B A L T Ų I R S L A V Ų K A L B Ų R Y Š I A I L I E T U V O S T S R M O K S L Ų A K A D E M I J A

SIMAS KARALIŪNAS

ДЕЯКІ ПИТАННЯ НАЙДАВНІШИХ ВІДНОСИН БАЛТСЬКИХ І СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ

Проблема найдавніших відносин балтських і слов’янських мов у мовознавстві постала давно. Багато років дослідники вивчали її й обговорювали, однак до єдиної думки не дійшли, і розв’язання цієї проблеми, можна сказати, ще більше ускладнилося. Дискусії та суперечки з цього питання тривають і сьогодні з таким самим запалом, як і багато років тому. Актуальність проблеми найдавніших відносин балтських і слов’янських мов засвідчує не лише той факт, що її як одну з найважливіших проблем слов’янського мовознавства широко обговорювали на IV Міжнародному з’їзді славістів у Москві (на цю тему було заслухано чотири доповіді), а й те, що за рішенням Міжнародного комітету славістів 1962 року було створено Міжнародну комісію з вивчення балто-слов’янських відносин, до якої увійшли понад десяток видатних фахівців зі славістики та балтистики з одинадцяти європейських країн¹. Проблема найдавніших відносин балтських і слов’янських мов і є одним із напрямів роботи цієї комісії. Ця проблема актуальна також тому, що вона входить і до ширшого кола питань індоєвропеїстики. Від того, як розв’язується проблема найдавніших відносин балтських і слов’янських мов, певною мірою залежить розв’язання багатьох питань історії балтських і слов’янських мов. Зрозуміло, проблема найдавніших відносин балтських і слов’янських мов пов’язана також з окремими питаннями історії литовської мови.

Те, що через проблему найдавніших відносин балтських і слов’янських мов «у науці сьогодні точаться гострі дискусії, які в окремих випадках набувають навіть актуального ідейно-політичного значення»^², ставить перед литовськими лінгвістами завдання невідкладно висловити свою думку з цього питання.

Балтські та слов’янські мови, належачи до індоєвропейської мовної сім’ї, походять від мовного об’єднання, що існувало кілька тисячоліть тому й називалося по-різному — індоєвропейською пра-

¹ На V Міжнародному з’їзді славістів у Софії було затверджено такий склад цієї комісії: К. Korsakas (голова комісії, СРСР), Й. Safarevičius (заступник голови, Польща), С. Бернштейн (СРСР), І. Дуриданов (Болгарія), В. Фалкенган (НДР), К. О. Фалк (Швеція), В. Георгієв (Болгарія), В. Голтум (Англія), Ч. Кудзиновський (Польща), В. Кіпарський (Фінляндія), Б. Ларін (СРСР), Хр. Станг (Норвегія), Р. Шмітелін (Франція), В. Топоров (СРСР), П. Трост (Чехословаччина), А. Врачіу (Румунія).

² K. Korsakas, Lyginamoji kalbotyra ir tarybinės lietuvių filologijos uždaviniai, LKK, 6, 1963, p. 13.

7

мова, мовна єдність, мовна спільність або спільна епоха³. Оскільки балтські та слов’янські мови походять від індоєвропейської мовної спільності, вони мають багато спільних рис, успадкованих із давнини, які трапляються також в інших індоєвропейських мовах. Однак, поряд із цим, балтські та слов’янські мови мають і такі спільні риси, походження яких не можна пояснити їхнім походженням від індоєвропейської мовної спільності. Проблема найдавніших відносин балтських і слов’янських мов полягає саме в тому, як виникли інновації балтських і слов’янських мов, тобто такі спільні фонетичні, морфологічні та лексичні риси, які властиві балтським і слов’янським мовам і не трапляються за межами їхнього мовного ареалу.

Для відповіді на питання, як виникли інновації балтських і слов’янських мов і якими були відносини між ними в перші століття після їхнього відокремлення від індоєвропейської мовної спільності, було створено кілька різних теорій. Історії дослідження проблеми найдавніших відносин балтських і слов’янських мов та викладу створених теорій присвячено перший розділ цієї праці.

У другому розділі через брак місця аналіз обмежено фонетичними явищами; подано історію їхнього дослідження та викладено концепції їхнього походження й розвитку.

У третьому розділі зроблено спробу розв’язати деякі питання хронології найдавніших відносин балтських і слов’янських (а також інших індоєвропейських) мов.

Прагнучи якомога виразніше окреслити походження спільних рис балтських і слов’янських мов та час їхньої появи, автор праці спирається на матеріал балтських, слов’янських та інших індоєвропейських мов. Із балтських мов найбільше використано дані литовської мови, які нерідко є архаїчними й на які під час розв’язання цієї проблеми не завжди зважали достатньою мірою.

Викладаючи матеріал, особливо в першій частині цієї праці, автор керувався хронологічним принципом: праці дослідників розглядаються одна за одною в порядку їхньої появи. Діяльність дослідника віднесено до одного періоду — переважно до того, коли з’явилася його найважливіша праця з питання найдавніших відносин балтських і слов’янських мов, хоча окремі його статті з цього питання могли бути опубліковані й в інші періоди. Так, погляди Chr. Stang розглядаються в розділі про праці 20-х і 30-х років XX століття, хоча одна його стаття вийшла також 1963 року, а погляди J. Kurylowicza — у розділі про праці післявоєнних років, незважаючи на те, що його перша стаття з цього питання з’явилася ще 1934 року.

Автор цієї праці аж ніяк не прагне загалом розв’язати проблему найдавніших відносин балтських і слов’янських мов — наразі вона залишається надто складною. У праці передусім поставлено за мету лише висвітлити сучасний стан дослідження проблеми найдавніших відносин балтських і слов’янських мов, указати на сильні та слабкі сторони наявних із цього питання теорій і навести аргументи на користь тієї теорії, яка видається авторові найнадійнішою.

³ У праці поперемінно вживаються терміни «прамова» (праязык, Ursprache), «мовна єдність» (языковое единство, Spracheinheit) і «мовна спільність» (языковая общность, Sprachgemeinschaft), однак кожному з них надається інше значення. Для мовної одиниці з нечітким діалектним розчленуванням, що існувала в доісторичні часи, підходить термін «прамова». До доісторичної мовної одиниці з більшою діалектною диференціацією застосовується термін «мовна спільність». Говорячи про концепцію тих дослідників, які визнають існування балто-слов’янської мови після розпаду індоєвропейської мовної спільності, вживається їхній власний термін «балто-слов’янська мовна єдність».

8

ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ НАЙДАВНІШИХ ВІДНОСИН МІЖ БАЛТСЬКИМИ ТА СЛОВ’ЯНСЬКИМИ МОВАМИ

Історію дослідження найдавніших відносин між балтійськими та слов’янськими мовами вже досить широко висвітлено. Розвиткові загальних теоретичних положень, що стосуються найдавніших відносин цих мов, присвячено ґрунтовну статтю Н. Боголюбової та Т. Якубайтіс¹. Історію дослідження цих відносин детально описує В. Топоров у трьох великих статтях². Тут основну увагу приділено важливішим, особливо теоретичним, аспектам дослідження цих відносин. Проте в цій праці та згаданій вище праці не вдалося уникнути повторів.

Питання про відносини балтійських і слов’янських мов у працях творців порівняльно-історичного методу

Наукове дослідження спорідненості окремих мов розпочалося на початку XIX ст., коли праці Ф. Боппа, Р. Раска та Я. Ґрімма¹ заклали підвалини порівняльно-історичного мовознавства індоєвропейських мов.

Перші компаративісти по-новому поглянули на спорідненість мов, спираючись на їх порівняльне вивчення.

Расмус Раск (1787—1832) у своїх працях приділяв значну увагу аналізу балтійських і слов’янських мов. Він уперше наголосив на науковому значенні балтійських мов, і відтоді цим мовам відводять важливе місце в порівняльному мовознавстві. Р. Раск зазначав, що балтійські мови становлять самостійну гілку індоєвропейських мов і споріднені зі слов’янськими та германськими мовами.

Подібної думки дотримувався і Франц Бопп (1791—1867). На його думку², прусська, литовська та латиська мови утворюють групу близькоспоріднених мов, яка прилягає до слов’янських мов. Ф. Бопп зазначав, що балтійські мови не можна вважати складовою частиною слов’янських мов. Він намагався встановити відносну хронологію походження мов, принцип якої полягає в тому, що ближча чи дальша спорідненість мов залежить від того, розійшлися вони пізніше чи раніше. Спираючись на те, що балтійські мови споріднені зі слов’янськими більше, ніж з іншими мовами, Ф. Бопп вважав, що ці мови, очевидно, розійшлися значно пізніше. Балто-слов’янська мова відокремилася від своєї азійської сестри, яку нібито можна називати санскритом або не називати ніяк, пізніше, ніж класичні, германські та

¹ Н. Д. Боголюбова, Т. А. Якубайтис, История разработки вопроса о балто-славянских языковых отношениях, „Rakstu krājums (Veltījums akadēmikim profesoram Dr. Jānim Endzelīnam viņa 85 dzīves un 65 darba gadu atcerei)“, Rīga, 1959, p. 331—375.

² В. Н. Топоров, Новейшие работы в области изучения балто-славянских языковых отношений, ВСЯ, 3, 1958, p. 134—161; Очерк истории изучения древнейших балто-славянских языковых отношений, УЗИСл, 17, 1959, p. 248—274; Из истории изучения древнейших балто-славянских языковых отношений, УЗИСл, 23, 1962, p. 3—43; див. також O. Szemerényi, The Problem of Balto-Slav Unity—A Critical Survey, „Kratylos“, 2, 1957, p. 97—123; A. Vraciu, Slava si baltica. Problema vechilor raporturi dintre ele în lumina noilor cercetari, „Romanoslavica“, 12, 1965, p. 283—297, де оглянуто найновіші дослідження в цій галузі.

¹ Ф. Бопп, Про систему відмінювання санскритської мови у порівнянні з системою грецької, латинської, перської та германської мов, Франкфурт-на-Майні, 1816; Р. Раск, Дослідження походження давньої нордичної, або ісландської, мови, Копенгаген, 1818; Я. Ґрімм, Німецька граматика, Ґеттінґен, 1819 (2-ге вид. 1822).

² F. Bopp, Über die Sprache der alten Preussen, Berlin, 1853, p. 80.

9

кельтських мов, але до розпаду азійської частини на іранську та індійську мовні гілки. Отже, Ф. Бопп першим висунув думку про балто-слов’янську прамову та тісні зв’язки балтійських і слов’янських мов із мовами індо-іранської групи.

Рівноправне становище балтійських мов серед інших індоєвропейських мов визнавав і Якоб Грімм (1785–1863). На його думку, часті лексичні відповідності свідчать про давній зв’язок слов’янських і германських мов. Балтійські та слов’янські мови між собою набагато ближчі, ніж кожна з них окремо до германських мов. Балтійські мови певною мірою є посередницями між слов’янськими та германськими мовами. Однак це не означає, що балтійські мови є сумішшю останніх. Так само, на думку Я. Грімма, не можна вважати, що слов’янські та германські мови запозичили найдавніші елементи своєї системи з балтійських мов. За Я. Гріммом, спільні риси та подібності германських, слов’янських і балтійських мов виникли тому, що між ними здавна існувала спільність (Gemeinschaft)⁴.

Погляди перших компаративістів узагальнив і надалі розвинув Август Шлейхер (1821–1868), який у своїх дослідженнях приділяв багато уваги питанням спорідненості балтійських мов. Розуміння А. Шлейхером відносин спорідненості мов пов’язане з його загальною концепцією походження індоєвропейських мов.

А. Шлейхер створив цілісну гіпотезу генеалогічної класифікації мов, названу теорією «генеалогічного дерева мов» (Stammbaumtheorie). Згідно з цією теорією, єдина індоєвропейська прамова (indogermanische Ursprache) спочатку розпалася на дві гілки: на гілку балтійських, слов’янських і германських мов (Slawodeutsch) та на гілку індійських, іранських, грецьких, італійських і кельтських мов. Велика гілка балтійських, слов’янських і германських мов згодом розпалася на дві менші — германську (Deutsch) і балто-слов’янську (Slawolitauisch). Тоді ж розділилася й друга гілка індоєвропейської прамови — спочатку на індійсько-іранську та греко-італо-кельтську. Після подальшого відокремлення греків залишилася італо-кельтська прамова. Гілка балтійських і слов’янських мов, названа А. Шлейхером балто-слов’янською прамовою (Slawolitauische Ursprache), згодом розпалася на слов’янську та балтійську мови-основи (Grundsprache), які, своєю чергою, знову розпадатимуться на окремі мови⁵.

Отже, висунуту Ф. Боппом думку про балто-слов’янську прамову А. Шлейхер розвинув і включив до цілісної теорії розпаду індоєвропейської прамови. Він чітко вказав місце балто-слов’янської прамови серед індоєвропейських мов і визнав її генетичні зв’язки з германською прамовою. Авторитет А. Шлейхера був настільки великим, що теорії балто-слов’янської прамови дотримувалася більшість мовознавців у другій половині XIX ст. і навіть на початку XX ст.

У період становлення порівняльно-історичного індоєвропейського мовознавства сперечалися не про те, чи існувала балто-слов’янська прамова, — її визнавали всі без винятку, — а про її місце серед інших індоєвропейських мов. Р. Раск вважав балтійські та слов’янські мови спорідненішими з мовами індійсько-іранської (арійської) групи, тоді як Ф. Бопп, Я. Грімм і А. Шлейхер стверджували, що балтійські та слов’янські мови генетично пов’язані з германськими мовами. Це питання про місце балтійських і слов’янських мов залишалося предметом розгляду й у другій половині XX ст.

³ J. Grimm, Geschichte der deutschen Sprache, Aufl. III, Leipzig, 1868, I, p. 9–10, 119; II, p. 711–712, 715.

⁴ J. Grimm, op. cit., I, p. 119.

⁵ A. Schleicher, Compendium der vergleichenden Grammatik der indogermanischen Sprachen, Aufl. III, Weimar, 1871, p. 6–7.

10

Baltų ir slavų kalbų seniausiųjų santykių tyrinėjimas XIX a. antrojoje pusėje

А. Шлейхер помер, переконаний, що йому вдалося звести досконалу й завершену будівлю індоєвропейського мовознавства. Однак у другій половині XIX ст. цю будівлю почали руйнувати. І руйнувати її взялися самі учні А. Шлейхера. Зокрема, Йоганн Шмідт (1843–1901) критично оцінив теорію «генеалогічного дерева мов». На його думку, факти свідчать, що балто-слов’янські (Lituslawische) мови тісно пов’язані і з германськими, і з індоіранськими мовами. Через це, зазначає Й. Шмідт, на однакових підставах можна визнати як балто-слов’яно-германську прамову, так і балто-слов’яно-арійську прамову. Отже, місце балтійських і слов’янських мов залишається неясним. Воно проясниться тоді, коли, на думку Й. Шмідта, буде визнано не лише те, що балтійські та слов’янські мови не відокремилися ні від германських, ні від індоіранських мов, а й те, що вони органічно поєднують ці дві останні групи мов. Як між Європою та Азією географічно немає жодних кордонів, так і між європейськими та азійськими мовами не слід проводити суворих демаркаційних ліній. Й. Шмідт додає, що всюди можна спостерігати безперервний перехід (continuierlicher Übergang) від однієї мови до іншої, і в індоєвропейському мовному ареалі ніколи не було жодних суворих меж: два діалекти, віддалені один від одного, наприклад A і X, були безперервно пов’язані діалектами B, C, D тощо, що лежали між ними.

Зважаючи на все це, Й. Шмідт замість теорії «генеалогічного дерева мов» пропонує теорію «хвиль» (Wellentheorie): «Замість неї я хотів би подати образ хвилі, яка, віддаляючись від свого центру, поширюється концентричними колами, що невпинно слабшають»². Отже, за його уявленням, мовні зміни поширювалися з однієї мови в іншу, немов хвилі.

Нові ідеї Й. Шмідта були досить значним кроком уперед. Деякі з них (індоєвропейські діалекти, ідея географічної безперервності тощо) були розвинені у XX ст.

Важливо зазначити, що теорія балто-слов’янської прамови не викликала у Й. Шмідта жодних сумнівів. Предметом його досліджень було місце балтійських і слов’янських мов в індоєвропейській мовній сім’ї.

Kitas A. Šleicherio mokinys Augustas Leskynas (1840–1916) bandė suderinti „genealoginio kalbų medžio“ ir „bangų“ teorijas. Jis manė³, kad baltų, slavų ir germanų kalbos galėjusios pergyventi bendrą istorinį etapą nepriklausomai nuo kitų ide. kalbų, taigi ir skilimą, kaip jis suprantamas A. Šleicherio teorijoje. Be to, visai tikėtina, kad baltų ir slavų kalbos buvusios ta grandimi, kuri jungusi germanų ir indų-iranėnų kalbas. A. Leskyno nuomone, nesą būtino reikalo pripažinti baltų-slavų-germanų prokalbę, nes tų kalbų linksniavimo sistemos, išskyrus kai kuriuos linksnius su bendru formantu -m-, nesančios jau tokios panašios⁴. Taigi „Vadinamoji „genealoginio kalbų medžio“ teorija visai neprieštarauja „perėjimo“ teorijai, jei taip trumpai pavadintume J. Šmito hipotezę“⁵.

¹ L Schmidt, Die Verwandtschaftsverhältnisse der indogermanischen Sprachen, Weimar, 1872, p. 16–27.

² J. Schmidt, op. cit., p. 27.

³ A. Leskien, Die Declination im Slawisch-litauischen und Germanischen, Leipzig, 1876, p. XII.

⁴ A. Leskien, op. cit., p. 157–158.

⁵ A. Leskien, op. cit., p. XII.

11

Ні Й. Шміта, ні А. Лескіна не цікавили взаємини між балтійськими та слов’янськими мовами. На них звернув увагу Й. Гануш. Стаття Яна Гануша (1858—1887)⁶, що вийшла друком 1886 року, була першою працею, спеціально присвяченою проблемі найдавніших взаємин між балтійськими та слов’янськими мовами.

Й. Гануш поставив два запитання: 1) що дає підстави визнавати спільний балтійсько-слов’янський мовний період? 2) як можна точніше визначити час, коли балти та слов’яни говорили однією мовою? Відповідаючи на перше запитання, Й. Гануш навів понад десяток спільних рис балтійських і слов’янських мов у фонетиці та морфології: долю і.-є. сонантів, відмінювання займенникових прикметників тощо. Другим його аргументом на користь спільного балтійсько-слов’янського мовного періоду були балтійські за походженням запозичення в прибалтійсько-фінських мовах, які він вважав балто-слов’янськими (на той час учені ще не з’ясували, що вони мають суто балтійське походження). Відповідаючи на друге запитання, Й. Гануш припускав, що балтійсько-слов’янське плем’я мало розділитися на балтів і слов’ян приблизно між V ст. до н. е. та II ст. н. е., оскільки, на його думку, неври Геродота були балто-слов’янами. Пізніші дослідники не підтвердили такого датування.

Стаття Й. Гануша була важливою тим, що в ній конкретно поставлено питання про взаємини між балтійськими та слов’янськими мовами, а також уперше в одному місці зібрано всі відомі на той час спільні риси балтійських і слов’янських мов.

Невдовзі на другий план відійшли не лише питання спорідненості балтійських і слов’янських мов, а й усіх і.-є. мов. Постали зовсім нові питання (звукові закони, аналогія, запозичення), які багато років були в центрі уваги дослідників⁷. Вийшла стаття Карла Бругмана (1849—1919)⁸, одного з найвидатніших представників школи молодограматиків (Junggrammatiker), у якій скептично оцінено теорію прамов: спільні новоутворення окремих мов не можуть бути аргументом на користь їхньої близької спорідненості, оскільки такі новоутворення могли виникнути в кожній мові незалежно. Єдиним аргументом на користь спорідненості мов, який мав доказову силу, К. Бругман вважав сукупність новоутворень у фонетиці, флексії, синтаксисі та лексиці⁹.

Хоча К. Бругман скептично ставився до теорій спорідненості мов, він усе ж вважав, що балтійські та слов’янські мови раніше пережили епоху спільності (Zeit der baltisch-slawischen Urgemeinschaft)¹⁰. У своєму «Нарисі порівняльної граматики індоєвропейських мов» К. Бругман навів сім спільних рис балтійських і слов’янських мов, які, на його думку, свідчили про тісні зв’язки між ними¹¹:

1) перетворення і.-є. сонантів n, r̥ на in, ir (пор. лит. at-mintis і старослов. mьnǫ, pa-mętь);

2) спрощення інтервокальних гемінат;

3) утворення форм займенникових прикметників із займенником *jo- (пор. лит. gerasis і старослов. dobrъjь);

⁶ J. Hanusz, O dobie litewsko-słowiańskiej w stosunku do pra języka indoeuropejskiego, „Rozprawy i sprawozdania z posiedzeń wydziału filologicznego Akademii Umiejętności“, 11, Kraków, 1886, p. 249—272.

⁷ Детальніше див. F. Specht, Die „indogermanische“ Sprachwissenschaft von den Junggrammatikern bis zum ersten Weltkriege, „Lexis“, 1, 1948, p. 229—263.

⁸ K. Brugmann, Zur Frage nach den Verwandtschaftsverhältnissen der indogermanischen Sprachen, „Internationale Zeitschrift für allgemeine Sprachwissenschaft“, 1, 1884, p. 226—256.

⁹ K. Brugmann, цит. праця, p. 253.

¹⁰ K. Brugmann Grundriss der vergleichenden Grammatik der indogermanischen Sprachen, I, Strassburg, 1897, p. 146.

¹¹ K. Brugmann, цит. праця, p. 20—21.

12

4) перехід дієприкметників nt-основи та іменників із приголосною основою в окремих відмінках до i-основи (пор. лит. vėžančio, старослов. vezǫšta з *vezontio та лит. vežàs, старослов. vezi з *vezonts; лит. akmenìmis, старослов. kamenьmi та лит. akmuõ, старослов. kamy з *akmōn¹²;

5) заміна індоєвропейських займенників *so, *sā займенниками лит. tas, tā, старослов. to, ta;

6) утворення давального відмінка однини займенників лит. mānie, прус. mennei, старослов. mьnē за зразком родового відмінка однини;

7) заміна родового відмінка однини іменників o-основи аблативом (пор. лит. vilko, старослов. vlьka та давньоіндійськ. vṛkāt).

Цих спільних рис балтійських і слов’янських мов, наведених К. Бругманом, було достатньо, щоб більшість мовознавців кінця XIX і початку XX ст. переконалися в існуванні балто-слов’янської прамови.

У другій половині XIX ст., як і раніше, одним із найважливіших питань щодо балтійських і слов’янських мов було питання про їхнє місце в індоєвропейській мовній сім’ї. Однак саме в цей час увагу звертають на взаємини балтійських і слов’янських мов: з’являється перша спеціальна стаття, присвячена, як ми бачили, цій проблемі, — стаття Й. Гануша, а К. Бругман наводить спільні риси, що характеризують взаємини балтійських і слов’янських мов.

Хоча більшість учених цього періоду не сумнівалася в існуванні балто-слов’янської прамови, саме в цей час, наприкінці XIX ст., лунають скептичні голоси щодо неї. На початку XX ст. ці голоси стають особливо гучними.

Дискусія 1908—1912 рр. про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов

На початку XX ст. теорію балто-слов’янської прамови почали рішуче ставити під сумнів. Усі спільні риси балтійських і слов’янських мов, які зазвичай вважалися аргументами на користь теорії балто-слов’янської прамови, було критично переглянуто.

До всіх прамов почали ставитися скептично ще за часів младограматиків. Б. Дельбрюк вважав сумнівними всі поділи індоєвропейських мов на діалектні групи, за винятком індоіранської прамови. П. фон Брадке висловлював сумніви щодо балто-слов’янської прамови². Ян Бодуен де Куртене (1845—1929) писав 1903 р., що аргументів на користь «литовсько-слов’янської епохи» нібито не більше, а, можливо, навіть менше, ніж проти неї, і тому ми можемо вважати її науковою фікцією³. Казімєрас Яунюс (1848—1908) стверджував, що «неправда, ніби слов’янська й балтійська — сестри-близнючки: балтійська мова є сестрою слов’янської так само, як і інших індоєвропейських мов»⁴.

Згадані дослідники, не наводячи аргументів, обмежувалися загальними міркуваннями, спрямованими проти теорії балто-слов’янської прамови.

¹²У книжці К. Бругмана «Kurze vergleichende Grammatik der indogermanischen Sprachen» (Berlin—Leipzig, 1922, p. 18) дієприкметники й приголосну основу розмежовано, і тому там наведено вісім особливостей.

¹ B. Delbrück, Einleitung in das Sprachstudium, 3. Aufl., Leipzig, 1893 (I leidimas 1880 m.).

² П. фон Брадке, «Внески до пізнання доісторичного розвитку нашого мовного стовбура», Гіссен, 1880.

³ І. Бодуен-де-Куртене, «Лінгвістичні нотатки й афоризми», ЖМНП, 346, 1903, p. 330.

⁴ К. Яунюс, «Граматика литовської мови», Петроград, 1908—1916, p. 27.

13

Першим, хто аргументовано виступив проти теорії балто-слов’янської прамови, був Антуан Мейє (1866—1936).

Ще 1905 р. А. Мейє писав, що балтійські та слов’янські мови не мають стільки інновацій, скільки їм приписують, і що немає підстав говорити про епоху балто-слов’янської єдності (d’une époque d’unité balto-slave)⁵. У книзі «Індоєвропейські діалекти»⁶, що вийшла друком 1908 р., А. Мейє присвятив великий розділ характеристиці найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов.

Перш ніж розглянути спільні риси балтійських і слов’янських мов, зазначені К. Бругманом, А. Мейє відзначив, що подібність балтійських і слов’янських мов очевидна. На його думку, подібний характер систем балтійських і слов’янських мов зумовили такі чинники: 1) балтійські та слов’янські мови походять від ідентичних діалектів індоєвропейської мовної спільноти (l’unité indo-européenne) (de parlers indo-européens sensiblement identiques), які не розділяла жодна важлива ізоглоса; 2) у своєму розвитку балтійські та слов’янські мови не зазнали радикальних зламів системи (aucune fracture brusque du système), отже, вони консервативні й архаїчні та тому зберегли багато давніх рис; 3) балти й слов’яни весь час жили в сусідніх географічних районах за подібних умов цивілізаційного розвитку. Крім того, А. Мейє зазначив, що подібність балтійських і слов’янських мов посилили запозичення — особливо з балтійських мов до слов’янських⁷.

Далі А. Мейє докладно розглянув спільні риси балтійських і слов’янських мов, перелічені К. Бругманом.

1. Подібний розвиток індоєвропейських сонантів l, m, n, r, окрім балтійських і слов’янських мов, мав місце також у германських і кельтських мовах. У певних позиціях u поруч із сонантом з’явилося у грецькій, латинській та вірменській мовах. Тому поява протетичного голосного i, u поруч із сонантами — діалектне явище індоєвропейської мовної спільноти, а не інновація балтійських і слов’янських мов.

2. Спрощення гемінат є результатом загальної тенденції до s в індоєвропейських мовах, і воно почалося ще в індоєвропейській мовній спільноті. У балтійських і слов’янських мовах, як і у вірменській, гемінати спростилися, тоді як в інших мовах цього не сталося. Існування гемінат уже в самій індоєвропейській мовній спільноті сумнівне; найчастіше вони траплялися в гіпокористичній лексиці та лексиці дитячого мовлення.

3. Типи займенникових прикметників у двох групах мов відрізняються деталями, а їхні значення не збігаються. Займенник *jo- дуже подібно вживається поряд з іменниками та прикметниками в авестійській мові (А. Мейє особливо наголошує на тому, що і в авестійській, і в балтійських та слов’янських мовах займенник *jo- узгоджується зі словами, з якими вживається).

4. Активні дієприкметники теперішнього часу чоловічого роду перейшли до основи на jo за зразком дієприкметників жіночого роду (основа на jā), яка існувала вже в індоєвропейській мовній спільноті. А. Мейє зазначив, що прикметники схильні переходити до голосної основи значно швидше, ніж іменники (у литовській мові є лише прикметники з основами на o і u, у слов’янських мовах — лише з основою на o). Цей перехід є проявом загальної інновації індоєвропейських мов, оскільки точний відповідник балтійських і слов’янських мов виявляється в західногерманських мовах (давньоанглійській, давньосаксонській і давньоверхньонімецькій).

5. Вставлення -i- у такі форми, як лит. akmen-i-mis, давньослов. kamen-b-mi, властиве не лише балтійським і слов’янським мовам, адже точно таке саме явище відоме й латинській (пор. ped-i-

⁵ A. Meillet, Etudes sur l’étymologie et le vocabulaire du vieux slave, II, Paris, 1905, p. 201.

⁶ A. Meillet, Les dialectes indo-européens, Paris, 1908.

⁷ A. Meillet, Les dialectes indo-européens, Nouveau tirage, Paris, 1922, p. 40—41.

14

bus), вірменська (пор. ot-i-wkh) та інші мови. Крім того, зближенню цих двох типів сприяло те, що фонетично збігалися як знахідні відмінки однини i-основ і приголосних основ, так і знахідні відмінки множини.

6. Давній називний відмінок вказівного займенника *so-, *sā- (пор. санскр. sá, sā, гр. ὁ, ἡ, гот. sa, so) замінили основою *to-, *tā-, крім балтійських і слов’янських мов, також західногерманські мови (пор. давньосакс. thē, thia, давньоверхньонім. dēr, diu). А. Меє підкреслив, що це дуже проста інновація, оскільки всі форми парадигми, крім називного відмінка однини, починалися з приголосного t-, який за аналогією міг дуже легко перейти до єдиного відмінка з початковим приголосним s-.

7. Давальний відмінок займенника лит. manie, man, прус. mennei не відповідає давньослов. mъně ні голосними кореня, ні закінченням слова. А. Меє додав, що ці форми балтійських і слов’янських мов є чудовим прикладом паралельних, але незалежних одна від одної інновацій, характерних для обох груп мов.

8. Родово-відкладний відмінок однини лит. vilko, давньослов. vlъka відповідає санскритському відкладному vṛkāt. Родовой і відкладний відмінки злилися тому, що в усіх основах, крім типу на o, родовий і відкладний відмінки однини мали одну й ту саму форму. Грецька мова вживала форму родового відмінка для вираження відкладного, тоді як у балтійських і слов’янських мовах, навпаки, відкладний відмінок набув функції родового. Як підкреслює А. Меє, не схоже, щоб це явище виникло в період балто-слов’янської єдності (à une période de communauté), оскільки прусська мова має родовий відмінок deiw as «бога». Отже, додав він, узагальнення відкладного відмінка легко пояснити незалежним розвитком мов.

Розглянувши ці спільні риси балтійських і слов’янських мов, А. Меє дійшов висновку, що «розвиток балтійських і слов’янських мов відбувався паралельно; внаслідок цього паралелізму, зрозуміло, виникли деякі ідентичні форми, але ці інновації не дають підстав визнати спільний період розвитку цих мов»⁸. Як яскравий приклад паралельної інновації А. Меє навів закон де Соссюра—Фортунатова, цілком слушно стверджуючи, що цей закон діяв незалежно в литовській і слов’янських мовах.

Навівши аналогічні факти з інших індоєвропейських мов і висунувши низку подібних явищ, А. Меє показав, що згадані спільні риси балтійських і слов’янських мов є або архаїзмами, успадкованими з праіндоєвропейських часів, або новотворами. Якщо явище чи факт є архаїчним, то балтійські та слов’янські мови, як і інші індоєвропейські мови, зберегли його. Так само й новотвори не можуть бути переконливим доказом існування балто-слов’янської прамови чи спільної епохи, оскільки вони могли виникнути або незалежно в балтійських, слов’янських та інших індоєвропейських мовах, або в епоху контактів цих мов. Крім того, на думку А. Меє, балто-слов’янські інновації лише подібні, але не тотожні (пор., наприклад, давальний відмінок особового займенника).

Нові сміливі ідеї А. Меє похитнули підвалини теорії балто-слов’янської прамови. Його критика показала, що наявних аргументів недостатньо, щоб довести існування балто-слов’янської прамови. Тому прихильники теорії прамови були змушені шукати нові факти на захист своїх тверджень.

Першим відгукнувся Віктор Поржезинський (1870—1929). Висновок його праці, присвяченої питанню балтійських і слов’янських мов, був таким: «балтійські та слов’янські мови пережили спільний період, протягом якого виникла чимала кількість новотворів»⁹.

⁸ A. Meillet, op. cit., p. 45.

⁹ W. Porzeziński, Die baltisch-slavische Sprachgemeinschaft, RSI, 4, 1911, p. 2—3.

15

Далі у своїй праці В. Поржезинський прагне виявити якомога більше інновацій, що виникли, на його думку, у балто-слов’янській прамові, яку він називає «балто-слов’янським періодом». Щоб захистити спільні риси балтійських і слов’янських мов від критики А. Мейє, В. Поржезинський докладно проаналізував першу й останню зі спільних рис, перелічених К. Бругманом. Ці спільні риси він вважає дуже важливими для розв’язання питання про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов. В. Поржезинський навів і нові факти, вважаючи їх балто-слов’янськими інноваціями. До таких інновацій він зараховував минулий час дієслів (претерит), пор. лит. nešė, vedė і старослов. nešė-acho, vedė-acho. На його думку, відмінність між балтійським претеритом і слов’янським імперфектом полягає в тому, що претерит балтійських мов утворився на основі асигматичного аориста¹⁰.

В. Поржезинський обстоював спільний період балтійських і слов’янських мов (eine baltisch-slavische Periode), а Ян Розвадовський (1867—1935) для висвітлення найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов побудував досить складну схему¹¹. Він виокремлював три періоди розвитку взаємин між балтійськими і слов’янськими мовами:

1) період спільності (doba prawspólności), що тривав, імовірно, упродовж III тисячоліття до н. е.;

2) період, коли взаємини між балтійськими і слов’янськими мовами перервалися, а їхній розвиток відбувався незалежно (II і I тисячоліття до н. е.);

3) період нового зближення та сусідських взаємин, який розпочався приблизно на початку нашої ери й триває донині¹².

Більшість дослідників поставилася до теорії Я. Розвадовського байдуже. Лише чеський мовознавець О. Гуєр вважав її «цілком достовірною»¹³. Крім того, Б. Горнунг також дотримується думки, що контакти між балтійськими і слов’янськими мовами надовго перервалися і знову відновилися приблизно на початку нашої ери¹⁴.

Теорія Я. Розвадовського викликає серйозні сумніви. Сумнівно, щоб упродовж двох або півтора тисячоліть балтійські та слов’янські мови не підтримували жодних контактів, які відновилися б лише приблизно на початку нашої ери. І топонімія, і матеріальна культура, і фрагменти історичних джерел дають підстави вважати, що балти й слов’яни, найімовірніше, з найдавніших часів були сусідами й тому, зрозуміло, могли підтримувати певні зв’язки, що відбилися і в їхніх мовах.

Крім того, навряд чи у III тисячолітті до н. е. взаємини балтів і слов’ян були дуже тісними, оскільки є підстави вважати, що в той час балтійські діалекти могли бути ближчими до германських діалектів.

Насправді Я. Розвадовський обстоював теорію балто-слов’янської прамови, але був змушений її модифікувати й віднести до дуже далекого минулого, оскільки старий, незмінений варіант цієї теорії вже було важко захищати. Приклад Я. Розвадовського показує, який вплив мали тоді ідеї А. Мейє.

Після статей В. Поржезинського та Я. Розвадовського розв’язання питання про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов почало ускладнюватися.

¹⁰ W. Porzeziński, op. cit., p. 24–25.

¹¹ J. Rozwadowski, O pierwotnym stosunku wzajemnym języków bałtyckich i słowiańskich, RSI, 5, 1912, p. 1–36.

¹² J. Rozwadowski, op. cit., p. 24.

¹³ O. Гуйер, Введение в историю чешского языка, Москва, 1953, р. 42.

¹⁴ Б. В. Горнунг, Из предыстории образования общеславянского языкового единства, Москва, 1963, р. 95.

16

Всебічно досліджувати найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов узявся Яніс Ендзелін (1873—1961), присвятивши цьому питанню цілу монографію¹⁵.

Насамперед Я. Ендзелін порушив принципове питання: які мовні факти та явища свідчать про тісні родинні зв’язки балтійських і слов’янських мов? Зрозуміло, що такими мовними фактами та явищами мають бути інновації цих мов. Однак, на думку Я. Ендзеліна, інновацій, щоб вони мали доказову силу, повинно бути багато¹⁶.

Керуючись цими принципами, Я. Ендзелін розглядав спільні риси й відмінності балтійських і слов’янських мов у фонетиці, граматиці, синтаксисі та лексиці. Особливо докладно він аналізував фонетичні явища. Я. Ендзелін чітко показав, що такі спільні для фонетики балтійських і слов’янських мов явища, як спрощення гемінат, злиття дзвінких і дзвінких придихових приголосних, перехід кінцевого -m у -n, а також випадіння приголосних -d, -t у кінці слова, є або діалектними явищами мовної спільності індоєвропейців, або незалежно виникли вже в окремих індоєвропейських мовах, а тому не мають доказової сили.

Чимало нових фактів, спільних для балтійських і слов’янських мов, а також чимало давніх відмінностей між цими мовами Я. Ендзелін помітив у морфології та синтаксисі. Він також навів великий список спільної лексики балтійських і слов’янських мов (близько 200 слів).

Надзвичайно ретельно розглянувши спільні риси й відмінності балтійських і слов’янських мов, Я. Ендзелін так схарактеризував найдавніші взаємини цих мов: «Ще в спільній індоєвропейській прамові „слов’янський“ діалект дещо відрізнявся від „балтійського“ діалекту, займаючи приблизно проміжне місце між „арійським“ і „балтійським“ діалектами. Коли індоіранці, у процесі розпаду індоєвропейської прамови, територіально відокремилися від слов’ян, останні, будучи найближчими сусідами балтійських племен, пережили з ними спільну епоху, протягом якої їхні мови були ще настільки близькими, що слов’яни розуміли балтійську мову, а балти — слов’янську. У той час їхні мови збагатилися багатьма новими спільними для них словами, у них виникли деякі (небагато!) спільні фонетичні, морфологічні й синтаксичні зміни. Отже, можна говорити про „слов’яно-балтійську епоху“¹⁶; терміна „слов’яно-балтійська прамова“ краще не вживати, оскільки він легко викликає уявлення про цілковиту мовну єдність. Про те, що слов’янська мова відрізнялася від балтійської вже в індоєвропейській прамові, свідчить і та обставина, що ступінь близькості окремих слов’янських мов до балтійських, здається, однаковий (щоправда, деякі балтійські діалекти зникли, не залишивши жодних писемних пам’яток). Навряд чи можна сумніватися, що всі слов’янські мови однаково віддалені від балтійських мов. Прусська мова дещо відрізняється від литовської та латиської мов і зближується зі слов’янськими мовами. За винятком прусських twais, swais (старослов’янських tvoi, svoi), де збіг, найімовірніше, випадковий, у специфічних випадках граматичної подібності ми маємо справу не зі спільними новотворами, а зі збереженням давнього (пор., наприклад, прусські noūson, tebbei, wans: старослов’янські nasъ, tebě, vy і середній рід), тому ці збіги не свідчать про більшу (порівняно з литовською та латиською) спорідненість прусської мови зі слов’янськими мовами»¹⁷.

Спираючись на дуже давні, на його думку, відмінності між цими мовами (наприклад, перетворення індоєвропейського s на š після r, k у балтійських мовах і ch після k, r, i, u у слов’янських мовах; перетворення індоєвропейського kh на k у балтійських мовах і ch у слов’янських мовах тощо), на відміну від прихильників теорії балтійсько-слов’янської мовної єдності, Я. Ендзелін вважав, що балтійські та слов’янські мови походять від різних діалектів індоєвропейської мовної спільності. На відміну від теорії паралелізму А. Мейє, Я. Ендзелін стверджував,

¹⁵ И. Эндзелин, Славяно-балтийские этюды, Харьков, 1911.

¹⁶ И. Эндзелин, op. cit., p. 3.

¹⁷ И. Эндзелин, op. cit., p. 200—201.

2. Baltų ir slavų kalbų ryšiai

17

що після розпаду іє. мовної спільності балтійські та слов’янські мови зблизилися й пережили спільну епоху. До такого висновку Я. Ендзелінса спонукали такі інновації балтійських і слов’янських мов: перехід іє. r̥, l̥, m̥, n̥ у ir, il, im, in та ur, ul, um, un; закінчення давального відмінка множини *-mus; перехід іє. eu та ēu в балтійських і слов’янських мовах у jau, звідки пізніше виникло слов’янське ju; утворення займенникових прикметників; заміна давнього родового відмінка однини іменників o-основи аблативом; поява займенника *mun-; предикативне вживання орудного відмінка; родовий відмінок заперечення; нарешті, подібність значної частини лексики¹⁸.

Отже, для пояснення спільних інновацій балтійських і слов’янських мов Я. Ендзелінс створив теорію конвергенції. Я. Ендзелінс дотримувався думки, що мовні спільності не обов’язково передбачають спільну прамову мов, яка існувала після розпаду іє. мовної спільності: частина цих спільностей може бути зумовлена спільним походженням мов від іє. мовної спільності; частина їх може виникнути внаслідок географічного зближення мов і встановлення контактів між ними.

Ідея Я. Ендзеліна про те, що географічний контакт, сусідство й різноманітні контакти можуть спричинити появу в мовах спільних нових явищ або створити умови для переходу новотворів однієї мови в іншу, була порівняно новою для мовознавства. Власне кажучи, географічний аспект концепції Я. Ендзеліна нагадував ідею географічної неперервності Я. Шмідта. Ця ідея Я. Ендзеліна узгоджувалася з фактами природного розвитку мов: унаслідок географічного контакту в різних мовах виникають спільні зміни й мови зближуються (пор. мови Балканського півострова).

Нова теорія Я. Ендзеліна оцінювалася неоднозначно. Прихильники теорії балтійсько-слов’янської мовної єдності (прамови) вважали, що Я. Ендзелін був на їхньому боці. Я. Розвадовський писав, що, на його переконання, визнана всіма доти теорія балтійсько-слов’янської прамови є доведеною і що Я. Ендзелін підкріпив її новими аргументами¹⁹. А. Мейє, рецензуючи книжку Я. Ендзеліна, заявив, що висновки Я. Ендзеліна, за винятком тонких нюансів, не відрізняються від його власних висновків²⁰.

Таку неоднозначну оцінку спричинило недостатнє заглиблення рецензентів у нову теорію, а також певна невизначеність тверджень Я. Ендзеліна. Формулюючи висновки узагальнювального характеру, Я. Ендзелін був дуже обережним. Наче прагнучи уточнити й пояснити свою позицію, не зовсім зрозумілу іншим, Я. Ендзелін повернувся до питання про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов у 1931 році.

У статті, присвяченій дієслову балтійських і слов’янських мов²¹, Я. Ендзелін особливо наголосив на великій подібності іє. діалектів, від яких походять балтійські та слов’янські мови. І після розпаду іє. прамови предки балтів і слов’ян, імовірно, певний час залишалися сусідами й підтримували мовні контакти. У цей період мовної спільності (in dieser Periode der Sprachgemeinschaft) виникли деякі мовні інновації. Однак їх було дуже мало, оскільки балтійські та слов’янські мови тоді були дуже

¹⁸ І. Ендзелін, op. cit., p. 200. Крім цих спільних рис балтійських і слов’янських мов, 1938 р. Я. Ендзеліньш указує ще три: часті випадки переміщення наголосу; родовий відмінок займенника 1-ї особи множини *nōs(s)ēm; інфінітив із *-et(e)i поряд із формами теперішнього часу на 1-у основу, див. J. Endzelīns, Latviešu valodas skaņas un formas, Rīgā, 1938, p. 9–10; пор. J. Endzelynas, Baltų kalbų garsai ir formos, Vilnius, 1957, p. 7.

¹⁹ J. Rozwadowski, op. cit., p. 6–7. Plg. dar A. Šachmatovo ir N. Joklio recenzijas, žr. A. Шахматов, ЮРЯС, 17, 1912, p. 281–290; N. Jokl, AfslPh, 35, 1913, p. 307–317.

²⁰ A. Meillet, RSl, 5, 1912, p. 153.

²¹ J. Endzelin, Zur slavisch-baltischen Konjugation, APh, 2, 1931, p. 38–46.

18

консервативні. Я. Ендзелін вважає, що в цьому значенні можна говорити про балто-слов’янську мовну спільність (slavisch-baltische Sprachgemeinschaft), а за бажання — і про прамову (Ursprache)²².

Із цієї статті чітко видно погляди Я. Ендзеліна на найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов: після розпаду індоєвропейської мовної спільності балтійські та слов’янські мови утворили окремі мовні одиниці, взаємини між якими мали характер контактів.

У цій статті, роблячи висновок щодо питання найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов, Я. Ендзелін спирався на спільні риси дієслів цих мов, оскільки в монографії «Етюди з балтійських і слов’янських мов» дієслово залишилося майже не розглянутим. На противагу думці А. Мейє, що структури дієслова в балтійських і слов’янських мовах дуже різні, Я. Ендзелін намагався показати, що й у цій галузі балтійські та слов’янські мови мають багато спільного. Наприклад, на думку Я. Ендзеліна, індоєвропейський оптатив у слов’янських мовах почали вживати у значенні імператива. Така сама доля спіткала його й у балтійських мовах: у прусській він означає імператив, а литовський пермісив (наприклад, tenesė) походить від давнішого оптатива.

Балтійські мови мають сигматичний майбутній час. На думку Я. Ендзеліна, про те, що він був і в слов’янських мовах, свідчать дієприкметники byšęšt- або byšąst- (пор. лит. būsiančio) тощо.

Такої думки щодо найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов Я. Ендзелін дотримувався до кінця свого життя. Про це свідчить його стаття «Давні балто-слов’янські мовні зв’язки»²³, у якій він знову повторив свої попередні твердження.

Дискусія 1908–1912 років²⁴ відіграла важливу роль в історії дослідження проблеми найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов. Вона показала, що проблема найдавніших взаємин цих мов не така проста й легка для розв’язання, як вважали в XIX столітті. Загальновизнана дослідниками минулого століття теорія балто-слов’янської прамови виявилася лише однією з кількох гіпотез, яку, як і інші, потрібно обґрунтовувати й відстоювати.

