A. Valeckienė. „Funkcinė lietuvių kalbos gramatika“

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XLII (2000) Огляди. Рецензії. Примітки. Opinions. Reviews. Observations Überblick. Rezensionen. Anmerkungen A. Valeckienė. Funkcinė lietuvių kalbos gramatika, Vilnius, 1998: Lietuvių kalbos institutas, 415 p. Лінгвістів і всіх філологів порадувало видання «Функціональна граматика литовської мови» багаторічної старшої наукової співробітниці Інституту литовської мови, доктора-габілітованої Аделі Валецькене. Це теоретична праця, що узагальнює дослідження граматики литовської мови за багато десятиліть, розглядає й оцінює синтаксичну та морфологічну структуру нашої мови з нового лінгвістичного погляду, чудово поєднуючи традиційні та нові методи лінгвістичного аналізу. Безперечно, така праця не могла виникнути на порожньому місці; її могла підготувати лише авторка з величезним науковим досвідом. Перу А. Валецькене належить уже велике дослідження «Вживання займенникових прикметників у сучасній литовській мові», що вийшло 1957 року1, оригінальна монографія про категорію роду2, численні статті в литовських і зарубіжних лінгвістичних виданнях. Вона є однією з провідних авторок усіх чотирьох академічних граматик литовської мови, упорядницею, редакторкою або членкинею редакційних колегій багатьох мовознавчих видань. Отже, її функціональна граматика — це узагальнення розгляду й дослідження складних граматичних проблем. Функціональна граматика складається з передмови, вступу та трьох великих розділів: «Ранг речення», «Ранг групи та слова» і «Ранг морфеми». Може виникнути питання, чому авторка починає не з найменшого значущого елемента мови — морфеми, а з основного, а саме речення, яке є найважливішою одиницею комунікації. Але такою є воля авторки. Для читача важливо, що такий виклад матеріалу не створює незручностей, а логічний зв’язок між усіма трьома основними рангами мовної системи є вмотивованим. У вступі авторка дуже стисло, але чітко й зрозуміло викладає основні поняття функціональної граматики та найважливіші терміни, тож їх легко може зрозуміти й читач, який не має найвищого рівня лінгвістичної підготовки. ¹ Див. Література і мова 2, Вільнюс: Інститут литовської мови та літератури Академії наук Литовської РСР, 1957, 161–328. ² V a l e c k i e n ė A. 1984: Lietuvių kalbos gramatinė sistema: Giminės kategorija, Vilnius: Lietuvos TSR mokslų akademijos Lietuvių kalbos ir literatūros institutas, Lietuvos TSR mokslų akademijos Centrinė biblioteka. 209 Розглядаючи ранг речення, мовознавиця приділяє особливо багато уваги основним функціям простого речення — змістовій, інтерактивній і текстовій, ґрунтовно розкриваючи граматичні форми, які їх реалізують. Оскільки одним із найважливіших елементів речення в нашій мові є дієслово, стисло розглянуто транзитивність дієслова, охарактеризовано формальні ознаки транзитивних та інтранзитивних дієслів і процеси, які вони виражають, систематизовано семантичні функції залежних компонентів дієслова. Семантика — це галузь, у якій особливо важко уникнути суб’єктивності в оцінюванні інтерпретованих явищ. Треба сказати, що авторка граматики, маючи величезний досвід аналітичного дослідження граматичних явищ, бездоганно справляється з цим завданням. Її твердження загалом не викликають якихось істотних сумнівів. Однак через тонку диференціацію функцій подекуди межі між ними, здається, стають не зовсім чіткими. Наприклад, це можна сказати про межі функцій перципієнта й експерієнцера (с. 48), а також про деякі пояснення та ілюстрації відмінностей інструментальної функції в підрозділах а) і б) (с. 50–51). З іншого боку, подекуди, здається, бракує такої диференціації. Так, розглядаючи функцію часу (с. 60), пояснюється, що знахідний, давальний, орудний і місцевий відмінки позначають часовий проміжок, період, відтинок часу дії та стану (тут також незрозуміло, у чому різниця між часом, названим цими словами). Знахідний, орудний і місцевий — так. Однак значення давального відмінка інше: у реченнях Хліб бережи на завтра, а не роботу; На ніч покликавши більше бабів давальним відмінком позначено аж ніяк не час дії, а час, на який призначено результат дії. Те саме можна сказати про позначення часу давальним відмінком і щодо прикладів на с. 