Наукові записки Львівського університету бізнесу та права.
Серія економічна. Серія юридична. Випуск 41/2024
640
h p://dx.doi.o g/10.5281/zenodo.17719379
Дутка І. В.
приватний виконавець виконавчого округу м Києва,
аспірант, e-mail: [email p o ec ed]e ;
h ps://o cid.o g/0009-0004-7710-0314
ПОВНОВАЖЕННЯ СУДОВОГО ВИКОНАВЦЯ ПОЛЬЩІ ЩОДО
ВЧИНЕННЯ НЕВИКОНАВЧИХ ДІЙ
JEL Classі іca іon: К19
SECTION “LAW”: Право
Анотація. У статті здійснено комплексний аналіз інституту невиконавчих дій
судового виконавця Республіки Польща крізь призму їх нормативного закріплення,
доктринального осмислення та практичного застосування. Окреслено співвідношення
виконавчих і невиконавчих дій за критерієм застосування державного примусу, наявності
виконавчого документа, суб’єктного складу та правової мети. Констатовано, що
невиконавчі дії не ґрунтуються на виконавчому документі, ініціюються насамперед
волевиявленням заінтересованого заявника, мають допоміжний характер і не
передбачають використання заходів примусу, хоча вчиняються публічним службовцем –
судовим виконавцем. Проаналізовано класифікацію невиконавчих дій (за зв’язком із
діяльністю суду, за змістом і функціями), а також визначено їх основні різновиди:
забезпечення спадщини й опис майна, особисте вручення судових документів, розшук
актуальної адреси адресата, складання протоколу фактичного стану, офіційний нагляд за
добровільними публічними торгами, окремі дії у процедурах неплатоспроможності.
Особливу увагу приділено правовій природі p o okołu s anu ak ycznego як офіційного
документа з презумпцією достовірності, який виконує функції забезпечення та реалізації
доказів, у тому числі у цифровому середовищі (фіксація інтернет-контенту, кібербулінгу,
шахрайства, недобросовісної конкуренції). Розкрито підходи до визначення
територіальної компетенції судового виконавця, фінансування невиконавчих дій, їх
оскарження та співвідношення з виконавчими повноваженнями в справах про
банкрутство й примусовий продаж нерухомості. На підставі польського досвіду
сформульовано пропозиції для українського законодавця щодо імплементації інституту
невиконавчих дій до Закону України «Про виконавче провадження» та процесуальних
кодексів, запровадження протоколу фактичного стану (у тому числі онлайн-протоколу),
деталізації повноважень приватного виконавця у сфері фіксації юридично значущих
фактів, а також розвитку цифрових інструментів документування доказів у контексті
євроінтеграційного курсу України.
Ключові слова: виконавче провадження, виконавчі документи, виконання рішень
судів та інших юрисдикційних органів, виконуваність рішення, відповідальність,
державний / приватний виконавець, дисциплінарна відповідальність виконавця,
звернення стягнення, нагляд, оскарження діянь виконавця, процесуальний статус
виконавця, стягувач і боржник, суд, цифровізація і штучний інтелект, ухвала / рішення /
акт суду.
Anno a ion. The a icle o e s a comp ehensi e analysis o he ins i u ion o non-
en o cemen ac s o he cou en o cemen o ice (komo nik sądowy) in he Republic o Poland
h ough he p ism o hei no ma i e egula ion, doc inal elabo a ion and p ac ical applica ion.
Наукові записки Львівського університету бізнесу та права.
Серія економічна. Серія юридична. Випуск 41/2024
641
I ou lines he co ela ion be ween en o cemen and non-en o cemen ac s acco ding o he
c i e ia o he use o s a e coe cion, he exis ence o an en o cemen documen , he composi ion
o he ac o s in ol ed and he legal pu pose pu sued. I is es ablished ha non-en o cemen ac s
a e no based on an en o cemen documen , a e ini ia ed p ima ily by he exp ession o will o
an in e es ed applican , ha e an auxilia y cha ac e and do no p esuppose he use o coe ci e
measu es, al hough hey a e ca ied ou by a public o icial – he cou en o cemen o ice . The
a icle analyses he classi ica ion o non-en o cemen ac s (by hei connec ion wi h he ac i i y
o he cou s, by hei con en and unc ions) and iden i ies hei main ypes: secu ing he es a e
and d awing up an in en o y o asse s, pe sonal se ice o cou documen s, acing he
add essee’s cu en add ess, d awing up a eco d o ac ual ci cums ances (p o okół s anu
ak ycznego), o icial supe ision o olun a y public auc ions, and ce ain ac s wi hin insol ency
p oceedings. Pa icula a en ion is de o ed o he legal na u e o he p o okół s anu ak ycznego
as an o icial documen enjoying a p esump ion o au hen ici y, which pe o ms he unc ions o
secu ing and p oducing e idence, including in he digi al en i onmen ( ixa ion o online
con en , cybe bullying, aud, de ama ion, un ai compe i ion). The pape discloses app oaches
o de e mining he e i o ial ju isdic ion o he cou en o cemen o ice , he inancing o non-
en o cemen ac s, he mechanisms o challenging hem, and hei ela ionship wi h en o cemen
powe s in bank up cy p oceedings and compulso y sale o immo able p ope y. On he basis o
Polish expe ience, p oposals a e o mula ed o he Uk ainian legisla u e conce ning he
implemen a ion o he ins i u ion o non-en o cemen ac s in o he Law o Uk aine “On
En o cemen P oceedings” and he p ocedu al codes, he in oduc ion o he eco d o ac ual
ci cums ances (including an online p o ocol), he de ailing o he powe s o p i a e en o cemen
o ice s in eco ding legally ele an ac s, as well as he de elopmen o digi al ools o
documen ing e idence in he con ex o Uk aine’s Eu opean in eg a ion cou se.
