Lietuvių kalba ir visuomenė: bendrasis ir terminologinis aspektai

Литовська мова і суспільство: загальний і термінологічний аспекти JONAS KLIMAVIČIUS Інститут литовської мови Straipsnio tema skaičiusiam Simo Karaliūno monografiją Kalba ir visuomenė (1997) gal pasirodytų reikalaujanti tik paprastos dedukcijos. Tačiau literatūros šia tema nepaprastai gausu, daug naujos (apie globalizaciją iki 1997 m. Lietuvoje dar mažai rašyta). Straipsnio autorius taip pat nestokoja minčių, ką ir kaip l i e t u v i š k o j e šios temos problematikoje reikėtų aktualizuoti ir kokius konkrečios situacijos akcentus dėlioti. Vis dėlto beveik viskas straipsnyje, nors siekiama aktualumo, dėstoma daugiausia konceptualumo lygmeniu, be jokios gausios empir ikos ir konkretikos – tai irgi svarbu, reikšminga, tvarkytina, bet tai jau kito lygmens dalykas. Šiuo atžvilgiu straipsnis labai skiriasi ir nuo Ritos Miliūnaitės knygos Apie kalbą ir mus (2006), nors jos tema ir panaši: „Visuomenės gyvenimo pokyčiai, pirmiausia – išorinis ir vidinis laisvėjimas, atsivėrimas pasauliui, nepalieka nuošaly ir kalbos. Kad geriau suvoktume, kas darosi kalboje, kaip mes ją veikiame ir kaip ji veikia mus, atrodo pravartu žvilgterti, kaip sugyvenome su savo kalba pastaruosius penkiolika metų“ (Miliūnaitė 2006: 6). I 1. Глобалізації загрозливі й мобілізаційні дзвони лунають уже близько 20 років і в Литві. Різноманітні питання використання мов, їхніх змін, майбутнього і навіть долі дуже прямолінійно пов’язують із глобалізацією, щоразу розмахуючи іншим, почастішалим словом (Арнольда Тойнбі) — в и к л и к и. Звісно, можна і треба, дещо виходить, хоча в і д п о в і д і не такі гучні, до того ж доволі неконкретні. Прямолінійність ця така, що нерідко навіть не дбають зрозуміти, що ж таке глобалізація. У литовському мовознавстві відлуння глобалізації доходить із запізненням, у вигляді фрагментарних зауважень. Дещо ширше, хоч і досить стисло, але цілком точно й зрозуміло про неї пише Алдонас Пупкіс у підрозділі 6.1 «Міжнародний контекст функціонування литовської мови» розділу 6 «Литовська мова в сучасному суспільстві» своєї книги «Студії культури мови 6» 56 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:… у розділі «Контекст функціонування литовської мови», підрозділі 6.1.1 «Глобалізація» (Pupkis 2005: 206–209). Насамперед зазначається, що це «явище світової економіки», але воно «суттєво змінює соціальні відносини між людьми» (Pupkis 2005: 206, 207), а далі автор переходить до мови: «У суспільстві споживання мова набуває нової — с п о ж и в ч о ї ф у н к ц і ї. Ця функція чітко спрямовує мовленнєвий акт на покупця — <...>. У певних випадках мова стає подібною до упаковки — <...>. Споживча функція яскраво виявляється в рекламі» (Pupkis 2005: 207). «У суспільстві споживання мова сама стає товаром, <...> (Pupkis 2005: 208). Думка, що «глобалізація спричиняє локальну реакцію і посилює локальну ідентичність» (Pupkis 2005: 208), належить лише до царини непростих можливостей, а по суті є лише антиглобалістським рухом. Оцінивши глобалізацію як один із аспектів міжнародного контексту функціонування литовської мови (тобто не як безпосередній чинник), далі, у підрозділі 6.1.2 «Литовська мова в Європейському Союзі», Пупкіс стверджує: «Отже, всі причини загроз для литовської мови є внутрішніми, вони криються в умовах нашого власного життя та наших настановах. <...>. <...>. Уся політика інституцій Європейського Союзу є сприятливою для литовської мови. Немає жодного правового акта Європейського Союзу, який бодай трохи обмежував би використання литовської мови в Литві. <....>. <...> Офіційними мовами Європейського Союзу проголошено (державні) мови всіх країн. На офіційних заходах Європейського Союзу використовують литовську мову, нею перекладають правові акти та інші документи. Завдяки цьому ззовні підвищується авторитет нашої мови, прискорюється її розвиток» (Pupkis 2005: 210). Однак у цих інституціях «неофіційно спілкуються переважно англійською мовою», «у багатьох галузях науки нею спілкуються не лише приватно, а й офіційно» (Pupkis 2005: 211). У самій Литві «англомовна наукова продукція отримувала фінансову підтримку, а литовські наукові тексти — ні» (Pupkis 2005: 211). Тому «треба активно долучатися до міжнародних ініціатив із утвердження рівності мов» (Pupkis 2005: 211). Відлуння глобалізації дійшло до литовської термінології через доповіді іноземних термінологів на конференціях, які ми організовуємо, та їхні статті в журналі «Термінологія». Стверджується, що поряд із глобалістським та антиглобалістським поглядами вже виникає і третій: «природного розвитку глобалізації та спільної міжнародної матеріальної і духовної культури можна досягти, плекати культуру на національному чи принаймні регіональному рівні: <...>» (Leitchik 2006: 34), хоча не забувають і про глобальні виміри — «створення спільної світової мови» та «міжнародної наукової, технічної, економічної термінології» (Leitchik 2006: 34, 34–35). Це дуже абстрактні оцінки. Значно конкретніші твердження щодо мовної політики — «створення оптимальної штучної міжнародної мови Terminologija | 2008 | 15 5 7 міжнародний машинний переклад і вибір однієї з найуживаніших мов», а також «можливості політики координації конвергентного розвитку термінології споріднених мов» (Griniewicz 2006: 16). Невідомо чому пропонують проблематичний машинний переклад, забуваючи про звичайний переклад, відомий європейській культурі вже понад 2000 років. Говорити про прямий вплив соціально-економічної глобалізації на термінологію (Fóris 2006: 21) — досить прямолінійно, а те, що мови малих народів можуть використовувати лише частину світової термінології» (Fóris 2007: 53), навряд чи безпосередньо залежить від глобалізації. Правильні думки: «Лише мови, що мають державний статус, можуть використовуватися всебічно» і «Термінологія — запорука збереження мови», але загрози — «посилення глобалізації» та «практичне витіснення національних мов» (Пустай 2006: 41) — і далі залишаються грізними й постійними. Отже, говорячи про вплив такого грізного планетарного явища на мову (і культуру загалом), не можна й далі обмежуватися лише загальними міркуваннями — треба докладніше вивчити його, його генезу, історію та прогноз. Спершу погляньмо на енциклопедичне тлумачення: глобалізація — «інтенсифікація руху товарів, капіталу, людей, інформації та технологій між державами світу, що впливає на різні сфери життя. – – – <...> через нерівномірність впливу Δ збільшилися відмінності в економічному розвитку світу. – – – – На думку критиків Δ, посилення зв’язків між країнами світу негативно впливає на культуру кожної країни, сприяє зникненню традиційних відмінностей, зближенню, стандартизації або утвердженню в інших країнах популярної культури панівної світової держави — США. На противагу твердженням антиглобалістів, ЄС — <...> приклад свідчить, що після усунення перешкод для руху товарів, послуг, людей і капіталу культурні відмінності між державами-членами не лише не зменшилися, а й виявилися тенденції успішного розвитку національних культур (на початку 21 ст. виявилася популярність ірландської мови, – – – роль Шотландії в політиці ЄС) (VLE VI 2004, Ramūnas Vilpišauskas). Дуже доброзичливе й досить оптимістичне визначення, але й неповне. По-перше, зміст поняття розкрито дещо схематично, а оцінку причин і наслідків явища частково поліпшують бажані сподівання та орієнтири, яких прагнуть досягти; критику приписано лише антиглобалістам. По-друге, генезу та історію явища висвітлено з певними прогалинами, а прогнозу немає зовсім. Інше енциклопедичне визначення розставляє зовсім інші акценти: глобалізація — «інтенсифікація та розширення людських і суспільних зв’язків, передусім економічних, унаслідок яких швидко зростає взаємозалежність, значення держав і їхніх кордонів зменшується, а світ стає ціліснішим» (PolEncŽ 2007). 58 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... Глобалізацію здійснюють і розвивають міжнародні корпорації, інтернет, військові сили, здатні «виявляти й знищувати ворогів за тисячі кілометрів», і невиразне «і т. д.» (PolEncŽ 2007). Позитивна риса глобалізації полягає в тому, що «„зменшення“ світу посилює взаємозалежність держав і формує нову світову спільноту, що має багато спільних інтересів», однак негативним є те, що «через уніфікацію світу втрачаються різноманітність і життєздатність» (PolEncŽ 2007). Обґрунтовано виокремлюють глобалізм — «теорію міжнародної політики, згідно з якою міжнародна політика є цілісним процесом, що відбувається в масштабах усієї планети, а головну й визначальну роль у ньому відіграє панівна світова економічна система — капіталізм», за якої одні держави домінують, а інші є залежними (PolEncŽ 2007). Частково вже функціонує і глобальне врядування — «система ухвалення та реалізації загальних рішень і безперервний процес» — розв’язання в масштабах людства проблем війни й миру, охорони довкілля, сполучення та подібних питань (PolEncŽ 2007). Говорячи про ґенезу поняття глобалізації, не можу не згадати метафору «глобальне село» (global village), запропоновану ще 1964 року канадським соціологом, літературознавцем і філософом Гербертом Маршаллом Маклюеном (1911–1980): «Наша спеціалізована й фрагментарна цивілізація зі структурою центру та периферії раптово переживає миттєве з’єднання всіх її механізованих частин в органічне ціле. Це — новий світ глобального села» (McLuhan 2003: 103). «Радіо <...> і далі веде нас у зворотному напрямку імплозії, або реінтеграції, <...>. Крайня форма цієї імплозії, або стиснення, — образ космонавта, замкненого в крихітному просторі, що оточує його з усіх боків. Він аж ніяк не розширює наш світ, а сповіщає про його стискання до розміру села» (McLuhan 2003: 284). Цей образ М. Маклюен розвинув 1968 року в книжці War and Peace in the Global Village (Війна і мир у глобальному селі): «Автор ще в часи, коли не було ні масової комп’ютеризації, ні інтернету, зрозумів, що новітні засоби зв’язку змінюють дотеперішнє уявлення про час і простір» (Kopaliński 2001). У литовському дискурсі «глобальне село» трапляється досить рідко й звучить якось незвично — то так зване, то міфічне, наприклад: Заслуговує на згадку ще одна модель, <...>: Європа — не держава, бо державні інституції поступово відмирають, порядок системи діє сам собою, а найважливіші завдання повсякденного життя люди розв’язують у своїх малих місцевих громадах. Така Європа може постати, якщо світ справді розвиватиметься в напрямку так званого глобального села, а це цілком імовірно NŽA 2008 6 286 (це той самий перекладач книжки М. Б. Стегера Globalizacija — Е. Варейкіс). <...> світ і справді дедалі більше почне нагадувати міфічне глобальне Terminologija | 2008 | 15 59 село з його місцевими громадами NŽA 2008 3 139 (Е. Варейкіс). Первісний зміст глобалізації був аж ніяк не райдужним: «Та глобалізація змінює світ: мафія набуває більшої влади; поширюється контрабанда наркотиків; модернізація виробництва скорочує кількість робочих місць; технічна революція шкодить демократії, бо з’являються мільйони асоціальних людей; люди переходять зі сфери виробництва до сфери послуг; профспілки занепадають; господарство дедалі більше приватизується; зростають витрати на дослідження й розробки, а також на інформаційні технології; бюджетна, грошова та фіскальна політика дедалі більше стає міжнародною і глобальною» (Kopaliński 2001). Тоді особливо вирізнялася одна галузь, позначена схожим, але окремим терміном глобалізм, — «фаза холодної війни, що охоплює період 1958–1990 років, коли обидві наддержави, США і СРСР, змагалися за лідерство у світовій політиці <...>» (Kopaliński 2001). Загалом же глобалізм нині означає «ідеологію і пропаганду глобалізації». Можна ще згадати одне з перших понять у цій галузі — глобальну бомбу М. Хрущова. 1971 року, коли Курт Вальдгайм, майбутній Генеральний секретар ООН (1972–1981), писав свою книжку Der Österreichische Weg, він ще не згадував поняття глобалізації, а лише феноменальні темпи науково-технічного прогресу та світове поширення промислової революції (Вальдхайм 1976: 216), а також подолання ізоляції: «Сьогодні світ пронизують потоки інформації у вигляді образів, звуків, широких міграцій товарів, людей, стилів, ідей, винаходів і — останнім часом — громадської думки» (Вальдхайм 1976: 217). На честь Курта Вальдгайма слід сказати, що він добре бачив і інший бік явища: «Тенденція до більшої єдності на нашій планеті супроводжується глибокою зацікавленістю у збереженні самобутності народів, культур і націй. <...>, іншою рисою є прагнення груп, культур, націй і мов протистояти нівелювальній тенденції, <...>. Таким чином вимальовуються обриси світу, у якому буде і більше єдності, і більше різноманіття, більше уваги до майбутнього й минулого, більше багатства і більше турботи про збереження природи, культури та мистецтв» (Вальдхайм 1976: 220). «Мир, справедливість і прогрес на нашій планеті не вимагають одноманітності й нищення цінностей, успадкованих від минулого» (Вальдхайм 1976: 221). Література про глобалізацію величезна. Почати слід із книжки, написаної 2003 року професором Університету штату Іллінойс у США Манфредом Б. Стегером, — 60 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... Globalization: A Very Short Introduction, Oxford University Press (Глобалізація. Дуже короткий вступ, 2008, 208 с.). Дуже стислий вступ нелегко ще більше скоротити, але іншого виходу, крім як наважитися це зробити, немає. Перший крок — базовий понятійний апарат цієї теми: г л о б а л ь н и й: глобальний ринок 61, 75, 84, 103 (і інтегрувати ринок 89), глобальні ринки 102 (і міжнародні ринки 102), глобальні фінансові ринки 9, глобальні валютні ринки 80, глобальні ринки капіталу 102; глобальні обміни 144, глобальні фінансові обміни 80; глобальні інвестори 172; глобальна економіка 89, 102, глобальний економічний порядок 69, глобальний економічний розвиток 102, глобальний порядок 149; глобальні потоки товарів 66, глобальні потоки товарів та ідей 12; гігантські фірми та їхні глобальні стратегії 86; глобальні зв’язки 43, глобальна взаємозалежність 24, 67; залежність між глобальним і локальним 27; глобальні мережі 40, 101, глобальна мережа політичної взаємозалежності 99; глобальна інфраструктура 63, глобальний інтернет 164; глобальний учасник медіа [Al Jazeera] 23; глобальний капіталізм 85, 101, глобальний споживацький капіталізм 120; глобальна експансія комерційних продуктів 58; глобальні соціальні структури 101, глобальні соціальні взаємодії 42, глобальна співпраця 195, глобальні сили 173, глобальні проблеми 113, глобальні тези 148, глобальні явища 21; глобальні процеси 25, глобальний економічний процес 184, глобальні дії 36, глобальне середовище 12, 142, глобальний рівень 85, глобальний масштаб 134, глобальна арена 118; світ, що швидко глобалізується 19, г л о б а л і з о в а н и й с в і т 105; глобальний світ 36, увесь наш глобальний світ 36, Глобальний Південь 27, Глобальна Північ 40; глобальне управління 106, глобальні управлінські підрозділи 105, глобальні владні структури 177 [На початку XXI століття світ опинився в перехідному становищі між системою модерних національних держав і постмодерними формами глобального управління 106]; характер глобальних владних структур формує також «глобальне громадянське суспільство» 109; глобальні міста 103 [«Глобальні міста», такі як Токіо, Лондон, Нью- Terminologija | 2008 | 15 61 Йорк і Сінгапур прагнуть бути більш пов’язаними між собою, ніж із більшістю міст у власних країнах 107]; у перспективі – глобальний парламент 111; інтегрована глобальна правова система, здатна діяти від глобального рівня 111; культурна можливість реалізації глобальної демократії 111 і численні пейоративи: глобальна економічна депресія 66, глобальна економічна нестабільність 72, глобальний економічний спад 83; глобальні спекулянти 80, глобальне скорочення захисту праці 76, конфлікт глобального масштабу 195; глобальний вплив людини на довкілля 136, глобальна деградація довкілля 135 / глобальна деградація довкілля 136 // глобальна деградація природного середовища 175, деградація довкілля 136; глобальне потепління 137, глобальне потепління клімату 142, глобальне підвищення температури 138; глобальна терористична мережа 104–105 [калашников — їхня зброя глобального вибору 26]; глобалізація, наприклад: глобалізація суспільних відносин у світі 34–35,... і глобалізація організованої злочинності 26,... Автор книжки так пояснює розрізнення між глобалізацією і глобальністю: «<...> незграбне поєднання самого процесу та умов його перебігу веде до нелогічного визначення, яке мало що пояснює. Наприклад, поширена думка, що г л о б а л і з а ц і я (п р о ц е с) створює умови для ще більшої г л о б а л і з о в а н о с т і (у м о в и) і не дає змоги відрізнити причину від наслідку (=результату). Тому я пропоную вживати термін г л о б а л ь н і с т ь для визначення соціальної ситуації, що характеризується взаємодіями й тенденціями глобальної економіки, політики, культури та природного середовища, <...