Kalbos reiškinių vertinimo laipsniai

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA XLVIII (2003), 97–103 Ступені оцінювання мовних явищ RITA MILIŪNAITĖ Інститут литовської мови, Вільнюс Мета статті — представити систему ступенів оцінювання мовних явищ, яка в разі застосування в прескриптивній лінгвістиці могла б сприяти послідовності нормотворчої роботи та ефективності мовних рекомендацій. Ступені оцінювання відображають різні типи співвідношення між відповідними мовними явищами та кодифікованими нормами літературної мови. Визначаючи їх, беруть до уваги особливості цих норм, а саме: варіативність, стабільність, мовні зміни, функціональну й стилістичну диференціацію тощо. Авторка розглядає чотири ступені оцінювання, визначає їхні основні характеристики та аналізує їх практичне застосування. 1. ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ У теорії та практиці культури мовлення одними з найважливіших є питання про те, як оцінювати ті чи ті мовні явища, якими принципами й критеріями керуватися під час нормування, як показати різну цінність явищ та особливості їх уживання. Останнє питання — про систему різних ступенів оцінювання — стає особливо актуальним і природно постає насамперед тому, що литовська літературна мова вже досягла такого рівня розвитку, за якого може самостійно розвиватися, спиратися на власні ресурси, водночас зазнаючи помітного впливу зовнішніх чинників, причому останнім часом увесь цей процес значно інтенсифікувався. Інша річ — сучасне вживання литовської літературної мови дедалі більше розшаровується на різноманітні жанри й сфери, а межі функціональних стилів, які раніше вважалися доволі чіткими, значною мірою розмиваються. Особливо важко окреслити різновид літературної розмовної мови, у якому нерідко переплітаються елементи самої літературної мови, діалектів і жаргону. Отже, розмаїття вживання літературної мови спонукає нормувальників до активнішого свідомого впливу на процес її розвитку, аби стихійність не взяла гору, адже це було б принципово протилежним самій природі літературної мови. Змінюються також користувачі літературної мови. Протягом не одного десятиліття в нормувальній роботі над литовською мовою досить важливу роль відігравали авторитет (мовний нормувальник) і традиція нормування. Останнім часом користувачів мови вже не задовольняє проста відповідь на запитання, чи можна вживати певне явище. Вони просять обґрунтувати — чому. Очікують послідовності, системності й логічності мовних рекомендацій і висловлюють невдоволення тим, що те саме явище по-різному оцінюють у різних нормувальних джерелах. У виданнях із нормування мови останніх років, різноманітних збірниках мовних порад, статтях із мовної практики, рецензіях тощо немає єдиної та чіткої системи оцінювання мовних явищ. Оцінні визначення мовних норм і помилок 98 | RITA MILIŪNAITĖ Оцінки значно різняться, і не завжди можна зрозуміти, чи автор вважає певне явище мовною помилкою, чи лише порушенням стилістичних норм тощо. Отже, видається доцільним розглянути принаймні найважливіші особливості можливої системи оцінювання мовних явищ. З огляду на все це, до оцінювання мовних явищ слід підходити вже дещо інакше, ніж було прийнято близько десятиліття тому: користувачам літературної мови починає бракувати тієї інформації, яку подавали в попередніх працях із нормування, не лише кількісно, а й якісно (наприклад: Kalbos praktikos patarimuose, 1985; Dabartinės lietuvių kalbos žodyne, 2000; Dabartinės lietuvių kalbos gramatikoje, 1994 та ін.2). Інакше кажучи, необхідно не лише зважати на найновіші зміни в літературній мові (появу нових запозичень, нових значень слів, цілих конструкцій, вихід деяких явищ з ужитку, функціонально-стилістичне розмежування різних засобів вираження), а й шукати способи вдосконалення системи оцінювання варіативних явищ. Нариси цієї статті з’явилися ще 1998 року, коли в Державній комісії з литовської мови обговорювали засади й принципи нового видання Kalbos praktikos patarimų3. Треба