IŠ LIETUVIŲ KALBOTYROS ISTORIJOS

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XX (1980)

A. VANAGAS

К. БУГА — ЗАСНОВНИК ЛИТОВСЬКОЇ ОНОМАСТИКИ

Життя й наукова діяльність нашого великого співвітчизника — найвидатнішого представника литовського мовознавства — К. Буги вже дістали достатньо ґрунтовний огляд і принципову оцінку. Насамперед і найголовніше — це дослідження З. Зінкявічюса та Й. Кабелки «Казімерас Буга», опубліковане в першому томі вибраних творів К. Буги¹. У цьому дослідженні значну увагу приділено й висвітленню ономастичної діяльності К. Буги. Тому в нашій статті ми намагатимемося, наскільки це можливо, не повторювати того, що вже докладніше інтерпретували З. Зінкявічюс і Й. Кабелка, а передусім спробувати оцінити ономастичну діяльність К. Буги у світлі сучасного стану цієї галузі науки. Зрозуміло, це надзвичайно складне завдання. Передусім це пояснюється тим, що дослідження й висновки К. Буги щодо власних назв були пов’язані з найдавнішим минулим балтів та їхніх сусідів, їхньою прабатьківщиною, питаннями міграції, тобто слугували етногенетичній проблематиці. Отже, аспект оцінювання значно розширюється й охоплює багато проблем, що виходять далеко за межі спеціальної лінгвістичної проблематики. Оцінювання ономастичних студій К. Буги ускладнює й те, що й сьогодні розв’язання проблем етногенезу балтів перебуває на початковій стадії, у стані численних, часто суперечливих гіпотез і припущень. Слід додати, що розвиток цієї проблематики спрямовували й досі спрямовують також праці самого К. Буги.

Варто пам’ятати й про те, що надзвичайна ерудиція К. Буги та його компетентність у балтійській ономастиці зумовили становище, за якого праці цього вченого навіть сьогодні дуже часто залишаються останнім словом науки, і ніхто навіть не намагався висловитися інакше.

З іншого боку, за понад п’ять десятиліть литовська, балтійська, слов’янська, германська й загалом уся індоєвропейська ономастика не стояла на місці: з’явилося багато нових досліджень, поповнилися зібрання власних назв і картотеки (у Литві, Латвії) тощо, тому сьогодні дещо з того, що пояснював К. Буга, можна інтерпретувати трохи інакше, уточнювати й виправляти. Попри очевидні труднощі й ризики, тут і буде зроблено спробу дуже стисло оглянути ономастичну діяльність К. Буги та в тому чи тому аспекті підбити підсумки — точніше, спробувати знайти й окреслити її місце в розвитку балтійської ономастики.

Перші вже безперечно наукові праці з литовської ономастики К. Буга написав понад сімдесят років тому. Так, 3 березня 1907 р. у Петербурзі К. Буга написав статтю «Суфікс прізвищ -eikia- і -eiko-» й того самого року опублікував її в першому томі «Литовського народу» (с. 82–84). У 1908 р. було написано серію статей із балтійської міфології тощо. Отже, можна сказати, що К. Буга розпочав студії литовського (і всього балтійського) ономастикону приблизно 1907 р. Відтоді проблемами топонімів та антропонімів

¹ Būga K. Rinktiniai raštai. V., 1958, t. 1, p. 13–100. Toliau cituojama sutrumpintai: RR I (V., 1958); RR II (V., 1959); RR III (V., 1961).

7

К. Буга дуже інтенсивно цікавився ними впродовж усього свого життя, тобто неповних двох десятиліть. Ці півтора десятка років у житті вченого-гуманітарія, особливо мовознавця тієї доби, коли майже все доводилося починати спочатку, — порівняно невеликий проміжок часу. Проте за ці роки К. Буга зробив так багато в галузі збирання й дослідження власних назв, що сьогодні ми можемо без найменших вагань вважати його батьком литовської ономастики.

Найважливішою умовою й підґрунтям дослідження власних назв, як і інших мовних явищ, є мовний матеріал, мовні скарби, основними джерелами яких є два — жива мова людей і писемні пам’ятки, а в нашому випадку насамперед історичні документи. К. Буга цілком чітко це усвідомлював і невтомно впродовж усього життя сам збирав, а також закликав і залучав інших збирати топоніми й антропоніми з живої мови та історичних джерел.

Отже, можна виокремити два найважливіші напрями ономастичної діяльності К. Буги — збирання й дослідження власних назв. Доцільно буде розглянути всю працю К. Буги саме за цими двома основними напрямами.

Збирання ономастичного матеріалу

Ономастичний матеріал, як і мовне багатство загалом, К. Буга почав збирати ще в ранній молодості. У листі до Й. Басановича, написаному 27 вересня 1912 р., К. Буга повідомляє: «Для встановлення прадавньої батьківщини литовців найбільше допомагають назви річок та озер. З цією метою я мав збирати не лише назви водойм Литви, Пруссії та Латвії, а й білоруські — Мінської, Могильовської, Вітебської, Смоленської (частково) та Гродненської губерній. На цей час я вже зібрав понад 3000 назв водойм»². Як відомо, 1912 р. К. Буга закінчив університет³. Отже, в студентські роки й навіть дещо раніше⁴ К. Буга вже інтенсивно збирав ономастичний матеріал. Згодом, дедалі більше занурюючись у дослідження географічних назв та особових імен, К. Буга намагався прискорити й збирання ономастичного матеріалу. Він записував його сам і залучав до цього помічників. Ця робота з коротшими чи довшими перервами тривала близько 20 років. За цей час К. Буга сам або через помічників і співробітників зібрав величезний обсяг ономастичного матеріалу — його картотека nomina propria налічує близько 75 000 карток. Карток, записаних власною рукою К. Буги, є близько 35 000⁵.

Ця картотека збереглася повністю і перебуває в Інституті литовської мови та літератури Академії наук Литовської РСР. Її складено на картках приблизно однакового розміру (формат близько 90 × 60 мм). Папір різний — газетний, ватман, просто досить цупкий тощо. Картки здебільшого вирізали зошитів, діловодних справ та просто більших аркушів сам К. Буга або його помічники. До останніх років картотеку було впорядковано за літерами, але всередині літер картки не розташовувалися в алфавітному порядку. За життя К. Буги повністю впорядкованою за алфавітом була лише літера A. Останнім часом усю картотеку розсортували за алфавітом, і таким чином вона стала багатим та доступним для всіх джерелом ономастичного матеріалу.

² RR III 806.

³ RR I 39.

⁴ Про це свідчать його листи до знайомих, написані ще до 1905 р., тобто до вступу до університету, — див. RR I 42.

⁵ Число карток nomina propria, зібраних К. Бугою, яке раніше з різних нагод згадували, — 47 000 — неточне.

8

Наукова цінність цієї картотеки величезна. Її укладали, наскільки це було можливо на той час, з дотриманням основних вимог методики збирання ономастичного матеріалу: географічні назви та особові імена, записані з живої мови, намагалися акцентувати, зазначати їхню локалізацію та інші найнеобхідніші відомості. Щоправда, К. Буга не опублікував спеціальних інструкцій зі збирання ономастичного матеріалу чи подібних настанов, але з різних нагод усе ж пояснював своїм помічникам, як слід записувати такі назви. Наприклад, у листі до М. Григоніса від 8 квітня 1922 р. К. Буга нагадує: «Біля кожної географічної назви треба зазначити, де вона трапляється (село і парафія). На звороті кожної картки має бути підпис збирача (наприклад, учень, учениця Паневезької гімназії…) і дата збирання (наприклад, 119 21/x 20 р.)».⁶

Помічників-збирачів було чимало — гортаючи трохи пожовклі від часу картки, можна нарахувати десятки різних прізвищ, серед них, скажімо, відомого мовознавця А. Саліса, збирача слів С. Дабушиса та інших.

Як уже зазначалося, у картотеці є близько 35 000 карток, записаних власною рукою К. Буги, тобто майже половина всієї картотеки.

Ономастичний матеріал із живої мови К. Буга записував переважно у своїх рідних околицях, особливо географічні назви, хоча чимало записів походять і з інших місць. Утім, самого К. Бугу більше цікавили географічні назви, особові імена, етноніми тощо, зафіксовані в історичних документах: власноручних виписок К. Буги з них набагато більше, ніж записів із живої мови. У картотеці можна знайти ономастичний матеріал із багатьох писемних джерел і документів. Особливо багато карток із географічними назвами та особовими іменами з таких писемних джерел, як: W. Pierson. Altpreussischer Namenkodex, 1835; Scriptores rerum Prussicarum (Leipzig, 1861–1874, B. I–IV); Preussisches Urkundenbuch (Königsberg, 1882, 1909, B. I–II); A. Bielenstein. Die Grenzen des lettischen Volksstammes und der lettischen Sprache in der Gegenwart und im 13. Jahrhundert (St. Peterburg, 1892); Vaišgantas. Sąrašas geografiškųjų Lietuvos vardų („Dirva–Žinynas“, Kaunas, 1904, Nr. 10, 11); Słownik geograficzny królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich (Warszawa, 1880–1895, t. I–XIV); російських літописів тощо.

Укладаючи картотеку словника литовської мови, К. Буга вирізав слова з деяких старих друкованих словників і наклеював вирізки на стандартні картки⁷. Географічні назви, що траплялися в таких словниках, також вирізали, наклеювали на картки й додавали до картотеки nomina propria. Щоправда, їх порівняно небагато.

Варто наголосити, що К. Буга укладав лише одну картотеку nomina propria — до неї потрапляли і географічні назви, і особові імена, і етноніми, і все інше, що належить до ономастичного матеріалу.

Велика картотека ономастичного матеріалу, зібрана К. Бугою, стала достатньою основою, щоб узятися за перо й досліджувати географічні назви та особові імена литовців і загалом усіх балтійських народів. Як побачимо, К. Буга чудово впорався з цим завданням.

⁶ RR III 910.

⁷ Там само, с. 485.

9

Праця зі збирання ономастичного матеріалу, якою з таким запалом займався К. Буга, мала й інший резонанс: вона створила сприятливі умови й належну атмосферу для продовження збирання матеріалу і після смерті цього вченого. Сформувалася прихильна громадська думка, утвердилася традиція, що полегшила цю працю тим поколінням мовознавців, які прийшли після К. Буги. Заслуга нашого першопрохідця ономастики, звичайно, полягає не лише в тому, що він сам збирав матеріал і залучав до цієї справи інших. Тут особливо слід наголосити, що важливість збирання ономастичного матеріалу, передусім топонімів, К. Буга довів своєю працею: суспільство переконалося, що цей матеріал справді є надбанням усього народу, а не лише окремих мовознавців.

Не описуючи докладно подальший перебіг збирання литовського ономастичного матеріалу, можна лише нагадати, що його збирали і після смерті К. Буги, хоча й із досить тривалими перервами. Особливо інтенсивно ця робота велася в сорокові роки та після війни, у Радянській Литві. За цей час фонди литовського ономастичного матеріалу значно зросли: нині маємо близько мільйона записів топонімів, антропонімів, зоонімів та інших ономастичних одиниць. В одній лише алфавітній картотеці топонімів, зібраних із живого мовлення, тепер близько пів мільйона карток. Алфавітна картотека литовських прізвищ налічує близько 300 000 карток тощо. Виписок з історичних документів поки що не так багато, однак їх уже десятки тисяч. Що це означає? Це означає, що картотека nomina propria К. Буги нині вже не є найважливішим зібранням ономастичного матеріалу: нові картотеки й фонди набагато більші. Проте картотека К. Буги не втратила своєї цінності й тепер — як окремий важливий складник спадщини К. Буги, а також як джерело, де трапляються факти, яких немає в сучасних зібраннях або які зазнали значних змін. Отже, картотека nomina propria К. Буги має тривалу цінність, і нею зможуть і повинні користуватися всі, кому доведеться укладати словники литовських топонімів і прізвищ та виконувати інші узагальнювальні праці з литовської ономастики.

Дослідження ономастикону

Накопичені ономастичні багатства К. Буга використовував надзвичайно інтенсивно — у цьому кожен легко переконається, лише погортавши його «Вибрані твори». Проте сказати, скільки ономастичних праць або скільки тексту з ономастики написав К. Буга, майже неможливо, адже він використовував і аналізував ономастичні факти не лише у спеціальних працях, присвячених винятково проблемам ономастики, а й у різноманітних інших статтях тощо. Скажімо, до свого «Словника литовської мови» К. Буга включав не лише загальні, а й власні назви. Отже, у працях К. Буги ономастика й апелятивна лексика часто переплітаються та розглядаються разом. Звичайно, це не означає, що в цих працях узагалі не можна говорити про ономастику. К. Буга опублікував також чимало спеціальних студій, статей і невеликих статей, рецензій, присвячених лише проблемам ономастики. Їх налічується близько 60–70, серед них і такі ґрунтовні студії, як: «Про литовські особові імена»⁸, «Дослідження назв річок і стародавність айстів та слов’ян»⁹, «Заселення литовцями території сучасної Литви»¹⁰, «Kann man Keltenspuren auf baltischem Gebiet nachweisen?»¹¹, «Матеріал з лит-

⁸ RR I 201–269.

⁹ RR III 493–550.

¹⁰ Там само, с. 551–583.

¹¹ RR I 496–530.

