Rita Miliūnaitė. „Dabartinės lietuvių kalbos vartosenos variantai“

РІТА МІЛЮНАЙТЕ ВАРІАНТИ ВЖИВАННЯ СУЧАСНОЇ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2009, 248 p. Рецензована книжка Ріти Мілюнайте, друга монографія авторки, є, сказали б ми, цілеспрямованим продовженням першої (Основи унормування граматики литовської мови, 2003). Уже в тій монографії розглядається поняття граматичного варіанта, класифікація таких варіантів, виокремлюються формальні й функціональні варіанти, характеризуються дистрибутивні відношення між варіантами та ступені їх оцінювання; уже там варіанти визначаються з погляду вживання літературної мови, а не мовної системи, тобто дуже широко (див. Miliūnaitė 2003: 38, прим. 17). Тепер це розуміння закріплене терміном варіанти вживання, охоплено всі різновиди варіантів. Розв’язуючи питання, чи є варіанти явищем мови чи мовлення, авторка вважає прийнятним погляд, згідно з яким варіантність закодована в системі й за потреби реалізується у структурі (спираючись на позицію Алдона Пупкіса); звідси випливає розуміння досліджуваного явища: «Такий погляд дає змогу певною мірою відокремити варіантність як властивість мови від безпосереднього зв’язку із системою та нормою, а варіанти розглядати як конкретні вияви цієї властивості у вживанні.» (с. 124; виділено авторкою). Досліджуваний об’єкт надзвичайно актуальний, адже варіантів (особливо широко розуміних) багато на всіх рівнях живої мови, і постійно з’являються нові. Висновки й дані досліджень варіантів потрібні школі; необхідно знайомити учнів із тими варіантами вживання, які найбільш характерні для їхнього середовища, навчати оцінювати й обирати: «Ширша класифікація варіантів важлива не лише для досліджень уживання, а й для методики навчання літературної мови, адже в школах поки що більше говорять про мовні помилки, ніж про те, як узагалі оцінювати різні вияви варіантності вживання». (с. 176). Характер і призначення досліджень, описаних у монографії, досить точно визначено такими твердженнями: «У цій праці варіантність переважно пов’язується з мовними нормами та їх функціонуванням у вживанні — зі змінами норм, коливаннями й порушеннями. Однак слід наголосити, що йдеться не про варіативність мовних норм, а про ширше розуміння варіантності, яке охоплює і нормативні, і ненормативні вар- 348 KALBOS KULTŪRA | 83 іанти вживання» (с. 119–120); «проведене розвідувальне дослідження вживання та його варіантів є підставою для укладання з наявних у цій картотеці даних зведення варіантів» (с. 219). Згадана в останньому реченні картотека — це картотека сучасного вживання, яку родина авторки монографії збирає кілька десятиліть (послідовніше — з 1988 року) на матеріалі письмових засобів масової інформації, інтернет-джерел та інших сфер публічного вживання (с. 92–113, 156). У книжці також використано дані цієї картотеки. Наголошуючи, що функціонування варіантів у вживанні та їхні відношення не є безпосереднім предметом цієї монографії, а становлять, мовляв, предмет подальшого дослідження (с. 160, 220), авторка все ж і в цій праці подає загальні функціональні ознаки варіантів, що виявляються у вживанні (сама вона називає їх гіпотетичними, с. 160), характеризує гнізда варіантів, що формуються у вживанні (с. 197–199), знову актуалізує проблематику дистрибутивних відношень між варіантами (с. 199–201). Книжка складається з двох частин: «Сучасне вживання та його явища» (с. 15–113) і «Варіанти вживання» (с. 115–214). У першій частині (4 розділи) розглядаються поняття вживання, ознаки сучасного вживання литовської мови, характер дослідження явищ уживання та їх фіксація; у другій частині (3 розділи) викладено розуміння варіантності, розглянуто її вияви та оглянуто відношення між варіантами. Усі розділи завершуються підсумками, а монографія — заключними заувагами. У книжці є 17 рисунків (переважно схеми) і 9 таблиць. З них добре видно, як авторка прагне не лише несуперечливої класифікації мовних явищ, а й наочності наукових висновків та узагальнень. Розглядаючи різні теоретичні питання варіантності, авторка постійно