести до субстрату, — *drōu̯o/ā-, *sōu̯o/ā-⁴⁷, які прибулі слов’яни перетворили на пра(західно/східно)слов’янські *drāu̯ā-, *sāu̯a-.

Однак тут спершу потрібно обґрунтувати сам ступінь подовження, який є так званим утворенням типу vṛddhi. Зазвичай за його допомогою утворюються прикметники, що позначають належність до базового слова; отже, для *drōu̯o- можна було б припустити значення «належний до течії» тощо. Якщо форма жіночого роду давня, тут могло б бути первісне збірне утворення.⁴⁸ Тоді значення слід було б розуміти приблизно як «сукупність усього, що належить до течії (річки)». Оскільки це радше звучить як назва території вздовж річки, а не самої річки, то...

⁴⁵ Udolph 1990: 107: „Wie im Fall der Drama fällt die Dehnstufe in der Wurzelsilbe auf.“

⁴⁶ Man vgl. aber die Bemerkung von Toporov–Trubačev 1962: 226 s. v. Sava: „riskovanno otoždestvlyat’ v etimologičeskom otnošenii s izvestnym dunajskim gidronimom Sava“, die durchaus in diese Richtung weist.

⁴⁷ Damit rechnet auch implizit Schmid (1998: 23), wenngleich die dort postulierte Ablautstufe (ob uridg. oder alteurop. wird nicht klar) –āu̯– aus indogermanistischer Sicht einen verfehlten Ansatz resp. ein bei dieser Wz. unmögliches Rekonstrukt darstellt. – Es mag sich dabei um einen Reflex der völlig überholten Annahme von Kranzmayer (1956: 20) mit Verweis auf (IEW 795) handeln, dem FlN läge „indogerm. *drāu-“ zugrunde. Als Variante bietet Kranzmayer 1997 [1960]: 374, 377 „altkelt. Drāvos ‚die Fließende’ für die Drau“ an. Immerhin kommt auch hier der Gedanke an eine Dehnstufe in der Wz. ins Spiel.

⁴⁸ Одна з поширених теорій виникнення жіночого роду в праіндоєвропейській мові виходить із того, що принаймні одним із джерел, якщо не вихідним пунктом формування цієї категорії, були первісні збірні утворення. Див. відповідні розділи у поширених вступних курсах з індоєвропеїстики. Див. також Luraghi 2009, де запропоновано нові міркування щодо перебігу формування та обговорено давніші пропозиції.

28

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

...буття вздовж річки, ніж назва самої річки, тоді слід було б припустити ще й перенесення назви річкової території на саму річку. Те саме аналогічно стосувалося б *sōu̯ā- (< праіндоєвропейське *sₕ₂ōu̯-ah₂-) — «сукупність усього, що належить до зволоженої (території)». Типологічною паралеллю тут може слугувати вживання прагерманського *aǵʰiō- (< праіндоєвропейське *h₂ekᵘ-iāh₂-) — «(сукупність усього), що належить до води» — > давньоверхньонімецьке ouwe > нововерхньонімецьке Au, яке в німецьких назвах річок уживається на позначення самої водойми.

Усе це звучить доволі складно, але саме такий словотвірний процес і семантичний розвиток доводиться постулювати й для багатьох інших назв річок зі ступенем подовження; згідно з викладеною вище теорією Schmid і Udolph, до них було б пристосовано до слов’янські форми *sou̯o-/*sau̯a-, *drou̯o-/*drau̯a- тощо! Якщо цей процес у будь-якому разі потрібно обґрунтувати, виникає питання, чи не можна зробити це одразу для самого слова, яке потребує пояснення, — так ми позбулися б припущення про додатковий аналогічний процес, початок якого все одно, мабуть, уже неможливо встановити.

На мою думку, тут лишається надто багато можливостей етимологічного тлумачення та питань фонології й морфології, щоб і надалі можна було робити такі однозначні твердження, як це було заведено досі. Як мало показати розглядання різних можливостей у попередньому викладі, нові відкриття часом можуть змусити поставити під сумнів те, що досі вважалося безсумнівним.

2.2. Isar та споріднені назви

Einen ähnlichen Fall stellt auch eine weitere Flussnamensippe dar. Zu ihr gehören u.a. der Name der Isar (mit den mittelalterlichen Belegen Isara und Isura, antik bereits Ἰσάρας (Strab. 4,6,9]), daneben aber auch ὁ Ἰσάρας (Ptol. 3,49,6) und τοῦ Ἴσαρος bzw. ὁ Ἴσαρο ποταμός (Strab. 4,1,11) für die Isère, weiters der alte Name der Donau, Ἴστρος. Zugehörig ist auch der Name des Eisack, ital. Isarco, in Südtirol (Strabo IV 207: Akk. Ἰσάραν, Nom. *Ἰσάρας, lat. Isarcus mit sekundärem *-k- wohl aus der Anwohnerbezeichnung Isarci; Isargus^49),50 der aufgrund des deutschen Ei- einen Anlaut mit langem ī- erfordert. Und ein letzter zu nennender Flussname stammt aus Unteritalien, ital. Esaro < lat. Aisarus, gr. Αἴσαρος.⁵¹

⁴⁹ Пор. ACS II 75; Kühebacher 1995: 60.

⁵⁰ Пор. також інші свідчення в ACS II 72–75.

⁵¹ Zu weiteren Anschlüssen zu dieser Sippe vgl. auch Tovar 1977: 17, 35.

Straipsniai / Articles

29

HARALD BICHlMEIER

Назву Isar від самого початку досліджень етимології назв водойм пов’язують із коренем, записуваним у застарілій орфографії як *eis-/*ojs-/*is- «сильно, бурхливо, швидко рухатися, підганяти», і аналізують як утворену від цього кореня за допомогою суфікса r- або суфікса *-rā-.⁵² У давнішій літературі, здається, ніде не наведено докладніших відомостей про словотвір і тим паче про значення цілого слова. Однак знову постають питання, подібні до попередніх:

Які суфікси тут узагалі маємо?

Яка їхня функція?

Як пояснити різні форми аблаута в корені, які доводиться припускати?

Оскільки іменні рефлекси цього кореня (за винятком слова зі значенням «залізо», див. нижче) в германських мовах не засвідчені, цілком слушно припускають догерманське походження назви. Проте в етимологічних аналізах ніколи не порушують питання про походження середнього -a- у Isara або середнього -u- у Isura, які співіснують у VIII–X ст. (див. далі).

Згідно з нині найпоширенішою думкою, наведений вище корінь слід реконструювати як праіндоєвропейське *_h₁eish₂- «зміцнювати, підганяти»⁵³. Подекуди й досі дотримуються думки, що він мав радше вигляд праіндоєвропейського *_h₁eish₁-⁵⁴. Далі, задля простоти й з огляду на більшу ймовірність, виходитимемо з думки більшості. На користь цього свідчить також загальна рідкісність у праіндоєвропейській мові коренів, які починаються й закінчуються однаковими приголосними; схоже, однакових проривних приголосних на початку та в кінці кореня взагалі не було. Можливо, такого обмеження не було для фрикативних, пор. праіндоєвропейське *ses- «спати»⁵⁵.

Регулярно утворений від цього кореня прикметник на ró- слід реконструювати як праіндоєвропейське *_{h₁ish₂-ró-} «підганяний, швидкий». Його безпосередніми продовженнями є індоарійське isirā-⁵⁶ «сильний, активний»⁵⁷ та аттичне грецьке ἱερός, північно-західногрецьке ιαρός, іонійське й поетичне ἰρός, еолійське ἶρος «священний». Найпоширенішою формою в грецькій мові є форма з ἱε-, що вказує на праіндоєвропейське *_{h₁ish₁-ró-} deu-

⁵² Див., наприклад: Krahe 1953: 121; 1954: 207f., 215; 1963: 293 [9], 299f. [15f.], 327 [43f.]; 1964: 55f., 71, 104, 163; Snyder 1964: 42f.; Snyder 1965: 184; Snyder 1966: 63; Snyder 1967: 163; ANB 561f.; LbO² 195; LbO³ 125 тощо.

