Dėl kai kurių baltų kalbų žemės ūkio augalų pavadinimų kilmės

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, III LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA ПРО ПОХОДЖЕННЯ НАЗВ ДЕЯКИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ РОСЛИН У БАЛТСЬКИХ МОВАХ A. SABALIAUSKAS Редька (Raphanus sativus) 1. На думку А. де Кандоля (38,553), батьківщиною редьки є Західна Азія. За свідченням Талмуду, редька чудово росла в стародавній Вавилонії (пор. O. Schrader, Reall., 2, 251). Із Азії ця рослина мала дуже рано потрапити до Єгипту. Геродот (2,125) зазначає, що, судячи з малюнків у піраміді Хеопса, будівничі цієї пам’ятки поряд із цибулею та часником у великій кількості споживали також редьку (συφαρθη) (пор. G. Buschan, 243). Як народна їжа редька згадується у давньогрецьких комедіях (пор. O. Schrader, Reall., 2, 251). Редьку знали й стародавні римляни. Зазвичай до назви редьки вони додавали епітет Syriaca або зазначали quae Assyrio semine venit. Це також свідчить про східне походження рослини (пор. O. Schrader, Reall., 2,251). 2. Балти і слов’яни, ймовірно, познайомилися з цією городиною дещо пізніше. Археологічних даних, які засвідчували б час її появи в балтійських і слов’янських землях, наразі немає. Наприклад, спираючись на мовні дані, можемо стверджувати, що литовці знали редьку вже у XII ст. Зрозуміло, що слов’яни мали познайомитися з нею раніше, оскільки балти, як побачимо, познайомилися з цією рослиною через слов’ян. 3. В індоєвропейських мовах найширше засвідчені назви редьки двох різних за походженням типів. Грецька назва редьки ῥαφανίς, ῥαφάνη, ῥάφανος має той самий корінь, що й назва ріпи ῥάπυς, ῥάφυς. У грецькій мові редька й отримала свою назву від назви цієї рослини. Із грецької така назва редьки перейшла до латини — raphanus. Згодом ця назва збереглася в романських мовах: італ. rafano, ісп. rábano, порт. rabanete. Поряд із запозиченням із грецької в латині була й інша, власна назва редьки — rādīx, первісне значення якої — «корінь». Це латинське слово перейшло до германських мов: давньоверхньонімецьке rat(i)c(h), retich, давньоанглійське rǣdic, середньоверхньонімецьке retich, rātich, німецьке Rettich, шведське rättika. Давньоверхньонімецьке merrātich свідчить, що спочатку цей корінь у германських мовах мав ā (пор. F. Weigand, 577—8; F. Kluge, Et. Wb., 597). Із германських мов ця назва редьки перейшла до фінської — räättikka (пор. T. E. Karsten, IF, 26, 250—1; Germ., 207). Вона трапляється й у угорській мові — retek. 17. Kalbotyros klausimai, III 257 4. Такі назви редьки знаходимо також у слов’янських мовах: ssl. redьky, rъbъky, давньорус. репька (И. И. Срезневский, 3, 216), рос. редька, білорус. рэдзька, укр. редька, серб.-хорв. родаква, ротква, ро́ква, словен. redkev, чеськ. ředkev, řetkev, словац. red’kev (V.Machek, Rost., 60), польськ. rzodkiew, верхньолуж. rjedkej, нижньолуж. radkej (пор. F.Miklosich, Et. Wb., 284–5; А. Преображенский, Эт. сл., 2, 194; M.Vasmer, Et. Wb., 2,504; J.Holub, F.Kopečný, Et. sl., 321; V.Machek, Et. sl., 432). Уже з першого погляду видно, що для цих слов’янських назв редьки не можна реконструювати єдину праформу. Із наведених прикладів можна реконструювати щонайменше чотири праформи: *redъky, *rodъky, *rъbъky, *rьdъky (пор. V. Machek, Rost., 60). Така неоднорідність свідчить, що ця назва редьки не є слов’янським словом: до більшості слов’янських мов вона потрапила з германських (пор. A. Meillet, Étud., 184; C. C. Uhlenbeck, AfslPh, 15, 490; V. Kiparsky, Lw., 276–7). Російські форми назви, найімовірніше, походять із нижньонімецької мови (пор. V. Kiparsky, Lw., 276–7). Вузьке німецьке e у російській мові могло передаватися через ь, як і в слові Бърнъ < нім. Bern (пор. K. Būga, ZfslPh, 1, 42). У слов’янських мовах фонетика цієї назви редьки могла змінитися також унаслідок народної етимології. Деякі з цих назв могли потрапити до слов’янських мов і з романських мов (пор. M. Vasmer, Et.Wb., 2,504; V. Machek, Rost., 60). Пізніше з російської мови така назва редьки потрапила також до деяких інших мов народів Радянського Союзу: евенк. редька, евенкік. редька, бурят.