Социолингвистическое исследование литовской речи коренных вильнюсцев

КАЛБŲ KONTAKTAI LIETUVOS TSR LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXIII (1983) ЛАЙМА ГРУМАДЕНЕ СОЦІОЛІНГВІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ЛИТОВСЬКОГО МОВЛЕННЯ КОРІННИХ ВІЛЬНЮСЦІВ Вступ. Міське мовлення варіативне, що ускладнює його аналіз. Слід зазначити, що варіативність мови загалом є постійною властивістю і виявляється у здатності мовних засобів варіювати (пор.: Скворцов Л. И., 1978, с. 22), виражаючи життєвість мови. Під час вивчення мовного варіювання вихідним об'єктом є ідіолект (Степанов Г. В., 1979, с. 13–14). Лише визначивши межі варіювання в мовленні індивіда, можна перейти до специфічного формулювання такого лінгвістичного завдання, як вивчення мови колективу загалом (Гроссе Р., Нойберт А., 1976, с. 316). Мовлення індивіда може варіювати в межах норми певного групового або колективного інваріанта, у межах певної соціально-комунікативної підсистеми / термін А. Д. Швейцера (1976, с. 76–77)/, оскільки воно має підпорядковуватися законам комунікації. Однак не існує соціально-комунікативних систем, яким не було б властиве певне варіювання, адже «наявність варіантів і гетерогенних структур у вже вивчених мовленнєвих колективах є, звісно, твердо встановленим фактом» (Weinreich U., Labov W., Herzog M., 1968, p. 101). Це положення пояснюється дією об'єктивних і суб'єктивних чинників як соціального, так і суто лінгвістичного плану, що за різних обставин активізуються (Дешериев Ю. Д., 1977, с. 127–187; Лабов У., 1975а, с. 96–181; Постовалова В. И., 1978, с. 148–156; Серебренников Б. А., 1974, с. 7–63). Поняття соціолінгвістичної змінної, обґрунтування якого міститься у працях У. Лабова, узагальнює лінгвістичний і соціальний аспекти досліджуваного матеріалу: соціолінгвістичні змінні «визначаються точкою відліку та шкалою величин, що змінюються в певному напрямку. Величини в межах цих шкал детермінуються соціальними чинниками так само, як фонологічні оточення зумовлюють фонетичну реалізацію алофонів» (Швейцер А. Д., 1976, с. 35). Поняття соціолінгвістичної змінної застосовується і успішно розробляється в багатьох працях соціолінгвістичної тематики. Вивчення варіювання мовлення певного мовленнєвого колективу за допомогою соціолінгвістичної методики передбачає соціолінгвістичне 62 тлумачення варіювання мови, яке знаходить вираження у відносному розмежуванні її стратифікаційної та ситуативної варіативності (Швейцер А. Д., Никольский Л. Б., 1978, с. 76—85). Слід наголосити на відносності розмежування цих видів варіювання, оскільки між ними спостерігається тісний взаємозв'язок. Саме врахування опосередковувальної ролі згаданої ситуативної варіативності дає змогу уникнути вульгаризаторського тлумачення впливу соціальних чинників на мову. Розмежування зазначених видів варіювання мови враховує також співвідношення в ній індивідуальних і соціальних чинників (докладніше про це див.: Маковский М. М., 1976). Цим двом видам варіювання мови відповідає варіювання двох типів соціолінгвістичних змінних: стратифікаційних і ситуативних (або стратифікаційно-ситуативних). Стратифікаційні змінні виокремлюються у співвіднесенні із соціально-класовою структурою суспільства, а стратифікаційно-ситуативні змінюються як у співвіднесенні із соціальною структурою суспільства, так і залежно від соціальної ситуації. Дослідження соціальної ситуації передбачає вивчення двох типів емпіричного матеріалу: так званих даних об'єктивного й суб'єктивного аспектів мови. Урахування суб'єктивного аспекту (тобто думок, оцінок, суджень, орієнтацій носіїв мови щодо власного мовлення або мовлення інших, визначення ціннісних орієнтацій у сфері мови та мовної норми) готує ґрунт для плідного застосування соціолінгвістичних правил, а отже, і для розкриття основних чинників (як лінгвістичного, так і соціального плану), що впливають на еволюцію мови. Лише за умови ретельного вивчення суб'єктивного аспекту мови та зіставлення даних цього плану з даними об'єктивного аспекту мови стає можливою інтерпретація переходу стратифікаційних змінних у стратифікаційно-ситуативні. Вияв останніх пов'язаний зі свідомою діяльністю людини у сфері мови, тобто з ціннісною орієнтацією та соціальними настановами. Свідома діяльність у сфері мови завжди співвідноситься з поняттям мовної норми. Уявлення про те, що зміна цих норм відбувається дуже повільно, стало звичним. Але ще 1931 р. Е. Поливанов писав, що це уявлення можна уточнити, якщо спостерігати за перебігом мовної еволюції в окремих ланках граматичної системи «зблизька», за допомогою ймовірнісно-статистичного методу, звісно, у тих випадках, коли факти доступні для такого роду спостережень (Поливанов Е., 1931, с. 75—76). Про необхідність опанування механізму еволюції мови під час унормування пишуть і інші лінгвісти (Костомаров В. Г., Шварцкопф Б. С., 1965, с. 126). Лише за умови всебічного вивчення механізму мовних змін стає можливим своєчасне й об'єктивніше розв'язання проблеми унормування, тобто кодифікації мови, яке передбачало б певну залежність внутрішньосистемних змін від розвитку окремих комунікативних функцій мов (Дешериев Ю. Д., 1966, с. 235—239). 63 Именно выявление социолингвистических норм (Никольский Л. Б., 1976, с. 129—130) предполагает учет взаимодействия в языковом развитии т.н. „внешних“ и „внутренних“ факторов, рассмотрение лингвистических фактов не только объективного, но и субъективного характера, установление их взаимосвязи. Поэтому социолингвистическое изучение разговорной речи важно не только для определения системы литовского языка жителей города Вильнюса, но и в определенной мере для дальнейшего процесса нормирования и кодификации литовского литературного языка. Актуальною проблемою лінгвістики, як і всієї науки загалом, є розроблення й осмислення процедур обґрунтування наукового знання, зокрема проблема достатності обґрунтувань під час підтвердження гіпотез (Постовалова В. И., 1980, с. 89), добір, вибір і відбір емпіричних фактів та засади їх протиставлення або зіставлення (Bell R., 1978, p. 123—156). Під час вивчення мови як функціональної системи про неминучі зміни сигналізує наявність «слабких місць» мови (термін Е. Косеріу, 1963, с. 238—239), тобто невідповідності між потребами вираження та наявними засобами вираження. У пошуку «слабких місць» мови може бути застосований і статистико-ймовірнісний метод. Навіть припускають, зокрема, що за допомогою статистичного аналізу можна ставити й розв’язувати такі завдання: 1) проблема абсолютного датування змін, 2) обчислення темпів змін, 3) проблема прогнозування (Граудина Л. К., 1980, с. 132). Роль статистичного методу в науці про мову відзначали ще в минулому столітті, наприклад, у працях І. Бодуена де Куртене. Однак застосування математичних методів у соціальних науках (це стосується й вивчення мови в соціолінгвістичному аспекті) натрапляє на низку труднощів, зумовлених складністю соціальних явищ, а також тим, що вивченню підлягає не лише об’єктивний, а й суб’єктивний бік явища, вираження фактів якого в кількісній формі потребує розроблення спеціального математичного апарату. Головна трудність полягає в тому, що іноді доводиться мати справу з короткими статистичними рядами, а впевненості, що значну частину спостережуваного не створено уявою самих спостерігачів, немає (пор. Андреев Э. П., Осипов Г. В., 1973, с. 339). Застосування математичних методів у лінгвістичних дослідженнях оцінюють по-різному. І це закономірно, оскільки їх також застосовують по-різному. Вкрай негативно про застосування математичних методів у лінгвістиці висловлюється порівняно небагато лінгвістів, наприклад, Н. С. Трубецкой (1960, с. 18), Р. А. Булагов (1978, с. 40—42) та ін. Набагато більше фахівців дотримуються протилежної думки, згідно з якою лінгвістика «не може пов’язувати себе раз і назавжди заданими дослідницькими методами» (Звегинцев В. А., 1977, с. 46). 1. Соціолінгвістична характеристика об’єкта. Об’єктом цього дослідження є соціально-комунікативна система (СКС) литовського мовлення колективу корінних вільнюсців-литовців (ЛРКЛВ) (Швей- 64 цер А. Д., Никольский Л. Б., 1978, с. 67—76). Конкретным предметом исследования послужил один из компонентов данной СКС — литовская речь исследуемого коллектива. Так как между компонентами СКС существуют отношения функциональной дополнительности, которые задаются социальными связями между членами коллектива, сферами использования, социальными функциями и социальными ситуациями, в целом, в том или другом аспекте изучалась вся СКС речевого коллектива коренных литовцев вильнюсцев. С целью определения некоторых закономерностей и тенденций стратификационной и ситуативной вариативности ЛРКЛВ речевой коллектив был разбит на речевые общности на основе социальных и социально-демографических признаков (там же, с. 67—68). У цьому дослідженні мовленнєві спільноти виокремлено за двома ознаками: віком і рівнем освіти. Згідно з розробленим планом дослідження мала враховуватися ознака характеру праці, оскільки саме ця ознака є основним критерієм внутрішньої диференціації соціально-класових груп в умовах розвиненого соціалістичного суспільства (пор. у кн.: Шкаратан О. И., Рукавишников В. О., 1974, с. 38). Відмінності за видом праці (фізична праця, розумова праця порівняно невисокої кваліфікації та висококваліфікована розумова праця), в основі яких лежать відмінності в характері праці (Руткевич М. Н., 1972, с. 13), спочатку враховувалися й у цьому дослідженні, але зрештою постала альтернатива: або відмовитися від урахування ознаки характеру праці, або значно збільшити обсяг вибірки. Було обрано перший шлях (пор.: Здравомыслов А. Г., 1969, с. 186—187). У цьому дослідженні виокремлюються три вікові групи: 1) народжені до 1932 р.; 2) народжені у 1932—1952 рр.; 3) народжені у 1953 р. і пізніше (пор.: серед вікових шкал, рекомендованих ИСИ АН СССР, є трирівнева шкала: 1) до 19 років, 2) 20—39 років, 3) 40—79 років («Эксперт-2», 1974, с. 3)). У цьому дослідженні релевантними вважаються два рівні освіти: 1) неповна середня, середня та середня спеціальна; 2) незакінчена вища та вища (детальніша класифікація також вимагала б збільшення обсягу вибірки). Проблема обсягу вибірки залежить від проблеми одиниці аналізу та одиниці підрахунку (Ядов В. А., 1968, с. 174—177). Одиницями аналізу в цьому дослідженні є: 1) окремі соціолінгвістичні змінні, наприклад, сукупність варіантів ненаголошених ĕ, ē, ā, ū у кінцевій позиції або сукупність варіантів ненаголошених ie, uo в інтерконсонантній позиції тощо; 2) думки й судження представників досліджуваного мовленнєвого колективу про власне мовлення. Одиницями підрахунку виявилися шкаловані значення соціолінгвістичних змінних або суджень, вибір альтернатив або наявність/відсутність досліджуваної одиниці загалом. Вибірка виявилася двосторонньою — відбиралися мовні одиниці й обстежувалися групи людей, тому кількість критеріїв обсягу вибірки було збільшено: насамперед враховувалися критерії для кількості представників ЛРКЛВ, тобто критерії 5. 949 65 соціологічної вибірки, а потім бралися до уваги критерії лінгвістичної вибірки. Такий перебіг дій був зумовлений раніше проведеними соціолінгвістичними дослідженнями. Найвдалішим дослідженням міського мовлення, на наш погляд, слід вважати працю У. Лабова (Labov W., 1966). У ній велику увагу приділено відбору інформантів, що й стало головною запорукою успіху. У цій праці генеральна сукупність досліджуваних відповідає таким вимогам: народилися й без значних перерв жили у м. Вільнюсі, обоє батьків — литовці (пор. аналогічні вимоги, напр., у кн.: Русский язык по данным массового обследования, 1974, с. 20). Перебіг формування та зміни лінгвістичних ситуацій у м. Вільнюсі за останні 100 років зумовив наявність вельми обмеженої кількості представників старшого покоління, які відповідають наведеним вище вимогам. Спостерігається помітний стрибок у зростанні кількості таких представників молодшого покоління. Зрештою довелося зробити певні відступи від вимог до вибірки: представники старшого покоління могли бути родом не з м. Вільнюса, але оселитися в ньому ще в дитинстві. Отримувана соціолінгвістична інформація має відповідати вимогам достовірності, стійкості й репрезентативності (пор. у кн.: Шляпентох В. Э., 1973, с. 17). Для забезпечення достовірності інформації вибірка мала охопити всі покоління досліджуваного мовленнєвого колективу (з метою опису мовленнєвих змін у реальному часі), оскільки були потрібні дані для ілюстрації мовних зсувів і змін у видимому часі, тобто за віковими групами населення (Лабов, 1975 б, с. 203). Достовірність, як і стійкість, забезпечується наявністю матеріальної фіксації первинних соціолінгвістичних даних (записів інтерв’ю на магнітній стрічці, анкетних аркушів, спектрограм). Репрезентативність визначається ареалом, на який можна поширити отримані результати дослідження. Загалом вимоги достовірності, стійкості й репрезентативності задовольняються шляхом формування незміщеної достатньої вибірки та коректного проведення польових робіт за умови отримання даних із застосуванням цілої низки методів збирання матеріалу. Щоб уникнути зміщення під час