Evalda Jakaitienė. „Leksikologija“

JONAS PALIONIS Vilniaus universitetas Напрями наукових досліджень: історія литовської писемної мови, культура загальної мови, публікація та дослідження давніх литовських писемних пам’яток, ономастика. Evalda Jakaitienė ЛЕКСИКОЛОГІЯ Навчальна книга Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2009, 352 p. ISBN 978-9955-33-445-3 Книга професорки Вільнюського університету Евальди Якайтене, що вийшла кілька років тому, досі, здається, не дістала належної оцінки, хоча вона є однією з дуже значущих праць з литуаністики кінця першого десятиліття двадцять першого століття. У передмові зазначено, що це навчальний посібник для студентів Литви, у якому «робиться спроба викласти найважливіші теоретичні проблеми лексикології» (с. 5). Однак ця книга, написана видатною дослідницею литовської лексики, особливо лексичної семантики, значно перевищує вимоги, що висуваються до студентів-філологів, і вирізняється науковою зрілістю. Книга складається з дев’яти більших або менших розділів: 1) ЦІЛІ ТА ЗАВДАННЯ ЛЕКСИКОЛОГІЇ [...], 2) ПОНЯТТЯ СЛОВА В ЛЕКСИКОЛОГІЇ, 3) ЛЕКСИЧНА СЕМАНТИКА [...], 4) ЛЕКСИЧНА ПРАГМАТИКА [...], 5) СОЦІАЛЬНІ АСПЕКТИ ЛЕКСИКИ [...], 6) ЕТИМОЛОГІЯ ТА СЛОВОТВІР [...], 7) ОНОМАСТИКА [...], 8) ФРАЗЕОЛОГІЯ [...] і 9) ЛЕКСИКОГРАФІЯ [...]. Тут наведено лише початкові частини назв розділів, надруковані жирним шрифтом великими літерами; до них, починаючи з третьої назви, додано литовські пояснення міжнародних термінів (повні назви будуть наведені під час розгляду окремих розділів). Наприкінці всіх розділів і деяких підрозділів подано більшу чи меншу добірку завдань і дуже докладні списки відповідної основної літератури (навіть із зазначенням сторінок). Наприкінці книги також уміщено збірку «Найважливіших питань лексикології», розподілених за розділами (загалом 60 питань (с. 335–337)). Після неї — також досить широкий список літератури (с. 338–343), реєстр скорочень (с. 344–346) і предметний покажчик (с. 347–351). У першому розділі (с. 7–9) пояснюється поняття лексикології та в лінгвістиці з різних аспектів виокремлюються такі різновиди цієї галузі мовознавства: загальна, спеціальна та зіставна лексикологія, семасіологія, лексична прагматика, соціо- Recenzijos / Reviews 355 JONAS PALIONIS лексикологія, етимологія, словотвір, ономастика. До них долучаються також фразеологія і лексикографія: першу з них іноді схильні вважати окремою галуззю мовознавства (див. KTŽ 66), а друга є теорією та практикою прикладної лексикології (пор. Jakaitienė 2005: 9). Назви багатьох згаданих тут галузей лексикології запозичено з традиційного мовознавства. Однак лексична прагматика, соціолексикологія — це вже здобуток мовознавства нової доби. Не вдаючись до докладнішого розгляду згаданих галузей (у цьому розділі їх також коротко охарактеризовано), хотілося б висловити сумнів лише щодо визначення об’єкта етимології: «[...] її об’єкт — лише ті слова, походження яких синхронно неясне» (с. 9). На мою думку, це визначення надто вузьке. Чому його обмежено лише словами з походженням, неясним синхронно? А яка наука досліджує слова з походженням, ясним синхронно? Тому точнішим є визначення KTŽ: це «галузь мовознавства, що досліджує походження слів і їхні споріднені зв’язки з іншими словами тієї самої або інших мов» (с. 60). У другому розділі (с. 11–37) різнобічно й оригінально розглянуто поняття слова. Тут виокремлено три різновиди його розуміння: онтологічне, наукове й лінгвістичне. Терміном онтологічне (походить від грец. on, іон. οὖσις ‘буття’) авторка, мабуть, уперше серед литовських мовознавців позначила розуміння слова як такого, що належить до буття. Можливо, саме тому в книжці цьому розумінню присвячено чимало місця: йдеться про специфіку слова як складного суспільного явища зі знаковою