Östen Dahl, Maria Koptjevskaja-Tamm, eds. “The Circum-Baltic Languages: Typology and Contact”

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA XLIX (2003), 131 – 152 Р Е Ц Е Н З І Ї Рецензії ÖSTEN DAHL AND MARIA KOPTJEVSKAJA-TAMM, EDS. Мови циркумбалтійського ареалу: типологія та контакти. Том I: минуле й сучасність. Амстердам і Філадельфія: John Benjamins, с. xx + 360 + (з окремою пагінацією) 22 с. покажчика. (Studies in Language Companion Series, Vol. 54.) ÖSTEN DAHL AND MARIA KOPTJEVSKAJA-TAMM, EDS. Мови циркумбалтійського ареалу: типологія та контакти. Том 2: граматика й типологія. Амстердам і Філадельфія: John Benjamins, с. xx + 400 + (з окремою пагінацією) 21 с. покажчика. (Studies in Language Companion Series, Vol. 55.) Як зазначено у вступі, перший том двотомної серії «... містить огляд важливих підгруп сучасних мов циркумбалтійського ареалу, розглядаючи їх у географічному, історичному та суспільному контексті й обговорюючи конкретні ситуації мовного контакту» (с. xvii). У частині I розглядаються литовська, латвійська, південно-східні діалекти російської мови в Балтійському регіоні, шведські діалекти навколо Балтійського моря та фіно-угорські мови. Другий том «... зосереджується на граматичних явищах у мовах циркумбалтійського ареалу, співвідносячи їх із ширшою типологічною перспективою». Вступ, покажчики імен і предметний покажчик надруковано в обох томах, але в томі 2 пропущено останню сторінку предметного покажчика. Статті Лаймуте Балоде й Акселя Голвоета про латвійську мову (с. 3–40) та литовську мову (с. 41–79) — це добре структуровані й стислі описи сучасної латвійської та литовської мов і їхніх діалектів, хоча про мовний вплив сказано відносно мало, за винятком, мабуть, згадки про вплив лівської мови на тамський діалект латвійської (с. 27). Одне очевидне недогледження, яке може спричинити плутанину, — це транскрипція литовського [~mʲæːta] «кидає»; тут [j], схоже, протиставляється простій палаталізації у [~mʲæːtatʲæ]/[~mʲæːtat] «ти кидаєш» (с. 5). У статті Валерія Чекмонаса «Різновиди російської мови в південно-східному Балтійському регіоні: міська російська мова XIX століття» (с. 81–99) розглядається російська мова, уживана у Вільнюсі, Ризі й Таллінні. У Вільнюсі редактори, автори й коректори намагалися наслідувати мову Санкт-Петербурга й Москви. Особливо цікаві помилки в російській мові, яких припускалися литовці в різних петиціях, наприклад, ibo iščezli među nami litovskie knižki «литовські книжки зникли серед нас», де među nami є калькою з лит. tarp mūsų «серед нас» (с. 89). У Ризі, де є Хочу висловити подяку Мартті Нюману з Університету Турку за поради щодо деяких фінських синтаксичних конструкцій, обговорюваних у цій рецензії. Особливо вдячний Вірджинії Васіляускене з Університету Каунаса за допомогу з численними аспектами цієї рецензії. Звісно, жоден із них не несе відповідальності за будь-які помилки, яких я міг припуститися. 132 | RECENZIJOS довша історія російського населення; однією з фонологічних характеристик є тверда вимова ž, č, š, šč, наприклад, ščy «щі». Морфологічною особливістю є наявність множини типу glázy «очі», rógi «роги», úxi «вуха» замість нормативних російських форм glazá, rogá, úši (с. 92–93). Таллінн був частиною Російської імперії з 1710 року, але після цього часу російська мова була значною мірою обмежена військовим гарнізоном. Згідно зі статтею Чекмонаса «Різновиди російської мови в південно-східній частині Балтійського регіону: сільські діалекти» (с. 101–136), російська мова в цій місцевості походить переважно від старообрядців, які шукали релігійної свободи (с. 101). Чекмонас перелічує низку фонетичних, морфологічних і синтаксичних особливостей, характерних для цих діалектів. Однією з найцікавіших синтаксичних особливостей є наявність конструкцій типу v (u) men’a tavari vz’ata «я взяв у когось товар» (с. 118). Чекмонас пише: «Прийменник v (u) вживається з орудним (sic!) відмінком множини іменників, щоб виразити значення нормативного російського u kogo “чий, у кого є”: v kupcax vsegda deneg mnoga “у купців завжди багато грошей”» (с. 120). Безумовно, тут слово «орудний» слід замінити на «прийменниковий» або «місцевий». Чекмонас повідомляє, що в старообрядницьких діалектах немає фонетичних рис, які можна було б пов’язати з чужомовним впливом. Однією морфологічною рисою, яку, можливо, можна так пояснити, є перехід середнього роду в жіночий, наприклад, m’esta «місце», at’éč zanimál xarošuju m’estu «батько когось обіймав добру посаду» (с. 125). Іншою морфологічною особливістю, спільною для російських діалектів Східної Литви, може бути вплив литовської мови, а саме вживання дієслова 3-ї особи однини з підметом у множині, пор. aní vaz’m’ót «вони візьмуть» (с. 126). Чимало литовських слів проникло до центральнолитовських російських діалектів, наприклад, uškūr «одружений чоловік, який живе в домі дружини» (< Lith. užkūrýs). Статтю псує чимало редакторських недоглядів; наприклад, на с. 85 у двох сусідніх рядках трапляються croun (> crown), Ydish (> Yiddish) і визначення reach people (> rich people). Інші помилки: Kazlauskas > Kulikauskas (с. 89), pleophny > pleophony (с. 112), bye > buy, by > buy (с. 117), inmter > inner (с. 118), guagmire > quagmire (с. 127). Статті Анни-Шарлотти Рендал «Шведські діалекти навколо Балтійського моря» (с. 137–177) та Йоганни Лааксо «Фінські мови» (с. 179–212) ґрунтовні й цікаві, але мало говорять про мовні контакти. Стаття Остена Даля «Походження скандинавських мов» (с. 215–235) завершується таким висновком: «Групи, що розмовляли германськими мовами, прибули до крайнього західного куточка Балтійського регіону (нинішніх Німеччини та Данії) дещо раніше від початку нашої ери. Трохи згодом вони поширилися на схід — аж до Уппланда на північному березі та гирла Вісли на південному узбережжі Балтійського моря. Протягом наступного півтисячоліття мови різних германських груп відокремилися одна від одної; наскільки саме — нам невідомо» (с. 231). Стаття Ларса-Гуннара Ларссона «Балтійський вплив на фінські мови» (с. 237–253) починається численними прикладами балтійських запозичень у фінській мові зі сфери тваринництва, наприклад, фін. vuohi «коза», пор. лит. ožys; назв частин тіла, наприклад, фін. kaula «шия», пор. лит. kaklas; родинних стосунків, наприклад, фін. heimo «плем’я», пор. лит. šeima «сім’я» тощо (с. 239–240). Єдиним можливим фонетичним впливом балтійських мов на прафінську могла б бути зміна послідовності *ti на si, тобто палаталізація *t під впливом наступного голосного переднього ряду; пор. фін. silta «міст» і лит. tiltas. Однак, як слушно зауважує Ларссон (с. 243), прабалтійська палаталізація приголосних під впливом наступних голосних переднього ряду видається малоймовірною. Ларссон розглядає два подібні синтаксичні явища: вживання партитивного генітива і як підмета, і як додатка, а також дієприкметник агенса у фінській мові. Приклад RECENZIJOS | 133 першого явища — фін. Metsässä on susia (парт. мн.) «У лісі є вовки» = лит. Miške vilkų yra (с. 245). Приклад другого явища — фін. Isän (род. одн.) ostama auto «автомобіль, куплений батьком» = лит. Tėvo (род. одн.) perkamas automobilis (с. 247). Мені, однак, здається, що між двома дієприкметниковими конструкціями є відмінність у значенні, якої не передає англійський переклад (правильний в обох випадках). Фінська конструкція виражає завершену дію, а литовська — дію, що триває, тобто радше «автомобіль, який батько зараз купує». Отже, фінську конструкцію Isän ostama auto можна перефразувати як Auto, jonka (acc.) isä osti / on ostanut «Автомобіль, який батько купив / купив уже». У цьому випадку фінська конструкція безперечно виражає завершену дію. Натомість відповідну литовську конструкцію не можна перефразувати як automobilis, kurį (acc.) tėvas pirko / nusipirko, оскільки perkamas має тривале значення. Ларссон також зазначає, що дієприкметники мови марі на -m- відрізняються від фінських тим, що можуть утворюватися від неперехідних дієслів (с. 248); порівняймо східномарійське memnan (род.) tolmo kopno «дорога, якою ми прийшли», дослівно «пройдена нами дорога». Подібні конструкції можливі також у литовській мові, наприклад, Čia kelelis pėsčių (род. мн.) einamas (наз. одн. чол. роду, теп. час, пас. дієприкм.) «ось дорогою йдуть пішоходи» та Čia mano (род. одн.) eitas (наз. одн. чол. роду, мин. час, пас. дієприкм.) kelias «Ось стежка, якою я пройшов» (LKŽ II 1069). Хоч відповідності між фінно-угорськими та балтійськими мовами не є точними, мені здається надзвичайним збігом, що у фінно-угорських мовах є і дієприкметник на -m-, і дієприкметник на -t-, функції яких певною мірою (але не точно!) подібні до функцій індоєвропейських дієприкметників на -m- і -t-. Колліндер (1964: 48, 57) вважав би цю та багато інших рис свідченням спільної спадщини. Можна також порівняти цікавий угорський паралельний приклад. Карой (1972: 119) пише: «дієприкметник із формантом –t/-tt можна знайти в конструкції із суб’єктним генітивом... az [demonstrative] én [pronoun] választottam [participle] “обраний мною”». (Граматичні визначення у квадратних дужках — мої, WRS.) На мою думку, це дуже схоже на лит. šis mano parinktas (daiktas)... «(річ), обрана мною...», хоча вплив балтійських мов на угорську здається малоймовірним, якщо не неможливим, принаймні в історичні часи. Навіть те, що балтійські та фінно-угорські конструкції дещо відрізняються за значенням, радше свідчить про спільне джерело, а не про зовнішній вплив, за якого можна було б очікувати точніших відповідностей. Можливо, замість того, щоб тлумачити синтаксис фінських мов у балтійських термінах, слід спробувати тлумачити індоєвропейський синтаксис у фінно-угорських термінах. На мою думку, синтаксичний розвиток і індоєвропейських, і фінно-угорських мов потребує глибшого аналізу, перш ніж можна буде робити широкі висновки щодо впливу балтійських мов на синтаксис фінської. У статті