Jürgen Udolph (Hrsg.). „Europa Vasconica – Europa Semitica? Kritische Beiträge zur Frage nach dem baskischen und semitischen Substrat in Europa“

HARALD BICH LMEIER Martin-Luther-Universität Halle-Wittenberg Sächsische Akademie der Wissenschaften zu Leipzig Mainzer Akademie der Wissenschaften und der Literatur Наукові напрями досліджень: індоєвропеїстика, ономастика (назви місцевостей і водойм), давньоіранська філологія (синтаксис). Jürgen Udolph (Hrsg.) ЄВРОПА ВАСКОНІКА — ЄВРОПА СЕМІТІКА? КРИТИЧНІ ВНЕСКИ ДО ПИТАННЯ ПРО БАСКСЬКИЙ І СЕМІТСЬКИЙ СУБСТРАТ У ЄВРОПІ (Внески до лексикографії та дослідження імен 6) Hamburg: Baar 2013. Paperback, 386 Seiten + 3 Seiten unpaginiert (mit Angaben zu den Beiträgern des Bandes) ISBN: 978-3-935536-06-6 Цей збірник розглядає себе як відповідь на тезу, яку Тео Веннеманн (і його учні) вже близько трьох десятиліть знову й знову висувають у десятках статей і начебто підтверджують численними етимологіями (або тим, що видавали за етимології): з одного боку, значна частина германської лексики, а з іншого — ще набагато більша частина шару назв водойм, зазвичай позначуваного як «давньоєвропейська гідронімія», нібито не має індоєвропейського походження, а насправді завдячує появою тому чи іншому доіндоєвропейському субстрату. Сумарний виклад своїх досліджень Веннеманн подав у збірнику Europa Vasconica – Europa Semitica, Берлін — Нью-Йорк, 2003, що містить 26 уже опублікованих і одну досі неопубліковану статтю. Спрощено позицію Веннеманна можна підсумувати так: є низка слів, особливо в германських мовах, для яких немає (переконливої) індоєвропейської етимології. Це пояснюється тим, що вони походять із субстратної мови. Як субстратну мову для внутрішніх районів передусім розглядають «васконську» (різновид прабаскської), оскільки після останнього льодовикового періоду повторне заселення Центральної Європи відбувалося переважно з південного заходу, тобто з Піренейського 196 Acta Linguistica Lithuanica LXX Jürgen Udolph (Hrsg.) Europa Vasconica – Europa Semitica? Kritische Beiträge zur Frage nach dem baskischen und semitischen Substrat in Europa з півострова, що, як стверджується, можна простежити також за певними генетичними маркерами або їхньою відповідною часткою у відсотках, яка найвища в баскському ядрі й зменшується концентричними кільцями навколо нього. Отже, васконською є також найдавніший доступний нам шар назв водойм у (Центральній) Європі, тим паче що й у цій галузі часто виникає проблема неможливості запропонувати (переконливу) індоєвропейську етимологію. Натомість численні субстратні слова в прибережних регіонах, зокрема також у західно- та північногерманських мовах, є семітськими. Їх до цього регіону, найімовірніше, принесли фінікійські торговці (зрештою, рунічна абетка також походить від фінікійської). Пошук субстратної лексики, зокрема й у західногерманських мовах, має давню традицію, яку продовжують, особливо в «лейденській школі» індоєвропеїстики. Однак вихідні припущення, згідно з якими частка субстратної лексики в германському словнику сягає 30%, цілком хибні: Нойманн (1971, 77–79 = 2008, 3–5) уже довів, що йдеться про ланцюг хибних припущень, непорозумінь і арифметичних помилок, які, однак, потрапили до різних довідників і вступних праць із германістики та окремих германських мов. Частка субстратної лексики в мовах зазвичай становить 2–5%. На підставі роботи над EWA рецензент може лише підтвердити