>. Отже, не слід стверджувати, що г л о б а л ь н і с т ь означає стан — кінцеву точку, яка перешкоджає подальшому розвитку» (Steger 2008: 28–29). Глобалізація — як і інші віддієслівні іменники із суфіксом «-ізація» (Steger 2008: 30) — є назвою дії. Globalizacijos terminas pradėtas vartoti XX a. septintajame dešimtmetyje (Steger 2008: 28), nors globalizacijos istorija sparti globalių mainų plėtra šuoliu pradėjusi aštuntajame dešimtmetyje (Steger 2008: 44). Хоча термін глобалізація відносять лише до сучасності, уже давно «у світі зростає кількість взаємозв’язків, що дають змогу визнати й підтвердити спільну 62 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... visiems žmogiškąją prigimtį“ (Steger 2008: 12), todėl „globalizacija yra tokia pat sena, kaip ir pati žmonijos istorija“ (Steger 2008: 45). Globalizacijos chronologija (Steger 2008: 46) pradedama, kai žmonės pasiekė kiekvieno žemyno įvairias vietas. Skiriami jos 4 periodai: priešistorinis (10 000 m. pr. Kr.–3500 m. pr. Kr.), priešmodernėjimo (3500 m. pr. Kr.–1500 m.), ankstyvasis modernėjimo (1500 m.–1750 m.), modernėjimo (1750–1970) ir dabartinis (nuo 1970); laikotarpį nuo 1960 m. kai kas apibūdina kaip „radikalios politikos taisyklių ir valdymo „deteritorializacijos“ (Steger 2008: 95) laiką. Зазирнувши в майбутнє, можна нагадати: «глобалізація незворотна» (Білл Клінтон) (Steger 2008: 152). І сказати: але!.. Для початку можна назвати 4 (3+1) особливості глобалізації: 1) це — «багатогранне утворення соціальних процесів» (Steger 2008: 10), 2) це «не просто об’єктивне явище, а безліч думок» (Steger 2008: 10), і «концептуалізація глобалізації сама по собі є постійним процесом, а не статикою» (Steger 2008: 30), 3) це — «географічно обмежений і нерівномірний процес» (Steger 2008: 40), 4) вирізняється також «ідеологія, що надає концепції глобалізації неоліберальних цінностей і значень» (Steger 2008: 145) — це глобалізм. Манфред Б. Штегер, спершу відзначивши «фундаментальну невизначеність глобальності» (Steger 2008: 29), пропонує таке визначення: «Глобалізація — це багатовимірна сукупність соціальних процесів, яка створює, примножує, диференціює та інтенсифікує соціальну взаємозалежність і соціальні обміни та водночас дає змогу глибше усвідомити міцніші зв’язки між локальним і віддаленим» (Steger 2008: 36). Професор соціології Піттсбурзького університету Роланд Робертсон описує її дуже стисло: «Глобалізація як концепція постає зі стискання світу й зростання усвідомлення світу як єдиного цілого» (Steger 2008: 33). Ще стисліше це виражено відомим висловом: «Глобалізація стискає простір і час» (Steger 2008: 35). Тепер уже можна перейти до детальнішого (хоча й найстислішого) опису глобалізації, у якому знайдемо й найбільш актуальну для нас культурну та мовну глобалізацію: Е к о н о м і ч н а (69) або е к о н о м і к и (74) глобалізація часто, особливо критиками, описується як «глобалізація корпорацій» або «глобалізація згори» (84). Якщо економічну глобалізацію назвати двигуном, то технології — пальним, Terminologija | 2008 | 15 63 фінанси — киснем, світові ринки — шляхами, то політична глобалізація (94) була б двигунами — колесами чи гусеницями. Тут більше нічого затримуватися, варто лише звернути увагу на одну яскраву думку: «<...>, Вілсон мимоволі узаконив радикальні націоналістичні сили, які підштовхнули великі держави до ще однієї війни глобального масштабу» (Steger 2008: 99). Глобалізацію проголошують незворотною, але не без воєн (хоча тепер — уже локальних)?.. Культурна глобалізація (112), на думку деяких коментаторів, «становить сутність сучасної глобалізації» (Steger 2008: 113), на думку інших — песимістів-гіперглобалістів, «ми не наближаємося до культурної веселки, яка відображає відмінності світових культур. Ми спостерігаємо (=Бачимо) радше поширення якоїсь дедалі більш гомогенізованої популярної культури, <...>» (Steger 2008: 114). Ще Гете запровадив поняття світова література (Fridental is 1977: 651), воно поширилося й утвердилося, але його сутність — оригінальність і унікальність, національний характер і передусім універсальність — у цьому сенсі В. Бєлінський уже вживав поняття світовий поет (Bielinskis 1948: 288–289), тому поняття глобальна культура (113) видається жахливим contradictio in adjecto. Хоча для автора книжки «поширення американської популярної культури, схоже, неможливо зупинити» (Steger 2008: 115), а новий американець «Френсіс Фукуяма відверто вітає поширення англо-американських цінностей і способу життя, порівнюючи американізацію світу з поширенням демократії та вільного ринку» (Steger 2008: 118), зусилля протистояти «культурному імперіалізму» (Steger 2008: 11) — напливу американської популярної культури — не слабшають і частково є успішними, а старий американець Роланд Робертсон стверджує, що «культурна глобалізація завжди проявляється в локальному контексті», «йдеться не про „глобалізацію“, а про „взаємодію глобальних і локальних елементів“» і «відкидає тезу про культурну гомогенізацію» (Steger 2008: 120). Інша річ — культурна «гібридизація, найочевидніша в моді, музиці, танці, кіно, культурі харчування та мові» (Steger 2008: 120) [до речі, культура харчування новолитовців рабська, мавпяча й жахливо еклектична...]. Глобальні культурні потоки (120, 122) — безсумнівне явище, глобальний культурний простір (122) — малоймовірне, а глобальна культура була б культурною злиденністю (у найкращому з найгірших випадків). ЗМІ як явище культури, якщо вони суто комерційні, тобто некультурні, лише тоді є глобальними ЗМІ (122): «поява глобального ринку комерційних ЗМІ сприяє глобальній олігополії» (Steger 2008: 123) — тоді телепрограми перетворюються на глобальний «ринок теревенів» (Steger 2008: 123), їхні «поширювані цінності не лише забезпечують беззаперечну культурну гегемонію популярної культури, а й сприяють деполітизації суспільного життя, послаблюють 64 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... bendruomenės vidinius ryšius“ (Steger 2008: 129). Žurnalistikos doktrina – žinių ir verslo interesų atskyrimas – paminama ir pakasama. Глобалізація мов (129) по суті є глобальними тенденціями використання мов (129): скорочення кількості мов в окремих частинах світу, міграція мов (разом із мігрантами), роль туризму й особливо інтернету в поширенні та домінуванні деяких мов, міжнародні наукові публікації «мовами глобального інтелектуального дискурсу» (Steger 2008: 130). Зростає значення англійської, китайської, іспанської та французької мов, а англійська вважається lingua franca XXI ст. lingua franca (132). Ідеологічний вимір глобалізації (143) — це вже згаданий глобалізм (145). Реклама глобалізації (145) ґрунтується на 5 гаслах: 1) глобалізація — це лібералізація ринку та глобальна інтеграція (Steger 2008: 148), 2) глобалізація неминуча й незворотна (Steger 2008: 152) [«схоже, сили глобалістів відроджують парадигму XIX століття про авангардну роль англо-американців» (Steger 2008: 155)], 3) за глобалізацію ніхто не відповідає — її визначає «невидима рука ринку» (Steger 2008: 155), 4) глобалізація корисна кожному (Steger 2008: 158), однак: «Навіть дані Світового банку показують, що розрив у доходах між окремими народами зростає швидше, ніж будь-коли раніше» (Steger 2008: 159), 5) глобалізація сприяє поширенню демократії в усьому світі (Steger 2008: 166), однак: «Що більше країн стають демократичними, то частіше американський бізнес обирає диктаторські країни» (Steger 2008: 169). Отже, висновок більш-менш антигасельний: «Глобалізація складається з багатьох переконливих казочок, які пропагують неоліберальні погляди, формують колективну свідомість і популярно сприйману ідентичність» (Steger 2008: 170). У розділі Виклики глобалізму (171–195) стверджується: «Глобалізм — панівна ідеологія нашого часу — вбив у голови багатьох людей у світі неоліберальне розуміння глобалізації, яке, своєю чергою, було посилене й підтверджене впливовими політичними інституціями та економічними корпораціями» (Steger 2008: 171). Хоча це явище розуміють як «американську глобалізацію» (173) або американізацію світу (173), однак убачають небезпеку і для традиційного устрою самої Америки: «Останніми роками в Америці дуже побільшало націоналістичних організацій, <...>. <...>. Вважаючи глобалізм чужою й безбожною ідеологією, що поступово поглинає їхню країну, вони побоюються, що транснаціональні сили нещадно руйнують «традиційний американський спосіб життя» (Steger 2008: 176). І цілком обґрунтовано робиться критичний висновок: «Розбіжності між ідеологічними гаслами та реальним людським досвідом можуть спричинити кризу панівної парадигми» (Steger 2008: 171). Тут поняттєвий апарат глобалізації істотно доповнюється: Terminologija | 2008 | 15 6 5 «Чужу й безбожну» — ідеологію, що поступово поглинає їхню країну, вони бояться, що транснаціональні сили нещадно руйнують «традиційний американський спосіб життя» (Steger 2008: 176). І цілком обґрунтовано робиться критичний висновок: «Розбіжності між ідеологічними гаслами та реальним людським досвідом можуть спричинити кризу панівної парадигми» (Steger 2008: 171). Тут поняттєвий апарат глобалізації істотно доповнюється: глобалісти 151–153, 155, 166, 174; антиглобалісти 173, 175, 207, альянс антиглобалістів 185, антиглобалістські рухи 198, антиглобалістські протести 170, антиглобалістські погляди 176, антиглобалістські неурядові організації 175; гіперглобалісти 101–103, 205, оптимістичні гіперглобалісти 118, табір гіперглобалістів 95, гіперглобалістський прогноз світу без кордонів 104, гіперглобалізація 205, 206 (2x); глобальні відмінності в багатстві та добробуті 171, глобальна нерівність 174, 200, «жертви глобалізації» 179, корпоративна глобалізація 180, глобальна солідарність 173, «глобалізація знизу» 174. І тут річ ще й у тому, що «навіть ті, хто виступає проти модернізації, не можуть вирватися з процесу глобалізації, який вони публічно засуджують. Щоб поширювати свої погляди й залучати нових прихильників, антимодерністи мусять користуватися інструментами глобалізації (— засобами)» (Steger 2008: 25). Розділ 8 Прогнози щодо майбутнього глобалізації (196–201) повчально починається з минулого: «“Золотим віком” глобалізації був період від 1860 до 1914 року, <...>. <...>. <...>. Велика Британія — найбільша світова наддержава — поширила в усьому світі свою політичну систему й культурні цінності. Однак усі зосереджені зусилля зі створення ринку під контролем Британської імперії обернулися жорстоким ударом у відповідь по глобалізації та завершилися Першою світовою війною» (Steger 2008: 197). Карл Поланьї у своєму дослідженні The Great Transformation (1944) висловлює думку, що антиглобалістський «партикуляристський протекціонізм» раптово проявився в найекстремальніших формах італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму» (Steger 2008: 198)1. Говорячи про можливість перетворення глобалізації на справді демократичний і рівноправний світовий лад, серед інших заходів згадується план глобального розвитку (201). Книга відомого американського політолога Збігнєва Бжезінського Небуваний світ має виразно критично спрямований підзаголовок Глобальний хаос напередодні XXI століття (Вільнюс, 1998, XVI+240 с.). Про саму глобалізацію в ній 1 Ця страшна історія спонукає обережно ставитися до таких сподівань на краще майбутнє: «Після хвилі глобалізації зазвичай завжди приходить хвиля націоналізму — про це свідчить історія Європи» (Vaišnienė 2004: 7 48). 66 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... не пишеться (згадується лише глобалізація політичної моралі 91), але глобальних речей дуже багато й вони різноманітні: глобальна політика XIV, 99, 221, глобальне політичне пробудження XI, 53, 54, 75, 95, 154, глобальне пробудження людства XIII, глобальна політична спільнота 51, глобальна політична перспектива 55, глобальний політичний консенсус 84, глобальна політична сила 87, глобальний консенсус 226, глобальний політичний процес 91(2x), 92, 94, 99, 130, 147, 152, 153(2x), 223, 227, глобальний процес 100, глобальний політичний процес взаємозалежності 97, мініатюра глобальної політики 97, глобальна політична вага 134, глобальні політичні проблеми 220, глобальна геополітична динаміка 200; глобальна могутність XIV, 48, 85 (Третя частина. Неперевершена глобальна могутність 85–148), 87, 90, 97, 105, 117, 152, 164, 197, 207, 225, глобальна могутність Америки 100(2x), структура глобальної могутності 3, зміщення глобальної могутності 154, глобальне безсилля 97; глобальне панування (: глобальна могутність Америки ще не означає глобального панування Америки) 100; глобальний економічний вплив 87, глобальне економічне процвітання 211, глобальна економічна та фінансова перевага 121, глобальне економічне лідерство 124, глобальний економічний розкол 210; глобальна військова спроможність 87, глобальна культурна та ідеологічна привабливість 87, глобальна привабливість 115, глобальна першість 103, глобальний авторитет 102, 116, 127; глобальна наддержава 97, 124, 125, держава глобальної місії спасіння 83–84, глобальна конфедерація 152, глобальна ієрархія 37, 97, глобальна анархія 197, глобальний безлад (Четверта частина. Проблеми глобального безладу 149–200), глобальна катастрофа 185; глобальна система 198, глобальна реальність 153, глобальний статус-кво 199, 206; глобальна стабільність 133, глобальна нестабільність XIV, 167, глобальна роль 129(2x), глобальна увага 193, глобальний вплив 100, глобальний вплив 206, глобальна співпраця 100, 200, глобальний консенсус 48, глобальні справи 206, глобальні розмови 94, 132; глобальне мислення 94, глобальне сприйняття XV, глобальні погляди 226; глобальна бідність XVI, глобальна несправедливість 77, глобальна нерівність 115, 154, 182, 183, глобальні відмінності 84, глобальне повстання мас 198, глобальна згуртованість 77, глобальна соціальна згуртованість 77, глобальний розкол 211, 226; глобальні зміни X, 89, 111, 151, 231, глобальний ідеологічний виклик 155, глобальні соціальні проблеми 81, глобальний освітній обмін 94; Terminologija | 2008 | 15 6 7 глобальне телебачення 49, глобальна охорона довкілля 221; глобальне американське лідерство 101, глобальна американська перевага 111, глобальні американські переваги 115, глобальне лідерство Японії 125, глобальний статус Японії 129; глобально значуща система цінностей XIV, глобально деструктивний 151, глобально відповідальніший 224. Як бачимо, цілеспрямовано й обґрунтовано критичний погляд Бжезінського виявляється в негативних поняттях – глобальна безпорадність, глобальна нестабільність, глобальна несправедливість, глобальна нерівність, глобальна бідність, глобальний економічний розкол, глобальний хаос, глобальне повстання мас. Цю критику увінчує глобальна криза духу 230 (і загальна криза духу 54). На напрям надії вказує моральний заклик: «<...> людству, якщо воно хоче керувати власною долею, потрібні моральний компас і почуття міри або рівноваги» (Brzezinski 1998: 228). Завершуючи цей теоретичний і критичний огляд глобалізації, можна сказати, що глобальні прагнення існували ще до виникнення й утвердження явищ, про які йдеться. Наприклад: <...> для натхненників революції плутанина змін і перетворень — єдина бажана стихія; вони можуть обходитися без хліба, тільки дай їм якусь глобальну думку світового масштабу (Pasternakas 1991: 315). З іншого боку, глобалізацію може нейтралізувати або навіть зупинити концепція, викладена в книжці Семюеля П. Гантінгтона (1927–2009) 1996 року «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку» (The Clash of Civilizations and The Remaking of World Order): «концепція, згідно з якою після завершення холодної війни та панівного в її часи ідеологічного протистояння лібералізму й комунізму міжнародні конфлікти визначатимуть переважно культурні та цивілізаційні відмінності між західним і східним християнством, конфуціанством, ісламом, індуїзмом та іншими релігіями»; «держави, що належать до однієї цивілізації, об’єднуватимуться в регіональні союзи» (PolEncŽ 2007). Книжка Зигмунта Баумана (нар. 1925 року в Польщі), професора Лідського університету у Великій Британії в 1971–1990 роках, а згодом почесного професора, написана 1998 року, «Глобалізація: наслідки для людини» (2002; 2-ге вид. 2007, Вільнюс, 208 с.), додає не так уже й багато понять, загалом їх небагато: «глобальні люди» 9, глобальні еліти 11, глобальна еліта 84, глобальна еліта 152, глобальна еліта 189, «глобалізована» еліта 154, «глобальність» еліти 189, глобалізовані інтелектуали 9, глобальні підприємці, глобальні менеджери культури та глобальні науковці 136, глобалізована верхівка 10, панування глобальних сил 187, глобалізований світ 118, «глобалізований» світ 153, «глобалізаційний» світ 153; 68 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:… глобалізована економіка 11, «глобалізація» усіх аспектів економіки, глобальні компанії 106, глобальні фінанси 106, 181, глобальні фінансові ринки 103, глобальний капітал 106; глобалізація ринків та інформації 109, глобальна інформаційна мережа 32; глобальні закони 198, «глобальна політика» 97, «глобальний порядок» 91, 98, глобальні справи 92, 93, глобальні явища 156, глобальні свободи 192, глобальна свобода пересування 107, 183, глобальні горизонти 98, глобалізаційні тенденції 105, «глобалізаційні» процеси 109, глобальні символи 154, «глобальна сцена» 97, 99; глобальні ініціативи та задуми 94, глобальні наслідки 94. Новою є опозиція: глобальність і локальність 183, глобальний і локальний полюси ієрархії 183; «локальний» глобалізований світ 9; внутрішній і глобальний ринки 102; глобальні причини місцевої бідності 115: Г л о б а л і з а ц і я роз’єднує так само, як і об’єднує; вона розділяє, об’єднуючи <...