було обґрунтувати обрану для цього видання систему оцінювання мовних явищ, і було запропоновано застосовувати чотири ступені оцінювання4. Перш ніж характеризувати ступені оцінювання мовних явищ, необхідно стисло розглянути основні пов’язані з цим поняття. Важливо відразу наголосити, що ступінь оцінювання — величина похідна. Він залежить від того, як ми визначимо норму літературної мови. 2. ОЗНАКИ НОРМ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ Не вдаючись цього разу докладніше до теоретичних міркувань, слід подати найприйнятніше для нас визначення норми літературної мови й охарактеризувати ті її ознаки, які важливі для подальшого розгляду ступенів оцінювання мовних явищ. Зробити це непросто, оскільки в теорії культури литовської мови в цьому питанні існує і термінологічна плутанина, і різні розуміння норми, особливо якщо зважати на взаємини норми та узусу (пор.: Girdenis, Pupkis 1978: 56; Knūkšta 1979: 85; Pupkis 1980: 20; Gaivenis, Keinys 1990: 134; Ambrazas, ред., 1999: 295–296; Klimavičius 2002: 19). Найнейтральнішим і найуніверсальнішим видається визначення в «Енциклопедії литовської мови»: мовна норма (лат. norma ‘міра, правило’) — сукупність мовних фактів і способів їх уживання, визнана в певному суспільстві в певний час» (Amb- 1 Це видання по суті повторює видання 1993 року. 2 Пор. також твердження зі шкільного підручника, яке вже не відповідає потребам сьогодення: «Норма літературної мови досить сувора, вона спирається на два критерії оцінювання: правильне — неправильне, чисте — нечисте» (KOŽENIAUSKIENĖ R., DOBROVOLSKIS B., ZINKEVIČIUS Z. Lietuvių kalba. Vadovėlis IX klasei, Kaunas: Šviesa, 2001, 3-iasis leidimas, 15). 3 Ці принципи Комісія затвердила й опублікувала в журналі Gimtoji kalba (1998, 12, 4–6). 4 Розвиваючи й узагальнюючи думки з цієї теми, фрагментарно викладені в її попередніх статтях, авторка водночас спирається на досвід, здобутий під час розгляду рекомендацій праць із мовного нормування, а також під час обговорення граматичних явищ у Литовській мовній комісії в межах Kalbos patarimų і неодноразових дискусій щодо суті цієї системи ступенів оцінювання та принципів її практичного застосування. KALBOS REIŠKINIŲ VERTINIMO LAIPSNIAI 99 razas, red., 1999: 295). Iš čia išvedamas ir bendrinės kalbos normų apibrėžimas: „bendrinei kalbai būdingų ir joje vartojamų kalbos faktų bei taisyklių visuma“ (ten pat). Čia galima įžvelgti du normų aspektus: normas kaip visuotinai pripažintą vartoseną ir normas kaip kalbos dėsnių ir taisyklių visumą. Pirmuoju atveju galima kalbėti apie REALIĄSIAS (funkcionuojančias) normas, antruoju – apie KODIFIKUOTĄSIAS (idealizuotas). Другий аспект норм літературної мови — кодифікація — є суттєвим, адже саме він відрізняє норми літературної мови від мовних норм загалом. Однак помилково вважати, що нормами літературної мови можна називати лише те, що кодифіковано. Кодифікація в багатьох випадках може бути застарілою й неповною, не відображати реального стану, оскільки зазвичай вона відстає від реальних норм. Наприклад, у DLKŽ₄ немає слів aplinkosauga, jogurtas, rankinė, žiniasklaida тощо, хоча в узусі літературної мови вони вже цілком усталилися, а отже, є реальною нормою. Норми літературної мови можна охарактеризувати ще за кількома ознаками: 1) залежно від того, чи становлять норми ядро літературної мови, чи її периферію, вони бувають ОСНОВНИМИ та ПОБІЧНИМИ; 2) з погляду часу норми літературної мови можуть бути ТАКИМИ, ЩО ВІДСТУПАЮТЬ (застарівають), СУЧАСНИМИ та МАЙБУТНІМИ (такими, що починають утверджуватися) (пор. динамічну теорію норми, Pupkis 1980: 21–24); 3) залежно від належності до загального (повсюдного) узусу або до певних функціональних стилів літературної мови — ЗАГАЛЬНІ та СПЕЦІАЛЬНІ (пор. Klimavičius 2002: 23). Як уже згадувалося, ступінь оцінювання — похідна, відносна величина, що залежить від розуміння норм літературної мови; отже, система ступенів оцінювання має відображати багатогранність норм літературної мови (варіантність, сталість, розвиток, співвідношення реальної та кодифікованої норми, функціонально-стилістичне розшарування норм тощо). 