Profesorius Antanas Salys – žmogus ir mokslininkas

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXXIV (1994) LIETUVIŲ KALBOS TARMĖS IR JŲ TYRINĖJIMAI Algirdas SABALIAUSKAS ПРОФЕСОР АНТАНАС САЛІС — ЛЮДИНА І ВЧЕНИЙ Де мої картки словника? І під час хвороби турбували словникові скрині. Студент А. Саліс «підштовхується» (= старається. — А.С.) через А. Вірелюна й А. Варну скрині «Словника Литви» [...] Ці скрині належать не Буґі, а Литви. Писати важко. Голова через лист гарячіє. Бувайте здорові! Вітаю А. Саліса. К. Буґа На мій погляд, рядки великого дослідника литовської мови, написані рукою, ослабленою вже тяжкою хворобою й ледве здатною тримати перо, були б дуже доречним епіграфом до майбутньої біографії Антанаса Саліса. Казимерас Буґа відіграв важливу роль у житті майбутнього вченого А. Саліса. Ще до приїзду до Каунаса на навчання цей юнак, який виріс «у столітній жемайтійській садибі, в рекетському Пабленджяві, серед високих густих дерев», дещо чув про професора К. Буґу. Для багатьох із нас саме вчителі визначили вибір фаху. Так сталося і з А. Салісом. Коли він, закінчивши п’ятий клас гімназії у Скуодасі, повернувся до Телшяїв на шостий клас, там з’явився новий учитель литовської мови — Матас Унтуліс. Це була надзвичайно цікава, майже легендарна особистість. Екстерном закінчивши юридичний факультет Саратовського університету й ставши самоуком-литуаністом, ворог усіх влад, нестандартний педагог умів запалити в учнях іскру любові до рідної мови. З вдячністю його згадують в автобіографіях не одного діяча нашої культури. До речі, авторові цих рядків також довелося одного разу побачити М. Унтуліса. У квітні 1952 року у Вільнюсі відбулася міжреспубліканська конференція лексикографів, на якій розглядали й нову інструкцію з редагування академічного «Словника литовської мови». Мені, студентові четвертого курсу, було цікаво придивитися до облич мовознавців того часу, почути їхні слова. Найяскравіше з тієї конференції я пам’ятаю М. Унтуліса: у кутку зали засідань Академії наук, на гвинтових металевих сходах, сидів невеличкий чоловічок із горбом. Хоч у залі було доволі тепло, він був одягнений у зношену селянську свиту, а поруч поставив щось схоже на жебрацьку торбу, 30 переглядав картки словника й лише зрідка, підводячи голову, поглядав на когось із промовців. Коли я, не пам’ятаю вже хто, запитав: «Хто той жебрак?», мені відповіли, що це Матас Унтуліс, збирач слів для словника, який тут обговорювали. Через пів року він загинув поблизу Ендрєява1. Матас Унтуліс пояснив учневі шостого класу гімназії А. Салісу, що не все написане навіть у книжках чи газетах є добрим і правильним, що треба слухати, як говорять люди, відчувати, що в їхній мові добре, а що погане. Це, можна сказати, були для А. Саліса перші семінари з мовознавства Йонаса Яблонскіса, з яким він згодом зустрінеться в університеті. М. Унтуліс навчав А. Саліса лише один рік. Однак цього року вистачило, щоб Антанас Саліс, закінчивши 1923 року гімназію із золотою медаллю (до того ж закінчив її разом із майбутньою видатною лексикографкою Зузаною Йонікайтіс), вирушив до щойно заснованого першого литовського університету вивчати литовську мову. У Каунаському університеті він іще застав обох наших видатних мовознавців — Йонаса Яблонскіса та Казімераса Бугу. А. Саліс одразу вирізнився з-поміж інших студентів. Ось як письменник Юозас Паукштяліс згадує першу лекцію Й. Яблонскіса. Вони чекають у невеликій, трохи темній залі, «у старих мурах колишнього монастиря на початку вулиці Вільняус, просякнутих пліснявою та вогкістю, поруч зі “студентською церквою” [...] Ось двері зали відчиняються, і вже немолода, бліда жінка з коротко підстриженим волоссям вкотила візок, у якому