Nauja lietuvių kalbos gramatika

У передмові до граматики до читача звертаються скромними словами М. Мажвіда, зачинателя литовської писемності: «mana darba usz gier prymkiet». Немає сумніву, що це прагнення видатного норвезького вченого-балтиста здійсниться з лишком. На кожній сторінці книги читач із великою вдячністю авторові відчуває, що «Порівняльна граматика балтійських мов» — це вагомий і фундаментальний внесок у сучасну балтистику та індоєвропеїстику. K. Morkūnas НОВА ГРАМАТИКА ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ A. Senn, Handbuch der litauischen Sprache, Bd. I: Grammatik, Heidelberg, 1966. Тривалий час цілі покоління іноземних мовознавців вивчали литовську мову за посібником, укладеним А. Лескіним і складеним із хрестоматії, короткої граматики та словника. Від часу його виходу (1919 р.) минуло вже майже п’ятдесят років. За цей час суттєво змінилося не лише написання литовської мови, а й уживання деяких форм, незрівнянно зросла художня та наукова література, а багато питань фонетики, морфології та синтаксису було ґрунтовно досліджено. Підготовка нового, докладного посібника з литовської мови стала необхідною. За цю працю взявся мовознавець швейцарського походження А. Зенас (Senn). 1957 р. він видав II-гу частину «Посібника з литовської мови», що містить тексти, дібрані з творів різних литовських письменників і позначені наголосами, з коментарями та словником литовської, німецької й англійської мов1. 1966 р. вийшла й перша, найважливіша, частина цього посібника — граматика литовської мови. Це велика праця обсягом 495 сторінок, у якій докладно описано фонетику сучасної литовської мови, морфологію та вживання багатьох граматичних форм. Автор цієї граматики, професор Пенсильванського університету А. Зенас, добре відомий литовським мовознавцям завдяки своїм працям. Він є одним із укладачів «Словника литовської писемної мови»2 у п’яти томах, який нещодавно завершили видавати в Гайдельберзі, і водночас єдиним, хто працює над цим словником від самого початку його видання. Він давно цікавиться литовською мовою, жив у Литві, викладав фонетику та інші мовознавчі дисципліни в Каунаському університеті. 1929 р. він написав «Короткий підручник литовської мови»3, призначений для іноземців, які бажають опанувати литовську мову. А. Зенас не припинив і згодом підтримувати зв’язки з литуаністикою. Він написав багато статей та інших праць з питань литуаністики, балтистики й порівняльного мовознавства загалом, а останнім часом активно долучається до розв’язання проблеми найдавніших взаємин балтів, слов’ян і германців. Його нова праця ніби підсумовує результати багаторічних литуаністичних студій. Граматика складається з десяти частин. Широкою та змістовною є вже сама перша — вступна — частина, у якій після стислого огляду історії литовського народу розглядається місце литовської мови серед балтійських мов та її зв’язки з іншими спорідненими мовами. Тут автор стисло викладає свою концепцію щодо найдавніших взаємин балтійських, слов’янських і германських мов. На його думку, ще наприкінці індоєвропейського періоду спільності, коли предки балтів, слов’ян і германців тісно взаємодіяли між собою, виникли 1 A. Senn, Handbuch der litauischen Sprache, II, Heidelberg, 1957. 2 M. Niedermann, A. Senn, F. Brender, A. Salys, Wörterbuch der litauischen Schriftsprache, Litauisch-Deutsch, I—V, Heidelberg, 1934—1967. 3 A. Senn, Kleine litauische Sprachlehre, Heidelberg, 1929. 194 спільні, властиві лише цим діалектам особливості (наприклад, числівник тисяча, жита — назва, форми давального відмінка множини із закінченням -m тощо). Суворо й аргументовано заперечуючи припущену деякими дослідниками балто-слов’янську прамову, автор пояснює близькість цих мов тривалим процесом тісних контактів (симбіозу), що триває ще від III ст. н. е. Крім того, балтійські та слов’янські мови пов’язує те, що вони довго зберігали давні індоєвропейські риси, тоді як германські мови швидко модернізувалися, змінилися й відійшли від первісного стану. Особливо архаїчними залишилися балтійські мови. Далі у вступі коротко розглядаються литовські діалекти, їхнє співвідношення з літературною мовою, оглядаються давні пам’ятки литовської мови. В останніх розділах вступної частини описано звуки литовської мови, їхнє написання, розвиток і співвідношення зі звуками інших індоєвропейських мов. У другій частині граматики розглядається відмінювання іменників, займенників, числівників і дієприкметників, у третій та четвертій — творення форм дієслова та флексія, у п’ятій — незмінювані частини мови. У шостій частині стисло викладено основні принципи словотвору. Наступні три частини присвячено вживанню форм: окремо описано вживання іменників, значення