має на увазі укладене й підготовлюване до друку зведення варіантів сучасного вживання литовської мови, тому монографію цілком обґрунтовано можна вважати міцним теоретичним підґрунтям цього зведення (сама авторка зазначає, що теоретичні питання варіантності вживання по суті розглядаються в другій частині), а розділ 1.4 першої частини («Фіксація явищ уживання», с. 92–113) є первинним описом цього зведення, своєрідним вступом до майбутнього зведення: тут розглядається покажчик зведення варіантів, подається його фрагмент (с. 108–109). Основою укладання зведення є форма варіантів, їхні структурні ознаки (с. 177). Як розуміється основний об’єкт дослідження праці варіанти вживання? «У монографії спираються на найширше розуміння варіантності, яке дає змогу об’єктивно розглядати варіативні явища вживання, без оцінного підходу, потрібного згодом, у нормувальній праці, коли вже встановлено самі відношення між варіативними явищами у вживанні». (с. 217). Сяу- R. MILIŪNAITĖ. Dabartinės lietuvių kalbos vartosenos variantai [Rec.] 349 Для ілюстрації широкого й вузького розуміння варіантності особливо промовистим є приклад словотвірних варіантів voveruška: voveraitė. Показавши, як змінювалася оцінка гібридного слова voveruška у виданнях Словника сучасної литовської мови (у виданні 1954 року voveruška ще вважалося нормативним синонімом, у 1972 році його було пов’язано відсиланням із voveraite, а від видання 1993 року гібрид уже вважається небажаним у літературній мові, при ньому стоїть позначка ntk.), авторка каже: «У публічному вжитку voveraitė у цьому [грибному] значенні тепер також є очевидною зразковою нормою. Отже, за вузького розуміння варіанта voveruška і voveraitė свого часу були варіантами, а згодом їхні відношення варіантності зникли. За широкого розуміння варіанта voveruška і voveraitė слід вважати варіантами вжитку». (с. 152). Багато мовних одиниць із тим самим значенням, які традиційно вважають синонімами (лексичними чи граматичними), авторка зараховує до варіацій, наприклад: procentas ir nuošimtis, leidykla „Versmė“ ir „Versmės“ leidykla (с. 207; до морфологічних варіантів, наприклад, зараховано конкуруючі сполуки однини й множини piešinio: piešinių [конкурс] (с. 172), до синтаксичних варіантів — вислови sprogusi bomba sugriovė [sandėlį]: sprogo bomba ir sugriovė [sandėlį] (с. 173). Розрізняються два типи варіантів: форми й значення (с. 214). Варіантами форми називають випадки, коли варіює форма тієї самої мовної одиниці, а значення не змінюється; функційні (стилістичні) ознаки цих варіантів можуть відрізнятися. Це, можна сказати, вузьке розуміння мовних варіантів, що має певну традицію в нашому мовознавстві. Мовознавці, які дотримуються такого вживання терміна, намагаються якомога чіткіше відмежувати варіанти від синонімів. Варіантами значення називають різні мовні одиниці, які системно мають те саме значення або функцію (наприклад, абсолютні синоніми), або такі одиниці, з яких одна поряд зі своїм прямим значенням набуває у вжитку також значення іншої. Варіанти другого типу значно розширюють поняття варіантності. Не можна не звернути уваги, що авторка говорить і про варіанти лексики близького значення: «На основі однакового або дуже близького значення варіюють лексичні одиниці — слова або лексикалізовані, нерідко застиглі словосполучення». (с. 164), а свої погляди підсумовує так: «варіантами вжитку сучасної литовської мови слід вважати мовні явища, що мають однакове або дуже близьке значення й регулярно повторюються, між якими у вжитку виникають відношення варіантності — здатності замінювати одне одного.» (с. 177; виділено авторкою). Обране розуміння варіантів дає авторці змогу поєднати традиційну нормалізаційну мовну роботу із соціолінгвістичним підходом до варіантних явищ ужитку 350 KALBOS KULTŪRA | 83 (с. 151–153, 215). Соціолінгвістичний характер досліджень обґрунтовується в багатьох місцях книжки. Наприклад, зазначено, що «в нормалізаційній роботі над літературною литовською мовою оцінному аспекту досі якраз бракувало тісніших зв’язків із дослідженнями