Alvydas Butkus. „Lietuvių pravardės“

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XLI (1999) Огляди. Рецензії. Нотатки. Думки. Огляди. Спостереження. Огляди. Рецензії. Anmerkungen ВАЖЛИВА ПРАЦЯ З ЛИТОВСЬКОЇ АНТРОПОНІМІКИ Alvydas Butkus. Lietuvių pravardės, Kaunas, 1995: Aesti, 464 P. Нові праці з литовської антропоніміки — справді нечасте явище. Тому їх слід було б докладно обговорювати й оцінювати. Однак так не сталося з працею А. Буткуса про прізвиська. Окрім анотації Д. Свідерскене1 та рецензії Й. Люткуте2, про це важливе дослідження, здається, більше не говорили. Читаючи «Литовські прізвиська» та доволі часто використовуючи це дослідження під час роботи над різними працями з литовської антропоніміки й топоніміки, авторка цих рядків дійшла думок, які й хоче викласти в цій рецензії3. Книга А. Буткуса — цілком нова праця з нашої антропоніміки, і це насамперед зумовлено обраним об’єктом дослідження — литовськими прізвиськами. До цього часу про них справді не писали настільки докладно: є ґрунтовна наукова стаття Ж. Урбанавічюте та В. Жічкуте4, а також кілька популярних невеликих статей, присвячених прізвиськам. Щоправда, про прізвиська, або особові назви прізвиськового походження, згадується в деяких працях з історичної антропоніміки5, однак це, безперечно, не пов’язане з докладною оцінкою чи дослідженням сучасних прізвиськ. Праця складається з двох частин. У першій автор подає аналіз литовських прізвиськ (с. 19–134), а друга частина — великий словник усіх зібраних прізвиськ, у якому зафіксовано близько 22 500 антропонімів (с. 135–462). Така структура книги є її безперечною перевагою, оскільки наукове дослідження прізвиськ і його висновки, а також наведена тут сукупність досліджених особових назв справді є нерозривно пов’язаними речами. Крім того, саме це дало авторові змогу не перевантажувати пер- 1 Baltistica 31(1), 1996, 128–129. 2 Люткуте Й. Нове про старе. – Darbai ir dienos 2(11), 1996, 246–248. 3 На одній із титульних сторінок книги зазначено, що В. Маціяускене є однією з рецензенток праці. Сказане перед виданням «Литовських прізвиськ» — це стисла рекомендація невеликого обсягу опублікувати цю працю. Докладнішу оцінку книги подано тут. 4 Урбанавічюте Ж., Жічкуте В. Литовські прізвиська. – Kalbotyra 26(1), 1974, 55–61. 5 Пор. Зінкявічюс З. Литовська антропоніміка, Вільнюс: Mokslas, 1977; Маціяускене В. Формування литовських прізвищ, Вільнюс: Mokslas, 1991 та ін. 232 …ної, дослідницької та практичної частин положеннями, ілюстрованими даними, усі прізвиська наведено у словнику6. Перша частина праці, яку в передмові названо монографією (с. 7), складається зі «Вступу», 12 розділів і підрозділу «Заключні зауваги». Таку структуру праці зумовили її цілі. Прізвиська, як і інші власні назви, можна досліджувати з різних аспектів. Автор рецензованої праці зосередив найбільшу увагу на дослідженні мотивів литовських прізвиськ, дещо торкнувшись також питань словотвору деяких прізвиськ (родинних, слів-паразитів, тих, що вказують на місце проживання). Класифікація мотивів дала одинадцять груп, кожну з яких розглянуто в одному з одинадцяти розділів праці (включно з підрозділом «Немотивовані прізвиська»), а в дванадцятому подано портрет литовця, складений за найхарактернішими й найпоширенішими мотивами прізвиськ. З огляду на те, що ця праця є першим ґрунтовним дослідженням литовських прізвиськ, авторові довелося сказати багато чого, так би мовити, уперше. Отже, у «Вступі» розглянуто поняття прізвиська, полемізуючи з мовознавцями інших країн, у працях яких з цього питання висловлено іншу думку, і зрештою наведено таке визначення