A State Language in the Baltic Republics

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXXI (1994) KALBOS NORMALIZACIJOS KLAUSIMAI VALENTINA SKUJINA ДЕРЖАВНА МОВА В БАЛТІЙСЬКИХ РЕСПУБЛІКАХ У 80-х роках на сесіях Верховних Рад трьох балтійських республік (як і в інших республіках СРСР) народні депутати, виконуючи волю своїх виборців, затвердили мову корінної нації, від якої походить назва республіки, державною мовою республіки. Це було зроблено не для того, щоб помститися російському народу й мові за кривди минулого, а щоб захистити мови корінних народів своїх республік від примусової русифікації, яку цілеспрямовано здійснювали в повоєнні десятиліття. Це було зроблено, щоб надати неросійському населенню не лише реальне право користуватися рідною мовою та всебічно її розвивати, а й реальні та рівноправні можливості функціонування цих мов на практиці. Звичайно, цей процес передбачає скорочення надмірно розрослих функцій російської мови на цих територіях. Однак це справедливий акт, який аж ніяк не загрожує існуванню російської мови, а прагне практично втілити передбачену конституцією збалансованість мов. Наприкінці 1989 року на всесоюзній конференції з проблем мовної політики в СРСР, що відбулася в Москві, директор Інституту мовознавства АН СРСР В. Солнцев був змушений визнати, що мовна політика СРСР у попередній період була непродуманою, що проводилася форсована інтернаціоналізація, тобто русифікація. Тому й нинішнє прагнення народів повалити антинародний порядок у сфері мовної політики слід вважати закономірним наслідком попереднього періоду. Нинішньому періоду властивана велика теоретична плутанина в багатьох галузях науки, часом навіть — свідомі демагогічні спекуляції напівправдою. У мовознавстві зазнала поразки русифікаторська доктрина Я. Дешерієва, яка сприяла асиміляції неросійських народів у СРСР, але прихильники цієї доктрини й досі вперто тримаються своїх позицій, часом намагаючись навіть активно діяти в тому самому руслі (наприклад, захисники Конституції СРСР, розробленої за часів Л. Брежнєва, рух «Союз»). Лінгвістичні засади мовної політики багатонаціональної держави в Радянському Союзі теоретично не розроблялися, цілком бракувало справді демократичного підходу до цього питання. Не була розроблена й теорія державної мови, чому заважає неоднорідність досліджуваного об’єкта — державної мови — у різних країнах світу, а також залежність цього поняття від конкретних суспільних процесів у різні історичні періоди в одній і тій самій країні. Отже, теорію державної мови слід розробляти для конкретної країни в конкретний історичний період, спираючись на досвід інших країн та інших історичних періодів, але не копіюючи його сліпо. Як зазначено у Великій радянській енциклопедії, державною мовою зазвичай обирають мову тієї нації, яка створила державу або є в ній панівною. Світовий досвід свідчить, що в різних країнах функції державної мови також суттєво відрізняються 88 за обсягом: від наймінімальніших функцій, наприклад у Сінгапурі, де державною мовою співають гімн і виголошують офіційні промови, до широкого використання державної мови як в офіційній, так і в усіх інших сферах життя. Якщо державна мова як мова панівної нації нав’язується іншим націям на їхніх територіях, це свідчить про політику колонізації та окупації, характерну для буржуазних імперіалістичних великих держав. Така політика неприйнятна за соціалістичного устрою. У Радянському Союзі, починаючи з праць В. І. Леніна, ставлення до державної мови (під нею Ленін розумів російську мову як державну мову в Росії) було негативним. Теоретично. На практиці російську мову обов’язково викладали всім народам СРСР і запроваджували по всьому Радянському Союзу під маскою «мови міжнаціонального спілкування» як обов’язкову державну мову (так само, як і за часів царської Росії в Росії). У Латвії цей процес інтенсивно розпочався з перших днів радянської влади у 1940 році. Про це свідчать, наприклад, публікації в газеті «Jaunākās Ziņas», де тоді щодня закликали вивчати російську мову. Натомість вивчення латиської мови занедбали, і вже в матеріалах партійного архіву за 1944—1945 роки містяться чіткі свідчення фактів ігнорування національних особливостей населення в радянських установах1. Натомість надання мовам балтійських народів статусу державних у їхніх етнічних територіях має інші причини, мету й характер. Причина — надмірна русифікація (як встановлено, наприклад, у Латвії: латиська мова перебуває на 4-й стадії відмирання мови із 7 виділених стадій поступового відмирання мов). Мета — відродження мов, убезпечення їх від долі зниклих