3. СТУПЕНІ ОЦІНЮВАННЯ ТА ЇХНІ ВИДИ Те, що мовні явища оцінюють неоднаково й по-різному визначають їхнє співвідношення з нормами літературної мови, видно з порівняно короткої історії унормування нашої літературної мови. У практиці виправлень Йонаса Яблонскіса вже починає виразно виявлятися прагнення не лише проводити чітку межу між нормою та помилкою, а й розрізняти більше й різноманітніші співвідношення норми та помилки. Це пов’язано як із розглянутою багатогранною природою норм літературної мови, так і з особливостями їх функціонування. Різні унормувальні видання так чи інакше намагаються показати, що є неприйнятним, відмежувати незначні помилки від того, що більшою чи меншою мірою прийнятне для літературної мови (наприклад, про систему ступенів оцінювання у «Kalbos patarėjas» (1939) див. Miliūnaitė 2000: 24–35). У цьому плані значний поступ відбувся під час підготовки першого видання Kalbos praktikos patarimų (1975) (див. Labutis 1972: 12–16; тут ішлося про три різні ступені унормування, або нормативності, хоча в самому виданні легко помітити, що їх чотири). 100 | RITA MILIŪNAITĖ Ступінь оцінювання показує співвідношення оцінюваного мовного явища з нормою літературної мови. Щоб визначити ступінь оцінювання явища, насамперед потрібно відповісти на запитання: ЧИ Є МОВНЕ ЯВИЩЕ НОРМОЮ? Оскільки через постійні мовні зміни та зумовлені ними проміжні випадки, різні винятки тощо не завжди можна точно встановити межі помилок і норм, можливі щонайменше чотири відповіді: (1) це загальновизнана мовна норма (якщо вона варіантна — її варіанти рівнозначні); (2) це норма, але лише один (побічний) конкуруючий її варіант; (3) це не є загальновизнаною нормою, але й великою помилкою вважати не можна; (4) це не норма, а загальновизнане її порушення (отже — помилка). Це можна зобразити схемою: Отже, розрізняють чотири ступені оцінювання мовних явищ, які показують, що в літературній мові вживане, що може вживатися в певних випадках, чого слід уникати, а що є неприйнятним. Умовно їх позначають (a — оцінюване явище, b — нормативне явище) так: (1) a+ або a | b; (2) a || b; (3) a уникається – b, (4) a неприйнятне = b. 3.1. a+, a | b Цей ступінь оцінювання показує, що оцінюване явище є нормою (a+) або, якщо норма варіантна, оцінювані явища з погляду норми є ЦІЛКОМ РІВНОЗНАЧНИМИ (a | b), тобто найчастіше абсолютними синонімами (дублетами) різних рівнів, наприклад: Хтось постукав (| постукався) у двері5. Такі явища утворюють ядро норми й позитивно кодифіковані, тобто вважаються правильними. З погляду функціонування, якщо норма варіантна, ці явища можуть мати певні, порівняно нечітко виражені функціонально-стилістичні відтінки, які зазвичай зумовлені походженням явищ, традицією вживання, поширеністю, сферою вживання тощо. З часом, конкуруючи у вжитку, вони можуть набути додаткових ознак і перестати вважатися дублетами або ж одне з них виходить із ядра норми. 5 Оскільки у статті йдеться про самі ознаки ступенів оцінювання та принципи їх розрізнення, конкретних прикладів свідомо наведено небагато; їх, поданих відповідно до розглянутої системи ступенів оцінювання, можна знайти в серії брошур «Мовні поради» (див. Мовні поради I. Граматичні форми та їх уживання. Відп. ред. A. PUPKIS, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 2002; Мовні поради II. Синтаксис: 1. Уживання відмінків. Відп. ред. A. PUPKIS, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 2003). KALBOS REIŠKINIŲ VERTINIMO LAIPSNIAI | 101 3.2. a || b Šiuo vertinimo laipsniu žymimi NORMOS VARIANTŲ santykiai (plg. Miliūnaitė 2002: 38–39), kai gerėlesni, labiau bendrinės kalbos polinkius ir vartosenos poreikius atitinkantys kalbos reiškiniai teikiami vietoj ne pačių gerųjų, bet nelaikomų klaida reiškinių. Tokie variantai dažniausiai santykiauja kaip normos branduolys (neutralioji, visuotinė norma) ir periferija (šalutiniai normos