Aldonas Pupkis. „Lietuvių kalbos sąjūdis 1968–1988 m.“

АРНОЛЬДАС ПРОЧКІНАС Напрями наукових досліджень: сучасна литовська мова, розвиток литовської літературної мови, історія Малої Литви. Альдонас Пукіс РУХ ЗА ЛИТОВСЬКУ МОВУ У 1968–1988 РР. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2016, 496 p. ISBN 978-609-411-182-2 Коли думками повертаєшся в минуле, часто складається враження, що не лише віддалені, а й досить близькі події та люди зблякли — пам’ятаєш їх не зовсім точно, вони обплутані всілякими пізнішими інтерпретаціями. Щастя, якщо знаходяться свідки, які пережили ті події та наважуються чесно й об’єктивно поділитися з суспільством власним безпосереднім досвідом. Тоді нащадки можуть скласти ближче до дійсності уявлення про події та їхніх діячів і оцінити їх. У цьому сенсі особливо цінною є нова книга Альдонаса Пукіса Lietuvių kalbos sąjūdis 1968–1988 m. Назва книги створює певне припущення, що монографія охопить стан литовської мови впродовж усіх тих двадцяти років, увесь рух. Насправді Альдонас Пукіс не ставив перед собою такого завдання: «Мета монографії — описати етап колективного захисту, унормування й плекання литовської мови (1968–1988), пов’язаний із діяльністю мовних секцій і Республіканської комісії, оцінити її з предметного та ідеологічного погляду» (с. 11)1. Отже, оцінюючи цю діяльність, не забуваймо про обмежену автором мету, яка становить значну, можливо, навіть основну частину руху за литовську мову впродовж тих двох десятиліть, але дещо залишає й осторонь. Сьогодні ніхто не зміг би краще висвітлити обрані аспекти стану литовської мови (сказав би, літературної мови) зазначеного періоду та зусилля, спрямовані на його поліпшення, ніж Альдонас Пукіс. Він був у центрі цього руху, його осерді. Поряд із ним серед багатьох учасників руху можна було б назвати, мабуть, доцента Йонаса Земвалдаса Балкявічюса (1923–2000), який у 1964–1975 рр. обіймав посаду заступника декана факультету, а в 1979–1985 рр. був деканом філологічного факультету Вільнюського університету. Ці два мовознавці за характером своєї діяльності помітно різнилися, але, на мій погляд, 1 Тут і далі в дужках після цитат зазначено сторінки обговорюваної книги. Straipsniai / Articles 301 ARNOLDAS PIROČKINAS їх можна вважати керівниками цього мовного руху та ініціаторами багатьох його заходів. Відмінність у їхній діяльності я наважився б порівняти з узгодженою взаємодією братів Альгірдаса й Кястутіса у XIV ст. під час боротьби з Тевтонським орденом. Алдонас Пупкіс, як Кястутіс, щодня сидітиме в сідлі з мечем у руці, безпосередньо дбатиме про організаційні справи руху, а Й. Балкявічюс, як колись Альгірдас, долучався тоді, коли треба було долати особливо складні труднощі. Тут йому допомагала виняткова здатність надихати інших на ентузіазм і підтримку — риса, зумовлена харизмою. Діями цим двом найініціативнішим і найвинахідливішим керівникам литовського мовного фронту допомагали Віктор Алєкна, Вітаутас Амбразас, Антанас Балайшайтіс, Вітаутас Буда, Алексас Ґірденіс, Йонас Клімавічюс, Пранас Кнюкшта, Антане Кучінскайте, Вітас Лабутіс, Віталія Мацкявічене, Йонас Пальоніс, Алдона Пауляускене, Юозас Пікчілінгіс, Альбертас Росінас, Бронюс Савукінас, Боніфакас Стунджя, Йонас Шукіс, Казіс Улвідас, Александрас Ванагас, Регіна Венцуте, Вітаутас Віткаускас, Зігмас Зінкявічюс, Йонас Жямайтіс, Александрас Жирґуліс, Казімієрас Жуперка та ін. Їхня допомога й внесок були неоднаковими за масштабом і характером, але в монографії належне місце відведено і їм, і тим, кого тут не згадано. Великий гурт діяльних помічників, мов гілки, що утворюють крону дерева, дав обом керівникам руху змогу витримати раптові пориви холодного вітру, надихнув їх на впевненість і рішучість, а часом, можливо, й на обачність. В умовах більшовицького режиму остання риса була мовним упорядникам особливо корисною. Навіть після того, як 1956 року Микита Хрущов офіційно засудив сатрапську систему Йосифа Сталіна, можливості поневолених народів у Радянському Союзі самостійно розвивати свої національні культури й мови залишалися досить обмеженими й нерівними. З часом їм починають нав’язувати ленінську мову — хай і витонченіше, але навіть наполегливіше. Хто бажає, може докладніше ознайомитися з методами й змінами цього нав’язування з книжки Зігмаса Зінкявічюса, виданої 1994 року Історія литовської мови. VI. Литовська мова в новітні часи. Литовський народ і його мова протягом століть кілька разів переживали гноблення, але те, що їм довелося пережити у 1940–1950 роках, ні з чим не зрівняти. Особливо жорстокими були 1940–1941 і 1944–1953 роки, коли вирувала найкривавіша вакханалія сталінського режиму. Варто дивуватися, що навіть за таких суворих умов турбота про культуру литовської літературної мови все ж не припинилася повністю. Хоч і значно ослабли, зусилля захистити мову від небажаного зовнішнього впливу тривали. Можна сказати, що в Литві під більшовицькою владою без жодних революційних змін продовжувалася «буржуазна» традиція литовської літературної мови. Коли 1940 року країна опинилася в Радянському Союзі, напевно, не один литовець, який краще знав про проваджуване там нівелювання народів, мусив побоюватися, що московські ставленики почнуть «реформувати» литовську мову, особливо її правопис, за прикладом щомісячного журналу Priekalas, що видавався в Москві у 1931–1938 роках: скасують розрізнення в позначенні довгих 302 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Aldonas Pukis. Lietuvių kalbos sąjūdis 1968–1988 m. і коротких голосних, почнуть нав’язувати дослівні переклади російських термінів. Зрештою навіть почали ширитися чутки, що запровадять кирилицю: знову заборонять писемність на латинській основі. На щастя, нічого цього не сталося. Чому? Перелічимо кілька причин, але цього разу про них не говоритимемо. Досить сказати, що «диктатура пролетаріату» залишила певний простір для вільного впорядкування литовської мови. Цим простором намагалися скористатися національно зрілі сили, сформовані в незалежній Литві 1918–1940 років. У