-монг. редьке тощо. 5. Назва редьки з цим коренем трапляється також у балтійських, а саме литовській і латиській мовах. Знаходимо її вже й у давніх пам’ятках нашої мови: у словнику К. Ширвідаса (331), у «Постилі» Й. Моркунаса (270). Це слово потрапило до литовської мови з давньоруської. Воно було запозичене ще до ъ> e, отже, не пізніше XII ст. (пор. K. Būga, ZfslPh, 1, 42; В. И. Костельницкий, 397). У східноаукштайтських говорах литовської мови трапляється форма цієї назви ru-dikas. K. Būga (ZfslPh, 1, 42) вважає, що вона, як і латиська назва редьки, походить від давньоруської (за термінологією K. Būga — білоруської, Weiss-russen) форми *ръбъка, де ъ у корені виникло внаслідок ствердіння приголосного r. Подібну зміну вокалізму K. Būga вбачає також у латиському слові krusts (поряд із kristis) (K. Būga, RRš, 2,538). Однак цю форму, як побачимо, можна пояснити й інакше. 6. У латиській мові найпоширеніша назва редьки rutks. J. Endzelins (EM, 3,565) вважає, що ця форма, найімовірніше, походить від форми *ridiks, лише вокалізм кореня змінився під впливом слова ruds «рудий, коричневий». Можливо, про це частково свідчать і такі форми цієї назви, як ruduks (EM, 3, 554; J. Endzelins, La. Gr., 72), rudaks (T. Šmite, FBR, 12,51; EH, 2, 381), що вживаються поряд із формою rutaks (F. Adamovičs, FBR, 3, 107). Таким способом можна було б пояснити й литовську форму rudikas, оскільки форма *ръбъка, від якої, на думку K. Būga, могли походити згадані латиська й литовська назви редьки, у пам’ятках російської мови не трапляється. У латиських говорах один раз зафіксовано також форму ridiks (EH, 2, 375). Через її ізольованість важко робити якісь висновки. 258 Латвійська назва редьки у сучасній латиській мові трапляється також в іншій складеній назві овоча — māmuts «хрін», утвореній за нім. Meerrettich шляхом перекладу другої частини слова. Від назви редьки утворилися також назви деяких інших рослин: ezera rutks, velna rutks, juodu rutks «Cicuta virosa», meža rutks «Geum rivale», lauka rutks «Raphanus raphanistrum» (EM, 3,565). У латиській мові куршських дюнних рибалок трапляється назва редьки retichs (J. Plāķis, 77). Ця назва запозичена з німецької мови. 7. Бачимо, що балти й слов’яни мають однакову назву редьки. В обох мовних групах, як і в багатьох інших індоєвропейських мовах, ця назва є запозиченою. Більшість слов’ян запозичила її з германських мов, а балти — зі слов’янських. Про назву редьки у давньопрусській мові жодних відомостей немає. Морква (Daucus carota) 1. Батьківщиною цієї рослини схильні вважати Європу або Передню Азію (пор. A. de Candolle, 554; O. Schrader, Reall., 2,69; H. Burchardówna, 170). Сліди моркви знайдено у Швейцарії, в залишках пальових поселень Робенгаузена (пор. G. Buschan, 148; O. Schrader, Reall., 2,69). Однак деякі дослідники сумніваються в достовірності цієї знахідки (пор. J. Hoops, Reall., 1, 234). 2. На території Польщі знаходимо насіння моркви у викопних рештках, датованих VII—IX ст. (пор. H. Burchardówna, 164, 175). Про вирощування моркви в цей час на територіях Литви й Латвії відомостей бракує. В інвентарях литовських маєтків XVI ст. цю рослину згадано, щоправда, порівняно нечасто (пор. K. Jablonskis, 419, 451, 455, 678). У кадастрах латвійських маєтків за 1624 і 1630 рр. зазначено, що латвійські селяни постачали моркву поміщикам як данину (пор. A. Švābe, IMM, 1922, 169; J. Sehwers, 301). 3. В індоєвропейських мовах трапляється кілька назв цієї рослини різного походження. Латинська назва моркви carota різними шляхами потрапила до деяких інших індоєвропейських мов: італ. carota, алб. karotë, франц. carotte, англ. carrot, нім. Karote тощо. У германських і слов’янських мовах найбільш поширена інша назва моркви: давньоверхньонім. mor(a)ha, середньоверхньонім. morhe, mörhe, нім. Möhre, давньоангл. more, англ. more, давньодат. mora, давньошвед. mora тощо (пор. J. Hoops, Reall., 1, 234; F. Weigand, 2, 206–7; F. Kluge, Et. Wb., 484), рос. морковь, морква (В. Даль, 2, 347), білор. морква, укр. морква, болг. морков, серб.-хорв. мрква, словен. mrkve, чес. mrkev, словац. mrkva, пол. marchew, верхньолуж. morchej, нижньолуж. marchew (пор. M. Vasmer, Et. Wb., 2, 158–9; A. Преображенский, Эт. сл., 557; F. Miklosich, Et. Wb., 192). Зі слов’янських мов ця назва моркви потрапила й до інших мов: рум. morcov (пор. A. Rosetti, 44), молд. морков. Пізніше це слово з російської мови запозичили також мови інших народів Радянського Союзу: тув. морковь, бурят.