відбору інформантів, здійснювалася випадкова вибірка на основі повного переліку потенційних інформантів, роль якого виконали анкети Всесоюзного перепису населення 1970 р., що зберігаються в архіві ЦСУ ЛитССР. Перелік не можна вважати цілком повним, оскільки непрямі дані щодо тривалості проживання у м. Вільнюсі можна було виявити лише в 25% наявних анкет. Щоб забезпечити випадковість відбору інформантів, пронумеровані папки з анкетами відбиралися відповідно до таблиці випадкових чисел. Найбільші проблеми пов’язані з обсягом вибірки. Він залежить від мінливості характеристик об’єктів генеральної сукупності й може бути малим, якщо генеральна сукупність близька до однорідної (Рабочая книга социолога, 1976, с. 259). У нашому випадку для отримання вибірки висо- 66 кої репрезентативності потрібна вибірка дуже великого обсягу, оскільки досліджуваний мовленнєвий колектив характеризується значною неоднорідністю. Від обсягу вибірки залежить і ступінь точності вибіркових результатів. Виходячи з положень, що „майже завжди чисельність вибірки досить велика, якщо вона містить щонайменше 30 елементів“ (Вайнберг Дж., Шумекер Дж., 1979, с. 126), що „базове число 25—30 одиниць — мінімум для малих вибірок“ (Человек и его работа, 1967, с. 61), що „надзвичайно регулярні типи стилістичної та соціальної стратифікації встановлюються навіть тоді, коли наша індивідуальна комірка містить лише п’ятьох мовців і ми маємо не більше ніж по 5—10 прикладів цієї змінної на кожного“ (Лабов У., 1975 а, с. 115), що можлива вибірка в межах 1 ≤ n ≤ 50 (Чесноков С. В., 1977, с. 89), що „вибірку слід вважати малою лише тоді, коли під час обробки методами, заснованими на групуванні спостережень, неможливо досягти заданих точності й достовірності“ (Гаскаров Д. В., Шаповалов В. И., 1977, с. 19), зрештою ми визначили обсяг вибірки для дослідження ЛРКЛВ — по 25 інформантів із трьох вікових груп (N=75). Після опрацювання первинної соціолінгвістичної інформації з погляду репрезентативності інформантів основний масив становили 15 представників старшої, 19 — середньої та 26 — молодшої вікових груп, а також 9 інформантів — дикторів радіо й акторів театру. Оскільки об’єктом дослідження насамперед були лінгвістичні одиниці — варіанти вимови, слід було визначити й мінімальний обсяг текстів, на підставі яких мали формулюватися висновки. Адже ефективність і коректність застосування методів математичної статистики в соціолінгвістичних дослідженнях залежить від стабільності частот та однорідності порівнюваних сукупностей. „Істотні зміни частот або математичних сподівань дають підстави припускати перехід до текстів іншого типу“ (Якубайтис Т. А., Скляревич А. Н., 1978, с. 60). У зв’язку з цим положенням відкидається постулат про незалежність появи мовних одиниць (там само, с. 55; пор. у кн.: Сегал Д. М., 1972, с. 7). Статистичні сукупності вважаються однорідними, якщо збігаються основні параметри двох довільних вибірок із генеральної сукупності. Доцільним виявився поділ сукупності зібраних соціолінгвістичних даних, розглянутих з лінгвістичного погляду, на три сукупності, об’єднані за ознакою стилю (пор. положення в кн.: Структурно-вероятностный анализ языка по данным речи, 1979; Исследования фонетических особенностей речевых стилей, 1979). У цьому дослідженні враховуються три контекстуальні стилі, що розглядаються як зсув деяких соціолінгвістичних змінних у мовленні інформантів у разі зміни соціального контексту й теми (пор.: Лабов У., 1975 б, с. 199—220). Слідом за У. Лабовим автор цієї праці вважає основним критерієм розрізнення контекстуальних стилів ступінь уваги, з якою мовець ставиться до свого мовлення. Ступінь уваги до власного мовлення 5* 67 залежить не лише від свідомого самоконтролю мовця, а й від цілої низки соціологічних, психологічних та інших екстралінгвістичних чинників. Установлено, що, наприклад, «У стані емоційного напруження відбуваються істотні зрушення у виконанні тих мовленнєвих операцій, які потребують свідомого контролю за якістю їх реалізації» (Носенко Э. Л., 1979, с. 16), адже сам емоційний стан залежить і від соціальної ситуації. Параметрами соціальної ситуації в соціолінгвістиці вважаються відносини між комунікантами, обставини мовленнєвого акту, комунікативна настанова та ін. (див. у кн.: Швейцер А. Д., Никольский Л. Б., 1978, с. 66). Останнім часом у соціолінгвістиці прийнято систему добору мовних засобів залежно від соціальної ситуації позначати терміном «регістр» (там само, с. 75). Зазвичай виокремлюють три регістри: неофіційний, нейтральний, офіційний; іноді їх позначають як дві крайні точки на шкалі ситуативних ознак — неофіційний та офіційний (див. у кн.: Русская разговорная речь, 1973, с. 9—11). Під час дослідження контекстуальних стилів релевантними вважаються рольові відносини між комунікантами, їхній статус, обставини комунікативного акту. У дослідженні ЛРКЛВ на основному етапі збирання емпіричних даних рольові відносини між інтерв’юером та інтерв’юйованим можна розглядати як напівофіційні відносини незнайомих людей, які бесідують на невимушені побутові теми. Відносини «інтерв’юер — інтерв’юйований» розглядаються як стандартні (однакові з усіма інтерв’юйованими), хоча насправді, звичайно, вони виявилися відносно різними. Обставини комунікативного акту в усіх інтерв’ю також були стандартизовані: усі бесіди проводилися вдома в інтерв’юйованих (за винятком акторів і дикторів радіо, інтерв’ю з якими проводилися на їхніх робочих місцях). Завдяки стандартизації або, точніше, усуненню ознак обставин, статусу та ролей комунікантів відмінності контекстуальних стилів забезпечувалися застосуванням відносно лінгвістичних критеріїв — зміною теми й характеру тексту. У дослідженні ЛРКЛВ розрізняли три контекстуальні стилі: 1) неофіційний ненаправлений (реалізувався у формі розповіді про себе та розмови з інтерв’юером); 2) офіційний ненаправлений (реалізувався під час читання стандартного зв’язного тексту, у якому підліток розповідає про свої пригоди й переживання); 3) офіційний направлений (реалізувався під час читання списку з 20 мінімальних пар слів) (див. дод. 1). 2. Методи збирання соціолінгвістичної інформації про ЛРКЛВ. У дослідженні ЛРКЛВ соціолінгвістичну інформацію збирали за допомогою кількох методів. Це дало змогу перевірити її якість, адекватність і репрезентативність уже на першому етапі обробки. Основним методом збирання соціолінгвістичної інформації про ЛРКЛВ було обрано метод напівстандартизованого інтерв’ювання (пор. поняття стандартизованого інтерв’ю у Монина М. Л., 1974, с. 40—83). 68 Було поставлено кілька завдань: 1) установити факти мовлення досліджуваного колективу в певних соціолінгвістичних умовах; таким чином, увесь матеріал інтерв’ювання став документом для подальшого аналізу; 2) з’ясувати ставлення піддослідних до нормативності власного мовлення та до мовлення представників нормативного мовлення (дикторів радіо й телебачення, акторів драматичних театрів); 3) установити думку про наявність або відсутність у вільнюського мовленнєвого колективу власних мовленнєвих норм (сюди належали запитання на кшталт «Чи впізнаєте ви вільнюсця лише за особливостями його мовлення?», «Чи визнавав хтось у вас жителя м. Вільнюса, посилаючись на ваше мовлення?» та ін.); 4) з’ясувати деякі питання функціонування соціально-комунікативних систем, зокрема питання білінгвізму (полілінгвізму) і диглосії, визначити сфери використання російської (у деяких випадках і польської) мови та литовських діалектів, уточнити рівень володіння іншими мовами й діалектами, з’ясувати способи та час їх опанування (див. дод. 2). У цій статті наведено деякі результати виконання першого та частково другого завдань, тому описано лише деякі методи збирання матеріалу. Інтерв’ю названо напівстандартизованим з огляду на те, що, по суті, кожному інтерв’юйованому ставили ті самі запитання (див. дод. 2), але запитання дещо модифікували відповідно до кожного інтерв’юйованого, зважаючи на його можливості та здатність відповісти. Тривалість інтерв’ю — 20—30 хв. Перебіг інтерв’ю, з незначними змінами, був таким. Отримавши згоду співрозмовника, інтерв’юер уточнював рік його народження, розпитував про діалектне походження його батьків. Відповіді на ці запитання зазвичай були короткими. Щоб спонукати інтерв’юйованих до розповідей і почути їхнє спонтанне зв’язне мовлення, ставили запитання про їхні подорожі, поїздки до рідних сіл батька й матері, про відпустку / пор. запитання про «смертельну небезпеку», якій піддавався опитуваний, застосоване У. Лабовым (1975а, с. 121—122)/. Тут спостерігався природний зсув контекстуального стилю в бік неофіційності й спонтанності. Після 5—10 хв розповіді навздогін інтерв’юйованому ставили запитання: чи впізнав його хтось під час описаної поїздки як жителя м. Вільнюса. Далі з’ясовували власну думку інтерв’юйованого щодо специфіки вільнюського мовлення, ставили запитання про ставлення опитуваного до правильності власного мовлення, до мовлення дикторів і акторів, до навчання литовського мовлення в загальноосвітніх школах. Потім пропонували прочитати вголос зв’язний текст обсягом 1800 друк. зн. — розповідь підлітка про свої пригоди у дворі (див. дод. 1, текст № 1) (пор.: Лабов У., 1975а, с. 124), а на завершення — список із 20 мінімальних пар слів (див. дод. 1, текст № 2) (пор. там само), більшість яких уже містилася у зв’язному тексті, проте інтерв’юйований не міг їх розпізнати. Після цього з’ясовували деякі проблеми білінгвізму (полілінгвізму) і диглосії. У результаті інтерв’ю виокремлювали три зазначені контекстуальні стилі. 69 Інтерв’ювання доповнювалося методом анкетування. Кожному опитуваному пропонувалося заповнити анкету (див. дод. 3), що містила 55 запитань на тему вимови й акцентуації, побудованих за принципом альтернативи. Третій метод, застосований у нашій роботі, — аудіотестування. За його допомогою вивчалася лише одна особливість ЛРКЛВ — проблема реалізації опозиції довгих і коротких голосних у різних фонетичних позиціях. Досліджуваний матеріал — 58 мінімальних пар слів (див. дод. 4.1) — було поділено на 6 типів омонімів за такими критеріями: 1) походження голосних, що перебувають в опозиції; 2) наявність (відсутність) наголосу на досліджуваних голосних. Оскільки практика аудіотестування (див. огляд літератури в дис. Гаршви К., 1977) показала, що під час одного сеансу аудіотестування найзручніше вивчати реалізацію 4–5 мінімальних пар, весь масив досліджуваних пар було поділено ще на 13 груп, у яких слова об’єднувалися не лише за двома вищезазначеними критеріями, а й за морфологічними ознаками. Процедура й методика аудіотестування були звичайними (див. Girdenis A., 1981, p. 33 – 35). Той самий лінгвістичний матеріал, тобто 58 мінімальних пар слів, було досліджено методом спектрального аналізу звуків. На цьому етапі ставилося завдання встановити тривалість (t) і частоту основних формант (F1 і F2) досліджуваних звуків з метою виявлення фізичних показників змін у вимові. 116 досліджуваних звуків містилися у 116 реченнях, розташованих відповідно до таблиці випадкових цифр. Було отримано 464 реалізації досліджуваних звуків, оскільки текст прочитали 4 диктори. Дикторами були чоловіки (С. Ж., Д. К., Р. П. і А. І.) віком 22–25 років, які відповідали загальним вимогам, що висувалися до інформантів у цьому дослідженні. Мета дослідження їм була невідома. Щодо регістру й тембру голосу, троє з них мали баритон, один — тенор. Дефектів мовлення не виявлено. Запис здійснювався у квітні 1974 р. у кабіні аудіовізуальної лабораторії Вільнюського державного університету на магнітофоні „Тембр“ зі швидкістю 19,5 м/хв за допомогою конденсаторного мікрофона 19А-3 на феромагнітній стрічці типу 6 (докладніше про цю методику див.: Statkevičienė J., 1972). Рівень запису для кожного диктора встановлювався окремо й у процесі роботи апаратури не змінювався. З отриманого матеріалу вирізали й монтували слова з реалізаціями досліджуваних звуків (технічну роботу виконала ст. лаборант Лабораторії експериментальної фонетики ВДУ В. Лакене). Далі фонограми оброблялися на спектрографі типу КПИ-69 (у тій самій лабораторії) зі швидкістю руху стрічки 63,6 мм/с, часові позначки робилися кожні 20 мс (50 Гц) (технічну роботу виконали інженери тієї самої лабораторії П. Матейкис, А. Липейка і С. Кучас). 