Keywo ds: en o cemen p oceedings, en o cemen documen s, en o cemen o cou s and
o he ju isdic ional bodies decisions, en o ceabili y o he decision, liabili y, s a e / p i a e
en o cemen o ice , disciplina y liabili y o he en o cemen o ice , o eclosu e, supe ision,
appeal agains en o cemen o ice ’s ac ions, p ocedu al s a us o he en o cemen o ice ,
en o cemen c edi o and deb o , cou , digi aliza ion and a i icial in elligence, cou uling /
decision / ac .
Вступ
У сучасних умовах європейської інтеграції України особливої ваги набуває переосмислення
ролі виконавця. Польська модель повноважень виконавця стосовно здійснення ним невиконавчих
(неекзекуційних) дій демонструє, що поза межами власне виконавчого провадження можливе
існування цілого комплексу допоміжних, доказових та сервісних функцій, які підвищують
ефективність правосуддя, зміцнюють правову визначеність і створюють додаткові гарантії захисту
прав учасників цивільного обороту. За відсутності в українському законодавстві таких повноважень
виконавця як щодо фіксації фактичних обставин, здійснення офіційного нагляду за торгами,
спеціальних форм позасудового документування доказів тощо, вивчення польського досвіду постає
об’єктивною науково-практичною потребою.
Метою статті є з’ясувати правову природу, зміст та основні різновиди невиконавчих дій
судового виконавця Республіки Польща, окреслити їх місце в юридичному процесі, а також на цій
основі сформулювати пропозиції щодо імплементації відповідних норм у законодавство України про
виконавче провадження та процесуальні кодекси, з урахуванням потреб цифровізації та
євроінтеграційного курсу держави.
Наукові записки Львівського університету бізнесу та права.
Серія економічна. Серія юридична. Випуск 41/2024
642
Результати
Правнича доктрина Республіки Польща оперує категорією так званих невиконавчих дій
судового виконавця. Звернення до цього феномена, вочевидь, набуває актуальності в сучасних
українських реаліях, оскільки дає змогу, зокрема, орієнтуватися на позитивний досвід Польщі у сфері
правового регулювання діяльності виконавця. При цьому, що показово, у чинному законодавстві
відповідне поняття безпосередньо не дефіновано.
У наукових працях, присвячених проблематиці виконавчого провадження, неодноразово
сформульовано дефініції виконавчої дії. У загальному вигляді виконавчими діями вважають,
зокрема, такі дії органів примусового виконання, коли в межах наданої компетенції вчинюються
заходи, спрямовані на забезпечення примусового задоволення вимог стягувача [1, c. 33]. Е. Венгерек,
своєю чергою, під виконавчою дією розумів будь-яку дію органу примусового виконання, здатну
спричинити юридичні наслідки для перебігу провадження [2, c. 114]. Далі цей підхід було розвинено
А. Марціняком, який запропонував розглядати як виконавчі ті дії органів примусового виконання,
що здійснюються у межах власне виконавчого провадження та провадження щодо розподілу коштів,
яке є його наслідком, і ґрунтуються на положеннях ст. 759 ЦПК РП. Як зазначає А. Марціняк,
невиконавчі дії можна поділити на ті, що перебувають у тісному зв’язку з діяльністю органів
правосуддя (наприклад, вручення судових документів, забезпечення спадщини та опис майна – тоді
судовий виконавець діє як допоміжний орган правосуддя), а також на ті, які були передані судовому
виконавцю для виконання як публічному службовцю (наприклад, офіційний нагляд за добровільними
публічними торгами) [3, c. 31]. З огляду на це виходять, зокрема, з того, що виконавчі дії є різновидом
дій у юридичному процесі; при цьому загалом розрізняють процесуальні дії та виконавчі дії.