Стефана М. П’ю «Роль мовних контактів у формуванні карельської мови — минуле й сучасність» (с. 257–270) описано мову, яку, здається, російська майже поглинула. Судячи з відомостей, наведених у статті П’ю, на карельську мову чекає вкрай невизначене майбутнє. Зникнення мови, безперечно, є втратою для культурної історії людства, але, з іншого боку, така втрата є благом для американських синтаксистів, які будують свої міркування майже винятково на рідній англійській мові. Якщо мов стає менше, то, очевидно, менше буде й незручних контрприкладів до мовних універсалій, встановлених такими науковцями. І справді, якщо англійська стане єдиною світовою мовою, мовні універсалії можна буде встановлювати на її основі. На мою думку, це міркування також ставить під сумнів важливість визначення кількості мов, у яких виявляється певна типологічна риса. 134 | RECENZIJOS Існування мови залежить від існування населення, яке нею розмовляє, а не від природи самої мови. Можливо, якби войовничі індоєвропейці не вторглися до Європи, на цьому континенті було б набагато більше ергативних мов, таких як баскська. Прочитавши статтю Еви Агнеш Чато «Синтаксичне копіювання коду в караїмській мові» (с. 271–283), я замислився також про майбутнє цієї мови; пор. таке речення, як I uže bu fotograf turat kolo Bas’yanïn «І цей фотограф уже стоїть біля Басі» (с. 275), у якому караїмськими словами є bu «цей», turat «стоїть» і ім’я Basia, яке тут стоїть у (караїмському) родовому відмінку, як того вимагає польський прийменник kolo. Авторка стверджує, що в караїмській мові «…вживання післяйменників не узгоджується з іншими синтаксичними властивостями караїмської мови», і що «Шлях синтаксичної зміни в караїмській мові, однак, пролягає не від післяйменника до прийменника, а радше від іменникоподібного післяйменника до часткоподібного післяйменника» (с. 276). Оскільки я не знаю морфофонеміки караїмської мови, мені часом важко стежити за аргументацією. Так, прийменник, позначений як bïla і глосований як «з», очевидно, вживається без останнього складу в такій послідовності: m’en’im’b’a yanaša Я: РОД. з поруч «поруч зі мною» На думку авторки, це «…ілюструє можливий розвиток у процесі граматикалізації післяйменників у відмінкові закінчення. Порівняймо цю караїмську конструкцію з уживанням польського прийменника przy „біля, при“, який керує орудним (sic.!) відмінком» (с. 281). Мені не вдалося знайти жодного джерела, яке документувало б уживання польського przy з орудним відмінком; насправді під заголовком pri Вондрак (1928: 312) пише: «Als Präp. hat es im Slav. nur den Lok. bei sich...». Імовірно, перекладач цієї статті просто написав „орудний“ замість „місцевий“ або „прийменниковий“; що цікаво, це та сама помилка, що й у згаданій вище статті Чекмонаса. Такі редакторські недогляди, однак, прикрі, особливо для тих, хто не знайомий із матеріалом. Стаття Ніла Ґ. Джейкобса «Їдиш у Балтійському регіоні» (с. 285–311) — це добре організований і компетентний (хоча й неминуче стислий) нарис основних особливостей цієї мови в циркумбалтійському регіоні. У розділі про литовські впливи на північно-східний їдиш Джейкобс спирається насамперед на праці Лемхена (Лемченаса), завдяки чому англійською мовою (імовірно, уперше) стали доступні деякі результати дослідження цього видатного фахівця про вплив литовської мови на цей різновид їдишу. Основна частина литовського впливу на їдиш є лексичною, а запозичена до їдишу литовська лексика пристосовується до фонології їдишу. Наприклад, характерне для литовської (та багатьох інших мов) розрізнення між свистячими та шиплячими приголосними зникає, і натомість з’являється звук певного проміжного типу. Лемхен пише, що в запозиченому з литовської слові speigas «сильний мороз» він не може визначити, чи це špejg-, чи spejg-. Про це явище див. Martinet (1951: 92). У своїй статті «Північноросійський діалект ромської мови: інтерференція та перемикання кодів» (с. 313–337) Олександр Р. Русаков пише, що цей діалект «…є дуже типовим прикладом сильної мовної інтерференції» (с. 313). Під впливом російської мови в цьому діалекті формується нова дієслівна система, у якій зникає давнє питомо-мовне протиставлення імперфекта й аориста: давній аорист функціонує як загальний минулий час, а давній імперфект — як рідко вживана форма з ітеративним значенням. Майже з будь-яким дієсловом можуть уживатися запозичені префікси за російською моделлю (с. 315), наприклад, te ot-des «віддати назад» (рос. ot-dat’), te vy-des «видати» (рос. vy-dat’), te roz-des «розподілити» (рос. roz-dat’). За словами автора, у цьому діалекті трапляється «…широке вживання RECENZIJOS 135 граматично неадаптованих російських лексичних елементів» (с. 323). Приклад: Da nat, me prosto na dumind’om, so me tut date vstrechu, що супроводжується дещо неприродним англійським перекладом: «Ні, я не просто подумав, що зустріну вас тут» (с. 323). На жаль, жодного граматичного коментаря до цього прикладу не подано. Людина, яка знає російську, цілком може розібратися в ньому, але сумніваюся, що той, хто не знає російської, матиме хоч якесь уявлення про масштаби перемикання кодів. Автор доходить висновку, що самі носії ромської мови вважають за потрібне зберегти її «…як особливу, таємну мову, незрозумілу стороннім» (с. 334). Отже, можна припустити, що, на відміну від карельської та караїмської, які також обговорюються в цьому томі, північноросійський ромський діалект може не зникнути. У статті Валерія Чекмонаса «Про деякі циркумбалтійські риси псковсько-новгородського (північно-західного середньоросійського) діалекту» (с. 339–359) розглянуто кілька фонологічних явищ із погляду теорії субстрату. За словами автора, явище cokan’e (злиття *č з *c) «…було однією з найхарактерніших рис давніх псковських… і давніх новгородських говорів…» (с. 341). Розгляд функціонування та розподілу c і č у різних фінських мовах-субстратах циркумбалтійської області дає підстави припустити, що вони могли сприяти злиттю c і č у c у російських говорах. Крім того, слід урахувати ще два явища. Перше — злиття м’яких *s і *z та м’яких *š і *ž у *s”, *z” (проміжний звук між свистячим і шиплячим приголосними); друге — вільне (і спорадичне) чергування твердих *s і *z з (твердими) *š і *ž (с. 346). Подібним явищем є литовське šlekiavimas, описане Ґірденісом і Пабрежою (1978: 127–129). Відсутність протиставлення /s/ і /š/ у фінських мовах — давня риса, і російські явища, про які йдеться, можна пояснити саме цим. Інше явище, яке можна приписати впливові фінських мов, — невмотивована зміна дзвінкого приголосного на глухий і навпаки, наприклад, buza < puza «живіт», výbučit’ (glazá) < výpučit’ «витріщити очі» (с. 351). Спочатку фінно-угорські народи не могли вимовляти дзвінкі приголосні, але згодом, опанувавши їх, могли утворювати гіперкоректні форми з дзвінкими приголосними замість глухих. У першій статті другого тому — «Безособові та пасивні конструкції в балтійських і фінських мовах» (с. 363–389) — Аксель Голвоет указує на можливі ареальні зв’язки між пасивними й безособовими конструкціями в латиській та литовській мовах, з одного боку, і у фінських мовах — з іншого. У багатьох мовах безособові конструкції етимологічно походять від пасивних, наприклад, польське Zburzono ścianę «Вони знесли стіну», «Стіну було знесено» на противагу ściana została zburzona (przez robotników) «Стіну було знесено (робітниками)» (с. 365). Для цілей своєї статті Голвоет вважає корисним узагальнити деякі відмінності між пасивом і безособовою конструкцією. На його думку, «Пасив: (а) переводить первісний об’єкт активної конструкції в позицію підмета; дієслівна форма пасиву має принаймні узгоджуватися з цим підметом у числі; якщо пасивна форма є аналітичною та містить дієприкметник, то цей дієприкметник також узгоджується з підметом у відмінку й роді (за умови, що в цій мові існують такі форми узгодження); (б) не обов’язково має містити агентивну групу, але може її містити за потреби; якщо агентивної групи немає, речення не повідомляє, який саме агент діяв». «Безособова конструкція: (а) не переводить первісний об’єкт у позицію підмета (отже, згадані для пасиву ознаки узгодження тут не застосовуються); (б) не допускає додавання агентивної групи, але завжди передбачає людського агента» (с. 366). 136 | RECENZIJOS Приклади фінського пасиву: Naapuri kutsuttiin illalliselle. NOM.SG PRET. PASS. ALLATIVE «Сусіда запросили на вечерю». Minut kutsuttiin illalliselle. ACC PRET.PASS ALLATIVE «Мене запросили на вечерю». Naapuri ei kutsuttu illalliselle. PRIV. SG NEG PASS.PART ALLATIVE «Сусіда не запросили на вечерю» (с. 367). Мушу зізнатися, що останній приклад мене збентежив, оскільки я очікував, що партитив відрізнятиметься від називного відмінка. Оскільки мої знання фінської мови мінімальні, я запитав Ільзе Лехісте, яка припустила, що це може бути друкарська помилка замість naapuria. Досить цікаво, що Гольвет пише (с. 368): у фінських мовах, схоже, немає тенденції інтегрувати безагентний пасив у парадигму пасиву; натомість спостерігається тенденція інтегрувати пасивні форми в парадигму активу. I think that this might be a common tendency, one that Gołąb (1975: 29) has termed ‘activization’ for Polish (cf., e.g., the examples Holvoet has quoted above). Gołąb compares also postclassical Latin constructions such as legitur librum (acc.) ‘a book is read’ (cf. Plautus epityra estur insanum ‘olive spreads are eaten madly’), and Pol. czyta się książkę ‘a book is being read’. In this connection I should like to quote a further example from the Iliad (XIII, 597): τὸ δ’ ἐφέλκετο NOM. [ACC.?] SG. NEUT CONJ 3 SG. MIDDLE AOR. а тягнув за собою μεῖζον ἔγχος НАЗ. [ЗН.?] ОДН. НЕСЕР. НАЗ. [ЗН.?] ОДН. НЕСЕР. ясеневий спис Schwyzer (1966: 237) writes that the sentence could be translated in several ways, (a) ‘der eschene Speer schleifte nach’ or (b) ‘wurde nachgeschleift’ or even (c) ‘er schleifte den e. Sp. hinter