природою, його функції та функціональні типи слів. Найважливішою функцією слова вважається репрезентативна (с. 15). Однак із цим можна не погодитися. На мою думку, найважливіша функція слова як основного засобу мовного вираження полягає не в тому, щоб «представляти когось», а в тому, щоб спілкуватися одне з одним, тобто це функція спілкування, комунікативна функція. Звісно, таке трактування основної функції слова не заперечує існування репрезентативної функції (слово, як і інші одиниці мовної системи, репрезентує людину, яка бере участь у мовленнєвому процесі). Загалом характеристика репрезентативної функції і в мовній системі, і в мовленнєвій діяльності дещо заплутана. Твердження, що «у мовній системі слово вперше набуває статусу знака [...]» (с. 19), а «у конкретній мовленнєвій діяльності, вживаючись, воно вдруге виконує репрезентативну функцію знака» (с. 20), може бути не цілком зрозумілим читачеві, особливо студентові; у зазначених далі сторінках це також не пояснено конкретніше (с. 26–27). Щодо інших функцій слова, поділених на загальні та специфічні і представлених у таблиці з прикладами, сумнівів не виникає. Можна лише додати, що в працях деяких мовознавців виокремлюють імпресивну (наприклад, у військових командах: рівняйсь!, кроком руш!) і фатичну функцію (наприклад, телефонне слово алло!) (пор. Bańczerowski, Pogonowski, Zgółka 1982: 36–37). Однак це вже тонкощі, не обов’язкові для підручника з лексикології, призначеного студентам. Цікавий підрозділ другого розділу, названий питальним реченням, — «Чи є слово добрим терміном мовознавства?» (с. 28). Насправді, як зазначає авторка, у розмовному мовленні воно нібито перетворилося на строгий науковий термін, а в лінгвістичній літературі 356 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Evalda Jakaitienė. Leksikologija Видатний французький мовознавець Антуан Мейє (Antoine Meillet) сказав, що слово принципово не піддається визначенню: «le mot est en principe indéfinissable» (цит. за: Doroszewski 1954: 5). На мою думку, найдоцільніше було б називати слово як одиницю мовної системи лексемою (пор. аналогічні терміни фонема, морфема, синтаксема), а відповідну одиницю мовлення, або мовленнєвої діяльності, — словом. Запропонований у книжці термін ономатема міг би бути прийнятним лише в одному чітко визначеному значенні — «група лексем, що мають однакове фонетичне значення» (с. 29). Я також не поділяю думки авторки щодо доречності литовських відповідників сосюрівського терміна parole — kalbėjimas, kalbėjimo veikla (с. 19). На мою думку, влучнішою й зручнішою заміною є однослівний відповідник šneka, який уживають мовознавці багатьох інших народів (звичайне народне слово, перетворене на термін)1. Крім стислості, цей відповідник кращий ще й тому, що його можна вживати не лише у значенні «мовлення» чи «мовленнєвої діяльності», а й у значенні «сукупності мовних засобів вираження, накопичених окремим індивідом, ідіолекту» (мовлення Йонаса, Пятраса чи Они šneka). Kalbėjimas, kalbėjimo veikla означає лише процес користування мовою. До речі, термінізоване словосполучення шекос акти вживає сама авторка в наступному, четвертому розділі (с. 143–146). У найбільшому, третьому розділі «ЛЕКСИЧНА СЕМАНТИКА, або ЩО І ЯК ОЗНАЧАЮТЬ СЛОВА» (с. 38–142) розглядаються найважливіші проблеми семантики слова. Спочатку тут наведено відомості з історії лексичної семантики, а в наступних підрозділах ідеться про поняття лексичного значення, його структуру, омоніми та системні відношення між словами й їхніми значеннями. Багато проблем цього кола вже розглядалися в підручнику авторки 1980 року Lietuvių kalbos leksikologija і особливо в монографії Leksinė semantika, опублікованій 1988 року. Однак у рецензованій книжці їх наново осмислено, критично оцінено й доповнено даними