це: серед понад 130 основних лем (за вирахуванням приблизно 20 суфіксів), які рецензент досі опрацював (слів, що починаються давньоверхньонімецькими i-, j-, l-, m-), не вдалося запропонувати (переконливу) індоєвропейську етимологію лише для одного (давньоверхньонім. îtal «марний, нікчемний, порожній»; EWA V, 226–229). Отже, частка слів у цьому фрагменті словника, що, можливо(!), походять із субстрату, становила менш як 1%! Представлений тут збірник, покликаний відповісти на згадані праці, містить після передмови (с. 7–9) вісім статей та одне інтерв’ю. Насамперед проблематичним у цьому збірнику є те, що на відповідь знадобилося десять років і що її складові зовсім не однорідні: до неї входять статті, опубліковані ще до виходу книжки Веннеманна, ті, які, очевидно, були завершені невдовзі після її виходу, і ті, які завершили пізніше. Так само як книжка Веннеманна складається зі статей, написаних протягом приблизно 15 років, відповіді на неї теж формувалися приблизно 15 років. Мимоволі замислюєшся, чи справді потрібно було через стільки років знову вшановувати цю книжку «критичними внесками», якщо в наукових дослідженнях вона фактично не відіграє (наскільки може судити рецензент) жодної ролі. Зі статей збірника три індоєвропеїстичні (або ономастичні) праці вже друкувалися раніше: Michael Meier-Brügger, «Історичне мовознавство та його межі» (с. 151–158 = Meier-Brügger 2010, 166–172), Lutz Reichardt, «Послідовники Ганса Балова» (с. 159–167 = Reichardt 1996) Recenzijos / Reviews 197 HARALD BICHlMEIER і Wolfgang P. Schmid, «Методологічні зауваги щодо класифікації давньоєвропейської мови» (с. 169–180 = Schmid 1998). Дві статті 1990-х років, звісно, цілком застаріли з погляду індоєвропеїстики, хоча зазвичай їхню аргументацію, покладену в основу, не можна піддати критиці: Райхардт насамперед наголошує, що Веннеманн значною мірою спирається на пропозиції Балова щодо гідронімії, які загалом не здобули широкого визнання; Шмід натомість передусім указує на закономірності в галузі аблаута та словотвору, характерні саме для індоєвропейських мов, тож спекуляції щодо будь-яких субстратів стають зайвими. Однак в аргументації, а надто в прикладах, на яких вона ґрунтується, є різноманітні фактичні помилки: наприклад, у таблиці на с. 174, де зібрано утворення, що нібито походять від трьох праіндоєвропейських коренів, хоча, згідно із сучасним поглядом, вони належать щонайменше до шести (тобто двічі по три) коренів; а також у реконструкції для (пізньо?)праіндоєвропейської мови ступенів чергування, яких, як вважали вже й двадцять років тому, ніколи не існувало — це було загальноприйняте в індоєвропеїстиці судження. Стаття Майєра-Брюґґера має радше загальнотеоретичний характер і, особливо наприкінці, порушує також питання (відносної) хронології послідовності мовних шарів у Європі. Та він — як і всі інші автори цього збірника — доходить висновку, що, звісно, доводиться припускати існування в Європі однієї або кількох доіндоєвропейських чи неіндоєвропейських мов, однак за сучасного стану досліджень і, насамперед, з огляду на характер досліджень Веннеманна навіть приблизно не можна довести зв’язок цього субстрату з будь-якими іншими мовами або мовними сім’ями. До індоєвропеїстичних праць належить також перша стаття збірника — Peter Anreiter, «Роздуми про книжку Тео Веннеманна, Europa Vasconica – Europa Semitica» (с. 11–63). Ця стаття, сформульована дуже