Tarmiškos tautosakos transkribavimo principai

LIETUVIŲ KALBOS SANDAROS TYRINĖJIMAI LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXVI (1987) KAZIMERAS GARŠVA ПРИНЦИПИ ТРАНСКРИБУВАННЯ ДІАЛЕКТНОГО ФОЛЬКЛОРУ J. Balčikonis виконав значну роботу, з 1907 р. записуючи фольклор діалектом, перекладаючи його з інших мов литовською та друкуючи. Досі актуальна й його вказівка, що «збирання фольклору […] вимагає великої самовідданості та вміння. Якщо хтось його назбирав, але погано записав або не впорядкував, то цінність його невелика»1. Упорядковуючи фольклорну збірку О. Блузмєне (родом із села Талачконяй Пасвальського району), записану північнопаневежиським діалектом, довелося переконатися, що загальноприйнятих принципів транскрибування литовського фольклору діалектами немає, а наявні можна вдосконалювати. Народну творчість збирають люди з різною освітою та схильностями, і найкращий спосіб запису часом важко обрати навіть мовознавцеві. Ще 1969 року редактор мови фольклорних видань К. Александінас писав, що «під час оприлюднення фольклорних текстів виникає багато проблем. […] Потреба ширше й серйозніше обміркувати ці питання стає дедалі нагальнішою»2. Під час записування й друкування фольклору постають три фонетичні проблеми: 1) як записувати твір — діалектом чи літературною мовою, 2) скільки діалектних особливостей відображати — усі чи лише частину, і 3) якими знаками позначати діалектні звуки. Твердження інструкції «Вказівки збирачам фольклору» про те, що «у фольклорному матеріалі не можна нічого самовільно змінювати чи виправляти»3, не цілком узгоджувалося з іншим, несміливим твердженням того самого видання: «якщо добре знаєте місцевий діалект, бажано записувати фольклорні тексти діалектом»4. Виходило б, що той, хто не знає відвіданого діалекту (а таких — більшість збирачів) і не хоче морочитися зі спеціальними знаками, може все на власний розсуд перекладати літературною мовою. Через помилку коректури подібне твердження прослизнуло навіть до офіційної інструкції5, хоча добре відомо, що зміна діалекту нерідко руйнує навіть природне звучання пісні6. Писати, наприклад, vištos замість vištos «курки» — це те саме, що замість pamiródyk — man paródyk. Лише перше спотворення належить до фонетичного рівня, а друге — до морфології. У пізнішій 1 Balčikonis J. Rinktiniai raštai. — V., 1978, t. 1, p. 83. 2 Aleksynas K. Vienu kitu liaudies pasakų tekstologijos klausimu. — Kn.: Liaudies kūryba. V., 1969, p. 250. 3 Nurodymai tautosakos rinkėjams. — V., 1958, p. 6. 4 Ten pat, p. 11. 5 Aleksynas K. Tautosakos kūrinių užrašymas. — Kn.: Kaip rinkti liaudies kalbos duomenis (Metodiniai patarimai). V., 1973, p. 10. 6 Lietuvių liaudies dainynas. Vaikų dainos. — V., 1980, t. 1, p. 7. 108 В інструкції зі збирання фольклору мовні вимоги було сформульовано точніше, але, зважаючи на недосвідчених збирачів, також недостатньо суворо («Цінність тексту буде вищою, якщо його записано зі збереженням принаймні тих діалектних особливостей, які можна передати засобами письма літературної мови»⁷). Літературу для дітей доцільно друкувати літературною мовою. В інших популярних виданнях, на нашу думку, діалектом слід подавати принаймні пісні (коли діалект дуже відрізняється від літературної мови, оповідний, а іноді й малий фольклор можна видавати літературною мовою, змінюючи лише закономірні звукові зміни). Наукові видання слід готувати діалектними. Те, що фонетика діалекту є однією з найважливіших ознак своєрідності фольклору і не надто ускладнює сприйняття твору, засвідчують наші етнографічні ансамблі. Точно записаний фольклор — цінне джерело і для мовознавців. Від автентичного звучання фольклору відступають у двох випадках: порівняно з літературною мовою