досліджень литовських та іноземних мовознавців наступних десятиліть. Оскільки історію лексичної семантики авторка докладно виклала в монографії 1988 року, у рецензованій книжці більше місця відведено лише огляду й характеристиці найвиразніших напрямів семантики та їхніх представників. Водночас в обох книжках авторки недостатньо уваги приділено поняттю значення, а особливо класифікації значень. Крім того, особливо важливо, що в рецензованій книжці чимало проблем лексичної семантики трактовано інакше, по-новому. Одна з них — нестале розуміння значення слова. Як і в Leksinėje semantikoje, у рецензованій книжці виокремлено два ширші різновиди цього розуміння: когнітивний і структурний, кожен із яких далі класифікується на певні 1 Крім наведених у книжці відповідників англійського speech, німецького Rede, французького parole, польського mowa і російського речь, можна додати чеське řeč або mluka, сербське й хорватське govor. Recenzijos / Reviews 357 JONAS PALIONIS підвиди. Однак у Лексичній семантиці різновидів як когнітивної, так і структурної класифікації більше; крім того, тут докладніше описано й деякі підвиди (наприклад, денотативне і конотативне значення). З іншого боку, у Лексикології відмовилися від деяких понять і термінів, описаних у Лексичній семантиці (наприклад, дериваційної цінності, денотативної цінності, парадигматичної цінності як певних ознак структурного значення). Не вдаючись до докладнішого порівняння змісту обох книжок авторки, слід сказати, що у Лексикології значно розширено проблематику, пов’язану з лексичною семантикою. У підрозділах третього розділу докладніше йдеться про семантичну структуру багатозначного слова (с. 86–100), омонімію (с. 101–112) і особливо про системні відношення між словами та їхніми значеннями (с. 113–142). Не маючи до цього розділу серйозніших критичних зауваг, хотів би згадати лише одне-два формулювання, що викликають сумнів, або спірні моменти (тут їх наведено в порядку сторінок). На сторінці 66, де йдеться про синтаксичну валентність, або сполучуваність, і коментуються випадки сполучуваності дієслів priklausyti ir virti (Namas priklauso kaimynui ‖ Pergalė priklauso nuo sėkmės; Sriuba verda ‖ Mama verda sriubą), стверджується, що ці дієслова мають по дві лексеми. Якщо дотримуватися думки, що лексема — це слово «як сукупність усіх парадигматичних форм і відповідних їм значень» (KTŽ 113), то таке твердження не має підстав, оскільки лексемі як лексикологічному терміну надають синтаксичного значення. На сторінці 101 виокремлено два види омонімів: справжні та часткові. Тут незрозумілі підстава поділу й термін справжні. Протилежністю часткових були б нечасткові або, як зазвичай їх називають, абсолютні омоніми. У деяких словниках лінгвістичних термінів подано й інші види омонімів. У «Етимології» також, з огляду на джерела омонімів і причини їх виникнення, виокремлено ще три їхні види: етимологічні, словотвірні та семантичні (с. 104–111). У визначенні синонімів на сторінці 123 варто було б викреслити два слова, пов’язані з їхньою класифікацією, — «однакового або» (я подав їх у квадратних дужках): «синоніми — це лексичні одиниці [однакового або] близького значення, основні семантичні компоненти яких збігаються, а семантичні компоненти, що їх розрізняють, у певних контекстах можуть нейтралізуватися». Таке уточнення необхідне тому, що на с. 127 сама авторка пише про абсолютні синоніми (karvelis ‖ balandis, kiškis ‖ zuikis). Але, найімовірніше, ці слова пропущено через звичайну неуважність (може, й друкарська помилка?). У четвертому розділі, що має назву «ЛЕКСИЧНА ПРАГМАТИКА, або СЛОВА В МОВЛЕННЄВИХ АКТАХ» (с. 143–170) і проблематику якого не розглядали у Лексичній семантиці, йдеться про нову галузь мовознавства, що сформувалася в 1960-х роках. Спочатку тут пояснюється