⁵³ Пор. LIV² 234.

⁵⁴ So etwa Anreiter 2005: 45; EDG 580f.

⁵⁵ Пор. LIV² 536f.

⁵⁶ Пор. EWAia I 199.

⁵⁷ Пор. також Lipp II 410f. з прим. 125.

30

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

могла бути утворена. Однак саме ця форма цілком могла постати за численним класом прикметників на -ερος, тож тип із ια- зрештою є архаїзмом і, відповідно, формою, якої слід очікувати. Утім, така заміна суфікса мала відбутися дуже рано, оскільки похідні від цього кореня, засвідчені вже в мікенських текстах, незмінно мають -e-: i-je-ro /hiiero-/ «святий», i-je-re-u /hiiereus/ «жрець», i-je-re-ja /hiierejā/ «жриця» та ін.

Одна з назв Ізару, Isara, могла б без проблем бути формою жіночого роду від згаданого вище прикметника на ró, тобто праіндоєвропейським *h₁ish₂-réh₂-, якщо припустити, що, подібно до того, як це відбувається в певних позиціях у латині (безсумнівно, у кожному разі в першому складі), інтерконсонантний ларингал вокалізувався в -a-⁵⁸ (паралельно з вокалізацією в -i- в давньоіндійській мові; пор. згадане вище давньоіндійське isirā-, або вокалізацію в грецькій, де три різновиди ларингалів відображені їхніми рефлексами ε, α, ο). Отже, постає догерманська (давньоєвропейська?) форма *isarā- ж. р., яка зрештою потрапила до кельтської як *isarā- ж. р., а звідти (можливо, через латинсько-романське посередництво) — до західногерманської. Існування прикметника в кельтській доведене також незалежно від будь-яких назв річок, оскільки давньоірландське слово на позначення білки íaru слід пояснювати як похідне від цього прикметника з індивідуалізувальним суфіксом on- і виводити з прадавньоірландського *isaron- «прудкий», утвореного від прадавньоірландського прикметника *isaro- «прудкий».⁵⁹ Запозичення до західногерманської мови, вочевидь, відбулося порівняно пізно: наголос у будь-якому разі закріпився на першому складі, що пояснює відсутність ротацизму (ця тенденція, можливо, вже зародилася в континентальній кельтській); однак зниження -i- перед -a- наступного складу вже (більше) не відбулося.

Для назви річки Ізер у Франції слід припустити такий самий перебіг розвитку, лише там вона зазнала звичайного розвитку у французькій мові, виходячи з лат. Isara (Liv. 21,31,3) тощо > вульгарнолат./ранньороман. *isára > *isára. Певну проблему тут становлять уже згадані вище античні форми назви Ізеру — τοῦ Ἴσαρος або ὁ Ἴσαρ ποταμός (Strab. 4,1,11). Вони створюють враження, ніби йдеться про давню чоловічу основу на приголосний. Однак, оскільки для основи на приголосний (основи на r) з погляду індоєвропеїстики немає переконливої моделі словотворення, залишаються дві можливості: або це догерманська назва річки, яку під час інтеграції до кельтської було уподібнено до наявного там слова, або ж ідеться про досить пізню діалектну форму, в якій уже відбулася апокопа кінцевого голосного у *isar-ā

⁵⁸ Пор. Schrijver 1991 passim, особливо 86–115; Meiser 1998: 107 і наст.

⁵⁹ Пор. Ziegler 2001.

Straipsniai / Articles

31

HARALD BICH LMEIER

або ж синкопа тематичного голосного в чоловічій формі, що існувала поряд із жіночою, із подальшою асиміляцією закінчення називного відмінка однини: *isar-os > *isars > *isar(r). Рід може походити від кельтського слова або бути зумовлений грецьким гіперонімом ὁ ποταμός.

Однак загалом не можна виключити й того, що середнє -a- завдячує своїм походженням вторинно доданому суфіксу *-ro-, який міг приєднатися до вже наявної тематичної основи *h₁ish₂-é/ó-. У такому разі -a- могло закономірно постати з *-h₂-e- ще в пізній прамові або ж пізніше внаслідок переходу (праіндоєвропейське *-h₂-o- > *o > *a), який, можливо, у будь-якому разі характеризував «давньоєвропейську» мову або її частину. Тут неможливо зробити остаточний вибір.

Gleiches gilt letztlich auch für den Eisack in Südtirol (Akk. ’Ισάραν, Nom. *’Ισάρας, lat. Isarcus mit sekundärem *-k-)⁶⁰, wobei hier noch das Problem hinzukommt, dass der deutsche Name des Flusses die Diphthongierung im Anlaut aufweist, was bei der Übernahme aus dem Romanischen ins Althochdeutsche vorhandenes *īsa(r)k-° voraussetzt. Ob dieser Langvokal wirklich schon alt ist und zur Annahme eines vollstufigen uridg. *h₁eish₂-reh₂- (neben dem o.a. regulären *h₁ish₂-ró- mit schwundstufiger Wurzel) zwingt (wie Krahe 1953: 121 meint), ist fraglich: Man müsste dann erstens annehmen, dass Strabo (ca. 63 v. Chr. – 23 n. Chr.) eine bereits monophthongierte lateinische⁶¹ Form *īsara⁶² übernommen hätte (was durchaus denkbar wäre, diese Monophthongierung war auf jeden Fall im Lateinischen um die Mitte des 2. Jh.s v. Chr. abgeschlossen)⁶³ und zweitens, dass es neben der morphologisch zu erwartenden und ja auch belegten schwundstufigen Bildung noch eine vollstufige Bildung gegeben habe. Diese wäre dann am ehesten als Vṛddhi-Bildung uridg. *h₁eish₂-ré/ó- zum aus dem Adjektiv *h₁ish₂-ró- gebildeten, durch Kontrastakzent substantivierten *h₁ísh₂-re/o- ‚Kräftigung, Schnellig-

⁶⁰ У ANB 311 наведено лише кореневу етимологію в давньому написанні й зазначено, що тут мав бути довгий голосний, однак його походження не пояснено: «античне Isāras (пізніше Īsarcus) < *Īsaros (...), від і.-є. *eis- “рухатися бурхливо” (IEW 300 і наст.)». – Kühlebacher 1995: 59–61.

⁶¹ Оскільки Північна Італія була заселена кельтами щонайпізніше з IV ст. до н. е., найімовірніше, слід постулювати кельтську проміжну ланку: у кельтській праіндоєвропейське *e̯i > *ē зазнає монофтонгізації; отже, кельтська форма *ēsara могла бути запозичена до латини в III ст. до н. е. як *ēsara, де це *ē згодом (як і *ē, що постало в самій латині з праіндоєвропейського *e̯i) у II ст. до н. е. ще більше звузилося до ī.

⁶² Eine der Zeit der Entstehung entsprechende Lösung bietet Julius Pokorny (1914: 293), der das Wort für illyrisch hält, eine Vollstufe der Wurzel („*eisa-“) und implizit eine -ko-Ableitung von einem vollstufigen Adjektiv (?) *eisaro- o.ä. anzunehmen scheint. Die bayerische Isar gilt ihm als Fluss mit keltischem Namen.

⁶³ Пор. Meiser 1998: 58.