прізвиська: «прізвиськом вважається неофіційне особове ім’я, що повідомляє про певну особливість того, кого прозвали» (с. 21). Цього розуміння прізвиська послідовно дотримано в усій праці. Не заперечуючи по суті наведеного визначення, можна було б поміркувати, чи не краще замість особливість того, кого прозвали вживати особливість особи7. Далі у «Вступі» подано пояснення появи прізвиськ і причин їх уживання, виокремлено ономастичну (об’єктивну) та психологічну (суб’єктивну) причини. Можна було б додати, що в багатьох випадках вони нерозривно пов’язані й доповнюють одна одну: ономастична причина зумовлює необхідність появи прізвиська, реалізувати яку допомагає психологічна причина вживання прізвиськ. Тут же, у підрозділі під назвою «Мотиви прізвиськ», згадано складну проблему мотивації прізвиськ. Дотримано погляду, що прізвиська, на відміну від інших імен, «мають автентичну ономастичну мотивацію» (с. 26). Далі стверджується, що прізвиська є «мостом від загальної лексики до ономастичної», а також що вони «безперечно мають і поняття» (там само). Зі сказаного зрозуміло, 6 Щоправда, читаючи першу частину книги, часом (особливо в тих випадках, коли твердження й аргументи автора викликають сумнів або можуть тлумачитися інакше) хотілося б бачити більше прикладів. Це побажання зумовлює, зокрема, і сучасний рівень литовської антропоніміки, який свідчить, що нерідко саме матеріал, тобто зібрані й подані дані, є єдиним аргументом на підтвердження положень дослідження. 7 Пор. визначення терміна прізвисько, наведені в інших працях з антропоніміки та в термінологічних словниках. Див. Gaivenis K., Keinys S. Kalbotyros terminų žodynas, Kaunas: Šviesa, 1990, 154; Maciejauskienė V. Lietuvių pavardžių susidarymas, 17–18. 233 яких поглядів щодо оцінювання прізвиськ як власних назв дотримуються в праці. Однак, зважаючи на те, що в книжці прізвиська класифікуються й досліджуються саме за мотивами їх виникнення, можна було б побажати ширшого обговорення й коментування складної проблеми мотивації прізвиськ. Мотив прізвиська — позначення якоїсь виняткової риси особи, завдяки чому її індивідуалізують. Таких рис багато й вони різноманітні; у праці їх поділено на десять груп: фізичні особливості, спорідненість, діяльність, мовний зміст, характер, асоціації, місце проживання, майно, походження і національність, інші мотиви (с. 26–27). Це думка автора книжки (інший дослідник, можливо, запропонував би іншу класифікацію), і з нею можна погодитися. Сумнів викликає лише назва шостої групи — асоціації, що вирізняється з-поміж інших надмірною абстрактністю. Тим паче, що маються на увазі лише «асоціації, які викликає фонетика імені або прізвища людини, рідше — семантика» (с. 27), тоді як на с. 25 стверджується, що асоціації є певною передумовою «перетворення загальної назви на ім’я». Отже, очевидно, що в багатьох випадках при виникненні прізвиськ без асоціацій не обійтися. Однією з цілей автора книжки було виокремити також географічні особливості мотивів литовських прізвиськ. Для цього, поєднуючи лінгвістичні, етнографічні, фольклорні та історичні критерії, виокремлено такі етнографічні регіони Литви: Узнемунє, Дзукія, Аукштайтія, Середня Литва та Жемайтія; їхні межі окреслено дуже докладно (с. 29–30). Після цього наведено основні відмінності мотивів прізвиськ та їх уживання в різних місцевостях Литви (с. 30–31). Виявляється, що в Дзукії та Аукштайтії найчастішим мотивом прізвиськ є спорідненість, а в Жемайтії, Узнемунє та Середній Литві — фізичні особливості. Крім того, прізвиськ, мотивом яких є діяльність особи, більше в мешканців Узнемунє та литовців