перші радянські роки, після закриття всієї «буржуазної» періодики та «реакційних» організацій, продовжували існувати Рідна мова і Товариство литовської мови. Журналу було нелегко: у другій половині 1940 року формально за планом вийшло п’ять номерів, але вони були об’єднані в зшитки — зш. 6–8 (76–78) і зш. 9–10 (79–80). У 1941 році, до початку війни 22 червня, тобто протягом першого півріччя, вийшов лише один зшиток 1–3 (81–83). І журнал, і товариство того року переїхали до Вільнюса. Хоча й значно рідше, у «Рідній мові» та в кількох щоденних газетах, що належали комуністичній партії, з’являлися окремі статті із закликами дбати про чистоту мови та правильний переклад російських термінів литовською. Уже на самому початку, в червні та липні, у пресі пролунали голоси реформаторів правопису, які твердили, що настав час скинути ярмо правопису Йонаса Яблонскіса. Наприклад, відомий діяльний педагог Антанас Бусілас поспішив запропонувати новій владі наказати реформувати правопис, призначений для повсякденного вжитку, не обтяжувати його без потреби позначенням кількості голосних (особливо їхньої довготи), скасувати паралельні написання y та i, ū та u тощо, а модифікації звуків, можливо, не позначати діакритичними (= додатковими) знаками². Цю статтю Рідна мова, яку редагувала редакційна комісія (Петрас Йонікас, Антанас Саліс і Пранас Скарджюс), досить прихильно прокоментувала у своєму «Огляді». Таку прихильність могла зумовити незабута образа Пранаса Скарджюса через скасування Антанасом Сметоною проєкту «рискового» правопису 1934 року. Це був сигнал розпочати дискусію про правопис. Після цього статті з’являлися також у щоденних газетах⁴. Хоч і не надто інтенсивна, увага до мовної культури остаточно не припинилася⁵. Тож на перший погляд могло здаватися, що нав’язаний лад (насправді оку- 2 А. Бусілас. Реформа правопису — актуальна справа. — Lietuvos aidas, 1940-07-05, Nr. 316 (525), p. 3. 3 Gimtoji kalba, 1940, sąs. 6–8(76–78), p. 109–110. 4 Žr. Adelė Ubeikaitė. Lietuvių kalbotyra. 1930–1943. Literatūros rodyklė. Vilnius, 1990. Nr. 189, 193, 194, 196, 194, 1937, 1942. 5 Žr. ten pat, Nr. 134, 141, 153, 175, 192, 152, 160, 161, 165, 167, 169, 170, 174, 175, 218. Recenzijos / Reviews 303 ARNOLDAS PIROČKINAS Національний режим) не мав наміру придушувати чи цілковито глушити зусилля з плекання литовської мови. Невідомо, як усе могло б розвиватися протягом тих більш ніж трьох років, якби Литву не було «визволено» з-під гніту «диктатури пролетаріату». Наприкінці грудня 1944 р. Литва знову потрапила в обійми Москви. Цього разу її становище разюче відрізнялося від становища 1940 р.: край утратив значну частину населення. Депортації, евакуації, міграції та загибель людей істотно порідили лави інтелігенції. Масштаб утрат певною мірою ілюструють дані про викладачів Вільнюського університету, який відновлювали наприкінці літа 1944 р.: тоді зібрали 24 професорів і доцентів (31%), 34 працівників молодшого персоналу (22%), 32 працівників господарської та адміністративної служб (31%) і близько 600 студентів (22%)6. З часом ці показники зросли, але минуло не одне десятиліття, перш ніж виросло нове покоління фахівців, рівне за спроможністю старим. Лава литовських мовознавців утратила особливо діяльних і висококваліфікованих працівників — Антанаса Саліса, Пранаса Скаржджюса, Пятраса Йонікаса, Леонардаса Дамбрюнаса, Пятраса Бутенаса, Йонаса Мартінаса Лаурінайтіса. До Німеччини влітку 1944 року, коли стало зрозуміло, що Литва знову буде поневолена мстивою Москвою, виїхало багато здібних учителів литовської мови, які до того успішно працювали в гімназіях. У Литві залишився один авторитет у галузі литовської мови — Юозас Балчиконіс. Незабаром його заслуги визнала й радянська влада: 1946 р. його обрали членом Академії наук, а того ж року йому присвоїли звання професора. Призначений директором Інституту литовської мови, він присвятив себе редагуванню академічного «Словника литовської мови» та роботі на кафедрі литовської мови Вільнюського університету: у 1944–1950 рр. він був її завідувачем. Заслуги Ю. Балчиконіса перед литовською мовою в ті роки можна оцінити одним чи кількома реченнями. Не буде помилкою сказати, що він найбільше надихнув фахівців із литовської мови, які закінчили Вільнюський університет у 1944–1960 рр., і зміцнив їхню відданість своїй спеціальності. Імовірно, не помилимося, сказавши, що в роки, коли він очолював інститут і кафедру литовської мови, він шукав і знаходив добрих помічників — працьовитих мовознавців. Одним із перших до кафедри литовської мови 1944 р. запросили Юозаса Сенкуса (1907–1970), а 1945 р. — Йонаса Крупаса (1908–1975). Коли 1951 р. ідеологічні наглядачі змусили їх залишити кафедру, директор Ю. Балчиконіс, імовірно, доклав зусиль, щоб їх прихистили в Інституті литовської мови. 1949 р. на кафедрі почав працювати викладачем Казис Улвідас (1910–1996). Його також запросив до Інституту литовської мови Ю. Балчиконіс. Ці троє мовознавців здобули вищу освіту ще до 1940 р. і вже мали досвід викладання у вищих навчальних закладах. Однак він рано звернув увагу й на післявоєнних випускників університету та тих, хто ще навчався. Так, 1947 р. на кафедру прийняли Юлію Жукаускайте (1906–2002), яка отримала диплом 1946 р. Ще навчаючись, Зігмас Зінкявічюс почав 6 Vilniaus universiteto istorija. 1940–1979. Vilnius: Mokslas, 1979, p. 46. 304 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Aldonas Pukis. Lietuvių kalbos sąjūdis 1968–1988 m. працювати на кафедрі лаборантом — це виразно свідчило про намір залишити його на кафедрі. 