Kalba poezijoje: filologija vs. biofilija

ГІЄДРЮС АЛКАУСКАС Вільнюський університет Напрями наукових досліджень: модульні форми, теорія чисел, потоки, диференціальна геометрія; природничо-наукові аспекти музикознавства, пізній данський, британський і російський музичний романтизм. DOI: https://doi.org/10.35321/al181-11 Мова лежить не в книжках, а тече струмочками діалектів у людських устах і, залишаючись живою, потроху стирається й змінюється. Антанас Баранаускас МОВА В ПОЕЗІЇ: ФІЛОЛОГІЯ VS. БІОФІЛІЯ Як мешканець, що пише поезію, як записувач пережитої поезії, я подаю кілька думок про мову лірики. Ці думки не лише мої. Вони — спільні, постійно підсилювані тяжінням споріднених душ. Те саме, принаймні за духом, записано й у щоденниках Сігітаса Ґеди. У цьому тексті я багато цитую Поета, тож прізвища й не зазначаю. Про живу мову схоже говорять і інші поети, і стає спокійніше від усвідомлення, що мій саморобний компас намагнічений так само, як зоряні карти великих поетів. Гравітаційна, електромагнітна, слабка, сильна взаємодії — чотири фундаментальні сили в природі. Та вже в першому абзаці я їх переплутав, наче алхімік, який не знається на хімії. І все ж не кричімо про хімію. Розглядаючи діахронність поетичної мови, постають лише два запитання: 1. Чи жують щелепи? 2. Чи пробуджує слово? Обидві відповіді — так! Перше запитання, здається, зрозуміле. Адже йдеться про перспективу. Мукання, тарахкотіння, звуконаслідування, розвиток рота, м’язів обличчя й нервів — усе наздоганяло ускладнення центральної нервової системи гуманоїдів, принаймні її логічної частини CRT. Не кажу, що наздоганяла й емоційна, — можливо Осяяння / Insights 235 GIEDRIUS ALKAUSKAS Навпаки. А яким буває і яким може бути баланс між ерудицією та інтуїцією — це вже інша тема. Ясно лише одне: у поета хоча б один із цих складників має гудіти, мов дзвін, коли фронт наближається. Безперестанку! В ідеалі обидва дзвони дзвонять разом. Не обов’язково гармонійно, але хаотично підсилюючи один одного. Будь-яка комунікація, побутова мова, тексти, що постають із особистого досвіду, по суті є виверженням мовлення¹. Перспектива. Більшість сучасної поезії, здається, саме така. З ретроспективою, зі розбудженими й такими, що розбуджують, словами, набагато важче. З розбудженими граматичними формами, морфологічними утвореннями, діалектизмами, історичним правописом, контекстом буття. Свідомістю людей того часу — бідного шляхтича, єзуїта, народного співця псалмів, орача, самітника, коваля, конокрада. Ось, якщо хочу використати мову ретроспективно, то завжди намагаюся знайти насінину, яку можна оживити й германізувати. Потім — виростити її. Або хоча б згноїти, щоб було видно, що життя було, тільки воно не збереглося: життя перейшло на первісний, бактеріальний рівень. Не хочеться подавати мову так, ніби вона була колекцією висушених різнобарвних метеликів. Або такими собі кульками, відригнутими совами. Наче замість ще живої людини подаються церковні метричні записи. Те, що цілковито не має можливості реанімуватися (до речі, коли йдеться про сов, — це справді так, підтвердить будь-який орнітолог, фахівець із сов; у тих відригнутих кульках завжди знайдуться й черепи мишенят, ребра, якісь камінці, інший незрозумілий неперетравний баласт. Дрібний лісовий фольклор, зібраний ось у таку збірку! Сови — це лісові Мати Сланчяускаси). На фестивалі «Поетична осінь у Друскінінкаї» 2019 року мій вірш, написаний (за умовами конкурсу) під чужим ім’ям, посів перше місце. Текст, звісно, був підписаний ініціалами S. G. Та