61. Однак, як уже зазначалося, місць, що викликають подібні сумніви, справді небагато. Це свідчить про те, що авторка граматики добре розібралася в семантичних питаннях і тонко їх диференціює. У граматиці структурні типи речень класифікуються на основі синтагматичних і семантичних відношень між словами. З огляду на ці відношення розглядаються два основні типи речень: особові та безособові, які, своєю чергою, поділяються на підтипи. Загалом тут названо ті самі підтипи, що описані в академічних та інших синтаксисах. Однак авторка не обмежується викладом результатів попередніх досліджень, а стисло характеризує особливості їхньої структури: які елементи їх утворюють, які функції вони виконують, яким може бути порядок структурних елементів. Пояснюючи інтерактивну функцію, особливу увагу приділено способу речення (модальності). Спосіб речення тут пов’язується з комунікативною функцією, тому його розуміють дещо інакше, ніж зазвичай, коли йдеться про категорію способу дієслова. Тому, крім звичних дійсного, наказового, умовного та непрямого способів, виділяється також питальний спосіб, нерозривно пов’язаний із питальною інтонацією і якому притаманна головна ознака питальних речень. Таке розширення поняття способу не викликає сумнівів, є достатньо вмотивованим і прийнятним. До речі, питальний спосіб відрізняється від інших способів, що мають чітко визначені морфологічні форми, тим, що засобами його вираження є частки, питальні займенники та питальні прислівники. За цими 210 Засоби вираження — питальні речення — поділяються на дві групи: 1) речення з питанням перевірки та 2) речення з питанням про зміст. Новим є також те, що встановлено: корінь питальних слів — займенників і прислівників — у всіх питальних реченнях про зміст складається з приголосного k або починається з цього приголосного. Наголошено, що роль способів у ранзі речення неоднакова: дійсний, наказовий і питальний способи пов’язані з мовленнєвим актом, тоді як умовний і непрямий способи відрізняються від інших способів лише модальними відтінками й не утворюють нових типів речень. Викладаючи текстову функцію, авторка вперше в граматиці литовської мови докладно розглядає поняття теми та реми. Особливо широко пояснюється, що таке рема, якою є її роль у реченні, що її утворює в розповідних і питальних реченнях, яким є її морфологічне вираження та які додаткові слова допомагають її виразити. Усе це проілюстровано дотепно підібраними реченнями, які допомагають наочно зрозуміти суть проблеми. Усвідомити значно розширене поняття теми допомагають ретельно складені схеми, що охоплюють складені теми різних типів речень. Підрозділ про складне речення в цій граматиці дуже стислий і ґрунтується на розділах академічних граматик про складні речення, однією з авторок яких є авторка рецензованої граматики. Тут загалом дотримано тих самих принципів класифікації складних речень, що й у «Dabartinės lietuvių kalbos gramatikoje» (V., 1994, 1996, 1997) та «Lithuanian Grammar» (V., 1997). Хоча типи й підтипи складних речень розглянуто дуже стисло, однак висвітлено нові риси їхньої будови, які не згадувалися в попередніх граматиках. Це свідчить про глибоке занурення авторки в проблематику різних складних речень, її здатність розкривати досі не розглянуті риси структури й семантики речень. Дискусійним видається виокремлення п’ятої підгрупи складносурядних речень — речень із приєднувальним зв’язком — поряд зі звичними реченнями зі зв’язком єднання, зіставлення, протиставлення, розділення та підкріплення. Щоправда, речення з приєднувальним зв’язком сама авторка виокремлювала й розглядала в попередніх академічних граматиках литовської мови,3 однак їх виокремлення ґрунтується вже не на одному критерії — сполучниках, як це було прийнято при поділі складносурядних речень на чотири підгрупи, — а й на додаткових критеріях, пов’язаних з особливостями будови та семантики частин речення. У другій частині граматики «Група і ранг слова» по-новому розглядаються так звані частини мови та словосполучення. У цій частині також поєднано традицію й новаторство. Залежно від того, що становить ядро групи, розрізняють три типи груп: іменникову, дієслівну та прислівникову. Ядро іменникової групи становить іменник, тому далі описано синтагматичні функції іменників. 