J. Jablonskio kalbos kultūros teorija

LIETUVIŲ KALBOS SANDAROS TYRINĖJIMAI LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXVI (1987) ALDONAS PUPKIS ТЕОРІЯ КУЛЬТУРИ МОВИ Я. ЯБЛОНСКІСА Найвидатнішою особистістю в історії культури литовської мови та літературної мови, а також у всьому литовському мовознавстві є Йонас Яблонскіс (1860—1930). «За всю історію розвитку літературної мови не було мовознавця, рівного Яблонскієві»¹. За обставинами історії йому судилося стати найбільшим і найвідомішим творцем та нормувальником сучасної літературної мови, кодифікатором і охоронцем її системи, а також плекателем її вживання. Яблонскіс чудово розумів сутність, призначення та специфіку творення літературної мови. У передмові до своєї епохальної праці — «Граматики литовської мови» 1901 року — він писав: «Норми писемної мови завжди виробляє який-небудь один діалект; інші діалекти додають до нього лише свої найкращі дрібниці — ті зернятка, які з певної причини зникли в діалекті писемному й більше не вживаються. Якщо в писемній мові бракує якогось слова, відомого лише з інших діалектів, письменник повинен уживати це слово, де б його не знайшов. (…) Отже, мовою цієї граматики буде „звичайний сувалкський діалект“, але його, де потрібно, буде також підсилено й доповнено іншими діалектами»². Окрім живої народної розмовної мови, джерелами літературної мови для Яблонскіса були також фольклор, твори визначніших литовських письменників, праці з мовознавства та словники. Однак у всіх цих джерелах великий мовознавець бачив і принципово неприйнятні речі — такі, що ґрунтуються «на чужих мовах» і «засмічують мову нашого народу»³. За словами мовознавців «Рідної мови», джерелом літературної мови, якщо казати загалом, є литовське вживання, засноване «на законах народної мови». Однак це литовське вживання Яблонскіс не копіював еклектично, без будь-якого добору й чіткіших принципів. Мабуть, найбільшою заслугою Яблонскіса в усій його нормувальній праці є те, що він уміло поєднав різновид літературної мови Східної Пруссії з діалектом західних верхніх литовців-каунян, тобто апробував систему літературної литовської мови й кодифікував її у своїй граматиці 1901 року. У своїх працях Яблонскіс, здається, ніде не оперував терміном «система». Але він чудово відчував цю систему й розумів її подібно до сучасної науки про мову⁴, — 1 Vosylýtė B. Jablonskio vaidmuo lietuvių literatūrinės kalbos istorijoje. – Kn.: Literatūra ir kalba, 1956, t. 1, p. 63. 2 Jablonskis J. Rinktiniai raštai (toliau RR)/Sud. J. Palionis. – V., 1957, t. 1, p. 60. 3 Jablonskis J. RR, t. 1, p. 60. 4 Galima sutikti su A. Piročkinu (Prie bendrinės kalbos ištakų. – V., 1977, p. 100), teigiančiu, kad Jablonskis kalbos sistemą įvardijo terminu „kalbos dvasia“. 128 це підтвердили б численні приклади. Так, у царині фонетики він дуже по-сучасному розумів розрізнювальну функцію мовних елементів. Після прийняття західної системи фонетики необхідно було зберегти якість довгих голосних ū, y, o, ė, uo, ie незалежно від позиції. Зазначивши, що східняки odėlė і uodelis, vietelė і vėtyklė на початку слова «дуже часто чують однакові звуки», далі Яблонскіс пише: «Щоб пристосуватися до правил писемної мови, їм слід було б знати, як звучить писемний склад у той момент, коли на нього падає словесний наголос»⁵. З цієї причини він вимагав у правописі по-різному позначати довгі й короткі голосні, зважати на правила сполучення західних приголосних тощо. Варто додати, що він чудово усвідомлював і розрізнювальну функцію наголосу та інтонаційного контуру літературної мови⁶. Відчуття системи особливо виразне в міркуваннях і виправленнях щодо наголошування, творення слів та їхніх форм. Не погоджуючись рекомендувати для