Pietro U. Dini. „Baltų kalbos. Lyginamoji istorija“

254 | RECENZIJOS с. 32, 2-й рядок згори. У литовській частині помилок більше — і не лише коректурних, наприклад: Aurelia (= Aurelija) с. 16, 10-й рядок згори, прим. 6; busimasis (= būsimasis) с. 25, 8-й рядок згори; lekti (= lėkti) с. 31, 8-й рядок згори; pusti, putė (= pūsti, pūtė), žadžia (= žaidžia) с. 31, 13-й рядок згори; baigiai (= baigei) с. 34, 6-й рядок знизу; праці литовських акцентологів, згадані на с. 34, прим. 27, відсутні в бібліографії; mokė-tė-ės ir mokė-me-ės (с. 35, 2-й і 3-й рядки знизу) треба поміняти місцями; tečiu (= tečiu) с. 58, 12-й рядок знизу; biški (= biški «трохи») с. 92, 3-й рядок знизу; неправда, що форма šokinti не існує в литовській мові (с. 103, прим. 64); krenta (= krinta) с. 115, 15-й рядок знизу (krenta — форма з материнської мови, а не літературної); MFTYTI (= MĖTYTI) с. 117, 1-й рядок згори; {tevelis} (= tėvelis) с. 133, 13-й рядок знизу; tetis (= tetis {tėtis}) с. 134, 10-й і 13-й рядки згори. Наведені тут помилки «розчиняються» серед безлічі бездоганно поданих прикладів і не впадають в око. Гірше зі стислим викладом литовською мовою — його мова, стиль і пунктуація потребують значного редагування. Прикро, що багато помилок литовського тексту перейшли з дисертації. Це свідчить про те, що підготовка монографії супроводжувалася поспіхом. Напевно, поспіхом слід пояснити й те, що в тексті книжки замість монографії прослизнула дисертація, наприклад: «У цій дисертації я розглядатиму проблеми наголошування» (с. 34, прим. 27). Завершуючи цю рецензію, хочу сказати, що, попри зазначені недоліки й помилки, монографія П. Вуйчика — це ґрунтовна праця, яка розширила горизонти литуаністики дослідженнями дитячого мовлення. Рецензована книжка і статті не з’явилися б без зусиль багатьох людей: аудіозаписи робила й транскрибувала мати Рути, литуаністка Аурелія Кашкелевичене (цю роботу частково підтримала Австрійська академія наук — грант було отримано завдяки проф. В. У. Дресслеру; також Фонд «Відкрита Литва», який придбав комп’ютер, магнітофон і касети); дані кодував та аналізував, зрозуміло, П. Вуйчик, якого консультувала й усебічно підтримувала відома психолінгвістка проф. М. Смоцинська, з ініціативи якої й почалися дослідження мовлення литовських дітей; дисертацією керував і її захист очолював балтист проф. Акселіс Холвоетас. Допомогу цих та інших людей автор гарно висвітлює в книжці (с. 7), проте головний герой нової галузі литовського мовознавства — він сам, професійно підготовлений психолінгвіст і литуаніст, який, не сумніваюся, й надалі успішно продовжуватиме дослідження литуаністики. Bonifacas Stundžia Baltistikos ir bendrosios kalbotyros katedra Vilniaus universitetas Universiteto g. 5, 2734 Vilnius, Lietuva [email protected] Отримано 2001 08 17 ПІЄТРО У. ДІНІ, Мови балтів. Порівняльна історія. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 2000, 540 p. Вступ П’єтро У. Діні до балтійської філології Le lingue baltiche уже здобув численні схвальні відгуки в лінгвістичній пресі. Переклади литовською та латиською мовами свідчать не лише про те, що книжка заповнює прогалину в балтистичній літературі, а й про її власні переваги. Щоб литовське видання зберегло всі ці властивості оригіналу, чимало зусиль доклав спеціальний редактор книжки Боніфакас Стунджя. Його ретельна праця дала змогу уникнути бага- RECENZIJOS 255 тьох термінологічних і фактичних неточностей, які легко могли закрастися під час перекладу. Окремо рецензувати литовське видання, якщо раніше в цьому журналі (т. 39, 1998, с. 253–257) Ґедрюс Субачюс уже прорецензував італійський оригінал, начебто й немає потреби. Однак вихід перекладу в Литві — важлива й радісна подія, і про неї варто згадати також з інших міркувань: оригінал у Литві, найімовірніше, залишиться бібліографічною рідкістю, тоді як литовське видання, безперечно, посяде почесне місце поруч з італійським, тим паче що його (як зазначено в передмові до литовського видання) уточнено