відмінків і функції дієслівних форм. В останній, десятій, частині коротко оглянуто деякі особливості будови литовського речення. За винятком вступної частини, у якій порушено питання порівняльного мовознавства балтійських мов, граматика ґрунтується переважно на сучасній литовській мові. Автор не прагне показати передісторію розглядуваних форм, не порівнює їх із формами інших мов і не реконструює давніші праформи, не засвідчені в писемних джерелах. Цим ця праця відрізняється від граматики Я. Отрембського, виданої в Польщі, яка має більш історичний профіль. Натомість факти сучасної литовської мови тут висвітлено дуже широко й докладно. У передмові названо аж 74 авторів, із чиїх творів зібрано матеріал сучасної мови; крім того, для граматики використано чимало джерел фольклору (серед них значне місце посідають збірники, видані Інститутом литовської мови та літератури), описи діалектів, усі попередні граматики та велику кількість мовознавчої літератури. Автор добре знайомий із мовознавчими працями, виданими в Литві за радянського періоду, часто спирається на них і згадує їх у бібліографічних списках, наведених наприкінці кожного розділу; особливо широко використано литовські словники та видання серії «Питання литовського мовознавства», що з’явилися в останні десятиліття. У граматиці описано не лише факти сучасної литовської літературної мови: щодо кожного важливого питання автор прагне навести також дані з діалектів, давніших писемних джерел і мовних пам’яток XVI–XVII ст. Відповідно до текстів, опублікованих у II-й частині «Посібника з литовської мови», нерідко розглядається та чи та особливість творення, відмінювання або вживання форм, характерна для відомого автора (наприклад, М. Даукай, Я. Бреткунаса, а з пізніших — М. Валанчюса, С. Даукантаса, Креве, Б. Сруоги та ін.). Тож у граматиці частково відображено й розвиток форм, уживаних у сучасній мові, протягом періоду писемної традиції. Дані діалектів і давніх писемних джерел чітко відмежовано від фактів сучасної літературної мови; зазвичай їх подано іншим шрифтом, і вони не порушують цілісності праці. Метод подання та викладу мовних даних тут здебільшого визначило саме призначення праці. Оскільки граматика призначена передусім для іноземців, які вивчають литовську мову й читають тексти, матеріал подано так, щоб читач міг в одному місці знайти якомога більше інформації про кожну частину мови чи групу форм 13* 195 вичерпної інформації. Тому при описі окремих типів відмінювання чи дієвідмінювання разом розглядаються наголос і навіть питання словотвору; намагаються подати якомога більше флексійних парадигм. Наприклад, на с. 140, де йдеться про іменники на r-основу, знаходимо аж 6 парадигм відмінювання іменника duktė за «Постилою» Даукші та п’ятьма граматиками литовської мови: Ф. Куршайтіса, К. Яунюса, Я. Яблонскіса 1901 р., 1925 р. і Я. Жюгжди 1961 р. Тут же описуються й особливості словотвору іменників на r-основу (найважливіші суфікси), наголос, історія форм у період писемної традиції. Такий спосіб викладу полегшує читачеві пошук в одному місці всіх потрібних даних про ту чи іншу групу форм, однак через нього в багатьох місцях страждають методична стрункість і компактність опису. Загалом у методичному й теоретичному плані в цій праці, порівняно з попередніми граматиками, не знаходимо багато нового. Нові методи описової граматики тут не застосовуються, відмовлено навіть від фонологічної інтерпретації звукового складу литовської мови. Це компенсується багатством і різноманітністю наведених мовних фактів. Не вдаючись до докладнішого аналізу цієї великої й значущої праці, згадаємо одну-дві неточності чи дискусійні твердження, помічені під час її перегляду. На відміну від попередніх граматик, автор вважає іллятив таким самим відмінком, як і інші (ein regelrechter Beugungsfall, с. 92), і включає його до парадигм відмінювання іменників та прикметників літературної мови. Хоча форми однини іллятива в сучасній мові вживаються досить часто, вони вже схильні до адвербіалізації та ізольовані від інших відмінків, а сфера їхнього вживання обмежена розмовною мовою і художньою літературою. Форми множини трапляються лише в особливих, стилістично вмотивованих випадках; це на с. 437 визнає і сам автор. За таких обставин включення іллятива до парадигм літературної мови поруч з іншими відмінками важко виправдати; до того ж до парадигм відмінювання займенників і дієприкметників його не включено. Інша річ — східноавкштайтські говірки, де іллятив справді є рівноправним членом відмінкової системи. Правильно стверджуючи, що в кінці слова приголосні зазвичай вимовляються твердо, автор на с. 65 вважає винятками прийменники, прислівники й сполучники dėl, kol, tol, скорочені