-монг. морхооб, евенк. морковь, евенкійськ. морковь тощо. Як побачимо, це слово запозичили зі слов’янських мов і литовці. Щодо походження цього слова існують різні думки. Насамперед його пов’язують із гр. βράκανα· τὰ ἄγρια λάχανα у Гесіода, реконструюючи для грецької форми праформу *mr̥k- (пор. A. Walde, Vgl. Wb., 2, 313; É. Boisacq, D. ét., 131; J. Hoops, Reall., 1, 234; M. Vasmer, Et. Wb., 2, 158; F. Kluge, Et. Wb., 484). Із семантичного погляду- 259 Таке пов’язування гороху цілком можливе, оскільки культурна рослина часто отримує свою назву від якоїсь дикої рослини (гр. ἄγρια λάχανα «дикі овочі»). Однак відновити єдину праформу для грецьких, германських і слов’янських слів важко. Багато дослідників вважали слов’янську назву моркви запозиченням із германських мов (пор. F. Miklosich, Et. Wb., 192; A. Walde, Vrgl. Wb., 2, 313; C. C. Uhlenbeck, AfslPh, 15, 489; O. Schrader, Reall., 2, 69). Цю думку поділяв і Бодуен де Куртене (10). Таке твердження частково обґрунтоване, адже за назвами моркви, засвідченими в слов’янських мовах на основі цього кореня, не можна відновити єдину праформу. Однак, з іншого боку, фонетично пов’язати цю назву моркви в усіх слов’янських мовах із германською назвою моркви також неможливо. Тому з германських мов, найімовірніше, запозичено лише польську та лужицькі назви моркви (пор. V. Kiparsky, Lw., 75—6; M. Vasmer, Et. Wb., 2, 158—9; V. Machek, Rost., 167). V. Machek (LP, 2, 158; Rost., 167) вважає, що і слов’яни, і германці запозичили назву моркви з невідомої неіндоєвропейської мови. Він пише: «З огляду на те, що ця рослина віддавна є місцевою в Європі повсюди, можна стверджувати, що як слов’янське *mьrky, так і германське *murrō були — незалежно одне від одного — запозичені з мови доіндоєвропейських корінних жителів Європи» (Rost., 167). 4. Як зазначалося, назва моркви з цим коренем потрапила зі слов’янських мов і до литовської. У наших говорах і писемних пам’ятках засвідчено різні фонетичні варіанти цього слова: morkà, morkas, morkù, morkvė, morkvà (пор. J. Dagys, 116; F. Kurschat, Wb., 1, 67, 135). Литовська форма morkvà цілком відповідає рос. діал. морква, білор. морква; саме звідти вона й потрапила до литовської мови (пор. A. Brückner, Fw., 110; J. Otrebski, Tw., 3, 33; B. И. Костельницкий, 259; K. Būga, ZfslPh, 1, 48). Форма morkvà вже трапляється у словнику K. Sirvydas (142). Форма morkà виникла вже на литовському ґрунті. Таке випадіння приголосного v у запозиченнях спостерігається досить часто, пор. liežarsta < liežarstva, kǫlyti < kǫvlyti (Pr. Skardžius, Lw., 135). Цей приголосний іноді випадає і в питомих словах (пор. J. Endzelins, La. Gr., 212—20; BVSuF, 49—50). Різні зміни основи відбулися за аналогією з іншими словами: наприклад, форма morkvė могла виникнути під впливом слів bìlvė, rópė, а mórkas — за аналогією з іншими назвами овочів із основою на -o-. 5. Латиші не мають назви моркви з цим коренем. Там найпоширеніше слово burkāns, яке трапляється й в інших сусідніх мовах: рос. боркан, буркан (В. Даль, 1, 115, 143), нім. Східної Пруссії Burkan, Borkan, Porkan (H. Frischbier, 1, 120), фін. porkanna, ест. porgand, мокшан. пурыкя, пурыкя, лів. borkons, лит. burkonas, burkūnas (L. k. žd., 1, 972, 973). Як бачимо, ця назва моркви охоплює певну частину північно-східної Європи. Із слов’янських мов вона є лише в російській, а з германських — лише в німців Східної Пруссії. До прибалтійсько-фінських мов це слово потрапило з російської (пор. J. Mikkola, Ber., 91). Однак невідомо, звідки воно прийшло до російської. V. Kiparsky (Baltend., 201, пор. M. Vasmer, Et. Wb., 1, 108) вважає, що росіяни запозичили цю назву моркви в прибалтійських німців, куди це слово потрапило через монастирську латину з грецької (βράκανα). Отже, це було б слово того самого походження, що й згадана вище слов’янська та германська назва моркви, але виникле зовсім іншим шляхом. Проте M. Fasmer (Et. Wb., 1, 108), здається, небезпідставно не погоджується з таким поясненням, 260 оскільки гр. βράκανα — дуже рідко вживане слово, якого не засвідчено в науковій літературі. K. Būga (ZfsIPh, 1, 48) писав із цього приводу: «мѫркы може мати те саме походження, що й бърканъ. Проте нам досі невідома така мова, у якій m могло б перейти в b або навпаки. Про існування в давнину на Балтійському узбережжі такої мови, у якій b могло чергуватися з m, свідчать не лише мѫркы і бърканъ, а й лат. buca та mu-ca „бочка“. Отже, переконливих пояснень немає. 