саме поняття мовленнєвого акту, а потім характеризуються основні поняття й терміни, пов’язані з мовленнєвими актами: 358 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Evalda Jakaitienė. Leksikologija ілокуція, перлокуція, а також найхарактерніші різновиди лексики мовленнєвих актів: перформативні дієслова, етикетна лексика, емотиви та експресиви, модальні слова. Це нові теми, які до появи Лексикології, імовірно, не лише не викладали студентам гуманітарних спеціальностей у вищих навчальних закладах Литви, а й багато викладачів цих спеціальностей не знали про них. Тому четвертий розділ важливий, зокрема, і новаторським характером порушеної проблематики в литовській лінгвістичній літературі. У п’ятому розділі «СОЦІАЛЬНІ АСПЕКТИ ЛЕКСИКИ, або ВЗАЄМОДІЯ СУСПІЛЬСТВА Й ЛЕКСИКИ» (с. 171–221), як свідчить уже сама назва, йдеться про зв’язок слів із суспільством та різними його верствами. Передусім виокремлено два види лексики залежно від соціального становища «представників суспільства»: загальна, або загальнонаціональна, та спеціальна лексика. Останню, своєю чергою, поділяють на діалектну, професійну та жаргонну (с. 173). Щодо такого поділу можна висловити кілька зауваг. Мені здається, що поділ лексики на загальну (загальнонаціональну) і спеціальну ґрунтується не на соціальній ознаці, а на широті вживання; крім того, замість загальної доцільніше було б уживати термін спільна або загальнонаціональна, оскільки ці терміни мають давніші традиції в литовському мовознавстві й бездоганні ні з семантичного, ні зі словотвірного погляду. Сумнів викликає й зарахування діалектної лексики до спеціальної, адже діалект — це територіальна мовна одиниця, а спеціальна лексика пов’язана зі сферою науки, і її можна називати термінологією. Щоправда, авторка вважає терміни і професіоналізми нерівноцінними типами професійної лексики (с. 181), і для такого розуміння є підстави. Однак із логічного погляду протилежністю діалектної лексики є лексика літературної мови. Ядром так званої загальної лексики вважають термін основний словниковий фонд. Мені здається, краще було б сказати основний лексичний фонд. І не з якихось політичних міркувань, а тому, що слід чіткіше розрізняти словник як «книжку-збірник слів» і лексику як «певну сукупність слів» (якоїсь мови, мов чи діалекту, фаху тощо), хоча синонімічного вживання цих термінів важко уникнути. Як уже згадувалося, у професійній лексиці авторка виокремлює (як окремі нерівноцінні типи) терміни і професіоналізми. Термін визначено як слово, що має «точно зафіксований, чітко окреслений зміст, цілком незалежний від контексту» (с. 182). Таке визначення, хоча й лаконічне, видається мені обґрунтованим, адже в працях наших мовознавців іноді термінами називають і звичайні загальні, або загальнонаціональні, слова (наприклад, словами-термінами медицини вважають слова akis, ausis, širdis тощо) (Zemlevičiūtė 2008: 143–144). Однак характеристика професіоналізмів як певної частини професійної лексики — «це не слова літературної, а розмовної мови» (с. 185) — потребує уточнення, адже незрозуміло, чи мається тут на увазі розмовний різновид літературної мови, чи певне проміжне мовлення між діалектним і літературним, яке німецькі мовознавці називають Umgangsprache і для позначення якого ми, здається, не маємо- Recenzijos / Reviews 359 JONAS PALIONIS … немає усталеного литовського терміна (можливо, підійшло б побутова розмовна мова?). З іншого боку, наведені в книжці приклади професіоналізмів — уживане спортсменами kyla замість kamuolio, водійське baranka замість vairo та подібні слова — можуть розглядатися як жаргонізми. Але це спірні питання, які не применшують оригінального й змістовного опису основних термінологічних понять. У шостому розділі «ЕТИМОЛОГІЯ І СЛОВОТВІР, або ЗВІДКИ І ЯК ПОСТАЮТЬ СЛОВА» (с. 222–262), як видно з назви, йдеться про дві близькі галузі мовознавства. Одна з них досліджує походження слів, інша — словотвір, або творення слів. У книжці більше місця відведено проблематиці походження слів: пояснюються поняття «успадкованих слів» і «похідних», досить докладно аналізуються запозичення з погляду походження та віку на матеріалі литовської та інших мов. За походженням у лексиці литовської мови виокремлено й розглянуто слов’янізми (полонізми, русизми), германізми (англіцизми)2, латвізми, міжнародні слова (поряд подано, найчастіше в дужках, і терміни із суфіксом -ізм: славізми, германізми тощо). Уживання таких термінів не викликає сумнівів: ними вибірково послуговуються, мабуть, у працях усіх литовських мовознавців (за винятком, здається, лише вокієтибе). Не викликає сумнівів і класифікація запозичень «за віком» на давні й нові; виняток становить те, що до «запозичень, які ввійшли в литовську мову після Другої світової війни», зараховано (с. 234) bulka ‘булочка’ і napilnykas ‘напилок’, які в розмовній мові вживалися й раніше. Форму napilnykas не зафіксовано у великому Словнику литовської мови, а в моїй рідній Пуньській говірці до тієї війни вживалася лише форма nopiėlnykas (очевидний русизм, пор. напильник). Проблемним питанням є літерні абревіатури, яким у книжці приділено дуже мало уваги. У ній лише згадано п’ять таких абревіатур — CO, DVO, PC і SMS — і сказано, що вони нібито перетворилися на слова (с. 234). Можна й засумніватися в тому, що їх слід вважати словами, адже без розшифрування неможливо дізнатися їхнього значення. Це своєрідні літерні скорочення, для яких, на мою думку, могло б підійти й найменування символів. Про такі та інші скорочення Пятрас Йонікас писав 1940 року в журналі «Gimtoji kalba» (Jonikas 1940: 118–123), тож було б доречно докладніше розглянути їх і в рецензованій книжці. У підрозділі «Словотвірний аналіз слів», розташованому після розділу про етимологію, пояснюються поняття словотвірної мотивації, принципи аналізу похідних слів, їхні різновиди, словотвірні типи та категорії. Хоча все це досить докладно розглянуто в дослідженні Вінцаса Урбутіса «Теорія словотвору» (1978; друге видання — 2009), у книжці Е. Якайтене матеріал подано в доступнішій для студентів формі, а тлумачення окремих проблем, крім того, спирається на новіші дослідження в цій галузі. У сьомому розділі «ОНОМАСТИКА, або КОМУ І ЯКІ ІМЕНА ДАЮТЬ» (с. 263–278) пояснюється співвідношення власних і загальних слів, визначаються типи власних слів і принципи аналізу власних назв. Власними тут вважаються такі слова, що називають певні об’єкти, не вказуючи «навіть на найзагальніші їхні ознаки» (с. 264), а також безпосередньо не можуть виражати поняття, проте їх «можна (а іноді навіть необхідно) пов’язати з поняттям» (с. 265). На думку авторки, власні слова також мають певне, специфічне значення, існування якого заперечують деякі лінгвісти. 2 Чомусь не вжито терміна вокієтибе. 360 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Evalda Jakaitienė. Leksikologija типи слів і принципи аналізу власних назв. До власних тут зараховано слова, які називають певні об’єкти, не вказуючи «навіть їхніх найзагальніших ознак» (с. 264); крім того, вони безпосередньо не можуть виражати поняття, але їх «можна (іноді навіть необхідно) пов’язати з поняттям» (с. 265). На думку авторки, власні назви також мають певне, специфічне значення, існування якого заперечують деякі лінгвісти. У книжці власні назви за значенням поділено на два великі типи: назви живих істот і назви «неживих предметів». Тип назв живих істот детальніше поділяється на три групи: особові імена, або антропоніми, зооніми та міфоніми. А назви неживих об’єктів — на географічні назви, або топоніми, серед яких також виокремлюють кілька груп: ойконіми, гідроніми, дримоніми, ороніми. Щодо такого розуміння власних назв, як і щодо їхньої класифікації, у мене немає сумнівів. Маю лише пару зауважень: одне — щодо зв’язку прізвищ з особистими рисами, а друге — щодо походження деяких прізвищ. На с. 268, спираючись на Александра Ванагаса, стверджується, що «прізвище зовсім не залежить від його [тобто особи, — J. P.] особистих якостей». Це твердження буде правильним, якщо не брати до уваги початкового етапу його виникнення. Однак у період формування прізвищ чимало з них мали прізвиськове походження, і в них зв’язок з особистими рисами був очевидним (наприклад, такі прізвища, як Kairỹs, Kuprius, Rudis тощо). Отже, з історичного погляду можна говорити і про залежність деяких прізвищ від особистих рис. На с. 272 до прізвищ «власного походження» зараховано прізвища-прізвиська слов’янського походження Burō-kas, Kisiėlius і Ridìkas. Там само назву струмка, що протікає через Клайпеду, Dãnė пов’язано з осетинським don «річка», але переконливішим є виведення цієї назви з куршської мови (див. Mažiulis 1999: 95). У восьмому розділі «ФРАЗЕОЛОГІЯ, або СЛОВА У СТАЛИХ СПОЛУЧЕННЯХ» (с. 279–307) йдеться про вільні та стійкі словосполучення, семантику, походження, структуру й функції фразеологізмів. У вступному підрозділі цього розділу розглянуто і традиційне, вужче розуміння фразеологізму, за яким фразеологізмами вважаються «лише більш або менш образні стійкі й неподільні словосполучення» (с. 281), і новіше, ширше, згідно з яким найважливішою та найнадійнішою ознакою фразеологізмів нібито є «сталість, часте поєднання тих самих слів» (с. 280). Частково погоджуючись із ширшим розумінням, Е. Якайтене наголошує ще на двох важливих ознаках фразеологізмів — «визначеному фразеологічному оточенні» (с. 282) і тому, що вони «відтворюються з пам’яті» (с. 284). Усе це переконливо й вдало проілюстровано в книжці доречно дібраними прикладами з литовської мови. За семантичним критерієм фразеологізми поділяються на мотивовані та немотивовані, або ідіоми. Мотивовані докладніше поділяються на три типи: 1) тропеїчні, 2) порівняльні і 3) сполучникові. Тропеїчні, своєю чергою, поділяються на метафоричні та метонімічні. За походженням розрізняють власні та запозичені фразеологізми. Особливо цікаві й дуже рідкісні наведені авторкою приклади, як-от aitais eiti «обертатися на ніщо», pruojais eiti «зникнути», į kapendą išankinti «обдурити», Recenzijos / Reviews 361 JONAS PALIONIS šurkais eiti «швидко їхати» (с. 295). Однак навряд чи фразеологізмами можна вважати тавтологічні словосполучення aiškių aiškiausias, galų gale, šimtų šimtai, які, хоч і є більшою чи меншою мірою усталеними, але не мають образності; до того ж деякі з них утворюються за певною синтаксичною моделлю (пор. gerų geriausias, piktų pikčiausias, dývų dývai тощо). Тому, можливо, їх доречно було б називати apylai­s­viais словосполученнями. На запитання, чи вважати фразеологізмами приказки та прислів’я, що мають «структуру простого [тобто простого – J. P.] або складного речення», E. Jakaitienė схильна відповідати заперечно (с. 303), оскільки фразеологізмами вважають словосполучення, а не речення. Така думка, як на мене, цілком обґрунтована з логічного погляду, адже прислів’я та приказки (принаймні в литовській мові) зазвичай мають форму того чи іншого речення, а не словосполучення. Можна погодитися і з її пропозицією називати прислів’я та приказки терміном sparnuotųjų posakių (там само). В останньому, дев’ятому розділі «ЛЕКСИКОГРАФІЯ, або СЛОВА У СЛОВНИКАХ» (с. 308–334) ідеться про теорію та практику укладання словників. Раніше авторка вже підготувала з цього питання ґрунтовне дослідження (Jakaitienė 2005). Тож у цьому розділі вона могла скористатися і, без сумніву, скористалася результатами досліджень, викладеними в тій