сидить знайомий мені професор [...] Дивлюся — його сива голова тремтить; він дуже старий, набагато старший, ніж кілька років тому, коли я бачив його в Паланзі. Мене охоплює якийсь сум. А в залі тихо — ніхто й не ворухнеться. Професор у візку знову проводить долонею по обличчю, ніби дуже втомився, ніби хоче прогнати втому. — Ну що ж, почнімо, — його голос стомлений [...] Він розгорнув зошит, який тримав перед собою, і читає: — “Щоб добре виконати роботу, треба мати й добрих робітників”. Хто може виправити це речення? У залі тихо. — Мовчання — добра ознака. Отже, речення правильне? Руку підводить білявий студент, який багато читав. — Прошу. — Після “щоб” інфінітив не вживається, — каже юнак, трохи вимовляючи слова по-жемайтському. — А як би ви сказали? — Щоб добре виконати роботу... — Правильно: щоб добре виконати роботу... Ви жемайт, із Салантая чи з Плунге? — Із Салантая... — Із Салантая... Там і мова збереглася чистішою»2. 1 Kalbos kultūra. 1991. Sąs. 60. Šis leidinys skirtas šimtosios M. Untulio metinėms. Jame paskelbta M. Untulį pažinojusių žmonių atsiminimų. 2 Paukštelis J. Dažnai atsimenu juos. V., 1979. P. 73—75. 31 Цим юнаком, безперечно, був А. Саліс. Але чи сам Й. Паукштяліс тоді не наважився назвати його, чи видавці книжки з обережності вилучили прізвище з тексту3. Майже неймовірно, але Й. Яблонскіс пропонує своєму студентові редагувати другий том творів Жемайте, що їх видавав Андрюс Булота (перший том відредагував сам Й. Яблонскіс). На лекціях К. Буги А. Саліс сидить на першій лаві. «Він порозпитував, звідки ми, з якого діалекту, бо це було важливо для його курсу діалектології. Він усе запитував, як це кажуть у твоєму діалекті. Так я й познайомився ближче з Бугою [...] А потім якось, після лекції, він каже мені: “Знаєш, чи не хотів би ти прийти до мене працювати секретарем у словнику? — тепер він мені потрібен”. Я, звичайно, зрадів — першокурсник, якому запропонували, здається, півтори сотні літів платні [...] Щодня у вільні від лекцій години я прямував до редакції словника, яка теж містилася у дворі Сейму, у старій колишній сторожці. Там були складені всі шухляди з картотекою словника»4. Ось чому К. Буга, перед смертю згадуючи «словникові шухляди», завжди згадував і студента Саліса. Заохочений К. Бугою, А. Саліс під час перших студентських канікул досліджує рідні жемайтські діалекти, намагається визначити межу між доунінінками та дунінінками. Однак, коли після канікул він повернувся до Каунаса, на дошці оголошень факультету гуманітарних наук висів запис, що професор К. Буга через хворобу цього семестру не читатиме лекцій... Смерть К. Буги стала страшною трагедією для литовського мовознавства; особливо гостро її відчув Каунаський університет, який лише робив перші кроки. Й. Яблонскіс уже був дуже немічним. Теоретичну дисципліну мовознавства викладав, а після смерті К. Буги очолював кафедру порівняльного мовознавства швейцарець Альфред Сеннас, який на той час, можливо, ще недостатньо знав литовську мову. Бачачи таке скрутне становище литовської мови, Й. Яблонскіс починає дбати про те, щоб для кількох здібніших студентів факультету створити умови для вивчення мовознавства за кордоном. Обрали А. Саліса та ще одного вже відомого студента — «Паневежиського Яблонскіса» Пранаса Скарджюса. У листі до свого колишнього учня, а тоді міністра освіти Казімераса Йокантаса, Й. Яблонскіс писав: «Двоє студентів-гуманітаріїв, Ант. Саліс і Пр. Скарджюс, — вони тут уже два роки вивчають мовознавство з литуаністикою, — бачачи, що наш факультет дає їм мало духовної поживи (на факультеті поки що немає ані лінгвіста, дослідника мови для порівняльної науки), — уже давно (після смерті К. Буги) хочуть виїхати звідси до якогось університету Німеччини, до такого вищого навчального закладу, де ця наука вже зміцніла й викладається як слід. Вони вже давно переймаються цією справою і постійно так чи інакше морочать мені голову, шукаючи поради, як здійснити цей задум; на мою думку, найкраще було б їм продовжити навчання в Німеччині [...] Обидва вони (жемайт і східний аукштайт) справді мають міцні знання й розуміються на мові та науці загалом 3 Kniūkšta P. Prisimename Antaną Salį // Kalbos kultūra, 1992. Sąs. 63. P. 4. 