не позначають додаткового знака і, значно частіше, той самий знак передають інакше. Обидва різновиди відступів виникають свідомо й несвідомо. Наприклад, задля простоти фольклористи не позначають подовження голосних, хоча його легко можна здогадатися. Автори, які пропускають деякі фонетичні особливості (наприклад, додаткове j), пояснюють це тим, що вони нібито несуттєві й такими є норми літературної мови. Але читають не текст літературною мовою, а текст якимось діалектом; до того ж приголосний j додається не в усіх говорах. Нелегко вирішити, які особливості говірки суттєві, а які несуттєві, тому те саме додаткове j в одних (виданих того самого року) книжках позначають⁸, в інших — ні⁹. Адже в традиційних литовських піснях j часто не лише додається перед голосними переднього ряду, а й вставляється між двома голосними переднього чи заднього ряду, наприклад, pajauga «виросло». Для тих, хто захоче точно вивчити цю пісню, щоб співати, або досліджуватиме залишки йотації, це явище буде важливим. З погляду фонетики меншою провиною є не позначати дзвінкості чи оглушення приголосних, а також їх випадання в скупченнях, розширення голосного e перед твердим приголосним. У цих позиціях особливості звуків здебільшого можна вгадати. Глухі приголосні (у префіксі iš- тощо) перед дзвінкими озвончує незначна кількість мовців. Дещо перебільшене (без належного дослідження) твердження, що на межі компонентів префіксального чи складного слова, а також при зіткненні проклітики або енклітики із самостійним словом із двох однакових або уподібнених приголосних вимовляється лише один. У 1985 р. серед 36 студентів-литуаністів V курсу лише isigando, usnigo вимовляли так 17 (47%). У мовленні літніх людей, меншого мірою зазнаному впливу письма, така вимова трапляється частіше, але навряд чи коли-небудь сягала 100%. Про те, що сусідні подібні приголосні можуть зберігатися, писав іще А. Саліс; про це згадується і в академічній «Граматиці литовської мови»¹⁰. У говорах, де префікс i- повністю скорочується і замість нього не з’явився префікс ant- (наприклад, у паневеж- 7 Patarimai tautosakos rinkėjams (Metodiniai nurodymai). — V., 1974, p. 5; 1940 m. J. Balio išleistame „Tautosakos rinkėjo vadove“ (K., p. 61—76) plačiai aptarta paprastoji ir net mokslinė fonetinė rašyba. 8 Daukantas S. Žemaičių tautosaka. — V., 1983, p. 9. 9 Lietuvių liaudies dainynas. Vestuvinės dainos. — V., 1983, t. 2, p. 9; Čiulba ulba sakalas. — V., 1983, p. 8. 10 Lietuvių kalbos gramatika. — V., 1965, t. 1, p. 116. 109 -ижських) розрізняють пари išoka «вискочив» — iš.oka «вискочив» (приголосний š у другому слові трохи довший), а особливо — išiak «вийшов» — iššiak «виштовхнув». В останньому випадку (коли поруч стоять приголосні різної якості), чітко вимовляючи й бажаючи розрізнити значення, приголосний š повністю (або асимілюючи його в s) можуть зберігати і частина східних аукштайтів (ширвінтішці), і південні дзукі¹¹. Якщо всюди позначати лише два або один приголосний, реальні факти нівелюються, а мовознавство втрачає потрібні дані. Крім того, фольклористи зазвичай позначають випадання приголосних на межі двох слів (пор. an tėvelio dvaro тощо)¹², але послідовно не позначають його всередині слова. Було б добре позначати й розширення голосного e перед твердими приголосними. Інакше читачеві, щоб відновити автентичну вимову, доводиться міркувати, якому діалекту належить це слово і в якій позиції стоїть голосний e. Крім того, у ненаголошених складах цей голосний іноді може й не розширюватися. У північному паневежському діалекті в тій самій наголошеній позиції (перед твердим приголосним) у o розширюється і голосний i (пор. lėp’ «ти ліпиш» — l’ôp «я ліплю»), отже, позначаючи розширення