sich nach’. If one accepts translation (a) the verb is simply intransitive, and if one accepts translation (b) then the verb is passive. But if one accepts the translation (c) then the verb has been ‘activized’ and made transitive. In my view the sequence of possible translations follows exactly the historical development. The middle voice was originally intransitive and then with the appearance of an active counterpart in the preterit the morphological middle voice could be interpreted as passive. Finally a possible ‘activized’ usage of the old passive was introduced. Обговорюючи латиські агентивні фрази, Holvoet наводить приклади: manis celta māja і mana celta māja «будинок, збудований мною» (с. 371), зазначаючи, що другий приклад тепер застарів. Далі він пише, що спочатку «...mana celta māja означало “мій будинок, який я збудував”, а згодом стало означати “будинок, збудований мною” (агент і власник уже не обов’язково були однією й тією самою особою» RECENZIJOS | 137 (с. 372). Синтаксис, звичайно, подібний до синтаксису литовського прикладу: Namas yra mano pastatytas «Будинок був збудований мною». Holvoet пише (с. 377–378): «Використаний тут родовий відмінок mano такий самий, як у mano tėvas “мій батько”, але відрізняється від родового відмінка manęs, ужитого в nuo manęs “від мене” та laukia manęs “чекає на мене” [...] Це свідчить про те, що й у литовській мові агентивний родовий відмінок спочатку був адномінальним присвійним родовим відмінком...» Однак уживання manes в агентивному значенні відоме також у литовській мові (Schmalstieg 2002a: 50–51; Žulys 1969: 170). Слід пам’ятати, що синтаксичні конструкції в історії окремих мов можуть як зникати, так і з’являтися; пор. також, наприклад, англійський агентивний прийменник of, який розглядається нижче. Теорія присвійного походження агентивного родового відмінка проста й приваблива; Holvoet переконливо обстоював її в інших працях, наприклад у (2001; див. також наведену там літературу). Ця теорія, безперечно, добре пояснює балтійський пасив, який трапляється лише в дієприкметникових конструкціях. Однак у нещодавній статті в цьому журналі (2002a: 41–43) я навів приклади з давньоперської, давньоіндійської, тохарської, грецької та старослов’янської мов, у яких родовий відмінок уживається з агентивним значенням як у фіні́тних дієслівних конструкціях, так і в дієприкметникових. Отже, якщо припустити присвійне походження агентивного родового відмінка в дієприкметникових конструкціях цих мов, довелося б запропонувати окрему теорію для агентивного родового відмінка у фіні́тних конструкціях (можливо, передбачивши перенесення значення, сформованого в дієприкметникових конструкціях, на фіні́тні конструкції). Мені це видається менш імовірним, ніж припущення Haudry (1977: 409), що суб’єктний родовий і родовий належності мають спільне походження, а саме родовий джерела, який у сполуці з пасивними дієприкметниками позначає виконавця дії. Traugott (1972: 127–128) зазначає, що в англійській мові прийменник of став найуживанішим агентивним засобом приблизно до 1600 року; пор. Chaucer:...that is a lord to be biloved of his citezeins and of his people. Хоча це вживання нині відступає, у Shakespeare іще можна знайти: “Мені так сказали багато хто”. Вона пише: «...це вживання of є розширенням його вживання для вираження джерела або походження...» (с. 127); «У давньоанглійській мові of уживався переважно у значеннях “із, походячи з” або для позначення відношення частини до цілого. Імовірно, під сильним впливом французького de, of це вживання поширилося від партитивного значення на присвійні конструкції та багато інших конструкцій, у яких раніше вживався показник родового відмінка» (с. 128). Хоча of більше не вживається для вираження агенса в пасивній конструкції (принаймні в жодному з різновидів сучасної англійської, які мені відомі), пояснення Traugott добре показує, як агентивне й присвійне значення можуть походити зі спільного джерела, не вимагаючи припущення, що перше значення виникло з другого. Додам також, що припущення про ергативне походження агентивного родового відмінка пояснило б тотожність називного й родового відмінків однини у Hitt. an-tu-uh-ša-aš “чоловік”, Goth. harjis “військо”, hairdeis’ “пастух”, Vedic veḷ “птах”. На мою думку, сигматичний називний відмінок спочатку був властивий лише іменникам із давніми основами на *-o або *-jo; закінчення *-os походить від агентивної форми давнішого іменника з основою на приголосний; див. Schmalstieg (2000: 386; 2001). Long ago Hirt (1928: 102) recognized that there was a morphological relationship between the Greek 3rd sg. middle ending -to (and Old Indic -ta) and the indefinite case of the Indo-European participles in *-to. Note the following parallel: εἰ τις ἐτιμάτο ὑπό СПОЛ. НАЗ. ОДН. ЧОЛ. 3 ОС. ОДН. ПАС. ІМПЕРФ. ПРИЙМ. if будь-хто був ушанований by 138 | RECENZIJOS τοῦ δήμου РОД. ОДН. РОД. ОДН. the people (Goodwin and Gulick 1958: 261). У грецькій мові агентивний родовий відмінок підсилено прийменником ὑπό «за допомогою, кимось». Актанти були б у тих самих відповідних відмінках (тобто підмет — у називному, а агенс — у родовому) у можливому литовському синтаксичному відповіднику: jeigu kàs bùvo tautõs СПОЛ. НАЗ. ОДН. ЧОЛ. 3 МИН. РОД. ОДН. якщо хтось був ушанований людьми pagerb-ta, СЕР. МИН. ПАС. ДІЄПР. ушанований Традиційно вважають, що грецьке закінчення -to є закінченням середнього стану аориста / імперфекта 3-ї особи однини, тоді як фонетично відповідне литовське закінчення -ta є закінченням пасивного дієприкметника минулого часу середнього роду однини, але ця подібність разюча. Чи могло індоєвропейське дієслівне закінчення середнього стану *-to походити від давнішого дієприкметника? Якщо так, чи можна було б урятувати гадане посесивне походження агентива, простеживши його до індоєвропейської доби? Включення етимологічних дієприкметників до дієслівної парадигми має паралелі в інших мовах; пор., наприклад, слов’янський претерит на -l-, який має дієприкметникове походження. Горн (1898: 148) пише, що дві конструкції претерита пехлеві am kart «мною (було) зроблено» та man kart «моє зроблене» злилися й дали сучасну форму претерита 1-ї особи однини фарсі man kardam «я зробив» тощо. Чи не є іранський розвиток лише повторенням того, що відбулося в індоєвропейську добу? Цікаво, що сучасне фарсі man «я» походить від давньоперського (род.) manā «мій, мене» і тепер може вживатися навіть як підмет неперехідних дієслів, пор., наприклад, man doktor am «я лікар» (Schmalstieg 1995: 19–20). Хоча загалом пояснення, специфічні для окремої мови, імовірніші за ті, що сягають далекого індоєвропейського минулого, наявність спільних синтаксичних явищ в інших індоєвропейських мовах, безперечно, свідчить про спільне походження. Сумніваюся, що хтось захотів би пояснювати, наприклад, уживання називного відмінка як підмета лише в межах історії балтійських мов, не посилаючись на грецьку, латину, індоіранські мови тощо. Так само називний відмінок об’єкта при інфінітиві сягає своїм походженням індоєвропейської доби, хоча на сферу його вживання могла вплинути західнофінська мова (див. нижче). Голвойт (с. 379–386) розглядає проблему неозначених, узагальнених нульових підметів при дієсловах. Уживання множинного дієслова за таких обставин досить поширене типологічно й трапляється як у латиській, так і у фінській мові, пор. латис. Manu dzīvokli kratījuši, mani meklējuši «Мені сказали, що мою квартиру обшукали й мене розшукували» (із дієприкметниками множини) та фін. Siellä kuuluvat (3-тя ос. мн. теп. ч.) tienavan (акт. дієприкм.) hyvin «Кажуть, що там добре заробляють» (с. 381–382). З іншого боку, у фінських мовах поширене вживання дієслова 3-ї особи однини без підмета; пор. фін. Puheesta-ni (елатив із присвійним суфіксом) voi (3-тя ос. одн. теп. ч.) kuula (інф.), että olen (1-ша ос. одн. теп. ч.) ulkomaalainen (наз. одн.) «З моєї мови чути, що я іноземець» (с. 382). У балтійських мовах, звичайно, різницю між дієслівним узгодженням 3-ї особи однини й множини можна визначити лише у формах із дієприкметниками. Для латиської Голвойт наводить такий приклад: RECENZIJOS | 139 Ja pavasari dzird dzeguzi kūkojam un ja nav ēdis un naudas nav klāt, tad tai gadā slikti klājas «Якщо навесні чути, як кує зозуля, і якщо людина не їла й не має при собі грошей, то того року їй не щаститиме» (с. 383). Узагальнена форма дієприкметника ēdis «з’їв» тут має форму чоловічого роду однини (що свідчить про нейтралізацію роду). Наголошуючи на подібності між латиською та фінськими мовами, Голвоет пише: «Загалом, однак, саме латиська, схоже, пристосувала свою систему безособових і пасивних конструкцій до фінської моделі» (с. 387). Невелика редакторська помилка в попередній статті полягає в тому, що литовські речення (40) і (41) на с. 308 помилково позначено як латиські. У статті «Про розвиток називного відмінка додатка у східнобалтійських мовах» (с. 391–412) Амбразас пише, що щодо походження називного відмінка при інфінітиві існують дві думки. Згідно з традиційною думкою, «…називний відмінок розглядають як колишній підмет, а інфінітив трактують як відображення давального відмінка мети віддієслівного іменника» (с. 391). Згідно з поглядом Тімберлейка (1974: 220), називний відмінок, ужитий при інфінітиві, «…виник як синтаксичне запозичення з якоїсь західнофінської мови (мов)» (с. 392). Спершу Амбразас зазначає давальне походження балтійського інфінітива, а далі зауважує, що в деяких конструкціях інфінітив можна замінити іншим іменником, наприклад, Rugiai (mums) liko seti / sėjai «Жито залишилося (нам) сіяти / для сівби» (с. 393). Подібний латиський приклад: Pieniņš ēst / ēšanai nederēja «Молоко не годилося для споживання» (с. 394). Цільове значення, можливо, менш очевидне в прикладі: Jam teko / patiko / rūpėjo laukas arti «Йому випало / йому було до вподоби / його турбувало орати поле» (с. 394). Називний