мов, забезпечення їхнього повноцінного й усебічного функціонування в усіх сферах життя. Характер — демократичне використання рідної мови як державної на етнічній батьківщині народу (на противагу нав’язаній ззовні обов’язковій державній мові іншого народу на чужій території). У межах Латвії єдиний народ, чиї права на рідну мову можуть бути порушені на його етнічній території за умов латиської мови як державної, — це ліви, але саме тому розроблено Закон про мови, а також розробляються інші законодавчі акти, які забезпечили б лівам права на рідну мову та її розвиток. Інші народи, представники яких постійно проживають на території Латвії, але територія всебічного функціонування й розвитку мов яких лежить за межами Латвії, не мають ані юридичного, ані конституційного, ані етичного чи морального права претендувати на будь-які пріоритети на території Латвії. Будь-які претензії на такий пріоритет і нав’язування пріоритету були б насильством щодо батьківщини корінного народу. У 80-х роках мови корінних націй було проголошено державними мовами в республіках СРСР, причому функції цих мов істотно різнилися, а спільний термін державна мова аж ніяк не означає однакового поняттєвого змісту. У різних республіках відрізняються конкретні історичні передумови й обставини формування національної державності. У кожній із них по-різному складалися відносини між корінною нацією — засновницею держави — та представниками інших народів, чия етнічна батьківщина розташована за межами цієї держави. Важливу роль відіграють також відмінності в історичному регулюванні мовних відносин 1 LKP CK Partijas arhīvs, 101. f., 3. apr., 13.1., 64. lpp.; LK(b)P CK Partijas arhīvs, 101. f., 7. apr., 14.1., 157.—162. lpp. 89 традиціями на кожній території. Усі ці проблеми слід розв’язувати, поважаючи національну самобутність кожного народу. Отже, кожна республіка як суверенна держава має самостійно розв’язувати свої національні, зокрема й мовні, питання, беручи до уваги конкретні історично зумовлені національні та соціальні особливості й традиції. Як і в різних країнах світу, у різних республіках СРСР функції проголошених державних мов (потреба в цих функціях) неоднакові. Можливо, навіть у кожній республіці розуміння поняття державної мови може бути своєрідним, тому зрівняльний підхід слід відкинути. Балтійські республіки об’єднують спільні традиції національної державності та подібні історичні обставини, що впливали на функції мов титульних націй цих республік у минулому й тепер. Основні мови балтійських республік мають тривалу історію розвитку. Наприклад, латиська мова існує вже багато століть; її перші писемні традиції зазвичай пов’язують із XIII ст. і ще давнішим часом, а першу книжку, що збереглася донині, видано у XVI ст. Від середини минулого століття латиська мова розвивалася не лише як мова повсякденного спілкування латишів в усній і письмовій формах, а й як мова оригінальної художньої літератури та науки. Латиську мову широко використовували в різних сферах суспільної діяльності. Всебічне функціонування латиської мови та високий рівень її розвитку дали змогу проголосити її державною мовою й використовувати як таку в незалежній Латвійській державі вже у 20-х роках цього століття, сприяючи таким чином поліфункціональному розвитку латиської мови. Подібна практика використання державних мов існує і в наших сусідніх республіках. Тому далі, переважно спираючись на практику латиської мови та досвід мовознавців Латвії, зроблено спробу охарактеризувати поняття державної мови в розумінні балтійських республік за сучасних умов. По-перше, поняття державної мови охоплює державний захист мови й народу. Це означає, що держава гарантує збереження та використання мови, дбає про її всебічне вивчення й розвиток, регулюючи ці процеси відповідними законами, положеннями, правилами, інструкціями тощо. Всебічне функціонування та розвиток мов усіх народів, представлених у Латвії, не гарантуються, однак це не означає порушення конституційних прав представників цих народів. Усім мешканцям забезпечено право користуватися рідною мовою, і перед законом усі люди рівні незалежно від національної належності та мови. Існування жодної мови й жодного народу не перебуває під загрозою: їхнє всебічне використання та розвиток забезпечуються (мають забезпечуватися) у відповідних національних територіях, де для цього є найсприятливіше середовище. По-друге, поняття державної мови в балтійських республіках охоплює її всебічне функціонування, тобто її використання в усіх сферах державної влади й управління, культури, науки, виробництва та всіх інших сферах