Kelios pastabos lietuvių XVI–XVII a. leksikos istorijai

SOCIALINĖS LINGVISTIKOS PROBLEMOS LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XIX (1979) Зігмас Зінкявічюс КІЛЬКА ЗАУВАЖЕНЬ ДО ІСТОРІЇ ЛЕКСИКИ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ XVI–XVII ст. Книжки литовською мовою, видані у Великому князівстві Литовському в XVI–XVII ст., мають двояку діалектну основу. Одні написані варіантом писемної мови, що сформувався на основі східноаукштайтського діалекту. Це праці К. Ширвідаса, «Євангелія» Я. Якунавічюса, катехізис 1605 р., переклад катехізису Беларміна та ін. Мова інших спирається на тодішній діалект середньої Литви: твори М. Даукші, катехізис М. Петкявічюса, постила Я. Моркунаса, Біблія Б. Хілінського та інші реформаційні писемні пам’ятки. Детальніша діалектологічна локалізація і тих, і тих не викликає сумнівів: основу перших становив східноаукштайтський діалект мешканців міста Вільнюса та його околиць, другі спиралися на тодішній діалект Невежської низовини (Кедайняйського краю) [Zinkevičius Z., 1970 ir 1972]. Той факт, що писемність не творилася на основі західноаукштайтського діалекту, у якому l не твердне перед голосними типу e, південноаукштайтського (принаймні дзукуючого) та жемайтського діалектів, свідчить, що ці діалекти того часу не відігравали важливої ролі. Отже, до появи писемності в Литві мали переважати два розмовні інтердіалекти: східний, тобто діалект околиць Вільнюса, і середній, тобто той, що походив із Невежських рівнин. Це були осердя давньої Литовської держави (Вільнюського нагір’я) та Жемайтійського князівства (Невежської низовини). Насправді лише мова цих місцевостей і мала тоді шанси утвердитися. Таку двоїсту розмовну мову творці нашої писемності успадкували з давніших часів. Але як вони діяли далі? Чи намагалися нівелювати успадковану відмінність, чи свідомо творили дві писемні мови? Ми звикли декларувати лише першу тенденцію, тобто говорити про «пристосування до всієї Литви», «створення єдиної мови» тощо. Але насправді тоді існувала й протилежна тенденція: прагнення створити дві писемні мови, різні для «Литви» (східний варіант) і «Жемайтії» (середній варіант). Свідома людська діяльність найвиразніше проявляється у творенні термінології. Литовська писемність XVI–XVII ст. — релігійна. Розгляньмо, як тоді формувалася литовська релігійна термінологія. Порівнявши релігійні терміни східного та середнього варіантів писемної мови, виявляємо чимало виразних відмінностей. Саме їх і хотілося б тут розглянути дещо докладніше. Але передусім потрібно відмежуватися від релігійних термінів, запозичених з інших мов. Найдавніший пласт цих термінів становлять релігійні терміни, запозичені ще до офіційного хрещення Литви зі східнослов’янських мов (від християн східного обряду), носії яких мешкали на значній території тодішньої Литовської держави, наприклад, kalėdos, kūčios, velykos, verbā, krikštas, gavėnia, kūmas (kūma), bažnyčia, utārnykas ‘вівторок’ та ін. Ці терміни вживаються в усій литовській писемності XVI–XVII ст. і за формою не відрізняються в обох варіантах писемної мови. Їх було запозичено раніше, ніж сформувалися ці писемні мови. Так само і з релігійними термінами, запозиченими під час хрещення або невдовзі після нього, переважно з польської мови. Лише форма окремих із них дещо варіюється або помітні певні відмінності, характерніші для східної чи середньої писемної мови. Але ці відмінності невиразні, і їх порівняно небагато. Литовці рано почали передавати різні релігійні поняття християнства засобами власної мови. Для цього вони пристосовували здавна наявні литовські слова, надаючи