10

литовській, латиській і прусській міфології¹² тощо. Дуже багато питань ономастики розглянуто у вступному розділі «Словника литовської мови» — «Литовський народ і мова та її найближчі родичі»¹³, у статті «Славяно-балтийские этимологии»¹⁴ тощо.

Ономастичні дослідження К. Буги охоплюють чотири найважливіші галузі: антропоніміку, етноніміку, теоніміку й топоніміку.

Антропоніміка

Як уже згадувалося, першою науковою працею з ономастики була стаття «Суфікс прізвищ -eikia- і -eiko-»¹⁵, опублікована 1907 року в «Литовському народі». У цій статті К. Буга дуже переконливо довів, усупереч думці Й. Спудуліса, що суфікс прізвищ -eik- не слов’янський, а балтійський. Автор навів у статті як апелятиви, так і власні назви, які свідчать, що литовські прізвища з -eik- (-eika, -eikis) мають відповідники й в інших балтійських мовах — латиській (Penn-ekie, Tad-aiki, Zaraiki) і прусській (Argan-eyko, Bar-eyke, Drun-eike тощо). Похідних із цим суфіксом особливо багато в литовській мові — Mažeikis, Drąseikis, Juodeikis тощо.

Похідні з суфіксами на -eik- від безсумнівно литовських слів (mažas, drąsus, júodas) не залишають жодного сумніву щодо литовського походження самого суфікса, тим паче що він часто трапляється й в апелятивах (atbul-eikis, neval-eika, živ-eika «рибка» тощо).

Найбільшою працею К. Буги з антропоніміки є студія «Про литовські особові імена»¹⁶. У ній уперше в історії нашого мовознавства досліджено структуру давніх двоосновних особових імен і обґрунтовано автентичність особових імен із закінченнями -a, -as.

Приводом до написання цієї студії стали статті Й. Спудуліса та М. Венслова, у яких стверджувалося, що складені прізвища мають закінчуватися на -is або -ys, а закінчення -a, -as у складених прізвищах свідчать про їхнє нелитовське походження. К. Буга чудово розумів, що «дослідження князівських імен і сучасних прізвищ не матиме міцного ґрунту під ногами, доки ми добре не дослідимо звичайні (appellativa) складені, двоосновні слова»¹⁷. З цією метою він зібрав із живої мови та писемних пам’яток 220 складних іменників і деякі прикметники із закінченням -a або -as. Ці складні загальні назви, у яких, можна сказати, кінцева частина основи другого компонента певною мірою збереглася незмінною, за словотвірною будовою нічим не відрізняються від складених особових імен But-vilà, Dár-butas, Dàu-nora, Gėd-gaudas тощо. Варто зауважити, що слова такої будови не є новотворами — вони трапляються й в інших індоєвропейських мовах: латинській (agricola, pari-cida, sangu-sūga), давньоверхньонімецькій (wâr-quèto), слов’янській (voje-voda), латиській (slep-kava), російській (bemno-гон), грецькій (ὑδρο-φόρος тощо). Сьогодні, погоджуючись із думкою К. Буги про давність складних слів і особових імен із закінченнями -a, -as, можна було б додати, що литовські складені особові імена із закінченнями -a, -as,

¹² Там само, с. 143—189.

¹³ RR III 85—282.

¹⁴ RR I 433—495.

¹⁵ Там само, с. 140—142.

¹⁶ Там само, с. 201—269.

¹⁷ Там само, с. 206.

11

очевидно, не молодші за утворення цього типу із закінченнями -is, -ys і, слід додати, -ius (пор. Butnorius): Навпаки, є підстави вважати, що перші з них — релікти дуже архаїчного словотворення, а другі можуть бути навіть вторинними, певними прикметниковими «похідними» від перших. Це припущення підтверджують, зокрема, такі пари складних особових імен — сучасних прізвищ (або похідних від них топонімів): Daũ-baras: Dau-bãris, Kaũ-baras: Kam-barỹs (< *Kaũ-baras: *Kan-barỹs), Kĩm-baras: Kĩm-baris, Dar-butas: Dar-būtis, Eĩ-butas: Ei-būtis, Gĩm-butas: Gim-būtis, Nár-butas: Nar-būtis, Nár-būtas: Nar-būtis, Skir-butas: Skir-būtis, Sũ-daras: Sū-daris, Sĩ-daugas: Si-daugis, Gin-eitas: Gin-eitis, Bar-gãila: Bar-gailis, Min-gãila: Min-gailis, Skir-gãila (пор. Skir-gailãi с.), *Skir-gailis (пор. Skir-gailiai с.), Mãm-gaudas: Mam-gaũdis, Mém-gaudas: Mem-gaũdis, Mil-gaũdas: Mil-gaũdis, Mim-gaudas: Mim-gaũdis, Viz-gaudas: Vis-gaũdis, Daũ-gilas: Dau-gilis, Daũ-girdas: Dau-girdis, Eĩ-girdas: Ei-girdis (пор. Ei-girdžiai м.), Daũ-jotas: Dau-jõtis, Bù-kantas: Bu-kantìs, Daũ-kantas: Dau-kantìs, Der-kintas: Der-kintìs, Mil-kintas: Mil-kintìs, Skir-mantas: Skir-mantìs, Beĩ-noras: Beĩnoris: Beĩ-norius, But-noras: But-noris: But-norius, Ei-noras: Ei-noris: Ei-nõrius, Daũ-noras: Dau-noris: Daũ-nõrius, Sau-noras: Sau-noris: Sau-nõrius, Vaikš-nõras: Vaikš-noris, Vaĩ-noras: Vaĩ-noris: Vaĩ-nõrius, Vaĩš-noras: Vaĩš-noris: Vaĩš-nõrius, Beĩ-naras: Beĩ-naris: Beĩ-narỹs: Beĩ-narius, Daũ-naras: Dau-naris, Vỹ-tartas: Vi-tartis, Bù-tautas: Bu-tautìs, Gin-tautas: Gin-tautìs, Gõ-tautas, Gõ-tautis, Jõ-tautas: Jo-tautìs, Min-tautas: *Min-tautis (пор. Min-taũčiai с.), Bãr-vainas: Bar-vainis: Bar-vainius, Gird-vainas: Gird-vainis, Kánt-vainas: Kánt-vainis, Tár-vainas: Tar-vainis: Tar-vainius, Jõ-vaiša: Jo-vaišìs, Nár-vaišas: Nár-vaišis, Nór-vaišas: Nor-vaišis: Nor-vaišius, Tól-vaišas: Tol-vaišis: Tol-vaišys, Bar-vydas: Bar-vỹdis, Beĩ-vydas: Bei-vỹdis, Buì-vydas: Bu-vỹdis, Mil-vydas: *Mil-vỹdis (пор. [Mil-vỹdžiai с.), Réi-vydas: Réi-vỹdis, Sĩr-vydas: Sir-vỹdis, Tár-vydas: Tar-vỹdis, Ter-vydas: Ter-vỹdis, Ged-vilas: Ged-vìlius, Gend-vilas: Gend-vìlis, Ger̃d-vilas: Gerd-vìlis, Gĩrd-vilas: Gird-vìlis, Jãs-vilas: Jãs-vilis, Maž-vilas: Maž-vìlis, Nór-vilas: Nor-vìlis тощо. Судячи із сучасних складних прізвищ цього типу, видно, що все ж таки більшість із них має лише варіанти із закінченнями -a, -as, а з -is, -ys, -ius — не має. Більшу давність утворень із незміненим кінцевим приголосним основи другого компонента складних слів уже відзначали інші мовознавці¹⁸.

Складні особові імена К. Būga у своєму дослідженні вважає семантично мотивованими. Він гадає, що «Taut-gina, But-gina, Vaiš-nóra, етимологічно кажучи, означають осіб, які «захищають народ», «захищають дім…», «хочуть бенкету…»¹⁹. Далі він зауважує: «Але дієслівна основа складного слова може стояти й на першому місці, пор. čiūp-kula, kláus-žada, griau-medis. Таким чином, поряд із Taut-gina(s), Vaiš-nora(s), But-gina(s) у мові з’являються також Gin-tauta(s), Nór-vaiša(s), Gin-buta(s)»²⁰.

¹⁸ Skardžius P. Lietuvių kalbos žodžių daryba. V., 1941, p. 28; Balčikonis J. Rinktiniai raštai, 1978, t. 1, p. 259; Urbutis V. Daiktavardžių daryba. — Kn.: Lietuvių kalbos gramatika. V., 1965, t. 1, p. 447—448; 457.

¹⁹ RR I 223.

²⁰ Ten pat.

12

Погоджуючись із K. Būga в тому, що давні литовські та інших індоєвропейських мов складні особові імена були семантично мотивованими, що вони щось означали й у тих випадках, коли їхні компоненти міняються місцями (Būt-vilas: Vil-butas, Gin-tautas: Taut-ginas, Mańt-vilas: Vil-mantas, Min-vydas: Vyd-mintas, Rim-tautas: Taut-rimas, Mańt-rimas: Rimantas < *Rim-mantas, Vytautas < *Vyd-tautas: Taut-vydas, Vil-tautas: Taut-vilas, Nór-vaišas: Vaiš-noras, Vid-mantas: Mańt-vydas тощо), усе ж слід додати, що загальні слова не знають такого вільного або й узагалі вільного чергування компонентів, як у складних особових іменах. Це серйозний сигнал, що семантичний зв’язок між обома компонентами складних особових імен може бути порушеним або навіть факультативним, не завжди обов’язковим. Щоправда, K. Būga наводить три приклади, у яких перші компоненти складних апелятивів є дієслівними — čiūp-kula, kláus-žada, griau-medis. Таких складних іменників із другим дієслівним компонентом, як відомо, є безліч. Однак це зовсім не те саме, що ми бачимо у складних особових іменах, оскільки компоненти складних апелятивів чергуються не в тих самих словах (маємо Gin-tautas ir Taut-ginas, але поряд із čiūp-kula немає *kul-čiupa²¹). Отже, словотвір складних апелятивів не пояснює, чому компоненти складних особових імен можуть цілком вільно мінятися місцями.

Не беручись навіть намагатися розв’язати це надзвичайно складне питання, наразі хочеться лише нагадати, що вільна перестановка компонентів складних особових імен — не суто литовська мовна особливість. Це явище помічено в давньопрусському іменнику: Buti-gede: Gede-buth, Gayle-minne: Mynne-gayle, Gawde-wis: Wisse-gawde, Monte-myle: Myle-munt тощо. Компоненти часто міняються місцями в давньослов’янських особових іменах: Miro-liubov: Liubo-mir, Slavi-bor: Bori-slav, Slavo-liub: Liubo-slav тощо. Подібне явище було властиве й давньому іменнику багатьох інших народів — пор. давньоверхньонімецькі Bald-wig: Se-bald, Fridu-bert: Sieg-fried, іранські Vanhu-data: Aipi-van-hu, давньоіндійські Mano-rama: Vasu-manas, кельтські Boduo-gnatus: Ate-bodua, давньогрецькі Διό-δωρος: *Εν-διος тощо.²² Отже, чергування компонентів у складних особових іменах — не лише широко поширена, а й дуже давня їхня особливість. Очевидно, це, так чи інакше, специфічна риса, найхарактерніша саме для давніх складних особових імен. Однак, можливо, вона не є генетичною архаїкою складних особових імен, адже, найважливіше, всі давні імена були семантично мотивовані, щось означали, мали такі значення, яких бажали власникові імені. При перестановці компонентів семантика всього імені не могла залишитися незмінною. Тому є підстави вважати, що перестановку компонентів зумовлювали не словотвірні, а цілком інші, певною мірою навіть позамовні причини. Розгляньмо класичний приклад — давньонімецькі складні особові імена, компоненти яких без будь-яких обмежень міняються місцями. Дослідники німецьких особових імен давно з’ясували причини цього явища. Виявилося, що в давніх германців існувала традиція виражати спорідненість, належність до однієї родини так: один компонент складного особового імені передавався синові, онукові тощо, тобто ставав ніби спадковим, а другий — змінювався. Так, у «Пісні про Гільдебранда» є

²¹ У складних апелятивах, утворених із двох іменників, чергування компонентів іноді можливе — пор. gaīd-vīstis: vīst-gaidis, Ežerēt-šlaitis: Šlait-ežeris тощо.

²² Pavyzdžiai iš Fick A. Die griechischen Personennamen. Göttingen, 1874.

13

такий ряд імен: дід Heri-brant, батько Hilti-brant, син Hadu-brant²³. Імена дітей можуть утворюватися також із різних компонентів імен батька й матері: батько Gēr-hard, мати Gund-hild, а син Hild-gēr, донька Gēr-hild²⁴. Це було широко поширеним явищем²⁵. Але найважливіше те, що воно було властиве не лише давнім германцям. Чимало таких або подібних фактів трапляється в давньогрецькому іменнику — пор. батько Aipo-machos, син Antti-machlos, дід Hippo-krates, а його онуки Hippias і Hipp-archos тощо. Сліди цього явища виявлено також в іменах деяких інших народів. Очевидно, йдеться про індоєвропейську традицію певного періоду. Вона, зрозуміло, є дещо пізнішою і пов’язана із соціальним та економічним розвитком суспільства, появою спадкування, потребою наголошувати на належності до тієї чи іншої сім’ї та роду тощо.