праці, пристосувавши їх для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів. Про це свідчить і збіг назв двох підрозділів: «Мета й завдання лексикографії» та «Типи словників». Безперечно, проблемнішим є другий підрозділ — про типи словників та їхню класифікацію. Тут, як і в працях багатьох інших мовознавців, насамперед виокремлюються lingvistiniai та enciklopediniai словники. Своєю чергою, лінгвістичні поділяються на vienakalbius та paraleliuosius, одномовні — на bendruosius та specialiuosius, загальні — на išsamiuosius та diferencinius; крім того, виокремлюються тлумачні та індексні, універсальні та аспектні, синхронічні й діахронічні (останні поділяються на історичні та етимологічні); двомовні — на активні й пасивні, загальні й вибіркові, односпрямовані й двоспрямовані. Отже, наведено чимало різних типів словників, і вкласти їх усі в голову студентові нелегко. У деяких словниках лінгвістичних термінів можна знайти ще більше різновидів і ще більше термінологічного розмаїття. Якщо абстрагуватися від характеристик типів, наведених у рецензованій книжці, можна засумніватися в доцільності однієї назви типу. Наприклад, на мою думку, термін išsamiųjų словників (с. 314) не надто вдалий, адже цілком вичерпних словників, мабуть, не буває. Тут краще підійшов би термін bendrieji — як протилежність diferencinių (термін išsamieji зовсім непотрібний). З погляду норми доречнішим є термін Leksikografijoje paralelinis, ужитий замість paraleliojo (там само). Сумнівно також, що загальні словники «пояснюють усі слова якоїсь мови або всі слова діалекту» (с. 315) [тут зайве слово visus]. Але це дрібниці, які аж ніяк не применшують враження від змістовного розділу з лексикографії. 362 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Evalda Jakaitienė. Leksikologija На завершення рецензії хотілося б висловити ще кілька підсумкових зауваг. 1) У передмові до книжки без зайвої скромності зазначено, що вона є «ґрунтовним навчальним посібником» (с. 5). І справді, це так. Матеріал у ній викладено проблемно: розглядаються різні погляди, а власні аргументовано переконливими доводами. Якби в назвах розділів не було пояснювальних слів, а наприкінці всіх розділів і багатьох підрозділів не були додані «Завдання» та рекомендована «Основна література» із зазначенням сторінок, то книжку можна було б назвати не лише ґрунтовним посібником для студентів, а й загалом дуже цінною лінгвістичною працею. 2) Хоч у книжці переважно використовуються приклади з литовської мови, у ній багато також даних з інших мов, зокрема норвезької, які порівняно рідко трапляються в литовській лінгвістичній літературі (цю мову авторка добре опанувала, працюючи в Норвегії). Тому книжка має бути цікавою не лише литуаністам, а й викладачам інших гуманітарних спеціальностей, студентам старших курсів і загалом усім, хто цікавиться наукою про слова. LITERATŪRA Bańczerowski Jerzy, Pogonowski Jerzy, Zgółka Tadeusz 1982: Wstęp do językoznawstwa. Poznań: Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu im. Adama Mickiewicza w Poznaniu. Doroszewski Witold 1954: Z zagadnień leksykografii polskiej. Warszawa: PWN. Jakaitienė Evalda 2005: Leksikografija. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. Jonikas Petras 1940: Santrumpos. – Gimtoji kalba, 9–10 sąs., 118–123. KTŽ – Gaivenis Kazimieras, Keinys Stasys. Kalbotyros terminų žodynas. Kaunas: Šviesa, 1990. Mažiulis Vytautas 1999: Ne Dãnė, o Dangė. – Baltistica 34(1), 93–98. Urbutis Vincas 1978: Žodžių darybos teorija. Vilnius: Mokslas; antras leidimas, 2009. Zemlevičiūtė Palmira 2008: Lietuviški Vinco Kudirkos medicinos terminai. – Terminologija, 142–155. Įteikta 2014 m. rugsėjo 25 d. JONAS PALIONIS Vilniaus universitetas Juozo Tumo-Vaižganto g. 9-27, LT-01108 Vilnius, Lietuva Recenzijos / Reviews 363