й істотно доповнено. Серед чинників, що визначають цінність рецензованої книжки, особливо слід наголосити на тому, що автор порівну є мовознавцем і філологом; розкриваючи сутність дискусії про закон де Соссюра, він почувається так само вільно, як і характеризуючи міркування авторів доби Ренесансу про балтійські народи та мови й їхнє походження («палеокомпаративістика» в балтійському ареалі — одна з улюблених дослідницьких тем автора). Збалансованість лінгвістичних і філологічних аспектів, особливо важлива в добу дедалі вужчої спеціалізації, робить книжку Діні справді взірцевим вступом до балтистичних студій. У книжці розглянуто доісторію балтів, основні риси порівняльного балтійського мовознавства, мовні контакти й ареальні аспекти, розвиток литовської та латиської мов і його історичний та культурний контекст; охарактеризовано нечисленні дані, що дійшли до наших днів, про прусську та інші зниклі балтійські мови й діалекти. Наприкінці наведено приклади текстів балтійськими мовами різних періодів із коментарями, а також надзвичайно докладну бібліографію. Виклад матеріалу дещо нерівномірний і асиметричний, але це зумовлено його характером: розвиток литовської та латиської мов простежено від доісторичних часів до найновішого періоду, тому дані про ці мови розпорошені в кількох розділах; автор послідовно розкриває окремі історичні пласти мовної структури. Прусську мову, засвідчену лише кількома короткими текстами, неможливо було описати таким самим способом, тому всі дані про неї зібрано в одному розділі, де, до речі, подано дуже добрий огляд філологічної проблематики, пов’язаної з реконструкцією цієї мови. Зміст книжки в цій рецензії переказано вкрай неповно; без перебільшення можна сказати, що автор представив читачеві бодай у загальних рисах кожну галузь балтистичних досліджень. Ґрунтовність автора та широта його наукового кругозору виявляються і у величезній бібліографії, і в змісті книжки. Книжка Діні добре написана й ретельно відредагована, тож навіть дуже прискіпливий рецензент не знайшов би матеріалу для довгого переліку помічених помилок. Форми різними мовами здебільшого цитуються бездоганно. Те, що латиські приклади подано трохи гірше, ніж приклади іншими мовами, відповідає середньому рівню публікацій із балтійського мовознавства. З огляду на велику кількість діакритичних знаків, уживаних для запису латиських слів, статистичну ймовірність того, що в мовознавчій праці, надрукованій не в Латвії, усі або принаймні більшість латиських форм буде наведено правильно, можна вважати нульовою. Тому не дивують такі неточності, як varš замість varš/varš (с. 119), pērkuns замість pērkūns (с. 119), māsīnam замість māsīnam saucamies (с. 137), ķiselis замість ķiselis (с. 181), nākt priekš замість nākt priekšā (с. 338). Слід наголосити, що таких випадків зовсім небагато. Трохи більше дивує транскрипція [z’in’a] (замість [ziņa]), наведена при латиському слові ziņa (с. 92). Не слід приховувати від читача, що фонологічні системи литовської та латиської мов різняться; що в латиській мові немає асиміляційного пом’якшення перед голосними переднього ряду; і що позначений літерою <ņ> приголосний не є пом’якшеним зубно-альвеолярним, а є палатальним приголосним (тобто палатальна артикуляція не є вторинною, а основною). Оскільки твердих і м’яких 256 | RECENZIJOS протиставлення альвеолярних приголосних, транскрипція слова šūt [ʃ’uːt] (с. 83) є невмотивованою і, мабуть, лише відображає транскрипцію литовського відповідника siūti: у мовах, де немає кореляції за м’якістю, шиплячі приголосні зазвичай самі собою є альвеолярно-палатальними. Латиське слово blāurs також транскрибовано відповідно до правил литовської вимови [bl’eurs] (с. 80). Сумнівним видається принцип автора подавати литовські форми з інтонаційними наголосами, а латиські — без них: форма būt, наведена поряд із лит. būti, створює враження, ніби інтонаційні наголоси розрізняються лише в литовській мові. З іншого боку, слід визнати, що