Tariamosios nuosakos skaida: sinchroninės morfologijos problemos

Acta Linguistica Lithuanica LXI (2009), 31 – 40 Членування умовного способу: проблеми синхронної морфології Asta Balčiūnienė Клайпедський університет У цій статті з погляду синхронії розглядається морфологічне членування форм литовського умовного способу. Обговорюються підходи, запропоновані в попередніх публікаціях. Альтернатива полягає в тому, щоб або не брати до уваги діахронічні факти й визнавати одну афіксальну морфему -t-/-č- (*tj), або визнавати два суфікси -čia- та -tų/-tum, що передбачає врахування явищ аломорфії. 0. ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ У сучасному мовознавстві чимало проблем виникає через нечіткість критеріїв розмежування діахронного й синхронного оцінювання певних мовних явищ з погляду морфології. Особливо виразно це питання постало на рівні дієслівної системи. Думка, висловлена в статті Jolantos Vaskelienės (Vaskelienė 2006: 83–93), про те, що в синхронній морфології закінчення основи дієслів третьої особи краще вважати закінченням, викликала дискусії (Ambrazas 2006: 109–110; Holvoet 2006: 112–166). Це свідчить про те, що розмежування діахронії та синхронії й досі спричиняє (принаймні в дієслівній системі) певні як предметні, так і методологічні труднощі1. Проблематичним є й морфологічне членування деяких інших дієслівних 1 Якщо дотримуватися позиції, що внаслідок перерозкладу основ закінчення основи збіглося із закінченням (тому синхронно його можна вважати також закінченням), то невизнання закінченням закінчення основи третьої особи суперечить першому твердженню. Думка Holvoeto про те, що невизнання закінченням форми закінчення дієслів третьої особи є некоректним, оскільки в системі іменників чисте закінчення основи ми вважаємо закінченням (пор. žmonà, де -a < *-ā < *-eh₂-ø), свідчить про відсутність єдиної системи оцінювання морфологічних явищ (Holvoet, 2006: 112–115). Отже, через це постають як предметні, так і методологічні труднощі (навіть до системи умовних позначень морфем довелося б додати окремий знак для позначення закінчення основи, а його розрізнення потрібно було б викладати вже в школі). До речі, атематичних дієслів 31 ASTA BALČIŪNIENĖ форм 2. У лінгвістичній літературі морфологічне членування умовного способу трактується по-різному; питання кодифікації парадигми3 залишається невирішеним. Мета цієї статті — виявити проблеми виокремлення й трактування суфікса / суфіксів умовного способу в сучасній морфології та запропонувати певні способи їх розв’язання. 1. ОГЛЯД ДОСЛІДЖЕНЬ У різних працях із морфології умовний спосіб досліджено досить докладно: особливо послідовно вивчено значення цього способу та його статус у системі категорії способу (Holvoet, Judžentis 2004: 76–104; Paulauskienė 1979: 148–153; Paulauskienė 1994: 316–318; DLKG: 342–343; Holvoet 2002: 39–49; Holvoet 2007). Досліджено відмінності й подібності у вираженні способу в литовській та англійській мовах (Usonienė 2004). Закінчення 3-ї особи однини -ti загальновизнано виділяють, хоча його функції та значення ідентичні закінченню 3-ї особи тематичного дієвідмінювання. Натомість щодо збігу функцій кінцевої частини основи й закінчення чомусь і досі існують різні думки. 2Наприклад, сумнів викликає непослідовне включення інфінітива мети до системи дієслова. У граматиці сучасної литовської мови (1994: 385; далі — DLKG) цю форму дієслова описано, а в Морфології литовської мови Альдони Паулаускене (Paulauskienė 1994) її не згадано, хоча інші діалектні факти фіксуються. Діалекти є складовою частиною литовської мови (ними послуговуються в непублічній сфері), а їх збереження гарантує Закон про мову, у статті 19 якого зазначено: «Держава дбає про престиж нормативної литовської мови, створює умови для збереження мовних норм, особових імен, топонімів, діалектів». Тому потрібна була б і така граматика литовської мови, у якій послідовно подавалися б також факти непублічного мовлення. У DLKG діалектні факти відображено, наприклад, згадано форми умовного способу, уживані дзуками, suptau, suptai (DLKG: 343), однак це робиться непослідовно. 