3. Методи аналізу соціолінгвістичної інформації про ЛРКЛВ. У цій роботі для дослідження матеріалу, отриманого 70 за допомогою кожного із зазначених методів збирання соціолінгвістичної інформації, застосовувався ряд різних методів аналізу з метою контролю об’єктивності результатів. Для соціолінгвістики типовим явищем вважаються кореляції, у яких незалежними змінними виступають соціальні показники, а залежними — мовні явища. Кореляційний аналіз, метод математичної статистики, у вивченні мовних явищ можна застосовувати з великою обережністю, оскільки неможливо, принаймні на нинішньому етапі вивчення соціолінгвістичних проблем, врахувати дію навіть усіх основних чинників, а кожен «прихований» чинник може істотно впливати на результати. Матеріал, зібраний методом інтерв’ювання, переважно аналізувався за методикою, запропонованою У. Лабовим у його дослідженні нью-йоркського мовлення (Labov W., 1966, p. 41—64). Кожна досліджувана соціолінгвістична змінна на фонетичному рівні кодувалася таким чином. У транскрибованому тексті інтерв’ю кожному варіанту вимови змінної присвоювався код, напр.: (ie—1) — це реалізація [ie], (ie—2) — [ie], (ie—3) — [ei]. Потім підраховувалася відносна частота вживання (у%). Підрахунки здійснювалися окремо для кожного інформанта в кожному з трьох контекстуальних стилів. Далі підраховувалися (підсумовувалися й усереднювалися) результати відповідей інформантів для кожної з трьох вікових груп з урахуванням двох умовних рівнів освіти. Ці дані відображено на діаграмах (див. дод. 5), на вертикальній осі яких наведено відповідні значення усереднених частот уживання варіантів досліджуваної соціолінгвістичної змінної, а на горизонтальній позначено вікові групи з урахуванням рівня освіти. На одній і тій самій діаграмі наведено числові показники всіх контекстуальних стилів. За формулою m₁/m ± 1,96 · √((m₁/m) · (1 − m₁/m) / m) (Bitinas B., 1974, p. 54), де m — кількість усіх уживань досліджуваної соціолінгвістичної змінної, m₁ — кількість уживань певного варіанта змінної; для довірчої ймовірності, що дорівнює 0,95, визначається довірчий інтервал розподілу частот. Якщо значення цих інтервалів не перетинаються, робиться висновок, що порівнювані відносні частоти істотно відрізняються. Питання про можливий вплив на мовлення інформантів діалектного походження мовлення їхніх батьків досліджувалося методом дисперсійного аналізу з односторонньою класифікацією (Закс Л., 1976, с. 455—461). Вивчався можливий вплив мовлення кожного з батьків окремо. Місця походження батьків інформантів було узагальнено в семи умовних групах: 1 — західні аукштайти (південний фланг), 2 — південні аукштайти, 3 — уродженці м. Вільнюса і м. Каунаса, 4 — жемайти, 5 — східні аукштайти з 71 околиць Утени, 6 — північний фланг східних і західних аукштайтів, 7 — східні аукштайти з околиць Вільнюса. Оскільки для дисперсійного аналізу потрібні групи чисельністю щонайменше п’ять інформантів, представників близьких діалектів слід було об’єднати у більші групи, що характеризуються наявністю/відсутністю тенденції до подовженої вимови коротких наголошених звуків і системи голосних із трьома ступенями довготи. Метод дисперсійного аналізу (див. Закс Л., 1976, с. 448—514; Статистические методы..., 1979, с. 178—194) є досить трудомістким порівняно з описаним вище, однак його використовували не лише для обробки отриманого польового матеріалу, а й для з’ясування можливості застосування вже розроблених програм машинної обробки подібного соціолінгвістичного матеріалу. У цьому дослідженні всі підрахунки одна людина виконувала вручну за допомогою настільної ЕОМ, але результати показали, що цей матеріал також можна запрограмувати й обробити на складніших ЕОМ. Консультантом із застосування дисперсійного аналізу в цьому дослідженні була старший науковий співробітник Інституту математики АН ЛитСРСР, кандидат фізико-математичних наук Б. Каминскене. Дисперсійний аналіз ґрунтувався на порівнянні середніх частот кожного з досліджуваних варіантів реалізації соціолінгвістичної змінної за умови дотримання вимоги рівності дисперсій кількох вибірок і наявності нормального розподілу. Нормальний розподіл досягається випадковою вибіркою. Перевірку дисперсій здійснювали методом Бартлетта (Закс Л., 1976, с. 453—455). Мірою оцінювання слугував χ2-критерій. Підрахунки, які через брак місця тут не наведено, дали змогу стверджувати про можливість проведення дисперсійного аналізу наявного матеріалу про ЛРКЛВ. Дисперсійний аналіз з односторонньою класифікацією, результати якого наведено нижче, підтвердив наявність деяких значущих відмінностей між середніми значеннями частот уживання варіантів змінної, реалізованих у мовленні інформантів, розподілених на групи залежно від діалектного походження мовлення матері й батька. Тому було застосовано метод висновків про лінійні контрасти за Шеффе (Закс Л., 1976, с. 461—464). Цей метод дає змогу виявити нетипові групи. Обробка результатів соціолінгвістичної анкети обмежилася підрахунком зазначених варіантів і визначенням їхньої відносної частоти (у%) з урахуванням віку й рівня освіти інформантів. Результати наведено в дод. 6. Методика обробки результатів тестів комутації (аудіотестів) була такою: за формулою n1/n 100%, де n1 — кількість відповідей, що вказують на наявність опозиції досліджуваних звуків, а n — кількість потенційних відповідей, визначали частоту відповідей із зазначенням опозиції для кожної групи досліджуваних слів. Значущість результатів Р оцінювали за спеціаль- 72 ной таблице (Girdenis A., 1981, p. 212), причем за критическую черту значимости принималась отметка — 67% (см. табл. 4.2). Під час спектрального аналізу звуків переслідували дві мети: виміряти тривалість (t) і частоту основних формант (F₁ і F₂) досліджуваних звуків. Тривалість досліджуваних звуків вимірювали з точністю до 0,01 с. Вимірювали абсолютну тривалість довгих (x₁) і коротких за походженням (yᵢ) голосних, обчислювали їхню різницю в кожній реалізації досліджуваних опозитивних пар голосних: Δᵢ = xᵢ − yᵢ. Було обчислено також середні значення тривалості «довгих» (x̄) і «коротких» звуків (ȳ): x̄ = 1/n ∑xᵢ; ȳ = 1/n ∑yᵢ, де n — обсяг реалізацій кожного досліджуваного звука. Для перевірки наявності опозиції довгих і коротких голосних у ЛРКЛВ було висунуто дві альтернативні гіпотези: H₀ — опозиція відсутня, H₁ — опозиція існує. Ці гіпотези перевіряли за критерієм Стьюдента (t). З цією метою визначали середні різниці Δ̄ᵢ між середніми значеннями тривалості кожного досліджуваного звука (Δ̄ᵢ = x̄ᵢ − ȳᵢ) і обчислювали дисперсії s² за формулою: s²ₓ = ∑ (xᵢ − x̄)² / (n − 1), s²ᵧ = ∑ (yᵢ − ȳ)² / (n − 1). Визначали середнє (квадратичне) відхилення: s = √s². Значущість різниці середніх значень тривалості оцінювали за t-критерієм за формулою: t = |x̄ − ȳ| / √[(∑(xᵢ − x̄)² + (yᵢ − ȳ)²)/(nₓ + nᵧ − 2) · (nₓ + nᵧ)/(nₓ · nᵧ)] ≥ tα. де t̂ — аргумент розподілу Стьюдента, nₓ + nᵧ − 2 = f — ступінь свободи, tα — квантиль, який знаходять у таблицях квантилів розподілу Стьюдента t відповідно до обчисленого f (див. у кн.: Tikimybių teorija ir matematinės statistikos taikymas, 1971, с. 274), nₓ і nᵧ — обсяги досліджуваних реалізацій кожного боку опозиції (див. табл. 4.3). На другому етапі обробки спектрограм вимірювали частоту формант F₁ і F₂ досліджуваних звуків у таких точках: на початку звука (F₁н і F₂н), посередині (F₁с і F₂с) і наприкінці (F₁к і F₂к). За фільтровою шкалою визначали номери фільтрів, а отже, і частоту звуків у герцах, які переводили в одиниці висоти тону — мели (використовували таблицю й лінійки, укладені в Лабораторії експериментальної фонетики ВДУ); згідно з апроксимацією Г. Фанта 1 мел = 1000 · logₑ (1 + F₀/1000), де мел — висота тону, F₀ — частота звука, Гц. Під час вимірювання використовували апарат для читання мікрофільмів «Микрофот», що збільшував зображення в 10 разів. Потім визначали середні арифметичні значення висоти звука в трьох контрольних точках для кожного диктора й кожної групи досліджуваних слів: F̄₁н = 1/n ∑ F₁н, F̄₁с = 1/n ∑ F₁с, F̄₁к = 1/n ∑ F₁к тощо, де n — обсяг реалізацій 73 звуків кожного диктора, F₁н, F₁с, F₁к, F₂н, F₂с, F₂к – абсолютна висота формант у реалізаціях кожного диктора. Графічне представлення результатів вимірювань і підрахунків через брак місця у статті не наводиться. Деякі результати зазначаються безпосередньо в тексті. Для наочності під час порівняння напруженості й ненапруженості голосних використовувалася модель т. зв. нейтрального голосного [æ] (F₁ = 585 мел, F₂ = 1320 мел, див.: Фант Г. М., Якобсон Р., Халле М., 1962, с. 176). Підраховувалося найбільше відхилення Δᵢ кожного досліджуваного голосного першої форманти від першої форманти нейтрального голосного: Δf₁ = F₁н – F₁, відповідні дані для другої форманти: Δf₂ = F₂н – F₂. Сумарне відхилення ΣΔf визначалося за формулою: ΣΔf = =Σ |Δf₁| +Σ |Δf₂|. Що більшим було абсолютне значення сумарного відхилення, то більш напруженим вважався звук. Науковим консультантом із питань застосування методів експериментальної фонетики був доц. ВДУ А. Гірденіс. 4. Деякі результати дослідження вокалізму ЛРКЛВ. Суть проблеми вокалізму ЛРКЛВ полягає в проблемі довгих і коротких голосних. Спостерігаються процеси зміни реалізації голосних, що зумовлюють нейтралізацію (повну й часткову) опозиції довгих і коротких голосних, редукцію, монофтонгізацію дифонемних сполучень ie, uo або дифтонгізацію довгих голосних o. ē. 4.1. Довгі й короткі голосні i, e, a, u. Проблема згаданих довгих і коротких голосних у ЛРКЛВ полягає в такому: ці групи голосних охоплюють 8 самостійних фонем, які в литовській мові завжди перебувають в опозиції, а в ЛРКЛВ не завжди є опозитивними. Реалізація опозиції довгих і коротких голосних (далі V̄/V̆) у ЛРКЛВ значною мірою залежить від наявності наголосу: у ненаголошеній позиції спостерігається тенденція до короткої або напівдовгої вимови довгих голосних, проте довга або напівдовга вимова коротких майже не трапляється; у наголошеній позиції відзначаються випадки вимови довгих і напівдовгих звуків замість коротких голосних, тоді як випадки вимови довгих голосних відносно рідкісні. У литовській мові є два складові акценти довгих голосних — циркумфлекс і акут, короткий же голосний може бути наголошеним, але залишається коротким. У ЛРКЛВ спостерігається відносне нівелювання всіх наголошених звуків: короткий голосний може отримати складовий акцент довгого голосного (або одну з його перехідних форм, що спостерігаються і в говорах), а довгий голосний може опинитися під наголосом, подібним до наголосу короткого голосного. Результати дослідження ЛРКЛВ показують, що під час реалізації V̄/V̆ дуже важливим чинником є позиція голосних у слові: кінцеві голосні частіше зазнають змін, також значних змін зазнають голосні в переднаголошеній і безпосередньо післянаголошеній позиціях 74 У складах довгий голосний у позиції після довгого наголошеного складу змінюється частіше, ніж після короткого наголошеного. 4.1.1. V̄/V̆ у кінцевій ненаголошеній позиції. У ЛРКЛВ відзначено наявність трьох варіантів вимови соціолінгвістичної змінної ī, ē, ā, ū у ненаголошеній кінцевій позиції перед паузою або -s, далі (ненагол. V̄ #): I варіант — вимова короткого ненапруженого звука, resp. [i], [e], [a], [u], напр.: [i] – [vāl’t’is]¹ „vāltys“ (наз. відм. мн.), [aū.s’i] „aūsi“ (зн. відм. одн.), [skaī.tan’t’is] „skaitantys“ (наз. відм. мн.), [l’ēk’en’t’i] „lēkianti“ (зн. відм. одн.); [e] – [ei.l’ē] „eilė“ (зн. відм. одн.), [būv’es] „būves“ (наз. відм. одн.), [pasūk’æ] „pasūke“ (зн. відм. мн.); [a] – [l’ova] „l’ova“ (зн. відм. одн.), [grā ž’æ] „grāžią“ (зн. відм. одн.); [u] – [daī.gu] „daīgu“ (зн. відм. одн.), [v’īru] „vīru“ (род. відм. мн.), [sū-r’ū] „sūriu“ (род. відм. мн.), [ēi.tu] „eitu“ (умовний спосіб, 3 ос.); II варіант — вимова напівдовгого дещо напруженого звука, resp. [i.], [e.], [a.], [u.], напр.: [i.] – [ā k’i:s] „ākys“ (наз. відм. одн.), [nó s’i.] „noši“ (зн. відм. одн.), [n’æšan’t’i:s] „nēšantys“ (наз. відм. мн.), [tūr’in’t’i:] „tūrinti“ (зн. відм. одн.); [e.] – [l’ēl’æ.] „lėlė“ (зн. відм. одн.), [skaī.t’æ.s] „skaitęs“ (наз. відм. одн.), [iš’ē jæ.] „išėję“ (наз. відм. мн.); [a.] – [raī.ka.] „raīka“ (зн. відм. одн.), [baī.k’s’c’æ.] „baī-kščia“ (зн. відм. одн.); [u.] – [karā’ū.] „karalių“ (зн. відм. одн. або род. відм. мн.), [mālku.] „mālkų“ (род. відм. мн.), [kāī’ū.] „kāilių“ (род. відм. мн.), [s’kr’is.tu.] „skris-tų“ (умовний спосіб, 3 ос.); III варіант — вимова довгого напруженого звука, resp. [īˑ], [ēˑ], [āˑ], [ūˑ], напр.: [īˑ] – [žūv’is] „žūvys“ (наз. відм. мн.), [m’ē-d’ī.] „mēdi“ (зн. відм. одн.), [rāšan’t’is] „rāšantys“ (наз. відм. мн.), [b’es’ikāi.t’inan’t’i] „besikaitinanti“ (зн. відм. одн.); [ēˑ] – [k’ē d’æ] „kėdė“ (зн. відм. одн.), [mā t’æ.s] „mātes“ (наз. відм. одн.), [nun’ē š’æ] „nunėše“ (наз. відм. одн.); [āˑ] – [gālva] „gālva“ (зн. відм. мн.), [kōjæ] „kōją“ (зн. відм. одн.); [ūˑ] – [smār.ku] „smārkų“ (зн. відм. одн.), [šāūkštu.] „šāūkštų“ (род. відм. мн.), [vaī.’g’ū.] „vaīgių“ (род. відм. мн.), [p’ir-.ktu.] „pirktų“ (умовний спосіб, 3 ос.). Результати дослідження матеріалу методом однофакторного дисперсійного аналізу показали, що діалектний чинник має певний вплив, однак це підтверджується далеко не для всіх діалектних вибірок. Статистика перевищувала критичне значення F-розподілу лише у двох вибірках: у діалектних групах за лінією батька щодо вживання короткого варіанта (ненагол. V̄ #) у II контекстуальному стилі (F̂ от., 1, II)= =2,14 > 1,93=F₆; ₅₄; ₀,₁) та щодо вживання довгого варіанта (ненагол. V̄ #) у III контекстуальному стилі (F̂от., 3, III=2,1 > 1,93=F₆; ₅₄; ₀,₁). Методом висновків щодо лінійних контрастів за Шеффе встановлено, що у вживанні короткого варіанта (ненагол. V̄ #) у II контекстуальному стилі статистично значуще (F̂=3,43 > Fкр. =3,40) від загальної середньої частоти відрізняється середня частота у 2-й діалектній групі, тобто в мовленні інформантів, батьки яких походять із території південних аукштайтів. У цій діалектній групі середня частота вживання короткого варіанта 1 Варіювання інших змінних у транскрипції не вказується. 