стримано, — єдина в книжці, що представляє індоєвропеїстику на рівні, більш-менш відповідному сучасному, і дотримується нині прийнятих стандартів. Усі наведені етимології правильні (хоч і не завжди єдино можливі). Водночас слід уточнити, що й у цій статті досить вільно трактуються варіанти (кінцевого) приголосного кореня, аблаут із коливанням ступеня тощо, що в читача без підготовки з індоєвропеїстики може легко створити враження, ніби anything goes. Такі невмотивовані варіанти сьогодні зазвичай уже не визнають можливими. Ще одна проблема полягає в тому, що подеколи не вказано значень коренів, а лише на підставі засвідченого словесного матеріалу за відомими правилами утворюються праіндоєвропейські відповідники — іноді без співвіднесення їх із відповідним матеріалом (або реконструкціями), засвідченим в інших джерелах. Попри це, стаття чітко показує, що припущення та здогади Веннеманна будь-яких 198 Acta Linguistica Lithuanica LXX Jürgen Udolph (Hrsg.) Europa Vasconica – Europa Semitica? Kritische Beiträge zur Frage nach dem baskischen und semitischen Substrat in Europa необхідності, а отже, повсюдно суперечать будь-якій етимологічній імовірності й тому так само зайві, як і хибні. Справді вартий уваги висновок автора про «aqualen a» (який дещо обережніше висловив і рецензент; пор. Bichlmeier im Druck d): це слово не є рефлексом якогось неіндоєвропейського субстратного шару, а належало до індоєвропейського шару, для якого був характерний перехід *o > *a. Якщо це відбувається на території, де згодом говорили/говорять мовами, у яких такого переходу немає (як-от кельтська та італійська), слід припускати існування двох різних індоєвропейських шарів; отже, зрештою, необхідно припускати щонайменше дві хвилі переселення носіїв індоєвропейських мов (с. 57 і далі). Однак цей внесок викликає подив тим, що, за винятком поодиноких згадок літератури (здебільшого цитованої безпосередньо), він майже цілком обходиться без вторинної літератури. Це істотно зменшує цінність внеску. Найдовший внесок, який можна назвати індоєвропеїстичним (у широкому розумінні), належить редакторові збірника Юргену Удольфу: «Васконське й семітське в Європі з погляду ономастики» (с. 211–324). Однак йому властиві типові слабкі місця численних праць цього автора, на які рецензент уже неодноразово звертав увагу (пор. востаннє Bichlmeier 2013a, 2013b); найсерйозніше з них таке: фахову індоєвропеїстичну літературу останніх 50 років практично не враховано. Отже, усі висловлювання автора про індоєвропеїстику зрештою відповідають довоєнному рівню. Особливо помітно це в його цілком застарілих поглядах на фонологічну систему праіндоєвропейської мови, словотвір на цьому мовному етапі, явища наголосу й аблаута та пов’язані з ними питання семантики відповідних утворень. Розглянути тут усі проблемні місця внеску, що стосуються цієї сфери, неможливо. Для цього знадобилася б окрема розлога стаття. І все ж уже на цьому етапі впадає в око дивовижна паралель із підходом Тео Веннеманна: релевантну літературу не враховують (належним чином). Закид, який Удольф у своєму внеску неодноразово адресує самому Веннеманну. Так, Удольф не раз наводить приклади «чергування приголосних», зокрема й свій улюблений приклад: нововерхньонімецьке Hass проти Hader (с. 241, 264, 306). Під «чергуванням приголосних» він розуміє, очевидно, вільне чергування приголосних (передусім у кінці коренів), причому корені мають однакове