32

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

…«рух, спонукання» слід класифікувати. Воно мало б приблизно означати «позначений швидкістю» тощо, а отже, практично було б синонімом первісного ró-прикметника. Такий шлях прийнятний з погляду словотвору, семантики й фонетичного розвитку. Однак постає питання, чи не слід радше припустити подовження в наголошеному складі у вульгарній латині / ранній романській мові, яке подовжило б *ísara до *ī́sara; це слово тоді було б запозичене до давньоверхньонімецької мови й після XI ст. зазнало б дифтонгізації. Проблематичною, однак, залишається відмінність у місці наголосу у вульгарно-латинській / ранньороманській формі порівняно з наведеним вище розвитком гідроніма фр. Isère (< *isára). Можливо, в назві Eisack існував також варіант із уже синкопованим закінченням, унаслідок чого перший склад водночас був би передостаннім, а перенесення наголосу на нього було б таким само закономірним, як і подальше подовження початкового *i- у відкритому складі.

Як ще одну можливість слід розглянути, чи не могло невдовзі після запозичення відбутися народноетимологічне зближення з давньоверхньонімецьким îs «лід» (або накладання, можливо, колись наявної назви давньоверхньонімецькою *îsaha «крижана річка»);⁶⁴ з огляду на те, що Айзак бере початок біля перевалу Бреннер на висоті 1990 м над рівнем моря, цілий рік холодний і взимку місцями замерзає, така думка зовсім не безпідставна.

Безперечно, повний ступінь кореня, найімовірніше ступінь o, засвідчує етимологічно споріднена назва річки в Південній Італії: італ. Esaro < лат. Aisarus, гр. Αἴσαρος < праіндоєвроп. *h₁oish₂-(e)ro⁶⁵; ця назва також, імовірно, походить із доітальського мовного шару, у якому відбувся перехід *o > a.

Загальноприйнято також вважати, що давня назва Дунаю, ⁶⁶ Ἴστρος,⁶⁷ належить до того самого гнізда річкових назв і її слід реконструювати також як праіндоєвроп. *h₁ish₂-ró- > «давньоєвроп.»(?) *is-ro- > Istros. Якщо це так, то за умови належності до того самого мовного шару ця назва Дунаю або морфологічно не споріднена за походженням із назвою Ізару (оскільки Isara, Isura містять додатковий середній голосний, що первісно був наявний), або, якщо назви споріднені за походженням, тобто мають справді тотожну етимологію, вона не належить до тієї самої мови, що й назва Ізару, з огляду на виразно відмінний фонетичний розвиток внутрішнього міжприголосного ларингала: можливій вокалізації міжприголосного ларингала у мовних…

⁶⁴ Vgl. dazu auch Kühebacher 1995: 60.

⁶⁵ Пор. Krahe 1953: 120.

⁶⁶ Пор. свідчення в ANB 257–265; Anreiter 2001: 229–237; LbO² 105f.; LbO³ 59f.; Borchers 2006: 11–19. – Щодо етимології назви в Anreiter 2001: 237f. сказано все необхідне. – Подібне тлумачення є вже в Krahe 1953: 103, хоча нотація там нині застаріла.

⁶⁷ Vgl. die Belege bei Borchers 2006: 28–33.

Straipsniai / Articles

33

HARALD BICH LMEIER

носіям мов у верхів’ї Дунаю протистоїть випадіння ларингала з подальшою появою епентетичного -t- у сполученні *-sr- у назві Дунаю в його нижній течії, яка, безперечно, є місцевою.

Однак якщо разом із Peters⁶⁸ і Mayrhofer⁶⁹ припустити, що ларингал між s і r зник уже на загальноіндоєвропейському рівні (схематично, у дещо ширшому формулюванні: H > Ø/s__K), для чого є переконливі приклади,⁷⁰ то гр. іон., поет. ἰρός, еол. ἰρος «святий» < прагр. *isro- < праіндоєвроп. *h₁ish₂-ró-, а також Ἴστρος були б регулярними рефлексами за законами звукових змін; натомість і гр. атт. ἱερός, пн.-зх.-гр. ιαρός, і вед. iṣirá-, а зрештою й Isara мусили б зазнати аналогічного оновлення за поширеними типами з гр. -αρος, -ερος та вед. -ira-, які очікувалися б після приголосних, відмінних від -s-.

У подібному напрямі свідчать і міркування Hardarsson 2011 і 2011a, викладені в його дослідженнях кельтських і германських назв «заліза». Він цілком переконливо пояснює їх як утворення, що виникли незалежно одне від одного, а не як взаємні запозичення, як гадали переважно раніше. З одного боку, прикметник праіндоєвроп. *h₁ish₂-er-nó- за законами звукових змін перетворився на пракельт. *isarno- «міцний, сильний»; його форма середнього роду була субстантивована зі значенням «сильне»: пракельт. *isarnon > праірл. *isarnan > *iharnan > *eharna > *earna > давньоірл. iarn «залізо» (спершу двоскладове, згодом односкладове). Натомість ранньопрагерм. *eisar­na- > прагерм. *īsarna- є продовженням субстантивного vr̥ddhi-утворення праіндоєвроп. / допрагерм. *(h₁)éis(h₂)-er-no- «те, що вирізняється силою, наділене силою» тощо, утвореного від згаданого вище прикметника праіндоєвроп. *h₁ish₂-er-nó-. Отже, кельтська і германська форми відрізняються тим, що в основі кельтської лежить прикметник, а германської — уже іменник.

Вихідною формою для обох похідних є згадане вище праіндоєвроп. *h₁ish₂-ró- «міцний, швидкий тощо». Від нього за допомогою суфікса, утвореного шляхом vr̥ddhi, виник прикметник праіндоєвроп. *h₁ish₂-eró- «те саме». Первісне значення таких утворень із суфіксом у vr̥ddhi, вочевидь, було відтінком значення твірного слова — подібно до того, як в англійській його передають, наприклад, похідні із суфіксом -ish (grey:: greyish), а в нововерхньонімецькій — похідні із суфіксом -lich (blau:: bläulich); тому цей одиничний контраст тепер майже неможливо виявити;⁷¹ пор., наприклад, праіндоєвроп. *pik-ró- «гострий, різкий» > гр. πικρός

⁶⁸ Пор. Peters 1980: 160f., 172, прим. 124; 325.

⁶⁹ Пор. Mayrhofer1986: I/2 150.

⁷⁰ Найвиразніше випадіння демонструє гетероклітична форма праіндоєвроп. наз. *h₁ésh₂-r̥, род. *h₁es-nós «кров» > хет. eshar, esnas, тоді як у ведійському відповіднику вже узагальнено форму без ларингала; пор. вед. áṣr̥-k, asnáś (пор. EDHIL 256–260; EWai 149 з давнішою літературою).

⁷¹ Так Nussbaum 2009; цит. за Hardarsson 2011, 2011a.

34

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

«те саме» проти праіндоєвр. *piḱ-eró- > тох. A pśar «те саме»: від такого вторинного прикметника можна було утворити ще один семантично майже невідмінний прикм. праіндоєвр. *h₁ish₂-er-nó- «те саме», пор. праіндоєвр. *tig-ró- «гострий, різкий» → *tig-eró- → *tig-er-nó- > давньоірл. tigern «пан» (< «той, хто стоїть на чолі») тощо. Якщо прийняти пояснення морфологічних процесів за Нуссбаумом і вважати можливим вріддхі-подовження в суфіксі, різні форми з «з’єднувальним голосним» і без нього більше не становлять проблеми.

Auf eine weitere bei Hardarsson (2011: 109f.; 2011a: 4) gebotene Präzisierung älterer Erklärungen, wie sie oben dargeboten wurden, ist noch hinzuweisen: Nimmt man den de Saussureschen Laryngalschwund neben uridg. *o ernst, sollte in einem normalen thematischen Paradigma, in dem der Themavokal ablautet, also uridg. *h₁ish₂-ró-:: *h₁ish₂-ré-, bereits spätgrundsprachlich *h₁is-ró-:: *h₁ish₂-ré- entstanden sein, das je einzelsprachlich in die eine oder andere Richtung ausgeglichen worden sein konnte: Aus der erstgenannten Form wären gr. ion., poet. ἰρός, äol. ἶρος ebenso lautgesetzlich wie der nichtgr. Flussname Ἴστρος, während aus der zweiten Form NW-gr. ἰαρός und ai. iṣirá- lautgesetzlich entstanden sind.