75 (ненагол. V̄ #) є найнижчою (x̄₂ = 38,2; розмах варіювання середніх 38,2—70). Аналіз уживання довгого варіанта (ненагол. V̄ #) у III контекстуальному стилі виявив, що середня частота у 4-й діалектній групі (жемаїти) значно нижча за загальну середню частоту (F̂=4,93 > Fкр. = 3,4; x̄₄ = 30, розмах варіювання середніх 30—82). Пояснення наведених даних складне. Щодо 2-ї діалектної групи можна сказати таке: релікти діалекту південних аукштайтів, які зберігають довготу голосного у досліджуваній позиції, виявляються в тому, що інформанти цієї групи відносно часто вимовляли довгий варіант у всіх стилях: показник x̄₂ у I стилі (за лінією батька) дорівнює 34, тобто є другим за величиною після показника x̄₁ = 36, що належить діалектній групі західних аукштайтів, які також зберігають довготу голосного в цій позиції: показник x̄₂ у II стилі (за лінією батька) є найвищим (48,6), і лише у III стилі не вирізняється, хоча є відносно високим (58). Аналогічна картина спостерігається під час порівняння діалектних груп за лінією матері, хоча математична обробка даних не виявила значних контрастів: показники вживання довгого варіанта інформантами 2-ї групи відповідно в усіх стилях дорівнюють: x̄₂, I = 53 (найвищий серед усіх груп), x̄₂, II = 63,8 (також найвищий), x̄₂, III = 70 (інтервал показників інших груп — 47—78). Уживання короткого варіанта в мовленні цієї групи, якщо враховувати також напівдовгий варіант, демонструє протилежну картину: за лінією батька x̄₂, I = 54 (інтервал 53—80), x̄₂, II = 38,2 (найнижчий показник), x̄₂, III = 30 (інтервал 16—61); за лінією матері x̄₂, I = 40 (найнижчий), x̄₂, II = 36 (найнижчий), x̄₂, III = 24 (інтервал 18—37). Результати 1-ї діалектної групи дуже подібні до результатів 2-ї групи, що підтверджує припущення про вплив діалекту батьків на мовлення їхніх дітей: саме ці територіальні діалекти найкраще зберігають довготу голосних у кінцевій позиції слова. Варто зауважити, що батьки можуть бути вже представниками «напівдіалекту», оскільки часто вони лише походять із місцевості в межах території діалектів, але вже багато років живуть у м. Вільнюсі й не користуються діалектом. Не настільки чітка, але відчутна відповідність у вживанні довгих і коротких варіантів (ненагол. V̄ #) спостерігається під час аналізу результатів 4-ї діалектної групи, яка найбільше схильна до скорочення (ненагол. V̄ #). Показники x̄₄ у вживанні коротких варіантів у всіх стилях наближаються до найвищих значень: за лінією батька x̄₄, I = 71 (інтервал 53—80), x̄₄, II = 70 (інтервал 38,2—70), x̄₄, III = 61 (інтервал 16—61); за лінією матері x̄₄, I = 55 (інтервал 40—77), x̄₄, II = 56 (інтервал 36—64), лише x̄₄, III = 20 (інтервал 18—37). І навпаки, показник x̄₄ у вживанні довгих варіантів (ненагол. V̄ #) у всіх стилях наближається до найнижчих значень: за лінією батька x̄₄, I = 23 (інтервал 11—36), x̄₄, II = 16 (інтервал 10—48,6), x̄₄, III = 30 76 (інтервал 30 – 82); по лінії матері x̄₁, I = 24 (інтервал 11 – 53), x̄₄, II = 22,6 (інтервал 20,57 – 63,8), x̄₄, III = 75 (інтервал 47 – 78). Ці показники можна пояснити наявністю реліктів жмудської редукції кінцевих довгих голосних у ненаголошеній позиції, яка, однак, має певну специфіку (див. у кн.: Zinkevičius Z., 1966, p. 115 – 118). У 6-й діалектній групі, результати якої не виявилися статистично релевантними, також можна простежити деякі релікти скорочення закінчень, характерні для паневежського діалекту (Zinkevičius Z., 1966, p. 119 – 120). Результати 3-ї, 5-ї та 7-ї груп найчастіше опиняються посередині інтервалу середніх частот, хоча показники 3-ї та 7-ї діалектних груп наближаються до показників груп, яким властиві короткі варіанти досліджуваної змінної (3-тя група — діти вільнюсців і каунасців, 7-ма — діти уродженців території вільнюського діалекту). Цікаво зазначити, що хоча три ступені довготи властиві деяким діалектам, у цьому дослідженні помітних реліктів виявити не вдалося. Підсумовуючи аналіз можливого впливу діалектного походження батьків, можна зазначити, що певний вплив виявлено: зокрема: 1) найвиразніше виділяється мовлення інформантів, батьки яких є уродженцями території діалектів південних і західних аукштайтів, — для нього меншою мірою характерне скорочення довгих кінцевих ненаголошених голосних; 2) наявність у батьківських діалектах (напр., жмудських, паневежському та ін.) деяких закономірностей скорочення ненаголошених закінчень сприяє посиленню тенденції до скорочення довгих голосних у ненаголошеному кінці слова, наявної в ЛРКЛВ. Досі в нашому дослідженні вивчалася варіативність соціолінгвістичної змінної (ненагол. V̄#), розглядалися її джерела, а місцю цієї варіації в лінгвістичній системі ЛРКЛВ загалом приділялося дещо менше уваги. Тому нижче наведено матеріали аудіотестування та спектрального аналізу звуків, проведених у межах методів традиційної експериментальної фонетики. Оскільки єдиним експериментальним методом фонології є аудіотестування (Girdenis A., 1981, p. 14), то результати, отримані методом спектрального аналізу звуків, тут розглядаються як допоміжні для пояснення результатів аудіотестування. Методом аудіотестування досліджувався матеріал, наведений у так званому повному стилі, тобто без урахування контекстуальних стилів. Проведено 8 експериментів, у яких вивчалася V̄/V у ненаголошеній позиції в абсолютному кінці слова. Матеріал експериментів аудіотестування № 5–9, 11, 12 і частково 13 становили квазімінімальні пари, що відрізняються наявністю зазначеної вище опозиції. В експериментах № 5–8 розглядалися квазімінімальні пари з опозицією i/ī: 5) mìrti – mìrti, vỹti – výti, skìlti – skílti, kárti – kárti, skỹsti – skýsti; 6) kártys – kártis, ántys – ántis, méntys – méntis, páItys – páltis, kándys – kándis; 7) pasibaigusi – pasibaigusi, pỹlusi – pýlusi, dainãvusi – dainãvusi, 77 svarščiusį – svarščusi, sukaitusį – sukaitusi, ąsōty – ąsōti, šalty – šalti, medy – medi, ūosy – ūosi?). Під час обробки даних аудіотестування отримано ймовірність 0,95–0,999 того, що опозиція V/V̄ існує. Спектральний аналіз звуків показав, що кількісних відмінностей у реалізації цієї опозиції не спостерігається, абсолютна тривалість досліджуваних звуків відрізняється незначно: x̄ᵢ=40 мс; ȳᵢ=38 мс; sₓ=13; sᵧ=21, оскільки t=0,67>1,98 (P=95%). Проведений аналіз якісних відмінностей цієї опозиції підтвердив наявність певних відмінностей у напруженості звуків. Підрахунок сумарного відхилення Δf формант F₁ і F₂ від формант нейтрального голосного [æ] дав такі результати: (ΣΔf̄ᵢ=|260|)−(ΣΔf̄ᵢ=|210|)=|50|. В експерименті № 9 вивчалася опозиція ē/ĕ, реалізована у формах іменників ē-основи одн. ч. оруд. і знах. відмінків (ver̄te – ver̄t(ē), silk̄e – silk̄(ē), lēle – lēl(ē), āukle – āukle, bjaur̄ybe – bjaur̄ybe). Підрахунки середніх арифметичних абсолютної тривалості реалізації цієї опозиції показали, що так званий короткий голосний має більшу тривалість, ніж так званий довгий: x̄ē=59 мс, а ȳē=64 мс, sₓ=27; sᵧ=24; t=0,59 < 2,04 (P=95%). Аналіз якісного аспекту досліджуваних звуків (вимірювання формант F₁ і F₂) виявив, що відмінностей у напруженості ē та ĕ немає: Σ Δf̄ē=|280| = Σ Δf̄ē=|280|. В експерименті № 11 вивчалася опозиція ā/ă у формах прикметників a-основи та іменників o-основи в наз., знах. й оруд. відмінках одн. ч. (kōra – kōra, līpra – līpra, dūona – dūona, kiāura – kiāura, lóva – lóva). В аудіотестуванні отримано ймовірність існування опозиції 0,99. Спектральний аналіз показав мінімальну відмінність абсолютної тривалості ā і ă (статистично нерелевантну): x̄ā=60 мс; ȳā=58 мс; sₓ=35; sᵧ=25; оскільки t=0,29 < 1,99 (P=95%). Якісні відмінності існують, але вони відносно незначні: (ΣΔf̄ā=|290|)−(ΣΔf̄ă=|270|)=|20|. В експерименті № 13 вивчалися 2 пари умовних квазімінімальних пар (слова з двома опозиціями). У них реалізовувалися опозиції ā/ă і ū/ŭ: форми дієслів дійсного способу теп. ч. 3-ї ос. та іменників o-основи у знах. відмінку одн. ч. (sāla – sāl̄a, bāla – bāl̄a, rāštu – rāšt̄u, prakāštu – prakāšt̄u). Отримано результати, аналогічні результатам експерименту № 11. В експерименті № 12 вивчалася опозиція ū/ŭ, реалізована у формах іменників a- та ia-основи род. відмінка мн. ч. і оруд. відмінка одн. ч. Голосні ū і ŭ аудитори розрізняли з імовірністю 0,999. Спектральний аналіз звуків виявив, що статистично значуща відмінність абсолютної тривалості цих голосних відсутня: x̄ū=70 мс; ȳū=56 мс; sₓ=38; sᵧ=28; оскільки t=1,48 < 2,01 (P=95%). Аналіз якісного аспекту опозиції ū/ŭ показав, що так званий ŭ вимовляється напруженіше: (Σ Δf̄ū=|240|)−(Σ Δf̄ŭ=|290|)=|50|. 78 Методами експериментальної фонетики вдалося встановити таке: існують лише мінімальні якісні та кількісні відмінності трьох варіантів (ненагол. V̄#), проте аудитори добре розрізняють варіанти. Очевидно, важливу роль відіграє контекст, лінгвістичні припущення: у зв’язному тексті реалізація V̄/V̄ менш релевантна, ніж у випадках вимови окремих слів. Той факт, що аудитори розрізняли слова не зі 100%-ною ймовірністю, може слугувати доказом існування загального процесу нівелювання V̄/V̄. Соціолінгвістичне вивчення ЛРКЛВ мало два аспекти — об’єктивний і суб’єктивний. Досі розглядався об’єктивний аспект варіювання (ненагол. V̄#). У VII розділі соціолінгвістичної анкети (див. дод. 3) інформантам пропонувалося вказати власну вимову змінної (ненагол. V̄#): 1) dvi valtis або dvi valtys, 2) dvi antis або dvi antys, 3) dvi ausis або dvi ausys (зазначалося, що це форми називного відмінка множини). Ці дані характеризують ціннісну орієнтацію, якої дотримуються члени вільнюського мовленнєвого колективу щодо вибору (ненагол. V̄#), іншими словами — суб’єктивний аспект мови. Матеріали анкетування (див. рис. 6.1) свідчать, що 13 респондентів, тобто 18,57%, вказали на вимову коротких варіантів (трьох, двох або одного), 8 (11,43%) — на коротку вимову всіх трьох прикладів. Серед інформантів, які вказали на короткий варіант, немає таких, чиї батьки походять із території західноаукштайтського діалекту; лише в одного інформанта батько був родом із території південноаукштайтського діалекту. Батьки цих 13 респондентів переважно походили з території східноаукштайтського діалекту, міст Вільнюса та Каунаса. Як показав дисперсійний аналіз, мовлення інформантів, чиї батьки походять із території цих діалектів, не вирізняється на тлі мовлення всієї сукупності інформантів ЛРКЛВ, але, з іншого боку, це мовлення, очевидно, також має властиву ЛРКЛВ тенденцію до скорочення кінцевих довгих ненаголошених голосних. Порівняльний аналіз магнітних записів мовлення зазначених 13 інформантів та їхніх суб’єктивних суджень, висловлених у відповідях на запитання анкети, показав, що загалом для мовлення всіх них характерне скорочення довгих ненаголошених голосних у кінцевій позиції, але меншою мірою, ніж вони самі зазначали: людина вживає короткі варіанти (ненагол. V̄#), але сама вважає, що вживає їх частіше, ніж це відбувається насправді. Соціолінгвістична норма (ненагол. V̄#), хоча ще перебуває на етапі становлення, уже починає усвідомлюватися представниками вільнюського мовленнєвого колективу. На підтвердження можна навести відповіді на соціолінгвістичну анкету, а також той факт, що представники ЛРКЛВ визнають: загалом вони схильні скорочувати довгі голосні. 4.1.2. Ненаголошені ī, ē, ā, ū у некінцевій позиції в слові. У литовській літературній мові довгі голосні вимовляються довго й напружено незалежно від позиції у слові та наявності наголосу. 79 У литовських діалектах спостерігаються випадки вимови ĭ, ē, ā, ū у кінцевій позиції в слові без наголосу замість ī, ē, ā, ū (приблизно на чверті території, див.: Zinkevicius Z., 1966, p. 109—110). У деяких говорах аукштайтів існує чітка система трьох ступенів довготи голосних, тому довгі ненаголошені голосні там переходять у напівдовгі. Частина жемайтів також скорочує довгі голосні в цій позиції, але через складнощі акцентуації така закономірність набуває певної специфіки (див. там само, с. 111). Загалом приблизно на половині території Литви діє закон скорочення довгих ненаголошених голосних, який у різних говорах має низку винятків та особливостей. Соціолінгвістична змінна ненаголошених ī, ē, ā, ū у кінцевій позиції в слові (ненагол. V̄C) є однією з найвиразніших у ЛРКЛВ: спостерігається майже повсюдне вживання її короткого варіанта. Градацію (ненагол. V̄C) спрощено порівняно з градацією (ненагол. V̄ #), оскільки розрізняти напівдовгий варіант виявилося складно: по суті, вживаються короткі та напівдовгі варіанти, але в емфазі напівдовгі голосні можуть вимовлятися як довгі. Є ціла низка позицій, у яких трапляється (ненагол. V̄C): 1) на абсолютному початку слова, напр.: [i] або [i.] ([iˑ]) — [ipat’ingas] або [i.paˑt’ingas] „ypatingas“, [is’in’ēš’ēˑ] або [i.s’in’ēš’ē.] „išėšė“ (прост. мин. ч., 3 ос.); [a] або [a.] ([aˑ]) — [ažuol’inas] або [a.žuol’inas] „ąžuolynas“; [u] або [u.] ([uˑ]) — [ukv’ēd’īs] або [u.kv’ēd’īs] „ūkvedys“; 2) у II та наступних переднаголошених складах, напр.: [i] або [i.] ([iˑ]) — [r’iš’t’ingumas] або [r’i.š’t’ingumas] „ryžtingumas“, [n’eis’ibraus’i] або [n’e.is’ibraus’i] „neįsibrausi“ (майб. ч. одн., 2 ос.); [e] або [e.] ([eˑ]) — [t’es’in’is] або [t’e.sin’is] „tesinys“; [a] або [a.] ([aˑ]) — [saž’in’ingas] або [sa.