Šiaurės vakarų panevėžiškių „murmamieji balsiai“

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XLIII (2000) Kazimieras GARŠVA Інститут литовської мови, Вільнюс «МУРМУЛЯЧІ ГОЛОСНІ» ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИХ ПАНЕВЕЖИСЬКИХ ГОВІРОК Північних паневежиських говірок можна поділити на чотири частини: найбільшу центральну північно-західну паневежиську говірку (що охоплює райони Пакруойо та Пасваліса) і периферійні говірки біржайців, паневежців та йонішкійців. Північно-західну паневежиську говірку вирізняють три фонетичні особливості: так зване відтягування наголосу, повна редукція колишніх коротких голосних закінчення та перехід голосних i, u у ę, ǫ (крім позиції головного наголосу), а також ę, ą — у ę̄, ǭ, а інтонаційно-циркумфлексних сполук ām, ān, ēm, ēn — у ōm, ōn, ēm, ēn (пор. Garšva 1977: 76–77; Urbanavičiūtė-Markevičienė 1994: 85–86). Межі говірки позначені на карті. Рис. 1. Територія північно-західної паневежиської говірки 165 1. «Короткі голосні» К. Яунюса Архів парафії Лигумай свідчить, що голосні північно-західних паневежиських говірок безсумнівно редукувалися вже в другій половині XVIII ст. У 1764 р. записано Wiejas / Wiejs, у 1765 р. і 1766 р. — Peledziuns тощо. У 1777–1781 рр. у парафії щороку записували приблизно по 10 власних імен із редукованими короткими голосними закритого закінчення з різних (навіть значно віддаленіших) місцевостей (Moteiuns, Jokans, Preymans, Szlondans, Stankuns, Szymkuns, Balczuns, Bajors, Maczuns, Motiejuns, Walantyns, Waytekuns, Zaks), а в 1782–1785 рр. — щороку від 2 до 6, тому не можна вважати ці записи випадковими. У 1781 р. записано також форму Rekšs «Regžtys», яка свідчить, що вже тоді писар сприймав кінцеве сполучення приголосних ts як приголосний c (без розділового «мурмулючого голосного»). 28 серпня 1860 року в Лауксодісі священник П. Гомалевський уклав охайно оформлену «Kniga kurioj ira surasziti wisi brolej ir seseris brostwinninkaj prigulitis ir dobrawalnaj isiraszusius ing brotswa blajwistes…» Тут записано імена 866 чоловіків і 906 жінок, а також прізвища родин. Прізвищ із редукованими закінченнями було 16%, імен — 30%, тобто майже вдвічі більше. Найчастіше трапляються імена та прізвища з редукованим коротким голосним a, особливо у три- і чотирискладових словах (Kurliuks, Morkuns, Marcions, Nagions, Wilips, Lukusziuns тощо), а також із голосним i (Laszins, Nieks, Noreiks), u (Burks). Форма Ferens «Ferensas» показує, що писар сприймав сполучення двох приголосних ss як один приголосний. Людей з одного й того самого села, а іноді навіть членів однієї родини, записували як зі збереженим, так і з редукованим коротким кінцевим голосним (у дітей частіше, ніж у батьків): Jonas / Jons, Motiejis «Motiejus» / Motiejis тощо. Отже, вже тоді короткий кінцевий голосний не мав фонологічного значення. У 1929 р. Казимерас Гаспаравічюс записав у селі Пуоджюнай (за 8 км на південь від Лауксодіса) фольклорні тексти, у яких редуковано було вже не 30%, а близько 50% коротких закінчень. Можна вважати, що за 70 років у центральній частині говірки редукувалося 20 відсотків коротких закінчень, і цей процес прискорився, оскільки протягом наступних 30 років редукувалося ще близько 40 відсотків закінчень. У 1960 р. Е. Грінявічене в селі Стейгвілі (за 1 км від Пуоджюнай у напрямку Лауксодіса) виявила дуже мало коротких голосних (але за особливостями приголосних і голосних помітила, що тут «зникнення голосних у кінці слова […] є відносно новим явищем», Grinaveckienė 1961:168). З огляду на зазначені темпи редукції, можливо, її передали литовцям земгали у XIII–XIV ст., але до XIX ст. вона виявлялася мало. «Мурмулючі» («короткі») голосні