літературної мови наголос pagunda², Яблонскіс писав: «У західних високайтісів кажуть тут лише pagūnda, -dos. Якщо М. Дауґша справді наголошував це п р е ф і к с а л ь н о у т в о р е н е слово саме так […], то йому тут, мабуть, трохи запаморочилося в голові: пор. pagálba, -bos, -ba, pagúoda, -dos, pakar̃pà, -põs, pašal̃pà, -põs, pašálpà, Palangà, -gõs, Pãlangą…»⁷ (курсив Я. Я.). Або, критикуючи форму lietuvys, що подекуди трапляється в писемних текстах, він вдається до аналогії: lietuvīs – lietuviškas, liežūvis – liežūviškas і vyturýs – vytūriškas, gyvulýs – gyvuliškas. «Поряд із іменником „lietuvỹs“ прикметник у мові має утворитися як „lietuviškas“»⁸. Не рекомендуючи для літературної мови прислівника balsiai, мовознавець міркує: «Чого тут автор, по правді кажучи, навчає читача цим позначенням трьох місцевостей [Кедайняй, Сурвілишкіс, Крякенава — А. П.]? Адже з тих місць ми, мабуть, найменше беремо мовних прикладів для потреб писемної мови (словника, правил). […] Не маючи у своїй мові прикметника b ū d v a r d ž i o balsus, -si, не вмію вживати в ній і прислівника p r i e v e i k s m i o balsiai»⁹ (курсив Я. Я.). Подібних прикладів у працях Яблонскіса можна знайти дуже багато (особливо див. його працю 1928 року «Питання словничка нашої мови»). Вимога дотримуватися принципу послідовності¹⁰, постійне оперування аналогіями мовних фактів, тобто системний підхід до явищ літературної мови, простежується в усіх міркуваннях Яблонскіса й характерна для всіх його рекомендацій. Розуміючи, що система літературної мови — це живе й самостійне явище, яке дедалі більше віддаляється від свого діалектного підґрунтя, Яблонскіс ще 1914 року, коли сучасна литовська літературна мова перебувала в дитячому віці, мала дуже несталі норми, була роздрібненою й неоднорідною, виголосив пророчі слова про її творення та майбутнє: «писемна мова є продуктом самого народу та письменників, які володіють його мовою, а не мовознавців»¹¹, а також: «Писемна мова, зростаючи, має сама собою вдосконалюватися»¹² (курсив А. П.). Те саме він повторив через 14 років, 1928-го: «дозвольмо їй рости по-своєму, за власними народними правилами, не нав’язуючи їй силоміць» 5 Jablonskis J. RR, t. 1, p. 66. 6 Ten pat, p. 190. 7 Jablonskio raštai/Sud. J. Balčikonis. — K., 1936, t. 5, p. 174. 8 Ten pat, p. 172. 9 Ten pat, p. 181. 10 Ten pat, t. 3, 1935, p. 17; t. 4, 1935, p. 276, 278 ir kt.; plg.: Piročkinas A. Jablonskis — bendrinės kalbos kūrėjas. — V., 1978, p. 201. 11 Jablonskio raštai, t. 4, p. 189. 12 Ten pat, p. 188. 5. 1835 129 вносити в неї без жодної потреби всілякі новотвори13 (рит. J. J.). Отже, робота мовознавців полягала у визначенні й кодифікації системи літературної мови, тоді як сама літературна мова є продуктом творчості всього народу, його найпередовіших представників. Завдання мовознавців — стежити за дотриманням прийнятої системи: «З розвитком писемної мови робота мовознавців полягає лише у виявленні закономірностей народної мови та в охороні від того, щоб наші письменники, особливо журналісти […] самі часом не почали руйнувати ці мовні закономірності»14. Спираючись на дані народної мови, фольклору, писемних пам’яток і мовознавчої науки, Jablonskis бачив неоднорідність литовського слововжитку, численні дублети як у лексиці, так і в словотворі та граматиці. Можна сказати, Jablonskis добре усвідомлював проблему варіантності мовних явищ і розумів межі цієї варіантності в літературній мові. «Слід завжди пам’ятати, що й у граматиках інших народів, хоча їхня писемна мова значно більше опрацьована, є чимало всіляких коливань», — писав він у передмові до граматики 1901 року. — То «чого ж хотіти від нашої граматики?»15 Тому постає питання, якими принципами керувався