чомусь усім здавалося (Шяурес Атенаї, 2019-10-11, № 19 (1323), с. 15), що я чудово зіграв божевілля Геди! А я ж щиро й болісно обурювався (не з особистої злості) тими молодими поетами, для яких Реза, Даукантас і Бреткунас — наче якісь лучини, потрібні лише для болотяних, темноногих паничів із болотистих місцин. А для сучасного поета — лише баласт. Навіщо та лучина, якщо простір освітлює розумне віконце? Неважливо, що лучину можна було б тягти аж до болота Велєка (є таке торфовище між Скуодасом і Мажейкяєм, де лежить покинутий чортів плуг; там є ворота до пекла). А розумне око заплющиться на другий день походу, після однієї буйної зливи. Дебеснські болота біля Варняй, як відомо, електризовані, ще й як, а зовсім поряд озеро Лукстас ¹ Kardelis Naglis 2017: Lengvi lietuvių kalbos sparnai. – ALL LXXVI. Kaip gražiai autorius parodo, kuo skiriasi kalbos komunikacija ir kalbos komunija! Maniškis tekstas gal apie tą patį? Tik poeto patirti persiūtas. 236 Acta Linguistica Lithuanica LXXXI Мова в поезії: філологія vs. біофілія і бурштин — «electron» — викидає (але це вже філологія). Та стандарт електризації не оновлювався ще від часів Нетімера й несумісний із розумним віконцем. Перші два рядки вірша, відзначеного на цьому ПДО (я неймовірно зрадів, не приховуватиму!), такі: Виродки! Біля прочинених Сіонських брам Покоління — зачаті, не започатковані, а повторені! Щоправда, через заплановану звукову образність вірша (перша оксиморонна конструкція цього тексту; їх буде ще три!) спочатку хотілося написати не «виродки», а «нащадки». У словнику синонімів це — негідник. На жаль, я зовсім не відчував ані ваги цього слова, ані його емоційних нот і примх («нот-примх»), часової доби, географії та мовного регістру. Спробував пошукати в писемних джерелах. І знайшов — випадково! Готуючи розділ для своєї другої поетичної книжки, саме той, що присвячений Л. Резі (публікується в цьому числі ALL), я читав найрізноманітніші тексти, пов’язані з Гедиміном та його ім’ям. І ось3: Князь <Каріотас, син Гедиміна> <...> сказав Живілеї <...>: «Ти виродок, а не моя дочка, своїм безчестям ти осоромила дім батька свого; геть від мене, тебе й твоїх покидьків забере смерть». І все ж я не наважився замінити «виродків» на «нащадків». Завдяки Даукантасу це слово вже опинилося в пасивному словнику. Але я не відчував ані його сили, ані ступеня вживаності — чи це слово повсякденне, чи книжне. Можливо, трохи відчував, але не настільки, щоб уживати в поезії. Коли писатиму якусь легенду чи пісню, тоді вже справді відчую й переживу його. Виведу з пасивного стану. Ще один приклад. В іншому вірші я написав4: Побачивши, як приходить Життя, У небо північної тундри Вкорінююся. ² Lyberis Antanas 1980: Sinonimų žodynas. Vilnius: Mokslas. ³ Daukantas Simonas 1995: Istorija žemaitiška [I]. Vilnius: Vaga, 526. ⁴ Шяурес Атенаї 13(1317), 8. Інсайти / Insights 237 GIEDRIUS ALKAUSKAS Дуже хотілося побути тим, хто випав із книжкової шафи, і записати «жорстке тундрове небо». На відміну від «нуокарти», литовцеві принаймні кілька відтінків слова «жорсткий» зрозумілі. Завдяки фонетиці, деривації, інстинктивно вгадуваній морфології. І все ж слово знайдено у словнику. І яким чужим воно здається моєму теперішньому живому мовленню! Добре, що я замінив його на простіше. Можна, звісно, як якийсь ганський шаман, накидати слова, наче кістки предків, у мішок, брязкати ним над головою і милуватися — ось, дивіться, яке життя, яка стихія первісного буття! (До речі, підсумок футбольного матчу між збірними Гани й Сенегалу, за