суспільного життя, включно з діловодством установ, підприємств і організацій, а також судочинством, навчальним процесом тощо. У межах республіки відповідна національна державна мова має використовуватися також як основний засіб міжнаціонального спілкування. Щоб мова існувала, нею треба користуватися. Це аксіома. По-третє, поняття державної мови охоплює повністю гарантоване право громадян користуватися державною мовою на всій території республіки. Це означає, що державною мовою будь-який громадя- 90 будь-хто може звернутися й отримати відповідь у будь-якій установі, підприємстві чи організації республіки, незалежно від їхньої підпорядкованості та державного, кооперативного чи індивідуального (приватного) характеру. Іноді висловлюють думку, ніби Закон про мови можна було б не поширювати на кооперативні та приватні підприємства, оскільки необхідність опанування державної мови на цих підприємствах визначатимуть їхні комерційні інтереси. Однак можлива вседозволеність у цьому секторі може суперечити інтересам і потребам корінного народу, тому правила використання державної мови мають бути всеохопними. По-четверте, як випливає зі щойно згаданого забезпечення гарантій прав громадян, поняття державної мови охоплює визнання володіння державною мовою необхідним показником професійної кваліфікації для посад і професій, пов’язаних з обслуговуванням громадян або сферою діловодства. Обов’язкове володіння державною мовою стосується, наприклад, і народних депутатів будь-якого рівня, адже інакше неможливо гарантувати в депутатській діяльності дотримання інтересів і потреб корінного народу. Спробу кваліфікувати таку обов’язкову вимогу щодо володіння державною мовою республіки як тиск на російський народ та інших російськомовних категорично слід відкинути. Свого часу (у 20–30-х роках цього століття) в Латвії подібну позицію посідав німецький народ і німецька мова; схожою була й реакція німців на латиську мову як державну в незалежній Латвії. Ключ до позитивного розв’язання складної ситуації — демократичний підхід: нав’язування етнонаціональної мови малому народові на його етнічній батьківщині слід кваліфікувати як національне гноблення, властиве імперіалістичній колоніальній, а також окупаційній політиці; натомість вимогу до представників інших народів, які переселилися на постійне проживання на певну територію (хоча й уже впродовж кількох поколінь), опанувати мову корінного народу цієї території не можна кваліфікувати ані як колонізаційну, ані як окупаційну політику. Це просто природний стан речей, і така вимога на землі предків є для відповідного народу питанням життя і смерті. Важливо розуміти різницю між вимогою загалом примусово й обов’язково опанувати державну мову та вимогою опанувати державну мову до тих, хто добровільно обирає посаду й професію, для яких володіння державною мовою є обов’язковим, — так само, як швачці потрібно вміти шити, мулярові — мурувати, перукареві — стригти й укладати волосся тощо. По-п’яте, державна мова в республіці означає, що її опанування слід вважати доцільним (а не обов’язковим!) також для мешканців інших національностей, які постійно проживають у республіці. Це відповідає власним інтересам цих мешканців: щоб легше й без викривлень сприймати інформацію, надану державною мовою; щоб мовний бар’єр не перешкоджав активній участі в усіх процесах суспільного життя; щоб мати змогу насолоджуватися оригінальними творами національної культури в театрах, на концертах, у книжках, радіо- й телепередачах тощо. І так само, як доцільно опановувати російську мову для міжнаціонального спілкування в масштабах СРСР, опанування державної мови республіки є доцільним для міжнаціонального спілкування в межах республіки. Нагадаю текст статті 7 Закону про мови СРСР, де записано, що викладання російської мови «як обов’язкового навчального предмета» у школах «гарантується в обсязі, достатньому для потреб міжнаціонального спілкування на території СРСР». Аналогічне формулювання можна використати і в законах про мови республік щодо викладання державної мови республіки для потреб міжнаціонального спілкування на її території. 