Немає жодних безпосередніх даних про те, чи була ця традиція властива й давньому литовському іменнику. Однак та обставина, що вільне чергування компонентів у складних особових іменах не підтримується словотвором загальних назв, а також те, що індоєвропейська традиція цього явища могла вплинути й на литовський іменник, дають підстави припускати, що перестановка компонентів у давніх литовських складних особових іменах не є закономірним продовженням словотвору загальних назв. Її могли зумовити й причини, подібні до згаданих вище. Очевидно, маємо справу з явищем, яке важко відокремити від значно ширшого індоєвропейського контексту.

Особливо часте чергування компонентів у слов’янському іменнику (крім наведених вище особових імен, пор. також топонімічні й антропонімічні випадки чергування компонентів Мир-о-слав-: Слав-о-мир-; Добр-о-дом-: Дом-о-жир-; Жир-о-вит-: Вит-о-слав-; Мир-о-гощ-: Жит-о-мир- тощо), на думку деяких авторів, є наслідком десемантизації компонентів: утративши своє первісне значення, вони стають певними типовими формантами²⁶.

У дослідженні «Про литовські особові імена» К. Бюга з’ясував, якими російськими голосними замінювалися голосні литовських імен у документах XIII—XV століть. Ця частина дослідження допомогла авторові встановити справжні, автентичні форми імен литовських князів. Запропоновані ним імена князів і сьогодні всі визнають і вживають: Mindaugas, Vaišvilkas, Treniota, Traidėnis, Vytenis, Jogaila, Lengvenis, Vytautas, Švitrigaila.

Дослідження К. Бюги «Про литовські особові імена» заклало міцне наукове підґрунтя для подальшого вивчення давніх особових імен литовців і загалом усіх балтів. Найвидатнішим продовжувачем цієї праці в наш час є Й. Юркенас, який написав дисертацію на здобуття ступеня кандидата філологічних наук із цієї теми й опублікував кілька статей.

К. Бюга не залишив інших спеціальних праць, присвячених лише аналізу особових імен. Звичайно, це не означає, що він більше їх не досліджував. У «Словнику литовської мови», статтях і рецензіях про назви місцевостей до етимологічного аналізу топонімів часто залучаються й особові імена. У таких випадках, звичайно, об’єктом дослідження вже є назви місцевостей, а особові імена лише допомагають пояснити походження топонімів.

²³ Fleischer W. Die deutschen Personennamen. Geschichte, Bildung und Bedeutung. Berlin, 1964, S. 18.

²⁴ Там само, с. 32.

²⁵ Dar žr. Gottschald M. Die deutschen Personennamen. Berlin, 1955, S. 8.

²⁶ Подольская Н. В. Восточнославянские типовые исходные топоосновы. – В кн.: Имя нарицательное и собственное. М., 1978, с. 112.

14

Etnonimika

К. Буга — найвидатніший дослідник балтійських етнонімів. Він пояснив походження більшості литовських, латиських і прусських етнонімів або, що не менш важливо, встановив точні, автентичні форми балтійських етнонімів. Запорукою успіху К. Буги в поясненні етнонімів була правильна методологічна позиція. Незважаючи на те, що до К. Буги балтійської етноніміки майже не існувало і що саме йому першому довелося прокладати шлях, він усвідомив надзвичайно важливий принцип — що найхарактернішою моделлю утворення балтійських етнонімів є творення етнонімів від інших топонімів. К. Буга писав: «Народ часто отримує свою назву від назви землі, на якій живе, або від назви річки чи озера, на берегах яких утворився той чи інший політичний або культурний центр»²⁷. Пізніші дослідження балтійської та індоєвропейської етнонімії повністю підтвердили це припущення К. Буги²⁸.

А́йсчяй, а́йстіс. Насамперед ці форми встановив і запропонував уживати К. Буга. Він також пояснював, що айсчями спочатку «називалася найзахідніша гілка прусського народу, споріднена з готами, яка жила біля гирла Вісли та Фрішес-Гаффа, який ще недавно литовці називали Aismarėmis, тобто Айсчяйською затокою»²⁹. Пізніше цією назвою могли називати всіх пруссів. Від X ст. назва айсчяй більше не згадується — замість неї з’являється етнонім пруси. Ця обставина дала змогу К. Бузі зробити такий висновок: «Оскільки назва айстіс від X століття вже не потрібна для позначення прусського народу, то сьогодні ми могли б уживати її як назву всієї спорідненої групи, членами якої є не лише прусси (справжні айсчяй давнини), а й литовці, латиші, земгали, сели та курші»³⁰. Отже, термін «айсчяй» для позначення всіх балтів першим запропонував К. Буга. У цьому значенні цей етнонім уживався не лише у працях К. Буги — тривалий час він був досить широко поширений, аж поки лише кілька десятиліть тому його остаточно не витіснив термін балти, рекомендований у передмові до книжки Ф. Несельмана «Die Sprache der alter Preussen», виданої 1845 року.

Етимології етноніма а́йсчяй К. Буга не запропонував. Пізніші дослідники намагалися заповнити цю прогалину. На нашу думку, найпереконливішою є версія К. Кузавініса, згідно з якою етнонім а́йсчяй насамперед слід пов’язувати з річкою Aistà (притока Ширвінти, Бартнінкай). Ця назва річки не є унікальною в литовському ономастиконі — пор. оз. Aisetą (Лабанорас), р. Éisra (Пагегяй), Jiesią < * Eisia р. (Гарлява) та ін.³¹ Отже, етнонім а́йсчяй міг мати гідронімічне походження.

Пруси, прус. Це один із балтійських етнонімів, який привернув найбільше уваги³². Попри численні спроби, нікому не вдалося належним чином з’ясувати його походження.

З новіших пояснень назвемо версії Я. Отрембського, В. Мажюліса та С. Каралюна.

Я. Отрембський пов’язував етнонім прус із давньоіндійським púruṣa-ḥ. Значення цього слова не цілком ясне, але воно могло бути подібним до значення давньоіндійського pú-mān — «людина»,

²⁷ RR III 629.

²⁸ Kuzavinis K. Lietuvos vardo kilmė — Kalbotyra, 1964, t. 10, p. 8; Суперанская А В. Групповые обозначения людей в лексической системе языка. — В кн.: Имя нарицательное и собственное. М., 1978, с. 74.

²⁹ RR III 730—731.

³⁰ Там само, с. 731.

³¹ Kuzavinıs K. Etymologica. I. Baltų etnonimų kilmės klausimu. — Baltistica, 1966, t. 1, p. 177.

³² Літературу див.: Fraenkel E. Litauisches etymologisches Wörterbuch. Heidelberg. Göttingen, B. 1, S. 659; Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. М., 1971, т. 3, с. 389 (та статті, зазначені нижче).

15

чоловік»³³. Така семантика справді властива етнонімам³⁴, однак зв’язок без жодних проміжних ланок зі словами давньоіндійської мови є надто віддаленим.

В. Мажюліс висловив думку про можливе гідронімне походження етноніма prūsas³⁵, однак відповідного гідроніма досі нікому не вдалося виявити.

Мабуть, останнім цей етнонім етимологізував С. Каралюнас, пов’язавши його з лит. prūsti «добре рости, розвиватися...», лат. prausties «міцнішати, збільшуватися, товщати...» та іншими спорідненими словами балтійських мов³⁶. Загалом такий зв’язок не новий — етнонім prūsas із лит. prūsti, praūsti, prusna тощо вже зіставляли попередні дослідники — О. Трубачов³⁷, певною мірою В. Мажюліс³⁸. Новим в етимології С. Каралюнаса є те, що він досить переконливо (з погляду методології етноніміки) пояснює семантику етноніма prūsas. Однак і ця гіпотеза не позбавлена недоліків. Її найслабше місце, на нашу думку, — важко зрозуміти, яким чином реконструйований апелятив прусської мови *prūsis або *prūsas, від якого утворили прикметник prūsiškan і прислівник prūsiškai, міг набути значення «народу» або «нації», якщо цих значень не мають відповідні апелятиви балтійських мов. Та й узагалі ці значення неможливо беззаперечно довести ані шляхом внутрішньої реконструкції, ані компаративістики.

Сам К. Буга не етимологізував prūso, проте висловив різні інші міркування щодо його появи, зміни змісту тощо. Одне з цих міркувань, на нашу думку, має принципове значення. Йдеться про наполегливе твердження К. Буги, що prūsas — порівняно новий етнонім: «Назва Prūso не може бути давнішою за X століття. Якби назва прусів виникла ще у VI—VIII століттях, то поляки й русини замість форми Prusy сьогодні вимовляли б *Prysy, бо тоді всі слов’яни замість сучасного звука y (російського ы) ще вимовляли давнє u»³⁹. Сьогодні було б передчасно стверджувати, що ця думка К. Буги беззаперечна⁴⁰, однак фонетичний аргумент поки що, здається, навряд чи можна поставити під сумнів. На жаль, пізніші автори мало зважали на цю думку К. Буги, яку, до речі, підтримували й інші дослідники⁴¹ (хіба що за винятком Е. Френкеля⁴²). Насправді це кардинальне питання — новий цей етнонім чи давній? Якщо, скажімо, виявиться, що К. Буга має рацію, то багато гіпотез (зокрема й згадані нами) про походження цього етноніма відпадуть самі собою. Тоді, звичайно, хоч-не-хоч доведеться спробувати шукати

³³ Otrębski J. Über die Herkunft des Preussennamens. — Lingua Posnaniensis, 1955, t. 5, S. 76—77.

³⁴ Трубачев О. Н. Ранние славянские этнонимы — свидетели миграции славян. — Вопросы языкознания, 1974, № 6, с. 54; Суперанская В. А. Указ. соч., с. 73.

³⁵ Prūsų kalbos paminklai. Parengė Mažiulis V. V., 1966, p. 15 (39 išnaša).

³⁶ Karaliūnas S. Dėl prūsų etnonimo reikšmės ir kilmės. — Baltistica, 1977, t. 13, p. 372—373.

³⁷ Трубачев О. Н. Заметки по этимологии и ономастике. — В кн.: Питання ономастики. Київ, 1965, с. 16—24.

³⁸ Mažiulis V. Ten pat.

³⁹ RR III 731.

⁴⁰ Варто згадати, хоча й сумнівну, але все ж уже наявну гіпотезу про можливий значно ширший етнонімічний, антропонімічний і топонімічний контекст етноніма prūsas — див.: Топоров В. Н. К фракийско-балтийским языковым параллелям. II. — В кн.: Балканский лингвистический сборник. М., 1977, с. 81—83.

⁴¹ Mažiulis V. Min. veik., p. 13; Нелокучный А. П. Балто-северославянские языковые связи. Киев, 1976, с. 103.

⁴² Fraenkel E. Min. veik., p. 659.

16

інших, можливо, навіть принципово нових способів розв’язання проблеми походження етноніма прус, приділяючи особливу увагу, поряд із апелятивною лексикою балтійських мов, великому ареалу топонімів із prūs-, який помітили й попередні дослідники⁴³ і узагальнений образ якого подав A. Nepokupnas⁴⁴.

Латиші, латиш. За K. Būga, назву латишів слід виводити від назви річки *Leta, *Latā⁴⁵. Ця назва мала виникнути там, де протікала річка Lat(v)os, Let(v)os⁴⁶ (пор. Latavā, Latuvā, річка в Анікщяї, басейн Швянтої).

Литовці, литовець. K. Būga згадує цей етнонім у своїх працях багато разів, широко його тлумачить, наводить його історичні записи тощо, але не пояснює його походження. Після смерті K. Būga інтерес до литовця не згас. Із численних тлумачень можна було б назвати три — J. Otrębski, J. Ochmański та S. Tarvydas.

J. Otrębski пов’язував назву краю Lietuvą з назвою річки Leitė (Шилуте), а також з іншими спорідненими власними й загальними словами⁴⁷. Назву краю Lietuvą гідронімного походження вважає такою і J. Ochmański. Він указує на назву річки *Letovia:, згадану в листі Міндовга до Лівонського ордену: „in ripam Lettoviae que dicitur de Lettawie (Lettowie)“⁴⁸. Цю назву річки з історичних документів J. Ochmański ототожнює із сучасною назвою річки Latavā, Latuvā (Анікщяй, басейн Швянтої)⁴⁸.

Найближче до розв’язання проблеми походження назви Lietuvõs підійшов S. Tarvydas. Він зауважив, що назва Литви мала виникнути там, де у IX—XII ст. сформувалося територіальне утворення державного характеру, напівфеодальне князівство — Литовська земля. На його думку, Литовська земля розташовувалася на південь від нижньої течії Няріса, на правому березі середньої течії Німану. Далі S. Tarvydas пише: „На цій території, здається, немає річечки Лейте, але в давнину там могла бути річечка з такою назвою, а люди могли забути її назву“⁴⁹.

Після виходу 1963 року «Словника назв річок і озер Литовської РСР» з’ясувалося, що така річечка справді існувала — це річка в околицях Гелвонів, права притока Няріса, Lietáuka, Liẽtauka. Пізніше було знайдено ще один варіант назви цієї річки — Letava. Отже, припущення S. Tarvydas підтвердилося.

Кількість варіантів назви річки Lietáuka згодом поповнив ще трьома K. Kuzavinis⁵⁰: Letáuka, Letávka, Litávka. K. Kuzavinis також є автором тлумачення походження назви Lietuvõs. Спираючись на діалектні варіанти цієї назви річки та її історичні записи, він установив, що давнішою формою цієї гідронімної назви була Lietavā. Як відомо,

⁴³ Див.: Bialatowicz J. Kilka uwag o szeskich i polskich nazwach miejscowych Prusy i t. p. — Slavia occidentalis, 1933, т. 12, с. 301—303; Антоневич Е. «Prussy» в топонимике северной Польши и новгородской Руси. — У кн.: Феодальная Россия и всемирно-исторический процесс. М., 1972, с. 252—261.