>. <...>, починається процес «л о к а л і з а ц і ї», який визначає простір 8. <...> дедалі швидше руйнується комунікація між дедалі г л о б а л ь н і ш и м и та екстериторіальнішими елітами й дедалі більше л о к а л і з о в а н и м и іншими людьми 10. <...> образ «г л о б а л ь н о г о порядку» розвіявся і перетворився на загальну суму локальних порядків, <...> 98. Багатство є г л о б а л ь н и м, а бідність — л о к а л ь н о ю, <...> 115. Г л о б а л ь н і подорожі фінансових ресурсів 116 і л о к а л ь н і сліди, які залишають ці подорожі, <...> — руйнування місцевих економік 116. Г л о б а л ь н и й закон, л о к а л ь н і порядки (назва розділу) 156. Г л о б а л ь н и й вимір вибору інвесторів, порівняно зі суворо л о к а - л ь н и м и обмеженнями вибору постачальників «робочої сили», створює ту асиметрію, яка, своєю чергою, обґрунтовує панування перших 159. До речі, ця опозиція водночас є і єдністю — глокалізацією: «Те, що для одних є вільним вибором, на інших обрушується як жорстока доля. А оскільки кількість цих “інших” невпинно зростає і вони занурюються у дедалі глибший розпач, породжений існуванням без жодного проблиску надії, можна говорити про “глокалізацію” (вдалий термін Роланда Робертсона, що виражає нерозривну єдність “глобалізувального” та “локалізувального” рішень, — <...>» (Bauman 2007: 109). Ця болісна й несправедлива протилежність нерідко виражається й інакше: «<...> технологічне усунення відстаней у часі / просторі не гомогенізує людське буття, а радше його поляризує. – – – Для одних це віщує свободу творити с е н с и, а інших прирікає на б е з с е н с о в н і с т ь. Нині одні за власним бажанням Terminologija | 2008 | 15 6 9 можуть виїхати — байдуже, з якого населеного пункту, а інші безпорадно спостерігають, як єдиний населений пункт, у якому вони живуть, вислизає з-під їхніх ніг» (Bauman 2007: 33). «<...> глобалізація є парадоксом: даючи дуже багато невеликій групі, вона відштовхує й маргіналізує дві третини населення світу» (Bauman 2007: 111). «Широко відома й дедалі тривожніша поляризація світу та його населення поляризація <...> — це наслідок тієї самої глобалізації» (Bauman 2007: 143). «Коли цілі народи позбавляють їхніх ресурсів, це називають „заохоченням вільної торгівлі“; коли сім’ї та громади позбавляють засобів до існування, це називають „скороченням штатів“ або просто „раціоналізацією“» (Bauman 2007: 186). <...> фрагментація та віддалення «внизу» і глобалізація «вгорі» — близнюки (Bauman 2007: 193). Отже, Бауман пропонує доволі переконливу антиглобалістську платформу. Як і Бжезінський, він говорить про глобальний хаос: «Образ глобального хаосу, мабуть, відображає нове розуміння (якому посприяло, хоча й не обов’язково стало причиною, раптове завершення політики блоків), що речі, які раніше здавалися міцно контрольованими <...>, насправді є стихійними й випадковими» (Bauman 2007: 91). «Глобалізація — це інша назва „нового світового хаосу“ [так названо книжку цього автора] Кеннета Джовіта» (Bauman 2007: 93). Бауман дивиться на глобалізацію не як на невдалу реалізацію доброї ідеї, її спотворення, а як на щось хибне по суті: «справи світу непевні, некеровані й пущені на самоплив» (Bauman 2007: 92). Глобалізацію він розуміє як відхилення від початкової ідеї універсалізації, яка «означала надію, намір і рішучість запровадити лад», «проголошувала намір змінити світ і зробити його кращим, ніж він був, а зміни та поліпшення поширити в глобальному масштабі — на весь людський рід» (Bauman 2007: 93). Бауман пояснює, як сталося, що все пішло так погано; для нас тут важливий лише невдалий наслідок: «„Глобалізація“ — це не те, що всі ми або принаймні найініціативніші й найвинахідливіші хочемо й сподіваємося робити. Глобалізація — це те, що відбувається з усіма нами» (Bauman 2007: 94). Автор із болісною іронією говорить і про безсилля держави перед всемогутністю глобалізації: «У кабаре глобалізації держава виконує стриптиз і наприкінці виступу залишається лише з найнеобхіднішим — із власними репресивними силами <...>, — тож національна держава стає просто охоронною службою мега-корпорацій... » (Bauman 2007: 103). «Слабкі квазідержави легко змусити виконувати (корисну) роль місцевих поліцейських дільниць; <...>» (Bauman 2007: 106). «Бідність криміналізується» (Bauman 2007: 190), а «ув’язнення — радше альтернатива працевлаштуванню: спосіб позбутися великої кількості населення 70 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... dalies (ar ją neutralizuoti), <...>“ (Bauman 2007: 169). Tai globalizacijos atstumtieji bei globalizacijos atliekos (171). Тепер, коли вже навіть у Литві пишуть книжки про те, що політика без цінностей є аморальною (Jokubaitis 2008), регент Апостольської пенітенціарії Ватикану монсеньйор Джанфранко Джиротті говорить про соціальні гріхи, пов’язані з глобалізацією: «Генетичні маніпуляції, забруднення довкілля, соціальна нерівність, нестерпна соціальна несправедливість: ось нові форми гріха, що постали на горизонті людства, немов увінчуючи невпинний процес глобалізації. — — — Одне слово, сьогодні покаяння розуміють радше в соціальному вимірі, особливо після того, як соціальні відносини ослабли й ускладнилися. І це один із наслідків глобалізації» (Nuodėmė 2008: 12 6). Стислий висновок із цього огляду та оцінок був би таким: глобалізація — історично закономірне явище, однак неминучими є і сам цей процес, і його значні негативні наслідки, серед яких — швидке, масштабне й раптове скорочення кількості мов світу та їх розподіл на світові, регіональні, офіційні / державні й домашні мови з вузькими функціями (усе це вічні процеси), хоча на словник чи граматику мов, які зберігаються, вони впливають не безпосередньо, а лише як визначальний контекст або несприятливе тло. У литовському дискурсі оцінки глобалізації та глобалізму лише іноді раціонально актуалізуються: «Національну культуру врятує не замкнутість, а експансивність, вихід у середовище модерних націй і розумна відкритість до нього. Говорячи сьогодні, а тим паче завтра, про спадщину народу, треба віддавати пріоритет ствердженню, а не запереченню (Treinys 2000: 18). Але цього неможливо досягти самотужки, без „доброзичливих партнерів з обміну, союзників у культурі“, а це були б „люди й народи, які не хочуть утратити своє обличчя, стати лише споживачами макдональдсівської культури та культури телепузиків“ (Treinys 2000: 18). Союзниками не можуть бути терористичні антиглобалісти, які „прагнуть перетворити національну самобутність на знаряддя помсти, терору чи іншої агресії, тому <...> стають зручним для апологетів тотальної глобалізації аргументом для заперечення будь-яких проявів ідеології національної самобутності“ (Treinys 2000: 20). У публічному дискурсі понять глобалізації та глобалізму зовсім небагато, наприклад: глобалізований світ MokslL 2008 6 2, глобалізована економіка NŽA 2008 11–12 480, глобалізація світової фінансової системи Vd 2008 45 13, масова глобалізація Vd 2008 24 53, цунамі глобалізації Vd 2008 15 38, темний бік глобалізації NŽA 2008 11–12 501, „глобальна влада“ Vd 2008 31 41, глобальний порядок NŽA 2008 11–12 501, глобальна комерція L ir M 2008 44 3, Terminologija | 2008 | 15 7 1 глобальна культура GŽ 2008 1 1 25, глобальні моди L ir M 2008 44 3, глобальна безпека NŽA 2008 11–12 501, глобальний прагматичний мир NŽA 2008 6 286. Нині дуже актуальні негативні явища: глобальне потепління Sav su TV 2008 33 15, загрози глобального масштабу MokslL 2008 16 7, глобальна криза Sav su TV 2008 11 6, криза глобального капіталізму NŽA 2008 11–12 501, глобальна фінансова криза Sav su TV 2008 46 16, глобальне подорожчання Sav su TV 2008 11 6, глобальний попит на харчові продукти Sav su TV 2008 11 7. Така мала кількість понять свідчить про недостатнє розуміння значення глобалізації. Найбільше пишуть і показують про заворушення й безчинства антиглобалістів. Лише Донатас Каткус наважується сказати: Я — антиглобаліст у культурі L ir M 2008 44 3. Наостанок — дві суто мовні речі. Основне поняття глобалізація системно потребує й прикметника глобальний (але не глобалізаційний), а не всесвітній, наприклад: пандемія корупції, глобальне хабарництво Vd 2008 51 45, а поряд ужите всезагальне хабарництво — наче не те. Дуже сумнівно, чи доречно комп’ютерний термін інтернаціоналізація — «проєктування програмного забезпечення та структур даних до нього так, щоб усе це можна було легко адаптувати до різних мов і культур» EncKompŽ 2005 замінювати на глобалізацію, наприклад: «Великі надії покладають на можливості застосування інформаційних технологій в управлінні знаннями, де поняття локалізації стає дедалі важливішим <…>. <…> локалізація означає адаптацію продукту до мови й культури. Локалізація — це не те саме, що глобалізація (адаптація ринкових стратегій до вимог усіх регіонів) або інтернаціоналізація (створення продукту, наприклад програмного забезпечення, яке можна було б пристосувати до вимог різних місць)» (Crystal 2005: 148). Глобальне ім’я, глобальна змінна — цілком прийнятно. 2. Зосередження всієї уваги лише на впливах (викликах) глобалізації є вкрай неправильним не тільки через свою однобічність, а й через замовчування інших важливих чинників. Їх було не одне й не одного виду. За залізною завісою бурхливо розвивалися огидні явища XX століття, які принаймні частково можна зарахувати до несприятливого ірраціонального тла для функціонування мови загалом і конкретних мов, особливо малих: культ споживання та концентрація капіталу — «це оксамитова тиранія демократії XX століття. – – – Сьогодні людина виражає сенс свого буття через купівлю. Гіпермаркети — святині нашого культу споживання. – – – Капіталізм кінця XX століття створює потреби, <…>»; суспільство споживачів — «У суспільстві споживачів обов’язково мають існувати двоє- 72 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... їхні різновиди рабів: раби звички й раби заздрості». Так у книжці «Tools of Conviviality» (1973) писав Іван Ілліч (Illich; нар. 1926)»; масове суспільство — «критично оцінюване сучасне суспільство — безхребетне, конформістське, позбавлене ідеалів і традиційних цінностей, яке дбає лише про матеріальну вигоду, пасивне, відчужене, забюрократизоване, піддається пропаганді й рекламі. <...>»; одноразова цивілізація — «неекономна, марнотратна, хижа, безоглядна цивілізація XX століття, яка купує дедалі більше речей, навіть не дуже потрібних, а після одноразового використання їх треба викинути, <...>. – – –»; маркетинг (англ. marketing) — «<...>. Він вимагає <...> аналізувати психологію споживача й уміти впливати на неї, стимулювати потреби суспільства <...>»; реклама — «— — — реклама XX ст. вже не ґрунтується на аргументах розуму. У ній рідко говорять про властивості товару, натомість частіше апелюють до характеру споживача, націлюються на його слабкості, мрії, бажання та страхи». «<...> У 70-х роках XX ст. розквітло мистецтво телевізійної реклами, що послуговувалося винахідливішою риторикою та витонченішим стилем. Методи телевізійної реклами перейняла й політична пропаганда: для неї важливішим став телевізійний образ політика (image), ніж те, що він має сказати. У 80-х роках методи телевізійної реклами вже впливали й на багато художніх фільмів — <...>»; агітатор — «Мистецтво агітатора — удавати такого ж дурного, як його слухачі, щоб вони вважали себе такими ж розумними, як він» (Карл Краус (1874–1936), австрійський драматург, поет і публіцист), <...>»; засоби масової інформації (англ. mass media) — «засоби інформування суспільства, <...>. Теорія стверджує, що засоби масової інформації дієві лише тоді, коли мають багато слухачів (читачів, глядачів), достатньо освічених, щоб розуміти отриману інформацію та цікавитися нею. Однак <...> більшість одержувачів інформації шукає в них не стільки знань, скільки найдешевших розваг. Тому організатори засобів масової інформації, які переважно живуть за рахунок реклами, змушені подавати гіршу, нижчу за якістю інформацію, <...>. Усе це, слід гадати, збіднює інтелект менш стійких споживачів інформації, особливо дітей і молоді, та псує їхній смак»; масова культура (англ. mass culture) — «термін, що виник у США на початку 50-х років XX ст.; він означає сукупність інтелектуальних, мистецьких і розважальних публікацій, характерних для сучасного урбанізованого суспільства, які засоби масової інформації пропонують широким масам. Ці публікації дорікають за низький інтелектуальний, естетичний і моральний рівень, вульгаризацію та спрощення творів <...>»; Terminologija | 2008 | 15 7 3 трихвилинна культура — «лавина коротких поверхових повідомлень, що засипає пересічного одержувача інформації з радіо, телебачення, інтернету й вибиває його з колії; звичайний громадянин уже не спроможний уважно стежити за однією темою довше ніж 3 хвилини. Знаючи це, телеведучі (...) переривають навіть найцікавіший і найзмістовніший коментар фахівця через три хвилини, не даючи йому дійти до суті <...>»; створення зірок — «<...>. Найціннішою рисою кінозірки стали не стільки акторські здібності й талант, скільки її аура, атмосфера навколо зірки, здатність зачаровувати публіку особистою чарівністю, фізичною привабливістю, сексуальністю. У Голлівуді <...> були фахівці, здатні створити зірку як недосяжний об’єкт мрій, з яким глядач хотів би ототожнювати себе, як один з архетипів сучасної міфології, що змінюється разом із модою та звичаями. – – –» (Kopalįnski 2001). Спільний знаменник усіх цих явищ — примітивізація людини та її життя. Подібні викривлення добре доповнюють і підкреслюють цитати століття: «Сучасних знаменитостей неможливо ні присоромити, ні принизити. Те, що колись називалося ганьбою й приниженням, тепер називається рекламою» (з книжки П. Дж. О’Рурка (P. J. Rourke; нар. 1947) «Gine War a Chanse» («Дайте війні шанс»; 1992)) (Kopalįnski 2001: 79). «(Те, що) цікаве, сьогодні важливіше за правду; те, що дивує й хвилює, перемагає справжні речі. <...>. Насправді в нашому столітті немає нічого дешевшого за правду. А правда, безперечно, зобов’язує». Так стверджував французький письменник Рене Домаль (René Daumal; 1908–1944) <...>» (Kopalįnski 2001: 173). Filosofas Karlas Raimundas Popperis (1902–1994) paskutiniame savo darbe – esė Nepiktnaudžiauti televizija (paskelbtame 1995 m.) nustatė televizijos maro diagnozę: „<...> televizija yra blogio jėga, ji galėtų tapti gėrio jėga. Deja, tai beveik neįtikimas dalykas. Priežastis paprasta: apskritai bet kokią kultūrinę jėgą yra be galo sunku priversti tarnauti gėriui“ (Popper 1995: 14). Kol televizijų konkurencija buvo nedidelė, tol ir paklausa buvo maža, tad „pirmaisiais savo gyvavimo metais laidų kokybei televizija buvo kur kas reiklesnė“ (Popper 1995: 15). Dabar gausybė k o m e r c i n i ų televizijų varžosi, kad „prisiviliotų kuo daugiau publikos, o šis siekimas, savaime suprantama, jokių auklėjamųjų tikslų neturi“ (Popper 1995: 14). Žiūrovų masėms jų nė nereikia – tik circenses. Kultūros paklausa nedidelė... Transliuotojams rūpi pelnas, o jį užtikrina reklama, duodama į tas laidas, kurių žiūrimumo rodikliai aukšti. Popperis greičiausiai klysta, kad transliuotojai n u o š i r d ž i a u s i a i įsitikinę, jog rodyti reikia tai, ko žmonės nori. Žiūro- 74 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... ва, особливо дітей і підлітків, а також пенсіонерів, телевізійна залежність справді нездорова. Парадокс: конкуренція у виробництві забезпечує якість товарів, а конкуренція між телеканалами знижує якість програм. Не набагато вище стоїть американізація культури — «Одна з найважливіших культурних подій XX ст. полягає в тому, що змінився напрям трансатлантичного впливу. Культура США, яку до початку століття живила Європа, згодом сама заполонила Європу й увесь світ разом з економічним і політичним впливом, зумовленим двома світовими війнами та спричиненим ними занепадом Європи, тим паче що США дуже допомогли і виграти ці війни, і відбудувати те, що було зруйновано під час них». Явища цієї культури — джаз, рок, попмузика, голлівудські фільми, вестерни, серіали, трилери, кримінальні фільми, автомобілі, зухвала реклама, мильні опери, фастфуд, джинси. «Під впливом англосаксів мова змінюється до невпізнання» (Kopaliński 2001). Франція намагається чинити опір, але результат — франгле — «французька мова, рясно пересипана англійськими словами й висловами. Цю назву, утворену злиттям французьких слів français (французькою) та anglais (англійською), близько 1965 р. популяризував професор порівняльного мовознавства Сорбоннського університету Рене Етьямбль (René Etiemble), <…>. Професор закликав замінювати англійські слова французькими, <…>. <…>. У сучасній Польщі газета «Gazeta Wyborcza» в листопаді 1996 р. взялася ініціювати полонізацію англійських термінів, їй допомагали й читачі, але результати не надто втішні: <…>» (Kopaliński 2001). Інший наслідок — дерев’яна мова — «така мова, сповнена банальностей і заїжджених фраз. <…>» (Kopaliński 2001). Ці явища після падіння залізної завіси докотилися й до Литви, виснаженому духові якої все західне, на жаль, здавалося лише добрим. Щоправда, не все було незнаним. Дещо примітивно висміювала радянська антиамериканська пропаганда, дещо було трохи відомо з серйознішого литовського філософського дискурсу, щось — з нашої емігрантської літератури. Але часто серйозна критика приходила із запізненням. Уже 1969 р. в Америці один із засновників литовської есеїстики та проникливих публіцистів, поет Йонас Айстіс писав: «Реклама — велика сила сьогодення, перед нею мають схилятися всі конфесії, усі престоли й усі держави» (Aistis 1991: 418). Варто також додати зусилля критичного духу, виявлені останніми роками Інститутом литовської мови та Товариством литовської мови (RekK 2004). Хоча в цій сфері не бракує й апологетичних оцінок рекламної мови. Terminologija | 2008 | 15 75 Reklamos sesuo mada į XX a. mitų (Kopaliński 2001) tarpą nepateko, nes smarkiai reiškiasi nuo daug anksčiau. Jau rusų rašytojas N. Gogolis, Romoje lygindamas senojo meno grožį su savo laiku, rašė: „Ir kokia netauri, žema prieš šitą didingą, gražią prabangą pasirodė jam dabar XIX šimtmečio prabanga, smulki, niekinga prabanga, tinkanti tik krautuvės puošti – <...