4 Pokalbis su prof. Antanu Saliu // Gimtoji kalba, 1992. Sąs. 6. P. 25. 32 …хлопцями, від яких можна чогось очікувати для майбутнього нашої школи, але обидва, на жаль, однаково бідні селяни — обом потрібні, скажу цілком відверто, чималі стипендії, щоб їм не довелося за кордоном, присвятивши себе навчанню, голодувати без жодної користі ні для себе, ні для нашої школи. На цих двох студентів я особливо покладаюся; легковажними їх не вважаю, цілком вірю в їхню серйозність і наполегливість. Прошу, якщо тільки можливо, не пошкодувати для них стипендій, починаючи з осіннього семестру цього року, щоб вони могли вирушити навчатися за кордон»5. Подібного листа Й. Яблонскіс написав і деканові факультету гуманітарних наук, професорові Міколасу Біржішці6. Спочатку думали про Лейпциг, Кенігсберг або Ригу. Обрали Лейпциг. Вибір, очевидно, був зумовлений тим, що там від 1922 року викладав професор Юргіс Геруліс (який підписувався німецькою Georg Gerullis), добрий друг К. Буґи, якого ще не так давно запрошували професором до Каунаса. Й. Геруліс, вихованець університетів Кенігсберга й Берліна, учень А. Беззенберґера та В. Шульце, здається, справляв особливо великий вплив на своїх учнів. Щоправда, університетське навчання самого Й. Геруліса тривало лише шість семестрів: 1909 року він закінчив класичну гімназію в Тільзіті, а вже 1912 року за написану латинською мовою дисертацію про топоніми Самбії здобув ступінь доктора. Як офіцер гвардії кронпринца, він брав участь у Першій світовій війні, кілька разів був поранений і нагороджений найвищою німецькою військовою відзнакою — Залізним хрестом. У Лейпцизькому університеті, крім мовознавчих дисциплін, він викладав і військову підготовку. Литовці, які навчалися і в Лейпцигу, і згодом у Берліні, згадують його як надзвичайно чудового педагога. У Лейпцигу основні дисципліни балтістики він викладав лише двом студентам — П. Скарджюсу та А. Салісу. Інші студенти глузували з них, називаючи «майбутніми литовськими професорами». Своїм професором були задоволені не лише студенти, а й професор радів своїм студентам (легковажними вони справді не стали!), усюди їх хвалив, особливо відзначаючи працьовитість П. Скарджюса, а також здібності А. Саліса. Цих якостей, звісно, не бракувало ні одному, ні другому. Про те, як учні оцінювали педагогічний талант Й. Геруліса, можливо, свідчить і така деталь. Уже після Другої світової війни, перебуваючи у Сполучених Штатах Америки й бачачи сумний стан литовського мовознавства, П. Скарджюс писав в одній зі статей, що «справжні вчителі й друзі Й. Жюгжди даремно знищили такого видатного вченого, який, якби залишився живий, міг би підготувати для радянської Литви ще й серйозних діалектологів»7. Про Й. Геруліса як чудового педагога й цікаву особистість автор цих рядків чув дуже схвальні відгуки від його колишніх учнів Берлінського університету Ельжбети Мікалаускайте та Йонаса Кабелки, а також від слухачів курсів діалектології в Каунасі Броне Восіліте, Йонаса Круопаса й Юозаса Сенкуса. 5 Jono Jablonskio laiškai. Sud. A. Piročkinas. V., 1985. P. 165—166. 6 Jablonskis J. Straipsniai ir laiškai. Sud. A. Piročkinas. V., 1991. P. 225—227. 7 Skardžius Pr. Tarybinė kalbotyra Lietuvoje // Aidai, 1958. Nr. 10. P. 444—445. 