Процесуальні дії ініціюють процесуальні органи або учасники процесу, натомість виконавчі дії
можуть бути вчинені виключно органами примусового виконання. Зазначені дії притаманні лише
власне виконавчому провадженню та провадженню щодо розподілу коштів, а отже, виконавчі дії
можуть бути реалізовані лише у цих різновидах виконавчого провадження у широкому розумінні. До
цього переліку, цілком логічно, додають ще й провадження щодо забезпечення майбутніх вимог
стягувача. Отже, як тільки судовий виконавець діє в межах проваджень, відмінних від виконавчого,
забезпечувального чи розподільчого, виконавчих дій у строгому значенні цього терміна ним не
вчиняється [4, c. 26].
Однією з визначальних рис діяльності судового виконавця, загальновизнано, є можливість
застосування заходів примусу до сторін і учасників провадження (ст. 762, ст. 764, ст. 801¹ § 2, ст. 886,
ст. 892 § 2, ст. 902, ст. 911² § 2 у зв’язку зі ст. 886, ст. 814, ст. 765 ЦПК РП [5]). У зв’язку з цим у
доктрині, характеризуючи виконавчу дію, особливо наголошується на її формальному характері:
здійснюючи виконавчі дії, виконавець послуговується належними йому владними повноваженнями
щодо застосування примусових заходів. Такі дії, по-перше, повинні вчинятися органами примусового
виконання в рамках їх компетенції; по-друге, реалізуються вони саме через застосування примусу,
тобто всупереч волі боржників і стосовно осіб, які підлягають судовому виконанню. Звідси логічно
випливає, що головною ознакою, яка відмежовує виконавчі дії від інших форм активності судового
виконавця, визнається застосування засобів примусу до учасників виконавчого провадження [4, c.
27].
У позиції Верховного Суду виконавчу дію охарактеризовано як кожну дію органу примусового
виконання, чітко окреслену щодо форми, місця й часу її вчинення та спрямовану на досягнення
юридичного результату у виконавчому провадженні. С. Цєшляк, аналізуючи це поняття, виокремив
щонайменше дві характерні риси. По-перше, суб’єктну: виконавча дія може бути вчинена лише
конкретним органом – органом примусового виконання. По-друге, структурну: виконавча дія
становить елемент власне виконавчого провадження, забезпечувального провадження та
провадження щодо розподілу коштів і, відповідно, може здійснюватися лише у часових межах таких
проваджень [6, c. 145]. Отже, в підсумку можна констатувати, що виконавчі дії, пов’язані із
Наукові записки Львівського університету бізнесу та права.
Серія економічна. Серія юридична. Випуск 41/2024
643
застосуванням державного примусу, судовим виконавцем реалізуються виключно в зазначених видах
проваджень.
За таких вихідних умов логічно постає можливість окреслення змісту поняття невиконавчої дії
судового виконавця. Як уже наголошувалося, законодавець не формулює легального визначення дій,
які не є виконавчими. Водночас, без суттєвих сумнівів можна виходити з того, що йдеться про дію,
позбавлену атрибутів примусового виконання, адже вже сама назва інституту містить заперечення
терміна «виконання». У справах, що здійснюються судовим виконавцем і в яких йому доручено
вчинення невиконавчих дій, активність виконавця, по суті, не полягає ані у проведенні примусового
виконання, ані у застосуванні державного примусу (ст. 4, речення 3 Закону Республіки Польща «Про
судових виконавців» [7]). Саме ці ознаки вказують, що конкретну дію слід кваліфікувати як
виконавчу; за відсутності ж елементу примусу судовий виконавець, здійснюючи відповідні дії, не
виступає як орган примусового виконання і, відповідно, позбавлений можливості використання
примусових засобів. Звідси однозначно випливає, що окреслена риса є ключовою лінією
розмежування виконавчих та невиконавчих дій.
У цьому контексті, як видається, слід апелювати до положень ч. 4 ст. 3 Закону Республіки
Польща «Про судових виконавців» [7], а також до п. 3 і 4 ч. 3 ст. 3 цього акта, де прямо перелічено
дії, що не містять елементу примусового виконання. Такі дії мають, радше, допоміжний характер.
Так, розшук майна боржника у справі про банкрутство на доручення керуючого впливає на хід
провадження у справі про банкрутство; оцінювання нерухомості на доручення керівника податкового
органу пов’язується з адміністративним провадженням. Дія, яка полягає у здійсненні урядового
(офіційного) нагляду за добровільними публічними торгами шляхом затвердження найнижчої чи
найвищої пропозиції на запит організатора торгів, передбачена в п. 3 ч. 4 ст. 3 Закону Республіки
Польща «Про судових виконавців» [7] і має вочевидь добровільний, а не примусовий характер.
Ще однією істотною ознакою невиконавчих дій є відсутність у їх межах сторін виконавчого
провадження. Під час вчинення виконавчих дій завжди маємо справу зі стягувачем і боржником як
процесуальними опонентами. Натомість при реалізації невиконавчих дій судовим виконавцем
фігурує заявник (замовник) і, за потреби, інші учасники, згадані, наприклад, у ст. 638⁷ ЦПК РП. У ч.