північно-західних паневежиських говірок першим описав у 1898 р. жмудин Казимерас Яунюс (пор. 1898 (1970): 127). Спираючись на дані, зібрані 1892 року в периферійних говірках Пампенаю та Пасваліса північно-західного паневежиського регіону, а також на матеріали Едуарда Вольтера, він поширив характеристику «коротких» голосних закінчення на багато слів цієї говірки. Наприкінці XIX ст. на межі північно-західних паневежиських говірок із говірками біржайців залишки коротких голосних вимовлялися 166 … частіше, ніж тепер, але не так систематично, як позначав К. Яунюс. Об’їздивши небагато говірок і маючи небагато точних текстів, він не помітив, що те саме слово могло вимовлятися і з «коротким» голосним (факультативним варіантом), і без нього. Текст зі збірки Антанаса Баранаускаса, записаний раніше, ніж запис К. Яунюса, з Пампенаю, але в ньому залишки голосних у закінченнях становили лише 20%1, а в тексті з околиць Пасваліса — 1% (Specht 1920: 162–164, 171–174). Петрас Бутенас, народжений 1896 року поблизу Гружю, у 1932 році писав: «хоча кімограф ще міг би іноді позначати в словах залишки закінчень (усюди розряджено нами — К. Г.), але для людського вуха вони майже непомітні» (Būtenas 1932: 169). К. Гаспаравічюс, згаданий мовознавець, який народився 1908 року в Пуоджюну біля Лінкуви, зафіксувавши в наголошеній збірці фольклору (1929: 2–123) ще близько половини залишків голосних у закінченнях і схарактеризувавши говірку за мовленням інформантів, народжених у середині XIX століття, 1936 року зазначив, що голосні в закінченнях «перетворюються на дуже короткі звуки, а згодом можуть і зовсім зникнути»2 (тексти людей, народжених у другій половині минулого століття, переважно без «мурмотливих голосних» записували й пізніші дослідники). К. Гаспаравічюс 1936 року також додав, що ці «ледь чутні шепотливі звуки […] старші люди ще поволі вимовляють». Dabar teigiama panašiai (plg. Zinkevičius 1978: 60), nors per 40 metų seniais pavirto jaunimas, pagal K. Gasparavičių „murmamojo balsio“ neturėjęs. Нова теорія К. Яунюса майже 70 років не мала послідовників (у той період залишків коротких голосних було більше, ніж тепер). Ці голосні не визнавали не лише А. Баранаускас (1898: 76), який опублікував свій опис того самого року, що й К. Яунюс, а й К. Буґа (1924: 82–83), К. Гаспаравічюс (1929), А. Саліс (1931, див. прим. 2), П. Буте̇нас (1932: 168, 169), народжений у селі Довиду неподалік Грузій. На нього, як на професійного литуаніста, який добре знав свою рідну говірку, спирався і К. Буґа, за винятком Й. Геруліса (1930: 41, 61–65). Цю особливість не приймали й на початку другої половини XX ст., коли з’явилося більше ґрунтовних праць про діалект (Jašinskaitė 1957: 189–194; Grinaveckienė 1961: 167–183; 1962: 147–168; Šukys 1962: 176–183 тощо). Такої самої думки дотримувалися й у студентських дипломних роботах, написаних у той час, а також в описі А. Саліса «Литовські діалекти», підготовленому 1935 року й виданому в еміграції (1992: 304–305). Приблизно за 300 років до К. Яунюса «короткі», повністю редуковані голосні теж існували, але ніхто їх не позначав, пор. Petrošiūns (1600), Gulbins (1678)3. 1 Приблизно в половині слів ці залишки трапляються лише в абсолютному кінці після м’якого приголосного, наприклад, pirtì, mažì тощо. 2 На лекції 1931 12 01 так само стверджував і Антанас Саліс (записи К. Гаспаравічюса в рукописному відділі бібліотеки LLTI). 