голосного i, послідовно слід було б позначати й розширення e. Фольклор північним паневежським діалектом, досконало підготовлений з мовного погляду, досі не виходив великим накладом ані літературною мовою, ані діалектом (очевидно, подібна ситуація і з іншими складнішими діалектами). Надруковано: «О ви, пси-пси, навіщо з’їли всі булки!?» (діалектом O jūs šun’s šun’s, kam suėdėt vioss bundials, а літературною мовою відновлено не все); mūsų lauktai šalime (= šal imais), tokio tai dieną (= tokią tai dieną), pas man (= mane), ji (= jin), per (= par) тощо¹³ Про те, що автентичніший, повніший варіант фольклорного твору можна записати й на магнітофонну стрічку та розшифрувати, свідчить зіставлення двох варіантів пісні О. Блузмене¹⁴. 1 Вийшов дідусь Ішгарглінас, горобчика вбив, заплюнцинас. Пір’я повисмикував, дві бочечки, м’ясця засолив, дві решітечки. Прийшов господар до двору гнати, хотів горобчика цілого проковтнути. 2 Вийшов дідусь’, Іжгаргліна, Замазав зуб(б)алі, } 2 Заткнув. Приплів пір’їною Дві бочечки, Посолив гнойові купки } 2 Дві решета. Прийшов дво(а)ришкіс’ До двору гнати, Хотів зуб(алі) } 2 Цілком проковтнути’. ¹¹ K. Morkūno, J. Karaciejaus informacija. ¹² Lietuvių liaudies dainynas, t. 2, p. 74, 170, 174, 198—202 ir t.t.; Čiulba ulba sakalas, p. 173, 180, 194, 205 ir t.t. ¹³ Bluzmienė O. Apie turgus ir žmones. — Kn.: Liaudies kūryba, t. 1, p. 201—203. ¹⁴ Перший записано 1965 року (Lietuvių liaudies dainynas, т. 1, с. 270—271), другий — 1984 року (К. Калібатасом) і 1985 року (К. Гаршвою). 110 Спекла стегенце, підсмажила, наїлися вельможі, переперлися. Спекла стегенце, підсмажила, наїлися вельможі, переперлися. } 2 Деякі кваліфіковані фольклористи, мабуть, вважають, що для відображення специфіки діалекту у творі досить зберегти одне-два вимовлені діалектом слова. Такий текст з погляду мови дещо корисніший за записаний літературною мовою, але щодо говірки він вводить в оману15. Виправдовуючи помилки під час записування й друкування діалектного фольклору, фольклористи часто перебільшують вплив літературної мови на діалекти. Насправді літературна мова не справила якогось значного впливу на вимову багатьох літніх людей. Але коли записувачеві зрозуміліша й зручніша літературна вимова, не один виконавець, дещо соромлячись, починає підлаштовуватися під «освіченого» записувача. А мало б бути навпаки. Потрібно відразу попередити людину, щоб говорила так, як звикла, і нічого не прикрашала. Але коли в піснях, а час від часу й в оповідях, форми літературної мови природно змішуються, їх не слід змінювати, як наголошують фольклористи (Й. Бальчиконіс «дзукував» тексти пісень16). Найгірше, коли до діалекту навмисно приписують звуки інших говірок. У «Литовському народному пісеннику» кінцевий голосний e у паневежиській говірці, що походить від ė, позначають як ia, хоча так спотворюють діалект (у відкритому кінцевому складі голосний e буває лише закритим) і замість однієї потрібної літери пишуть дві. Якщо не хочуть писати діалектне закінчення -e, дещо краще було б позначати закінчення літературної мови -o — тоді не створювалися б неіснуючі форми й не вводився б в оману читач. Під час редагування мови видання було узагальнено закінчення, властиве багатьом східноавкштайтським говіркам (ширвінтішській, аникщяйській, утенській, вільнюській). Але в паневежиських реченнях Ой ти жінко, Чи не бачила зайця?, Даве шурія17 кінцеві голосні e повністю збігаються, а пишуться по-різному (e та ia). Не слід також позначати скорочені ненаголошені голосні носовими літерами або довгими голосними. Іноді голосний o пишуть як u, e — як i, ū тощо, наприклад: ботагу, куоку, ту лєпєлі18, лінбі (= liõne) тощо. У паневежиській говірці в словах із закінченнями vaike «діти» та vaikė «дитино» не можна однаково позначати (голосною ė). Обійтися знаком ɫ неможливо, бо цей голосний буває і після інших приголосних. Краще було б позначати звук e не знаком ė, а звичайним і зрозумілим e. Фольклористи могли б користуватися спрощеною транскрипцією мовознавців, у якій новими літерами були б лише ė, ʋ, знаки довготи (наприклад, ã, ã.) та м’якості (ʹ). Найвиразніше, коли текст без винятків записують так, як чують, — так, як говорять у виразному стилі (не пропускаючи лише однакових приголосних у сусідніх словах, 15 Ще 1976 року в «Літературі й мистецтві» ми пропонували не записувати фольклор Північної Литви напівдзукською говіркою, але це звернення не дістало значного відгуку. До видання фольклорних книжок запрошують мовознавців-консультантів, але не до всіх їхніх зауважень дослухаються. 16 Ambrasas-Sasnava K. Paminklas Druskininkams ir profesoriui. — Kalbos kultūra, 1985, sąs. 48, p. 64. 17 Lietuvių liaudies dainynas, т. 1, с. 251, 508 тощо. 18 Там само, с. 109, 234, 235, 607. 111 напр., дитина сказала). У наукових виданнях, принаймні тих, що мають також мовознавчий профіль, доцільно не відновлювати пропущені, а також дзвінкі чи оглушені приголосні. Таке написання вже використовувалося під час публікації фольклору у виданнях А. Баранаускаса (1922), «Tautos ir žodis» (1923, 1924), «Lietuvių kalbos tarmių (chrestomatija)» (1970), «Joniškėlio apylinkių šnektos tekstuose» (1982). У «Druskininkų dainose» (1972) звукового принципу правопису, мабуть, даремно згодом значною мірою відмовився і Ю. Балчіконіс. Короткі закінчення не замінювалися носовими літерами, вузьке e — відкритим ia і у виданнях фольклору С. Даукантаса (1846), чужинців А. Шлейхера (1857), А. Лескіна й К. Бругмана (1882), А. Беценбергера (1882), А. Ньємі й А. Сабаляускаса (1912), а також інших19. У цій статті розглянуто остаточну форму друкованих фольклорних творів, не заглиблюючись у те, наскільки на неї вплинули записувач, видавництво та інші складні обставини підготовки тексту. Погано й лише від руки записані тексти, зрозуміло, найчастіше неможливо належно відредагувати, але записи на магнітофон слід було б точніше опрацьовувати. Як під час класифікації фольклорних творів компетентні пояснення не може підготувати ніхто замість фольклориста, а під час розшифрування мелодії пісні — замість музикознавця, так остаточне слово щодо мови тексту може і повинен сказати діалектолог20. ПРИНЦИПИ ТРАНСКРИБУВАННЯ ДІАЛЕКТНОГО ФОЛЬКЛОРУ Резюме Ю. Балчіконіс із 1907 р. записував фольклор різними діалектами, перекладав його з інших мов литовською і публікував («Пісні Друскінінкая» видано 1972 р.). Під час записування та підготовки до друку фольклорних творів виникають три види фонетичних проблем: 1) як записати твір — відтворити представлений діалект чи літературну мову; 2) як передати особливості цього діалекту — повністю чи частково; 3) якими знаками позначати діалектні звуки. У виданнях наукового профілю доцільно передавати всі основні особливості діалекту: не відновлювати невимовлювані, а також дзвінкі чи оглушені приголосні, позначати розширені голосні i, u, e, (= ö, o, ä) тощо. Неприпустимі непослідовне відображення та спотворення фонетичних особливостей: написання ia замість e тощо. Виправданими є лише ті елементи інших діалектів і літературної мови, які з певних причин вимовляє сам інформант; не слід було б позначати скорочені ненаголошені голосні носовими літерами або довгими голосними, писати u замість o, i замість e, ы, ё тощо. 19 Цитовано за: Alek synas K. Lietuvių liaudies dainų kalbinės stilistinės ypatybės. – Kn.: Literatura ir kalba. V., 1971, t. 11, p. 32–281. 20 За цінні зауваження я вдячний К. Алексинасу та Б. Стунджене. 112