3 Grammatika litovskogo jazyka, Vilnius: Institut litovskogo jazyka i literatury, 1985, 715–716; Dabartinės lietuvių kalbos gramatika, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 1994, 720; Lithuanian Grammar, Vilnius: Institute of the Lithuanian Language, 1997, 768–769. 211 Особливу увагу приділено розгляду основних категорій іменних частин мови — числа, роду й відмінка, а також специфічних категорій — ступеня та визначеності. Це тісно пов’язано з їхньою семантичною функцією та функціями, які вони виконують у синтагматичній структурі речення. Досі ми не мали в жодній академічній граматиці чи будь-якій іншій праці з литовської мови настільки докладного аналізу й узагальнення категорії числа іменників, числівників і займенників та особливостей її формального вираження. Теоретичні положення всюди підкріплено влучно підібраними прикладами. Ядром іменникової групи вважається іменник. Залежні від нього слова поділяються на дві групи: модифікатори та кваліфікатори. Модифікаторами вважаються прикметники й дієприкметники, а в певних випадках — числівники та займенники. Вони узгоджуються з іменником. Чітко викладено граматичні особливості та синтагматичні функції модифікаторів. Значну увагу приділено класифікації займенників за синтагматичною та семантичною функціями. Останню класифікацію значно уточнено порівняно з попередніми, і, здається, вона є найпереконливішою та найприйнятнішою з усіх дотеперішніх класифікацій. Кваліфікаторами називаються різні відмінкові форми іменників або їхні форми з прийменниками, а іноді й незмінювані слова, які зазвичай пов’язані з іменником зв’язком керування, рідше — прилягання. Описано їхню позицію щодо головного іменника. Так само стисло викладено будову й функції дієслівної та прислівникової груп. Опис словесних груп у цій граматиці синтезує попередні дослідження словосполучень і подає узагальнену картину їхньої граматичної будови та функцій. Багато нових думок і влучних спостережень знаходимо щодо сполучників, часток, а також вигуків, які не є складниками речення чи групи, але виконують у реченні важливі семантичні функції та наближаються до морфем. Цікаво, що поняття частки тут значно розширено: крім слів, які вже перелічувалися в граматиках, до часток зараховано також звуконаслідувальні слова та слова, що передають спосіб дії. Читача, звичного до традиційних граматичних стереотипів, такий підхід спочатку може шокувати, проте аргументи авторки достатньо переконливі для нового оцінювання цих слів і зарахування їх до часток: за своєю функцією звуконаслідувальні слова та слова, що передають спосіб дії, справді мало відрізняються від традиційних часток. Інша річ — їхня морфемна будова. Однак, зважаючи на те, що традиційні частки також мають різну будову та походження, доповнення їхнього класу звуконаслідувальними словами та словами, що передають спосіб дії, не повинно стати серйозною перешкодою — важливо подолати інертність мислення. У частині «Група і ранг слова» розглядаються також однорідні й пояснювальні, а також відокремлені елементи речення. Традиційно це так звані однорідні члени речення, вставні конструкції та звертання. У наших граматиках місце їх розгляду не було чітко усталеним, тож їх подання в частині «Група і ранг слова» цієї граматики не повинно викликати в кого-небудь значних сумнівів. Важлива особливість парадигматичного плану слів іменникової групи — категорія роду. Авторка вже розглядала цю проблему в кількох аспектах і не один 212 протягом десятиліття в багатьох своїх попередніх працях, тож у цій граматиці, можна сказати, подає синтез досліджень цієї категорії. Категорія іменника в литовській мові є специфічною, оскільки іменники мають два роди, а прикметники, дієприкметники й частина числівників та займенників — три роди. Чоловічий і жіночий рід іменників визначається за синтагматичним, формальним і семантичним критеріями. Раніше ці критерії не розрізняли чітко й не обговорювали так послідовно, як це зроблено в рецензованій граматиці, хоча на них і спиралися інтуїтивно. Тут уперше систематизовано словотворчі суфікси іменників чоловічого та жіночого роду, що мають ту саму лексичну основу й позначають осіб за статтю, зареєстровано словотворчі суфікси іменників із закінченням однакової форми, так