>. – – Kokie menki atrodė jam prieš šitą pastovią palaimingą prabangą, supančią žmogų daiktais, kurie kilmina ir auklėja jo sielą, nūdieniai smulkmeniški papuošalai, kuriuos laužo ir išmeta lauk nenuorama mada, tasai keistas, nesuprantamas XIX amžiaus padarinys [t. y. reiškinys], prieš kurį tyliai nusilenkę išminčiai, šitas žudyt ojas ir griovėjas visko, kas kolosalu, didinga, šventa“ (Gogolis 19541: 236). Savo kūrybos ataskaitoje Šešiasdešimt mano literatūrinio gyvenimo metų prancūzų akademikas A. Maurois teigia, kad dėl mados išpuolių pasidarė nuoseklus moralistas: „Tokiu metu, kai mada reikalavo nepaisyti doros normų ir dėsnių, be kurių negali egzistuoti jokia visuomenė, aš tiesiog savaime pasijutau priverstas, profesijos įpareigotas jas ginti. Todėl tapau moralistu. Vėliau rašiau romanus, biografijas, tačiau manyje romanisto ir biografo nugarkaulį sudaro moralistas“ (Morua 1991: 18). Kitam prancūzui – mokslinių esė knygos Viduramžių vaizduotė autoriui Jacques’ui Le Goffui mados gynimas ir gyrimas (gal pergy­rimas) irgi neišeina be naikinamos kritikos: „Po Roland’o Barthes’o esu pasiryžęs ginti madą. Ji dėmesinga naujovei, modernumo variklis, gali būti atsinaujinimo priemonė. Tai istorijos varomoji jėga. Kaip kiekvienas reiškinys, ji gali išsigimti ir nugrimzti į snobizmą – tiesą sakant, jaudinantį iškrypimą vyrų ir moterų, kurie stengiasi sustabdyti bėgantį laiką ir atitolinti mirties grėsmę apgailėtinu ir beviltišku noru visada būti mados viršūnėje ir užmiršti laiko jausmą, diena iš dienos keisdami išvaizdą“ (Le Goff 2003: 26). Šitai yra nuolat. O išlyga – daugiau teorinė: „Tačiau mada – tai pirmiausia Zeitgeist, laiko dvasios, apraiška, susiejanti išvaizdą su giluminiais istoriniais poslinkiais“ (Le Goff 2003: 26). Mados uniformizmas ir meninė, štampinė kalba – kalbos uniformizmas yra susiję paliegusios mūsų laiko dvasios ženklai. Vėl galima prisiminti mūsų guvųjį J. Aistį: „Kultūra turi kruvinu prakaitu išeiti iš tautos iščių. Kita vertus, mada visada išeina iš mados. – – – Labai madingi dalykai, išėję iš mados, yra juokingi ir kvaili“ (Aistis 1991: 476). Лише після падіння залізної завіси із Заходу до нас дійшли правди про наше власне життя в імперії зла, яким було майже пів століття: новомова (англ. newspeak) — «нова мова, створена монопольною владою 76 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... значення слів якої змінюється відповідно до офіційних політичних поглядів держави. Новомовою неможливо не лише висловити, а й сформулювати нелояльні погляди, бо для цього немає потрібних слів. Термін узято з роману Джорджа Орвелла (George Orwell, 1903–1950) «1984»; поліція думок — «у романі Джорджа Орвелла (George Orwell) „1984“ зображено партійну установу, яка стежить за думками членів зовнішньої партії. Помітивши (=чол. — J. K.) будь-яке відхилення від накресленої „лінії“, вона (=жін. — J. K.) дбає про те, щоб винуватця заарештували, катували (у Міністерстві любові) й знищили»; дводумство (англ. doublethink) — «одночасне усвідомлення двох протилежних думок або поглядів і свідома віра в обидва. Термін походить із роману англійського письменника Джорджа Орвелла (George Orwell; 1903–1950) „1984“ (1949); він описує вплив новомови на „поневолений розум“; «Поневолений розум» — «книга Чеслава Мілоша (Czesław Miłosz) (1953), у якій автор аналізує психологічні захисні механізми письменників Польської Народної Республіки, що змушують їх проголошувати гасла, які відповідають офіційній пропаганді, і ретельно приховувати свої справжні думки та почуття, <...>» (Kopaliński 2001). Поневолення розуму починається з порожнечі (середовища без релігії) та абсурду безцільного життя, проходить через необхідність нового життя й завершується обов’язковим успіхом (Miłosz 1995: 20, 22, 24, 30). Однак успіх не минає без сумних наслідків: «у глибині душі все ще зберігаються старі моральні й естетичні вимоги, тому людина роздвоюється» (Miłosz 1995: 36) — «усі грають перед усіма, і всі знають одне про одного, що грають» (Miłosz 1995: 76); «Було б неправдою стверджувати, що цінності більше не роздвоюються, однак опір буває емоційним і рідко може витримати конкуренцію раціоналізованих рефлексів» (Miłosz 1995: 244). Катастрофічну попередню епоху можна було б стисло охарактеризувати двома жахливими епохальними висловами, символами цінностей — зі Сходу: хлам (мотлох) — абревіатура слів художники, литераторы, артисты, музыканты; із Заходу: Wenn ich Kultur höre… entsichere ich meinen Browning (автор — Ганс Йост, популяризатор — Герман Герінг). Лише 1988 11 26–27 Давид Ґленкросс висловив слушну думку про епоху: «Неймовірно, щоб якась влада, почувши слово „культура“, хапалася за пістолет. Думаю, їй слід хапатися за словник» (Kopaliński 2001: 197–198). Світ, поляризований на два антагоністичні табори, з флуктуючим і Terminologija | 2008 | 15 77 перетворення на відсталий третій світ2, розпад сталінської імперії, у якій за часів Брежнєва вже відкрито проєктували й проголошували зближення та злиття мов, відновлення незалежності Литви й надання литовській мові державного статусу (проголошення її державною та надання їй опіки держави, програми й проєкти її вживання та розвитку), національне відродження, демократизація суспільства й становлення громадянського суспільства, європейська та трансатлантична інтеграція Литви й розпочата англізація, а також комп’ютеризація та інтернетизація — численні конкретні чинники; їхнє значення для національної ідентичності та самосвідомості, культури й мови, науки й мовознавства, культури мови й термінології вже 20 років є і ще довго буде вирішальним, епохальним. II 3. Матеріальний світ єдиний. Хоча відмінностей у ландшафті, рослинному й тваринному світі, кліматі та пов’язаних із цим способах життя чимало й вони значні, люди, з одного боку, зменшують їх (це теж певна глобалізація), а з іншого — предметна людська дійсність уже дуже широка й не така різноманітна. Логіка в усьому розумному світі одна, хоча десь її більше, а десь менше. Третя форма буття світу — мова (Лукшите 1981: 166) — становить величезну множину, яку неможливо точно порахувати (3000 чи 7000). Кожна жива мова є етнічною, або національною, — рідною. Національний характер, дух, звичаї та спосіб життя також є рідними. Треба лише вміти це відчути й зрозуміти причини. Ось одне дуже вдале спостереження: «Відмінності звичаїв виступали в кожній дії та кожному кроці. Жести людей відображали географічні зони, паралелі, меридіани, у них виявлялося повсякдення пастухів, землеробів, купців, мореплавців; рожен для смаження в руках спартанця рухався так, як бойовий спис, аргів’янин сидів на лаві, наче на коні, а мешканця лісів можна було впізнати за тихою ходою» (Parandovskis 1984: 118). 2 Термін «третій світ» (фр. Tiers monde) близько 1950 року вжив французький соціолог і демограф Альфред Сові (Sauvy): так він назвав понад 130 постколоніальних держав Африки, Латинської Америки, Азії та Океанії, відрізняючи їх від розвинених держав із ринковою економікою та країн тогочасного (до 1990 р.) комуністичного блоку» (Kopalįnski 2001). До речі, пізніше з’явився зовсім інший третій світ: «За К. Поппером [Popper K. Objective Knowledge: An Evolutionary Approach, Oxford, 1972], „третій світ“ — це світ ідей загалом, пов’язаних правилами логіки. Він охоплює всі теорії та концепції, створені в історії людства, і ті, що ще будуть створені, а також усі гіпотези, усі задачі та рівняння — розв’язані, ті, що розв’язуються, і ті, що ще належить розв’язати» (Joninas 1987: 69). Ще іншим є третє буття: «А. Ф. Лосев говорит, что „языковое и словесное бытие есть третий вид бытия, наряду с чисто логическим и чисто вещественным, или материальным“ [Лосев 1976, с. 399] (Лукшите 1981: 166). У 1959 р. Чарльз П. Сноу сформулював конфлікт двох культур — гуманітаріїв і науковців, а 1995 р. Джон Брокман у книжці Третя культура писав про тих, хто переймає «місію інтелектуальної еліти — шукати відповіді на питання, які здавна не дають людству спокою: що таке життя, хто ми, куди йдемо (...) <...>» (Kopalįnski 2001). 78 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... Рідна мова та інші рідні речі зберігають самобутність. Однак забезпечити цілковиту чистоту неможливо, бо довкола — чужі мови й усілякі інші чужі впливи: «І все ж, попри ці розмаїтості, матір-Греція здавалася майже однорідною серед фантастичного розмаїття колоній: Африка, Іберія, Галлія, Ілірія, Скіфія, Сарматія, Сирія, Єгипет зі своїх таємничих глибин історії та цивілізації віювали власним духом на сотні грецьких міст, <...>. У щоденному спілкуванні з варварами, у караванних подорожах, у галасі портів до людини приставали чужі думки, забобони, вади, як вуличний пил проникає в пори шкіри» (Parandovskis 1984: 118–119). «Мова, розпалася на незліченну кількість діалектів і говірок та заросла в колоніях чужими бур’янами, спричиняла жахливі непорозуміння» (Parandovskis 1984: 119). Наша рідна — литовська — мова в умовах суцільної субординативної двомовності мала дуже багато контактів із польською мовою; її буквально затопила польська, так що менш зачепленими залишилися лише віддалені острівці, не затьмарені церквою та маєтком. Тому литовська мова набула безлічі чужомовних елементів і втратила значні терени рідної мови та велику частину мовців — не лише магнатів і шляхтичів, а й простолюду. Лише частину наслідків усунуто; більшість становлять непоправні втрати. Після поділів Речі Посполитої те саме почалося з російською мовою (запозичень із неї й до того вже було чимало) і тривало два століття, лише з короткими відлигами (але без повних перерв) за часів I та II Республік. Тепер, після відновлення незалежності, настала епоха контактів з англійською мовою. Тому варто бодай трохи познайомитися з цими мовами зсередини — з тим, як їх розуміють і оцінюють самі росіяни й англійці. Найбільше цікавить (само)критичний аспект. Добре відома російсько-французька двомовність, точніше — франкомовність російської верхівки. Із цим тісно пов’язане також відмежування літературної російської мови від явища, названого просторечие — «слова, выражения, обороты, формы словоизменения, не входящие в норму литературной речи; часто допускаются в литературных произведениях и разговорной речи для создания определенного колорита» — англ. popular language, нім. Volkssprache (Ахманова 1966); латв. vienkāršruna (ValTV 1963), хоча разговорная речь, обиходно-разговорная речь — sarunvaloda (ValTV 1963), а vienkāršruna — розмовна мова (LaLieŽ 1977). Сумнівним є й відповідник нім. Volkssprache. Досить неточний і надто широкий відповідник рос. просторечие лит. neliteratūrinė šneka — «мова, характерна для мешканців великих міст, що має більші чи менші відмінності від норм літературної мови. Лексичні, граматичні та фонетичні особливості цієї говірки виникають через діалектні Terminologija | 2008 | 15 79 і змішування елементів літературної мови, а також часто — через помітно сильніший вплив інших мов». Пор. жаргонне мовлення — англ. non-standard speech, popular language (Gaivenis, Keinys 1990). Неточно перекладати просторечие як розмовна мова Gudavičius 2000: 40, народна, розмовна мова RLKŽ II 1967. Рос. просторечие нерозривно пов’язане з простонародье заст. — простолюд, простолюддя RLKŽ II 1967, простолюддя RLKŽ III 1984, простолюдин заст. — простолюдин, простак, людина непривілейованого стану RLKŽ III 1984, простонародный заст. — простолюдний, простацький, простолюдський, простолюду: простонародная речь — простацьке [простолюду] мовлення RLKŽ III 1984, отже, і просторечие — простомов’я, проста [простолюдська] мова (не книжна, літературна) RLKŽ III 1984 (прост. — слово, вислів простомов’я — просторечное RLKŽ I 1982: 15), простомов’я — просторечие LRKŽ 1988. Не слід забувати, що простомов’я — російський термін, який застосовують лише до російської мови. Оскільки рос. просторіччя допускається в літературних творах, російські письменники запекло боролися за народність мови — її російськість. В. Бєлінський у Літературних мріях (1834) дуже добре збагнув і причину: «Отже, н а р о д або, краще сказати, п р о с т о л ю д, і с у с п і л ь с т в о у нас пішли кожен своєю дорогою. Перший залишився жити своїм первісним суворим і напівдиким життям і співати свої сумні пісні, якими щедро виливалася його душа в горі й радості; друге, очевидно, змінювалося, якщо й не ставало кращим, забуло все російське, забуло н а в і т ь г о в о р и т и р о с і й с ь к о ю м о в о ю; <...>» (Бєлінський 1948: 71). «<...> вищий стан мав підстави зневажати рідну мову, бо писемна мова розходилася з розмовною» (Бєлінський 1948: 95). Бєлінський бачив розмаїття російського пуризму й оцінював його диференційовано, а сам пуризм загалом — помірковано: «Слово „прогрес“ природно мало зустріти особливо неприязне ставлення з боку російських пуристів, налаштованих проти нього, які обурювалися будь-яким чужим словом, вважаючи його єрессю чи відступництвом в ортодоксії рідної мови. Такий пуризм має законне й серйозне підґрунтя; і все ж це однобічність, доведена до крайнощів» (Бєлінський 1948: 530). «Немає сумніву, що бажання без потреби, без достатніх підстав рясно пересипати російську мову чужими словами суперечить здоровому глузду й доброму смаку; <...>. Однак протилежна крайність, тобто необмежений пуризм, дає ті самі наслідки, бо крайнощі збігаються» (Бєлінський 1948: 532). Панську франкомовність російської верхівки критично оцінював і М. Гоголь: «Дами міста N вирізнялися, <...>, надзвичайною обережністю й пристойністю у словах і висловах. <...>. Ніяк не можна було ска- 80 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... зати: «Ця склянка чи ця тарілка смердить», <...>. Щоб зробити російську мову ще шляхетнішою, майже половину слів було зовсім вилучено з мови, і тому дуже часто доводилося вдаватися до французької; зате французькою — інша річ, там дозволялися такі слова, які були значно грубішими за згадані» (Гоголь 19542: 183). Говорячи гірку правду, він не уникає й гіркої іронії: «Але хоч автор і схиляється з благоговійною пошаною перед рятівною користю, яку дає Росії французька мова, хоч він схиляється з такою самою пошаною перед похвальним звичаєм наших вищих верств, представники яких щогодини висловлюють свої думки цією мовою, звісно, з великої любові до батьківщини, — та все ж він не наважується вставити до цієї своєї російської поеми жодного вислову чужою мовою» (Гоголь 19542: 211). Росіяни з вищих верств, від яких «ніколи не почуєш жодного пристойного російського слова, зате французькими, німецькими й англійськими вони, мабуть, так щедро тебе обдарують <...>, водночас зберігаючи всі можливі способи вимови: французькою — через ніс і белькочучи, англійською вимовлять так, як вимовляє птах, і навіть зроблять пташиною фізіономію», дуже своєрідно ставляться до плекання рідної мови: «Обов’язково хочуть, щоб усе було написано найсуворішою, найчистішою й найблагороднішою мовою, — одним словом, хочуть, щоб російська мова раптом сама спустилася з хмар, як належить оброблена, і опустилася просто на язик, а їм більше нічого не треба було б, як тільки роззявити рота й висунути язик» (Гоголь 19542: 190). Коли насувалася буря російської революції, простонародне мовлення вже (1914 р.) сприймали як жахливу загрозу безкультур’я й варварства: «У тяжкі дні <...> варвар і дикун із гаканням кинулися на все, що нам дороге, і чи не найпершим завданням свого стрімкого набігу поставили знищення російської мови, плюндрування й плювки на нашу дивовижну, чарівну, вільну мову, <...