Середньої Литви й значно менше — у дзуків. У Жемайтії та Середній Литві частіше, ніж деінде, трапляються прізвиська, виникнення яких зумовив мовний зміст висловлювань особи тощо. Автор подає статистичну картину (підраховану у відсотках) частотності мотивів прізвиськ у різних місцевостях Литви. Це дуже цікаві дані. У «Вступі» також розглядається проблема творення прізвиськ і його зв’язку з мотивацією (с. 31–34), а наприкінці подано огляд досліджень прізвиськ (він більше пасував би на початку «Вступу», наприклад, після обговорення поняття прізвиська або перед ним). У книжці прізвиська, класифіковані за мотивами, розглядаються в порядку ієрархії мотивів. Отже, у першому розділі праці розглядаються ті прізвиська, мотив виникнення яких є найчастотнішим. Це різноманітні фізичні особливості названої особи (розділ має назву «Прізвиська через фізичні особливості»). Усі наведені тут прізвиська класифікуються дуже докладно й точно: 1. Зовнішність (далі поділяється на риси голови й обличчя, зріст, статуру, руки й ноги, одяг, поставу, інші особливості зовнішності). 2. Мова (вимова, якість голосу, немовні звуки, утворювані органами мовлення). 3. Моторика (поділяється на ходу та інші рухи). 4. Потенція (спритність, повільність, сила, слаб- 234 кість, глухота й німота, поганий зір, інші особливості). 5. Фізіологія. Такі рамки класифікації прізвиськ у цьому розділі. Прізвиська в кожному підрозділі далі групуються ще детальніше; наприклад, вимова поділяється на шепелявість, швидку мову, невиразну мову, заїкання, шепотіння, іншу вимову (с. 51–52); риси голови й обличчя — на волосся, бороду й вуса, обличчя, частини обличчя, голову, шию (а, наприклад, частини обличчя далі поділяються на ніс, очі, зуби, рот, губи, вуха, підборіддя) тощо. Так докладно й надзвичайно точно класифікуються не лише прізвиська першого, а й інших розділів. Так, у третьому розділі праці розглядаються прізвиська, мотивом виникнення яких є діяльність названої особи (розділ має назву «Прізвиська через діяльність»). Спочатку їх групують за п’ятьма мотивами (ремесло й служба, захоплення, бізнес, ситуація, перебування), а до шостої групи об’єднують прізвиська, що виникли з інших мотивів, пов’язаних із діяльністю особи. Далі першу групу мотивів (ремесло й служба) деталізують: а) ремесло, професія (с. 68), б) служба, обов’язки (с. 72), а підгрупу а) знову поділяють на ковалів, шевців, чоботарів, колісників, майстрів коліс, столярів, бондарів тощо (ще близько 20 назв ремесел і професій!) (с. 68–72). У всіх розділах зазначено частотність прізвиськ, що виникли з тих чи інших мотивів, і наведено статистичні дані. Вражають сумлінність і винахідливість автора праці, яких, безперечно, вимагала така докладна класифікація прізвиськ і статистичне опрацювання даних, наведених у книжці. За це його можна щиро похвалити, висловивши водночас схвалення зробленому. Якби прізвиська за мотивами їх виникнення класифікував інший дослідник, можливо, нині ми мали б дещо інший варіант їх поділу. Адже, пропонуючи таку докладну, розкладену до найменших деталей класифікацію, дуже непросто уникнути надмірно суб’єктивного оцінювання того чи іншого прізвиська. Ось, наприклад, на с. 36 автор не погоджується з поглядом, що прізвиська з мотивом крадіжки слід відносити до прізвиськ, які описують риси характеру. У книжці прізвиська цього типу наведено в третьому розділі, де розглядаються мотиви, пов’язані з діяльністю, що зумовили виникнення таких прізвиськ. Третій підрозділ мотивів, названий «бізнес», поділено на торгівлю, крадіжку, полювання, рибальство, збирання та інші види бізнесу; до мотиву крадіжки віднесено прізвиська Avininkas, Vištinis, Šūrvagis, Vištavagis (за назвами об’єктів крадіжки), Lāpė, Vānagas (прізвиська тих, хто краде курей) тощо. Чи не доцільніше було б називати такі прізвиська ситуаційними, розглянувши їх у наступному підрозділі під назвою «Ситуація»? З огляду на те, що в книжці розглядаються лише сільські прізвиська, можна припустити, що людина лише раз узяла щось чуже, а прізвисько, пов’язане з цією подією, «приклеїлося» до неї на все життя. 