4 ст. 3 Закону Республіки Польща «Про судових виконавців» [7] законодавець, як неважко помітити,
послуговується термінами «адресат», «заявник», «організатор торгів». У ст. 3a і 3b Закону йдеться
про суб’єкта, який доручає виконання дії, та про адресата; у ст. 4 вводиться поняття «осіб, які беруть
участь у дії». У ст. 24 Закону Республіки Польща від 22 жовтня 2018 р. «Про реєстрову заставу та
реєстр застав» оперують категоріями заставодержателя і заставодавця. У Розпорядженні Міністра
юстиції від 10 березня 2009 р. щодо проведення продажу предмета реєстрової застави на публічних
торгах згадуються покупець, учасники торгів та боржник за заставою. Очевидно, що жоден із
наведених нормативних актів не вживає термінів «сторона», «боржник» чи «стягувач». Усі ці
суб’єкти доречно кваліфікувати як заявника та учасників невиконавчих дій.
У цьому зв’язку, як видається, неминуче постає питання про підставу відповідного
провадження. На відміну від власне виконавчого та забезпечувального проваджень, у випадку
невиконавчих дій за основу не береться ані виконавчий документ, ані виконавчий титул; відправною
точкою слугує, загалом, доручення заінтересованого суб’єкта, інколи – оформлене на підставі
судового розпорядження (зокрема, коли йдеться про опис майна, охорону спадкового майна,
вручення кореспонденції, фіксацію фактичного стану шляхом складання протоколу). При цьому ні
протокол фактичного стану, ні сам факт звернення із заявою, ні здійснення нагляду за добровільною
публічною торгівлею не зумовлюють необхідності наявності будь-якої судової підстави. Якщо опис
майна відбувається без судового доручення, виходячи з приписів ст. 637¹ ЦПК РП [5], судовому
виконавцю, відповідно, також не потрібно посилатися на судовий документ. На заявникові, своєю
чергою, лежить обов’язок підтвердити наявність у нього правового інтересу щодо подання
відповідного клопотання, наприклад, продемонструвати свій статус спадкоємця або носія
вимогового права. Коли йдеться про вручення кореспонденції, передбачене ст. 3 ч. 4 п. 1 Закону
Наукові записки Львівського університету бізнесу та права.
Серія економічна. Серія юридична. Випуск 41/2024
644
Республіки Польща «Про судових виконавців» [7], доручення судовому виконавцю, як правило,
надсилається заявником на підставі відповідного судового розпорядження. Натомість продаж
предмета реєстрової застави на вимогу заставодержателя шляхом проведення публічних торгів
здійснюється без будь-якого документа судового походження; передумовою тут, серед іншого,
постає договір застави, у якому відображено спільне волевиявлення сторін на задоволення інтересів
заставодержателя поза рамками виконавчого провадження.
Зазначене, безперечно, дає підстави стверджувати, що невиконавчі дії, які доручаються
судовому виконавцю, як загальне правило, не спираються на судове рішення, а ініціюються саме
волевиявленням заявника і нерідко обумовлюються бажанням уникнути судового провадження або,
принаймні, прискорити його перебіг. Саме в такому ракурсі виявляється одна з фундаментальних
ознак невиконавчих дій: у процесі їх здійснення судовим виконавцем публічна влада, по суті, не
реалізується. У зазначених ситуаціях здійснюються дії, яким притаманний змішаний, фактично-
процесуальний характер [4, c. 30]. Відповідно, коло таких дій не охоплює реалізації судовим
виконавцем владних повноважень; хоча виконавець формально і не виступає в цей момент як орган
примусового виконання, однак його статус публічного службовця, безумовно, зберігається.
Обґрунтовується це тим, що дії, які не мають виконавчого характеру, не пов’язані зі здійсненням
державної влади, а отже, не передбачають використання засобів примусу.
Підтвердженням наведеного слугують, зокрема, типові ситуації, що супроводжують виконання
окремих невиконавчих дій. Якщо учасником дії не допускається судовий виконавець до приміщення
для складання протоколу фактичного стану, в протоколі лише фіксується факт відмови, після чого
відповідну дію припинено. Якщо адресат процесуального документа відмовляється прийняти
поштове відправлення, у протоколі зазначається факт відмови, і виконавець самостійно констатує
вручення, указуючи, що кореспонденцію не прийнято з волі адресата, що, у свою чергу, тягне
визначені законом правові наслідки. Коли ж заставодавцем не видається предмет застави,
призначений для продажу на публічному аукціоні, дію припинено, про що інформується заявник;
останній повинен звернутися до суду з позовом про витребування рухомого майна і, вже після
отримання виконавчого документа, має можливість подати судовому виконавцеві заяву про видачу
рухомого майна відповідно до ст. 104¹ ЦПК РП (виконання обов’язку немайнового характеру) [4, c.