Дискусія 1908–1912 років також виявила слабкі сторони тогочасного мовознавства та недоліки його методу. На основі аналізу майже тих самих мовних фактів було створено чотири теорії, що по-різному тлумачили походження та характер спільних рис (інновацій) балтійських і слов’янських мов. Після цієї дискусії розв’язання проблеми найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов ще більше ускладнилося, і, очевидно, тому інтерес до теоретичних досліджень послабився. Через це стає зрозумілим скептичне ставлення деяких дослідників до дискусії 1908–1912 років. Александр Брюкнер (1856–1939) назвав її «пустою справою»²⁵, адже А. Мейє не заперечував подібності структур балтійських і слов’янських мов, а прихильник теорії балто-слов’янської єдності (прамови) сумлінно вказав на риси, що розрізняють балтійські та слов’янські мови. Сам А. Брюкнер доводив єдність балтійських і слов’янських мов, спираючись на лексику. Балтійських і слов’янських мов

²² J. Endzelin, op. cit., p. 45.

²³ Я. М. Эндзелин, Древнейшие славяно-балтийские языковые связи, „Известия Академии наук Латвийской ССР“, 3 (56), 1952, p. 33—46; „Труды Института языка и литературы АН Латвийской ССР“, 2, 1953, p. 67—82.

²⁴ Його докладно описав Б. Горнунг, див. Б. В. Горнунг, Из истории изучения балтийско-славянских языковых отношений (научная полемика 1911—1912 г.г.), „Rakstu krājums“, p. 109—132.

²⁵ A. Brückner, Die lituslavische Spracheinheit, KZ, 46, 1914, p. 217—239.

2*

19

Відповідники у словотворенні основ, на його думку, важливіші, ніж усі пункти, зазначені К. Бругманом²⁶.

Таке становище, коли на підставі одних і тих самих мовних фактів було створено чотири різні гіпотези, найімовірніше, склалося тому, що на той час слов’янські й особливо балтійські мови було досліджено недостатньо, хронологія порівнюваних явищ була невідома, а фактичного матеріалу бракувало для більш-менш переконливих теоретичних узагальнень. Тому К. Буґа мав цілковиту рацію, коли писав, що «це питання (тобто питання найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов — С.К.) можна буде розв’язати лише після всебічного дослідження балтійських і слов’янських мов»²⁷.

Попри те, що сьогодні дослідження балтійських мов значно активізувалося, багато питань з історії балтійських мов іще належить розв’язати історико-порівняльним методом або переглянути наново, спираючись на найновіші досягнення лінгвістики (поки що не йдеться про структурне дослідження балтійських мов, яке ще слід залишити на майбутнє). Згадані тут обставини, а також пізня поява писемних пам’яток балтійських мов, фрагментарність текстів прусської мови та відсутність писемних пам’яток інших балтійських мов — куршської, селонської тощо — перешкоджають успішному розв’язанню проблеми найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов.

Дослідження найдавніших відносин балтійських і слов’янських мов у другому десятилітті XX ст.

Казімерас Буґа (1879—1924) не брав участі в дискусії 1908—1912 років, однак не раз висловлював свою думку щодо найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов.

Уже в «Аїстичних студіях», під впливом наукових поглядів К. Яунюса, К. Буґа вважав прамову аїстів однією з дочірніх мов іє. прамови, «яка, як справжня дитина, зберегла дуже багато переваг і особливостей своєї матері»². Про спільну прамову або епоху балтійських і слов’янських мов К. Буґа навіть не замислювався.

У статті про литовську мову, написаній 1910 року для польської енциклопедії³, теорію балтійсько-слов’янської єдності К. Буґа назвав догмою, що виникла з двох причин: 1) через близьке сусідство балтійських і слов’янських народів; 2) через досить численні слов’янські запозичення й інші чужомовні елементи в литовській мові, адже мовознавці минулого століття не вміли відрізнити литовське від нелитовського. Тут К. Буґа висловлює дуже цікаве припущення: якби аїсти жили не біля Балтійського моря, а десь далі від слов’ян, наприклад в Ірані або на Піренейському півострові, нікому й на думку не спало б шукати близької спорідненості балтійських мов зі слов’янськими⁴.

Далі К. Буґа писав, що сучасні прихильники теорії балтійсько-слов’янської єдності не висунули жодного переконливого аргументу на її підтримку. Сім пунктів К. Бругмана,

²⁶ A. Brückner, op. cit., p. 236.

²⁷ K. Būga, RR, I, p. 433.

¹ Ужито терміни К. Буґи.

² K. Būga, Aistiški studijai, I, Peterburgas, 1908, p. 10.

³ Kaž. Būga, Litewsk i język, „Wielka encyklopedja powszechna ilustrowana“, serja I, 43—44, Warszawa, 1910, p. 624.

⁴ Loc. cit.

20

На думку К. Буґи, це аж ніяк не свідчить про ближчу спорідненість балтійських і слов’янських мов (powinnowactwa). Тому, наголошує К. Буґа, групу ятвязьких мов слід відокремити від групи слов’янських мов і вважати її окремим членом індоєвропейської сім’ї ⁵.

Straipsnyje „Kalbų mokslas bei mūsų senovė“ (1913) seniausiesiems baltų ir slavų kalbų santykiams charakterizuoti K. Būga pacituoja J. Endzelyno išvadą⁶, padarytą monografijoje „Baltų ir slavų kalbų etudai“. Iš to matyti, kad K. Būga buvo J. Endzelyno konvergencijos teorijos šalininkas.

Straipsnyje „Šis-tas iš lietuvių ir indoeuropiečių senovės“ (1924) K. Būga rašė: „Kiti kalbininkai tiki, kad kalbos bendrybės, kurių turi gana daug aisčių ir slavėnų kalba, rodančios aisčius ir slavėnus turėjus dar ir atskirą prokalbę po indoeuropiškosios. Tuo aš netikiu, nes nerandu nė vieno kalbos fakto, kuris būtinai verstų mus pripažinti tariamąją aisčių-slavėnų prokalbę.

Усі спільні риси ятвязьких і слов’янських мов свідчать лише про те, що ятвяги здавна жили по сусідству зі слов’янами (курсив у цитаті — S.K.), від незапам’ятних часів, тобто від індоєвропейської доби.

Мови-сусіди, навіть не будучи спорідненими між собою, часто мають спільні фонетичні особливості: адже, вийшовши з одного центру, вони, мов хвилі, можуть охопити всю територію сусідньої мови або її частину⁷.

Особливо важливі твердження К. Буґи щодо спільної лексики балтійських і слов’янських мов.

Спираючись лише на те, що в спільній лексиці балтійських і слов’янських мов не виявлено відповідників в інших індоєвропейських мовах, не можна, на думку К. Буґи, стверджувати, що балтійські й слов’янські мови мали ще й окрему прамову. Оскільки балти й слов’яни здавна були сусідами, зовсім не дивно, що в їхніх мовах є чимало спільних слів. Це одна з причин виникнення спільної лексики балтійських і слов’янських мов. Другою причиною К. Буґа вважає походження балтійських і слов’янських мов зі спільноти індоєвропейських мов: спільні слова балтійських і слов’янських мов могли бути «словами групи слов’янських і ятвязьких діалектів індоєвропейської прамови». Усі ці спільні слова балтійських і слов’янських мов, на думку К. Буґи, свідчать лише «про те, що в давнину північно-східні індоєвропейські діалекти (тобто балтійський і слов’янський діалекти — S.K.) мали для цих предметів інші назви, не тотожні назвам у діалектах західних і південних індоєвропейців»⁸.

Наприклад, для назви ворони чи ворона балти й слов’яни вживають одне слово, тоді як італіки й греки мали для цього зовсім інше слово; пор. лит. várna, лат. vārna, прус. warne, слов. *varnā (рос. воро́на, польськ. wrona, чеськ. vrána, серб.-хорв. vrȁna); лит. varnas, прус. warnis, слов. *varnъ (рос. во́рон, польськ. wron, чеськ. vran, серб.-хорв.vrȁn), а також лат. cornix «ворона», гр. κορώνη «ворона»; лат. corvus «ворон», гр. κόραξ «ворон»⁹. К. Буґа особливо наголошує на думці, що «спільні слова ще не свідчать про те, що слов’яни й балти походять не безпосередньо від сусідніх діалектів індоєвропейської прамови, а через проміжний ступінь, так звану спільну “слов’янсько-ятвязьку прамову”»¹⁰.

⁵ K. Būga, loc. cit.

⁶ K. Būga, RR, I, p. 407–408.

⁷ K. Būga, RR, III, p. 595.

⁸ K. Būga, RR, II, p. 169.

⁹ Назви ворони та ворона не є специфічною спільною рисою балтійських і слов’янських мов, оскільки таке саме слово для цього має й тохарська мова; пор. тох. B wrauna (див. E. Schwentner, IF, 63, 1958, p. 167).

¹⁰ K. Būga, loc. cit.

21

Отже, на думку К. Бюги, спільна лексика балтійських і слов’янських мов виникла внаслідок того, що:

a) балтійські та слов’янські мови походять з індоєвропейської мовної спільності, де балтійські та слов’янські діалекти вже мали слова, властиві лише їм;

b) упродовж історії балтійські та слов’янські мови безпосередньо межували й були сусідніми.

Таке тлумачення походження спільної лексики балтійських і слов’янських мов не втратило своєї цінності й сьогодні. Тривалий контакт споріднених мов справді може спричинити не лише аналогічні явища у фонетиці й морфології, а й появу спільної лексики.

Іґа не знайшов жодного факту, що свідчив би про єдність балтійських і слов’янських мов (за його терміном, прамову), і тому був рішуче налаштований проти неї, тоді як російські мовознавці А. Шахматов і А. Соболевський, які працювали в той самий час, не сумнівалися в єдності балтійсько-слов’янських мов.

Aleksejus Šachmatovas (1864–1920), pažymėjęs, kad baltų ir slavų kalbų ypatingu artumu vargu ar galima abejoti, rašo: „Šis artumas negali būti atsitiktinis ir priklausyti tiktai nuo bendros jų kilmės iš indoeuropiečių prokalbės; ir baltų, ir slavų kalbos turi daug bendrų nukrypimų nuo senųjų santykių, ir šitie bendrieji nukrypimai liudija jų bendrą gyvenimą tuo metu, kada jos jau atsiskyrė nuo kitų indoeuropiečių kalbų. Vadinasi, reikia pripažinti baltus ir slavus kilus iš bendrų protėvių (от одного общего родоначальника), kurie jau buvo atsiskyrę nuo giminės, kalbėjusios indoeuropiečių prokalbe. Baltų ir slavų kalbų protėviu, kurį galima vadinti baltų-slavų prokalbe, buvo kalba tos indoeuropiečių giminės, kuri, išsiskyrusi iš indoeuropiečių šeimos, tik paskui suskilo į dvi — baltų ir slavų šakas“¹¹.

З цитати видно погляд А. Шахматова на найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов: він без вагань стверджує, що існувала балтійсько-слов’янська єдність — як лінгвістична, так і етнічна, — що виникла після розпаду індоєвропейської мовної спільності.

Оригінальну й цікаву гіпотезу генези слов’янських народів і мов створив Олексій Соболевський (1856–1929). Розв’язуючи проблему формування праслов’янської мови, він приділяв особливу увагу рефлексам індоєвропейського s у слов’янських мовах. Після i, u, r та k у слов’янських мовах індоєвропейське s перетворилося на ch, а в усіх інших позиціях збереглося незмінним. А. Соболевський абсолютизував цей фонетичний закон і дійшов висновку, що праслов’янська мова є поєднанням двох мов: s-мови та ch-мови¹².

Ch-мова належить до іранської гілки мов і, найімовірніше, є одним з інших мовних різновидів. З цієї мови походять слова з ch замість s. А s-мова, на думку А. Соболевського, є «близькою до балтійських мов, утворивши раніше з ними єдину слов’янсько-балтійську, або слов’янсько-литовську, мову»¹³. До неї належать слова й форми з s замість давнього s; такої зміни на ch у балтійсько-слов’янській мові ніколи не було.

Отже, А. Соболевський був переконаний, що балтійські та слов’янські народи колись розмовляли однією мовою. Ця єдина балтійсько-слов’янська мова, на його думку, існувала аж до початку нашої ери, тобто до того часу, коли біля Балтійського моря зіткнулися скіфи з балтійськими слов’янами.

Про гіпотетичних балтійських слов’ян та їхню мову А. Соболевський більше нічого не міг сказати: «Звідки до узбережжя Балтійського моря потрапили племена — предки носіїв s-мови, балтійських слов’ян

¹¹ А. Шахматов, Очерк древнейшего периода истории русского языка, „Энциклопедия славянской филологии“, вып. II, Петроград, 1915, p. IX.

¹² А. Н. Соболевский, Русско-скифские этюды, ИОРЯС, 27, 1924, p. 334.

¹³ А. Н. Соболевский, op. cit., p. 334.

22

народ, ми не знаємо; навряд чи із заходу, південного заходу чи сходу. Не маємо підстав шукати його й серед народів, згаданих Геродотом». А народ із х-мовою, на його думку, — це давній житель узбережжя Балтійського моря, який дав назву й річці Німан¹⁴.

Гіпотеза А. Соболевського зазнала суворої критики й була відкинута¹⁵. Аргументації, заснованої на аналізі фактичного матеріалу балтійських і слов’янських мов, бракувало як гіпотезам А. Шахматова, так і А. Соболевського. Приклад А. Шахматова й А. Соболевського наче підтвердив слова К. Буги про те, що, розв’язуючи питання, пов’язані з генезою мов, насамперед необхідно добре дослідити самі мови.

Проблема найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов у третьому та четвертому десятиліттях XX ст.

У третьому та четвертому десятиліттях XX ст. науковці переважно досліджували самі балтійські й слов’янські мови. Розглядаючи окремі питання їхньої фонетики, акцентології, морфології та лексикології, дослідники робили й висновки загальнішого характеру, що стосувалися найдавніших взаємин цих мов. Такий індуктивний підхід до розв’язання питання про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов, заснований на аналізі значного фактичного матеріалу, мав надзвичайно важливе методологічне значення.

Велике значення для дослідження найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов мала праця Н. ван Вейка, присвячена походженню систем наголосу та інтонацій цих мов¹, а також словник балтійських і слов’янських мов Р. Траутмана².

У вступі до своєї книги Ніколай ван Вейк (1880—1941) зазначив, що між теоріями А. Шлейхера та Я. Розвадовського немає жодної принципової різниці: обидва дослідники визнають «балто-слов’янський період». Далі Н. ван Вейк свідомо додав, що й теорія А. Мейє не дуже відрізняється від теорії А. Шлейхера, хоча на перший погляд ця відмінність може видатися дуже значною. Адже, за А. Мейє, балтійсько-слов’янські діалекти (можна сказати, і «прамова») існували в індоєвропейській мовній спільноті аж до її розпаду, тоді як А. Шлейхер, як свідчить його схема «генеалогічного дерева мов», визнавав їхнє існування і після розпаду індоєвропейської мовної спільноти (за термінологією А. Шлейхера — прамови). Сам Н. ван Вейк дотримувався думки, що ті діалекти індоєвропейської мовної спільноти, з яких згодом сформувалися балтійські та слов’янські мови, утворювали досить тісну (zusammenhängendes), хоча й діалектно диференційовану цілісність (Ganzes) навіть тоді, коли інші групи індоєвропейських мов, наприклад індоіранська, вже відокремилися. Цей континуум, очевидно, проіснував недовго, оскільки не залишив помітних слідів у відомих мовах. Тому теоретично можливу балтійсько-слов’янську мовну єдність, каже Н. ван Вейк, на практиці ми можемо ігнорувати³.

Реконструювавши для прабалтійських і праслов’янських діалектів дві інтонації — циркумфлекс і акут, — Н. ван Вейк зазначив, що «це аж ніяк не свідчить

¹⁴ A. H. Соболевский, op. cit., p. 332.

¹⁵ Kritišką A. Sobolevskio hipotezės įvertinimą yra davęs A. Pogodinas, žr. А. Л. Погодин, Теория акад. А. Н. Соболевского о двояком происхождении славянского племени, „Slavia“, 9, 1930—1931.

¹ Н. ван Вейк, балтійські та слов’янські системи наголосу й інтонації (Внесок у дослідження балтійсько-слов’янських відносин спорідненості), Амстердам, 1923.

² R. Trautmann, Baltisch-slavisches Wörterbuch, Göttingen, 1923.

³ Н. ван Вейк, балтійські та слов’янські системи наголосу й інтонації, 2-ге вид., ’s—Gravenhage, 1958, с. 13.

23

ближчої спорідненості обох мовних груп, оскільки: 1) якість прабалтійських і праслов’янських інтонацій можна визначити лише дуже приблизно; 2) подібні співвідношення інтонацій має й грецька мова»⁴.

«Словник балтійських і слов’янських мов» Райнхольда Траутмана (1883—1951) є найбільшим і найповнішим зібранням лексики балтійських і слов’янських мов. Він складається переважно зі спільних слів балтійських і слов’янських мов, хоча до нього включено й такі слова, що існують лише в одній мовній групі або навіть тільки в одній мові. Так сталося, очевидно, тому, що Р. Траутман був переконаний в існуванні єдності балтійсько-слов’янських мов (baltisch-slavische Sprachgemeinschaft)⁵: на його думку, слова балтійських мов, які нині не мають відповідників у слов’янських мовах, раніше могли існувати й у слов’янських мовах.

Значну частину лексики, наведену Р. Траутманом, не можна вважати балто-слов’янською: частина спільних слів обох мовних груп має відповідники в інших індоєвропейських мовах і тому, найімовірніше, успадкована від індоєвропейської мовної спільноти, а частина трапляється лише в одній мовній групі або навіть в одній мові.

Словник Р. Траутмана був важливим для дослідження лексики балтійських і слов’янських мов, а також найдавніших взаємин цих мов. Однак, крім того, у розв’язанні питання про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов він справляв і певний негативний вплив. Сам факт укладання такого словника навіював дослідникам певне уявлення: якщо з лексики балтійських і слов’янських мов можна укласти такий великий словник, то в існуванні єдності цих мов не може бути жодного сумніву! Очевидним прикладом цього можуть бути такі слова Ф. Шпехта: «Після виходу „Словника балтійських і слов’янських мов“ Р. Траутмана не повинно більше викликати сумнівів те, що балтійські й слов’янські мови в давнину пережили спільний розвиток, який можна пояснити лише теорією балтійсько-слов’янської прамови»⁶.

Виникає питання, яке насправді значення має лексика під час дослідження спорідненості мов. У зв’язку з цим варто пригадати твердження А. Меє про розвиток лексики балтійських і слов’янських мов. Порушуючи питання про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов та значення лексики й не раз згадуючи словник Р. Траутмана, у статті «Походження словника слов’янських мов: I. — Проблема балто-слов’янської єдності»⁷ він зазначив:

1. Втрачені елементи характеризують словник так само, як і збережені. Балтійські й слов’янські мови втратили багато давніх індоєвропейських слів, замінивши їх новими. Так, балтійські й слов’янські мови втратили давню назву «батько» (санскр. pitá, гр. πατήρ, лат. pater). Замість неї балти почали вживати новотвір: лит. tėvas, латис. tēvs і прус. tāws, а слов’яни — давньослов’янське ot-bьcь експресивного походження (щодо суфікса пор. прикметник давньослов. ot-bьjь «батьків»). Те, що балтійські й слов’янські мови втратили давні слова й утворили замість них різні замінники, свідчить про подібність життєвих умов балтів і слов’ян та паралельні зміни в їхніх мовах.

2. Лексичні відповідники в балтійських і слов’янських мовах не свідчать про те, що балтійські й слов’янські мови мали період спільного життя після індоєвропейської епохи, оскільки ця спільна лексика балтійських і слов’янських мов успадкована з діалектів індоєвропейської мовної спільноти; пор., наприклад, лит. miglà, давньослов. mbgla і гр. ο-μίχλη⁸.

⁴ N. van Wijk, op. cit., p. 46.

⁵ R. Trautmann, op. cit., p. V.

⁶ F. Specht, Zur baltisch-slavischen Spracheinheit, KZ, 62, 1934, p. 248.

⁷ A. Meillet, Les origines du vocabulaire slave: I. — Le problème de l’unité balto-slave, RÉSI, 5, 1925, p. 5—13.

⁸ A. Meillet, loc. cit.

24

3. Про паралельний розвиток балтійських і слов’янських мов свідчать словотвірні форманти лексики. Так, у похідних nomina instrumenti балтійські мови мають суфікс *-tlo- (лит. -kla-), а слов’янські — суфікс *-dhlo; пор. лит. árklas та дав.-слов. ralo, чеськ. rádlo. Ці суфікси подібні, але не тотожні, і обидва вони давні: перший відповідає лат. -culum (пор. лат. pōculum «чаша»), а другий — лат. -bulum (пор. лат. pābulum «корм») і гр. -θλον (пор. гр. γένεθλον).

4. Помітною відмінністю балтійських і слов’янських мов є те, що балтійські мови краще зберегли індоєвропейську лексику, ніж слов’янські. Наприклад, балтійські мови добре зберегли назви людини й чоловіка (пор. дав.-лит. žmuo, прус. smoy та лат. hemō або homō, гот. guma; лит. vyras, лат. vīrs, прус. wijrs та вед. vīráḥ, лат. vir, авест. fer, гот. wair), тоді як слов’янські мови їх утратили.

Завершуючи свою статтю, А. Мейє пише: «Індоєвропейська частина словника балтійських і слов’янських мов походить з однієї й тієї самої групи індоєвропейських діалектів. Однак достатньо погортати Trautmano Baltisch-slavisches Wörterbuch, щоб переконатися, що між індоєвропейською мовною спільністю та історичною епохою балтійських і слов’янських мов не було жодного періоду, протягом якого сформувався б спільний для обох мовних груп фонд лексики. Є паралелізм, але немає єдності»⁹.

Цікаво, що погляд А. Мейє на лексику балтійських і слов’янських мов дуже близький до погляду К. Бюги: обидва дослідники вважають, що спільна лексика цих мов: 1) походить з діалектів індоєвропейської мовної спільності й 2) виникла незалежно, паралельно, коли обидві мовні групи здавна жили по сусідству.

Насправді для пояснення спільної лексики балтійських і слов’янських мов зовсім не обов’язково визнавати балтійсько-слов’янську мовну єдність: для її виникнення було достатньо різноманітних контактів, які балтійські та слов’янські народи мали протягом своєї історії. Крім того, розглядаючи питання про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов, не можна переоцінювати значення лексики, адже словник, як відомо, є найбільш мінливою частиною мовної системи.

Обґрунтовуючи теорію єдності балтійських і слов’янських мов, Франц Шпехт, окрім лексичного аргументу, залучив кілька помічених ним граматичних спільних рис¹⁰, зокрема: заміну місцевого відмінка однини вказівних займенників знахідним із постпозицією (лит. tamē=дав.-слов. tomb з *tamen), чітке розмежування основ на men та n, утрату чоловічих nomina agentis з формантом *-tēr- (пор. індоєвроп. *patēr та лит. tėvas, дав.-слов. отbь) тощо.

Н. ван Вейк, Р. Траутман і Ф. Шпехт розглядали питання про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов, спираючись на висновки власних конкретних досліджень. Італійські неолінгвісти пішли зовсім іншим шляхом. Відповідно до теоретичних засад своєї загальної лінгвістики вони переважно намагалися визначити характер балтійських і слов’янських мов.

Спочатку Вітторе Пізані визнавав¹¹, що після розпаду індоєвропейської мовної спільності балтійські та слов’янські мови пережили спільний період розвитку. Ізоглоси балтійських і слов’янських мов, що перетинають територію їхнього поширення, на думку В. Пізані, дають підстави вважати, що території балтійських і слов’янських мов залишалися єдиними протягом досить тривалого часу після розпаду індоєвропейської мовної спільності. Спільний період розвитку цих мов В. Пізані називав спільністю

⁹ A. Meillet, op. cit., p. 13.

¹⁰ F. Specht, op. cit., p. 248—259.

¹¹ В. Пізані, «Балтійська і слов’янська мови», StB, 2, 1932, с. 1—22 (= Загальна та індоєвропейська лінгвістика, Мілан, 1947, с. 65—82).

25

епоха (але не прамова), яку він датував приблизно V століттям до н. е. і IV століттям н. е. Однак згодом погляди В. Пізані змінилися: він вважав, що, спираючись на систему ізоглос, навряд чи можна говорити про балто-слов’янську спільність, так само як навряд чи можна говорити про балто-слов’янську прамову, оскільки її, здається, ніколи не існувало¹².

Інший італійський неолінгвіст Маттео Бартолі (1874—1946), проаналізувавши кілька відповідників у балтійських і слов’янських мовах, дійшов висновку, що хронологічне становище балтійських мов визначається тим, що в них нібито більше доісторичних новотворів, ніж у германських мовах, і значно менше, ніж у давньоіндійській мові¹³. Не погоджуючись із висновком М. Бартолі, Джуліано Бонфанте висловив думку¹⁴, що балтійські мови, особливо литовська, є водночас архаїчними й консервативними, а слов’янські мови — консервативними, але не архаїчними. Дж. Бонфанте вказав на кілька архаїзмів, водночас додавши, що й балтійські мови не залишилися осторонь хвиль інновацій, які йшли з центру (грецької, вірменської та інших мов)¹⁵.

Норвезький мовознавець Крістіан Станг не лише досліджував найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов, а й написав ґрунтовні праці, у яких висвітлив історію дієслова й акцентології балтійських і слов’янських мов.

В одній зі своїх статей¹⁶ Кр. Станг порушив питання: що ж, зрештою, означає поняття «мовна єдність»? На його думку, мовну єдність можна розуміти двояко:

1) єдність, якій властиві індивідуальні (не діалектні й не соціальні) відхилення;

2) єдність, за якої мовці відчувають, що їхня мова — одна й та сама, хоча й поділена на діалекти (за цим визначенням, наприклад, німецька є однією мовою, а шведська й норвезька — двома, хоча різниця між останніми менша, ніж між північними й південними німецькими говорами; така мовна єдність, на думку Кр. Станга, ґрунтується на політичних і культурних відносинах).

Єдності першого типу між балтійськими та слов’янськими мовами після розпаду і.-є. мовної спільності не могло бути, оскільки, наприклад, доля і.-є. s після k, r, i, u зближує слов’янські мови з індоіранськими. Існування єдності другого типу між цими мовами після згаданого розпаду неможливо довести даними мовознавства.

Найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов Кр. Станг змальовує так: балтійські й слов’янські мови походять, можна сказати, з одного й того самого і.-є. діалекту. Проте між ними є дуже давні відмінності: різна доля і.-є. s після k, r, i, u (див. цю працю, с. 81 і далі), різні подробиці сатемного явища (пор. лит. klausyti і сл. slyšati, див. цю працю, с. 186 і далі) тощо. Пізніше, коли і.-є. мовна спільність розпалася, балтійські й слов’янські мови пережили певний період, протягом якого їхні території обвели кілька нових ізоглос. Одні з них охоплювали всю територію цих мов, а інші — лише її частину. До таких ізоглос належать перехід r, l, m, n у ir, il, im, in, а також ur, ul, um, un (див. цю працю, с. 76), дієслівний тип із -auju: -ųja, nomina agentis лит. artōjas, прус. artoys, старослов. ratajь тощо. Поки, на думку Кр. Станга, існує можливість виникнення нових

¹² V. Pisani, Glottologia indoeuropea, Torino, 1949, p. 26.

¹³ М. Бартолі, Il carattere conservativo dei linguaggi baltici, StB, 3, 1933, с. 1—26.

¹⁴ G. Bonfante, „Arcaico“ e „conservativo“ nel gruppo baltico, StB, 5, 1935—1936, с. 30—37, пор. „Indogermanisches Jahrbuch“, 21, 1937, с. 326.

¹⁵ Докладніше про це див. B. H. Топоров, Из истории изучения древнейших балто-славянских языковых отношений, с. 22—25.

¹⁶ Chr. Stang, Einige Bemerkungen über das Verhältnis zwischen den slavischen und baltischen Sprachen, NTS, 11, 1939, с. 85—98.

26

ізоглос, доти, мовляв, можна говорити про живу ізоглосну територію (lebendiges Isoglossengebiet).

1963 року Chr. Stangas деталізує і конкретизує свої погляди на найдавніші зв’язки балтійських і слов’янських мов¹⁷. Він висловлює думку, що різна доля ide. s після k, r, i, u та деякі відмінні рефлекси satam-феномена (klaušyti: sly-šāti) у балтійських і слов’янських мовах за віком не сягають часів ide. мовної спільності.

Обговоривши деякі інновації балтійських і слов’янських мов, Chr. Stangas доходить висновку, що після розпаду ide. мовної спільності ці мови утворили єдину діалектну область (Dialektgebiet), у якій виникли мовні новотвори цих мов, і тому можна вживати вислів «балто-слов’янські мови» («Baltisch-slavisch»). З іншого боку, на його думку, слід визнати й те, що в цій діалектній області перетиналися певні давні ізоглоси, які розмежовували балтійські діалекти та слов’янські. Розпад балто-слов’янської діалектної області відбувався поетапно, оскільки є ізоглоси, одні з яких охоплюють слов’янсько-східнобалтійський ареал, а інші — слов’янсько-прусський.

У своїх працях Chr. Stangas часто вживає вислів «балто-слов’янські мови». У книжці «Акцентуація слов’янських мов»¹⁸ зазначено, що термін «балто-слов’янські мови» («Balto-Slavonic») він не вживав у значенні абсолютно однорідної мови. Під цим терміном він розумів «діалектну територію, яка є настільки однорідною, що мовні зміни, які виникають у ній, можуть охоплювати всю територію або її частину»¹⁹. Цю думку Chr. Stangasa про найдавніші зв’язки балтійських і слов’янських мов підтвердили основні висновки його книжки «Дієслово у слов’янських і балтійських мовах»²⁰. Раніше спільних рис у системах дієслова балтійських і слов’янських мов мало бути набагато більше, а їхні системи теперішнього часу після розпаду ide. мовної спільності мали бути дуже подібними²¹. Згодом через різні тенденції розвитку дієслівні системи цих мов віддалилися одна від одної.

Chr. Stangas також вказує на значні структурні відмінності дієслова в балтійських і слов’янських мовах. Балтійські мови, як і германські, не мають сигматичного аориста і, мабуть, ніколи його не мали. Слов’янський сигматичний аорист дуже подібний до індоіранського: в обох є подовжений ступінь кореневого вокалізму. У зв’язку з цим Chr. Stangas констатує, що щодо аориста балтійські й слов’янські мови, можливо, належали до різних географічних сфер. У слов’янських мовах немає претерита з довгим коренем, який мають балтійські, германські, кельтські, італійські й албанська мови. У балтійських мовах поширений сигматичний майбутній час, якого слов’янські мови не мають. Тут функцію майбутнього часу почав виконувати перфективний теперішній час, тому сигматичний майбутній час більше не був потрібен.

Аналіз Chr. Stangasa показує, що деякі структурні типи й категорії (наприклад, назальні та i-основні дієслова, оптатив) радше є наслідком конвергентного або навіть паралельного розвитку.

З огляду досліджень найдавніших зв’язків балтійських і слов’янських мов у двадцятих і тридцятих роках XX століття видно, що дослідники цього періоду, за винятком R. Trautmano ir F. Špechto, не знаходять даних, які дозволяли б визнати небалтійо-

¹⁷ Chr. Stang, Über das Verhältnis zwischen slavischen und baltischen Sprachen, „Prace językoznawcze“, 5, 1963, p. 393–394.

¹⁸ Chr. S. Stang, Slavonic accentuation, Oslo, 1957.

¹⁹ Chr. S. Stang, op. cit., p. 174.

²⁰ Chr. S. Stang, Das slavische und baltische Verbum, Oslo, 1942.

²¹ Chr. S. Stang, loc. cit., p. 268, 271.

27

…ну балто-слов’янську мовну єдність. Навпаки, дослідження конкретних акцентологічних і морфологічних явищ дало змогу зробити такі висновки, які свідчили про контактний характер найдавніших відносин між балтійськими та слов’янськими мовами.

Дослідження найдавніших відносин між балтійськими та слов’янськими мовами в повоєнні роки

Дослідження проблеми найдавніших відносин між балтійськими та слов’янськими мовами активізувалося після Другої світової війни. Було опубліковано кілька статей, спеціально присвячених цій проблемі. Найдавніші відносини цих мов характеризуються також у низці ґрунтовних праць з історії балтійських або слов’янських мов. Книга Е. Френкеля «Балтійські мови», що вийшла 1950 року¹, стала поштовхом до появи статті Я. Ендзеліна, на яку, своєю чергою, відгукнулися Я. Отрембський, А. Зенас та ін. (див. нижче). Так виникла, можна сказати, певна дискусія. Особливо активно найдавніші відносини між балтійськими та слов’янськими мовами обговорювалися під час підготовки до IV Міжнародного з’їзду славістів у Москві.

Для досліджень найдавніших відносин між балтійськими та слов’янськими мовами в повоєнні роки характерно детальне аналізування відомих і встановлення нових спільних рис та відмінностей цих мов, а також порушення питання їхньої хронології. Крім того, нині уникають висування гіпотез, які по-новому інтерпретували б найдавніші відносини між балтійськими та слов’янськими мовами; обмежуються модифікацією теорій, запропонованих у 1908–1912 роках, докладнішою аргументацією або їхньою критикою.

1946 року вийшли праці двох польських лінгвістів, присвячені проблемі найдавніших відносин між балтійськими та слов’янськими мовами² — стаття Я. Сафаревича «До питання про балто-слов’янську спільність»³ і книга Т. Лер-Сплавінського «Про походження та прабатьківщину слов’ян»⁴.

Ян Сафаревич у своїй статті констатував, що, з одного боку, такі інновації балтійських і слов’янських мов, як утворення теперішнього часу від коренів аориста (пор. лит. duomi, ст.-сл. damъ і ст.-інд. dādam, гр. ἔδομεν), утворення типу minėti від перфектного кореня *men-, є дуже давніми, а тому не могли виникнути вдруге внаслідок нового зближення балтійських і слов’янських мов. Стверджуючи це, Я. Сафаревич, безперечно, мав на увазі теорію конвергенції Я. Ендзеліна. Такі та подібні інновації, на його думку, свідчать, що епоха спільності, імовірно, існувала безпосередньо після індоєвропейської мовної спільності й продовжувала її⁵. З іншого боку, такі давні відмінності між балтійськими та слов’янськими мовами, як уживання суфікса теперішнього часу *-do (пор. ст.-сл. idǫ і лит. eimi, лит. vėrda, якого немає у слов’янських мовах), на думку Я. Сафаревича, свідчать, що епоха спільності цих мов (okres wspólnoty) не була тривалою. Він вважає, що балто-слов’янська спільність розпалася не через географічні контакти, а внаслідок вторгнення іранських племен.

Згодом зауваження Я. Сафаревича щодо балтійської та слов’янської мовної єдності стали ще критичнішими⁶. 1961 року він пише, що «існування епохи балто-слов’янської спільності не цілком певне»⁷. Далі Я. Сафаревич зазначає, що спільні риси балтійських і слов’янських мов

¹ E. Fraenkel, Die baltischen Sprachen, Heidelberg, 1950.

² У воєнні роки вийшла стаття Г. Педерсена «Et baltoslavisk problem» (In memoriam Kr. Sandfeld, København, 1943), з якою авторові цієї праці, на жаль, не довелося ознайомитися.

³ J. Safarewicz, Przyczynki do zagadnienia wspólnoty bałto-słowiańskiej, „Sprawozdania z czynności i posiedzeń Polskiej Akademii Umiejętności“, 46, 1946, p. 199–202.

⁴ T. Lehr-Splawiński, O pochodzeniu i praojczyźnie słowian, Poznań, 1946.

⁵ J. Safarewicz, op. cit., p. 200.

⁶ J. Safarewicz, Bałto-słowiańskie stosunki językowie, „Słownik starożytności słowiańskich“, I, 1 (A–B), Wrocław–Warszawa–Kraków, 1961, p. 79–80.

⁷ J. Safarewicz, op. cit., p. 79.

28

більше схожі на паралельні, незалежно виниклі інновації (пор. закінчення родового відмінка однини іменників о-основ — лит. -o, ст. сл. -a і пр. -as). Навіть таку найбільш помітну спільну рису балтійських і слов’янських мов, як займенникові прикметники, він вважає незалежно сформованою в обох мовних групах. На думку Ю. Safarevičiaus, до епохи балто-слов’янської спільності сягають лише зародки цього явища. Він вважає, що балтійські та слов’янські мови походять з одного діалекту індоєвропейської мовної спільності і що епоха балто-слов’янської спільності, якщо, звичайно, вона існувала, могла припадати на першу половину II тисячоліття до н. е.

Інший польський лінгвіст, Тадеуш Лер-Сплавінський (1891–1965), розглядав питання найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов дещо в іншому аспекті. У книзі «Про походження слов’ян і їхню прабатьківщину» він стисло виклав свою концепцію: «предки слов’ян і балтів колись пережили епоху спільного мовного розвитку, яка тривала й після того, як зв’язки з групами інших індоєвропейських діалектів уже перервалися⁹. Т. Лер-Сплавінський керується методологічним принципом, згідно з яким інновації надійніше свідчать про спільний розвиток мов, ніж праіндоєвропейські архаїзми, які, на його думку, могли легко зберегтися і в самостійному розвитку цих мов. На підтвердження своєї тези Т. Лер-Сплавінський наводить кілька спільних інноваційних змін у фонетиці, морфології та лексиці балтійських і слов’янських мов. Однак найважливішим аргументом він вважає спільну лексику, якої, на його думку, так багато, що вона утворює великий (аж із 1600 позицій) етимологічний словник балтійських і слов’янських мов (мається на увазі словник Р. Траутмана).

На думку Т. Лер-Сплавінського, давні відмінності в морфології, а особливо в лексиці, не підтверджують тези про первісну єдність балтійських і слов’янських мов. По-перше, ці відмінності свідчать, що індоєвропейські діалекти, якими говорили предки балтів і слов’ян за часів індоєвропейської мовної спільності, були близькими, проте досить істотно різнилися як граматичним ладом, так і складом лексики. Це аж ніяк не завадило формуванню спільних тенденцій їхнього розвитку, які діяли й після розпаду індоєвропейської мовної спільності та згодом зблизили обидві групи діалектів уже в добу їхньої спільності. По-друге, давні відмінності між балтійськими і слов’янськими мовами свідчать, що спільна балто-слов’янська епоха (doba wspólności językowej bałto-słowiańskiej) існувала в дуже далекому минулому. Після цієї епохи настав досить тривалий період самостійного й незалежного розвитку прабалтійських і праслов’янських діалектів, упродовж якого виникали різні тенденції формування граматичної будови й посилювалися лексичні розбіжності, частково успадковані ще від індоєвропейської мовної спільності. Тоді контакти між обома діалектними групами дуже послабшали, але остаточно не перервалися. Через певний час ці контакти знову пожвавилися, і їхнім відображенням стали запозичення балтійських мов зі слов’янських і слов’янських — із балтійських.

Ця концепція Т. Лер-Сплавінського¹⁰, викладена в книжці «Про походження слов’ян і їхню прабатьківщину» 1946 року, у наступні роки розвивалася в багатьох статтях¹¹, але її суть залишилася незмінною.

⁸ J. Safarewicz, op. cit., p. 80.

⁹ T. Lehr-Splawiński, op. cit., p. 23.

¹⁰ Jos kvintesencija žr. ВЯ, I, 1958, p. 37–41 ir „Сборник ответов на вопросы по языкознанию (К IV Международному съезду славистов)“, М., 1958, p. 152–157.

¹¹ Бібліографію праць Т. Лер-Сплавінського, опублікованих у 1946–1955 рр., див. у: V. Falkenhahn, ZfSl, 2, 1956, p. 49–88; відбитки його праць (зокрема й з питання найдавніших зв’язків балтійських і слов’янських мов) за 1951–1961 рр. та бібліографію див. у: «Studia linguistica in honorem Thaddaei Lehr-Splawiński», Warszawa, 1963, p. 7–8.

29

Варто згадати статтю Т. Лер-Славінського, у якій він намагається схарактеризувати ті індоєвропейські діалекти, від яких походять балтійські та слов’янські мови¹².

На думку Т. Лер-Славінського, індоєвропейські діалекти, з яких згодом сформувалися балтійські та слов’янські мови, за часів індоєвропейської мовної спільності не становили компактної єдності, а складалися з кількох близькоспоріднених говірок, що мали досить численні відмінності. Щоб схарактеризувати індоєвропейську діалектну основу балтійських і слов’янських мов, Т. Лер-Славінський наводить такі риси, які свідчать про неоднорідність цієї основи:

I. Явища, властиві балтійським мовам і невідомі слов’янським:

a) балтійські мови, як і всі індоєвропейські західні мови (за винятком германських), розрізняють індоєвропейські ō та ā, тоді як у слов’янських мовах, як і в індоіранських та германських, індоєвропейські довгі голосні збіглися (див. с. 61 і далі цієї праці);

b) індоєвропейське сполучення sr- збереглося незміненим у литовській мові (пор. лит. sraujà і давньоіндійське srá-vati), тоді як у латиській, прусській, слов’янських і всіх індоєвропейських західних мовах перетворилося на str- (пор. ст.-сл. struja¹³);

c) різне утворення числівника «перший», пор. лит. pìrmas, прус. pirmas, давньоангл. forma, давньосакс. formo (суфікс *-mo-) і ст.-сл. prъvъ (суфікс *-uo-, як в індоіранських, тохарських і, мабуть, іллірійській мовах);

d) різне утворення числівників «одинадцять» і «дванадцять», пор. другий компонент *-leig- (лит. vienúolika, dvýlika, гот. ainlif, twalif, давньоверхньонім. einlif, zwalif) і синтаксичне словосполучення старослов’янської мови (jedinъ na desęte, dъva na desęte);

e) прусська мова зберегла індоєвропейське медіальне закінчення 1-ї особи -mai (прус. asmai «єсмь», пор. гр. -μαι).

II. Явища, властиві слов’янським мовам і невідомі балтійським:

a) у слов’янській, як і в індо-іранській, праіндоєвропейське s після k, r, i, u перейшло в (ш>) ch, тоді як у литовській мові лише після r, k (пор. старослов. mъchъ, ucho і лит. músos, ausis; докладніше про це див. с. 81 і далі);

b) nomina agentis із суфіксом -telb (пор. хет. -talla-);

c) суфікс *-es-, як і в хетській, у назвах частин тіла (пор. старослов. ucho ušese, oko očese);

d) суфікс прикметникових абстрактів -ostb (пор. хет. -ašti)¹⁴;

e) творення віддієслівних прикметників із функцією дієприкметника за допомогою суфікса *-lo- (пор. старослов. bylъ і хет. dalugmūla від dalugnu- «подовжувати»)¹⁴;

f) уживання суфіксів *-no- || *-io для творення неперехідних і перехідних дієслів від того самого кореня, спільне з германськими мовами (пор. старослов. užasnąti: užasiti і гот. usgeisnan: usgaisjan);

g) флексія 1-ї особи перфекта -é (старослов. vedě=лат. vidē) і збереження медіального закінчення 3-ї особи -tъ < *-tor.

Ці давні відмінності між балтійськими та слов’янськими мовами свідчать, що під час розпаду праіндоєвропейської мовної спільноти балтійські й слов’янські діалекти різнилися багатьма граматичними особливостями. Оскільки території балтійських і слов’янських мов протягом багатьох століть безпосередньо межували, — ця обставина, безперечно, прискорювала процес нівелювання відмінностей і виникнення спільних рис, — то під час розпаду праіндоєвропейської мовної спільноти відмінностей, на думку Т. Лер-Славінського, могло бути значно більше, і вони могли бути значнішими.

¹² Т. Lehr-Splawiński, Podstawy indoeuropejskie wspólnoty językowej bałto-słowiańskiej, „Z polskich studiów slawistycznych“, Warszawa, 1958, p. 125—136.

¹³ У литовській мові є також приклади з str-, пор. лит. strañjas «швидкий (про воду)», strėbti, stragùs.

¹⁴ Ці два суфікси, здається, має й балтійська мова; пор. лит. bjaur-astis (: bjaurùs) і dęg-las (: dègti).

30

З теорії Т. Лер-Сплавінського випливає, що 1) балтійські та слов’янські мови він виводить із таких діалектів індоєвропейської мовної спільності, які не були тотожними, і що 2) балтійські та слов’янські діалекти зблизилися лише пізніше. Хоча на перший погляд теорія Т. Лер-Сплавінського й нагадує концепцію конвергенції Я. Ендзелина, по суті вони суттєво відрізняються: польський лінгвіст визнавав не лише мовну, а й етнічну спорідненість балтів і слов’ян.

Подібно вирішує питання про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов і Андре Ваян, який без вагань визнає період балто-слов’янської єдності (une période d’unité balto-slave)¹⁵. На його думку, велика кількість спільних рис балтійських і слов’янських мов, особливо таких разючих, як займенникові прикметники, виразно свідчить, що після розпаду індоєвропейської мовної спільності досить довго існував період балто-слов’янської мовної єдності. З одного боку, французький славіст визнає, що балтійські мови відрізняються від слов’янських не більше, ніж шведська від німецької; з іншого — він змушений констатувати, що слов’яни без зусиль відчувають спорідненість своїх мов, тоді як литовська мова для них цілком чужа.

Балтійських венетів (Vénèdes de la Baltique) А. Ваян схильний вважати балто-слов’янами, мова яких на початку нашої ери ще мало відрізнялася. На його думку, спільну балто-слов’янську мову слід уявляти як об’єднання говірок (un faisceau de parlers), центральні та периферійні говірки якого більшою чи меншою мірою різнилися між собою. Балто-слов’янське плем’я, далі стверджує французький славіст, було розділене на дві групи германськими племенами, що вторглися на початку нашої ери, особливо готами зі Скандинавії, які таким чином остаточно зруйнували єдність балто-слов’янських мов, уже розпалених на діалекти.