віруваннями місцевих, визначають не фізичні дії на полі, а духовні вигуки шаманів на трибунах — чий голос гучніший, того військо й переможе.) Але кинь ті кістки на землю. Якщо з черепа не вискочить змія, як сталося з Олегом Вісрегом⁵, то багато того життя й не побачиш. Змія — доказ життя. Що залишається? У «Володарі перснів» Дж. Р. Р. Толкіна є такий камінь — Палантір. Через нього можна безпосередньо спілкуватися із серцем темного царства Мордору, з вежею Барад-дур. Кристал ніби переносить туди, де діють лише найархаїчніші інстинкти самозбереження, де поле зору звужене до тунельного. Якщо не діяти, наче істота, озвіріла від чотирикратної дози адреналіну, павучиха Шелоб одразу висмокче життєві соки тіла, а назгули, темні лицарі, — і душу. Але насправді Палантір — лише магічна ілюзія. Він викликає видіння, які не відрізнити від темної реальності Мордору, — це правда. Та загалом він спокійно лежить собі у чарівника Ґандальфа, і якщо щось загрожує порушити спокій (так само каламутиться і кристал, утративши зв’язок із Сауроном, занепалим богом), то це лише святкові феєрверки. Вони вражають! Але й тільки. До речі, Дж. Р. Р. Толкін, професор філології, — надзвичайно відповідний автор для писання про живу поезію. З міфологічної, об’єднавчої перспективи, з погляду чуття відлуння душі, сконструйовані Дж. Р. Р. Толкіном мови — ельфійські (і скільки їх, синхронно й діахронно⁶), мордорська, ентів, звичайна мова Середзем’я, їхні письмена (наприклад, абетка сараті) — не менш цікаві, ніж волапюк, есперанто чи якась окультна енохіанська мова⁷. ⁵ Puškinas Aleksandras 1822: Daina apie Pranašingąjį Olegą. – Raštai I, vertė E. Mieželaitis. Vilnius: Valstybinė grožinės literatūros leidykla, 1954, 108. (Весций – gal geriau visregis?) Rekomenduoju paklausyti įspūdingą N. A. Rimskio-Korsakovo kantatą pagal šį tekstą (op. 58, 1899 m.). Žinia, tai iš kaukolės iššokusi gyvatė ir išpildė aiškiaregio (volchvo) pranašystę – Olegą pražudė jo mylimiausias žirgas. ⁶ Доступ в інтернеті: https://en.wikipedia.org/wiki/Elvish_languages_(Middle-earth). ⁷ Ангельська мова, описана у XVI ст. Дж. Ді та Е. Келлі, лінгвістичний аналіз якої доводить величезну синтаксичну й семантичну подібність до англійської мови. Як би там не було, феномен божественних та інших сконструйованих мов (як мистецтво — не як наука!) чарівний. 238 Acta Linguistica Lithuanica LXXXI Kalba poezijoje: filologija vs. biofilija Таку саму відмінність (не протилежність, ні, а щось невимовне, що не протиставляє) я бачу між реанімованою і, на жаль, муміфікованою мовою в поезії. Сігіта Ґеду1 якось запитали, чому деякі його тексти схожі на підручники з ботаніки. Ось рядки багато разів читаної поеми Квіти ночі8: Складені мечі вже не встромляються в стебло травинки, народжуються великі й тихі слова <...> Не знаю, чи розумію думку автора (та й навіщо аналізувати вірш?), але, знаючи етимологію назв квітів (гладіолус — мечівка; гвоздика — у Л. Резі негале — цвяшок, маленький цвяшок; меч — вовча коса — вовкокоса — Ірида, богиня веселки), ці рядки ще ускладнюються, бо все оточення строфи певною мірою ботанічне й водночас заглиблюється. З таким збільшувальним склом у руці метафори вже й не лишається — коса в травинку. Та це ж навіть не поезія, а літня робота! Але Поет відповів: пишучи, я ніколи не користуюся ані довідниками, ані енциклопедіями. Адже очевидно — рослину треба знати в часопросторі, її ботаніку від роду до зразка, і найкраще так, наче ти шукав її одну-єдину, рятівну, для своєї хворої матері. Наче ті кам’яні квіти9. Адже