Щодо Isara слід віддавати перевагу прикметнику праіндоєвр. *h₁ish₂-eró-/-eráh₂- як вихідній формі, а не праіндоєвр. *h₁ish₂-ró-/-ráh₂-, доки не буде виявлено однозначних випадків вокалізації інтерконсонантних ларингалів у середині слова (у царині давньоєвропейської гідронімії).⁷²

Додаткова проблема полягає в тому, що з приблизно двох десятків засвідчень, датованих часом до близько 1000 р. н. е., приблизно дві третини мають форму Isura, а лише третина — форму Isara. Важко припустити, що в такій кількості випадків маємо справу з помилковим написанням; отже, Isura, імовірно, є реальною мовною формою.⁷³ Після 1000 р. н. е. закріплюється форма Isar(a), поряд із якою вже трапляються також засвідчення зі слабшанням ненаголошеного складу Iser(a). Форму Isura не можна просто вивести з надійно реконструйованої праформи: праіндоєвропейського суфікса *-uro- чи подібного не існує. Спершу можна припустити, що це ще один випадок суфіксальної заміни, настільки поширеної в германських мовах: виходячи з випадків, у яких у чергуванні

⁷² Окремо ще належить з’ясувати, чи може назва річки чеськ. Jizera, нім. Iser (1297 Gizera; права притока Ельби) надати аргументи на користь цього: чеська форма в будь-якому разі передбачає західногерманську вихідну форму */izerō-/ < ранньогерм. *isa/erā- < праіндоєвр. *h₁ish₂-(e)ró/éh₂-, яку, мабуть, було запозичено до прачеської в VI ст. безпосередньо після переселення слов’ян до Богемського басейну, але ще до здійснення ротацизму прагерм. *-z- > -r-. Якщо ця етимологія правильна, то додатково можна було б отримати й terminus post quemterminus post quem для цього західногерманського звукового явища — близько 500 року н. е.

⁷³ Reitzenstein 2001/2002 вже допускає античну форму назви Isura, але не наводить відомостей про її етимологію. — За Krahe (1964: 55), праформу *Isura слід реконструювати також для Ure, притоки Свейлу в Йоркширі; на цій річці та названий на її честь засвідчений римський форт на ім’я Ἰσούριον (Ptol. II 316), або Isurium (It. Ant. 465, 3).

Straipsniai / Articles

35

HARALD BICHlMEIER

zueinander stehenden Suffix- (uridg. *enḱó- > urgerm. *-inga-, uridg. *-ṇḱó- > urgerm. *-unga- etc.) oder Flexionsformen (vgl. etwa bei den n-Stämmen: uridg. *ṇ > urgerm. *un, uridg. *en > urgerm. *in, uridg. *on > urgerm. *an) Vokalalternationen entstanden waren,⁷⁴ konnten diese dann auch auf andere Fälle übertragen werden, in denen etymologisch eigentlich nicht mit Ablaut zu rechnen war bzw. dieser gar nicht auftreten konnte. So kann vielleicht auch sekundär zu urgerm. *Isarō ein *Isurō gebildet worden sein. Zu beweisen ist dies aber natürlich nicht. Eine andere Möglichkeit könnte darin bestehen, zu erwägen, ob nicht dieser u-haltigen Form ein altes Partizip Perfekt Aktiv zugrunde liegt. Das Femininum dieses Partizips zur o. a. Wurzel wäre als uridg. Nom. *h₁e-h₁ish₂-us-íh₂, Gen. *h₁e-h₁ish₂-us-iéh₂-s anzusetzen, woraus Nom. *e.isusī, Gen. *e.isusiās > Nom. *eisusī, Gen. *eisusiās zu erwarten ist. Diese Form könnte nun nach den häufigeren Feminina auf Nom. *-ā, Gen. *-ās analogisch zu Nom. *eisusā, Gen. *eisusās umgeformt worden sein. Eine derartige keltische (?) Form kann aber nicht direkt bei Übernahme ins Westgermanische die bezeugten Ergebnisse liefern. Sicher anzunehmen ist die Monophthongierung der anlautenden Silbe zu Nom. *īsusā, Gen. *īsusās. Weiter ist wohl mit einer lateinisch-romanischen Zwischenstufe im Süden Bayerns zu rechnen: Auf dieser Stufe wurde der Akzent auf die Pänultima verlegt, wodurch die Anfangssilbe ihre Länge verlor und das nachtonige -s- schließlich als [z] artikuliert wurde. Die ankommenden Germanen haben damit dann den Flussnamen am ehesten als [ˈisu(ː)za] gehört und als [ˈisu(ː)za] in ihre Sprache integriert, wo das [z] schließlich dem Rhotazismus unterlag und belegtes Isura entstanden sein dürfte.⁷⁵ Nicht zu klären ist, ob es sich bei den beiden belegten Formen Isara und Isura nun um in irgendeiner Form diachron und/oder diatopisch verschiedene Bildungen handelt, oder diese doch einer Sprache und Zeitstufe angehören. Ersteres ist wahrscheinlicher, da sicher nicht oft zu beobachten ist, dass Mitglieder einer Sprechergruppe ein und denselben Fluss mit unterschiedlichen Ableitungen einer Wortwurzel benennen bzw. benannt haben. Vielleicht muss man hier tatsächlich mit zwei unterschiedlichen Benennungen eines Flusses, die von derselben Wurzel abgeleitet sind (ggf. zu verschiedenen Zeiten geprägt und/oder ursprünglich verschiedene Flussabschnitte bezeichnend), die sich bis ins Hochmittelalter gehalten hätten, als sich dann eine der beiden, eben Isara, durchsetzte.

⁷⁴ Vgl. dazu auch mit weiteren Beispielen Schaffner 1999: 187f. mit Anm. 205; Casaretto 2000: 218.

⁷⁵ Якщо цей сценарій правильний, то можливість існування фінського гідроніма (FIN), викладена Вольфом-Арміном Райценштайном у 2001/2002 роках, Ізура уже в античності могла не відповідати дійсності. Згідно з наведеним вище сценарієм, тоді слід було б очікувати ще й *Ісуса. Однак якщо форма Ізура справді вже в античності звучала саме так, її морфологічну структуру можна пояснити лише аналогічно. — Можна було б припустити хіба що вторинне прикметникове (континентально-кельтське?) ро/ā-похідне від колишньої аблаутної основи на u, яка найімовірніше відмінювалася за протеродинамічним типом: *h₁ēish₂-u-, *h₁ish₂-éu-.

36

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

Також наведене тут дослідження етимологічного походження назви Ізару, а відтак і споріднених річкових назв, імовірно, показало, що точніші уточнення щодо точного виведення назв найдавнішого доступного нам шару річкових назв цілком можливі, — водночас раз у раз постають і нові, досі занедбані або не помічені проблеми.

3. ПІДСУМКИ

Як мали чітко показати попередні міркування, за допомогою сучасної форми історично-порівняльного мовознавства можна значно вийти за межі результатів «класичного староєвропеїзму».

З викладеного випливають подальші питання й завдання для досліджень:

Чи належать усі назви староєвропейської гідронімії взагалі до тієї самої мови або мовного шару?

Чи завжди різні назви однієї й тієї самої річки також належать до того самого мовного шару?

Якщо так, часто доводиться реконструювати різні попередні форми. Кожну з цих різних форм потрібно належним чином етимологізувати, тобто повністю пояснити також з погляду словотвору.

