Įterpinių sampratos lietuvių kalbos sintaksėje

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXVI (1996) LIETUVIŲ KALBA: TYRĖJAI IR TYRIMAI Gintautas AKELAITIS ПОНЯТТЯ ВСТАВНИХ КОНСТРУКЦІЙ У СИНТАКСИСІ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ Історія синтаксису литовської мови наразі написана лише фрагментарно. Одним із таких фрагментів мала б стати історія дослідження вставних конструкцій, у якій особливого значення набуває розвиток уявлень про них. У дослідженнях литовської мови до кінця XIX століття можна знайти синтаксичні конструкції та слова, які сучасні синтаксисти називають вставними, однак їх ані якось не названо, ані не розглянуто. Наприклад, автор першої наукової граматики литовської мови А. Шлейхер, розглядаючи прийменник anot, уживаний лише у вставних конструкціях, зазначає: ”значення anot мені незрозуміле; він можливий і вживається у таких сполуках: anot tevo, anot jo žodzo <...>” (Schleicher 1856: 280); за ним пішов і Ф. Куршайтіс (пор. Kurschat 1876: 389). І це не дивно: до 1911 року, коли з’явилася ”Синтакса литовської мови” Й. Яблонскіса, опису синтаксису речення не існувало — синтаксичні явища викладалися за принципом синтаксису частин мови (пор. Būda 1987: 13 та ін.), а загалом синтаксис литовської мови був недостатньо розвинений як галузь мовознавства (пор.: Sabaliauskas, 1979: 197, Zinkevičius 1992: 153). Однак і до праць Й. Яблонскіса в перших литовських граматиках намагалися назвати те, що нині називають вставними конструкціями, хоча окремо цього явища не розглядали. Перші терміни на позначення вставних конструкцій і перші їхні приклади було наведено в поясненнях до пунктуації. Так, у ”Граматиці литовської мови” А. Бараускаса (1896: 59)1, розглядаючи вживання коми, зазначено: ”Комою (комою — Г. А.) відокремлюються вставлені слова, вставлені речення...”; у ”Синтаїці (синтаксисі)...” Петра Ґражбіліса (П. Янущявічюса) (1905: 28) вжито терміни ”вставлені слова”, ”вставлені речення”2. На жаль, у цих працях не наведено прикладів, з яких було б зрозуміло, що означають ці терміни. У своїй ”Граматиці” А. Стюобрис (1906: 64—65), пояснюючи вживання дужок (круглих дужок), послуговувався термінами ”вставні слова й речення” та навів приклади, які свідчать, що автор називав цими термінами конструкції, які в сучасній синтаксичній науці вважаються вставленими конструкціями, наприклад: Братерство, рівність — ці прекрасні зв’язки (їх людству давно проголосив Христос) лише з віками примирять усіх у Бога. Про литовські твори писав литовською (точніше кажучи, жмудською) лише один 1 Dėl ”Kalbomokslio” išleidimo istorijos ir datos žr.: Sabaliauskas 1979: 168; Zinkevičius 1992: 113 ir kt. 2 У ґрунтовному дослідженні термінології литовського мовознавства А. Баласайтіс не зазначив цього варіанта терміна (див. Balasaitis 1961). 179 Daukantas ir pan. Вставні конструкції як синтаксичне явище — певну ”своєрідність” і ”різноманітність” речень — окремо розглянув Й. Яблонскіс 1911 року в підручнику ”Синтаксис литовської мови”, виданому під псевдонімом Йонас Ригішкієтіс. Оскільки в тій ”Синтаксі” немає ані визначень, ані синтаксичної теорії, а отже й теоретичного розгляду вставних конструкцій (до речі, немає підстав дорікати за це підручникові), найбільшу цінність становлять численні приклади, добір, класифікація та спосіб подання яких свідчать про теоретичний погляд автора. З численних прикладів видно, що Й. Яблонскіс обмежував вставні конструкції словами й висловами типу matyti, sako, vadinasi, vienu žodžiu тощо, які й у сучасному синтаксисі становлять ядро вставних конструкцій (за складом). Загалом Й. Яблонскіс визначав вставні конструкції як речення: ”Незалежне речення, яке, будучи вставленим в інше, не має з ним граматичного зв’язку, вносить у все висловлення певне пояснення думки, уточнення, звуження, — називається вставним реченням” (Jablonskis 1957: 519); речення зі вставними конструкціями Й. Яблонскіс вважав складними (див. Jablonskis 1957: 531). У цьому погляді Й. Яблонскіса збігається з твердженнями тогочасних російських синтаксистів, які дослідник вставних конструкцій А. Останін узагальнив так: ”проблема вставних конструкцій спочатку постала як проблема <...