Dėl kai kurių žodžių naujojo kirčiavimo vertės

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXVII (1997) LEKSIKOGRAFIJOS IR LEKSIKOLOGIJOS PROBLEMOS Vilija LAZAUSKAITĖ ЩОДО ЗНАЧЕННЯ НОВОГО НАГОЛОШУВАННЯ ДЕЯКИХ СЛІВ* Рецензуючи виданий 1920 року «Словничок термінів із систематики зоології», К. Буга стверджував, що в словниках обов’язково треба позначати наголос і акцент, адже «слова, поширені в мові з писемних джерел, наша інтелігенція вимовляє неприродно, тобто ставить наголос там, де його немає в народній мові. І так спотворює слова» (Būga 1961:785). К. Буга зазначає, що слова з постійним наголосом áudra, ýda, óda, próga, rūšìs, šiẽla інтелігенція знає лише з писемних джерел, тому багато хто вимовляє їх як audrà, ydà, odà, progà, rūšìs. Пізніше те саме стверджував і Й. Балчиконіс, який, як і К. Буга, зауважив, що інтелігенція схильна змінювати акцент невідомого слова і навіть місце наголосу (Balčikonis 1978: 95). Ігнорування автентичних (тобто успадкованих моделей наголошування) варіантів трактувалося й трактується як порушення норми літературної мови. Поширене в літературі твердження, що в литовській мові утвердиться кінцеве наголошування іменних частин мови, Б. Стунджа обґрунтовує аналізом конкретних фактів, тобто наводить статистичні дані про акцентні варіанти двоскладових іменників (Stundžia 1984: 88). Автор стверджує, що домінують варіанти коренево-кінцевого наголошування (285 слів, або 86%), серед яких за продуктивністю особливо виокремлюються відповідності акцентних парадигм 2/4 (50,2% усіх варіантів), наприклад, болото (2) / бала (4), тарілка (2) / тарілка (4). Приблизно однакові частки становлять відповідності акцентних парадигм 1/3 (18,2%) і 1/4 (16,7%), наприклад: береза (1,3), ціна (1) / ціна (4). За даними Б. Стунджі, до кінцевого наголошування статистично значущо схильні приголосні, і- та о-основні іменники, а до кореневого — слова з основою на e (наприклад, чайка (1) / чайка (2) (Stundžia 1984: 88). Отже, вибір варіанта наголошування можна було б пов’язати з морфонологічними чинниками. Для акцентної сили основ двоскладових первинних іменників особливо важливим є морфологічний чинник (Stundžia 1995: 33). Появу варіантів із наголосом на закінченні Д. Мікуленене пов’язує із загальною тенденцією розмовної мови до спрощення наголошування відмінюваних слів. На її думку, у мовленні міських жителів узагальнюються два типи наголошування: 1-ша і 2-га акцентуації — як парадигма сталого наголосу на основі, а 3-тя і 4-та — як парадигма рухомого наголосу. Система наголошування відмінюваних слів, що формується, показує важливе явище — поступове послаблення зв’язку між місцем наголосу в слові та інтонацією передостаннього складу. *Щиро дякую доц. д-ру В. Віткаускасу за запропоновану тему доповіді (і цієї статті). 111 Зникнення цього зв’язку авторка схильна пояснювати впливом системи наголошування слов’янських мов (насамперед російської) (Mikulienienė 1993: 78). Наголос на закінченні поряд із давнім кореневим наголосом спостерігається і в діалектах, наприклад, óda (1) Kv / odà (4) Gs (nj.), Plv (nj.), Skr (nj.) (LKŽ VIII 993); próga (1) Klvr, Mrc, Rdn, Rm, Ukm / progà (4) Krž (nj.), Pv (nj.), Škn (nj.) (LKŽ X 785); rūšis (1) Kl, Rt, Sg, Šr, Trk / rūšìs (3) Jrb, Sb (nj.), Žln (nj.) (LKŽ XI 1030); siẽla (1) Rtr, Š / sielà (4) Slk (nj.) (LKŽ XII 518). У першому виданні LKŽ наведено лише варіант áudra (1) (LKŽ I 375). У другому виданні audrà (4) (LKŽ I₂ 458) подано лише за DŽ. На думку В. Віткаускаса, «це цілком правильно (у багатьох говірках слова з літературної мови вже мають наголос на закінченні — це всім відомо, але навряд чи це важливо для історичних досліджень; натомість для соціології та майбутнього акцентології це неодмінно треба знати)» (Vitkauskas 1987: 16). У картотеці доповнень до «Словника литовської мови» знаходимо обидва варіанти наголошування: áudra (1) End, Klp, Krš, Ms, Plšk, Prk, Trk / audrà (4) End, Grnk, Kpr, Snt. У «Словнику говірок північно-східних дунінінків» наведено лише варіанти слова rūšis зі зміненою основою: rūšè (1) і rūšẽ (3). Іменники áudra (1) і próga (1) зазначено як слова зі сталим наголосом, інші розглянуті в статті слова (oda, siela) не згадуються. У говірках Лазунай і Друскінінкай слова audra, oda, proga, rūšis, siela не є успадкованими, тому в LžŽ і DrskŽ їх узагалі не згадано. Отже, навіть нечисленні зібрані факти свідчать, що наголошування розглянутих слів варіює навіть у діалектах. Причину утвердження наголошування іменних частин мови на закінченні намагався з’ясувати А. Ґірденіс. Одне з припущень — небажаний збіг відмінкових форм. Наприклад, род. в. одн. šakós і наз. в. мн. šakos. На думку А. Ґірденіса, «у літературній мові “кореневе” наголошування таких слів, як yda, oda, proga тощо, не приживається, бо воно могло бути зумовлене потребою розрізняти різні відмінки» (Girdenis 1967: 6). Автор вважає, що ця гіпотеза підтвердилася б, якби з’ясувалося, що перехід до наголошування на закінченні найбільше поширений у тих говірках, де збіг ненаголошених закінчень найчастіший (скажімо, у північно-західних верхньолитовських говірках). Мабуть, тому Й. Балчиконіс писав, що «не завжди можна спиратися лише на те, що є тепер у діалектах, бо там багато чого знаходимо зіпсованим» (Balčikonis 1978: 95). Отже, він зауважив, що ця проблема пов’язана не лише з мовленням інтелігенції, а й із діалектами. Як приклад автор навів слова óda, próga, rūšìs, зазначивши, що в живому мовленні їх вимовляють із помилково перенесеним на закінчення наголосом — odà, progà, rūšìs. Чому змінюється місце наголосу в згаданих іменниках, Й. Балчиконіс не пояснював, а лише характеризував це так: «наші діалекти, які зберегли наголос на кінці, мають схильність із невідомої причини переносити його в кінець у словах, що прийшли з інших мов» (Balčikonis 1978: 95). Пор. літературномовне váistai і південноавкштайтське vaistai, 112 у літературній мові móteris і в західноаукштайтському діалекті moterà (K). Тому K.Būga, J.Balčikonis, а згодом і їхні учні суворо розмежовували автентичні діалектні факти та нові явища, вимагали зважати на успадковане наголошування слів і їхнє вживання в діалектах (пор. Vitkauskas 1988: 99, 103). Поки мовознавці розглядають передумови переходу слів із нерухомим наголосом до типу з наголосом на закінченні, фахівцям із культури мови та укладання словників важливо визначити доцільність уживання варіантів із наголосом на корені та на закінченні (áudra / audrà). V. Vitkauskas стверджує, що для досліджень історії мови «наукової мети слугують лише успадковані факти, історично засвідчені явища», однак не можна нехтувати й даними розмовної мови — їх потрібно спостерігати й оцінювати (Vitkauskas 1988: 95). Отже, нормативні варіанти з наголосом на корені, які тривалий час рекомендували для літературної мови (áudra, óda, próga, rūšis, siela), витісняються з ужитку іменниками з наголосом на закінченні, що набувають поширення (audrà, odà, progà, rūšìs, siẽla). A.Girdenis і A.Pupkis зазначають, що таке наголошування виявляє суперечність «між кодифікацією та нормою (пор. кодифіковане наголошування в літературній мові próga, óda, rūšis і реальну статистичну норму progà, odà, rūšìs)» (Girdenis, Pupkis 1970: 66). Її поглибила й зміна норми літературної мови самими мовознавцями (Pakerys 1994: 7). Згадані варіанти по-різному подавалися в «Словнику сучасної литовської мови». У виданні словника 1954 року подано таку норму вживання: двома варіантами записано áudra (1) / audrà (4), тоді як óda (1), próga (1), rūšis (1), siẽla (1) — лише як слова з нерухомим наголосом. У другому виданні словника зазначено, що «поряд із давнім наголошуванням деяких слів з’являється нове, життєздатніше наголошування, яке є не чим іншим, як результатом природного розвитку мови» (DŽ₂: III). На перше місце в цьому словнику ставиться звичніший для літературної мови варіант наголошування, незалежно від його давності. Тому розглядувані варіанти в цьому словнику подано і як слова з нерухомим, і як слова з рухомим наголосом: audrà (4) / áudra (1), odà (4) / óda (1), progà (4) / próga (1), rūšìs (4) / rūšis (1), siẽla (4) / siẽla (1). У новому виданні словника 1993 року залишилося лише два випадки: áudra (1) / audrà (4), óda (1) / odà (4). Інші слова подано лише з нерухомим наголосом: próga (1), rūšis (1), siẽla (1). У «Словнику литовської вимови» не уникали варіантів наголошування: audrà (4) / áudra (1), óda (1) / odà (4), próga (1) / progà (4), rūšis (1) / rūšìs (4), siẽla (1) (LKTŽ). Отже, укладачі словників не могли ігнорувати реальні тенденції мовного вжитку. Однак, узаконюючи варіанти наголошування, очевидно, слід оцінювати їх не лише з погляду норми, а й системності (Mikulėnienė 1995: 36), тобто зважати на те, як наголошуються похідні від цих іменників (пор. próga – próginis, rūšis – rūši-nis). Оскільки поряд із progà ще не вживається прикметник *próginis, поряд із rūšìs — *rūšìnis, не можна вважати наголос на корені й на закінченні рівноцінними (Kuzavinis 1981: 7). Інакше кажучи, рівноцінний варіант наголошування має бути пов’язаний словотвірними відношеннями з іншими формами (Vitkauskas 1985: 11). 113 Отже, розглядувані варіанти наголошування не є рівноцінними. Тому в словниках на перше місце обов’язково слід ставити варіанти з нерухомим (тобто давнім кореневим) наголосом. Статистичну норму — варіанти з наголосом на закінченні — слід подавати лише із скороченням šnek. Так їх було б відмежовано від офіційного стилю літературної мови. З іншого боку, варіанти з позначкою šnek. не слід вважати й мовними помилками. До нижчого ступеня літературної мови мовознавці мають застосовувати радше критерій системності, а не норми. LITERATŪRA B a l č i k o n i s J. 1978: Netikusi publicistika. – Balčikonis J., Rinktiniai raštai 1, Vilnius: Mokslas. B ū g a K. 1961: Zoologijos sistematikos terminų žodynėlis. – Būga K. Rinktiniai raštai 3, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla. DrskŽ – N a k t i n i e n ė G., P a u l a u s k i e n ė A., V i t k a u s k a s V. Druskininkų tarmės žodynas, Vilnius: Mokslas, 1988. DŽ₁ – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 1954. DŽ₂ – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas, Vilnius: Mintis, 1972. DŽ₃ – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1993. DünŽ – V i t k a u s k a s V. Šiaurės rytų dzūnininkų šnektų žodynas, Vilnius: Mokslas, 1976. G i r d e n i s A. 1967: Kodėl įsigali “galūninis” vardažodžių kirčiavimas. – Mokslinė aukštųjų mokyklų dėstytojų konferencija lietuvių kalbos klausimais. Programa ir pranešimų tezės, 6. G i r d e n i s A., P u p k i s A. 1970: Bendrinės kalbos normos ir jų kodifikacija. – Kultūros barai 7, 65–67. K – Littauisch-deutsches Wörterbuch von F r i e d r i c h K u r s c h a t, Halle a. S: Verlag der Buchhand- lung des Waisenhauses, 1883. K u z a v i n i s K. 1981: Kirčiavimo gretybės ir normos stabilumas. – Mūsų kalba 5, 6–7. LKTŽ – Lietuvių kalbos tarmės žodynas. Sudarė V. V i t k a u s k a s, Vilnius: Mintis, 1985. LKŽ I – Lietuvių kalbos žodynas 1, Kaunas: Spindulys, 1941. LKŽ I₂ – Lietuvių kalbos žodynas 1, Vilnius: Mintis, 1968. LKŽ VIII – Lietuvių kalbos žodynas 8, Vilnius: Mintis, 1970. LKŽ X–XII – Lietuvių kalbos žodynas 10–12, Vilnius: Mokslas, 1976, 1978, 1981. LžŽ – P e t r a u s k a s J., V i d u g i r i s A. Lazūnų tarmės žodynas, Vilnius: Mokslas, 1985. M i k u l ė n i e n ė D. 1993: Linksniuojamųjų žodžių kirčiavimo tendencijos. – Kalbos kultūra 63, 75–79. M i k u l ė n i e n ė D. 1995: Variantai normos ir sistemos požiūriu. – Kalbos kultūra 67, 36–39. P a k e r y s A. 1994: Akcentologija 1, Kaunas: Šviesa. Rtr – Lietuviškai-latviškas žodynas. Sudarė J. Ryteris, Ryga, 1929. S t u n d ž i a B. 1984: Lietuvių kalbos dvikskiemenių daiktavardžių kirčiavimo variantai. – Kalbotyra 35, 86–92. S t u n d ž i a B. 1995: Lietuvių bendrinės kalbos kirčiavimo sistema, Vilnius: Petro ofsetas. Š – Lietuvių ir rusų kalbų žodynas. Sudarė d-ras J. Š l a p e l i s, Vilnius, 1921. Taip pat jo užrašyti lapeliai, jei nenurodytas šaltinis. V i t k a u s k a s V. 1987: J. Balčikonio pažiūros į paveldėtąją leksiką. – Lietuvių kalbotyros klausimai 26, 13–18. 114 Vitkauskas V. 1988: Ar sunkus lietuvių kirčiavimas, Vilnius: Mokslas. ZUR EINSCHÄTZUNG DER NEUEN BETONUNG EINIGER WÖRTER Zusammenfassung Es werden Substantive des Typs óda (1) / odà (4) untersucht, wobei festgestellt wird, daß diese Varianten nicht gleichwertig sind. Deshalb sollen die Varianten mot dem ständigen Akzent (d. h. der alten Wurzelakzentuierung) in den Wörterbüchern an der ersten Stelle sein. Die statistische Norm (Varianten mit betonter Endung) ist durch die Abkürzung śnek. (umgangssprachlich) zu kennzeichnen und dadurch von der Standardsprache zu trennen. Andererseits soll man die durch die Abkürzung śnek. (umgangssprachlich) gekennzeichneten Varianten nicht als Sprachfehler betrachten. Für die niedrigere Stufe der Gemeinsprache ist von den Sprachwissenschaftlern nicht das Kriterium der Norm, sondern das des Systems anzuwenden. 115