А. Ваян ставить завдання реконструювати балто-слов’янську мову. У такому разі дослідникам балтійських і слов’янських мов довелося б оперувати трьома реконструйованими мовними моделями — індоєвропейською, балто-слов’янською та прабалтійською або праслов’янською.

У статті «Балто-слов’янська мовна єдність»¹⁶ А. Ваян досить докладно проаналізував спільні та відмінні риси балтійських і слов’янських мов, особливо наголошуючи на тотожності тих фактів, у яких А. Меє вбачав відмінності між цими мовами (наприклад, у дієслові). Наприкінці статті А. Ваян ставить завдання знайти єдину основу для різних явищ і фактів балтійських та слов’янських мов¹⁷. Зі статті видно, що для багатьох явищ балтійських і слов’янських мов А. Ваян і справді намагається знайти таку спільну первісну основу. Деякі явища слов’янських мов, що сформувалися пізніше, справді, здається, можна інтерпретувати, спираючись на дані балтійських мов. Так, А. Ваян цілком слушно зазначає, що у флексії імперфекта слов’янських мов можна розпізнати основи, розширені суфіксами *-ėjā- та *-ājā- (пор. ст.-сл. vidēa- та iškaa-), які трапляються лише в балтійських мовах (пор. лит. mylėjo та ieškojo). Однак спільна первісна основа інших явищ, на яку вказує А. Ваян, викликає серйозні сумніви. Наприклад, А. Ваян вважає, що лит. neša є результатом злиття форм 3-ї особи однини *nešeti та 3-ї особи множини *nešanti. Навряд чи балтійські мови колись мали тематичні закінчення дієслів однини й множини

¹⁵ A. Vaillant, Grammaire comparée des langues slaves, I, Lyon—Paris, 1950, p. 13—15; Le problème de l’unité balto-slave, BSL, 51, 1955, p. XIII—XV.

¹⁶ A. Vaillant, L’unité linguistique balto-slave, „Filologija“, I, Zagreb, 1957, p. 23—35.

¹⁷ «Треба відновити первісну єдність там, де вона перестала бути очевидною», — A. Vaillant, op. cit., p. 34.

31

закінчення 3-ї особи *-ti та *-nti. Для доведення цього бракує даних. Само собою зрозуміло, що згадані форми 3-ї особи однини й множини А. В. Ваян реконструював, спираючись лише на відповідні факти слов’янських мов; пор. ст.-рус. несетъ і несуть.

1950 року, коли вийшла «Порівняльна граматика слов’янських мов» А. В. Ваяна, побачила світ і праця з історії балтійських мов — книжка Е. Френкеля «Балтійські мови»¹⁸. Автори обох книжок приділили значну увагу питанню про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов, але вирішували його цілком протилежно. А. В. Ваян — палкий прихильник теорії балто-слов’янської мовної єдності, тоді як Е. Френкель дотримується думки, що спільні риси балтійських і слов’янських мов та інновації виникли внаслідок багатовікового сусідства.

Відомий німецький балтист, автор етимологічного словника литовської мови¹⁹ Ернст Френкель (1881—1957) у книжці «Балтійські мови» докладно проаналізував спільні та відмінні явища балтійських і слов’янських мов у фонетиці, акцентології, морфології, синтаксисі та лексиці. Щодо багатьох розглянутих явищ він навів паралелі з інших індоєвропейських мов, показавши, що ці явища не є властивими лише балтійським і слов’янським мовам. Він також указав на значні структурні відмінності між балтійськими та слов’янськими мовами.

Е. Френкель визнає, що балтійські та слов’янські мови об’єднує багато ізоглос, які, на його думку, виникли тому, що 1) балтійські та слов’янські мови, перебуваючи далеко від центру активних контактів і обмінів індоєвропейських мов, зберегли давній вигляд і 2) вони були сусідами протягом багатьох століть²⁰. Крім того, у мовах цих груп нерідко спостерігаються паралельно виниклі зміни, які, однак, самі по собі не свідчать про тісніший зв’язок між балтійськими та слов’янськими мовами. Трапляються й значні відмінності, особливо у лексиці та синтаксисі. Іноді слов’янські мови мають менше архаїчних рис, ніж балтійські. Балтійські, слов’янські та германські мови утворюють мовний союз у розумінні Празької лінгвістичної школи²¹.

На книжку Е. Френкеля відгукнувся Я. Ендзелін²² (див. цю працю, с. 19), який дискутував з Е. Френкелем з окремих питань; дещо пізніше з’явилися великі статті Я. Отрембського та А. Зена. За розв’язанням питання про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов ці статті нагадували праці, опубліковані 1950 року: як і тоді, в одній із них доводилася балтійсько-слов’янська мовна єдність, а в другій вона заперечувалася.

У статті «Слов’янсько-балтійська мовна єдність» Ян Отрембський²³ переглянув свою попередню позицію щодо найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов. 1947 року він писав, що «балто-слов’янської прамови ніколи не було»²⁴, оскільки її визнанню перешкоджає різна доля індоєвропейського s після k, r, i, u в балтійських і слов’янських мовах. 1954 року Я. Отрембський уже вважає, що балтійські та слов’янські мови походять із діалектів однієї балто-слов’янської мовної групи. Цю групу слід вважати єдністю, що походить від однієї мови, яка, своєю чергою, відокремилася від індоєвропейської мовної групи²⁵. Словник балтійських і слов’янських мов, Я. Отрембського

¹⁸ Е. Френкель, Балтійські мови (їхні взаємини між собою та з індоєвропейськими спорідненими мовами як вступ до балтійського мовознавства), Гайдельберг, 1950.

¹⁹ E. Fraenkel, Litauisches etymologisches Wörterbuch, Heidelberg—Göttingen, 1955 tt.

²⁰ E. Fraenkel, op. cit., p. 75.

²¹ E. Fraenkel, op. cit., p. 75.

²² Я. М. Эндзелин, Древнейшие славяно-балтийские языковые связи, 1953, p. 67—82.

²³ Я. С. Отрембский, Славяно-балтийское языковое единство, ВЯ, 1954, 5, p. 27—42, 6, p. 28—46.

²⁴ J. Otrębski, „Slavia Occidentalis“, 18, 1947, p. 448.

²⁵ Я. С. Отрембский, ВЯ, 6, p. 43.

32

на думку, є таким подібним, що балти й слов’яни, розмовляючи своїми мовами, розуміли одне одного не лише в епоху єдності, а й тривалий час після її розпаду. У балтійських і слов’янських мовах Я. Отрембський усюди бачить наявність ідентичних явищ і перебіг подібних процесів: сигматичний аорист мають слов’янські мови — його, очевидно, мали й балтійські мови, де він пізніше злився з майбутнім часом; у слов’янських мовах дифтонги oi та ei перетворилися на ē та ī — подібний процес відбувався й у балтійських мовах, де дифтонги oi та ei перетворилися на ie тощо. Слабкою стороною аргументації Я. Отрембського є те, що явища різних хронологічних епох він вважає такими, що відбувалися одночасно: і злиття довгих голосних ō та ā, і рефлексація складових сонантів індоєвропейської мови, і монофтонгізація дифтонгів oi та ei, і асибіляція палатальних задньоязикових приголосних індоєвропейської мови, і перенесення наголосу за законом де Соссюра—Фортунатова (про деякі з них докладніше див. у другій частині цієї праці). Крім того, явища балтійських і слов’янських мов він аналізує, не зіставляючи їх із подібними явищами в інших індоєвропейських мовах. Так, перетворення сполуки tt на st не можна вважати явищем, властивим балтійським і слов’янським мовам, а отже, аргументом на користь балто-слов’янської мовної єдності, оскільки це явище відоме й іншим індоєвропейським мовам (іранській та грецькій). Оскільки сполука tt перетворилася на st досить пізно (вже після формування окремих індоєвропейських мовних груп), а отже, незалежно в іранській і грецькій мовах, то вона могла змінитися незалежно також у балтійських і слов’янських мовах.

Намагаючись показати повну тотожність флексії іменника в балтійських і слов’янських мовах, Я. Отрембський реконструює парадигму числівника «три» в балтійських і слов’янських мовах, однак не звертає уваги на те, що майже точно такі самі відмінкові закінчення мають інші індоєвропейські мови — германські, давньоіндійська тощо.

Прихильник теорії балто-слов’янської мовної єдності, А. Ваян не раз наголошував, що балто-слов’янську мову слід уявляти як таку, що складається з діалектів, тоді як, на думку Я. Отрембського, балтійські та слов’янські мови походять від однієї мови, яка відокремилася від індоєвропейської мовної групи й лише згодом розпалася на діалекти.

Проти теорії балто-слов’янської мовної єдності, яку відстоюють А. Ваян, Я. Отрембський та інші, категорично виступав Альфред Зен²⁸. Він вважає²⁹, що давні балти (Urb alten) жили на північ від Прип’ятських боліт (Pripet- oder Rokitno-Sümpfe). Із заходу, півночі та сходу племена давніх балтів оточували угро-фіни, а з південного заходу їхніми безпосередніми сусідами були давні германці (Urgermanen). Непрохідні Прип’ятські болота відділяли балтів від слов’ян, перешкоджали їхнім контактам і остаточно ізолювали балтів та їхню мову. А. Зен пише, що через непрохідність Прип’ятських боліт жодні безпосередні контакти балтів зі слов’янами були неможливі³⁰.

Поселення балтів на північ від Прип’яті, далі стверджує А. Зен, не були первісними. Пра-балти (Vorb alten) жили на захід або південний захід від Прип’ятських боліт, де їхніми сусідами були слов’яни, германці й, можливо, іллірійці. Тут вони утворили єдність державного типу (staatliche Einheit), але не іллірійсько-германсько-слов’янсько-балтійську прамову (Ursprache). Для формування самостійного балтійського мовного розвитку, інакше кажучи, їхньої мовної спільноти (Urbaltisch), мало змінитися оточення їхніх сусідів — праслов’ян

²⁶ W. Porzig, Die Gliederung des indogermanischen Sprachgebiets, Heidelberg, 1954, p. 76–78.

²⁷ Я. С. О тр ембский, ВЯ, 6, р. 28–29.

²⁸ A. Senn, On the Degree of Kinship between Slavic and Baltic, „The Slavonic and East European Review“, 20, 1941, p. 251–265; Die Beziehungen des Baltischen zum Slavischen und Germanischen, KZ, 71, 1954, p. 162–188.

²⁹ A. Senn, Die Beziehungen des Baltischen zum Slavischen und Germanischen, p. 162–188.

³⁰ A. Senn, op. cit., p. 164.

3. Baltų ir slavų kalbų ryšiai

33

і прагерманців (Vorslaven und Vorgermanen) — мов, а мова самих прабалтійців ще могла залишатися «праіндоєвропейською» («urindogermanisch»).

А. Зенас вважає, що балти зі слов’янами вступили в контакти лише після експансії слов’ян на північ: східні балти — зі східними слов’янами, а пруси — із західними слов’янами.

А. Зенас указує на такі спільні риси балтійських і слов’янських мов: a) зникнення постконсонантного į перед голосними переднього ряду, b) перехід nt-дієприкметників до io-основи, c) закінчення давального відмінка множини -mus, d) форми однини особових займенників 1-ї особи з *mur, e) родовий відмінок множини особових займенників 1-ї особи *nō(s)sōm³¹.

Усі спільні риси балтійських і слов’янських мов, на думку А. Зенаса, є або архаїзмами, успадкованими з індоєвропейської доби, або інноваціями, що виникли незалежно в кожній мовній групі.

Зі статті «Відношення балтійських мов до слов’янських і германських мов» начебто випливає, що А. Зенас дотримується теорії паралелізму. Однак у пізнішій статті «Відношення балтійських і слов’янських мов³²» А. Зенас заявляє, що не є прихильником теорії паралелізму А. Мейє і додає, що не вірить у паралельний розвиток двох сусідніх мов, представники яких понад тисячу років жили в тісному симбіозі. Численні відповідності й подібності балтійських і слов’янських мов, на думку А. Зенаса, відображають той факт, що в минулому росіяни й поляки мали політичний і культурний вплив на литовців і латишів.

На відміну від Й. Отрембського й А. Зенаса, Вальтер Порциг розглянув найдавніші відношення балтійських і слов’янських мов з цілком іншого методологічного погляду. У книзі «Розпад індоєвропейського мовного ареалу»³³ висновки автора щодо найдавніших відношень балтійських і слов’янських мов надзвичайно важливі не лише тому, що порівняння взаємних відношень цих мов із відношеннями між іншими групами індоєвропейських мов (наприклад, індоіранською або кельто-італійською) дає змогу краще зрозуміти, у чому полягають найдавніші взаємні відношення балтійських і слов’янських мов і яка теорія найкраще пояснює їхнє походження. Ці висновки особливо важливі також тому, що для характеристики найдавніших відношень балтійських і слов’янських мов В. Порциг застосовує зовсім інший метод. Він пише: «Наші знання дають змогу зробити висновок, що обидві мовні групи весь час були сусідами. Унаслідок цього виникла низка інновацій, властивих лише їм, майже всі вони стосуються лексики та словотвору. Здається, балтійські й слов’янські мови не мають фонетичних і флексійних інновацій. Можливо, сусідніми були вже й ті діалектні ареали, від яких балтійські й слов’янські мови успадкували значну частину своїх систем. Прямих даних для цього мало. Рефлексація складових сонантів у балтійських і слов’янських мовах, яка відбулася вже в окремих мовах, однакова, проте сама собою не має жодної доказової сили. Наше припущення про сусідство первісних ареалів було б підтверджене або спростоване, якби обидві мовні групи мали однакове або часто різне співвідношення з іншими мовами»³⁴.

Із цитати видно, що для характеристики відношень між первісними ареалами балтійських і слов’янських діалектів, інакше кажучи, найдавніших відношень балтійських і слов’янських мов, В. Порциг відмовляється від традиційного аргументу, що спирається на спільні риси й відмінності балтійських і слов’янських мов: ці мови

³¹ A. Senn, op. cit., p. 185.

³² A. Senn, The Relationships of Baltic and Slavic, „Ancient Indo-European Dialects“, Berkeley and Los Angeles, 1966, p. 139–151.

³³ W. Porzig, Die Gliederung des indogermanischen Sprachgebiets, Heidelberg, 1954.

³⁴ W. Porzig, op. cit., p. 140.

34

Інновації, на його думку, виникли внаслідок тривалого сусідства балтійських і слов’янських мов. Тому В. Порциг, прагнучи краще охарактеризувати найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов, порівнює їх із взаєминами інших індоєвропейських мовних груп. Розглянувши взаємини балтійських і слов’янських мов, з одного боку, та індоіранських мов — з іншого, і встановивши, що ареал цих мов оточують двадцять одна ізоглоса, В. Порциг дійшов такого висновку: співвідношення індоіранських і балтійських мов майже таке саме, як співвідношення індоіранських і слов’янських мов; отже, у першій половині II тисячоліття до н. е. зв’язки між балтійськими та слов’янськими мовами мали бути тісними³⁵.

Погляд Антанаса Саліса також близький до погляду В. Порцига. А. Саліс пише: «Очевидна й загальновизнана подібність обох мовних груп легко пояснюється тим, що вони походять від двох сусідніх індоєвропейських діалектів, які контактували ще на стадії розпаду останньої індоєвропейської мовної єдності. Міграція прабалтійців (pre-Balts) на північ приблизно близько 2000 року до н. е. припинила контакти з праслов’янами (pre-Slavs), і з цієї причини обидві мовні групи почали розвиватися самостійно. Унаслідок слов’янської експансії нові контакти зав’язалися близько VI століття н. е. на півночі й дещо раніше — на півдні»³⁶.

Про дуже тісні зв’язки балтійських і слов’янських мов пише Манус Лойман. У своїй статті «Балтійські та слов’янські мови»³⁷ він насамперед зазначив, що теорія балтійсько-слов’янської мовної єдності (die baltoslavische Theorie) стала жертвою принципової суперечки: предметом спору є принципи, на підставі яких слід інтерпретувати спільні риси балтійських і слов’янських мов. Далі автор, перелічивши кілька спільних рис балтійських і слов’янських мов, присвятив більшу частину статті розгляду взаємин між дієслівними системами цих мов. М. Лойман стверджує, що балтійський прете́рит на -ā, -ē по суті подібний до слов’янського тематичного та сигматичного аориста. Наведені спільні риси дієслова, на його думку, — це без винятку давні новоутворення, що засвідчують тісний зв’язок між балтійськими та слов’янськими мовами.

Спираючись на ці новоутворення, М. Лойман вважає, що після розпаду індоєвропейської мовної спільності балтійські та слов’янські мови поєднувала значна група ізоглос, яка відокремлювала ці дві мовні групи від інших мов. Тому, на його думку, первісний спільний балтійсько-слов’янський етап, що був того самого типу, що й індоіранський, є єдиним належним поясненням цієї групи ізоглос³⁸.

Твердження про балтійсько-слов’янську мовну єдність М. Лойман обґрунтовував спільними рисами дієслівних систем, а Є. Курилович — переважно просодичними взаєминами.

Єжи Курилович вважає основними аргументами на користь теорії балтійсько-слов’янської мовної єдності такі явища³⁹: а) заміну апофонічного «повного ступеня: нульового ступеня»; б) два типи протиставлень eR: iR, eR: uR (де R позначає сонант

³⁵ W. Porzig, op. cit., p. 169.

³⁶ A. Salys, Baltic Languages, „Encyclopaedia Britannica“, 3, 1964, p. 53.

³⁷ M. Leumann, Baltisch und Slavisch, „Corolla linguistica, Festschrift F. Sommer“, Wiesbaden, 1955, p. 154–162.

³⁸ M. Leumann, op. cit., p. 162.

³⁹ Є. Курилович, Балто-слов’янська мовна єдність, «Словник слов’янських старожитностей (пробний випуск)», Варшава, 1934, с. 4–7; Аблаут в індоєвропейській мові, Вроцлав, 1956, с. 209–243, 286–308; Наголошування індоєвропейських мов, Вроцлав–Краків, 2-ге вид., 1958, с. 162–356; Про балто-слов’янську мовну єдність, BPTJ, 16, 1957, с. 71–113; Про балто-слов’янську мовну єдність, ВСЯ, 3, 1958, с. 15–49.

3*

35

появу l, r, m, n); c) кількісні зміни (появу нових довгих голосних); d) зміни наголосу та інтонацій.

Особливо важливою інновацією Я. Курилович вважає інтонації балтійських і слов’янських мов, які він називає істотною, найхарактернішою рисою цих мов⁴⁰. На його думку, система інтонацій грецької мови та система інтонацій балтійських і слов’янських мов сформувалися незалежно одна від одної, а тому їх не можна вважати успадкованими від праіндоєвропейської мовної спільноти. Курилович вважає, що інтонації кінцевих складів у грецькій мові виникли вже в історичні часи, тоді як акут у балтійських і слов’янських мовах є наслідком переміщення наголосу на довгий склад.

Керуючись просодичними принципами, Я. Курилович так періодизує історію балтійських і слов’янських мов:

1) балто-слов’янська епоха (від виникнення інтонацій);

2) епоха литовської мови (від дії закону де Соссюра);

3) спільнослов’янська епоха (від послаблення єрів і виникнення неоакута)⁴¹.

Як і М. Лойман або Я. Курилович, теорії балто-слов’янської мовної єдності послідовно дотримується також П е т е р і с А р у м а. На обґрунтування цієї теорії він намагається навести нові факти. У статті, присвяченій аналізу дериватів з елементом b(h)⁴², П. Арума із жалем констатував, що словотвірні зв’язки балтійських і слов’янських мов досліджено дуже мало, а суфікси зазвичай схильні твердішати й тому створюють сприятливий ґрунт для виникнення мовних відмінностей. Утім, на його думку, у деривації балтійських і слов’янських мов «дивовижні збіги трапляються на кожному кроці»⁴³. Подовження коротких голосних, особливо i та u, і часте вживання довгих голосних ū та ī, як і система інтонацій, П. Арума вважає дуже важливими фактами для розв’язання питання про балто-слов’янську мовну єдність⁴⁴.

У першому томі «Праслов’янської граматики», виданому 1964 року⁴⁵, П. Арума стверджує, що балтійські та слов’янські мови походять із досить єдиного ареалу праіндоєвропейської мовної спільноти, оскільки порівняно з іншими індоєвропейськими мовами ці мови мають дуже багато спільних ізоглос. Після розпаду індоєвропейської мовної спільноти балтійські та слов’янські мови утворили єдність (sprachliche Einheit), яка, можливо, розпалася на два основні діалекти. На думку П. Аруми, колись балтійські та слов’янські мови могли бути такими близькими, як індоіранські мови. Цю тезу, мовляв, важко обґрунтувати тому, що писемні пам’ятки балтійських і слов’янських мов з’явилися дуже пізно — через півтора-два тисячоліття після появи пам’яток індоіранських мов. Численні пізніші дослідження (П. Арума має на увазі праці, опубліковані після дискусії 1908–1912 років) демонструють теорію балто-слов’янської єдності як доведений факт⁴⁶. Далі П. Арума зазначає, що немає жодних даних, на підставі яких можна було б визначити час балто-слов’янської єдності. Проте він схиляється до думки, що в IV ст. до н. е. балто-слов’янська єдність (за словами П. Аруми, мова) вже розпалася.

⁴⁰ J. Kuryłowicz, L’accentuation des langues indo-européennes, p. 163.

⁴¹ J. Kuryłowicz, op. cit., p. 163.

⁴² P. Arumaa, Die Verwandtschaftsverhältnisse zwischen Baltisch und Slavisch, ZfsIPh, 24, 1955, p. 9–28.

⁴³ P. Arumaa, op. cit., p. 28.

⁴⁴ P. Arumaa, De l’unité balto-slave, „Scando-Slavica“, 9, 1963, p. 86.

⁴⁵ P. Arumaa, Urslavische Grammatik (Einführung in das vergleichende Studium der slavischen Sprachen), I. Band (Einleitung·Lautlehre), Heidelberg, 1964.

⁴⁶ P. Arumaa, op. cit., p. 19–20.

36

Освалдас Семереніс також вважає, що в давнину існував період спільної балто-слов’янської мови (a period of common language). У своїй великій статті «Проблема балто-слов’янської єдності — критичний огляд»⁴⁷, розглянувши численні спільні риси балтійських і слов’янських мов та встановивши архаїчність деяких із них (наприклад, суфікса пасивних дієприкметників теперішнього часу *-mo-, пор. лит. neša-mas, ст. сл. neso-mъ і хет. ašima-, «люблений»), він дійшов висновку, що інноваціями балтійських і слов’янських мов слід вважати такі спільні риси: 1) палаталізацію; 2) появу голосного i і (після задньоязикових приголосних) u перед індоєвропейськими l, m, n, r; 3) перехід індоєвропейського приголосного s після k, r, i та u у š; 4) інновації наголосу; 5) займенникові прикметники; 6) відмінювання дієприкметників на jo; 7) закінчення *-ā(t) родового відмінка однини іменників o-основ; 8) нові суфікси ступенів порівняння прикметників; 9) корінь *men- (*mun-) займенника першої особи однини та родовий відмінок множини *nōsōm; 10) займенники *tos/*tā замість індоєвропейських *so/*sā; 11) парадигму теперішнього часу *dōmi, *dōsi, *dōst-, *dōdṇ-; 12) основи минулого часу -ē і -ā; 13) дієслова з лит. -āuju = і ст. сл. -uja; 14) спільну лексику⁴⁸.

Ці найважливіші інновації балтійських і слов’янських мов, на думку О. Семереня, не можна пояснити випадковістю чи паралельним розвитком. Отже, вони свідчать, що між балтами й слов’янами був спільний період мовного та суспільного життя⁴⁹.

Однак слід додати, що деякі з названих О. Семеренем спільних рис балтійських і слов’янських мов, очевидно, не можна вважати інноваціями. Так, відмінювання дієприкметників на jo є в готській мові; індоєвропейське s після k, r, i, u перейшло у š також в індоіранських мовах, і до того ж є підстави вважати, що цей процес відбувався незалежно в кожній мовній групі (див. цю працю, с. 81 і далі); індоєвропейський займенник *so/*sā замінили й західногерманські мови (пор. давньосакс. thē, thia та давньоверхньонім. der, diu); основи минулого часу з -ē і -ā є також в італійських мовах (пор. лат. dice-bam, amā-bam)⁵⁰.

Палаталізація приголосних, очевидно, не є дуже давнім явищем, що сягало прабалтійського періоду. Опозиція, наприклад, p – pʹ (пор. taupau – taupʹau), найімовірніше, утворилася внаслідок зникнення j уже на литовському мовному ґрунті, оскільки в латиській мові її фонетична реалізація була іншою — лат. p – pl і p – pj. Твердження, що палаталізація приголосних є недавнім явищем, підтверджує й відмінний розвиток балтійського сполучення sj, пор. лит. siūti, лат. šūt і прус. schuwikis (= лит. siuvikis). Отже, можна припустити, що в період балтійської мовної спільності існували непалаталізовані сполучення приголосних із j.

Інші спільні риси цих мов, названі О. Семеренем, також не свідчать про балто-слов’янську мовну єдність. Поява займенникового кореня *mun- надто неясна⁵¹, щоб вважати її інновацією балтійських і слов’янських мов, яка виникла в період балто-слов’янської мовної єдності-

⁴⁷ O. Szemerényi, The Problem of Balto-Slav Unity—A Critical Survey, „Kratylos“, 2, 1957, p. 97—123. Його стаття «Sur l’unité linguistique balto-slave», опублікована 1948 року (Études slaves et roumaines, I, 1948), залишилася недоступною авторові цієї праці.

⁴⁸ Докладнішу характеристику деяких із цих спільних рис див. у другій частині праці.

⁴⁹ O. Szemerényi, op. cit., p. 120.

⁵⁰ Основи минулого часу з -ē і -ā можуть бути архаїзмами, див. A. Vaillant, L’origine des présents thématiques en -e/o-, BSL, 38, 1937, p. 96.

⁵¹ Займенник munie міг фонетично виникнути в жмудському діалекті, оскільки тут a (балтійське o) між m і n переходить в u; пор. жмуд. nūmas, kāmunos, kamunė замість літ. namas, kamanos, kamanė, — K. Būga, RR, II, p. 282; P. Jonikas, Pagramančio tarmė, Kaunas, 1939, p. 59; J. Aleksandravičius, Kretingos tarmės įvardis, „Kalbotyra“, 10, 1964, p. 121; Z. Zinkevičius, Lietuvių dialektologija, Vilnius, 1966, p. 299.

37

Упродовж цього періоду. o-основна флексія родового відмінка однини іменників -ā свідчить про тісні зв’язки лише між східнобалтійськими та слов’янськими мовами, оскільки прусська мова тут, як видається, зберегла давнє закінчення -as (пор. хат. antuhšāš «людини»). На думку А. Ваяна⁵², яку поділяє О. Семереніс, прусське закінчення -as постало з давнього *-ā (лит. -o, лат. -a), до якого -s додано за аналогією з називним відмінком, — надмірно гіпотетичне припущення, тож навряд чи на нього можна покладатися.

Аргументації О. Семереня, як і інших прихильників теорії балто-слов’янської мовної єдності, властиве прагнення в кожному факті чи явищі цих мов, хай навіть різному, шукати тотожність. Так, слов’янський суфікс *-dlo-, який мають nomina instrumenti, О. Семереніс виводить із *-tlo (а не з іє. *-dhlo-, як це роблять усі дослідники), найімовірніше тому, що він є і в балтійських мовах (лит. -kla-s). Проте у слов’янських мовах приголосний t адже не перейшов у d.

Прихильником теорії балто-слов’янської мовної єдності є також болгарський мовознавець Владімір Георгієв.

В. Георгієв⁵³ порушив питання про критерій, за яким можна було б визначити ступінь близькості мовних груп. Він зазначає, що таким критерієм могла б бути індо-іранська мовна єдність, існування якої не викликає сумнівів і про яку дають змогу судити дані найдавніших писемних пам’яток цих мов. На думку В. Георгієва, без пам’яток давніх індо-іранських мов (найдавніші фрагменти «Ріґведи» датуються кінцем II тисячоліття до н. е., а «Авеста» — не пізніше VIII ст. до н. е.) навряд чи вдалося б встановити близьку спорідненість цих двох мовних груп і таким чином дійти висновку про колись існуючу індо-іранську мовну єдність, оскільки сучасні індійські та іранські мови сильно змінилися. Далі він стверджує, що писемні пам’ятки слов’янських мов почали з’являтися лише з IX—X ст., а литовської — лише з середини XVI ст.; отже, дані слов’янських мов зафіксовані майже на 2000 років, а литовської — на 2500 років пізніше, ніж індо-іранські. Однак близькість балтійських і слов’янських мов, мовляв, очевидна, тоді як таку близькість між індійськими та іранськими мовами X—XV століть помітити значно важче. Тому В. Георгієв переконаний, що «балтійські та слов’янські мови колись становили єдність, яка тривала довгий час і розпалася, ймовірно, пізніше, ніж індо-іранська єдність»⁵⁴.

Вважаючи, що близькість морфології балтійських і слов’янських мов сягає такого ступеня, що праслов’янська морфологія майже тотожна литовській, В. Георгієв вважає цю морфологічну близькість найважливішим аргументом на користь балто-слов’янської мовної єдності: однакові словозмінні морфеми (іменникова та дієслівна флексія) не можуть запозичуватися (саме: запозичуватися!) або виникати внаслідок зближення мов — вони мали бути успадковані від мовної єдності, що існувала колись⁵⁵.

В. Георгієв визначає такі етапи розвитку балтійських і слов’янських мов: період балто-слов’янської мовної єдності — III тисячоліття до н. е.; перехідний період — кінець III тисячоліття до н. е. і початок II тисячоліття до н. е.;

⁵² A. Vaillant, BSL, 44, 1948, p. 129.

⁵³ В. Георгиев, Към въпроса за балто-славянската езикова общност, „Български език“, 8, 1958, р. 105—110; Балто-славянский, германский и индо-иранский, СФ, 1, 1958, р. 7—26; Исследования по сравнительно-историческому языкознанию, М., 1958, р. 218—238.

⁵⁴ В. Георгієв, Балто-славянский, германский и индо-иранский, с. 10.

⁵⁵ В. Георгієв, op. cit., с. 11.

38

праслов’янський період — II і I тисячоліття до н. е.⁵⁶

Як бачимо, В. Георгієв відносить балто-слов’янську мовну єдність до дуже давніх часів, до III тисячоліття до н. е. (на його думку, індоєвропейська мовна спільність існувала до IV тисячоліття до н. е.). З цієї нагоди варто пригадати, як датують балто-слов’янську мовну єдність інші прихильники теорії єдності.

А. Ваян вважає⁵⁷, що балто-слов’янська мовна єдність розпалася близько початку нашої ери, коли вторглися германські племена й відокремили балтів від слов’ян. Подібної думки дотримується і Є. Отрембський⁵⁸. П. Арума припускає⁵⁹, що в IV ст. до н. е. балто-слов’янська єдність уже розпалася. Т. Лер-Сплавінський⁶⁰ датує розпад балто-слов’янської мовної єдності, яку він називає балто-слов’янською мовною спільністю, 1500—1300 рр. до н. е.

Теорія балто-слов’янської мовної єдності в післявоєнний період зазнала чималої критики.

Anglų slavistas Viljamas Metjusas (? — 1958), straipsnyje „Baltų ir slavų kalbų tarpusavio santykiai“⁶¹ trumpai apžvelgęs ir kritiškai įvertinęs baltų ir slavų kalbų seniausiųjų santykių tyrinėjimo istoriją, konstatavo, kad šių kalbų bendrybių pilniausio inventoriaus sudarymas dar nepadeda spręsti jų seniausiųjų santykių problemos: bendrybės, kaip kalbos faktai, yra izoliuotos ir todėl argumentais negali būti laikomos, nes kalba yra ne izoliuotų duomenų inventorius, bet sistema, kurioje tie duomenys yra susiję ir vienas nuo kito priklauso. V. Metjusas mano, kad baltų ir slavų kalbų seniausiųjų santykių klausimas turi būti tyrinėjamas kita kryptimi: abi kalbų grupes reikėtų ištirti kaip sistemas. Detalūs sinchroniniai, pavyzdžiui, lietuvių ir rusų kalbų struktūrų aprašai esą būtini teisingam tyrinėjimui ir, galimas daiktas, seniausiųjų santykių problemos sprendimui. Jie leistų tyrinėtojui sulyginti visas abiejų sistemų detales, ir tuo būdu būtų galima prieiti labiau pagrįstų išvadų.

Дослідники проблем найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов, будуючи свої теорії, зазвичай спираються на реконструйовані факти, проте кожному відомо, що ці реконструкції в усіх випадках ґрунтуються на порівнянні даних мов, зафіксованих не в один і той самий час. Так, пам’ятки писемності давньоіндійської мови на багато століть давніші за пам’ятки слов’янських мов, а останні приблизно на пів тисячоліття давніші за пам’ятки литовської мови. Крім того, при порівнянні з давніми мовами зазвичай цитують не форми зі старих писемних пам’яток, а форми сучасної литовської мови. Порівнявши давньоіндійську мову з гінді, бачимо, наскільки сильно змінилися індійські мови. Подібних змін могли зазнати й балтійські та слов’янські мови, однак про ці зміни ми нічого не знаємо. Реконструйовані доісторичні форми нереальні, оскільки немає жодних доказів того, що вони колись існували.

В. Меттьюз зазначає, що в теорії балто-слов’янської мовної єдності суб’єктивізм посідає важливе місце. Цю теорію він рішуче відкидає як антиісторичну: оскільки балти

⁵⁶ Б. Георгиев, op. cit., p. 14.

⁵⁷ A. Vaillant, Порівняльна граматика слов’янських мов, I, p. 13—14.

⁵⁸ J. Otrębski, Rozwój wzajemnych stosunków między grupą językową bałtycką a słowiańską, „Z polskich studiów slawistycznych“, Warszawa, 1958, p. 146.

⁵⁹ P. Arumaa, Urslavische Grammatik, I, p. 19.

⁶⁰ T. Lehr-Spławiński, Wspólnota językowa bałto-słowiańska a problem etnogenezy słowian, „Slavia Antiqua“, 4, 1954, p. 21.

⁶¹ W. K. Matthews, The Interrelations of Baltic and Slavonic, „The Slavonic and East European Review“, 35, 1957, p. 409—427; В. К. Мэтьюс, О взаимоотношении славянских и балтийских языков, СФ, I, 1958, p. 27—44.

39

і проблема найдавніших зв’язків балтійських і слов’янських мов є діахронічною, тому сформулювати її можна як проблему історичної діалектології, водночас «нейтралізуючи» і її синхронічний аспект.

Теорію балтійсько-слов’янської мовної єдності відкидає також чеський лінгвіст Адольф Ергарт.

Він вважає⁶², що подібність морфологічних систем балтійських і слов’янських мов зумовлена консервативним характером обох мовних груп. А. Ергарт зазначав, що спільних рис (Übereinstimmungen) цих мов достатньо лише для того, щоб довести сусідство індоєвропейських діалектів, з яких згодом постали балтійські та слов’янські мови. На його думку, після розпаду індоєвропейської мовної спільності балтійські та слов’янські мови могли розвиватися самостійно.

Однак, зазначає А. Ергарт, ми не маємо жодного факту, яким могли б остаточно спростувати теорію балтійсько-слов’янської мовної єдності.

Далі А. Ергарт стисло охарактеризував відмінності та спільні риси балтійських і слов’янських мов. Він навів чотирнадцять відмінностей і двадцять п’ять спільних рис.

А. Ергарт перелічив такі спільні риси балтійських і слов’янських мов: перетворення індоєвропейських ḱ, gʰ на š, ž (у слов’янських мовах s, z), як в індоіранських, вірменських та інших індоєвропейських діалектах; втрата дзвінких придихових приголосних, як і в інших індоєвропейських діалектах; злиття індоєвропейських a та o, як і в інших індоєвропейських мовах; перетворення індоєвропейського eu на jau; зміна індоєвропейського s на š у певних позиціях, як в індоіранських мовах; перетворення індоєвропейського R на iR та uR (ця спільна риса не має доказової сили, оскільки це не типовий фонетичний процес); закінчення родового відмінка однини іменників o-основ (тут А. Ергарт схильний визнавати вплив слов’янських мов на балтійські); закінчення орудного відмінка однини іменників ā-основ (лит. -a < *-ān, старослов. -ą, -oją; давньоіндійське -ā, -ayā без m); перехід приголосних основ до i-основ, як і в латинській мові; займенникові прикметники (індоєвропейський корінь займенника; пор. дані іранських і германських мов); суфікс дієприкметників теперішнього часу *-jo-, як і в західногерманських мовах; займенник *mun- (пор. хетське ammu); утворення давального відмінка однини займенників першої особи на основі форми родового відмінка однини (А. Ергарт зазначає, що це паралельне явище); родовий відмінок множини займенників *nōssom, *vōssom; функціонування займенникового кореня *i/j-o- як особового займенника, як у латинській і германських мовах; називні відмінки вказівних займенників *tos, *tā (замість індоєвропейських *sos, *sā); давальні (і місцеві) відмінки займенників із закінченням m (пор. лит. tāmui, tamē), як у західногерманських мовах; числівник «дев’ять» (східнобалтійське d- могло виникнути під впливом слов’янських мов); числівники лит. ašmas, старослов. osmь; творення дистрибутивних числівників (пор. лит. penkeri, старослов. petorъ); словотворення, пор. балтійсько-слов’янські суфікси -ējas: -ējė; -ovas: -avъ; -lis, -lys: -lb; -uolis: alb; -ininkas: -bnikъ; -ytis: -ištъ; -tukas: -tъkъ; -tojas: -tajь; -yba: -ьba; творення претерита за допомогою суфіксів *-ē, *-ā, як у латинській мові; суфікс інфінітива *-ti (А. Ергарт порівнює його з ведійським -tāye) і суфікс пасивних дієприкметників теперішнього часу *-mo-, як у вірменській, лувійській (і, слід додати, хетській) мовах.

Як видно, до спільних рис балтійських і слов’янських мов А. Ергарт зарахував не лише інновації балтійських і слов’янських мов (перетворення індоєвропейського eu на jau; перехід індоєвропейського R у iR та uR; закінчення родового відмінка однини іменників o-основ; іменників ā-основ

⁶² A. Erhart, Zum Problem der baltisch-slavischen Spracheinheit, „Sborník prací filosofické fakulty Brněnské University“, Ročník VII, Rady jazykovědné (A), Č. 6, 1958, p. 123–130.

40

закінчення орудного відмінка однини; займенник *mun-; словотвірні морфеми тощо), а й ті спільні явища, що трапляються також в інших індоєвропейських мовах.

А. Ерхарт указав на такі відмінності між балтійськими та слов’янськими мовами:

1. Перша палаталізація в слов’янських мовах є досить давньою, і цілком можливо, що вона пов’язана з індоіранською палаталізацією. Це було б вагомим аргументом проти теорії балто-слов’янської мовної єдності.

2. Різна доля індоєвропейських ō та ā (докладніше див. с. 61 і далі цієї праці).

3. Відмінювання прикметників у балтійських мовах, як і в германських, відрізняється від відмінювання іменників (закінчення займенникового давального відмінка однини тощо).

4. Суфікс вищого ступеня порівняння прикметників -esnis нагадує відповідний германський суфікс (пор. гот. -izan).

5. Словотвір. Nomina agentis у слов’янських мовах утворюються за допомогою суфікса -telb, якого немає в литовській мові. Відповідники литовських суфіксів -ėjas, -tojas у слов’янських мовах трапляються досить рідко. У литовських зменшувальних суфіксах переважає чужий слов’янським мовам елемент -l-, тоді як дуже поширений у слов’янських мовах зменшувальний елемент -k- у литовській мові вживається рідко. Суфіксом балтійських nomina instrumenti був *-tlo-, а слов’янських — *-dhlo. У литовській мові є дуже продуктивний прикметниковий суфікс -ingas, якого немає у слов’янських мовах.

6. Заміна первісних невідмінюваних числівників «п’ять» — «дев’ять»: у балтійських мовах до них було додано елемент jo, що надає прикметникового характеру, а в слов’янських числівники-абстракти утворюються за допомогою суфікса *-ti-.

7. Спосіб утворення литовських числівників «одинадцять» — «дев’ятнадцять» має паралелі лише в германських мовах.

8. Деякі типи творення форм теперішнього часу (носовий інфікс, основа sta) зовсім не мають аналогій у слов’янських мовах. Широко поширені у слов’янських мовах дієслова *ne/no майже не трапляються в балтійських мовах. Інтранзитивні дієслова балтійських мов мають суфікс -i-, а слов’янських — -i- (<ei?).

9. У балтійських мовах немає жодних слідів сигматичного аориста.

10. Перша особа однини в балтійських мовах зберегла індоєвропейську флексію *-ō. Походження слов’янського закінчення -ą незрозуміле.

11. Третя особа множини в балтійських мовах не має закінчення.

12. У балтійських мовах немає дієприкметників із суфіксами -l- та -n-.

13. Категорія виду дієслова в балтійських мовах збереглася гірше.

14. Лексика.

Деякі відмінності між балтійськими та слов’янськими мовами, зазначені А. Ергартом, можуть бути дуже давніми, наприклад, розбіжність у числівниках, сигматичний аорист, третя особа множини. Ці відмінності стосуються кардинальних частин системи балтійських і слов’янських мов, свідчачи, що в минулому балтійські та слов’янські мови не були тотожними. Інші відмінності (перша палаталізація слов’янських мов, різна доля праіндоєвропейських голосних ō та ā, дієслова на *-ā-, флексія першої особи однини тощо), ймовірно, виникли пізніше. Отже, вони не відображають відносин між балтійськими та слов’янськими мовами після розпаду праіндоєвропейської мовної спільноти. Таким чином, А. Ергарт указав на значні й давні відмінності між балтійськими та слов’янськими мовами.

41

Один із найпослідовніших захисників теорії конвергенції Самуїл Бернштейн також поставив питання, чому не можна визнати теорію балто-слов’янської мовної єдності⁶⁴. На його думку:

1. Багато найдавніших процесів у балтійських і слов’янських мовах відбувалися по-різному (наприклад, праіндоєвропейські o та a у балтійських мовах перейшли в a, у слов’янських — в o; балтійські мови зберегли відмінність праіндоєвропейських ē та ā, а слов’янські її втратили; докладніше про це див. у цій праці, с. 52 і далі).

2. Багато найважливіших процесів праслов’янської мови, що відбувалися в її ранній період, були зовсім або частково невідомі балтійським мовам (наприклад, праіндоєвропейське s у слов’янських мовах перейшло в ch після k, r, i, u, а в литовській — у š після k, r; докладніше про це див. у цій праці, с. 81 і далі).

3. Теорія балто-слов’янської єдності заперечує давню дихотомію балтійської прамови.

4. Прихильники теорії балто-слов’янської єдності не можуть реконструювати балто-слов’янську прамову; це, мовляв, очевидний доказ необґрунтованості цієї теорії.

5. Теорію балто-слов’янської єдності не підтверджують археологічні дані. Археологи, наприклад, Є. Костшевський, не знаходять культури, яку можна було б вважати відповідником балто-слов’янської мовної єдності.

Спираючись на це, С. Бернштейн вважає, що ніколи не існувало ані балто-слов’янської мовної єдності (прамови), ані балто-слов’янської праспільноти.

Далі С. Бернштейн зазначив, що загальновизнаним фактом є близькість балтійських і слов’янських мов та наявність у них чималої кількості спільних рис. І дослідники сперечаються не через це. Зазвичай дискусія точиться щодо характеру й походження спільних рис балтійських і слов’янських мов. С. Бернштейн вважає, що балтійські та слов’янські мови такі близькі не через походження від праіндоєвропейської мовної спільноти, а завдяки тривалим контактам між ними, які почалися не відразу після розпаду праіндоєвропейської мовної спільноти й завершилися задовго до нашої ери. Інакше кажучи, близькість балтійських і слов’янських мов, їхні спільні риси виникли внаслідок балтійсько-слов’янської спільності (сообщность, Verkehrsgemeinschaft)⁶⁵. Припущення про тривалі контакти достатньо, щоб пояснити походження спільних рис балтійських і слов’янських мов.

Борис Горнунг також не визнає балто-слов’янської мовної єдності та її дихотомічного розпаду. На його думку, під час розпаду праіндоєвропейської мовної спільноти інтеграція різних діалектних типів (посилення контактів, взаємодія та злиття діалектів) не лише постійно супроводжувала процеси диференціації (розпад мовної єдності), а й часто переважала, тому сама диференціація іноді була наслідком інтеграційних процесів⁶⁶.

На думку Б. Горнунга, «північно-західна» зона праіндоєвропейської мовної спільноти наприкінці III та на початку II тисячоліття до н. е. розпалася на «західну» (протокельтсько-іллірійсько-італійсько-германську) та «північно-східну» (протобалто-слов’янсько-тохарську) зони. Коли прототохарці переселилися за Волгу, решту «північно-східної» зони праіндоєвропейської мовної спільноти слід вважати тим спільним джерелом, з діалектного розмаїття якого сформувалися протобалтійська та праслов’янська мовні спільноти.

⁶⁴ С. Б. Бернштейн. Нарис порівняльної граматики слов’янських мов (проспект), КСИСл, 18, 1956, р. 3—26; Балто-слов’янська мовна спільнота, СФ, I, 1958, р. 45—68; Нарис порівняльної граматики слов’янських мов, М., 1961, р. 27—37; також див. ВЯ, I, 1958, р. 48—49; „Збірник відповідей на запитання з мовознавства (до IV Міжнародного з’їзду славістів)“, М., 1958, р. 167—169.

⁶⁵ С. Б. Бернштейн, Балто-слов’янська мовна спільнота, р. 45.

⁶⁶ Б. В. Горнунг, До дискусії про балто-слов’янську мовну та етнічну єдність, ВЯ, 4, 1958, р. 55—62; З передісторії формування загальнослов’янської мовної єдності, М., 1963.

42

Найбільш сумнівним моментом теорії Б. Горнунга є твердження, що протопрусські діалекти здавна належали не до протобалтської, а до протослов’янської мовної спільноти. Балтійський характер прусської мови безсумнівний. Не схоже, щоб кілька тисячоліть тому цей балтійський характер був менш виразним, ніж тепер. Пруссько-слов’янських ізоглос⁶⁷ явно недостатньо для такого висновку.