реального вжитку» (с. 217); показано співвідношення соціолінгвістики, мовного планування та культури мови (с. 121–122). Знайти ці зв’язки авторці допомагає не лише знайомство із сучасними соціолінгвістичними працями інших країн, а й заглиблення в традицію нормування літературної литовської мови (цьому, по суті, була присвячена перша монографія), увага до давніших і сучасних праць литовського мовознавства. Це особливо цінна риса тепер, коли чимало мовознавців-литуаністів молодшого покоління (частіше — мовознавиць-литуаністок) здатні дивитися на рідну мову лише чужими очима. Варто відзначити таку рису монографії, як прагнення впорядкувати варіантну мовознавчу термінологію та, за потреби, запропонувати нові терміни. Дещо коригується термінологія функційних стилів. Стиль, який у литовському мовознавстві називають по-різному — kasdieniniu buitiniu, šnekamosios kalbos stiliumi, просто buitiniu або šnekamuoju, — у монографії названо kasdienis (с. 42); можна нагадати, що саме цей термін Бронюс Савукінас вважав зручнішим, ніж kasdieninis buitinis (див. Savukynas 1977: 19, прим. 2). Запропоновано термін для позначення членів гнізда варіантів: «Усі інші члени гнізда варіантів, крім основного, можна було б називати відповідними варіантами»; у цьому разі термін побічні варіанти не підходить, оскільки він знадобиться на наступному етапі дослідження варіантів — «для позначення нерівноцінності варіантів щодо норм» (с. 198). Прагнуть утворити несуперечливу систему термінів, передусім тих, що в нашому мовознавстві вживаються в подібному значенні, часто впереміш. У підрозділі «Вияви варіантності» розглядаються терміни, що позначають близькі явища (варіанти, дублети, синоніми, конкуренти, відповідники й замінники), а також різні поняття, які ними називають (с. 140–196). Найдокладніше, звісно, аналізується поняття варіантів: найвужче й найширше розуміння, структурні та функційні ознаки варіантів, класифікація варіантів (с. 140–177; див. також с. 201–211 про типи варіацій). Реалізація одного інваріанта — гніздо варіантів і сформовані в ньому відношення між варіантами — називається варіацією (с. 163, прим. 98; 201). Варіантність авторка визначає як «найзагальнішу властивість мовних явищ регулярно мати в тому самому контексті тотожне або дуже подібне значення чи виконувати тотожну або подібну функцію, — отже, здатність замінювати одне одного.» (с. 192; виділено авторкою). R. MILIŪNAITĖ. Dabartinės lietuvių kalbos vartosenos variantai [Rec.] 351 Найважливішими виявами варіантності вважаються варіанти й синоніми; показано різні погляди на співвідношення цих понять (с. 132). Головною ознакою синонімів і широко розумілих варіантів є спільність значення мовних одиниць із різним вираженням (с. 181). Авторка докладно розглядає питання розмежування синонімів і варіантів (с. 180–188), робить певні висновки, але, наголосивши, що це питання важко розплутати до кінця (с. 183), не ставить собі за мету остаточно його «розплутати». Одне зрозуміло: широко розумілі варіанти вжитку охоплюють частину тих мовних явищ, які досі зазвичай зараховували до синоніміки (с. 128); синоніми «залучаються до розгляду варіантів головним чином настільки, наскільки вони пов’язані з нормативністю» (с. 194). До варіантів належать і ненормативні явища, але недоцільно вважати останні системними синонімами, адже це вияви іншої системи — не літературної мови. Тому й зазначається: «Подібні ненормативні явища [йдеться про конструкцію dėti ant keptuvės, ужиту в значенні „покласти на сковороду“] порушують питання, чи можуть вони бути об’єктом дослідження синтаксичної синонімії». (с. 185). Авторка вважає, що термін синонімів у цьому разі був би обґрунтованим, «[я]кщо синоніми розуміти широко — як явище загального вжитку (не лише літературного), тоді щодо норм літературної мови синоніми можуть співвідноситися як норма й умотивовано вживана ненорма» (с. 193, прим. 112). Звичайно, некодифіковані мовні засоби можна вважати контекстуальними, ситуативними синонімами. Авторка ніби розвиває думку Алдонаса Пупкіса про те, що «варіантність і