їм потрібного спеціалізованого значення, або творили новотвори. Тепер важко відрізнити одні від інших, тим паче що ми не маємо вичерпного історичного словника литовської мови. 119 Слід констатувати, що литовські релігійні терміни від самого початку писемності істотно відрізнялися в обох варіантах писемної мови. Для позначення того самого поняття вживалися різні слова. Виразних спроб уніфікації не помітно. Якщо часом такі спроби й можна виявити, то найчастіше з’ясовується, що тут маємо наслідування писемності Прусської Литви, написаної мовою писемності, сформованою на основі місцевого західноаукштайтського діалекту. Розгляньмо кілька термінів на позначення важливих релігійних понять, що відрізнялися у східному та середньому варіантах писемної мови. Так, поняття християнського «пекла» в книжках авторів, які писали східним варіантом писемної мови, передавалося словом східноаукштайтського діалекту paskunda. Його знаходимо, наприклад, в анонімному катехізисі 1605 р., у творах К. Ширвіда, у перекладі катехізису Белларміно. Дані катехізису 1605 р. показують, що наголос падав на paskundà, род. в. одн. paskundõs [Zinkevičius Z., 1975, 36–37]. У середньому варіанті писемної мови (як і в писемності Прусської Литви) цього слова зовсім немає. Там для цього вживалося інше литовське слово — prãgaras. Автори, які писали східним варіантом писемної мови, вживали слово paskundà як релігійний термін. Так, польську фразу з катехізису Ладесми Z/tąpil do Piekłá М. Дауґша, який писав середнім варіантом писемної мови, у своєму катехізисі переклав як Nú ęgę ing prãgarus (на берегах дописав: Ing peklás), а представник східного варіанта писемної мови — невідомий перекладач катехізису 1605 р. — переклав як Nužinge paskundo/nu (16₄). Перелічуючи cʒtėry oſłatecʒne rʒecʒy cʒłowieka, польський термін оригіналу piekło Дауґша переклав словом prãgaras, а перекладач катехізису 1605 р. — paſkunda (92₃–₄). У цьому катехізисі замість Дауґшевого prãgaro (і peklos) завжди (аж 8 разів) уживається термін paskundà, наприклад: atpirko nùg amžinos ſmirties ir paſkundos 26₂₀, piktiey bus paſkundóſu amžinoy vgni 34₁₈, paſkiria ii ámžinómus paſkundós kanciõmus 76₅. У «Пунктах проповідей» К. Ширвіда слово paskundà також переважає (вжите 9 разів), хоча є там і prãgaras, переважно, однак, у частині II, виданій уже після смерті автора. Натомість у перекладі катехізису Белларміно, який вийшов через 72 роки після появи східного катехізису Ладесми, знову послідовно вживається давній термін paskundà, наприклад: Nužinge paſkundoſna, trečių dienų kėlęs išg nuomirſiu 7₁, Gink mus nuóg piktos pagundos, Ir nuóg vmžinos paſkundos 56₁₇–₁₈. Цей термін зник разом зі східним варіантом писемної мови, коли литовська інтелігенція Вільнюса сполонізувалася. Однак, очевидно, прості люди вживали його й пізніше, адже знаходимо його на початку XVIII ст. у рукописі «Contiones litvanica», автор якого, найімовірніше, походив із Віленського краю [Palionis J., 1971, 37]. Східноаукштайтське слово paskundà у літературній мові мало б форму paskandà. Воно пов’язане з дієсловом paskandinti. У новітній час його зафіксовано в околицях Дауґшів, наприклад: Koks čia gyvenimas, tikra paskandà ‘…pragaras’ (LKŽ IX 479). Значення «загибель, погибель, приречення» зафіксовано ширше, наприклад: Gink nuo amžinos paskandos Pilviškiai, Ar jau svieto paskandà bus, ar kas, — tik jau ne prieš buitį Ґружяй (Пасвальський район, LKŽ IX 479). Найімовірніше, це було давнє литовське слово, пристосоване для потреб християнства, а не новотвір XVI–XVII ст. чи давнішого часу. Можливо, це було слово давньої литовської