Близько другої чверті II тисячоліття до н. е. протослов’янські діалекти, серед яких, як уже згадувалося, були протопрусські діалекти, і протобалтські діалекти почали зближуватися — розпочалася «балто-слов’янська епоха»⁶⁸ (Б. Горнунг уживає термін Я. Ендзелина). Однак, на думку Б. Горнунга, вона не була тривалою, оскільки близько середини II тисячоліття до н. е. протопрусські діалекти приєдналися до протобалтських (тобто, за Б. Горнунгом, протолитовсько-латиських), і таким чином сформувалася балтійська мовна спільнота⁶⁹. Б. Горнунг вважає, що тоді контакти між балтами та слов’янами надовго перервалися.

Принциповий погляд Б. Горнунга на найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов нагадує концепції Я. Ендзелина, Chr. Stango, Е. Френкеля та С. Бернштейна.

Особливої уваги заслуговує думка Б. Горнунга про те, що генетичні зв’язки (відповідно, спільні риси) балтійських і слов’янських мов можуть належати до різних хронологічних епох. Б. Горнунг виводить їх із п’яти епох⁷⁰: 1) епохи культури кулястих амфор; 2) епохи експансії культур бойових сокир і шнурової кераміки; 3) епохи контактів між протобалтськими та протослов’янськими групами й носіями культури човноподібних бойових сокир; 4) епохи контактів із протоіндоіранцями, під час якої сформувалася сатам ізоглоса; і 5) нарешті, «балто-слов’янської епохи».

Проєкція спільних рис балтійських і слов’янських мов на різні хронологічні площини має надзвичайно важливе методологічне значення, оскільки прихильники теорії балто-слов’янської мовної єдності зазвичай не зважають на хронологічний чинник: усі спільні риси балтійських і слов’янських мов вони схильні проєктувати на одну хронологічну площину. Тоді складається враження, що спільних рис між балтійськими та слов’янськими мовами справді дуже багато і що вони — а це найважливіше — походять з однієї епохи. У такому разі сама собою напрошується думка про балто-слов’янську мовну єдність. Аналіз спільних рис балтійських і слов’янських мов показує, що вони, однак, найімовірніше, є продуктами різних хронологічних епох.

З проведеного огляду видно, що в післявоєнні роки мовознавці різних країн, які брали участь в обговоренні найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов, як і раніше, не дійшли спільної думки. Частина дослідників — Т. Лер-Сплавінський, А. Ваян, Я. Отрембський, М. Лойман, Я. Курилович, П. Арума, О. Семереньї, В. Георгієв — дотримується теорії балто-слов’янської мовної єдності. Інша частина дослідників — Я. Safarewicz, Е. Френкель, А. Зенас, А. Саліс, В. Порциг, В. Метьюз, А. Ерхарт, С. Бернштейн, Б. Горнунг — заперечує цю теорію і схильна пояснювати близькість балтійських і слов’янських мов, їхні спільні риси спільністю цих мов (Я. Safarewicz), тривалим сусідством (Е. Френкель), тісними зв’язками (В. Порциг), тривалими контактами (С. Бернштейн) або сусідством діалектів іде, від яких вони походять (А. Ерхарт).

⁶⁷ J. Endzelīns, Par prūšu valodas radniecības sakariem, FBR, 11, 1931, p. 189—193; S. Stang, Einige Bemerkungen über das Verhältnis zwischen den slavischen und baltischen Sprachen, NTS, 11, 1939, p. 85—103.

⁶⁸ Б. В. Горнунг, Из предыстории образования общеславянского языкового единства, р. 96.

⁶⁹ Б. В. Горнунг, op. cit., p. 106, išnaša 9.

⁷⁰ Б. В. Горнунг, op. cit., p. 97.

43

Питання найдавніших зв’язків балтійських і слов’янських мов та IV і V Міжнародні з’їзди славістів

Дослідження найдавніших зв’язків балтійських і слов’янських мов значно активізували IV і V Міжнародні з’їзди славістів. Особливо велику увагу питанню генетичних зв’язків балтійських і слов’янських мов приділив IV з’їзд славістів, що відбувся в Москві 1—10 вересня 1958 р.

Готуючись до з’їзду, Радянський комітет славістів опублікував тридцять питань, винесених на розгляд з’їзду й охоплювали основні проблеми слов’янського мовознавства. Двадцяте питання звучало так: «Чи існувала балтійсько-слов’янська мовна й етнічна єдність і як її слід розуміти?»¹ Відповіді на ці питання були видані окремою збіркою².

На з’їзді з питання найдавніших зв’язків балтійських і слов’янських мов було заслухано чотири доповіді³. Ці доповіді, як і сама проблема найдавніших зв’язків балтійських і слов’янських мов загалом, під час з’їзду жваво обговорювалися⁴.

На питання «Чи існувала балтійсько-слов’янська мовна й етнічна єдність і як її слід розуміти?» відповіли К. Яначек, В. Кипарський, В. Ернітс, Е. Дікенман, Л. Булаховський, І. Леков та ін.

К. Яначек зазначив⁵, що ствердно відповісти на це питання не дають дві найважливіші перешкоди: 1) пам’ятки балтійських і слов’янських мов з’явилися дуже пізно; 2) ми не знаємо, що саме в окремих індоєвропейських мовах можна вважати мовою індоєвропейської прамови і яким чином відрізнити балтійсько-слов’янський період від періоду індоєвропейської прамови.

В. Кипарський висловив переконання, що балтійсько-слов’янська мовна єдність існувала⁶. На його думку, інакше не можна було б пояснити численні лексичні новотвори так званого основного словникового фонду. В. Кипарський схильний пов’язувати балтійсько-слов’янський етнічний комплекс із неврами Геродота.

В. Ернітс, як і В. Кипарський, визнає балтійсько-слов’янську єдність. Він зазначив⁷, що балти-слов’яни, відокремившись від інших представників сатемної групи, ще певний час зберігали свою єдність. Пізніше, зі збільшенням населення, розширенням території та появою діалектних рис, почали виразніше виявлятися мовні й територіальні відмінності між балтами та слов’янами

¹ ВЯ, 1, 1958, p. 36.

² Сборник ответов на вопросы по языкознанию (К IV Международному съезду славистов), М., 1958.

³ Р. Троста «Сучасний стан питання про балтійсько-слов’янські мовні й етнічні зв’язки», В. Іванова і В. Топорова «Як ставити питання про найдавніші зв’язки балтійських і слов’янських мов», Я. Отрембського «Розвиток зв’язків між балтійською і слов’янською мовними групами» і В. Мажюліса «Про найдавніші зв’язки балтійських і слов’янських мов», див. IV Международный съезд славистов (Материалы дискуссий), II, М., 1962, p. 422—426.

⁴ Про найдавніші зв’язки балтійських і слов’янських мов, крім доповідачів, говорили Т. Лер-Сплавінський (Польща), М. Альтбауер (Ізраїль), К. О. Фальк (Швеція), В. Георгієв (Болгарія), Я. Чекановський (Польща), В. Іліч-Світич (СРСР), М. Гухман (СРСР), М. Фасмер (Федеративна Республіка Німеччина), В. Махек (Чехословаччина), Е. Зайдель (Німецька Демократична Республіка), А. Врач (Румунія), Б. Горнунг (СРСР), Б. Ларін (СРСР), П. Арісте (СРСР); див. IV Международный съезд славистов (Материалы дискуссий), II, p. 429—450.

⁵ Сборник ответов на вопросы по языкознанию (К IV Международному съезду славистов), p. 162—166.

⁶ Op. cit., p. 170—171.

⁷ Op. cit., p. 173—174.

44

відмінності. Але контакти підтримувалися й надалі. Тому мовні зміни, що виникли в одній групі, могли легко поширитися й на другу. Усе це, на думку В. Ерніта, мало відбутися до контактів балтів із прибалтійськими угро-фінами (близько 2000 р. до н. е.), оскільки в слов’янських мовах ці контакти вже не відображені.

Е. Дікенман зазначив⁸, що для позитивної відповіді на питання, чи існувала етнічна єдність балтів і слов’ян, бракує даних, тоді як їхня мовна єдність не викликає жодних сумнівів.

L. Bulachovskis (1888–1961), vienas stambiausių slavų akcentologijos specialistų, pabrėžė⁹, kad baltų kalbų kirtis iki šiol nepraradęs savo senosios morfologinės funkcijos (šokinėjimo paradigmoje). Tačiau to negalima esą pasakyti apie slavų kalbas. Svarbiausias baltų ir slavų kalbų ypatingo artimumo įrodymas — de Sosiūro-Fortunatovo dėsnis — gali būti paralelinės abiejų kalbų grupių raidos padarinys. Hirto dėsnio veikimas baltų ir slavų kalbose apskritai kelias abejonių. Ne įtikinamesni yra ir kiti šių kalbų bendri akcentologiniai reiškiniai (pavyzdžiui, metatonija supyno formose ir pan.).

Відмінність балтійських мов від слов’янських настільки очевидна, що не потребує жодних доказів. Це «замкнені» мовні групи, які не мають жодних перехідних ланок. Не схоже, щоб і тисячу років тому картина взаємин балтійських і слов’янських мов була принципово іншою. Можна припустити, що зв’язки між балтійськими та слов’янськими мовами, які існували в давнину, колись були остаточно розірвані. Однак це не завадило балтійським і слов’янським мовам не лише зберегти деякі сліди колишньої близькості, а й окремо утворити нові спільні риси.

Л. Булаховський вважає, що більшість спільних рис балтійських і слов’янських мов виникла тоді, коли ці мови ще належали до сатємного діалекту індоєвропейської мовної спільноти, у межах якого й могла існувати балто-слов’янська мовна єдність.

Проти теорії балто-слов’янської мовної єдності виступав і Й. Леков¹⁰. На його думку, спільні риси цих мов становлять: 1) спадщина індоєвропейської мовної спільноти; 2) явища пізнішого часу, що виникли внаслідок паралельного розвитку; 3) запозичення різних хронологічних епох. І. Леков звернув увагу на те, що розгляд питання про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов ускладнює термінологічна плутанина, оскільки дослідники вживають дуже різні терміни — спільнота, єдність, спільна епоха чи період, прамова, паралельний розвиток тощо.

Як і у згаданих відповідях, так і в доповідях з’їзду щодо найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов не було досягнуто єдиної думки.

П. Трост¹¹ у своїй доповіді наголосив, що головний аргумент, який може довести балто-слов’янську мовну єдність, — це специфічні відповідності в морфології, а саме дрібні морфологічні особливості, подібні в обох мовних групах. Масові збіги між двома мовами, на його думку, можна пояснити двояко: генетичними зв’язками або мовним союзом. Однак подібність дрібних морфологічних особливостей балтійських і слов’янських мов свідчить радше про генетичні зв’язки, ніж про мовний союз.

Раніше вже згадувалася вимога деяких дослідників (наприклад, В. Меттьюса) шукати нові підходи до розв’язання проблеми найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов

⁸ Цит. праця, с. 175.

⁹ Цит. праця, с. 157–162.

¹⁰ Цит. праця, с. 172–173.

¹¹ P. Trost, До питання про балто-слов’янські мовні взаємини, «Чехословацькі доповіді для IV Міжнародного з’їзду славістів у Москві», Прага, 1958, с. 221–227.

45

способом, нових методів, адже укладання інвентарю спільних і відмінних рис цих мов навряд чи допомагає розв’язати цю проблему.

З погляду методології цінною була доповідь В. Іванова і В. Топорова¹², у якій питання найдавніших відносин балтійських і слов’янських мов було поставлено в цілком новому плані. Автори зазначили, що питання — чи була балто-слов’янська прамова, чи ні, — нібито не можна ставити. Адже дослідження останніх десятиліть свідчать, що найдавніший стан балтійських і слов’янських, індійських та іранських, а також італійських і кельтських мовних груп слід розуміти не як традиційну прамову, а як просторово-часовий діалектний континуум. З цієї причини В. Іванов і В. Топоров формулюють питання про найдавніші відносини балтійських і слов’янських мов так: яким є співвідношення між найдавнішими структурними моделями балтійських і слов’янських мов?

Визначивши шляхом внутрішньої реконструкції найдавніші фонологічні та морфологічні моделі окремо для балтійських і слов’янських мов і зіставивши їх, В. Іванов і В. Топоров дійшли висновку, що найдавніші структурні моделі балтійських і слов’янських мов збігаються і що вони істотно відрізняються від індоєвропейської моделі. Крім того, моделі балтійських і слов’янських мов нібито не можна розмістити в одній хронологічній площині: модель слов’янських мов виникла пізніше і є результатом зміни структурної моделі балтійських мов¹³. Суть такого розв’язання проблеми генетичних відносин балтійських і слов’янських мов В. Топоров охарактеризував так: слов’янська прамова сформувалася з периферійних діалектів балтійського типу¹⁴.

Гіпотеза В. Іванова і В. Топорова добре узгоджується з тією закономірністю просторового й часового розподілу мовних фактів, яка спостерігається в реальному житті мов: мови з незначною діалектною диференціацією, що займають велику територію, виникли пізніше й пізніше поширилися цією територією. Саме такими є слов’янські мови. Балтійські мови, навпаки, займаючи невелику територію, сильно роздроблені на діалекти. Вдалу аналогію до співвідношення слов’янських і балтійських мов становлять англійська мова, поширена на різних континентах, і дуже діалектно диференційовані західногерманські мови в Європі.

У своїй доповіді Я. Отрембський¹⁵ наголосив, що колись балти й слов’яни розмовляли однією мовою. На думку Я. Отрембського, балто-слов’янська мовна єдність (łączność bałtycko-słowiańska), успадкована від індоєвропейської мовної спільності, розпалася дуже пізно, приблизно на початку нашої ери. Причиною розпаду було те, що частина балтів, або балто-слов’ян, почала розмовляти угро-фінськими мовами й перетворилася на угро-фінів.

В. Мажюліс¹⁶ переважно зосередився на походженні презентних основ лит. duomi, demi, ст.-сл. damь. Спираючись на дані гетської мови, автор виводить ці атематичні форми з нереплікативних праіндоєвропейських форм. Елемент -d- у третій особі множини-

¹² В. В. Иванов и В. Н. Топоров, К постановке вопроса о древнейших отношениях балтийских и славянских языков, М., 1958.

¹³ В. В. Иванов и В. Н. Топоров, op. cit., p. 39.

¹⁴ В. Н. Топоров, К проблеме балто-славянских языковых отношений, КСИСл., 33—34, 1961, p. 213.

¹⁵ J. Otrębski, Rozwój wzajemnych stosunków między grupą językową bałtycką a słowiańską, p. 146—148.

¹⁶ В. Мажюлис, Заметки к вопросу о древнейших отношениях балтийских и славянских языков, Вильнюс, 1958. Український варіант доповіді див. «Pastabos baltų ir slavų kalbų seniausių santykių klausimu», LKK, 2, 1959, с. 5—16.

46

у цій особі міг виникнути, на думку В. Мажюліса, вже внаслідок сформованих балтійської та слов’янської кон’югаційних систем.

Коли мова змінюється, найстійкішими часто залишаються числівники. Тому під час дослідження спорідненості мов вони мають велике значення. У цьому сенсі цікаві висновки, до яких дійшов В. Мажюліс, досліджуючи систему балтійських числівників¹⁷: «Загалом словотвірна й морфологічна система балтійських числівників у багатьох випадках подібна до слов’янської. Однак слід звернути увагу на те, що найдавніші балтійські, тобто спільноіндоєвропейські, числівники є безпосередніми реліквами індоєвропейської прамови, тоді як пізніші, тобто неспільноіндоєвропейські, числівники відповідно подібні до числівників слов’янських, а також германських та деяких інших індоєвропейських мов»¹⁸. Дослідження В. Мажюліса свідчать, що більшість спільних рис систем числівників балтійських і слов’янських мов успадковано від індоєвропейської мовної спільноти.

У доповідях IV Міжнародного з’їзду славістів, присвячених проблемі найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов, та в дискусіях із цього питання були представлені дві теорії — теорія балтійсько-слов’янської мовної єдності та теорія конвергентного розвитку балтійських і слов’янських мов. Як і раніше, прихильники теорії балтійсько-слов’янської мовної єдності наголошували на інноваціях балтійських і слов’янських мов, а представники теорії конвергентного розвитку балтійських і слов’янських мов, не заперечуючи інновацій цих мов, підкреслювали також не менш численні архаїчні відмінності між ними. Само собою зрозуміло, що, спираючись на спільні риси (інновації) та відмінності, хронологія яких невідома, навряд чи можна розв’язати проблему найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов. Дискусія на з’їзді показала, що для розв’язання цієї проблеми необхідно залучити комплекс різноманітних лінгвістичних методів, у якому важливе місце мають посісти взаємини балтійських і слов’янських мов з іншими мовами та мовними групами, запозичення балтійських і слов’янських мов з інших мов і до інших мов, етнонімія та топонімія, терміни ландшафту (біологічні й географічні) тощо. Розв’язання цих екстралінгвістичних проблем разом із поглибленим структурним аналізом явищ балтійських і слов’янських мов дасть змогу дійти певних висновків географічного й хронологічного характеру та сказати, чи існували балтійські й слов’янські діалекти разом чи окремо¹⁹.

Природно, що в розвитку науки після гарячкових і напружених досліджень настає період спаду. Такий спад справді розпочався після IV Міжнародного з’їзду славістів.

Так, окрім конспективного викладу нарису Т. Лер-Сплавінського про етногенез слов’ян, де побіжно торкалися й генетичних взаємин балтійських і слов’янських мов, на V Міжнародному з’їзді славістів, що відбувся 17—23 вересня 1963 р. у Софії, проблемі найдавніших взаємин цих мов не було присвячено жодної доповіді²⁰. Щоправда, і тут було

¹⁷ В. Мажюліс, Литовські числівники та співвідношення балтійських числівників із числівниками інших індоєвропейських мов (рукопис), М., 1955; Індоєвропейська десяткова система числівників, ВЯ, 4, 1956, р. 53—59.

¹⁸ В. Мажюлис, Pastabos baltų ir slavų kalbų seniausių santykių klausimu, p. 14.

¹⁹ В. М. Ілліч-Світич, Балто-слов’янська проблематика на IV Міжнародному з’їзді славістів, ВЯ, 1, 1959, р. 139—141.

²⁰ Славянска филология, VI (отчетни материали), София, 1965.

47

Йшлося про балтійські та слов’янські мови, однак про пізні, історичного періоду, відносини. Питанням цих відносин були присвячені доповіді В. Фалькенгана, Я. Отрембського, Т. Зданцевича та Е. Смулкової²¹.

Проблема найдавніших відносин балтійських і слов’янських мов останніми роками

Як уже зазначалося, після IV Міжнародного з’їзду славістів інтерес до проблеми найдавніших відносин балтійських і слов’янських мов зменшився. Причиною цього, можливо, слід вважати складність цієї проблеми, брак хронологічно диференційованих порівнюваних явищ і відсутність об’єктивних критеріїв для визначення ступеня спорідненості мов.

Проте й надалі з’являються окремі статті чи розділи книжок, у яких у загальних рисах характеризуються найдавніші відносини балтійських і слов’янських мов.

А р і т о н а с В р а ч ю с вважає¹, що балтійські та слов’янські мови походять з єдиної індоєвропейської діалектної області. Я н і с Л о я вважає, що «балтійські та слов’янські мови самостійно сформувалися в індоєвропейській мовній спільності, проте внаслідок тривалих і досить інтенсивних балтійсько-слов’янських зв’язків у їхніх мовах згодом виникло те чи інше спільне явище»². На його думку, не може бути й мови про балтійсько-слов’янську мовну єдність, тим паче що значні відмінності самих балтійських мов (прусської, з одного боку, і литовської та латиської — з іншого) не дозволяють Я. Ендзеліну беззастережно визнати існування балтійської прамови. Такі спільні явища балтійських і слов’янських мов, як вплив основи на *-io- на дієприкметники з основою на *-nt-, закінчення давального й орудного відмінків множини з *-m- (пор. відповідні факти германських мов), перехід приголосної основи до основи на *-i- (пор. відповідні факти латинської мови) та займенникові прикметники, Я. Лоя вважає новотворами, що незалежно й самостійно виникли в балтійських і слов’янських мовах. Категоричним противником теорії балтійсько-слов’янської мовної єдності є також Федот Філін³. На його думку, ця теорія не має міцного наукового підґрунтя: аргументації прихильників теорії балтійсько-слов’янської мовної єдності властиві апріоризм, антиисторизм і тенденційність у доборі та тлумаченні фактів. Як приклад такого антиисторизму й нехтування хронологією явищ Ф. Філін наводить твердження В. Георгієва, що литовська мова, якій властивий консерватизм фонетики й морфології, може майже замінити незасвідчену письмовими пам’ятками слов’янську прамову. Ф. Філін не погоджується і з протилежним поглядом, згідно з яким балтійські та слов’янські мови незалежно одна від одної відокремилися від індоєвропейської мовної спільності й між ними ніколи не було тіснішого контакту. Він вважає, що ще в межах індоєвропейської мовної спільності сформувалася група діалектів, носії яких підтримували досить тісні й тривалі контакти. Споріднені діалекти, не ізольовані від інших індоєвропейських…

²¹ Доповіді В. Фалькенгана «Литовсько-польський мовний союз», Я. Отрембського «Слов’янізація литовських гідронімів і топонімів», Т. Зданцевича «Вплив словника литовської та російської мов в околицях Білостока» й Е. Смулкової «Про білоруське g ega „титнагас“, див. J. Marvan, Vzajemné vlivy mezi slovanskými a baltskými jazyky (V. Mezinárodní sjezd slavistů v Sofii), „Slavia“ 33, 1964, p. 252–256.

¹ A. V r a c i u, Problema comunității lingvistice balto-slave, „Romanoslavica“, 4, 1960, p. 87–106; див. рецензію LKK, 6, 1963, p. 325–330.

² J. Loja, Valodniecības vēsture, Rīga, 1961, p. 151–154.

³ Ф. М. Филин, Образование языка восточных славян, М.–Л., 1962, p. 123–130; žr. recenziją LKK, 7, 1964, p. 240–243.

48

діалектів, збагатилися своєрідними новотворами й зазнали багатьох спільних змін. У цій групі індоєвропейських діалектів перебували предки прабалтійських і праслов’янських мов. У процесі розпаду індоєвропейської мовної спільності відокремилися прабалтійська й праслов’янська мови, системи яких, хоча й не були тотожними, залишалися подібними аж до наших днів. З цього Ф. Філін робить висновок, що контакти балтійських і слов’янських мов існували з незначними перервами протягом усієї їхньої історії.

Вагомим внеском у дослідження акцентологічних відносин балтійських і слов’янських мов є книжка Владислава Ілліч-Світича про історію іменних парадигм.⁴ Системи іменних парадигм цих мов подібні. Дані досліджень В. Ілліч-Світича дають змогу зробити висновок, що системи іменного наголошування балтійських і слов’янських мов є продовженням індоєвропейської системи наголошування. Іменники литовської мови з баритонною парадигмою (за винятком групи з довгим невокалізованим голосним у корені) відповідають іменникам такої самої парадигми в грецькій, давньоіндійській і германських мовах. Так само іменники литовської мови з парадигмою рухомого наголосу відповідають іменникам окситонної парадигми згаданих мов. Індоєвропейське протиставлення «баритонна парадигма наголошування: парадигма рухомого наголосу, або окситонна» по суті збереглося і в слов’янських мовах.⁵

Отже, іменне наголошування балтійських і слов’янських мов дуже близьке, а раніше воно було ще ближчим. Як показало дослідження В. Ілліч-Світича, близькість іменного наголошування балтійських і слов’янських мов є архаїзмом, успадкованим з часів індоєвропейської мовної спільності, і тому вона не свідчить про існування балтійсько-слов’янської мовної єдності після розпаду індоєвропейської мовної спільності.

У новій праці, присвяченій питанням балтійського етногенезу, Вітаутас Мажюліс⁶ терміном «найдавніші контакти» називає контакти споріднених діалектів (ідіомів), для яких характерно, що: 1) племена, які їх підтримували, досить добре розуміли одне одного; 2) територія, на якій існували найдавніші контакти, залежно від густоти населення мала бути більш або менш обмеженою, оскільки на великій території компактні мовні контакти рано чи пізно мали перериватися. Спираючись на культуру шнурової кераміки, яку пов’язують із балтійськими племенами і яка на початку II тисячоліття до н. е. поширилася на великій території північного сходу Європи, В. Мажюліс схиляється до думки, що розпад найдавніших балтійських контактів (інакше кажучи, балтійської мовної спільності) розпочався саме тоді. А оскільки, на його думку, найдавніші балтійські контакти й найдавніші балтійсько-слов’янські контакти почали розпадатися одночасно, початок розпаду найдавніших балтійсько-слов’янських контактів він датує першими століттями II тисячоліття до н. е. На думку В. Мажюліса, від початку II тисячоліття до н. е. в напрямку дедалі давніших часів контакти балтійських і слов’янських мов мали ставати дедалі тіснішими. Він робить висновок, що праслов’янська мова існувала, а прабалтійська — ні; прабалтійська мова (Ursprache) існувала в межах балтійсько-слов’янської мовної єдності (within the framework of the Balto-Slavonic „Ursprache“).⁷

Найбільше уваги сучасним ареальним відносинам балтійських і слов’янських мов присвячено в книжці Анатолія Непокупного «Ареальні балтійсько-слов’янські мовні відносини

⁴ В. М. Иллич-Свитыч, Именная акцентуация в балтийском и славянском (Судьба акцентуационных парадигм), М., 1963; див. рецензію LKK, 7, 1964, p. 231–236.

⁵ В. М. Иллич-Свитыч, op. cit., p. 83.

⁶ V. Mažiulis, Linguistic Notes on Baltic Ethnogenesis, Moscow, 1964.

⁷ V. Mažiulis, op. cit., p. 3.

4. Baltų ir slavų kalbų ryšiai

49

аспекти»⁸. Однак як методологія, так і географія досліджуваних семантичних і синтаксичних явищ роблять цю книжку корисною також для вивчення найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов.

Георг Шевельов, торкаючись найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов, зазначає⁹, що ці мови мають багато виразних спільних рис, але й не менше виразних відмінностей. Саме ці відмінності найбільше перешкоджають визначити час балто-слов’янської єдності (Balto-Slavic unity), якщо така єдність узагалі колись існувала.

На думку Г. Шевельова, багато важливої інформації дає порівняння звукових змін, особливо якщо зважати на їхню хронологію. Г. Шевельов вважає простим фактом те, що «у першому з п’яти періодів історії праслов’янської мови (приблизно 2000—1500 рр. до н. е.) фонетичні та фонологічні зміни слов’янських мов були спільними також і для балтійських мов, а в пізніші періоди — вже ні»¹⁰. У цей період балтійські мови, як і слов’янські, зазнали таких змін: утратили придихові проривні та лабіовелярні приголосні, спростили сполучення приголосних і спірантів, складові сонанти R перетворили на iR та uR, набули двох інтонацій довгих складів — акутової та циркумфлексної, утратили кінцеве r. Деякі з перелічених тут змін відбулися й в інших мовах, але подвійна вокалізація складових сонантів і виникнення фонематичних інтонацій, як стверджується, є суто балто-слов’янськими явищами. Тому можна не сумніватися, що в першому періоді праслов’янської мови розвиток балтійських і слов’янських мов був спільним.

У пізніші періоди розвитку праслов’янської мови балтійські мови не були цілком ізольовані від слов’янських, але зв’язок був дуже слабким. Про значне послаблення взаємин балтійських і слов’янських мов свідчать дві важливі фонетичні зміни у слов’янських мовах, лише частково відбиті в балтійських: у балтійських мовах s після k, r, i, u не змінилося на ch, як це сталося у слов’янських мовах; у балтійських мовах s змінилося лише після k, r (див. цю працю, с. 81 і далі). Друга характерна зміна у слов’янських мовах — злиття ide. o та a — зачепила в балтійських мовах лише короткі голосні.

Отже, на підставі фонетичних змін, на думку Г. Шевельова, можна виділити чотири періоди розвитку спорідненості балтійських і слов’янських мов: 1) період спільного розвитку приблизно 2000—1500 рр. до н. е.; 2) період послаблених контактів; останні століття цього періоду — VI і V ст. до н. е.; 3) період незалежного розвитку (period of no established contacts) приблизно від V ст. до н. е. до VI—VII ст. н. е.; 4) період контактів східнослов’янських і латиської мов (у Псковській області).

Слід сказати, що змальована Г. Шевельовим картина найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов є порівняно об’єктивною. Безсумнівно, вокалізація складових сонантів і формування опозицій наголошених інтонацій є балто-слов’янськими інноваціями. Вони дають підстави вважати, що в перші століття після розпаду ide. мовної спільності розвиток балтійських і слов’янських мов був спільним у тому сенсі, що хвиля інновацій, яка виникла в ареалі слов’янських мов, могла безперешкодно охопити весь ареал балтійських мов або його частину,

⁸ А. П. Непокупный, Ареальные аспекты балто-славянских языковых отношений, Киев, 1964.

⁹ G. Y. Shevelov, A Prehistory of Slavic, Heidelberg, 1964, p. 613—614.

¹⁰ G. Y. Shevelov, op. cit., p. 613.

50

і навпаки. Інакше кажучи, вони дають підстави вважати, що балтійські та слов’янські мови становили «живу ізоглосну територію» (термін Chr. Stanga).

Проаналізувавши термінологію ремесел у слов’янських мовах (ткацтва, деревообробки, гончарства та ковальства) і порівнявши її з відповідною термінологією балтійських мов, Олег Трубачов¹¹ дійшов висновку, що: 1) у лексиці цієї сфери балтійські та слов’янські мови істотно відрізняються¹²; 2) відповідники в балтійських і слов’янських мовах з’являються в пізніших, новоутворених лексичних шарах, що наштовхує на висновок про вторинний характер близькості балтійських і слов’янських мов у цій сфері¹³. Підсумовуючи результати своїх досліджень, О. Трубачов пише: «…сам матеріал свідчить про орієнтацію давніх слов’ян не на контакти з балтами, а на контакти з індоєвропейцями, що жили далі на захід. Їхні зв’язки зі слов’янами під час формування термінології були настільки широкими й тісними, що ми змушені визнати існування колись культурного регіону Центральної Європи, який охоплював діалекти давніх германців, італіків і слов’ян (або їхню частину), але не зачіпав балтійських діалектів, контакти з якими могли розпочатися пізніше»¹⁴.

* * *

Усі створені дотепер теорії найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов, скориставшись схемами М. Вейнгарта та Н. ван Вейка¹⁵, можна графічно зобразити так:

Щоб визначити, якій із наявних теорій слід віддати перевагу і яку з них вважати найнадійнішою та такою, що найоб’єктивніше відображає найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов, потрібно розглянути найважливіші спільні риси цих мов, особливо наголосивши на тих, що вважаються основними аргументами на користь теорії балто-слов’янської мовної єдності.

¹¹ О. Н. Трубачев, Ремесленная терминология в славянских языках, М., 1966.

¹² О. Н. Трубачев,, op. cit., p. 209.

¹³ О. Н. Трубачев, op. cit., p. 275.

¹⁴ О. Н. Трубачев, op. cit., p. 393.

¹⁵ Žr. N. van Wijk, Die baltischen und slavischen Akzent- und Intonationssysteme, p. 12.

4*

51

ХАРАКТЕРИСТИКА НАЙВАЖЛИВІШИХ СПІЛЬНИХ РИС БАЛТСЬКИХ І СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ

Розглядаючи проблему найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов, найчастіше оперують спільними рисами їхньої фонетики, морфології та лексики, які, можна сказати, і становлять аргументацію кожної теорії. Прихильники теорії балто-слов’янської мовної єдності особливо наголошують на інноваціях балтійських і слов’янських мов.

У лінгвістичній літературі особливо часто вказують на такі спільні риси балтійських і слов’янських мов: однакова доля праіндоєвропейських коротких голосних o та a і дифтонга eu, однакове відображення праіндоєвропейських складотворчих сонантів R, зміна праіндоєвропейського приголосного s після k, r, i, u, асибіляція палатальних задньоязикових приголосних k’ і g’, виникнення інтонацій, закони Гірта та де Соссюра—Фортунатова, утворення суфіксів *-ėjo-, *-tėjo- тощо, виникнення займенникового кореня *mun-, утворення займенникових прикметників, однакове закінчення родового відмінка однини іменників o-основ, походження закінчення другої особи дієслів *-sēi тощо.

Прихильники теорії балто-слов’янської мовної єдності проєктують усі ці, а також інші спільні риси, особливо інновації, на одну хронологічну площину. У такий спосіб створюється враження, що спільних рис балтійських і слов’янських мов, особливо інновацій, дуже багато і що вони — а це найважливіше — виникли в одну епоху. Звідси роблять висновок, що балто-слов’янська мовна єдність безсумнівно існувала. Однак з’ясування умов і подробиць виникнення спільних явищ і процесів у балтійських і слов’янських мовах, а також висвітлення питання їхньої хронології можуть істотно змінити картину формування та розвитку спільних рис цих мов, особливо інновацій.

Тому постає завдання докладно розглянути найважливіші спільні риси балтійських і слов’янських мов, особливо ті, які вважаються головними аргументами теорії балто-слов’янської мовної єдності. У цій праці з мотивів, зазначених у передмові, аналіз обмежено фонетичними явищами¹.

Праіндоєвропейські короткі голосні o та a

Рефлексами праіндоєвропейських коротких голосних o і a у балтійських мовах є a, а у слов’янських — o. Пор.: а) праіндоєвр. o: лит. naktis, лат. nakts, прус. naktin (acc. sing.), старослов. noštь (з *nakti-): лат. nox noctis; лит. akis, лат. acs, прус. ackis, старослов. oko: лат. oc-ulus, гр. ὄσσε (nom. du.); б) праіндоєвр. a: лит. ašis, лат. ass, прус. assis, старослов. osь: лат. axis, гр. ἄξων, давньоверхньонім. ahsa, давньоінд. ákṣaḥ; лит. marios, лат. mare, прус. mary, старослов. morje: лат. mare, гот. marei. Найкраще праіндоєвропейські короткі голосні o і a зберегли латинська й грецька мови. Тому їхні приклади чітко показують, де раніше був голосний o, а де — a. Розглядаючи питання найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов, важливо з’ясувати, який голосний замість нинішніх балт. a і слов. o мали балтійська мовна спільність і праслов’янська мова. Думки дослідників із цього питання різняться.

¹ Коротку характеристику спільних акцентологічних і морфологічних явищ балтійських і слов’янських мов див. S. Karaliūnas, Baltų ir slavų kalbų seniausiųjų santykių klausimu, „Lietuvos TSR Mokslų akademijos darbai“, Serija A, 1(20), 1966, p. 167—177; С. Каралюнас, Древнейшие отношения балтийских и славянских языков (автореферат), Вильнюс, 1967.

52

М. Мух, П. Кречмер², Я. Ендзелін³, Й. Мікола⁴, В. Вондрак⁵, Е. Шварц⁶, Т. Лер-Сплавінський⁷, А. Ваян⁸, Я. Отрембський⁹, К. Горалек¹⁰, П. Арума¹¹, В. Георгієв¹² та інші вважали або й досі вважають, що і в балтійській мовній спільності, і в праслов’янській мові праіндоєвропейські короткі голосні o та a перетворилися на a. М. Бартолі¹³, В. Поржезинський¹⁴, Г. Якобзон¹⁵, Ф. Фортунатов¹⁶ та інші дотримувалися думки, що в період балто-слов’янської мовної єдності існував голосний ă (a із низьким ступенем лабіалізації), від якого згодом виникли балтійський a і слов’янський o.

Усі ці дослідники були прихильниками теорій балто-слов’янської мовної єдності або спільної балто-слов’янської епохи (Я. Ендзелін), і це, найімовірніше, зумовило їхній погляд на розвиток вокалізму балтійських і слов’янських мов: у балтійських мовах мали відбуватися ті самі явища, що й у слов’янських.

Оскільки в усіх балтійських мовах замість праіндоєвропейських o та a було a, то й у балтійській мовній спільності, на думку цих дослідників, також мав бути a. Роблячи висновок, що раніше в балтійських мовах існував голосний a, недостатньо спиралися на факти самих балтійських мов. Так, Я. Ендзелін¹⁷ схилявся до думки, що в балто-слов’янську епоху мав існувати голосний a з двох причин: 1) хвиля переходу праіндоєвропейського o в a, охопивши ареал індоіранських, албанської та германських мов, мала накрити також суміжні з ними балтійські й слов’янські мови; 2) замість сучасного слов’янського голосного o у грецьких та угро-фінських запозиченнях слов’янського походження нібито є a. Ці запозичення вважали головним аргументом на користь існування короткого голосного a у праслов’янській мові й інші згадані дослідники.

Досить давно було висловлено й іншу думку. К. Бругман¹⁸ вважав, що праіндоєвропейські o та a у період балто-слов’янської мовної єдності перетворилися на голосний a, який зберігся у слов’янських мовах, а в балтійських змінився на a. Однак його думка про те, що раніше в балтійських мовах існував

¹ M. Much, Abhandlungen zur germanischen Philologie, „Festgabe für R. Heinzel“, Halle, 1898, p. 213.

² P. Kretschmer, Die slavische Vertretung von indogermanischen o, AfslPh, 27, 1905, p. 228–240.

³ Я. Эндзелин, Славяно-балтийские этюды, p. 106–107.

⁴ J. J. Mikkola, Urslavische Grammatik, I, Heidelberg, 1913, p. 48.

⁵ W. Vondrák, Vergleichende slavische Grammatik, I, 2. Aufl., Göttingen, 1924, p. 106.

⁶ E. Schwarz, Zur Chronologie von asl. a > o, AfslPh, 41, 1927, p. 124–136.

⁷ T. Lehr-Splawiński, O pochodzeniu i praojczyźnie słowian, p. 24.

⁸ A. Vaillant, Grammaire comparée des langues slaves, I, p. 107.

⁹ Я. С. Отрембский, Славяно-балтийское языковое единство, ВЯ, 5, 1954, p. 28.

¹⁰ K. Horálek, Úvod do studia slovanských jazyků, Praha, 1962, p. 99.

¹¹ P. Arumaa, Urslavische Grammatik, I, p. 74–77.

¹² В. Георгиев, Вокалната система в развоя на славянските езици, София, 1964; Нови теории и традиционални заблуди, „Български език“, 15, 1965, p. 297–307.

¹³ M. G. Bartoli, Riflessi slavi di vocali labiali romane e romanze, greche e germaniche, „Zbornik u slavu V. Jagića“, Berlin, 1908, p. 30–60.

¹⁴ W. Porzeziński, Die baltisch-slavische Sprachgemeinschaft, p. 16.

¹⁵ H. Jacobsohn, Arrier und Ugrofinnen, Göttingen, 1922, p. 75.

¹⁶ Ф. Ф. Фортунатов, Лекции по фонетике старославянского (церковно-славянского) языка, Петроград, 1919, p. 26.

¹⁷ Я. Ендзелін, op. cit., p. 106–107.

¹⁸ K. Brugmann, Grundriss der vergleichenden Grammatik der indogermanischen Sprachen, I, 1, p. 146.

53

однак добре аргументованою вона не була. В. Томсен¹⁹ і Г. Якобсон²⁰ обґрунтовували своє твердження, що в балтійських мовах раніше існував голосний o, запозиченнями угро-фінських мов балтійського походження, у яких замість сучасного балтійського a трапляється короткий голосний o.

Спираючись на запозичення балтійського походження у прибалтійсько-фінських мовах, К. Буга²¹ вважав, що в найдавніший період контактів балтійських і фінських мов праіндоєвропейський o балти зберегли незміненим лише в ненаголошеній позиції, а в наголошеній замінили на a.

Твердження, що в балтійській мовній спільності існував короткий голосний o, останнім часом намагаються обґрунтувати новими фактами. Й. Казлаускас²² вважає, що сполуки in, un у східноавкштайтських говорах литовської мови та ẹn, ọn у жемайтських говорах могли виникнути з ẹn, ọn. Далі Й. Казлаускас стверджує, що перехід латиських сполук ẹn, ọn у ē, ō, а згодом (після утворення кореляції ē: ō) у ie, uo є простішим і зрозумілішим. Сполуки en, an не обов’язково мали давати ē, ō, оскільки, як вважається, можливі й носові ẹ, ą.

В. Мажюліс²³ вважає, що в словах прусського типу doalgis «серп» графема oa позначає довгий голосний ō, що виник унаслідок циркумфлексного подовження короткого o, який, на його думку, слід вважати спільнобалтійським. Можливо, твердження про те, що в балтійській мовній спільності був короткий голосний o, підтверджують також іще деякі дані.

1. Під час дослідження розвитку вокалізму балтійських мов у науковій літературі вже було вказано на принцип поляризації розвитку систем вокалізму²⁴. Він виразно простежується в розвитку систем вокалізму жемайтських говорів. Тут широкими й відкритими є не лише голосні a, e, а й голосні ɔ, ẹ. Про те, що голосні ɔ, ẹ походять від вузьких голосних u, i, свідчать сполуки um, un, im, in, у яких голосні u, i здебільшого залишилися незмінними. Той факт, що голосні u, i в усіх інших говорах литовської мови зберегли свою вузькість, а в жемайтському говорі розширилися, найімовірніше, слід пояснювати значною лабіалізацією довгих голосних і сильним їх звуженням, пор. лит. uo, ie→жем. ū, ī, ọu, ẹi, лит. o, ė→жем. uo, ie.

Отже, система довгих голосних у жемайтських говорах змінювалася в напрямку звуження й лабіалізації, а система коротких голосних, навпаки, — у напрямку розширення й делабіалізації. У такому разі залишається зробити висновок, що не лише голосні ɔ, ẹ, а й голосні a, e виникли з вузьких і лабіалізованих коротких голосних (u, i відповідно o, ẹ). З огляду на цю тенденцію до розширення коротких голосних їхню вузькість у деяких позиціях можна вважати давньою. Так, у жемайтських сполуках, як уже згадувалося, um, un, im, in голосні u, i завжди бувають вузькими, інакше кажучи, тут під впливом носових приголосних вони зберегли свій первісний характер. Так само й голосні ɔ, ẹ у жемайтських сполуках ɔm, ɔn, ẹm, ẹn слід вважати давнішими, ніж голосні a, e відкритого складу. Про це вже писали в науковій літературі²⁵.

У позиції давнього наголосу в північних доунінінкських говорах є вузькі голосні ẹ/ie, які внаслідок сильного звуження в деяких випадках дифтонгізувалися, якщо в наступному складі є вузь-

¹⁹ V. Thomsen, Beröringer mellem de finske og de baltiske (litauisk-lettiske)Sprog, Köbenhavn, 1890, p. 89.

²⁰ H. Jacobsohn, op. cit., p. 75.

²¹ K. Būga, RR, I, p. 457.

²² И. Казлаускас, К развитию общебалтийской системы гласных, ВЯ, 4, 1962, p. 20–24.

²³ В. Мажюлис, Заметки по прусскому вокализму, „Вопросы теории и истории языка (Сборник в честь профессора Б. А. Ларина)“, Ленинград, 1963, p. 192–193; V. Mažiulis, Remarques sur le vocalisme du vieux prussien, „Acta baltico-slavica“, 2, 1965, p. 55.

²⁴ И. Казлаускас, op. cit., p. 21–22.

²⁵ І. Казлаускас, op. cit., p. 23.

54

широкі голосні u, i (короткі або довгі). Перед голосними наступного складу, крім цих, тут є широке e. Те, що в цій позиції зберігся давніший характер голосного e, свідчить про поведінку голосних u, i. Вузькі голосні u, i у більшій частині ареалу дунінінкських говірок не зазнали змін перед вузькими голосними говірки u, ū, uo, i, ī, ie. Перед іншими голосними говірки вони розширилися, перетворившись на ọ, ẹ²⁶. Якщо голосні u, i перед вузькими голосними зберегли свій первісний характер, то, отже, і голосний e у цій позиції також міг зберегти свій первісний характер (вузькість).

Отже, описані тут факти свідчать, що первинні короткі голосні жмудських діалектів, найімовірніше, були вузькими o, ẹ.

У східноавкштайтських говірках (так званих ротинінках) замість наголошеного голосного a літературної мови в не кінцевому складі вимовляється o (у діалектологічній транскрипції позначається ə та ă), пор. анукштайтське, купішкське rotai, gražū (acc. sing.), vokaras, dorbas. У ненаголошеній позиції та в наголошеному кінці слова, який фонологічно прирівнюється до ненаголошеної позиції, тут маємо a, пор. vakarai, gražūs, giria²⁷.

Постає питання, чи є ротинінкавім новим явищем, чи воно успадковане з давніх часів (іншими словами, який вокалізм давніший — наголошених чи ненаголошених позицій).

Ротинінкавім поширене на порівняно невеликій території між Папілісом та Укмерге²⁸. Оскільки в південній частині ареалу ротинінкавім не діє асиміляція голосних і тому співвідношення звуків ясніші, спочатку тут обмежимося розглядом систем голосних говірок цієї частини. За даними З. Зінкявічюса²⁹, наприклад, системи голосних анукштайтської говірки такі:

короткі голосні довгі голосні у наголошеній позиції u. i. ū ī ə. ẹ. uo ie у ненаголошеній позиції u i u. i. a e a. e.

До появи дифтонгів uo та ie (які з синхронного погляду, можливо, слід трактувати як напружені фонеми) система довгих голосних у наголошеній позиції могла бути такою:

ū ī ō ē ā ē

Положення кожної фонеми в системі могли характеризувати такі диференційні ознаки:

фонеми /ū/ та /ī/ — дифузні (протиставлені фонемам /ō/ та /ē/) і некомпактні (протиставлені фонемам /ā/ та /ē/);

²⁶ Z. Zinkevičius, Lietuvių dialektologija, Vilnius, 1966, p. 61–62.

²⁷ Докладніше див. Z. Zinkevičius, op. cit., p. 50.

²⁸ Z. Zinkevičius, op. cit., p. 50–51 ir žemėl. Nr. 6.

²⁹ Z. Zinkevičius, op. cit., p. 50 tt.