235 Можна було б висловити й більше таких сумнівів, однак вони аж ніяк не заперечують позиції автора праці, а лише є ще одним випадком суб’єктивної оцінки того чи іншого прізвиська та висловлення іншої думки. Друга частина книжки «Литовські прізвиська» — це «Словник прізвиськ» (с. 135–462). Наведені в ньому особові назви (близько 22 500) — справді величезне надбання литовської антропонімії, що свідчить про те, скільки зроблено для систематичного й методичного збирання наших прізвиськ. Тим паче, що записувати їх насправді нелегко (важко з’ясувати справжні мотиви виникнення прізвиськ, доводиться допомагати інформантові подолати певний психологічний бар’єр тощо). У словнику прізвиська подано за абеткою, зазначено їхні мотиви, локалізацію (з точністю до околиць) та інші дані. Як сказано в розділі «Структура словника», «... прізвиська транспоновано до літературної мови» (с. 137). Мається на увазі унормування прізвиськ із дуже стислим зазначенням того, як його здійснювали: морфологічні діалектні особливості збережено, а з фонетичних залишено ті, що мотивують прізвисько (наприклад, Alyvos Vumždis, Kuoti-nas); наголошення прізвиськ унормовано (винятки зроблено лише для прізвиськ, що виникли з неіменникового вставного слова, наприклад, Supranti Ūfa, і для тих, які мають діалектно наголошувані суфікси, наприклад, у каунасців -aitė, -ybė тощо) (с. 138). Прізвиська — власні назви. Поряд із нашими топонімами, іменами та прізвищами вони є невід’ємною частиною литовського іменника. Як відомо, топоніми унормовують, дотримуючись певної традиції, сформованої ще довоєнними литовськими мовознавцями; її найважливіші принципи були закріплені не в одній праці з унормування, написаній мовознавцями після війни. Для офіційного вжитку літературної мови рекомендовано, тобто визнано нормативною, не діалектну, а літературну вимову топонімів. До літературної мови транспонують лише закономірні фонетичні особливості діалектів. Усе інше — нерегулярні фонетичні зміни, словотвірні особливості тощо — у топонімах зберігається8. За тими самими принципами унормовують і литовські імена, рекомендовані для офіційного вжитку в літературній мові. З нашими прізвищами справа інакша. Їх не унормовують, і це зумовлено тим, що наші прізвища є не лише мовним явищем, а й певним юридичним фактом. Отже, офіційно вживаються форми литовських прізвищ, які є правильними з погляду літературної мови, діалектними, а також по-різному спотвореними, полонізованими тощо9. Про питання унормування прізвиськ досі, здається, ніде докладніше не йшлося (маються на увазі лише литовські прізвиська). Із сказаного автором, 8 Докладніше про принципи унормування топонімів див.: Vanagas A. Vietovardžių norminimo principai. – Gimtoji kalba 4, 1991, 11–14. 9 Докладніше див.: Lietuvių pavardžių žodynas 1, Vilnius: Mokslas, 1985, 16–18; Maciejauskienė V. Lietuvių pavardžių vartosena. – Gimtoji kalba 7, 1994, 1–3. 