віри. Вважають, що балтійський міфологічний чорт був схожий на великого вужа й жив на морському дні, де розташовувався його затонулий маєток. «Чистилище» перекладач катехізису 1605 р. називає praustà (про наголос див. Zinkevičius Z., 1975, 24–25). Наприклад, слова польського оригіналу ná męki Cʒyſcowe, які Дауґша переклав як kancʒoſn cʒyſcʒeus, він переклав як Praufion aba cʒyſcʒun (34₁₉–₂₀). У значенні «(змивання) гріхів» це слово вживав і К. Ширвід (PS II 190₁₄). Praustà — це місце, де гріхи (nu) змиваються, очищуються. Автори, які писали середнім варіантом писемної мови, не мали цього терміна й уживали слово польського походження čyščius. Замість пізніше усталеного слов’янізму griekas автори, які писали східним варіантом писемної мови, вживали термін prasiraštis (про наголос див. Zinkevičius Z., 1975, 36–37). Так, замість фрази польського оригіналу Grʒechow odpuſcʒenie, яку Дауґша переклав знахідним відмінком однини як Nùdemių atlaidimą, у катехізисі 1605 р. знаходимо Atlaydymu praſiraſcʒiu (16₁₄). Пор. також ira Bažnicʒoy Bwyntoy praſiraſcʒiu atlaydimas 33₁₂. К. Ширвід, наслідуючи Дауґшу, 120 уживає слово nuodėmė. Але перекладач катехізису Белларміно не наслідував Ширвіда, а повернувся до давнішого терміна східного варіанта писемної мови prasirastis, наприклад: Tykiu jog ira Bažniciow Bywoty tikras praſyraſciu atlaydymas 17₁₂–₁₃. Це слово не виявлено ні в інших писемних пам’ятках, ні в сучасних діалектах. Представники середнього варіанта писемної мови вживали nuodėmę і слов’янізм griekas, який поступово набував дедалі ширшого вжитку. Для вираження поняття «стриманість, поміркованість» представники східного варіанта писемної мови вживали термін mestybė. Наприклад, перекладач катехізису 1605 р., відповідаючи на запитання Kiek yra gierybiu kurios weda žmogų gierop, lenkų žodi W Jtrzymię śliwość, польське слово W Jtrzymię śliwość, перекладене Дауґшею як Twardimąś, переклав східним терміном Meſtybe (86). Цей термін уживав і К. Ширвід, наприклад: Turi mokitis meſtibes aba mieros gierimy ir walgimy PS I 212₂₀. Він є також у перекладі катехізису Белларміно. У текстах середнього варіанта писемної мови його, схоже, немає. Не виявлено його й у пізніших писемних пам’ятках та сучасних діалектах. Фр. Куршайт у своєму словнику навів його у квадратних дужках, що вказує на те, що це слово було йому відоме лише з писемних джерел, найімовірніше зі словника Несельмана, куди воно потрапило, очевидно, з книжок К. Ширвіда чи інших східноаукштайтських авторів. Замість пізнішого полонізму tajemnyčia «таємниця» перекладач катехізису 1605 р. уживав термін padingybė: фразу польського оригіналу wielkich dwu tajemnic dwieju dydžių padingbiu 12₅–₆ (Дауґша переклав як dwieju slaptų). У писемних пам’ятках інших авторів цього терміна не виявлено, не помічено його й у сучасних діалектах (його немає навіть в академічному словнику литовської мови). Найімовірніше, він пов’язаний зі словом padengtas «прихований». У такому разі в літературній мові мала б бути форма padengybė (про наголос див. Zinkevičius Z., 1975, 49–50.) Поряд із терміном dvasià представники східного варіанта писемної мови вживали також dvāsas, нерідко маючи на увазі «злого духа», наприклад: Sauli karalu wargina piktas dwasas, tay ira šietonas, nuog Wiebpaties vnt io perleytas PS I 259₂₄–₂₈. Це слово часто вживав К. Ширвід; воно є і в «Євангеліях» Й. Якнавічюса. У працях авторів, які писали середнім варіантом писемної мови, цього слова не виявлено. Показово, що в пізніших виданнях «Євангелій» Якнавічюса, де характерні для східного варіанта писемної мови риси замінювали відповідниками середнього