55

Фонеми /ō/ і /ē/ — недифузні (протиставлені фонемам /ū/ і /ī/) і некомпактні (протиставлені фонемам /ā/ і /ē/); фонеми /ā/ і /ē/ — компактні (протиставлені фонемам /ō/ і /ǭ/) і недифузні (протиставлені фонемам /ū/ і /ī/). Крім того, фонеми /ū/, /ō/, /ā/ і /ī/, /ē/, /ė/, очевидно, мали диференційні ознаки «бемольність — дієзність». Фонеми /ū/, /ō/, /ā/ характеризуються як бемольні тому, що на фонетичному рівні сильно лабіалізованими були не лише голосні ū і ō, а й певний ступінь лабіалізації, очевидно, мав також ā (адекватнішим позначенням було б ā чи навіть ā). На лабіалізованість голосного ā вказує його перехід у дифтонг uo в жмудських і деяких аукштайтських говірках (у околицях Зєтели, Лазунів, Рамашконів, а також Адутишкіса і Гердасії біля Друскінінкая ³⁰). Ця дифтонгізація сама собою передбачає певний початковий ступінь лабіалізації голосного ā. На те, що голосний ā був маніфестантом компактної, недифузної і, крім того, бемольної фонеми, очевидно, вказує також передавання слов'янського голосного a литовським довгим голосним o (пор. лит. striōkas і давн. рус. strachъ, пол. strach). Для східнобалтської мовної спільноти найімовірніше реконструюється такий голосний, який нині мають східні аукштайти (у околицях Дусетоса, Свядасоса, Аланти, Утени) і західні жмуди (у околицях Каркле, Жарде). Архаїчність цього голосного (тобто ā) засвідчує також географічний чинник: згідно з принципами ареальної лінгвістики, мовне явище чи факт, наявний у маргінальних або віддалених один від одного ареалах, давніший за мовне явище чи факт, поширений у центральному або суцільному ареалі³¹. Інакше кажучи, є підстави вважати, що в згаданих говірках східних аукштайтів і приморських жмудів зберігся давній ā східнобалтської мовної спільноти.

Порівнявши систему довгих голосних східнобалтської мовної спільноти із системою довгих голосних анікщяйської говірки, бачимо, що: 1) на фонематичному рівні взаємне розташування та співвідношення її елементів залишилися незмінними: фонеми характеризуються тими самими диференційними ознаками, що й раніше; 2) на фонетичному рівні її елементи змінювалися в напрямку незначної лабіалізації та звуження: ō, ē→uo, ie і ā, ē→ɔ, ė.

Постає питання, у якому напрямку — звуження чи розширення — змінювалася система коротких голосних анікщяйської говірки і яким було співвідношення її розвитку з розвитком системи довгих голосних. Відповідаючи на це питання, важливо врахувати, що в східних аукштайтських говірках (принаймні тих, що входять до ареалу ротинінкування) сформувалася кореляція між короткими голосними, тут подовженими до напівдовгих, і довгими голосними. Існування цієї кореляції підтверджують численні факти. В околицях Укмерге нейтралізувалися не лише опозиції довготи — короткості, а й локальна (темброва) опозиція, пор. rōtas «колесо»: prōtas «розум». У північній частині ареалу ротинінкування, де діє асиміляція голосних, однакової долі зазнали як короткий e, так і довгий ē. Перед бемольними голосними й наприкінці абсолютного слова замість літературномовних e та ē у купішкянській говірці виступають відповідно a та ā, а перед дієзними голосними й етимологічним j — відповідно e та ē. У позиції після k, g, š, ž, č, j, незалежно від якості наступного складу, більшість купішкян має відповідно e та ē, а біля Папіля перед бемольними голосними й наприкінці абсолютного слова в зазначеній позиції виступають відповідно æ та ǣ³².

³⁰ Z. Zinkevičius, op. cit., p. 71.

³¹ В. Пизани, Общее и индоевропейское языкознание, „Общее и индоевропейское языкознание (Обзор литературы)“, Москва, 1956, p. 112–114.

³² Z. Zinkevičius, op. cit., p. 54, 74.

56

Після формування кореляції між короткими й довгими голосними (переважно внаслідок подовження коротких голосних) обидві системи вокалізму мали змінюватися в одному й тому самому напрямку. Оскільки, як ми бачили, система довгих голосних лабіалізувалася і звужувалася, система коротких голосних також мала змінюватися в напрямку лабіалізації та звуження. Отже, вузькі голосні o, ẹ у східних аукштайтів, найімовірніше, є новоутвореними з давніших широких голосних a, e.

У ненаголошеній позиції система довгих голосних у говірках ротинінків змінювалася у протилежному напрямку — вона скорочувалася й розширювалася. Так, в анікщяйській говірці ō, ē делабіалізувалися й розширювалися, унаслідок чого злилися з ā, ē, а останні, делабіалізуючись і розширюючись, перетворилися на a., æ.. У ненаголошеній позиції говірки ротинінків повсюдно мають широкі короткі голосні. Отже, однаковий розвиток систем вокалізму в говірках ротинінків у ненаголошеній позиції також підтверджує твердження про їхній однаковий розвиток і в наголошеній позиції.

Існування кореляції між короткими й довгими голосними у східних аукштайтських говірках (відповідно, подовження коротких голосних, їх звуження та лабіалізацію в наголошеній позиції) засвідчує також те, що на більшій частині ареалу ротинінків поряд із довгими голосними ō, ō знаходимо короткий (тут подовжений) ɔ, а у східній частині цього ареалу поряд із ā — короткий голосний ā. У прикордонних говірках ці співвідношення можуть бути порушені: поряд із ɔ може бути ā (у селі Тракіняй між Каварскасом і Алантою), а поряд із ā — ɔ (у шведаській говірці)³³. Проте саме існування кореляції і тут не викликає сумнівів.

Чергування голосних у купішкянській говірці залежно від позиції (асиміляцію) можна буде зрозуміти, якщо припустити, що раніше тут існували широкі відкриті голосні e та ē, які перед бемольними голосними й наприкінці абсолютного слова ще більше розширилися та перетворилися на a та ā відповідно, а перед дієзними голосними й етимологічним j звузилися та перетворилися на ẹ та ē відповідно, тобто:

e та ē → a та ā відповідно; e та ē → ẹ та ē відповідно

На звуження широкого голосного a у говірках ротинінків вказує також те, що в гостроінтонаційному дифтонгу au є голосний a (але не o). Він, очевидно, не звузився через характер наголосу і через u, перед яким, як видається, не може стояти вузький голосний (e чи o).

Лабіалізований голосний a трапляється подекуди й у жмудських говірках (у околицях Лауку́ви, Седи та ін.)³⁴. Однак і тут він, найімовірніше, новий, оскільки в жмудських говірках через сильно лабіалізовані й звужені довгі голосні короткі голосні закономірно мали стати відкритими й широкими.

Згадані зміни вокалізму в литовських діалектах (поляризаційний розвиток коротких і довгих голосних у жмудській говірці, формування кореляції та явища асиміляції у східних аукштайтських говірках), можливо, свідчать про те, що короткі голосні o, e перетворилися на відкриті a, e порівняно давно.

2. У латиській мові короткий голосний o замість літературномовного a мають східні говірки верхньоземгальського діалекту. Голосний o тут може стояти як у наголошеній, так і в ненаголошеній позиції (пор. лат. vosara і vosora «літо»), як перед заднім, так і перед

³³ Z. Zinkevičius, op. cit., p. 50.

³⁴ Z. Zinkevičius, op. cit., p. 51.

57

передні голосні (пор. лат. lobs «добрий» і obi «обидві»)³⁵. Не дослідивши розвитку систем вокалізму латиських діалектів, важко щось сказати про давність цього голосного.

Короткий голосний o трапляється і в прусській мові. В Ельбінзькому словничку прусської мови замість a досить часто знаходимо o³⁶, пор. прус. wobse «оса», sompisinis «грубый хліб, Grobbrot» (прус. som- відповідає лит. sam-). Це o може бути залишком короткого голосного o, що раніше вживався ширше³⁷.

3. На можливе існування короткого голосного o у балтійській мовній спільності, можливо, вказують і запозичення балтійського походження у прибалтійсько-фінських мовах, у яких у певних випадках наявне o, пор. фін. morsian і лит. marti, фін. oinas і лит. avinas, фін. lohi і лит. lašiš тощо³⁸. Нещодавно В. Штейніц висловив обґрунтовану думку, що слова з o належать до найдавнішого шару запозичень балтійського походження в угро-фінських мовах³⁹.

Деякі дослідники, починаючи з К. Бругмана⁴⁰, схильні вважати, що й у праслов’янській мові також був короткий голосний o. Такої думки дотримувалися або дотримуються М. Фасмер⁴¹, А. Мейє⁴², С. Бернштейн⁴³, Ф. Філін⁴⁴ та ін.

Факт, що голосному o у слов’янських мовах у запозиченнях грецького походження та топонімах слов’янського походження відповідає голосний a, М. Фасмер⁴⁵ пояснював так: закритий голосний o грецької мови не міг передати слов’янський голосний o, оскільки той був відкритим. На думку А. Мейє⁴⁶, у праслов’янській мові не було великої різниці тембру між коротким o і довгим a. Різниця була переважно кількісною. С. Бернштейн вважає⁴⁷, що слов’янський голосний o раніше мав слабкий ступінь лабіалізації.

Отже, одні дослідники стверджують, що в праслов’янській мові був короткий голосний a або ă, а інші схильні вважати, що в праслов’янській мові був голосний o. Насправді між цими двома поглядами немає такої великої різниці, як може здатися на перший погляд. Адже ті, хто стверджує, що в праслов’янській мові був голосний a, також вважають, що цей короткий голосний був дещо лабіалізований і більш закритий, ніж голосний a. А ті,

³⁵ J. Endzelins, Latviešu valodas gramatika, Rīgā, 1951, p. 110–123; M. Rudzīte, Latviešu dialektoloģija, Rīgā, 1964, p. 267–271.

³⁶ E. Berneker, Die preussische Sprache, I. Lautlehre, Strassburg, 1895, p. 27; J. Endzelin, Zum o für a im Elbinger Vokabular, StB, 5, 1935–1936, p. 94–98; Senprūšu valoda, Rīgā, 1943, p. 24.

³⁷ Plg. И. Казлаускас, op. cit., p. 21.

³⁸ З літератури останніх років див.: E. Nieminen, Über einige Eigenschaften der baltischen Sprache, die sich in den ältesten baltischen Lehnwörtern der ostseefinnischen Sprachen abspiegelt, „Sonderabdruck aus den Sitzungsberichten der Finnischen Akademie der Wissenschaften 1956“, Helsinki, 1957, p. 199–200; A. Sabaliauskas, Відносини балтійських і прибалтійсько-фінських мов, LKK, 6, 1963, p. 109–136.

³⁹ W. Steinitz, Zur Periodisierung der alten baltischen Lehnwörter im Ostsee-Finnischen, „Symbolae linguisticae in honorem Georgii Kurylowicz“, Wrocław–Warszawa–Kraków, 1965, p. 297–303.

⁴⁰ K. Brugmann, op. cit., p. 146.

⁴¹ M. Vasmer, Zwei kleine Abhandlungen. II. Zur slavischen Vertretung von arioeurop. o, KZ, 41, 1907, p. 157–164.

⁴² А. Мейе, Общеславянский язык, Москва, 1951, p. 42–44.

⁴³ С. Б. Бернштейн, Нарис порівняльної граматики слов’янських мов, p. 144–146.

⁴⁴ Ф. П. Филин, Образование языка восточных славян, p. 101.

⁴⁵ M. Vasmer, op. cit., p. 157–164.

⁴⁶ A. Meje, op. cit., p. 44.

⁴⁷ С. Б. Бернштейн, op. cit., p. 143.

58

які вважають, що у праслов’янській мові був короткий голосний o, водночас наголошують на його слабкому ступені лабіалізації та відкритості.

Точніше визначити якість короткого голосного праслов’янської мови, як видається, дають змогу такі факти:

1. На те, що праслов’янський голосний, який походить від ide. o і a, фонетично міг бути ближчим до голосного a, ніж до o, свідчать запозичення та топоніми угро-фінських, балтійських, германських і грецької мов слов’янського походження, які всюди мають a замість сучасного слов’янського голосного o, пор. фін. papu «біб» із рос. боб, прус. maddla «молитва, Bitte, Gebet» із польс. modła, старобавар. Rasa зі слов. ražb, гр. βάβεω «стара жінка» зі слов. *baba тощо. В інших мовах a слов’янському всюди відповідає голосний o, пор. старослов. kotblъ «казан» із гот. *katils (пор. katile род. мн.). Це свідчить, що на час запозичення слов’янські мови мали голосний a.

2. У білоруських і деяких південноросійських діалектах, а також у деяких дуже архаїчних болгарських діалектах⁴⁸ у ненаголошеній позиції є голосний a (так зване «акання»), пор. білорус. каза́, рос. каза́ (пишеться коза) і болг. kazý-te (наз. мн.).

У ненаголошеній позиції ці діалекти, ймовірно, зберегли праслов’янський короткий голосний a⁴⁹. У дискусії про походження «акання», що відбулася нещодавно⁵⁰, переважав погляд, що ця особливість білоруських і південноросійських говорів виникла досить пізно (приблизно у XIII–XIV ст.)⁵¹ спонтанно або під впливом субстрату. Проте, як видається, достовірнішою є перша інтерпретація походження «акання»: a у ненаголошеній позиції цих діалектів слід вважати реліктом праслов’янського a, оскільки: а) це змушує визнати географічний чинник (пор. аналогічне явище в архаїчних болгарських діалектах); б) існування короткого a у праслов’янській мові підтверджують фонологічні дослідження.

3. Усі дослідники дотепер реконструювали для праслов’янської мови кореляцію a: ā (відповідно ă: ǟ)⁵². Перетворення короткого голосного ide. o на a і злиття з рефлексом ide. a було пов’язане з делабіалізацією інших голосних праслов’янської мови. У праслов’янській мові разом із палаталізацією перед голосними відбувалася лабіалізація перед голосними (відповідно делабіалізація голосних)

⁴⁸ Ст. Стойков, Акане в говора на с. Триград (Девинско), „Български език“, 13, 1963, p. 8–21.

⁴⁹ A. Vaillant, Grammaire comparée des langues slaves, I, p. 107; G. Y. Shevelov, A Prehistory of Slavic, p. 386–387; В. І. Георгиев, Російське акання та його відношення до системи фонем праслов’янської мови, ВЯ, 2, 1963, p. 20–29; Загальнослов’янське значення проблеми акання, ВЯ, 4, 1964, p. 151–152.

⁵⁰ В. Г. Руделев, К фонологической интерпретации русского аканья, ВЯ, 2, 1963, p. 30–38; П. С. Кузнецов, К вопросу о происхождении аканья, ВЯ, 1, 1964, p. 30–41; В. В. Колесов, О некоторых особенностях фонологической модели, развивающей аканье, ВЯ, 4, 1964, p. 66–79; Я. Риглер, К проблеме аканья, ВЯ, 5, 1964, p. 36–45; В. И. Лыткин, Ещё к вопросу о происхождении русского аканья, ВЯ, 4, 1965, p. 44–52; Г. А. Хабургаев, О фонологических условиях развития русского аканья, ВЯ, 6, 1965, p. 55–63. Ще пор. M. Halle, Akan’e (The Treatment of Unstressed Nondiffuse Vowels in Southern Great Russian Dialects), „Symbolae linguisticae in honorem Georgii Kuryłowicz“, p. 103–109.

⁵¹ Пор. В. И. Борковский, П. С. Кузнецов, Историческая грамматика русского языка, М., 1963, p. 142.

⁵² R. Jakobson, Remarques sur l’évolution phonologique du russe comparée à celles des autres langues slaves, TCLP, 2, 1929, p. 20–23; F. V. Mareš, Виникнення слов’янської фонологічної системи та її розвиток до кінця періоду слов’янської мовної єдності, „Slavia“, 25, 1956, p. 445; G. Y. Shevelov, A Prehistory of Slavic, p. 150–162; H. ван Вейк, До історії фонологічної системи в загальнослов’янській мові пізнього періоду, „Slavia“, 19, 1950, p. 293.

59

процес. У дослідженнях фонології останніх років констатовано⁵³, що короткі голосні o та a (як і ō та ā) спочатку збіглися в позиції після губних приголосних. Тут диференційна ознака голосного o (як і ō) «бемольність» стала нерелевантною, оскільки ця ознака була конститутивним елементом губних приголосних (докладніше див. цю працю, с. 67 і далі).

Твердженню, що в праслов’янській мові існував короткий голосний a (але не o),¹ суперечить закінчення -ō називного й знахідного відмінків однини іменників чоловічого роду на o-основу — фонетично воно могло виникнути лише з *-os і *-om через проміжні *-u(s) і *-u(m).

Виникнення закінчення -ō називного відмінка однини замість *-as (пор. старослов. vьlkъ) Г. Шевельов цілком слушно схильний пояснювати морфологічними причинами⁵⁴. Закінчення *-am могло дуже легко перетворитися на -ō, оскільки звуження голосних перед носовими приголосними є, як вважають, поширеним явищем, що трапляється в багатьох мовах. Після фонетичних змін у кінці слова в праслов’янській мові, внаслідок аналогії між o- та u-основами, утворилася така пропорція: *-u (acc. sing., u-основа): *-u (nom. sing., u-основа)= *-u (acc. sing., o-основа): x (nom. sing., o-основа), де x мало дорівнювати *-u.

Отже, ніщо не заважає припускати, що в праслов’янській мові був короткий a, можливо, дещо лабіалізований, адже в румунських запозиченнях слов’янського походження замість праслов’янського a маємо oa; пор. рум. groază «жах» зі слов’янського *graza⁵⁵.

На думку дослідників, короткий слов’янський голосний a перетворився на o досить пізно (близько VIII–IX ст.), незадовго до появи перших писемних пам’яток слов’янських мов⁵⁶. Після IX ст. запозичення слов’янського походження в інших мовах уже досить часто мають o; пор. гр. Σϑλοβενοί зі слов’янського *slověne.

Майже всі дослідники погоджуються, що як у балтійських, так і у слов’янських мовах первісна система коротких голосних була трикутною:

Однак настільки ж можлива й друга альтернатива: первісна система коротких голосних у цих мовах була чотирикутною:

у якій не було опозиції a: o.

Окрім балтійських і слов’янських мов, праіндоєвропейські короткі голосні o та a злилися також у германських, албанській, давньоіндійській і хетській мовах. У цих мовах їм відповідає a.

53 Б. К. Журавлев, Формирование группового сингармонизма в праславянском языке, ВЯ, 4, 1961, с. 35–36.

54 G. Y. Shevelov, op. cit., с. 156–157.

55 G. Y. Shevelov, op. cit., с. 162.

56 E. Schwarz, op. cit., с. 136; H. ван Вейк, op. cit., с. 293; F. V. Mareš, op. cit., с. 445; G. Y. Shevelov, op. cit., с. 151; Б. К. Журавлев, Из истории вокализма в праславянском языке позднего периода, ВЯ, 2, 1963, с. 13, 19; В. И. Георгиев, ВЯ, 2, 1963, с. 29; Нови теории и традиционални заблудки, „Български език“, 15, 1965, с. 297–307.

60

Короткий голосний a в індоєвропейській мовній спільності, очевидно, був рідкісним. Найчастіше він траплявся в експресивній, технічній і побутовій лексиці, а в чергуванні голосних майже не брав участі⁵⁷.

Лексика європейських мов, що розрізняють фонеми o та a і містить короткий голосний a, обмежується переважно сферою землеробства, і з цієї причини ця лексика, а отже й фонема a, може мати пізніше походження⁵⁸. Деякі дослідники схильні вважати, що опозиція o: a у південних індоєвропейських мовах (вірменській, грецькій, італійських і кельтських) могла виникнути пізніше внаслідок занепаду ларингалів⁵⁹.

Тому цілком можливо, що ті індоєвропейські мови, які не мають опозиції o: a, ніколи її й не мали. Прабалтійський короткий голосний o і праслов’янський a можуть відповідати o та a південних індоєвропейських мов.

Для розв’язання питання про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов важливо з’ясувати, які маніфестанти ненаголошених компактних фонем, тобто короткі голосні заднього ряду низького підняття, мали балтійські та слов’янські мови в перші століття після відокремлення від індоєвропейської мовної спільності. Відповісти на це неможливо з багатьох причин, найважливіші з яких такі:

a) ми не маємо даних, на підставі яких могли б реконструювати вокалічні співвідношення таких віддалених епох, тобто не знаємо, чи справді в той час балтійські діалекти мали короткий голосний o, а слов’янські діалекти — короткий голосний a;

b) незрозуміло, яка система коротких голосних (трикутна чи чотирикутна) була первинною в балтійських і слов’янських мовах;

c) ми не знаємо точної абсолютної хронології, коли рефлекси індоєвропейських коротких голосних o та a (якщо визнати трикутну систему коротких голосних первинною) збіглися в балтійських і слов’янських мовах.

Так чи інакше, яку б систему коротких голосних ми не вважали первинною, одне зрозуміло: таку саму первинну систему коротких голосних, як у балтійських і слов’янських мовах, мали й інші індоєвропейські діалекти (наприклад, германські). Отже, реконструкція однакової первинної системи коротких голосних у балтійських і слов’янських мовах аж ніяк не свідчить про спільний етап розвитку балтійських і слов’янських мов, відмінний від інших індоєвропейських діалектів, тобто про балто-слов’янську мовну єдність.

Індоєвропейські довгі голосні ō та ā

Індоєвропейські довгі голосні ō та ā у слов’янських мовах збіглися. Балтійські мови зберегли їхню відмінність. Отже, балтійські та слов’янські мови істотно різняться розвитком індоєвропейських довгих голосних. Розв’язуючи проблему найдавніших відносин між балтійськими та слов’янськими мовами, важливо з’ясувати, коли слов’янські мови перестали розрізняти індоєвропейські довгі голосні.

Індоєвропейське ā у латиській мові збереглося незмінним (ā), у литовській мові воно перетворилося на o, а слов’янські мови мають тут a, пор.:

лит. brólis, broter-ėlis, лат. brãlis, brāter-ītis, дав.-сл. bratrъ: дав.-інд. bhrātā, гр. φράτηρ «член братства», лат. frāter, гот. broþar (o з індоєвропейського ā), тох. A pracar;

⁵⁷ A. Meillet, Introduction à l’étude comparative des langues indo-européennes, 7 éd., Paris, 1934, p. 99, 166–168. Пор. «La voyelle a se trouve notamment dans des mots de caractère populaire, technique ou affectif» (p. 99).

⁵⁸ H. Kuhn, Ablaut, in: Altertumskunde, KZ, 71, 1954, p. 129–161.

⁵⁹ J. Kuryłowicz, L’apophonie en indo-européen, Wrocław, 1956, p. 167–168.

61

лит. moté, móteris, лат. māte, дав.-сл. mati: дав.-інд. matā, гр. (дорійське) μάτρη, лат. māter, тох. A mācer.

Індоєвропейське ō у слов’янських мовах перетворилося на a. У східнобалтійських мовах воно мало два рефлекси. В одних випадках індоєвропейське ō перетворилося на uo, пор.:

лит. juos-ta, лат. juos-ta, дав.-сл. po-jasъ «пояс»: гр. ζωστός «оперезаний» (= лит. juostas), авест. vāh «пояс» (ā з індоєвропейського ō);

лит. puo-tà: гр. πώ-νω «п’ю», лат. pō-tus «випитий», дав.-інд. pā-ti «(він) п’є» (ā з індоєвропейського ō);

лит. uoga, лат. uōga: дав.-сл. jag-oda;

лит. uolektis (і uolektis), лат. uōlekts: гр. ὠλένη «лікоть»: *ōl- — подовжений ступінь кореня *el-/*ol- (пор. лит. elcūnė, alkūnė і лат. elkuons);

лит. ūosis, лат. uōsis: рос. яс-ень, серб.-хорв. jas-ēn;

лит. dūo-ti, duo-snùs, duo-slùs, dūo-klė, лат. duō-t, дав.-сл. da-ti, da-nъ «данина» (= лит. duo-nis «дарунок»¹), da-rъ «дарунок»: гр. δῶ-μι «даю», δῶ-ρον «дарунок», лат. dō-num «дарунок», дав.-інд. dānám «дарунок» (ā з індоєвропейського ō); але з o лит. do-snùs (лат. dā-sns), do-slùs, do-vanà (лат. dō-vana), dō-vamas «той, що дається як дар», dō-vis «дарування», dō-sai «весільні дари нареченої», dō-tas «давання, дарунок», dō-talas (лат. dā-tali «дарунки») «давання, данина», do-tilas «те саме»: пор. прус. dā-t, dā-twei «давати».

Індоєвропейське ō, що чергувалося з індоєвропейським ē, також у певних випадках перетворилося на uo, пор. brėžti: bruožas; plėšti, лат. plēst: plūostas, лат. plūōsti «роздирати», pluosa «шаленство»; rėžti, дав.-сл. rěz-ati «бити»: ruožas, дав.-сл. razъ «удар; рубець»; sėsti: sūodžiai, лат. suōd-rēji «сажа», дав.-сл. sazъda; ėsti: ūodas, лат. uōds.

В інших випадках індоєвропейське ō у литовській мові перетворилося на o, у латиській — на ā, пор.:

лит. nor-ėti: гр. νωρ-εῖν «діяти, робити», νώρ-εμενος «великий, широкий»;

лит. krōk-ti (ir kriōk-ti), kriog-uoti «говорити або кричати хрипким голосом», лат. krākt, krākt, давньорус. krak-ati «прочищати горло»: лат. crōc-āre, crōc-īre «каркати (про ворон)», гр. κρώζω «хриплю» (-ζ- з *-gj-), давньоверхньонім. hruoh «ворона» (uo з герм. ō);

лит. žmōnės, žmona: лат. acc. sing. homōnem (nom. sing. homō) і hemōnem; корінь *gʰm-/*gʰem-/*gʰom-; у словах žmōnės, žmona маємо корінь нульового ступеня, а корінь нормального ступеня — лит. žem-ė; але давньолит. žmuo (з *gʰm-ōn);

лит. prō, pró- (пор. pró-plaiša): лат. prō, prō(d)-, гр. πρω-; але лат. pruō-jām, pruō-m «геть, геть»;

Родовий відмінок однини іменників з основою на -o: лит. vilk-o, лат. vilk-a, давньослов. vlъk-a: давньолат. (особове ім’я) Gnaiv-ōd, лат. lup-ō «від вовка», давньоінд. vṛk-āt, vṛk-ād (-āt -ād з *-ōd), гр. τω (з *pōd) «звідки».

Замість закономірного чергування голосних (лит. ē: uo, лат. ē: uo з і.-є. ē: ō) у литовській мові трапляється чергування ē: o, а в латиській мові — ē: ā, пор.:

лит. bėgti, лат. bēgt: лит. bog-inti «швидко або важко щось нести, везти, тягти, перевозити», але лат. buōk-stīt «ховати», buōk-stīties «тинятися, вештатися»;

лит. glėbti, лат. glēbt: лит. glōbti «обіймати, огортати, обхоплювати», лат. glābt «опікуватися, захищати», лит. globà (acc. sing. glōbą) і glōba; нормальний ступінь чергування голосних — лит. glab-ōti «обіймати, хапати, стискати», лат. glab-āt «оберігати, опікуватися; ховати» (з балт. *glo-b-);

¹ Лит. donis слід вважати слов’янським запозиченням.

62

лит. korýs (зн. одн. kõrį), лат. kãris: гр. χηρός «віск», лат. cēra; пор. kor-ýti, kor-ýtas;

лит. mólis, mõlė «земля біля глини», mol-iūgas «глиняного кольору, глинистий», лат. mãls (зазвичай мн. mãli): старослов. mẽlъ «вапно»; Е. Френкель зараховує сюди також mėlas, mėlynas²;

лит. nókti, лат. nãkti «приходити»: гот. nehv(a) «орати», nehv-jan «наближатися», давньоверхньонім. nãh «орати» (ā з ē < індоєвроп. ē);

лит. plėšti: plótas, поряд із ними корені нормального ступеня *plet- (пор. plėčia, plet-óti) і *plot- (пор. platus);

лит. slėgti (ir slėgti), лат. slėgt: лит. slog-inti «гнітити, тиснути», sloga «така хвороба; тягар, біда», slõgas «тягар, яким притискають льон або коноплі», лат. slāga, slāgs «тягар, важкість, страждання, хвороба»; але лит. šliuogas (ir šliuogas) «тягар для притискання», лат. šluõga, šluõgs «те саме», šluõdz-it, šluõdz-et «гнітити, тиснути»;

лит. sėsti, sėd-ėti: sod-inti, sõdas (ir sõdnas), старослов. sadъ, лит. sodà (зн. одн. sõdą), sõdžius (лат. sādzā, sādzius, імовірно, є литуанізмами); жмуд. svad-inti «садити» може походити від *suod-inti;

лит. tvėrė, лат. tvēru «намацав, схопив»: лит. tvorà; нормальний ступінь знаходимо в tvēr-ia, пор. давньорус. tvor-iti «робити, творити»;

лит. vókas (ir vokà) «кришка, покришка; повіка», лат. vāks «кришка»: старослов. vėko «(очна) повіка, кришка»;

лит. vóras «павук», лат. vāris: лит. vėrė, лат. vēru «я нанизував»: нормальний ступінь — це vēr-ia, var-tai;

лит. žolė, лат. zāle: лит. žėlė; корінь нормального ступеня *g’hel-/*g’hol- трапляється у словах žėl-ia, žãl-ias.

Рефлекси індоєвроп. ō та ā у прусській мові дуже неясні.

В Ельбінзькому словничку (пам’ятка помезанського діалекту) індоєвроп. ā позначається графемами o та oa (пор. прус. mothe і лит. mótė, лат. māte; прус. moazo «тітка» і лит. mõša, лат. māsa «сестра»). Так само тут позначається індоєвроп. ō (пор. прус. podalis і лит. жмуд. puo-dãlis; прус. woasis і лит. úosis, лат. uosis). Однакове графічне позначення рефлексів індоєвроп. ō та ā ніби вказувало б на те, що в діалекті Ельбінзького словничка прусської мови індоєвроп. ō та ā злилися³. Однак Й. Казлаускас вважає⁴, що однакове графічне позначення не свідчить про нейтралізацію опозиції рефлексів індоєвроп. ō та ā. Адже в старих литовських писемних пам’ятках літерою o позначали і o, і uo. На думку Й. Казлаускаса, прус. o (з індоєвроп. ō) могло бути вужчим і більш лабіалізованим, ніж o (з індоєвроп. ā). Останній звук міг мати нижчий підйом і бути слабко лабіалізованим.

У прусських катехізисах (пам’ятках писемності самбійського діалекту) рефлекс індоєвроп. ā позначається як ā або a (пор. прус. brāti і лит. brólis, лат. brālis). Рефлекс індоєвроп. ō тут позначається переважно як ō або o (пор. прус. per-ōn-i «громада» і лит., лат. -uon- у таких словах, як gel-uon-is ir dzel-uon-s). У деяких випадках рефлекс індоєвроп. ō тут позначається як ā або a (пор. прус. dāt, dātwei та daton і лит. duóti, лат. duôt; прус. sālin і лит. žolė, лат. zāle).

Отже, у діалекті катехізисів відмінність рефлексів індоєвроп. ā та ō збережена, за винятком окремих випадків, у яких індоєвроп. ā та ō, як і в східнобалтійських мовах, злилися.

^² E. Fraenkel, LEW, p. 430.

^³ Plg. K. Būga, RR, III, p. 104.

^⁴ І. Казлаускас, К развитию общебалтийской системы гласных, с. 21.

63

Подвійний рефлекс довгого голосного ō праіндоєвропейської мови в балтійських мовах тривалий час збивав дослідників з пантелику. Деякі з них (J. Hanuš⁵, O. Wiedemann⁶, J. Mikkola⁷ та ін.) вважали єдиним рефлексом праіндоєвропейського ō у балтійських мовах литовське o та латиське ā, а литовське й латиське uo виводили з праіндоєвропейського *ōu (або *ōn і *ōns). Цій думці суперечить той факт, що закономірним результатом розвитку праіндоєвропейського дифтонга *ōu в литовській мові було не uo, а áu, пор. лит. gáuti, káuti та ін. На походження їхніх коренів від *gōu-, *kōu- вказують форми gōvė, kōvė. Виведення káuti з *kōu- підтверджують також дані інших індоєвропейських мов (пор. давньоверхньонімецьке houwan «кувати» та лат. cūd ere «кувати, бити» < *kou-/*kōu-).

Інші дослідники (G. Malovas⁸, H. Pedersen⁹, V. Poržežinskis¹⁰, A. Vaillant¹¹ та ін.) вважали, що праіндоєвропейське ō у литовській і латиській мовах перейшло лише в uo. Такої думки дотримувалися й найвидатніші фахівці з балтійських мов K. Būga¹², J. Endzelīns¹³, P. Skardžius¹⁴, E. Fraenkelis¹⁵ та J. Otrębski¹⁶. Усі ці дослідники вважали, що голосні ō та ā в литовській і латиській мовах замість очікуваного uo виникли внаслідок аблаута: відповідно до литовського аблаута a: o (з праіндоєвропейського a: ā), поряд із закономірним чергуванням a: uo (з праіндоєвропейського o: ō), виникло також чергування голосних a: o (замість праіндоєвропейського o: ō). Важливу роль тут відіграла та обставина, що короткі праіндоєвропейські голосні a та o в балтійських мовах злилися в голосний a.

Недолік цієї гіпотези полягає в тому, що вона не пояснює чергування голосних у таких словах (наприклад, bog-inti), які не мають споріднених форм із коротким голосним a (наприклад, *bag- з праіндоєвропейського *bog-).

Крім того, трапляються випадки, для пояснення яких дослідники змушені вигадувати досить складні схеми. Так, щоб пояснити голосний ā у пруському слові dāt (пор. лит. dúoti та лат. duôt), J. Endzelīns розробив складну теорію аналогії¹⁷. Судячи з лат. dakstīt «давати», гр. δόσις «дар» і лат. datio «давання», у балтійських мовах мав існувати інфінітив *dat(e)i. Довге ā (пор. пр. dāt) тут нібито виникло через те, що в інфінітивах безпосередньо перед *-t(e)i голосний завжди довгий. А литовське й латиське слова dúoti та duôt отримали дифтонг uo з форми майбутнього часу (пор. лит. dúosiu та давньоіндійське dāsyā-mi).

Для слів із кореневим голосним o (латиське ā), що чергується з ē, замість очікуваного uo, J. Endzelīns намагався знайти індоєвропейське підґрунтя, пропонуючи при-

⁵ J. Hanusz, O dobie litewsko-słowiańskiej w stosunku do prajęzyka indoeuropejskiego, p. 254.

⁶ O. Wiedemann, Das litauische Präteritum, Strassburg, 1891, p. 45–51.

⁷ J. Mikkola, RSI, 1, 1908, p. 8; Urslavische Grammatik, p. 50–51.

⁸ G. Mahlow, Die langen Vocal e A, E, O in den europäischen Sprachen, Berlin, 1879, p. 82.

⁹ H. Pedersen, Wieviel Laute gab es im Indogermanischen?, KZ, 36, 1900, p. 101–103.

¹⁰ B. K. Поржезинский, К истории форм спряжения в балтийских языках, Москва, 1901, p. 7.

¹¹ A. Vaillant, Grammaire comparée des langues slaves, I, p. 112.

¹² K. Būga, Priesagos -ūnas ir dvibalsio uo kilmė, RR, II, p. 340–366.

¹³ J. Endzelin, Le. nākt: li. nók̇ti: got. nēhʷ і чергування ē та ā, KZ, 62, 1934, p. 23–28; Le. buokstīt та споріднені форми, APh, 5, 1935, p. 10–13; Що сталося в давньопрусській мові з ide. ō (і ā), StB, 4, 1935, p. 133–143; Lettische Grammatik, Riga, 1922, p. 39; Latviešu valodas gramatika, p. 58–59.

¹⁴ P. Skardžius, Lietuvių kalbos žodžių daryba, Vilnius, 1941, p. 47–48, 544.

¹⁵ E. Fraenkel, Die baltischen Sprachen, p. 76.

¹⁶ Я. С. Отрембский, Славяно-балтийское языковое единство, ВЯ, 5, 1964, с. 29; однак у своїй праці «Gramatyka języka litewskiego» (I, Warszawa, 1958, с. 180–181) J. Otrębski визнав також і праіндоєвропейське ō > лит. o.

¹⁷ J. Endzelin, Was ist im Altpreussischen aus ide. ō (und ā) geworden? p. 136.

64

розпізнати чергування голосних ā: ē¹⁸. Однак така апофонія, за невеликими винятками, не властива індоєвропейським мовам¹⁹, тому до цієї думки Я. Ендзелінса поставилися критично²⁰.

Інші дослідники (Я. Зубат²¹, К. Бругман²², Г. Гірт²³, А. Меє²⁴, Н. ван Вейк²⁵, Хр. Станг²⁶, Я. Сафажевич²⁷, Г. Крае²⁸, Г. Шевельов²⁹ та ін.) визнавали подвійний рефлекс індоєвропейського ō у балтійських мовах: в одних випадках воно перейшло в uo, в інших — у ā (лит. o, латв. ā, прус. ā).

Спираючись на подвійний розвиток індоєвропейського ō у балтійських мовах і таким чином перебільшуючи архаїчність литовської мови, Я. Зубат³⁰ висунув думку, що індоєвропейська мовна спільнота мала два ō: одне, яке в литовській мові перейшло в uo, і друге, яке дало в литовській мові o. Пізніше, встановивши, що подвійний розвиток індоєвропейського ō залежить від специфічних умов литовської мови, від цієї теорії відмовилися.

Після визнання подвійного розвитку індоєвропейського ō у балтійських мовах закономірно постало питання, у яких випадках індоєвропейське ō тут перейшло в uo, а в яких — у ā (лит. o, латв. ā, прус. ā або a). Г. Гірт і А. Меє схилялися до думки³¹, що індоєвропейське ō, яке чергувалося з індоєвропейським ē, у балтійських мовах перейшло в ā, а індоєвропейське ō, яке не брало участі в чергуванні голосних, перейшло в uo. Необґрунтованість цієї думки засвідчує чергування голосних у типі brėžti: bruožas (див. с. 62 цієї праці), а також той факт, що неапофонічний індоєвропейський голосний ō досить часто представлений у балтійських мовах голосним ā (див. с. 62 цієї праці).

Останніми роками розвиток індоєвропейського ō (як і балтійського вокалізму загалом) схильні пов’язувати (Я. Казлаускас, В. Мажюліс³²) з акцентуаційною системою: у наголошеній позиції індоєвропейське ō у східнобалтійських мовах перейшло в uo, у прусських діалектах, найімовірніше, збереглося незміненим, а в ненаголошеній позиції індоєвропейське ō у балтійських мовах злилося з індоєвропейським ā. Твердження, що розвиток індоєвропейського ō (і вокалізму загалом) залежить від акцентуаційної системи, ґрунтується на фактах живої литовської мови. Так, у багатьох східноаукштайтських говірках опозицію рефлексів індоєвропейських ō та ā в ненаголошеній позиції усунуто: замість індоєвропейських ō та ā одні східноаукштайтські говірки мають тут a (напівдовге або коротке), інші (наприклад, поблизу Купішкіса та ін.) — o (напівдовге або коротке), ще інші (наприклад, поблизу Рагуви та ін.) — u (зазвичай редуковане коротке). Опозицію рефлексів індоєвропейських ō та ā також

¹⁸ J. Endzelin, Le. nākt: li. nókti: got. nēh und der Wechsel von ē und ā, p. 27.

¹⁹ A. Meillet, Introduction à l’étude comparative des langues indo-européennes, p. 153–168.

²⁰ E. Fraenkel, Die baltischen Sprachen, p. 78.

²¹ J. Zubatý, Zum baltischen ū, BB, 18, 1892, p. 241–266.

²² K. Brugmann, Grundriss der vergleichenden Grammatik der indogermanischen Sprachen, I, 1, p. 151–152, 158.

²³ H. Hirt, Indogermanische Grammatik, II, Heidelberg, 1921, p. 33, 180.

²⁴ A. Meillet, op. cit., p. 100–104.

²⁵ N. van Wijk, Les voyelles uo, ie en letto-lituanien et en russe, StB, 4, 1935, p. 144.

²⁶ Chr. S. Stang, Das slavische und baltische Verbum, p. 196 (išnaša).

²⁷ J. Safarewicz, Przyczynki do zagadnienia wspólnoty bałto-słowiańskiej, p. 199–202.

²⁸ H. Krahe, Indogermanische Sprachwissenschaft, I, Berlin, 1958, p. 57.

²⁹ G. Y. Shevelov, A Prehistory of Slavic, p. 150.

³⁰ J. Zubatý, op. cit., p. 241. Пор. J. Otrebski, Przyczynki słowiańsko-litewskie, I, Wilno, 1930, p. 53–54. Теорію Я. Зубата до своїх порівняльних граматик індоєвропейських мов включили К. Бругман і Г. Гірт, див. K. Brugmann, op. cit., p. 151–152, 158 та H. Hirt, op. cit., p. 33, 180.

³¹ H. Hirt, op. cit., p. 33; A. Meillet, op. cit., p. 100–104; критичні зауваження щодо поглядів H. Hirto див. K. Būga, RR, II, p. 242.

³² І. Казлаускас, До розвитку загальнобалтійської системи голосних, p. 24; В. Мажюлис, Нотатки з прусського вокалізму, p. 195–196; V. Mažiulis, Remarques sur le vocalisme du vieux prussien, p. 53–59.

5. Baltų ir slavų kalbų ryšiai

65

немає в західних аукштайтських говірках поблизу Смалінінкая (тут є довге o з дуже незначною дифтонгізацією, а іноді й виразний дифтонг ou) та в західних жемайтських говірках поблизу Прекуле (тут є довге o³³. Отже, у ненаголошеній позиції в цих говірках замість ide. ō та ā існував лабіалізований звук ā (адекватнішим графічним позначенням було б ā); в одних говірках він перейшов у a, в інших — в o, u або навіть у дифтонг ou.

У наголошеній позиції відмінність рефлексів ide. ō та ā у цих говірках зберігається. Матеріал балтійських мов, що стосується долі ide. ō у балтійських мовах, схоже, також не суперечить згаданій думці (про залежність розвитку ide. ō від акцентної системи): у литовській мові uo у багатьох випадках трапляється в словах баритонної парадигми (пор. brúožas, júosta, plúoštas, rúožas³⁴, súodžiai, úodas, úoga, úolektis, úosis тощо). У словах із рухомим наголосом (наприклад, puõta) міг узагальнитися вокалізм баритонних відмінків (пор. acc. sing. puõtą).

Литовське o, що відповідає ō в інших ide. мовах, досить часто буває ненаголошеним (пор. nor-ėti, bog-inti, kriog-úoti, kor-ỹs, kor-ýtas, slog-à, slog-inti, sod-inti, tvorà, vilk-o, vorai, žmonių, žolė тощо). Тут слід також зважати на такі чинники, як аналогія та узагальнення: вокалізм форм із ненаголошеним ō міг узагальнитися також у формах із наголошеним ō. Так могло виникнути o в наголошеній позиції. Могло бути й навпаки: вокалізм форм із наголошеним ō, яке закономірно перейшло в uo, міг бути перенесений у ненаголошену позицію форм того самого кореня. Так могло виникнути uo в ненаголошеній позиції. Таким чином стає зрозумілою наявність дублетних коренів, пор. лит. šúo-lis і šõ-k-ti, а також лит. dúo-ti, лат. duõ-t і прус. dā-t.

Ламана інтонація латиських слів juõsta, úoga, úoleks, uõsis тощо свідчить, що раніше в латиській мові ці слова належали до парадигми з рухомим наголосом. Тут також міг узагальнитися вокалізм баритонних відмінків.

Аналіз матеріалу балтійських мов показує, що ide. ō та ā, як уже зазначалося, у балтійських мовах збіглися в ненаголошеній позиції. Результатом збігу в балтійських мовах, як і в слов’янських, імовірно, було ā; пор. лат. ā та прус. (у діалекті катехізисів) ā або a. На те, що литовське o походить від давнішого ā (найімовірніше, з незначним ступенем лабіалізації), вказують литовські говірки та старі писемні пам’ятки (пор. a[ō] у катехізисі М. Мажвідаса); докладніше про це див. с. 56 цієї праці.

Отже, збіг довгих голосних ide. почався також у балтійських мовах. Причиною, що стримала подальший збіг довгих голосних ide. ō та ā в балтійських мовах, очевидно, було те, що балтійське ō (ide. ō) увійшло в кореляцію з балтійським ē₂, яке виникло в наголошеній позиції з ē і, схоже, з ā³⁵ (пор., наприклад, лит. piẽmõ та фін. paimen з балтійського *pai-men, пор. гр. ποιμήν). Кореляційний розвиток балтійських ō та ē₂ засвідчує їхня дифтонгізація (пор. аукштайтські uo та ie, жемайтські ộu та ẹi) і подальше звуження (пор. жемайтські ū та ī) у литовських говірках. Після виникнення цієї кореляції довгий голосний східнобалтійських мов vo-

³³ Z. Zinkevičius, Lietuvių dialektologija, p. 69, 86—87 ir žemėlapiai Nr. 29, Nr. 59.

³⁴ У DLKŽ (p. 687) для слова rúožas зазначено третю акцентуаційну парадигму.

³⁵ H. Hirt, Vom schleifenden und gestossenen Ton in den indogermanischen Sprachen, IF, 1, 1892, p. 32—41; J. Endzelin, Litauisch-lettische Miszellen. I. Zum lit.-lett. ie, „Lietuvių tauta“, II, Vilnius, 1911, p. 284—291; FBR, 12, 1932, p. 180—181; K. Būga, RR, II, p. 90, 277; Chr. S. Stang, Ein Beitrag zum Problem von Diphthong ie im Litauischen, „Die Welt der Slaven“, I, 2. Heft, 1956, p. 137—139; J. Kuryłowicz, Łotewsko-litewska monoftongizacja ai, ei>ie, BPTJ, 15, 1965; P. Skardžius, Zum Wandel ai, ei>ie im Litauischen, ZfslPh, 26, 1958, p. 375—382; И. ЭнДзелин, О происхождении литовско-латышского ie, ИОРЯС, 12, I, 1907, p. 40—66.