>» (Соболев 2001: 330). Мова революційної доби була сумішшю найрізноманітніших змін і найнесподіваніших особливостей: «Як характерні ознаки мови революційного часу різні дослідники відзначали велику кількість запозичених слів і висловів, значну кількість різного роду скорочень, використання, з одного боку, грубої, лайливої та нецензурної, а з іншого — високої й архаїчної лексики, підвищену експресивність та емоційність мовлення, що досягалася різними засобами (перифрази, метафори тощо), інтонаційну близькість до ораторського мовлення, вплив канцелярського стилю, штампованість; багато сучасників скаржилися й на звичайнісіньку безграмотність (це стосується Terminologija | 2008 | 15 81 передусім мови газети)» [*Див., напр.: Винокур Г. О. Культура языка. Очерки лингвистической технологии. М., 1925; Горнфельд А. Т. Новые словечки и старые слова. <...>. Петербург, 1922; Гус М., Загорянский Ю., Каганович Н. Язык газеты. М., 1926; Селищев А. М. Язык революционной эпохи. <...>. М., 1928; Mazon A. Lexique de la guerre et de la révolution en Russie (1914–1918). Paris, 1920; Mendras Ed. Remarques sur la vocabulaire de la révolution russe [<...>. Paris, 1925. P. 257–269] (Риникер 2001: 638–639). Цей вирішальний занепад мови, хоча згодом його дещо загальмували, став незворотним. У 1962 р. на урочистому вшануванні 125-х роковин смерті О. Пушкіна О. Твардовський наважився заговорити навіть про письменницьку безмовність — безъязыклость, а також про «скудость, сглаженность и обезличение языка» (Твардовский 1979: 14, 15). Його заклик до того, щоб «вопрос об охране языка должен встать в государственном масштабе» (Твардовский 1979: 14), звісно, не знайшов найменшого відгуку, адже влада всіх рівнів саме стояла в авангарді спотворення мови. У роки застою й розпаду Радянського Союзу занепад мови повторився як усталений рецидив: «В последние десятилетия наблюдается активное вхождение жаргонной лексики во все сферы речевого общения – литературу (художественную и публицистическую), тексты СМИ, парламентскую речь и др. В связи с этим многие говорят о жаргонизации русского языка» (КРусР 2003: 1862). Англійська мова, яка колись була імперською й колоніальною, а нині є головною міжнародною та світовою мовою, — важливий об’єкт для розгляду питання про те, що саме, які її особливості роблять її такою, підносять і підтримують. Англієць Томас Стернз Еліот, американець за походженням, відверто стверджує: «Кожна мова має свої ресурси й межі своїх можливостей», хоча прагне «якомога повніше розкрити свої можливості» (Eliot 1990: 4 222). Стверджуючи, що «зрілість мови збігається зі зрілістю розуму й звичаїв» (Eliot 1990: 4 222), зрілість англійської мови він уявляє дуже своєрідною й нетиповою: «В Англії ми не маємо ані доби класики, ані поета-класика; якщо зрозуміємо, чому це так, то відразу втратимо бажання шкодувати про це; <...>. Геній англійської мови не втілив такого ідеалу — він завжди мав інші цілі» (Eliot 1990: 4 222). І це оцінюється як радісна удача: «<...>, хіба нам не пощастило, що ми маємо мову, яка, замість породити класику, може пишатися багатим розмаїттям минулого й передбачуваними нововведеннями майбутнього?» (Eliot 1990: 4 224). Самобутність рідної мови Еліот добре розкриває через порівняння: «<...>, романські мови можуть більше наблизитися до класики — не тому, що вони латинського походження, а тому, що вони однорідніші за англійську й уже 82 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... від природи схильні до загального стилю; англійська мова за своїми складниками — найстрокатіша серед великих мов, вона схильна радше до різноманіття, ніж до досконалості, їй потрібен довший час, щоб розкрити свої можливості, і, можливо, вона й досі має більше невикористаних потенцій. Вона вирізняється, мабуть, найбільшою здатністю змінюватися, залишаючись собою» (Eliot 1990: 4 224). Замість того щоб прямувати до класики, норми (стандарту), вона «дає велику свободу стильовим варіаціям: схоже, що в цій мові жодна епоха і, звісно, жоден письменник не зможуть утвердити норми. Французька мова видається значно сильніше обмеженою нормативним стилем і остаточно усталеною у XVIII столітті, проте й у ній причаївся esprit gaulois* [*могутній дух], те багатство ресурсів, яким вирізнялися Рабле і Війон» (Eliot 1990: 4 225). На похвалу Еліотом своєї рідної англійської мови можна дивитися не як на раціонально обґрунтовану річ, а як на «первісну відданість» (Chesterton 1998: 76): «Люди любили Рим не за те, що він був великий. Він став великим, бо люди його любили» (Chesterton 1998: 77). Однак Еліот мав іще одну любов, яка повернула його до Англії, — класичні мови й античну культуру: «Необхідно звернутися до обох мертвих мов: важливо саме те, що вони мертві, бо лише після їхньої смерті ми змогли успадкувати спадщину; сам факт смерті не надав би їм жодної цінності, якби всі народи Європи не були їхніми спадкоємцями» (Eliot 1990: 4 225). І саме там, де Еліот знаходить першого (і, можливо, єдиного справжнього) класика — Вергілія, який створив і критерій класики, — міститься й справжній ідеал мови: норма (стандарт), а не безмежне розмаїття та нескінченні можливості змін. Еліот лише шкодує, що в новітні часи це успадкування стає доволі проблематичним, навіть несправжнім, викривленим: «У нашому столітті, коли люди, здається, як ніколи схильні плутати мудрість зі знанням, а знання — з поінформованістю <...>, формується новий різновид провінціалізму, <...>. Це провінціалізм не місця, а часу: історія для нього — лише метрична система, у якій зареєстровано вигадані людьми пристрої, що відслужили своє й були викинуті на смітник; світ — виключна власність живих, на яку померлі не мають жодних прав співвласників. <...> ми всі разом, усі люди земної кулі, можемо виявитися провінціалами, а тим, хто не хоче бути такими, залишається тільки стати відлюдниками. <...> він [цей провінціалізм] заохочує нашу байдужість саме тоді, коли ми мали б зберігати чітку, непорушену догму чи стандарт, <...>» (Eliot 1990: 4 226). Отже, є рідна мова і чужі мови. Знати багато мов — це наче мати багато ключів до одного замка (Voltaire). Людина, яка знає дві мови, варта двох людей, — каже французька мудрість (Crystal 2005: 50). Однак поліглотизм — явище нечасте. Чужих Terminologija | 2008 | 15 83 мов можна знати різною мірою: уміти перекладати, писати, говорити, добре чи трохи розуміти. «Вивчаючи іншу мову, ми здобуваємо новий погляд на світ, <...>» (Gudavičius 2000: 19). Іван Бунін, який знав кілька мов і перекладав літературні твори з англійської, французької, польської та української мов, був категоричним: «Пишите на том языке, с которым родились и выросли. Двух языков человек знать не может» (Бунин 2001: 224). Величезна проблема функціонування мов — співіснування та контакти мов. Ізоляційне співіснування мов, мабуть, ніколи не було дуже характерним, адже і мирні стосунки — екзогамія, товарообмін, і війни, захоплення полонених — явища давні. Отже, міжмовне спілкування виявляється у мовних контактах, двомовності (різних видів), перекладі, кальках, запозиченнях, чужомовних елементах і, зрештою, асиміляції (окремих індивідів або племені, народу). Переклад — найкультурніший і найбільш рівноправний спосіб міжмовного спілкування. Історія перекладів Святого Письма, художньої та наукової літератури довга й багата. Передусім переклади приносять новий зміст — поняття, слова, значення (Genzelis 1980: 90). Вони також розвивають можливості рідної мови: чужий зміст, переданий рідною мовою, забезпечує «можливість глибшого розуміння» (Laumenskaitė 2007: 11–12 551). Двомовність буває двох типів — координативна й субординативна. Білінгвізм рідної та регіональної або міжнародної мови ближчий до координативного типу двомовності, а рідної та імперської — до субординативного. Після падіння Римської імперії та зникнення класичної й занепаду вульгарної латини в Європі виникли дві хвилі двомовності. Одна — це розподіл функцій між класичною латинською та рідною мовами і їх паралельне використання. Існували й інші типи двомовності: «Так, у Середньовіччі існували регіональні мови — латинська, арабська, старослов’янська. Ними користувалися офіційні установи того часу: церква, наукові установи, державні канцелярії. <...>. Вибір мов визначали конфесії: католицизм — латинська, іслам — арабська, православна церква північних народів — старослов’янська. <...>. <...>, а латинська мова взагалі була лише мовою писемності; жоден народ не розмовляв нею. Усі середньовічні письменники, поети й філософи Західної та Центральної Європи писали латиною. <...>. У філософії від латинської мови відмовилися лише в новітні часи. Цей перехідний період породив багатьох двомовних діячів культури. Данте написав «Божественну комедію» італійською, а філософський трактат «Про монархію» — латиною. Ф. Бекон і Р. Декарт писали філософські трактати двома мовами: для наукової спільноти — латиною, для читачів своєї країни — рідною мовою» (Genzelis 1980: 92). 84 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... Іншу хвилю породила lingua franca «(іт. lingua franca — мова франків, західногерманських племен, які згодом стали основою населення Західної Німеччини та Східної Франції; у узагальненому значенні — мова європейських християн)»; конкретно — 1. «Змішана мова, піджин. Її основа — італійська мова, змішана з провансальською, іспанською, португальською, а також французькою, грецькою, арабською мовами. Використовувалася в 11–19 ст. у регіоні Середземноморського басейну, переважно в Північній Африці (нині Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, тобто країни Магрибу), як міжнародна торговельна мова євреями й купцями, що розмовляли різними мовами, а також піратами, полоненими, рабами на галерах, в’язнями, прибульцями з Європи. Відома й синонімічна назва sabiras («знаю»; фр. savoir, ісп. saber); <…>», згодом — узагальнено 2. «Будь-яка мова спілкування між людьми, які розмовляють різними рідними мовами, якщо вона виконує лише одну мовну функцію — засобу спілкування. Це мова найпрестижнішого, найвпливовішого або економічно наймогутнішого народу (етнічної групи, спільноти) певної країни чи регіону. Її зазвичай використовують у торгівлі, але вона може бути також мовою культури (наприклад, латина) або дипломатії (наприклад, французька). У 20 ст. таку мову почали називати також міжнародною або глобальною (наприклад, International English, Global English, Globish) [навіть 4. «спеціально створені штучні мови, призначені для міжнародного спілкування» (волапюк, есперанто, Latino sine flexione, ідо (реформоване есперанто), окциденталь, новіаль, інтерлінгва 2 та ін.)] (VLE XIII 2008, Laima Kalėdienė). Тут цілком слушно відзначено сутність lingua franca — виконання лише функції спілкування. До речі й на жаль, саме це — лише функція спілкування — узагальнюється стосовно мови загалом: «трактовка средства общения как средства, обслуживающего общество, является слишком узкой», оскільки «становление общества предполагает это средство как социальный продукт, как коллективное творчество, происходящее неотделимо от речевой деятельности отдельного индивида» (Лукшите 1981: 164). Іноді навіть у визначеннях мови помилково фігурує лише ця одна функція. Або необачно саме з неї починають: мова — 1. «Система знаків (або символів), якою користуються для спілкування між людьми, здатність користуватися нею як засобом інформації» і лише потім: «Мова є індивідуальним і суспільним явищем: засобом спілкування людей і водночас мислення, вираження, творчості індивіда, тобто виконує і суспільні, і пізнавальні функції. <…> — будучи соціальною за своєю природою, ∆ водночас є явищем когнітивного та гносеологічного характеру. – – –» (VLE IX 2006, Axel Holvoet). Ще сміливіше заявляє про себе в Литві досі загалом несмілива (її, як і психолінгвістики, досі немає у LKENc 1999 і 2008, хоча соціолінгвістика там є) етнолінгвістика, антропологічна лінгвістика, культурна лінгвістика — «галузь мовознавства, що досліджує зв’язки мови з культурою спільноти, яка нею користується, особливо з груповим менталітетом і традиційною поведінкою. — Terminologija | 2008 | 15 85 рознавства, що досліджує зв’язки мови з культурою спільноти, яка нею користується, особливо з груповим менталітетом і традиційною поведінкою. <...>. <...>. Вона закріплює визнане суспільством пізнання дійсності та особливий світогляд. Водночас мова допомагає аналізувати, класифікувати й інтерпретувати культуру, зберігати пам’ять спільноти про минуле, <...>. – – –» (VLE V 2004, Vincas Urbutis). Основою етнолінгвістики є гіпотеза Е. Сепіра та Б. Л. Ворфа, «що складається з двох принципів: лінгвістичного детермінізму (наша мова визначає наше мислення) і лінгвістичної відносності (певних особливостей однієї мови не знайдемо в інших мовах)» (Crystal 2005: 60). У ширшому розумінні мова постає як основа культури та умова її розвитку, як фіксатор змісту культури; розглядається, як у мові відображається народ, наскільки своєрідною і відносною є картина світу національної мови — не відображення дійсності, а її інтерпретація (Gudavičius 2000: 7, 8, 10, 11), хоча це й було б лише «релятивізмом у визначених рамках універсалізму» (Gudavičius 2000: 43). Отже, «об’єкт етнолінгвістики — народ у мові, відображення ментального й духовного життя народу в мові, адже мова є однією з істотних ознак народу» (Gudavičius 2000: 10). Виявляється навіть «ізоморфізм структури та функціональних закономірностей» мови й культури (Gudavičius 2000: 40). Рідна мова є національною вже за своєю природою, а національні літератури, що пробудилися, утвердили національні мови. «<...>, під впливом ідей філософії Просвітництва на перший план вийшли державні мови» (Genzelis 1980: 93). «Походження народів закорінене в мовах» (Crystal 2005: 48), а держава — це мова: «Перефразовуючи Людовіка XIV, Pluche [1751 р.] стверджує, що l’etat c’est la langue» (Eco 2001: 310). Хоча державних або офіційних мов, можливо, трохи більше, ніж держав, однак їх у кілька десятків разів менше, ніж мов загалом. Недержавні мови не захищені, але це не означає, що вони не мають цінності. У збірці статей Ейнара Гаугена 1971 року The ecology of language екологічне мислення застосовано й до мови: як «призначенням екології людини є прагнення поєднати структуру людської спільноти з довкіллям» (Crystal 2005: 13), так екологію мови визначають як відносини між мовою та її середовищем, як зв’язок спільної свідомості носіїв мови із соціальним і природним середовищем (Crystal 2005: 104). Еколінгвістика (Crystal 2005: 9), або «зелена лінгвістика» (Crystal 2005: 39), неминуче спрямовується до превентивної лінгвістики, або перилінгвістики (Crystal 2005: 93), і навіть до клінічної лінгвістики (Crystal 2005: 150). Відомі живі й мертві (зниклі) мови. Збереження або втрата рідної мови, рідше — її повернення, смерть мови, рідше — її відродження виходять за межі мовознавства. Литовська мова 86 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... має мертву сестру — прусську мову. Територія самої литовської мови і з заходу, і особливо з південного сходу скоротилася; анклави, що залишилися поза її межами, досі є живою Троєю для мовознавців, але життя її слабке. Після багатьох століть, упродовж яких зникла або була винищена невідома кількість мов, наприкінці 20 ст., ще до точного підрахунку всіх живих мов світу (3000, 6000 чи 6900–7000), було оголошено про загрозу екологічної катастрофи мов (залишиться лише кожна десята); 1996 року було проголошено Барселонську загальну декларацію про мовні права (Crystal 2005: 97). Мови помирають не тому, що хворіють або старіють; рідко вони помирають через те, що всі або більшість їхніх носіїв зникають чи гинуть, а через культурну асиміляцію. Механізм простий і часом діє досить швидко: «Є три великі етапи. Особливість першого — величезний тиск на людей, щоб вони розмовляли домінантною мовою. <…>. Він може йти «згори вниз», <…>; або «знизу», – – – (Crystal 2005: 84). До речі, тиск згори може спричинити опір, тоді як тиск знизу — матеріальний добробут або культурна перевага — здатен асимілювати навіть легше. Другий етап — двомовність, а зрештою: «За одне покоління, а іноді лише за десятиліття процвітаюча двомовність непомітно переходить у свідому напівмовність (self-conscious semilingualism), а потім — в одномовність» (Crystal 2005: 85). Само собою зрозуміло, у цьому механізмі двомовними є лише носії мови, що зазнає асиміляції: «Упродовж довгих століть культурного панування в їхній [одномовних] свідомості сформувалося переконання, що інші мають вивчати їхню мову, а їм інші мови не потрібні. Помічено, що одномовними й прихильними до одномовності є народи, які колись мали багато колоній і здійснювали релігійну експансію» (Crystal 2005: 51). «Просто одномовність, будучи частиною давньої традиції колонізаторів, стала звичним способом життя» (Crystal 2005: 85). Тому Д. Кристал і каже: «<…> має зникнути поняття панування» (Crystal 2005: 86). Світ від природи багатомовний, і в цьому запорука його успіху: «ми заселили планету саме завдяки здатності створювати різні культури, що пристосовуються до різного середовища» (Crystal 2005: 40). «Зникнення різноманіття в лінгвістичному світі, ймовірно, є більшою втратою, ніж зникнення різноманіття в біологічному світі, оскільки структура мови свідчить про інтелектуальні здібності людини (Комітет з питань зникаючих мов та їх збереження 1984: 5)» (Crystal 2005: 41). Найважливіше — втрачається частина лінгвофонду людства: «Уся мудрість людства не міститься в жодній мові, і жодна мова не може передати всіх знань людства» (Crystal 2005: 58). Мова, що вмирає, викреслюється з минулого, люди втрачають особисту історію, народ втрачає серце (Crystal 2005: 48, 41, 43). Terminologija | 2008 | 15 87 Д. Крістал стверджує, що існують два розуміння мови як частини культури: «мова — обов’язкова ознака національної ідентичності» та «необов’язкова ознака національної ідентичності» (Crystal 2005: 125, 126). Із цим сперечаються й прихильники необов’язковості: «<...