Axel Holvoet, Artūras Judžentis, red. „Sintaksinių ryšių tyrimai“

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA LII (2005), 167–182 РЕЦЕНЗІЇ Рецензії AXEL HOLVOET, ARTŪRAS JUDŽENTIS, RED. ДОСЛІДЖЕННЯ СИНТАКСИЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2003, 216 p., ISBN 1648-8628 (Праці з граматики литовської мови, 1.) Група дослідників, що об’єдналася в Інституті литовської мови під керівництвом професора Акселя Голвоета, уже кілька років формує теоретичні засади нової граматики литовської мови. Результати цієї роботи відображені у двох збірниках серії Праці з граматики литовської мови (2003, 2004); планується підготувати й третій. Збірники укладено за тематичним принципом. Це дає змогу обговорювати запропоновані в них рішення, не чекаючи завершення й узагальнення досліджень. Тим часом хотів би звернути увагу на перший збірник праць, присвячений синтаксичним зв’язкам. Примітно, що фундаментальні проблеми синтаксичних зв’язків у цьому збірнику праць розв’язуються на високому теоретичному рівні з урахуванням провідних напрямів сучасного мовознавства. У книжці в окремих розділах розглянуто основні типи синтаксичних зв’язків, узгодження прикметника, актуальне членування речення, зв’язки вільних предикативів, словосполучень і компонентів складного речення. Автором або співавтором більшості розділів є Аксель Голвоет; його думка й почерк відчуваються повсюди, тож цю книжку можна вважати не збірником окремих статей, а цілісною та цілеспрямованою працею. Розуміння синтаксичних зв’язків значною мірою визначає опис граматичної будови мови. Тож передусім варто з’ясувати, що нового сказано в цій праці про типи синтаксичних зв’язків і чим запропоновані погляди відрізняються від попередніх. У граматиці сучасної литовської мови (далі — DLKG) розрізняють три основні типи синтаксичних зв’язків: сурядність, підрядність і взаємозв’язок. Подібний підхід застосовують і в інших працях (пор. Labutis 1998: 26–29). Ця класифікація ґрунтується на тричленній схемі відношень констеляції, детермінації та інтердепенденції Л. Г’єльмслева, яка дає змогу визначати функції основних одиниць структури речення (зокрема й підмета) за синтаксичними зв’язками (див. aut. 1986: 16–17). У цій праці (с. 12 і далі) пропонується повернутися до бінарного поділу синтаксичних зв’язків на сурядні й підрядні. Такий поділ застосовується в більшості сучасних праць із синтаксису, проте функцію підмета в них зазвичай визначають не за синтаксичними зв’язками, а за іншими критеріями (формальними, актуального членування, семантичними) або їхніми комплексами (пор. Keenan 1976; Comrie 1981: 101; Holvoet 1991: 41–55). Автори розглянутого тут збірника взагалі не говорять про зв’язок взаємозалежності. Гадаю, що при застосуванні бінарного поділу цей зв’язок можна було б визначити на нижчому рівні такого поділу — як один із різновидів підрядності, тобто взаємну підрядність, коли в типових випадках показник підрядності має і головний, і залежний компонент. Це допомогло б синтаксичних 168 | RECENZIJOS на основі зв’язків описати функцію підмета, яку не розглянуто в розділі про співвідношення синтаксичних зв’язків із функціями одиниць речення (28–35). Підрядні зв’язки в книжці поділено на два типи: керування й модифікацію. Керуванням вважаються такі зв’язки, за яких головне слово вимагає доповнення, без якого його значення було б неповним, а модифікацією — такі, за яких це доповнення не є обов’язково потрібним (12–15). Отже, поняття керування тут відрізняється від того, що переважало в дотеперішніх описах синтаксису, де керування й прилягання вважалися способами підрядного зв’язку, які визначаються за його формальним вираженням: змінною (відмінюваною) або незмінною формою залежного слова (DLKG 31997: 480; Labutis 1998: 33–35; Sirtautas, Grenda 1988: 38–40). Слід визнати, що таке морфологізоване протиставлення керування й прилягання виявилося мало продуктивним для дослідження синтаксичної системи литовської мови та її розвитку; у працях із синтаксису останнього часу вже спостерігалася тенденція відмовлятися від нього й вважати керованими лише синтаксично необхідні залежні компоненти, а необов’язкові — такими, що прилягають (авт. 2001: 5, 15, 34–35; DLKG 2005: 480; Vaskelaitė 2003: 144–145). Запропоноване Холвое́том і його колегами уточнення поняття керування, безперечно, є позитивним внеском у синтаксис литовської мови. Поняття керування й модифікації, запропоновані в праці, синтаксично обґрунтовані, але дуже широкі: керування