Jablonskis, добираючи з різних джерел норми для літературної мови? Насамперед, як ми бачили, вирішальним чинником була системність мовного явища. Усе, що не узгоджувалося із системою літературної мови, суперечило можливостям цієї системи, безкомпромісно відкидалося й не допускалося до літературної мови. Так відмовилися від багатьох діалектних фонетичних та акцентуаційних варіантів, певних типів словотвору й деяких дублетів морфологічних форм. Однак і явища, що вписуються в систему, часом бувають варіантними, — як тоді вчиняв Jablonskis, чим керувався, допускаючи одні мовні явища до літературної мови, а інші відкидаючи? Те саме питання постає і під час розгляду поглядів Jablonskis на чужомовні елементи. Jablonskis був великим пуристом литовської мови, і критерій мовної чистоти мав для нього велике значення. «Правду кажучи, цей принцип завжди виявлявся, коли тільки робилися спроби свідомо унормувати мову»16. Однак Jablonskis відрізнявся від усіх попередніх пуристів насамперед тим, що вимагав чистоти не лише лексики, а й синтаксису17. З іншого боку, його діяльність вирізнялася тим, що він особливо зважав не тільки на засуджуване запозичення, а й на його замінники. До цих замінників він ставився особливо уважно й дотримувався думки, що для літературної мови запозичення краще, ніж невдалий новотвір, який не вписується в мовну систему: «якщо немає власного слова, було б набагато краще говорити, як інші народи, redaktuoti, redaktorius, ніж без причини й без жодної підстави вводити в мову невдалі неологізми»18. Але навіть у тих випадках, коли в литовській мові, здавалося, були цілком добрі власні слова на заміну чужомовному елементу, Jablonskis часом його не чіпав. Наприклад, щодо полонізму boti він писав: «Де буде потрібно, я сам уживатиму це слово (boti), як і раніше; якщо знайду його в чиємусь чужому тексті, то, здається, не виправлятиму його словами žiūrėti, paisyti»19. 13 Там само, т. 5, с. 216. 14 Там само, т. 4, с. 188—189. 15 Jablonskis J. RR, т. 1, с. 61. 16 Piročkinas A. На початку становлення літературної мови, с. 101. 17 Писання Jablonskis, т. 4, с. 101. 18 Там само, с. 15. 19 Там само, т. 5, с. 182. 130 Принципом, яким керувався Яблонскіс, прагнучи до нормування фактів літературної мови, була мета мовного вжитку та доцільність уживання конкретних мовних явищ, що з неї випливає. Хоча терміна «доцільність» у його працях, здається, ніде не вжито, цей принцип можна простежити в багатьох його міркуваннях щодо конкретних мовних питань. Яблонскіс розумів мову не лише як фізіологічне й психологічне явище, а й як суспільний продукт. Як суспільне явище мова характеризує саме суспільство, яке нею говорить («У мові народ висловлює, ким він є і чого вартий»20). Володіння нею чи невміння говорити нею свідчить про рівень національної свідомості людини («механічне повторювання слів і невміння висловити „засвоїти“ показує, що багато хто з наших письменників так чи так усе-таки втратив національну самобутність»21; не знаючи мови, «ми не можемо бути по-справжньому корисними навіть власному народові»22). Літературна мова призначена для всього народу, вона є чинником його об’єднання та спільності. Писати літературною мовою — означає писати для всього народу, писати для нього ясно й зрозуміло. Тому в літературній мові уникають вузьких діалектизмів (форми kalbė, žiūrė, turė «не є звичним мовним явищем і незрозумілі іншим»23), незвичних неологізмів — вони лише ускладнили б вивчення мови: «Ми, принаймні більшість нашої інтелігенції, не вміємо й поки що не маємо часу як слід вивчити навіть підручник рідної мови, то як же потім засвоїмо і „моксні“ поряд з „етіудом“, і „тару, тиру, тиравіму, мату“..., поряд із „теорією, дослідженням, вивченням (дослідженням), вимірюванням“24. Яблонскіс різко висловився проти неологізмів А. Вірелюна25 та спотворених форм зворотних дієслів П. Вайчюнаса26. На його думку, розумінню мови також заважають «дивні ознаки мовної химерності чи вченості»27. Упродовж усього життя Яблонскіс прагнув єдності й стабільності норм літературної мови. Його непокоїла «надзвичайна різноманітність мови письменників в інших літературах: найпростіші думки в тому самому зошиті одні письменники висловлюють так, інші — інакше; однаковості мови письменників, якої вимагають найпростіші закони кожної писемної мови, […] зовсім не видно»28. Усе це шкодить роботі школи й, зрештою, не дає «справжнього полегшення у викладанні предмета суспільного значення цією мовою»29. За цю єдність він боровся не лише у своїй діяльності з плекання мовної культури, а й кодифікуючи норми: особливо зважав на системність і послідовність творення неологізмів, враховував, чи будуть запропоновані норми зрозумілими всьому суспільству. Не можна не погодитися з думкою А. Пірочкіна, що, засуджуючи або узаконюючи іншомовні запозичення, Яблонскіс керувався принципом доцільності. «Загальновідомих, широко вживаних іншомовних слів- 20 Там само, т. 4, с. 191. 21 Там само, с. 41; див. також с. 57. 22 Там само, с. 191. 23 Там само, с. 232. 24 Там само, с. 308. 25 Там само, т. 5, с. 212 і далі. 26 Там само, с. 121 і далі. 27 Там само, с. 75. 28 Там само, т. 4, с. 50–51; пор. також с. 133, 197, т. 5, с. 121. 29 Там само, т. 5, с. 214. 5° 131 слів, яким найчастіше не було відповідників у народній мові або для яких було важко утворити вдалий новотвір, Яблонскіс не виганяв із літературної мови»30. Доцільність мовних фактів вимагає надзвичайно добре відчувати мовні потреби суспільства. Яблонскіс не раз висловлював свої думки щодо цих потреб. Наприклад, не погоджуючись із поглядом В. Камантаускаса на відмову від похідних із суфіксом -uotė (адже в народній мові відоме лише одне-єдине слово važiuotė31), він радить поєднувати його з іншими близькими суфіксами (-otė, -aulė) і тут не зважає на жодну суперечність із правилами народної мови. «Якщо якогось суфікса тепер уникають, то, на думку письменників, він у мові непотрібний або вже непотрібний»32 (ред. A. P.). Але німці розрізняють слова das Deklinieren і die Deklination; Камантаускас тут ніби радить обмежитися лише одним словом linksniavimas. «Чи справді автор хотів би, щоб учні, уникаючи суфікса -uotė, надалі справді почали уникати й усіх уживаних ними (підручникових) слів із суфіксом -uotė (asmenuotė, linksniuote, vaizduotė, važiuotė...)?»33 Пор. також: «І суфіксом -ūnas нам, звісно, завжди треба послуговуватися там, де він справді потрібен у людській мові»34 (ред. A. P.). «„Жемайтія“ — новотвір писемної мови. Це слово і „коваль“ досі живі. Це слово, якби воно було потрібне письменникам, могло б, звісно, жити й у писемній мові»35 (ред. A. P.). «Чужими, незрозумілими людям словами в письмі треба користуватися лише там, де без них не можна обійтися»36 (ред. A. P.). У працях Яблонскіса є й чимало інших таких тверджень; уважно читаючи їх, помітимо, що цей принцип застосовано не в одному виправленні. На потреби літературної мови зважають і тоді, коли захищають інші слова, які виправляв В. Камантаускас. Яблонскіса не влаштовувало нівелювання окремих слів та їхніх значень, тому він радив розрізняти dáilę і dailę, turėti і turėti, jaunatvę, jaunybę і jaunystę, patarėjas і tarėjas37 та інші, хоча деякі з них і не відповідали б вимогам чистоти мови чи навіть системності. Він чудово розумів, що потреби мовців — найвищий критерій, якому мають підпорядковуватися всі інші, навіть якщо вони випливають із найкращої теорії або найщиріших кодифікаційних зусиль «поліпшити» літературну