ž’in’ingas] „sąžiningas“; [u] або [u.] ([uˑ]) — [kud’ik’ēˑl’is] або [ku.d’ik’ēˑl’is] „kūdikėlis“; 3) у I переднаголошеному складі: а) якщо голосний у наголошеному складі довгий, напр.: [i] або [i.] ([iˑ]) — [g’iv’ēna] або [g’i.v’ēna] „gyvena“ (теп. ч., 3 ос.); [a] або [a.] ([aˑ]) — [raž’it’is] або [ra.ž’it’is] „ražytis“; [u] або [u.] ([uˑ]) — [ruk’īt’i] або [ru.k’īt’i] „rūkyti“ і б) якщо голосний у наголошеному складі короткий, напр.: [i] або [i.] ([iˑ]) — [sugr’iz’imas] або [sugr’i.z’imas] „sugrįžimas“; [e] або [e.] ([eˑ]) — [prat’es’imas] або [prat’e.s’imas] „pratęsimas“; [a] або [a.] ([aˑ]) — [gražā] або [gra.žā] „grąža“; [u] або [u.] ([uˑ]) — [n’esurus] або [n’ēsu.rus] „nesūrus“; 4) у післянаголошених складах, напр.: [i] або [i.] ([iˑ]) — [pùs’r’ić’ē] або [pùs’r’i.ć’ē] „pūsyčiai“; [e] або [e.] ([eˑ]) — [iž’gr’ēž’ēˑ] або [iž’gr’e.ž’ēˑ] „išgrėžė“ (прост. мин. ч., 3 ос.); [a] або [a.] ([aˑ]) — [māžaja] або [mā-ža.ja] „mažaja“ (знах. в. одн.); [u] або [u.] ([uˑ]) — [pósuk’is] або [pōsu.k’is] „posūkis“. Аналіз матеріалу для дослідження (ненагол. V̄C), отриманого шляхом інтерв’ю, проводився без урахування позицій, у яких ця змінна трапляється у слові, оскільки матеріалу виявилося недостатньо для такої мети. Враховувалися вікові (A₁, A₂, A₃) та освітні (C₁, C₂) групи, а також два контекстуальні стилі (B₁ і B₂) (у стилі B₃, тобто під час читання квазіомонімів, ця змінна траплялася надто рідко). Було підраховано год- 80 Частоту довгого й короткого варіантів (ненаголошеного V̄C) було визначено у відсотках і побудовано графік з урахуванням чинників віку (A), рівня освіти (C) та стилю (B). Враховувалося також мовлення групи акторів і радіодикторів (C₃) (див. рис. 5.1). Варіювання (ненаголошеного V̄C) загалом, без урахування мовлення групи акторів і дикторів, незначне. Великого зсуву не спостерігається; в офіційному ненаправленому стилі (B₂) лише трохи частіше вживаються довгі варіанти, довірчі інтервали перетинаються. Уживання довгих варіантів статистично значуще відрізняється лише в мовленні молодшої групи з нижчим і вищим рівнями освіти: довірчі інтервали не перетинаються — 11 ÷ 17% і 0 ÷ 8%. У групі акторів і дикторів показник частотності довгого варіанта, хоча й значно вищий, ніж в інших групах (в інших групах він коливається в інтервалі 4–24%), усе ж відносно невисокий: 66% у B₁ і 70 у B₂. Результати аналізу розподілу (ненаголошеного V̄C) у ЛРКЛВ дають змогу зробити висновок, що ця змінна набула лінгвістичного статусу: вона майже не піддається ані стратифікаційному, ані ситуативному варіюванню, і все ж (ненаголошене V̄C) залишається соціолінгвістичною змінною, оскільки варіювання існує: не завжди i, ē, ā, ū у ненаголошеній позиції не в кінці слова вимовляються як i, ē, ā, ū — лише приблизно у 4/5 випадків. Аналіз мовлення інформантів, для яких зазначене вживання (ненаголошеного V̄C) не є характерним, показав, що головним чинником, який пояснює «нехарактерність» їхнього мовлення для ЛРКЛВ, є діалектне походження їхніх батьків. Обидва батьки (або один із них) інформантів із групи «нехарактерних» у цьому відношенні походили з території тих литовських діалектів, яким не властиве скорочення довгих голосних у позиції не в кінці слова. Дослідження суб’єктивного боку цього питання, тобто аналіз відповідей на анкету, дало змогу уточнити соціолінгвістичну норму короткої вимови (ненаголошеного V̄C) (в анкеті були приклади (ненаголошеного V̄C) у всіх зазначених вище позиціях у слові). Уживання (ненаголошеного V̄C), реалізованого на абсолютному початку слова, визначали за відповідями про вимову слів ąsotelis, ąsėlė, ąžuolynas, išuotas. Загалом частота згадок про вживання довгого варіанта в перших трьох словах відносно невисока (інтервал 0–40%) (див. рис. 6.2), що певною мірою майже відповідає реальному вживанню (ненаголошеного V̄C), показаному на графіку, проаналізованому вище. Не в усіх трьох словах указано однакову вимову ā: у слові ąžuolynas довгий варіант уживається частіше (22–40%), у слові ąsėlė — рідше (0–40%). Цікаво зазначити, що спостерігаються певні розбіжності у відповідях респондентів залежно від рівня освіти, особливо щодо перших двох слів: респонденти з вищим рівнем освіти, особливо у старшій і середній вікових групах, рідше вказують, що вживають довгий варіант (ненаголошеного V̄C) у цих словах, ніж респонденти з нижчим рівнем освіти. 6. 949 81 Слід наголосити, що показник частотності довгого варіанта в мовленні групи акторів і дикторів дуже невисокий — 33%. Слова ąsotėlis і ąžuolynas було включено до зв’язного тексту, який під час інтерв’ювання прочитали всі інформанти. Порівняння реального вживання довгого варіанта в цих словах із суб’єктивними судженнями респондентів показало, що завищили свої показники в анкетах саме ті респонденти, у мовленні яких довгий варіант ніколи або майже ніколи не трапляється, напр.: у мовленні старшої групи з нижчим рівнем освіти (А₁С₁), за даними інтерв’ю, у словах ąsotėlis і ąžuolynas частотність довгого варіанта становить лише 4%, а в анкетах зазначено 40. Таке становище зафіксовано в усіх групах, особливо з нижчим рівнем освіти, за винятком групи акторів і дикторів: вони занизили свій показник в анкетах (33%) порівняно з дійсністю (90% уживання довгого варіанта в тексті). Аналіз уживання довгого варіанта у слові išiuotas (хоча воно й належить до цієї групи слів) наведено нижче, де досліджується група слів із (ненаголошеним V̄C) у позиції перед довгим наголошеним складом, оскільки це слово підпорядковується законам цієї групи. Порівняння реалізації довгого варіанта (ненаголошеного V̄C) в офіційному ненаправленому стилі із суб’єктивними судженнями мовців дає змогу зробити висновок, що показники вживання довгого варіанта в мовленні завищені: імовірно, на них вплинуло графічне зображення слова. Довгий варіант (ненаголошеного V̄C) на абсолютному початку слова в ЛРКЛВ трапляється дуже рідко, що, ймовірно, пояснюється тим, що довгота голосних у цій позиції часто є історичним реліктом і не виконує жодної дистинктивної функції. Розподіл частот довгого варіанта (ненаголошеного V̄C), реалізованого в II та наступних переднаголошених складах (в анкеті його проілюстровано словами tęsinys, gręžinys), має дещо інший характер, ніж у позиції абсолютного початку слова (див. рис. 6.3). В обох словах указано відносно рівномірну й не надто високу частоту вживання довгого варіанта ē, у середньому 30–40%. Показник у слові gręžinys у середній віковій групі з нижчим рівнем освіти, щоправда, різко підвищується — до 56%, але в молодшій групі з високим рівнем освіти падає до 14%. Тут, як і під час аналізу відповідей анкети щодо розподілу варіантів (ненаголошеного V̄C) на абсолютному початку слова, спостерігається зниження показників частотності довгого варіанта в групі з вищим рівнем освіти. У групі акторів і дикторів показник частотності високий: 68% для слова gręžinys і 78% для слова tęsinys. Порівняння частоти вживання довгого варіанта (ненаголошеного V̄C) у реальному мовленні інформантів з їхніми суб’єктивними судженнями дає аналогічну картину, як і під час розгляду (ненаголошеного V̄C) у позиції абсолютного початку слова: в анкетах показники дещо завищені, особливо в групах із нижчим рівнем освіти, і занижені в групі акторів і дикторів. 82 У вживанні довгого варіанта (ненаголошене V̄C), реалізованого у II та наступних переднаголошених складах, спостерігається тенденція переходу до вживання короткого варіанта, особливо у словах з історично довгими голосними — носовими a та e. Цей висновок підтверджує аналіз відповідей на анкету, спрямовану на вивчення розподілу довгого варіанта (ненаголошене V̄C), реалізованого в I переднаголошеному складі перед довгим наголошеним складом. Цю позицію (ненаголошене V̄C) в анкеті ілюструють такі приклади: plytėlė, gyvėnti, vyriausias, drašuolis, žąselė, rūkýti, grūdai. На графіку (див. рис. 6.4) чітко розрізняються дві групи слів: криві частот drašuolis і rūkýti змальовують аналогічну картину, як і в прикладах до позиції абсолютного початку слова (ąsotėlis, ąšelė, ąžuolynas, див. рис. 6.2), криві слів plytėlė, gyvėnti, vyriausias, rūkýti, grūdai — як крива слова ūsiuotas, тобто в позиції абсолютного початку слова. У цих 6 словах респонденти зазначають, що вживають довгий варіант (ненаголошене V̄C) значно частіше (інтервал 33–100%, основні частоти розподілено в інтервалі 60–90%). Тут спостерігається картина, протилежна до наведеної вище: якщо в абсолютному початку слова на вживання довгого варіанта частіше вказували представники груп із нижчим рівнем освіти, то в позиції I переднаголошеного складу перед довгим наголошеним складом на вживання довгого варіанта частіше вказували представники груп із високим рівнем освіти. Слова plytėlė і gyvėnti було включено до зв’язного тексту, який прочитали всі опитані. Реальне вживання довгого варіанта (ненаголошене V̄C) у цих словах не відповідає суб’єктивним судженням респондентів про власне мовлення: за винятком мовлення дикторів і акторів, у всіх групах довгий варіант уживався не частіше ніж у 20% випадків. Показники частоти довгого варіанта в досліджуваній позиції дещо вирізняються за віковими групами лише у старшій віковій групі з нижчим рівнем освіти — вони розташовані нижче, в інтервалі 20–60%. Під час читання тексту довгі варіанти вживав лише один представник цієї групи, батьки якого родом із місцевості на території південних аукштайтів, — як відомо, вони зберігають довготу голосного в цій позиції. Вивчення розподілу довгого варіанта (ненаголошене V̄C), реалізованого в I переднаголошеному складі перед коротким наголошеним складом, здійснювалося на прикладах sugrįžimas, Kęstutis, trešimas, sugrąžino, siųstuvas, включених до анкети. У цих словах досліджувану змінну становлять i, e, a, u. Криві розподілу частот довгого варіанта у словах Kęstutis, trešimas, sugrąžino (див. рис. 6.5) подібні до кривих інших проаналізованих прикладів із носовими голосними: тут також на частіше вживання довгого варіанта вказували групи з нижчим рівнем освіти, а загальна частота таких відповідей порівняно низька (25–57%). Криві слів sugrįžimas і siųstuvas ніби належать до іншого типу: вони розташовані значи- 6* 83 тельно вище (досягають позначки 90%) і не є симетричними щодо рівня освіти, наприклад: найвищі піки припадають на старшу вікову групу з високим рівнем освіти та молодшу групу з нижчим. Очевидно, тут відіграє роль той факт, що в мовленні часто вживаються споріднені слова з наголосом на досліджуваних довгих голосних: sugrįžo, siųsti тощо. Слова sugrįžimas, Kęstūtis, sugrąžino було включено до зв’язного тексту, який прочитали опитані. У всіх словах довгі голосні вимовили лише радіодиктори та двоє представників середнього покоління вільнюсців, батьки яких походили з місцевостей на території західних і південних аукштайтів. Хоча в говорах поширена довга вимова носових голосних, у ЛРКЛВ реліктів цього явища майже не спостерігається. Навіть у мовленні акторів довга вимова цих голосних у тексті траплялася лише у 40% усіх зафіксованих випадків. Поодинокі факти вимови довгого голосного в одному чи двох зазначених словах засвідчено у 9% усіх випадків (без урахування групи дикторів і акторів), частіше у слові sugrįžimas. У мовленні представників старшого покоління не зафіксовано жодного випадку вимови довгого варіанта (ненаголошене V̄C) у досліджуваній позиції. Розподіл довгого варіанта (ненаголошене V̄C), реалізованого в післянаголошеному складі, вивчався на прикладах šlūostyti, kráustyti, džiáustyti, включених до анкети (див. рис. 6.6). Респонденти вказали на відносно часте вживання ними довгого варіанта (більшість частот перебуває в інтервалі 60—80%). Чіткої стратифікації не спостерігається ані за віковим, ані за освітнім чинником. Дещо вирізняється середня вікова група з високим рівнем освіти: її представники критичніше оцінюють власне мовлення, однак зазначена ними частота все ж завищена — 33—56% уживань довгого варіанта, тоді як насправді цей показник мав би бути приблизно вдвічі нижчим. Слово kráustytis було включено до зв’язного тексту для інтерв’ю. Вживання довгого варіанта зафіксовано у 23% випадків (без урахування групи акторів і дикторів), переважно в мовленні інформантів середнього покоління, батьки яких походять із територій південно- або західноаукштайтських говірок. Вивчення суб’єктивного боку вживання того чи іншого варіанта вимови дає змогу зробити висновок про існування двох соціолінгвістичних норм. Перша поширюється на слова з носовими голосними, наприклад: Kęstūtis, ažuolynas, sugrąžino та ін., і може бути сформульована так: вимова довгих носових голосних у некінцевій ненаголошеній позиції слова необов’язкова, хоча й можлива. Нерідко вибір варіанта (ненаголошене V̄C) залежить від формальності ситуації (під час читання тексту довгий варіант уживається частіше, ніж у невимушеному мовленні), від суб’єктивного ставлення до власного мовлення (в офіційних ситуаціях деякі мовці намагаються правильніше вимовляти (ненаголошене V̄C)) і, зрештою, від діалектного походження батьків (якщо людина зроду не чула довгого варіанта цієї змін- 84 …ній, у його власному мовленні навіть за середніх зусиль дотримуватися правильності мовлення довгі варіанти будуть дуже рідкісними). Цей тип варіації соціолінгвістичної змінної можна вважати типом внутрішньоособистісних варіацій (див. Белл Р., 1980, с. 58): варіювання зумовлене не лінгвістичними категоріями й не статистичними категоріями демографії, а динамічними аспектами ситуативного використання мови. І все ж змінну не можна вважати ситуативною, оскільки вона не піддається стилістичній стратифікації. Варіацію цієї змінної можна охарактеризувати як випадкову (там само, с. 61): її ніколи не можна передбачити. Друга соціолінгвістична норма вживання (ненагол. V̄C) поширюється на слова з довгими, але не з носовими голосними, напр.: gyvẽna, šypsōtis, plytēle тощо: існує норма вибору довгого варіанта змінної, яка, однак, дозволяє вживати короткий варіант без певного стратифікаційного чи ситуативного обмеження. На це вказує той факт, що верстви населення з нижчим рівнем освіти в суб’єктивних судженнях про власне мовлення обирають короткий варіант змінної частіше, ніж верстви з високим рівнем освіти, що свідчить про відсутність стилістичного варіювання та закріплення за довгим варіантом (ненагол. V̄C) статусу престижного мовлення. Прийняття суворішої норми, якою є перша, означало б явний поворот до втрати опозиції довгих і коротких голосних загалом та заміни її опозицією наголошених і ненаголошених голосних. Суб’єктивні судження респондентів настільки сильно розходяться з реальним станом речей тому, що в ЛРКЛВ на нинішньому етапі її розвитку перша опозиція не може бути повністю замінена другою: свідоме визнання того, що у 4/5 випадків довгий ненаголошений голосний вимовляється коротко, означало б, що нормою вимови є короткий варіант, тобто втрата V̄/V. Отже, короткий варіант вимови (ненагол. V̄C) існує як норма, яка, на відміну від норми вимови історичних носових голосних у ненаголошеній позиції не в кінці слова, є неусвідомленою. 