33 Стосунки А. Саліса з Й. Герулісом, очевидно, були надзвичайно теплими. Той дуже дбав про майбутнє А. Саліса. Через це в Каунасі виникали й певні конфлікти8. 1969 року, відвідуючи Литву, А. Саліс розповідав, що після війни, живучи у Сполучених Штатах Америки, він підтримував і родину Й. Геруліса, яка опинилася в дуже скрутному становищі; згадував, як за малюнком ноги шукав взуття для доньки Й. Геруліса, а також інші речі. Коли після навчання в Лейпцигу А. Саліс і П. Скарджюс повернулися до Каунаса, можна сказати, почалося відродження литовського мовознавства. Студентів особливо захоплювали лекції Саліса. Згадуючи навчання в Каунаському університеті, А. Саліс казав, що «всякі там педагогіки Вабаласа-Ґудайтіса та інше» його не надто цікавили. Однак він сам мав природжений педагогічний талант і приділяв особливу увагу педагогічній праці. «Думаю і глибоко переконаний, що головний обов’язок викладача університету — бути добрим викладачем», — говорив Саліс у розмові, записаній за три тижні до його смерті для документального фільму про нього9. Цінували це не лише майбутні мовознавці. Ось Галіна Корсакене перед державними іспитами міркує: «А. Саліс — теж нічого страшного. У мене є добрі конспекти його лекцій, а предмет, який він викладає, зрозумілий, ясний, як і лекції самого професора». А під час самого іспиту «завжди усміхається підтягнутий, спортивний А. Саліс». «Ще такий молодий, бадьорий, веселий», Саліс вирушає і на суботні зустрічі любителів мови, які влаштовували в домі Софії Чюрльонене10. Пульґіс Андрюшис, добродушно поглузувавши з усіх своїх поважних професорів, згадавши «гучні щорічні бали Товариства гуманітаріїв у палаці студентської католицької організації Ateitininkai», коли навіть Вінцас Миколайтіс-Путінас «трохи втрачав свою природжену сором’язливість», не забуває й наших мовознавців: «Швидкомовний, рухливий П. Скарджюс після частування не змінювався — лише говорив ще швидше й крутився ще спритніше [...] А. Саліс найбільше часу проводив у танцювальній залі»11. А. Саліс був почесним членом славного студентського літературно-мистецького товариства «Шатрія», покровителем цього товариства у Вільнюському університеті. Загалом він був людиною дії й аж ніяк не обмежувався мовознавством та педагогічною працею. Сучасники згадують його також як відомого бджоляра, чудового садівника й винороба, члена експертної комісії виставок, організованих Палатою сільського господарства. Пишучи про свою дружбу з А. Салісом, його приятелі (Вінцас Мацюнас, Стасіс Барздюкас) не забувають і про медовуху — «з радістю випив чарочку його бурштинової медовухи власного виробництва», «пригостив медовухою власного виробництва (однією чарочкою, не більше, бо такі ласощі — рідкість!)». 8 Пор. лист П. Скарджюса до В. Креве-Міцкявічюса від 10 лютого 1930 р. Див. «Література і мова», 1981. Т. 17. С. 195–196. 9 Пор. «Рідна мова», 1992. Вип. 6. С. 23–29; вип. 7. С. 14–21 (передруковано з «Aidai», 1974. № 1. С. 14–20; № 2. С. 75–82. Підготував К. Остраускас). 10 K o r s a k i e n ė H. Namas, kuriame gyvenome. V., 1991. P. 64, 66; K o r s a k i e n ė H. Susitikimai. V., 1977. P. 188. 11 A n d r i u š i s P. Rinktiniai raštai. T. 1. Bostonas, 1968. P. 93. 34 Нарешті А. Саліс написав і перший литовський підручник з автомобілізму (Економіка автомобіля. Каунас, 1932). Він був також одним із перших наших мотоциклістів. А. Саліс брав активну участь у католицькій академічній діяльності, був активним членом Литовської католицької академії наук. Разом із Й. Бразайтісом (тоді Амбразявічюсом), Й. Ґрінюсом, Й. Ґрушасом, З. Івінскісом, Й. Келюотісом, А. Мацейною, К. Пакштасом, І. Скрупскісом, А. Вайчюлайтісом та іншими молодими католицькими інтелектуалами він підписав знамениту декларацію «До творення органічної держави», опубліковану 1936 року в «Новій Ромуві», яка шукала шлях до відновлення демократичного устрою в Литві. Характер і вроджені здібності А. Саліса допомогли йому легко пристосуватися до нових умов життя та праці у Сполучених Штатах Америки. Тут важливу роль у його житті відіграв колишній професор Каунаського університету, швейцарець Альфред Сеннас. Загалом іноземці, які працювали в Каунаському університеті, не раз щиро допомагали литовцям, що потрапили в біду. Ось, наприклад, француз Раймон Шміттлен (Раймонас Шмітленас), директор громадської освіти французької окупаційної зони в Німеччині після Другої світової війни, скільки добра зробив для литовців! У біографії нашого видатного художника Вітаутаса Казимієраса Йонінаса його характеризують як третю (після Адама Ґальдікаса й Паулюса Ґалаунє) людину, зустрінуту ним, яка «залишила вирішальний слід» у його земних мандрах12 Серед численних добрих справ Р. Шміттлена для литовців варто згадати й те, що, дізнавшись про перебування А. Саліса та Пр. Скарджюса в Німеччині, він розшукав їх і запросив викладати балтистичні дисципліни до Тюбінгенського університету. Деякий час тут могли продовжувати навчання й студенти, які виїхали з Литви. Дехто, наприклад організатор американських литуаністичних шкіл Домас Веліцка, тут також отримав університетський диплом. Роботу у Пенсильванському університеті у Філадельфії для А. Саліса, як і для Вінцаса Креве-Міцкявічюса та Вінцаса Мацюнаса, знайшов уже згаданий нами А. Сеннас. Майже десять років пропрацювавши в Литві й залишивши Каунаський університет 1930 року аж ніяк не з власної волі, він дуже дбав про литовські справи, брав участь у діяльності їхніх організацій і продовжував вивчати литуаністику. Напевно, прийняти одразу таку групу литовців до цього університету було нелегко, особливо могли виникнути труднощі з В. Креве-Міцкявічюсом. Професор Міколас Біржишка в листі, сповненому відчаю, з Німеччини до А. Сеннаса від 7 січня 1948 року писав: «Як Вам вдалося влаштувати Креве до університету — мені важко зрозуміти, знаючи, що ані англійці, ані американці, ані будь-хто інший не хочуть приймати старших навіть до університетів. Ось і тепер у нас засідає комісія англійських професорів, яка обирає з-поміж наших професорів фахівців віком до 50 років — такі шістдесятирічні (мені вже 65!), як ми, троє братів, їм зовсім не цікаві, не кажучи вже про литуаністичну спеціальність мою й Вацловаса (якби ж то мова, а тут — література!) [...] Чомусь ані англійці, ані американці не звернули уваги на те, що він (Віктор Біржишка. — 12 S a k a l a u s k a s T. Kelionė. V., 1991. P. 95—104, 110, 119, 126. 35 А. С.) не лише математик (такі їм не потрібні) і не лише інженер, а й колишній директор двох військових заводів боєприпасів у Петрапілі»13. А. Саліс, звичайно, був дуже потрібен А. Сенну, щоб завершити розпочатий ще в Литві разом із Максом Нідерманом і Францом Брендером «Словник литовської писемної мови». До Сполучених Штатів Америки А. Саліс прибув, не знаючи англійської мови, а за пів року вже викладав англійською початковий курс російської мови. У Пенсильванському університеті А. Саліс викладав славістику та балтистику. За його часів цей університет став найважливішим центром литуаністики й балтистики у США. Бібліотека Пенсильванського університету зібрала найбагатшу колекцію литуаністики за межами Литви (тут, мабуть, найбільша заслуга А. Сенна). За часів А. Саліса тут здобули докторські ступені за дисертації з литуаністики Владас Яскявічюс, Костас Остраускас, Бронюс Вашкеліс, Антанас Клімас і Вільям Р. Шмальштігас. І тут А. Саліс був надзвичайно улюбленим професором своїх студентів. «Гадаю, жоден студент не боявся заходити до робочого кабінету професора А. Саліса: усіх студентів приймали щиро й радо, а наукові проблеми розв’язувалися без труднощів», — згадує В. Р. Шмальштігас14. Загалом, за словами В. Р. Шмальштігаса, він був «людиною з усмішкою на обличчі». А. Салісу пощастило більше, ніж багатьом його колегам, які залишили батьківщину: йому випала нагода бодай ненадовго ще раз повернутися до неї. У Литві не один остовпів, почувши влітку 1969 року, що приїжджає А. Саліс. На батьківщині його чекали майже як «агента імперіалізму». Далеко не всі були задоволені цією поїздкою і у Сполучених Штатах Америки. Але як радо вітали А. Саліса в Литві його колишні учні та мовознавці молодшого покоління, які ніколи його не бачили! Навіть обережний Костас Корсакас, спілкуючись з А. Салісом, часом, очевидно, бував досить відвертим, адже А. Саліс якось проговорився: «і про вашого директора я тепер думаю інакше, ніж раніше». Я особливо радий, що мені вдалося познайомити Володимира Топорова з А. Салісом. Той був дуже здивований тим, як гарно А. Саліс володів російською мовою. Через кілька десятиліть Рінгайла Шаліте успішно привезла до Москви В. Топорову томи «Творів» свого батька. Вона, дослідниця творчості Бориса Пастернака, справила на В. Топорова, як колись і її батько, дуже приємне враження. Латвійська мовознавиця Елфрида Шміте, зустрівши А. Саліса у Вільнюсі, не могла натішитися його правильною латиською мовою. Не всі зустрічі в Литві були приємними для професора А. Саліса. Мабуть, найболючішою була зустріч із зруйнованою рідною садибою, 13 Kultūros barai, 1992. Nr. 7—8. P. 100—102; A. Sennas organizavo net komitetą, kuris turėjo paruošti pasiūlymą pristatyti V. Krėvę-Mickevičių Nobelio premijai. V. Krėvė-Mickevičius rusų kalbą dėstė ir A. Senno sūnui, būsimajam Lietuvos istorijos tyrinėtojui Alfredui Erikui Sennui. 14 S c h m a l s t i e g a s W. R. A. Salys — profesorius Amerikoje // Aidai, 1972. Nr. 8. P. 363. 36 з майже вже зниклим садом, посадженим його руками. Під час свого перебування А. Саліс переконався, що наші мовознавці працюють «з великим ентузіазмом і запалом», однак цілком обґрунтовано хвилюються, щоб «цей запал і ентузіазм не загасив північно-східний вітер». Антанас Саліс мав намір ще раз приїхати до Литви. Але, на жаль, цій мрії не судилося здійснитися. Замість квітів і вінків на похороні він просив жертвувати до фонду стипендій литуаністики. Цей фонд, названий іменем Антанаса Саліса, у 1984 р. був переданий кафедрі литуаністики, створеній в Іллінойському університеті в Чикаго. Коли я вперше зустрівся з професором А. Салісом, до портрета, створеного мною з розповідей моїх учителів Йонаса Кабелки й Йонаса Кведерайтіса, майже нічого не довелося додавати. Поруч із ґрунтовними книжками Пранаса Скарджюса з литовського мовознавства праці його наукового друга Антанаса Саліса, здавалося, не справляли на нас такого сильного враження. Сьогодні, перегорнувши чотири величезні томи його творів, ми переконуємося, як багато дав науці про литовську мову і цей чудовий дослідник і плекальник рідної мови. Також усі ми маємо бути дуже вдячні дружині професора Софії Салієне, без чиїх турбот і коштів цих чотирьох томів, імовірно, досі не було б15. 15 До речі, С. Салієне дбала не лише про видання творів свого чоловіка, а й про їхню «контрабанду» до Литви. Ось що вона пише В. Р. Шмальстігу в листі від 1986. II. 16: «Проф. П. Йонікас написав мені, що, можливо, ви поїдете до Литви. Було б добре, якби ви могли взяти дві його книжки, а може, вдасться перевезти. Якщо загубите — нічого страшного. Мовознавці дуже чекають на твори А. Саліса [...] Бажаю Вам щасливої подорожі». 37