латиські форми зі знаками інтонаційних наголосів дуже віддаляються від звичного вигляду друкованого слова, і це може бентежити читача, не звичного до наукової транскрипції. Дискусійні проблеми порівняльного балтійського мовознавства автор висвітлює стисло, але з достатньою (з огляду на обмежений обсяг) докладністю, майстерно розкриваючи суть питання та послідовно об’єктивно викладаючи суперечливі погляди дослідників. Ураховано найновішу літературу, тож читач, безперечно, отримує актуальний огляд балтистичних досліджень. Завжди можна шкодувати, що не було розглянуто ще одну теорію або не взято до уваги погляд ще одного дослідника, але спеціально шукати такі прогалини чи недоліки було б марною справою. Згадаємо лише одне-два місця, де викладені автором погляди, на нашу думку, можуть дещо ввести читача в оману. У книзі явища палаталізації розглянуто не цілком переконливо (с. 83–84). До речі, у бібліографії бракує статті Чекмона «O jotacii v praslavjanskom i baltijskix jazykax», Baltistica 11(1), 1975, 63–76, у якій уточнено поняття кореляцій палатальності й м’якості. Цитуючи Куриловича, автор пише, що «спочатку сформувалися окремі фонеми м’яких приголосних, а згодом вони нейтралізувалися перед голосними переднього ряду; ця нейтралізація й призвела до зникнення *j». Наводячи прояви палаталізації, паралельно подано, наприклад, лит. sj > s’ (siūti) та лат. sj > š (šūt). Адже Курилович постулював для прабалтійської мови кореляцію за м’якістю перед голосними заднього ряду; вона нейтралізувалася перед голосними переднього ряду, де узагальнилися немарковані тверді приголосні. Про це свідчить зникнення j між приголосним і голосним переднього ряду в прабалтійській мові (пор. kėdė: kedžių, verti: verčiu), що вказує на функціональне ототожнення C’V і CjV і є головним аргументом на користь наявності кореляції за м’якістю в прабалтійській мові. Фонологічно система приголосних литовської мови ще близька до прамовної системи, хоча (найімовірніше, під впливом слов’янських мов) тверді приголосні в позиції нейтралізації (перед голосними переднього ряду) значною мірою було замінено м’якими. Велика кількість змін приголосних, зумовлених йотацією (sj, zj > š, ž, pj bj > p’, b’), у латиській мові відображає зникнення кореляції за м’якістю: зовнішня палатальна артикуляція, що спиралася на кореляцію палаталізації, змінилася різноманітними зсувами місця артикуляції (наприклад, зубна-альвеолярна артикуляція змінилася на палатальну, яка, своєю чергою, могла зазнати подальших змін, пор. процес k’, g’ > c, dz, імовірно, за посередництва певних палатальних приголосних). Не одного дослідника ввело в оману подвійне значення терміна «палаталізація». Щоправда, «інструментальний відмінок, що не збігається з давальним (точніше: з давальним або знахідним — A. H.), у латиській мові засвідчений лише спорадично» (с. 319), але в цитованому автором прикладі зі старої мови Dewe beernes tapt «стати Божими дітьми», безперечно, вжито не інструментальний відмінок (із закінченням -is < *-ais), а знахідний, — на це вказує відповідне місце в перекладах Глюка й Ельгера (teem dewe wiṇtch Waļļas Deewa Behrnus tapt Глюк, Jn 1,12; Bet cek to vȥieme, dewwe tems walliu Dewa bērnus tapt Ельгер, Evangelijos ir Epistolos 6r25): уся конструкція неправильна, чужа латиській мові й виникла внаслідок копіювання латинського accusativus cum infinitivo (dedit eis RECENZIJOS 257 potestatem filios Dei fieri). Правильна латиська конструкція становила труднощі для німецьких авторів, тому відмінок було обрано за аналогією до німецької конструкції Gottes Kinder zu werden. Оскільки відмінок у такому сполученні важко було визначити через омонімію відмінкових форм, його граматичну інтерпретацію нав’язала латинська мова. Хибне припущення, що в цій конструкції слід уживати інструментальний відмінок, випливає з механічного застосування правил граматики литовської мови до латиської. Насправді литовський інструментальний відмінок тут є інновацією (загалом, схоже, що в литовській мові сфера вживання предикативного інструментального відмінка порівняно з прабалтійською мовою значно розширилася), тоді як у латиській мові зберігається характерний для балтійських і слов’янських мов давальний відмінок для позначення суб’єкта інфінітивного речення (вираженого або невираженого) та іменної частини присудка (пор. староцерк.