варіанта, dvāsas досить послідовно замінювали словом dvasià. Як уже зазначалося, певні відмінності між східним і середнім варіантами писемної мови є й у запозиченнях, зазвичай отриманих із польської. Так, для східного варіанта була характерна форма запозичення personà persunà або persūna (про наголос див. Zinkevičius Z., 1975, 42). Вона вживається в катехізисі 1605 р., у творах Ширвіда, у катехізисі Белларміно, в «Євангеліях» Якнавічюса та ін. Автори середнього варіанта писемної мови зазвичай мають лише personą (у постилі Дауґші є лише один приклад із -u-: род. в. одн. funie 187₁₆–₁₇). Представники східного варіанта писемної мови вживали запозичені дієслово prijerauti «розпусничати, перелюбствувати» та іменник prijeras «розпусник» < 1. fryjer. Пор. у катехізисі 1605 р.: Ne priierauk 60₁₅ «не перелюбствуй», Kāyp tūrime bėſtu prijākimu ſāugot: kuris draudžia priērāut, aba draugaláut 68₁₆–₁₈. Ці слова вживали Ширвід і Якнавічюс; вони є в перекладі катехізису Белларміно. У текстах середнього варіанта писемної мови їх не помічено. Дауґша та інші зазвичай уживали svetimmoteris, svetimmoteriauti, kartais draugalauti. Тоді термінологія не була цілком унормованою, усталеною. Окремі автори нерідко вживали по кілька варіантів того самого терміна. Термінологія варіює як у східному, так і в середньому варіанті писемної мови. Однак варіанти тих самих термінів, що вживалися, найчастіше були різними в обох варіантах писемної мови, і чітких спроб уніфікувати їх для обох варіантів не помітно. Про це свідчить і порівняння варіантів термінів, уживаних найвидатнішими представниками обох варіантів писемної мови — Ширвідом і Дауґшею. Наприклад, у значенні «покаяння» Ширвід уживає слова gaile (Sakramento gayles aba paſakimo nuodėmiu ſawo PS II 130₄–₆), gailysta (Sakramentu gavlyſtos iſtate PS I 160₃–₄), gailystė (Ne wieno tieg nera, kuris daritu gavlyſti ażu ſawo nuſideimu PS II 116₃–₅), gailystavimas (Diewas.... gavlyſtawimu iu priimdamas PS I 57₅) та gailius (Niekas ne gal iſſakiti kayp ſunkiau tie daro gavliu ażu ſawo nuodėmes PS I 161₂₇–₃₀). Пор. його дієслово gailystoti «чинити покаяння» (він докоряє тим, хто не gavlyſtoia 121 ąžų griekus fawo PS II 116₂). Даукша не вживав жодного з цих варіантів. У його працях трапляються лише gailėjimas, gailėjimasis, gailesys і pakūta. (Метрику прикладів із постилі Даукши не наведено, оскільки читач може легко знайти її в покажчику-словнику, укладеному Ч. Кудзиновським; див. Kudzinowski Cz., 1977.) Замість Sirvydo išpažinties (PS I 148₂₃–₂₄, 206₂₄) Даукша вживав išpažinimą, замість palai̇dos ‘розпусти, розбещеності’ (PS I 36₆; можливо, від paleida), або palodos ‘т. с.’ (PS II 100₁₁–₁₂) і palodimo ‘т. с.’ (PS I, 124₁₅, 370₂₀–₂₁) Даукша вживав palaidumą, замість pateikos ‘лінощів’ (PS II 6₂₂, 7₂₁) – pataiką, замість patektės ‘витривалості’ (PS I 117₂₄, II 131₂₈, 217₉) – patekėmą, замість pražangos > pražungos ‘злочину’ (PS I 135₇, 146₄, II 211₂₃) – pražengimą, замість tikės ‘віри, віросповідання’ (PS I 251₂₈–₃₁, 256₁₇–₁₈,₂₂,₂₅, 290₂₂, II 240₂₉) і tikybės ‘т. с.’ (I 43₂₀, 205₂₇, 218₅, 224₃,₁₀, 228₅, 287₁₂, 292₁₇, 305₁₃–₁₄,₂₇, 306₆, II 234₁₂) – tikėjimą, замість svetima veidžio ‘лицеміра’ (PS I 48₁₅–₁₆,₁₈, 83₁₀–₁₁) і turtogeidžio ‘жадібної людини’ (PS II 143₁₁) – veidmainį і godą, godingą žmogų. У працях Даукши зовсім немає термінів, уживаних Сирвідом: maldybė ‘побожність’ (PS I 201₆, II 72₁₃–₁₄), nemirybė ‘безсмертя’ (PS I 91₂₃–₃₀, 133₁₆–₁₇, II 244₁₉–₂₀), nusidėjėjas ‘грішник’ (PS I 39₅, 48₇, 182₁₉,₂₂, 183₂₅–₂₆, II 137₄, 141₂₅), paklauska ‘послух’ (PS II 81₈, 217₅), patausyti ‘підлещуватися’ (PS I 