відмінок при інфінітиві трапляється з дієсловами сприйняття; пор. вирази лит. Kas girdėti «Що чути?»; латис. Kas jauns dzirdēt «Які новини чути?» (с. 395). Дієслово «бути» може вживатися з називним відмінком при інфінітиві для вираження необхідності, наприклад, (man) (yra) buvo / bus namai statyti «(мені) треба / треба було / треба буде збудувати будинок». У латиській мові це, очевидно, рідкісне явище, про що свідчить єдиний приклад у Ендзелінса (1951: 783): Kungam ēst tei meizīte «Панам треба їсти цей хліб» (с. 397). Можливо, латиська дебітивна конструкція походить від таких конструкцій (Holvoet 1993: 152): *man ir maize jā ēst дослівно «у мене є хліб, який треба їсти», тобто «у мене є хліб для їжі». Нормативні граматики, звісно, вимагають називного відмінка для підмета в такій конструкції, отже, наприклад, Līni bijuši jā kaltē «Льон треба було сушити». У листі від 18 лютого 1984 року нині, на жаль, покійний латиський мовознавець Валдіс Зепс написав мені: «Твердження, що після дебітивної конструкції не буває знахідного відмінка, — нісенітниця, яку поширює Академічна граматика, хоча, наскільки мені відомо, ніхто не повідомив Імператора про його новий одяг». Зепс навіть вважав можливим речення Man ir jālasa grāmatu (зн. в.) «Я мушу прочитати книжку»; див. Schmalstieg (2002b: 153). Оскільки тут маємо справу із заміною історичного називного відмінка інноваційним знахідним, який тепер сприймається як додаток, це явище дещо подібне до розглянутого вище явища «активізації». Цей приклад також згадується у статті Байби Метузале-Канґере та Керсті Бойко, див. нижче. Трапляються також конструкції, що складаються з прикметника та дієслова-зв’язки, наприклад, лит. (Man) medus (yra) / buvo / bus gardus valgyti «Мед (мені) смачний / був смачний / буде смачний для їжі» (с. 398). Із прикметниками середнього роду в деяких місцевих говорах Східної Литви трапляється: šaltinio vanduo sveikas / sveika gerti «Джерельну воду корисно пити». Амбразас пише (с. 399): «Ядерні структури medus gardū [“мед солодкий”]; vanduo sveika [“вода корисна”] представляють модель давнього іменного речення з чистою основою в присудку». 140 | RECENZIJOS Хоча я цілком погоджуюся з цим твердженням, приклад зі старопрусської мови викликає в мене сумнів: E rāins būsei poklusman «Jederman sey unterthan, кожен мусить бути покірним». Можливо, Абель Вілл вважав, що після дієслова кожен прикметник (а, можливо, і займенник та іменник) повинен мати кінцевий носовий приголосний. Це дещо нагадує думку Петі (2001: 185), що Абель Вілл установив для себе правило: знахідний відмінок повинен мати кінцевий носовий приголосний, навіть якщо відповідна форма була середнього роду. Тому я реконструював би середній рід *poklusma. З усіх північних індоєвропейських мов (балтійських, слов’янських і германських) лише старопрусська дає однозначне свідчення про закінчення -an (< *-on) у називному відмінку однини середнього роду основ на *-o. Амбразас зазначає, що «…початкова структура називного відмінка при інфінітиві у східнобалтійських мовах і функція підмета в називному відмінку в цих конструкціях мають характер пережитку» (с. 399). Це підтверджують дієприкметникові конструкції, у яких дієприкметник узгоджується з іменником у відмінку та числі, наприклад (с. 394): Jam (buvo) likęs / rūpėjęs / tekęs laukas arti «Поле (очевидно) залишилося / турбувало його / випало йому орати». Я погоджуюся з Амбразасом, що такі конструкції мають характер пережитку, на що можуть указувати споріднені конструкції в інших індоєвропейських мовах, але не впевнений, що внутрішні свідчення балтійських дієприкметникових конструкцій обов’язково це доводять. Мені здається, що опонент теорії міг би стверджувати, що дієприкметники в називному відмінку є лише наслідком уподібнення до поширеної моделі, згідно з якою, наприклад, прикметник мав би узгоджуватися у відмінку, числі й роді з іменником, який він означає, наприклад, Jam teko naujas laukas arti «Йому випало орати нове поле». Амбразас пише, що переосмисленню інфінітивних конструкцій сприяло узагальнене значення прикметників середнього роду (с. 402). Приклади: Pienas (НАЗ. ОДН.) saldu (СЕР. РІД) / saldus (ЧОЛ. РІД, НАЗ. ОДН.) [gerti] «Молоко солодке [пити]» та Saldu [gerti] pienas (НАЗ. ОДН.) / pieną (ЗН. ОДН.) «Пити молоко солодко». За Амбразасом, важливо зауважити, що тут змінюється порядок слів: називний відмінок переміщується з першої позиції в позицію поруч з інфінітивом. У латиській мові, де прикметники середнього роду в подібних конструкціях замінено прислівниками стану, можливе коливання між називним і знахідним відмінками: Aka/Aku nav viegli rakt «Криницю нелегко копати». Цікаво, що Амбразас не вважає традиційне пояснення називного відмінка при інфінітиві та пояснення Тімберлейка взаємовиключними. Вони лише стосуються різних епох. Початкову конструкцію з називним відмінком переосмислили, і вона стала безособовою конструкцією. За словами Амбразаса: «Називний відмінок перетворився на граматичний додаток інфінітива й поширився в новій функції під впливом західнофінського правила називного відмінка додатка» (с. 408). Моє власне розуміння синтаксичних змін дуже подібне. Зародки змін уже наявні в мові, але вплив чужої мови може бути своєрідним каталізатором, який сприяє поширенню відповідної конструкції. У своїй статті «Лексичні свідчення паралельного розвитку дієслівних часток у латиській і лівонській мовах» (с. 413–441) Бернгард Вельхлі зосереджується на мовах, які зазнали найбільшого впливу балтійських і фінських контактів. І дієслівні частки, і преверби можуть виражати завершену дію / граничність. В естонській мові вживаються лише дієслівні частки, тоді як у лівонській — і дієслівні частки, і преверби, хоча переважають перші. У латиській також уживаються обидва типи, але переважають преверби; у литовській же преверби трапляються ще частіше порівняно з дієслівними частками (с. 420). Отже, від лівонської через латиську до литовської частота вживання дієслівних часток зменшується, а превербів — зростає. Зазвичай в естонській мові поняття «відкритий» RECENZIJOS 141 виражене дієслівною часткою lahti, а в лівонській мові — формою vāldin, інструктивом множини іменника vālda «влада, свобода волі; дозвіл, уповноваження; свавілля; адміністративний округ» — слова, спорідненого з ест. vald «влада» та фін. valta, запозиченим із германських мов; пор. давньоскандинавське vald. У латиській поняття «відкритий» може передаватися словом at-vērts, але частіше вживається слово vaļā — місцевий відмінок однини іменника vaļa «свобода, дозвілля, вільний час; свавілля; влада; дозвіл; воля» (с. 420–421). У литовській звичними відповідниками є atidarytas, atvertas, atdaras, atviras, і лише в смузі діалектів уздовж північного кордону з Латвією трапляється споріднений із латиським вислів valio(j) у цьому значенні (прим. 12, с. 437). Велчлі робить висновок (с. 434): «Лексичний матеріал дієслівних часток показує, що було б дещо надто просто дійти висновку, ніби латиські дієслівні частки є запозиченнями з фінських мов. Ситуація складніша й захопливіша (sic!), ніж це». Мені здається, що американські лінгвісти можуть лише схвалити дослідника, який знаходить у мовознавстві щось «захопливе». Для читачів, незнайомих із сучасним ужитком американської англійської, наведу визначення слова «захопливий» зі словника Webster’s (с. 2383): «1 a застар.: ПРОНИЗЛИВИЙ b: такий, що пронизує холодом: викликає тремтіння й дрижання... 2: такий, що спричиняє миттєвий сплеск емоцій: викликає тремтливе збудження: глибоко зворушливий... 3: ПУЛЬСУЮЧИЙ, ВІБРУЮЧИЙ». Можливо, друге значення є найпоширенішим у повсякденній американській англійській. Дослідження, близьке за тематикою до попередньої статті, — праця Гелле Метсланг «Про розвиток аспекту в естонській мові: дієслівна частка ära» (с. 443–479). Найцікавішою є добірка речень (с. 445–446), що ілюструють різні вживання ära «геть, прочь» — від напрямкового до суто перфективного: Ta saatis külalise (GEN.) ära «Він / вона провів(ла) гостя» (цілісний об’єкт, перфектив); Ta saatis külalist-t ära (партитив) «Він / вона проводжав(ла) гостя» (частковий об’єкт, імперфектив); (у відповідь на запитання): Ei, eile sünnitas Mari ta lõpuks õnnelikult ära «Ні, на щастя, учора Марі нарешті народила дитину» (суто перфективне значення). Метсланг виокремлює п’ять категорій перехідних дієслів з огляду на їхнє відношення до частки ära (с. 446–453). У категорії (1) просте імперфективне дієслово вживається з частковим об’єктом, напр., Ma tundsin presidenti «Я знав(ла) президента», тоді як із цілісним об’єктом уживається частка, напр., Ma tundsin presidendi ära «Я впізнав(ла) президента». У категорії (2) «...частка є необов’язковою; вона підсилює та дублює перфективне значення речення, уже виражене цілісним об’єктом» (с. 449), напр., Ta koristas tuba (із частковим об’єктом) «Він / вона прибирав(ла) кімнату» проти Ta koristas toa ära «Він / вона прибрав(ла) кімнату». У категорії (3) «...коли мається на увазі перфективне тлумачення, обов’язковим є або напрямковий адвербіал, або перфективна частка. ära має і аспектуальне, і напрямкове значення, а також ті самі властивості, що й у попередніх групах» (с. 450). Тут ära уживається залежно від ситуації, напр., Ta veeretas vaadi õuele/ära «Він викотив бочку у двір / геть, подалі». Такі приклади протиставляються перфективним дієсловам переходу, які мають уживатися з цілісним об’єктом, напр., Ta pani raamatu lauale / ära «Він / вона поклав(ла) книжку на стіл / прибрав(ла) її». До категорії (4) належать дієслова, зазвичай несумісні з часткою ära, але іноді можуть уживатися з нею; у такому разі частка має суто перфективне значення. Перфективна частка в реченні на зразок Ta sünnitas lapse ära підкреслює перфективність і виражає «...