-слов. Dastb imъ oblastь čedotь božijemь [дат. мн.!] бути). У конструкції сучасної латиської мови Dieva bērniem tapti форма bērniem є справжнім давальним відмінком, а не інструментальним, що збігається з давальним, оскільки в позиції іменної частини присудка інфінітивного речення може вживатися давальний відмінок не лише множини, а й однини (tapt Dieva bērnam), тоді як інструментальний відмінок однини не збігається з давальним. Імовірно, через неуважність як приклад ілативу старої латиської мови наведено конструкцію exan hellēs «у пеклі», а як приклади локативу — tan tresschan Deenan «третього дня», cenan turret «тримати у славі» (с. 320). Приклади, що ілюструють вплив чужих мов, а також суспільного й культурного контексту на лексику балтійських мов, дібрано дуже вдало; авторові можна закинути лише кілька неточностей. Наприклад, словотвір латиського слова plātēzeris «хвалько» незрозумілий, якщо не згадати конкретне джерело — слово pletēzeris (plettiser, Plätteisen) «праска», поряд із яким шляхом звукових асоціацій (plātities «хвалитися») було утворено глузливу форму plātēzeris; навряд чи тут можна говорити про словотвірний елемент -izeris, що походить від середньонижньонімецького iser «залізо». Виникненню таких латиських прикметників, як sniegbalts «білий, як сніг» (с. 370), сприяла, звичайно, не російська мова (у якій такого типу взагалі немає), а німецька (schneeweiß тощо), причому не за радянських часів, а значно раніше — у творах авторів XIX століття (Ендзелін намагався боротися з цим явищем ще до війни). Латиська мова двічі, у різні періоди, запозичила російське слово pud: лит. pūdas та ест. puud як «паралельні запозичення» хронологічно відповідали б давнішій латиській формі puōds, а не новішій puds (с. 394). Перекладач, безперечно, дуже добре впорався зі своєю нелегкою роботою, і лише до кількох місць можна висловити критичні зауваження. Не дуже вдалим є, наприклад, уживання терміна «модальність» у таких реченнях, як «ця модальність [про непрямий спосіб — A. H.] виявляється у вживанні форм активних дієприкметників...», «дебітів традиційно вважають модальністю» (с. 331–332). Можна говорити про способи або про форми з модальним значенням, але термін «модальність» (modality, Modalität, модальность тощо) охоплює всю сферу модальних значень, тому його вживання для позначення конкретних форм звучить незвично. Англійський термін evidential уживають для опису форм, за допомогою яких мовець може або мусить позначити, на яких даних чи доказах (англ. evidence) він ґрунтується, висловлюючи щось (наприклад, чи бачив він це сам, чи чув тощо); переклад «очевидний спосіб» (с. 330) видається не цілком вдалим, адже такий спосіб, мабуть, міг би позначати лише те, що є очевидним (evident). Французький вислів tout court означає не «досить швидко» (с. 250), а «просто, одним словом, беззастережно». Завжди слід радіти, коли науковець, замість обмежитися оригінальними дослідженнями, від яких може сподіватися якщо й не більшої слави, то принаймні більшого інтелектуального задоволення, присвячує час і зусилля написанню синтези своєї галузі науки: адже вона завжди може стати об’єктом дешевої критики. Pietro 258 | RECENZIJOS У. Діні, безперечно, вклав багато душі у свої Балтійські мови, подарувавши читачеві не просто сухий перелік фактів, а живу й захопливу книжку. Подякуймо П’єтро У. Діні за чудово виконану працю, а редакторові Боніфацію Стундзі — за зусилля, докладені для того, щоб зробити її доступною литовським читачам. Axel Holvoet Отримано 2001 08 24 Інститут литовської мови, вул. Антакальніо, 6, 2055 Вільнюс, Литва [email protected]