>, в Уельсі запекло дискутують, чи можна бути валлійцем, не знаючи валлійської мови» (Crystal 2005: 46). Більш ніж очевидно, що друга концепція спирається на вкрай нечисленні приклади, якщо не на винятки, — прикрі й лише зрідка прийнятні. Трагічно очевидно, що після зникнення прусської мови не стало й прусського народу; що після масового переходу литовських магнатів і шляхти на польську мову в литовському народі цього стану не залишилося, а були лише окремі нечисленні представники, тому Литву XX століття відновили, а модерний литовський народ створили вихідці з народу. Сумніваюся, що мовознавці мають вирішувати, які мови повинні померти. По-перше, цього ніхто точно не знає (можливо, зникнуть великі мови, а вціліють малі — десь у віддалених джунглях); по-друге, чи не краще говорити про те, як мови можуть зберегтися. Литовське літературне товариство (Litauische literarische Gesellschaft), що об’єдналося в Тільзіті 1879 року й оголосило своєю метою зібрання спадщини мови та культури народу, що зникає, почали зневажливо називати товариством могильників (Zemlickas, Kaunas 2008: 3 9). Мовознавцям, мабуть, досить було б сказати одне: мови, які мають статус державної або офіційної, розвивають усі можливі функції та стилі; ті, що мають писемність, літературу й школу, мають майбутнє, але функціонують слабше й у вужчих межах; а мови без писемності, літератури й школи залишаються на рівні розмовних, хоча їхнє майбутнє може бути довгим. Світ без панування національних мов усе ж існує — інакший, але також двомовний: «Світ, у якому люди говорять щонайменше двома мовами — мовою свого народу та міжнародною lingua franca, — цілком можливий і (...) бажаний. Дві мови — дві різні цілі. Одна — щоб зберегти ідентичність, інша — щоб людину зрозуміли. Ці цілі не суперечать одна одній» (Crystal 2005: 37). Однак дійсність далека від можливостей і потреб. Субординативний білінгвізм і досі існує. Хоча «половина людей у світі розмовляє щонайменше двома мовами» (Crystal 2005: 51), «у всьому ЄС 47,3 відсотка людей не володіють жодною іноземною мовою», а «дві третини британців не знають жодної іноземної мови»; «у Люксембурзі таких людей лише 2,2 відсотка, у Данії — 12,3 відсотка» (TautGyvY 2008: 49 29). Ідеал Європейського Союзу — знання двох іноземних мов — губиться в тумані декларацій, якщо взагалі не є лише міражем. UNESCO kurjerio головний редактор Едуардо Гліссан оцінює міжмовне спілкування так: «То, что человек говорит на своем языке, не исключает его способности понимать других людей и ценить их культуры...» і формулює: «Я говорю с тобой на твоем языке,» 88 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... но понимаю тебя на своем“ (Глиссан 1983: 8 9) tam tikrais atvejais galėtų būti dar pagerinta – kalbu su tavimi savo kalba, tave klausau tavo kalba: „Daugiakalbė Europa – <...> tai žemynas, kuriame žmonės galėtų susitikti ir kalbėtis kiekvienas savo kalba ir suprasti kito kalbą“ (Eco 2001: 320). Tai būtų visiška bendravimo lygybė. 4. Про литовську мову — її вживання, функції та зміни самої системи — говорять багато й у багатьох місцях (не лише в мовознавстві). У теорії литовського мовознавства чітко сказано, що «мова є поліфункційним явищем» (Karaliūnas 1997: 119) і «традицією, явищем культури» (Karaliūnas 1997: 48). Пояснюється також давнє, але вже укорінене відхилення: «Розуміння того, що мова є основним засобом комунікації, утвердилося в європейській лінгвістичній традиції <...> приблизно 1930 року. <...>. <...>. Дослідження мовних функцій тоді перейшло з компетенції психології до компетенції лінгвістики. Визнавши, що мова є засобом спілкування, кинулися в іншу крайність: комунікативну роль мови перебільшують і абсолютизують, а комунікативну функцію вважають єдиною мовною функцією» (Karaliūnas 1997: 109). Дехто навіть вважає, що «мова є монофункційним явищем і всі інші призначення використання мови є проявом комунікативної функції» (Karaliūnas 1997: 109). Однак «сама комунікативна функція мови, як видається, залежить від інших функцій, які виконує мова, наприклад, позначальної, репрезентативної. Щоб щось сказати іншому, повідомити йому, спершу треба позначити, назвати» (Karaliūnas 1997: 110). Ці дві функції пов’язані: «<...> Darstellungsfunktion слід розуміти і як комунікативну, і як репрезентативну (референтивну функцію Р. Якобсона). <...>. У науковій літературі з цього питання комунікативну та репрезентативну функції мови дуже часто чітко не розмежовують і загалом називають символічною функцією мови» (Karaliūnas 1997: 134). На те, що «суттєвою властивістю людської мови є репрезентація», указує й те, що «у комунікації тварин є експресія й апеляція, але немає репрезентації» (Karaliūnas 1997: 190). S. Karaliūno dar skiriama etninė kalbos funkcija (Karaliūnas 1997: 159) – tapatinamoji-vienijamoji, tautinio atribojimo, tautinės individualybės, kalbos tautinio priklausymo funkcija (Karaliūnas 1997: 163, 164). Nors „bendroji tautos kalba ir kalba, kaip etninio priklausymo reiškėja, yra skirtingi dalykai“, bet tik gana retais atvejais „vartojamoji kalba ir kalba – etnoso reiškėja – nesutampa“ (Karaliūnas 1997: 164) ir pastarosios „netekimas laikomas pirmąja tautybės praradimo pakopa“ (Karaliūnas 1997: 168). Terminologija | 2008 | 15 89 Двоїстість взаємин мови й суспільства очевидна: «Успіх упровадження мовного впорядкування залежить не від мовних регуляторів, а від суспільства, хоча без перших не було б самого планового впорядкування, а лише природний розвиток мови» (Grumadienė 1996: 13). Але тут ідеться не про двоїстість, а просто про неоднозначне розуміння самого суспільства: «Нині багато мовних регуляторів традиційно й далі орієнтуються на абстрактного користувача стандартної мови, хоча суспільство не є однорідним» (Grumadienė 1996: 13). Проте стандартною мовою користується ж не все це неоднорідне суспільство, а лише його частина — інтелігенція; та й вона не є однорідною, до того ж велика частина суспільства, що не користується стандартною мовою, здебільшого є чинником, несприятливим для неї, а іноді навіть ворожим. Невипадково констатують: «загальна налаштованість суспільства та брак мовної освіченості» — це «чинник, що ставить за мету виховання мовної свідомості суспільства» (Miliūnaitė 2006: 63). Ще 1994 року Пранас Кнюкшта констатував погіршення мовної ситуації в суспільстві: «Підточений двомовністю фундамент, порушена дисципліна й кон’юнктурне засмічення мови спотворили й занедбали сучасне слововживання» (Kniūkšta 2001²: 199). «Культура мовлення суспільства досі майже не поліпшується» (Mikulėnienė 1998: 8). Розвінчуючи міф про природний розвиток мови, який деякі журналісти й культурологи нав’язують суспільству й навіть окремим мовознавцям, Ріта Мілюнайте каже: «Якщо говорити про стандартну мову останнього десятиліття, не можна сказати, що вона змінюється природно: вплив інших мов дуже сильний» (Miliūnaitė 2006: 166). Якщо говорити диференційовано, можна сказати, що вплив російської мови змінився — він уже не зовнішній, а внутрішній, інерційного характеру, тоді як вплив англійської мови йде переважно від самих нас — від англомовності литовців; він також іде не згори, а знизу — від неякісної, часто не англійської мови самих англійців. Спрямовуючи погляд не на абстрактного користувача стандартної мови, а на цілком конкретних тих, хто нею не користується або її псує, Альбертас Росінас запитує: Чи захищатиме держава державну мову? «Пропагандистами малограмотності й напівмовності є не лише чиновники всіх рівнів, чимало журналістів, науковців, викладачів, а й частина керівників нових видавництв, які безвідповідально видають старі твори, написані поганою мовою, та нові невідредаговані видання, <…>» (Rosinas 1992: 2 28). Тут можна ще раз пригадати, що держава — це мова: «Якщо держава не захистить свою державну мову від свавілля малограмотних і напівмовних, вона не буде гідною називатися державою» (Rosinas 1992: 2 8). Після відновлення незалежності згадали «Правовий захист державної мови у 1918–1940 роках»: «Держава Законом про пресу (1935 р.) зажадала від 90 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... працівників преси оберігати самобутність литовської мови, дбати про її життєздатність і правильність» (Rosinas 1998: 10). Дбають і про зміцнення та розширення теоретичної бази мовного впорядкування — передусім «конструктивне розгортання загальної теорії мовного розвитку з урахуванням умов уживання литовської літературної мови та потреб суспільства й відмовою від тактики оборонного характеру (...)» (Rosinas 1996: 6). Звичайно, від захисту мови зовсім не відмовляються: Державна комісія литовської мови (VLKK) адміністративно реагує на порушення прав литовської мови, а головна функція мовної інспекції і є захисною, охоронною. Теоретичну базу могла б розширити мовна критика, що набула популярності в повоєнній Західній Європі, двоїста — і філософська, і стилістична чи текстова — і щодо норм, і щодо небажаного вжитку (Rosinas 1996: 4–5), але в Литві її, принаймні під такою назвою, немає; її не згадує навіть теоретик A. Pupkis (2005), а загалом рівень конструктивної критики в Литві низький. Хоча VLKK доручено «сфери державного впорядкування мови: наукова (нормативна), адміністративна і правова», хоча «адміністрування мови охоплює і мовне вживання, і користування мовою (мовами)» (Mikulėnienė 1996: 18), «...не все зроблено для реалізації статусу мови de fakto», тому уряд попросили створити умови для втілення положення, викладеного в Законі про науку та студії: «Держава завжди визнає пріоритет фундаментальних досліджень литовської мови» (Rezoliucija 1996: 242 3). Саму комісію, мабуть, більше цікавить мовне впорядкування (за терміном Bronys Savukynas — мовне впорядковування), його цілі, стратегія, теоретичні засади (Kniūkšta 1995: 3–5), хоча вони не зовсім нові: «Системність дає змогу оцінити мовні явища ніби зсередини, з власне мовного погляду, цілеспрямованість — ззовні, із соціального погляду» (Kniūkšta 1996: 15). Новішим є інституціоналізоване — адміністративне мовне впорядкування, але воно має і зворотний бік: «Діяльність комісії не є протилежністю звичайного впорядкування, <...>. Однак, з іншого боку, мовне впорядкування заганяють у рамки й бюрократизм, від нього відсторонюють не лише суспільство, а й значну частину мовознавців» (Kniūkšta 2001: 7). Упорядковано добру фундаментальну справу: «Від 1996 р. у всіх вищих, вищих професійних і професійних школах запроваджено обов’язковий курс культури мови та фахової мови (...)» (Mikulėnienė 1998: 8). Тепер уже хочуть і скоригувати та закріпити цей курс, і піти далі: «У магістратурі доречним був би курс основ термінології, що викладався б за окремою програмою, <...>» (Akelaitis 2008: 12 5). Перед середньою школою ставлять добрі цілі — «1) прищеплювати розуміння мови як цінності нації, 2) пояснювати учням призначення та функції літературної мови, Terminologija | 2008 | 15 91 3) заохочувати мотивацію до вивчення літературної мови, 4) зміцнювати впевненість учнів у рідній мові та її творчих можливостях» (Miliūnaitė 2006: 63). Але як це робити, якщо «у курсі литовської мови загальноосвітніх шкіл більше немає систематичного викладання культури мови» (Akelaitis 2008: 12 4)? Загальна картина нових мовних явищ, а також нового розуміння речей, які не є новими, поки що досить поверхова, фрагментарна й неповна. Однак узагальнювальні висновки, зроблені в різний час трьома видатними мовознавцями, дуже ясні, дуже близькі й дуже сумні: «болісно й загрозливо тріщить стовбур нашої рідної мови» (Ambrazas 1990: 2 6). «Державна мова ледве дихає» (Vitkauskas 2008: 17 7). Третьому «пряме проповідування» і «апелювання до почуття сорому мовця чи письменника» видаються цілковито неефективними; залишається тільки іронія (Rosinas 2005: 3). За браку чіткіших зв’язків мовних змін із конкретнішими чинниками й причинами навряд чи можуть з’явитися точніші рекомендації щодо належного регулювання змін, особливо небажаних (таких, що порушують систему тощо). Переважає імператив — треба, а не орієнтири дії — як. Легше побачити (і показати) широкі проєкти використання та розвитку мови, хоча часто вони цілком буденні. Можна стверджувати, що литовська мова поляризується: зберігається (але навряд чи зміцнюється) ще широкий, проте дедалі тонший прошарок досконалої літературної мови, натомість розростається досить агресивний прошарок жаргонів і жаргонізація самої літературної мови. Рецензентці, зворушеній поганим жаргоном поганого словничка (Zaikauskas 2007), не вистачило ресурсів літературної мови, щоб оцінити його, — вона сміливо вдалася до чоловічого жаргонізму (Mataitytė 2007: 28), неприйнятного в змішаній компанії. Чого й очікувати — любов до жаргону давня: «Marija Mašiotaitė-Urbšienė у своїх спогадах яскраво описує, що говорити змішаним російсько-литовським жаргоном у міжвоєнному Каунасі було модно — і все це не серед простолюду, а в оточенні найвищих владних кіл!» (Sakalavičiūtė 2007: 8–9 398). Литовська мова справді занепадає, вульгаризується: «найуразливіші складні, тонкі й виражальні мовні явища. Вони першими, <...>, не витримують конкуренції примітивніших конструкцій і грубіших явищ» (Piročkinas 2004¹: 8 4). Принцип державної опіки над литовською мовою втілюється, але не цілком послідовно. Водночас намагається утвердитися й альтернативна «теорія» мови, підтримувана псевдопринципом можна багато чого виправляти, але... Мовляв, виправляймо, наскільки дозволяє, наскільки не чинить опору. Нормуванню дуже бракує системності, чимало рішень ухвалюються ad hoc. Дивуєшся — із приємністю, але й із недовірою, — читаючи позицію нового міністра культури Remigijus Vilkaitis: «Правильна литовська мова повинна 92 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... домінувати в публічному просторі, державних установах, школах» (Vd 2008 48 20). Чи буде це виконано? Відносини суспільства з мовою — дуже широка тема. Почати можна було б із одного узагальнення: «Так утворюються своєрідні ножиці: мовознавці дедалі більше пишуть про культуру мови, дедалі більше дають порад, а суспільство дедалі рідше ними користується» (Piročkinas 20042: 9 7). Це узагальнення потребує чималого уточнення — усе тут нашароване і не так, як мало б бути. Частина мовознавців пише саму лише теорію (доволі компілятивну), без жодних порад; працює тільки в білих рукавичках, не бруднить пальців конкретними виправленнями. Ширше суспільство отримує поради радше не безпосередньо — зі статей і дописів мовознавців у Kalbos kultūroje, Terminologijoje, Gimtojoje kalboje, Gimtajame žodyje, а через посередників — словники, довідники, книжки й книжечки з мовними порадами. Тут дуже важливими були б і посередники-люди — мовні редактори муніципалітетів, редактори книжок, засобів масової інформації, міністерств тощо. Однак із жахом доводиться констатувати і їхню недостатню кількість, і мовну неспроможність, і навіть дискваліфікацію, недбалість та безправність. А без цієї важливої проміжної ланки розворушити «байдужу більшість» суспільства (Piročkinas 20042: 9 7) — це лише мрія з відкритими очима... Певними посередниками є також працівники литовської мови в Брюсселі. Канцелярія Сейму організувала конференцію Литовська мова в просторі Європейського Союзу (Urnėžiūtė 2008: 12 20–24). Однак голоси, що лунають звідти й твердять, ніби так литовська мова «набуває можливостей і відкривається змінам» (Morkus 2008: 7–8 347), адже вони м о в у й т е р м і н о л о г і ч н у с и с т е м у ф о р м у ю т ь (Morkus 2008: 7–8 348, 349), викликають і певне занепокоєння. Мовна свідомість суспільства, точніше — користувачів літературної мови або тих, хто мав би ними бути, і заснована на ній активність недостатні. А от поганої активності й навіть агресивності чимало. Та насамперед варто згадати незабутні слова Йонаса Басанавічюса з Aušros, з передмови 1883 року Priekalbos: «<...