236 можна зрозуміти, що намагалися дотримуватися вже усталених принципів унормування топонімів. Щоправда, виняток роблять для тих фонетичних діалектизмів, які, як стверджується, «мотивують прізвисько» (с. 138). Мабуть, так чинять і з закономірними, і з незакономірними особливостями діалектної фонетики (із двох наведених тут прикладів цього не зрозуміти). Таким чином ніби визнається, що прізвиська, як дуже специфічні слова (особові назви), можуть унормовуватися дещо інакше, ніж, наприклад, литовські топоніми. Прізвиська — неофіційні особові назви, що функціонують у дуже обмеженому середовищі, зазвичай на території села, де живе особа, яку прозивають. Утворені в ареалі того чи іншого діалекту, їхні форми, безперечно, відображають усі особливості конкретного діалекту, його самобутність. Яка користь від унормування прізвиськ? Тим паче, що вони (ні поодинці, ні всі разом) ніколи не будуть запропоновані для офіційного вжитку в літературній мові. Якби у словнику подали автентичні діалектні форми прізвиськ, він став би безцінним джерелом даних про зникаючі литовські діалекти. Наведені біля прізвиськ дані про їхню локалізацію за потреби полегшили б транспонування особових назв до літературної мови, і фахівцям у багатьох випадках було б нескладно це зробити. Варто згадати й іще один спосіб подання прізвиськ у словнику — після унормованих особових назв можна було навести їхні діалектні форми. Таким чином, зафіксувавши також вельми потрібні діалектологічні дані, праця набула б більшої наукової цінності, а крім того, нею легко могли б користуватися всі читачі, які цікавляться литовськими прізвиськами. Викладеними тут міркуваннями про унормування прізвиськ аж ніяк не мали наміру заперечити обране автором положення, його позицію (це право дослідника). Усього лише хотілося звернути увагу на те, що деякі питання, пов’язані з унормуванням прізвиськ, безперечно, варті докладнішого обговорення, якого бракує у розділі «Структура словника». З унормуванням прізвиськ (як і топонімів) пов’язане також наголошування цих власних назв. У літературній мові наші топоніми наголошують так, як їх наголошують мешканці місцевості, де топонім виник і функціонує. Отже, поважається автентичне наголошування топонімів, і нормальним явищем вважається те, що одна й та сама за словотвором і походженням назва місцевості, яка функціонує в різних місцях Литви, вимовляється неоднаково (наприклад, Jõnalaukis с. Йонаваського р-ну і Jonãlaukis с. Ігналінського р-ну; Lengvėniškės с. Пренайського р-ну і Lengveniškės с. Зарасайського р-ну). Унормовуються лише ті випадки наголошування топонімів, які пов’язані із закономірним відтягненням наголосу10. Також оцінюються поширені в Литві варіанти наголошування того самого прізвища (наприклад, Bálnanosis, Balñanosis, Balnanõsis; Dargūžis ir Dargužis). На них 10 Див. також Vanagas A. Vietovardžių norminimo principai (2). – Gimtoji kalba 5, 1991, 4–7. 237 розглядають як рівноправні, правильні, і всі вони рекомендуються для вжитку в літературній мові11. Мабуть, ті самі принципи наголошування мають застосовуватися і до прізвиськ. Отже, ці особові назви в літературній мові слід наголошувати так, як їх наголошують мешканці місць, де прізвисько виникло й функціонує. Тому не зовсім зрозуміло, що має на увазі автор книжки, стверджуючи, що наголошування прізвиськ у словнику унормоване, і вказуючи вже згадані винятки (с. 138). Цієї неясності не було б, якби дослідник докладніше обговорив свій погляд на специфіку наголошування прізвиськ та їх унормування (або неунормування). Визнаючи актуальність, потребу й цінність «Литовських прізвиськ», можна сказати, що книжка справді заслуговує на багато добрих слів. З іншого боку, поява нової праці з ономастики дає нагоду обговорити деякі питання, пов’язані з дослідженнями цієї галузі. Тому, крім уже сказаного в рецензії, хотілося б звернути