3 Книга записів про хрещення в Йонішкісі, с. 10b; книга записів про хрещення в Лінкуві, с. 17a. 167 2. «Мурмотливі голосні» Поняття (термін) «мурмотливий голосний» було відновлено й поширено з 1966 року (Girdenis, Zinkevičius 1966: 143, див. LDS 1999: 126, 130, 142–145; Girdenis 1981: 61–62 тощо). Авторитетні діалектологи, назвавши нову класифікацію литовських діалектів удосконаленим варіантом класифікації А. Баранаускаса, відкинули його думку щодо коротких голосних паневежиських говірок, хоча він, як східний аукштайт, глибше розумівся на цьому питанні, ніж жмудин К. Яунюс (чия класифікація діалектів була відкинута мовознавцями). Короткі голосні та прилеглі до них приголосні вже досить точно описала Е. Ґрінякеўскіене (1961: 168). У хрестоматії «Литовські діалекти», підготовленій Інститутом литовської мови та літератури (LKT: 33, 35, 237–259), було зазначено, що більшість східних аукштайтських говорів, у яких наголос відтягується, повністю опускають голосні в закінченнях, і в текстах їх штучно не позначали. Але після опублікованих рецензій (Girdenis 1971: 206–208; Zinkevičius 1975: 85–86; 1976: 129 тощо) у фонетичному томі «Атласу литовської мови» (LKA 1982: 18, 22–26) було визнано, що північні говірки зазвичай викидають короткий голосний у закінченні, за винятком трьох типів збігів приголосних, у яких трапляються «певні сліди мурмотливого звука або видиху». У «Енциклопедії литовської мови» (LKE: 459–461) вже без винятків позначається невимовний «мурмотливий звук». Й. Шлявас, вважаючи, що «мурмотливі голосні» у практичному мовленні «ще помітні майже тільки за збігу дзвінких і глухих приголосних у кінці слова» (1972: 399), почав позначати ці «голосні» 1975 року (див. також Zinkevičius 1976: 129). Чимало плутанини щодо «мурмотливого голосного» виникло через те, що паневежиським говіркам приписували закономірності інших діалектів, застосовували однобічну теорію, невимовний «голосний» плутали із залишками голосних у закінченнях, фонологію — з фонетикою, по-різному розуміли фонологію та експериментальну комутацію, спиралися на різні говірки й інформантів різного віку. Мовознавців зазвичай поділяють на тих, хто не розрізняє явищ, пов’язаних із «мурмотливим голосним» (пор. І. Яшинскайте, Е. Ґрінякеўскіене, Й. Шукіс та ін. — див. Zinkevičius 1975: 844), і тих, хто їх розрізняє. Насправді останні поділяються ще на 3 групи: тих, хто пояснює згадані відмінності закінчень слів 1) фонетично й фонологічно (Г. Качюскене, І. Ручинскайте), 2) лише фонологічно (А. Ґірденіс, З. Зінкявічюс), 3) просодично, тобто несегментно, і не надає цим явищам істотнішого значення, вважаючи їх лише потенційно можливими допоміжними засобами фонологічної системи (попередня інтерпретація, див. Garšva 1984: 128–137). У фонетичному аспекті можна говорити про «мурмотливі голосні», у фонологічному — про «мурмотливий голосний». Перша думка серед тих, хто розрізняє «мурмотливі голосні», є найменш надійною і не доведена навіть експериментально. Із 14 пар слів, досліджених Г. Качюскене (1983: 29), лише 4 (29%) могли б демонструвати «мурмотливий голосний» (у 10 основний наголос відрізняється від відтягнутого), але й ці 4 «пари» принаймні в західній частині діалекту 168 у частині насамперед відрізняються твердістю–м’якістю передостаннього приголосного у сполуках ks’ – k’s’, ps’ – p’s’. Отже, і ці слова не утворюють мінімальних пар і не можуть довести існування жодного «мурмочучого голосного». Після проведення значно ширших аудитивних експериментів із 3 парами типу lipės – lipsi (lėp’s’), за природніших умов (повторення 1 раз, без жодного наголошування) пари розрізнили 55–48% аудиторів (n=191; Garšva 1984: 132–135). За штучних умов (повторення пар аж 5 разів) розрізнили 64–58% пар (n=305; Bielskytė 1984: 18–20). Останнього результату досягли не відразу, а після проведення додаткового експерименту: попередні аудитори (n=215) розрізнили лише 58–48% пар. Отже, навіть аудитивні експерименти не доводять існування «мурмочучого голосного». Слова pešiu – peši (pėš’) за природних умов розрізнили 41% аудиторів (і 23% опитаних за допомогою тестів), а в експерименті I. Ručinskaitė (1984: 73) розрізнення подібних омоформ зросло до 77,7%. Відомо, що результати аудитивних експериментів бувають тим «кращими», чим штучніше проводять експеримент і коли дослідник хоче «вмотивовано прийняти гіпотезу, висунуту на початку роботи» (забуваючи, що її спростування має для науки таку саму цінність). Поки в цих експериментах не розрізнятимуть хоча б деякі пари (наприклад: tò rito kàs’ – tò dabà kàs’, vaike gèr’ – vànden’ gèr’ – piėno gèr’ тощо), доти нічого істотнішого не буде доведено. Пари типу Pešiu – peši навряд чи й могли б розрізнятися «мурмочучими голосними» «двох якісних типів», оскільки ще до остаточної редукції ці голосні часто збігалися, пор.: k’āli «дорогою», dòmis, gaspadòris, mėlynczi (Specht 1920: 85, 147, 164, 173), lėnki, vėrki, kòjis (‘<a), nòr, prasėkėr’s’, lýg’s (‘<u) тощо (Gasparavičius 1929: 25–92; див. також Bilevičius 1980: 6 та ін.). Розглядаючи омонімічні форми типу nėš’ (теп. ч. 2 ос., майб. ч. 1 ос. і 2 ос.), K. Gasparavičius (1936: 2), J. Bilevičius4 слушно зазначив, що їхню відмінність можна встановити лише синтаксично. Друга (фонологічна) інтерпретація теоретично досить цікава, але на паневежиський діалект дивляться радше з позицій північножемайтського та інших діалектів, літературної мови, спираючись на історичну граматику й теорію фонології. Пояснюють, що, наприклад, у слові blógs приголосний g не оглушується через те, що після нього теоретично вводять «мурмочучий голосний», який здебільшого не вимовляється і не чується; а потрібен він для того, щоб g не оглушувався. Але balts, viens, libdams, alkans, aug, duod тощо кажуть і шауляйці, латиші, каунянці («струкії» Малої Литви), південні жемайти (пор. Zinkevičius 1978:34, 36, 91, 94, 100, 154), тоді як «мурмочучий голосний» вводять лише для північних паневежиських. Територія редукції закінчень простягалася від Риги до Тільзита. Північні шауляйці вимовляють не лише sauss (як і латиші), а й káušs, daržs, lėds (або làds, Zinkevičius 1978: 38) тощо. Не дивно, що й паневежиські зберегли кінцеві сполуки приголосних b, d, g, ž, š, s+s, тим більше, що голосний закінчення поступово остаточно редукувався протягом останніх 100 років. Згадані особливості приголосних слова 4 Інформація станом на 1982 06 10 і пізніша. 169 докладно пояснюють збережена опозиція дзвінкості-глухості, сполука двох приголосних ss тощо, тому недоцільно позначати ту саму ознаку ще однією фонемою («мурмочучим голосним»). Найбільший недолік такої інтерпретації полягає в тому, що практично скрізь, без винятку, намагаються відтворювати літературну мову — навіть у неозначеній формі дієслова та інших формах (наприклад, KačiUškienė 1984: 1515), де ще K. Jaunius (1898 (1970): 115–160) не чув жодного «мурмочучого голосного»: láistet’ «лі́сті», vălgem’ «ми їли» тощо (за 90 років майже повністю зникли й колишні залишки редукованих голосних закінчень). Немає надійних доказів того, які сполуки приголосних або особливості голосних основи свідчать про збереження «мурмочучого голосного», наприклад, у словах lėken «стрункому, струнка», rág’n «я пораню, вона поранить», šárk «сорока», táms «темно» тощо. Z. Zinkevičius слушно пише, що «молодь і навіть середнє покоління часто не вимовляють мурмочучого звука» (1978: 60). Північні паневежиські цілком нівелювали цей звук, і в багатьох місцях його вже не чути (Zinkevičius 2000: 8–9). А «не вимовлювані, не сприймані на слух і нерозрізнювані звукові особливості не можуть бути фонологічними елементами мови — їх просто не існує в мовній системі» (пор. Girdenis 