6. Ця назва моркви трапляється вже в латиських пам’ятках XVII ст.; наприклад, G. Manceleris (Phras. lett., XVI) пише: «gelbe Rüben, Burrkani», J. Langijas — «Burkans, plur. Burkani, gelbe Mö hre oder Rübe» (пор. також J. Sehwers, 301). Важко сказати, яким шляхом це слово потрапило до латиської мови. Можливо, латиші запозичили його з російської, як стверджував A. Brückner (Fw., 75). На думку K. Būga (ZfsIPh, 1, 48), прибалтійські німці запозичили цю назву моркви в латишів, проте могло бути й навпаки. У латиських говорах поряд із формою burkāns трапляються також форми burkanis, burkans (EH, 1, 254). Остання форма може мати те саме походження, що й лит. bur-kantas. Однак суфікс із формантом -t- міг іноді виникати в цьому слові на латиському ґрунті за аналогією зі зменшувальною формою burkantiņš (щодо цього суфікса пор. J. Endzelīns, La. Gr., 316—7). 7. Така назва моркви іноді трапляється і в литовських говорах: burkonas, burkūnas (L.k. žd., 1, 972, 973). Ці слова потрапили до литовської мови, найімовірніше, двома шляхами: з мови німців Східної Пруссії та з латиської. На це вказує і їхнє поширення. У словнику K. Širvydas (243) знаходимо слово burkuntai < burkantai. Там воно вживається як синонім слова pasternokai. До литовської мови воно потрапило з російської (пор. K. Būga, ZfsIPh, 1, 48; Pr. Skardžius, Lw., 48). Однак суфікс цього слова дуже незрозумілий. Згадані мовознавці вважають, що тут маємо той самий суфікс, що й в ест. porgand «морква». Але це твердження викликає сумнів, оскільки в російських джерелах не знаходимо цього слова з подібним суфіксом, а серед прибалтійсько-фінських мов такий суфікс у цьому слові має лише естонська. Отже, цей суфікс міг виникнути й на литовському ґрунті. У литовській мові досить широко трапляється слово з цим коренем burkūnas «Melilotus» (L.k. žd., 1, 537; K. Būga, ZfsIPh, 1, 48). З таким значенням це слово трапляється і в російській мові (В. Даль, 1, 143), звідки й потрапило до литовської. Різницю у вокалізмі кореня цих слів слід пояснювати їхньою фонетичною варіативністю в російській мові. 8. У західних говорах литовської мови трапляється також інша назва моркви. Вона має різні фонетичні варіанти: germėlė, gėrmolė, germėlė, gėrmuolė, girmolė, girmolis, girmuolė (L.k. žd., 3, 260, 261, 344; J. Dagys, 116; J. Gerullis, Chr. Stang’as, 82). Цю назву запозичено з німецької мови. У говорах німців Східної Пруссії трапляється форма Gelmö hre (H. Frischbier, 1, 224, 225), від якої й походить ця назва моркви (пор. K. Alminauskis, 53, 54). Запозичуючи слово, литовці лише міняють приголосні місцями. Подібні явища метатези, особливо в запозиченнях, трапляються досить часто, пор. лат. redele, ест. redel < нім. нижньонім. ledder, 261 лат. purvelis < pulveris (пор. J. Endzelins, La. Gr., 235). У литовській мові на появу різних фонетичних варіантів цієї назви моркви могло вплинути асоціювання з іншими литовськими словами, наприклад, girь, mōlis. 9. Така назва моркви трапляється і в латиській мові рибалок Куршської коси: germele (M. Voelkel, 11), germile (M. Graudiņa). До латиської мови це слово могло потрапити з литовської або безпосередньо з німецької. 10. Розглянувши назви моркви в балтійських, слов’янських та інших мовах, бачимо, що ці назви здебільшого мають неясне походження. Назви моркви, вживані в балтійських мовах, запозичені зі слов’янських і німецької мов. У литовській мові найпоширеніша назва моркви, запозичена зі слов’янської. Про назву цієї рослини в давньопрусській мові жодних відомостей немає. Огірок (Cucumis sativus) 1. Батьківщиною рослини А. де Кандоль (331, 559) вважає Індію. Цю думку поділяють і пізніші дослідники (пор. H. Burchardówna, 170–1; O. Schrader, Reall., 1, 653; A. Engler, Hehn Kult., 318). З Індії ця рослина ще до н. е. потрапила до Китаю (пор. A. de Candolle, 332). Її вирощували й давні греки. Серед греків першим огірок згадує Алкей (VII ст. до н. е.). Він називає цю рослину σίκος. Також в «Іліаді» (2, 572; 23, 299) згадується місто Σικυών, яке раніше називалося Μηκώνη «місто маків» і, ймовірно, отримало свою назву від назви огірка (пор. O. Schrader, Reall., 1, 653). Безпосередньо від греків або через посередників цю рослину отримали й слов’яни. Звідти пізніше огірок потрапив до балтійських, а також до деяких германських країв. Серед археологічних знахідок на території Польщі виявляємо насіння огірків, датоване вже VIII—X ст. (пор. H. Burchardówna, 165, 176). На територіях Литви та Латвії в археологічних розкопках поки що не знайдено слідів вирощування огірків. У XVI ст. огірки вже трапляються в інвентарях литовських маєтків. Там уже згадуються й квашені огірки (пор. K. Jablonskis, 451, 453, 678). 