> іншого, факультативного речення, що міститься в реченні” (Останин 1969: 4). Й. Яблонскіс говорив не лише про вставні речення — одразу після визначення він додав: ”вставляються також звичайні вислови й окремі слова. Це не є уточненням визначення — згідно з поясненнями тогочасного автора підручників із синтаксису Д. Овсянико-Куликовського, а згодом також А. Пешковського та їхніх попередників, вставні слова є фрагментами незакінченого речення або, навпаки, скороченого речення⁴ (пор. Останин 1969: 11). Що означають вставні конструкції, Й. Яблонскіс, як видно з визначення, схарактеризував лише приблизно⁵: ”вносять у все висловлення певне пояснення думки, уточнення, звуження”. Таке вкрай узагальнене визначення семантичного призначення вставних конструкцій, по-перше, не відображало значень найтиповіших вставних одиниць — anot, tėvo, matyti, rodos, sako, vadinas, vienu žodžiu тощо, які вирізняються й серед прикладів, наведених Й. Яблонскісом; по-друге, наголошення на пояснювальному, уточнювальному й обмежувальному призначенні давало Й. Яблонскісу змогу вважати вставними конструкції з be, пор.: Було семеро братів, окрім Петра. Окрім цих доказів, було багато й інших, ще вагоміших (Jablonskis 1957: 521). 3 Про співвідношення ”Синтаксису литовської мови” Й. Яблонскіса 1911 року з тогочасними російськими підручниками див.: Palionis 1957: 47—48, Piročkinas 1978: 78—80; Sabaliauskas 1979: 197. 4 Так, уже під впливом А. Пешковського, стверджував М. Дурис: ”вставні слова (сполуки) — це <...> фрагменти повних речень” (Durys 1927: 79). 5 Із утвердженням формального граматичного напряму (щоправда, Й. Яблонскіс залишився вірним логіко-граматичному напряму) семантиці приділяли мало уваги. Крім того, Й. Яблонскіс, здається, не вважав зміст вставних конструкцій важливим: ”вставне речення іноді легко й зовсім опустити, і це опущення анітрохи не змінює повноти синтаксичного значення. Вислів: Tu, sako, vakar mieste buvęs означає те саме, що й речення: Tu vakar mieste buvęs” (Jablonskis 1957: 521). 180 Щоправда, ці конструкції, що виражали звуження, не відповідали найважливішій ознаці у визначенні Й. Яблонскіса — тому, що вставні конструкції «не мають граматичного зв’язку з реченням». Такі й подібні конструкції пізніше Й. Балкявічюс обмежив як вставні, «граматично пов’язані з реченням» (див. Balkevičius 1963: 270 і далі). Поняття Й. Яблонскіса «вставних речень» охоплює також ті конструкції, які в академічній «Граматиці литовської мови» (1976: 714—719) називаються вставками. Цікаво, що типові випадки вставлених (з погляду сучасності) речень (наприклад: Одного разу — дівчинці вже було дванадцять років — почали розмовляти по-двірськи) Й. Яблонскіс навів не разом із «вставними реченнями», а окремо — пояснюючи вживання тире та дужок (див. Jablonskis 1957: 546—547, 548). Такий поділ, навряд чи випадковий⁶, можливо, дає підстави обережно припустити, що Й. Яблонкіс відчував певну відмінність між вставними конструкціями та вставками (сучасні терміни). Й. Яблонскіс вважав «вставними реченнями» також авторські слова, вставлені в пряму мову. Й. Яблонскіс мав достатньо підстав трактувати авторські слова як вставні конструкції. Вважаючи речення прямої мови з авторськими вставками синтаксичними повними реченнями⁷ (див. Jablonskis 1957: 521), Й. Яблонскіс мав бачити тут «приєднання», «сполучення», «збіг» або «вставлення» речень. Зрозуміло, зв’язок авторських слів із прямою мовою найближчий до «вставлення»⁸. Побачити тут «вставлення» допомогла й інша обставина: Й. Яблонскіс не розрізняв речень переказаної мови зі вставними конструкціями та речень прямої мови з авторськими словами. І ті, й ті він подавав разом, уживаючи ті самі розділові знаки, пор.: «Лежали», каже, «удвох (удвох) — я і наші діти». Шн. «Ти, мати, будь біля хворого», с к а з а в б а т ь к о, «а я поїду привезти лікаря», Жт. «Треба спершу помити», д о д а в с т а р и й. Жт. «Тепер іди», к а ж е, «додому», «потім», ч у є ш, «знайдемо, хто тут винен»; Нр. і т. д. Найважливіший аргумент, який дає змогу пояснити, чому Й. Яблонскіс не розрізняв цих речень, мабуть, полягає в тому, що в розмовній мові (прикладів з якої Й. Яблонскіс навів найбільше) переказані речення часто мають форму «згадуваних» речень (пор. «<...>потім», ч у є ш, «знайдемо, хто тут винен») і відрізняються від непрямої мови, яка є «мовою дієприкметників» (Jablonskis 1957: 527). Цікаво, що Й. Балкявічюс навів лише дієприкметникові речення непрямої мови зі вставними словами чуєш, каже. Речення зі вставними конструкціями, у яких усі слова вимовлені мовцем, можна протиставити реченням прямої мови, що містять авторські слова, — останні є «реченнями двох осіб з окремими модальними категоріями, які позначають в одному реченні погляд автора, а в іншому реченні вже 6 Ілюструючи написання кабеліо, Й. Яблонскіс повторив раніше наведені речення зі вставними конструкціями (див. Jablonskis 1957: 544). 