>: Литва помалу зникає, бо зникає її мова» (Basanavičius 1970: 695). І не можна сказати, що тепер вона зовсім не зникає. І не слід забувати Йонаса Айстіса. Дотепно захищаючись через свій псевдонім Kossu, але грубо нападаючи на всіх мовознавців і ображаючи їх, у зрілі роки він зізнався: «своєї мови добре не знаю» (Aistis 1991: 310), а зрештою висловив і велику, але страшну правду: «Литовець не ламає язика у двох речах: у рідній мові та в історії свого народу» (Aistis 1991: 457). А щойно береться ламати язика, то не один напише страшні нісенітниці. Найлегковажніше це робиться тоді, коли за спиною стоять ті, хто має відповідний статус Terminologija | 2008 | 15 9 3 — лише розумний Захід, тоді й думати нічого не треба, наприклад: «Ток-пісін — офіційна мова Папуа-Нової Гвінеї, більш відома як Pidgin English (спрощена англійська, сленг). У ній змішалися елементи англійської, німецької та португальської мов із 720 цілком різними мовами, якими послуговуються місцеві жителі острова. Спираючись на вільну еволюцію цієї мови, не врегульовану академічними граматичними правилами, <...>» (Tok pisin 2003: 37 52). Оспівування вільного піджину — нібито докір литовській мові, обмежуваній мовознавцями; це добросовісне невігластво, як сказав би В. Бєлінскіс. Хто б сумнівався, що вчені дивляться глибше: «<...> книжка знову відступає, мова біднішає. Навіть британці, які мають величезну традицію, скаржаться, що мова їхньої преси стає дедалі біднішою. А таблоїд із найбільшим накладом, „The Sun“, запровадив навіть спеціальну комп’ютерну програму, яка стежить, щоб у тексті не було надто довгих слів, що мають вісім літер. Якщо таких слів забагато, а слівець із чотирьох літер замало, комп’ютер автоматично повертає текст авторові» (Gadeikis 2005: 6 4). Іноді гіркий досвід допомагає самим отямитися: «З іспанцями про роботу, — пояснюють чоловіки, — ми чудово порозуміваємося. Кіножаргон міжнародний, одне слово тут, друге там... Але коли <...> намагаємося <...> поговорити про життя — стоп, нічого не виходить. <...>» (Vd 2005 3 57). Наймолодших, які вважають себе провінційними новолитовцями, я вже давно охарактеризував словами, яких вони не вимовляли, але які, здавалося, витали в усій їхній пихатості: до нас був потоп, ну, хіба що якийсь Греймас, але тільки не Яблонскіс. У конкурсі есе, організованому Інформаційним бюро Європейського парламенту для майбутніх, але вже початкуючих журналістів, найбільше зацікавлення викликала тема Багатомовність у ЄС: можливість чи розкол? (Vd 2008 48 46). Нехай так, хоча альтернативне формулювання ніби й не залишає третьої можливості. Але навіщо виданню, що проголошує себе журналом якості, хоча вже занепадає, публікувати дитяче добросовісне невігластво, наприклад: «<...> варто зрозуміти, що засвоєння запозичених з інших мов і освоєних слів корисне для нашого народу. Марно намагатися замінити їх литовськими новотворами, які часто звучать просто абсурдно» (Vd 2008 48 47). Однак той самий журнал слушно пише, що навіть найобдарованішим, зокрема й поліглотам, «литовська мова завдає труднощів», а конкретно — невдале вживання інтернаціоналізмів (Laurinėnaitė 2008: 15 49, 50). Чи не тому, що престиж литовської мови невисокий і, до того ж, її — разом із національністю та патріотизмом — принижують? А мовознавців часом просто-таки нещадно б’ють. Ось журналістка Рената Балтрушайтіте із задоволенням висміює, як Вітаутас Петкявічюс своїм kodėlčiukas «пояснював ворога фахівцям» і як «знавці литовської морфології» не витримали (Vd 2008 51 52). Д. Кристаллової 94 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... переклад книжки Kalbos mirtis не викликає в Далі Забєлайті жодних асоціацій із занепадом чи руйнуванням литовської мови, а лише породжує гнівне протиставлення: «побачить ширше поле мовних проблем, ніж те, у яке замкнув вузький мовознавчий пуризм» (NŽA 2005 10 502). Naujojo židinio–Aidų нищівна критика мовознавців у похмурих статтях Томаса Даугірдаса теоретизується напрочуд дивно. Починає він начебто по-людськи: «Чим є для нас сьогодні литовська мова: складником литовської ідентичності, одним із засобів обміну думками й інформацією [,] чи способом контролювати думку та її вираження?» (Daugirdas 2004: 11 535). Далі про складник ідентичності не каже ані слова, зате чимало говорить про «засіб взаємодії людини зі світом та іншою людиною», «інструмент передавання й отримання інформації» (Daugirdas 2004: 11 535, 536). А весь пафос статті спрямований проти невідомо ким і як нібито створюваного ідола литовської мови; проти того, що мовознавці нібито творять мову «як оселю істини й вираження сутності світу», хоча «світ різноманітний, має різні смисли або позбавлений сенсу»; проти «чистоти й автентичності литовської мови, що існують лише в головах мовознавців», проти «найрізноманітніших вигаданих норм», проти мовознавців, які «претендують стати наглядачами мовної в’язниці, у якій буде ув’язнене сучасне литовське суспільство», адже після радянського періоду «зникли всі зовнішні загрози» для мови, а тепер... від мовознавців «литовській мові загрожує подальше виродження, а литовцям — доля „безмовних“» (Daugirdas 2004: 11 535–536). Здається, читаєш якесь причепливе, але безвідповідальне базікання, а не «щомісячник релігії, культури й суспільного життя»: ані елементарної культури, ані християнської любові до ближнього... Найгірше, коли литовським мовознавцям зі злої волі приписують цілком конкретні небилиці, наприклад: «намагалися заборонити іноземні товарні знаки фірм» (Daugirdas 2004: 11 536). Автор дорікає нібито створеним мовознавцями відповідникам і калькам (?!), але приклад анекдотично образливий: «Чомусь і сьогодні ми не називаємо педагога таким точним(им) і гарним [?! – J. K.] запропонованим литовським відповідником „vaikžiedys“, хоча він трохи нагадує „vaikžudį“» (Daugirdas 2004: 11 535). Хто це пропонував і чи кожен, хто щось пропонує, вже мовознавець?! Jonas Varnauskas paklausė tiesiai – Ima šokas nuo gimtosios kalbos? (NŽA 2005: 3–4 140–141) ir ar čia taisomas išmaltas „bromininkų kelias“ (Varnauskas 2005: 3–4 140) – be „kontrolės“, be „kalėjimo“, tik vedantis į ištautėjimą. Однак Томас Даугірдас не вгамовується — знову пише, що зробити, аби «мова була придатним і зручним засобом» (Daugirdas 2008: 1–2 8). Автор похмуро міркує про комп’ютерну «мишу», яка не гризе дротів, а зовні нагадує Terminologija | 2008 | 15 9 5 справжню, замість того щоб згадати, яка вона рухлива, прудка (та мишка шмиг під мітлу). Тут він згадує і невідомо ким запропоновані замінники миші — покажчик і утікач, а також запропоноване невідомо якими мовознавцями слово «ноутбукіст» замість «портативний комп’ютер», і що «запропоноване мовознавцями [якими ж саме?! — J. K.] слово „vielbraukys“ сказало б набагато більше <...>, ніж „тролейбус“ (Daugirdas 2008: 1–2 8). Писав і виписував, а тепер пише з голови... І все ввижаються ідоли — то мови, то патріотизму (Daugirdas 2005: 3–4 121–122). Пише, пише — і дописується: з мовознавця робить страшилку. Тоді журналістка R. Baltrušaitytė береться бути посередницею — перелічує стереотипи: 1) загроза литовській мові нині більша, ніж за радянських часів; 2) найбільше псують мову молодь і жаргон; 3) мовознавець — страшилка (Baltrušaitytė 2004: 7 46); садовить культуролога (і журналіста), письменника (і юриста), а навпроти — двох мовознавчинь, щоб ті стереотипи спростувати, щоб перші звинувачували всіх мовознавців, а другі — не захищали їх, а лише виправдовувалися самі: ні-ні, не ми двоє, хіба колись давно одна була «чорною пупкінкою», але обидві «руйнували м і ф мовних нормувальників, які не дозволяють в и б и р а т и с т р о г о» (Baltrušaitytė 2004: 7 46). Сумне видовище з усіх боків: для одного неправильність — не проблема, потрібна лише образність — з містечкового мовлення та жаргону; йому до вподоби маркетинг, а не ринкодарство, хоча сам він для ринкодарства вживав би... граматичні помилки (Savukynas 2004: 7 46, 47, 48); іншому, який читає російську пресу, як якомусь великому фахівцеві, і досі здається, що «вони набагато менше бояться всіляких чужих слів»; звідси «не роздмухують трагедії, багато що легковажно узаконюють» — «там розуміють, що мова — передусім засіб спілкування» і що «у сленгу народжуються гарні литовські вислови» (Puklevičius 2004: 7 46); одна мовознавиця звинувачує мовознавців радянських часів, які «відбили в кількох поколінь бажання говорити литовською» [??!! — J. K.], а «жаргон — це не погано, просто треба дозволити його творити»; «викаблучився» — «цілком допустиме в контексті [прем’єра!] слово» [Savukynas хвалить: «мовознавча верхівка [тобто мовознавці-функціонери] вже толерантна» 47]; «бамбаліс», «почуте три р о к и т о м у в Ж е м а й т і ї» — уже «о д и н и ц я л і т е р а т у р н о ї м о в и» (Smetonienė 2004: 7 47, 48), тільки Savukynas не знаходить його, «перегорнувши словники», хоча обоє не зазирають до LKŽ, де з д а в н а є північно-жемайтське слово «бамбаліс» — 1. «посудина для молока, <...>, бідон», 2. «посудина для гасу». І лише одна мовознавиця додає: «Суспільство більше не цікавить процес творення мови»; «мова бідніє і тому, що молодь не читає»; «я завжди заперечуватиму тим, хто каже, що литовська мова не пристосована до сучасного світу, що нею вже не можна порозумітися»; «свою мову можемо занапастити лише ми самі — і ніхто інший» (Vaišnienė 2004: 7 46, 48). То, може, вона вже не страшилка, а страшилочка?.. 96 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... Ir mokinys, pasak Smetonienės, ne prieš šimtą metų sukurtas (Okmanas 2004: 8 40), o vartotas jau ir K. Sirvydo, Krauzės žodyne, ir A. Juškos dainose (Drotvinas 2001: 113, 114, 115). Мовознавців, та й академічну спільноту загалом, уже давно точить одна екстралінгвістична ракова пухлина. Вони мовчать, а говорить колега-поляк: «Сидячи в кав’ярні, литовські мовознавці вміють виявити багато недоліків цієї науки в країні, але все це не перетворюється на суспільно значущу дискусію в пресі. Отже, ми живемо наче у двох системах — приватній та офіційній. Для науки це недобре. <...>. <...>. Можна зробити лише такий висновок: відкрито висловлюючи свою думку, людина відчуває, що ризикує науковою кар’єрою. — — — Це різновид корупції, і про це треба сказати правду» (Smoczyński 2008: 13 5). Коментарі не потрібні — потрібні дії. Є й підстави для оптимізму, навіть здобутки. Литовські мовознавці, як і представники гуманітарних та соціальних наук загалом, наважуються кидати виклик анти культурній глобалізації — і перемагають. Назву два здобутки. Завдяки великим зусиллям і після тривалих баталій утверджується очевидна істина: основною міжнародною (і єдиною внутрішньою) мовою литуаністики є литовська. Тож більше немає потреби обов’язково публікувати англійською наукові праці з литуаністики, передусім призначені для суспільства Литви. Міжнародну базу даних цих наук Lituanistika укладають литовською мовою, а резюме — англійською (проєкт здійснюють дві жінки — Ingė Lukšaitė та Danguolė Mikulėnienė; мені приємно, що мої моральні аванси сильній статі принаймні в цьому випадку цілком виправдалися). Тут доречно також згадати: «Нація — в руках матері» (Aistis 1991: 160). Іноді варто порадіти, що зрозуміти, що таке норма, можна навчитися не лише від мовознавиці: «<...>, непомітно можемо наразитися на небезпеку — сприйняти статистичний факт як вихідний пункт для визначення норми: <...>», хоча «людська норма ґрунтується на тому, що є добрим для людини, що випливає з її природи, про яку значно надійніше свідчать не статистичні дані, а антропологія» (Laumenskaitė 2007: 11–12 550). Мовознавців-термінологів непропорційно мало. Неминуче охоплювати всі напрями. У сучасному мовознавстві термінологи мали б становити десяту частину. Однак видається науковий журнал Terminologija (вийшло 14 номерів), від XIII номера — міжнародний (тримовний). Проводяться міжнародні конференції. Усе ж помітний кількісний прорив. Накопичився певний багаж досвіду. Підростає молоде покоління. За підтримки Державної комісії литовської мови та сприяння Центру термінології ведеться велика робота з термінології. Terminologija | 2008 | 15 97 Литовська мова і писемне суспільство, мовознавство й термінологія на новому шляху, зупиняючись біля роздоріж, можливо, наближаються до напівсліпої мети, яка зможе задовольнити і мовознавців, і суспільство. Треба лише подолати природну схильність, яка «обдарувала смертних, особливо трохи розумніших, схильністю нехтувати своїм і цінувати чуже» (Erazmas 1963: 45). ВИСНОВКИ 1. Питання вживання мов, їхніх змін, майбутнього і навіть долі часто, але дуже прямолінійно пов’язують із глобалізацією, раз у раз підміняючи це поняття іншим, що почастішало в ужитку, словом Арнольда Тойнбі — «виклики». Відповіді звучать не так гучно, а нерідко люди навіть не намагаються зрозуміти, що таке глобалізація. Її генеза, поняттєвий апарат дають змогу виокремити й культурну глобалізацію, а в ній — глобалізацію мов, тобто глобальні тенденції мовного вжитку. Розрізняють також глобалізм — ідеологію глобалізації або теорію планетарної міжнародної політики — та антиглобалізм, якому принаймні наразі бракує чіткішого й позитивнішого теоретичного підґрунтя, тоді як протестні, навіть терористичні дії надто агресивні. Отже, глобалізація є доволі безпосереднім загрозливим чинником лише для мовного вжитку, а для функціонування й уживання мови — несприятливим тлом. 2. Зосередження всієї уваги лише на впливі невизначеної глобалізації є вкрай хибним не тільки через однобічність, а й тому, що забувають або замовчують інші важливіші й конкретніші чинники. Їх було й залишається чимало. За залізною завісою бурхливо розквітали потворні явища XX ст., які також слід віднести і до несприятливого ірраціонального тла для функціонування мови загалом та окремих мов, особливо малих, і до безпосередніх чинників: це суспільство споживання та масове суспільство, одноразова цивілізація, маркетинг, реклама, агітація, засоби масової інформації, а надто комерціалізація телебачення, масова культура, культура трьох хвилин, мода, створення зірок, а також американізація культури (попмузика, голлівудські фільми, вестерни, серіали, трилери, мильні опери,...). Спільний знаменник цих явищ — примітивізація людини й життя, а конкретніше — і дерев’яна мова. Жорстоко побиті радянською антиамериканською пропагандою та дещо науково осмислені в литовському філософському дискурсі, після падіння залізної завіси ці явища бурхливо ринули до Литви, де для духовно спустошеного населення все західне, на жаль, здавалося тільки добрим. Водночас із Заходу до нас дійшли й істини майже півстолітньої давнини про наше власне життя в імперії зла — новояз, поліція думок, двоємислення, поневолення розуму. Дійшли, але як слід не вплинули. Дезінтеграція імперії зла, відновлення незалежності Литви — 98 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... відновлення державності та надання литовській мові статусу державної, національне відродження, демократизація суспільства й формування громадянського суспільства, європейська та трансатлантична інтеграція Литви, а також надмірна, хоча й неофіційна англізація, ще й комп’ютеризація та інтернетизація — це нині цілком конкретні чинники, значення яких для національної ідентичності та самосвідомості, культури й мови є відчутним уже 20 років і надовго залишатиметься вирішальним, епохальним. 3. Кожна мова є етнічною, або національною, — рідною. Наша рідна мова — литовська — за умов безперервної субординаційної двомовності протягом кількох століть зазнала дуже сильного впливу польської мови — нею було буквально залито весь мовний ареал литовської. Ліквідовано лише частину наслідків, більша частина (і частина ареалу) — це незворотні втрати, хоча ті контакти вже давно майже припинилися. Протягом двох століть подібну згубну роботу в ареалі литовської мови виконувала російська. Тепер настала епоха контактів з англійською мовою: ареал не втрачається, але втрачається частина користувачів литовської мови. Тому варто познайомитися з цими імперськими, колоніальними й міжнародними мовами (а також як linguae francae) зсередини — з тим, як їх розуміють і оцінюють самі росіяни й англійці. Важливо не забувати, що сутність linguae francae — лише виконання функції спілкування. Цього недостатньо, щоб національна мова жила й зберігалася, — від цього вона якраз може загинути. Литовська мова має померлу сестру — прусську мову; ареал самої литовської мови обтяжений втратами і на заході, і на південному сході, навіть у межах державних кордонів він не є суцільним. Носії великих мов можуть теоретично міркувати, чи є мова обов’язковою ознакою національності й державності. Литовець тут може говорити лише про щасливі або нещасливі (для себе!) винятки. Гарантовано лише давній, майже повсюдний порядок: безпечною є тільки державна національна мова, або: держава — це власна мова. Хоча світ двомовний (і це переважно лише функція спілкування), двомовність властива не великим, а малим мовам, і вона є субординаційною, а отже, не позбавленою небезпек. 