2. В індоєвропейських мовах трапляється кілька назв огірка. Здебільшого ці назви є запозиченими й порівняно недавно вживаними словами. Назви огірка в деяких індоєвропейських мовах походять від лат. cucumis, -eris, а саме: італ. cocomero «кавун; огірок», франц. concombre, ісп. cucumeráceo «огірковий, огірків», англ. cucumber, нім. (трапляються в південній та західній частинах Німеччини) Kukummer, Kumerling, Guckummer, Kommer, Kumr, Cummer, Kukumr, нідерл. komkommer (Trübners Wb., 259; F. Weigand, Wb., 1, 1167), серб.-хорв. kukhmar (F. Miklosich, Et. Wb., 146). Від лат. pepo, -onis (< гр. πέπων) «диня (Cucumis melo)» походять назви огірка в деяких романських мовах, наприклад: ісп. pepino, порт. pepino, молд. nēnēhe. У південнослов’янських, румунській та албанській мовах трапляється назва огірка з іншим коренем, а саме: болг. краставица, серб. краставац, хорв. krastavica, рум. castravete, алб. kastravec. Цю назву намагаються пов’язати з давньослов. krasta, krastavъ «шорсткий, горбкуватий, нерівний» (пор. V. Hehn, 318; A. Будилович, 89). П. Черних (Оч. лекс., 61) пов’язує із згаданою назвою огірка також рос. коростовик, коростянка «Scabiosa» (В. Даль, 2, 169). 3. Однак у європейських мовах найбільш поширена інша назва огірка. Ця назва трапляється у слов’янських, балтійських, германських та інших мовах. Це також 262 також запозичене слово, яке потрапило до цих мов різними шляхами. Назву огірка з цим коренем має значна частина слов’янських мов: рос. огурец, огурок (Б. Даль, 2, 649), білор. agurok, agurok (П. А. Расторгуев, 142), укр. огірок, серб.-хорв. угорак, чеськ. okurka, okurek, словац. uhorka, uharka, uherka, ugorka, uhorok (V. Machek, Rost., 227–8), польськ. ogórek, верхньолуж. korka, нижньолуж. gurka. На підставі згаданих назв огірка з цим коренем у слов’янських мовах неможливо відновити одну праформу. Спираючись на словацькі та сербсько-хорватські назви, можна відновити праформу *angur-, тоді як назви огірка у східнослов’янських, чеській і польській мовах указують на праформу *ogur-. Давнішою праформою є *angur-. На це вказує джерело згаданих слов’янських назв огірка — гр. βίζαντ. ἄγγουρον (у сучасній грецькій мові ἄγουρι). Імовірно, слов’яни запозичили у греків і саму рослину, і її назву (пор. M. Vasmer, Et. Wb., 2, 253–4; ZfslPh, 19, 449). Виникнення праформи *ogur- V. Machek (Rost., 228) пояснює дисиміляцією: носовий n зник перед плавним r («…asi prieš spodobu: n-r > r-r > O-r»). Походження цієї назви огірка не цілком зрозуміле. Деякі дослідники пояснюють гр. ἄγγουρον, спираючись на грецький мовний матеріал. На їхню думку, це слово означає «недозрілий, зелений» (ἄγουρος = ἄωρος). Із семантичного погляду таке пояснення цілком переконливе, адже огірки вживали саме сирими, не чекаючи, поки вони повністю достигнуть (пор. O. Schrader, Reall. 1, 653; V. Hehn, 320). Гр. ἄγγουρον також пов’язують із перс. angūr «гроно винограду» (пор. F. Miklosich, Et. Wb., 2, 371; V. Machek, Rost., 228). Адже існує певний різновид дрібних огірків, плоди яких трохи нагадують грона винограду. Нарешті, гр. ἄγγουρον можна пояснювати навіть контамінацією перс. angūr і гр. ἄγουρος (пор. J. Holub, F. Kopečný, Et. sl., 254). Поряд із гр. ἄγγουρον трапляється також складена назва огірка τετράγγουρον (V. Hehn, 316), від якої походить албанська назва огірка trangull (пор. O. Schrader, Reall. 1, 653). Першими мали познайомитися з огірками південні слов’яни. Це зумовило географічне положення. Твердження, що слово огурец потрапило до російської мови з польської, безпідставне (пор. V. Jagić, AfslPh, 7,495). Не всі погоджуються з грецьким походженням слов’янської назви огірка. Наприклад, P. Černych (Ист. гр., 301; Оч. лекс., 113) вважає, що, найімовірніше, греки запозичили цю назву у слов’ян. На його думку (Оч. лекс., 61), слов’яни, найімовірніше, запозичили таку назву огірка десь зі сходу. Однак пояснення P. Černych важко обґрунтувати (пор. також Л. А. Булаховский, ВЯ, 1953, 1,137). 