увагу ще на кілька моментів. Литовська ономастика є порівняно молодою галуззю нашого мовознавства, тому автори праць на цю тематику нерідко стикаються з проблемами вживання термінів. Об’єктом ономастичних досліджень є власні назви, або оніми. Термін onimas, наведений і визначений у словнику термінів російської ономастики12, вживається у працях учених різних країн, зокрема й Литви. Отже, онімами слід називати всі власні назви литовської мови (топоніми, особові назви тощо). А сукупність власних назв, або онімів, позначається терміном onimija13. Отже, не має виникати жодних сумнівів у тому, що й прізвиська є онімами. Тому не можна погодитися з автором рецензованої книжки, коли він називає онімами слова, від яких утворилися (або можуть бути утворені) прізвиська (с. 25). Тим паче, що таке пояснення вживання терміна onimas, аргументоване тим, що прізвиська можуть походити як від загальних, так і від власних назв, справді не переконує (див. примітку на с. 25). За автором, onimai — це не лише власні, а й загальні назви. Пор., наприклад, твердження: «Оніми тут — назви тварин: Bebras, Lapė, Voverė...» (с. 37); «Як оніми беруть назви птахів із загнутим дзьобом (найчастіше прізвисько Vānagas)...» (с. 41); «Оніми тут — назви дрібних тварин: Cýrule, Puokis...» (с. 45); «Рідше онімами бувають особові назви та зоонімічні апелятиви (Rickus,... arklys, gaidys)» (с. 76) та ін. Це по суті суперечить усталеному в ономастичній термінології розумінню терміна onimas. Щоправда, іноді слова, від яких утворено прізвисько, називають не онімами, а якось інакше, наприклад мотивувальне слово (с. 31), апелятиви прізвиськ (с. 75, 96, 99), але найчастіше для цього вживають уже згаданий термін onimas. 11 Докладніше див. Maciejauskienė V. Lietuvių pavardžių vartosena, 5–6. 12 Подольская Н. Словарь русской ономастической терминологии, Москва: Наука, 1978, 95. 13 Žr. Jakaitienė E. Lietuvių kalbos leksikologija, Vilnius: Mokslas, 1980, 86. 238 Тут також можна звернути увагу на те, що, перелічуючи корені прізвиськ, утворених від різних слів, у цій книжці їх пишуть із великої літери, наприклад: Balt-, Juod-, Rud-, Žil- (с. 37), Murz-, Žebr- (с. 39), Maž-, Trump- (с. 45), Klib-, Šlub- тощо (с. 54) і т. д. У наших працях з антропоніміки в таких випадках корені (основи) особових імен зазвичай пишуть із малої літери14. Розглядаючи один із типів родових прізвиськ, тобто патронімічні прізвиська, згадано терміни tėvavardis і patronimas (с. 21, 57 та ін.). Їх уживають як синоніми, розуміючи, що обидва називають те саме поняття — особове ім’я, утворене від імені, прізвища, прізвиська батька тощо. Це свідчить про те, що в книжці не підтримують погляду, згідно з яким ці терміни слід розрізняти, вважаючи, що вони позначають поняття різного обсягу (patronimas — будь-яке похідне від будь-якого особового імені батька, тобто імені, прізвища, прізвиська, псевдоніма, а tėvavardis — похідне з патронімічним суфіксом від імені батька)15. Читаючи про патронімічні прізвиська, можна помітити ще кілька дискусійних тверджень. Так, наприклад, на с. 21 написано, що «у литовській мові tėvavardis зазвичай є двослівним (наприклад, Adomo sūnus) або однослівним у родовому відмінку (Adomo)». З огляду на вже згадане розуміння терміна tėvavardis (це особове ім’я, утворене від імені батька за допомогою патронімічних суфіксів), недоречно говорити про двослівний tėvavardis (так само як і про однослівний у родовому відмінку). Те, що автор тут називає tėvavardis, можна було б назвати вказівкою на ім’я батька тощо. Або: на с. 60 згадано складені tėvavardžiai: Sūnelio Aldoną (прізвисько батька Sūnelis), Žento