значення. Те, що він при цьому посилається на Гірта (с. 256), ще раз засвідчує несучасність його міркувань. Цьому явищу присвячено великий розділ його монографії про проблему германців (Udolph 1994, 51–118), на яку він у своєму внеску неодноразово посилається. Але Recenzijos / Reviews 199 HARALD BICHLMEIER його вищезгаданий улюблений приклад хибний: цю пару слів уже давно (щонайменше 20 років) виводять із двох первісно різних за значенням коренів (*kat- «суперечка, боротьба» і *kad- «падати» [LIV² 318], можливо, також «кидатися на»; або праіндоєвроп. *kȇh₂d- «бути душевно схвильованим» [LIV² 319], споріднений із гр. κῆδος «турбота, скорбота»), похідні від яких лише семантично зблизилися в германських мовах (Kluge/Seebold 1995/1999, 346, 359; 2002, 381, 395f.; 2011, 383, 398; EWA IV, 871–873). Систематичний перегляд згаданого розділу з Udolph 1994, безперечно, виявив би ще чимало подібних хибних оцінок. Ще одним недоліком, помітним і в інших місцях, є неточності в цитуванні праць інших авторів (у чому Удольф так само дорікає Веннеманну) та в наведенні прикладів. Так, на с. 253 позицію Bichlmeier (2010, 16f.) передано вкрай скорочено, ніби там принципово заперечується існування кореня *el-/ol-. Правильно, що, згідно із сучасним поглядом індоєвропеїстики, у праіндоєвропейській мові, ймовірно, ніколи не було кореня структури VK-, а корені завжди мали мінімальну структуру KVK-; отже, у цьому випадку слід реконструювати саме праіндоєвроп. *Hel(H)-. Те саме, звісно, стосується кореня «*er-/*or-», до якого вдаються на с. 225 і далі: слід виходити не з одного, а щонайменше з двох коренів структури *Her(H)- (найімовірніші варіанти — *h₁er- «кудись потрапити» (LIV² 238) і *h₃er- «рушити (вгору)» (LIV² 299f.), але можливі й інші, залежно від того, чи йдеться про назву водойми або гори; у будь-якому разі виведення Arn- з «*er-(n)- ‘пагорб, підвищення’» [с. 240] хибне). Оскільки ж Удольф не враховує досліджень індоєвропеїстики останніх десятиліть і до того ж заявив: «На цьому рівні я не дискутую» (Udolph 2013: 438), це зауваження, поряд із викладом, який, імовірно, має дискредитувати цитованого автора, знову демонструє брак у нього фахової компетентності в індоєвропеїстиці. Хибну мовну атрибуцію бачимо, наприклад, у випадку mati- «передгір’я» тощо (с. 278): це слово не давньоіндійське, а авестійське (Bartholomae 1904: 1112f.). Принаймні етимологія (праіндоєвроп. *mñ-ti-) правильна. Про те, що Удольф недостатньо добре знає й давніші індоєвропеїстичні дослідження, свідчить також те, що на с. 220 і далі та 303, розглядаючи гідронім Oder та споріднені назви (пор. Greule 2008: 70f. [якого Удольф узагалі не згадує…], а також Bichlmeier im Druck a, b та DGNB 384f.), він посилається на систему суфіксів Каланда—Вакернагеля (хоча й не називає її), а також цитує статтю Блумфілда 1925 року, яка в історії науки de facto не відіграє жодної ролі, але не згадує про початки усвідомлення спорідненості суфіксів праіндоєвроп. *-ro- та *-u- (і 200 Acta Linguistica Lithuanica LXX Jürgen Udolph (Hrsg.) Europa Vasconica – Europa Semitica? Kritische Beiträge zur Frage nach dem baskischen und semitischen Substrat in Europa (ще один) уже в 1890-х роках (див. Bichlmeier 2008, Bichlmeier у друці c). Помилки Udolph трапляються й на теоретичному рівні, наприклад, коли він пише на с. 275: «Лише тоді, коли не вдається запропонувати задовільне пояснення з погляду