48₁₂), patausingas ‘улесливий’ (PS I 49₉–₁₀), pataušymas ‘підлабузництво’ (PS I 47₂₃,₂₉–₃₀, 48₉–₁₀), prakeikas ‘прокляття’ (PS II 76₂₇), puika ‘пиха’ (PS I 194₂₁–₂₂, 279₂₅, II 12₃₂, 47₂₃, 164₁₁), trokštavimas ‘бажання, прагнення’ (PS I 276₂₄, 334₁₀) та ін. Усі відмінності тут неможливо навести; обмежимося найхарактернішими. Багато з розглянутих релігійних термінів, особливо тих, що вживали представники східної писемної мови, з часом були забуті. Колись широко поширені у Вільнюсі та його околицях, після полонізації міської інтелігенції та переходу мешканців до користування релігійними книгами, написаними середньою писемною мовою, давні релігійні терміни, утворені на основі східноаукштайтського діалекту, почали дедалі більше забуватися. Наприкінці XIX – на початку XX століття для всіх цих понять терміни створювали заново. Зі сказаного тут видно, що дві писемні мови XVI–XVII століть відрізнялися одна від одної не лише фонетикою та морфологією, а й лексикою, особливо литовською церковною термінологією. Цю відмінність чітко усвідомлював невідомий перекладач катехизму 1605 року, який у вступі до своєї праці скаржився, що люди «neybmanu…Cathechiſmo pérguldto nuog io miliftos kũngo Mikalóiaus Daukſbos Kanoniko Bazniczios žemáyciu», бо «ánas pérguldís ii žemáytibkay». Потрібен був «литовський» переклад, тобто середньою писемною мовою: «gieyde anis nuog mani, idant Lietuwiſkbay butų pérguldįtas». І перекладач виконав це побажання людей: «tų Ledeſmos Cathechiſmu is nauio pérguldžiau». Усвідомлюючи значення своєї праці, цей один із перших творців східного варіанта писемної мови («литовського») заявив: «Mes pramineme kayp primánu ki­tiemus táku, tau irá didis metás prieg tam tákuy… kieuſ wieſu praſkint ir gražey nuda­rit». Навряд чи можна було ясніше висловити потребу створювати й удосконалювати «литовську», тобто східну писемну мову, відмінну від середньої, яку створювали Даукша та інші, тобто тогочасної «жемайтської» мови. Усе це свідчить про те, що слід уточнити нинішнє надмірно однобічне трактування процесу формування литовської писемної мови в XVI–XVII століттях. Поряд із певними зусиллями зі створення єдиної мови (здебільшого стихійними), тоді існувала й протилежна тенденція: прагнення створити не одну, а дві писемні мови — для Литви та Жемайтії. Аналіз церковної термінології змушує нас дійти такого висновку. Саме на це й хотілося звернути увагу дослідників історії литовської мови цією статтею. Literatūra Kudzinowski Cz. Indeks-słownik do „Daukṣos posti̇lė“. Poznań, 1977, t. I–II. LKŽ – Lietuvių kalbos žodynas (leidžiamas Lietuvos TSR Mokslų Akademijos Lietuvių kalbos ir literatūros instituto). Palionis J. Dėl „Contiones litvanicae“ kalbos. – Kalbotyra, 1971, t. XXIII(1). 122 PS — K. Širvydo „Punktai Sakymų“ Zinkevičius Z. M. Petkevičiaus katekizmo (1598 m.) tarmė. — Baltistica, 1970, t. VI(2). Zinkevičius Z. Rytietiškoji XVII a. lietuvių rašto kalba, jos kilmė ir išnykimas. — Baltistica, 1972, t. VIII(1). Zinkevičius Z. Iš lietuvių istorinės akcentologijos. 1605 m. katekizmo kirčiavimas. V., 1975. Vilniaus valstybinio universiteto Lietuvių kalbos katedra НЕСКОЛЬКО ЗАМЕЧАНИЙ К ИСТОРИИ ЛИТОВСКОЙ ЛЕКСИКИ XVI–XVII вв. Резюме В процессе анализа литовской костельной терминологии в памятниках письменности XVI–XVII вв. выявлено, что при создании литовского письменного языка действовали две противоположных тенденции: стремление, в основном стихийное, к созданию единого монолитного письменного языка и попытки в Великом княжестве Литовском создать два письменных языка — один для собственной Литвы, другой — для бывшего Жемайтского княжества.