⁴⁴ Непокупный А. П. Указ. соч., с. 93—103 (čia ir tolesnė literatūra).

⁴⁵ RR III 629.

⁴⁶ Там само, с. 737.

⁴⁷ Otrebski J. Über die Vervollkommnung der Forschungsmethoden in der indoeuropäischen Sprachwissenschaft. — Lingua Posnaniensis, 1963, t. 9, s. 27.

⁴⁸ Ochmański J. Noms des terres lituaniennes au XIIIe siècle — Lituanie, Nalszczany et Dziawoltwa. — Lingua Posnaniensis, 1963, t. 9, p. 171.

⁴⁹ Tarvydas S. Lietuvos vietovardžiai. V., 1958, p. 22.

⁵⁰ Kuzavinis K. Lietuvos vardo kilmė. — Kalbotyra, t. 10, p. 9 (ten ir išsami literatūros apžvalga).

17

Назва Литви також мала варіантну або давнішу форму Lietavà. Таким чином, ключ до етимології було знайдено, а зусилля багатьох дослідників, спрямовані, як ми бачили, до цієї мети, К. Кузавініс дуже успішно завершив.

Курші, курш. Насамперед і найбільше ми маємо бути вдячні К. Бугі за те, що він остаточно довів і закріпив форми куршас, курші, курш⁵¹. Крім того, він пояснював і походження етноніма, пов’язуючи його зі слов’янським korsto: укр. kors «розчищення, вирубування (новини), чищоба, новь», чеськ. krs «виснажене, обідране дерево», польськ. karślak «низьке, розлоге, криве дерево, непридатне на дрова». «Первісне значення назви Куршів могло бути „вирубування“, „розчищення“, „Rodeland“ або країна „низеньких, виснажених дерев“, „кущів“ — „Buschland“».⁵² Пізніше були й інші спроби,⁵³ але всі вони, зокрема, мабуть, і найостанніша — Я. Казлаускаса,⁵⁴ на нашу думку, менш вдалі, ніж етимологія К. Буги.

Земгали, земгал. Етнонім і назву краю Земгале встановив К. Буга. Такі форми цих слів найчастіше вживаються й тепер. Найприйнятнішою серед усіх наявних є також етимологія етноніма, запропонована К. Бугою. За К. Бугою, це складне слово, перший компонент якого žiem- пов’язаний з лит. žiémiai «північ», латис. ziemelis «те саме», а другий, gal-, означав край, бік; пор. латис. galā «на краю» (viņš dzīvo mūsu galā), лит. gãlas «край, бік».⁵⁵ Цю етимологію К. Буги пізніше підтримав Е. Френкель⁵⁶. У 1968 р. В. Грінавецкіс опублікував іншу гіпотезу, згідно з якою першим компонентом назви земгалів могло бути не žiem- (žiemiai), а žem-. Цей компонент В. Грінавецкіс виводить із лит. žemė, žemas і пов’язує з багатьма іншими литовськими й латиськими топонімами та антропонімами, що мають корінь žem- (Žemalė, Žemupis, Žemaičiai, Žemygala та ін.)⁵⁷. Однак ця гіпотеза, на наш погляд, навряд чи зможе конкурувати з гіпотезою К. Буги, оскільки К. Буга досить чітко довів, що коренем етноніма був žiem-. Це цілком підтверджує скандинавський запис XI ст. Seimgala, Seimgaler⁵⁸ та руські літописні форми Зимигола й Зимгола. Голосний i в корені останніх форм може походити лише від ei (пор. eiti: ūmu). Важко повірити, що це були б такі нерегулярні, випадкові записи. Дотримуючись такого погляду, довелося б погодитися, що в історичних документах замість литовського e міг з’явитися дифтонг ei. Інша річ — монофтонгізація дифтонга ei, що відображена в багатьох пізніших записах (Semigalli, Semegallen тощо). Як свідчать дослідження Й. Шляваса, дифтонг ei > ie міг закономірно перейти в e у діалекті.⁵⁹

Той факт, що в балтійському ономастиконі корінь žem- трапляється частіше, ніж žiem-, žeim- (щодо останніх пор. Žeimis, Žeimėlis, Žeimenà, Žeimikė, Žeimenys і Žiemiškis, Žiemragis, Žiembalės, Žiemgaraistis та ін.), нічого не доводить. Важливо лише те, який корінь (žem- чи

⁵¹ RR II 232–234; III 246–251.

⁵² RR III 234.

⁵³ Див. Фасмер М. Указ. соч., 1967, т. 2, с. 338; Френкель Е. Балтійські мови. В., 1969, с. 58.

⁵⁴ Kazlauskas J. Dėl kuršių vardo etimologijos. – Baltistica, 1969, t. 4, p. 59–63.

⁵⁵ RR III 253, 737.

⁵⁶ Френкель Е. Зазнач. праця, с. 59.

⁵⁷ Grinaveckis V. Dėl žemaičių vardo kilmės. – Kalbotyra, 1968, t. 19, p. 46, 48.

⁵⁸ RR III 252–253.

⁵⁹ Šliavas J. Kai kurios pastabos žiemgalių klausimu. – Kn.: Kraštotyra. V., 1967, p. 52 (ten ir kita literatūra šiuo klausimu).

18

žeim-) можна реконструювати за записами в історичних документах (в живій мові етнонім *žiemgalis чи под. не зафіксований).

Сели, селі. Етнонім sėlis, як і žiemgālis, не зберігся в живій мові. К. Буга встановив ці форми, спираючись на історичні записи й назви місцевостей, які, як припускають, зберегли той самий корінь sėl-: Селпіліс і Селе (чи Селе?). Він також реконструював і назву країни — Sėla (або Sėluona)⁶⁰. Однак походження самого етноніма К. Буга не пояснював. Та й після смерті К. Буги селю було приділено небагато увагиsėliui⁶¹. Найдокладнішим із пізніших є пояснення К. Кузавініса. На думку цього автора, етнонім sėlis і назву краю Sėla слід вважати гідронімного походження. Щоправда, такого виразного гідроніма, як, скажімо, у випадку з Lietuvõs, невідомо. К. Кузавініс намагається його реконструювати: з сучасної назви струмка Sėl-iupis, Sėl-iupỹs (Дауґайляй, ліва притока Швянтойї) відновлюється гадана праформа *Sėlia, *Sėlė, від якої, на думку автора, і могли походити етнонім sėliai, sėlis і назва краю Sėla⁶².

Йотвінги, йотвінг. К. Буга виводив цей етнонім від назви річки Ямба, зафіксованої 1516 року в Лідському районі; поляки називали її Jatfa. Її балтійською формою могла бути *Jātvā > лит. *Jótva. Таку етимологію підтримали пізніші дослідники, зокрема А. Непокупнас⁶³. Схоже, що й нині це найімовірніша версія походження йотвінгів.

Після досліджень К. Бюги увага до ятвягів не зменшилася, а, навпаки, дедалі зростала. Досить лише згадати Комплексну ятвязьку експедицію, що триває вже понад тридцять років, і численні інші дослідження мовного та історичного профілю⁶⁴, серед них міжнародний симпозіум з ятвязького питання, що відбувся в Біловежі 1973 р.⁶⁵ тощо. Багато хто з дослідників проблеми ятвягів часто так чи інакше торкався й питання походження етноніма. Серед оригінальних гіпотез, вартих уваги, насамперед слід згадати гіпотезу Я. Налепи. Цей фахівець із ятвягів висуває думку й намагається дуже докладно її обґрунтувати: ятвяги отримали свою назву від назви річки Анча. На думку Я. Налепи, найдавніша основа ятвя́гів була *Ant-iv-ing-, де ant- — корінь назви річки Анча < *Antjā (або *Antia) — ant-, а -ing- — суфікс. Що являє собою елемент -iv-, пояснити нелегко, хоча автор і намагається це зробити, спираючись на дані прусської мови⁶⁶. Отже, ятвяги, за Я. Налепою, були б *Ant-iv-ing-ai. Ця етимологія, хоч і досить приваблива та аргументована, однак, принаймні поки що, на нашу думку, ще не може претендувати на остаточне розв’язання питання походження етноніма ятвяги, оскільки труднощі пояснення фонетичного розвитку дуже значні.

⁶⁰ RR III 274.

⁶¹ На ньому трохи зупиняються, наприклад, Е. Френкель і О. Трубачов — Frenkelis E. Min. veik., p. 59—60; Трубачев О. Н. Ранние славянские этнонимы — свидетели миграции славян, с. 55.

⁶² Kuzavinis K. Etymologica, p. 179—180.

⁶³ Непокунный А. П. Указ. соч., с. 109.

⁶⁴ Їхній загальніший огляд подано в таких недавніх працях: Kamiński A. Jaćwież. Łódź, 1953; Nalepa J. Jaćwięgowie. Nazwa i lokalizacja. Białystok, 1964; Burek K. Starożytnicy i archeolodzy. Z dziejów badań archeologicznych na Białostocczyźnie. Pojezierze... Olsztyn, 1977.

⁶⁵ Simpoziumo medžiaga žr. Acta Baltico—Slavica, 1976, t. 9.

⁶⁶ Nalepa J. Ten pat, p. 32—33.

19

Ще менш переконлива досить категорична, але ширше не обґрунтована думка О. Трубачова, що jótvingiai — це «толпа, отряд»⁶⁷.

Sūduviai, sūduvis. Цей етнонім К. Буга першим пов’язав із назвою річки Sūdonia⁶⁸ (Людвінавас, ліва притока Шешупе). Пізніші дослідники порівняно одностайно підтримали таку етимологію К. Буги⁶⁹. Щоправда, щодо тлумачення семантики вони не дійшли згоди. Так, В. Мажюліс і Я. Отрембський вважали, що етнонім має гідронімічне походження, а Б. Савукінас і А. Непокупний схилялися до трактування Sūduvą як краю боліт, низин тощо. На нашу думку, прийнятніша перша версія.

Осторонь залишається припущення О. Трубачова (сам автор його не обґрунтував), що Sudowia — це < «свои»⁷⁰.

Galindai, galindas. К. Буга пояснював цей етнонім так: «Назву Galindo виводжу від galo „край“: galindas — це рос. украинец „той, хто живе на краю (прусської землі)“⁷¹. Цю етимологію К. Буги підтримали пізніші дослідники⁷². Особливо переконливо її обґрунтували новими фактами, передусім із словотвору, П. Скарджюс⁷³ і Б. Савукінас⁷⁴. З такою етимологією етноніма galindai не погоджувався Я. Отрембський, на думку якого етимологічне значення * Galindā було „сила, натовп, безліч“⁷⁵. В. Мажюліс, загалом погоджуючись із К. Бугою та Б. Савукінасом, порушує також питання: „Чи не має *Galind- часом також гідронімічного походження?“⁷⁶

Схоже, запитання В. Мажюліса має серйозні підстави — на нього, ніби почувши його, відповів Я. Налепа⁷⁷. Цей дослідник знайшов озеро в самому центрі колишньої території галіндів, від назви якого й міг утворитися етнонім galindai. В історичних джерелах назву озера записано по-різному: Galent, Galanten, Gellant, Gelland, Galland, Gieląd, Gehland -See та ін.⁷⁸. Схоже, гіпотеза Я. Налепи може претендувати на статус цілком переконливої та обґрунтованої етимології етноніма galindai.

Daināviai, daināvis. К. Буга вважав, що й цей етнонім походить від назви річки: «Назва краю Dainuvà (прус. Dainavō), як свідчать річка й озеро з такою самою назвою, є пра-

⁶⁷ Трубачев О. Н. Указ. соч., с. 55.

⁶⁸ RR III 156.

⁶⁹ Мажюліс В. Зазнач. праця, с. 18–19; Савукінас Б. Щодо етимологічних тлумачень М. Рудницького Galindos, Priegliaus і Sūduvos. — У кн.: Lietuvių kalbotyros klausimai, 1963, т. 6, с. 323–325; Отрембський Я. Das Jatwingerproblem. — Die Sprache. Zeitschrift für Sprachwissenschaft, 1963, т. 9, с. 158; Непокупный А. П. Указ. соч., с. 111–112.

⁷⁰ Трубачев О. Н. Указ. соч., с. 55.

⁷¹ RR III 117.

⁷² Endzelīns J. Senprūšu valoda. Rīgā, 1943, p. 8; Frenkelis E. Min. veik., p. 62; Fraenkel E. Litauisches etymologisches Wörterbuch, S. 130; Kiparsky V. Finnougrier und Slaven zu Anfang der historischen Zeit. — Ural-altaische Jahrbücher, Wiesbaden, t. 42, 1970, S. 5; Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. М., 1964, т. 1, с. 434.

⁷³ Скарджюс П. Литовські гідроніми з -nt-. Їхня будова, походження та значення. — У кн.: Lituanistikos darbai, т. 3, с. 55–56.

⁷⁴ Савукінас Б. Зазнач. праця, с. 322.

⁷⁵ Otrębski J. Zagadnienie Galindów. — In: Studia Historica w 35-lecie pracy naukowej Henryka Łowmiańskiego. Warszawa, s. 40.

⁷⁶ Мажюліс В. Зазнач. праця, с. 18 (примітка 74).