званих іменників спільного роду, що позначають осіб, а також зазначено словотвірні значення таких іменників. У граматиці обґрунтовано й надалі утверджується традиційний погляд на те, що прикметники, дієприкметники, деякі займенники та окремі числівники мають форми трьох родів. Оскільки форми середнього роду згаданих класів слів уже відокремилися від форм чоловічого роду не лише в сучасній литовській мові, а й іменників середнього роду вже немає в давніх пам’ятках нашої мови, то тепер ці форми ні з чим не узгоджуються й уживаються лише субстантивовано. Тому в нашій літературі іноді схиляються до того, щоб не визнавати за ними статусу категорії роду, хоча й не зазначають чітко, яке місце вони мали б посісти в систематизації мовних елементів і яким терміном їх називати. Авторка функціональної граматики, спираючись на багаторічні дослідження, цілком обґрунтовано утверджує за ними статус категорії роду. Коротко, але змістовно викладено сутність категорії відмінка. Розглядаючи функції відмінків іменників, авторка творчо застосовує погляд видатного польського мовознавця Є. Куриловича. Одним із найважливіших структурних елементів речення в литовській мові є дієслово. У всіх граматиках йому приділяють найбільше уваги з огляду на його граматичні особливості. У рецензованій граматиці цей клас слів та його категорії розглянуто, сказати б, досить стисло, але кожне твердження дуже змістовне, насичене й узагальнює попередні дослідження дієслова як інших мовознавців, так і самої авторки. Тут окремо не можна не згадати таблицю 12 (с. 283–284), яка наочно показує функціональні співвідношення між формами активного й пасивного стану дієслова, легко зрозумілі навіть читачеві, який не надто заглиблюється в теоретичні твердження. Третю частину книжки «Ранг морфеми» присвячено проблемі складових елементів литовського слова — морфем. Тут докладно схарактеризовано різновиди морфем, подано їх класифікацію, описано розташування морфем у слові, пояснено поняття основи, різновиди основ тощо. У граматиці вперше докладно зареєстровано й досліджено позиційні, словотвірні та системні варіанти морфем, розглянуто, що зумовлює їхнє утворення 213 таким чином, який їхній розподіл. Це важливий внесок не лише в теорію граматики. Докладний опис усіх цих варіантів потрібен і для мовної практики. Перегорнувши останню сторінку «Функціональної граматики литовської мови», маємо сказати, що це ґрунтовний опис граматичної системи литовської мови, який узагальнює дослідження граматики не лише самої авторки, а й багатьох інших мовознавців та відкриває простір для опрацювання нових порушених проблем. Без цієї праці не зможуть обійтися не лише професійні мовознавці, а й учителі литовської мови, студенти-філологи та більш досвідчені користувачі стандартної литовської мови. Граматика, видана зі смаком і привабливо Інститутом видавничої справи науки й енциклопедій коштом Державної комісії з литовської мови при Сеймі Литовської Республіки, суттєво поповнює скарбницю литовського мовознавства. Albertas Ružė Vilniaus universiteto Kauno humanitarinis fakultetas НОВІ ПРАЦІ ФРАНЦУЗЬКОГО ВЧЕНОГО ПРО ЛИТОВСЬКУ МОВУ Daniel P e t i t Презентація литовської мови. – Lalies. Праці засідань з лінгвістики та літератури 19, Париж, 1999, 7–22. Фонологія литовської мови. Система голосних і наголос. – Цит. праця, 23–42. Іменна морфологія литовської мови. Система відмінювання та вираження граматичного роду. – Цит. праця, 43–74. Дієслівна морфологія литовської мови. Діатеза і пасивний стан. – Цит. праця, 75–111. Литовський синтаксис. Синтаксис дієприкметників. – Цит. праця, 113–135. Про литовське Sámbaris: і.-є. корінь *bher- у східнобалтійських мовах. – Бюлетень Паризького лінгвістичного товариства 93(1998), вип. 1, 229–288. Дослідження литовської мови у Франції має давні традиції, що сягають часів Фердинанда де Соссюра, Антуана Мейє, Роберта Готьо; згодом їх продовжили Раймон Шмуттляйн, Поліс Ґард, Жан Одрі та інші мовознавці, які писали про литовську мову й використовували її дані для порівняльних і типологічних студій. Однак протягом останніх десятиліть, зі створенням нових центрів балтистики в Польщі, Італії, Німеччині та інших країнах, дослідження литуаністики у Франції дещо ослабли. Тому великий інтерес викликає жа- 214