Jūlius (прізвисько батька — Žentas). Як бачимо, йдеться про складені прізвиська, один із компонентів яких є вказівкою на прізвисько батька. Не зовсім прийнятно й те, що в праці з антропоніміки не розрізняють патроніми й матроніми (деривати від імені матері). Як стверджує автор, так роблять «заради простоти» (примітка на с. 57). Щоправда, цього принципу послідовно не дотримуються, і подекуди матроніми, або імена за матір’ю, згадуються (наприклад, с. 59: metronimus, metroniminių priesagų; тут met- замість mat-, найімовірніше, є коректорською помилкою). Мабуть, не можна погодитися й із такими випадками, коли автор замінює звичний термін патронімічний суфікс коротшим — patropriesaga (с. 59, 64 та ін.) (суфікс батька?) або вживає термін patroformantas (с. 124), а замість паразитичне слово пише parazitzodis (с. 84, 87) тощо. Як уже зазначалося, через обраний аспект дослідження прізвиськ питання їхнього творення в праці докладно не розглядаються, хоча в деяких розділах про них ідеться. Один із таких розділів — «Творення прізвиськ та його зв’язок із мотивацією» (с. 31). 14 Пор. Kuzavinis K., Savukynas B. Lietuvių vardų kilmės žodynas, Vilnius: Mokslas, 1987; Lietuvių pavardžių žodynas, Maciejauskienė V. Lietuvių pavardžių susidarymas та ін. 15 Див. Maciejauskienė V. Op. cit., 17. 239 Тут стверджується, що за способом творення прізвиська «можна поділити на первинні та деривати (с. 31, 33 та ін.)». З подальших міркувань можна зрозуміти, що й такі прізвиська, як Baltakys, Išverstakis, Kreivažandis тощо, зараховуються до групи дериватів, хоча й називаються двохосновними прізвиськами, а іноді — складними словами. Якщо вважати, що згадані прізвиська виникли від наявного або потенційного апелятива, то з погляду словотвору їх можна було б кваліфікувати як первинні. Однак дериватами їх аж ніяк не назвеш (дериват, або похідне слово, — це слово, яке «ґрунтується на одному твірному слові й має словотвірний формант»16). Це композити, або складні прізвиська17. Отже, видається, що в цьому розділі книжки деривацію розуміють як сукупність способів словотворення. Таке розуміння повторюється і в другому розділі книжки («Родові прізвиська»): «Інша половина прізвиськ — це деривати, третина з них — складні слова, утворені з особового імені тестя (найчастіше прізвища) та апелятива зять...» (Bružentis, Lapėnžentis, Šimkažentis) (с. 65). Однак послідовно цього принципу не дотримано. Говорячи про творення прізвиськ у сьомому розділі книжки («Прізвиська за місцем проживання»), автор згадує не лише похідні слова, а й композити (с. 111, 113). До останніх зараховуються складені (Kalno Juodėlis, Jonis Šilinis) та двохосновні прізвиська (Miškāpet ris, Plikbalis, Vienasėdis) (с. 113). Складені прізвиська (Antano Pašily s, Sūnelio Aldonā) згадуються також на с. 60; про композити, складні слова й складені прізвиська йдеться на с. 116, 117 та ін. Отже, в оцінюванні творення прізвиськ, схоже, можна було б побажати більшої послідовності. Складні прізвиська називаються складними словами (с. 32, 38, 65 та ін.) або двохосновними прізвиськами (с. 32, 38, 113 та ін.). Погоджуючись із уживанням термінів складне прізвисько і складне слово, можна поставити під сумнів доцільність уживання терміна двохосновне прізвисько. У литовській антропоніміці двохосновними зазвичай називають давні балтійські особові імена (наприклад, Algirdas, Mindaugas, Vytautas тощо). Варто згадати ще кілька неточностей, пов’язаних з обговоренням творення прізвиськ. Так, говорячи про творення жіночих прізвиськ, згадано суфікс -ienė (Kūgelienė, Žirafienė), а для порівняння наведено загальні слова