1950 р. він одразу став викладачем. Після закінчення університету 1948 р. Йонаса Пальоніса спочатку прийняли до трирічної аспірантури, яка дала йому змогу здобути ступінь кандидата наук (нині — доктора наук). Треба гадати, що Ю. Балчиконіс гуртував здібну й працьовиту молодь також і в Інституті литовської мови. Комплектувати кадри для обох установ увесь час було дуже складно. У перше повоєнне десятиліття особливо гнітила атмосфера, породжена жорстоким режимом7. Фахівців із литовської мови, крім усього іншого, стримувало панівне в Радянському Союзі політизоване «нове вчення» Миколи Марра (Nikolaj Jakovlevič Marr, 1864–1934), яке категорично заперечувало історичне порівняльне мовознавство як буржуазну науку. Після 1944 р. не було відновлено Литовське мовне товариство, діяльність якого перервалася в роки гітлерівської окупації, ані Gimtoji kalba. Безперечно, це було зумовлено ворожістю Комуністичної партії Литви та влади, яку вона спрямовувала. І все ж ми були б неправі, якби стверджували, що до 1968 р. культуру литовської мови цілковито придушили. Певні прояви турботи про неї були і до відкинення псевдотеорій М. Марра в червні 1950 р., а згодом — і поготів. У цьому легко переконатися, переглянувши бібліографію того часу — Lietuvių kalbotyra8. У двох розділах видання — «Правопис. Транскрипція» (с. 132–137) і «Культура мови» (с. 138–142) — наведено статті про унормування литовської мови, опубліковані в 1944–1960 рр. Насправді їх було більше: проблем культури мови торкаються й деякі статті в інших розділах. Утім, порівняно їх зовсім небагато. Статті про мову публікували не лише фахові газети Literatūra і menas чи Tarybinis mokytojas, а й партійний орган Tiesa. Навіть його відповідальний редактор, згадавши, що колись писав у Gimtojoje kalboje, 1957 р. надрукував у цій газеті свою статтю «Слухаючи деяких промовців», підписану псевдонімом А. Жеріс. Ці публікації засвідчують, що потреба дбати про культуру мови, яка сформувалася ще до 1940 р., була настільки нагальною, що навіть партійна преса мусила задовольняти її окремими статтями. Цю потребу підтримували й інші чинники. Наприклад, виданий 1948 р. накладом 20 000 примірників Lietuvių kalbos rašybos žodynas зробив питання культури мови актуальнішим. Для стабілізації литовської мови того часу особливо важливими були «Вибрані твори» Йонаса Яблонскіса, видані у двох томах 1957 і 1959 рр.Rinktiniai raštai9, а також вступні статті укладача, Йонаса Пальоніса, у кожному томі (у першому томі 7 Цю моторошну атмосферу докладно розкрито в книжці: Зігмас Зінкявічюс. Історія литовської мови. 6. Литовська мова в новітні часи. Вільнюс: Видавництво науки та енциклопедій, 1994, с. 44–76. 8 Lietuvių kalbotyra. 1944–1960. Vilnius: Laiškų ir žurnalų leidykla, 1963. 9 Йонас Яблонскіс. Вибрані твори 1–2. Вільнюс: Державне видавництво політичної та наукової літератури, 1957–1959. Recenzijos / Reviews 305 ARNOLDAS PIROČKINAS «Й. Яблонскіс і його підручники литовської мови», у томі II — «Мовні виправлення Й. Яблонскіса». Це видання, надруковане машинописним способом (кожен том накладом 10 000 примірників), безперечно, справило значний вплив на подальше унормування литовської літературної мови: воно давало відповіді на найрізноманітніші запитання й спонукало широку громадськість цінувати рідну мову. Турботу про неї особливо популяризувало започаткування Казісом Улвідасом (мабуть, не без заохочення з боку Rinktinių raštų Й. Яблонскіса) регулярної радіопередачі Mūsų kalba, яка виходила до 1984 року. Не можна відкидати, що приклад литовських емігрантів, які опинилися в Німеччині та США й цінували рідну мову, спонукав литовських мовознавців та інших її шанувальників активніше розвивати діяльність у сфері мовної культури. Наприклад, у Західній Німеччині П. Скарджюс, Ст. Барздюкас, Й. М. Лаурінайтіс, Ізабеле Матусевичюте та письменник Юозас Балчюнас, відомий під псевдонімом Юозас Швайстас, уже 1946-11-06 у таборі Редорф (Західна Німеччина) оголосили про необхідність відродити довоєнне Товариство литовської мови. 1947-02-08 відбулися його перші збори, у яких узяли участь 3 члени з 17 осіб, що заявили про бажання вступити до товариства. Після того як більшість членів виїхала до США, діяльність товариства в Західній Німеччині припинилася 1949 року. 1950 року 16 вересня в Чикаго відбулися установчі збори відділення товариства, у яких взяли участь 19 запрошених членів. Обрану праву до 1956 року очолював П. Йонікас, а згодом його змінив юрист Александрас Дундулис. За кілька років кількість членів відділення зросла до 102. У діяльності чиказького відділення вирізняються два моменти: у 1952–1955 роках у радіопрограмах для литовців Чикаго транслювалися передачі про литовську мову, а 1958 року було відновлено видання Gimtosios kalbos. Навряд чи успішна ініціатива литовців Чикаго могла не дійти й до відомих у Литві діячів литовської мовної культури. А це, безперечно, могло зміцнити їхню рішучість — подолавши всі обмеження й підозри в націоналізмі, — прищеплювати суспільству свідоме ставлення до рідної мови. Після смерті Сталіна умови для розвитку мовної культури в Литві дещо полегшилися, адже політичний та ідеологічний режим пом’якшав. Здається, ніхто з наших істориків не звернув уваги на ініціативу Лаврентія Берії, який претендував стати першим секретарем, зміцнювати національні кадри в республіках. Через 9 місяців після смерті Сталіна Берію розстріляли, однак цю його ініціативу не скасували: багато московських кадрів, відряджених до Литви, залишили нашу країну. Їхнє місце посіли місцеві діячі, які, однак, ставилися до литовської мови значно прихильніше, ніж прибульці з Архангельська, Новосибірська чи самої Москви. Зважаймо на те, що в усіх республіках елементи національної культури трактувалися досить по-різному. Те, що в одній республіці було цілком простим і звичним, в іншій заборонялося. Навіть у трьох балтійських республіках, де національні мови мали порівняно найбільше простору, існували відмінності. Наприклад, в Естонії безперервно діяло Естонське мовне товариство, а також видавався його журнал 306 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Aldonas Pupkis. Lietuvių kalbos sąjūdis 1968–1988 m. його журнал. Тим часом литовцям усіляко перешкоджали відродити Товариство литовської мови та його офіційний орган Gimtąją kalbą. Минуло сім чи вісім років після 1968-го, перш ніж ентузіастам литовської мови вдалося видати журнал під іншою назвою. У книжці Альдонаса Пупкіса Lietuvių kalbos sąjūdis 