91 Для того щоб усі мешканці республіки опанували державну мову республіки, на нинішньому етапі велике значення має подолання психологічного бар’єра. По-шосте, поняття державної мови охоплює також національно-територіальну ознаку. Це означає, що, дотримуючись принципів демократичного підходу, державною мовою республіки проголошено мову корінної нації цієї території, тобто мову народу, для якого ця територія є етнічною батьківщиною і який дав республіці (державі) її назву. Твердження Великої радянської енциклопедії про те, що державна мова пов’язана лише з буржуазним ладом, оскільки в соціалістичній державі нібито неприйнятна одна обов’язкова державна мова для всіх народів, слід категорично відкинути. По-перше, цю теорію змушує поставити під сумнів сама практика мовної політики СРСР, де весь час існував і досі існує соціалістичний лад, але російська мова фактично є державною (до того ж це свідомий результат мовної політики, здійснюваної СРСР). По-друге, логіка речей і вимоги дотримання прав людини вже визначають, що національна мова на відповідній національній території повинна мати можливість існувати й розвиватися як засіб спілкування відповідного народу. Де ще у світі вона могла б мати такі права й можливості? І не можна вважати соціалістичним лад, за якого мову панівного великого народу нав’язують малому народові, а буржуазною — вимогу дозволити народові всебічно користуватися рідною мовою в усіх сферах на своїй етнічній батьківщині та вимагати поваги до цієї мови й від представників інших народів, які почали або продовжують постійно жити на цій території. Домінантна роль відповідної національної мови й народу на власній етнічній землі предків є запорукою та гарантією існування мови й народу. Іншого шляху для існування мови й народу немає. Натомість проголошення державною мовою мови панівного великого народу на території іншої нації культивує політику насильства, спрямовану на гноблення й знищення малого народу, оскільки неминуче веде до повної асиміляції малого народу та його мови. У політиці подібне явище називають словом «геноцид». Нарешті, важливо визначити співвідношення термінів державна мова та офіційна мова у конкретній мовній ситуації Балтійських республік, оскільки в різних країнах світу головну мову називають і державною, і офіційною, але є також країни (Пакистан, Швейцарія), де значення цих двох термінів розрізняють2. Далі аналізуючи закони про мови Балтійських республік, дійдемо висновку, що в них для кожної республіки передбачено одну державну мову; однак, оскільки будь-який громадянин може вести офіційні справи за власним вибором державною або російською мовою (отже, поряд із державною мовою російську також визнано мовою офіційного вжитку), можемо дійти висновку, що ці закони передбачають дві офіційні мови. Отже, закони про мови Балтійських республік передбачають розрізнення понять і термінів державна мова та офіційна мова; до того ж слід додати, що в цих законах російській мові фактично вже надано статус офіційної, хоча в тексті законів це й не визначено. Відтак можна вважати, що між законами про мови Балтійських республік і Законом про мови СРСР, який проголосив російську офіційною мовою на території СРСР, немає особливої суперечності (що, на мою думку, має певне значення в перехідний період до реальної незалежності Балтійських республік). 2 Druviete I. Valoda un etnoss. Rīga: LZB, 1990.20.—38. lpp. 92 Перший рік, упродовж якого латиську мову поступово запроваджують у Латвії як державну, поставив нові завдання перед усім суспільством, а також безпосередньо перед керівниками, особливо у сфері термінології та культури мови. Із розширенням функцій латиської мови мовна практика особливо потребує різноманітних збірників мовних матеріалів і довідників, а надто термінологічних словників, які досі здебільшого були предметом зацікавлення лише мовознавців і редакторів. Актуалізуються також кілька проблем нормалізації мови. У термінології поряд зі збиранням галузевих термінів і розробленням термінологічних систем актуальним є вироблення єдиних принципів написання та відтворення іншими мовами позначень марок виробів. Досі в багатьох виданнях позначення марок писали російськими літерами. Термінологічна комісія Академії наук Латвії встановила, що латиською мовою всі позначення марок, а також назви сортів рослин і порід тварин та назви установ латиською мовою слід писати латиським, тобто латинографічним письмом, буквені позначення транслітеруючи, а словесні — транскрибуючи (наприклад, līme BF-2, а не «līme БФ-2»). У спеціальній літературі, номенклатурних покажчиках тощо за потреби поряд із варіантом, ужитим у латиському тексті, слід наводити позначення мовою оригіналу. Позначення мов із латинською абеткою зберігають оригінальне написання; крім того, оригінальні назви сортів рослин пишуть в одинарних лапках (сорт троянди ‘Gaujarde’). Під впливом інших мов у мовній практиці виникає багато плутанини й помилок у написанні імен та прізвищ латиською мовою. Правила написання інших мов автоматично переносять на латиську мову: наприклад, написання прізвищ без закінчення, форми чоловічих прізвищ щодо жінок, неправильне відтворення латиською мовою форм закінчень литовських імен та прізвищ (лит. Antanas→лат. Antans, а не «Antanas») тощо. Для мовної практики вкрай необхідні перевидані (оновлені, доповнені) інструкції з цих питань. Із розширенням контактів латиських учених необхідно розв’язати питання єдиного правопису. У працях латишів за кордоном у правописі слід зберігати ті норми, які діяли в латиській мові в 20–30-х роках цього століття. Натомість у Латвії частину правил правопису змінено, узгодивши їх із сучасним станом розвитку латиської мови. Єдиний правопис і єдина латиська мова у світі мають не лише суто лінгвістичне значення. Це також має велике значення для національної єдності народу загалом. За нової мовної ситуації суспільство дедалі більше усвідомлює, що мова є не лише засобом розвитку суспільства, а й його чинником, тобто однією з рушійних сил суспільного розвитку, яка відіграє значну роль як у розвитку окремої особистості, так і в розвитку суспільства загалом. ДЕРЖАВНА МОВА В БАЛТІЙСЬКИХ РЕСПУБЛІКАХ Santrauka Антидемократична мовна політика СРСР останніх десятиліть, яка стрімко русифікувала мови й народи СРСР, викликала в корінних націй республік бажання захистити свої мови від зникнення та гарантувати їхній державний захист, надавши їм статус державної мови республіки. Наче повенева хвиля, цей процес охопив усі республіки Радянського Союзу, водночас висунувши проблеми, пов’язані 93 …із протестами російськомовного населення. Цих жителів непокоїть звуження функцій російської мови в республіках, де проживають інші народи, і через це поширюються твердження, що там порушуються їхні права. Для розв’язання проблем, що постали, дуже важливо створити теорію державної мови, спираючись на світову практику мовної політики. Як зазначено у «Великій радянській енциклопедії», державною зазвичай обирають мову тієї нації, яка заснувала державу або панує в ній. Демократичним є лише перше рішення, і саме його застосовують у республіках Балтії (друге рішення зазвичай застосовують у колоніях імперіалістичних країн та на окупованих територіях). Існують значні відмінності й у функціях державних мов різних країн світу: від цілком мінімальних, як-от у Сінгапурі, де державною мовою виконують лише гімн і виголошують офіційні промови, до її всебічного використання в усіх сферах людської діяльності. Функції проголошених державними мов різняться й у різних республіках СРСР. Це залежить від конкретних історичних умов, що склалися. Державні мови республік Балтії мають тривалу історію розвитку й досвід статусу державної мови; вони всебічно використовувалися в усіх сферах життя, зокрема в діловодстві, науці й техніці, освіті, судочинстві тощо. Щодо республік Балтії (висновки здебільшого зроблено на основі мовної практики Латвії), до розуміння державної мови входить: 1) державне життя мови й народу, тобто держава гарантує збереження й використання мови, дбає про її всебічне дослідження та розвиток тощо; 2) гарантування всебічного функціонування мови в усіх сферах державного, суспільного й культурного життя, зокрема в діловодстві установ, навчальному процесі, судочинстві тощо; 3) гарантування громадянського права користуватися державною мовою на всій території республіки; 4) визнання цієї мови показником кваліфікації працівників сфери обслуговування або діловодства; це означає, що в цих сферах можуть працювати лише особи, які володіють державною мовою; 5) доцільність володіння державною мовою усіма жителями, зокрема представниками інших народів, які постійно проживають у республіці; корисно, щоб усім жителям була доступна оригінальна інформація, передана державною мовою, а також культурні цінності, створені цією мовою (театральні вистави, концерти, книжки, радіо, телепередачі тощо); 6) дотримання демократичної національної та територіальної ознаки — державною проголошується мова місцевої нації, яка дала державі (республіці) назву і для якої вона є етнічною батьківщиною: у Латвії — латиська, у Литві — литовська, в Естонії — естонська мова. Безпідставним слід вважати твердження (див. «Велику радянську енциклопедію»), що державна мова властива буржуазному устрою. Якщо державною визнають мову місцевого народу на землі його предків, то це свідчить не про буржуазний устрій, а лише про справедливе рішення, яке захищає мову й народ на їхній етнічній батьківщині. А якщо на землі іншої нації державною (або офіційною) проголошують і визнають мову панівної нації, то це вже акт примусу, свідчення колонізації або окупації, здійснюваної антидемократичною імперіалістичною