1981: 189). У транскрипції звуки, які не вимовляються і не чуються, не потрібно ніяк позначати (апострофом тощо). Третя інтерпретація виникла з метою належніше витлумачити можливі відмінності мінімальних пар (без фіктивного «мурмочучого голосного»). Просодична інтерпретація отримала 6 контраргументів (Girdenis 1981: 61–62; KačiUškienė 1983: 33–34; Ručinskaitė 1984: 76). Один із них допоміг би переосмислити гіпотезу про два типи складів. Згідно з нею, склади I і II типу відрізняються тим, що коли перші опиняються перед нер редукованим голосним, до них не додається новий (безголосий) приголосний у жодній формі того самого слова, тобто складова структура не змінюється. Склади двох типів утворюються звуками 4 різновидів: довгими голосними (наприклад: I тип vóks «vókas», пор. род. в. vó-ka тощо — II тип vóks «vógs», пор. vóg-dava, vó-k-sem’, хоча також văgem’, vó-ge), дифтонгами (laūks «laūkas», laū-ka – laūk, laūk-šem’; мішаними дифтонгами (v’ŏlks «vilkas», v’ŏl-ka – v’ŏlks «vilk’s», v’ŏlg-dava тощо) і короткими голосними (lęp’s «lipės (хвости)», li.-pės’ –lęp’s, li.p’-kèm’ тощо). Якщо не приймати поділу на 2 типи складів, на рівні допоміжних фонологічних елементів можна ввести «мурмочучий голосний» або ще 2 вторинні акценти обмеженого розподілу. У довгих складах вони траплялися б лише в позиції головного наголосу (пор. Garšva 1977: 122–128; KačiUškienė 1984: 7–8), а в коротких складах — у позиції відтягненого наголосу (у кінцевих складах). Інакше в цих позиціях довелося б позначати дифтонги двох довгот, довгі голосні та короткі голосні. Просодичний тип складу та сегментно вимовлюваний залишок голосного закінчення були й залишаються незалежними явищами, вони не суперечать одне одному. Тип складу зумовлювався тим, чи був склад відкритим (дещо довшим) або закритим (коротшим); залишок голосного вимовляється надзвичайно рідко й у зв’язному тексті здебільшого також не змінює інформації. 170 Підготовлено велику статтю А. Ґірденіса та Ґ. Жідоніте «Система голосних північних паневежиських говірок (розалимська говірка)» (Girdenis, Židonytė 1994), що ілюструє дистрибуцію голосних і намагається вписати говірку в систему інших діалектів. Робиться спроба відродити думку К. Яунюса про те, що голосні позиційної довготи e, a у позиції слабкого (відтягнутого або давнього кінцевого) наголосу «на ширину нігтя» коротші за довгі. Jau anksčiau buvo nurodyta (plg. Garšva 1977, 1984, 1986 ir t. t.), kad ne tik Rozalimo, bet ir Pakruojo, Pašvitinio, Linkuvõs, Joniškėlio, Pasvalio ir kitų vietų gyventojai jokių trumpųjų balsių nemurma, poras dù.r’s’ „dursi“ – dù.r’s’ „durys“, soṇ.ks’ „sunksi“ – soṇ’k’s’ „sunkūs“, már’ges’ „Margės“ – már’ges’ „margysi“, n’à.š „nešu“ – n’àš „neš“, kàps „kapsū“ – kà.ps „kapūs“, cèp’s’ „cipės“ (kalėjimus) – cèp’s’ „cipsi“ retkarčiais skirdami ne pagal „murmamuosius balsius“, o pagal kirčiuoto balsio ilgumą, priebalsių kietumą – minkštumą, skiemens ribą ir t. t. Dirbtinėmis sąlygomis (eksperimentuose) retkarčiais maksimaliai galbūt įžiūrimus skirtumėlius buvo siūlyta laikyti fonologinės sistemos pagalbinėmis priemonėmis ir variantais. Із 100 інформаторів троє в закритому закінченні начебто ще зберегли залишок короткого голосного (soṇ.’k’k’s’ «важкі»). У центральних частинах діалекту таких залишків голосних і тепер вимовляють близько 1–3%, а на околицях — до 70%, тому шукати мурмотливі голосні в написах на могилах XIX ст. і на їхній основі робити висновки про сучасну фонологічну систему не потрібно (Girdenis, Židonytė 1994: 115). Нещодавно представлені дуже редуковані безбарвні голосні переднього та заднього ряду b, ъ позначаються «лише тоді, коли неможливо точно визначити забарвлення