мову: «Якби наша мова була такою, якою ми самі хотіли б її бачити [тобто теоретично. — A. P.], якби всі її слова були саме такими, якими їх роблять „упорядники мови“, то наша сучасна мова вже давно втратила б цінність для культурної людини або принаймні частину її»38 (ред. J. J.). Яблонскіс, мабуть, добре усвідомлював стилістичну багатозначність мови. Він писав, що герой драми чи філософ повісті не може говорити такою самою мовою, як сторож або звичайний робітник39. Для людей із меншою освітою пишуть простіше, більш- 30 Piročkinas A. Jablonskio kalbos norminimo pagrindai ir principai. — Kalbos kultūros teorija ir praktika/Lietuvių kalbos sekcijos sąsiuvinis, 1970, Nr. 5(18), p. 9. 31 Lietuvių kalbos gramatika. — V., 1965, t. 1, p. 298. 32 Jablonskio raštai, t. 5, p. 206. 33 Там само. 34 Там само, с. 207. 35 Там само, т. 4, с. 122. 36 Там само, с. 144. 37 Там само, т. 5, с. 170, 178, 185, 193. 38 Там само, с. 216. 39 Там само, с. 62. 132 … — можна «оперувати заплутаними, вишуканішими висловами»40. Хоча мовознавець не раз наголошував, що не любить втручатися у питання стилю («питання стилю я схильний залишити самим письменникам»41), щодо конкретних питань стилю він висловив чимало цікавих думок. Насамперед Яблонському не подобалося вживання елементів різних говірок в одному й тому самому тексті: «у формах слів і назв та, взагалі кажучи, у граматиці не слід змішувати різні говірки нашої мови»42. Він критикував непослідовне вживання конструкції знахідного відмінка з прийменником į, плутання двох відмінків і множини тощо. Не схвалював він і штучного внесення діалектизмів, особливо в письмових текстах, призначених для менш освічених читачів: «раджу надалі перекладачам (і мовним редакторам) намагатися не писати для школи говірками — не виставляти напоказ незвичні для писемності їхні особливості. Особливості говірок і в письмових текстах, якщо їх не виставляти напоказ, самі виявляться — треба лише вміти використовувати їх на користь своєї мови та писемної мови»43. Яблонського турбували й інші особливості стилю писемних текстів. Він виступав проти вишуканості й удаваної вченості писемної мови44, штучності речення, темного й неясного викладу його думки45. «Коли щось пишемо, передусім маємо ясно й зрозуміло висловлювати свою думку»46 (курсив мій. — А. П.). Думка має бути висловлена не лише ясно й зрозуміло, а й плавно та легко47. Те, що це були не порожні фрази й загальні неконкретні вимоги до доброї мови, а точно усвідомлені особливості стилю писемних текстів, засвідчує те, що Яблонський чітко розрізняв питання мови й стилю («Письменникам слід самим почати дбати про те, щоб наша писемна мова була а) легкою, гарною, ясною, загальнозрозумілою і б) правильною (вона має відповідати правилам мови людей, читачів)»48, і, зрештою, таке твердження Яблонського: «речення, взяті окремо, здаються начебто правильними, але ця правильність речень, як мені здається, дещо зашкодила плавності й легкості його мови»49. Правильність зашкодила плавності й легкості!.. Хіба це не найтонший приклад функціональності мови та її суспільної доцільності?! * * * З огляду на виклад Яблонського не має скластися враження, ніби його погляди були незмінними, застиглими, а отже, зрештою, якщо взяти до уваги тривалу, 40-річну діяльність у царині культури мови, — певною мірою догматичними. Насправді протягом усього життя Яблонський неухильно дотримувався лише принципових вимог до творення й розвитку літературної мови. Передусім це були послідовно застосовувані ним принципи системності мови та функціональної доцільності. Протягом усього життя Яблонський прагнув і чистоти мови, хоча критерій чистоти був підпорядкований доцільності, і тому він ані на крок не відхилився від шляху тверезого оцінювання чужомовних елементів. Упродовж усього часу залишаючись пропагандистом системності мови… 40 Там само, с. 37. 