особливу інформаційну структуру, у якій увесь семантичний зміст речення (наприклад, очікуване народження) належить темі, а його реалізація (лише перфективне значення) — ремі» (с. 451). До категорії (5) належать «дієслова, цілком несумісні з перфективною часткою і вживані лише з частковим об’єктом..., напр. vajama «потребувати»...» (с. 452). 142 | RECENZIJOS Розвиток ära в історії естонської мови відображає різноманітні іноземні впливи, яких вона зазнала. На самому початку формування літературної мови ära вживалася як частка зі значенням перфективності (с. 475) під впливом німецьких синтаксичних структур. У період незалежності, від 1918 до 1940 року, робилася спроба звільнити мову від німецького впливу, і відповідно вживання дієслівних часток зменшилося. Пізніше, за російського правління, поширилося використання з дієсловами показників аспекту. У період демократизації 1990-х років уживання ära для позначення перфективності в неформальних газетних текстах стало частішим, відображаючи розмовний стиль. Мета статті Байби Метузале-Канґере та Керсті Бойко «Відмінкові системи й синтаксис у латиській та естонській мовах» (с. 481–497) — провести зіставний аналіз функцій різних відмінків у цих двох мовах. Спершу авторки розглядають відношення між підметом і додатком, які в латиській є доволі прямолінійними й традиційними: підмет стоїть у називному відмінку, прямий додаток — у знахідному, а непрямий додаток — у давальному. Натомість в естонській ситуація набагато складніша: «...підмети й додатки можуть стояти в трьох так званих основних відмінках» (с. 485). Речення, у яких виражено відношення між підметом і додатком, названо реченнями типу 1. Далі розглядаються відношення між підметом і додатком, що містять непрямий відмінок (речення типу 2). Традиційно розрізняють «логічний підмет» і «граматичний підмет», і в латиській є клас речень, які «...мають логічний підмет у давальному, а логічний об’єкт — у називному відмінку» (с. 488). Це стосується таких дебітивних речень, як: Man (DAT.) ir jālasa grāmata (NOM.) «Я маю прочитати книжку». Однак авторки пишуть, що «...зовсім не очевидно, чи є називний відмінок тут узагалі об’єктом, так само як давальний — беззаперечним підметом» (с. 488). Трапляється також розмовний варіант: Man ir jālasa grāmatu (ACC.). За словами авторок: «Це насправді вказує на зміну сприйняття, тобто “логічний об’єкт у називному відмінку” стає звичайним об’єктом у знахідному, як це завжди було з особовими займенниками. Те, наскільки далеко зайшов цей процес граматикалізації і які він має обмеження, не досліджується, оскільки речення вважають неграматичним, а не ознакою процесу граматикалізації, що триває» (с. 490). Але ж саме так і відбуваються мовні зміни, коли старі норми витісняються новаторськими. Які підстави для того, щоб мати один набір правил для іменників, а інший — для займенників? Естонська конструкція: Mulle (ALL.) meeldib süüa «Мені подобається їсти» порівнюється з латиською Man (DAT.) patīk ēst «те саме», що виявляє тісну подібність між естонським алативом і латиським давальним відмінком (с. 491). Екзистенційні та еквативні речення називають реченнями типу 3. Приклад з естонської: Peenral kasvab lilli «На клумбі ростуть квіти», що можна порівняти із синонімічним латиським Dobē aug puķes. Авторки пишуть: «Продуктивність латиських речень типу 2 можна пояснити як узагальнення моделі присвійного речення за відсутності дієслова “мати”» (с. 493). Однак кілька наведених ними прикладів латиських речень типу 2 мають синтаксичні відповідники в литовській, де є дієслово «мати», а саме turėti. Пор. латиське Man (DAT.) sāp galva (NOM.) «У мене болить голова» (с. 490) = лит. Man skauda galvą; Man (DAT.) patīk ēst «Мені подобається їсти» = лит. Man patinka valgyti; Man (DAT.) nomira tēvs (kad man bija pieci gadi) «Мій батько помер (коли мені було п’ять років)» = лит. Man numirė tėvas (kai man buvo penkeri metai). (За словами моєї колеги Віргінії Васіляускене, це останнє речення сьогодні мало б архаїчний або діалектний RECENZIJOS | 143 відтінок. Вона також пише, що послідовність Man skauda galvą сьогодні частіше замінюють на Man skauda galvą (ACC.). (Тут я хотів би зазначити ще один випадок переосмислення підмета як додатка.) Звичайно, можна заперечити, що значення «мати» у лит. turėti є новим на відміну від латв. turēt «тримати» (хоча споріднена форма давньопрусської мови turri також означає «мати»). Але, звичайно, дієслова зі значенням «мати», схоже, є новоутвореннями в усіх індоєвропейських мовах, де вони трапляються, і аргументацію слід перенести зі суто балтійського рівня на індоєвропейський, а для вивчення вживання давального присвійності на противагу дієслову «мати» слід розробити значно ширший план досліджень. Наявність дієслова «мати» та давального присвійності не обов’язково взаємно виключають одне одного. Baldi (2002: 23) зазначає, що dativus possessivus є одним із найдавніших уживань давального відмінка в праіндоєвропейській мові, а в латині, звісно, dativus possessivus добре відомий, але, за словами Baldi (2002: 25): «...в засвідченій історії латини немає такого періоду, коли значення “мати” було б відсутнє у лат. habeō; воно трапляється вже в деяких найдавніших авторів, таких як Лівій Андронік..., Енній і Невій... Воно також добре представлене в корпусі написів...» Далі Baldi зазначає (2002: 28): «Mihi est орієнтоване на інформацію; конструкція висуває на передній план те, що є у власності, а власника відсуває на задній план... Натомість Habeō має виразний підмет і розрізняє осіб...» Baldi і Cuzzolin (до друку) визначили щонайменше дев’ять різних коренів, які набули значення «мати» в різних індоєвропейських мовах. У статті Саймона Крістена «Позиції генітива в балтійських і фінських мовах» (с. 499–520) розглядається структурна значущість різних позицій генітива в цих мовах. Автор зосереджується на фінській, естонській, латвійській і литовській мовах, час від часу згадуючи й інші нечисленні фінські мови, зокрема лівську, вепську тощо. Як правило, присвійний генітив передує назві того, чим володіють, у фінській, естонській, латвійській і литовській мовах; пор. ест. tüdruk-u koer «собака дівчини» (с. 499). Так само генітив матеріалу й агентивний генітив передують головному іменнику; пор., наприклад, лит. aukso žiedas «золота обручка», Čiurlion-io paveikslas. Автор пише: «Віддієслівні іменники поєднуються не лише з агенсами, а й із пацієнсами» (с. 502). І в цьому разі такі конструкції легше утворюються у фінських мовах, ніж у балтійських. Це безперечно справедливо щодо литовської мови, де номіналізації часто видаються носіям мови незграбними. За радянських часів, коли виникла потреба перекласти тодішнє визначення капіталізму, а саме эксплуатация человека человеком «експлуатація людини людиною», литовською, спочатку вживали вислів žmogaus (об’єктний генітив) išnaudojimas žmogumi (інструменталь агенса), але Йонас Круопас (1963: 24; 1998: 410) мав сміливість зауважити, що інструменталь агенса не відповідає нормам литовського слововжитку, тож натомість запропонував žmogaus (GEN.) išnaudojimas žmogaus (GEN.) (щоб, як і в російській, було три слова, хоча, очевидно, було б достатньо žmogaus išnaudojimas [особистий лист В. Амбразаса від 2001/11/09]). Моя колега Віргінія Васіляускене пише (особисте повідомлення), що у вересні 2003 року вона опитала групу з чотирнадцяти студентів про значення речення žmogaus išnaudojimas; десятеро вважали, що воно означає експлуатацію однієї людини іншою. Проте всі вони одностайно вирішили, що перше слово словосполучення позначає експлуататора, а останнє — експлуатованого, тобто підмет (агенс) стоїть першим, а додаток (пацієнс) — останнім. Вона також пише, що таке словосполучення, як Jono kankinimas Petro «тортури Йонаса над Петрасом» («тортури Петрасом над Йонасом?»), справді є неоднозначним щодо того, хто катує, а хто зазнає катувань, і 144 | RECENZIJOS кого катують, але за аналогією з реченням Jonas kankina Petra перше слово словосполучення, ймовірно, буде сприйняте як підмет (агенс), а останнє — як додаток (пацієнс). Окрім цікавої праці Віргінії Васіляускене з історії литовського порядку слів, на мою думку, можна було б провести більше опитувань і анкетувань щодо статусу сучасного литовського порядку слів. Щодо розташування генітива, Крістен відносить литовську до окремої категорії, зазначаючи, що тут порядок слів вільніший, ніж в інших мовах, розглянутих у цій статті (с. 517). Гадаю, автор має рацію, а норма в литовській мові є відносно новою і навряд чи могла зазнати впливу фінських мов. В. Васіляускене докладно вивчала історію препозитивних і постпозитивних означень у низці статей, наприклад (1997; 1998; 2001; 2003). Вона пише (2003: 102): «...статистичні дані доводять, що наприкінці XIX століття препозитивне генітивне означення почало витісняти постпозитивне генітивне означення, яке панувало від появи перших писемних пам’яток литовської мови». До цієї теми ми ще повернемося нижче, розглядаючи останню статтю у збірнику. У своїй статті «“Шматок торта” і “чашка чаю”: партитивні та псевдопартитивні іменні конструкції в циркумбалтійських мовах» (с. 523–568) Марія Копцевська-Тамм розрізняє партитивну конструкцію, представлену прикладом a piece of the cake, і псевдопартитивну конструкцію, представлену прикладом a cup of tea, де насправді йдеться про кількість певної речовини. Так, наприклад, фінська партитивна конструкція pala tästä hyvästä kakusta (елатив) «шматочок цього доброго торта» відрізняється від псевдопартитивної säkki perunoita (партитив множини) «мішок картоплі». В англійській мові справжньою партитивною конструкцією було б a cup of that good tea, тоді як псевдопартитивною — a cup of tea. Визначення таке: «партитивні іменні конструкції передбачають попередньо задану множину предметів, на які вказує один з іменників (“той добрий чай”...); а квантифікатор позначає підмножину, вибрану з неї; у псевдопартитивній іменній конструкції те саме слово лише квантифікує тип сутності (“чай”...), позначений іншим іменником» (с. 527). Далі авторка пише, що вихідним пунктом граматикалізації партитивної конструкції є момент, коли «...