й справді: жив десь у Литві чоловічок, який, коли порвався паклайне (таке велике віконце в ткацькому верстаті), не мав як відвезти сіно на ринок і продати, не мав за що купити борошна. Голодний чоловічок, поки лагодив паклайну. Ось він із порожнім шлунком і повним серцем відчув, що це за слово. А я, анюкщяйський поет, якому негода не псує врожаю, який не тримає вдома насіння і тому місяць не складає розпорядку дня ні вдень, ні вночі (розпорядок нічного дня — нічний розпорядок? Другий оксиморон!), який давно вже й поводи в руках не тримав (але їздить; і через те залізяччя в роті ще й перекидає воза з камінням — старші не встигають, бо кінь біснується через те залізяччя), візьмеш це слово паклайне зі словника та зарифмуєш із цукрою чи варою. Книжна філологія чарівна, але нею не намажеш хліба, якщо треба. Знову, скажімо, настали страшенні морози. Бере інше знаряддя луок (таке, яким пробивають лід, щоб ловити рибу) і десь у заметах пробиває собі шлях. А може, зламає держак. Спробуй іще той держак закріпити, коли навіть пальці в рукавицях задубіли. Луок не обов’язково для оглушення риби, але ще повозися, пошукай серед заметених снігом каменів. ⁸ Geda Gitas 1977: Mėnulio žiedai. Vilnius: Vaga, 26. ⁹ Балет С. С. Прокоф’єва Казка про кам’яну квітку (op. 118, 1948 р.). Įžvalgos / Insights 239 GIEDRIUS ALKAUSKAS Через той луок комусь одному чи іншому довелося й голодувати. Тож тепер ти справді розумієш, що означає строфа10: Це його дідусі Ходили лаза, Мамонта ганяли, Луокіно рибу. Те, що самовпевненість уже давно ні в кого не викликає аіко, доводить і Вікторія Дауйотіте на самій першій сторінці книжки про Поета11. Один литовський поет якось зіштовхнув Палестріну з Палестриною. Палестріна — місто в Італії, але, звісно, йдеться про композитора пізнього Відродження Джованні П’єрлуїджі (1525–1594). Прочитавши ту строфу, подумки питаю себе: автор справді відчуває різницю між музичними культурами Венеції, Флоренції та Рима? Фламандського, британського, німецького, угорського Відродження? Найдивніших музичних спекуляцій (musica reservata, Archicembalo), модерних (К. Джезуальдо)? А інструментальна музика Відродження — це цілий космос! Не знаю, чи відчуває він це, але з тексту цього точно не зрозуміти. Я б не додавав до такого доказу жодних живих (bios). А хто вплітає такі слова (λόγος), то це вже вибір того, хто їх вплітає. Звісно, творець не зобов’язаний відтворювати імена тих людей, проходити всю лінію муки. Не кожному бідоласі поставиш хрести на всіх дорогах. Як тут не процитувати Пісню про рідну хату: Так, і я тут, ідучи хресними дорогами тіней, Не бачу, що давно вже постарілий, зарослий і глиняний Повертається батько, проклинаючи білих онуків: «Горе тим, хто віддалився від мене!» Для цього й існують література, емпатія та архетипні переживання, щоб говорила підсвідомість. Усвідомлена підсвідомість (третій оксиморон, а водночас і тавтологія). Адже погодьмося13: 10 Geda Sigitas 1966: Pėdos. Vilnius: Vaga, 24. 11 Daujotytė Viktorija 2010: Tragiškasis meilės laukas. Vilnius: LRS leidykla. 12 Geda Sigitas 1991: Septyni vasarų giesmės. Vilnius: Vaga, 96. 