тут приблизно відповідає тому зв’язку, який у DLKG називається сильним (обов’язковим) підрядним зв’язком, а модифікація — слабким (необов’язковим). Відмова від подальшої диференціації цих зв’язків стирає межі між різними синтаксичними явищами. Наприклад, керуванням вважається і обов’язкова залежність слова від центру речення — присудка, і зв’язок іменної частини присудка зі зв’язкою (32–33), і зв’язок називного відмінка підмета з присудком (пор.: «підмет є керованим дієсловом так само, як і додатки» 29). Отже, у таких реченнях, як Knyga yra įdomi, передбачається однаковий синтаксичний зв’язок між дієслівною формою yra і двома іменниками в називному відмінку, що виконують різні функції: knyga та įdomi. Як відомо, зв’язка може бути нульовою. Отже, доведеться припустити, що в реченні Knyga įdomi нульова зв’язка (тобто показник часу й способу, позбавлений лексичного значення) керує обома іменниками в називному відмінку як необхідними доповненнями значення дієслова (пор. 28–29). Узагальнений підхід до керування відповідає універсальній обмежувальній моделі словосполучення (так звана X–Bar schema), але для її застосування в описі синтаксичної структури конкретної мови потрібна подальша субкатегоризація синтаксичних зв’язків. Подібні труднощі породжує й недиференційоване поняття модифікації, особливо коли зовсім без потреби відмовляються від прилягання (про нього лише згадано на с. 19). Модифікаторами вважаються такі різні синтаксичні одиниці, як узгоджені з іменниками означення (įdomi knyga), предикативні означення (відп. вільні предикативи — Broliai grįžo linksmi), обставини, що прилягають до присудка (skaitė bibliotekoje), тощо. Частково уникнути згаданих труднощів можна було б, застосовуючи термін «керування» лише до однобічного підрядного зв’язку й протиставляючи керування приляганню (adjunction) — зв’язку, не зумовленому головним компонентом і заснованому лише на значенні слів. Це дало б змогу реалізувати визнану самими авторами потребу визначати функції одиниць речення на основі синтаксичних зв’язків: додатками можна було б вважати слова, керовані присудком, обставинами — слова, що прилягають до присудка, а функції підмета, предикативного означення та іменної частини присудка описувати за напрямом синтаксичного зв’язку — взаємною або двобічною залежністю. Не довелося б вдаватися й до суперечливого терміна būtinųjų aplinkybių, застосованого до іменних частин присудка в таких реченнях, як Namas yra prie ežero (30–31), водночас пропонуючи «називати обставинами лише модифікатори дієслів» (35), тобто синтаксично необов’язкові слова та словосполучення. RECENZIJOS 169 У книжці слушно стверджується, що «узгодження відображає синтаксичний зв’язок між двома словами, але не є одним із синтаксичних зв’язків поряд із керуванням і приляганням» (38). Способи узгодження послідовно й точно розглянуто в розділі Лоретос Semėnienės (37–66). Утім, в описі синтаксису варто було б зазначити, яким є цей зв’язок і в чому його особливість, якщо його показником вважається узгодження. Типи складного речення також розрізняються за сурядними й підрядними зв’язками. Важливим кроком уперед тут є узагальнення формальних ознак сурядних речень (99–114). На цій основі уточнено інтерпретацію речень зі сполучником nes і переконливо показано, що за структурними ознаками ці речення слід вважати не підрядними (як вважалося досі), а сурядними (109–112). Можна лише погодитися з тим, що так звані сурядні дієслівні словосполучення (Jonas sėdi ir skaito knygą тощо), які мають два синтаксичні центри, структурно відповідають сурядним реченням (177–179). З іншого боку, сумнівно, чи стане прозорішим опис синтаксичної структури складного речення, якщо до сурядних речень зарахувати прикметникові й прислівникові словосполучення (наприклад: Jonas rašo ilgą ir nuobodžią knygą; rašo ilgai ir nuobodžiai), тим паче що відповідні іменникові сполучення (Jonas ir Birutė sėdi) сурядними реченнями не вважаються (183–184). Також незрозуміло, що дасть заміна синтаксичної класифікації підрядних речень за співвідношенням між їхніми частинами, функціями та засобами їх вираження запропонованим морфологізованим поділом на іменникові, прикметникові й прислівникові речення за частинами мови (117 і далі). Субституція іменниками, прикметниками й прислівниками далеко не завжди можлива; у багатьох випадках усе одно доводиться спиратися на структуру частин і синтаксичні функції, вдаватися до трансформації або семантичних міркувань. Загалом результати