предикати відокремлення (як-от “забрати”, “відрізати”, “усунути” тощо) поєднуються з двома залежними компонентами: один позначає частину, а інший — ціле, від якого вона походить» (с. 535). Пізніше відбувається переаналіз первісної конструкції, унаслідок якого «...“частина” і “ціле”... переосмислюються як складники однієї синтаксичної групи, а не як два різні залежні компоненти того самого предиката» (с. 535). Псевдопартитивні конструкції виникають тоді, коли різниця між «множиною» і «типом» стає неоднозначною. Вона пише, що історія партитивних і псевдопартитивних конструкцій у фінській мові засвідчує кілька процесів, що часто трапляються під час граматикалізації: на певному етапі «...первісне сепаративне значення може поступово втрачатися [...] новий показник із сепаративним значенням може почати поширюватися на партитивоподібні вживання» (с. 536). Гадаю, її аналіз процесу граматикалізації цілком переконливий і його можна застосувати до внутрішньої історії індоєвропейських мов, де аблативний відмінок виник як новий показник відокремлення, тоді як первісним показником відокремлення був генітив. Тому традиційний термін «партитивний генітив» для індоєвропейських мов цілком виправданий. Див. Schmaltstieg (1995: 36–37) і пор. наведені вище в цій рецензії цитати з Haudry (1977: 409) і Traugott (1972: 127–128). Однак авторка пише (с. 559): «...немає жодних історичних свідчень сепаративного/директивного походження генітива в низці індоєвропейських мов, де він уживається в партитивних і псевдопартитивних конструкціях». RECENZIJOS | 145 Доказ — це, звісно, саме те, що вдається переконати аудиторію прийняти за доказ. Але в абзаці під назвою Le génitif partitif comme génitif d’origine Годрі (1977: 62) пише: «Le génitif d’appartenance à un ensemble est lui aussi un génitif d’origine: on le voit clairement dans un emploi adverbial comme Y.9.13 yat [CONJ.] hē [3RD GEN./DAT. SG. PRON.] tūm [2ND SG. PRON.] us.zayaŋha [2ND SG. MIDDLE PRET.]... nmānāhe [GEN. SG.] pourušaspahe [GEN. SG.] «коли ти народився йому... у домі П.»». (У попередньому прикладі я додав опис морфологічних форм у квадратних дужках. Генетивна форма основи на *-o, схоже, передбачає, що принаймні потенційно міг існувати контрастивний аблатив; див. Sims-Williams [1998: 141].) Давня синтаксична структура, що трапляється з індоєвропейським дієсловом «наповнювати» (корінь *pṷ̥-), схоже, передбачає генітив зі значенням або «джерела», або «частини». Пор. давньоіндійське sómasya (род. одн.) jaṭhāram pṛṇāti «він наповнює свій шлунок сомою» (Meillet 1964: 345); готське...gup lubainais fulljai izwis allaizos fahedais (род. одн.)... «...нехай Бог надії сповнить вас усякою радістю...» (Streitberg 1919: 249 [Romans 15:13]) = рос. (http://www.russianbible.net/) Бог же надежды да испол- нит вас всякой радости (род. одн.) = грец. ὁ δὲ θεὸς τῆς ἐλπίδος πληρώσαι ὑμᾶς πάσης χαρᾶς... (род. одн.) = лит....vilties Dievas jus... tepripildo visokių džiaugsmų... (род. мн.) (Rubšys 1998: 1781), але в новаторському перекладі Біблійного товариства, де вжито інструментал (NT 1972: 216), маємо...Dievas... tepripildo jus visokių džiaugsmų... (оруд. одн.). Подібно, у Вульгаті трапляється Deus...spei repleat vos omni gaudio (абл. одн.), де новаторський аблатив замінив давній генітив, який, однак, іще засвідчений, наприклад, у таких реченнях: amphoram puram impleto aquae purae (род. одн.) «наповни чистий глечик чистою водою»; convivium vicinorum (род. мн.) cotidie compleo «щодня наповнюю своє товариство сусідами» (Woodcock 1959: 55; Hofmann and Szantyr 1972: 82). Давно відомо, що спочатку, ймовірно, лише іменники основи на *-o в індоєвропейській мові мали морфологічну відмінність між аблативом і генітивом. В інших основах генітивні форми на -es, -os і -s також мали аблативне значення (Brugmann/Delbrück 1911: 163–164). Аналіз хетської та тохарської мов майже не змінив цієї картини. У хетській мові в основі на *-o є два аблативні закінчення, а саме -az (можливо, похідне від адвербіального суфікса *-tos, яке згодом поширилося на інші основи) та друге, омонімічне генітиву однини -aš; останнє, безперечно, є первісним аблативом, не диференційованим від генітива (Kronasser 1955: 101-103; Sturtevant 1951: 88–89). У пізньоавестійській мові -t етимологічної аблативної форми основи на *-o також поширилося на інші основи (Reichelt 1909: 168; Sims-Williams 1998: 142). Тохарські аблативи A і B (які різняться між собою), очевидно, виникли всередині самої цієї мовної групи; див. van Windekens (1979: 254-256). Можна зауважити, що закінчення називного відмінка однини індоєвропейської основи на *-o *-os досить легко етимологізувати; пор., наприклад, лат. lup-us «вовк», грец. λύκος, давньоіндійське vṛk-aḥ, лит. vilk-as, слов’янське vlk-b, хетське an-tu-uḫ-ša-aš «людина» тощо. На мою думку, первісна тотожність форм називного й родового відмінків однини (=ергатив однини) *-os переважно не збереглася в індоєвропейських мовах, крім хетської, і призвела до створення нових форм генітива: лат. lup-i, грец. λύκ-ου < *λύκ-οιο, давньоіндійське vṛk-asya, лит. vilk-o, слов’янське vlk-a. Вважається, що балтійські та слов’янські генітиви споріднені з аблативом, представленим у лат. lup-o(d) і давньоіндійському vṛk-āt. Звісно, тут є проблема з ототожненням лит. vilk-o і лат. lup-o(d), адже литовське ō за звичайних обставин походить від індоєвропейського *ō, і лише припустивши, що ненаголошене індоєвропейське *ō переходить у балтійське *ā, можна було б зіставити його з кінцевим латинським -o (Mažiulis 1970: 23). Mažiulis (1970: 106) також стверджує, що балти й слов’яни, як і греки, ніколи не мали парадигматичного 146 | RECENZIJOS ablative. Shields (2001) gives a brief review of the history of the problem and suggests an origin for this ending. Загальноприйнята думка полягає в тому, що в грецькій мові аблатив зник, а в основах на *-o генітив перебрав на себе функції індоєвропейського аблатива. Schwyzer (1966: 90) припускає, що форма φοῖκο «з дому, власним коштом» є пережитком індоєвропейського аблатива. Я припускаю якраз протилежне: новий аблатив основи на *-o (*-ō[d/t] або *-ā[d/t]?) так і не прижився в грецькій мові, на відміну від латинської, давньоіндійської, балтійської та слов’янських мов. Під рубрикою Gen. der Abstammung Schwyzer (1966: 124) цитує «Іліаду» (21, 109): πατρὸς [РОД. ОДН.] δ’ εἰμι ἀγαθοῖο [РОД. ОДН.] — буквально «я від доброго батька». У базовій граматиці грецької мови Goodwin and Gulick (1958: 236) зазначають, що поети вживали генітив відокремлення з дієсловами руху, наприклад: Οὔλυμποιο [РОД. ОДН.] κατήλθομεν «ми спустилися з Олімпу» («Іліада», 20, 125). Отже, я припустив би, що індоєвропейський генітив принаймні спочатку мав відокремлювальне значення і що сценарій розвитку, запропонований авторкою (очевидно, всупереч її твердженню), справджується як для індоєвропейської, так і для фіно-угорської мов. Я висловлював припущення (Schmalstieg 2000; 2001), що синтаксичний називний відмінок однини в індоєвропейській мові мав три морфологічні джерела: нульове закінчення етимологічного абсолютивного відмінка (первісно — суб’єкта неперехідних або антипасивних конструкцій), показник істоти *-s (первісно — агента ергативних конструкцій) і показник неістоти *-m (первісно — інструмента в конструкціях, подібних до ергативних). У хетській мові збереглося *-os у формі -aš у називному, родовому й навіть частково аблативному вживанні (хоча, як зазначено, новий аблатив на -az витісняє давніший -aš). Переосмислення етимологічного ергативного закінчення *-os як закінчення називного відмінка призвело до повної перебудови морфології індоєвропейських основ на *-o: у деяких індоєвропейських мовах давнє закінчення генітива *-os було змінено або замінено іншим закінченням, а в латинській та індоіранських мовах для давніших функцій було створено новий показник джерела — аблатив. Цей самий показник джерела (*-ā[d/t]?, *-ō[d/t]?) слугував іменникам балтійських та слов’янських основ на *-o для вираження як генітивного, так і аблативного значень. Теорію докладно розроблено в Schmalstieg (2000). Закінчення *-s, яке спочатку мало генітивно-аблативно-ергативне значення, збереглося з цим значенням у всіх основах, крім основ на *-o. В основах на *-o *-s набуло додаткового значення називного відмінка однини й поширилося також на інші основи. Те, що це поширення -s є незавершеним процесом, засвідчує виникнення в історичний час таких нових форм називного відмінка, як латв. akmens «камінь» (пор. лит. akmuõ) і новогрецьке πατέρας «батько» поряд із класичним πατήρ. Це пояснює, чому морфема *-s у давніх індоєвропейських мовах трапляється у функції генітива, аблатива й називного відмінка однини. Під час перебудови основ на *-o в усіх індоєвропейських мовах, крім хетської, було створено новий генітив однини, а в деяких індоєвропейських мовах — новий аблатив. У своїй статті «Невербальна предикація в циркумбалтійських мовах» (с. 569–590) Леон Стассен зазначає, що прикметникові та іменникові предикати можуть стояти або в називному, або в одному з непрямих відмінків; вибір залежить від відносної часової стабільності. Він пише (с. 569): «...