7 Anot A. Piročkino (1957: 81), ”sintaksinė pilnatis” dubliavo sakinio (dažniausiai sudėtinio) terminą. 8 Розглядаючи місце вставних конструкцій у реченні, Й. Яблонскіс зазначав: «<...> переставивши вставне речення, поставивши його на початку, дістанемо й звичайне розповідне речення. Наприклад: Батько сказав: “Ти, мати, будь біля хворого, а я поїду привезти лікаря”, — вставного речення не буде» (Jablonskis 1957: 521). Це зауваження свідчить про прагнення Й. Яблонскіса пояснювати пряму мову з авторськими словами як складне речення. 181 погляд іншої мовної особи на співвідношення висловленої думки та реальної дійсності (Balkevičius 1963: 390). Й. Яблонскіс не наголошував на такому протиставленні, і через згадану подібність авторські слова потрапили до вставних конструкцій9. Тривалий час — від 1911 року, коли вийшла «Синтакса литовської мови» Ригішкю Йонаса, до 1963 року, коли було видано «Синтаксис сучасної литовської мови» Й. Балкявічюса, — узагальнювальних праць із синтаксису речення не було. Про розвиток синтаксису литовської мови, а отже, і про розуміння вставних конструкцій можна судити за підручниками синтаксису, призначеними для шкіл. У підручнику синтаксису П. Клімаса (1-ше видання — 1919 р.), підготовленому за змістом «Синтакси литовської мови» Ригішкю Йонаса, у підручниках синтаксису литовської мови М. Дуриса (1927), П. Мешкаускаса (1929), З. Кузміцкіса (1-ше видання — 1930 р.), а також Ю. Амбрашкаса та Ю. Жюгжди (1940), пізніше Ю. Жюгжди (1-ше видання — 1945 р.), А. Калняуса (1943) не робилося спроб оригінальніше розглянути вставні конструкції, і їхнє розуміння порівняно з викладеним Й. Яблонскісом не було докладніше розроблене. Як видно з ілюстративного матеріалу цих підручників10, вставні конструкції (особливо вставні речення) розуміють майже так само широко, як і в праці Й. Яблонскіса. Усе ж у тих підручниках дещо було зроблено для уточнення розуміння вставних конструкцій. По-перше, визначаючи їхню семантичну ознаку, вже не обмежуються невизначеним формулюванням Яблонскіса, а наголошують на модальних відтінках сумніву, переконаності тощо. По-друге, розширюється й уточнюється відповідно до частотності вживання перелік вставних конструкцій, особливо вставних слів (пор. Kalnius 1943: 45–46); за широкого розуміння вставлення наводяться вставлені «синтаксичні повні речення» (текстові вставки) (див. Kuzmickis 1930: 104, 160–161). На це вплинув новий критерій нормування літературної мови, що формувався: більше не обмежувалися лише народною розмовною мовою і переорієнтовувалися на матеріал писемних джерел (пор. Palionis 1979: 277). Істотні зміни в розуміння вставних конструкцій внесено в наукових описах синтаксису литовської мови — у «Синтаксисі сучасної литовської мови» Й. Балкявічюса (1963 267–181) та в академічних граматиках литовської мови (LKG: 698–719, ГЛЯ: 666–670)11. На наукове тлумачення вставних конструкцій впливали дві різні тенденції. Перша тенденція: прагнули визначити широку категорію, до якої входило б усе, що не є власне членами речення (а отже, і вставні конструкції). У синтаксисі відомо кілька різновидів такої категорії: категорія поширювальних елементів речення (осложнение — див., наприклад, Руднев 1959), категорія супровідних членів речення (див.: Dumašiū- 9 Щоправда, вставне слово каже пов’язане з конструкцією каже [хтось], що виконує синтаксичну функцію авторських слів. 10 Параграфи цих підручників, присвячені вставним конструкціям, за кількістю прикладів і близько не дорівнюють праці Й. Яблонскіса; деякі автори (П. Клімас, М. Дурис, П. Мешкаускас) повторювали наведені Й. Яблонскісом речення зі вставними конструкціями. 11 Розділ «Вставні слова й вирази» в академічній «Граматиці литовської мови» (1976, т. 3) написала З. Думащюте; серед усіх литовських мовознавців вона найбільше досліджувала вставні конструкції в окремих статтях, а також написала ґрунтовний розділ про них в академічному виданні «Правопис і пунктуація литовської мови» (1976: 299–323). У російськомовній «Граматиці литовської мови» (1985) розділ про вставні конструкції написав А. Руже. 182 tė 1963). Antroji tendencija – labiau diferencijuoti tuos reiškinius, kurie sintaksėje vadinami įterpiniais: nuo įterpinių buvo atskirti įspraudai (žr., pvz., Седун 1959: 186–194; taip pat žr. ГРЯ, 1960: 140–174; MLLVG: 566–681 ir kt.). J. Balkevičiaus ”Dabartinės lietuvių kalbos sintaksėje” įterpiniais laikoma maždaug tai, kas sudaro išplečiamuosius sakinio elementus, o abiejose akademinėse ”Lietuvių kalbos gramatikose” nuo įterpinių atribojami įspraudai. У «Сучасному синтаксисі литовської