голосного» (Skirmantas, Girdenis 1998: 113). Коли редукція особливо виразна — змінюється не лише якість голосного, а й голосний не утворює складу, — графему ще й беруть у дужки. Невідомо, чи хтось міг би довести наявність відмінностей між «мурмотливими голосними» у формах žmón’n’s’ «люди» та v’ė˙(i)b’s «вітер», kò.k’b «яка» та v’òšt(ə) «курка», v’èr.gdamə «працюючи» та apsẹkabi.n’əs «обійнявшись» (Skirmantas, Girdenis 1998: 112–114, 120). І далі позначається фантастична форма kàkəl(ə) «шию», хоча вставний голосний з’явився саме тому, що після -l жодного голосного немає. Численні суперечності в прикладах «мурмотливого голосного» свідчать про те, що, не маючи чітких критеріїв щодо цих «голосних», заплуталися й їхні прихильники. 3. Підсумок Записи церковних архівів свідчать, що в піддіалекті північно-західних паневежиських говірок закінчення незначно редукувалися вже в XVII ст. До початку XX ст. зберігалося багато залишків коротких голосних у закінченнях. У текстах А. Баранаускаса більше коротких голосних збереглося ближче до наголошеного складу, у колишніх наголошених закінченнях, у відкритих складах, після м’якого приголосного (Kačiuškienė 1983: 28). Коли наголос відтягувався, дифтонги am, an, em, en звужувалися, голосні закінчень ще не редукувалися й утворювали окремий склад, пор.: álkans «голодний», n’agàl «не- 171 може, не може» (відтягнутий наголос завжди підкреслює другий компонент давнього дифтонга, пор. n’akal.t «невинного»). Частина залишків коротких голосних вимовляється й досі (особливо на околицях піддіалекту). Вони свідчать, що першими редукувалися ненаголошені голосні закінчень, пор.: laũ.ks «поле», ló.u «ліжко», але ròn.kas «руки», šaka «гілку» (Норвайшяй, Мікнюнай, Лигумай). Перед редукцією голосних усі голосні закінчень після м’якого приголосного злилися в один голосний i. Така відповідність збереглася в текстах А. Баранаускаса, на околицях діалекту, у піснях, наприклад: karā.li «королів», vėlnis «чорт». Приголосні в кінці слова м’які перед редукованими голосними i, e або голосними u, a, що зазнали палаталізації (>i), а також після голосних переднього ряду або м’яких приголосних: gàl’ «може», galì «можеш», kár’ves «корови», stàːč’s «прямий». Виняток становить позиція приголосних після голосних заднього ряду a, o, ɔ (išeinam, ži.not, gai.l’əs «шкодую»), а також після голосних переднього ряду i, e у давальному та орудному відмінках множини (naktím «ночам, ночами»), у другій особі майбутнього часу дієслів (sidės «сяде»). Щонайменше дванадцять відоміших мовознавців (A. Baranauskas; J. Bilevičius 1978; 1999: 95; K. Būga; P. Būtėnas; A. Butkus 1989: 56–60; K. Garšva; K. Gasparavičius; E. Grinaveckienė; I. Jašinskaitė; A. Salys; J. Šukys; S. Tumėnas 1987: 171–175, пор. LDS 1999: 328–330) позначали залишки коротких голосних лише там, де їх справді було чути. Іншої думки дотримувалися, мабуть, семеро мовознавців (J. Gerullis, A. Girdenis, V. Grinaveckis, K. Jaunius, G. Kačiūškienė, I. Ručinskaitė, Z. Zinkevičius). Якщо порівнювати лише мовознавців, які виросли на території паневежиського діалекту, різниця була б ще виразнішою — восьмеро проти двох. Тому недоречно в підручниках із діалектології, енциклопедіях і лекціях представляти лише другу думку, повністю замовчуючи першу, тим паче, що й мовознавці другої групи не цілком одностайні: одні вимагають відображати «мурмотливими голосними» всі короткі голосні закінчень літературної мови, а інші визнавали й винятки. Інтерпретація складового поділу як допоміжного фонологічного засобу потенційно зберігає певну роль. Це могло б допомогти мовознавцям із різними поглядами дійти компромісу. З формулювання Казимераса Яунюса 1898 (1970: 