синоніміка не є цілком самостійними, повністю відокремленими явищами; у певних місцях вони перетинаються, схрещуються, і в розвитку мови одні можуть перетворюватися на інші» (с. 132), і зазначає: «Частина варіантів із часом набуває певних відтінків, додаткових ознак і стає вже не конкуруючими варіантами, а синонімічними засобами вираження» (с. 90). Говорячи про синоніми, можна звернути увагу на одну дрібницю. У монографії, нагадуючи, що в литовському мовознавстві групи синонімів зазвичай називають синонімічними рядами або синонімічними низками, серед мовознавців, які вживають останній термін, названо лише Альвідаса Умбраса (2004) (с. 197). Добре знаю, що цей термін запропонував Стасіс Кейніс, який віддає йому перевагу перед словосполученням синонімічний ряд (див. також його статтю синонімічна низка; посилання на цю статтю біля терміна синонімічний ряд KTŽ 1990: 183). Про конкуренцію мовних засобів у першій монографії авторки лише побіжно згадувалося (див. Miliūnaitė 2003: 40; 57, прим. 32; 167), а тепер вона стала одним із центральних понять варіантності (с. 188–190); ідеться про конкуренцію варіантів та її ступені (с. 211–213). Литовські мовознавці терміни кон- 352 KALBOS KULTŪRA | 83 курентність, конкуренцію використовують переважно, обговорюючи зміни в мові, такі випадки, коли один засіб вираження витісняє з ужитку інший, особливо — коли замість варіанта, рекомендованого для літературної мови, вживаються неприйнятні, некодифіковані варіанти. Отже, очевидно, йдеться про діахронічний погляд. Саме такий погляд свого часу виклав Aleksas Girdenis: термін «конкуренція» «широко вживається в діахронічній лінгвістиці <...>. <...> зазвичай певні мовні явища конкурують між собою протягом якогось часу. Скажімо, існувала конструкція давального відмінка з дієприкметником, dativus absolutus, а потім вона поступилася місцем конструкції з напівдієприслівником. Це справжня конкуренція в діахронічному розумінні»; явища конкуренції, що розглядаються синхронічно, нібито «можна було б описати як стилістичну опозицію. Я уявляю собі такі випадки: Повернулися люди, співаючи і Люди проспівали дорогу» (цитовано зі стенограми засідання кваліфікаційного комітету з габілітації Aleksas Girdenis у Вільнюському університеті 8 лютого 1996 року). Rita Miliūnaitė не така категорична: вона вважає, що ті самі терміни конкуренції в культурі мови та стилістиці можуть позначати дещо різні поняття: «у стилістиці конкуренція з відносин між мовними явищами, що складаються в ужитку протягом тривалішого часу, переноситься на конкуренцію засобів вираження в момент їх вибору» (с. 189); «на відміну від стилістики, варіанти вважаються конкурентами не в момент вибору для вживання, а тоді, коли в ужитку, в певному контексті, вони регулярно вживаються впереміж, незалежно від їхнього співвідношення з кодифікацією» (с. 190). Тут варто хоча б коротко нагадати, спираючись на новіші публікації, про розуміння конкуренції в чеському мовознавстві, адже звідти це розуміння було запозичене литовською стилістикою. Чеські мовознавці також розглядають конкуренцію двояко: або як процес, у якому один чи кілька засобів вираження витісняються синонімічним засобом, або як надання переваги одному засобу вираження порівняно із синонімічними. Отже, конкуренція розуміється як динамічне явище, яке можна досліджувати як зміну або як її наслідки та прояви «в синхронному зрізі мови», тому розрізняють конкуренцію мовних засобів і паралельність (paralelnost). Дотримуючись такого погляду, мовознавці не говорять про конкуренцію, коли йдеться про очевидні ряди дублетних засобів (paralely), що позначають певне значення або виконують певну функцію. Останнім часом у чеському мовознавстві конкуренцію та паралельність здебільшого не розрізняють; конкуренцію визначають як уживання різних засобів для вираження того самого змісту, як таку можливість із погляду системи, тобто як сукупність мовних засобів, які мовна система пропонує для комунікативного акту або для різних типів комунікації (див. Martincová 1997: 161; Jelínek 2002: 223). R. MILIŪNAITĖ. Dabartinės