верхньонімецької, германської, кельтської або давньоєвропейської мов, можна звернутися до ще давнішого мовного шару». Правильніше було б сказати, що це не мусиш (точніше формулювання наведено на с. 303), можна, звісно, адже в принципі завжди залишається можливість, що відбулося «народноетимологічне» переосмислення давнішої форми назви, яке вже не можна достовірно довести лише через відсутність давніших засвідчень назви (див. Bergmann 2011). Можна було б навести ще багато чого, особливо щодо численних окремих питань етимології, однак це остаточно вийшло б за межі цієї рецензії. Попри зазначені та інші недоліки тієї статті, звісно, стає зрозуміло, що праці Vennemanns не відповідають очікуваним вимогам ані з методологічного погляду, ані з погляду наукових норм (опрацювання й оцінювання відповідної вторинної літератури, за потреби — аналіз першоджерел тощо). Однак паралелі між підходами Vennemann і Udolph також не можна не помітити. Якщо зіставлення індоєвропеїстичних статей мало дати кожному читачеві зрозуміти, якої (не)якості праці Vennemanns у галузі ономастики, то слід водночас констатувати, що вміщені в цій книжці статті, які належать до індоєвропеїстичної традиції, самі тією чи іншою мірою також відстають від сучасного рівня індоєвропеїстики. Окрім індоєвропеїстичних аспектів, у збірнику також наведено думки фахівців із хаміто-семітських мов і баскської мови щодо висловлювань Vennemanns про ці мови та порівняльних слів, які він залучає з них. Це такі три статті: Joseba L. Lakarra, On Ancient European and the Reconstruction of Proto-Basque (с. 65–150), Hayim Y. Sheyim, Indo-European, Old-European, and Afrasian, or Contra Vennemann (с. 181–210), і Rainer Voigt, Europa Semitica? Bemerkungen zu Vennemanns semit(ohamit)istisch-(indo)germanistischer Komparatistik (с. 325–359). Ці три статті показують, що компетентність Vennemanns у цих галузях викликає радше тривогу: її можна порівняти зі знаннями Udolph з індоєвропеїстики: відповідна література йому невідома, натомість він цитує застарілі праці й погляди, які фахова спільнота вже давно неодноразово відкидала, і кладе їх в основу аргументації. Однак значно більше занепокоєння викликає методологічний підхід Vennemanns Recenzijos / Reviews 201 HARALD BICH LMEIER — його не раз дорікали за нього попередні автори: він безтурботно зіставляє реконструйоване тут із засвідченим нині там, не зважаючи на те, якими були попередні форми останнього. Рецензент вважає пошук залишків доіндоєвропейських мов у Європі справою цілком гідною похвали. Але якщо потім порівнювати індоєвропейські мови Європи з баскською або семітськими, це треба робити на одному й тому самому часовому рівні (на що вказують і автори трьох статей), тобто порівнювати все це слід на рівні I або навіть II тисячоліття до н. е.; інакше правильного результату не буде (або він трапиться хіба що випадково). Усе інше — це порівнювати яблука з грушами. З погляду індоєвропеїстики тут слід додати, що залишається вже згадана вище проблема: якщо вдається зробити індоєвропейську етимологію назви правдоподібною, то, власне, вже не можна довести, що ця назва спочатку неодмінно мусила бути неіндоєвропейською. Немає сенсу заперечувати, що численні такі назви не піддаються простій індоєвропейській етимологізації, але це може пояснюватися й тим, що маємо справу з мовним шаром, який не зберігся в засвідчених нам сьогодні мовах, а був перекритий їхніми попередніми формами (див. вище примітки до статті Anreiters), тож ми (поки що) недостатньо добре його знаємо. Однак застосування методів сучасної індоєвропеїстики все ж дає змогу просунутися далі. Збірник завершує стаття про генетичні дослідження (Jürgen Udolph, Fragen an die Genforschung, с. 361–386), що складається зі вступу Udolpha, у якому викладено міркування Vennemanns із цього питання та позиції кількох інших авторів, і інтерв’ю Udolpha з двома генетиками. На жаль, не повідомляється ані коли відбулося інтерв’ю, ані в якій формі його проводили (схоже, це було письмове інтерв’ю, оскільки співрозмовники не раз посилаються на сказане «вище»). Двоє учасників інтерв’ю охоче діляться інформацією дуже різною мірою. У розмові йдеться про оцінку генетичних досліджень, на які Vennemann і його учні спираються у своїй аргументації. Як висновок, можливо, можна зробити, що до цих досліджень слід ставитися з великою обережністю, адже результати істотно різняться залежно від того, які маркери досліджують, і кожен із них можна тлумачити по-різному. Водночас у викладі все одно недостатньо уваги приділено ключовому питанню: наявність або відсутність певних генів, маркерів чи характеристик груп крові цілком може 202 Acta Linguistica Lithuanica LXX Jürgen Udolph (Hrsg.) Europa Vasconica – Europa Semitica? Kritische Beiträge zur Frage nach dem baskischen und semitischen Substrat in Europa можуть дещо сказати про ймовірність належності індивіда/групи індивідів до певної популяції в певний момент часу; звісно, усе це нічого не говорить про мову, якою розмовляла ця група індивідів, якщо тільки вона не залишила письмових свідчень. (І навряд чи найближчим часом щось зміниться.) Оскільки йдеться, наприклад, про (формування) «давньоєвропейської гідронімії» у дописемний період, імовірність того, що за ймовірністю групової належності, яку можна вивести з генетичної констеляції, вдасться встановити мову цієї групи, є доволі низькою. Підсумовуючи, що випливає з цього збірника щодо тез Vennemanns, можна, мабуть, сміливо сказати: вони мертві. Хоча час від часу вони й з’являються в журналах тощо, насправді вони майже не знайшли серйозних прихильників. І так буде принаймні доти, доки прихильники цих тез не почнуть опановувати сучасний стан окремих галузей історичного мовознавства (чи то семітики, індогерманістики або баскології), зокрема й методологічно. Для науки самих лише цікавих ідей недостатньо. Прикро, звісно, що цей представлений тут збірник, безперечно необхідний у цілому, вийшов із таким значним запізненням і містить настільки неоднорідні за якістю статті. Тим часом давно вже вийшов наступний збірник Vennemanns: Germania Semitica, Berlin – New York 2012. Цікаво, чи буде і на цю книжку підготовлено у відповідь порівнянний збірник. А на кінець 2015 року видавництво вже анонсувало наступний том: Robert Mailhammer, Theo Vennemann: The Semitic Component of Early Germanic Language and Culture, Berlin – Boston. Якщо науковість і чистота застосованої методології в цих книжках не зростуть істотно або не зросли, то й вони не залишать сліду в серйозному історичному мовознавстві та ономастиці, крім хіба що здивовано піднятих брів, і не спричинять жодних змін. ЛІТЕРАТУРА Bartolomae Christian 1904: Altiranisches Wörterbuch. Strassburg: Trübner. Bergmann Rolf 2011: Das methodische Dilemma der Interferenz-Onomastik. Oder: Ist Altmühl ein deutscher Name? – Haubrichs, Wolfgang / Tiefenbach, Heinrich (Hgg.). Interferenz-Onomastik. Namen in Grenz- und Begegnungsräumen in Geschichte und Gegenwart. Recenzijos / Reviews 203 HARALD BICHlMEIER Саарбрюцький колоквіум робочої групи з дослідження власних назв, 5–7 жовтня 2006 року. (Публікації Комісії з історії та народознавства Саарланду 43). Saarbrücken: Комісія з історії та народознавства Саарланду, 29–44. B i c h l m e i e r H a r a l d 2008: Was haben Cynewulf und Kunibert mit Caland und Wackernagel zu schaffen? Oder: Der König ist tot, es lebe die Gens? – Greule, Albrecht / Herrmann, Hans-Walter / Ridder, Klaus / Schorr, Andreas (Hrsgg.). Studien zu Literatur, Sprache und Geschichte in Europa. Wolfgang Haubrichs zum 65. Geburtstag gewidmet. St. Ingbert: Universitätsverlag, 229–246. B i c h l m e i e r H a r a l d 2010: Bairisch-österreichische Orts- und Gewässernamen aus indogermanistischer Sicht. – Blätter für oberdeutsche Namenforschung 46, 3–63. B i c h l m e i e r H a r a l d 2012: Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge. – Acta Linguistica Lithuanica 66, 11–47. B i c h l m e i e r H a r a l d 2013a: Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur ‚alteuropäischen Hydronymie’ – Eine Erwiderung auf eine Polemik. – Acta Linguistica Lithuanica 68, 9–50. B i c h l m e i e r H a r a l d 2013b: Analyse und Bewertung der sprachwissenschaftlichen Standards aktueller Forschungen traditioneller Art zur ‚alteuropäischen Hydronymie’ aus der Perspektive der heutigen Indogermanistik. – Namenkundliche Informationen 101/102, 397–437. B i c h l m e i e r H a r a l d (у друці a): Про межі пізнавальних можливостей досліджень давнього стилю давньоєвропейської гідронімії: застарілі лінгвістичні концепції та творення міфів — на прикладі назв водойм Баварії й Австрії (Баварсько-австрійські назви населених пунктів і водойм з погляду індогерманістики: частина 4: Attersee und Sinn). – Spannbauer-Pollmann Rosemarie / Janka Wolfgang (ред.). Матеріали 7-ї конференції робочої групи з баварсько-австрійського дослідження власних назв (ABÖN), Passau, вересень 2012 року. (Регенсбурзькі студії з дослідження власних назв 9) Regensburg: Edition Vulpes, 2014. B i c h l m e i e r H a r a l d (у друці b): Jav. adū-, ap. adū-, система суфіксів Каланда—Вакернагеля та давньоєвропейська гідронімія. – Annick Payne та Cyril Brosch (ред.). Na-wa/i-VIR.ZI/A MAGNUS.SCRIBA. Festschrift für Helmut Nowicki zum 70. Geburtstag. (Дрезденські матеріали з хеттології 45) Wiesbaden: Harrassowitz, 2014. B i c h l m e i e r H a r a l d (у друці c): Система Каланда та грецька мова. – Giannakis, Georgios (ред.). Енциклопедія давньогрецької мови та лінгвістики. Leiden – Boston: Brill, 2014. B i c h l m e i e r H a r a l d (у друці d): Що можна видобути з лексичних і морфологічних елементів зі скарбниці назв так званої «давньоєвропейської гідронімії» 204 A c t a L i n g u i s t i c a L x x Jürgen Udolph (Hrsg.) Europa Vasconica – Europa Semitica? Kritische Beiträge zur Frage nach dem baskischen und semitischen Substrat in Europa здобути? – Проміжний звіт. – Olsen, Birgit Anette et al. (Hrsg.). Матеріали 14-ї наукової конференції Індоєвропейського товариства «Етимологія та європейський лексикон», Копенгаген, 17.