13 Geda Sigitas 1984: Varnėnas po mėnuliu (tekstas ant aplanko). Vilnius: Vaga. 240 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Kalba poezijoje: filologija vs. biofilija Що я хотів би цим сказати? Що все умовне? Чи те, що справжні рядки мають бути позначені натхненням, яке перевершує наш розум і здібності? Це було відомо й тисячі років тому. Варіації цієї думки звучать у головах багатьох поетів. Мені здається, це очевидно. І звучать не як філологічна монодія, а як поліфонія архетипних переживань. Можна, звісно, надіти маску Узаговен, удавати персонажа балагану, когось із пекінської опери чи Comedia dell’arte. Але для справжнього творця маски — це не лише архетипи Юнга14 (ego, persona, šešėlis, animus / anima, self), а й безліч вражень від мандрів, життів і переживань, безліч прочитаних книжок, що осіли в підсвідомості. Саме ці переживання дають змогу чоловікові (хімічно й гармонічно відмінному від жінки) відчути біль Пакендоле, а жінці (фізично й теологічно відмінній від чоловіка) — кризу Людаса Васаріса. Такими бувають маски15: Я прикидався священником, кентавром, Страздасом, Ісусом Христом, найбільшим поетом Литви, усіма людьми й птахами. Хароном, деміургом, що грається мушлею в Балтійському морі. Справжня колективна підсвідомість! А простішими, хоч і не катехизисними словами: болить, коли боліло іншому, давно померлому. І радість того, хто жив, ми також відчуваємо самі, якщо така була. А вона ж була — може, лише радість від самого буття, але була. Навіть якщо не було очей, що бачили, й цього одного якому-небудь рекрутові — понад міру. Мовні інкрустації, інсталяції, феєрверки — це весело! У них є життя, але воно приходить від спостерігача. Самі інсталяції не дають паростків. Вони оживають лише через зв’язок із живою людиною (тавтологія, згоден). Востаннє цитуючи Поета16: Усе помирає, але Бог не помирає, Я був у скреготі його зубів. 14 Gudaitė Gražina 1997: Įvadas į analitinę psichologiją. Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla. 15 Geda Sigitas 1985: Mamutų tėvynė. Vilnius: Vaga, 42. 16 Geda Sigitas 1991: Septyni vasarų giesmės. Vilnius: Vaga, 63. Įžvalgos / Insights 241 GIEDRIUS ALKAUSKAS Звісно, така іпостась — велике страждання, призначене, на жаль, геніям. На Рімвидаса Станкявічюса17: Упав за трьох, за трьох стежина, за трьохсантиметровий отвір (якраз прикласти до ока) на той бік Як у винограднику Господньому – – – – – – Трьох тобі й дали. Мені легше — цапоногого аскету, капуцинів приспущеному ковпаку — Я лише за себе. Горіти життям за трьох — доля людей із природним вогнем. М. П. Мусоргського, М. В. Гоголя, Е. А. По, Г. Бересневічюса. А ми, люди не природного вогню, можемо тільки інтенсивно роздмухувати міхи, розпалити іскру й жити — лише за одного, але за одного повноцінно. День за днем. І цього досить! Коли доводилося їхати в підзем’я (словник каже, що це — північний бік; але ж це може бути й північний вітер, і зимовий укус; четвертий оксиморон!) до околиць Сенасліса й розпалювати піч у хаті приятеля, щоб у морози не лопнули батареї, охоплює почуття, коли в тій хаті, де температура ледве трималася трохи вище нуля (Земля гріє знизу, хоча, якщо ти одягнений як міський пан, краще не йти — повернешся, не зможеш ні себе, ні пальці в кулак зібрати), на другий день опалення всередині теплішало до 12 градусів. І ось якась не надто естетична форма життя раптом спалахувала в кутку. Якісь мохи. Проростали там, де восени було покладено інші мохи. Тут немає феєрверкової краси, зате яка радість! Хоч і живеш лише один день, та того, обіцяного, терпляче дочекаєшся. Тож нам, тим, хто живе лише за себе, не треба бути скреготом Божих зубів. Досить залишитися бодай слідом моху. А спробуй-но викорінити цей рід, якщо такий спритний. Тільки марно махатимеш руками під стелею, наче молишся, наче відганяєш нечисть. Наостанок — один поет (живий, та ще й який!) навчився не боятися ночувати на цвинтарі лише після того, як проспав до самого світанку (бо ж нікуди було йти!), побувавши в Шарнеле біля могили В. Мачерніса. А ось одна критикиня, нещодавно запрошена на вшанування пам’яті того самого В. Мачерніса біля пам’ятника в Тельшяї, не дочекалася читань — готель у Тельшяї виявився надто поганим. Ну, але це не завадило першому вночі 17 Stankevičius Rimvydas 2018: Mokymasis skaičiuoti. Trys. Sigutų Gedai. – Vahala. Vilnius: Lietuvos rašytojų sąjungos leidykla, 99. 