4. Із слов’ян назва огірка разом із самою рослиною потрапила й до інших країв. Ця назва трапляється в германських мовах: нім. Gurke, швед. gurka, дан. agurk, норв. agurk, англ. gherkin «корнішон, маринований огірочок». До германських мов ця назва огірка потрапила порівняно недавно. Першими з нею познайомилися німці. Загалом німці познайомилися з цією рослиною двома шляхами: від римлян і від слов’ян. Про це наочно свідчить географічне поширення назв огірка в німецьких діалектах. У південній і західній частинах Німеччини трапляється назва огірка, що походить від лат. cucumis, -eris, а в інших місцевостях — запозичена зі слов’янських мов. Німці запозичили цю назву у слов’ян торговельним шляхом. Вона трапляється вже в мовних пам’ятках XVI ст. (пор. Trübners Wb., 259). У пам’ятках німецької мови та її діалектах трапляються різні фонетичні форми цієї назви огірка: Omorke, Umurke, Agurke, Augurke, Augurk, Gorken, Gurcken, Gorken, Gurchen, Ajurke (F. Weigand, 780-1; 263 Trübners Wb., 259; O. Schrader, Reall., 1, 653; O. Schrader, IF, 17, 30). Подібне фонетичне розмаїття властиве багатьом запозиченням. Через німецьку ця назва огірка потрапила й до інших германських мов. Зі слов’ян мов назву огірка з цим коренем запозичили також угорці — uborka, ugorka. Вона трапляється і у прибалтійсько-фінських мовах. Туди вона потрапила двома шляхами: з германських мов — ест. kurk, фін. kurkku (пор. Л. Хакулинен, 2,63), і безпосередньо зі слов’янських — фін. uggurits (пор. J. Mikkola, Ber., 23). У пізніші часи з російської мови назва огірка потрапила також до мов деяких інших народів Радянського Союзу: евенк. огурец, бурят.-монг. үгерцы, тув. огурец, авар. охрец та ін. 5. Назва огірка з цим коренем трапляється і в балтійських мовах. Імовірно, вона потрапила туди також двома шляхами. Литовці запозичили назву огірка у слов’ян. До литовської мови це слово могло потрапити з польської або білоруської мов. K. Būga (Žd., 19), A. Briukner (Fw., 66) вважають, що литовці запозичили цю назву з польської. Інші припускають обидві можливості (пор. Pr. Skardžius, Lw., 26; E. Fraenkel, Et. Wb., 2; J. Otrebski, Tw., 3,5). Фонетично лит. agù̄kas могло походити як від польськ. ogurek (з XVI ст. ogórek), так і від білор. огурокъ. Ця форма трапляється також у різних писемних пам’ятках Великого князівства Литовського XVI ст. (пор. K. Jablonskis, 451; K. Būga, Žd., 19). Така назва огірка часто трапляється в наших давніх писемних пам’ятках. Її вже мають J. Bretkūnas, K. Širvydas, S. Chilinskis (пор. K. Būga, Žd., 19). У литовських діалектах поряд із формою agù̄kas трапляються також форми agù̄klas (Vkš, Užv, Kl, Ky, Škn, Grz, Krp, Plng, Skd; K. Būga, Žd., 19; L.k. žd., 1, 26), vagù̄klas (Slnt, Pln, Nv, Mžk, Sd, Krtn, Yl), gù̄klas (Štk; A. Bezzenberger, Lit. F., 116). Появу форманта -l- тут K. Jaunius пояснював впливом слова gurklys (пор. K. Būga, Žd., 19). Таке пояснення цілком можливе. Відпадання початкового голосного a- також, можливо, частково підтверджувало б зв’язок цих слів. E. Frenkel (Et. Wb., 178) пояснює це питання інакше. На його думку, слово gù̄klas запозичене з німецької мови, а формант -l- виник під впливом слова cviklas. Важко погодитися з таким поясненням E. Frenkel. Єдиний аргумент на користь того, що це слово могло бути запозичене з німецької мови, — відсутність a-. Однак цей голосний міг зникнути й без впливу сторонньої мови (пор. білор. агурок: огурок, нім. Agurke: Gurke та ін.). У литовській мові трапляються також назви деяких інших рослин, похідні від назви огірка, а саме: agurkynas «Borrago officinalis» (L.k. žd., 1, 25), agurkininkas «городня трава з великим волохатим листям, на смак як огірок» (L. k. žd., 1, 25), agurkės «Borrago officinalis» (L.k. žd., 1, 25), agurklė «Borrago officinalis» (L. k. žd., 1, 26), agurklialapis, agurklialapės «у мулистих озерах або досить глибоких калюжах росте трава, листя якої плаває у воді й невелике (не як у латаття), а черешки тонкі й довгі, аж до дна» (L. k. žd., 1, 25, 26). У словах agurklialapis, agurklialapės перший -l- імовірно є вставним, що виник під впливом другого -l-, оскільки слова agurklas, agurklė у цьому діалекті не вживаються. На території Латвії трапляється також назва луки Agurkle, яку теж слід пов’язувати з лит. agurklė, agurklas (пор. J. Endzelīns, LV, I, 1,6). 6. У латвійській мові також уживається назва огірка з цим коренем. Історія її потрапляння до латвійської мови дещо відрізняється від литовської. У перекладі Біблії E. Gliukas (1652—1705) уже знаходимо форму «to Augurkų». Це запозичення із середньоверхньонімецької. 264 ниж. augurke (пор. J. Sehwers, 4, 302). У словнику Г. Ф. Стендера (1,393)) знаходимо форму augurkės, яку також вважають запозиченням із нижньонімецької augurke (пор. J. Sehwers, 302). У доповненнях до цього словника зазначено, що зазвичай уживається форма однини agurkis (пор. там само, 302). До східної частини Латвії назва огірка agurkis могла потрапити й зі слов’янських мов (пор. K. Būga, Žd., 19; И. Энделин, Жив. ст., 1899, 3, 253; A. Brückner, Fw., 166). У сучасній літературній латиській мові вживається форма gurķis. На випадіння початкового a- могла вплинути німецька форма Gurke. Хоча це могло статися і без стороннього впливу. У латиському діалекті рибалок Куршських кос уживається форма gurķe (пор. J. Plāķis, 58). Це запозичення з німецької мови. 7. В індоєвропейських мовах трапляється кілька назв огірка. У багатьох слов’янських мовах уживана назва огірка походить із грецької. Зі слов’янських мов ця назва потрапила до германських, деяких фінно-угорських і балтійських мов. Литовці запозичили назву огірка з польської або білоруської мов. До латиської мови вона потрапила з німецької. Однак частина латишів — латгальці — могла отримати назву огірка й зі слов’янських мов. Про назву огірка в давньопрусській мові нам нічого не відомо. С к о р о ч е н н я алб. — албанська англ. — англійська верхнь. — верхньо- лит. — білоруська візант. — візантійська болг. — болгарська бур. — монг. — бурятська — монгольська чеськ. — чеська дан. — данська діал. — діалектний ест. — естонська евенк. — евенкійська евенкійськ. — евенкійська гр. — грецька індоєвр. — індоєвропейська ісп. — іспанська італ. — італійська лат. — латиська польськ. — польська лит. — литовська лів. — лівська лат. — латинська луж. — лужицька мокш. — мокшанська молд. — молдавська норв. — норвезька гол. — голландська перс. — перська порт. — португальська франц. — французька рум. — румунська рос. — російська давн. — давня серб. — хорв. — сербська — хорватська словен. — словенська словак. — словацька давньослов. — давньослов’янська фін. — фінська швед. — шведська тув. — тувинська укр. — українська сер. — середньо- нім. — німецька нижнь. — нижньолитовська * * * Grz — Гружджяй Yl — Ілакія Kl — Куляй Krp — Крупяй Krtn — Кретинга Kv — Кведарна Mžk — Мажейкяй Nv — Невяренай Pln — Плунге Plng — Паланга Sd — Седа Skd — Скуодас Slnt — Салантай Skn — Сакіна Štk — Шатейкяй Užv — Ужвентис Vkš — Векшняй 265 Л І Т Е Р А Т У Р А 1. K. Alminauskis, Германізми литовської мови, Каунас, 1935. 2. F. Adamovičs, праці Філологічного товариства, 3,97—109, Рига (1927). 3. A. Bezzenberger, Литовські дослідження, Геттінген, 1882. 4. А. И. Бодуэн де Куртенэ, Кілька слів про культуру первісних і давніх слов’ян, Варшава, 1890. 5. É. Boisacq, Етимологічний словник грецької мови, Гайдельберг—Париж, 1916. 6. A. Brückner, Слов’янські запозичення в литовській мові, Веймар, 1877. 7. А. Будилович, Первобытные славяне, 1, Киев, 1878. 8. K. Būga, Словник литовської мови, Каунас, 1924—5. 9. K. Būga, Zeitschrift für slavische Philologie, 1, 26—55, Лейпциг (1925). 10. K. Būga, Вибрані твори, 2, Вільнюс, 1959. 11. Л. А. Булаховский, Вопросы языкознания, 1953, 1, 131—9, Москва (1953). 12. H. Burchardówna, Археологічний огляд, 9, з. 2—3, 153—76, Познань (1953). 13. G. Buschan, Доісторична ботаніка культурних і корисних рослин Старого світу на основі доісторичних знахідок, Бреслау, 1895. 14. A. de Candolle, Походження культурних рослин, Лейпциг, 1884. 15. П. Я. Черных, Нарис російської історичної лексикології, Москва, 1956. 16. П. Я. Черных, Історична граматика російської мови, Москва, 1952. 17. J. Dagys (ред.), Литовський ботанічний словник, Каунас, 1938. 18. В. Даль, Тлумачний словник живої великоросійської мови, 1—4, Москва, 1955. 19. ЕН = J. Endzelīns і E. Hauzenberga, Доповнення та виправлення до Латиського словника K. Mülenbacha, 1—2, Рига, 1934—46. 20. EM=J. Endzelīns, Латиський словник K. Mülenbacha, 1—4, Рига, 1923—32. 21. J. Endzelīns, Граматика латиської мови, Рига, 1951. 