31].
Як обґрунтовано зазначається в доктрині, обсяг дій судового виконавця, які не належать до
примусових (виконавчих), а також термінологічне позначення цих дій упродовж тривалого часу
зазнавали, подекуди доволі суттєвої, трансформації. Така еволюція, зрозуміло, обумовлювалася
передусім інституційними змінами у статусі судового виконавця. Особливо відчутні корективи було
внесено у сферу дій, пов’язаних зі складанням протоколу фактичного стану та врученням судової
кореспонденції, що надходить до виконавця від суду; зазначені зміни були, серед іншого, реакцією
на численні сумніви щодо правомірності таких дій судових виконавців і відмінності у тлумаченні
відповідних приписів [4, c. 32].
З огляду на викладене, доцільно навести орієнтовний перелік невиконавчих (неекзекуційних)
дій. Виходячи зі ст. 3 Закону Республіки Польща «Про судових виконавців» [7] і пов’язаних з нею
норм, до кола невиконавчих дій, що доручаються судовим виконавцям, передусім віднесено:
– реалізацію ухвал про забезпечення спадкового майна та складання опису майна
(інвентаризації) (ст. 3 ч. 3 п. 3 Закону Республіки Польща «Про судових виконавців»), які, у свою
чергу, ґрунтуються на приписах ЦПК РП (ст. 633–639 ЦПК РП [5]);
– виконання завдань, передбачених іншими законами, серед яких: продаж предмета реєстрової
застави шляхом публічних торгів; здійснення оцінки нерухомості на підставі доручення податкового
органу; розшук майна боржника, визнаного банкрутом, на доручення керуючого (синдика);
– на доручення суду або на підставі заяви позивача, зобов’язаного судом відповідно до ст. 139¹
§ 1 ЦПК РП, – особисте вручення безпосередньо адресатові судових повідомлень, процесуальних
документів та інших судових письмових актів із фіксацією дати і підтвердженням отримання або із
Наукові записки Львівського університету бізнесу та права.
Серія економічна. Серія юридична. Випуск 41/2024
645
зазначенням факту, що адресат за вказаною адресою не проживає (ст. 3 ч. 4 п. 1 Закону Республіки
Польща «Про судових виконавців»);
– на доручення суду або на підставі заяви позивача – здійснення дій, спрямованих на
встановлення актуальної адреси проживання адресата після попереднього з’ясування, що особа не
проживає за раніше зазначеною адресою (ст. 3 ч. 4 п. 1a Закону Республіки Польща «Про судових
виконавців»);
– складання протоколу фактичного стану (ст. 3 ч. 4 п. 2 Закону Республіки Польща «Про
судових виконавців»);
за клопотанням організатора торгів – здійснення офіційного (урядового) нагляду за
добровільними публічними торгами з видачею підтвердження щодо прийняття найнижчої або
найвищої пропозиції (ст. 3 ч. 4 п. 3 Закону Республіки Польща «Про судових виконавців»).
У правничій літературі, як правило, простежується поділ невиконавчих (неекзекуційних) дій на
дві окремі групи. До першої групи відносять дії, що перебувають у тісному, функціонально
обумовленому зв’язку з діяльністю органів правосуддя, зокрема, вручення судових документів,
вчинення дій із забезпечення спадщини та складання опису (інвентаризації) майна. Друга група
охоплює дії, покладені на судового виконавця саме як на посадову особу публічної влади; до цього
кола зазвичай зараховують складання протоколів фактичного стану, реалізацію предмета реєстрової
застави на публічних торгах, а також здійснення офіційного нагляду за добровільними публічними
торгами [4, c. 34].
Одночасно в польській правничій доктрині було сформульовано й інший підхід до класифікації
невиконавчих дій, який ґрунтується на критерію компетенції суду щодо їх доручення. У першій
підгрупі опиняються дії, які, за певних умов, можуть бути доручені судовому виконавцеві судом:
ідеться, зокрема, про складання протоколу фактичного стану, вручення судових документів, опис
майна та забезпечення спадщини. У другу підгрупу зараховано дії, доручення яких судом не
передбачено в межах його компетенції, а саме: продаж предмета реєстрової застави шляхом
публічних торгів, здійснення офіційного нагляду за добровільними публічними торгами, а також
розшук майна боржника-банкрута [4, c. 35].
Судовий виконавець діє на території свого округу ( ewi ), тобто в межах юрисдикції районного
суду. Територіально компетентним для здійснення вручення за дорученням суду або на підставі заяви
позивача, зобов’язаного судом, є той судовий виконавець, у окрузі якого знаходиться адреса, за якою
має бути здійснене вручення.