1968–1988 m. наведено деякі факти, що висвітлюють стан литовської мови до початку цього руху. Однак, як уже зазначалося, основну увагу в ній приділено колективному захисту литовської мови. У цьому огляді книжки та її представленні читачам докладніше розглянуто стан мови до 1968 року, щоб наочно показати, у яких важких умовах керівникам руху вдалося розвивати його. Тож просимо розглядати цю частину статті не як критику книжки, а як певне її доповнення. Загалом до таких праць, як книжка А. Пупкіса, недоречно висувати претензії, що в них чогось бракує. Задовольняймося тим і радіймо тому, що автор книжки спромігся подати читачеві. У книжці, що розглядається, показано, як, не отримавши влади́ного схвалення на створення Товариства литовської мови, активні мовознавці Вільнюського університету та Інституту литовської мови за підтримки президента Академії наук Юозаса Матуліса, письменників Антанаса Венцлови та Костаса Корсакса взялися обійти заборону. Виникла ідея створити секцію литовської мови при Товаристві охорони пам’яток Литви та краєзнавства, головою центральної ради якого був Вітаутас Якелайтіс. Важливо посприяв утіленню цієї ідеї ректор Вільнюського університету Йонас Кубілюс. 1967 року 11 грудня в актовій залі Вільнюського університету (вул. Чюрльоніо, 21) відбулися установчі збори секції литовської мови Вільнюського міського відділення цього товариства. Про актуальність заходу свідчить те, що в ньому взяли участь близько 400 осіб. У книжці перелічено понад 30 відомих міських інтелігентів (див. с. 24). До них слід додати 13 обраних членів ради секції. Спробою певною мірою «легалізувати» засновану секцію в очах партії слід вважати обрання до ради також Клеменса Багараускаса, завідувача відділу редакції журналу Komunisto. Того ж дня після зборів відбулося засідання ради, на якому сформували її керівництво: головою став Йонас Балкявічюс, заступником — Вітаутас Амбразас, секретаркою — Лілія Кудіркене. Після цього рада створила ще 8 комісій, яким доручили організовувати роботу секції в конкретних галузях. Наприклад, піклуватися про публічне мовлення мала Комісія з реклами та інформації, а про мову преси — Комісія з преси. Окрема комісія опікувалася консультаційним пунктом. Особливо важливим для діяльності секції заходом стали регулярні литуаністичні понеділки, започатковані ухваленою тоді постановою. Про них докладно розповідається в книжці (с. 39–42). Вони відбувалися 7–9 разів на рік у Колонній залі Вільнюського університету (тепер Мала аула). Автор книжки оцінив їх так: «Це справді унікальне явище в історії практики литовської мови та культури загалом, яке не перервало Recenzijos / Reviews 307 ARNOLDAS PIROČKINAS два десятиліття діяльності й завершив роботу лише напередодні великого перелому в історії народу» (с. 40). Роботу секції оглянуто у значному за обсягом другому розділі «Діяльність секції литовської мови м. Вільнюса» (с. 36–108). За час її існування змінилося вісім рад. Кожна з них працювала дворічний термін. Раду під керівництвом Й. Балкявічюса 1969-12-15 змінила друга рада на чолі із Зігмасом Зінкявічюсом. Третьою радою керував Юозас Пікчілінгіс, головою четвертої ради 1974-12-02 став Йонас Пальоніс, головою п’ятої ради від 1976-11-01 був Вітаутас Буда; її 1976-10-09 змінила рада під керівництвом Бронюса Савукінаса. 1980-12-03 вдруге очолив раду Юозас Пікчілінгіс. Останню раду обрали 1984-12-13, її головою була Регіна Венцкуте. Керівництво секції змінювалося. Її головами були люди з досить різними поглядами й характерами. Тож нині дуже дивно звучать просторікування деяких представників нашого «ліберального» мовознавства про диктаторський, більшовицький режим, який нібито панував тоді в культурі литовської мови. Рух за культуру мови був таким масовим і стихійним, що жодні підступні наміри партії чи влади не змогли б його породити. Хоч секція й не була самостійною організацією, керівництво Товариства охорони пам’яток і краєзнавства дозволяло їй працювати й зовсім не обмежувало її у Вільнюсі. А. Пупкіс дуже прихильно оцінив становище секції: «На честь керівників Товариства слід сказати, що за всі два десятиліття співпраці не було якихось помітних спроб зупинити чи регулювати діяльність секції, нав’язати їй неприйнятні форми роботи, втручатися в її внутрішні справи. Щоправда, доводилося дотримуватися загальних ідеологічних настанов Товариства, відчувати певний тиск з боку установ, що наглядали за його діяльністю, але з боку Товариства не було жодних значних обмежень чи заперечень. Успішна діяльність секції значною мірою залежала від доброзичливого ставлення керівництва Товариства та реальної допомоги різним напрямам роботи секції» (с. 39). А напрямів роботи секції справді було багато, і вони були різноманітними, широкими й важливими. Без перебільшення можна сказати, що за масштабом задумів, обсягом і масовістю їм не дорівнювала діяльність Товариства литовської мови, яке діяло в незалежній Литві до 1940 року. Порівняно з роботою, яку за ці два десятиліття виконала секція литовської мови, внесок сучасного Товариства литовської мови в культуру мови наших днів видається вельми скромним. На відміну від наших днів, тоді не було чути «мудрих» голосів, які висловлювали ті чи ті сумніви щодо доцільності дбати про культуру литовської літературної мови. А. Пупкіс, загалом стриманий до тих, хто дотримується протилежних поглядів, одного разу все ж не витримав і хоча б у примітці звернув увагу читачів на заяви, що заперечують сучасне традиційне впорядкування литовської мови: «Оце облагородження й розвиток публічного мовлення представники нинішньої неоліберальної течії 308 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Aldonas Pupkis. Lietuvių kalbos sąjūdis 1968–1988 m. соціолінгвісти й історики вважають «безпосереднім втручанням у повсякденне життя, переслідуванням будь-якого члена суспільства, прямим порушенням прав людини, проявом комуністичної муштри та іншими лихами, намагаючись у такий спосіб загалом знецінити всю діяльність членів мовної секції того часу (див. Raila, Subačius 2012)» (с. 51). Так узагальнено викладено ідеї статті Е. Райли та П. Субачюса «Всезнаючий і всевиправляючий коректор» (Naujasis židinys–Aidai, 2012, № 3, с. 153–163), характерні для всього фронту боротьби проти залітуанізації мови. Ці ідеї підводять до однієї дотепної анекдотичної відповіді на запитання, чим геніальність відрізняється від дурості. Геній усе-таки має межі, а дурість — безмежна. Хоч аналогія й не є доказом, тут вона стала б у пригоді. Нормування мови можна порівняти з установленням правил дорожнього руху. Різниця в тому, що мова — надзвичайно складне явище порівняно з дорожнім рухом. Тому мову набагато важче й проблематичніше регулювати, однак її регулювання, як і регулювання дорожнього руху, неминуче, якщо ми хочемо, щоб вона ефективно виконувала своє призначення. Надзвичайно розвинений за ці два десятиліття рух за культуру литовської мови розглянуто в семи великих розділах книжки. Їх доповнюють «службові» частини: «Вступ» (с. 9–12), «Підсумкові зауваги» (с. 450–455), «Додатки» (с. 456–457), «Джерела» (с. 458), «Література» (с. 459–474), англомовне резюме «Lithuanian Language Movement in 1968–1988» (с. 475–481) та «Покажчик імен» (с. 482–494). Зміст згаданих семи великих розділів просто неможливо викласти в оглядовій статті — вони настільки насичені найрізноманітнішими даними. То що ж робити? Оскільки останнім часом з’явилися мовні ідеологи, які намагаються зображати рух за культуру мови, що виник тоді, як нав’язаний народові «згори» чи «ззовні», наведімо факти, які спростовують цю версію й показують його як широке масове явище. Так, у другому розділі «Діяльність секції литовської мови м. Вільнюса» є підрозділ «Робота в пресі» (с. 83–100), де А. Пупкіс розглядає зусилля членів секції, спрямовані на ознайомлення суспільства з її діяльністю через різні засоби інформації — пресу, радіо й телебачення. Особливо прихильно до цього поставилася газета Vakarinės naujienos. У книжці зазначено, що до 1988 року в цій газеті було опубліковано майже півтори сотні статей із практики мови, а якщо додати різні повідомлення про зібрання, огляди зошитів секції та вирослого з них видання Mūsų kalbos, то загалом таких матеріалів було б понад 500. У цьому підрозділі описано аж 35 газет і журналів, які, хоч і різною мірою, публікували матеріали про литовську мову. Серед них передусім згадано урядовий офіціоз Tiesa і орган комсомолу Komjaunimo tiesa. Ці газети не були послідовними й ревними прихильниками збереження мови. І все ж навіть статті на теми литовської мови, що з’являлися лише час від часу, надавали певної сміливості іншим газетам і журналам активніше чи менш активно Recenzijos / Reviews 309 ARNOLDAS PIROČKINAS долучитися до мовного руху, а деякі періодичні видання значно відходили від стриманості Tiesos. Наприклад, щомісячний журнал Mokslas ir gyvenimas за ті десятиліття, за підрахунками А. Пупкіса, надрукував кілька сотень матеріалів, присвячених литовській мові. Із них «приблизно п’ята частина безпосередньо стосувалася культури мови» (с. 91). За цей час близько двохсот мовних статей опублікував щомісячний журнал Tarybinė moteris. Автор книги наголосив, що його мовна рубрика «була, є чи не найґрунтовнішою в усій тогочасній періодичній пресі» (с. 93). Кілька років цією рубрикою керувала Антане Кучінскайте, а з 1975 року — Алдона Паулаускене. Про рубрику, яку вони вели, А. Пупкіс схвально відгукнувся в цій книзі: «Від рубрик інших газет і журналів ця відрізнялася тим, що була добре спланована, тон її матеріалів був радше не осудливим, а спонукальним, апелював до людських почуттів» (с. 82). Залишивши читачам можливість самостійно продовжити знайомство з цим дуже інформативним підрозділом, коротко розглянемо підрозділ «Про людей секції» (с. 101–107). Цих людей було дуже багато, і вони були дуже різними. Тут активістів секції перелічено трьома групами. До першої групи належить, сказати б, передова когорта руху — найактивніші, керівники, особливо визначні учасники руху за культуру мови, переважно ті, хто має наукові ступені, фахівці з мови. Оскільки їхні біографії доступні в енциклопедіях і довідниках, тут наведено лише їхні прізвища та імена. До другої групи за прізвищами (в алфавітному порядку) записано тих, хто також майже всі фігурують у довідкових виданнях, але, на відміну від перших, скромніше долучався до культури мови. Третя група — найбільша; у ній згадано активістів. До них треба додати ще 21 особу, яких, з огляду на те, що про них «є менше енциклопедичних відомостей» (с. 102), згадано стислими біографічними довідками. Серед них переважно філологи, але сюди потрапили також фізик, академік Адольфас Юцис, біолог, поет і мовознавець Йонас Юревічюс, викладач Вільнюського інженерно-будівельного інституту Вальдемарас Міхалаускас, математик Пятрас Румшас, геолог Едуардас Водзінскас, завідувач кафедри радіотехніки Вільнюського інженерно-будівельного інституту Йонас Станайтіс. Тут коротко представлено Альбінаса Кілікявічюса, якого в Mažojoje lietuviškoje tarybinėje enciklopedijoje охарактеризовано як «учасника революційного руху»; 1927 року литовський суд навіть засудив його до смертної кари, але після подання Президенту прохань про помилування 1932 року його було звільнено з в’язниці10. Ця обставина, імовірно, завадила йому повернутися до радянської влади. Там, де для спільної діяльності гуртується багато людей, неминуче виявляється й багато різних поглядів. Про розбіжності між учасниками мовного руху дещо згадується і в книзі. Були «традиціоналісти, або консерватори», були й «новатори, або новатори-мовотворці», а були й такі, хто намагався дотримуватися «середньої лінії». 10 Mažoji lietuviškoji tarybinė enciklopedija. 2. K–P. – Vilnius: Mintis, 1968, p. 137. 