4.2.1. Наголошені i, ė, ã, ū у кінцевій позиції слова. У литовській літературній мові, як і в діалектах, наголошені i, ė, ã, ū в абсолютному кінці слова або перед -s завжди вимовляються коротко. У деяких прикордонних зі слов’янами говорах і в мовленні деяких білінгвів спостерігається напівдовга або довга вимова цих голосних (див. Zinkevičius Z., 1966, p. 104, 107). У мовленні вільнюсців трапляються випадки короткої, напівдовгої та довгої (в емфатичному мовленні) вимови досліджуваних голосних у таких позиціях: 1) після складу з довгим голосним або дифтонгом, напр.: [i] або [i.] ([iˑ]) — [suˑrˈi] або [surˈi.], „sūri“, [e] або [e.] ([eˑ]) — [kˈaelˈu̯osǣ] або [kˈaelˈu̯osˈae.], „keliuose“ (місц. в. мн.), [a] або [a.] ([aˑ]) — [ruoša] або [ruoša.], „ruoša“, [u] або [u.] ([uˑ]) — [ruˈsˈū] або [rusˈū.], „rūsiū“ (ор. в. одн.); 2) після складу з коротким голосним, напр.: [i] або [i.] ([iˑ]) — [nˈešˈi] або [nˈešˈi.], „neši“ (2 ос. одн. теп. ч.), [e] або [e.] ([eˑ]) — [katˈǣ] або [katˈǣ.], „katė“ (ор. в. одн.), [a] або [a.] ([aˑ]) — 85 [balà] або [balā.] „balā“ (наз. або ор. в. одн.), [u] або [u.] ([uˑ]) — [gʹarū] або [gʹarū.] „gerū“ (ор. в. одн.). Шкала соціолінгвістичної змінної коротких наголошених голосних у кінцевій позиції (далі нагол. V̌#) має два значення: короткого й довгого варіантів. Напівдовгий голосний в емфатичному мовленні може досягти тривалості справжнього довгого голосного. Ця змінна не характерна для ЛРКЛВ, але оскільки система литовської мови суперечить появі довгого варіанта (нагол. V̌#), факти його появи в мовленні стають дуже помітними й розцінюються як жаргонні або інтерферентні. У цьому дослідженні цю змінну вивчали лише на матеріалі соціолінгвістичного інтерв’ю в стилях B₁ і B₂. Через мінливість акцентуації, яка тут не розглядається, наявність слів із (нагол. V̌#) варіює від інформанта до інформанта. Якщо всі інформанти вимовляють із (нагол. V̌#) слова, наприклад, balti (наз. в. мн.), namè (місц. в. одн.), kalbà (наз. або ор. в. одн.), kitùs (зн. в. мн.), то такі слова, як, наприклад, aštuoni, musè (ор. в. одн.), dienàs (зн. в. мн.), maloniùs (зн. в. мн.), у ЛРКЛВ часто втрачають (нагол. V̌#): наголос відтягується на передостанній склад. У рідкісних випадках спостерігається поява (нагол. V̌#) завдяки гіперкорекції, тобто перенесенню наголосу на останній склад, напр., širdìs (зн. в. мн., = širdis), nendrės (зн. в. мн., = nénadres), galvàs (зн. в. мн., = gálvas), rūščius (зн. в. мн., = rūščius). Напр., під час читання зв’язного тексту в ході інтерв’ювання трапляються такі випадки гіперкорекції, що сприяють появі (нагол. V̌#): devynìs (зн. в., = devýnīs), vienù (ор. в., = viēnu), guklè (ор. в. одн., = áukle), mergaitès (зн. в. мн., = mergáites), bjaurybè (ор. в. одн., = bjaurýbe). Вивчення текстів інтерв’ювання показало, що довгий варіант (нагол. V̌#) у ЛРКЛВ трапляється рідко (див. рис. 5.2): діапазон частот короткого варіанта змінної високий — 76—100%. Дещо більше довгих варіантів зафіксовано в мовленні молоді, хоча статистично значущо відрізняються лише дві частоти у стилі B₂: старшої групи з високим рівнем освіти та молодшої з нижчим (86÷96% і 70÷82%). Тут слід внести деякі корективи: у мовленні представників старшого покоління довгий варіант трапляється навіть частіше, ніж у мовленні молоді. Але загалом (нагол. V̌#) у їхньому мовленні спостерігається дуже рідко — представники старшого покоління частіше відтягують наголос на попередній склад. У мовленні молоді частіше трапляються гіперкоректні форми, що загалом сприяє зниженню показника частоти короткого варіанта. У зв’язному тексті інтерв’ювання було 36 прикладів із (нагол. V̌#) у багатоскладових словах і 21 — в односкладових. Усі односкладові слова в потоці мовлення, за винятком слова dvi, ставали проклітиками або енклітиками; лише в окремих випадках у словах nèt, bèt, nès, čìa спостерігалося вживання довгого варіанта (нагол. V̌#). Лише 1/3 із 36 багатоскладових слів із наявністю (нагол. V̌#) завжди зберігала наголос на останньому складі: manè (зн. в. одн.), tadà, kuris, tikrù (ор. в. одн.), niekadà, namè (місц. в. одн.), aplinkà 86 lietus, pilte («дієприслівник», віддієслівний прислівник). Деякі слова (з 36 наведених) лише в мовленні кількох інформантів траплялися з наявністю (нагол. V#), наприклад: sklypū (оруд. відм. одн.), ievà (оруд. відм. одн.), vertė (оруд. відм. одн.), Džèkū (оруд. відм. одн.), Džīmīū (оруд. відм. одн.). Соціолінгвістична змінна (нагол. V#) перебуває на етапі становлення; це характерний приклад інгерентної варіації (Белл Р., 1980, с. 58—59): вона цілком непередбачувана навіть у мовленні тієї самої особи в тій самій ситуації. Питання соціолінгвістичної норми (нагол. V#) у ЛРКЛВ є складним: жоден представник цього мовного колективу свідомо не визнає, що довгий варіант (нагол. V#) є нормативним навіть у вільнюському мовленні; таке вживання змінної в усіх випадках вважається одіозним. Насправді в ЛРКЛВ довгий варіант (нагол. V#) є системним. А системність залежить від того, наскільки глибоко в мовленні інформанта вкоренилася тенденція до довгої вимови всіх наголошених голосних — як довгих, так і коротких за походженням. 4.2.2. Наголошені i, ē, ā, ū у некінцевій позиції в слові. У литовській літературній мові i, ē, ā, ū під наголосом вимовляються коротко. У литовській літературній мові є багато слів із наголошеними i та ū, а з наголошеними ē та ā — обмежена кількість, оскільки ці голосні зазнали вторинного подовження (Zinkevičius Z., 1981, d. 1, p. 57). Наголошені ē та ā за жодних обставин не подовжуються лише в діалекті західних жемайтів; в інших діалектах наявність коротких голосних у різних граматичних формах варіюється: одні подовжують ці голосні в одних формах, інші — в інших (Zinkevičius Z., 1966, p. 103—107). Наголошені голосні i та ū у діалектах подовжуються рідше, ніж ē та ā: більшість жемайтів, західні та південні аукштайти, тобто населення майже половини території Литви, наголошені i та ū не подовжують, а лише в деяких випадках розширюють (там само, p. 107—108). Голосні i, ē, ā, ū + r, l, m, n входять до складу тавтоскладових сполучень i, ē, ā, ū + r, l, m, n, але лише у сполученнях з i та ū за умови наголосу на першому компоненті вимовляються i та ū. Голосний ū входить до складу дифтонга ui, де за умови наголосу на першому компоненті також вимовляється коротко. У діалектах ū, i + r, l, m, n та ui перший компонент коротко вимовляють або незначно подовжують лише частина західних аукштайтів, деякі прикордонні жемайти та носії говірки Зетельського краю; отже, така особливість спостерігається в невеликій частині діалектів (див. Zinkevičius Z., 1966, p. 108—109). Шкала соціолінгвістичної змінної коротких наголошених голосних у некінцевій позиції (далі — (нагол. VС)) складається з трьох градацій: короткого, напівдовгого та довгого варіантів. Зрештою, напівдовгі та довгі варіанти розглядаються разом як індикатори подовження голосного. Досліджувана змінна дуже характерна для ЛРКЛВ. Очевидно, важливу роль відіграє той факт, що вживання довгих (напівдовгих) варіантів має багато відповідників у говорах. 87 У мовленні вільнюсців (уд. ŬC) з’являється в таких позиціях: 1) на абсолютному початку слова, напр.: [i], [i.], [iˑ] — [lma], [l.ma], [lma] „lma“ (теп. ч., 3 ос.), [ɪrˑtʲi], [ɪ.rˑtʲi], [ɪrˑtʲi] „irti“, [e], [e.], [eˑ] — (лише в словах іншомовного походження) [estas], [e.stas], [estas] „estas“, [ɛmka], [e.mka], [ɛmka] „ɛmka“, мотоцикл марки МК, [a], [a.], [aˑ] — [atʲnʲaesa], [a.tʲnʲaesa], [atʲnʲaesa] — „atnеса“ (теп. ч., 3 ос.), [amtʲelʲeˑtʲi], [a.mtʲelʲeˑtʲi], [amtʲelʲeˑtʲi] „amtelėti“, [u], [u.], [uˑ] — [uškʲisa], [u.škʲisa], [uškʲisa] „užkiša“ (теп. ч., 3 ос.), [uˑtʲi], [u.tʲi], [utʲi] „ūti“, [ūrmu], [ū.rmu], [ūrmu] „ūrmu“; 2) перед складом із довгим голосним (або сполученням), напр., [i], [i.], [iˑ] — [kʲitaˑ], [kʲi.taˑ], [kʲitaˑ] „kitą“ (зн. в. одн.), [pʲilnaˑ], [pʲi.lnaˑ], [pʲilnaˑ] „pilną“ (зн. в. одн.), [e], [e.], [eˑ] — [balʲtʲesʲnʲiˑ], [balʲtʲe.sʲnʲiˑ], [balʲtʲesʲnʲiˑ] „baltėsni“ (зн. в. одн.), [a], [a.], [aˑ] — [mānɔˑ], [mā.nɔˑ], [mānɔˑ], „māno“ (присвійний займенник), [u], [u.], [uˑ] — [būvɔˑ], [bū.vɔˑ], [būvɔˑ] „būvo“ (простий мин. ч., 3 ос.), [žūikʲiˑ], [žū.ikʲiˑ], [žūikʲiˑ] „žūikį“ (зн. в. одн.), [mūrʲgdʲitʲi], [mū.rʲgdʲitʲi], [mūrʲgdʲitʲi] „mūrkdyti“; 3) перед складом із коротким голосним, напр.: [i], [i.], [iˑ] — [vʲisas], [vʲi.sas], [vʲisas] „visas“, [pʲilʲtʲi], [pʲi.lʲtʲi], [pʲilʲtʲi] „pilti“, [e], [e.], [eˑ] — [žalʲesʲnʲis], [žalʲe.sʲnʲis], [žalʲesʲnʲis] „žalėsnis“, [a], [a.], [aˑ] — [jæunāsʲis], [jæunā.sʲis], [jæunāsʲis] „jaunasis“, [u], [u.], [uˑ], — [sūka], [sū.ka], [sūka] „sūka“ (теп. ч., 3 ос.) [žūikʲis], [žū.ikʲis], [žūikʲis] „žūikis“, [pūlʲtʲi], [pū.lʲtʲi], [pūlʲtʲi] „pulti“, 4) після складу з довгим голосним (або сполученням), напр.: [i], [i.], [iˑ] — [rʲitʲinʲis], [rʲitʲi.nʲis], [rʲitʲinʲis] „rytinis“, [iˑpʲilʲtʲi], [iˑpʲi.lʲtʲi], [iˑpʲilʲtʲi] „ipilti“, [e], [e.], [eˑ] — [apkʊnʲesʲnʲis], [apkʊnʲe.sʲnʲis], [apkʊnʲesʲnʲis] „apkūnėsnis“, [a], [a.], [aˑ] — [gʲivāsʲis], [gʲivā.sʲis], [gʲivāsʲis] „gyvasis“, [u], [u.], [uˑ] — [nʲūrūsʲis], [nʲū.rū.sʲis], [nʲūrūsʲis] „niūrusis“, [iˑpūlʲtʲi], [ipū.lʲtʲi], [ipūlʲtʲi] „ipulti“, 5) після складу з коротким голосним, напр.: [i], [i.], [iˑ] — [užʲmʲikʲtʲi], [užʲmʲi.kʲtʲi], [užʲmʲikʲtʲi] „užmigti“, [nutʲilʲtʲi], [nutʲi.lʲtʲi], [nutʲilʲtʲi] „nutilti“, [e], [e.], [eˑ] — [suvʲešʲtʲi], [suvʲe.sʲtʲi], [suvʲešʲtʲi] „suvėsti“, [a], [a.], [aˑ] — [nʲekāsʲū], [nʲekā.sʲū], [nʲekāsʲū] „nekąsiu“, [u], [u.], [uˑ] — [ušʲčʲūptʲi], [ušʲčʲū.ptʲi], [ušʲčʲū.ptʲi] „užčiūpti“, [ižgūitʲi], [ižgū.itʲi], [ižgūitʲi] „išgūti“, [prʲikūlʲtʲi], [prʲikū.lʲtʲi], [prʲikūlʲtʲi] „prikulti“. У цьому дослідженні (уд. ŬC) матеріалом слугували тексти інтерв’ю в стилях B₁, B₂ і B₃, а також відповіді на анкету; крім того, проводилися аудіотестування та спектральний аналіз звуків. Аналіз текстів інтерв’ю, у якому не враховувалася позиція (уд. ŬC) у слові, але враховувалися чинники віку (A), контекстуального стилю (B) та рівня освіти (C), показав, що вживання варіантів (уд. ŬC) істотно різниться у вікових групах (див. рис. 5.3). Визначення довірчих інтервалів виявило, що, за винятком старшої та молодшої груп інформантів із високим рівнем освіти, змінна має ситуативний характер, оскільки спостерігається помітне варіювання в різних контекстуальних стилях. У мовленні групи акторів і дикторів випадки вживання довгого варіанта (уд. ŬC) спостерігаються лише тоді, коли i, й входять до складу тавтоскладових сполучень або дифтонга ui, і то відно- 88 сно рідко: показники короткого варіанта (уд. УС) перебувають у межах 91—100%. У текстах інтерв’ю спостерігаються переважно короткі та напівдовгі варіанти, а невисокий відсоток (1—17) частоти довгих варіантів зумовлений тим, що довгі варіанти зазвичай можуть з’являтися у двох випадках: 1) якщо досліджувані голосні входять до складу тавтоскладових сполучень або дифтонга і; та 2) якщо вимова слів із цією змінною зазнає значного варіювання в діалектному відношенні, а такі слова становлять своєрідні винятки із загальних правил акцентуації літературної мови. З цієї причини було побудовано графік лише вживання короткого (відповідно — довгого) варіанта (уд. УС). Аналіз якісних і