⁷⁷ Nalepa J. Próba nowej etymologii nazwy Galindia czyli Gołę̨dzi. — In: Nalepa J. Opuscula Slavica. Lund, 1971, t. 1, s. 93–115 (arba Acta Baltico-Slavica, t. 9, s. 191–209).

⁷⁸ Там само, с. 95–96.

20

названий не за співом її мешканців, а за їхнім способом життя Dainavõs прибережними⁷⁹. Однак К. Буга не ідентифікував назви річки й озера. Точніше локалізувати гідронім не вдалося й пізнішим дослідникам. Тож подальші зусилля в цьому напрямі бажані.

Щоправда, проблемі Dainavõs не бракує уваги — досить згадати ґрунтовні пояснення А. Камінського, Я. Отрембського, Я. Налепи й особливо А. Непокупного⁸⁰. Усі вони не заперечують К. Бузі, що dainãviai, Dainavà можуть мати гідронімічне походження. Лише Я. Отрембський, погоджуючись із тим, що Dainavà походить від назви річки, вважає цей крайонім похідним із суфіксом -ava від назви річки *Daina або *Deina, як, мовляв, Léita – Lietuvà тощо.⁸¹ Але такий погляд на крайонім Dainavà, мабуть, неточний. По-перше, як ми бачили, Lietuvà не є похідним із суфіксом -uva (-ava, -va) від назви річки; натомість назва річки стала крайонімом Lietuvà (* Lietava, *Lietva). Мабуть, і Dainavà мала походити від назви річки *Dainava (тобто утворення із суфіксом -ava чи подібне). Не претендуючи на остаточну відповідь, усе ж можна припустити, що назвою тієї річки, яка дала початок відповідному етноніму, могла бути, зокрема, і назва струмка в околицях Варени, що впадає в озеро Вардуоніс, — Dainavà. Географія ойконімів та інших топонімів Dainavà, здається, не суперечить такому припущенню⁸².

Коли йдеться про ятвягів, дайнавів і судовів, завжди постає питання про значення цих етнонімів. Не вдаючись до докладнішого огляду літератури й не беручи на себе відповідальність за розв’язання цієї досить складної проблеми⁸³, наразі хотілося б наголосити, що задля уніфікації вживання було б доцільно використовувати термін jótvingiai ніби у двох значеннях — широкому й вузькому. У широкому значенні Jótvingiais за домовленістю можна було б називати всі три групи етнічних об’єднань, груп (чи як би ми їх не називали): власне jótvingius (тобто jótvingius у вузькому значенні), sūduvius і dainavius. Етнічна спорідненість цих балтських племен безсумнівна. Щодо dainãvių і jótvingių, то навіть висловлювалася думка, що dainãviai, Dainavà — це ніби литовські, а jótvingiai, Jótva — слов’янські назви того самого етносу, певні ізоглоси балто-слов’янських етнотериторіальних контактів⁸⁴. Чи підтвердиться це припущення, покажуть майбутні дослідження. Історичні свідчення з цього питання особливо важливі. З таких записів видно, скажімо, близькість територій Dainavõs та Jótvos або навіть їхню тотожність. Наприклад: «Denava tota, quam etiem quidem Jetwesen vocant»⁸⁵; «на лѣсу Дионова Ятвязь»⁸⁶; «на поущи Дионова Ятвеж»⁸⁷ тощо. Однак той факт, що Трайденіс назвав себе

⁷⁹ RR III 144. Див. також с. 143, 156.

⁸⁰ Kamiński A. A. Min. праця, с. 80 і далі; Otrębski J. Dainavà — назва одного з ятвязьких племен. — У кн.: Вопросы славянского языкознания. М., 1963, вып. 7, с. 3—6; Nalepa J. Jaćwięgowe, с. 46 і далі; Непокупный А. П. Указ. соч., с. 105—111.

⁸¹ Otrębski J. Там само, с. 4.

⁸² Географію див.: Непокупный А. П. Указ. соч., с. 106; его же. Лингвогеографические связи литовских и белорусских форм названий г. Дятлово и его окрестностей. — У кн.: Балто-славянские исследования. М., 1974, с. 147.

⁸³ Непокупный А. П. Указ. соч., відповідно с. 108; 147—148.

⁸⁴ Там само, с. 108; там само, с. 147—148.

⁸⁵ Лист Міндаугаса 1259 року — див. Preussisches Urkundenbuch. Königsberg i Pr., 1909, B. 1. Zweite Hälfte, S. 70.

⁸⁶ Полное собрание русскихъ лѣтописей. С.-Петербургъ, 1907, т. 17, с. 368.

⁸⁷ Там само, с. 237.

21

«самого великого князя Ятвезького й Доновського» (Троцень… и прозовется великим князем Ятвезским и Доновским⁸⁸), свідчить, що Ятвягію й Дайнаву не можна цілком ототожнювати. Отже, поки що є підстави говорити про йотвінгів, дайнавців, судувів, яких усіх за потреби для зручності можна було б називати й одним словом — йотвінги.

Тут було згадано найважливіші балтійські етноніми, які К. Буга так чи інакше пояснював. Але це далеко не все, що К. Буга зробив у цій галузі. Зокрема, він досить ґрунтовно інтерпретував назви багатьох інших частин Литви, Латвії, Пруссії, територій, земель тощо. Особливо важливо, що К. Буга встановив форми назв частин Пруссії, більшість яких у визначеному К. Бугою вигляді вживається й тепер.

Pamėdė — пр. Po-median: пр. po «під, під» і median «ліс, гай, ліс»⁸⁹. Pagudė — пр. Po-gudian: пр. po «під, під» і пр. gudde «чагарник»⁹⁰. Більшість пізніших дослідників погодилася з цією етимологією⁹¹. Щоправда, В. Мажюліс, дотримуючись етимології К. Буги, дуже обережно зауважує, що корінь gud- у *Pa-gud- може бути також гідронімного походження і пов’язує його з лит. Gùd-upis (Gaūd-upis?). На нашу думку, пов’язання з Gùd-upis принципово можливе, однак литовський гідронімічний корінь gud- навряд чи може мати щось спільне з пр. gudde «чагарник». З огляду на важко пояснювану в цьому випадку апофонію, покликання на Gaūd-upis загалом навряд чи є зайвим.

Не претендуючи на остаточне рішення, усе ж хочеться звернути увагу на, на наш погляд, незаслужено забуту думку Я. Ендзелінса й особливо Р. Екблома⁹² про те, що прусське слово gudde зі значенням «чагарник» може бути взагалі неавтентичним, а його генетичний зв’язок з етнонімом gūdas «білоруси» цілком можливий⁹³. Зокрема, цей зв’язок надзвичайно переконливо підтверджує весь балтійський ономастикон. Маємо на увазі численні (кілька сотень) литовські й доволі численні латвійські топоніми та антропоніми, зв’язок яких з етнонімом gūdas не викликає ані найменших сумнівів. На нашу думку, виокремлювати в цьому контексті лише прусський ономастикон було б дуже ризиковано. Немає підстав вважати, навпаки, що литовські й латвійські топоніми та антропоніми можуть бути якось пов’язані з прусським словом gudde «чагарник», адже в цих двох мовах такого апелятива немає. Не можна й припускати, що він колись існував, бо неможливо, щоб слово, яке дало стільки географічних назв та особових імен, безпричинно зникло. Отже, хоч-не-хоч постає питання, чи Pagudė (пр. Po-gudian) не є просто «пагудьє», де gud- означало «гуди, білоруси» або навіть «готи». Звісно, остаточну відповідь на це питання може дати лише надзвичайно ретельний аналіз усіх балтійських nomina propria і nomina appellativa з gud-. Поки що можна лише поставити це питання, зважаючи також на те, що пр. gudde не має переконливішої етимології й є дуже ізольованим словом.

⁸⁸ Там же, с. 238.

⁸⁹ RR III 113. Див. також Mažiulis V. Min. veik., p. 16; Endzelīns J. Min. veik., p. 7; Frenkelis E. Min. veik., p. 60; Трубачев О. Указ. соч., с. 55.

⁹⁰ RR III 113–114.

⁹¹ Mažiulis V. Min. veik., p. 17; Endzelīns J. Min. veik., p. 7; Frenkelis E. Min. veik., p. 60; Трубачев О. Указ. соч., с. 55.

⁹² Ендзелін Я. Зазнач. праця, с. 182; Ekblom R. Balt. gudas und. schw. Gute „Gotländer“. — У: Rakstu krājums veltījums… Jānim Endzelīnam. Rīgā, 1959, S. 91–99.

⁹³ Я б не схилявся беззастережно підтримувати гіпотезу Р. Екблома щодо зв’язку пр. gudde зі шв. Gute «Gotländer».

22

Vārme – прус. Vārme «червоне»: прус. wormyan «червоний»⁹⁴.

Nōtanga – прус. Nōtangō або Nā tangō, Nōtungō⁹⁵. К. Буга побіжно пов’язав цю назву з лит. nōtung-aris «гевера, незграбна людина». Зрозуміло, що цього зіставлення недостатньо для пояснення походження крайоніма, тим паче, що саме слово nōtum-garis є очевидним германізмом; пор. також лит. nōtangaris «нечупара, нікчема» < і нім. діал. Natanger⁹⁶. Своєю чергою, німецьке діалектне слово може бути пов’язане з крайонімом Nōtanga (нім. Natanger — це мешканець Nō tangos, «нотангієць»), лише його значення змінилося. Отже, етимологія К. Буги безсумнівно помилкова.

Походження Nō tangos пізніше пояснював В. Мажюліс. На його думку, «назва Nō tangos (латинізовані форми Notangia, Nattangia), від якої маємо nō tangus (латинізована форма Nottangi), могла походити також від назви річки: *Not-ang-, пор., наприклад, лит. Not-a і (за суфіксом) Al-ang-a⁹⁷. Схоже, цю гіпотезу можна підтримати. Зрозуміло, що назву Nō tangos не можна виводити ні з лит. Notà (річка в околицях Жасляй), ні з Nōtē || Notijà (річка в околицях Салантай) тощо. Назву річки (або озера), від якої утворилася Nōtanga, ще треба «відкопати» в давньому топоніміконі. Можливість існування такої назви, зокрема й у Пруссії, підтверджують прусські топоніми Notis, Notkaymen тощо⁹⁸. Топоніми, зокрема й гідроніми, які могли мати корінь not-, трапляються й у ятвязькому топоніміконі; пор., наприклад, оз. Načwidek (Noczwidok) поблизу Шламів, у назві якого К.-О. Фальк реконструює корінь *Nāt-⁹⁹. На нашу думку, особливу увагу слід звернути на назву озера Notist¹⁰⁰. Ця назва озера збереглася до наших днів у польській мові — Notyst¹⁰¹. Німецькою її записували як Gross Notister See¹⁰². Пізніше від назви озера (площею близько 160 га) утворилася назва села — польськ. Notyst (Dolny, Mały i Wielki)¹⁰³. Озеро (і села) розташоване в Ольштинському воєводстві, у Мронговському повіті, тобто саме там, де К. Буга припускав існування області Nō tangos¹⁰⁴.

Назву озера Notyst, литовською форма якої могла бути *Not-istas чи подібна, слід вважати похідною з суфіксом -ist(as) від кореня Not- < *Nāt-. Щодо таких похідних пор. лит. Sav-istas (оз. в околицях Дауґай), Ab-istà (річка в околицях Дауґай), а також Pekl-ystà (річка в околицях Науяместіс).

⁹⁴ RR III 114. Див. також: Mažiulis V. Min. veik., p. 17.

⁹⁵ RR III 114–115.

⁹⁶ Lietuvių kalbos žodynas, т. 8, с. 872. Варто звернути увагу, що за кілька сторінок у цьому словнику наведено також слово nōtungaris «незграбна людина, гвера», взяте з праць К. Буги (цитоване речення К. Буги: «Назва Notangos може мати спільне походження зі словом nō-tung-aris у литовців Сувалкії»); його вже чомусь не вважають германізмом і навіть не пов’язують із nōtangaris, хоча його зв’язок із цим останнім словом nōtangaris очевидний.

⁹⁷ Mažiulis V. Min. veik., p. 17.

⁹⁸ Gerullis G. Die altpreussischen Ortsnamen. Berlin und Leipzig, 1922, S. 109–110.

⁹⁹ Falk K.-O. Підсумок окремих частин праці «Зі студій над назвами сувальських вод». Лунд, 1973 (машинопис), с. 28.

¹⁰⁰ Gerullis G. Min. veik., p. 110.

¹⁰¹ Leyding G. Словник місцевих назв Мазурського округу. Частина II. Фізико-географічні назви. Познань, 1959, с. 87.

¹⁰² Там само.

¹⁰³ Spis miejscowości Polskiej Rzeczypospolitej Ludowej. Warszawa, 1967, s. 749.

¹⁰⁴ RR III 119.

23

Sémba – прус. Sembō; Sembō¹⁰⁵. Про походження цього топоніма К. Буга писав: «Назву Семби я виводжу з невживаного слова sembas „свій, Sippenangehöriger, socius“, з яким пов’язую слов’янське слово sebr „т. с.“: рос. сябр...». Цю етимологію підтримує О. Трубачов¹⁰⁶. Щодо такого пояснення походження можна сказати, що теоретично воно цілком прийнятне, але проблема полягає в тому, що, як слушно зауважив В. Мажюліс, «неможливо визначити якість початкового приголосного слова (чи вимовляли пруси *s-, чи *z-)»¹⁰⁷. З цієї найважливішої причини нині просто немає підстав для етимології. У такому разі, звичайно, гіпотезами слід вважати й інші пояснення, зокрема й пояснення В. Грінавецкіса, який про топонім Sémba каже, що «край балтського племені, так звана Семба, Самбія, до історичних часів, найімовірніше, називався Жемя (Жемія)». Її жителі, очевидно, називалися жемями¹⁰⁸.