lietuvių kalbos vartosenos variantai [Rec.] 353 Розвиваючи ідею конкуренції засобів вираження, варто було б ще поміркувати над повним робочим набором термінів від дієслова конкурувати. Уже, можна сказати, усталеними й такими, що не викликають сумнівів, є терміни конкуренти, конкурентні (варіанти), конкуренція, можливо, й конкуренційна (форма вираження). Але ось у таблиці «Ознаки варіантів» (с. 161) знаходимо прикметник конкурентоспроможний, а іменник — конкурентність. То, може, конкурентоздатність? Або конкурентний і конкурентність? Оскільки термін «конкуренція» запозичено як метафору з економіки чи інших суспільних наук, то всі терміни цієї групи, що з’являються в мовознавстві, могли б спиратися на кодифікацію, усталену в тих науках1. Зв’язок варіантів з іншими проявами варіативності узагальнено так: «Синоніми виявляють ширші можливості вживання варіантів, дублети свідчать, що варіативність є надмірною і, можливо, її слід усунути, а конкуренти показують співвідношення між варіантами за їхнім утвердженням у вжитку» (с. 193). У всій монографії, у багатьох її місцях, авторка відмежовує й увиразнює стилістичний рівень дослідження варіативності. Однією з характеристик ужитку за способом використання мови є його опис з погляду так званих стилів уживання: на цій підставі розрізняють неофіційний (невимушений) та офіційний ужиток (с. 34–47). «Мабуть, найважливішим критерієм стає офіційність — невимушеність. За цією віссю сучасне вживання литовської мови досягло певної рівноваги: мовні засоби вираження дедалі більше диференціюються за цим критерієм як у письмовій, так і в усній формі»; «критерії письмової — усної мови та публічності — приватності, які раніше були досить надійними, вже не годяться»; «на вживання літературної мови дедалі більше впливають мета вживання й адресат» (с. 216–217); «невимушений ужиток формується як окремий мовний стиль» (с. 47). До стилістики віднесено дослідження мотивованих порушень норми (с. 196). Наприклад, у контексті, наведеному на с. 194–195, ужите «сполучення помити магістраль <...> порушує мовні норми» (с. 195), але ця метафора видається стилістично мотивованою (пор. Почалися довгоденні зливи, мочили, промивали Вільнюс увесь тиждень]. Balt. LKŽ X 583). (Про стилістичний рівень мови див. також с. 50; 90; 112; 173, прим. 105; 195.) Подекуди авторка уточнює свої попередні погляди та формулювання. Зокрема, сказано, що «публіцистичний стиль через його неоднорідність слід поділити принаймні на дві частини — інформаційну та експресивну. У мовних порадниках це 1 Pavyzdžiui, Rūtos Vainienės Ekonomikos terminų žodyne (Vilnius: Tyto alba, 2005) yra konkurencija, konkurencingumas ir konkurencinis pranašumas (p. 139–140). Žodyne skaitome padėkė neįvardytiems kalbininkams, bet jame, deja, nėra įrašo apie aprobaciją Valstybinėje lietuvių kalbos komisijoje, tad nieko negalima pasakyti apie žodyne pateikiamų terminų kodifikacijos lygį. 354 KALBOS KULTŪRA | 83 зроблено не зовсім точно: публіцистичним стилем названо лише його експресивну частину, відокремивши її від інформаційної» (с. 41, прим. 22; авторка монографії є упорядницею кількох книжечок мовних порадників і однією з їхніх авторок). Загалом погоджуючись із таким уточненням, усе ж маю сказати, що, відокремивши інформаційний стиль від публіцистичного, жодної помилки не було зроблено — просто обрано інший погляд на поділ стилів. Скажімо, в англійській стилістичній традиції газетний (тобто інформаційний) стиль відокремлюють від публіцистичного (див. Galperin 1971: 306–318; автор підрозділу «Газетний стиль» — V. L. Najeras (Nayer)), а в російській стилістиці газетний стиль розуміють як ядро публіцистичного, вживаючи навіть подвійну назву газетно-публіцистичний стиль (див. Стилистика 2007: 116). Тривалий час перебуваючи під впливом російської стилістики, маючи подібні з погляду стилю та жанрів газети й подібну публіцистику, ми так само класифікували й стилі, тож за кілька десятиліть склалася така сама, як у росіян, традиція класифікації стилів литовської мови та їхніх різновидів (підстилів, жанрів). До відновлення незалежності такий лінгвостилістичний підхід, звісно, відповідав стилістичній дійсності мови. Можливо, й тепер ще зарано переймати засади англійської чи якоїсь іншої західної стилістики. Рішучіше змінити усталену класифікацію стилів можна було б лише після ґрунтовного дослідження сучасного вжитку з погляду стилю (тобто накопичивши надійні дані) та чіткого формулювання критеріїв поділу стилів. Keletas žodžių dėl kalbos (sistemos) ir kalbėjimo (šne­kos) vienetų skyrimo. Mūsų kalbininkų darbuose tie patys vienetų pavadinimai suprantami nevienodai. Autorė šiuo atžvilgiu yra nuosekli, bet skaitytojui praverstų paaiškinimas, kodėl pasirinktas būtent toks požiūris. Remiantis Jono Palionio Kalbos mokslo pradmenimis (1985) sakoma, kad „fonemos ir morfemos yra kalbos, o žodžiai, junginiai ir sakiniai – kalbėjimo vienetai“ (p. 153–154). O kitų autorių darbuose randame kiek kitokią termino sakinys traktuotę. Pavyzdžiui, Kalbotyros terminų žodyne pateikiamas savotiškas pereinamasis apibūdinimas: „Sakinys yra pagrindinis minties reiškiamasis konkretaus pobūdžio kalbos vienetas, dėl to pats jis priklauso šnekai (kalbėjimui). <...> Tačiau sakinio sintaksinės sandaros tipai priklauso abstraktesniam lygmeniui – kalbai.“ (KTŽ 1990: 175). Dar kiek kitaip (man rodosi – tiksliausiai) kalbamąjį santykį yra nusakęs Vitas Labutis (1994: 57): „Tikrasis komunikacijos faktas yra individualus teksto sakinys, glaudžiai susietas su kontekstu, su pavartojimo situacija. Šiuo metu tokiam teksto sakiniui taikomas terminas „pasakymas“ arba „frazė“. <...> Svarbiausia, R. MILIŪNAITĖ. Dabartinės lietuvių kalbos vartosenos variantai [Rec.] 355 що ми розрізняємо висловлення як одиницю комунікації та речення як одиницю мовної системи.» (Усюди підкреслено під час цитування). Публічні висловлювання то одного, то іншого нашого мовознавця про сучасний стан литовської мови, про місце різних різновидів мови свідчать, що погляди на літературну мову, на мовні зміни не лише різняться, а й навіть протилежні. Усе залежить від того, яку роль відводять рідній мові. Чуємо голоси, що всі різновиди мови (зокрема й жаргони?) рівні, що литовська мова змінюється природно, адже найважливіше — задовольняти потреби спілкування, а певне згасання образності, книжність (з одного боку) і колоквіалізація (з іншого боку) — це нормально. Рита Мілюнайте інакше бачить ситуацію з нашою мовою, вона не вважає, що все владнається само собою; не схвалює спроб перейняти егалітаризм — погляд на рівність усіх різновидів і способів мовлення (с. 131). Вона стверджує: розвиток літературної мови втратив рівномірність, сфери її вживання звужуються, більшає некодифікованих засобів вираження, писемна мова втратила «статус однорідного й добре організованого мовного утворення» (с. 83), і підсумовує: «Отже, вже й тепер зрозуміло, що посилення периферійних явищ, а також безпосереднє проникнення чужомовних елементів (різних мовних рівнів) у вжиток розмиває самобутність литовської мови». (с. 85). Виважену думку висловлено щодо наслідувачів політичної коректності в Литві: немає жодної потреби приймати нав’язані іншими мовами моди на вживання чи заборону вживання тих чи тих слів, слід зважати на традиції вживання цих слів у власній мові та систему значень. Це не лише думка мовознавиці, яка накопичила цінний досвід дослідниці сучасної мови, а й позиція відповідального носія рідної мови, який дбає про її долю, її сучасність і майбутнє. Читаючи нову монографію Рити Мілюнайте, не можна не звернути уваги на деякі своєрідні або просто приємні для ока особливості мовного етикету наукової праці. Наприклад, подяку автора рецензентам, редакторам, видавцям та іншим особам ми звикли читати наприкінці передмови до книжки, а тут Подяка — окремий складник книжки (як іноді бачимо в наукових працях західних авторів). У нас немає єдиної традиції, як називати в тексті автора, якого згадуємо, цитуємо або на якого просто спираємося, коли не обмежуємося звичайним посиланням на джерело (скороченням прізвище, рік, сторінка у дужках): або після прізвища