вживання називного відмінка для кодування стосується ситуацій, відносно “стабільних у часі”, а отже, навряд чи змінних із плином часу, тоді як кодування непрямим відмінком підкреслює “минущий” або тимчасовий характер ситуації». Автор підтверджує наявність цього семантичного контрасту в багатьох різних мовах — від добре відомого розрізнення в іспанській між ser і estar до прикладів у таких несхожих між собою мовах, як тамільська, каннада, телугу, аварська, чеченська та RECENZIJOS 147 Арчі. Він доходить висновку, що «... подвійне кодування невербальних предикатів, яке набуває форми опозиції називного й непрямих відмінків, є ареальною рисою циркумбалтійського регіону...» і що «... це подвійне кодування за своєю суттю є неіндоєвропейською характеристикою, яку індоєвропейська експансія „відтіснила“, але яка в деяких прикордонних регіонах може й надалі справляти вплив і на індоєвропейські мови» (с. 588). Стаття Томаса Штольца «Про циркумбалтійські інструменталіси й комітативи: узгодженість туди й назад» (с. 591–612) починається твердженням, що «Новітні дослідження... виявили, що синкретизм комітативної та інструментальної категорій не такий поширений серед мов світу, як припускали раніше». Згідно з дослідженням 323 мов, проведеним дослідницькою групою Штольца, трохи менше ніж 25% мов вибірки подібні до німецької та характеризуються синкретизмом комітатива й інструменталіса (с. 593). Мови, у яких виявляється синкретизм комітатива й інструменталіса, називаються «узгодженими», а ті, що розрізняють комітативи та інструменталіси, — «неузгодженими». Мови, у яких поєднуються узгоджені й неузгоджені морфеми, називаються «змішаними» (с. 593). Так, наприклад, шведська мова є узгодженою, литовська — змішаною, а фінська — неузгодженою. Автор пише: «Жодна зі слов’янських мов циркумбалтійського регіону, строго кажучи, не є узгодженою, хоча інші представники тієї самої сім’ї стали узгодженими; деякі з них, наприклад словенська й лужицькі мови, найімовірніше, під впливом німецької...» (с. 601). До цього переліку, можливо, можна додати сербсько-хорватську, де також, усупереч шкільним приписам, s іноді вживається у значенні «з, за допомогою». Деякі мовці кажуть: Idēm s vlākom (vōzom) «Я їду потягом» замість нормативної форми без прийменника (Magner 1972: 255). Хоча автор має рацію щодо російської, у SRJA (IV 9) знаходимо визначення № 5 прийменника с: «Употребляется при обозначении предмета, лица, посредством или с помощью которого осуществляется действие» («Вживається для позначення предмета [або] особи, за допомогою яких здійснюється дія»). Серед прикладів: отправить пакет со связным «надіслати пакунок із посильним (за допомогою посильного)»; рассматривать с лупой «розглядати через лупу»; мыть с мылом «мити з милом»; –Да как посылать письмо-то? – С почтой надо, – отвечал Илья Иванович («— Та як же надіслати листа? — Треба поштою, — відповів Ілля Іванович»); Я уезжаю... с поездом в пять пятнадцать «Я їду... потягом о п’ятій п’ятнадцять». Межа між інструменталісом знаряддя (орудийность) та інструменталісом засобу (средство) у російській мові нечітка, і я передбачав (Schmalstieg 1966: 179), що одного дня російська стане «змішаною» або «узгодженою» мовою. Свої міркування я ґрунтував на думці Куриловича (1960:131–150), що двочастинні морфеми мають тенденцію витісняти одночастинні. Автор доходить висновку, що, попри брак історичних свідчень, імовірно, «... поширенню узгодженості в циркумбалтійському регіоні сприяла передусім часткова германізація північної Скандинавії (саамів) і колишньої держави Тевтонського ордену (латишів та естонців)» (с. 609). Завершує збірник ґрунтовна стаття Марії Коптєвської-Тамм і Бернгарда Вельхлі «Циркумбалтійські мови: ареально-типологічний підхід» (с. 615–750). За словами авторів: «Мета цієї підсумкової праці — показати, що циркумбалтійські мови як сукупність утворюють своєрідний цікавий мовний ландшафт серед мов світу загалом і європейських мов зокрема» (с. 615). Стаття починається доволі цікавим дослідженням історичного тла регіону. Я 148 | RECENZIJOS був, однак, здивований, прочитавши: «Старопрусські та литовські катехизми почали друкувати в Прусському герцогстві наприкінці XV століття...» (с. 620). Гадаю, автори мали на увазі перші старопрусські й литовські переклади лютеранських катехизмів (First Old Prussian Catechism 1545; Mažvydas 1547), тож навіть якщо тут просто помилково надруковано «XVI століття», твердження все одно хибне. Мартін Лютер народився 1483 року, помер 1546 року, а зазвичай зазначувана дата публікації його Малого катехизму — 1529 рік. Мені невідомі катехизми, написані підлітком або ще молодшим Мартіном Лютером наприкінці XV століття. Далі автори переходять до розгляду попередніх досліджень мовних контактів у циркумбалтійському регіоні. Спершу вони порушують складне питання про Sprachbünde і пишуть: «Однак захоплення Sprachbünde не є необхідною передумовою, щоб вважати мовну ситуацію циркумбалтійського регіону захопливим (sic!) об’єктом дослідження» (с. 624). Як уже зазначалося, завжди добре, коли дослідник емоційно захоплений своєю галуззю. Далі автори розрізняють ареальні дослідження, які лише (с. 626) каталогізують подібності між мовами, та ті, що намагаються ці подібності пояснити. Вони також відзначають, що важливим аспектом дослідження є частота появи спостережуваної ознаки. Крім того, дуже складно визначити, чи є втрата успадкованої структури лише природним розвитком мови, чи на неї вплинула сусідня мова. У решті статті автори «... сподіваються поєднати здобутки ареальної лінгвістики циркумбалтійського регіону із загальною лінгвістичною типологією» (с. 629). Спершу вони обговорюють pluralia tantum, які спочатку були поширеніші в індоєвропейських мовах, ніж у фінно-угорських. Іноді pluralia tantum запозичуються разом зі своїми етимонами, наприклад фінське rattaat «візок» < балтійське (лит. ratai, латв. rati), яке буквально є формою множини слова «колесо»; фінське ratas «колесо» < балтійське (лит. ratas, латв. rats). Множинність поширилася від цього слова «... на інші фінські слова на позначення возів, як-от vaunut і kärryt» (с. 633). На думку авторів: «... загальна тенденція — вживати або не вживати pluralia tantum — успадковується, проте може змінюватися в процесі розвитку мов» (с. 633). Обговорення надсегментної фонології автори завершують твердженням, що в мовах циркумбалтійського регіону є щонайменше три різні ареали, для яких характерні такі ознаки: (1) протиставлення тонових контурів у довгих складових ядрах [виявлене лише в балтійських мовах]; (2) «надмірна довгота», тобто наявність трьох ступенів довготи, засвідчена, зокрема, в естонській мові; (3) словесний тон, походження якого певним чином пов’язане з первісною кількістю складів у слові та наявністю або відсутністю первісного побічного наголосу; це явище трапляється в багатьох скандинавських діалектах (с. 645). Початковий наголос у багатьох циркумбалтійських мовах і політонічність можуть бути пов’язані між собою (с. 646). Дуже цікавий розділ цієї статті присвячено морфологічним відмінкам, зокрема вживанню родового й партитивного відмінків у балтійських і фіно-угорських мовах, хоча автори не завжди віддають перевагу поясненню взаємним впливом. Наприклад, вони ставлять під сумнів поширену думку, що розвинена система вторинних місцевих відмінків у балтійських мовах має фінське походження; зокрема, зазначають: «Вторинні місцеві відмінки східнобалтійських мов є результатом граматикалізації іменників із післяйменниками. Подібні процеси спостерігаються також в умбрійській, тохарській та осетинській мовах індоєвропейської сім’ї» (с. 672). Можна було б припустити фінно-угорський вплив на тохарську (van Windekens 1979: 166), але навряд чи на умбрійську чи осетинську. Щодо вираження посесивності автори пишуть, що локативний тип «... є варіантом, який незмінно обирають ті індоєвропейські мови, у яких немає дієслів „мати“ (наприклад RECENZIJOS | 149 Кельтська, індійська, анатолійська» (с. 676). Однак «локативний» тип вираження не обов’язково виключає існування дієслів «мати», що авторам, мабуть, добре відомо з їхнього обговорення російського иметь «мати». Балді наочно продемонстрував це щодо латини (див. вище), а я згадував про це стосовно литовської мови. Хоча в хетській мові (анатолійській мові) звичайним засобом вираження посесивності є давальний відмінок, у ній уживається дієслово «мати» (цікаво, що також як допоміжне дієслово зі значенням перфекта). Так, наприклад, у хетських законах (Hoffner 1997: 152): ták-ku (спол.) LU-aš (наз. одн.) MUNUS-an (знах. одн.) har-zi (3-тя ос. одн. теп. ч.)... «Якщо чоловік має дружину...» У мовах, де наявні обидва засоби вираження посесивності, функція дієслова «мати» відрізняється від функції давального посесивності. Автори слушно уточнюють поняття посесивності в мовах типу «бути» (с. 677). Розглянувши комітатив і інструменталь, компаратив, пасивні конструкції, десуб’єктивні конструкції та конструкції з нульовим суб’єктом, автори переходять до синтаксису речення. Тут вони обговорюють узгодження прикметників, утрату граматичного роду в нижньолатвійських діалектах і синтаксис числівникових конструкцій. На с. 702–703 автори подають таблицю, що ілюструє внутрішній синтаксис числівникових конструкцій у фінських, балтійських і слов’янських мовах та демонструє можливість застосування або стратегії керування — «відмінок іменника, яким керують числівники», або стратегії узгодження — «відмінок іменника, визначений функцією всієї фрази». Серед приміток на с. 704 знаходимо твердження: «У старослов’янській мові нижчі числівники відмінюються, а вищі не відмінюються». Не розумію, чому автори пишуть, що вищі числівники не відмінюються. Diels (1932: 218) наводить приклад sъ desetijǫ (INSTR. SG.) tysǫštь (GEN. PL.) «з десятьма тисячами», де слово зі значенням «тисяча» в родовому множини керується словом зі значенням «десять», яке саме стоїть в орудному відмінку, як того вимагає прийменник sъ. Diels також наводить приклад sъ dvьma desetьma tysǫštьma «з двома тисячами», де всі числівники стоять в орудному двоїни, як того вимагає прийменник sъ. Єдиним більшим старослов’янським числівником можна вважати tьma, що здебільшого перекладає μυριάς і позначає невизначено велику кількість. Судячи зі статей у SJAST (с. 545–546), це слово повністю відмінюється. Залишається лише гадати, як би церковні отці відреагували на гігабайти. Автори зазначають (с. 704): «...