56

Система вокалізму стала симетричною, у ній не залишилося порожніх місць, і пересування довгого голосного ō до ā припинилося.

Однак кореляція ō: ē₂ сформувалася лише у мовній спільності східних балтів (після IV — III ст. до н. е.). У прусській мові, очевидно, не було умов для її виникнення, оскільки тут дифтонг ei (і ai) не зазнав монофтонгізації (пор. прус. deiws, eit та ін.)³⁶.

З цієї причини збіг праіндоєвропейських довгих голосних ō і ā у прусській мові міг тривати й надалі, тобто поширитися з ненаголошеної позиції і на наголошену. Щоправда, фрагментарність пам’яток прусської писемності не дає змоги сказати, якою була справжня доля праіндоєвропейських ō і ā у прусській мові. На те, що тут протиставлення ō і ā могло бути також усунуте, вказують такі обставини:

1) однакове графічне позначення рефлексів праіндоєвропейських ō і ā в Ельбінзькому словничку (графеми o і oa);

2) перехід рефлексів праіндоєвропейських ō і ā в ū або u після губних і, очевидно, також після задньоязикових приголосних у діалекті катехізисів.

Усі розглянуті тут зміни праіндоєвропейських ō і ā відбувалися на пізніших етапах розвитку балтійських мов.

Розглядаючи питання найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов, важливо враховувати, що балтійські мови (східнобалтійські — безсумнівно) ще розрізняли праіндоєвропейські ō і ā. Також не може бути сумніву, що балтійські мови розрізняли ці голосні й у найдавніші періоди своєї історії.

Про те, що в найдавніші періоди свого розвитку балтійські мови розрізняли два довгі голосні, свідчать запозичення балтійського походження у прибережно-балтійських фіно-угорських мовах, де балтійське ō здебільшого передається фінським uu (пор. фін. huuta і лит. šluota; фін. kuuro і латв. kuorns «глухий»), а балтійське ā — фінським uo (пор. фін. vuota і лит. óda, фін. tuohi і лит. tošis, фін. luoma і лит. lomà). Крім того, із запозичень видно, що балтійське ā мало певний ступінь лабіалізації (фін. uo < *oo).

Як уже зазначалося, у слов’янських мовах зникла опозиція рефлексів праіндоєвропейських довгих голосних ō і ā.

Фонологічні дослідження останніх років (A. Martinė, V. Žuravliovas та ін.) показали, що поряд із праіндоєвропейськими короткими голосними o і a збіг праіндоєвропейських довгих голосних ō і ā був однією з перших змін у системі вокалізму слов’янських мов. Фонологічними дослідженнями також установлено, що разом із процесом палаталізації приголосних у слов’янських мовах відбувався інший процес — лабіалізація приголосних, які стояли перед лабіалізованими голосними. Фонологічна сутність цих процесів полягала в тому, що голосні передавали свої диференційні ознаки «дієзність — бемольність» попереднім приголосним³⁷. Збіг праіндоєвропейських довгих голосних ō і ā у слов’янських мовах пов’язаний саме з одним із цих процесів — делабіалізацією голосних і лабіалізацією приголосних. Початком процесу делабіалізації голосних вважають нейтралізацію o і a після губних приголосних, тобто групи po: pa, bo: ba, me: ma, uo: ua, pō: pā, bō: bā... могли збігтися й перестати розрізнятися. Бемольність є конститутивною ознакою губних приголосних, тому для голосних, що стояли безпосередньо після губних приголосних, вона стала нерелевантною. Результат збігу голосних o і a

³⁶ E. Berneker, Die preussische Sprache, I, Lautlehre, p. 16—18; R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, Göttingen, 1910, p. 137—141; J. Endzelīns, Senprūšu valoda, p. 29.

³⁷ В. К. Журавлев, Формирование группового сингармонизма в праславянском языке, ВЯ, 4, 1961, р. 35.

5*

67

унаслідок дисимілятивної нейтралізації мало бути a. Пізніше, коли диференційна ознака голосних o та ō — «бемольність» — перейшла до попередніх приголосних, голосні o та a збіглися й в інших позиціях (після зубних приголосних тощо)³⁸.

Точна хронологія збігу ō та ā невідома. Ясно лише те, що під час контактів слов’янських мов із германськими та грецькою (приблизно від перших століть н. е.) у слов’янських мовах ō уже не було: довге закрите ō германських і грецької мов у слов’янських мовах передається голосним ū, пор. ст. сл. bukъvi «літери» з гот. bōkōs «книги», ст. сл. Solomunъ з гр. Σολομών.

Можна припустити, що до нейтралізації опозиції рефлексів і.-є. ō та ā слов’янські мови мали ці голосні в незміненому вигляді. Про це, можливо, свідчать і деякі відмінні рефлекси в закінченнях. Так, давальний відмінок однини o-основи і.-є. мовної спільності мав закінчення *-ōi, ā-основа — *-āi. Якби ці закінчення фонетично збіглися внаслідок нейтралізації опозиції ō та ā, обидві основи мали б однакове закінчення. Однак це не так, оскільки в цій позиції o-основа давньослов’янської мови має -u (пор. rab-u), ā-основа — ē (пор. žen-ē).

Первісна система довгих голосних у слов’янських мовах, як і в балтійських, найімовірніше, була такою:

ī ū ē ō ā

І балтійські, і слов’янські мови успадкували цю трикутну систему від діалектів північного ареалу і.-є. мовної спільності (пор., наприклад, цілком таку саму первісну систему довгих голосних германських мов) і в перші століття свого незалежного існування, найімовірніше, зберігали її незмінною.

Оскільки проблема найдавніших відносин балтійських і слов’янських мов є проблемою відносин балтійських і слов’янських діалектів, що існували між ними в перші століття після відокремлення від і.-є. мовної спільності, то само собою зрозуміло, що збереження в балтійських мовах опозиції і.-є. ō та ā і її усунення у слов’янських мовах не можна вважати ані аргументом на користь теорії балто-слов’янської мовної єдності, ані контраргументом. Доля голосних ō та ā характеризує пізніші етапи розвитку балтійських і слов’янських мов та їхні тенденції.

Для подальшого розвитку і.-є. ō та ā у балтійських і слов’янських мовах спільним було те, що довгі голосні мали тенденцію до збігу. За цією особливістю балтійські та слов’янські мови належать до того самого ареалу, до якого належать германські та індоіранські мови.

Однак доля і.-є. ō та ā також істотно відрізняє балтійські й слов’янські мови. У слов’янських мовах і.-є. довгі голосні збіглися всюди, а в балтійських — лише в ненаголошеній позиції. Балтійські мови (безсумнівно, східнобалтійські) зберегли успадковану від і.-є. мовної спільності відмінність довгих голосних аж до наших днів (лит. uo: o, лат. uo: ā).

Балтійські та слов’янські мови відрізняються не лише результатами розвитку і.-є. довгих голосних, а й самими тенденціями розвитку систем довгих голосних. Система довгих голосних балтійських мов мала тенденцію до звуження та лабіалізації, і внаслідок цього балтійські ō та ē₂ у литовській мові перетворилися на uo та ie, а балтійські ā та ē змінилися на o та ė. У слов’янських мовах, навпаки, була виразною тенденція до розширення системи довгих голосних і делабіалізації. Через це слов’янські ō та ū перетворилися на голосні a та y.

³⁸ Б. К. Журавлев, op. cit., p. 35–36.

68

Розвиток і.-є. дифтонга eu

Яким був рефлекс і.-є. дифтонга eu в балтійських і слов’янських мовах, досі остаточно не з’ясовано.

У деяких випадках і.-є. дифтонг eu (ēu) відображають балтійське (східнє) jau і слов’янське ju (зі слов’янського *jau), пор.:

лит. liaukà і liauka (Карсакішкіс, Паневежис), мн. liaukos «така хвороба свиней», liaūkti «бігти, рясно текти», лат. ļauka і laukas¹ «хвороба свиней»: гр. λεύκη «висип» (це слово, як вважають, балтійці запозичили у фінів, пор. фін. leuka «підборіддя»²; це свідчило б, що на час запозичення балтійці мали лише eu);

лит. liaupsė, знах. одн. liaūpse (з *leub-s-), ст.-слов. ljubъ «любий»: гот. liufs, ст.-верх.-нім. liob «любий» (гот. iu, ст.-верх.-нім. io з і.-є. eu);

лит. liaudis і liaudžia, знах. одн. liaudžią (Валькінінкай, Родунє), лат. мн. ļaudis і діал. ļauži, ст.-слов. ljudьje «люди», ст.-рос. ljudi «люд»: ст.-верх.-нім. liut «люди» (iu з і.-є. eu);

лит. siāuras, лат. sāurs: гр. εὔριπος «протока» (гр. εὐ- може походити з *seu-);

лит. šiāurė (з *ḱeu-r-): ст.-рос. séverъ (з *k’ēu-er-).

Є чимало випадків, коли і.-є. дифтонгу eu в інших індоєвропейських мовах у балтійських мовах відповідає au, а у слов’янських — u (зі слов’янського *au), пор.:

лит. baūsti: ст.-слов. bljusti «спостерігати, усвідомлювати», гр. πεύθομαι «усвідомлюю, дізнаюся», гот. ana-biudan «наказувати, зобов’язувати» (гот. iu з і.-є. eu);

лит. naūjas, прус. nauns, лит. *navas (форма, реконструйована мовознавцями за назвою села Nav-ikai і прізвищем Nav-ikas): гот. niujis, гр. νέος «новий, молодий» (з *νέFος), хет. neua-; однак ст.-слов. novo, лат. novus, галльське (топонім) Novio-dūnum (пор. лит. Naujamiestis) свідчать про наявність і.-є. *nou-;

лит. laūkas і láukas «тварина з білою мордою або білим чолом», лат. lauks: гр. λευκός «білий» (це слово балтійці запозичили у фінів, пор. фін. laukki «біла пляма на тварині», у корені якого є дифтонг au);

лит. raūdas, лат. raūds, ст.-слов. ruda «метал», рос. румяный (рос. rum- з *raud-m-): ст.-англ. réod «червонуватий», гр. ἐρεύθω «червонію».

Уже наведений тут матеріал показує, що нелегко прямо сказати, яким був рефлекс і.-є. eu в балтійських і слов’янських мовах — лит. jau і слов’янське ju чи лит. au і слов’янське u.

Одні дослідники (J. Šmitas³, G. Ul janovas⁴, E. Bernekeris⁵, V. Por že zin-

¹ Форму K. Širvydas laukos (C. Szyrwid, Dictionarium trium linguarum, Quinta editio, Vilnae, 1713, p. 136), що потрапила до словників K. Mü len b a c h a та E. Fraenkel (K. Mü len b a c h a Latviešu valodas vārdnīca. Redigējis, papildinājis, turpinājis J. Endzelīns, II, Rīgā, 1925–1927, p. 426; E. Fraenkel, LEW, p. 361), найімовірніше, слід виправити на liaukos, оскільки: 1) в інших джерелах форма laukos (із твердим l-) невідома, 2) у третьому виданні словника K. Širvydas (C. Szyrwid, Dictionarium trium linguarum, Tertia editio, Vilnae, 1642, p. 157, 528) є Laukos (= liaukos). Див. K. Pakalka, Konstantino Širvydo žodyno „Dictionarium trium linguarum“ lietuviškų žodžių registras (LTSR MA Lietuvių kalbos ir literatūros institutas, 1964, mašinraštis).

² Деякі дослідники (E. Nieminenas, Y. Toivonenas) заперечують балтійське походження фін. leuka, див. A. Sabaliauskas, Baltų ir Pabaltijo suomių kalbų santykiai, LKK, 6, 1963, p. 121.

³ J. Schmidt, Що доводить e європейських мов на користь припущення про єдину європейську прамову?, KZ, 23, 1877, p. 352–353.

⁴ Г. Ульянов, Основы настоящего времени в старославянском и литовском языках, Варшава, 1888, с. 36, 64, 100.

⁵ E. Berneker, Про відображення eu у балтійсько-слов’янській мовній гілці, IF, 10, 1899, p. 145–167; пор. AfslPh, 25, 1903, p. 487.

69

ські⁶, E. Cupica⁷, J. Endzelynas⁸, H. Pedersenas⁹ та ін.) вважали, що праіндоєвропейське eu в балтійських мовах закономірно перейшло в jau, а в слов’янських — у ju. H. Pedersenas додав, що самого лише слова liaukà (пор. гр. λεύκη) нібито достатньо, щоб довести, що праіндоєвропейське eu в литовській мові перейшло в jau¹⁰.

Оскільки перехід праіндоєвропейського eu в литовське jau згадані дослідники вважали закономірним, то всі ті випадки, коли литовському (та іншим балтійським) au відповідає eu в інших індоєвропейських мовах, на їхню думку, мали бути винятками. Тому треба було знайти способи їх пояснення.

Дослідивши це питання, V. Poržežinskis дійшов висновку¹¹, що в балтійській мовній спільності м’які приголосні перед eu під впливом приголосних, які стояли перед u (де вони були твердими), у частині слів стали твердими. Таким чином, група «м’який приголосний + дифтонг eu» у литовській і латиській мовах перейшла в групу «м’який приголосний + дифтонг au», а в прусській мові — у групу «м’який приголосний + дифтонг eu». Група «твердий приголосний + дифтонг eu» перейшла в групу «твердий приголосний + дифтонг au». Із цією думкою V. Poržežinskio погодився E. Bernekeris¹², зазначивши, що так можна пояснити багато винятків, де au стоїть замість очікуваного jau.

Цілком інакше походження au намагався пояснити H. Pedersenas¹³. У слові tautà, на його думку, t…t могло змінитися на t…t через асиміляційний вплив другого t. Слово laũkas могло отримати голосний o з іншого слова того самого кореня. А naũjas могло виникнути замість *niaujas унаслідок дисиміляції або іншим шляхом.

Так само виникнення дифтонга au у слові tautà ще 1907 року пояснював E. Cupica¹⁴. Ці пояснення появи au замість очікуваного jau не цілком переконливі. Зокрема, V. Poržežinskis не довів, чому в одних випадках м’які приголосні стали твердими, а в інших — ні. Його концепція не пояснює, чому, наприклад, прус. peuse не перейшло в *pause, хоча в балтійській мовній спільності поряд існувало слово, у якому p- перед u було твердим (пор. лит. pušis). Відповідно до концепції V. Poržežinskio саме такого переходу й слід було б очікувати. Припускати, що у слові tautà відбулася асиміляція, як стверджують E. Cupica та H. Pedersenas, звісно, можна, але важко обґрунтувати це фактами.

O. Videman as¹⁵, K. Johansonas¹⁶, J. Mikola¹⁷, A. Meilė¹⁸ та ін. вважали, що jau в балтійських мовах виникло лише з праіндоєвропейського ēu, а дифтонг au є рефлексом праіндоєвропейського eu. У слов’янських мовах, на їхню думку, ju міг виникнути як із праіндоєвропейського ēu, так і з праіндоєвропейського eu. Думці цих дослідників не суперечать численні приклади з литовської мови, де jau походить із короткого праіндоєвропейського дифтонга eu.

Критерій, який дозволив би встановити, де праіндоєвропейське eu перейшло в jau, а де — в au, намагався визначити J. Zubatas¹⁹. На його думку, праіндоєвропейське eu в балтійських і слов’янських мовах перейшло відповідно в jau та ju перед голосними переднього ряду, а перед голосними заднього ряду змінилося відповідно на au та u.

⁶ В. Поржезинский, К истории форм спряжения в балтийских языках, Москва, 1901, p. 79–80.

⁷ E. Zupitza, Lit. naũjas, KZ, 40, 1907, p. 250–251.

⁸ И. Эндзелин, Славяно-балтийские этюды, p. 79.

⁹ H. Pedersen, Lit. IAU, StB, 4, 1934–1935, p. 150–154.

¹⁰ H. Pedersen, op. cit., p. 152.

¹¹ В. Поржезинский, op. cit., p. 80.

¹² E. Berneker, AfslPh, 25, 1903, p. 489.

¹³ H. Pedersen, op. cit., p. 150–154.

¹⁴ E. Zupitza, op. cit., p. 254–255.

¹⁵ O. Wiedemann, Das litauische Präteritum, p. 17–18, 32, 184.

¹⁶ K. Johansson, Indische Etymologien, IF, 8, 1897, p. 172 (примітка).

¹⁷ J. Mikkola, Urslavische Grammatik, I, p. 57–61.

¹⁸ A. Meillet, Le traitement de *-eu- en letto-lituanien, BSL, 25, 1924, p. 174–175.

¹⁹ J. Zubatý, AfslPh, 20, 1898, p. 396–397.

70

Тлумачення Я. Зубата, дещо модифікувавши його, підтримав Я. Ендзелін²⁰. На його думку, балтійське au виникло з праіндоєвропейського eu, найімовірніше, не перед усіма голосними заднього ряду, а лише перед наголошеними; пор. наведені Я. Ендзеліном приклади лит. tautā і гот. þiuda (-d- з -t- свідчить, що ці слова здавна мали наголос на закінченні), лит. laũkas і гр. λευκός.

Концепція Я. Зубата та Я. Ендзеліна²¹ не пояснює таких фактів литовської мови, де au стоїть перед голосними заднього ряду; пор., наприклад, liaukà, siaũras, kiáuras, kiáutas та ін. Крім того, дифтонг au нерідко трапляється і в тих словах, які мають постійний наголос на корені; пор. kiaũlė, kiaũšis, liáudis, šiáurė та ін.

Е. Бернекер²², Е. Цупіца²³, К. Буґа²⁴, Ґ. Шевельов²⁵ та ін. схилялися до думки, що балтійський дифтонг au походить від праіндоєвропейського дифтонга з іншим ступенем чергування голосних, ніж дифтонг eu. Можливості чергування голосних не відкидав і Я. Ендзелін²⁶. Отже, наприклад, лит. tautā слід було б виводити не з праіндоєвропейського *teutā, а з праіндоєвропейського *toutā або *tautā.

Окремо слід згадати думку Я. Отрембського²⁷, згідно з якою регулярним рефлексом праіндоєвропейського дифтонга eu в (східно)балтійських мовах нібито є au після твердого приголосного. У слов’янських мовах унаслідок ранньої палаталізації приголосних перед голосними переднього ряду праіндоєвропейське eu перетворилося на *jau (з якого пізніше виникло ju). Оскільки праіндоєвропейський дифтонг eu в балтійських мовах змінювався до палаталізації приголосних (тобто приголосні перед голосними переднього ряду та перед йотом мали ще бути твердими), то дифтонг, на який перетворився eu, мав бути au після твердого приголосного. Тут Я. Отрембський обґрунтовує одне гіпотетичне явище (перехід eu в au) іншим, також гіпотетичним (твердість приголосних і їхня палаталізація). Його концепції суперечить чимало слів литовської та латиської мов, дифтонг au в яких явно походить від праіндоєвропейського eu.

У балтійських і слов’янських мовах досить часто трапляються випадки, коли той самий корінь має два варіанти — один із jau, другий з au (слов’янські ju та u). Лит. kiáunė і латис. caune (c- з *kj-) мають у корені jau, а прус. caune і рос. куна́ — au. Одні слов’янські мови мають ju (пор. давньорус. плюща «легені» та давньочес. plučé), а інші — u (пор. давньослов. plušta і польськ. płuca). Приклади з балтійських мов свідчать, що тут маємо вокалізм кореня o-ступеня; пор. лит. plaučiai, латис. plāušas і прус. plauti. Якщо визнати, що в балтійських і слов’янських мовах праіндоєвропейське eu в певних випадках закономірно перейшло в au та, відповідно, u, то ці факти змушують вважати, що цей перехід відбувався дуже пізно, вже в окремих мовах. Зрозуміло, що так бути не могло. Фінська запозичена форма laukk(i) свідчить, що за часів балтійсько-фіно-угорських контактів балтійські мови вже мали au замість eu інших індоєвропейських мов.

²⁰ І. Ендзелін, «Слов’янсько-балтійські етюди», с. 83; J. Endzelin, Lettische Grammatik, с. 40—41.

²¹ Цю концепцію поділяли В. Вондрак і А. Ваян, W. Vondrák, Vergleichende slavische Grammatik, I, с. 41; A. Vaillant, Grammaire comparée des langues slaves, I, с. 122—124.

²² «Небагато випадків, у яких au, u, здається, відповідають одне одному, можна усунути, припустивши інший ступінь чергування голосних», — E. Berneker, IF, 10, 1899, с. 167.

²³ E. Zupitza, op. cit., с. 250—251.

²⁴ K. Būga, RR, II, с. 348.

²⁵ G. Y. Shevelov, A Prehistory of Slavic, с. 272—275.

²⁶ І. Ендзелін, «Слов’янсько-балтійські етюди», с. 82; J. Endzelin, Lettische Grammatik, с. 41.

²⁷ J. Otrębski, LP, 4, 1953, с. 308—312; Я. С. Отрембский, «Славяно-балтийское языковое единство», ВЯ, 5, 1954, с. 31—32.

71

Якби ми вважали, що зміна і.-є. eu в балтійських і слов’янських мовах була закономірним процесом і відбувалася в балтійській і слов’янській мовних спільностях, то в жодному разі в одних мовах не могло б виникнути вже resp. ju, а в інших — au.

Таке варіювання свідчить про те, що або вокалізм o був успадкований від і.-є. мовної спільності, або виник в окремих мовах шляхом структурної аналогії. Оскільки, наприклад, поряд із пр. caune не було форми з іншим ступенем чергування голосних, а тому структурна аналогія була неможлива, слово прусської мови могло походити лише від кореня *kou-.

У балтійських (і слов’янських) мовах і.-є. eu перейшло в jau, утворилося чергування голосних jau: au: u (і.-є. eu: ou: u). У багатьох випадках м’який приголосний витіснив твердий, що стояв перед ступенем u. Наприклад, лит. griūti замість очікуваного *grūti виникло за аналогією з griáuti < *grēu-. М’який приголосний узагальнився і в тих формах, де внаслідок чергування голосних виникло o, пор. griovė замість очікуваного *grovė < *grōu-.²⁸

Можна уявити й зворотний процес: твердий приголосний, що стояв перед ступенем u, міг витіснити м’який приголосний. Так, можна припустити, що лат. laukas (із твердим l-) замість *liaukas виникло за аналогією з таким балтійським словом (пор. пр. luckis «скалка»), де твердий l- був закономірним. Однак так вважати не дають підстав такі слова, як пр. peuse і лит. pušis, пр. caune і лит. kiáunė. Хоча в балтійській мовній спільності поряд із peuse існувало й pušis, peuse через це не перетворилося на *pause. Через аналогію пр. caune також не могло виникнути з *kiaune, оскільки немає слова, де приголосний стояв би перед ступенем u.

Усе це свідчить про те, що чергування з au в словах такого типу, як лит. kiáunė: пр. caune, слід пояснювати фономорфологічними причинами.

Цей висновок, можливо, підтверджують і запозичення фінської мови балтійського походження. Можна припустити, що фіни запозичили слова leuka і laukki одночасно, оскільки обидва пов’язані з назвами властивостей живих істот. Ці запозичення свідчать, що на час запозичення 1) у балтійських мовах уже існувало au замість eu в інших і.-є. мовах і 2) дифтонг eu ще не перейшов у jau. Дифтонг eu перейшов у jau значно пізніше, ніж eu перейшло в au. Отже, процеси eu > au і eu > jau, найімовірніше, не були пов’язані ні хронологічно, ні структурно.

Згадані факти, здається, дають підстави виводити частину слів балтійських і слов’янських мов, що мають au resp. u замість eu в інших і.-є. мовах, від кореня зі ступенем o, пор.:

*kēu-g-: лит. kiáugė і *kōu-g-: лит. káugė, лат. kaudze, давн.-ісл. haugr «пагорб»; *kēu-n-: лит. kiáunė, лат. caūne і *kōu-n-: пр. caune, рос. куча; *leu-k-: гр. λευκός, гот. liuha «світло» і *lou-k-: лит. laukas, лат. lāuks, лат. lūc-idus «світлий», гр. λούσσον (-σσ з *-kj-) «біла серцевина ялини»; *leu-k-: лит. liaukà, liaūkti, лат. lauku, гр. λεύκη і *lou-k-: лат. laukas; *leu-|*lēu-: лит. liáutis, liav-ōnas, лат. laut «відпускати», чеськ. leviti «відпускати», гот. lēwjan «покинути на волю долі» і *lou-|*lōu-: лит. lavōnas, пр. au-lāut «померти»; *pleu-: давн.-рос. pljuća «легені», давн.-чеськ. pljuće, гр. πλεύμων і *plou-: лит. plaučiai, лат. plaušas, пр. plauti, давн.-слов. plušta, польськ. płuca; *reu-d-: давн.-англ. réod «червонуватий», гр. ἐρεύθω «червонію» і *rou-d-: лит. raūdas, raud-ōnas, лат. rauds, давн.-слов. ruda «руда», рос. румяный (rum- з *raud-m-); *sreu-: лит. sriaumuō, гр. ῥεῦμα «потік» (ῥ- з *sr-) і *srou-: лит. srav-ėti, sraumuo, лат. strāume, давн.-рос. strumenь «струмок» (stru- з *srau-);

²⁸ Можливо, через подібні та інші не зовсім ясні причини в одних говорах литовської мови (у деяких формах) r м’яке, а в інших — тверде, див. Z. Zinkevičius, Lietuvių dialektologija, p. 153–156.

72

*teut-: гот. piuda «народ», іллір. (особове ім’я) Teuta і *tou-t-: лит. tautà, лат. tāuta, прус. tauto, оск. touto «держава», кімр. tūd «країна» (tū- з *tou-), ст.-ірл. tuath «народ» (tua- з *tou-).

Слід додати, що лише частина слів балтійських і слов’янських мов із кореневим вокалізмом o може сягати часів індоєвропейської мовної спільності. Це стосується, наприклад, литовського слова tautà та його споріднених форм: одні індоєвропейські діалекти могли мати ступінь *teu-, а інші — ступінь *tou-. Проте варіанти більшості слів зі ступенями чергування голосних e та o могли виникнути вже в балтійських і слов’янських мовах, адже чергування голосних у балтійських мовах (наприклад, у литовській) живе й досі. Так, одні балтійські діалекти мали слово kiáunę зі ступенем чергування голосних e, а інші — зі ступенем o (пор. прус. caune).

У деяких литовських словах дифтонг au насправді може відповідати індоєвропейському eu. Такі форми теперішнього часу, як keičia, sėka (pasaka) та ін., корені яких мають вокалізм ступеня e, свідчать, що й у формах baudžia, plaukia, smaukia має бути вокалізм ступеня e, оскільки дієслова ітеративно-каузативного типу зазвичай мають вокалізм ступеня o, пор. kaityti, sakyti і baũdinti, plaũkyti, smaũkyti. На те, що давнім кореневим дифтонгом у цих формах теперішнього часу був eu, указують і відповідні слова інших індоєвропейських мов; пор. лит. baudžia і ст.-сл. bljūsti, лит. plaukia і ст.-верх.-нім. fliogen «летіти» (io з eu), лит. smaukia і давньоскан. smjūga «просуватися крізь, прослизати» (ju з eu). У давніх формах *beudja, *pleukja і *smeukja кореневий дифтонг eu був замінений на au не тому, що індоєвропейське eu закономірно перетворилося в балтійських мовах на au, а, очевидно, тому, що вокалізм цих форм теперішнього часу уподібнився до інших форм того самого кореня з вокалізмом o.

Отже, можна вважати, що, за винятком кількох дієслів, у яких ou замість давнішого eu, найімовірніше, виникло за аналогією, індоєвропейський дифтонг eu у балтійських (і слов’янських) мовах не перетворився на au. Усі ті слова балтійських і слов’янських мов, у корені яких є au або u замість eu в інших індоєвропейських мовах, найімовірніше, походять від форм із вокалізмом ступеня o.

Індоєвропейський дифтонг eu у балтійських і слов’янських мовах закономірно перетворився на jau або ju відповідно. Це фонетичне явище вважають інновацією балтійських і слов’янських мов, яка свідчить про тісні зв’язки між ними та підтверджує теорію балто-слов’янської мовної єдності.

Перетворення індоєвропейського eu на jau або ju можна вважати аргументом на користь балто-слов’янської мовної єдності лише за умови, що індоєвропейське eu перетворилося на jau або ju у період балто-слов’янської єдності. Однак, здається, немає жодних підстав вважати це фонетичне явище таким давнім.

Не можна з упевненістю стверджувати, що перетворення індоєвропейського eu на jau було спільнобалтійським. За пам’ятками прусської мови важко визначити, яким був у ній рефлекс індоєвропейського дифтонга eu. Написання типу bleusky в Ельбінгському словничку двозначні. Одні дослідники вважають²⁹, що написання eu позначає дифтонг au після пом’якшеного приголосного. Отже, і в прусській мові індоєвропейське eu перетворилося на jau. Р. Траутман також звертає увагу на подібне написання jau у старих пам’ятках литовської мови, наприклад gereus замість geriaus у творах М. Даукаші³⁰. Інші дотримуються думки³¹, що прусське eu насправді позначає дифтонг eu, а не jau. На їхню думку, в прусській мові індоєвропейське eu збереглося без змін.

²⁹ R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 148—149; J. Endzelīns, Prūsų tekstu grafika, FBR, 15, 1935, p. 97—98; Senprūšu valoda, p. 30; V. Mažiulis, Prūsų kalbos paminklai, Vilnius, 1966, p. 54—55.

³⁰ R. Trautmann, op. cit., p. 148.

³¹ J. Otrębski, LP, 4, 1953, p. 308—312.

73

Усі дослідники наводять як аргумент прус. iaukint (= лит. jaukinti), який, мовляв, свідчить, що в прусській мові іє. eu також перейшло в iau. Однак цей аргумент ненадійний, оскільки корінь цього слова міг бути й *ouk- (не *euk-). Вокалізм кореня o якраз і відповідає каузативному значенню прус. iaukint і лит. jaukinti. Що j- тут може бути протетичним, показують ст.-слов. učiti (u- з *au-) і ст.-інд. ókah «дім».

Слова, які в ельбінзькому словничку записані з диграфом eu (ew), такі: bleusky 286, geauris 757 (пор. лит. giaurÿs LKŽ, III, 282), gleuptene 247, keutaris 762, keuto 156, 497 (пор. лит. kiáutas), peuse 597, skewre 685 (пор. лит. kiáglė). Упадає в око той факт, що перед цим диграфом тут ніколи не стоять графеми i, y чи g, які можна було б інтерпретувати як знаки м’якості приголосних. Саме такого графічного позначення ми й очікували б, якби в цих словах прусська мова мала сполуку iau. Щоправда, згадані графеми в ельбінзькому словничку іноді трапляються й перед голосними переднього ряду, пор. plieynis 38 поряд із pleynis 75. Тому слід звернути увагу на написання слова keuto: обидва рази його зафіксовано однаково, тобто з диграфом eu. Усе це ніби свідчить, що в згаданих словах ельбінзького словничка був дифтонг eu.

З огляду на те, що в прусській мові сполука *sj перейшла в š (пор. schuwikis 496, schu-meno 507, schuwan 471), зазвичай схильні вважати, що в прусській мові j випав також після інших приголосних (зубних, задньоязикових), пом’якшивши їх³². Проте деякі написання, особливо вживання графеми g, ніби свідчать, що тут усе-таки позначено звук j; наприклад, пор. angurgis 565, ansalgis 506, kargis 410, saligan 468, wargien 525 (пор. cugis 518 = лит. kūjis, де графема g позначає звук j). Дуже сумнівно, що тут графема g позначала б м’якість приголосних³³. Як показують литовська й латиська мови, j не обов’язково мав випадати водночас у всіх позиціях: в одних випадках (наприклад, після t, d) він випав раніше, в інших (наприклад, після губних приголосних) — пізніше; в одних випадках результат цього випадіння був один, в інших — інший. Тому зміна сполуки *sj зовсім не свідчить, що змінилися й сполуки інших приголосних із j. Щоправда, навіть самі прихильники концепції палаталізації «йотованих» приголосних цілком допускають, що після губних приголосних j у прусській мові ще існував³⁴. У цьому випадку графіка ельбінзького словничка така: piuclan 547 (на початку слова), kalabian 424, tarbio 325, knapios 268, wupyan 9, wormyan 465, samyen 235, clawio 375, perwios 281. З’ясовуючи, чи в прусській мові ще був дифтонг eu, чи замість нього прусські діалекти вже мали jau, не так важливо, що саме позначають написання bia, bio, piu, pio, pya, mya, mye та wio: сполуку губного приголосного з j чи палаталізований губний приголосний перед голосними заднього ряду. Важливо те, що графічне зображення цієї позиції відрізняється від графічного зображення аналогічної позиції у слові peuse: якби дифтонг eu у прусській мові перейшов у jau, то й тут (тобто у слові peuse) ми очікували б такого самого графічного зображення губного приголосного (з j або палаталізованого) перед голосним заднього ряду (*pjau, *pyau або *pyeu). Чи не відображає відмінне графічне зображення лише відмінність фонетичного комплексу (у наведених вище прикладах pja чи p’a..., а у слові peuse — pe)? Говорячи про фонетичну інтерпретацію графіки пам’яток прусської мови, варто згадати також, як Й. Ендзелін пояснює написання pvienkts у II катехизисі. Він припускає, що

³² J. Endzelins, Prūšu tekstu grafika, p. 96–98; T. Milewski, Przyczynki do gramatyki pruskiej, „Slavia Occidentalis“, 15, 1936, p. 102–108; V. Mažiulis, op. cit., p. 54–55.

³³ Пор. сумнівне тлумачення Й. Ендзеліном слова wargien: «je te vēl iesprausts aiz g varbūt tāpēc, lai g-burtu te kas nelasītu ka vēlāro balsīgo šļēdeni», — J. Endzelins, op. cit., p. 97.

³⁴ J. Endzelins, op. cit., p. 98; V. Mažiulis, op. cit., p. 55.

74

тут після губного приголосного міг з’явитися j³⁵. Отже, j могло позначатися навіть перед голосними переднього ряду.

Цілком аналогічно перед голосними заднього ряду в ельбінзькому словничку позначено й інші приголосні (з j або палаталізовані), пор. maldian 438, median 586, medione 699, brunyos 419, dragios 386 та ін. Так само їх слід було б позначати й у словах keutaris, keuto, skевre, geauris, якби тут ці приголосні стояли перед голосними заднього ряду. Крім того, слід звернути увагу на той факт, що в ельбінзькому словничку графеми i, y після приголосних перед голосними переднього ряду зазвичай не пишуться (пор. deywis 1, deynayno 5, metis 166 тощо), за винятком, звичайно, окремих випадків (як-от plienis 38 поряд із pleynis 75, geyте 339 та ін.). Отже, і в згаданих словах із диграфом eu (ew), найімовірніше, був голосний переднього ряду, а отже, і дифтонг eu.

Водночас з’ясовується, що немає й достовірних даних, які свідчили б про те, що перехід іє. eu у дифтонг jau був спільнобалтським явищем.

Під час зміни іє. дифтонга eu у балтійських (східних) і слов’янських мовах склалися цілком різні фонологічні ситуації: у балтійських мовах ця зміна була пов’язана з одними фонологічними процесами, а у слов’янських — зовсім з іншими.

Фонетичний перехід eu у jau передбачає розширення й відсунення назад голосного e у позиції перед u (спочатку, мабуть, там, де цей голосний мав акутову інтонацію), тобто e→ā. Можливість такого фонетичного явища засвідчує литовська мова, у якій спостерігаються випадки розширення й відсунення назад голосного e перед u або v, пор. kliāvas ir klēvas у багатьох діалектах. Перед v (u) жемайти в багатьох місцевостях вимовляють a з наступним м’яким приголосним. Тут навіть замість ē, що виникло з ei, вимовляють a, пор. kr’āus «кривий»³⁶, š’āvā «шивий». Голосний a, що виник із e перед u, фонетично міг бути дуже близьким до голосного a, який також стояв перед u (з давніх дифтонгів āu ir ōu), а після j голосний a міг навіть повністю злитися з ā. Коли голосний o перейшов в a, голосні a і ā стали алофонами фонеми /a/. Таким чином, варіант ā міг фонемізуватися, іншими словами, замість маніфестанта фонеми /e/ у сегменті CāuC (C позначає приголосні) з’явився маніфестант фонеми /a/, тобто CāuC → C’auC.

Приголосні перед передніми голосними вже тоді мали відрізнятися від приголосних перед задніми голосними. Перші були палатальними, другі — велярними. Позиція перед j, найімовірніше, була нейтральною. Після зазначених вище змін палатальні приголосні опинилися перед заднім голосним a. Такий стан не міг існувати довго, оскільки суперечив усій системі, у якій палатальні приголосні стояли лише перед передніми голосними, а задні голосні — лише після велярних приголосних. Цю аномалію можна було усунути двома способами: 1) C’auC мало перейти в CauC (перед заднім голосним міг стояти лише велярний приголосний); 2) C’auC мало перейти в CjauC (перед заднім голосним палатальний приголосний міг стояти лише перед j). Реалізація першої можливості була пов’язана з більшими труднощами, ніж другої: приголосні в цій позиції мали перейти з класу палатальних приголосних до класу велярних. Хоч між класами палатальних і велярних приголосних і існувало відношення додаткової дистрибуції, реалізація першої можливості все ж мала б означати радикальний зсув у системі. Мабуть, тому й реалізувалася друга можливість, яка, до того ж, була компромісною: позиція перед j була нейтральною, отже

³⁵ J. Endzelīns, op. cit., p. 96.

³⁶ Z. Zinkevičius, Lietuvių dialektologija, p. 51.

75

тут приголосні були ні палатальними, ні велярними (відповідно, і палатальними, і велярними). Вставлення йота усунуло суперечність, що виникла в системі.

До речі, подекуди, особливо в тих випадках, коли поруч існував варіант кореня з дифтонгом au (і ou), корінь типу C’auC- легко міг бути замінений коренем типу CauC-. Очевидно, саме так сталося у дієсловах, пор. daužia замість закономірного *djaūžia за аналогією до daužyti.

У праслов’янській мові монофтонгізація дифтонга eu у сполученні з попереднім палатальним приголосним була пов’язана з формуванням складних групових фонем. Під час формування складних групових фонем сонанти (зокрема й u) приєднувалися до фонем, що передували їм, і ставали складотворчими, оскільки складотворчим елементом зазвичай був останній елемент групової фонеми. Пізніше, після трансфонологізації диференційних ознак «відкритість: закритість» у диференційні ознаки «довгота: короткість», голосні, які вже не були складотворчими, стали надлишковими показниками діезності й тому легко зникли.

Коли групова фонема C’eu перетворилася на C’+u, у фонологічній системі праслов’янської мови виник унікальний випадок — діезний приголосний опинився перед бемольним голосним. Суперечність між діезним приголосним і наступним за ним бемольним голосним могла бути усунена завдяки формуванню нейтральних групових фонем. Нейтральні приголосні (ні діезні, ні бемольні), що виникли таким чином (наприклад, b), мали злитися з уже наявними в системі нейтральними приголосними (наприклад, b з bjV) і давати ті самі рефлекси. Очевидно, тому рефлекси приголосних, які стояли як перед j, так і перед дифтонгом eu, однакові в усіх слов’янських мовах³⁷.

Отже, фонологічна інтерпретація переходу і.-є. eu у jaū у балтійських мовах і в ’u у слов’янських мовах остаточно підтверджує інтуїтивне припущення, що ця зміна була цілком самостійним явищем балтійських і слов’янських мов. І.-є. дифтонг eu змінювався в балтійських і слов’янських мовах не лише за різних системних умов і під впливом різних системних чинників, а й фонетична сутність цієї зміни була різною: у (східно)балтійських мовах eu перейшов у jaū, а в слов’янських мовах — просто в ’u. Доля і.-є. дифтонга eu є очевидним прикладом паралельного розвитку балтійських і слов’янських мов. Цей приклад показує, що спільні тенденції розвитку балтійських і слов’янських мов, підтримувані географічним контактом, існували й на пізніших етапах історії цих мов.

Доля і.-є. складотворчих сонантів

І.-є. складотворчі сонанти l, r, m, n (далі позначаються R) у балтійських і слов’янських мовах перейшли в il, ir, im, in або, рідше, у ul, ur, um, un (далі позначаються iR і uR). Однакова їхня доля особливо зближує балтійські та слов’янські мови.

І.-є. короткі сонанти R перейшли в iR або uR (з циркумфлексом), пор.:

a) лит. vilkas, лат. vilks, прус. wilkis, ст.-сл. vlъkъ, рос. волк, серб.-хорв. vuk (зі сл. *vьlkъ): санскр. vṛ́kaḥ, гот. wulfs, гр. λύκος, лат. lupus;

прус. kirsnan «чорний» (пор. лит. Kirsna, притока Шешупе), ст.-сл. čьrnъ, рос. чёрный (зі сл. *čьrnъ): санскр. kṛṣṇáḥ «чорний»;

лит. šimtas, лат. simts, ст.-сл. sъto (імовірно, запозичення з іранських мов): санскр. śatám (śa- з і.-є. *k’ṃ-), гр. ἑκατόν (-κα- з і.-є. *k’ṃ-), тох. kānt(e), лат. centum, гот. hund;

³⁷ В. К. Журавлев, Развитие группового сингармонизма в праславянском языке, Минск, 1963, р. 29–41.

76

лит. mintis (зн. одн. minti), at-mintis, лат. mit «думати, вгадувати», пр. po-minisnan «пам’ять», цсл. pa-mętъ (ę з bn): давньоінд. matíh (-a- з n) «намір, бажання; молитва», лат. mens mentis «дух, розум», гот. munš «думка»;

б) лит. kulnas (і kulnis, знах. одн. kūlni), лат. kulna «п’ята», пр. kulnis «щиколотка», цсл. klъka «западина коліна», болг. kъlka «стегно», серб.-хорв. kūk (зі сл. *kъlk-): лат. calx «п’ята», тох. A kolye «стегно»; пр. curwis «бик»: лит. kárvė, цсл. krava, рос. корова, гр. κέρας «ріг»: литовські, слов’янські й грецькі слова мають корінь нормального ступеня *kerH-/*korH-; лат. cornu «ріг», гот. haúrn «ріг» з *kṛH-; лит. ungurys (род. одн. ūngario): пр. angurgis, рос. угорь (у- з *ang-), корінь *ng-/*ong-.

Індоєвропейські довгі складові сонанти R̄ (з індоєвропейського *RH) у балтійських і слов’янських мовах перейшли в iR або uR (з акутом), пор.:

а) лит. vilna, лат. vīna, пр. wilnis і wilna «спідниця; піджак», цсл. vъlna, серб.-хорв. vūna (зі сл. *vъlna): давньоінд. ūrṇā, авест. varəna, гр. λῆνος, лат. lāna, гот. wulla (з германського *wulna); лит. žirnis, лат. zirnis, пр. syrne «зерно», цсл. zrъno, рос. зерно (зі сл. *zьrno): лат. grānum (rā з індоєвропейського *ṛH), гот. kaúrn «зерно»; лит. pintì, лат. pīt, цсл. peti (ę з bn, але може бути й з en, пор. цсл. mrěti, теп. ч. mьrǫ), теп. ч. pьnǫ: вірм. henum «плету, в’яжу», лат. pendere «зважувати, оцінювати»; ще пор. лит. pántis; б) лит. gurklỹs (род. одн. gūrkliō), пр. gurcle «горло» (з балт. *gur-tl-), давньорус. gъrlo (рос. горло), пол. gardło (зі сл. *gъr-dl-): давньоінд. gūrtáh «очікуваний, приємний», лат. gurges «вир», gurgulio «дихальне горло»; пор. також лит. gūrkšnis, gerklė, gargaliuoti; лит. mùlkis, лат. muļķis: давньоінд. mūrkháh «дурний».

Індоєвропейські сонанти R у балтійських і слов’янських мовах перейшли в iR та uR не лише в позиції перед приголосним, а й перед голосним, пор.:

лит. pilìs, лат. pils, пр. (топоніми) Pill-aw, Pille-kaym: давньоінд. pūḥ (знах. одн. pūr-am) «оборонна стіна», гр. πόλις «місто»; лит. girìà, лат. dzira (і dzire) «ліс»: давньоінд. giríh «гора»; пр. garian, garrin «дерево» і цсл. gora «гора» мають інший ступінь чергування голосних (*gor-); лит. gun-ioti, gūn-yti «гнати, проганяти», пр. gun-twei, цсл. gъn-ati «гнати», лит. giñti, лат. dzīt (i з in), цсл. žęti (ę з ьn або en), теп. ч. žьnǫ «жну (збіжжя)»: лит. gan-ýti, лат. gan-īt, цсл. gon-iti.

З наведеного матеріалу видно, що індоєвропейські складові сонанти R у балтійських і слов’янських мовах в одних випадках перейшли в iR, в інших — у uR. Постає питання, від чого залежав розподіл додаткових голосних i та u. Однозначної відповіді на це питання немає. Я. Ендзелін¹, Я. Міккола², К. Буга³, Р. Траутман⁴ та ін. схилялися до пояснення появи i або u чергуванням голосних. Згідно з цією концепцією, iR виникло з eR,

¹ І. Эндзелин, Славяно-балтийские этюды, с. 3—24.

² J. J. Mikkola, Urslavische Grammatik, I, с. 68—71; пор. Woher lit. jau und slav. ju?, IF, 16, 1904, с. 99.

³ K. Būga, RR, II, с. 128—129, 260—264.

⁴ R. Trautmann, Viennes baltų slavėnų gramatikos bruožas, „Švietimo darbas“, 1922, 3—6, Kaunas, p. 271—272; Ein Kapitel aus der Lautlehre der baltisch-slavischen Sprachen, „Slavia“, 2, 1923.

77

дифтонга eR нульового ступеня, а uR — з oR, дифтонга oR нульового ступеня. Отже, у балтійських і слов’янських мовах редуковані e та o перетворилися на повні голосні i та u.

У балтійських мовах у багатьох випадках iR чергується з eR, а uR — з aR, пор. girtas: gérti (bet plg. gurklys), gilti: gėlti, kilti: kėlti; kūlti: kūlti, kūmpas: kampas, pr. curwis: liet. karvė. Однак трапляються випадки, коли iR може чергуватися з aR, а uR — з eR, пор. miltai: málti, лит. minia: гот. manags «багато», лит. giria: пр. garian, ст.-сл. gora, пр. gulsennin «біль»: лит. gėlti. У формах одного кореня можуть траплятися поруч iR та uR, пор. tilpti: telpa: talpinti: tūlpinti.