теоретичних досліджень і нові підходи до моделювання синтаксичної структури, викладені в цій праці, заслуговують на пильну увагу дослідників литовської мови та прихильну оцінку. Одні з них, безсумнівно, допоможуть уточнити описи граматики литовської мови, інші мають спонукати до ширшої дискусії та пошуку нових рішень. Без таких дискусій, яких досі бракувало, поступ граматичних досліджень неможливий. Бажаю авторам успішно пройти нелегкий шлях, що чекає на них, — від цікавих теоретичних спостережень до їх утілення в цілісній моделі граматики із заповненими парадигмами конкретних форм і конструкцій. LITERATŪRA AMBRAZAS, V. 1986: Lietuvių kalbos sakinio sintaksinės ir semantinės struktūros vienetai. Lietuvių kalbotyros klausimai 25, 4–44. AMBRAZAS, V. 2001: Lietuvių kalbos adverbialinis genityvas istorinės sintaksės požiūriu. Acta Linguistica Lithuanica, 44, 3–39. COMRIE, B. 1981: Language Universals and Linguistic Typology, Oxford: Basil Blackwell. HJELMSLEV, L. 1953: Prolegomena to a Theory of Language, Bloomington: Indiana University. HOLVOET, A. 1991: Transitivity and Clause Structure in Polish. A Study in Case Marking, Warszawa: Slawistyczny Ośrodek Wydawniczy. KEENAN, E. L. 1976: Towards a universal definition of “subject”. Li, Ch., ed., Subject and Topic, New York: Academic Press, 303–333. LABUTIS, V. 1998: Lietuvių kalbos sintaksė, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla. SIRTAUTAS, V., GRENDA, Č. 1988: Lietuvių kalbos sintaksė, Vilnius: Mokslas. 170 | RECENZIJOS Vaskelaitė, R. 2003: Lietuvių kalbos daiktavardiniai junginiai sintaksinių ryšių požiūriu. Acta Linguistica Lithuanica 48, 143–158. Vytautas Ambrazas Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, LT-10308 Lietuva Gauta 2005 04 22 Lietuvių kalbos tarmių chrestomatija Sudare Rima Bacevičiūtė, Audra Ivanauskienė, Asta Leskauskaitė, Edmundas Trumpa Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2004, 328 [16] p., ISBN 9986-668-56-5 Didžiųjų mūsų kalbininkų Juozo Balčikonio, Zigmo Zinkevičiaus, Adelės Laigonaitės ir kitų ilgai buvome mokomi apie liaudies (gyvosios kalbos, tarmių) didžią reikšmę tautos gyvenimo kultūrai, mokslui, kiekvieną knygą apie tarmes sutikdavome džiaugsmingai. Taip džiaugiamės ir naująja Lietuvių kalbos tarmių chrestomatija. Ją rengė jaunesnioji kalbininkų tarmėtyrininkų karta, dažnai naujais metodais tyrinėjusi ir tirianti mūsų šnektas šnekteles (mokslinė redaktorė doc. dr. Laima Grumadienė). Viskas teikiama iš magnetofono įrašų (todėl visai nutylima 1970 metų tolgi chrestomatija), nevengiama teikti tekstų su tarmių sistemos pažeidimais (prof. Juozas Balčikonis seniai mokė, kad dabar tarmėse jau galima rasti visko, nes raštu, mokyklos daug kas sugadinta). Jau kaip ir nebesant kaimo bendruomenių, visi dabar mokosi iš radijo, televizijos, įvairiausiose mokyklose, tai pašnekėsiuose su tarmių žmonėmis girdi taikymąsi prie „taisyklingos“ kalbos – (per 15–20 min. negalima ir ko užrašyti, nes tai tik minutine šneka, „mokytumo“ rodymas, o ne paveldėta šnekta. Šioje chrestomatijoje tokių dalykų esama, „Įvade“ apie tai įspėjama – visi juk žinome dabartinę padėtį, suvokiame, kad ir anksčiau to būdavo įrašuose ir įvairiuose straipsniuose. Tai gali suklaidinti kitus kalbininkus, randančius šalia paveldėtų dalykų ir labai naujų. Pateikiama visa vartojama transkripcija, nors yra daug ir neišspręstų klausimų (ypač prie-balsių grupės minkštumo žymėjimo ankščiau, kel'ti ir pan., redukuotų balsių nuo Chylinskio laikų vaikas Dv, maišas Drsk, Rtn rašymo ir kt.). Matyti klaidų: deŋ'kt' = deŋgt', mė·d'is = mė·d'is, ų̄ks = ų̄oks (p. 18, 19); šiauliškiai neturi formos ž'uŋkšn'us = ž'uŋkšn'us, tai yra Rytų Lietuvos žiųngšnys (žr. dar LKŽₓₓ, iš LD 67, Grv). Sakoma, kad „bendrinės kalbos tvirtapradžių dvigarsių i, u + l, m, n, r pirmasis dėmuo yra trumpas, todėl jų priegaidė žymima gravis (ˋ), pvz.: gìrtas, kùrmis, bet knygoje nebeliko vietų, kur taip sakoma: kauniškių, jurbarkiškių, žagariškių tik ilgi ar pusilgiai pirmieji sandai (tik užmirštas dvibalsis ùi). Ar vieno Alekso Girdenio kurti nauji tarmių pavadinimai, ar prof. Zigmui Zinkevičiui neteko prisidėti (p. 26)? Mokslo veikaluose atidumas ir teisybė – būtini dalykai. Pradedama skyrium „Vakarų aukštaičiai“ (poskyriu „Kauniškiai ir Klaipėdos krašto aukštaičiai“). Įdomus įvadinis straipsnis apie tų šnektų istoriją, prisimenamos Mažosios Lietuvos patarmės striūkiai ir baltsermėgiai. Prie kauniškių pridedama ir Jurbarko šnekta (apibendrinant