242 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Kalba poezijoje: filologija vs. biofilija обійнявши, поважаючи себе й надмірно одухотворившись, назвати. Ну, і читаю ту надмірно одухотворену (Семантичні зв’язки): І ось — пахуче небо; гарних пелюсток — сила. Сплітаються долоні — знову з’єднуються. Для критиків, добрих філологів, це, ясна річ, лише література. Парабола, гіпербола, метафорична алегорія, метонімічна ономатопея, дієслівна персоніфікація, синтез тези й антитези. Що завгодно. А мені, тому, хто шукає через поезію віру й життя, здається, що все саме так, як написано. Іноді. Так має бути. Хоч іноді. Мусить! РОЗДІЛ ІЗ ПОЕМИ WAKIŪJA WIESZPATA 1810 р. Литовські й прусські божества полюблять пастора літовських письмен, Людвікаса Мартінаса, охрестять його Єдеміном і надихнуть збирати пісні литовників Грасілай Блажене, за безпосередній зв’язок, що виник завдяки тобі, і з Поетами, які вже у вічності, з хрестоносцями та їхніми хроніками, з П. Руїгісом, Й. Бреткунасом, Ф. Куршайтісом і з усією натхненною, гомінкою, що вже ніколи не замовкне Пруссією! § 1 1.1. Далеко-далеко від мису Венте, у бік Русне, був острів Перку́нкальве. Й. Басановичюс, «Із життя душ і чортів», 1898 Įžvalgos / Insights 243 GIEDRIUS ALKAUSKAS 1.2. Ей, здійнявся-здійнявся, та й виринув із Гилії Местузо Жовтий Кораблик. (П.): Ей, братику, братику, братику мій, коли ми повернемо кораблик, де вітрило і корабельчик? (Перкунас): Дивні якісь тіні — креслю сірником у темряві, невже ти прокинувся, Людвікасе Резо? (Людас): Кінь розсідланий, жує траву на подвір’ї, а книжки складені, мов рачки на лаві. (Л.): Ось вона, сива матінко, ось Пруссія, ось море, де великі таємниці відкриваються людям. Із пісні, надісланої Л. Резі Й. Ф. Гертелю з Алавенів, 1828 Сігитас Ґеда, «У селі корів, яке засипав пісок», 1987–2001 1.3. Tawa Nouson kas tu es sei en dangon – перший рядок прусських молитов можна прочитати і як шифр. Переклад мав чіткого адресата – давніх прусів, які, своєю чергою, мали ще давніші молитви. Наприклад, Отче душ, що Ти єси над небесами... Найвищий Бог: Андяс, Ант-божество, Ант-Небо. Стисла формула. У новій молитві залишається тон старої, її відлуння, глибина. Новий бог приймає глибше єство. Сігітас Ґеда, «Розмова літнього вечора» (щоденник за 2002 рік, с. 317–318), 2008 244 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Kalba poezijoje: filologija vs. biofilija 1.4. Ґедімас був тим, хто ще пам’ятав небо, небесний лад (Gdm, dnm, мистецтво неба). Сігітас Ґеда, «Відбудова Вавилона», 1994 1.5. Хто через тисячі літ знайде сліди твої, батьківщино, Квітучий краю предків, де залунали мої пісні? Та, сумне місце, я завжди любитиму тебе, Кожне зникле дерево нестиму у своїх грудях! Бо тут я сам жив: серед зелених садів та ставків Батько й мати водили мене тут за руки, Вони тут спочивають – і, може, по той бік досі мене люблять. Ludwig I. Rhesa Prutena oder preussische Volkslieder, 1809 § 2 ДРУГЕ ХРЕЩЕННЯ ЛЮДВІКА Згаслих Карвайчяй Доль багаття! Серце роздмухало – І розлютився Кривий божок, Володар Пруссії. Склепіння – море, Вітрила – дюни, Піски, що