Ці випадки, коли iR чергується з aR, а uR — з eR, не суперечать концепції згаданих авторів, оскільки, наприклад, поряд із *m̥n- і *mon- (пор. лит. minia та гот. manags) раніше могла існувати й форма *men-, нульовим ступенем якої могла бути лит. minia.

Тому навряд чи можна як заперечити теорію чергування голосних, так і обґрунтувати її фактами.

Варто поставити питання, чому в балтійських і слов’янських мовах перед складовими сонантами з’явилися саме голосні i та u, а не, скажімо, голосні e або a, як в інших індоєвропейських мовах. У балтійській мовній спільності існували дифтонги eR і oR, успадковані з індоєвропейської доби. Через це, очевидно, перед складовими сонантами не могли з’явитися e та o (лит. a).

У чотиричленній системі коротких балтійських голосних

i u e o,

якщо порівняти її із системою перших компонентів дифтонгів

e(R) o(R),

вільними членами були голосні i та u, оскільки першими компонентами дифтонгів були лише голосні e та o. Тому першими компонентами дифтонгів, що виникали зі складових сонантів, могли бути лише вільні голосні i та u.

Зі сказаного видно, що дистрибуція iR та uR могла залежати від форм із повним ступенем чергування голосних, інакше кажучи, від дифтонгів eR та oR: iR (з R) могло виникати в тих формах, поряд із якими існували форми того самого кореня з дифтонгом eR (пор. kil-ti: kel-ti), а uR (з R) — у тих формах, поряд із якими були форми з дифтонгом oR (пор. kūl-ti: kūl-ti). Якщо корінь мав чергування eR/oR, то в його формах могли виникати як iR, так і uR (пор. лит. tém-ti: лат. tim-sa: лит. tamša: лат. tūm-sa).

К. Brugman, А. V ajanas, Й. Курилович, Г. Шевельов та ін. вважали, що поява додаткового голосного i або u залежала від фонетичного оточення. К. Brugman⁵ зазначав, що голосний u з’являвся після губних і задньоязикових приголосних. Це твердження не було належним чином аргументоване матеріалом балтійських і слов’янських мов. Таке пояснення К. Brugman було засноване на даних давньоіндійської та грецької мов, де після губних і задньоязикових приголосних бувають ul та ur.

А. V ajanas⁶ вважає, що в балтійських і слов’янських мовах додатковий голосний u походить від вокалічного елемента індоєвропейських лабіовелярних приголосних kʷ, gʷ, gʷʰ. Зокрема, балтійське й слов’янське *gen-: *gun- (пор. лит. gėna: gunióti, gūnyti та ст.-сл. ženą: gʷona-ti) виникло з індоєвропейського *gʷʰen-: *gʷʰn- (отже, *gʷʰn- > *gʷʰn- > *gun-). Отже, на думку А. V ajanas, у балтійських і

⁵ K. Brugmann, Kurze vergleichende Grammatik der indogermanischen Sprachen, Berlin und Leipzig, 1922, p. 123.

⁶ A. Vaillant, Grammaire comparée des langues slaves, I, p. 171.

78

У слов’янських мовах додатковий голосний u виник після лабіовелярних приголосних, а голосний i — після всіх решти.

Такої ж думки й Ю. Курилович⁷. На його думку, складові сонанти R у балтійських і слов’янських мовах перетворилися на uR не лише після лабіовелярних, а й після простих задньоязикових приголосних (і.-є. k, g, gh), а після всіх інших приголосних — на iR. Свою концепцію Ю. Курилович обґрунтовує припущенням, що палаталізація приголосних у балтійських і слов’янських мовах є давнішим явищем, ніж вокалізація складових сонантів. Ю. Курилович вважає, що перехід R у iR у групах kR і gR спричинив перехід k і g у k’ і g’. Однак, оскільки перед R задньоязикові приголосні не могли палаталізуватися й тому були твердими, вокальний відтінок складового сонанта міг бути лише голосним заднього ряду (тобто u).

Статистичні дані⁸, наведені Ю. Куриловичем, не цілком узгоджуються з його твердженнями, оскільки після інших приголосних маємо не меншу кількість прикладів uR, ніж після задньоязикових. Так, після k і g трапляється 35,6% прикладів із uR, після m — 34,8%, після n — 33,3%. Такий самий відсоток прикладів, як після n, є і після j. Найбільша частка прикладів (44,4%) має дифтонги uR після приголосного s. В усіх інших прикладах маємо iR.

Первісні відношення дистрибуції iR і uR у ході розвитку мови могли змішатися. Так, чергування голосних eR: R після твердих задньоязикових приголосних закономірно перейшло в eR: uR (пор. лит. gerklė: gurklys з балтійського *ger-tl-: *gur-tl-). Оскільки після всіх інших приголосних існувало чергування eR: iR і оскільки воно, будучи частотнішим, могло узагальнитися, то поряд із формами з uR після твердих задньоязикових приголосних легко могли виникнути форми з iR (пор. лит. girtas).

Дослідивши питання дистрибуції iR і uR, Г. Шевельов дійшов таких висновків⁹:

a) після палатальних задньоязикових приголосних R перейшло в iR;

b) між велярними задньоязиковими приголосними (зокрема й лабіовелярними) R перейшло в uR;

c) після велярних задньоязикових приголосних перед невелярними фонетичним рефлексом R було uR;

d) після губних приголосних перед велярними задньоязиковими фонетичним рефлексом R було uR;

e) після губних приголосних перед невелярними задньоязиковими та після зубних приголосних (зокрема й s) перед будь-яким приголосним R перейшло в iR.

Вагомим аргументом на користь теорії фонетичного оточення є той факт, що в балтійських і слов’янських мовах uR після приголосних ш і ж (з і.-є. k’ і g’) майже не трапляється. Окремі приклади (пор. лит. šultis, žulsnūs), імовірно, мають пізнє походження. Цей факт дає підстави вважати, що під час переходу складових сонантів R у iR та uR балтійські й слов’янські мови ще зберігали k’ і g’ або вже перетворили їх на ш і ж (можливо, ш і ж). І k’, g’, rš, ž мали бути дуже м’якими.

Отже, спираючись на теорію фонетичного оточення, слід визнати, що закономірним розвитком і.-є. складових сонантів у балтійських і слов’янських мовах був перехід R > iR. Натомість перехід R > uR, залежний від фонетичного оточення (після k і g), був аномалією.

⁷ J. Kuryłowicz, L’apophonie en indo-européen, Wrocław, 1956, p. 227—243; O jedności językowej bałto-słowiańskiej, BPTJ, 16, 1957, p. 81—94; O балто-славянском языковом единстве, ВСЯ, 3, 1958, p. 23—24.

⁸ J. Kuryłowicz, L’apophonie en indo-européen, p. 229 (išnaša).

⁹ G. Y. Shevelov, A Prehistory of Slavic, p. 90.

79

Голосний u після певних приголосних перед складовими сонантами виник і в інших іде. мовах. На думку В. Георгієва¹⁰, іде. складові сонанти після задньоязикових приголосних у тохарській мові перетворилися на uR (після всіх інших — на āR). У давньоіндійській мові після губних і, здається, давніх лабіовелярних приголосних r перед голосними перетворилося на ur¹¹. У тому самому фонетичному оточенні l та r перетворилися на ul і ur також у грецькій мові.

Однак між балтійськими та слов’янськими, тохарською, індоіранськими й грецькою мовами тут немає жодного генетичного зв’язку, оскільки не може бути сумніву, що після певних приголосних голосний u перед l та r виник у кожній мові незалежно.

В інших іде. мовах перед сонантами також виник голосний i. Так, в албанській мові перед голосними іде. R перетворилося не лише на iR, а й на Ri¹². У кельтських мовах перед приголосними голосний i виник після сонантів l та r¹³. Не може бути й мови про генетичний зв’язок між балтійськими, слов’янськими, албанською та кельтськими мовами, оскільки обставини, за яких поряд із сонантом виник голосний i, у кожній мові були різними: у балтійських і слов’янських мовах iR виникало як перед голосними, так і перед приголосними, а в албанській мові — лише перед голосними; у балтійських і слов’янських мовах голосний i виник перед сонантами, а в кельтських мовах — після сонантів.

Найбільш подібну рефлексацію іде. складових сонантів має пелазгійська мова: тут складові сонанти, як і в балтійських та слов’янських мовах, перетворилися на iR або uR¹⁴. Однак генетичний зв’язок між цим явищем у балтійських і слов’янських мовах, з одного боку, та пелазгійській — з іншого, не доведений, оскільки невідомий розподіл iR і uR у пелазгійській мові. Та обставина, що в пелазгійській мові в певних випадках виникали також lu, ru та om, on, найімовірніше свідчить про те, що рефлексація іде. складових сонантів у балтійських і слов’янських мовах та пелазгійській мові відбувалася незалежно.

Усе сказане дає підстави вважати, що перетворення іде. складових сонантів R на iR або uR є інновацією балтійських і слов’янських мов.

Жодна інша іде. мова не має такої рефлексації складових сонантів, як балтійські та слов’янські мови. За цією рефлексацією балтійські та слов’янські мови повністю збігаються: слов’янські мови мають iR або uR там само, де й балтійські (за винятком окремих випадків¹⁵); як у балтійських, так і в слов’янських мовах іде. складові сонанти R перетворилися на iR або uR не лише в передприголосному, а й у передголосному положенні. Усе це свідчить про те, що під час перетворення іде. складових сонантів R на iR або uR балтійські та слов’янські мови підтримували тісні зв’язки: інноваційна хвиля, що виникла на території однієї мовної групи, могла охопити й територію іншої.

Відсутність у будь-якій іншій іде. мові такої самої рефлексації складових сонантів, як у балтійських і слов’янських мовах, також спонукає вважати, що іде. складові сонанти були вокалізовані (тобто перетворилися на iR або uR) уже в балтійських і слов’янських мовах, які відокремилися від діалектів північного ареалу іде. мовної спільноти.

Іде. складові сонанти R у балтійських і слов’янських мовах перетворилися на iR або uR, найімовірніше, до формування інтонаційної опозиції «циркумфлекс: акут», оскільки iR

¹⁰ В. Георгиев, Балто-славянский и тохарский языки, ВЯ, 6, 1958, p. 8—15.

¹¹ T. Burrow, The Sanskrit Language, II impression, London, 1959, p. 86.

¹² N. Jokl, Die Verwandtschaftsverhältnisse des Albanischen zu den übrigen idg. Sprachen, „Die Sprache“, 9, 1963, p. 120—122.

¹³ Г. Льюис и Х. Педерсен, Краткая сравнительная грамматика кельтских языков, Москва, 1954, p. 29.

¹⁴ В. И. Георгиев, Исследования по сравнительно-историческому языкознанию, p. 92.

¹⁵ Пор. лит. sùrbti і рос. сра́ба́то, польськ. sarbáć (але прасл. srobati), лит. būrlas і рос. берлога. Подібні розбіжності не є відмінностями між балтійськими та слов’янськими мовами, що мають порівнянне значення, оскільки вони трапляються і в самих балтійських мовах (пор. латиське tamnieku tūmsa та augšzemnieku tīmsa).

80

і uR трактувалися як дифтонги: iR відповідно uR отримали циркумфлекс, а iR відповідно ūR (з індоєвропейського *RH) — акут. Оскільки в запозиченнях фінно-угорських мов балтійського походження є iR і uR (пор. фін. villa і лит. vilna, фін. kurpponen і лит. kūrpė), то рефлексація індоєвропейських складових сонантів у балтійських мовах відбулася до контактів балтійських і фінно-угорських мов.

Доля праіндоєвропейської мови

У слов’янських та індоіранських мовах після k, r, i, u індоєвропейський приголосний s зазнав змін: у слов’янських мовах він перейшов у ch, в індоіранських — у š (давньоіндійське ṣ, авестійське š). У литовській мові індоєвропейський s перейшов у š після k і r. Чи зазнав індоєвропейський s змін у литовській мові також після i та u, досі остаточно не з’ясовано. Пор.:

лит. aukštas, латв. augsts: лат. augustus «високий» (: лит. augti);

лит. makštis, латв. maksts: давньослов. mošьna «скринька» (з *maks-ina) (: лит. makas «шкіряний мішечок (для тютюну, грошей)», латв. maks «мішечок», прус. danti-maks «ясна», давньоверхньонім. mago «живіт»);

лит. veršis, латв. vērsis «бик», прус. werstian «теля»: давньоіндійське vṛṣaḥ, авестійське varšni- «баран», лат. verrēs «кнур, кабан» (лат. -rr- з *rs);

лит. viršus, латв. virsus: давньослов. vrъchъ, давньорус. vrъchъ; давньоіндійське vārṣmā «вершина», лат. verrūca «підвищення; бородавка», ірл. ferr «кращий» (лат. -rr- та ірл. -rr з *rs);

лит. maišas, латв. maiss, прус. moasis «міхи»: давньослов. měchъ «міх», давньоіндійське meṣáḥ «баран», авестійське maeša- «вівця»;

лит. paišyti, латв. pāisīt «терти льон»: давньорус. pъchati «товкти», давньоіндійське piṣṭáḥ «розмелений», авестійське pišant- «розтовчений»;

лит. jūšė (і jušė) «рибний суп», прус. iuse «юшка, такий суп»: давньослов. jucha «суп», давньоіндійське yúḥ (yūṣám), лат. iūs;

лит. ausis, латв. auss, прус. ausins (acc. pl.): давньослов. ucho, авестійське uši, гот. ausō, гр. οὖς, лат. auris (лат. -r- з -s-).

Як показують останні приклади, в одних випадках у литовській мові після i та u маємо š (пор. maišas і jūšė), а в інших — s (пор. paišyti й ausis). Тому закономірно постає питання: чи змінився індоєвропейський s у литовській мові після i та u, чи ні? Думки дослідників із цього питання різняться.

Я. Ендзелінас¹, К. Буґа², Я. Шефтелович³, Е. Френкель⁴, Я. Курилович⁵, С. Бернштейн⁶, Г. Шевельов⁷ та ін. вважають, що індоєвропейський s після i та u в литовській мові не змінився. Приголосний š у багатьох прикладах типу maišas вони виводять із sk’ або k’. Однак, пояснюючи походження цього š, прихильники цієї концепції стикаються зі значними трудно-

¹ І. Ендзелін, Слов'янсько-балтійські етюди, с. 51—60; J. Endzelin, Lettische Grammatik, с. 110; Über den slavisch-baltischen Reflex von idg. sk’, ZfslPh, 16, 1939, с. 107—115.

² K. Būga, RR, III, p. 589—590, 823; пор. K. Буга, Судьба индоевропейского s в литовском языке (Vilniaus Valstybinio universiteto rankraštynas, E 180).

³ Й. Шефтеловіц, Дієслівні та іменні основи sk’- і sk- у балтійсько-слов’янській та албанській мовах, KZ, 56, 1929, с. 156—170.

⁴ E. Fraenkel, Die baltischen Sprachen, p. 113; LEW, p. 397 (s. v. maišas).

⁵ J. Kuryłowicz, L’apophonie en indo-européen, p. 374.

⁶ С. Б. Бернштейн, Очерк сравнительной грамматики славянских языков, p. 161.

⁷ G. Y. Shevelov, A Prehistory of Slavic, p. 129.

6. Baltų ir slavų kalbų ryšiai

81

та ін. Ось як по-різному й ненадійно пояснюють походження звука -š-, наприклад, у слові laiškas.

H. Петерсен⁸ виводив литовське слово laiškas з *loik’sko-. Щоб пояснити походження сполучення -šk- у словах типу laiškas, К. Буга⁹ висловив думку, що іє. sk’ у литовській мові перейшло в šk’¹⁰. Тому, на його думку, лит. laiškas нібито походить від *loisk’-. Й. Шефтелович¹¹ пов’язував лит. laiškas і ст.-сл. listъ зі ст.-інд. līs- «роздирати» і виводив їх із *lik’-ko- та *lik’-to-.

Не визнаючи переходу іє. s після i та u у š, навряд чи можна пояснити приголосний š у суфіксі -iškas. Не знаючи, як пояснити це š, Й. Шефтелович¹² вважав суфікс -iškas запозиченим зі слов’янських мов. Й. Ендзелін вважав¹³, що, крім *-isko-, раніше існував також суфікс *-isk’o (звідки лит. *-iša-). Твердження Й. Ендзеліна, що суфікс -iškas виник унаслідок контамінації цих суфіксів, не є надійним.

H. Pedersenas¹⁴, K. Brugmanas¹⁵, H. Arncas¹⁶, A. Vajanas¹⁷, J. Otrembskis¹⁸ і O. Semerenjis¹⁹ вважали, що в балтійській мовній спільності іє. s змінювалося не лише після k, r, а й після i, u. Цей висновок не був обґрунтований матеріалом балтійських мов. Він спирався на припущення, що балтійські та слов’янські мови колись становили мовну єдність: оскільки іє. s після i та u змінилося у слов’янських мовах, то воно мало змінитися й у балтійських мовах, які раніше становили єдність зі слов’янськими.

Намагаючись пояснити, чому в одних випадках після i та u у литовській мові маємо š, а в інших — s, H. Pedersenas сформулював такий закон²⁰: після голосного з гострою інтонацією (пор. jūšė) збереглося š, а після голосного з циркумфлексною інтонацією š знову перейшло в s (пор. saũšas). Однак мовні факти литовської мови суперечать цьому закону: у багатьох випадках s стоїть після голосного з гострою інтонацією (пор. ãusas «золото», lýsė, viẽšulas, kláusė та ін.), а š — після голосного з циркумфлексною інтонацією (пор. maišas, kiũši та ін.).

A. Mejẹ²¹, R. Trautmanas²², V. Pizani²³ і V. Porcigas²⁴ стверджували, що в литовській мові іє. s після i та u в одних випадках відповідає приголосний š, а в інших — приголосний s.

⁸ H. Petersson, Arische und armenische Studien, Lund—Leipzig, 1920, p. 91.

⁹ K. Būga, RR, II, p. 285—286.

¹⁰ І.-є. sk’ у литовській мові, найімовірніше, перейшло в š, пор. J. Scheftelowitz, op. cit., p. 165—170; J. Endzelin, Über den slavisch-baltischen Reflex von idg. sk’, p. 107—115; M. Leumann, Idg. sk’ im Altindischen und im Litauischen, IF, 58, 1941, p. 1—26, 113—130.

¹¹ J. Scheftelowitz, op. cit., p. 196.

¹² J. Scheftelowitz, op. cit., p. 197.

¹³ J. Endzelin, Über den slavisch-baltischen Reflex von idg. sk’, p. 112—113.

¹⁴ H. Pedersen, Das indogermanische s im Slavischen, IF, 5, 1895, p. 33—87.

¹⁵ K. Brugmann, Grundriss der vergleichenden Grammatik der indogermanischen Sprachen, I, 2, p. 781.

¹⁶ H. Arntz, Sprachliche Beziehungen zwischen Arisch und Balto-Slawisch, Heidelberg, 1933 p. 9—10.

¹⁷ A. Vaillant, Grammaire comparée des langues slaves, I, p. 32.

¹⁸ Я. Отрембский, Славяно-балтийское языковое единство, ВЯ, 5, 1954, p. 32—34.

¹⁹ O. Szemerényi, The Problem of Balto-Slav Unity — A Critical Survey, p. 105—107.

²⁰ H. Pedersen, op. cit., p. 77—78.

²¹ A. Meillet, Les dialectes indo-européens, p. 85.

²² R. Trautmann, Die altpreussischen Sprachdenkmäler, p. 169; Baltisch-Slavisches Wörterbuch, p. 165 ir 250 (s. v. maiša- ir sausa-).

²³ V. Pisani, Balto e slavo, StB, 2, 1932, p. 16.

²⁴ W. Porzig, Die Gliederung des indogermanischen Sprachgebiets, p. 165.

82

На запитання, чи перетворилося в литовській мові і.-є. s після i та u на š, допомагає відповісти аналіз матеріалу литовської мови.

Ось приклади, де замість s інших і.-є. мов у литовській мові маємо š: maišas, riešas (riešutas), višta, glušas, jušė (jušė), kriaušė, kruša, kūšys, rūšė, pušė (puškas), aiškus (eiškus), ieškoti, kišką, laiškas (laiskas), miškas, reiškia; -uš- (ėpušė, kermušė, vėtušas), *-ištja- (eriščias) і -išk- (moteriškas). Дієслова rišti, aušti і traušti є сумнівними, оскільки їхнє -š- могло походити також від -s-sk’ або -sk’.

А ось приклади, де і.-є. s після i та u не перетворилося на š: ausis, mušė, mušas, pusė; ausas (auksas), blusà, lỹsė, usnis, iesmė, viesulas, visas, pliauskà (plauska); paisyti, tiešti (teisti), veisti, daūsos, klausyti, kniaustis, niausti, praušti, saūsas, tausytis, triušti, суфікс дієприкметників минулого часу -us- (пор. mirusį²⁵). Порівняння з відповідними фактами інших і.-є. мов показує, що елемент -s- у цих словах є давнім і безсумнівно існував до перетворення і.-є. s на š. Тому тут після i та u закономірно очікується š замість s.

З’ясовуючи, чому в цих словах і.-є. s не перетворилося на š, слід зважати на той факт, що приголосний зберігся незміненим у випадку, коли між ним і голосними i та u була межа морфем²⁶. У деяких наведених тут словах елемент s також належав до однієї морфеми, а голосні i та u — до іншої, пор.:

plau-sk-à, pliau-sk-à (: plaũ-t-as, pliaũ-t-as, лат. plàu-kt-s, plàu-t-s),

viė-s-ulas, vė-s-ulas (: ві-тер, бур-я),

pai-s-yti (: pai-l-yti, pai-v-yti, peĩ-k-ė, peĩ-k-enà),

kniaũ-s-tis, kniaũ-s-ėsi (: kniaũ-t-esi)²⁷.

Те саме можна сказати й про лит. niaũ-s-ti «опустити, схилити голову», apsi-niaũ-s-ti «бути понурим», niau-s-óti «бути сумним, понурим». Ані звуки, ані значення не суперечать їхньому пов’язуванню з лит. niaũ-k-tis (niáu-k-tis) «затягуватися хмарами», niau-k-ùs «хмарний, темний» і niau-r-ùs «понурий, сердитий».

Під час перетворення і.-є. s на š внаслідок існування поруч форм близького значення з іншими приголосними в кінці кореня s могло сприйматися як суфікс, тобто як таке, що належить до іншої морфеми, ніж i та u.

Пояснення, що елемент -s- не змінився на -š- тому, що належав до іншої морфеми, ніж i та u, підходить не до всіх слів, у яких s збереглося незміненим. Воно не підходить до тих слів, які, здається, не мали поруч асигматичної форми і в яких s, найімовірніше, не було формантом, пор. лит. tausytis «стихати (про вітер)», лат. tusēt «важко дихати, задихатися», прус. tusnan «спокійний, тихий», старослов. po-tuchnǫti «гаснути», давньоіндійськ. tuṣyati «(він) заспокоюється». Тому ці слова слід пояснювати інакше.

Цілком можливо, що і.-є. s після i та u в литовській мові не перетворювалося на š перед деякими приголосними (наприклад, перед j)²⁸.

Розглянутий із цього погляду матеріал показує, що в більшості слів -s- стоїть перед j(i), пор. елемент *-sja, який виділяється у словах *peisja (від paisyti), tiešia, teisčia, veisia, kláusia (від klausyti, де s стоїть перед i), kniausiasi, praušia, *teusjasi (від tausytis, де s стоїть перед i), triūšia. Суфікс дієприкметників минулого часу -us- також завжди був

²⁵ Усі слова й випадки, де š і s відповідають s інших і.-є. мов, зареєстровано у статті «К вопросу об н.-е. *s после i, u в литовском языке», «Baltistica», I(2), 1966, p. 113–126.

²⁶ Op. cit., p. 122.

²⁷ Щодо значень та етимологій див. E. Fraenkel, LEW; K. Būga, RR, I–III (Покажчики).

²⁸ «Baltistica», I(2), 1966, p. 125.

83

перед j, пор. mirusio ir mirusios з *mirusiō і *mirusjās. Такі іменники i-основи, як ausis, musis (пор. також я-основу musià, де s було перед j) і pùšis, що походять від давніх слів із приголосною основою, очевидно, значно давніші за свої форми з основою на ē, пор. mùsė, pùsė.

У деяких інших словах s стояло перед v(u) (пор. lýsvė, viesulas), m і n (пор. iesmė і usnis).

Отже, більшість слів, у яких s після i та u залишилося незмінним, мають це s перед сонантами j(i), v(u), m і n. Очевидно, такої позиції s слід шукати й у тих словах, після s у яких тепер немає сонанта. Скажімо, у словах золоті, золотити, золотити, золотистий морфеми aus-, blus-, daus-|dus-, mūs-|mus-, saus-, vis- набагато частіше стояли перед сонантними приголосними й голосними, ніж перед морфемою -a- (-o-), пор. auksinis, auksinti, auksýti, auksius (наголос невідомий), auksnas, áuksinas, auksioti (-k- тут вторинне, пор. прус. вухо і лат. золото); blusia (наголос невідомий), blùsinas, blusýnas, blusinėti, blusingas, blusinis, blusinti, blùsius; dūsúoti, dūsinti (лат. dusinat), dūsýti, dùsnà, dusulýs (лат. dusulis), duslùs; mūsýti, musýti; saũsis, sausmė, sausra, sausumà, susnà; vismet, visur, лат. visur (див. також ст.-сл. vьsь і ст.-інд. viṣú-, які, можливо, свідчать про те, що давніше й балтійське слово також могло мати i або u).

Увесь викладений тут матеріал, очевидно, дає підстави зробити висновок, що індоєвропейське s після i та u в балтійських мовах залишилося незмінним, можливо, тоді, коли безпосередньо стояло перед сонантами.

Отже, ніщо не суперечить припущенню, що індоєвропейське s після i та u перетворилося на š також і в балтійських мовах, за винятком, звичайно, тих випадків, коли це s належало до іншої морфеми, ніж i та u, і безпосередньо стояло перед сонантами.

Отже, у балтійських мовах, як і в слов’янських та індоіранських, індоєвропейське s також змінювалося в позиції після k, r, i, u. Про те, що це явище було спільнобалтійським, свідчать балтійські запозичення у прибалтійсько-фінських мовах, де балтійським приголосним š (і ž) відповідає звук h, який міг виникнути лише з š (пор. фін. halla, ест. hall і лит. šalnà, лат. salna; фін. hihna, ест. ihn і лит. šìkšnà, лат. siksna). Прабалтійське š, що виникло з індоєвропейського s після k, r, i, u та з індоєвропейського ḱ, а також його корелят ž, що виник з індоєвропейських gʰ і gʰh, у латиських і прусських діалектах через особливості їхніх фонологічних систем перетворилося на s і z. Незмінними вони збереглися лише в литовській мові.

Деякі дослідники (A. Meje⁽²⁹⁾, S. Bernšteinas⁽³⁰⁾ та ін.) схильні вбачати сліди переходу індоєвропейського s у š у прусській мові, де (у третьому катехизмі) справді поряд із -rs- трапляється -rsch- (пор. прус. kirscha, kerscha поряд із kirsa, pirschau поряд із pirsdai). Це явище в прусській мові найімовірніше слід вважати не залишком прабалтійського стану, а новим фактом прусської мови (можливо, спричиненим впливом німецької мови⁽³¹⁾), пов’язаним із переходом *sj у š та появою звука š у сполуках šp-, šk-, šl-.

Перехід індоєвропейського s після k, r, i, u в š є спільним явищем балтійських, слов’янських та індоіранських мов. Тому він не може бути інновацією балтійських і слов’янських мов. Для характеристики найдавніших відносин між балтійськими та слов’янськими мовами важливо те, що умови, за яких індоєвропейське s переходило в š, у кожній групі мов були різними.

²⁹ A. Meillet, Les dialectes indo-européens, с. 85.

³⁰ С. Б. Бернштейн, Нарис порівняльної граматики слов’янських мов, с. 161.

³¹ І. Ендзелін, Слов’яно-балтійські етюди, с. 60—68; J. Endzelīns, Senprūšu valoda, с. 37.

84

У слов’янських мовах праіндоєвропейське s перейшло в ch лише перед голосними, а коли після нього стояв сонант або приголосний, воно залишилося незмінним³² (пор. старослов. pracho з *parsas і старослов. prъstъ з *pṛstis). У балтійських та індоіранських мовах, на відміну від слов’янських, праіндоєвропейське s перейшло в š не лише перед голосними, а й перед приголосними. У балтійських, як і в слов’янських мовах, праіндоєвропейське s після i та u перед сонантами залишилося незмінним.

У давньоіндійській мові, на відміну від балтійських і слов’янських мов, праіндоєвропейське s перейшло в š не лише після k, r, i, u, а й після k’ l та i, що походило з праіндоєвропейського H. В індоіранських мовах це явище було настільки інтенсивним, що тут навіть z після згаданих звуків перейшло в ž (пор. авест. mūždam і старослов. mbzda). У давньоіндійській мові перетворенню праіндоєвропейського s на š перешкоджав наступний r (пор. давньоінд. tisrāḥ, жін. р. «три»), а часто й анусвара³³.

Усе це дає підстави вважати, що праіндоєвропейське s після k, r, i, u, найімовірніше, змінювалося окремо в балтійських, слов’янських та індоіранських мовах³⁴. На паралельний розвиток праіндоєвропейського s у згаданих трьох мовних групах, можливо, вказує також той факт, що в новоіндійських мовах (синдхі, гінді та ін.) давньоіндійське š перейшло в kh і h³⁵. Безсумнівно, це явище в індійських мовах генетично не має нічого спільного з подібним явищем у слов’янських мовах (слов’янське ch, найімовірніше, походить із давнішого š). Та обставина, що в кафірських мовах праіндоєвропейське s після u залишилося незмінним³⁶, дає підстави вважати, що праіндоєвропейське s зазнало змін досить пізно, уже в діалектах індоіранської групи, що сформувалися.

Висновок про те, що праіндоєвропейське s після k, r, i, u змінювалося окремо в балтійських і окремо в слов’янських мовах, зрештою підтверджує й матеріал самих балтійських мов. Про те, що на час переходу праіндоєвропейського s після k, r, i, u в š балтійські та слов’янські мови вже були двома самостійними мовними одиницями, свідчить та обставина, що в балтійських мовах приголосний s, який належав до іншої морфеми, ніж i та u, залишився незмінним, тоді як у слов’янських мовах і тут перейшов у ch (пор. місцевий відмінок множини лит. avi-sù і старослов. gostb-chъ, лит. tri-sù і старослов. trb-chъ). Якби балтійські та слов’янські мови на той час становили єдність, такого розходження, слід гадати, не було б. Під час переходу праіндоєвропейського s у š або відразу після нього в балтійських і слов’янських мовах виразно проявлялися протилежні тенденції: у балтійській флексії скрізь узагальнилося s, а в слов’янських мовах, навпаки, флексійне ch поширилося й на позиції, де воно фонетично не було зумовлене (пор. старослов. synъ-chъ і žena-chъ замість очікуваної форми *žena-sъ). У балтійських мовах праіндоєвропейське s після i та u перед сонантами не перейшло в š, а в слов’янських мовах за аналогією ch було перенесено до суфіксів і коренів слів, де воно фонетично не могло виникнути (пор. старослов. spě-chъ поряд із spě-ti та рос. ma-x-ámъ поряд із má-ámъ, тобто má-j-atъ).

Хоча, як зазначалося, праіндоєвропейське s перейшло в š досить пізно, уже в сформованих, наприклад, індоіранських діалектах, проте, з іншого боку, воно змінилося значно раніше, ніж відбулися численні фонетичні зміни в балтійських і слов’янських мовах. Так, у балтійських мовах праіндоєвропейське s, очевидно, перейшло в š раніше, ніж t і d випали перед s (пор. лит. garšas з *gord-s-os). Таке припущення доречне з огляду на те, що перехід праіндоєвропейського s у š після k, r охопив і суфікси (пор. garšas, garšvà).

³² J. Kurilovičius вважає (L’apophonie en indo-européen, p. 374), що в слов’янських мовах праіндоєвропейське s перейшло в š і перед приголосними (> слов’янське ch), яке лише згодом змінилося на s.

³³ A. Thumb, R. Hauschild, Handbuch des Sanskrit, I, Heidelberg, 1958, p. 306; T. Burrow, The Sanskrit Language, p. 79–80.

³⁴ C. C. Uhlenbeck, Miscellen. 1. Zur Geschichte des s im Slavischen, KZ, 39, p. 599–600; A. Meillet, Les dialectes indo-européens, p. 84–85; И. Эндзелин, Славяно-балтийские этюды, p. 74.

³⁵ J. V. Lazicius, Zur Wandlung idg. s>sl. ch, IF, 51, 1933, p. 196–199.

³⁶ G. Morgenstierne, Indo-European k’ in Kafiri, NTS, 13, 1945, p. 225–238.

85

Перехід s у ch у слов’янських мовах відбувся раніше, ніж монофтонгізація дифтонга ai та метатеза er і or у південнослов’янських мовах або плєофонія у східнослов’янських мовах, оскільки після дифтонгів ai та er і or праіндоєвропейське s уже змінилося.

Той факт, що в запозиченнях балтійського походження в прибалтійських угро-фінських мовах балтійському š (і ž) відповідає звук h, який міг виникнути з š, свідчить, що контакти балтів із прибалтійськими угро-фінами розпочалися тоді, коли праіндоєвропейське s після k, r, i, u та праіндоєвропейське k’ у балтійських мовах уже перетворилися на š.

Перехід праіндоєвропейського s після k, r, i, u у š у балтійських мовах був структурно пов’язаний з асибіляцією праіндоєвропейського k’. Ще 1908 року А. Меє зауважив, що палатальні задньоязикові приголосні були асибільовані в тих праіндоєвропейських діалектах, у яких праіндоєвропейське s після k, r, i, u переходило в š³⁷. Те, що зміна праіндоєвропейського s після k, r, i, u та асибіляція праіндоєвропейського k’ були синхронними, структурно пов’язаними процесами, виразно засвідчує однаковий результат цих процесів: s після k, r, i, u та праіндоєвропейське k’ у литовській мові перейшли в š. Це також пояснює фонологічний процес переходу праіндоєвропейського s після k, r, i, u у š.

Після проривного приголосного k, при вимові r кінчиком язика, а також після вузьких голосних i та u артикуляція приголосного s, найімовірніше, була вищою, а сам звук, мабуть, вимовлявся тихіше й не так виразно. Акустично цей варіант приголосного s міг бути проміжним звуком між сучасними литовськими s та š, тобто міг бути š. Перехід «високого варіанта» приголосного s у самостійну фонему залежав від того, що в ході розвитку мови сполуки *-rś- та *-rḱ-, *-iś- та *-iḱ- тощо збіглися. Результатом їхнього збігу стали -rš- і -iš-. Однак сполука *-oḱ- також перейшла в -aš-. Але оскільки сполука *-os- містила саме фонему /s/ (а не її «високий варіант» š), то š та s були фонологічно різними звуками. Таким чином, фонема /s/ розщепилася на дві різні одиниці — i s і š³⁸.

На підставі даних, наведених у цьому розділі, можна зробити такі висновки щодо взаємин діалектів праіндоєвропейської мовної спільності:

1) на час переходу праіндоєвропейського s після k, r, i, u у š балтійські, слов’янські та індоіранські діалекти вже були самостійними мовними одиницями (пор. наведені вище відмінності в деталях цього переходу);

2) під час цього переходу балтійські, слов’янські та індоіранські діалекти підтримували певні контакти: в усіх трьох мовних групах праіндоєвропейське s змінювалося в тій самій позиції, а результат цієї зміни також був однаковим.

Розвиток праіндоєвропейських палатальних задньоязикових приголосних

У балтійських і слов’янських мовах діалектні k’, g’, g’h праіндоєвропейської мовної спільності асибілювалися. У литовській вони перейшли в š, ž, у латиській, прусській і слов’янських мовах — у s, z, пор.:

лит. šimtas, лат. simts, старослов. sъto, староінд. śatám, авест. satəm: гр. ἑκατόν, лат. centum, давньоверхньонім. hund, тохар. kante;

лит. širdis, лат. sirds, прус. seyr (від *šer(d)), старослов. srъdъ-ce, давньорус. sьrd-ce: гр. καρδία, лат. cor cordis, хет. kard-;

лит. paršas, прус. parstian (засвідчено як prastian у Voc. 686), давньорус. porosja, серб.-хорв. prâse: давньоверхньонім. farah, лат. porcus «свиня, кнур», гр. πόρκος;

лит. žiemà, лат. ziema, прус. semo (s- слід читати як z-), старослов. zima, староінд. hēman «узимку» (h- з праіндоєвропейського g’h-): гр. χεῖμα, лат. hiems, хет. gimmant-;

³⁷ «Отже, лінія переходу š/s загалом збігається з лінією розвитку гутуральних приголосних», A. Meillet, Les dialectes indo-européens, p. 86.

³⁸ А. Мартіне, Щодо деяких слов’янських та арійських рефлексів IE s, «Word», 7, 1951, с. 91–95.

86

Лит. žvėris, лат. zvērs, прус. swīrins (acc. pl.), ст.-сл. zvěrъ: гр. θήρ, лат. ferus (f- з g’h);

Лит. bėržas, лат. bērzs, прус. berse, ст.-сл. brěza, серб.-хорв. breza, ст.-інд. bhūrjāh: дав.-верх.-нім. birihha (hh з герман. k < і.-є. g’).

З наведених прикладів видно, що одні і.-є. мови мають спіранти, а інші в тих самих словах — проривні. Раніше цій фонетичній особливості і.-є. мов надавали великого значення: за нею і.-є. мови поділили на два діалекти — кентумний і сатємний (від назв числа сто латиною та мовою Авести — centum і satam). Першим такий діалектний поділ і.-є. мовного ареалу запропонував 1888 р. П. фон Брадке¹. Завдяки підтримці К. Бругмана² поділ і.-є. мов на кентумний і сатємний діалекти набув загального визнання. За цим поділом до групи сатємних мов, крім згаданих балтійських і слов’янських, зарахували також індоіранські, вірменську й албанську, а до групи кентумних мов — грецьку, італійські, кельтські, германські та іллірійську. Лінгвістична класифікація відповідала географічному розташуванню і.-є. мов: усі сатємні мови були на сході і.-є. мовного ареалу, а кентумні — на заході.

Однак згодом почали сумніватися, чи можна покласти в основу діалектного поділу і.-є. мов ізоглосу асибіляції палатальних приголосних. Після дослідження нещодавно відкритих тохарської та хетської мов з’ясувалося, що, хоча географічно вони й розташовані серед сатємних мов, усе ж належать до кентумних. Отже, теорія centum і satam втратила географічний аргумент. Крім того, елементи кентумних мов є й у самих сатємних мовах, особливо тих, що розташовані ближче до заходу (наприклад, у балтійських і слов’янських), а елементи асибіляції палатальних задньоязикових приголосних трапляються в кентумних мовах (пор. деякі явища асибіляції в хетській мові). У балтійських і слов’янських мовах задньоязиковий приголосний і спірант часто чергуються в тому самому корені, утворюючи чергування лит. š: k, ž: g і слов’ян. s: k, z: g; пор. лит. šaukti, лат. saukt: лит. kaukti; лит. šeima: kiemas, kaimas; лит. šleivas: klevas, лат. klēvs; лит. šliubas: kliubas, лат. kluhurs; лит. šliaukti: kliaukti; лит. ašmuõ, ст.-інд. aśmā «камінь, скеля, небо»: лит. akmuõ, лат. akmens, гр. ἄκμων «ковадло»; лит. aštrùs: akūotas; лит. krėšti, krešėti: krėkti, krekėti, лат. krecēt; лит. šùnpis: kùmpis; лит. šuõ, лат. suns, прус. sunis: лат. kuņa «самиця собаки»; лит. švañkšti: kvañkšti; лит. šviẽti, ст.-сл. světěti: лат. kvitēt; лит. ker̃džius, прус. kerdan (acc. sing.) «Zeit, час», ст.-сл. črěda «стадо; худоба»: ст.-інд. śárdhah «стадо»; ст.-інд. rúsant-: лит. laũkas; лит. smãkras (і smakrà), алб. mjekër «підборіддя; борода» (з *smekrā-): ст.-інд. śmáśru «борода» (ś- з s-); лит. pėkus «худоба», прус. pecku, лат. pecu: ст.-інд. paśúh, авест. pasu-; лит. žárdis «обгороджене місце для худоби»: gárdas, ст.-сл. gradъ «місто»; лит. žėltas «жовтуватий»: geltãs; лит. žentas, ст.-сл. zetъ: лит. gentis «родичі»; лит. žnybti, žnaibyti: gnybti, gnaibyti; лит. aržóti «кричати, гукати; сваритися, битися»: argóti «бити»; прус. gunsix «Beule, ґуля»: лит. gūnglė «ґуля»; лит. įstrižas: įstrigas; ст.-сл. brěgъ «берег»: авест. barǝzah- «гора» (пор. дав.-верх.-нім. berg); ст.-сл. kotora «суперечка»: ст.-інд. śátruh «противник»; ст.-сл. kloniti: ст.-рос. сл. sloniti se, ст.-інд. śrāyate «(він) прихиляється»; ст.-рос. světo: květo.

¹ P. von Bradke, Beiträge zur Kenntnis der vorhistorischen Entwicklung unsres Sprachstamms, Giessen, 1888.

² K. Brugmann, Grundriss der vergleichenden Grammatik der indogermanischen Sprachen, I, 1, p. 542—544.

87

Трапляються випадки, коли в балтійських мовах є спірант, а в слов’янських — задньоязиковий приголосний, або коли в балтійських мовах — задньоязиковий, а в слов’янських — спірант; пор. лит. klausyti, лат. klāusīt, прус. klausīton «erhören, вислухати»: ст.-сл. slušati (однак спірант мають і балтійські мови, пор. лит. šlovė, šlovinti, лат. slava, slavět); лит. šešūras, ст.-інд. śváśuraḥ: ст.-сл. svekrъ; лит. šokti: ст.-сл. skokъ; лит. žąsis, лат. žūose, прус. sansy: сл. *gǫsь (рос. гусь, польськ. gęś); лит. žvaigždė, лат. zvaigzne, прус. swāigstan (acc. sing.) «Schein, світло»: ст.-сл. zvězda (zv- з gv-), польськ. gwiazda; прус. massī «можу»: ст.-сл. moga та ін.

Цим різним рефлексам і.-є. палатальних приголосних у балтійських і слов’янських мовах не слід надавати великого значення, оскільки такі різні рефлекси трапляються й у самих балтійських мовах.

З наведених прикладів видно, що в балтійських і слов’янських мовах є кентумні елементи. Отже, вони не є чистими сатємними мовами.

Балтійські й слов’янські мови — не єдині серед сатємних мов, у яких виявляються кентумні елементи. В албанській, фракійській і фригійській мовах також помітне чергування спірантів і задньоязикових приголосних. У хетській та деяких інших анатолійських мовах і.-є. k’ перед u перейшов у s (пор. ašuwa «кінь»), хоча в усіх інших позиціях велярні й палатальні приголосні збіглися³.

Усі ці мови, в яких у тому самому корені чергуються спіранти й задньоязикові приголосні, утворюють групу перехідних діалектів між і.-є. мовами, розташованими на сході й заході. Тому В. Порциг цілком слушно виокремив у зоні асибіляції палатальних приголосних два ареали: перший, до якого належать індоіранські та вірменська мови і де палатальні приголосні, за деякими незначними винятками, повністю перейшли у спіранти, і другий, утворений згаданими перехідними діалектами⁴. Особливість так званих сатємних мов — чергування спірантів із задньоязиковими приголосними — ще 1904 р. помітив Е. Цупица, зазначивши, що на заході сатємного ареалу частка форм із задньоязиковими приголосними більша, ніж на сході⁵. Оскільки слов’янські мови розташовані далі на схід від і.-є. мовного ареалу, форм із задньоязиковими приголосними замість спірантів у них менше⁶.

Щодо причин появи k, g замість очікуваних š, ž, відповідно s, z, у балтійських, слов’янських, а також інших і.-є. мовах єдиної думки немає.

Більшість прикладів типу лит. pėkus, сл. *gąsь вважали запозиченнями германського походження⁷ або такими, що змінили свою фонетичну форму під впливом кентумних мов⁸.

Оскільки форм із k, g замість очікуваних š, ž (сл. s, z) досить багато, вважати їх запозиченнями, здається, недоцільно. Якщо вважати запозиченням pėkus, то для послідовності довелося б

³ Вяч. В. Иванов, Проблема языков centum и satem, ВЯ, 4, 1958, p. 19; Хеттский язык, Москва, 1963, p. 90. Однак деякі дослідники (наприклад, Г. Кронасер, див. його Vergleichende Laut- und Formenlehre des Hethitischen, Heidelberg, 1956, p. 229) схильні вважати слова з спірантами хет. ašuwa «кінь», šuwana (acc. sing.) «собака» та ін. запозиченнями з індоіранських мов.

⁴ W. Porzig, Die Gliederung des indogermanischen Sprachgebiets, p. 74.

⁵ E. Zupitza, Zur Gutturalfrage, K.Z. 37, 1904, p. 400.

⁶ Інакшої думки дотримується Г. Шевельов, див. G. Y. Shevelov, A Prehistory of Slavic, p. 141–145.

⁷ Щодо лит. pėkus див. K. Būga, RR, II, p. 85–86; щодо сл. *gąsь див. K. Brugmann, Kurze vergleichende Grammatik der indogermanischen Sprachen, Berlin und Leipzig, 1922, p. 158.

⁸ Наприклад, М. Фасмер (REW, I, p. 324) вважає, що звук z- у сл. *zǫsь (пор. лит. žąsis) був замінений на g- під впливом германських мов, пор. давньоверхньонімецьке gans, а Е. Френкель (Die baltischen Sprachen, p. 15) стверджує, що приголосний k у лит. pėkus, прус. pecku виник унаслідок схрещення назви великої рогатої худоби, яка в давньобалтійській мові містила ш (пор. лит. pešti «щипати»), з гот. faihu «гроші» (від *peku).