Законодавець Польщі також визначив, що до розшуку актуальної адреси проживання адресата
уповноважений виключно той судовий виконавець, який раніше виконував заяву про здійснення
вручення. Це означає, що в цьому випадку компетентним є судовий виконавець за первісною адресою
вручення. Водночас, якщо судовий виконавець встановить актуальну адресу проживання адресата,
він не здійснює вручення за новою встановленою адресою. При цьому не має значення, чи
знаходиться ця адреса в його окрузі, чи навіть поза межами його апеляційного округу. У такій
ситуації судовий виконавець повертає кореспонденцію заявникові разом з інформацією про
проведені перевірки. Заявник має знову доручити судовому виконавцю здійснення нового вручення
за новою встановленою адресою. Адже жодна норма не зобов’язує судового виконавця вчиняти дії з
вручення після проведення дій щодо розшуку адреси місця проживання. Це самостійні, відокремлені
дії.
Ухвалу про забезпечення спадщини виконує судовий виконавець, в окрузі якого розташовані
складові спадкового майна, що підлягають забезпеченню. Компетентним для складання опису
спадкового майна (спису інвентаря) є судовий виконавець, який діє при суді у справах спадкування.
Щодо дій у спадковому провадженні, які належать до компетенції судів, виключно компетентним є
суд останнього місця звичайного перебування спадкодавця, а якщо його місця звичайного
перебування в Польщі неможливо встановити – суд місця, де знаходиться спадкове майно або його
частина (суд у справах спадкування – sąd spadku). За відсутності вказаних підстав судом у справах
Наукові записки Львівського університету бізнесу та права.
Серія економічна. Серія юридична. Випуск 41/2024
646
спадкування є районний суд для міста-столиці Варшави. У ст. 627 ЦПК РП, яка регулює інститут
опису майна (спису інвентаря), законодавець називає суд у справах спадкування судом,
уповноваженим постановити ухвалу про складання опису майна. Норми ЦПК РП не визначають
компетенцію судового виконавця при складанні опису майна. Безперечно, компетентним буде
судовий виконавець, який діє при суді у справах спадкування.
Положення закону не визначають компетенцію судового виконавця щодо складання протоколу
фактичного стану. У доктрині зазначається, що компетентним для його складання є той судовий
виконавець, у окрузі ( ewi ) якого знаходиться об’єкт, що підлягає огляду. Судовий виконавець не
може скласти протокол фактичного стану, здійснити вручення, провести торги предмета реєстрової
застави або вчиняти інші невиконавчі дії, якщо місце чи річ знаходяться поза межами його округу.
Судовий виконавець, як правило, здійснює всі надані йому повноваження особисто. В окремих
виняткових випадках він має можливість передати виконання певних завдань іншим працівникам
своєї канцелярії. Такі доручені дії мають бути прямо передбачені законом і підтверджені відповідним
уповноваженням. Виконання окремих невиконавчих дій судовий виконавець може доручити
асесорам судового виконавця. Вони, однак, не можуть стосуватися оцінки нерухомості чи продажу
предмета реєстрової застави. Повноваження стажиста судового виконавця обмежуються діями,
пов’язаними з врученням кореспонденції та здійсненням пов’язаних із цим перевірок. До завдань у
цій сфері судовий виконавець може уповноважити працівника своєї канцелярії, прийнятого на роботу
на підставі трудового договору. Дії, що вчиняються працівниками його канцелярії, підлягають
контролю з боку судового виконавця.
Здійснюючи невиконавчі дії, ні судовий виконавець, ні уповноважені ним особи не можуть
застосовувати заходи примусу, оскільки під час цих дій вони не здійснюють примусового виконання.
Лише провадження виконавчих дій дає судовому виконавцеві можливість застосовувати такі заходи.
За виконання дій, які не є виконавчими, судовий виконавець стягує витрати судового виконавця
(kosz y komo nicze), що складаються з оплат та готівкових витрат. Перші мають характер попередньої
плати за ініціювання дій, і їх несплата або сплата у зменшеному розмірі заявником є підставою для
повернення заяви або доручення. Вони також не становлять бюджетного надходження, з якого
судовий виконавець отримує винагороду у формі провізії, а повністю є його доходом. Подання заяви
є підставою для вимоги судовим виконавцем від заявника авансу на покриття готівкових витрат.
Останні, за винятком обмеженого переліку, не відрізняються від тих, що виникають у ході
виконавчого провадження. Завершуючи невиконавчі дії, судовий виконавець лише визначає розмір
витрат судового виконавця та констатує, хто їх сплатив, не покладаючи їх на будь-якого учасника
дій.