310 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Aldonas Pupkis. Lietuvių kalbos sąjūdis 1968–1988 m. А. Пупкіс наголошує: «Усі мали власні погляди, дехто дотримувався досить категоричної думки, але поведінка жодного не призводила до скандалів чи ворожих дискусій (загалом це був не час скандалів)» (с. 446). Тому цілком обґрунтоване твердження автора, що «усіх об’єднувала насамперед відповідальність за долю рідної мови» (с. 448) і що «найважливішим результатом було те, що вдалося зберегти хребет мовної структури, її найважливіші частини й опори» (с. 449). Отже, правильне усвідомлення небезпечного становища, у якому опинилася литовська мова, дало змогу рухові за культуру мови, що зародився у Вільнюсі, стати дуже привабливим прикладом для інтелігенції інших міст і районів Литви, стурбованої долею рідної мови. Аналогічні мовні секції створювалися в Каунасі, Клайпеді, Шяуляї та Маріямполе. У третьому розділі «Республіканська мовна комісія та її робота» (с. 109–217) А. Пупкіс досить широко описує цей процес і потребу його координувати. З цією метою 30 січня 1970 року президія Товариства охорони пам’яток і краєзнавства затвердила координаційну комісію, яку згодом стали називати Республіканською мовною комісією. Її головою став Йонас Балкявічюс. Ця комісія присвятила багато часу й зусиль збиранню мовних фактів. За ті двадцять років краєзнавці районів і міст записали майже мільйон карток із мовними прикладами. У 1976–1986 роках зусиллями комісії було організовано 11 експедицій в одинадцяти районах. У підрозділі цього розділу «Видавнича діяльність» (с. 127–193) розкрито, яких зусиль доклала комісія, щоб подолати право московських установ не давати дозволу на періодичне видання та спромогтися створити власний друкований орган, який отримав назву Mūsų kalbos. Історію цього видання, яка спростовує вигадку про те, ніби рух за культуру мови перебував під керівництвом партії, варто розповісти докладніше. Усе почалося з того, що 7 травня 1968 року на засіданні секції литовської мови міста Вільнюса виникла ідея видати листівку з тезами доповіді доповідачки Нійоле Сліжене про канцелярську мову. Завдяки зусиллям виконавчого комітету міста Вільнюса таку листівку було надруковано. Секція розіслала по одному-два її примірники різним установам та організаціям. А ті, своєю чергою, розмножили її відповідно до власних потреб. Того ж року після іншого засідання знову постало питання, що робити. Голова секції Й. Балкявічюс звернувся до ректора університету Йонаса Кубілюса, запитавши, чи міг би університет розмножити такі листівки на своєму ротапринті як матеріал для студентів. Ректор погодився. Після випуску другої й третьої листівок постала проблема з папером. Голова Комітету у справах друку Ради Міністрів Феліксас Бєляускас виділив університету кілька тонн паперу, щоб той міг друкувати наклад майбутніх листівок. 1971 року вийшла перша листівка під назвою Mūsų kalbos. Насправді це була вже не листівка, а видання з ознаками журналу. Відповідальним редактором у ньому було зазначено А. Пупкіса. У ньому надрукували чотири статті, були рубрики «Наш календар», «Нам пишуть» і «Хроніка». Зазначений наклад — 2000 примірників, ціна — 11 копійок. Від «звичайних» журналів воно відрізнялося тим, що друкувалося на ротапринті й виходило нелегально, не Recenzijos / Reviews 311 ARNOLDAS PIROČKINAS як журнал. Тому весь час існувала небезпека (на щастя, не знайшлося донощиків), що відділ Главліту, який діяв у Литві (російська абревіатура словосполучення Glavnoje upravlenije po delam literatury i izdatelstv — «Головне управління у справах літератури та видавництв»), зрештою визнає це періодичне видання журналом і відповідно покарає його свавільних видавців. Коли ця небезпека стала цілком реальною, Mūsų kalbą врятували заступник завідувача відділу культури ЦК партії Йонас Бєлініс, університет і Міністерство вищої та спеціальної освіти. Нарешті, 11 жовтня 1979 р. Державний комітет з видавничої справи, поліграфії та книжкової торгівлі дозволив титулувати Mūsų kalbą замовним виданням видавництва «Мокслас». Проблеми журналу з питань мови остаточно розв’язалися 1990 року, коли в Литві, яка відновила незалежність, почав виходити часопис Gimtoji kalba. До історії цього видання цілком пасують рядки з одного вірша Яніни Дегутите: «Один вихор намагається повалити, / наче брати, інші підпирають». Отже, люди, які не пережили на власній шкурі життя тих часів, оцінюючи двадцятирічний рух за культуру мови, мають не забувати про те, що становище було значно складнішим, ніж вони змальовують у своїх працях. У двох підрозділах цього розділу йдеться про укладання видання Kalbos praktikos patarimai (два видання — 1976 і 1985 рр.) та випуск серії з шести книжок, започаткованої книжкою Vardai ir žodžiai (1971) і завершеної книжечкою Ženklas ir prasmė (1986). Укладач першого видання — А. Пупкіс, а головний редактор — З. Зінкявічюс. Шість книжок серії уклав Бронюс Савукінас. Ці видання були дуже популярними. А. Пупкіс цілком обґрунтовано оцінив перше видання такими словами: «Найбільша праця з практики мови радянських часів витримала всі випробування часом і навіть тепер, зачитана до клаптиків, досі використовується у видавництвах і редакціях (особливо з питань семантики та словотвору)» (с. 186). Окрім згаданої серії, укладеної Б. Савукінасом і започаткованої книжечкою Vardai ir žodžiai (1971), а завершеної книжечкою Ženklai ir prasmė (1986), у книжці розглянуто чотири менш популярні видання секції: Baltų kalbos ir jų tyrinėjimo metodai (укладачка Броне Балчене, 1978), Respublikos kalbininkų memorialinės vietos (1985) і два збірники методичного спрямування: Kaip rinkti liaudies kalbos duomenis (1975) та Kalbos faktų rinkimo programa (1983). Останній підрозділ — «Поширення знань про мову на телебаченні й радіо» (с. 194–215). Хронологічно першими з’явилися радіопередачі про мову в 1957 році, коли про згаданий рух за культуру мови ще зовсім не думали. Того року Казис Улвідас почав готувати передачу під назвою Taisyklingai kalbėkime ir rašykime. Лише 1984 року їх перебрала Республіканська комісія з мови, коли з ідеологічних міркувань від підготовки передач усунули багаторічного ведучого К. Улвідаса. Про це відкрито не оголошували, але в одній із передач він твердо заявив, що рідної мови добре навчаються в одномовному