variantai), pavyzdžiui: vieneri (II vieni) metai; čia pirmasis variantas vieneri yra sistemiškesnis, bet dirbtinis, o antras nuo seno tradiciškai vartojamas ir teikiamas kaip pagrindinė norma. Palaikant bendrinės kalbos grynumą, šiuo laipsniu vertintini dalis tarptautinių žodžių (ypač turint galvoje visuotinę, ne specialiąją vartoseną) – tada, kai jiems esama visiškai lygiaverčių pakaitų, pavyzdžiui: siurprizas (II staigmena, netikėtumas). Крім того, такі варіанти можуть мати функціонально-стилістичні відмінності й у такому разі співвідносяться як стилістично немарковані та марковані явища, наприклад: diega šonas (II šoną); називний відмінок у цьому разі є побічною нормою, властивою невимушеним стилям, а знахідний — нейтральною нормою. Отже, надаючи перевагу кращим варіантам, гірші ТАКОЖ ДОПУСКАЮТЬСЯ, а мовці можуть обирати — відповідно до функціонального стилю, власних мовних звичок тощо (наприклад, кращі варіанти рекомендують для престижного мовлення, їх подають як основні під час навчання нелитовців литовської мови). Варіанти, оцінювані другим ступенем, становлять рухому частину норми. З часом побічний варіант норми може витіснити основний, тобто помінятися з ним місцями, або зникнути з ужитку й перестати вважатися нормою літературної мови. 3.3. a vngt. – b За цим ступенем оцінюють такі мовні явища, які перебувають на межі норми й помилки, у так званій сірій зоні, де часто лише кристалізуються ті чи ті мовні тенденції, тому їх не завжди легко виявити й визначити. Такі мовні явища не мають загального офіційного визнання (тобто можуть бути негативно кодифіковані або взагалі не потрапити до нормативних видань ані як норма, ані як помилка). У багатьох випадках ці явища слід вважати відхиленнями від норми, недоречними мовними тенденціями, наприклад конкуренцією складених і простих форм ступенів порівняння: Dabar atliksime labiau sudėtingą (–sudėtingesnį) pratimą. Це проміжні випадки між помилкою та нормою, що виникають із різних причин: 1) через розвиток мови та спричинені ним суперечності на перетині системи й підсистеми або кількох підсистем (наприклад, явища одного типу, але з різним лексичним вираженням, можуть неоднаково закріпитися в мові); 2) через недостатньо досліджену сутність явища та невирішене питання його оцінювання; 3) через стилістичне розшарування тощо. Цей ступінь оцінювання може також відображати стан норми, що набуває поширення або відступає (була чинною, але більше не має перспектив), — наприклад, десять років тому неточно намагалися відродити множинну форму spalių mėnuo. Отже, радять уникати таких варіантів, обирати доречніший спосіб вираження, сподіваючись таким чином стримати поширення явищ, небажаних у сучасному вжитку літературної мови. 102 | RITA MILIŪNAITĖ 3.4. а нтк. = б Це явні ПОМИЛКИ МОВИ, найчастіше — порушення системи. У літературній мові такі явища взагалі не рекомендуються до вживання і суворо виправляються. У нормативних працях їх зазвичай позначають скороченнями нтк., невж. До цієї групи належать також усі випадки зі Списку великих мовних помилок6. Крім того, сюди належать порушення норм спеціальної лексики (термінів). Переважно це явища, що виникли під впливом чужих мов: іншомовні слова, кальки або чужі значення слів, кальковані вислови й синтаксичні конструкції тощо, наприклад: імідж (= образ), склад комісії (= склад), сполучники kad, jei(gu) з інфінітивом для вираження мети тощо. Крім того, сюди можна віднести неправильні мовні явища, що виникли у власній мові, дуже вузькі діалектизми, цілком застарілі й не властиві сучасному вжитку речі — усе, що суперечить системі літературної мови та порушує її закони й правила. 4. ЗАКЛЮЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ Зв’язок ознак норми із системою ступенів оцінювання можна конкретніше описати так. 1. Протиставлення позитивно й негативно кодифікованих явищ відповідає розмежуванню I, II та III, IV ступенів оцінювання. Реальні норми можуть збігатися (і в багатьох випадках збігаються) з кодифікованими; якщо їх іще взагалі не кодифіковано, їм нерідко відповідає III ступінь оцінювання. 2. Основним і другорядним нормам відповідає розмежування I та II ступенів оцінювання. 3. Важливо, що і основна норма (I ступінь), і помилка (IV ступінь) захищені від надто різких змін — між ними є два перехідні ступені (II та III). 4. Для відображення динаміки норм, що відступають (застарівають), і майбутніх норм (які починають утверджуватися), підходить III ступінь оцінювання («небажане»). З часом одні такі явища можуть перейти до категорії помилок (IV ступінь), інші — бути визнані нормами (тобто можуть бути кодифіковані) (II та I ступені). 5. Функціонально-стилістичне розшарування норм літературної мови (по суті — розмежування загальних і спеціальних норм) може бути лише додатковою ознакою ступенів оцінювання. Його доцільно позначати відповідними примітками біля оцінюваного явища а. Наприклад, якщо оцінюване явище вважається функціонально застарілим, можна позначити: а псн. внгт. – б; якщо діалектним: а трм. внгт. – б тощо. Слід наголосити, що в літературній мові необхідною умовою існування явищ різних функціональних стилів є їхня правильність, отже, можна говорити лише про належність явищ, оцінюваних I та II ступенями, до певного функціонального стилю або їхньої групи7. Наприклад, якщо явище властиве віль- 6 Lietuvių kalbos komisijos nutarimai 1977–1998, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 1998, 123–176. 7Тут не маються на увазі мотивовано вживані ненормативні явища, наприклад, у художньому стилі, який лише частково можна вважати сферою вживання літературної мови. KALBOS REIŠKINIŲ VERTINIMO LAIPSNIAI 103 Для всіх стилів (публіцистичного, художнього, розмовного), тобто як протиставлення офіційним (інформаційному, адміністративному, науковому), це можна позначити так: a вільн. || b або a вільн. || b. У таких випадках b явище вважається основним, стилістично нейтральним, характерним для загального вжитку явищем. Розглянута система ступенів оцінювання явищ літературної мови дає змогу реалізувати не лише принцип зміни норм літературної мови, а й принцип їхньої стабільності, тобто допомагає зменшити розрив між кодифікованою нормою та реальною. Це своєрідний запобіжник стабільності норм, що перешкоджає безпідставно й безоглядно змінювати норми або принаймні пом’якшує їхні неминучі коливання. Водночас ця система ступенів оцінювання є й механізмом зміни норм, оскільки з огляду на розвиток мови дає змогу за потреби змінювати норми й робити це лише через варіанти, не перескакуючи через кілька щаблів (a ntk = b → a внгт. – b → a || b → a або у зворотній послідовності). Так можна зменшити розбіжності, що трапляються нині в різних нормативних працях. Тому саме цінність мовного явища, оцінена на основі системи ступенів оцінювання та із застосуванням принципів і критеріїв унормування літературної мови, має бути головним предметом мовних дискусій нормувальників. LITERATŪRA AMBRAZAS, V., red. 1999: Lietuvių kalbos enciklopedija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. GAIVENIS, K., KEINYS, S. 1990: Kalbotyros terminų žodynas, Kaunas: Šviesa. GIRDENIS, A., PUPKIS, A. 1978: Bendrinės kalbos norminimo ir kodifikavimo principai. Baltų kalbos ir jų tyrinėjimo metodai, Vilnius, 53–66. KLIMAVIČIUS, J. 2002: Lietuvių bendrinė kalba: ribos ir beribiškumas, sistema, norma ir kodifikacija. Terminologija 9, 7–25. KNIŪKŠTA, P. 1979: Lingvistinis ir socialinis kodifikacijos santykis su norma. Lietuvių kalbotyros klausimai 19, 85–91. LABUTIS, V. 1972: Leksikos ir žodžių darybos norminimo principai. Mūsų kalba 8, 12–16. MILIŪNAITĖ, R. 2000: Kalbos reiškinių vertinimo laipsniai „Kalbos patarėjuje“. Kalbos kultūra 73, 24–35. MILIŪNAITĖ, R. 2002: Gramatikos normų variantai ir jų vertinimo ypatumai. Kalbos kultūra 75, 35–46. PUPKIS, A. 1980: Kalbos kultūros pagrindai, Vilnius: Mokslas. Rita Miliūnaitė Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, 2055 Vilnius, Lietuva [email protected] Gauta 2003 03 28