значна частина європейських мов із гнучким порядком слів SVO поширена в циркумбалтійському ареалі. До них належать слов’янські, балтійські та фінські мови, а також північна і східна (принаймні інарська) саамські мови». Далі автори подають таблицю під назвою «Від SOV до SVO в Європі» (с. 705). У ній послідовно представлені SOV (хетська, ненецка), дуже гнучкий SOV (латина, давньогрецька), змішаний SOV/SVO (угорська), дуже гнучкий SVO (російська, литовська, комі, вепська тощо), гнучкий SVO (фінська, естонська), V2 (шведська, німецька) і SVO (англійська)». (Хетська, звісно, хоч і належить до індоєвропейських мов, є анатолійською мовою, якою, мабуть, колись розмовляли в Анатолії; принаймні саме там знайдено більшість текстів.) І все ж таблиця цікава своєю класифікацією типів порядку слів, поширених переважно в Європі. Далі автори пишуть: «...балтійські та фінські мови, схоже, є єдиними в Європі родинами мов із порядком VO, у яких усі означення іменника, крім підрядних означальних речень і прийменникових фраз, стоять перед головним словом» (с. 707). Автори, здається, заперечують твердження Василяускене про те, що в литовській мові спочатку існувала певна свобода порядку слів у іменниковій групі. Вони пишуть: «Статистика Василяускене проблематична для ареальних порівнянь, оскільки невідомо, який відсоток становлять родові форми в (псевдо)партитивних функціях, як-от “фунт яблук” (вони завжди стоять після означуваних слів)» (с. 708). 150 | RECENZIJOS Однак Василяускене відповідає (особисте повідомлення), що в першій частині Punktai sakymu було знайдено 16 партитивних конструкцій. З них 13 (81,3%) мали порядок NG, а три (18,7%) — GN; загалом у Punktay sakymu 81 відсоток іменників у родовому відмінку вживається в постпозиції (загалом було знайдено й досліджено 1291 послідовність із родовим відмінком). У текстах східнолитовських діалектів, зібраних А. Барановським, було досліджено 62 приклади партитивних конструкцій: 44 з них мали порядок NG (71%), а 18 — GN (29%). Далі Василяускене пише, що щойно завершила збирання матеріалу з перших трьох випусків Aušra (першого литовського журналу, 1883 року). Серед кількох сотень послідовностей із родовим відмінком вона виявила лише 13 зі значенням партитивності: дев’ять мали порядок NG, а чотири — GN. У більшості текстів XVI–XIX століть переважає постпозиція. Сучасне правило GN значно суворіше, ніж відносно вільний порядок слів у ранніх текстах. Слід також наголосити, що в партитивних конструкціях розташування було значно вільнішим, ніж у сучасній литовській мові, де переважає порядок NG. Підсумовуючи, статті окремих авторів добре написані й цікаві (хоча, можливо, не завжди «захопливі» — принаймні в американському розумінні цього прикметника). Серед доволі частих друкарських помилок — New Mexico (с. ii) > New Mexico, Winfried Lehmann (с. I[покажчик]-4) > Winfred Lehmann, Allan Timberlake (с. I[покажчик]-7) > Alan Timberlake тощо. Хоча редактори й автори могли б краще вичитати текст і приділити більше уваги деталям, ці томи пропонують чимало нових ідей і часто по-новому систематизують добре відомі факти. Редакторів слід привітати з укладанням новаторських праць, важливих для вивчення як мов балтійського регіону, так і типологічної лінгвістики. СКОРОЧЕННЯ LKŽ – Lietuvių kalbos žodynas 1–20, за ред. J. Balčikonis, J. Kruopas, K. Ulvydas, V. Vitkauskas, 1941–2002. NT 1972: Bible Society translation of the New Testament: Naujasis Testamentas, No place of publication given. Srja – Slovar’ russkogo jazyka IV, за ред. S. G. Barxudarov et al., Москва: Gosudarstvennoe izdatel’stvo inostrannyx i nacional’nyx slovarej, 1961. Sjast – Slovník jazyka staroslověnského, за ред. Zdeňka Hauptová et al., вип. 44, Прага: Academia, Nakladatelství Československé Akademie věd, 1992. Webster’s – Webster’s Third New International Dictionary, за ред. Philip Babcock Gove et al., Спрінгфілд, Массачусетс: G. & C. Merriam Company, 1966. ЛІТЕРАТУРА Baldi, P. 2002: Where does Latin habeo come from? In: Cavoto, F., ed., Festschrift for Alexis Manaster-Ramer, Munich: Lincom Europa, 23–32. Baldi, P., Cuzzolin, P., незабаром у друці: Етимологічні, географічні та типологічні виміри дієслів «мати» в індоєвропейських мовах. У: Salvi, G., ред., Festschrift for Joseph Herman, Будапешт. Brugmann, K., Delbrück, B. 1911: Grundriss der vergleichenden Grammatik der indogermanischen Sprachen. Vol. II/2. 2nd ed., Strassburg: Karl J. Trübner. Collinder, B. 1964: Sprachverwandtschaft und Wahrscheinlichkeit, Uppsala. (Acta Universitatis Upsaliensis, Studia Uralica et Altaica Upsaliensia.) Diels, P. 1932: Altkirchenslavische Grammatik, Vol. I, Heidelberg: Carl Winter. Girdenis, A., Pabrėža, J. 1978: Nauji šlėkiavimo stebėjimai Žagarės apylinkėse. Baltistica 7, 127–129. RECENZIJOS | 151 GOLĄB, Z. 1975: Endocentricity and endocentrization of verbal predicates: Illustrated with Latin and Slavic material. General Linguistics 15, 1–35. GOODWIN, W. W., GULICK, C. B. 1958: Greek grammar, Waltham, Mass., Toronto, London: Blaisdell and Co. HAUDRY, J. 1977: L’emploi des cas en védique, Lyon: Editions L’Hermès. HIRT, H. 1928: Indogermanische Grammatik, 4. Doppelung, Zusammensetzung, Verbum, Heidelberg: Carl Winter. HOFFNER, H. A. 1997: The laws of the Hittites: A critical edition, Leiden, New York, Cologne: Brill. HOFMANN, J. B., SZANTYR, A. 1972: Lateinische Syntax und Stilistik, Munich: C. H. Beck. HOLVOET, A. 1993: On the nominative object in Latvian, with particular reference to the debitive. Linguistica Baltica 2, 151–161. HOLVOET, A. 2001: Once more the Baltic genitive of agent. Baltistica 35, 45–58. HORN, P. 1898: Neupersische Schriftsprache. In: Geiger, W., Kuhn, E., ed. Grundriss der iranischen Philologie, Vol. 1, part 2, Strassburg: Karl Trübner, 1–198. KÁROLY, S. 1972: The grammatical system of Hungarian. In Benkő, L., Samu, I., eds., The Hungarian Language, The Hague and Paris: Mouton and Co, 85–170. KRONASSER, H. 1955: Vergleichende Laut- und Formenlehre des Hethitischen, Heidelberg: Carl Winter. KRUOPAS, J. 1963: Dabartinės lietuvių kalbos vystymosi tyrinėjimas. Lietuvių kalbotyros klausimai 6, 21–30; reprinted as pp. 407–416 in Rinktiniai raštai, compiled by S. Keinys, K. Morkūnas and A. Sabaliauskas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 1998. KURYŁOWICZ, J. 1960: Esquisses linguistiques. Wrocław, Kraków: Ossolineum. MAGNER, Th. F. 1972: Introduction to the Croatian and Serbian Language, State College, Pa.: Singidunum. MARTINET, André. 1951: Concerning some Slavic and Aryan reflexes of IE s. Word 7, 91–95. MAŽIULIS, V. 1970: Baltų ir kitų indoeuropiečių kalbų santykiai (deklinacija), Vilnius: Mintis. MEILLET, A. 1964: Introduction à l’étude comparative des langues indo-européennes, University, Alabama. (Reprint of the 1937 ed.) PETIT, D. 2001: Pronoms neutres et règle SVO en vieux prussien. Baltistica 36,173–188. REICHELT, H. 1909: Awestisches Elementarbuch, Heidelberg: Carl Winter. RUBŠYS, A., transl. 1998: Senasis ir Naujasis Testamentas. Šventasis Raštas, Vilnius: Katalikų pasaulis. SCHMALSTIEG, W. R. 1966: The preposition s + the instrumental. Slavic and East European Journal 10, 178–180. SCHMALSTIEG, W. R. 1995: A Student Guide to the Genitive of Agent in the Indo-European Languages, Washington, D.C.: Institute for the Study of Man. (Journal of Indo-European Studies, Monograph Number Fourteen.) SCHMALSTIEG, W. R. 2000: Lithuanian and Indo-European Parallels, Journal of Indo-European Studies 28: 385–398. SCHMALSTIEG, W. R. 2001: La triplice origine del nominativo singolare indoeuropeo. Res Balticae 7, 23–32. SCHMALSTIEG, W. R. 2002a: The Indo-European genitive of agent with finite verbs and participles. Acta Linguistica Lithuanica 47, 41–54. SCHMALSTIEG, W. R. 2002b: Valdim Jurim Zepam 70. Baltu Filoloģija 11 (1), 151–154. SCHWYZER, E. 1966: Griechische Grammatik. Vol. 2. Syntax und syntaktische Stilistik. Vervollständigt und herausgegeben von Albert Debrunner, Munich: C. H. Beck. SHIELDS, K. 2001: On the origin of the Baltic and Slavic o-stem genitive singular suffix *-ād. Baltistica 36, 165–171. SIMS-WILLIAMS, N. 1998: The Iranian languages. In: Giacalone Ramat, A., Ramat, P., eds. The Indo-European Languages, London and New York: Routledge, 125–153. STREITBERG, W. 1919: Die gotische Bibel, Heidelberg: Carl Winter. STURTEVANT, E. H. 1951: A comparative grammar of the Hittite language, New Haven and London: Yale University Press. 152 | RECENZIJOS Timberlake, A. 1974: The nominative object in Slavic, Baltic and West Finnic, Munich: Otto Sagner. (Slavistische Beiträge, 82.) Traugott, E. C. 1972: A history of English syntax. A transformational approach to the history of English sentence structure. New York, etc.: Holt, Rinehart and Winston, Inc. Vasiliauskienė, V. 1997: Daiktavardžio ir įvardžio genityvo vieta senojoje lietuvių kalboje. Lietuvių kalbotyros klausimai 38, 104–121. Vasiliauskienė, V. 1998: Atributinių junginių modeliai Mikalojaus Daukšos Postilėje ir Antano Baranausko tarmių tekstuose. Baltistica 33 (2), 215–232. Vasiliauskienė, V. 2001: Atributinė frazė su derinamuoju komponentu Kiprijono Lukausko Pamoksluose. Acta Linguistica Lithuanica 45, 151–178. Vasiliauskienė, V. 2003: Postposition in the Attribute Phrase of Old Lithuanian. Zeitschrift für Literaturwissenschaft und Linguistik 33 (129), 96–108. Vondrák, W. 1928: Vergleichende Slavische Grammatik, Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht. Van Windekens, A. J. 1979: Le tokharien confronté avec les autres langues indo-européennes, Vol. II, 1. La morphologie nominale, Louvain, Centre International de Dialectologie Générale. Woodcock, E. C. 1959: A new Latin syntax, Cambridge, Mass.: Harvard University Press. Žulys, V. 1969: Vadinaimųjų nekaitomųjų įvardžių vieta lietuvių kalbos gramatinėje sistemoje. Baltistica 5 (2), 167–177. William R. Schmalstieg 814 Cornwall Road Стейт-Коледж, Пенсильванія 16803 email: [email protected] Отримано 2003 10 28