41 Там само, с. 72. 42 Там само, т. 4, с. 49. 43 Там само, с. 243. 44 Там само, т. 5, с. 75. 45 Там само, с. 134. 46 Там само, т. 4, с. 133, 143. 47 Там само, с. 262, т. 5, с. 92. 48 Там само, т. 4, с. 144. 49 Там само, с. 262. 133 Редактор, у другій половині своєї діяльності дедалі більше зважав на функціональну доцільність, аж поки зрештою 1921 року не заявив, що правильність (тобто дотримання системи) — це ще не все: для літературної мови цього вже недостатньо. Переконаний, що від початку 1920-х років уже можна говорити про сформовану, реально існуючу літературну мову з її чітко кодифікованою системою50, Яблонскіс присвятив себе переважно збереженню норм цієї мови та захисту їхньої стабільності, хоча питання кодифікації й надалі були для нього надзвичайно важливими (пор. його рецензію 1928 року на словничок В. Камантаускаса «Питання нашого словничка»). Він безкомпромісно вимагав від письменників і перекладачів дотримання граматики, рішуче виступав проти напливу непотрібних новотворів, не погоджувався з підтримуваним Бугою принципом фонетичного й морфологічного опанування міжнародних слів литовською мовою та відстоював усталене вживання форм цих слів. Погляди Яблонскіса більше змінювалися щодо конкретних мовних норм, і це цілком зрозуміло. У своїй практичній роботі він використовував усе, що відкривала тогочасна наука про мову (пор. його публічне зізнання в помилці щодо виправлення похідних із суфіксом -imas51), усе, що сам дізнавався від служниць (у цьому сенсі редагування словника Юшки в 1897—1906 роках дало Яблонскісу дуже багато), зважав на те, до чого схилялася мовна практика або що вона відкидала. З усіх цих причин Яблонскіс згодом відмовлявся від частини своїх виправлень, але майже щоразу в його статтях з’являлися й нові, досі не порушені питання52, тому дещо інакше оцінювалися й деякі мовні норми в його граматиках53. Однак це анітрохи не зашкодило ні стабільності мовних норм, якої вимагав Яблонскіс, ні загальним принципам усієї праці з культури мови. Загалом заслуги Яблонскіса перед литовською літературною мовою та її культурою неможливо виміряти жодними мірками, і навряд чи їх можна належно оцінити в якійсь оглядовій праці чи статті. На його праці чекають нові дослідження, адже покоління за поколінням черпатимуть із них духовну поживу, і кожне знайде там безцінні й для себе цінності, без яких неможливий жоден поступ життя, культури та самої літературної мови. ТЕОРІЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ Й. ЯБЛОНСКІСА Резюме Основоположник сучасної литовської літературної мови Йонас Яблонскіс не залишив спеціальних теоретичних праць із культури литовського мовлення. Однак численні його висловлювання з практичних питань унормування литовської мови дають підстави стверджувати, що у своїй роботі він керувався глибоко продуманою теорією, основу якої становлять такі постулати. Джерелами норм литовської літературної мови є народна мова й мова фольклору, художня література тих авторів, які добре знали народну мову, а також лінгвістичні праці (граматики й словники). Відбираючи норми, Й. Яблонскіс передусім зважав на системність і доцільність мовних явищ; на початку своєї праці він висував на перший план системність, а згодом дедалі більше враховував доцільність. 50 Piročkinas A. Jablonskis – bendrinės kalbos kūrėjas, p. 191. 51 Jablonskio raštai, t. 4, p. 271–272. 52 Tai parodyta A. Piročkino darbuose (ypač kn.: Jono Jablonskio leksiniai taisymai. – K., 1970; Jono Jablonskio gramatiniai taisymai. – K., 1976). 53 Piročkinas A. Jablonskis – bendrinės kalbos kūrėjas, p. 219–221. 134