–22.9.2012. DGNB: G r e u l e A l b r e c h t: Deutsches Gewässernamenbuch. Etymologie der Gewässernamen und der zugehörigen Gebiets-, Siedlungs- und Flurnamen. Unter Mitarbeit von Sabine Hackl-Rößler. Berlin – Boston: de Gruyter, 2014. EWA: Etymologisches Wörterbuch des Althochdeutschen. Band I: -a – bezzisto. Von A. L. Lloyd und O. Springer, Göttingen/Zürich, 1988. Band II: bȃ – ezzo. Von A. L. Lloyd, R. Lühr und O. Springer† unter Mitwirkung von K. R. Purdy. Göttingen – Zürich, 1998. Band III: fadum – fūstslag. Von A. L. Lloyd und R. Lühr unter Mitarbeit von G. Kohlrusch, M. Kozianka, K. R. Purdy und R. Schuhmann. Göttingen, 2007. Band IV: gȃba – hylare. Von A. L. Lloyd und R. Lühr unter Mitarbeit von G. Kohlrusch, M. Kozianka, K. R. Purdy und R. Schuhmann. Göttingen, 2009. Band V: iba – luzzilo. Hrsgg. von R. Lühr, erarbeitet von H. Bichlmeier, M. Kozianka, R. Schuhmann mit Beiträgen von A. L. Lloyd und K. Purdy. Göttingen, 2014. G r e u l e A l b r e c h t 2008: Exonyme im Etymologischen Wörterbuch der deutschen Gewässernamen. – Studia Etymologica Cracoviensia 13, 67–74. Kluge/Seebold 1995/1999: K l u g e, F r i e d r i c h. Етимологічний словник німецької мови. 23-тє, розширене видання за редакцією Elmar Seebold. Берлін – Нью-Йорк: de Gruyter, 1995 [незмінений передрук 1999]. Kluge/Seebold 2002: K l u g e, F r i e d r i c h. Etymologisches Wörterbuch der deutschen Sprache. 24., durchges. und erw. Aufl. von Elmar Seebold. Berlin – New York: de Gruyter. Kluge/Seebold 2011: K l u g e, F r i e d r i c h. Etymologisches Wörterbuch der deutschen Sprache. 25., durchges. und erw. Aufl. von Elmar Seebold. Berlin – Boston: de Gruyter. LIV²: R i x H e l m u t u.a.: Lexikon der indogermanischen Verben. Die Wurzeln und ihre Primärstammbildungen. 2., erweiterte und verbesserte Aufl. bearb. von Martin J. Kümmel und Helmut Rix. Wiesbaden: Reichert 2001. M e i e r-B r ü g g e r M i c h a e l 2010: Indogermanische Sprachwissenschaft. 9., durchges. u. erg. Aufl. unter Mitarbeit von Matthias Fritz und Manfred Mayrhofer. (De-Gruyter-Studienbuch) Berlin – New York: de Gruyter. N e u m a n n G ü n t e r 1971: Substrate im Germanischen? – Nachrichten der Akademie der Wissenschaften in Göttingen, Phil.-Hist. Klasse Nr. 4, 1971, 77–99. N e u m a n n G ü n t e r 2008: Namenstudien zum Altgermanischen. Hrsgg. von Heinrich Hettrich und Astrid van Nahl. (Reallexikon der germanischen Altertumskunde, Ergänzungsbände 59) Berlin – New York: de Gruyter. R e i c h a r d t L u t z 1996: Nachfolger Hans Bahlows. – Beiträge zur Namenforschung, Neue Folge 31, 398–406. Recenzijos / Reviews 205 HARALD BICHMEIER Schmid Wolfgang P. 1998: Methodische Bemerkungen zur Klassifikation Alteuropäisch. – Onomastica Slavogermanica 23, 21–28. Udolph Jürgen 1994: Namenkundliche Studien zum Germanenproblem. (Ergänzungsbände zum Reallexikon der Germanischen Altertumskunde 9) Berlin – New York: de Gruyter. Udolph Jürgen 2013: Stellungnahme [zu Bichlmeier 2013b]. – Namenkundliche Informationen 101/102, 437f. Подано 5 квітня 2014 р. HARALD BICHMEIER Martin-Luther-Universität Halle-Wittenberg Orientalisches Institut: Seminar für Indogermanistik und Allgemeine Sprachwissenschaft Heinrich-und-Thomas-Mann-Str. 26, 06108 Halle (Saale) [email protected] Sächsische Akademie der Wissenschaften zu Leipzig Arbeitsstelle Jena: Etymologisches Wörterbuch des Althochdeutschen Zwätzengasse 12, 07743 Jena [email protected] Mainzer Akademie der Wissenschaften und der Literatur Digitales Familiennamenbuch Deutschlands Geschwister-Scholl-Str. 2, 55131 Mainz [email protected] 206 Acta Linguistica Lithuanica LXX