sukčiuvienė, snaudžiuvienė (с. 67). Однак у цих словах є суфікс -(i)uvienė. Неточно кваліфікувати прізвисько Motė як похідне з флексією від Motiejus. На завершення хотілося б порушити питання, чи можуть прізвиська бути немотивованими (пор. одинадцятий розділ книжки «Немотивовані прізвиська»). У підрозділі «Мотиви прізвиськ» автор стверджує: «... думка, що прізвисько не може існувати без мотиву, надто категорична, адже є прізвиська із забутим мотивом» (с. 26). Важливіше, мабуть, те, що прізвисько не може виникнути без мотиву, але вже виникнути й існувати (навіть якщо мотив невідомий, забутий тощо) цілком може. Це 16 G a i v e n i s K., K e i n y s S. Словник термінів мовознавства, 47, 225. 17 Plg. U r b u t i s V. Žodžių darybos teorija, Vilnius: Mokslas, 1978, 283; V a n a g a s A. Lietuvos TSR hidronimų daryba, Vilnius: Mintis, 1970, 25. 240 чи не суперечить поняття немотивованих прізвиськ самому уявленню про прізвисько? Адже якщо мотиви прізвиськ Bebras, Erkė, Kreidaklynis (с. 119) та ін. при виборі цих особових назв не були зафіксовані, то це не свідчить про те, що вони виникли якимось іншим способом, ніж усі литовські прізвиська, тобто що вони є немотивованими. Оцінюючи «Литовські прізвиська», насамперед прагнули привернути увагу читачів до переваг цієї нової праці з литовської антропоніміки. А висловлені тут полемічні зауваги чи відмінна від авторської думка з окремих питань, можливо, стануть у пригоді для подальших досліджень цього унікального пласта литовських особових назв. Vitalija Maciejauskienė Беніта Лаумане. Zeme, jūra, zveivietas. Zvejniecības leksika Latvijas piekrastē. Рига, 1996: Zinātne, 397 с.: іл., [8] арк. кольор. іл. За останні кілька років з’явилося чимало вагомих праць із балтійської ономастики. Безперечно, одна з них — книжка латвійської мовознавиці Б. Лаумане, видана 1996 року й присвячена дослідженню лексики рибальства в латвійській частині узбережжя Балтійського моря¹. Ця праця узагальнює та доповнює попередні дослідження авторки². Слід зазначити, що це перша праця такого типу в балтійській ономастиці (і мовознавстві загалом): у ній усебічно й докладно розглянуто апелятивну та онімну лексику досить специфічної території — узбережжя. Щоправда, про топоніми прибережних районів Балтійського моря на території Литви³ також дещо писали, але це радше ознайомлення з топонімією, а не її ґрунтовний аналіз. Книжка Б. Лаумане складається з «Передмови», «Вступу» та трьох великих розділів: «Назви рибальських поселень і пристаней» («Zvejniekciemu un valgumu nosaukumi»), «Назви форм рельєфу» («Reljefa apzīmējumi») та «Назви місць рибальства» («Zvejvietu nosaukumi»). Ці розділи поділено на низку докладніших підрозділів. У вступі (с. 5–16) подано різнобічну характеристику території узбережжя Балтійського моря: розглянуто історію виникнення рибальських поселень, розвиток рибальського промислу, етнічний склад населення та його зміни. Дані історичних джерел- 1 Книжка, безперечно, заслуговує на докладну рецензію чи ґрунтовний огляд. Поки що обмежимося лише її представленням. 2 Пор. Лаумане Б. Семантика и структура названий тоней побережья Латвийской ССР. – Baltu valodas senāk un tagad, Rīga: Zinātne, 1985, 115–127; Laumane B. Zvejvietu nosaukumi Latvijas PSR piekrastē, Rīga: Zinātne, 1987 та ін. 3 Див. Гуделис В. Список географических названий залива Куршю марес и прилегающей к нему территории. – Куршю марес, Вільнюс, 1959, 541–546; Vanagas A. Назви водойм нашого узбережжя. – Baltija, Вільнюс: Mintis, 1984, 72–77; Razmukaitė M. Назви місцевостей Куршської коси та Куршської затоки. – Культура мови 69, 1997, 74–81. 241