127): «представникам інших діалектів здається, що найкоротші голосні паневежиських говірок зовсім не вимовляються, проте […] існування голосового елемента […], якщо уважно прислухатися, легко почути» (отже, якщо спеціально не прислухатися, звук майже непомітний) — видно, що й майже 100 років тому «мурмотливий голосний» не мав більш ніж допоміжного значення. Обережно ставлячись до зазначеної К. Яунюсом п’ятикратної кількісної опозиції голосних у паневежиському діалекті та деяких інтонацій, ми не можемо сліпо приймати й «короткі голосні». У більшій частині північнопаневежиського діалекту «мурмотливих голосних» нині здебільшого немає. Ці голосні слід позначати лише тоді, коли вони справді вимовляються. Так робили й під час запису та видання текстів говірок (пор. Bilevičius 1980; JAŠT; LRD). 172 СКОРОЧЕННЯ APh – Archivum Philologicum 1–8, Каунас, 1930–1939. JAŠT – Joniškėlio apylinkių šnektos tekstai, sudarė K. Garšva, Vilnius, 1981. LDS – Хрестоматія з литовської діалектології 1, уклали Z. Babickienė, B. Jasiūnaitė, Вільнюс: кафедра загального мовознавства Вільнюського університету, 1999. LKA – Атлас литовської мови 2, Фонетика, Вільнюс: Mokslas, 1982. LKE – Енциклопедія литовської мови, підготував K. Morkūnas, Вільнюс: Інститут наукового та енциклопедичного видавництва, 1999. LKI – Інститут литовської мови. LKT – Lietuvių kalbos tarmės. Chrestomatija, Vilnius: Mintis, 1970. LLTI – Інститут литовської літератури та фольклору. LRD – Я полола льон і співала, уклали B. Stundžienė, Z. Puteikienė, K. Garšva, Вільнюс: Vaga, 1990. MB – Наукова бібліотека. LTR – Архів литовського фольклору. ŠPU – Шяуляйський педагогічний університет. VU – Вільнюський університет. LITERATŪRA Baranauskas A. 1898: Барановский А. Заметки о литовском языке и словаре, Санктпетербург. Plg. LDS: 34–57. Bielskytė J. 1984: Keletas šiaurės vakarų panevėžiškių tarmės fonetikos ypatybių (homoformų audicinis nagrinėjimas) (Kursinis darbas), Šiauliai. ŠPU lietuvių kalbos katedra. Bilevičius J. 1978: Pašvitinio šnektos žodynas (rankraštis), Joniškis. LKI Didžiojo „Lietuvių kalbos žodyno“ skyrius. Bilevičius J. 1980: Pašvitinio šnektos tekstai (rankraštis), Joniškis. LKI Kalbos istorijos ir dialektologijos skyrius. Bilevičius J. 1999: Pašvitinio šnektos dažninis žodynas. – Žiemgala 2, Kaunas: „Žiemgalos“ leidykla, 93–95. Būga K. 1924: Kirčio ir priegaidės mokslas. – Rinktiniai raštai 3, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 1961, 19–84. Būtėnas P. 1932: Aukštaičių tarmės okuojančios pašnektės sienos. – APh 3, 168–193. Butkus A. 1989: Latvių kalbos įtaka Skyronių lietuvių šnektai. – Lietuvių kalbotyros klausimai 28 (Kalbų ryšiai ir sąveikos), 55–61. Garšva K. 1973: Šiaurės vakarų panevėžiškių prozodija ir vokalizmas (Diplominis darbas), Vilnius: VU Bendrosios kalbotyros katedra (D 434). Garšva K. 1977: Akcentuacijos ir vokalizmo sąryšis šiaurės vakarų panevėžiškių tarmėje. – Lietuvių kalbotyros klausimai 17 (Lietuvių arealinės lingvistikos klausimai), 76–87. Garšva K. 1982: Svarbesnės šiaurės vakarų panevėžiškių fonologijos ypatybės. – Baltistica 18 (1), 65–74. Garšva K. 1984: Šiaurės vakarų panevėžiškių fonologinės sistemos pagalbinės priemonės ir variantai. – LTSR MA darbai, A serija, 4 (89), 128–137. Garšva K. 1986: Šiaurės panevėžiškių „murmamasis balsis“ ir penkios jo interpretacijos. – Jaunųjų filologų darbai 2, 110–117. Gasparavičius K. 1929: Puodžiūnų sodyiaus tautosaka (LLTI LTR 5373). Gasparavičius K. 1936: Morfologinės linkuvių šnektos ypatybės (rankraštis) LLTI MB. 173 Gerullis G. 1930: Litauische Dialektstudien, Leipzig. Girdenis A., Zinkevičius Z. 1966: Dėl lietuvių kalbos tarmių klasifikacijos. – Kalbotyra 14, 