Nadruvā – прус. Nadravō¹⁰⁹. К. Буга зауважує, що походження назви області неясне. Її, мовляв, можна пов’язати або з прус. nadruw-isman «надію, Hofnung», <na «на» і druwit «вірити» (nadruwjas тоді означало б «той, хто покладається, людина надії»), або вважати утворенням із префіксом na «на» від слова *dravis «дравіс, борть». Nadruvā, за К. Бугою, означало б «На-Драве».

В. Мажюліс вважає назву Nadruvā неясного походження, але припускає, що вона могла виникнути від гідроніма: *Na-drav- < *Ne-drav-, пор. лит. Ne-vardā у говірці Na-vardā. В. Мажюліс зіставляє гідронімічний корінь drav- з прус. Drew-ancz (Drav-anta)¹¹⁰.

На нашу думку, гідронімічне походження топоніма Nadruvā було б, мабуть, найімовірнішим. У дослідженні К. Кузавініса, опублікованому майже водночас із працею В. Мажюліса, досить переконливо пояснюється, що гідронім, який дав початок топоніму Nadruvā, міг бути назвою річки Drūoja (Ізрутіс, притока Преголі). Співвідношення між сучасною формою Drūoja і гаданою давнішою *Drava було б подібним до Knituoja: Knituvā, Knitavā; Breslavia: лат. Braslava тощо. К. Кузавініс, на нашу думку, слушно стверджує, що *Nadrava, Nadruvā — це «край, розташований на берегах річки Драви» (прус. na «на»)¹¹¹.

Skalvā – прус. Skalvō. К. Буга не пояснював походження назви. На думку В. Мажюліса, і цей топонім міг походити від назви річки, пор. лит. Skalvỹs (річка в околицях Шяуляя)¹¹². Таке походження цього топоніма обґрунтував і доповнив новими фактами К. Кузавініс¹¹³.

Bārta – прус. Bārtā. К. Буга зауважив, що «назва Барти може бути того самого походження, що й курська назва річки Бартува»¹¹⁴. Таке зіставлення було б прийнятним лише за умови,

¹⁰⁵ RR III 115.

¹⁰⁶ Трубачев О. Указ. соч., с. 55.

¹⁰⁷ Mažiulis V. Min. veik., p. 17–18.

¹⁰⁸ Grinaveckis V. Min. veik., p. 47.

¹⁰⁹ RR III 115.

¹¹⁰ Mažiulis V. Min. veik., p. 19–20 (91 išnaša).

¹¹¹ Kuzavinis K. Etymologica, p. 179.

¹¹² Мажюліс В. Зазнач. праця, с. 20. Про назву річки Skalvỹs та її співвідношення з Skalā (річка в околицях Жасляй) див. Schmid W. P. Zur primären -u Ableitung in einigen baltischen Gewässernamen. – Donum Balticum. Stockholm, 1970, S. 476.

¹¹³ Kuzavinis K. Min. veik., p. 179.

¹¹⁴ RR III 118.

24

хоча б і назва місцевості Bārta була, як припускає В. Мажюліс¹¹⁵, річкового походження. На нашу думку, її гідронімічне походження видається цілком імовірним — пор. хоча б суміжну або навіть давнішу форму назви річки Bārtuva — Bartwa¹¹⁶, назву річки Bārtis (околиця Krekenavos) тощо.

Сасна. Цю назву місцевості К. Буга пов’язував із прусським sasnis «заєць» і зазначав, що назву річки Судавського краю Sasnā (околиця Саснави) та похідну від неї назву містечка Sasnavā слід вважати прусського походження¹¹⁷. З цим припущенням К. Буги погоджується й А. Непокупний¹¹⁸.

Кульм. К. Буга вважає цю назву польською — поляки називають його Chełmno: слов. хълмъ «пагорб»¹¹⁹.

Любавсь. Цю назву К. Буга також вважає польською — пор. польськ. Lubów, Lubowo¹²⁰. Крім Пруссії, К. Буга пояснював також назви багатьох частин Литви й Латвії та встановлював найприйнятніші для вживання їхні форми. Наприклад, він зауважив, що «західна частина литовського народу, з часом утративши назву литовців, сьогодні називає себе лише жмудинами. З історичних документів знаємо, що ще у XV столітті жмудини користувалися назвою литовців». Цю думку К. Буга підтверджує фактами з історичних документів, зокрема з листа Вітовта до короля Сигізмунда¹²¹. Далі К. Буга пише, що «назви верховинця й жмудина литовці вигадали не для позначення національності (Nationalitätsbezeichnung), не для вираження походження, а щоб указати на характер місцевості проживання (Wohnsitzbezeichnung)… З історії знаємо, що і верховинці, і жмудини — литовці одного роду, бо в них однакова мова й той самий народ, як висловився Вітовт, — unum idioma et uni homines¹²²». К. Буга вважає, що мешканці височин (Вільнюський — Укмерзький — Зарасайський край) у XIII ст. дістали назву верховинців, а мешканці низин (басейн Невежиса, аж до Дубиси й Венти на заході, майже до Муші на півночі) — у той самий час назву жмудинів¹²³.

К. Буга згадує також латвійські області давнини, іноді дещо розповідаючи і про їхнє походження¹²⁴.

На завершення огляду етноніміки у працях К. Буги слід додати, що К. Буга цікавився не лише балтійськими етнонімами. Серед оригінальніших пояснень етнонімів сусідніх народів можна назвати, наприклад, гуда, німця, руса, либа.

Гуди, гуда. К. Буга досить переконливо довів, що етнонім гуда у значенні «білорус» походить із тих часів (приблизно 400 або 300 р. до н. е.), коли самі готи, під владою яких перебувала частина слов’ян, вимовляли своє ім’я *gutaz як *ghudas (*ghudos). Після переселення готів і залишення слов’ян жити на їхньому місці литовці перенесли на останніх назву гуда «гот»¹²⁵.

¹¹⁵ Mažiulis V. Min. veik., p. 18.

¹¹⁶ Žr. Vanagas A. Lietuvos TSR hidronimų daryba. V., 1970, p. 105.

¹¹⁷ RR III 118.

¹¹⁸ Непокупный А. П. Балто-северославянские языковые связи, с. 104.

¹¹⁹ RR III 112.

¹²⁰ Там само.

¹²¹ Там само, с. 85.

¹²² Там само, с. 86.

¹²³ Там само. На захід від Венти, на думку К. Буги, у XVIII ст. ще жили курші — у 1250 р. верхів’ям Венти проходив кордон між куршами й литовськими жмудинами (там само, с. 559).

¹²⁴ Там само, с. 556—559.

¹²⁵ RR II 87—88; III 124, 782—783.

25

Воткинці, воткинець. На думку К. Буги, воткинець — похідне слово від назви краю Воткія (лат. Vāca), як шауляєць — від Шяуляй тощо.¹²⁶ Назву краю Воткія він виводить від назви народу південного сходу Скандинавії Vagoth, згаданої у працях історика VI ст. Йордана; К. Буга вважає, що вона могла утворитися з *Wāk(ia)-goth¹²⁷. Але тут же К. Буга робить застереження: «Чи можливе моє припущення… залишаю вирішувати самим германістам».¹²⁸ Як показують дослідження видатного фахівця в цій галузі М. Шенфельда, походження етноніма Vagoth може бути й іншим — від *WagōR тощо.¹²⁹ Отже, питання про походження Воткії залишається, як зазначає і Е. Френкель, нерозв’язаним¹³⁰.

Русь, русин. Це етнонім, який за увагою дослідників має мало рівних¹³¹. За словами С. Роспонда, дискусія про походження цього етноніма триває вже 800 років — від укладання «Повісті временних літ»¹³². К. Буга був рішучим прихильником теорії скандинавського походження етноніма русин. Він писав: «У давнину (IX—XI ст.), очевидно, русами (фін. ruotsi, ruossi, гр. ῥῶς) називали лише тих шведів, які оселилися серед слов’ян Новгорода, кревів Полоцька (кривичів) і полян Києва. Але від XI століття назва руса „швед“ поширюється там і на всі слов’янські племена, що жили під владою шведських русів»¹³³. Пізніші дослідники: одні підтримували версію скандинавського походження руса, інші намагалися шукати корені етноніма в самих слов’янських мовах¹³⁴.

Ліви, лів. Походження етноніма К. Буга не з’ясував. Але в цьому випадку важлива думка К. Буги щодо литовської форми цього етноніма, оскільки нині в наших працях, зокрема й лінгвістичних, уживаються два конкуруючі варіанти етноніма — lybis і lyvis. К. Буга віддавав перевагу першій формі — lybis. Він уживав цю форму у своїх працях, а в листі до М. Фасмера однозначно стверджував, спираючись, зокрема, на латиське libietis, давньоруське ли́бъ, що приголосним кореня має бути b, а не v. Нам здається, що форму lýbis (із приголосним b) можна було б прийняти для подальшого вжитку, оскільки особливо вагомих аргументів на користь форми з v (lyviai) немає.

Теоніміка

К. Буга є також основоположником балтійської теоніміки та одним із її найвидатніших представників. Наймасштабніша його праця в цій галузі — серія статей, опублікованих у 1908—1909 рр. у «Литовському народі» під спільною назвою «Матеріали до литовської, латиської та прусської міфології»¹³⁵. Серед інших статей, у яких розглядаються також імена балтійських богів, варто згадати «Пру-

¹²⁶ RR I 550—552; II 226—230; III 824.

¹²⁷ RR II 229—230.

¹²⁸ Там само, с. 230.

¹²⁹ Schönfeld M. Wörterbuch der altgermanischen Pesonen- und Völkernamen. Heidelberg, 1965, S. 250.

¹³⁰ Fraenkel E. Min. veik., p. 1272.

¹³¹ З останніх праць див.: Rospond S. Pochodzenie nazwy Rusb. — Rocznik Slawistyczny, 1977, т. 38, ч. 1, с. 35—50; Трубачев О. Н. Лингвистическая периферия древнейшего славянства. Индоарийцы в Северном Причерноморье. — У кн.: Славянское языкознание. VIII международный съезд славистов. М., 1978, с. 401—403.

¹³² Rospond S. Min. veik., p. 35.

¹³³ RR II 88.

¹³⁴ Літературу див. у: Rospond S. Min. veik.

¹³⁵ RR I 143—189.

26

богів Пілвіжа та Звайкгштіаса», «Панікаса і Укапірмаса»¹³⁶, «Waidelotte»¹³⁷, «Боги Пікулс і Патулс», «Прусський бог Курка», «Криве»¹³⁸, «Патрімпас із родичами»¹³⁹, «Прусський бог Аушаутас», «Прусський бог Гардайтас»¹⁴⁰, «Жінчюс», «Ромува»¹⁴¹, надруковані в «Kalba ir senovė» (1922 р.). Окремі імена богів К. Буга згадує або розглядає й в інших своїх працях. Так, у передмові до «Словника литовської мови», говорячи про ятвягів, він згадує богів ятвягів — прусів Ockopirmus, Aws chawts, Peckols, Gardoyths, Puschenkayts¹⁴², у рецензії на «Zeitschrift für vergleichende Sprachforschung» розглядає ім’я прусського бога Sūaitix¹⁴³, у студії «Славяно-балтийские этимологии» пояснює ім’я прусського бога Curche¹⁴⁴, в «Aistiškuose studijuose» — ім’я прусського бога (покровителя судноплавства) Gardaitas¹⁴⁵ та ін. Варто згадати лист К. Буги до Р. Бертулейта, у якому він досить докладно аналізує більшість прусських теонімів¹⁴⁶.

Після смерті К. Буги дослідження балтійської теонімії не було інтенсивним. І впродовж останніх десятиліть розвиток теоніміки відбувався помітно повільніше, ніж, скажімо, балтійської ономастики загалом. Тому праці К. Буги в цій галузі й досі мають першорядне значення. Серед найновіших досліджень слід насамперед згадати серію статей В. Топорова з балтійської міфології, а найважливішою — студію «Заметки по балтийской мифологии», у якій на підставі дистрибуції теонімів у збережених списках прусських богів зроблено спробу відтворити загальну картину всього пантеону прусських богів¹⁴⁷. Імена прусських богів дуже докладно аналізуються також у книжці В. Топорова «Прусский язык»¹⁴⁸. Детальніший огляд літератури та вичерпну бібліографію можна знайти у згаданих та інших працях В. Топорова¹⁴⁹, а також у монографії Н. Велюса «Mitinės lietuvių sakmių būtybės»¹⁵⁰.

Топоніміка

Серед праць К. Буги з литовської ономастики найбільше місця відведено студіям топонімів.

Першою вже виразно науковою працею в цій галузі можна вважати його статтю «Воротута. Ариогала. Veredava»¹⁵¹, написану 1909 року, у якій К. Буга дуже аргумен-

¹³⁶ RR II 155—156.

¹³⁷ Там само, с. 139.

¹³⁸ Там само, с. 78—79.

¹³⁹ Там само, с. 77—78.