середовищі, а раннє навчання іноземної мови шкодить їй. Таке твердження явно суперечило положенням, ухваленим на нарадах у Ташкенті 1975 і 1979 років 312 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Aldonas Pukis. Lietuvių kalbos sąjūdis 1968–1988 m. з метою зміцнення впровадження російської мови серед інших народів, починаючи навчати її вже в дитячих садках. Після звільнення К. Улвідаса радіопередачі відновили 2 червня 1984 року під назвою Mūsų kalbos. Розглянувши кандидатури трьох мовознавців, ведучим призначили ведучого телевізійних передач про мову А. Пупкіса. Характер нових передач істотно змінився: тематика урізноманітнилася, до участі почали запрошувати інших мовознавців. Виділяли місце для відгуків слухачів. За шість років (до 1990 року) вийшло майже 300 радіопередач, понад третину з них — на теми, запропоновані слухачами. Слухачі були вимогливими до публічного мовлення. Цю вимогливість А. Пупкіс підсумував таким абзацом: «Із спілкування з читачами [=слухачами? — А. П.] виразно постала вимога приборкати тих, хто спотворює мову; до надісланих листів додавали багато вирізок із газет із мовними помилками та прикладами бюрократичного мовлення» (с. 24). Про стурбованість широких народних мас захистом своєї мови свідчить і завершальний підрозділ книжки — «Телевізійні передачі про мову» (с. 194–204). Перша телевізійна передача вийшла 11 березня 1977 року. Її підготовку заохотило наближення 400-річчя заснування Вільнюського університету. Регулярні передачі про мову, що виходили раз на два тижні, розпочалися 24 вересня того року. З 1978 року їх певний час транслювали щопонеділка, а з вересня почали показувати в неділю. У книжці досить докладно висвітлено й відгуки громадськості. Для підсумку зазначимо лише два найпоказовіші факти. У 1977–1989 роках загалом показали 480 телевізійних передач Mūsų kalba, а за весь цей час надійшло майже 5000 листів від глядачів. Більшість авторів підтримували передачі й діяльність мовних секцій, а дехто навіть пропонував посилити вимоги до публічного мовлення. Отже, у ті роки турбота про культуру рідної мови охопила не лише гурток мовознавців, яких нині наші «модерністи» зневажають, а й різні верстви суспільства. Це підтверджує і четвертий розділ книжки — «Діяльність мовних секцій міст і районів» (с. 218–323). У ньому оглянуто й оцінено участь мовних секцій 50 міст і районів Литви в русі за культуру литовської мови. Розповідаючи про кожен населений пункт, не забули згадати активних учасників цих секцій. Також висвітлено допомогу вільнюсців мовним секціям інших міст і районів. У цій рецензії неможливо докладно викласти матеріал цього розділу. Сподіваємося, що читачі, особливо ті, кого турбує рух за культуру мови у їхньому краї, самі візьмуть до рук книжку А. Пупкіса. У двох розділах книжки — п’ятому, «Питання унормування литовської мови» (с. 324–394), і шостому, «Питання стилістики литовської мови» (с. 395–423), — А. Пупкіс докладно охарактеризував і проникливо оцінив теоретичні засади руху за культуру мови. Ці розділи виразно показують, наскільки добре автор книжки ознайомлений із тогочасною літературою з литовської мови. Recenzijos / Reviews 313 ARNOLDAS PIROČKINAS Коли прочитаєш останній (сьомий) розділ книжки «Риси ідеології мовного руху» (с. 424–448), не заглиблюючись спеціально в суть поняття ідеологія, подумаєш, що в цьому розділі буде розглянуто систему ідей, якими керувалися учасники руху. Також очікуєш висвітлення розгорнутих ідейних взаємин мовного руху з панівною і нав’язуваною в країні партійною ідеологією. Насправді тут знайдеш небагато специфічних речей, що належать до ідеології. Зазвичай це речі, які ілюструють тактику комуністичної партії в національному питанні, а також різне трактування цілком конкретних мовних проблем, не пов’язане з ідеологічними розбіжностями. Адже мовознавці тієї самої ідеології не дійшли згоди щодо термінів літературна мова і спільна мова. До речі, перший варіант лише з дуже великими застереженнями можна вважати «радянського походження» (с. 436). Після 1950 року його запроваджували в литовській мові, пристосовуючись до радянської термінології, запозиченої нею з практики царської Росії. А там його почали вживати, наслідуючи французів (langue littéraire). Загалом його можна було б назвати міжнародним, адже він уживається в багатьох мовах (можливо, теж за французьким зразком?): англійською — literary language, німецькою — Literatursprache, латиською — literārā valoda, естонською — kirjakeel (kirjandus ‘література’, keel ‘мова’), польською — literacki język. Отже, можна припустити, що ця обставина також спонукала після 1950 року надати литовській мові аналогічний термін. Ідеологію не розкривають і описані в розділі взаємини членів мовних секцій із Державною комісією з литовської мови (с. 443–449). Отже, загалом розділ не реалізує мети, сформульованої в заголовку. Описуючи той чи інший розділ, ми вже згадували про неоднакове ставлення комуністичної партії та членів керованої нею влади до посталого руху за литовську мову й окремих його проявів. Хоча дослідження А. Пупкіса Литовський мовний рух 1968–1988 рр. дає матеріал для оцінки цього ставлення, загалом воно й досі чекає на ґрунтовне дослідження, якого не можна вимагати від автора книжки. З цієї нагоди хочеться висловити тут кілька міркувань щодо цієї проблеми. У Радянському Союзі таке піднесення плекання мови було цілком незвичним явищем, і партія мала оцінити його з ідеологічного погляду. Проте офіційної оцінки не було: усе залишили на розсуд окремих працівників та установ. Звідси й виникли помітні розбіжності в їхніх поглядах і поведінці. Вище партійне керівництво, а також деякі історики чи дослідники історії й тепер зображували та продовжують зображати партію як монолітне утворення. Насправді партія була багатошаровою. Був чималий прошарок, який, нічого не обговорюючи, сліпо виконував директиви чи натяки Центрального комітету в Москві, а нерідко навіть перевершував його сподівання. Але існував і прошарок або невеликий прошарок (так само неоднорідний), який наважувався трохи відхилити чи сповільнити виконання лінії, прокладеної партією, особливо коли та суперечила національним інтересам. Такої тактики могло дотримуватися покоління партійних діячів, яке прийшло до керівництва після смерті Йосипа Сталіна, коли керівникам республік надали трохи більше простору для самостійних дій. Цей 314 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Aldonas Pupkis. Lietuvių kalbos sąjūdis 1968–1988 m. простір був суворо обмежений, але його невелике розширення вже не загрожувало смертельною небезпекою. У книжці наведено кілька випадків, коли високопоставлені партійні діячі підтримували активних мовознавців, на яких нападали, серед них і самого А. Пупкіса. Він описує, як одного разу, прийшовши до телецентру, застав у кабінеті ведучого передач Musų kalbos, свого начальника, який розмовляв телефоном. Телефон був такий гучний, що підлеглому стало зрозуміло: співрозмовник — секретар ЦК Ліонгінас Шепетіс. Коли згадали прізвище А. Пупкіса, той сказав: «Що це ви тут, хлопці, вигадуєте, припиніть, дайте людині працювати» (с. 437, примітка). Відтоді прискіпування припинилися. У Радянському Союзі можливості поневолених народів розвивати свої мови залежали від багатьох обставин. Для кожного народу вони були дуже різними, так само як дуже різним був і стан мов. Життєздатність національної мови виявляється з даних про видання книжок. Там, де національна мова спроможна й життєва, цією мовою видають більше книжок. Кількість книжок, виданих російською мовою, порівняно дуже мала. Порівняймо дані деяких республік за 1975 рік. Наприклад, у Білорусі з 2827 книжок і брошур, виданих того року, лише 471 видання було білоруською мовою. Зрештою, і загальна кількість книжок для республіки з населенням 9 мільйонів 300 тисяч була доволі невеликою. У Туркменії (близько 3 мільйонів жителів) того року видали 509 книжок, з них туркменською — 264; у Таджикистані — відповідно 868 і 413, у Киргизстані — 912 і 440, у Казахстані — 2034 і 764. Тим часом у балтійських республіках усі показники книговидання були набагато сприятливішими для національних мов. Наприклад, у Латвії (2,5 мільйона жителів) того року видали 2362 книжки, з них 1228 — латиською. В Естонії було близько 1,5 мільйона жителів, а загальна кількість книжок, виданих того року, становила 2118 (кількість книжок естонською мовою не встановлено). За загальною кількістю книжок Литва відставала від сусідів: 1975 року їх видали 1875. Однак кількість литовських книжок була порівняно більшою — 1361 (близько 70%)11. Литва потенційно могла випередити своїх балтійських сестер, але не могла цього зробити, бо книговидання не було вільним: його суворо «нормували» московські установи. А їхня «прихильність» до балтійських республік була пов’язана з принципом забезпечення постійного зростання книговидання. Цей принцип певною мірою або в особливій формі корелював з іншими обставинами, що визначали функціонування різних національних мов у Радянському Союзі, наприклад, неоднаковим їх використанням у системі освіти. Отже, певну толерантність до литовського мовного руху 1968–1988 років слід вважати наслідком згаданого неоднакового визнання цінності мов. 11 Дані про Литву взято з: LTE 5, с. 585. Дані про інші республіки — з: Bolšaja sovetskaja enciklopedija. 3 izd., t. 24, kn. 2. Moksva: Sovetskaja enciklopedija, 1977, с. 513–541. Recenzijos / Reviews 315 ARNOLDAS PIROČKINAS Назва праці А. Пупкіса дещо ширша за окреслену для неї мету — описати етап захисту литовської мови у 1968–1988 рр. Цю мету автор, сказав би я, цілком виконав. А те, що тут залишилися нерозглянутими сутність лінії руху й партії, а також інші сфери (наприклад, розширення викладання культури мови як навчальної дисципліни у вищих навчальних закладах Литви, аналіз усіх видань, присвячених культурі мови), не варто закидати авторові. Те, чого не зробив він, мають повне право зробити ті, хто поспішає засуджувати автора дослідження. Цінність кожної книжки підвищують не лише багатство фактів, а й думки, спонукання та імпульси, які вона пробуджує у читача. Праця А. Пупкіса наполегливо заохочує так само докладно оглянути стан литовської мови й в інші періоди, наприклад у 1918–1940 рр. та після 1990 р., коли було відновлено незалежність. Особливо актуально було б, не зволікаючи, об’єктивно зіставити висвітлений період із тенденціями, що почали поширюватися в Литві на початку XXI ст. і беззастережно пропагуються угрупованням журналу Naujasis židinys–Aidai. Пишучи монографію, А. Пупкіс виразно відчував ці тенденції, але свідомо не вступав із ними в полеміку. Він обмежився лише короткою приміткою: «Не бачу потреби дискутувати в цій книжці з твердженнями соціолінгвістів та істориків сьогоднішнього неоліберального спрямування про нібито тогочасні порушення прав людини в діяльності мовних секцій, про застосування поліцейських мовних заходів у повсякденному житті, про прагнення штучно створити авторитарний механізм мовного виховання та захищатися від справжніх чи уявних гріхів тогочасної діяльності» (с. 448). Сам я, хто тоді стояв досить осторонь організацій литовського мовного руху, що діяли протягом тих двох десятиліть, сьогодні цілком підтримую цю думку автора й його рішення, висловлені у цій важливій праці. На мою думку, нинішніх опонентів тогочасного руху пасувало б оцінити литовським прислів’ям: сам чим пахнеш, тим і іншого мастиш. Навряд чи в історії литовської мови знайдеться інше таке диктаторське угруповання, як нинішні неоліберали, сліпі пропагандисти західних лінгвістичних тенденцій. Огляд і представлення читачам книжки Алдонаса Пупкіса хотілося б завершити, нехай і не цілком оригінальним, дещо перефразованим висловом: 1968–1988 рр. — дуже важливий етап розвитку литовської літературної мови, вартий подальшого дослідження, а книжка Lietuvių kalbos sąjūdis 1968–1988 m. варта цього руху. Подано 20 квітня 2017 р. ARNOLDAS PIROČKINAS Antakalnio g. 49–9, LT-10325 Vilnius, Lietuva 316 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI