Literatūrinės kalbos ryšiai su gyvąja kalba

LIETUVIŲ KALBOS SANDAROS TYRINĖJIMAI LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXVI (1987) ПРАНАС КНЮКШТА ЗВ’ЯЗКИ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ З ЖИВОЮ МОВОЮ Сторіччя від дня народження Юозаса Бальчіконіса — важлива подія для нашого мовознавства і свято мовної культури. Символічно, що роки, які минули від його народження, охоплюють усю історію сучасної литовської літературної мови. Ю. Бальчіконіс побачив світ, коли друк остаточно визначив основу й принципи літературної мови, які згодом утвердив і розвинув Йонас Яблонскіс. Ю. Бальчіконіс зростав і формувався разом із літературною мовою. Його погляди частково формували праці та ідеї Я. Яблонскіса, а частково — ті самі суспільні умови, які впливали й на литовську літературну мову. Найбільше поглядам Ю. Бальчіконіса відповідав принцип Я. Яблонскіса, за яким основою літературної мови є жива мова. Ю. Бальчіконіс застосовував його в усіх сферах мовної практики — у перекладах, виправленні мови, викладанні мови в середній і вищій школі — та дотримувався його все життя. За шість десятиліть його діяльності литовська літературна мова остаточно сформувалася й розвинулася, трохи змінилися і вона сама, і її теорія, і, нарешті, її взаємини з іншими сферами мови, але ніщо не похитнуло довіри професора до живої мови. Стратегія Ю. Бальчіконіса була простою і зрозумілою: говори й пиши так, як говорять твої батьки та сусіди. З погляду сьогодення такий підхід до літературної мови може видатися дещо однобічним, але професор застосовував його дуже плідно: він відповідав обставинам і потребам того часу. Такий метод він виробив тоді, коли літературна мова майже цілком запозичувала засоби вираження з народної розмовної мови, а майже все суспільство починало мовний шлях із діалектів і говірок. Літературна мова та її користувачі не мали іншої надійної опори. Ззовні до неї проникали переважно чужі слова й синтаксичні плутанини, примітивно сконструйовані за зразком інших мов. Насамперед Ю. Бальчіконіс дбав про те, щоб уберегти від цієї недуги молоде покоління, якому доводилося проходити перехрестя діалекту й літературної мови. Найкращий імунітет проти неї могла виробити жива мова, а вправи професора були немов лікувальна гімнастика, якої не замінять жодні фабричні ліки. Професор навчав конкретними прикладами, а ще більше — розвиваючи інтуїцію та мовне чуття. Коли позиції живої мови міцні, на неї можна покладатися без правил і доказів. Літературна мова ніколи не обмежувалася принципом «так люди говорять». Що далі, то більше потрібні були й інші опори та аргументи. Суспільні обставини, потреби суспільства, мовні зміни породжують нові мовні проблеми, мовна практика стає складнішою. З’являються новації, які вже не можна вважати просто негативною протилежністю живої мови. Літературній мові вже недостатньо 115 того, що безпосередньо береться з традиційної мови. За її зразком створюються нові слова й вислови, розширюються можливості словотвору й синтаксису. Літературна мова стає самостійнішою системою, дедалі більше спирається на власні ресурси, зважає на власні зразки й закономірності. Стихію мови починають вважати нижчим щаблем, а на вищому опиняється граматика зі своїми правилами, які потрібно вивчити й запам’ятати. Безпосередній вплив живої мови втрачає вирішальне значення й уже не може затьмарити планомірного впорядкування мови. У мовленні сільських людей бракує потрібних відповідників або ж вони вже не задовольняють зрослих мовних потреб. Мова дає нові паростки, які необхідно перевіряти іншими способами. Принцип традиційної живої мови стає обмеженим і тому, що більшає людей, які виросли без неї. Вони не можуть навчитися з того, «як люди говорять». Якийсь час інтересами користувачів недіалектної мови можна нехтувати, але зрештою треба щось робити й для них. Залишена без нагляду урбанізація їхньої мови починає впливати на всю мову. Ю. Бальчіконіс вважав її неминучим лихом і, як видно з листа до Л. Дамбріунаса, надмірно драматизував: «Страшно подумати, що буде з нашою мовою, коли її долю візьме у свої руки покоління, яке виросло в містах, — без діалекту, без живого мовного чуття. Що буде, яскраво змалював д-р Алґірдас Марґеріс у своїй праці „Литовці Америки та словник англійських запозичень“1. Риторичне запитання, поставлене професором, стає для нас цілком реальним, але ні з мовного, ні із суспільного погляду ми не можемо погодитися з відповіддю, продиктованою полемікою. Саме життя вимагає поглянути на це питання очима сьогодення й зробити власні висновки. Уже тепер покоління, яке виросло в містах, виконує різноманітну роботу, пов’язану з мовною практикою. Маємо чимало недіалектних письменників і журналістів, учителів литуаністики та літературних критиків, редакторів. Занепокоєння професора через ослаблення мовного чуття було загалом обґрунтованим. Із друкованих, а особливо з неопублікованих текстів і розмовної мови бачимо, що стрімко більшає людей, яким його починає бракувати. Вигадують дедалі новіші спотворені значення слів, дивні штучні синтаксичні конструкції, поєднують несумісні форми й значення слів. Ослаблення мовного чуття наочно засвідчує невдале вживання прикметників із суфіксом -iškas (gyveniškas patyrimas) та сліпе чіпляння суфікса -inėti до дієслів (Likus penkioms minutėms, atsilikimėjome penkiais taškais). Людина з мовним чуттям не вагаючись скаже — buvome atsilikę. Уживання складених форм (невміння ними користуватися) загалом добре показує мовне чуття людини. Те саме можна сказати про орудний відмінок присудка та субстантивоване вживання прикметникових слів (iš pasakyto matyti, nurodytą reikia vykdyti). Мовну глухоту засвідчують такі вживані форми дієслів: Nuvykau stebėti Duisburge įvykusias pasaulio pirmenybes. Як можна спостерігати те, що вже відбулося? У таких мовних проблемах, безперечно, частково винен відрив міського середовища від джерел живої мови. Але ототожнювати місто з поганою мовою і звалювати провину лише на нього — 1 Балчіконис Й. Вибрані праці. – В., 1982, т. 2, с. 260—261. 116 Було б образливо й несправедливо зводити всі біди до цього. Мовного мотлоху трапляється і в текстах авторів сільського походження, а в сучасному селі можна почути такі мовні покидьки, що, за словами К. Сая, «навіть соромно слухати»2. Тепер важливішим стає протиставлення не міста й села, а живої та штучної, або, що ще важливіше, справжньої та спотвореної мови. Найбільшу небезпеку становить не просто штучна, а невдало спотворена мова. Тепер уже недостатньо сказати, що основою літературної мови є жива мова. Віддаляючись від неї, ми не обов’язково чинимо смертний гріх. Колись панував такий погляд, але його розхитали теорія функціональних стилів і практична мова спеціальних галузей. Хоч би як добре людина володіла живою мовою і хоч би як винахідливо послуговувалася її засобами, без спеціальних термінів або синтаксису спеціальних стилів вона не зможе обміркувати наукові проблеми космонавтики чи політичної економії, не напише «Цивільного кодексу», не перекладе «Правил дорожнього руху». Тут протиставлення живої та спеціальної, інакше кажучи, штучної мови визначає не користувач мови, а функціональний стиль. Свій шлях до загальної літературної мови шукає покоління, що виросло без безпосереднього впливу живих говірок. Воно не може покладатися на говірку свого соціального середовища. Надійний фундамент воно здобуває в школі, а та втискає людину в сухі рамки норм. Поради граматик, підручників і нормативних праць не дають усього, чого потребує свідомий і освічений користувач мови. Він шукає власного ставлення до мови, узгоджує її зі своєю психікою та потребами, намагається впорядкувати її по-своєму. Шукає способів уникнути шаблонів, намагається якось залатати прогалини, що виникли через утрату засобів вираження живої мови. Із наявних резервів створює нові комбінації: змінює відтінки сполучуваності слів, поєднує явища з різних галузей та історичних періодів, переходить від виразних синтетичних форм до логічних аналітичних описів. У різні способи твориться ілюзія виразної й гнучкої мови, що дає розраду й задоволення тим, хто з дитинства не мав дотику до джерел живої мови, але хоче через мову виразити себе й промовити творче слово. Не дивно, що вплив живої мови на літературну поступово слабшає. Це об’єктивне й неминуче явище, подібне до зникання живої природи під впливом хімії чи ослаблення м’язів у технічну добу. Співвідношення старих і нових мовних явищ, окрім об’єктивних суперечностей, ще й заплутує суб’єктивне ставлення людей. Ми звикли недовірливо говорити про нововведення лише тому, що традиційна мова їх не знала. Прихильники нетрадиційних мовних ухилів довго й нелегко домагалися рівних прав з усіма. Тепер починаємо відчувати й протилежне: на живу мову починають дивитися згори, наче на щось застаріле. Не одного, скритикованого за штучний стиль, уже тягне відказати, що він писав по-новому, «по-європейському». Насмілюються навіть через пресу заявляти, ніби в нинішніх бідах литовської мови винна… «мова селян». За часів Й. Балчікониса, у середовищі, на яке впливали його ідеї, таку думку важко було б уявити, а тепер серйозні мовознавці починають полеміку з автором такого погляду з того, що й вони «цілком те саме не раз стверджували», хоча насправді цього не робили. Адже одне — різні функції літературної мови, яких сама звичайна мова виконати не може, а зовсім інше — безмежні можливості художньої мови. 2 Saja K. Atsakymai į „Kalbos kultūros“ klausimus. — Kalbos kultūra, 1976, sąs. 31, p. 7. 117 Зовсім інше — безмежні можливості художньої мови. Одне — шукати, як розширити й збагатити живу мову, і зовсім інше — гордовито відвернутися від неї. Упереджене ставлення до живої мови може завдати великої шкоди. Оголосивши традиційну мову застарілою, ми легко можемо виправдати будь-яке віддалення від неї, знехтувати її законами й писати, як кому спаде на думку. Як свідчать сучасні тексти, чимало індивідуальної мовної творчості справді переходить дозволені межі й порушує дух литовської мови, а часом і обов’язкові правила. Коли автор уже не відчуває зв’язку з живою мовою, навіть звичайні мовні норми доводиться перевіряти за рекомендаціями граматик і письмових посібників. Письменник або починає творити індивідуальну мову, переступаючи загальні норми й тенденції, або пише граматично бездоганним стилем, якому бракує пориву та індивідуального колориту. Найнадійніший спосіб створити гнучкий і природний індивідуальний стиль — творчо використати те, що існує в живій мові. Треба поритися в мовному підґрунті, дослідити ще не витоптані стежки, розплутати заплутані петлі слововжитку й самим зав’язати нові вузли зі звичайних слів. І все треба робити делікатно, щоб не обірвати коріння, яке зрушене тобою слово пустило в мовну систему. Треба відчувати, що і як складалося тут віками, що можна зрушити, а чого не можна торкатися. Це відчуття й досі найкраще виховує традиційна говірка сільських людей. Вона накопичила погляди, мислення й смак народу, найменше зазнала впливу стереотипів і чужих впливів. Ми цінуємо мову селян не зі звички чи сентиментів, а тому, що вона найбільше відповідає суті всієї нашої мови та її основам. Тим, кому до літератури доводиться йти обхідними шляхами, живу мову найкраще замінюють фольклор і класична література, слово, плекане в родині. Усе це допомагає розвинути мовне чуття, без якого важко знайти належне співвідношення індивідуальної мови і з правилами, і з живою мовою, не скутою ними. Звісно, фольклор не може замінити функціональних стилів чи задовольнити безпосередні потреби повсякденного людського спілкування; він лише допомагає розвивати й підтримує мовне чуття, за яким ми дедалі більше починаємо сумувати. Певні конфлікти з живою мовою вже мають і мовознавці, хоча чудово розуміють і визнають її важливість. Й. Балчіконіс не говорив про суперечності між звичайною мовою та правилами: або вважав живу мову доказом, який не потребує пояснень, або посилався на правило, виведене з неї. Найчастіше він повторював правило, що давальний відмінок із інфінітивом доречний тоді, коли названо засіб виконання дії. Можливо, воно охоплювало не всі випадки живої мови, але його явно було виведено з її прикладів. Якщо жива мова не погоджувалася з якимось загальнішим правилом, Й. Балчіконіс підтримував реальне слововживання. Такою була вся його практична діяльність у царині мовної культури. Теоретично він виклав це своє переконання, пишучи про назву озера Білсас: «як вимовляють у живій мові, так і треба вживати», а далі іронічно додає: «Перед фактами мають замовкнути навіть закони метатонії»3. Автентичні мовні факти Й. Балчіконіс, як і К. Буґа, не ставив під підозру. 3 Балчіконис Й. Вибрані твори. — В., 1978, т. 1, с. 384. 118 і не забороняли вживати їх у літературній мові, незалежно від того, чи охоплювали їх правила правопису, чи ні. Тепер робота з нормування мови стала суворішою та раціональнішою. Ми неодмінно хочемо все міряти за правилами, кодифікувати відповідно до них і оцінювати те, що вживається на практиці. Правила стають формальнішими, ширшими й штучнішими. Зрозуміло, це допомагає легше регламентувати нові мовні явища. Це полегшує стандартизацію спеціальних засобів вираження, наприклад засобів творення термінів, штампів юридичної або канцелярської мови. Робота із систематизації розширюється й доходить до межі, коли починає вступати в суперечність із живою мовою. Небезпека надмірної нормалізації полягає в тому, що ми хочемо вмістити в правила всі мовні явища, а те, що не вміщується, намагаємося «виправити» або оголошуємо ненормативним. До них зараховують цілком невинні факти живої мови. З друку практично вже витіснено форму збірного числівника vieni, яка не має суфікса -er-. Виступають проти займенникових форм прикметників pirmutinis, paskutinis, спираючись на загальне твердження, що прикметники із суфіксом -inis не мають займенникових форм. До порушень норми зараховують наголошення слів mašina, Europą, хоча таке наголошення поширеніше, ніж mašiną, Europą. Шукають і знаходять дедалі нові уявні помилки, наприклад так вимовляють melioracija. Від такої діяльності мова більше втрачає, ніж здобуває. Вона ніколи не вміщалася й тепер не вміщується у формальні правила. Це влучно сформулював K. Ulvydas: «Жодні правила, навіть якби їх укладали десятки вчених упродовж десятків років, не зможуть охопити, вичерпати й повністю розв’язати всі можливі випадки вживання розмовної мови»4. Щоб робота над культурою мови й кодифікацією не вступала в суперечність із живою мовою, потрібно зберігати рівновагу між кодифікованим і реальним ужитком. До того, що реально існує в мові, але не відповідає писаним правилам, слід ставитися обережно. Явище, яке на перший погляд здається неправильним, може виявитися цілком природним, якщо поглянути на нього з іншого боку. Його можна добре пов’язати з мовною системою іншим правилом, нітрохи не гіршим, лише не таким формальним і прямолінійним. Числівник vieni і без суфікса -er- можна розуміти як збірний, адже множина є характерною формою всіх збірних числівників. Це добре видно з давального й орудного відмінків другого порядкового числівника: їхні прості (основні) форми мають двоїну — dviem, dviem, збірні — множину чоловічого й жіночого родів — dvej iems, dvejoms; dvejais, dvejomis. Так само і з третім порядковим числівником: trims — trejiems, trejoms; trimis — trejais, trejomis. Ці числівники розрізняє також додаткова ознака — суфікс -ej-, який надає збірним числівникам потрібної звукової форми. Деякі форми без нього взагалі важко утворити, наприклад: dv(e)joms, dv(e)jais. Починаючи з «чотирьох», форми і основних, і збірних числівників мають множину, тому єдиною розрізнювальною ознакою стає суфікс -er-, наприклад: penki, penkios — penkeri, penkerios. Ми починаємо вважати його обов’язковим для всіх збірних числівників: числівник vieni переробляємо 4 Ulvydas K. Dabartinės lietuvių literatūrinės kalbos skyrybos principai. — Kalbos kultūra, 1963, sąs. 5, p. 15. 119 на vieneri, а в «Gilsė» Креве знаходимо навіть подібно перероблений числівник trejeri: «Через тридцять trejeri років згадаю…»5 Без сумніву, це вигадана, випадкова форма. Там само, за шість рядків, є trisdešimt treji metai, а за кілька сторінок — і vieni meteliai. Числівникові vieni не потрібен розрізнювальний суфікс форм -er- — від основного числівника його очевидно відрізняє форма числа. Основний числівник vienas через своє значення не може мати множини; вона потрібна лише як збірна форма. Штучно ускладнено вимову й наголошення слова Europa. Маємо правило, що голосний o у міжнародних словах вимовляється коротко, тому наголос має переходити з нього на короткий кінцевий склад: prozà, sofà, а заради загальної послідовності — і Europà. Багато говорів адаптували це слово до литовської мови — вимовляють із довгим o і наголошують його циркумфлексно — Európa. Сільський варіант вимови Európa такий самий закономірний, як і унормоване Europà, а головне — природніший і зручніший, бо захищає від помилок у наголошуванні. Коли нормальні, наявні в мові факти не вписуються у сформульоване загальне правило, потрібно більш терпимо ставитися до варіантів норми. Редакторам і коректорам не треба неодмінно перетворювати vieni на vieneri. На привітання labą dieną сміливо можна відповісти формою знахідного відмінка lãbą diẽną. Цілком можна виправдати міжнародні слова з довгим циркумфлексним o, такі як Európa ir sofà. І mãšina поширена не випадково, а через властиву живій мові тенденцію наголошувати перший склад трискладових міжнародних слів. Цю тенденцію не досліджено й не описано, але її виразно відчувають. На неї вказують такі слова, як tãlentas ir prõcentas. Тому цілком зрозумілі широко поширені варіанти наголошення kònkursas, tránsportas, trìmestras, vàgonas, які, як і mãšina, не викликали жодних сумнівів у J. Balčikonis. Не можна називати людину невігласом через таку вимову цих слів. Через надмірне «дотримання правильності» ми забороняємо людині їздити на taksìu і ходити з pensnè. Нападаючи на невинні слова живої мови, ми підриваємо довіру людей до власної мови, шкодимо їхньому мовному чуттю. Не розуміючи, чому їхню мову виправляють, люди починають говорити не так, як звикли, і припускаються значно більших помилок. Поки нормативна мова ще може спиратися на живу мову й мовне чуття, її потрібно не пригнічувати, а підтримувати. ВЗАЄМОВІДНОШЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ І НАРОДНОГО МОВЛЕННЯ Резюме Основою і джерелом літературної мови є народне мовлення. Палким прихильником народності літературної мови був Ю. Бальчиконіс. На прикладах народного мовлення він будував мовну практику й виховував мовне чуття. Принцип народності мови він успішно застосовував у всіх сферах мовної діяльності. Для сучасної літературної мови це не єдиний принцип. Літературна мова має також власні ресурси, розвивається за власними закономірностями й правилами. 5 Креве В. Оповідання і перекази. — В., 1955, с. 31. 120 Значна частина нового покоління засвоює літературну мову без посередництва традиційного народного мовлення, шукає нових шляхів у літературній мові, нових способів розвитку свого мовлення. Протиставлення мова села — мова міста нині втрачає свій сенс, актуальним стає протиставлення натуральної та антилітературної мови. Однак це не дає права недооцінювати значення народного мовлення або, тим більше, ставитися до нього зневажливо. Такі настрої можуть завдати лише шкоди: сприяти поширенню ненормативних явищ у літературній мові або призвести до її збіднення. До обмеження можливостей мови може призвести також її супернормалізація, суперстандартизація, тобто спроби викорінити з літературної мови все, що не відповідає прямолінійним правилам. По-перше, такі явища часто зумовлені іншими, не такими формальними закономірностями; по-друге, у літературній мові як норма, тим більше як варіант норми, можуть існувати поодинокі факти народного мовлення...