3На цю проблему звернув увагу Сергіюс Темчінас, стверджуючи, що в літературній литовській мові слід кодифікувати парадигму умовного способу: одн. 1-ша особа būčiau, 2-га особа būtum, 3-тя особа būtų; мн. 1-ша особа būtume, 2-га особа būtute, 3-тя особа būtų. Так було б спрощено й морфологічний аналіз цього способу. Із цією думкою справді можна погодитися, але для кодифікації парадигми потрібно дослідити частотність уживання паралельних форм, наприклад būtute // būtumėte // būtumėt, у літературній литовській мові. За даними корпусу текстів сучасної литовської мови (далі — LKT), найчастіше вживається форма мн. 1-ї особи būtume (загальна кількість уживань — 2022; пор. būtumėm — 88, būtumėme — 9; форма мн. 2-ї особи būtumėte — 300; пор. būtumet — 166, būtute — 5. Отже, за критерієм частотності, кодифікованою формою мн. 2-ї особи умовного способу, найімовірніше, мала б бути būtumėte (однак стверджувати це напевно можна лише після вивчення більшого обсягу матеріалу). 32 Tariamosios nuosakos skaida: sinchroninės morfologijos problemos Щодо основи творення умовного способу в синхронічному аспекті є згода: він має основу інфінітива. Натомість цілковитої ясності щодо словотворчого афікса немає. У різних морфологічних дослідженнях зафіксовано, що умовний спосіб має основу інфінітива4 і / «закінчення» (Jablonskis 1997: 83) / «флексійні суфікси» (Valeckienė 1998: 362) / суфікси (DLKG: 342,) / «форманти способу» (Paulauskienė 1994: 316), «відносно стабільні маркери» (a relatively stable marker) (Holvoet 2007: 35) / суфікс5 (LKGII: 138–140). Така різноманітність термінів свідчить, що критерії визначення словотворення цього способу та виділення суфікса чи суфіксів (форманта / формантів) не є однаковими. Звісно, підстав говорити про закінчення -čiau, -čia, -tumei, -tum…, -tų тощо (пор. Jablonskis 1997: 83) немає. Думка Яблонскіса про творення способу за допомогою закінчень не обґрунтована, якщо виходити з того, що дієслова не мають суфіксального словотворення. Тож у сучасних граматиках цю концепцію відкинуто. Утім, щодо згаданих закінчень виникає кілька запитань. По-перше, чи виділяємо один, чи кілька суфіксів умовного способу. По-друге, який суфікс / які суфікси виділяємо синхронічно, де проходять межі цієї морфеми / цих морфем. 1.1. Виокремлення суфікса / суфіксів У сучасних працях із морфології досі чимало розбіжностей щодо суфікса / суфіксів умовного способу. Особливо ускладнює оцінювання цього морфологічного членування те, що його обґрунтовують вкрай стисло. Огляд основних досліджень виявляє загалом дві думки: одні виокремлюють кілька суфіксів умовного способу (їхня кількість варіює), інші — один суфікс розглядуваного способу. 4 Звісно, тут не враховано діахронічних досліджень, у яких викладено історичний аспект розвитку умовного способу: умовний спосіб утворювався від супіна (supinum), «розширеного формантом -b(i) та особовими закінченнями» (Zinkevičius 1981: 122–124; plg. dar Dini 2000: 329; Kazlauskas 1968: 385–404; Stang 1966; Endzelynas 1957: 193–194, Holvoet 2003: 39–49 та ін.). 5 У підручнику для вищих навчальних закладів Морфологія литовської мови (Jakaitienė, Laigonaitė, Paulauskienė 1976: 150; далі — LKM) досить абстрактно стверджується, що до основи інфінітива додається формант, який «з погляду сучасної мови не так уже й легко виокремити — усі форми об’єднує наявність елемента t», а також особові закінчення. 