мови» Й. Балкевічюса подано дуже широке, своєрідне розуміння вставних конструкцій. Широта цього розуміння зумовлена нечітким основним критерієм визначення вставних конструкцій — уведенням у речення, дещо конкретизованим у семантичному плані: вставні конструкції не розвивають думки речення12. Відсутність граматичного зв’язку з реченням, яку традиційно вважали найважливішою ознакою вставних конструкцій, у «Сучасному синтаксисі литовської мови» має лише класифікаційне значення: за наявністю/відсутністю граматичного зв’язку з реченням усі вставні конструкції в широкому розумінні поділено на два типи: 1) «вставні конструкції, граматично пов’язані з реченням» і 2) «вставні конструкції, граматично не пов’язані з реченням». Вставні конструкції, граматично пов’язані з реченням, були новим явищем у синтаксисі литовської мови, до того ж важливим: за спільною ознакою введення було об’єднано багато синтаксичних елементів, які до того в працях із синтаксису литовської мови не були ані належно розглянуті, ані якось класифіковані. До речі, як буде видно далі, в академічних працях із синтаксису, відмовившись від поняття вставних конструкцій, граматично пов’язаних із реченням, ці елементи не пояснили належним чином з інших поглядів. Що саме являють собою вставні конструкції, граматично пов’язані з реченням, видно з їх поділу: це 1) вставлені члени речення і 2) пояснювальні вставні конструкції при членах речення. Вставлені члени речення бувають двох різновидів: a) порівняльні вставлені члени речення (Mėkatis, kaip žir jo lievas, mokėjo visiems įtikti), b) вставлені члени речення, що позначають виняток із заперечення (Niekas tenai neauga, kaip tik grikiai). Пояснювальні вставні конструкції при членах речення: Naminiai gyvuliai, kaip antai: arkl ys, karvė, kiaulė ir kiti, labai naudingi žmogui; Pusiasalis, arba ekvatorius, dalija žemę į du lygius pusrutulius; Pamiškėj, siaurame pūdymų ruože, arė berniokas. Граматичний зв’язок у всіх них однаковий: вони входять у речення через проміжне слово, синтаксичну функцію якого повторюють. Відрізняються лише їхня роль у реченні та логіко-семантичне відношення до проміжного слова, — і саме це було підставою для їх детальнішого поділу13. Те, що в «Сучасному синтаксисі литовської мови» вважають вставними конструкціями, граматично пов’язаними з реченням, — це синтаксичні елементи, які об’єднує не 12 Це чітко видно з визначення вставних конструкцій: «Вставними називають усі ті слова й словосполучення, які вводяться в речення, щоб розширити висловлену думку, пояснити окремі члени речення та все речення або позначити зауваги мовця й емоції, що виникли в нього» (Balkevičius 1963: 268). 13 Пор.: «Пояснювальні вставні конструкції при членах речення відрізняються від вставлених членів речення тим, що вони не висувають нових, суміжних явищ <...>, а пояснюють явище, уже назване членом речення <...>» (Balkevičius 1963: 271). 183 лише згаданий характер вставного вживання, а й виділення інтонацією, особливий граматичний зв’язок і синтаксична функція, своєрідність логічного та семантичного відношення до проміжного слова. Кожній із цих ознак можна надати перевагу, об’єднуючи ці синтаксичні елементи з іншими й визначаючи їхній синтаксичний статус. Отже, те, що в «Сучасному синтаксисі литовської мови» вважають вставними конструкціями, граматично пов’язаними з реченням, з різних позицій можна оцінювати по-різному. В інших працях із синтаксису литовської мови поняття вставних конструкцій, граматично пов’язаних із реченням, тривалий час не розвивали й не поглиблювали. Елементи, що відповідають пояснювальним вставним конструкціям при членах речення, інтерпретують двояко: 1) як відокремлені члени речення (відокремлена прикладка, відокремлені уточнювальні члени речення) та як вставні компоненти (в академічних працях); 2) як пояснювальні й уточнювальні члени речення (Kareckaitė 1965: 5—18; Statkevičienė 1983: 182—198). А елементи, що відповідають вставленим членам речення, майже не розглядають14. У виданому 1994 року «Синтаксисі литовської мови» В. Лабутіс, зазначивши, що поняття вставних конструкцій можуть мати різний обсяг, підтримує широке розуміння вставних конструкцій, розроблене Й. Балкевічюсом (див. Labutis 1994: 101—106). В академічних описах синтаксису не йдеться про граматичний зв’язок вставних конструкцій із реченням не тому, що це втратило актуальність, — радше проблему зв’язку оминають. Так, у визначеннях вставних конструкцій у вузькому розумінні (LKG: 701; ГЛЯ: 666; DLKG: 641), хоча граматичний зв’язок і не згадується, вставними й далі вважають конструкції, що мають такий зв’язок15. А що вже казати про вставні компоненти — багато з них граматично пов’язані з реченням. Праця Й. Балкевічюса важлива для формування поняття вставних конструкцій не лише через розширення самого поняття, а й завдяки новим положенням, які дали змогу сформулювати його точніше. 