К вопросу о развитии латышской лингвистической терминологии

MOKSLO KALBOS KULTŪROS IR TERMINOLOGIJOS PROBLEMOS LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXIV(1985) АНДРІЙ БАНКАВ ДО ПИТАННЯ ПРО РОЗВИТОК ЛАТИСЬКОЇ ЛІНГВІСТИЧНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ Інтенсивний розвиток мовознавства, особливо протягом останніх 20—30 років, призвів до надзвичайного збільшення кількості лінгвістичних термінів. З’явилися нові наукові школи й течії, утворилися нові суміжні галузі мовознавства (біолінгвістика, психолінгвістика та ін.), розкрилися нові аспекти вивчення мови. Величезна кількість нових термінів почала ускладнювати спілкування мовознавців не лише різних поколінь, а й різних напрямів. Це, своєю чергою, породжує певні труднощі у викладанні лінгвістичних дисциплін студентам відділень романських і германських мов, що особливо позначається під час аналізу оригінальних текстів із питань мовознавства. Залучення термінології рідної мови та зіставлення з нею надзвичайно важливе в цій ситуації, адже студенти значно глибше й повніше розуміють суть питання, якщо аналіз тексту проводиться у зіставному плані, тобто зіставляється з рідною мовою. Поступово зростає кількість перекладної лінгвістичної літератури, особливо російською мовою. Російська мова нині є головною мовою-посередником у поповненні словникового складу інших мов народів СРСР, зокрема лінгвістичними термінами. Поява великої кількості нових термінів, що виникли або у працях вітчизняних мовознавців, або внаслідок перекладу творів зарубіжних мовознавців, нерідко спричиняла: 1) заміну вже усталених термінів новими, більш «модними»; 2) зростання кількості індивідуальних авторських термінологічних новотворів. Серед зарубіжних мовознавців, які створили особливо багато лінгвістичних неологізмів, можна згадати таких авторів, як Ж. Дамурет і Е. Пішон, праці яких, хоча й написані на високому теоретичному рівні та містять багато нової інформації, малодоступні через дуже складну термінологію. До інших мовознавців, які також запровадили багато лінгвістичних неологізмів, можна віднести Л. Теньєра, Л. Блумфілда, Л. Єльмслева, Е. Бенвеніста та ін. Л. Єльмслев, наприклад, 2 Užsak. Nr. 1007 17 вважав, що «термінологія — це питання смаку»1. Однак мова є найважливішим засобом людської комунікації, а коли текст містить багато нової термінології, він стає малозрозумілим і зрештою не набуває широкого поширення серед читачів. Так сталося і з термінологією, запропонованою Л. Єльмслевим (із 106 термінів лише 5% стали загальновизнаними). Під час перекладу новотвори найчастіше транслітеруються, що призводить до дедалі більшої інтернаціоналізації термінології. Хоча лише у працях Е. Бенвеніста можна зустріти такі терміни, як делокутивные глаголы, делокутивы, меризматический уровень, меризмы, синтаксис та ін., однак після перекладу його книги «Общая лингвистика» російською мовою2 ці авторські новотвори стали вживати й радянські мовознавці. Серед радянських лінгвістів, у працях яких популяризуються іншомовні лінгвістичні терміни, можна відзначити ім’я проф. В. Г. Гака. Він є автором численних підручників, монографій і статей про французьку мову, і вживана в них термінологія поступово проникає в мовлення студентів-романістів Латвії, які вводять у латиську мову такі терміни лексикології, як harakси «гапакси», kentaurvārdi «слова-кентаври», ksēnismi «ксенізми» та ін., ще не зафіксовані у словниках лінгвістичних термінів. Важливу роль у систематизації, уніфікації та нормалізації лінгвістичних термінів відіграють спеціальні словники. З початку 60-х рр. за кордоном і в СРСР з’являється дедалі більше словників лінгвістичних термінів різних типів (енциклопедичних спеціальних, енциклопедичних загальних, тлумачних загальних, тлумачних спеціалізованих словників, глосаріїв тощо). Лише за період із 1960 по 1975 р. за кордоном видано 55 різних словників лінгвістичної термінології3. У цей період у СРСР також було видано низку словників лінгвістичних термінів, серед них насамперед необхідно згадати словник О. С. Ахманової4 — незмінно використовуваний у науковій роботі кожним мовознавцем. Останніми роками з’явилися й інші лінгвістичні словники5. Вони доповнюють уже наявну інформацію, уточнюють і систематизують терміни, фіксують нову термінологію. 