¹⁴⁰ Там само, с. 98—99.

¹⁴¹ Там само, с. 32—33.

¹⁴² RR III 132—133.

¹⁴³ Там само, с. 674.

¹⁴⁴ RR I 448—449.

¹⁴⁵ Būga K. Aistiški studijai. Peterburgas, 1908, d. 1, p. 8.

¹⁴⁶ RR III 808—810.

¹⁴⁷ Топоров В. Н. Нотатки з балтійської міфології. — У кн.: Балто-славянский сборник. М., 1972, с. 289—314.

¹⁴⁸ Топоров В. Н. Прусский язык. Словарь, А—Д. М., 1975.

¹⁴⁹ Див. також Иванов В. В., Топоров В. Н. Исследования в области славянских древностей. М., 1974.

¹⁵⁰ Vėlius N. Mitinės lietuvių sakmių būtybės. V., 1977.

¹⁵¹ RR I 131—137.

27

Це остаточно довело, що замок Міндовга Варута не може ототожнюватися ні з Аріогалою, ні з Вередавою. У дещо пізніше написаних «Виправленнях і доповненнях» він стверджував, що Варуту треба шукати у Східній Литві між Меденами (околиця Судейкяй), Калвями (за 6 км від Тауранген), Малейшяй (за 4 км на північний захід від Лінкменів), Латавою (за 9 км від Анікщяй), Таурангенами, Ужпалями, Утяною¹⁵².

Пізніше К. Буга написав ще близько десятка праць із топоніміки, серед яких можна назвати такі: «Про давні власні імена прусів і литовців»¹⁵³, «Kann man Kelten-spuren auf baltischem Gebiet nachweisen?»¹⁵⁴, «Дослідження назв річок і давнина айстів та слов’ян»¹⁵⁵, «Топоніми Білорусі айстського походження»¹⁵⁶, «Минуле айстів у світлі назв місцевостей»¹⁵⁷, «Зарасай (Ежеренай) та їхні засновники — сели»¹⁵⁸, «Назви річок — джерело історії»¹⁵⁹, «Оселення литовців на території сучасної Литви»¹⁶⁰, «Двіна»¹⁶¹, «Закінчення -da у назвах річок ятвязької землі»¹⁶², «Сірінча і Страча», «Лаукеса», «Утроя і Вторая», «Спера, Кена, Гауя, Няріс», «Паланга», «Єзнас», «Дукштас», «Литовці на берегах Сожу»¹⁶³, «У світлі назв місцевостей»¹⁶⁴, «Повторюваність топонімів»¹⁶⁵, «Назви річок Адула й Одла»¹⁶⁶, рецензії на книжку Я. Ендзелінса «Latvijas vietu vārdi»¹⁶⁷ і книжку Ґ. Ґерулліса «Die altpreussischen Ortsnamen»¹⁶⁸ та ін. Численні топоніми розглядаються у вступній частині «Словника литовської мови» — «Литовський народ і мова та його найближчі родичі»¹⁶⁹, у самому «Словнику литовської мови»¹⁷⁰ (адже, як відомо, до Словника К. Буга вносив не лише загальні, а й власні назви), у деяких статтях, написаних не спеціально з проблематики топонімів («Славяно-балтийские этимологии»¹⁷¹, «Літуаніка»¹⁷², «Мовознавство та наше минуле»¹⁷³, «Суфікс -ng-»¹⁷⁴ та ін.). Дуже часто питання походження та написання топонімів К. Буга розглядає у своїх листах, особливо написаних Я. Басановичу, Я. Ендзелінсу, М. Фасмеру.

¹⁵² Там само, с. 132.

¹⁵³ Там само, с. 419—428.

¹⁵⁴ Там само, с. 496—530.

¹⁵⁵ RR III 493—517.

¹⁵⁶ Там само, с. 518—550.

¹⁵⁷ Там само, с. 728—752.

¹⁵⁸ RR II 19—23.

¹⁵⁹ RR III 491—492.

¹⁶⁰ Там само, с. 551—583.

¹⁶¹ Там само, с. 600.

¹⁶² Там само, с. 601—602.

¹⁶³ Там само, с. 607—611.

¹⁶⁴ Опубліковано після смерті К. Буги: RR III 786.

¹⁶⁵ Опубліковано після смерті К. Буги: RR III 786.

¹⁶⁶ Опубліковано після смерті К. Буги: RR III 788.

¹⁶⁷ RR, с. 612—648.

¹⁶⁸ Там само, с. 676—677; RR II 383—385.

¹⁶⁹ Там само, 85—282.

¹⁷⁰ Там само, с. 283—480.

¹⁷¹ RR I 323—338; 433—495.

¹⁷² Там само, с. 339—383.

¹⁷³ Там само, с. 401—410.

¹⁷⁴ RR III 789—797.

28

Варто також зазначити, що походження багатьох топонімів пояснюється і в картотеці етимологічного словника литовської мови К. Бюги¹⁷⁵.

У цих працях К. Бюга розглянув так багато топонімів та інших пов’язаних із ними питань, особливо з проблематики балтського етногенезу й етнічної історії, що оглянути їх усі, а тим паче оцінити в цій статті неможливо. Тому, відмовившись від розгляду окремих топонімів і огляду топонімічної етимології, спробуємо в загальних рисах окреслити й визначити внесок К. Бюги в литовську і загалом балтську топоніміку.

У своїх топонімічних працях К. Бюга досліджував різні топоніми — назви сіл, гір, лісів, лук, боліт та інші. Проте, без сумніву, найбільше уваги він приділив гідронімам, передусім назвам річок. Можна сказати, що більшість найважливіших висновків про минуле балтів, їхні міграції та колишні території випливала з аналізу гідронімів.

Назви водойм, як і інші топоніми, К. Бюга досліджував переважно етимологічно. У галузі етимології назв водойм К. Бюга досяг такого рівня зрілості, якого нечасто вдається досягти навіть сучасним дослідникам, що мають значно кращу базу, передусім у сенсі багатства матеріалу з ономастики та загального розвитку ономастики.

К. Бюга не написав спеціального дослідження, присвяченого принципам етимології гідронімів або всіх топонімів. Однак сама його етимологічна практика вже дає змогу скласти досить чітке уявлення про те, як К. Бюга розумів метод пояснення походження топонімів. Та найважливіше те, що у своїх працях він іноді говорить і про те, якою має бути етимологія топонімів. Найважливіше з таких пояснень принципів етимології викладено у статті «Дослідження назв річок і давнина айстів та слов’ян» (опублікованій 1923 р.). У ній К. Бюга писав: «У порівняльній потамології (рековедении) слід діяти так, як діють у порівняльному (етимологічному) словнику кожної мови. В етимологічному словнику порівнюють слова, тобто загальні (appellativa) назви, а в потамології мають порівнюватися назви річок (озер) із назвами річок (озер), тобто власні (propria) назви. І лише тоді, коли буде зіставлено між собою гідроніми однакового походження та визначено географічну територію їхнього поширення, ми матимемо право шукати етимологію досліджуваної назви річки, яку знаходять, зіставляючи власну назву річки із загальними назвами. Коли ще назву озера Мороги… зіставляли із загальною назвою литовської мови márgas „строкатий“, Yca… — з úosiu „ясен“, Уша… — з ūžiu, ūžti „гудіти“…, то порівняльної потамології ще не було. Вона виникає лише відтоді, коли мовознавці починають порівнювати назви річок із назвами річок¹⁷⁶. Для методики дослідження топонімів актуальним залишається також сформульований К. Бюгою в загальних рисах принцип етимології загальних слів, близький до методики так званої внутрішньої реконструкції: «Литовець, який заповзявся з’ясувати походження будь-якого слова, не повинен негайно, щойно витягнувши зі словника якесь слівце, без жодного зв’язку з іншими, вирушати в далеку Індію, Грецію і (сьогодні це дуже модно) навіть до вірменської землі. Насамперед шукаємо пояснення етимологізованого слова у словнику литовської мови. Розібравшись із нашим»

¹⁷⁵ Картотека зберігається в Інституті литовської мови та літератури АН Литовської РСР.

¹⁷⁶ RR III 510.

29

словником, переходимо до наших мовних братів — латишів і прусів. Звідти вирушаємо до слов’янської землі. І лише розібравшись тут, отримуємо право зазирнути й до словників санскритської, грецької, латинської, германських, кельтської та інших споріднених мов»¹⁷⁷.

Ці принципи етимології можна назвати класичними; вони не втратили актуальності й у наш час.

Правильна методика пояснення походження топонімів, величезна лінгвістична ерудиція К. Бюги та його компетентність у балтистиці, славістиці й індоєвропеїстиці загалом, його виняткова наукова сумлінність — усе це зумовило рідкісну точність пояснення походження конкретних топонімів. І нині, більш ніж через п’ять десятиліть після смерті К. Бюги, більшість його етимологій залишаються майже незміненими й становлять добру основу для подальшого розвитку етимології литовських, латиських, прусських, а почасти й східнослов’янських топонімів, передусім гідронімів¹⁷⁸.

Пояснення топонімів не було для К. Бюги самоціллю — він належав до тих мовознавців, які розуміли, що мовознавство поряд зі своїми іманентними завданнями має й значно ширші, що виходять далеко за межі спеціальної лінгвістичної проблематики та служать набагато загальнішим цілям, пов’язаним як з історією литовського народу, так і з його сучасним становищем. К. Бюга довів усіма своїми працями, що мовознавство, особливо дослідження топонімів, може сприяти розв’язанню проблем цієї галузі. Таке призначення лінгвістики він не раз особливо підкреслював: «Дослідження мовознавців показали, що мова є найкращим джерелом для історії. Треба лише вміти ним користуватися»¹⁷⁹; «наша мова для мовознавця-історика може замінити архів, у якому історичні документи становлять не лише загальні, а й власні назви. Про те, де в давнину мешкав той чи інший народ, може сказати нам земля: треба лише вміти її розпитати й зрозуміти її відповідь»¹⁸⁰; «Місцевими назвами сама земля промовляє до нас. Слова її мови — це назви міст, сіл, річок, озер, боліт, лісів, гір тощо»¹⁸¹; «Для дослідження неписаної історії народів, так званої праісторії, порівняльне мовознавство має два джерела: одне становить мова людей, друге — мова землі (топономастика). До мови людей належать загальні назви (nomina appellativa). Окремо від мови землі стоять власні (nomina propria) назви місцевостей, якими названо населені й незаселені місця на поверхні землі. Назви країн, міст, містечок, сіл… лісів, островів та інших місцевостей на поверхні землі становлять мову землі»¹⁸² тощо¹⁸³.

Поряд із «мовою людей» К. Бюга дуже інтенсивно досліджував «мову землі» й дійшов численних і важливих висновків. Досить згадати, що, дуже часто спираючись на дослідження місцевих назв (або власних назв загалом), К. Бюга визначав мовні особливості балтських племен — селів, ятвягів, земгалів, куршів, їхні колишні

¹⁷⁷ RR II 260.

¹⁷⁸ «Буге ми зобов’язані численними етимологіями гідронімів, причому значну частину цих етимологій можна віднести до безперечних здобутків». — У кн.: Топоров В. Н., Трубачев О. Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. М., 1962, с. 7.

¹⁷⁹ RR I 402.

¹⁸⁰ RR III 491.

¹⁸¹ Там само.

¹⁸² Там само, с. 493.

¹⁸³ Див. також там само, с. 560, 568, 633, 728, 743; II 547.

30

території, напрямки їхніх міграцій, шляхи й навіть час, пояснював взаємини балтійських мов з іншими сусідніми мовами, зокрема й з фіно-угорськими, а також взаємозв’язки та контакти самих балтійських мов і діалектів, час їх формування тощо. Більшість тверджень і висновків К. Бґи цього характеру залишаються чинними й сьогодні, тому в багатьох випадках докладніше обговорення просто непотрібне — охочим достатньо вивчити праці К. Бґи. Безперечно, подальший розвиток балтійської ономастики нерідко уточнював і коригував деякі висновки К. Бґи, а дещо пояснював інакше. Скажімо, латвійська мовознавиця В. Дамбе у своїй праці «Топоніми Блине як свідки минулого» довела, що в земгальській мові до XIII ст. м’які приголосні k’, g’ ще не перетворилися на африкати c, dz¹⁸⁴, а складовий n у змішаних дифтонгах зберігався¹⁸⁵. К. Бґа дотримувався думки, що земгали вимовляли замість k’, g’ звуки c, dz¹⁸⁶, а складового n уже не мали¹⁸⁷. Однак такі значні корективи висновків К. Бґи в пізнішій літературі трапляються нечасто.

Говорячи про топонімічні праці К. Бґи, мабуть, доцільно виокремити ту їх частину, у якій він розглядає балтійські топоніми за межами Литви. Ці праці в історії дослідження балтійського топонімічного субстрату у східно- та частково південнослов’янському ономастиконі становлять, без перебільшення, цілу епоху — вони не лише стимулювали подальші дослідження в цій галузі¹⁸⁸, а й значною мірою визначили способи та шляхи розв’язання проблеми етногенезу балтів.