Слід окремо наголосити, що на судового виконавця покладено низку дій і в межах проваджень
у справах про неплатоспроможність (банкрутство). Йдеться, серед іншого, про введення синдика чи
керуючого у володіння майном банкрута, примусове відкриття зачинених приміщень і сховищ,
проведення обшуку речей, житла, сховищ і одягу боржника, організацію прилюдних торгів згідно з
приписами ЦПК РП [5] щодо продажу нерухомості та суден, внесених до реєстру (за відсутності
дозволу ради кредиторів на продаж з вільної руки), а також про відібрання в синдика майна банкрута,
книг, кореспонденції й іншої документації та передання їх боржникові в разі, коли синдик
добровільно не виконує цього обов’язку після припинення, завершення або скасування провадження
у справі про банкрутство. Такі дії, з огляду на пряму відсилку Закону про неплатоспроможність до
положень ЦПК РП [5] про примусове виконання та з урахуванням їх правової природи, слушно
визнаються такими, що мають виконавчий (екзекуційний) характер. Відповідно, до невиконавчих дій
вони бути зараховані не можуть, оскільки в ході їх здійснення судовим виконавцем реалізовано
функцію органу примусового виконання із застосуванням засобів примусу щодо зобов’язаних осіб.
Натомість інші дії, до яких судового виконавця уповноважено в межах того самого
провадження, – опечатування майна банкрута, складання інвентаризаційного опису майна боржника
– за своєю сутністю не набувають характеру виконавчих дій. У цьому сенсі вони демонструють, що
Наукові записки Львівського університету бізнесу та права.
Серія економічна. Серія юридична. Випуск 41/2024
647
в межах одного провадження частину активності виконавця віднесено до сфери екзекуції, а іншу
частину – до допоміжних, невиконавчих функцій.
Особливого аналізу потребує, як видається, питання примусового виконання, спрямованого на
припинення спільної власності на нерухомість шляхом її реалізації на публічних торгах. Приписи ст.
1066 і наступних ЦПК РП [5], що становлять нормативну основу такого виконання, врегульовують
механізм цивільного поділу майна через продаж об’єкта спільної власності. Відсилання до положень
про примусове виконання щодо нерухомості охоплює, крім іншого, норми, які визначають порядок
розподілу суми, одержаної від продажу, між співвласниками. Законодавцем відповідні дії судового
виконавця, як прямо зазначено, кваліфіковано як примусове виконання, що ipso iu e виводить їх за
межі невиконавчих дій.
Водночас у такому провадженні бере участь заявник і щонайменше один учасник, тобто
відсутні класичні сторони у процесуальному сенсі – на противагу провадженням з виконання
грошових та негрошових зобов’язань. Більше того, співвласники нерухомості виступають саме як
учасники провадження і наділені тотожним обсягом прав із тим співвласником, який ініціював
відкриття виконавчого провадження. У доктрині, з огляду на наведені особливості, обґрунтовано
зроблено висновок, що таким чином маємо справу з третім різновидом примусового виконання –
поряд із виконанням грошових та негрошових зобов’язань.
Попри те, що в зазначеній конфігурації судовим виконавцем фактично не застосовуються
класичні засоби примусу, ціль такого виконання полягає у примусовій реалізації судового рішення
(виконавчого титулу), яким передбачено продаж нерухомості для припинення спільної власності на
неї та подальшого розподілу вирученої суми між співвласниками. Отже, вказані дії, незалежно від
певної специфіки суб’єктного складу, не можуть бути зараховані до невиконавчих.
Аналогічно й щодо примусового продажу приміщення, що здійснюється на підставі ст. 16
Закону від 24 червня 1994 р. «Про власність приміщень». Дії судового виконавця, вчинювані в цьому
випадку, носять очевидно примусовий характер. Власник квартири не впливає на сам факт продажу
на прилюдних торгах, не ухвалює рішення щодо нього і не може ефективно йому заперечити. На
підставі згаданої норми житлова спільнота (wspólno a mieszkaniowa) уповноважена клопотати про
надання дозволу на продаж приміщення, що належить власникові, який тривалий час має
заборгованість зі сплати обов’язкових платежів, грубо чи систематично порушує встановлений
порядок проживання або такою поведінкою, що не відповідає належним стандартам, ускладнює
користування іншими приміщеннями чи спільною нерухомістю.
У такій конструкції виконавче провадження дає змогу суду, за заявою житлової спільноти,
позбавити власника приміщення його права власності (а відтак – і виселити його), одночасно
забезпечуючи передання цьому власникові грошового еквівалента вартості приміщення [4, c. 37]. У
цьому контексті дії судового виконавця, які ґрунтуються на ст. 16 Закону «Про власність приміщень»,
справедливо кваліфіковано як інший різновид примусового виконання. По суті, такі дії є тотожними
за механізмом діям у процедурі продажу нерухомості з метою припинення спільної власності, за
винятком того, що в останньому випадку учасниками провадження визнаються співвласники
нерухомості, тоді як у процедурі примусового продажу приміщення учасниками виступають житлова
спільнота як заявник та власник приміщення, а підставою для дій судового виконавця є відповідний
виконавчий титул.