1 См. Mounin G. Dictionnaire de la linguistique.— Paris, 1974, pp. XV—XVI. 2 Бенвенист Э. Общая лингвистика.— М.: Прогресс, 1974.—447 с. 3 См.: Слюсарева Н. А., Макарова Г. Н. Обзор современных зарубежных словарей лингвистических терминов (1960—1977 гг.).—В кн.: Актуальные проблемы учебной лексикографии. М.: Русский язык, 1977, с. 287. 4 Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. 2-е изд.— М.: Сов. энциклопедия, 1969.— 606 с. 5 См., напр.: Никитина С. Е. Тезаурус по теоретической и прикладной лингвистике (Автоматическая обработка текста).—М.: Наука, 1978.—375 с.; Словарь славянской лингвистической терминологии.—Praha, 1977—1979, т. 1—2; Kleines Wörterbuch sprachwissenschaftlicher Termini.—2, durchgesehene Auflage,—Leipzig, 1978.—306 S. 18 Поряд із практичною роботою мовознавців над укладанням словників лінгвістичних термінів протягом останніх десятиліть з’явилося чимало теоретичних досліджень, присвячених питанням термінознавства. Хоча інтенсивний інтерес до проблем термінології різних наукових галузей набув характеру планомірних повсякденних наукових занять, власне лінгвістична термінологія, попри те що вона не лише швидко розвивається, а й потребує теоретичного опису та практичних рекомендацій, досить рідко ставала об’єктом конкретних досліджень. Це повною мірою стосується і латиської лінгвістичної літератури. Розроблення лінгвістичних дисциплін і, відповідно, належної термінології тісно пов’язане з розвитком лексикографічної практики латиської мови, зокрема й з укладанням лінгвістичних словників. Оскільки на початку нашого століття порівняно з іншими мовними рівнями краще був досліджений фонетичний (насамперед завдяки працям А. Абеле, Я. Ендзелінса), це не могло не позначитися на термінології. У першому, далеко не повному, словнику наукової термінології6, виданому 1922 р., у розділі «Мовознавство» переважають терміни з фонетики (з 59 термінів 55, або 93%, стосуються фонетики). Завдяки успішній роботі зі збирання й аналізу лінгвістичної термінології, розпочатій одразу після Другої світової війни, уже 1956 р. було опубліковано списки лінгвістичних термінів, а 1963 р. Термінологічна комісія АН ЛатвССР видала один із перших у СРСР національних словників лінгвістичної термінології7. Цей двомовний словник налічує 2945 термінів не лише з фонетики, а й з граматики та лексикології латиської мови. Широкому розвитку латиської лінгвістичної термінології сприяли публікація монографічних досліджень академіка Я. Ендзелінса, двотомна «Граматика сучасної латиської мови» (1959—1962), матеріали дискусії про граматичні терміни (1951), різноманітні підручники й наукові статті, у яких послідовно використовувалася наявна та запроваджувалася нова термінологія. Минуло двадцять років відтоді, як було видано словник лінгвістичних термінів латиської мови, що відіграв значну роль у нормалізації цієї частини спеціальної лексики. Усі ці роки мовознавці продовжували працювати над створенням нових термінів. Особливо багато термінів виникло й продовжує виникати в таких галузях, як лексикологія, семасіологія, тобто в тих дисциплінах, які нині розробляються найінтенсивніше. Однак у латиській лексикографії збирання й уніфікація термінів здійснюються нерегулярно, що призводить 6 Zinātniskās terminoloģijas vārdnīca.— Rīgā, 1922. 7 Словарь лингвистических терминов.— Рига, 1963.— 256 с. 19 нерідко до різних тлумачень одного й того самого терміна; наприклад, галліцизм означає «слово, мовний зворот, властивий лише французькій мові»; «слово, словосполучення французького походження» або лише ті слова французького походження, які в мові-реципієнті належать до варваризмів. Лінгвістична термінологія становить систему, що складається з неоднорідних одиниць, тому класифікація метамови лінгвістики, імовірно, має ґрунтуватися на кількох принципах. З огляду на досвід радянських і зарубіжних мовознавців у складанні словників лінгвістичних термінів різних типів і на теоретичні дослідження цих питань доцільно класифікувати лінгвістичні терміни з таких позицій: 1) з погляду загальноприйнятості й усталеності пізнавального змісту термінів; 2) з огляду на структуру науки про мову; 3) за джерелами поповнення термінологічної лексики. 1. З погляду загальноприйнятості й усталеності пізнавального змісту терміни можуть фіксувати результат пізнання (наприклад: fonēma «фонема», leksēma «лексема», sēma «сема», semēma «семема» тощо) або слугувати гносеологічним інструментом відкриття (наприклад: leksa «лекса», semantēma «семантема»). 2. З погляду структури науки про мову лінгвістичні терміни можна віднести до термінів загальнолінгвістичного характеру (наприклад: runa «мовлення», valoda «мова») або до структурної термінології (вона об’єднує терміни, що описують мову як системно-структурне утворення). У цій групі окреслюється тематичний поділ термінології, що відповідає виокремленню мовних рівнів: — фонетична й фонологічна термінологія (наприклад: akomodācija «акомодація», fonēta «фонема», patskanis «голосний», skaņa «звук» тощо); — морфологічна термінологія (наприклад: adjektīvs «прикметник», morfēma «морфема», palīg vārds «службове слово», papildinātājs «додаток» тощо); — лексична термінологія (наприклад: arhaisms «архаїзм», neoloģisms «неологізм», polisēmija «полісемія» тощо); — синтаксична термінологія (наприклад: bez kopas teikums «односкладне речення», divkopu teikums «двоскладне речення», predikatīvatāte «предикативність» тощо). До цієї групи належать також спеціальні терміни напрямів і шкіл (наприклад, терміни глоссематики: glosēma «глоссема», grafēma «графема», kinēma «кінема», plerēma «плерема» тощо). 3. З погляду джерел поповнення латиські лінгвістичні терміни поділяються на ті, що використовують власні лексичні одиниці (як-от celms «основа», lauks «поле», mija «чергування», pēdiņas «лапки», sadura «стик», sakne «корінь» тощо), та на запозичені лексичні одиниці: 20 а) із живих мов, напр.: німецької (kols «двокрапка», komats «кома», stilistika «стилістика» та ін.); російської (rusists «росист», slāvists «славіст», sovetisms «совєтизм» та ін.); французької (argo «арго», kalka «калька», replika «репліка», žargons «жаргон» та ін.); англійської (slengs «сленг» та ін.); б) із класичних мов, напр.: грецької (alfabēts «алфавіт», sinekdoha «синекдоха» та ін.); латини (gēnītīvus «родовий відмінок», nominātīvus «називний відмінок», verbs «дієслово» та ін.). Серед запозичень необхідно виокремити особливу групу — так звані слова-транслятори. Під трансляцією розуміють, услід за Р. Л. Ковалевським8, міжнародне поширення понять та їх автоматичну реалізацію на основі запозичених словотвірних засобів за інтернаціональними словотвірними моделями в кожній окремій мові. Генетично ці слова не є словами будь-якої європейської мови, оскільки в цих мовах не було відповідних понять. Напр., у грецькій мові не було таких понять, як лексикологія, семантика, семасіологія, семіотика та ін. Вони створені лише на основі грецьких слів. З’ясування загального фонду інтернаціональних лінгвістичних термінів, уточнення мови-етимона та мов-посередників мало б велике значення для мовознавства — це дало б змогу чіткіше простежити мовні контакти й процеси запозичення лінгвістичних термінів. Напр., термін стилистика був уперше запропонований німецьким мовознавцем П. Новалісом у середині XIX ст. У латиській мові, як показав Я. Розенберг, це слово вперше трапляється 1890 р. У французькій слово stylistique як лінгвістичне поняття існує лише з 1902 р., а тому було б неправильно вважати, що це слово проникло до латиської мови з французької9. Отже, зіставлення лінгвістичної термінології могло б становити певний науковий інтерес для історії мовознавства. Ми розглянули лише деякі питання, пов’язані із загальним розвитком латиської лінгвістичної термінології. Галузь знань, що швидко розвивається, дедалі наполегливіше потребує повнішої реєстрації та експлікації термінів, що, своєю чергою, сприяє стабілізації й координації термінологічних одиниць. 8 Ковалевский Р. Л. Интернациональная лексика и пути ее возникновения.— В кн.: Исследования по романо-германскому языкознанию. Волгоград, 1969, с. 14. 9 Rozenbergs J. Latviešu valodas praktiskā stilistika.— Rīgā: Zvaigzne, 1976, 5. lpp.