1. Уперше в синтаксисі литовської мови узагальнено вказано на специфіку змісту вставних конструкцій, граматично не пов’язаних із реченням: «вони говорять не про предмети та явища реальної дійсності, як вставлені члени речення або пояснювальні вставні конструкції при членах речення <...>, а виявляють погляди, зауваги й емоції мовця чи інших осіб стосовно висловленої думки або окремих членів речення» (Balkevičius 1963: 275). Тепер за цією ознакою вставні конструкції відмежовують від вставних компонентів. І найважливіше — ця ознака є зародком думки про те, що всі синтаксичні елементи, ужиті як вставні, комунікативно є другорядними в реченні. 2. Точно пояснено, що вставні конструкції (звісно, справжні) не мають з іншими словами речення граматичного зв’язку, властивого словосполученню: «вони <...> словосполучень з іншими словами речення 14 Їх, за винятком одного-двох випадкових прикладів, не розглядають навіть в узагальнювальних академічних працях (LKG; ГЛЯ). 15 Це насамперед керовані прийменникові конструкції з be (be manęs, be gabumų і под.), а також із greta, šalia (див. LKG: 708), які відповідають вставленим членам речення зі значенням винятку. Їх, очевидно, вважають вставними через оманливу аналогію зі справжніми вставними конструкціями (пор. такі вставні конструкції: be abejo, be to, be kita ko тощо), — справжні вставні конструкції є застиглими конструкціями зі спеціалізованим значенням. 184 не утворюють — не узгоджуються з ними, не керуються ними й не приєднуються до них» (Balkevičius 1963: 275). 3. Хоча в «Синтаксисі сучасної литовської мови», з огляду на традиції попередніх синтаксичних праць, до вставних конструкцій, граматично не пов’язаних із реченням, зараховано звертання, з іншого боку, обмежено, щоправда, без якоїсь однієї підстави такі групи елементів речення, що вживаються вставно, які можна вважати зародком класифікації власне парентетичних елементів. Насамперед згадано (щоправда, серед вставних слів) слова-паразити 16 (taip sakant, vadinas...), які в розмовній мові «постійно повторюються через погану звичку» (Balkevičius 1963: 279). Окремо обмежено підсумкові слова (ir tiek, ir gana, ir viskas...), за допомогою яких «мовець завершує речення, наголошуючи на висловленій думці як на власному остаточному й незмінному висновку» (Balkevičius 1963: 281). Через те, що вставні конструкції не мають звичного граматичного зв’язку з іншими словами речення і цим відрізняються від них, у традиційному синтаксисі їх описують як окремі, ізольовані елементи. Тож начебто вже немає потреби пояснювати, який ранг вони мають і яке місце посідають серед інших синтаксичних елементів. Це значно обмежує можливість характеризувати самі вставні конструкції, локалізуючи їх у системі інших синтаксичних явищ. Цю традицію в синтаксисі литовської мови першою спробувала змінити Z. Dumašiūtė у статті «Про члени речення та їхні взаємозв’язки» (1963). Стверджуючи, що в реченні «немає і не може бути слів без жодної синтаксичної функції», Z. Dumašiūtė розподілила всі можливі слова речення на чотири групи: 1) слова, що виступають у ролі так званих повнозначних членів речення; 2) слова, які не мають повнозначних функцій і вживаються як необхідний компонент повнозначних членів речення; 3) сполучники та слова зі сполучною функцією; 4) слова, якими щось повідомляється від імені самого мовця. Оскільки слова другої групи не виступають членами речення, типів членів речення три: 1) повнозначні, 2) сполучні, 3) супровідні. Вставні конструкції належать до четвертої групи слів і третього типу членів речення. У класі супровідних членів речення стало мотивованим звичне для синтаксичних праць розмежування звертання, а також стверджувального слова taip і заперечного слова ne та вставних конструкцій; виявилося, що експресивно вживані вигуки й вказівні частки (antai, aure, štai ir pan.) більше не потрібно притягувати до вставних конструкцій (як і досі роблять навіть у сучасних синтаксичних описах), — усе це супровідні члени речення. Хоча супровідні члени речення обмежено не без недоліків (вони не утворюють класифікації разом з іншими членами речення, оскільки всі їх розмежовано не за одним критерієм; самі супровідні члени речення дуже неоднорідні; найбільше сумнівів викликає «виявлене» поряд із предикацією, детермінацією та координацією нове їхнє відношення до інших слів речення — синтаксичний супровід17), хоча вони й не стали литов- 16 J. Balkevičius (1963: 279) juos dar vadino požodžiais. 