кількісних характеристик, а також наявності опозиції між короткими й довгими наголошеними голосними в словах-омонімах проводився на матеріалі аудіотестування та спектрального аналізу звуків. Вивченню цієї опозиції було присвячено 5 експериментів аудіотестування. Матеріал перших трьох експериментів становили мінімальні пари, що різнилися наявністю довгого ā або короткого ă в наголошеній позиції в корені слова. Для експерименту № 1 було взято квазіомоніми, якими слугували різні відмінкові форми іменника rāstas основи на a та дієприкметник чоловічого роду пасивного стану rāstas², для експериментів № 2 і 3 — низку дієслівних форм слів kāšti і kàsti (див. табл. 4.1). Отримано ймовірність ≥0,95, що форми розрізняються. Аудитори додатково зазначили, що голосні різняться якістю (але не кількістю). Спектральний аналіз звуків показав, що істотної різниці між абсолютною тривалістю досліджуваних голосних немає: x̄ā = 146 мс, ȳā = 139 мс, sₓ = 33, sᵧ = 36, оскільки t = 1,18 < 1,98 (P = 95%). Далі на спектрограмах досліджуваних голосних виміряно форманти F₁ і F₂ та підраховано сумарні відхилення Δf від відповідних формант нейтрального голосного [æ] з метою визначити різницю в напруженості довгих і коротких голосних. З’ясовано, що ā вимовляється напруженіше: (Σ Δ f̄ₐ = |270|) − (Σ Δ f̄ₐ = |240|) = |30|. Для експерименту № 4 в аудіотестуванні пропонувалися мінімальні пари, що різнилися довгим ū та коротким ŭ у корені слова, яке перебувало під наголосом: до досліджуваного матеріалу ввійшли різні дієслівні форми слів skūsti, skùsti та sū̇šti, sùšti. Імовірність існування опозиції ū/ŭ дорівнює 0,999. Спектральний аналіз звуків указав на відсутність кількісної різниці, тобто різниці абсолютної тривалості звуків: x̄ᵤ = 111 мс, ȳᵤ = 96 мс, sₓ = 45, sᵧ = 36, оскільки t = 1,02 < 2,04 2 Дієприкметник rāstas, як і форми дієприкметника kāstas, подані в експерименті № 2, у кодифікованій литовській мові в зазначених формах отримує висхідну інтонацію (Laigonaitė A., 1978, p. 91), але в ЛРКПВ дія цього правила не спостерігається: голосний a інтерпретується як короткий і наголошений. 89 (P=95%). Під час дослідження якісних відмінностей ā та ă виявлено мінімальну різницю сумарних відхилень Δf формант F₁ і F₂ від відповідних формант нейтрального звука [æ]: (Σ Δf̄ā = |250|) − (Σ Δf̄ŭ = |240|) = |10|. Під час вимови голосних u типу в ЛРКЛВ спостерігається їх відносна делабіалізація, що, природно, має наслідки й для акустичних властивостей голосних цього типу. В експерименті № 13 досліджувалися «подвійні» мінімальні пари, які так можна назвати лише умовно: це слова з опозицією довгих і коротких голосних, наявною і в корені, і в закінченні слів. Наявні в корені ā та ă перебували під наголосом у дієслівних формах слів sálti, bálti, prakāsti тощо, а-основного іменника rãstas (див. табл. 4.1). Аудитори розрізнили ці слова з імовірністю 0,95. Спектральний аналіз звуків повторив результати експериментів № 1, 2 і 3 (див. табл. 4.3). Вивчення суб’єктивного аспекту вживання (наголошеного VC) на матеріалі анкети показало, що існують певні усвідомлені соціолінгвістичні норми щодо (наголошеного VC). Ця змінна не є однорідною, про що виразно свідчать суб’єктивні судження респондентів. По-перше, респонденти вказують на різне вживання змінної, коли роль короткого наголошеного голосного виконують i, ǐ, а коли — ā, ě (пор. рис. 6.8 і 6.9 з 6.7 і 6.10, дод. 6). На рис. 6.7 і 6.10 частоти вказівок на вживання короткого варіанта у словах з ā, ě (за винятком частот слів būvo і snīgo (рис. 6.7), до складу яких входять i, ū), розташовані дещо нижче за частоти у словах з i, ǐ на рис. 6.8 і 6.9, що свідчить про нижчий ступінь обов’язковості короткої вимови ā, ě. По-друге, коротку вимову тавтосилабічних сполучень наголошених голосних із сонантами оцінюють відносно нижче, ніж коротку вимову голосних i, ǐ, наприклад: лінії частот короткого варіанта у словах snīgo, būvo (рис. 6.7), kìtas, vìsas (рис. 6.8), ilgūmas, pabūsti (рис. 6.9) розташовані дуже високо, у межах інтервалу 80—100% (з деякими відступами, про які йтиметься нижче), що означає майже загальну орієнтацію представників ЛРКЛВ на коротку вимову (наголошеного VC) за наявності згаданих лінгвістичних обставин. Орієнтація на різне вживання змінної за різних лінгвістичних обставин особливо яскраво виявляється під час аналізу відповідей представників старшої групи: тут зафіксовано частоти з i, ǐ в інтервалі 67—100%, а з i, ǐ+R — 20—50%. У відповідях представників двох інших вікових груп ця відмінність виявляється не так чітко; частоти деяких слів (напр., pìlti, pùmpuras) навіть не піддаються такій інтерпретації, проте під час аналізу відповідей виявляється інша закономірність, яку загалом можна поширити на всі відповіді щодо вживання (наголошеного VC): частоти коротких варіантів у відповідях середньої вікової групи й особливо молодшої групи з нижчим рівнем освіти різко зростають і сягають верхніх точок абсциси, у межах 70—100%. У всіх випадках 90 інакше поводяться показники молодшої вікової групи з високим рівнем освіти: вони явно знижуються, хоча в деяких випадках і спостерігається відмінність у вживанні (наголошеного V̆C) у тавтосилабічних сполученнях. Аналіз рис. 6.7, 6.8, 6.9, 6.10 і порівняння реальних мовленнєвих фактів ЛРКЛВ (див. рис. 5.3) дають змогу зробити висновок про існування усвідомленої соціолінгвістичної норми вживання (наголошеного V̆C), різної у різних вікових групах: у старшій віковій групі переважає вживання довгих варіантів (наголошеного V̆C), що усвідомлюють і самі інформанти, за винятком випадків, коли роль коротких голосних у змінній виконують ĭ, ŭ. У мовленні середньої вікової групи майже порівну довгих і коротких варіантів, про що свідчать і суб’єктивні судження інформантів, хоча частотні показники коротких варіантів і завищені, але це природно, адже суб’єктивні оцінки майже завжди кращі за реальні. У молодшого покоління вільнюсців, очевидно, існують дві норми. Представники цього покоління з нижчим рівнем освіти, переважно учні середніх шкіл, уживають найбільшу кількість коротких варіантів (наголошеного V̆C), і їхня орієнтація виразно спрямована на короткі варіанти. Ті, хто має вищий рівень освіти, уживають трохи більше половини коротких варіантів, але, на відміну від інформантів середньої вікової групи, зовсім не завищують своїх показників під час суб’єктивного оцінювання власного мовлення: вони чудово усвідомлюють, що вживають довгі варіанти (наголошеного V̆C) у тих випадках, коли в мовленні є тавтосилабічні сполучення, що, очевидно, і вважається їхньою соціолінгвістичною нормою. Актори й диктори зазвичай реалізують короткий варіант змінної (за деякими винятками). Нестатистичний аналіз текстів інтерв’ю показав, що певне значення під час вибору варіантів (наголошеного V̆C) має також позиція змінної у слові: якщо перед нею або після неї є довгі голосні чи дифтонги і вони реалізуються своїми довгими варіантами, (наголошений V̆C) зазвичай реалізується коротким варіантом; але якщо сусідні звуки представлені своїми короткими варіантами, (наголошений V̆C) набагато частіше представлений довгим варіантом. Вивчення вживання (наголошеного V̆C) у контексті діалектного походження батьків дало змогу переконатися в існуванні загальної закономірності, виявленої під час вивчення інших змінних: короткий варіант уживають ті з опитуваних, чиї батьки походять із місцевостей, розташованих на території діалектів, у яких короткі голосні під наголосом не подовжуються. Особливо виразно ця закономірність виявляється під час розгляду коротких голосних у сполученнях із сонантами. Дослідження вимови коротких наголошених голосних показало, що трапляються випадки, коли, щоб уникнути вимови довгого голосного у сполученнях V̄+R, наголос переноситься з голосного на сонант, а це з погляду системи литовської мови вважається більшою помилкою, ніж уживання довгого голосного. 91 Висновки. 1. Соціолінгвістичне вивчення ЛРКЛВ показало, що вона, будучи гетерогенною структурою, все ж є системним феноменом. Невід’ємна властивість ЛРКЛВ — варіювання — залежить від дії цілої низки чинників як лінгвістичного, так і соціологічного порядку, вивчення яких немислиме без застосування комплексних методів дослідження. 2. Однією з причин варіювання ЛРКЛВ є різна сила та діапазон впливу на мовлення її представників діалектних особливостей мовлення батьків. 3. Різне вживання варіантів одних змінних зумовлює вживання інших змінних, однак варіанти є взаємозамінними залежно від соціальної ситуації, що породжує імпульс до нового варіювання. 4. Дослідження ЛРКЛВ показало, що всі її фонетичні особливості мають відповідники в литовських говорах або спостерігаються в мовленні представників пограничних говорів, активних контактних білінгвів. 5. Найхарактернішими рисами вокалізму ЛРКЛВ слід вважати тенденцію до скорочення довгих напружених голосних у ненаголошеній позиції та подовження коротких ненапружених голосних під наголосом. СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ Андреев Э. П., Осипов Г. В. Послесловие. – В кн.: Математические методы в социальных науках / Пер. с англ. М., 1973. Анкета „Эксперт-2“ / ИСИ АН СССР. Экспертная служба. – М., 1974. Белл Р. Социолингвистика. Цели, методы, проблемы. – М., 1980. Буданов Р. А. Борьба идей и направлений в языкознании нашего времени. – М., 1978. Вайнберг Дж., Шумекер Дж. Статистика / Пер. с англ. – М., 1979. Гаршия К. Слоговые акценты в фонологической системе (на материале литовского языка): Канд. дис. – М., 1977. Таскаров Д. В., Шаповалов В. И. Малая выборка. – М., 1977. Траудина Л. К. Вопросы нормализации русского языка. Грамматика и варианты. – М., 1980. Троссе Р., Нойберт А. Тезисы к марксистской социолингвистике. – В кн.: Теория и история языкознания. Проблемы зарубежной социолингвистики: Реф. сб. / Отв. ред. А. Д. Швейцер. – М., 1976. Дешериев Ю. Д. Закономерности развития и взаимодействия языков в советском обществе. – М., 1966. Дешериев Ю. Д. Социальная лингвистика. – М., 1977. Закс Л. Статистическое оценивание / Пер. с нем. – М., 1976. Звегинцев В. А. Лингвистика в системе наук и исследовательских методов. – В кн.: Научно-техническая революция и функционирование языков мира / Отв. ред. И. К. Белодед, Ю. Д. Дешериев. М., 1977. Здравомыслов А. Г. Методология и процедуры социологических исследований. – М., 1969. Исследования фонетических особенностей речевых стилей / Под ред. В. Д. Аракина. – М., 1979. Косериу Э. Синхрония, диахрония и история. – Новое в лингвистике. М., 1963, вып. 3. Костомаров В. Г., Шварцкопф Б. С. Работы по вопросам культуры речи (1962–1965 гг.). – ВЯ, 1965, № 4. 92 Лабов У. Исследование языка в его социальном контексте. – Новое в лингвистике. М., 1975 (в ссылке: а), вып. 7. Лабов У. О механизме языковых изменений. – Новое в лингвистике. М., 1975 (в ссылке: б), вып. 7. Маковский М. М. Соотношение индивидуальных и социальных факторов в языке. – ВЯ, 1976, № 1. Монина М. Л. Критический очерк методов и техники социологических исследований за рубежом. – Инф. бюл. Сер. Материалы и сообщения / Отв. ред. В. В. Колбановский. М., 1974, № 1. Никольский Л. Б. Синхронная социолингвистика (теория и проблемы). – М., 1976. Носенко Э. Л. Специфика проявления в речи состояния эмоциональной напряженности: Автореф. докт. дис. – М., 1979. Поливанов Е. Русский язык как предмет грамматического описания. – В кн.: За марксистское языкознание. М., 1931. Постовалова В. И. Историческая фонология и ее основания. Опыт логико-методологического анализа. – М., 1978. Постовалова В. И. Специфические черты гипотезы в лингвистике. – В кн.: Гипотеза в современной лингвистике / Отв. ред. Ю. С. Степанов. М., 1980. Рабочая книга социолога / Отв. ред. Г. В. Осипов. – М., 1976. Русская разговорная речь / Под ред. Е. А. Земской. – М., 1973. Русский язык по данным массового обследования. Опыт социально-лингвистического изучения / Под ред. Л. П. Крысина. – М., 1974. Руткевич М. Н. Методологические проблемы изучения социальной структуры социалистического общества. – Свердловск, 1972. Сегал Д. М. Основы фонологической статистики (на материале польского языка). – М., 1972. Серебренников Б. А. Вероятностные обоснования в компаративистике. – М., 1974. Скворцов Л. И. Теоретические основы культуры речи: Автореф. докт. дис. – М., 1978. Статистические методы анализа информации в социологических исследованиях / Отв. ред. Г. В. Осипов. – М., 1979. Степанов Г. В. К проблеме языкового варьирования. – М., 1979. Структурно-вероятностный анализ языка по данным речи: Всесоюз. сб. Тез. докл. конф. – Харьков, 1979. Трубецкой Н. С. Основы фонологии. – М., 1960. Фант Г. М., Якобсон Р., Халле М. Введение в анализ речи. – Новое в лингвистике. М., 1962, вып. 2. Человек и его работа. – М., 1967. Чесноков С. В. О представительности результатов социологических исследований, проведенных по малым неслучайным выборкам. – В кн.: Проектирование и организация выборочного социологического исследования. М., 1977. Швейцер А. Д. Современная социолингвистика. Теория, проблемы, методы. – М., 1976. Швейцер А. Д., Никольский Л. Б. Введение в социолингвистику. – М., 1978. Шкаратан О. И., Рукавишников В. О. Социальная структура населения советского города и тенденции ее развития. – Социологические исследования, 1974, № 2. Шляпентох В. Э. Проблемы достоверности статистической информации в социологических исследованиях. – М., 1973. Ядов В. А. Методология и процедуры социологических исследований. – Тарту, 1968. Якубайтис Т. А., Скляревич А. Н. Вероятностные характеристики связных текстов. – Рига, 1978. Bell R. Language samples.