з довших форм, у яких кінцевий l нібито вимовляється м’яко. Насправді й у сучасній літературній мові для кінцевого l характерна тверда вимова. Форма родового відмінка множини žvėrių, наведена першою в парадигмі відмінювання поруч із žvėrių (с. 129), є діалектною і в літературній мові вже зовсім не вживається. Так само іменник bendrybė, наведений на с. 121 поруч зі звичайними похідними з суфіксом yba — kūryba, rašyba, sodyba тощо, — не можна вважати фактом літературної мови. Дискусійним є твердження автора, що форми активних дієприкметників минулого одноразового часу prigavuse і išgėruse, які трапляються в хрестоматії А. Шляйхера, є новотворами замість називного відмінка множини prigavę і išgėrę (с. 178). А. Беценбергер у BGLS 161 зазначив такі форми називного відмінка двоїни вже в писемних пам’ятках Б. Вілента, наприклад: ateiusse VEE 202, пор. giwenuse, kalbejuse, atejuse KIC 404; поруч із ними в говірках литовців Східної Пруссії вживалися й відповідні форми активних дієприкметників теперішнього часу, наприклад: negalincze Sch II 215, ne turincze Jrk 73, пор. також напівдієприкметник ne rasdame BsMt II 198. Давність цих форм переконливо показав Я. Ендзелінс IF 33, 123—124; їх можна зіставити з називно-знахідним відмінком двоїни приголосної основи, пор. 4 Тут використано такі самі скорочення назв джерел, як у великому «Словнику литовської мови». 196 žmūne DP 31310, 31416, šūne Mit II 40 (перша з цих форм згадується також самим автором: I 139, II 171). Безпідставно на с. 295 критикується академічний «Словник литовської мови» за те, що форму М. Даукші nuentiemus DP 592 у ньому вважають дієприкметником; автор гадає, що її написано помилково, і розкладає її на дієприслівник та давальний відмінок займенника (nueinantį jemus). Тут, найімовірніше, маємо такий самий абсолютний давальний дієприкметник теперішнього часу без займенника, як bekalbančėm DP 15912, regintiemus DP 22837, tarintiemus BB Apd 27, 13 тощо; див. LKK V 106–107. До позитивних рис книжки належать ретельний добір прикладів, чудова технічна підготовка й редагування всього тексту, що дають читачеві змогу швидко й легко знаходити потрібні дані. На завершення хотілося б побажати, щоб «Посібник з литовської мови» А. Зенаса відчинив ворота до литовської мови якомога більшій кількості її шанувальників і дослідників у всьому світі. V. Ambrazas ВАЖЛИВИЙ КРОК У ЛАТИСЬКІЙ ДІАЛЕКТОЛОГІЇ M. Rudzīte, Latviešu dialektoloģija, Rīgā, 1964, 432 p. Останніми роками діалектологія балтійських мов справді надзвичайно збагатилася. На тлі численних статей і монографій, присвячених окремим говорам, нарешті з’явилися давно очікувані узагальнювальні праці з діалектології: литуаністи можуть радіти виходу «Литовської діалектології» З. Зінкявічюса (Вільнюс, 1966), а латвісти — «Latviešu dialektoloģija» М. Рудзіте. Ці дві книги, написані, загалом, за різними методами й частково з різною метою, є своєрідною енциклопедією діалектології балтійських мов, без якої не зможе обійтися жоден дослідник цих мов. Марта Рудзіте успішно працює в галузі латиської діалектології вже кілька десятиліть: 1958 року було опубліковано її ґрунтовний опис кількох суміжних говорів північної Латвії1 (цю працю ще 1954 року було захищено як кандидатську дисертацію2), 1963 року вийшла укладена нею хрестоматія текстів латиських говорів, призначена для навчальних цілей3. Крім того, великою заслугою М. Рудзіте перед латиською діалектологією є те, що її учні, вихованці Ризького університету, підготували чимало якісних описів рідних їм говорів, які за своєю цінністю для мовознавства не поступаються багатьом опублікованим дослідженням латиської діалектології. Однак найбільшим внеском М. Рудзіте в латиське мовознавство і балтистику загалом є її книга «Latviešu dialektoloģija». Уже сам обсяг цієї праці — 432 сторінки — достатньо свідчить про те, що авторка виконала справді величезну роботу. За досить чітким планом вона описує основні говори латиської мови — середній (vidus dialekts, с. 59–146), лівський (lībiskais dialekts, с. 147–255), верхньолатиський (augšzemnieku dialekts, с. 257–405). Щиро кажучи, докладніше описано лише фонетику й морфологію говорів, а питання синтаксису тут майже не порушуються (характерно, що цієї «біди» не уникла й «Литовська діалектологія» З. Зінкявічюса — для синтаксису балтійських мов, мабуть, іще не настали світліші дні!). 1 M. Rudzīte, Ziemeļvidzemes izloksnes Braslavā, Vecatē, Baunos un Vilzēnos, „Valodas un literatūras institūta raksti“, VI, Rīgā, 1958, p. 101–256. 2 М. Рудзит, Говоры северной части Видземе (Браславский, Вецатский, Баунский, Вилзенский), Автореферат, Рига, 1954. 3 M. Rudzīte, Latviešu izloksņu teksti, Rīgā, 1963, 108 p. (išleista rotoprintu). 197