33 ASTA BALČIŪNIENĖ 1.1.1. Виокремлюють кілька суфіксів умовного способу Aldona Paulauskienė Lietuvių kalbos morfologijoje (Paulauskienė 1994: 316) nurodo tokią tariamosios nuosakos asmenavimo paradigmą: Однина Множина 1. neš-čia-u 1. a) neš-tu-me b) neš-tumė-me 2. neš-tum- (ei) 2. neš-tu-te neš-tumė-te 3. neš-tų- – 3. neš-tų- – neš-tų- – Морфеми -čia-, -tum-, -tu-, -tų-, -tumė- зазначено й в іншій праці цієї авторки (Paulauskienė 1979: 149). Там стверджується, що «історично цей поділ не зовсім точний, але синхронічно інакше неможливо». З цього твердження незрозуміло, чи виокремлюються кілька суфіксів умовного способу -čia, -tum, -tu і -tumė, чи їх вважають варіантами однієї морфеми. До того ж аргументів на користь того, чому синхронічно неможливо здійснити інший поділ, наведено небагато. Одним із них могла б бути позиція Жуліса (Žulys 1974, 1988), за якою третьої особи по суті не існує, а тому -ų не може бути особовим закінченням безособової форми; однак це твердження слабо обґрунтовує такий принцип виокремлення суфіксів. Атемне закінчення -ti (eš-ti) вважається закінченням, хоча воно також представляє «безособову форму». Звісно, аргумент про те, що в сучасній литовській мові маємо лише релікти атемного відмінювання, незаперечний, але і форму kósti, і neša слід членувати й трактувати за однаковими принципами. Структуралістський погляд, згідно з яким третя особа по суті є «не особою», слід уточнити. У сучасній типологічній літературі послуговуються так званою ієрархією індексації особи (пор. Croft 2003: 156, на основі Greenberg 1966: 42–44), яка відображає відносні відмінності у маркованості категорії особи, закодованої у формах дієслова. Цю ієрархію подають у такому вигляді: 3-тя особа < 1-ша особа < 2-га особа Отже, 3-тя особа є найменш маркованим членом і часто може отримувати нульовий афікс, але це не означає, що вона не належить до категорії особи. Якщо визнаємо можливість виокремити закінчення 3-ї особи взагалі, то синхронічно специфічне закінчення умовного способу можна було б вважати або -ų (ei-t-ų), або нульовим (ei-tų-ø). Важко відповісти на запитання, чи виокремлює Paulauskienė п’ять окремих суфіксів, чи подає варіанти одного суфікса. 34 Tariamosios nuosakos skaidā: sinchroninės morfologijos problemos Подібну концепцію викладено в праці Аделе Валецькене Функціональна граматика литовської мови, де розрізняються три «флексійні суфікси» умовного способу: -čia-, -tumė- і -tų- (Valeckienė 1998: 362). Аргументів на користь виокремлення цих суфіксів не наведено. Твердження перелічених авторів не пояснюють і взаємозв’язків між цими суфіксами. Якщо розглядати суфікси як варіанти однієї морфеми, зовсім незрозуміло, за якими критеріями це можна було б зробити. Розрізняючи афікси, передусім слід зважати на фонетичний критерій (у варіантах морфеми можлива зміна як голосних, так і приголосних, але вона має бути закономірною). У перелічених же суфіксах -tu, -čia, -tum, -tumė неможливо виявити закономірного чергування голосних і приголосних. Тому немає чітких підстав вважати їх варіантами одного суфікса. З іншого боку, якщо вважати ці суфікси окремими афіксами, проблематично обґрунтувати статус показника умовного способу. У DLKG (342) кількість суфіксів умовного способу зменшено — розрізняють дві суфіксальні морфеми -čia- і -tum(ė)-, хоча також зазначено суфікс 3-ї особи -tų, який збігається з супіном. Таке пояснення є фонетично обґрунтованим (-tum і -tų обидва < *tun6) і цілком прийнятним, за винятком варіанта з ė -tumė- (поява -ė- тут ніяк не пояснюється, хоча це можна було б інтерпретувати як розширення). Попри це, найбільше дивує, що різні суфікси -čia і -tum(ė)- відносять до тієї самої категорії умовного способу, зовсім не пояснюючи чому. Якби ми вважали, що умовний спосіб утворюється за допомогою різних суфіксів, було б проблематично зрозуміти систему творення умовного способу, адже очевидно, що певну граматичну категорію виражають сталі афікси, властиві лише їй7. У монографії Акселя Голвоета Модальність і спосіб у балтійських мовах стверджується, що показник умовного способу -tum- / -tų додається до основи інфінітива, а до неї приєднуються особові закінчення теперішнього й минулого часів. Окремо розглянуто проблему форм 1-ї особи однини із -čiau, давньолитовських -čia, -čio (Holvoet 2007: 35), але так і залишається незрозумілим, чи вважає автор ці закінчення суфіксами, чи виокремлює в них також закінчення. 