4. У теорії литовського мовознавства функцію засобу спілкування вже не вважають ані єдиною, ані навіть основною, а С. Каралюнас виокремлює також етнічну функцію мови. Однак різні журналісти, культурологи та просто люди провінційного світогляду (до нас був потоп) навмання говорять лише про засіб спілкування, вимагають необмеженого розвитку мови, пропагують анти-кодифікаційні погляди, права й переваги жаргону та подібні доброзичливі прояви неуцтва, бичують мовознавців і роблять із них опудало. Вони впливають і на деяких мовознавців, бо бракує елементарної солідарності й культури. Литовські мовознавці все ж наважуються кидати виклик антикультурній глобалізації й часом перемагають. Сили мовознавців-термінологів непропорційно нечисленні. Але видається Terminologija | 2008 | 15 9 9 науковий журнал Термінологія (від XIII номера — міжнародний). Принцип державної опіки над литовською мовою втілюється, але не цілком послідовно. ŠALTINIAI GŽ – Gimtasis žodis (žurnalas). L ir M – Literatūra ir menas (savaitraštis). MokslL – Mokslo Lietuva (laikraštis). NŽA – Naujasis židinys-Aidai (mėnraštis). Sav su TV – Savaitė (su TV) (savaitraštis). Vd – Veidas (savaitinis žurnalas). LITERATŪRA Aistis J. 1991: Milfordo gatvės elegijos, Vilnius. Akelaitis G. 2008: Dėl specialybės kalbos dalyko ir jo programų. – Gimtoji kalba 12, 3–6. Ambrazas V. 1990: Kamieno braškėjimas. – Gimtoji kalba 2, 5–7. Baltrušaitytė R. 2004: Kalbos normintojas: tikras ar išgalvotas baubas [pokalbis]. – Veidas 7, 46. Baltrušaitytė R. 2008: Perspektyviausia literatūra. – Veidas 51, 52–53. Basanavičius J. 1970: Rinktiniai raštai, Vilnius. Bauman Z. 2007: Globalizacija: pasekmės žmogui. Vertė V. Rubavičius, Vilnius. Bielinskis V. 1948: Rinktiniai raštai. Vertė Z. Kuzmickis, Kaunas. Brzezinski Z. 1998: Nevaldomas pasaulis. Globalinė sumaištis XXI amžiaus išvakarėse. Vertė A. Survila, Vilnius. Chesterton G. K. 1998: Ortodoksija. Vertė R. Drazdauskienė, Vilnius. Crystal D. 2005: Kalbos mirtis. Vertė E. Šidlauskaitė ir G. Gailiūtė, Vilnius. Daugiakalbystė 2008: Nuo energetikos iki daugiakalbystės. – Veidas 48, 46–47. Daugirdas T. 2004: Kalba be žado. – Naujasis židinys-Aidai 11, 535–536. Daugirdas T. 2005: Aukos patriotizmas. – Naujasis židinys-Aidai 3–4, 121–122. Daugirdas T. 2008: Kančios dėl kalbos. – Naujasis židinys-Aidai 1–2, 7–8. Drotvinas V. 2001: Iš žodžio mokinys istorijos. – Terminologija 8, 112–118. Eco U. 2001: Tobulos kalbos paieškos Europos kultūroje. Vertė I. Tuliševskaitė, Vilnius. Eliot T. S. 1990: Kas yra klasikas? Vertė E. Pakštytė. – Proskyna 4, 220–226. EncKompŽ 2005: Enciklopedinis kompiuterijos žodynas, Vilnius. Erazmas 1963: Erazmas Roterdamietis. Pagiriamasis žodis Kvailybei, Vilnius. Fóris A. 2006: Terminology and social-economic globalization: Terminija ir socialinė-ekonominė globalizacija. – Tautinių kalbų terminologija ir globalizacija. Tarptautinės mokslinės konferencijos pranešimų tezės, Vilnius, 21: 21–22. Fóris A. 2007: Terminology and social-economic globalization. – Terminologija 14, 49–60. Frიდენტalis R. 1977: Getė. Vertė E. Vengrienė ir J. Kilius, Vilnius. Gadeikis L. 2005: Redaktoriaus laiškas. – Veidas 6, 4. Gaivenis K., Keinys S. 1990: Kalbotyros terminų žodynas, Kaunas. Genzelis B. 1980: Kultūrų sąveika ir paribio kultūros. – Laikas ir idėjos, Vilnius, 88–106. Le Goff J. 2003: Viduramžių vaizduotė. Vertė D. Bučiūtė, Vilnius. Gოგolis N. 19541: Raštai 3. Vertė M. Miškinis, Vilnius. Gogolis N. 19542: Raštai 5. Vertė M. Miškinis, Vilnius. Griniewicz S. 20061: Terminology in the era of globalisation: Terminologija globalizacijos eroje. – Tautinių kalbų terminologija ir globalizacija. Tarptautinės mokslinės konferencijos pranešimų tezės, Vilnius, 25–26: 26–27. Griniewicz S. 20062: Terminology in the Era of Globalisation. – Terminologija 13, 10–16. Grumadienė L. 1996: Kalbos tvarkybos sėkmės laidas – ryšys su visuomene. – Lietuvių kalbos tvarkyba: teorinės ir praktinės problemos. Seminaro tezės, Vilnius, 13–14. Gudavičius A. 2000: Etnolingvistika, Šiauliai. Jokubaitis A. 2008: Politika be vertybių, Vilnius. 100 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... Joninas L. 1987: Dvi „Meistro ir Margaritos“ realybės. – Problemos 36, 59–71. Karaliūnas S. 1997: Kalba ir visuomenė (Psichosociologiniai ir komunikaciniai kalbos vartojimo bruožai), Vilnius. Kniūkšta P. 1995: Kalbos tvarkybos tikslai ir strategija. – Kalbos kultūros diegimo praktika ir metodika. Jono Jablonskio konferencijos pranešimų tezės, Vilnius, 3–5. Kniūkšta P. 1996: Apie kalbos tvarkybos strategiją. – Lietuvių kalbos tvarkyba: teorinės ir praktinės problemos. Seminaro tezės, Vilnius, 15–17. Kniūkšta P. 20011: Paprastoji ir administracinė kalbos tvarkyba. – Kalbos vartosena ir tvarkyba. Jono Jablonskio konferencijos pranešimų tezės, Vilnius, 7–8. Kniūkšta P. 20012: Kalbos vartosena ir tvarkyba, Vilnius. Kopaliński W. 2001: Žodynas. XX amžiaus įvykiai, sąvokos ir mitai. Vertė V. Kvietkauskas, Vilnius. LaLiėŽ 1977: J. Balkevičius, J. Kabelka. Latvių–lietuvių kalbų žodynas, Vilnius. Laumenskaitė E. 2007: Ir du taps vienu kūnu. – Naujasis židinys-Aidai 11–12, 550–556. Laurinėnaitė J. 2008: Vaikščiojanti enciklopedija: ar lengva tokiam būti. – Veidas 15, 48–50. Leitchik V. 2006: Globalization and problems of terminology: Globalizacija ir terminijos problemos. – Tautinių kalbų terminologija ir globalizacija. Tarptautinės mokslinės konferencijos pranešimų tezės, Vilnius, 32–34: 34–35. LKEnc 1999: Lietuvių kalbos enciklopedija. Parengė K. Morkūnas, redagavo V. Ambrazas, Vilnius. LKEnc 2008: Lietuvių kalbos enciklopedija. Antrasis patikslintas ir papildytas leidimas, sudarė K. Morkūnas, redagavo V. Ambrazas, Vilnius. LRKŽ 1988: A. Lyberis. Lietuvių–rusų kalbų žodynas, Vilnius. Mataitytė I. 2007: Rec.: E. Zaikauskas. Kalbos paribiai ir užribiai: lietuvių žargono žodynėlis. McLuhan M. 2003: Kaip suprasti medijas. Žmogaus tęsiniai. Vertė D. Valentinavičienė, Vilnius. Mikulėnienė D. 1996: Kalbos tvarkyba: norminimas ir administravimas. – Lietuvių kalbos tvarkyba: teorinės ir praktinės problemos. Seminaro tezės, Vilnius, 18. Mikulėnienė D. 1998: Valstybinės kalbos statusas de jure ir de facto: jo įgyvendinimo ir tvarkybos problemos. – Valstybinė kalba ir integracija (Estija, Latvija, Lietuva). Seminaro tezės, Vilnius, 7–8. Miliūnaitė R. 2006: Apie kalbą ir mus. Straipsniai ir pokalbiai, Vilnius. Miłosz Cz. 1995: Pavergtas protas. Vertė A. Grybauskas, Vilnius. Morkus J. 2008: Lietuvių kalba Europos Sąjungoje. – Naujasis židinys-Aidai 7–8, 347–349. Morua A. 1991: Esė. Vertė J. Mikelinskas, Vilnius. Nuodėmė 2008: Nuodėmė vis labiau tampa kolektyvine. – Savaitė 12. Okmanas J. 2004: Lietuviškas kompiuterinis biuras. – Veidas 8, 40. Parandovskis J. 1984: Olimpijos diskas. Vertė D. Urbas, Vilnius. Pasternakas B. 1991: Daktaras Živaga. Vertė A. Mikuta, Vilnius. Piročkinas A. 20041: Publicistiniai pasvarstymai apie lietuvių kalbą atgavus nepriklausomybę. – Gimtasis žodis 8, 2–6. Piročkinas A. 20042: Didelės ir mažos kalbininkų nuodėmės. – Gimtasis žodis 9, 2–7. PolEncŽ 2007: Politikos mokslų enciklopedinis žodynas. Ats. red. A. Jankauskas, Vilnius. Popper K. R. 1995: Nepiktnaudžiauti televizija. Vertė J. Kunčius. – Kultūros barai 6, 14–16. Puklevičius A. 2004: Kalbos normintojas: tikras ar išgalvotas baubas [pokalbis]. – Veidas 7, 46–48. Pupkis A. 2005: Kalbos kultūros studijos, Vilnius. ReklK 2004: Reklamos kalba, Vilnius. Rezoliucija 1996: Akademikai pritarė rezoliucijai dėl lietuvių kalbos. – Lietuvos aidas 242, 3. RLKŽ II 1967: Rusų–lietuvių kalbų žodynas. Paruošė V. Baronas ir V. Galinis, Vilnius. RLKŽ I 1982: Rusų–lietuvių kalbų žodynas. Sudarė Ch. Lemchenas, Vilnius. RLKŽ III 1984: Rusų–lietuvių kalbų žodynas. Sudarė J. Kardelytė, J. Macaitis, A. Mankevičienė, Vilnius. Rosinas A. 1992: Ar valstybė gins valstybinę kalbą? – Lietuvos aidas 2, 8. Rosinas A. 1996: Kalbos priežiūra, kalbos kritika ir kalbos kultūra. – Gimtoji kalba 10, 1–7. Rosinas A. 1998: Valstybinės kalbos teisinė globa 1918–1940 metais. – Valstybinė kalba ir integracija (Estija, Latvija, Lietuva). Seminaro tezės, Vilnius, 9–10. Rosinas A. 2005: Tik prasėu be isterijos, 2005. Sakalavičiūtė K. 2007: Tarpukario Lietuvos periodika: ar rusiška spauda lygu rusų spauda? – Naujasis židinys-Aidai 8–9, 391–398. Savukynas V. 2004: Kalbos normintojas: tikras ar išgalvotas baubas [pokalbis]. – Veidas 7, 46–48. Smetonienė I. 2004: Kalbos normintojas: tikras ar išgalvotas baubas [pokalbis]. – Veidas 7, 46–48. Terminologija | 2008 | 15 101 Smoczyński W. 2008: Laringalai mano moksliniame gyvenime (Su prof. V. Smočinskiu kalbėjosi G. Zemlic-kas). – Mokslo Lietuva 13, 4–5; 14, 6–7. Steger M. B. 2008: Globalizacija. Labai trumpas įvadas. Vertė E. Vareikis, Vilnius. TautGyvY 2008: Tautinio gyvenimo ypatumai. – Savaitė 49. Tok pisin 2003: Atvyksta J. Stromgrenas. – Veidas 37, 52. Treinys M. 2000: Tautiškumo ir globalizacijos sankirta: problema ir sprendimai. – Lietuvių tauta ir pasaulis. Lietuvių tautos savimonė ir tautiškumas: dabarties vaizdas ir perspektyva 1, Kaunas, 16–20. Urnėžiūtė R. 2008: Vertėjai ir kalbos Europos Sąjungos institucijose. – Gimtoji kalba 12, 20–24. Vaišnienė D. 2004: Kalbos normintojas: tikras ar išgalvotas baubas [pokalbis]. – Veidas 7, 46–48. ValTV 1963: Valodniecības terminu vārdnīca. Sastādījuši R. Grabis, Dz. Barbare, A. Bergmane, Rīgā. Varnauskas J. 2005: Ima šokas nuo gimtosios kalbos? – Naujasis židinys-Aidai 3–4, 140–141. Vitkauskas V. 2008: Kitaip yra, sudėtingiau! – Mokslo Lietuva 17, 7. VLE V 2004: Visuotinė lietuvių enciklopedija 5, Vilnius. VLE VI 2004: Visuotinė lietuvių enciklopedija 6, Vilnius. VLE IX 2006: Visuotinė lietuvių enciklopedija 9, Vilnius. VLE XIII 2008: Visuotinė lietuvių enciklopedija 13, Vilnius. Zaikauskas E. 2007: Kalbos paribiai ir užribiai: lietuvių žargono žodynėlis, Vilnius. Zemlickas G., Kaunas D. 2008: Europos pilietis – Jurgis Zauerveinas. – Mokslo Lietuva 3. Ахманова О. С. 1966: Словарь лингвистических терминов, Москва: „Советская энциклопедия“. Бунин И. А. 2001: И. А. Бунин: pro et contra, Санкт-Петербург: Издательство Русского Християнского гуманитарного института. Вальдхайм К. 1976: Австрийский путь, Москва: „Прогресс“. Глиссан Э. 1983: Вавилонская башня. – Курьер ЮНЕСКО 8, 7–9. КРусР 2003: Культура русской речи. Энциклопедический словарь-справочник, Москва: „Наука“. Лукшите Н. 1981: К проблеме предмета лингвистики. – Kalbotyra XXXII/3, 162–169. Пустай Я. 2006: Терминология – гарант сохранения языка: Terminija – kalbos išlikimo garantas. – Tautinių kalbų terminologija ir globalizacija. Tarptautinės mokslinės konferencijos pranešimų tezės, Vilnius, 40–41: 41. Риникер Д. 2001: „Окаянные дни“ как часть творческого наследия И. А. Бунина [публикуется впервые]. – Иван Бунин: pro et contra, Санкт-Петербург: Издательство Русского Християнского гуманитарного института, 625–650. Соболев Ю. В. 2001: «Ред. на кн.:» Ив. Бунин. „Иоанн Рыдалец“. – Иван Бунин: pro et contra, Санкт-Петербург: Издательство Русского Християнского гуманитарного института, 330–334. Твардовский А. 1979: Слово о Пушкине. – А. С. Пушкин. Стихотворения, Москва: „Художественная литература“, 5–23. THE LITHUANIAN LANGUAGE AND SOCIETY: GENERAL AND TERMINOLOGICAL ASPECTS Questions of the usage of languages, their changes, their future and even their fate are often very directly linked with globalization. Another word frequently used is challenges (by Arnold Toynbee). Answers are not so loud and often there are no attempts made to understand what globalization is. Its genesis and concepts allows us to separate cultural globalization and within it – globalization of languages, i.e. global tendencies of the usage of languages. Also globalism – an ideology of globalization or a theory of global international politics – stands out together with anti-globalism, which at least for now has a confused and negative theoretical background and is associated with too many aggressive actions of protest and even terror. Thus globalization is a rather direct threatening factor for the usage of languages and an unfavourable background for the functioning and usage of the language. Concentration of everybody’s full attention only on the impact of undefined glo- 102 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:... balization is wrong not only because of its one-sidedness, but also because other more important and specific factors are forgotten or hushed up and they are and were abundant. On the other side of the iron curtain the ugly phenomena of the 20th century were flourishing, directly impacting upon as well as causing a negative background for the functioning of language in general and small languages in particular. Such phenomena include consumer and mass society, disposable civilization, marketing, advertising, agitation, mass media and especially commercialisation of television, mass culture, three minute culture, fashion, creation of stars, Americanization of culture (pop music, Hollywood films, westerns, TV serials, soap operas,...). In general terms a common denominator of these phenomena is their tendency to make a man and a life primitive, specifically the creation of a wooden language. These phenomena, strongly attacked by soviet anti-American propaganda and to some extent evaluated in Lithuanian philosophical discourse after the fall of the iron curtain swept into Lithuania, to the weary spirit of which everything coming from the West seemed to be good. At the same time fifty year old truths about our own life in the evil empire – new language, thought police, double think, enslavement of the mind – reached us from the West as well. These truths reached us, but did not have the right impact on us. Together with such things as the disintegration of the evil empire, restoration of the independence of Lithuania, status of the Lithuanian language as a state language, national rebirth, democratisation of the society and the creation of a civil society, European and transatlantic integration of Lithuania, came unofficial Anglization, computerization and internetization which are now very specific factors, the importance of which to national identity and self-awareness, culture and language has been considerable for twenty years and will remain crucial and epochal for a long time. Every language is ethnic or national – native. Our native language – Lithuanian – for a few centuries under the conditions of continuous subordinate bilingualism had very many contacts with the Polish language – the whole area of the Lithuanian language was flooded with it. Only a few consequences have been eliminated, and although contacts with Polish have for some time been almost broken, the majority of losses are, like loss of national territory, irreversible. For two centuries a similar destructive work in the Lithuanian language area was done by the Russian language. Now a new era of contacts with the English language has arrived – territory is not being lost, but a part of the Lithuanian language speakers are. Therefore it is useful to get acquainted with these imperial, colonial as well as international languages (and linguae francae) from inside – how they are perceived and judged by Russians and English themselves. It is important to remember that the essence of linguae francae is only the performance of the communicative function. This is not enough for the national language to live and survive – it could cause death. The Lithuanian language has a dead sister – the Prussian language. The area of the Lithuanian language has crumbled away in the west and in the south-east and it is not even continuous within the state borders. Speakers of a big language can have a theoretical discussion if the language is or is not an obligatory element of nationality and statehood. A Lithuanian can speak here only about lucky or unlucky (for himself!) exceptions. Only the old nearly universal order provides guarantees: only a national state language is safe or: a state is its own language. Although the world is Terminologija | 2008 | 15 1 0 3 bilingual (mostly in that communicative function), bilingualism is a characteristic not of big, but of small languages and it implies subordination, thus some dangers. In the theory of Lithuanian linguistics, the communicative function is considered to be neither the only, nor the main one. Simas Karaliūnas separates the ethnic function as well. Various journalists, specialists of culture and other provincials of the time (avant nous, le Déluge) are talking only about the means of communication, demanding unrestricted development of the language, declaring anticodification attitudes, rights and validity of jargon and similar good willed ignorance and demonising linguists. They defeat some linguists because of the lack of solidarity and culture of the latter. Lithuanian linguists dare to challenge anti-cultural globalization and sometimes win. The force of terminologists is small, but they publish the scientific (international from the 13th issue) magazine Terminologija (Terminology). The principle of state protection of the Lithuanian language is being implemented although not consistently. Gauta 2008-12-15 Jonas Klimavičius Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, LT-10308 Vilnius E. paštas: [email protected] 104 Jonas Klimavičius | Lietuvių kalba ir visuomenė:…