22. J. Endzelīns, Звуки та форми балтійських мов, Рига, 1948. 23. J. Endzelīns, Топоніми Латвійської РСР, I, 1, Рига, 1956. 24. И. Эндзелин, Живая старина, 1899, 3,285—312, Санктпетербург (1899). 25. E. Fraenkel, Литовський етимологічний словник, Гайдельберг, 1955—9. 26. H. Frischbier, Прусський словник, 1—2, Берлін, 1882—3. 27. J. Gerullis і Chr. Stangas, Діалект литовських рибалок у Пруссії, Каунас, 1933. 28. M. Graudina—Матеріал діалектного мовлення, записаний на Куршській косі 1957 р. (рукопис). 29. Л. Хакулинен, Розвиток і структура фінської мови, 2, Москва, 1955. 30. V. Hehn, Культурні рослини та свійські тварини під час їхнього переходу з Азії до Греції та Італії, а також до решти Європи, сьоме видання, наново підготовлене до друку O. Schrader, з ботанічними матеріалами A. Engler, Берлін, 1902. 31. J. Holub, F. Kopečný, Етимологічний словник чеської мови, Прага, 1952. 32. J. Hoops, Reallexikon der germanischen Altertumskunde, 1—3, Strassburg, 1911—6. 33. K. Jablonskis, Lietuvos archyvas, 1, XVI amžiaus Lietuvos inventoriai, Kaunas, 1934. 35. V. Jagić, Archiv für slavische Philologie, 494—5, Berlin (1884). 36. T. E. Karsten, Die Germanen, Berlin—Leipzig, 1928. 37. T. E. Karsten, Indogermanische Forschungen, 26, 236—58, Strassburg (1909). 38. V. Kiparsky, Die geme inslavischen Lehnwörter aus dem Germanischen, Helsinki, 1934. 39. V. Kiparsky, Fremdes im Baltendeutsch, Helsingfors, 1936. 40. F. Kluge, Etymologisches Wörterbuch der deutschen Sprache, 17. Auf age, Berlin, 1957. 266 41. Б. І. Костельницький, Російсько-литовські мовні зв’язки за словниковими матеріалами литовської мови, Ленінград, 1953 (рукопис). 42. F. Kurschat, Wörterbuch der littauischen Sprache, 1-2, Halle, 1870-4. 43. Латисько-німецький словник пастора Ніцаської та Бартської парафій Яніса Лангія 1683 року з короткою латиською граматикою. За фотокопією рукопису видав і доповнив дослідженнями... Е. Блесе, Рига, 1936. 44. L. k. žd., 1—5 = Словник литовської мови (т. 1—2 за редакцією Й. Балчиконіса, т. 3—5 за редакцією К. Улвідаса), Вільнюс, 1941—1959. 45. V. Machek, Česká a slovenská jména rostlin, Praha, 1954. 46. V. Machek, Etymologický slovník jazyka českého a slovenského, Praha, 1957. 47. V. Machek, Lingua Posnaniensis, 2, 145—61, Poznań (1950). 48. Г. Манцеліус, Латиська фразеологія, тобто щоденне вживання латиської мови, Рига, 1638. 49. A. Meillet, Études sur l’étymologie et le vocabulaire du vieux slave, Paris, 1902. 50. Й. Міккола, Контакти між західнофінськими та слов’янськими мовами, Гельсінгфорс, 1894. 51. F. Miklosich, Etymologisches Wörterbuch der slavischen Sprachen, Wien, 1886. 52. Литовська постила... Вільнюс, у Якоба Моркунаса... року... 1600. 53. J. Otrębski, Wschodniolitewskie narzecze twereckie, 3, Kraków (1932). 54. J. Plāķis, Kursenieku valoda, Rīgā, 1927. 55. А. Преображенський, Етимологічний словник російської мови, Москва, 1910—14. 56. П. А. Расторгуєв, Сіверсько-білоруський говір, Ленінград, 1927. 57. A. Rosetti, Influența limbilor slave meridionale asupra limbii române (sec. VI—XII), București, 1953. 58. O. Schrader, Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde, 1—2, Berlin, 1917—29. 59. O. Schrader, Indogermanische Forschungen, 17, 11—37, Strassburg (1904—5). 60. J. Sehwers, Sprachlich-kulturhistorische Untersuchungen vornehmlich über den deutschen Einfluss im Lettischen, Leipzig, 1936. 61. Pr. Skardžius, Die slavischen Lehnwörter im Altlitauischen, Kaunas, 1931. 62. И. И. Срезневский, Материалы для словаря древне — русского языка по письменным памятникам, 1—3, Санктпетербург, 1893—1903. 63. G. F. Stender, Lettisches Lexicon, Mitau, 1789. 64. C. Szyrwid, Dictionarium trium linguarum, Vilnae, MDCCXIII. 65. T. Šmite, Filologu biedrības raksti, 12, 49—58, Rīgā (1932). 66. A. Švābe, Izglītības ministrijas mēnešraksts, 1922, № 2, 165—80, Rīgā (1922). 67. Trübners deutsches Wörterbuch, herausgegeben von A. Goetze, Berlin-Leipzig, 1936—7. 68. C. C. Uhlenbeck, Archiv für slavische Philologie, 15, 481—92, Berlin (1893). 69. M. Vasmer, Russisches etymologisches Wörterbuch, 1—3, Heidelberg, 1950—7. 70. M. Vasmer, Zeitschrift für slavische Philologie, 19, 448—52, Leipzig (1947). 71. M. I. A. Voelkel, Die lettischen Sprachreste auf der Kurischen Nehrung, Heidelberg, 1879. 72. F. L. K. Weigand, Deutsches Wörterbuch, 1—2, Giessen, 1909—10.