пишемо лише ініціал імені, або, згадуючи вперше, наводимо повне ім’я, а далі вживаємо тільки прізвище, як у повсякденній розмові зазвичай називаємо третю, відсутню тут особу — сусіда, колегу, навіть якогось високопосадовця. Мо- 356 KALBOS KULTŪRA | 83 нографії, не боячись повторів, згадуваного в тексті автора щоразу послідовно названо ім’ям і прізвищем упродовж усієї книжки. Мовби вищим, офіційнішим стилем, шанобливіше. Жодного цитованого автора не розкритиковано, не зневажено й не висміяно в тих випадках, коли авторка монографії обґрунтовано дотримується іншого погляду. Наприклад, у публікаціях із дидактики литовської мови трапляється нічим не обґрунтована пропозиція називати мову, виражену звуками або літерами, відповідно розмовною або писемною мовою, хоча в нас є досить міцна традиція вживати в цьому разі терміни усне мовлення і писемне мовлення. Авторка монографії дотримується останніх термінів, але авторок тих дивних пропозицій не засуджує, лише зазначає, що існує й інше тлумачення цих термінів, і цитує цю іншу думку (с. 34, прим. 11). Оцінка поглядів, із якими авторка не погоджується або в яких сумнівається, гарно пом’якшується літотами: «перенести цю ознаку [йдеться про кодифіковані норми літературної мови] на загальне вживання й шукати мовні помилки в діалектах чи соціолектах — ц е д е я к е н е р о з у м і н н я» (с. 23); «говорити про загальне вживання як про основу унормування з д а є т ь с я н а д т о с м і л и в и м» (с. 21; розрядку збережено під час цитування). Читачеві рецензії може здатися, що рецензований твір дуже багато цитують. Насправді так і є. Основні твердження, визначення й узагальнення монографії, які, як видавалося, необхідно обговорити в рецензії, авторка сформулювала настільки точно й чітко, що, переказуючи їх, а не наводячи дослівно, я боявся б порушити наукову істину. Книжку написано зразковою науковою, фаховою мовою. З іншого боку, як уже сказано, авторка — не лише об’єктивна, холодна дослідниця мовних явищ, вона добре усвідомлює, що досліджує рідну мову, тож поряд із фаховим викладом проривається й емоційніше слово, образніший вислів, постає виразніший період. Тому й завершити рецензію хотів би ще однією цитатою з монографії Рити Мілюнайте — від констатацій до імперативу, адресованого мовознавцям: «Легко світовим соціолінгвістам досліджувати всілякі дрібні мовні відмінності в найекзотичніших периферійних сферах вжитку <...>, коли вже вдосконалено методику, є досвід, накопичено певний обсяг досліджень і можна побачити статистичний контекст уживання в різних мовах, який можна порівнювати. Поки що ми не можемо дозволити собі розкіш марнувати сили на дріб’язкові, некорисні, хоч, можливо, на перший погляд і привабливі речі; соціолінгвістичні дослідження не повинні бути самоціллю, проводитися лише заради цікавості самого дослідження. Сучасний стан литовської мови спонукає зосередитися на життєво важливих мовних змінах, щоб ми могли не лише усвідомити, що відбувається у вжитку, а й застосувати результати досліджень для мовного планування». (с. 138). R. MILIŪNAITĖ. Dabartinės lietuvių kalbos vartosenos variantai [Rec.] 357 LITERATŪRA Galperin I. R. 1971: Stylistics, Moscow: Higher School Publishing House. Jelínek M. 2002: Konkurence výrazová. – Encyklopedický slovník češtiny, Praha: Nakladatelství Lidové noviny, 223–225. KTŽ 1990: K. Gaivenis, S. Keinys. Kalbotyros terminų žodynas, Kaunas: Šviesa. Labutis V. 1994: Lietuvių kalbos sintaksė. I dalis, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla. Martincová O. 1997: Na okraj konkurence slovotvorných prostředků. – Slovo a slovesnost 58 (3), 161–164. Miliūnaitė R. 2003: Lietuvių kalbos gramatikos norminimo pagrindai, Vilnius: Lietuvių kalbos instituto leidykla. Savukynas B. 1977: Leidinio paskirtis ir kalba. – Žmonės ir kalba, Vilnius: Mokslas, 15–22. Стилистика 2007: Стилистика и литературное редактирование. Под ред. В. И. Максимова. 3-е изд., Москва: Гардарики. KAZIMIERAS ŽUPERKA Šiaulių universitetas P. Višinskio g. 38, LT-76352 Šiauliai [email protected] 358 KALBOS KULTŪRA | 83