Як випливає з наведеного, кожен продаж рухомого чи нерухомого майна, який відбувається за
розпорядженням суду або прокуратури поза межами виконавчого провадження у вузькому розумінні
(sensu s ic o), не підлягає віднесенню до невиконавчих дій. Такі форми примусового виконання слід
розглядати як третій тип екзекуції – поруч із виконанням грошових і негрошових зобов’язань.
Продаж у зазначених випадках має примусовий характер і не залежить від волевиявлення власника
майна. Натомість продаж предмета реєстрової застави здійснюється саме на підставі узгодженого
волевиявлення сторін, сформульованого в договорі застави.
Наукові записки Львівського університету бізнесу та права.
Серія економічна. Серія юридична. Випуск 41/2024
648
Справи, пов’язані з продажем на прилюдних торгах за розпорядженням суду чи прокурора, у
практиці реєструються в реперторії Km, а розмір оплати, належної судовому виконавцеві, поставлено
у пряму залежність від результативності проведених ним публічних торгів.
У науковій літературі, як уже неодноразово підкреслювалося, протокол фактичного стану
(p o okół s anu ak ycznego), який оформлюється судовим виконавцем, розглянуто як вагомий елемент
сучасних європейських моделей доказування. Цим інститутом, по суті, поєднано функції
забезпечення доказів і, разом з тим, утвердження правової визначеності в цивільному процесі. Для
правопорядку України, де триває модернізація виконавчого провадження та здійснюється курс на
гармонізацію із європейськими стандартами, правове регулювання зазначеного інституту в
Республіці Польща, безперечно, набуває особливої прикладної ваги. Водночас підлягає констатації,
що чинна українська правова система не оперує аналогічною конструкцією документування
фактичних обставин через діяльність виконавця, чим, фактично, істотно звужено інструментарій
процесуального доказування. При цьому розширення кола повноважень приватних виконавців у
державах Європи вже стало загальною тенденцією розвитку галузі.
З огляду на приписи ЦПК РП перелік засобів доказування законодавцем сформульовано як
відкритий, що, своєю чергою, дало змогу рецепіювати відповідні рішення з французького
правопорядку й адаптувати їх до польської системи. Водночас з’ясовано, що на практиці протокол
фактичного стану, який складається судовим виконавцем, застосовано доволі рідко. Відповідно до
чинних норм польського законодавства, протокол фактичного стану становить фіксацію
безпосередніх спостережень, зроблених судовим виконавцем під час особистого огляду. До його
змісту, як прямо наголошено, не допускається включення констатацій, які ґрунтуються на відомостях
з реєстрів чи інших публічних джерел, доступних виконавцю, а так само гіпотетичних суджень щодо
певних фактів, правовідносин або причинно-наслідкових зв’язків. Під час проведення такого огляду,
що є умовою складання протоколу, судовому виконавцю заборонено вдаватися до примусових
заходів чи долати опір осіб, які беруть участь у відповідних діях.
Підсумовуючи викладене, можна вказати, що протокол фактичного стану, який складено
судовим виконавцем, надається можливим використовувати як допоміжний інструмент у процедурі
забезпечення доказів (ст. 310 ЦПК РП), але також і як самостійний доказовий засіб у судовому
процесі. Юридична сила такого протоколу, за своїм статусом, уподібнюється до офіційного
документа, на користь якого діє презумпція достовірності; завдяки цьому досягається процесуальна
економія та посилюються гарантії справедливого судового розгляду.
Сфера практичного застосування p o okołu s anu ak ycznego в польській юрисдикції, загалом,
окреслена досить широко: його використовувано у цивільних і господарських спорах, а також у
справах, пов’язаних з деліктами в цифровому середовищі. Особливої значущості набуває фіксація
інтернет-контенту (онлайн-протокол) у контексті доказування фактів кібербулінгу, шахрайських дій,
поширення наклепницької інформації чи проявів недобросовісної конкуренції.
Оскарження дій судового виконавця, які не є виконавчими, можливе у двох формах. Якщо
норма прямо не передбачає допустимості подання скарги на дії судового виконавця, наприклад, на
вручення або складання протоколу фактичного стану, чи скарги на винесену ухвалу, якою
завершується провадження, або ухвалу про накладення штрафу, допускається застосування засобу,
передбаченого в § 2 ст. 759 ЦПК РП, з метою видання з ініціативи суду відповідних розпоряджень
або усунення виявлених порушень.
У цьому ракурсі запровадження подібного інституту в українській правовій системі доцільно
розглядати як крок, що сприятиме подальшій гармонізації національного виконавчого й
процесуального законодавства з європейськими стандартами. Пропонуємо, отже, імплементувати
відповідний механізм у правопорядок України шляхом внесення змін до Закону України «Про
виконавче провадження» та процесуальних кодексів, де було б доцільно конкретизувати
повноваження приватного виконавця щодо фіксації юридично значущих фактів поза межами