6 Звичайно, слід також пояснити появу приголосного m замість n у морфемі -tum- (про це докладно пише Zinkevičius 1981: 123). 7 Лише категорія евіденційності не має афіксів, властивих саме цій категорії (Holvoet 2004: 107–113). Можна стверджувати, що й наказовий спосіб може виражатися суфіксом -k- (ei-k) і префіксом -te- (te-daro), але такий підхід обґрунтовується тим, що бажальний спосіб не виокремлюється. 35 Asta Balčiūnienė Огляд цих досліджень показує, що в синхронному аспекті проблема аналізу форм однини 1-ї особи аргументується особливо слабко (і щодо відмінного суфікса, і щодо розмежування суфікса та закінчення). На чому ґрунтується виокремлення закінчення -u для цієї особи, а не -au? Недостатньо глибоко розглянуто й проблему розрізнення форм однини 2-ї та 3-ї особи: відповідно до згаданої концепції DLGK обидві ці форми формально не мають закінчень — незалежно від того, що для форми 2-ї особи ei-tum доводиться визнавати нульове закінчення, тоді як форма 3-ї особи ei-tų принципово не може його мати, оскільки складається з чистої основи супіна. Але тоді постає питання: чи розрізняються ці форми формально лише фонетичним варіантом суфікса? 1.1.2. Виокремлюється один суфікс умовного способу Існують граматичні праці, у яких синхронно виокремлюють один суфікс (формант) умовного способу -t- / -č- (*t̑) (LKGII: 138; LKM: 1976, 150). У цих працях загалом дотримуються єдиної позиції: те, що змінюється, вважається закінченням (докладніше див. Paulauskienė 1994: 35–36), а те, що залишається сталим, — суфіксом: «граматичний суфікс відрізняється від закінчення тим, що є незмінним» (там само, 35). Звичайно, проблематичним є також виокремлення нетипових для дієслівної системи закінчень, наприклад, -ų (eit-ų), -umėme (eit-umėme). Очевидно, що в морфологічних дослідженнях погляди на кількість суфіксів і критерії їх розрізнення різняться. Тож постають питання: що зумовлює таку різноманітність поглядів, який спосіб морфологічного аналізу є раціональнішим і чи справді раціонально відкидати концепцію одного суфікса, сформульовану в попередніх працях? 2. ДІАХРОНІЧНИЙ АСПЕКТ Однією з найважливіших причин проблематичного морфологічного членування форм умовного способу, найімовірніше, є модернізація словотворення цього способу, що спричинила появу чималої кількості нетипових варіантів у литовських діалектах. Отже, складна історія формування цього способу сприяла певній плутанині в сучасній морфології. Як відомо, у сучасній литовській мові ми вже не маємо форм умовного способу з давнім формантом -b(i)- (ne nufidetumbiau AK 5612 /chweftumbi Mž. 192-3, докладніше див. Zinkevičius 1981: 122). Саме через втрату цього форманта в синхронній морфології суфікс інфінітива -tų < *tum доводиться вважати словотворчим афіксом умовного способу. Це не спричинило б проблем, оскільки інфінітив не є основною формою дієслова, тож не стверджується, що умовний спосіб утворюємо від основи інфінітива. 36 Tariamosios nuosakos skaida: sinchroninės morfologijos problemos Цьому також не надто суперечив би історичний аспект, адже, за словами Holvoet, форма, тотожна інфінітиву, була взята за базову для особових форм 1-ї та 2-ї осіб умовного способу: „the 3rd person must have played an important part in the development of the forms in -tum from NON-FINITE to FINITE forms“ (Holvoet 2003: 43). Здавалося б, утворення форм цього способу від основи інфінітива за допомогою -tų / -tum розв’язує всі питання, оскільки у формах 3-ї особи можна вбачати нульове закінчення8, як і у формі 3-ї особи майбутнього часу ẽ-s-ø. Однак форма 1-ї особи із закінченням -čiau фонетично ніяк не пов’язана з наведеними