К. Бґа констатував ¹⁸⁹ і беззаперечно довів, що далеко на схід і південний схід від сучасної Литви, на всій території нинішньої Білоруської РСР (за винятком, можливо, лише її південно-західної частини) існує значний шар балтійських топонімів, насамперед балтійських гідронімів. Спираючись на цей факт, К. Бґа дійшов висновку, що прабатьківщина балтів мала бути саме в тих місцях, де він виявив ареал субстратних балтійських топонімів. К. Бґа вважав, що подальша історія «східних» балтів пов’язана з приходом слов’ян у ці краї — це сталося близько VI ст. н. е.¹⁹⁰. Після приходу слов’ян на колишні балтійські землі балти, під тиском слов’ян, постійно відступали на захід і лише у VI—VII ст. зайняли території сучасних Литви та Латвії¹⁹¹. До того як дістатися балтійських земель, слов’яни жили на південь від балтів: «прабатьківщину слов’ян слід шукати на території нинішньої Польщі та Волині (Волынь), приблизно на тій ділянці землі, що лежить між Віслою, Карпатськими горами й Дніпром — від Києва до гирла Прип’яті»¹⁹². Отже, за К. Бґою, слов’яни прийшли на балтійські землі з півдня, з-за Прип’яті¹⁹³. Балти, відтіснені слов’янами, відступали на захід, до узбережжя Балтійського моря, де «аж до Неману ще й у VI столітті жили

¹⁸⁴ Dambe V. Blīd(i)enes vietvārdi kā pagātnes liecinieki. — In.: Rakstu krājums veltījums… Jānim Endzelīnam. Rīga, 1959, p. 433.

¹⁸⁵ Там само, с. 438—439.

¹⁸⁶ RR III 256—257; 266—267.

¹⁸⁷ Там само.

¹⁸⁸ Jų platesnę apžvalgą žr. Топоров В. Н., Трубачев О. Н. Указ. соч., с. 3 и след.

¹⁸⁹ Огляд досліджень до К. Бґи див. там само.

¹⁹⁰ RR III 551, 730.

¹⁹¹ Там само.

¹⁹² Там само, с. 730. В іншому місці К. Бґа писав, що «слов’яни не мають власних назв для річок Дніпра, Дністра, Дунаю та Карпатських гір, і цей факт свідчить, що прабатьківщина слов’ян не сягала ні Дніпра, ні Дністра, ні Дунаю, ні великих Карпатських гір» (там само, с. 716).

¹⁹³ Див. також там само, с. 744, 103.

31

наших сомів»¹⁹⁴. К. Бюга створює досить цілісну картину переселення всіх балтів до Прибалтики. За його версією, «З усіх східних східнобалтів найсхідніше жили литовці. На захід від литовців тоді жили латиші... і земгали... На захід від латишів і земгалів жили сели і курші... Коли слов’яни почали вторгатися до старої Литви, литовці були змушені відступати на захід... Литовці, під натиском слов’ян, заганяють латишів із земгалами до Вільнюського краю, звідки, можливо, близько 550–650 (700) рр. н. е. латиші-земгали вирушають на північ і за Даугаву та оселяються в землі семів..., яку згодом назвали Латгалією... З Латгалії латиська експансія прямує до Відземе... Земгали невідомим мені шляхом ще до IX століття опиняються на захід від латишів, хоча за назвою їм належало б сидіти на північ від латишів... До IX століття через витіснення литовцями курші також досягають Балтійського моря поблизу Клайпеди, Паланги й Вентспілса та з усього пізнішого Курляндського краю виганяють або асимілюють давніх місцевих жителів — сомів...»¹⁹⁵. Цю схему міграції балтів К. Бюга намагається обґрунтувати, зокрема, так званим ним «повторенням топонімів». Він, скажімо, зауважує, що жителі балтійського узбережжя (поблизу Слуоки й Риги) мали прийти з Вільнюського краю, оскільки в тих місцях є топоніми, що повторюються: лат. Speras – лит. Spėra (оз. в околицях Муснінкая¹⁹⁶), лат. Gaujinu purvs – лит. Gaujā (р. в околицях Дієвенішкеса¹⁹⁷), лат. Cena – лит. Kenà (р. в околицях Шумська¹⁹⁸), лат. Neriņš – лит. Neris (Вільнюс). На думку К. Бюги, латиські відповідники литовських топонімів були принесені з Вільнюського краю¹⁹⁹.

Назви річок Сувалкії Siesartis і Širvintà К. Бюга також вважає принесеними з Вільнюського краю, де є і Siesarties, і Širvintõs²⁰⁰.

К. Бюга писав, що «За назвами річок, які слов’яни принесли із собою з прабатьківщини в землю айстів і фінів, можна навіть простежити, з якої частини прабатьківщини прийшли слов’яни»²⁰¹. Він, наприклад, вважає, що назву річки Vilija²⁰² та назву містечка Šumskas, розташованого біля Вілії, слов’яни принесли з Волині, де Іпатіївський літопис 1232 року згадує річку Белы и і місто Шюмьскъ біля неї²⁰³. Таких, на думку К. Бюги, топонімів, принесених із-за Прип’яті, у балтійських землях нібито досить багато²⁰⁴.

Говорячи про ареал балтійських гідронімів і пов’язані з цим явищем проблеми етногенетичного характеру, слід зазначити, що пізніші дослідження цієї та інших суміжних галузей значно доповнили результати К. Бюги, а дещо й істотно скоригували.

Насамперед В. Топоров і О. Трубачов у своїй відомій праці²⁰⁵ довели, що ареал балтійських топонімів значно більший, ніж вважав К. Бюга²⁰⁶, а бал-

¹⁹⁴ Там само, с. 744.

¹⁹³ Там само, с. 737–738.

¹⁹⁶ К. Бюга, здається, не зовсім точно пише Spėra.

¹⁹⁷ Нині в Латвії відомо значно більше топонімів із компонентом gauji- — Gauja — річка тощо (див. Endzelīns J. Latvijas PSR vietvārdi. A—J. Rīga, 1956, d. 1, s. 1, p. 303–304).

¹⁹⁸ Сучасна форма Kenà, очевидно, є пізнішою за Kinė.

¹⁹⁹ RR III 608–609.

²⁰⁰ Там само, с. 513.

²⁰¹ Там само, с. 503.

²⁰² Друга назва Няріса.

²⁰³ Там само, с. 503, 741.

²⁰⁴ Там само, с. 503–507.

²⁰⁵ Топоров В. Н., Трубачев О. Н. Указ. соч.

²⁰⁶ Пор., наприклад: «На схід від Сожі навряд чи жили айсти». — RR III 550.

32

тійських топонімів є незрівнянно більше, загалом близько 700—800²⁰⁷. Щоправда, і після виходу цієї праці межі ареалу балтійських топонімів, особливо в північно-східному та східному напрямках, постійно уточнювалися — маються на увазі праці В. Топорова, В. Седова, А. Непокупного, Е. Котонової, Р. Агеєвої та інших радянських мовознавців²⁰⁸.

По-друге, В. Топоров та О. Трубачов довели, що поява слов'ян на колишніх балтських землях не спричинила масової міграції балтів на захід, як вважав К. Буга, а більшість балтів поступово асимілювали слов'яни на місці²⁰⁹.

І взагалі картина доісторії балтів та схема їхніх міграцій, уявлені К. Бугою, нині видаються надто схематичними, сказали б ми, надто суворими й точними (навіть у хронологічному сенсі, наприклад, що латгали—земгали з Віленського краю вирушили на північ близько 550—650 рр. н. е. тощо). Здається, навряд чи взагалі можна так беззастережно говорити про, скажімо, сялів, земгалів, куршів VI століття, про їхні колишні території далеко від їхніх історичних земель тощо, особливо якщо вірити К. Бугі та В. Урбутису, що навіть литовці відокремилися від латишів порівняно пізно — у VII столітті н. е.²¹⁰. Земгали, як згадувалося, до XIII ст. ще не мали у своїй мові тих фонетичних особливостей, які згодом відокремили їх від литовців і зблизили з латишами.

Здається, немає підстав цілком погоджуватися з К. Бугою і в тому, що литовці та латиші прийшли на нинішні землі порівняно пізно — у VI чи VII столітті н. е. Проти такої думки К. Буги свідчить, зокрема, і та обставина, що в Латвії, а особливо в Литві, дуже багато архаїчних гідронімів²¹¹, появу яких на цих територіях навряд чи можна пояснити лише перенесенням із колишніх земель.

Попри ці та деякі інші корективи, внесені подальшим розвитком ономастики до концепцій К. Буги, нині, підбиваючи підсумки топонімічних досліджень К. Буги, маємо констатувати, що наш великий мовознавець у багатьох питаннях має рацію й донині. Зважаючи на те, що в перші десятиліття XX ст. балтійська топоніміка робила лише перші кроки, а збирання топонімічного матеріалу також перебувало лише на початковій стадії, не можна не дивуватися результатам, досягнутим однією людиною за порівняно короткий час.

Тут ми змогли торкнутися, і то лише побіжно, того чи іншого аспекту топонімічних досліджень К. Буги. Дещо залишено осторонь, бо інтерпретація й сьогодні не цілком ясна. Таким могло б бути, наприклад, питання фіно-угорського субстрату в балтійському топоніміконі. Від розгляду інших конкретніших питань, насамперед від доповнення та виправлення етимологій окремих гідронімів, автор міг відмовитися, зокрема, і тому, що це передбачається зробити принаймні частково в іншій спеціальній праці. Досить стисло було розглянуто й етногенетичну проблематику праць К. Буги. Так

²⁰⁷ Там же, с. 236.

²⁰⁸ Тому дещо докладніше див.: Ванагас А. П. Максимальный ареал балтийской гидронимии и проблема происхождения балтов. — В кн.: Проблемы этнической истории балтов. Тезисы докладов. Рига, 1977, с. 129 и след.; Агеева Р. А. Проблемы межрегионального исследования топонимии балтийского происхождения на восточнославянской территории. — В кн.: Этнолингвистические балто-славянские контакты в настоящем и прошлом. Предварительные материалы. М., 1978, с. 66—67.

²⁰⁹ Топоров В. Н., Трубачев О. Н. Указ. соч., с. 236.

²¹⁰ RR III 103; Urbutis V. Kaip senos lietuvių ir latvių kalbos. — Kalbotyra, 1962, t. 4, p. 386.

²¹¹ Ванагас А. П. Указ. соч., с. 130—131.

2. 599

33

Доводилося діяти так переважно тому, що сама проблема, як було зазначено на початку статті, настільки широка, складна й заплутана, що більша точність і конкретніші рішення поки що часто далеко не завжди були б можливими. Та й узагалі в межах однієї статті було б просто надто важко хоча б у найзагальніших рисах спробувати підсумувати весь комплекс сучасних досліджень етногенезу балтів. Як відомо, К. Буга питання походження балтів, їхньої прабатьківщини та міграцій розглядав майже виключно з лінгвістичного погляду. Сьогодні до цієї проблематики долучилося кілька дисциплін (або їхніх груп), насамперед археологія, історія, етнографія, антропологія, тож оцінювати К. Бугу довелося б у світлі багатьох наук. Це, очевидно, предмет окремої праці. Можна лише додати, що в наш час на праці К. Буги спираються фахівці всіх галузей, які досліджують віддалене минуле балтів.

Із поданого тут, хоч і дуже стислого та фрагментарного, огляду ономастичної діяльності К. Буги видно, що цей син литовського селянина з Пажієге, який передчасно зламався під тягарем надзвичайно напруженої наукової та іншої праці й тяжких життєвих обставин, здійснив подвиг, якому й сьогодні дивуються всі, кому доводиться доторкатися до його наукової спадщини. Справді, говорячи про К. Бугу, слово «спадщина» доречніше було б уживати в лапках, бо в науковому сенсі праці К. Буги — це не факт минулого, а феномен живого наукового життя наших днів, усіма своїми галузями й корінням у нього врослий і досі стимулює його розвиток. Литовське мовознавство та дослідження минулого балтів просто неможливо уявити без К. Буги.

Вшановуючи батька литовського мовознавства, засновника литовської ономастики та її найвидатнішого представника Казимира Бугу з нагоди сторіччя від дня його народження, не слід забувати й про те, що його праці ніби заново ожили в науковому житті наших днів і змогли так органічно влитися в нього також завдяки тому, що зусиллями професора Зігмаса Зінкявічюса їх було дуже ретельно зібрано, забезпечено чудовим довідковим апаратом і видано тритомником «Вибраних творів».

А. ВАНАГАС

К. БУГА — ОСНОВОПОЛОЖНИК ЛИТОВСЬКОЇ ОНОМАСТИКИ

Резюме

Основними напрямами ономастичної діяльності К. Буги слід вважати два: збирання та дослідження литовських і загалом балтійських nomina propria.

К. Буга самостійно та за допомогою широкої громадськості зібрав картотеку nomina propria, що налічує близько 75 000 карток. Особисто К. Буга записав із живого мовлення та письмових джерел близько 35 000 топонімів, антропонімів, теонімів та інших онімів.

У науковій спадщині К. Буги можна виокремити антропоніміку, етноніміку, теоніміку й топоніміку. Чільне місце в ономастиці К. Буги належить топоніміці.

До основних результатів досліджень К. Буги в галузі литовської ономастики, які повністю зберегли своє значення й донині, насамперед можна зарахувати висококваліфікований аналіз структури

34

і походження великої кількості балтійських онімів. Не втратили свого значення й найбільш обґрунтовано доведений факт наявності широкого ареалу балтійських топонімів на схід і південний схід від сучасної Литви. Донині актуальними залишаються й спостереження К. Буги щодо проблеми етнічної диференціації балтів, які ґрунтуються головним чином на ономастичних матеріалах, а також багато іншого.

2*