139–147. LDS 125–135. Girdenis A. 1971: Lietuvių kalbos tarmės (rec.). – Baltistica 7 (2), 201–209. Girdenis A., Židon ytė G. 1994: Šiaurės panevėžiškių (Rozalimo šnektos) balsių sistema. – Baltistica 29 (2), 115–154. Grinaveckienė E. 1961: Prebalsių minkštėjimo ryšys su galūnių trumpėjimu Stegvilų tarmėje. – Lietuvių kalbotyros klausimai 4, 167–183. Grinaveckienė E. 1962: Kai kurios lietuvių kalbos tarmių ypatybės (iš 1961 metų dialektologinių ekspedicijų). – Lietuvių kalbotyros klausimai 5, 147–169. Grinaveckis V. 1973: Žemaičių tarmių istorija, Vilnius: Mintis. Jaunius K. 1898 (1970): Panevėžiškių tarmė. – Drotvinas V., Grinaveckis V. Kalbininkas Kazimieras Jaunius, Vilnius: Mintis, 1970. Jašinskaitė I. 1957: Kirtis, priegaidė ir jų poveikis vokalizmui Biržų tarmėje. – Lietuvių kalbotyros klausimai 1, 189–194. Kačiūškienė G. 1983: Šiaurės panevėžiškių murm amųjų balsių fonetinės ypatybės, distribucija ir fonologinė interpretacija. – Kalbotyra 34 (1), 24–38. Kačiūškienė G. 1984: Šiaurės panevėžiškių tarmės balsių psychoakustinė klasifikacija. – Kalbotyra 35 (1), 42–53. Ru činskaitė I. 1984: „Murmamųjų“ balsių kokybinė opozicija šiaurės panevėžiškių tarmėje. – Kalbotyra 35 (1), 72–76. Salys A. 1992: Raštai 4, Roma. Skirmantas P., Girdenis A. 1998: Naujesni tarmių fonetinės transkripcijos rašmenys. – Kalbotyra 47 (1), 107–121. Specht F. 1920: Litauische Mundarten, gesammelt von A. Baranowski 1, Leipzig. Šliavas J. 1972: Žeimelis, Žeimelis (rankraštis) VU MB. Šukys J. 1962: Rytų aukštaičių pontininkų ir vakarinų pantininkų tarmių būdingosios ypatybės. – Lietuvių kalbotyros klausimai 5, 175–184. Tumėnas S. 1987: Dėl prielinksnių konstrukcijų išplitimo šiaurinėse aukštaičių tarmėse. – Lietuvių kalbotyros klausimai 26, 171–175. Urbanavičiūtė-Mark evičienė Ž. Dar kartą apie rytų aukštaičių tarmių ribas. – Kalbotyra 43 (1), 85–87. Zinkevičius Z. 1966: Lietuvių dialektologija, Vilnius: Mintis. Zinkevičius Z. 1969: Apie lietuvių kalbos tarmių skirstymą. – LTSR MA darbai, A serija, 137–151. LDS 136–152. Zinkevičius Z. 1975: Smulkmenos. XII. – Baltistica 11 (1), 85–86. Zinkevičius Z. 1976: Smulkmenos XXX. – Baltistica 12 (2), 165–160. Zinkevičius Z. 1978: Lietuvių kalbos dialektologija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. Zinkevičius Z. 2000: Juozas Balčikonis ir Pranas Skardžius. Pastabos apie panevėžiškių tarmę. – Panevėžio krašto kalbininkai, Panevėžys, 4–8. WHISPERED VOWELS IN THE NORTH-WESTERN PANEVĖŽIŠKIAI DIALECT Summary The loss of whispered vowels in the dialect of the North-Western Panevėžiškiai set in at the beginning of the 19th century and their reduction was completed in the early 20th century. It is suggested here that, in dialect texts, whispered vowels should be marked only in those rare instances where they can really be pronounced. 174 The interpretation of the whispered vowels as a subsidiary phonological means in those cases where reduced vowels in inflectional endings may retain a certain distinctive value could contribute to a compromise among linguists advocating different interpretations of these vowels. СЕВЕРО-ЗАПАДНО ПАНЕВЕЖСКИЕ “ШЕПОТНЫЕ ГЛАСНЫЕ” Резюме Краткие гласные в северо-западном паневежском говоре начали исчезать в начале XVII в. и процесс их редукции практически завершился к началу XX в. В настоящее время как сверхкраткие, так и "шепотные (бормотаемые) гласные" в говоре обычно не произносятся, а встречаются лишь спорадически, и, разумеется, только в таких случаях их и следует обозначать в диалектных текстах. Kazimieras GARŠVA Lietuvių kalbos institutas Antakalnio g. 6 LT-2055, Vilnius, Lietuva El. paštas [email protected] Gauta 2000 04 10 175