суфіксами. Тому в працях DLKG, Valeckienės, Paulauskienės, Holvoeto -čia- вважається окремим суфіксом. Хоча критерії членування цього суфікса аргументовано не в усіх працях, очевидно, що їх запозичено з історичної граматики литовської мови. Інакше кажучи, спираються на діахронний матеріал, у якому зазначено, що «суплетивні форми 1 sg. у писемних пам’ятках XVI–XVII ст. вживалися у трьох варіантах: rašyčiau, rašyčio ir rašyčia» (Zinkevičius 1981: 124). Однак і діахронні дослідження не дають відповіді на всі питання морфологічного членування форм 1-ї особи. Найважливішими аспектами, що вказують на ненадійність багатьох гіпотез щодо пояснення розвитку форм 1-ї особи, мабуть, є такі: (1) чи можна в такій нещодавно сформованій парадигмі способу (ця парадигма властива лише східнобалтійським мовам) очікувати суплетивної форми й гетероклітичного суфікса, що передбачає доволі архаїчну ситуацію (у системі литовського дієслова більше немає такого варіативного способу розрізнення форм 1-ї особи)9; (2) чому цей суфікс має вигляд -čia-, а не -č- (< *ti̯), адже закінчення могло бути запозичене й із минулого часу10 (як відомо, синтетичні форми способу не пов’язуються з конкретним часом, тобто не змінюються за часами). Вплив форм минулого часу засвідчували б і форми 1-ї та 2-ї осіб множини. 8 Žulys laikosi pozicijos, kad nulinės galūnės skyrimas yra nelogiškas (Žulys 1983: 136–137), bet jei 3 a. įtraukiame į asmenavimo paradigmą, tai tokias formas, kaip eitu, turime vertinti kaip turinčias nulinę galūnę. Kitaip jos bus sutapatintos su nekaitomomis formomis, pavyzdžiui, auš-tant, auš-ti. Žulio siūlymas 3 a. asmens formas laikyti morfologiškai neskaidomomis (žr. ten pat) praktikoje taip ir neprigijo. 9 Думка Chr. Stang про те, що ця форма 1-ї особи нібито є первісною іменниковою формою, також мало що пояснює у відмінності розглядуваної форми від інших особових форм (Stang 1966: 252). 10 До речі, на те, що форма типу būčiau (яка закріпилася в літературній литовській мові) має закінчення претерита, указують також Zinkevičius (1981: 124; 1987: 222–223), Kazlauskas (1968: 401) та ін. 37 ASTA BALČIŪNIENĖ варіанти довших закінчень rašytum-ėme і rašytum-ėte, у яких -ė-, імовірно, також походить із претерита; пор. і довше закінчення 2-ї особи однини rašytum-ei (пор. форми минулого часу rašėme, rašėte, rašėi). Найімовірніше, ці довші закінчення форм умовного способу пізніше доповнили парадигму й утворили за моделлю творення форм претерита. Це не лише підтверджує виділення закінчення -au в 1-й особі, а й ставить під сумнів обґрунтованість суфікса -tumė, зазначеного в деяких згаданих працях із морфології. Якщо визнати, що закінчення 1-ї особи може бути -au (у говорах, за синхронної оцінки, — -a (eičia)), або навіть нульовим (eič’), варто замислитися, чи не було б синхронно зрозуміліше виділяти один суфікс умовного способу -t- та його фонетичний варіант -č- (< *t̑). Суфікс сікіня -tų < *-tun, з погляду сьогодення, також можна було б розчленувати, адже синхронно умовний спосіб утворюємо від інфінітива, а не від сікіня (то чому одне можемо пояснювати синхронно, а інше — вже ні). У цьому разі зв’язків з історичним розвитком умовного способу немає, але синхронна оцінка може не збігатися з діахронною11. Обравши цей шлях, більше не довелося б вбачати в системі творення умовного способу два різні суфікси, що навіть історично важко пояснити. Тим паче, за синхронного підходу важко уявити, як у парадигмі дієвідмінювання тієї самої граматичної категорії можуть бути два чи більше різних суфіксів. Звісно, аргумент про те, що таких закінчень, як -ų, у системі дієвідмінювання литовського дієслова немає, вагомий, але ж у системі дієвідмінювання немає й гетероклітичних суфіксів. Отже, синхронне виділення суфікса умовного способу -t-/-č- (< *t̑) спростило б процес творення й розпізнавання умовного способу. Звісно, це не означає, що ми маємо