державою. Аналізуючи розуміння державної мови в умовах республік Балтії та на підставі ухвалених у цих республіках законів про мову, слід зазначити, що термін державна мова потрібно відрізняти від терміна офіційна мова, чого часто не роблять. Згідно із законами про мову в республіках державною є лише одна мова — мова місцевої нації. Водночас передбачається, що для офіційного спілкування кожен громадянин може обрати мову спілкування — державну (латиську чи іншу) або російську. Отже, офіційними вважаються дві мови. Річна практика використання латиської як державної мови в Латвійській республіці показала, що за нових обставин суспільству, а разом із ним і мовознавцям, доводиться розв’язувати багато нових завдань, особливо у сфері культури мови й термінології. Через розширення функцій латиської мови мовній практиці дуже потрібні різноманітні збірники мовного матеріалу, довідники з культури мови, термінологічні словники, які досі були предметом інтересу лише мовознавців і редакторів. Співпраця науковців усіх галузей Латвії, а також усього світу, робить актуальними чимало проблем унормування мови, зокрема встановлення єдиних принципів написання назв різних вітчизняних та іноземних торговельних марок, назв видів рослин і тварин, установ, а також загалом єдиних правил латиського правопису… 94 …кваліфікацію. Адже в зарубіжних публікаціях законсервовано принципи правопису III і IV десятиліть нашого століття, тоді як у самій Латвії з часом було змінено деякі правила правопису. За нових умов суспільство дедалі краще усвідомлює, що мова — не лише засіб суспільних змін, а й чинник, тобто одна з рушійних сил суспільства, а також кожної особистості як члена колективу. ДЕРЖАВНА МОВА В БАЛТІЙСЬКИХ РЕСПУБЛІКАХ Резюме Антидемократична мовна політика в колишньому СРСР протягом останніх 50 років, відома як русифікація інших мов і народів, призвела до зникнення багатьох мов; тому було вирішено надати мові корінного народу республіки статус державної мови, щоб гарантувати її державний захист. У всіх колишніх радянських республіках було ухвалено однакові правові акти. Ці процеси супроводжувалися різними проблемами, пов’язаними з невдоволенням російського населення, яке вважало, що його права на вільне використання російської мови на всій території колишнього СРСР обмежують. Для врегулювання цих проблем потрібно було розробити теорію державної мови та набути досвіду мовної політики в інших країнах світу. Функції державної мови надаються мові народу, який заснував державу, або мові народу, що править у державі. Лише перший шлях є демократичним, і саме його було обрано в балтійських республіках. Світовий досвід щодо функцій державної мови різний: від мінімального (наприклад, у Сінгапурі) до багатогранного (у багатьох розвинених країнах). Необхідність запровадження державної мови не була однаково важливою в усіх радянських республіках. Вона залежала від конкретних умов, що склалися в процесі історичного розвитку народів і країн. Мови корінних народів балтійських республік мають тривалу історію розвитку. Ці мови також набули досвіду функціонування зі статусом державної мови. Нині державна мова в балтійських республіках (особливо в Латвії) означає, що: 1) мова перебуває під державним захистом, а держава забезпечує її існування, використання, вивчення та розвиток; 2) мова має бути поліфункціональною: її слід використовувати в усіх сферах державної, суспільної та культурної діяльності, а також у діловому листуванні, освіті, судочинстві тощо; 3) право громадян користуватися державною мовою має бути забезпечене на всій території республіки; 4) володіння державною мовою слід розглядати як кваліфікаційний показник, а тому воно має бути обов’язковим для державних службовців і працівників державних установ; 5) володіння державною мовою на певному рівні необхідне всім представникам інших національностей, які постійно проживають у відповідній республіці: це дає змогу краще сприймати інформацію в оригіналі, а не в перекладі, а також чути театральні вистави, концерти, радіо- й телепередачі мовою оригіналу тощо; 6) демократичний підхід до мовної проблеми вимагає прийняття етнотериторіального принципу, тобто функціонування мови корінного народу відповідної території як державної мови. Статус державної мови пов’язаний із розширенням сфери функціонування цієї мови. Це, своєю чергою, покладає на суспільство й мовознавців відповідальність за термінологію та культуру мови. Нормалізація мови стає дедалі актуальнішою. У новій мовній ситуації очевидно, що мова — це не лише засіб, а й чинник, рушійна сила розвитку суспільства. 95