17 Так звані відношення на рівні членів речення вигадано, щоб штучно розмежувати зв’язки слів у словосполученні та зв’язки членів речення в реченні. Насправді так звані зв’язки членів речення — це ті самі зв’язки (між тими самими словами) на рівні словосполучення: підрядний зв’язок, сурядний зв’язок і, за сучасним терміном, взаємозалежність (кореляція). Z. Dumašiūtė називає синтаксичним супроводом таке відношення між двома елементами речення, коли «один із них (супровідний) з іншим (супроводжуваним, “повнозначним”) пов’язаний лише своїм 185 мовного синтаксису, слід визнати, що спроба розподілити члени речення й розглянути синтаксичний супровід допомогла Z. Dumašiūtė уточнити поняття й розуміння вставних конструкцій порівняно з тим, яке запропонував J. Balkevičius18, і вмотивовано повернути в протилежний бік. Z. Dumašiūtė зауважила, що не всім елементам речення, які на той час вважали вставними конструкціями, властиве таке відношення, яке вона називає синтаксичним супроводом. Навівши приклади такого типу вставних конструкцій у реченнях Aš atsispyriau pagrindai ir kunigo (įsivaizduojamo) pareigoms nenusidėjau. Prisimindama, ir mane — k e l i n t ą j a u k a r t ą! — nupurtė šiurpas, — вона зазначила: «Останні вставні конструкції пов’язані з іншими мовними елементами синтаксичними відношеннями, властивими основному мовному плану. Таким чином, вони ніби входять до розширеного складу основних (повнозначних) мовних елементів. Але, вимовлені з інтонацією, властивою побіжним заувагам, такі слова та їхні сполучення все одно є лише вставними конструкціями, сказаними ніби між іншим; на відміну від раніше згаданих вставних конструкцій, останні називають несправжніми вставними конструкціями» (Dumašiūtė 1963: 245). Це і є початок звуження поняття вставних конструкцій. Пізніше, готуючи розділ академічної «Граматики литовської мови» про вставні слова й вирази, Z. Dumašiūtė відмежувала ці «несправжні» вставні конструкції від справжніх і за прикладом граматик латиської, російської та інших мов обмежила їх як вставлені конструкції. Шкода лише, що так і не було розвинуто думку про те, що деякі з тих «несправжніх» вставних конструкцій за своїм зв’язком із реченням «ніби входять до складу <...> основних (повнозначних) мовних елементів», а отже, є лише певними синтаксичними конструкціями. В академічній «Граматиці литовської мови» більшість вставлених конструкцій становили так звані вільні вставні конструкції (здебільшого вставні речення), які «не мають специфічних повнозначних функцій і визначеного лексичного вираження» та «через свій додатковий характер <...> трапляються лише всередині або наприкінці речення, зазвичай після тих членів речення, з якими пов’язані за значенням» (LKG: 714). Вставлені конструкції — це не лише відмежовані від справжніх вільні вставні конструкції; йдеться про частково по-новому визначене синтаксичне явище, оскільки як вставлені характеризували також ті елементи речення, які в попередніх синтаксичних працях залишали поза увагою, наприклад різноманітні вставки «технічного» характеру (Jo mokinys Vytautas (nuotrauka dešinėje) — vienas gabiausių jaunų astronomų); різні члени речення та частини складного речення і навіть кілька речень тексту, які через свій побічний характер інтонаційно відокремлюються (на письмі виділяються дужками або тире). повнозначними функціями, але не розширюють одне одного <...>. Супровід виражається необхідним розташуванням супровідного та супроводжуваного елементів у тій самій зв’язній мовній одиниці й певною інтонацією цієї одиниці, що охоплює обидва елементи. Форма супровідного елемента не залежить від супроводжуваного» (Dumašiūtė 1963: 246). Як бачимо, так звані ознаки супроводу також не є чимось новим, — це приблизно те саме, що мають на увазі, пояснюючи твердження, що вставні конструкції не мають граматичного зв’язку з реченням. 18 Z. Dumašiūtė не заперечувала поняття вставних конструкцій, поданого в «Синтаксисі сучасної литовської мови» J. Balkevičius, а вважала його «широко розумілим поняттям вставних конструкцій» (Dumašiūtė 1963: 245). 186 У «Граматиці литовської мови» спочатку разом розглядаються всі вставні слова й словосполучення, зазначаються їхні загальні (щоправда, дуже невизначені) ознаки: 1) вони виражають додаткові зауваження, пов’язані зі змістом речення або його частин, а отже, співвідносяться або з усім реченням, або з окремими його частинами; 2) їхню роль виконують змінювані й незмінювані слова, їхні сполучники та конструкції; 3) за своєю будовою одні вставні слова й словосполучення відповідають членам речення, інші — частинам складних речень; 4) їхнє відношення до всього речення або його частин виражається місцем у реченні та певною інтонацією (їх зазвичай вимовляють нижчим тоном і швидшим темпом, ніж слова, якими виражається основна думка; іноді вставні слова й словосполучення відокремлюються паузами19 (див. LKG: 698–700). Однак вставні слова й словосполучення цієї «Граматики» не можна вважати синтаксичною категорією, що об’єднує вставні конструкції та включення. Розгляд усіх елементів, уживаних як вставні, спочатку разом, очевидно, досі спирався на традицію недиференційованого аналізу цих елементів. Що поняття «вставні слова й словосполучення» слід розуміти саме так, свідчать кілька фактів. По-перше, у той час, коли в академічному виданні «Литовський правопис і пунктуація», що вийшло одночасно з третім томом «Граматики литовської мови», йдеться лише про вставні конструкції, деякі випадки пунктуаційного оформлення вставних конструкцій також обґрунтовуються такими ознаками, як побічний характер, особлива інтонація тощо, які збігаються із загальними ознаками вставних слів і словосполучень20. По-друге, якби вставні слова й словосполучення мали статус категорійного поняття, то, слід гадати, цю категорію було б закріплено в академічній «Граматиці литовської мови» 1985 року. Однак у цій граматиці елементи речення, що вживаються як вставні, уже не розглядаються разом, і тому видається, що тут, порівняно з «Граматикою литовської мови» 1976 року, включення чіткіше відмежовані від вставних конструкцій. Нарешті, якби вставні слова й словосполучення були категорійним поняттям, то, слід гадати, для нього було б обрано термін, що відповідає його статусу. Отже, у працях із синтаксису литовської мови поняття вставних конструкцій розвивалося у двох напрямах: розширювалося, зокрема в «Синтаксисі сучасної литовської мови» Й. Балкявічюса та «Синтаксисі литовської мови» В. Лабутіса (ч. II), і звужувалося в академічних граматиках литовської мови. Рухаючись в аналізі в тому й іншому напрямі, своєрідно уточнювали, що таке вставні конструкції. Розширюючи поняття вставних конструкцій, прагнули об’єднати якомога більше елементів речення, що мають ті чи інші ознаки вставності, і відмежувати, щоправда, опосередковано, 19 Така інтонація й паузи, визначені шляхом самоспостереження, більше відповідають включенням. 20 Приклад недиференційованого тлумачення елементів речення, уживаних як вставні, у «Литовському правописі й пунктуації», очевидно, зумовив те, що в працях із мовної практики та навчання мови (наприклад: LKKN: 15–16; Kniūkšta, Lyberis: 54–56; Gedvilas, Kadžytė, Kuzavinis: 198–200; Dobrovolskis: 122–129) збереглося традиційне (широке) розуміння вставних конструкцій. Отже, нині паралельно вживаються два розуміння вставних конструкцій: широке — у працях із мовної практики та навчання мови, вузьке — у наукових працях із синтаксису. Хоча для мовної практики широке розуміння вставних конструкцій іноді зручніше, двозначність цього поняття заважає краще збагнути саме явище; крім того, для пунктуації було б корисно відмежувати включення від вставних конструкцій, адже вставні конструкції зазвичай виділяються комами, а включення — ще й дужками та тире. 187 їх від невставних елементів речення. Після відмежування включень з’явилася можливість точніше аналізувати самі вставні конструкції: ще більше їх диференціювати, створити загальну систему елементів, що вживаються як вставні, і визначити, якими специфічними ознаками в цій системі вирізняються вставні конструкції. LITERATŪRA A m b r a š k a J., Ž i u g ž d a J. 1940: Trumpa lietuvių kalbos gramatika 2. Sintaksė. Kaunas: Sakalas. B a l a š a i t i s A. 1961: Lietuvių kalbotyros terminų istorija: Filol. m. kand. disert. Vilnius. B a l k e v i č i u s J. 1963: Dabartinės lietuvių kalbos sintaksė. Vilnius: Valst. polit. ir moksl. lit. l-kla. B a r a n a u s k a s A. 1896: [Baranauskas A.] Kalbomokslis lietuviszkos kalbos. Išzdūtas per LL. Tilžė: Jagomasto sp. B ū d a V. 1987: Lietuvių kalbos prijungiamieji sakiniai: Tyrimo istorija. Vilnius: Mokslas. DLKG: Dabartinės lietuvių kalbos gramatika / Red. V. Ambrazas. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų l-kla, 1994. D o b r o v o l s k i s B. 1988: Lietuvių kalba: Vadovėlis VIII—IX klasei. Kaunas: Šviesa. D u m a š i ū t ė Z. 1963: Dėl sakinio dalių ir jų tarpusavio santykių. — Lietuvos TSR MA darbai. Serija A, 2(15). Vilnius: Valst. polit. ir moksl. lit. l-kla, 237—248. D u r y s M. 1927: Lietuvių kalbos sintaksė. Kaunas: Švyturys. G e d v i l a s L., K a d ž y t ė L., K u z a v i n i s L. 1982: Lietuvių kalbos vadovėlis. Vilnius: Mokslas. J a b l o n s k i s J. 1957: Rinktiniai raštai 1. Sud. J. Palionis. Vilnius: Valst. polit. ir moksl. lit. l-kla. J a n u š e v i č i u s P. 1905: [Januševičius P.] Petras Gražbylys. Santaika (Syntaxis) Lietuviškoje Kalboje. Kaunas: Sakalauskjo sp. K a l n i u s A. 1943: Lietuvių kalbos sintaksė. Kaunas: Valst. l-kla. K a r e c k a i t ė J. 1965: Apie apibendrinančiuosius, paaiškinančiuosius ir patikslinančiuosius žodžius sakinyje — Kalbotyra 11, 5—18. K l i m a s P. 1915: Lietuvių kalbos sintaksė. Kaunas-Vilnius: Švyturys. K n i ū k š t a P., L y b e r i s A. 1986: Mokomasis lietuvių kalbos rašybos ir kirčiavimo žodynas. Sud. P. Kniūkšta ir A. Lyberis. Kaunas: Šviesa. K u r s c h a t F. 1876: Grammatik der littauischen Sprache von dr. Friedrich Kurschat. Halle: Buch. des Weisenhauses. K u z m i c k i s Z. 1930: Lietuvių kalbos sintaksė. Kaunas: Sakalas. L a b u t i s V. 1994: Lietuvių kalbos sintaksė 2. Vilnius: VU l-kla. LKG: Lietuvių kalbos gramatika. T. 3. Sintaksė. Vyr. red. K. Ulvydas. Vilnius: Mokslas, 1976. LKRS: Lietuvių kalbos rašyba ir skyryba / Ats. red. A. Valeckienė. Vilnius: Mokslas, 1976. LKKN: Lietuvių kalbos komisijos nutarimai. Vilnius: Mokslas, 1987. M e š k a u s k a s P. 1929: Lietuvių kalbos sintaksė. Kaunas: Šviesa. MLLVG 2: Mūsdienu latviešu literatūras valodas gramatika. 2. Sintakse. Rīgā: Latv. PSR zinātņu akad. izdevniecība, 1962. P a l i o n i s J. 1957: J. Jablonskis ir jo lietuvių kalbos vadovėliai. — Jablonskis J. Rinktiniai raštai 1. Sud. J. Palionis. Vilnius: Valst. polit. ir moksl. lit. l-kla, 7—56. P a l i o n i s J. 1979: Lietuvių literatūrinės kalbos istorija. Vilnius: Mokslas. P i r o č k i n a s A. 1978: J. Jablonskis — bendrinės lietuvių kalbos puoselėtojas. Vilnius: Mokslas. 188 Sabaliauskas A. 1979: Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija (iki 1940 m.). Vilnius: Mokslas. Schleicher A. 1856: Handbuch der litauischen Sprache von August Schleicher. Bd. 1. Grammatik. Prag: Clave. Sirtautas V., Grenda Č. 1988: Lietuvių kalbos sintaksė. Vilnius: Mokslas. Statkevičienė J. 1983: Apibendrinimas, aiškinimas ir tikslinimas vientisiniame sakinyje. — Lietuvių kalba mokykloje. Sud. V. Drotvinas. Kaunas: Šviesa, 182—198. Stuobris A. 1906: Kalbamokslis. Lietuviškos kalbos. Parašė Adomas Stuobris. Ryga: Jakavičiaus kn. Zinkevičius Z. 1992: Lietuvių kalbos istorija 5. Bendrinės kalbos iškilimas. Vilnius: Mokslo ir encikl. 1-kla. Žiugžda J. 1945: Lietuvių kalbos gramatika 2. Sintaksė. Kaunas: Valst. ped. lit. 1-kla. ГЛЯ: Грамматика литовского языка. Гл. ред. В. Амбразас. Вильнюс: Мокслас, 1985. ГРЯ: Грамматика русского языка 2. Синтаксис 2. Ред. коллегия: В. Виноградов и др. Москва: Изд-во АН СССР, 1960. Останин А. И. 1969: Вводные слова и словосочетания в современном русском языке. Дис.... канд. филол. наук. Саратов. Руднев А. Г. 1959: Синтаксис осложненного предложения. Москва: Учпедгиз. Седун Е. П. 1959: О так называемых ”вводных” и ”вставных” конструкциях. — Славянское языкознание. Отв. ред. В. В. Виноградов. Москва: Изд-во АН СССР. Ц. 186—194. AUFFASSUNG DER EINSCHALTUNGEN IN DER LITAUISCHEN SYNTAX Zusammenfassung In der litauischen Syntax treten deutlich zwei Tendenzen der Auffassung der Einschaltungen zutage. 1. Es wird eine breite Auffassung der Einschaltungen geschaffen: man verbindet möglichst viele syntaktische Elemente zusammen, die irgendwelche parenthetischen Merkmale aufweisen (s. Rygiškių Jonas (Jonas Jablonskis) ”Syntax litauischen Sprache”, 1911; frühere und gegenwärtige Handbücher der Syntax, Werke der Sprachpraxis; eine eigenartige breite Auffassung der Einschaltungen bietet J. Balkevičius in ”Syntax der gegenwärtigen litauischen Sprache”, 1963). 2. Die Auffassung der Einschaltungen wird verengert: parenthetische Elemente werden differenziert — als Einschaltungen werden nur konstante, mehr oder weniger standardisierte Elemente genannt, die spezifische Funktionen im Satz und im Text erfüllen; die anderen nennt man Einfügungen (s. ”Grammatik der litauischen Sprache”, Bd. 3, 1976 — Autor des Kapitels Z. Dumašiūtė, ”Grammatik der litauischen Sprache”, 1985 — Autor des Kapitels A. Ruže; auch ”Syntax der litauischen Sprache” von V. Sirtautas und Č. Grenda). 189