відмовитися від історичної граматики. Пропонується лише суворіше розмежувати ці рівні. Інший шлях, який не відкидає діахронного підходу категорично, міг би полягати в традиційному виділенні двох суфіксів цього способу: -čia- і -tų/-tum-. У такому разі потрібно було б аргументувати, що розрізняє форми 2-ї особи однини та 3-ї особи, а синхронно зробити це складно. Очевидно, довелося б у формі ei-tum вбачати нульове закінчення, а у формі ei-tų — чисту основу сікіня. Дотримуючись 11 Наприклад, ми стверджуємо, що сікінь утворюється від основи інфінітива, хоча історично інфінітив новіший за сікінь (див. Zinkevičius 1981: 163-164). Отже, ми не могли б говорити про те, що сікінь має основу інфінітива (за діахронної оцінки), хоча навіть в історичній граматиці пишуть, що «сікіні <…> утворені від основ інфінітива» (Zinkevičius 1981: 162). 38 Tariamosios nuosakos skaida: sinchroninės morfologijos problemos З огляду на цю позицію, слід відредагувати шкільні підручники, запровадивши інший поділ умовного способу, оскільки синхронна морфологія має спиратися на однакові принципи. СКОРОЧЕННЯ DLKG — Граматика сучасної литовської мови, за ред. Ambrazas, V., Vilnius: видавництво «Mokslo ir enciklopedijų leidykla», 1994. LKGII — Граматика литовської мови, т. 2, за ред. Ulvydas, K., Vilnius: «Mintis», 1971. LKM — Морфологія литовської мови, Jakaitienė, E., Laigonaitė, A., Paulauskienė, A., Vilnius: «Mokslas», 1976. Корпус литовської мови — http://donelaitis.vdu.lt/ LITERATŪRA AMBRAZAS, V. 2006: Apie naujas veiksmažodžių 3 a. galūnės paieškas. Acta linguistica Lithuanica 55, 109–110. CROFT, W. 2003: Typology and Universals, 2nd ed. Cambridge: Cambridge University Press. DINI, P. U., 2000: Baltų kalbos. Lyginamoji istorija. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. ENDZELYNAS, J. 1957: Baltų kalbų garsai ir formos. Vilnius: Pol सभा GREENBERG, J. 1966: Language universals, with special reference to feature hierarchies. The Hague: Mouton. HOLVOET, A. 2003: Notes of the development of the Lithuanian and Latvian conditional. Linguistica Baltica 10, 39–49. HOLVOET A., JUDŽENTIS A. 2004: Nuosakos kategorijos struktūra. In HOLVOET A., SEMĖNIENĖ L., red., 2004, 77–104. HOLVOET A., SEMĖNIENĖ L., red., 2004: Gramatinių kategorijų tyrimai. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. 39 ASTA BALČIŪNIENĖ HOLVOET, A. 2006: Dėl galūnių ir kamiengalių. Acta Linguistica Lithuanica 55, 112–115. HOLVOET, A. 2007: Mood and Modality in Baltic. Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego. JABLONSKIS, J. 1997: Lietuvių kalbos gramatika. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. KAZLAUSKAS, J. 1968: Lietuvių kalbos istorinė gramatika. Vilnius: Mintis. PAULAUSKIENĖ, A. 1979: Gramatinės lietuvių kalbos veiksmažodžio kategorijos. Vilnius: Mokslas. PAULAUSKIENĖ, A. 1994: Lietuvių kalbos morfologija. Paskaitos studentams. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. VASKELIENĖ, J. 2006: Dėl esamojo ir būtojo kartinio laiko dalyvių bei padalyvių darb ybos ir morfeminio skaidymo. Acta Linguistica Lithuanica 54, 83–94. STANG, Chr. S. 1966: Vergleichende Grammatik der Baltischen Sprachen. Oslo etc.: Universitetsforlaget. USONIENĖ, A. Modalumas anglų ir lietuvių kalbose: forma ir reikšmė. Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla. VALECKIENĖ, A. 1998: Funkcinė lietuvių kalbos gramatika. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. ZINKEVIČIUS, Z. 1981: Lietuvių kalbos istorinė gramatika II. Vilnius: Mokslas. ZINKEVIČIUS, Z. 1987: Lietuvių kalbos istorija II. Iki pirmųjų raštų. Vilnius: Mokslas. ŽULYS, V. 1974: Trečiojo asmens nėra. Kalbotyra 25.1, 83–92. ŽULYS, V. 1983: Dar dėl veiksmažodžio trečiojo asmens reikšmės. Baltistica 19.2, 133–144. Asta Balčiūnienė Klaipėdos universitetas Baltų kalbotyros ir etnologijos katedra Herkaus Manto g. 84, LT–92294 Klaipėda [email protected] 40