Якщо можна довести, що такі варіанти назв / дублети не належать до того самого мовного шару (хоча в окремому випадку це, ймовірно, буде доволі складно довести), слід замислитися, наскільки справді можна виходити з існування єдиної мови носіїв староєвропейської гідронімії: чи мало «староєвропейське» діалектний поділ? Якщо так, то який саме?

Можна було б поставити й низку інших питань щодо згаданих річкових назв і староєвропейської гідронімії загалом: чи справді пізніші мови на території староєвропейської гідронімії розвинулися з того мовного шару? Чи можна це взагалі довести?

Поки що цього огляду та поштовху до подальших досліджень має бути достатньо.

На завершення викладу варто ще раз повернутися до початку статті: ономастика, що досліджує староєвропейську гідронімію і серйозно ставиться до відповіді на запитання «Що означають назви?», сьогодні вже немислима без методів і моделей сучасної індоєвропеїстики: вона просто не зможе здобути жодного значущого приросту знань. Прогрес у цій галузі можливий лише за допомогою сучасної індоєвропеїстики. Довоєнна індоєвропеїстика, звична для «класичного староєвропеїзму», застаріла в усіх відношеннях і має

Straipsniai / Articles

37

HARALD BICHLM EIER

За останні десятиліття вони не принесли нічого нового, що здобуло б загальне наукове визнання. До того ж їхні результати рідко ґрунтувалися хоча б на більш-менш повних етимологіях. Тож навряд чи можна буде обійтися без нового розгляду всього наявного матеріалу давньоєвропейської гідронімії. Лише тоді можна буде остаточно оцінити значення попередніх досліджень. Адже новий розгляд матеріалу, звісно, похитне й уявні безсумнівні істини.

За останні 50 років індоєвропеїстика надзвичайно розвинулася в усіх галузях, тоді як дослідження давньоєвропейської гідронімії в методологічному аспекті залишилося на тогочасному рівні. Настав час, щоб ця перспективна галузь ономастики надолужила відставання від історико-порівняльного мовознавства й знову стала наукою, результатами якої не зможуть нехтувати й індоєвропеїсти. Для цього, звісно, потрібні готовність і здатність передусім провідних фахівців з «давньоєвропейських досліджень» засвоїти методи й зміст сучасної індоєвропеїстики. Наука, що постійно не оновлюється й не розвивається, раніше чи пізніше приречена на неактуальність та/або зникнення.

Попереду ще багато роботи: на сотні запитань іще належить відповісти.

LITERATURVERZEICHNIS

ACS I–III – Holder Alfred: Alt-celtischer Sprachschatz 1–3. Leipzig: Teubner 1896–1907.

ANB – Altdeutsches Namenbuch. Die Überlieferung der Ortsnamen in Österreich und Südtirol von den Anfängen bis 1200, bearbeitet von Isolde Hausner, Elisabeth Schuster. Wien: Österreichische Akademie der Wissenschaften 1989ff.

Andersen Henning 2009: The Satem Languages of the Indo-European Northwest. First Contacts? – The Indo-European Language Family: Questions about its Status (Journal of Indo-European Studies Monograph Series, No. 55), ed. by Angela Marcantonio. Washington, DC: Institute for the Study of Man 2009, 2: 1–31.

Anreiter Peter 2001: Die vorrömischen Namen Pannoniens (Archaeolingua, Series minor 16). Budapest: Archaeolingua Alapítvány.

Anreiter Peter 2005: Die Schichtung der Tiroler Gewässernamen. – Gewässernamen in Bayern und Österreich. 3. Kolloquium des Arbeitskreises für bayerisch-österreichische Namenforschung. Regensburg, 27./28. Februar 2004 (Regensburger Studien zur Namenforschung 1), hrsg. von Albrecht Greule, Wolfgang Janka, Michael Prinz. Regensburg: Vulpes 2005, 35–49.

38

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

Bach Adolf 1954: Deutsche Namenkunde II. Die deutschen Ortsnamen 2. Heidelberg: Winter.

Bezlaj France 1956–1961: Slovenska vodna imena 1–2. Ljubljana: Slovenska Akademija Znanosti in Umetnosti.

Bichlmeier Harald 2010a: Bairisch-österreichische Orts- und Gewässernamen aus indogermanistischer Sicht. – Blätter für oberdeutsche Namenforschung 46, 2009 [2010], 3–63.

Bichlmeier Harald 2010b: Rōma – Namenkundlich-sprachhistorische Anmerkungen zu einem allgemein bekannten Ortsnamen (Mit einem Exkurs zu Fragen der Chronologie von Lehnwortbeziehungen benachbarter Sprachen am Beispiel von nhd. Haus und seinen Vorformen). – Das Altertum 55, 175–202.

Bichlmeier Harald 2010c: Arelape, Tergolape, Interlaken – Ein Beitrag zur keltischen Fluss- und Ortsnamenschicht im Alpenraum. – Zeitschrift für Historische Sprachforschung 122, 2009 [2010], 254–267.

Bichlmeier Harald 2010d: Moderne Indogermanistik vs. traditionelle Namenkunde, Teil 3: Traun, Raab und Auders. – Österreichische Namenforschung 38, 104–113.

Bichlmeier Harald 2011a: Einige grundsätzliche Überlegungen zum Verhältnis von Indogermanistik und voreinzelsprachlicher resp. alteuropäischer Namenkunde mit einigen Fallbeispielen (Moderne Indogermanistik vs. traditionelle Namenkunde, Teil 1). – Namenkundliche Informationen 95/96, 2009 [2011], 173–208.

Bichlmeier Harald 2011b: Rōma – hydronyme « paléoeuropéen » ou désignation d’une « terre agricole »? Tentative de mise au point et brèves considérations sur d’autres propositions étymologiques plus anciennes. – Nouvelle Revue d’Onomastique 51, 2009 [2011], 69–84.

Bichlmeier Harald 2011c: Bayerisch-österreichische Orts- und Gewässernamen aus indogermanistischer Sicht: Teil 2: Isar und etymologisch Verwandtes (sowie Addenda zu dem Beitrag in den BONF 46 (2009), 3–63). – Blätter für oberdeutsche Namenforschung 47, 2010 [2011], 21–31.

Bichlmeier Harald 2011d: Noch einmal zum Ortsnamen Magdeburg. – Namenkundliche Informationen 97, 2010 [2011], 109–132.

Bichlmeier Harald 2011e: Moderne Indogermanistik vs. traditionelle Namenkunde, Teil 2 – Save, Drau, Zöbern. – Methoden der Namenforschung. Methodologie, Methodik und Praxis (Akten der 6. Tagung des Arbeitskreises für bayerisch-österreichische Namenforschung (ABÖN), Graz, 12.–15.5.2010), hrsgg. von Arne Ziegler, Erika Windberger-Heidenkummer. Berlin: Akademie Verlag, 63–87.

Birnbaum Henrik 1999: Noch einmal zur Dehnstufe im Baltischen und Slawischen und zum sogenannten Winterschen Gesetz. – Florilegium Linguisticum. Festschrift für Wolfgang P. Schmid zum 70. Geburtstag, hrsgg. von Eckhard Eggers, Joachim Becker, Jürgen

Straipsniai / Articles

39

HARALD BICHLMEIER

Udolph, Dieter Weber. Frankfurt a. M. – Berlin – Bern – Bruxelles – New York – Wien: Peter Lang, 25–33.

Blažek Václav 2010: Etymological analysis of toponyms from Ptolemy’s description of Central Europe. – Celts and Slavs in Central and Southeastern Europe. Studia Celto-Slavica III. Proceedings of the III^rd International Colloquium of the Societas Celto-Slavica, Dubrovnik, September 18–20, 2008 (Znanstveni zbornici 2), hrsg. von Brozović Rončević Dunja, Fomin Maxim, Matasović Ranko. Zagreb: Institut za hrvatski jezik i jezikoslovlje 2010, 21–45.

Borchers Ulf 2006: Große Flüsse auf dem Gebiet der Bundesrepublik Deutschland. Supplementband zur Reihe Hydronymia Germaniae (Hydronymia Germaniae, Reihe A, Supplementband) Stuttgart: Steiner.

Casaretto Antje 2000: Korpussprachen und Produktivität: Einige Überlegungen zu den germanischen s-Stämmen. – Historische Sprachforschung 113, 210–238.

Clackson James 2007: Indo-European Linguistics. An Introduction (Cambridge textbooks in linguistics). Cambridge: Cambridge University Press.

Collinge Neville Edgar 1985: The Laws of Indo-European (Amsterdam studies in the theory and history of linguistic science, Serie IV, 35). Amsterdam – Philadelphia: John Benjamins.

Darms Georges 1978: Schwäher und Schwager, Hahn und Huhn. Die Vṛddhi-Ableitung im Germanischen. München: Kitzinger.

Dybo Vladimir 2002: Balto-Slavic Accentology and Winter’s Law. – Studia Linguarum 3, 295–515. Im Internet unter: http://starling.rinet.ru/Texts/winter.pdf (1.6.2009).

EDG – Beekes Robert with the assistance of Lucien van Beek 2010: Etymological Dictionary of Greek (Leiden Indo-European Etymological Dictionary Series 10). Leiden – Boston: Brill.

EDHIL – Kloekhorst Alwin. Etymological Dictionary of the Hittite Inherited Lexicon (Leiden Indo-European Etymological Dictionary Series 5). Leiden – Boston: Brill, 2008.

EIEC – Encyclopedia of Indo-European Culture, ed. by James P. Mallory, Douglas Q. Adams. London – Chicago: Fitzroy Dearborn, 1997.

ERHSJ I–III – Skok Petar. Etimologijski rječnik hrvatskoga ili srpskoga jezika 1–3. Zagreb: Jugoslavenska Akademija Znanosti i Umjetnosti, 1971–1973.

ESSZI – Snoj Marko. Etimološki slovar slovenskih zemljepisnih imen. Ljubljana: Modrijan, 2009.

EWAIa I–III – Mayrhofer Manfred. Etymologisches Wörterbuch des Altindoarischen 1–3. Heidelberg: Winter, 1992–2001.

Fortson Benjamin W. IV 2004: Indo-European Language and Culture – an Introduction (Blackwell textbooks in linguistics 19). Malden – Oxford – Carlton: Blackwell.

40

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

Fortson Benjamin W. IV 2009: Indo-European Language and Culture – an Introduction. Second Edition (Blackwell textbooks in linguistics 19). Malden – Oxford – Carlton: Blackwell.

Harðarsson Jón Axel 2011: Um orðið járn í fornnorraenu og forsög þess. – Orð og tunga 13, 93–121.

Harðarsson Jón Axel 2011a: Das Wort für ‚Eisen‘ im Keltischen und Germanischen und die indogermanischen -erno-Bildungen. Handout zum Vortrag auf der Arbeitstagung der Indogermanischen Gesellschaft „Das Nomen im Indogermanischen, Morphologie, Substantiv versus Adjektiv, Kollektivum“, Erlangen, 14.–16. September 2011. (10 S.).

Holzer Georg 2006: Zur relativen Datierung prosodischer Prozesse im Gemeinslawischen und frühen Kroatischen. – Wiener Slawistisches Jahrbuch 51, 2005 [2006], 31–71.

Holzer Georg 2007: Historische Grammatik des Kroatischen. Einleitung und Lautgeschichte der Standardsprache. Frankfurt a. M. – Bern etc.: Peter Lang.

IEW – Pokorny Julius. Indogermanisches etymologisches Wörterbuch 1. München: Frankke, 1959.

Kapović Mate 2006: The Development of Proto-Slavic Quantity (from Proto-Slavic to Modern Slavic Languages. – Wiener Slawistisches Jahrbuch 51 (2005 [2006]), 73–111.

Kapović Mate 2008: Uvod u indoeuropsku lingvistiku. Pregled jezika i poredbeno fonologija. Zagreb: Matica hrvatska.

Kapović Mate 2008a: Razvoj hrvatske akcentuacije. – Filologija 51, 1–39. Auch im Internet unter: http://hrcak.srce.hr/

Krahe Hans 1950/51: Alteuropäische Flußnamen [Teil II]. – Beiträge zur Namenforschung 2, 113–131, 217–237.

Krahe Hans 1951/52: Alteuropäische Flußnamen [Teil III]. – Beiträge zur Namenforschung 3, 1–18, 153–170, 225–243.

Krahe Hans 1953: Alteuropäische Flußnamen [Teil IV]. – Beiträge zur Namenforschung 4, 37–53, 105–122, 234–243.

Krahe Hans 1954: Alteuropäische Flußnamen [Teil V]. – Beiträge zur Namenforschung 5, 97–114, 201–220.

Krahe Hans 1955: Alteuropäische Flußnamen [Teil VI]. – Beiträge zur Namenforschung 6, 1–13.

Krahe Hans 1963: Die Struktur der alteuropäischen Hydronymie (Abhandlungen der Geistes- und Sozialwissenschaftlichen Klasse, Akademie der Wissenschaften und der Literatur, Mainz, 1962, 5). Wiesbaden: Steiner (in Kommission).

Krahe Hans 1964: Unsere ältesten Flußnamen. Wiesbaden: Harrassowitz.

Straipsniai / Articles

41

HARALD BICHLMElER

Kranzmayer Eberhard 1956–1958: Ortsnamenbuch von Kärnten 1–2. Klagenfurt: Habelt.

Kranzmayer Eberhard 1997 [1960]: Die Geschichte der Kärntner Sprachgrenze im Lichte der Namen. – Kleine namen kundliche Schriften (1929–1972) anläßlich seines 100. Geburtstages am 15. Mai 1997 gesammelt und herausgegeben von Maria Hornung. Mit einer Einleitung von Ernst Eichler. Wien: Edition Präsens, 1997, 372–382.

Kühebacher Egon 1995: Die Ortsnamen Südtirols und ihre Geschichte 2: Die geschichtlich gewachsenen Namen der Täler, Flüsse, Bäche und Seen (Veröffentlichungen des Landesarchivs 2) Bozen: Athesia.

Kümmel Martin Joachim 2007: Konsonantenwandel. Bausteine zu einer vergleichenden [sic] Typologie des Lautwandels und ihre Konsequenzen für die vergleichende Rekonstruktion. Wiesbaden: Reichert.

Lamberterie Charles de 2007: Comparison and Reconstruction. – Proceedings of the 18th Annual UCLA Indo-European Conference, Los Angeles, November 3–4, 2006, ed. by Karlene Jones-Bley, Martin E. Huld, Volpe A. Della, Miriam Robbins Dexter. Washington, DC: Institute for the Study of Man, 1–27.

Lamprecht Arnošt 1987: Praslovanština. Brno: Univerzita J. E. Purkyně.

LbO² – Reitzenstein Wolf-Armin Frhr. von. Lexikon bayerischer Ortsnamen. Herkunft und Bedeutung. Zweite, verb. u. erw. Aufl. München: C. H. Beck, 1991.

LbO³ – Reitzenstein Wolf-Armin Frhr. von. Lexikon bayerischer Ortsnamen. Herkunft und Bedeutung. Oberbayern, Niederbayern, Oberpfalz. München: C. H. Beck, 2006.

Lindeman Fredrik Otto 1997: Introduction to the ‘Laryngeal Theory’ (Innsbrucker Beiträge zur Sprachwissenschaft 91). Innsbruck: Innsbrucker Beiträge zur Sprachwissenschaft.

Lipp I–II – Lipp Reiner. Die indogermanischen einzelsprachlichen Palatale im Indoiranischen 1–2. Heidelberg: Winter, 2009.

LIV – Rix Helmut et al. Lexikon der indogermanischen Verben. Die Wurzeln und ihre Primärstammbildungen. Wiesbaden: Reichert, 1998.

LIV² – Rix Helmut et al. Lexikon der indogermanischen Verben. Die Wurzeln und ihre Primärstammbildungen. Zweite, verb. u. erw. Aufl., Wiesbaden: Reichert, 2001.

Luraghi Silvia 2009: The origin of the feminine gender in PIE. An old problem in a new perspective. – Grammatical Change in Indo-European Languages. Papers presented at the Workshop on Indo-European Linguistics at the XVIIIth International Conference on Historical Linguistics, Montreal 2007, ed. by Vít Bubenik, John Hewson, Sarah Rose. Amsterdam – Philadelphia: John Benjamins, 3–13.

Mallory James P., Adams Douglas Q. 2006: The Oxford Introduction to Proto-Indo-European and the Proto-Indo-European World. Oxford: Oxford University Press.

42

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

M a t a s o v i ć R a n k o 1992 [2010]: Kratka poredb enopovijesna gramatika latinskoga jezika. Zagreb: Matica hrvatska.

M a t a s o v i ć R a n k o 1996: A Reexamination of Winter’s Law in Baltic and Slavic. – Lingua Posnaniensis 37, 1995 [1996], 57–70.

M a t a s o v i ć R a n k o 2007: On the accentuation of the earliest Latin and Romance loanwords in Slavic. – Tones and Theories: Proceedings of the International Workshop on Balto-Slavic Accentology, Zagreb, 1–3 July 2005, ed. by Mate Kapović, Ranko Matasović. Zagreb: Institut za hrvatski jezik i jezikoslovlje 2007, 105–119.

M a t a s o v i ć R a n k o 2008: Poredb enopovijesna gramatika hrvatskoga jezika. Zagreb: Matica hrvatska.

M a y e r A n t o n 1957–1959: Die Sprache der alten Illyrier 1–2. Wien: Rohrer in Kommission.

M a y r h o f e r M a n f r e d 1981: Nach hundert Jahren. Ferdinand de Saussures Frühwerk und seine Rezeption durch die heutige Indogermanistik. Mit einem Beitrag von Ronald Zwanziger (Sitzungsberichte der Heidelberger Akademie der Wissenschaften, Philosophisch-Historische Klasse 1981,8). Heidelberg: Winter.

M a y r h o f e r M a n f r e d 1986: Indogermanische Grammatik I/2 (Indogermanische Bibliothek: Reihe 1, Lehr- und Handbücher: Indogermanische Grammatik Bd. 1). Heidelberg: Winter.

M a y r h o f e r M a n f r e d 2005: Die Fortsetzung der indogermanischen Laryngale im Indo-Iranischen (Sitzungsberichte der Österreichischen Akademie der Wissenschaften, Philosophisch-Historische Klasse 730). Wien: Österreichische Akademie der Wissenschaften.

M e i e r - B r ü g g e r M i c h a e l 2000: Indogermanische Sprachwissenschaft 7., völlig neu bearb. Aufl. der früheren Darst. von Hans Krahe. Unter Mitarbeit von Matthias Fritz und Manfred Mayrhofer (De-Gruyter-Studienbuch). Berlin – New York: de Gruyter.

M e i e r - B r ü g g e r M i c h a e l 2002: Indogermanische Sprachwissenschaft 8., überarb. u. erg. Aufl. unter Mitarbeit von Matthias Fritz und Manfred Mayrhofer (De-Gruyter-Studienbuch). Berlin – New York: de Gruyter.

M e i e r - B r ü g g e r M i c h a e l 2010: Indogermanische Sprachwissenschaft 9., durchges. u. erg. Aufl. unter Mitarbeit von Matthias Fritz und Manfred Mayrhofer (De-Gruyter-Studienbuch). Berlin – New York: de Gruyter.

M e i s e r G e r h a r d 1998: Historische Laut- und Formenlehre der lateinischen Sprache. Wiesbaden: Wissenschaftliche Buchgesellschaft.

M ü l l e r S t e f a n 2007: Zum Germanischen aus laryngaltheoretischer Sicht. Mit einer Einführung in die Grundlagen der Laryngaltheorie. Berlin – New York: de Gruyter.

NIL – Wodtko Dagmar S., Irslinger Britta, Schneider Carolin. Nomina im Indogermanischen Lexikon. Heidelberg: Winter, 2008.

Straipsniai / Articles

43

HARALD BICHlMEIER

Nussbaum Alan R. 2009: Genitivia. Vortrag auf der 28th East Coast Indo-European Conference, University of Island, Reykjavík, 10.–14. Juni 2009.

Olander Thomas 2009: Balto-Slavic Accentual Mobility. Berlin – New York: de Gruyter.

Pape Wilhelm 1911: Handwörterbuch der griechischen Sprache 3, neu bearb. von Gustav Eduard Benseler. Braunschweig: Vieweg, 1911.

Peters Martin 1980: Untersuchungen zur Vertretung der indogermanischen Laryngale im Griechischen (Österreichische Akademie der Wissenschaften, Philosophisch-historische Klasse, Sitzungsberichte, Bd. 377; Veröffentlichungen der Kommission für Linguistik und Kommunikationsforschung, Heft 8). Wien: Österreichische Akademie der Wissenschaften.

Petit Daniel 2010: Untersuchungen zu den baltischen Sprachen (Brill’s Studies in Indo-European Languages & Linguistics 4). Leiden – Boston: Brill.

Pokorny Julius 1914: Herkunft und Etymologie des Wortes Eisen. – Kuhns Zeitschrift 46, 292–294.

Reitzenstein Wolf-Armin Frhr. von 2001/2002: Iovisura. – Blätter für oberdeutsche Namenforschung 38–39, 43–46.

Ringe Don 2006: A Linguistic History of English 1. Oxford: Oxford University Press.

Risch Ernst 1974: Wortbildung der homerischen Sprache. Berlin – New York: de Gruyter.

Rix Helmut 1976: Historische Grammatik des Griechischen: Laut- und Formenlehre. 2. korr. Aufl. Wiesbaden: Wissenschaftliche Buchgesellschaft.

Rix Helmut 1992: Historische Grammatik des Griechischen: Laut- und Formenlehre. Wiesbaden: Wissenschaftliche Buchgesellschaft.

Schaffner Stefan 1999: Die Götternamen des Zweiten Merseburger Zauberspruchs. – Die Sprache 41, 153–205.

Schmid Wolfgang P. 1979: Urheimat und Ausbreitung der Slawen. – Zeitschrift für Ostforschung 28, 405–415 [wieder abgedruckt in Schmid 1994: 254–264].

Schmid Wolfgang P. 1986: Zur Dehnstufe im Baltischen und Slawischen. – Festschrift für Herbert Bräuer zum 65. Geburtstag am 14. April 1986. hrsgg. von Reinhold Olesch, Hans Rothe. Köln etc.: Böhlau, 457–466 [wieder abgedruckt in Schmid 1994: 358–367].

Schmid Wolfgang P. 1994: Linguisticæ Scientiæ Collectanea. Ausgewählte Schriften von Wolfgang P. Schmid anläßlich seines 65. Geburtstages herausgegeben von J. Becker, E. Eggers, J. Udolph und D. Weber. Berlin – New York: de Gruyter.

Schmid Wolfgang P. 1998: Methodische Bemerkungen zur Klassifikation: Alteuropäisch. – Onomastica Slavogermanica 23, 21–28.

Schramm Gottfried 1981: Eroberer und Eingesessene. Geographische Lehnnamen als Zeugen der Geschichte Südosteuropas im ersten Jahrtausend. Stuttgart: Hiersemann.

44

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

S c h r i j v e r P e t e r 1991: The Reflexes of the Proto-Indo-European Laryngeals in Latin. Amsterdam/Atlanta GA: Rodopi.

S n y d e r W i l l i a m H. 1964: Die rechten Nebenflüsse der Donau von der Quelle bis zur Einmündung des Inn (Hydronymia Germaniae, Reihe A, Lieferung 3). Wiesbaden: Steiner.

S n y d e r W i l l i a m H. 1965: Zur ältesten Namenschicht der rechten Nebenflüsse der Donau (von der Quelle bis zur Einmündung des Inns). – Beiträge zur Namenforschung 16, 176–203.

S n y d e r W i l l i a m H. 1966: Zur ältesten Namenschicht der rechten Nebenflüsse der Donau: Die zusammengesetzten Namen. – Beiträge zur Namenforschung, Neue Folge 1, 43–66.

S n y d e r W i l l i a m H. 1967: Zum Zeugnis der Flußnamen für die Vor- und Frühgeschichte. – Beiträge zur Namenforschung, Neue Folge 2, 146–164.

SSS I–VIII – Słownik starożytności słowiańskich 1–8. Wrocław etc.: Ossolineum, 1961–1996.

S z e m e r é n y i O s w a l d 1990: Einführung in die vergleichende Sprachwissenschaft. Wiesbaden: Wissenschaftliche Buchgesellschaft.

T o p o r o v V l a d i m i r N., T r u b a č e v O l e g N. 1962: Lingvističeskij analiz gidronimov Verchnego Podneprov’ja. Moskva: Izdatel’stvo Akademii nauk SSSR.

T o v a r A n t o n i o 1977: Krahes alteuropäische Hydronymie und die westindogermanischen Sprachen. – Sitzungsberichte der Heidelberger Akademie der Wissenschaften. Philosophisch-historische Klasse, 1977, 2. Heidelberg: Winter.

U d o l p h J ü r g e n 1979: Studien zu slavischen Gewässernamen und Gewässerbezeichnungen. Ein Beitrag zur Frage nach der Urheimat der Slaven (Beiträge zur Namenforschung Beiheft 17). Heidelberg: Winter.

U d o l p h J ü r g e n 1990: Die Stellung der Gewässernamen Polens innerhalb der alteuropäischen Hydronymie (Beiträge zur Namenforschung Beiheft 31). Heidelberg: Winter.

U d o l p h J ü r g e n 1997: Alteuropäische Hydronymie und urslavische Gewässernamen. – Onomastica 42, 21–70.

U d o l p h J ü r g e n 2007: Alteuropa in Kroatien: Der Name der Sava/Save. – Folia Onomastica Croatica 12–13, 2003–2004 [2007], 523–548.

U d o l p h J ü r g e n 2011: Alteuropa, Iller, Alster, Elster und aléti. – Acta Linguistica Lithuanica 62–63, 161–176.

W a t k i n s C a l v e r t 2000: The American Heritage Dictionary of Indo-European Roots. Boston: Houghton Mifflin.

W i e s i n g e r P e t e r 1985: Probleme der bairischen Frühzeit in Niederösterreich aus namenkundlicher Sicht. – Die Bayern und ihre Nachbarn. Teil 1. Berichte des Symposions der Kommission für Frühmittelalterforschung 25. bis 28. Oktober 1982, Stift Zwettl, Niederösterreich

Straipsniai / Articles

45

HARALD BICH LMEIER

sterreich, hrsg. von Herwig Wolfram, Andreas Schwarcz. Wien: Österreichische Akademie der Wissenschaften, 321–367 sowie 7 Karten unpaginiert im Anhang.

W i e s i n g e r P e t e r 1990: Antik-romanische Kontinuitäten im Donauraum von Ober- und Niederösterreich am Beispiel der Gewässer-, Berg- und Siedlungsnamen. – Typen der Ethnogenese unter besonderer Berücksichtigung der Bayern. Teil 1. Berichte des Symposions der Kommission für Frühmittelalterforschung 27. bis 30. Oktober 1986, Stift Zwettl, Niederösterreich, hrsg. von Herwig Wolfram, Walther Pohl. Wien: Österreichische Akademie der Wissenschaften, 261–326 sowie 2 Karten unpaginiert im Anhang.

WRG I–V: Wörterbuch der russischen Gewässernamen 1–5, zusammengestellt von A. Kernd’l, R. Richardt und W. Eisold unter Leitung von Max Vasmer. Wiesbaden: Harrassowitz 1961–1969.

Y o u n g S t e p h e n 2008: Winter’s law and etymologies, with special reference to Lithuanian. – Baltistica 43, 201–218.

Z i e g l e r S a b i n e 2001: Altirisch iáru, das „flinke“ Eichhörnchen. – Novalis Indogermanica. Festschrift für Günter Neumann zum 80. Geburtstag, hrsg. von Matthias Fritz, Susanne Zeilfelder. Graz: Leykam, 587–590.

Kai kurios senosios Europos hidronimijos problemos šiuolaikinės indoeuropeistikos žvilgsniu: naujo požiūrio į šiuos dalykus ginamoji kalba

S A N T R A U K A

Vandenvardžių, priklausančių „senajai Europos hidronimijai“, etimologija nuo Hanso Krahe’s padėtų pagrindų tiriama remiantis vis ta pačia metodika. Etimologijai tirti naudojama istorinės-lyginamosios kalbotyros ar indoeuropeistikos forma atspindi padėtį, buvusią prieš Antrąjį pasaulinį karą.

Per pastaruosius 50 metų indoeuropeistikos mokslas visose sferose smarkiai pažengė į priekį, o senosios Europos hidronimijos tyrimo metodika liko tokia pati kaip anuomet. Atėjo laikas šiai perspektyviai onomastikos sričiai įveikti atsilikimą nuo istorinės-lyginamosios kalbotyros ir vėl tapti mokslu, kurio rezultatų neapeitų ir indoeuropeistai. Šitai, suprantama, iš ryškiausių „senosios europeistikos“ atstovų reikalauja pasirengimo ir sugebėjimų perimti šiuolaikinės indoeuropeistikos metodus bei turinį. Mokslas, kuris nuolatos neatsinaujina ir netobulėja, anksčiau ar vėliau bus pasmerktas tapti nereikšmingu ir mirti.

Šiame straipsnyje remiantis upių vardų Save, Drau bei Isar ir su jais susijusių vardų pavyzdžiu parodoma, kokios „senosios Europos hidronimijos“ tyrėjų mokslinės išvados dėl minėto atsilikimo tebėra nepastebėtos.

46

Acta Linguistica Lithuanica LXVI

Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge

Kažin ar nors kartą iki šiol „senosios europeistikos“ išvados rėmėsi ir kiek išsamesnėmis etimologijomis, kaip tai įprasta indoeuropeistikai, todėl vargu ar bus galima išvengti naujo visos turimos senosios Europos hidronimijos medžiagos tyrimo. Tik tuomet ligšiolinių tyrimų reikšmė galės būti galutinai įvertinta, nes remiantis nauju medžiagos traktavimu, žinoma, bus suabejota ir tariamomis tiesomis.

Įteikta 2011 m. gruodžio 19 d.

HARALD BICH LMEIER

Martin-Luther-Universität Halle-Wittenberg

Orientalisches Institut

Seminar für Indogermanistik und Allgemeine Sprachwissenschaft

Heinrich-und-Thomas-Mann-Str. 26, 06108 Halle (Saale)

[email protected]

Sächsische Akademie der Wissenschaften

Arbeitsstelle Jena

Etymologisches Wörterbuch des Althochdeutschen

Zwätzengasse 12, 07743 Jena

[email protected]

Straipsniai / Articles

47