– In: Universals of Human Language: Method and Theory / Ed. by J. H. Greenberg. Stanford, 1978, vol. 1. 93 Bitinas B. Statistiniai metodai pedagogikoje ir psichologijoje. – V., 1974. Girdenis A. Fonologija. – V., 1981. Labov W. The Social Stratification of English in New York City. – Columbia University Press, 1966. Laigonaitė A. Lietuvių akcentologija. – V., 1978. Statkevičienė J. Vienarūšių ir nevienarūšių pažyminių trukmė. – Garsai, priegaidė, intonacija (Eksperimentinės fonetikos ir kalbos psichologijos kolokviumo medžiaga). V., 1972, t. 5. Tikimybių teorija ir matematinės statistikos taikymas. – V., 1971. Weinreich U., Labov W., Herzog M. Empirical foundations for a theory of language change. — In: Direction for Historical Linguistics / Ed. by W. P. Lohman and Y. Malkiel. Austin, 1968. Zinkevičius Z. Lietuvių dialektologija. – V., 1966. Zinkevičius Z. Istorinė lietuvių kalbos gramatika. – V., 1981, d. 1. Приложение 1 Текст № 1 Dabar daug žmonių Vilniuje gyvena naujuose namuose. Aš irgi. Mūsų name net septyni įėjimai po devynis butus. Centras tolokai, bet važinėja troleibusai – nėra ko skųstis. Tiesa, buvo tokių, kurie nenorėjo čia kraustytis, bet dabar apie sugrįžimą net nebekalba. Čia daug geresnė aplinka negu kitur: arti ąžuolynas ir tvenkinys. Ten yra net dvi valtys. Aplink yra nemaža privatininkų sklypų. Sausomis dienomis jie baigia išsemti tvenkinį. Reikalai pagerėja, kai lietus ima pilte pilti. Viena valtis priklauso mūsų klubui. Pernai buvo ją pavogę, bet milicija greit sugrąžino. Kartą, kasdamas ties vienu sklypu, po ieva radau ąsotėlį. Parašiau skelbimą: „Rastas ąsotėlis. Kreiptis į trisdešimto namo pirmą butą“. „Netrukus net sukaitusi atlėkė tokia Violeta ir ėmė mane pulti dėl to savo ąsotėlio, kad aš jį pagavojau. Tada aš tą biaurybę išvariau. O ji atsiuntė savo šaukiančią auklę. Su aukle išsiaiškinti buvo sunku, nes teko nuo jos skusti kuo greičiau. Tiek triukšmo dėl to ąsotėlio, kurio verte aš labai abejoju. Išbėgęs į kiemą, sutikau sukaitusį Zenį, kuris paklausė, kam erzinu mergaites. Mat Violeta, patempusi apatinę lūpą, atsisėdusi ant rąsto, verkė. Aš norėjau būti tikru vyru ir parodyti jai savo vertę. Priėjau prie jos ir pasakiau: „Negražiai išėjo. Supranti, aš tikrai radau tavo ąsotėlį prie ievos, kai ieškojau sliekų“. Ji nusisypsojo ir davė man obuolį, todėl nebepasirodė biaurybė. Aš pakviečiau ją žaisti tenisą. Viskas būtų buvę gerai, jeigu aš, kasdamas obuolį, nebūčiau prasikandęs lūpos, nes užkliuvau už nusikulusios šaligatvio plytelės. Nesiseka tai nesiseka: tenisą jau žaidė Kęstutis su Džeku, ten eilėje dar laukė Ryžikovas su Džimiu, kuris niekada nesiskiria su savo gitara. Tada nutarėme eiti į filmą „Vyrų vasara“. Namuose dar laukė algebra. Lūpa ištino. Bet man kažkodėl norėjosi šypsotis!.. Текст № 2 vyru – vyrų, duona – duoną, sukaitusį – sukaitusį, gėlė – gėlę, antis – antį, biaurybė – biaurybę, lova – lovą, skysti – skysti, lūpa – lūpą, siūsdamas – siūsdamas, vertė – vertę, lėlė – lėlę, sklypų – sklypų, auklė – auklę, mirti – mirtį, valtis – valtį, spjoviu – spjoviu, kasdamas – kasdamas, skusti – skusti, rastas – rąštas. Приложение 2 Вопросник полустандартизованного интервью 1. Откуда родом Ваш отец? 2. Откуда родом Ваша мать? 3. Навещали ли Вы те края? 4. Как Вы провели свой последний отпуск? Пришлось ли путешествовать? 5. Случалось ли так, что кто-нибудь узнавал в Вас вильнюсца на основании Вашей речи, произношения? 6. Как Вы считаете, отличается ли речь вильнюсцев от литературной? (Если да, то чем именно). 7. Кто вообще разговаривает на литературном языке? 94 8. Следите ли Вы за правильностью своей речи? 9. Прочитайте, пожалуйста, этот текст (№ 1). Представьте себе, что читаете его в кругу семьи или друзей. 10. Как часто и где Вам приходится пользоваться русским языком находясь в г. Вильнюсе? 11. Владеете ли Вы польским языком? 12. (Если ответ № 11 положительный.) Где и когда Вы научились говорить по-польски? 13. Прочитайте, пожалуйста, еще один текст (№ 2). 14. Будьте добры заполнить анкету (см. прил. 3). Приложение 3 Часть социолингвистической анкеты (Вопросы о реализации долгих и кратких гласных) VII. snigo — snygo; pilti — pylti; plitelė — plytelė; šluostiti — šluostyti; dvi valtis — dvi valtys; dvi antis — dvi antys; dvi ausis — dvi ausys; krausiti — kraustyti; gyventi — gyventi; kitas — kytas; viriausias — vyr iausias; visas — vysas; džiaustiti — džiaustyti; skirti — skyrti; Vilnius — Vyln ius. IX. tavo — tavo; savo — savo; geresnė — gerešnė; baltasis — baltašis; žalesnis — žalešnis; mesti — mešti; vesti — vešti; lešti — lešti; paima — paima; atneša — atneša. nekasa — nėkasa; nebekalba — nebeḳalba. X. drasuolis — drąsuolis; žaselė — žąselė; Kęstutis — Kęstutis; asotelis — ašelėlis; aselė — ašelė; ažuolynas — ąžuolynas; siustuvas — siųstuvas; tesinys — tęsinys; trešimas — tręšimas; sugrįžimas — sugrįžimas; sugrąžino — sugrąžino; grėžinys — gręžinys. XI. ūsuotas — usuotas; rūkyti — rukyti; ilgūmas — ilgumas; pūlti — pulti; pabūsti — pabusti; kūrmis — kurmis; grūdai — grudai; būvo — buvo; pūmpuras — pumpuras. Приложение 4 I. Список квазимонимов для аудиотестов Эксперимент № 1: rąstas — rastas, rąsto — rasto, rąsta — rasta, rastu — rastu. Эксперимент № 2: kąstas — kastas, kąsto — kasto, nekąsiu — nekasiu, kąstą — kastą, kąsti — kasti. Эксперимент № 3: kąsdamas — kasdamas, kąsdami — kasdami, kąsdama — kasdama, kąsdamos — kasdamos. Эксперимент № 4: skųsdamas — skusdamas, siųsdamas — siusdamas, skųsti — skusti, siųsti — siusti. Эксперимент № 5: mirti — mirti, Vyti — vyti, skilti — skilti, karti — karti, skysti — skysti. Эксперимент № 6: kartys — kartis, antys — antis, mentys — mentis, paltys — paltis, kandys — kandis. Эксперимент № 7: pasibaigusių — pasibaigusi, pylusi — pylusi, dainavusi — dainavusi, sv ar sčius i — svaršč iusi, sukaitusi — sukaitusi. 95 Эксперимент № 8: ąsoty – ąsoti!, šalty – Šalti!, medy – medi!, uosy – Uosi! Эксперимент № 9: verte – verte, silke – silke, lėlė – lėlė, auklė – auklė, biaurybė – biaurybė. Эксперимент № 10: iškaštų – iškaštų, iškaštam – iškaštam, pakaštais – pakaštais, užkaštuos – užkaštuos. Эксперимент № 11: kopą – kopą, lūpą – lūpą, duoną – duoną, kiaurą – kiaurą, lovą – lovą. Эксперимент № 12: vyrų – vyrų, sūrių – sūriu, mūrų – mūru, spīvių – spīviu, sklypų – sklypu. Эксперимент № 13: salą – salą, balą – balą, rastu – rastų, prakastu – prakastų. Таблица 4.2 Результаты аудиотестирования Слог | Гласный | Тип, № | Эксперимент, № | n |% | P Ударный | a | I | 1. | 180 | 85 | 0,999 Ударный | a | I | 2. | 200 | 74,5 | 0,95 Ударный | a | I | 3. | 180 | 77,8 | 0,99 Ударный | u | II | 4. | 200 | 81 | 0,999 Безударный | i | III | 5. | 200 | 80 | 0,999 Безударный | i | III | 6. | 180 | 74,4 | 0,95 Безударный | i | III | 7. | 200 | 75 | 0,95 Безударный | i | III | 8. | 200 | 89 | 0,999 Безударный | e | IV | 9. | 180 | 88,8 | 0,999 Безударный | a | V | 10. | 160 | 78,8 | 0,99 Безударный | a | V | 11. | 200 | 76 | 0,99 Безударный | u | VI | 12. | 180 | 91,7 | 0,999 Безударный | a/u | I/VI, V | 13. | 200 | 75 | 0,95 n – суммарное число ответов;% – процент опознанных оппозиций, P – вероятность различения оппозиций. Таблица 4.3 Статистическая оценка различий абсолютной продолжительности обоих членов оппозиции V̄/V̄ Эксперименты, № | x̄V̄, мс | ȳV̄, мс | s̄x | s̄y | t | tα (P=95%) 1, 2, 3, 13 | 146 | 139 | 33 | 36 | 1,18 | 1,98 4 | 111 | 96 | 45 | 36 | 1,02 | 2,04 5, 6, 7, 8 | 40 | 38 | 13 | 21 | 0,67 | 1,98 9 | 59 | 64 | 27 | 24 | 0,59 | 2,04 10, 11, 13 | 60 | 58 | 35 | 25 | 0,29 | 1,99 12, 13 | 70 | 56 | 38 | 28 | 1,48 | 2,01 x̄V̄ = 81 ȳV̄ = 75 96 Приложение 5 Результаты социолингвистического интервью Рис. 5.1. Распределение долгого варианта (неуд. V̄C) с учетом факторов возраста (A), контекстуального стиля (B) и уровня образования (C),% Рис. 5.2. Распределение краткого варианта (уд. V̄#) с учетом факторов возраста (A), контекстуального стиля (B) и уровня образования (C),% Рис. 5.3. Распределение краткого варианта (уд. V̄C) с учетом факторов возраста (A), контекстуального стиля (B) и уровня образования (C),% 7. 949 97 Приложение 6 Результаты социолингвистической анкеты Рис. 6.1. Распределение долгого варианта (неуд. V#) по отношению к возрастным (A₁, A₂, A₃) и образовательным (C₁, C₂, C₃) группам в словах valtys (1), antys (2) и ausys (3),% Рис. 6.2. Распределение долгого варианта (неуд. УС), реализуемого в абсолютном начале слова, по отношению к возрастным (A₁, A₂, A₃) и образовательным (C₁, C₂, C₃) группам в словах ąsotelis (1), ąselė (2), ąžuolynas (3) и išiuotas (4),% Рис. 6.3. Распределение долгого варианта (неуд. VC), реализуемой во II и далее предударных слогах, по отношению к возрастным (A₁, A₂, A₃) и образовательным (C₁, C₂, C₃) группам в словах tęsiny s (1) и greižynės (2),% 98 Рис. 6.4. Распределение долгого варианта (неуд. УС), реализуемой в I предударном слоге перед долгим ударным слогом, по отношению к возрастным (А₁, А₂, А₃) и образовательным (С₁, С₂, С₃) группам в словах phytele (1), gyventi (2), vyriausias (3), drąsulis (4), žąselė (5), rūkyti (6) и grūdai (7),% Рис. 6.5. Распределение долгого варианта (неуд. УС), реализуемой в I предударном слоге перед кратким ударным слогом, по отношению к возрастным (А₁, А₂, А₃) и образовательным (С₁, С₂, С₃) группам в словах sugrįžimas (1), Kęstutis (2), trešimas (3), sugrąžino (4) и siūtuvas (5),% Рис. 6.6. Распределение долгого варианта (неуд. УС), реализуемой в последуарном слоге, по отношению к возрастным (А₁, А₂, А₃) и образовательным (С₁, С₂, С₃) группам в словах šluostyti (1), kraustyti (2) и džiaustyti (3),% 7* 99 Рис. 6.7. Распределение краевого варианта (уд. VC), реализуемой в абсолютном начале слова atneša (1) и перед слогом с долгим гласным в словах geresnė (2), nebekalba (3), tavo (4), savo (5), smigo (6), buvo (7), по отношению к возрастным (A₁, A₂, A₃) и образовательным (C₁, C₂, C₃) группам,%. Рис. 6.8. Распределение краткого варианта (уд. VC), где V̄ — i, реализуемой перед слогом с кратким гласным, по отношению к возрастным (A₁, A₂, A₃) и образовательным (C₁, C₂, C₃) группам в словах kitas (1), visas (2), pilti (3), skirti (4) Vilnius (5),% Рис. 6.9. Распределение краткого варианта (уд. VC), где V̄ — u, реализуемой перед слогом с кратким гласным, по отношению к возрастным (A₁, A₂, A₃) и образовательным (C₁, C₂, C₃) группам в словах ilgumas (1), pabusti (2), pulti (3), kurtis (4), purpuras (5),% 100 Рис. 6.10. Распределение краткого варианта (уд. VČ), где V̇ — а, е, реализуемой перед слогом с кратким гласным, по отношению к возрастным (A₁, A₂, A₃) и образовательным (C₁, C₂, C₃) группам в словах žalesnis (1), mesti, vesti, leisti (2), nekasa (3), baltais (4) и paima (5),% L. GRUMADIENĖ SOCIOLINGVISTINIS VILNIEČIŲ LIETUVIŲ KALBOS TYRIMAS Reziumė Straipsnyje analizuojamos kelios sociolingvistiniais metodais tirtos vilniečių lietuvių kalbos vokalizmo ypatybės, ieškoma jų įvairavimo priežasčių. Nustatyta, kad vilniečių kalbai yra būdinga tendencija trumpinti nekirčiuotus ilguosius balsius ir ilginti kirčiuotus trumpuosius balsius. Beveik visi vilniečių lietuvių kalboje vartojami balsių variantai turi atitikmenis ir tarmėse. Tik viena ypatybė (kirčiuotų galūninių trumpųjų ilginimas) tėra būdinga kai kurių dvikalbių paribio tarmių lietuvių kalbai. Statistiniais metodais įrodyta, kad vilniečių kalbos nevienalytiškumui turi įtakos tiek lingvistiniai, tiek socialiniai faktoriai. Pvz., vieni balsių variantai žodyje sąlygoja kitų balsių variantų vartojimą, bet kitoje sociolingvistinėje situacijoje ištartas tas pats žodis jau gali iš esmės skirtis. Ieškant vilniečių lietuvių kalbos dėsningumų, buvo pasinaudota statistiniais metodais ir įrodyta, kad kalbos įvairavimui didelę įtaką turi tėvų tarmės ir sąmoninga vertybinė kalbos orientacija, taip pat amžius ir išsilavinimas. L. GRUMADIENĖ A SOCIOLINGUISTIC STUDY OF LITHUANIAN SPOKEN IN VILNIUS Summary The sociolinguistic variances of Lithuanian spoken in Vilnius were studied. Special attention was paid to the vocalism. Over 70 informants were examined and their speech was thoroughly investigated using a complex of methods and technique. The average value of sound frequencies was calculated and estimated in order to evaluate the role of some social and linguistic factors. 13 graphs and 2 tables are introduced to simplify the discussion. The existence of some systematically appearing sociolinguistic variances and their close connection with sociolinguistic norms have been established. It might be concluded from the data obtained that the great variance of the urban language is due to the influence of the social factors, and that the main linguistic characteristics of Lithuanian spoken in Vilnius are similar to those known in the Lithuanian dialects.