88

вважати запозиченням і kleivas. Було б неправдоподібно, щоб балти, маючи власне слово šleivas, у тому самому значенні запозичили ще й kleivas.

Виникнення задньоязикових приголосних k і g замість очікуваних š і ž (у латиській, прусській і слов’янській мовах — s і z) інші дослідники схильні були пояснювати дисиміляційним впливом сусідніх приголосних. А. Мейє стверджував, що k’ і g’ у слов’янських мовах перетворилися на k і g під впливом s⁹. До думки А. Мейє приставав і Е. Френкель¹⁰. Подібної думки дотримувався й А. Ваян¹¹, вважаючи, що k’, g’, g’h у балтійських і слов’янських мовах перетворювалися на k, g, коли стояли після s або š. Власний k у лит. klausyti, на думку А. Ваяна, походить із конструкції iš-klausyti. Інтерпретація А. Мейє та А. Ваяна¹² залишає без пояснення досить часте чергування k, g і š, ž.

На думку С. Агреля і К. Буги¹³, іє. k’ і g’, що стояли перед r, у балтійських і слов’янських мовах не перетворилися на š і ž, відповідно на s і z, пор. лит. smákras і давньоіндійське śmáśru. Слова типу šleivas: kleivas, у яких задньоязикові приголосні не стоять перед r, К. Буга не вважав можливим виводити з одного кореня¹⁴. Однак можна знайти литовські форми, у яких приголосні k і g, хоч і не стоять перед r, виступають замість очікуваних š і ž, пор. лит. akmuo і давньоіндійське aśmá.

В. Махек схильний вважати¹⁵, що палатальні задньоязикові приголосні могли депалаталізуватися перед плавними сонантами r, l і перед голосними заднього ряду (vor dunklen Vokalen).

Чергування k, g: š, ž, відповідно s, z, у балтійських і слов’янських мовах інші дослідники (А. Брюкнер¹⁶, Г. Шевельов¹⁷, В. Леман¹⁸ та ін.) намагалися пояснити чергуванням іє. велярних і палатальних приголосних (k, g, gh: k’, g’, g’h). Розглядаючи питання про виникнення цього чергування приголосних, В. Леман констатував такі факти: 1) у іє. мовах артикуляція палатальних і велярних задньоязикових приголосних залежить від артикуляції голосних, що йдуть за ними: перед e задньоязиковий приголосний має артикуляцію передньої частини язика, перед o — задньої частини язика, перед a вона нейтральна, тобто непалатальна; 2) sატəm-феномен виявився в тих іє. діалектах, у яких систему голосних було спрощено; 3) перед a і r ніколи не буває k’, g’, g’h¹⁹. Спираючись на ці факти, В. Леман робить висновок, що первісною опозицією задньоязикових приголосних в іє. мовах була k: kʷ (відповідно g: gʷ і gh: gʷh), а палатальний приголосний k, який у сатємних мовах виник перед e, був позиційним варіантом фонеми k. Далі В. Леман вважає, що внаслідок істотних змін у системі голосних (пор. давньоінд. a з іє. e, o, a; лит. a з іє. o і a; давньослов. o з іє. o і a) між велярними й палатальними алофонами задньоязикових приголосних виник фонематичний контраст, тобто

⁹ «Слов’янська мова вживає велярний звук, коли слово містить свистячий приголосний: gostь: hostis, gažb: ža-šis», — A. Meillet, Indo-iranica. II. — Trois notes sur la phonétique des gutturales, MSL, 9, 1896, p. 347. Див. також A. Meillet, Varia, II. — A propos de v. sl. gažb, MSL, 13, 1905–1906, p. 243–245.

¹⁰ E. Fraenkel, Die baltischen Sprachen, p. 15.

¹¹ A. Vaillant, Grammaire comparée des langues slaves, I, p. 37–38.

¹² Критичні зауваження щодо концепції А. Мейє див. M. Vasmer, Beiträge zur slavischen Grammatik, I. Meillet’s urslavisches Sibilantendissimilationgesetz, ZfslPh, 2, 1925, p. 54–58.

¹³ S. Agrell, Baltoslavische Lautstudien, Lund, 1919, p. 27; K. Būga, RR, II, p. 217, 223.

¹⁴ «Такі пари слів не можна виводити з одного пракореня. Отже, і šleivas, і kleivas походять від окремих коренів š(e)l-ei- і k(e)l-ei-», — K. Būga, RR, II, p. 221.

¹⁵ V. Machek, Zur Vertretung der indogermanischen Palatale, IF, 53, 1935, p. 89.

¹⁶ A. Brückner, Die lituslavische Spracheinheit, KZ, 46, 1914, p. 233.

¹⁷ G. Y. Shevelov, A Prehistory of Slavic, p. 141–142.

¹⁸ W. P. Lehmann, Proto-Indo-European Phonology, Austin, 1964, p. 100–101.

¹⁹ W. Lehmann, op. cit., p. 101.

89

k ir k’ стали фонемами. Таким чином В. Леман намагається відповісти на кардинальне запитання: з яких причин алофони k ir k’ набули фонематичного статусу²⁰. Однак не можна сказати, що відповідь В. Лемана на це запитання була б цілком бездоганною: викладене пояснення більше підходить до індоіранських мов, але не до балтійських і слов’янських мов, у яких опозиція між голосними переднього і заднього ряду (між e i a відповідно o) суворо зберігалася.

Оскільки e та o чергуються у формах одного кореня (пор. чергування e/o у дієслівних основах на -), на думку В. Лемана, у тій самій морфемі виникло також чергування палатальних і велярних задньоязикових приголосних. Оскільки в і.-є. мовній спільності чергування приголосних було неможливим, після того як k’ і k стали фонемами, мав бути узагальнений або палатальний, або велярний приголосний. Однак могло статися й так, що для одних форм узагальнився палатальний приголосний, а для інших — велярний.

Це пояснення В. Лемана походження чергування палатальних і велярних приголосних, схоже, підходить лише для чергування приголосних у кінці кореня (тип kre-š-ėti: kre-k-ėti). Чергування приголосних на початку слова (тип šleivas: kleivas) слід було б пояснювати інакше.

Приклади, у яких чергуються задньоязикові та спірантні приголосні, можна поділити на три групи:

1. Задньоязикові та спірантні приголосні, що чергуються у словах першої групи, можна вважати формантами: давньоінд. rūśant-: лит. laũkas, лит. krešėti: krekėti, aržóti: argóti, авест. barəzah-: давньослов. bregъ; įstrižas: įstrigas, прус. massi: давньослов. moga, šliaužti: sliaugti.

2. До другої групи належать слова, у яких задньоязикові приголосні стоять перед сонантами, але відокремлені від них іншим звуком: kaũkti: šaukti, kiẽmas: šeima, kermušė: šermūkšnis, лит. ker̃džius: давньоінд. śárdhah, лит. katãryti, давньослов. kotora: давньоінд. śátruḥ, лит. gãrdas: žãrdis, лит. žąsis: слов. *gaśb, лит. geltas: želtas, gentis: žentas.

3. До третьої групи слід віднести слова, у яких задньоязикові приголосні стоять безпосередньо перед сонантами:

kl, gl: klausýti: šlovė, kleivas: šleivas, kliaũkti: šliaũkti, kliùrti: šliùrti, давньослов. kloniti: давньоруськослов. sloniti, klúbas: šlúbas, лит. gùnglė: прус. gunsix;

kr: лит. smãkras: давньоінд. śmáśru, давньослов. svekrъ: лит. šešuras;

km: akmuõ: ašmuõ;

kn, gn: gnýbti: žnýbti; agnùs: ažnas;

kj (kj) —;

kv (ku), gv: kvaĩkšti: švañkšti, давньоруськослов. květъ: svěť, лат. kvitēt: лит. švitėti, пол. gwiazda: лит. žvaigždė, kùmpis: šùmpis, лит. šuo: лат. kuņa, лит. pėkus: давньоінд. páśuh.

На підставі слів, віднесених до останньої групи, можна було б припустити, що в балтійських (і, можливо, слов’янських) мовах палатальні приголосні k’, g’ депалаталізувалися перед сонантами, тобто k’l(g’l), k’r, k’m, k’n і k’v(k’u) перетворилися на kl(gl), kr, km, kn і kv(ku)²¹ Перед r вони, безсумнівно, депалаталізувалися, бо в литовській мові немає сполук *šr-, *žr- (не-

²⁰ Дж. Курилович, Про методи внутрішньої реконструкції, «Proceedings of the Ninth International Congress of Linguists», Лондон, 1964, с. 9—36.

²¹ Пор. С. Каралюнас, Древнейшие отношения балтийских и славянских языков, p. 8.

90

враховуючи, звичайно, запозичення). Логічно було б припустити, що палатальні задньопіднебінні приголосні затверділи й перед іншими сонантами — перед l, m, n, а також і перед j, v. Структурною аналогією на користь такого висновку була б доля s після k, r, i, u: приголосний s, здається, так само не перейшов у š у позиції перед сонантами (див. с. 84 цієї праці). Однак припущенню, що палатальні задньопіднебінні приголосні депалаталізувалися перед сонантами, суперечить чимало литовських слів, які на початку слова мають šl-, žl-, šm-, žm-, šn-, žn-, šv-, žv-. Водночас важливо не забувати й про те, що більшість цих слів можна запідозрити в ономатопоетичному походженні; пор., наприклад, слова з початковими сполуками šn-, žn-: šnabždėti/šnibždėti, šnairas, šnarėti/šnėrėti, šnarkšti/šnėrkšti, šnar̃pšti/šnėr̃pšti, šnekėti, šnervės, šniaukšti, šniaukti, šniokšti, šnioti, šnypšti, šnir̃kšti/šnir̃kšti, šniukštinėti, šniurti, šnopsėti; žnaibyti, žnairùs, žneksėti, žniaugti, žniaukti, žnybti, žniugti. Отже, і сама зміна (šl-: kl-, šm-: km- тощо) могла виникнути через ономатопоетичне походження багатьох слів, у яких вона трапляється. Крім того, може бути слушною й думка К. Бґи, що не всі ці варіанти з задньопіднебінним і фрикативним приголосними можна вивести з одного кореня: варіант із задньопіднебінним приголосним міг походити від одного кореня, а варіант із шиплячим приголосним — від іншого.

Якщо припущення про депалаталізацію палатальних приголосних перед сонантами (у разі, якщо в майбутньому воно виявиться правильним) справдиться, з нього можна буде зробити деякі висновки. У балтійській мовній спільності ще до асибіляції палатальних приголосних поряд із формами нормального ступеня чергування голосних (наприклад, *k’eu-/*k’ou- і *g’er-/g’or-), де розвиток палатальних приголосних, що безпосередньо передували e та o, мав бути закономірним (тобто вони мали перейти в š і ž; пор. šau-kti і žar-dis), існували форми нульового ступеня чергування голосних (наприклад, *k’u- і *g’r-). У цих формах палатальні приголосні, що безпосередньо передували u та r, могли депалаталізуватися, тобто *ku- і *gr-→ku- і *gr- (пор. kù-kti, kù-kti; прикладів із *gr- немає). Так у формах одного кореня могло виникнути чергування палатальних (>сибілянтних) і велярних приголосних. Пізніше, внаслідок узагальнення, k і g могли опинитися перед e та o, а š і ž — перед i та u. Так могли виникнути дублети з однаковим або подібним значенням (пор. šaikti: kaukti, šukti: kūkti), а іноді й із певною семантичною диференціацією (пор. žardis: gardas). Отже, задньопіднебінні приголосні у словах akmuõ та agnùs могли виникнути внаслідок депалаталізації палатальних приголосних перед m, n, тоді як слова ašmuõ та ãžnas, імовірно, отримали шиплячі приголосні з позиції перед голосним, де палатальні приголосні закономірно могли асибілюватися.

Оскільки походження чергування приголосних š і k (відповідно ž і g) дуже неясне, зробити будь-які висновки, що характеризували б найдавніші відносини балтійських і слов’янських мов, неможливо. Сама асибіляція палатальних задньопіднебінних приголосних відбулася в балтійських, слов’янських та індоіранських мовах. Ця обставина також нейтралізує значущість цього явища для питання про найдавніші відносини балтійських і слов’янських мов. Однак асибіляція палатальних приголосних, структурно пов’язана зі зміною приголосного s після k, r, i, u (див. с. 86 цієї праці), дає підстави вважати, що під час цих змін балтійські, слов’янські та індоіранські діалекти підтримували мовні й територіальні контакти. З іншого боку, відмінності в деталях цих змін свідчать, що на той час згадані групи діалектів уже були автономними мовними одиницями. Асибіляція палатальних приголосних у балтійських мовах відбулася до контактів балтійських та угрофінських мов (у запозиченнях балтійського походження їхнє h виникло з š і ž).

91

ПИТАННЯ ХРОНОЛОГІЇ НАЙДАВНІШИХ ВІДНОСИН БАЛТІЙСЬКИХ І СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ

Одні спільні риси балтійських і слов’янських мов є архаїзмами, інші — інноваціями балтійських і слов’янських мов, ще інші — новоутвореннями, відомими також іншим і.-є. мовам. Такі спільні явища морфології балтійських і слов’янських мов, як відмінювання іменників, суфікси *-esti-/*-osti-, *-lo-, *-er-/*-or-, відмінювання атематичних і тематичних дієслів (*-mi, *-si, *-ti, *-ō, *-ēi,-) тощо, успадковані від і.-є. мовної спільності й тому вважаються архаїзмами. Частково архаїзмом могли б бути й займенникові прикметники. Зміна і.-є. приголосного s після k, r, i, u (балтійське š, слов’янське ch) та перехід і.-є. палатальних приголосних k’, g’, g’h у балтійські š, ž, слов’янські s, z — це новоутворення, відомі й іншим групам і.-є. мов (індоіранським). Крім того, є дані, які дають змогу стверджувати, що ці явища виникли окремо в кожній мовній групі. До явищ, виявлених також в інших і.-є. мовах, належать баритонеза іменників із довгим коренем (закон Гірта) та закінчення родового відмінка однини іменників о-основи *-ō.

Нарешті, самі інновації балтійських і слов’янських мов не є рівноцінними. Зміна і.-є. дифтонга eu та закон де Соссюра—Фортунатова є безсумнівними інноваціями балтійських і слов’янських мов. Однак вони виникли паралельно в балтійських і слов’янських мовах, до того ж досить пізно й за різних обставин.

Інновації балтійських і слов’янських мов, умови виникнення та кінцевий результат яких були цілком тотожними, такі:

1) перехід і.-є. складового сонанта R в iR та uR;

2) формування опозиції інтонацій «акут: циркумфлекс»;

3) виникнення деяких дієслівних формантів (наприклад, *-ējo-, *-tājo-).

Ці інновації балтійських і слов’янських мов спонукають визнати існування певної епохи активних контактів і спілкування між балтійськими та слов’янськими мовами, іншими словами — епохи спільності. Постає питання, коли могла існувати ця спільність балтійських і слов’янських мов (відповідно, епоха контактів).

Серед археологів переважає думка, що носіями культур бойових сокир і шнурової кераміки могли бути балтійські, слов’янські та германські племена¹. Здається, її підтверджують і лінгвістичні дані. Такі спільні інновації балтійських, слов’янських і германських мов, як спільне закінчення -m- у деяких відмінках множини (пор. лит. rankoms, церк.-слов. rąkamъ, гот. gibom), назва числівника «тисяча» (пор. лит. tūkstantis, прус. tū-simtons (acc. pl.), церк.-слов. tysęšti, tysąšti, гот. þūsundi), спільна назва золота (пор. лат. zèlts, церк.-слов. zloto, гот. gulþ), спільне дієслово на позначення управління (пор. лит. valdyti, церк.-слов. vladъ, гот. waldan) та чимало інших спільних лексичних паралелей² дають змогу припустити, що давні відносини балтійських, слов’янських і германських мов були надзвичайно тісними, що ці мови пережили епоху спільності (відповідно, контактів). Контакти балтійських, слов’янських і германських мов мали існувати тоді, коли формувалася система відмінювання цих мов, виникло поняття тисячі та з’явилися перші ознаки влади, було

¹ M. Gimbutas, The Balts, London, 1963, p. 43; А. Я. Брюсов, Об экспансии „культур с боевыми топорами“ в конце III тысячелетия до н. э., СА, 3, 1961, p. 14–33, Восточная Европа в III тысячелетии до н. э. (Этногенетический очерк), СА, 2, 1965, p. 47–56; П. Н. Третьяков, Финно-угры, балты и славяне на Днепре и Волге, М.—Л., 1966, p. 69–73.

² В. Порциг, Поділ індоєвропейського мовного ареалу, с. 140–143.

92

… до тієї, що пов’язана з металами (пор. також назву срібла, запозичену з одного джерела, але окремо кожною мовною групою: лит. sidãbras, рос. серебро, гот. silubr). Усе це свідчить про архаїчність контактів балтійських, слов’янських і германських мов і не суперечить їх датуванню III тисячоліттям до н. е.

Діалекти індоєвропейського північного ареалу того часу, з яких згодом виникли балтійські, слов’янські, германські та інші мови, могли мати систему вокалізму, що складалася з п’яти коротких (i, u, e, o, a) і довгих (ī, ū, ē, ō, ā) голосних, повні складові сонанти R, триступеневу систему консонантизму (bh – b – p, dh – d – t тощо), опозиції задньоязикових приголосних kʷ – k, gʷ – g, а в деяких позиціях — і ларингальні приголосні, які ще не зникли. Треба констатувати, що й досі незрозуміло, чи існувала опозиція коротких голосних o та a, адже балтійські, слов’янські й германські мови ніколи не розрізняли цих двох голосних. Діалектна спільність балтійських, слов’янських і германських мов, імовірно, мала також вільний фонологічний наголос.

Хоча діалектам індоєвропейського північного ареалу була властива єдина фонологічна модель, між балтійськими, слов’янськими й германськими діалектами вже існували давні й формувалися нові структурні відмінності (особливо в морфології). Можливо, це твердження підтверджує й та обставина, що ступінь спорідненості балтійських і слов’янських мов із германськими неоднаковий: балтійські й германські мови об’єднує більше ізоглос, ніж слов’янські й германські.

Такі інновації балтійських і германських мов, як творення числівників «перший» (пор. лит. pirmas, гот. fruma, давньоанглійська форма із суфіксом *-mo-; у слов’янських мовах тут є суфікс *-uo-, пор. давньосл. пръвъ, санскр. pūrvah), «одинадцять», «дванадцять» (пор. лит. vienúo-lika, dvy-lika, гот. ain-lif, twa-lif, давньоверхньонім. ein-lif, zwei-lif, де другий компонент пов’язаний з індоєвропейським коренем *leigʷ- «(за)лишатися»), однакові форми першої та другої особи двоїни займенників (пор. лит. діал. žem. vēdu, гот. wit < *we-duo; лит. jü-du, гот. jut < *ju-duo), спільні конструкції на позначення природних явищ (пор. лит. sniegas drimba, латис. sniegs drēb, давньоісл. drífr snær) і численні спільні слова (пор., наприклад, дієслово зі значенням руху лит. žengia і давньоангл. gengān) свідчать, що балтійські й германські діалекти безпосередньо межували, а контакти між ними були активними й тривалими. Ці виразні інновації балтійських і германських мов дають підстави припускати існування навіть балтійсько-германської мовної спільності в межах діалектів індоєвропейського північного ареалу.

У балтійських і германських мовах сформувалися числівники «перший», «одинадцять» і «дванадцять», спільна лексика балтійських і германських мов позначає примітивні побутові умови, у цих мовах немає соціальної термінології⁴, — усе це свідчить, що спільні риси балтійських і германських мов дуже архаїчні, а їхні контакти, можливо, давніші за контакти балтійських, слов’янських і германських мов. Це припущення підкріплює той факт, що інновації балтійських і германських мов виникли до палаталізації та асибіляції задньоязикових приголосних (пор. хоча б уже згадані лит. žengia і давньоангл. gengān).

Відносини слов’янських і германських мов не вирізняються таким багатством інновацій: ці мови мають переважно спільні лексичні новотвори⁵.

³ Iš pastarųjų darbų žr. W. Porzig, Die Gliederung des indogermanischen Sprachgebiets, p. 145–147; H. C. Чемоданов, К вопросу о германо-балтийских языковых связях, „Вопросы германского языкознания“, 1961, p. 68–87; Сравнительная грамматика германских языков, I, p. 70–79.

⁴ Сравнительная грамматика германских языков, I, p. 78–79.

⁵ W. Porzig, Die Gliederung des indogermanischen Sprachgebiets, p. 143–145; Сравнительная грамматика германских языков, I, p. 79–81; О. Н. Трубачев, Ремесленная терминология в славянских языках, М., 1966.

93

Аналіз балто-германських, слов’янсько-германських і балто-слов’янсько-германських ізоглос, здається, дає підстави для такого висновку: балтійські та слов’янські мови, найімовірніше, походять із діалектів північного ареалу різних індоєвропейських мовних спільнот. Спочатку «балтійські» діалекти могли підтримувати тісніші контакти з «германськими» діалектами. Якби балтійські та слов’янські мови походили з одного діалекту північного ареалу індоєвропейської мовної спільноти, балто-германські ізоглоси, імовірно, не виникли б: вони охоплювали б також територію слов’янських мов.

Зближення «балтійських» і «слов’янських» діалектів могло розпочатися за часів балто-слов’янсько-германської спільноти (відповідно, контактів). Окрім ізоглос, що охоплювали територію всіх трьох груп діалектів, безпосереднє сусідство й контакти могли спричинити появу також окремих балто-слов’янських ізоглос. Цілком можливо, що за часів балто-слов’янсько-германської спільноти (відповідно, контактів) у балтійських і слов’янських діалектах почали частіше вживати поряд із прикметниками анафорично-демонстративний займенник, розпочалася трансформація деяких елементів індоєвропейської морфологічної системи («балтизація» і «слов’янізація»), виникли перші балто-слов’янські лексичні спільності. Тоді могли сформуватися деякі відмінні явища балтійських і слов’янських мов, наприклад, сигматичний майбутній час у балтійських мовах, а сигматичний аорист — у слов’янських.

У зв’язку з міграцією носіїв культур бойових сокир і шнурової кераміки наприкінці III тисячоліття до н. е. та на початку II тисячоліття до н. е. балтійська, слов’янська й германська мовні спільноти, що існували в північному ареалі індоєвропейської мовної спільноти, розпалися.

Починається нова епоха найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов.

У першій половині II тисячоліття до н. е. балтійські та слов’янські діалекти, здається, пережили епоху особливо тісних контактів. Хоча, згідно з археологічними даними, у той час балти й слов’яни займали великі території північно-східної Європи, слід визнати, що балтійські та слов’янські діалекти тоді значно зблизилися. Про особливу тісноту контактів між балтійськими та слов’янськими діалектами в першій половині II тисячоліття до н. е. свідчать не лише згадані інновації балтійських і слов’янських мов, які, найімовірніше, виникли саме тоді, а й відносини балтійських і слов’янських мов з індоіранськими мовами. Такі ізоглоси балтійських, слов’янських та індоіранських мов, як родовий відмінок однини особових займенників (пор. лит. діал. mane, давньослов. mene, авест. mana), уживання займенника *jos з іменниками, зміна індоєвропейського приголосного s після k, r, i, u, африкатизація палатальних приголосних і численні лексичні спільності⁸, дають підстави вважати, що в минулому території балтійських, слов’янських та індоіранських діалектів межували, а ці діалекти підтримували певні контакти. Ці контакти датують першою половиною II тисячоліття до н. е.⁷. Безсумнівно, контакти балтійських, слов’янських та індоіранських мов відбулися на кілька століть пізніше, ніж контакти балтійських, слов’янських і германських мов.

Розглядаючи питання найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов, важливо враховувати той факт, що спорідненість балтійських та індоіранських мов майже така сама, як і спорідненість слов’янських та індоіранських мов; інакше кажучи, балтійські та слов’янські мови однаково віддалені від індоіранських мов⁸. Цей факт, здавалося б, свідчить, що в першій половині II тисячоліття до н. е. (тобто приблизно між 2000—1500 рр. до н. е.) бал-

⁶ H. Arntz, Sprachliche Beziehungen zwischen Arisch und Balto-Slawisch; W. Porzig, Die Gliederung des indogermanischen Sprachgebiets, p. 164—169.

⁷ W. Porzig, op. cit., с. 169.

⁸ W. Porzig, op. cit., с. 169.

94

ті діалекти зблизилися зі слов’янськими діалектами. У діалектних системах балтійських і слов’янських мов того часу могли відбутися такі зміни:

ларингали випадають;

усувається опозиція дзвінких і дзвінких придихових приголосних (b: bh>b тощо);

складові сонанти R переходять у iR та uR;

формується опозиція інтонацій («акут: циркумфлекс»);

з’являються деякі нові суфікси (наприклад, *-ėjo- і *-tājo-);

палатальні приголосні k’, g’ переходять у свистячі (лит. š, ž; слов. s, z);

змінюється іє. s після k, r, i, u (лит. š, слов. ch).

Деякі з цих явищ (перехід палатальних приголосних у свистячі, зміна іє. s і випадіння ларингалів) були спільними для балтійських, слов’янських та індоіранських мов, а отже, мали виникнути в той час, коли згадані три групи діалектів підтримували контакти, тобто в першій половині II тисячоліття до н. е. Зміна іє. s після k, r, i, u і палатальних приголосних, що відбулася, найімовірніше, окремо в балтійських, слов’янських та індоіранських діалектах, підтверджує думку, яка тут мається на увазі, про те, що на той час уже існували іє. діалекти, які мали певну автономію.

Крім спільних балтійсько-слов’янсько-індоіранських ізоглос, цілком зрозуміло, на той час (у першій половині II тисячоліття до н. е.) мали виникнути окремі ізоглоси балтійських і слов’янських мов, якими й були згадані спільні риси балтійських і слов’янських мов — зміна складових сонантів, поява нових словотвірних морфем і лексем та, очевидно, опозиція інтонацій, що виникла внаслідок зникнення ларингалів.

Час виникнення цих інновацій балтійських і слов’янських мов невідомий. Ми не маємо жодних даних, які допомогли б точно встановити, коли з’явилися, наприклад, такі суфікси балтійських і слов’янських мов, як *-ėjo-, *-tājo-. Тому постає питання, чому час виникнення цих інновацій балтійських і слов’янських мов усе ж датують першою половиною II тисячоліття до н. е.

Якщо стверджувати, наприклад, що опозицію дзвінких і дзвінких придихових приголосних було усунуто, а інтонації виникли внаслідок випадіння ларингалів, одночасність усунення опозиції згаданих приголосних, виникнення інтонацій і зникнення ларингалів стає особливо очевидною.

Складові сонанти R, з яких виникли iR та uR, під час формування інтонацій уже трактувалися як дифтонги, тому, слід гадати, складові сонанти змінилися до виникнення інтонацій. Отже, всі ці явища виникли приблизно одночасно або безпосередньо одне за одним.

Оскільки і зміна складових сонантів, і походження інтонацій, і формування словотвірних морфем *-ėjo-, *-tājo- були новаціями балтійських і слов’янських мов, можна припустити, що вони виникли приблизно одночасно. Оскільки причини й умови виникнення згаданих інновацій балтійських і слов’янських мов, а також їхні кінцеві результати були в балтійських і слов’янських мовах тотожними, слід гадати, що ці інновації виникли тоді, коли контакти й спілкування між носіями балтійських і слов’янських мов були найактивнішими. Той факт, що під час зміни іє. s після k, r, i, u та переходу палатальних приголосних у свистячі балтійські, слов’янські й індоіранські діалекти підтримували певні контакти, а також майже однаковий ступінь близькості балтійських і слов’янських мов до індоіранських свідчить, що найактивніші й найтісніші зв’язки між балтійськими та слов’янськими діалектами існували в першій половині II тисячоліття до н. е. Отже, виникнення інновацій балтійських і слов’янських мов може

95

датуватися першою половиною II тисячоліття до н. е. (тобто приблизно 2000–1500 рр. до н. е.).

Вважати ці інновації пізнішими, як видається, не дозволяють контакти балтійських і угро-фінських мов, у яких слов’янські діалекти не брали участі. Отже, під час контактів балтійських і угро-фінських мов зв’язки між балтійськими та слов’янськими мовами, можливо, через великі відстані мали значно ослабнути. Контакти балтійських і угро-фінських мов мали розпочатися після того, як складові сонанти R уже перетворилися на iR і uR, а палатальні приголосні k’, g’ уже змінилися на š, ž; пор. фінське villa і литовське vilna; фін. kurpponen і лит. kùrpė; фін. halla, ест. hall і лит. šalnà; фін. hihna, ест. ihn і лит. šikšnà (фінське й естонське h походить від балтійських š і ž). Якщо датувати згадані зміни в балтійських мовах першою половиною II тисячоліття до н. е. (тобто приблизно 2000–1500 рр. до н. е.), то контакти балтійських і угро-фінських мов мали розпочатися приблизно в третьому кварталі II тисячоліття до н. е. або пізніше (але в жодному разі не раніше). Оскільки під час контактів балтійських і угро-фінських мов зв’язки між балтійськими та слов’янськими мовами, як видається, були досить слабкими, то це послаблення мало розпочатися також у третьому кварталі II тисячоліття до н. е. або пізніше. Однак це аж ніяк не означає, що відтоді зв’язки між балтійськими та слов’янськими діалектами, сусідство й спілкування цілком припинилися. Відтоді міг розпочатися паралельний розвиток балтійських і слов’янських мов. Самостійне виникнення паралельних, цілком аналогічних окремих явищ у балтійських і слов’янських мовах (зміна іє. дифтонга eu, закон де Соссюра—Фортунатова і, можливо, закінчення *-sēi 2-ї особи однини дієслова) могло залежати від походження цих мов зі спільноти індоєвропейських мов, успадкованих спільних тенденцій розвитку, однакового структурного типу та географічного сусідства.

Одну обставину можна вважати такою, що суперечить датуванню виникнення балтійських і слов’янських мовних інновацій та активних контактів між цими мовами першою половиною II тисячоліття до н. е. Археологи вважають, що наприкінці III тисячоліття до н. е. і на початку II тисячоліття до н. е., у зв’язку з експансією культур бойових сокир і шнурової кераміки, давні балти, або прабалти, зайняли територію від Балтійського моря до верхів’їв Волги та Оки⁹, а слов’яни — приблизно між верхів’ями Вісли та середньою течією Дніпра. Виникає цілком закономірне питання: чи могли на такій великій території існувати активні й тісні контакти між балтійськими та слов’янськими мовами й виникнути тотожні інновації, що охопили всі балтійські та слов’янські діалекти? Численні інноваційні ізоглоси зазвичай виникають на обмеженій території внаслідок активних і тісних контактів. Треба сказати, що, по-перше, таке датування, як «на початку II тисячоліття до н. е. або в перші століття», може охоплювати (і, ймовірно, охоплює) початок або навіть середину другої чверті II тисячоліття до н. е. Зрозуміло, що давні племена не могли відразу й водночас зайняти таку велику територію — цей процес мав бути складним і тривалим. Дослідниця балтійського минулого М. Гімбутас вважає¹⁰, що балти заселили згадану велику територію, поступово поширюючись на схід із Самбійського півострова та узбережжя Балтійського моря. Остаточне заселення згаданої території й установлення контактів балтів з уграми-фінами могли відбутися значно пізніше, ніж на початку II тисячоліття до н. е.

⁹ X. A. Moopa, O древней территории расселения балтийских племен, СА, 2, 1958, p. 9–33; А. Я. Брюсов, op. cit.; П. Н. Третьяков, op. cit.; Gimbutas, op. cit.

¹⁰ M. Gimbutienė, Rytprūsiai ir Vakarų Lietuvos priešistorinės kultūros apžvalga (Atspaudas iš „Mažosios Lietuvos“), New York, 1958.

96

Отже, можна вважати, що в першій половині II тисячоліття до н. е. (приблизно 2000—1500 рр. до н. е.) балтійські та слов’янські діалекти, які раніше значно більше різнилися, зблизилися й пережили епоху активних і тісних контактів, сусідства та спілкування, інакше кажучи, епоху спільності (або контактів), під час якої балтійські та слов’янські діалекти охопив пучок інноваційних ізоглос. Тому епоху спільності (або контактів) балтійських і слов’янських мов можна також назвати епохою ізоглосної спільності.

У динаміці найдавніших відносин балтійських і слов’янських мов можна помітити як моменти незалежного й дивергентного, так і паралельного розвитку. Епоха ізоглосної спільності охоплює лише один із періодів розвитку найдавніших відносин балтійських і слов’янських мов.

Викладене тут розуміння найдавніших відносин балтійських і слов’янських мов наближається до концепції Я. Ендзелина (славяно-балтийская эпоха) та до поглядів, яких дотримуються Chr. Stangas (Isoglossengebiet), E. Frenkelis (Nachbarschaft), S. Bernšteinas (сообщность), B. Gornungas („балто-славянская эпоха“), G. Ševelovas (a period of common development), J. Safarevičius, V. Porcigas, A. Salys, A. Erhartas та інші дослідники.

Отже, найдавніші відносини балтійських і слов’янських мов, а отже, і походження спільних інновацій цих мов можна інтерпретувати через існування балтійсько-слов’янської ізоглосної спільності (Isoglossengemeinschaft), тобто існування просторово-часового континууму балтійських і слов’янських діалектів, який виник, найімовірніше, внаслідок зближення діалектів, що спочатку відрізнялися.

Висновки

1. У III тисячолітті до н. е. у межах діалектів північного ареалу мовної спільності діалекти «балтійців» відрізнялися від діалектів «слов’ян». У той час діалекти «балтійців» підтримували тісніші контакти з діалектами «германців».

2. У першій половині II тисячоліття до н. е. (приблизно 2000—1500 рр. до н. е.) балтійські діалекти зблизилися зі слов’янськими діалектами й пережили з ними епоху активних контактів, тобто ізоглосної спільності. Діалекти балтійців і слов’ян того часу були оточені таким пучком ізоглос:

зникли ларингали;

було усунуто опозицію дзвінких і дзвінких придихових приголосних (b: bh > b тощо);

складотворні сонанти Ṛ перетворилися на iR та uR;

сформувалася опозиція інтонацій («акут: циркумфлекс»);

виникли деякі нові суфікси (наприклад, *-ėjo- і *-tājo-);

палатальні приголосні k’, g’ були асибілійовані (лит. š, ž; слов. s, z);

змінився і.-є. s після k, r, i, u (лит. š, слов. ch).

Зміна складотворних сонантів, формування опозиції інтонацій і виникнення специфічних морфем та лексем балтійських і слов’янських мов були спільними інноваціями балтійських і слов’янських мов.

3. Приблизно в середині II тисячоліття до н. е. або пізніше конвергентний розвиток балтійських і слов’янських діалектів припинився, і розпочався їхній паралельний розвиток. Відтоді могла розпочатися епоха контактів балтійських і угро-фінських мов, у яких слов’янські мови не брали участі. Такі спільні явища балтійських і слов’янських мов, як перетворення і.-є. дифтонга eu

7. Baltų ir slavų kalbų ryšiai

97

балтійське вже, слов’янське ju, закон де Соссюра—Фортунатова і, можливо, (на пізнішому етапі розвитку) формування закінчення *-sēi однини другої особи займенникових прикметників і дієслів, найімовірніше, були наслідками паралельного розвитку балтійських і слов’янських мов.

4. Найдавніші відносини балтійських і слов’янських мов, а отже, і походження спільних інновацій цих мов можна інтерпретувати як існування балтійсько-слов’янської ізоглосної спільності (Isoglossengemeinschaft), тобто існування просторово-часового континууму балтійських і слов’янських діалектів, який виник, найімовірніше, внаслідок вторинного зближення діалектів, що спочатку відрізнялися.

У тривалій історії балтійських і слов’янських мов можна спостерігати, що відносини між ними були і незалежними, і конвергентними, і паралельними. Епоха балтійсько-слов’янської ізоглосної спільності була лише одним із періодів розвитку найдавніших відносин цих мов.

ДЕЯКІ ПИТАННЯ НАЙДАВНІШИХ ВІДНОСИН БАЛТІЙСЬКИХ І СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ

С. КАРАЛЮНАС

Резюме

У цій праці розглядаються окремі питання проблеми найдавніших балтійсько-слов’янських мовних відносин. У першому розділі подано історію досліджень цієї проблеми. Огляд починається з побіжного розгляду поглядів на взаємини балтійських, слов’янських та інших індоєвропейських мов у працях засновників порівняльно-історичного мовознавства й завершується викладом результатів досліджень цієї проблеми останнього часу.

Другий розділ присвячений розгляду деяких спільних фонетичних явищ балтійських і слов’янських мов. Для прабалтійської мовної спільності реконструюється короткий класний звук а. На його існування в цій спільності вказують розвиток систем коротких і довгих голосних відповідно до принципу поляризації в жемайтському говорі, збереження архаїчнішого характеру короткого голосного в позиції перед m, n у тому самому жемайтському говорі, можливо, випадки типу давньопрусського wobse (з о замість очікуваного короткого голосного) в Ельбінгському словнику та балтійські запозичення у фінно-угорських мовах (пор. фін. morsian і лит. marti). У східноаукштайтських говорах унаслідок подовження коротких голосних у наголошеній позиції виникла кореляція між короткими й довгими голосними, тому обидві системи мали лабіалізуватися та звузитися. Отже, існування короткого о в цих говорах, найімовірніше, є новоутворенням. Фонологічними дослідженнями останніх років (особливо В. Журавльова) встановлено, що в праслов’янській мові внаслідок процесу лабіалізації приголосних, відповідно, делабіалізації голосних протиставлення о: а, відповідно, ō: ā нейтралізувалося спочатку після губних приголосних (оскільки диференційна ознака бемольності була конститутивним елементом цих приголосних), а пізніше й після решти приголосних. Результатом злиття внаслідок дисимілятивної нейтралізації було о, відповідно, ā. Тому акання білоруської мови та південних російських діалектів, а також деяких діалектів болгарської мови можна вважати реліктом праслов’янського стану. Індоєвропейське ō у (східно-)балтійських мовах у ненаголошеній позиції збіглося з індоєвропейським ā (звідси лит. о, латиське ā), а в наголошеній позиції перетворилося на uo, тобто протиставлення ō: ā у цій позиції, очевидно, збереглося тому, що балтійське ō увійшло в кореляцію з ē (з ei та ai).

Закономірним розвитком індоєвропейського дифтонга eu в балтійських і слов’янських мовах було його перетворення на литовське й латиське jau, слов’янське *u. Є певні підстави вважати, що цей дифтонг зберігся в давньопрусській мові. Дифтонг au (слов’янське и) у тих словах, у яких він відповідає eu в інших індоєвропейських мовах, найправдоподібніше, слід вважати таким, що походить від індоєвропейського дифтонга oi (або *Hu).

98

Перетворення складових сонантів і.-є. R на iR і uR є спільною балто-слов’янською інновацією. Розподіл i та u пояснюють дві теорії — теорія аблаута й теорія фонетичного оточення; вони рівноцінні, оскільки на підставі відповідного матеріалу балтійських і слов’янських мов їх не можна ані довести, ані спростувати.

І.-є. s після i перетворилося на š також і в балтійських мовах (у латиській і давньопрусській відповідно до специфічного розвитку фонологічних систем цих мов загальнобалт. š знову перейшло в s). Це перетворення і.-є. s не відбувалося у двох випадках: 1) якщо i, u належали до однієї (кореневої) морфеми, а приголосний s — до іншої (суфіксальної), тобто якщо між i, u та s проходила межа морфем; 2) якщо після s стояв сонант (r, l, m, n, j, v). Зміна і.-є. s після k, r, i, u була структурно пов’язана з асиміляцією і.-є. палатального k’ у балтійських мовах (пор. однаковий рефлекс š цих змін). У цих же мовах знаходимо чимало випадків, коли замість очікуваного š (відповідно ž) представлено приголосний k (відповідно g). Оскільки в більшості випадків цей k (відповідно g) стоїть перед сонантами r, l, m, n, j, v, можна було б припустити, що депалаталізація палатального k’ (відповідно ǵ) відбулася саме в цій позиції. Це припущення справджується щодо r, оскільки в литовській мові немає сполук *šr-, *žr-. Однак припущенню, що k’ (відповідно ǵ) депалаталізувався й перед іншими сонантами, суперечать численні приклади зі сполуками šl-, žl-, šm-, žm- тощо. Водночас слід мати на увазі, що більшість цих прикладів можна вважати звукописного походження. Отже, таким самим походженням у більшості випадків може пояснюватися й досить часте в литовській мові чергування š/k, ž/g. Крім того, деякі дублети зі š/k та ž/g могли походити від різних коренів (варіант із š або ž — від одного кореня, а варіант із k або g — від іншого).

Деякі деталі зміни і.-є. s після k, r, i, u та асиміляції і.-є. k’ (пор., наприклад, зміну цього s після k, l, i < H і депалаталізацію і.-є. k’ перед s> давньоінд. ś в індоіранських діалектах тощо) вказують, з одного боку, на те, що ці зміни відбулися незалежно в балтійській, слов’янській та індоіранській мовних групах. Інакше кажучи, на час цих змін балтійські, слов’янські й індоіранські діалекти вже мали певну автономність. З іншого боку, під час цих змін, очевидно, існували певні територіальні та мовні контакти між цими діалектами.

У третьому розділі робиться спроба розглянути в хронологічному плані деякі питання найдавніших взаємин балтійських, слов’янських та інших і.-є. (і неі.-є.) мов. Лінгвістичні факти, очевидно, не суперечать висновку, зробленому на підставі археологічних даних, про те, що носіями культур бойових сокир і шнурової кераміки, ймовірно, були балтійські, слов’янські та германські племена: відомі балто-слов’яно-германські ізоглоси передбачають існування балто-слов’яно-германських мовних контактів і, очевидно, дають змогу датувати їх III тисячоліттям до н. е. Проте існують і окремі балто-германські ізоглоси, архаїчний характер яких, а також відсутність спільної балто-германської соціальної термінології мимоволі наштовхують на думку, що балто-германські мовні контакти є надзвичайно давніми й, очевидно, існували раніше за слов’яно-германські контакти. Отже, балтійські та слов’янські мови, найімовірніше, походять із різних діалектів північного ареалу і.-є. мовної спільноти. Спочатку балтійські діалекти могли підтримувати тісніші контакти з германськими діалектами. Зближення балтійських і слов’янських діалектів, очевидно, почалося в добу балто-слов’яно-германських контактів. Особливо тісні контакти між цими діалектами, очевидно, існували в першій половині II тисячоліття до н. е., тобто в період балто-слов’яно-індоіранських мовних контактів. У той час у системах балтійських і слов’янських діалектів могли відбутися такі зміни: занепад ларингалів у деяких позиціях і, як наслідок цього занепаду, усунення опозиції дзвінких і дзвінких придихових приголосних та утворення інтонаційної опозиції, рефлексація складових сонантів і.-є., формування нових морфем, зміна і.-є. s після k, r, i, u та асиміляція і.-є. палатальних приголосних. Усі ці явища (крім двох останніх) були спільними балто-слов’янськими

7*

99

інноваціями. Тісні балто-слов’янські мовні контакти, очевидно, існували до балто-фіно-угорських мовних контактів, що почалися приблизно в другій половині II тисячоліття до н. е. або пізніше, оскільки в останніх слов’янські діалекти участі не брали.

Таким чином, найдавніші балто-слов’янські мовні взаємини інтерпретуються як існування балто-слов’янської ізоглосної спільноти (Isoglossengemeinschaft), тобто просторово-часового континууму балтійських і слов’янських діалектів, який, однак, очевидно, утворився внаслідок вторинного зближення первісно різних діалектів.

ДО НАЙДАВНІШИХ ВЗАЄМИН МІЖ БАЛТІЙСЬКИМИ ТА СЛОВ’ЯНСЬКИМИ МОВАМИ

S. KARALIŪNAS

Підсумок

У III тисячолітті до н. е. «балтійські» та «слов’янські» діалекти, ймовірно, відрізнялися в межах північного ареалу індоєвропейської мовної спільноти. «Балтійські» діалекти, здається, тоді підтримували досить близькі зв’язки з «германськими» діалектами. На це, ймовірно, вказують відомі балтійсько-германські спільні риси.

У першій половині II тисячоліття до н. е. (приблизно в 2000–1500 роках до н. е.) балтійські та слов’янські діалекти могли зблизитися між собою й переживати епоху активних контактів. У тогочасних балтійських і слов’янських діалектах, імовірно, сформувався такий пучок ізоглос: випадіння ларингалів, усунення протиставлення медій і придихових медій (b: bh>b тощо), перехід складотворчих сонантів R у iR та uR, виникнення фонологічних інтонацій (акут: циркумфлекс), утворення деяких спільних суфіксів (наприклад, *-ēio-, *-tāio-), асиміляція індоєвропейських k’, g’ (лит. š, ž, слов’ян. s, z) та зміна індоєвропейського s після k, r, i, u (лит. š, слов’ян. ch).

Перехід складотворчих сонантів, виникнення фонологічних інтонацій та утворення специфічних балтійсько-слов’янських морфем були спільними інноваціями балтійських і слов’янських мов.

Можна припустити, що приблизно в середині II тисячоліття до н. е. або пізніше конвергентний розвиток балтійських і слов’янських діалектів завершився, і почався їхній паралельний розвиток. Відтоді, можливо, розпочався період балтійсько-фінно-угорських контактів, у яких слов’янські мови не брали участі. Такі спільні явища балтійських і слов’янських мов, як перехід індоєвропейського eu у лит.-латв. jau, слов’ян. ju, закон де Соссюра—Фортунатова, утворення означених прикметників і дієслівного закінчення *-sei 2-ї особи однини теперішнього часу та інші, ймовірно, виникли внаслідок паралельного розвитку обох мовних гілок.

Найдавніші зв’язки між балтійськими та слов’янськими мовами, а отже, і виникнення спільних балтійсько-слов’янських інновацій можна уявити так: між балтійськими та слов’янськими діалектами існувала спільнота, тобто просторово-часовий континуум цих діалектів, який, однак, судячи з усього, виник унаслідок вторинного зближення спочатку різних балтійських і слов’янських діалектів. Отже, епоха балтійсько-слов’янської мовної спільноти була лише одним періодом у розвитку найдавніших зв’язків між балтійськими та слов’янськими мовами.