заметені, – стогнуть! Тоді Пихатий побачив Долю: Долі душі, Господнього слуги, Литовця Пруссії. Небесний божок, Мисливець блискавиць, Зупинив вітер. Той, що жене вітер у коштовну далечінь Моря, у туманну імлу. Той, що засипає Піщаним кормом, Рівнини скорботи. Той, що сповнив Давнє прокляття Сивого божка, Розлюченого Перкунаса. Той, що нагромадив Įžvalgos / Insights 245 GIEDRIUS ALKAUSKAS Придане карвайчам — Млин кісток... Той, що насипав (Уже — навіки!) Золоту корону... Без шапки, морського плуга, дагоцького батога, Сам-один-однісінький, Бог вирушив У замет завірюхи, Освячену пун, До рогу Вені — У бік Руні. У пісках, мов у домі, пісеньку випасав Людас, Louisas, (Лютерові — Ludwigs, Пію — Ludovico, нам — Витіс Людів) — син Жвайро, Апасніо, відпливу Каукенів, Кріступаса Довда Вітіса. Мовив Перкунас: – Kails Pokails Ans Par Antars! Зграї лебедів пливуть морями, затоками: Старий проти дитини, Дитина проти лелеки! Ідуть піском, Тілами самали: Подих проти вітру, Вітер проти смерті! Гінами часу, сокирами Дваскало, Хрещу, піскую Гедмінасів, Геда, Будь Єдемієм! Бог оспівує Твою долю! У приспівах — риби, У рефренах — жаби, Ластівки — постріли Сонцю судувіса! Порядки — морські, Туга — лад, Підкуті хрестами! Буття і існування! — Зник девунас, Землі не торкнувшись, Та не охолів Слід обпаленої стопи. Людас відповів: – Хоч я й Мартин, Благословенний гостією, Той, хто вино Підіймає не для тосту — Воскресити Перкунаса, Блудного сина, Злого брата Господа Ісуса! – Прийняв хрещення Людвікас Реза. – Пісні литовців Ллються, мов молитви! – Піщаний вівтар, осяяний долею. – Мене напувають Не виноградним вином Морів, заток, Що огортають троянди! 246 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Kalba poezijoje: filologija vs. biofilija І не пісеньку генія Веймара — німецьких слів — майстра, співця, що підкорив душі. Мені напитись лиш мовоньки ласки, Варунес, садів Нямунасу. Увесь огорнутись подихом — у просторах Скліуотуоса, де грає Бангпутіс. Та мовонька — наче воскреслі Божі цуценята, ясні побратими, відлякали б страшну безчасну Смерть. Оберігати голову ятвяга, скальва; семба, нотанга — руку лизали б. Від ворога захищали б вармі, надру, барта, галінда — нетуси гостинців, бургундець, ширландець! –– Та лише Донелайтіса, бачаї, прецентори, пастори, панове, купіть том! Рік Толмінкеміо, і Kleinlitau (ім’я, ніби чорнильницю, Grunau записав) — Один гульден — п’ятнадцять грошів — — Мені до рідного краю не пристати до морських хвиль, не побродити стежками дюн... Мій рідний край — неспокійний у віках, світлий у темряві, солоні, гіркі злами брижів. Таємничі гнізда вітру Аістмарів. Мій рідний край — кожна сонячна днина; той, хто просвітлює, плекає пісню своєї самоти. Мій рідний край — той, хто творить, засипані піском села, Гілію, Русне, Тільзе, Росите, світло, що шириться по цей бік морів, у намисто вічності вплітай! Підвівся Реза. Людвікас Реза. І — Гедимінас. 2019-07 Įžvalgos / Insights 247 GIEDRIUS ALKAUSKAS § 3 Коментарі 3.1. Слова з пісень, зібраних Людвікасом Резою та його помічниками. Джерела: Реза Людвікас 1958: Литовські народні пісні I, підготували Й. Юргініс і Б. Кмітас. Вільнюс. Реза Людвікас 1965: Литовські народні пісні II, підготував А. Йовайшас. Вільнюс. Ліктис, -ієс (герм.) – свічка Жегліуоті – плавати на вітрильнику Жеглус, -аус (герм.) – вітрило Валдоніс, -іо – правитель Медеяс, -о – мисливець Брангінас, -о (герм.) – вуглина Шедринас, шедринеле (герм.) – покривало Пернас, -о (слов.) – перина з пір’я Венціо рогас, -о (Венціорагас) – мис Венте Наме, наме – удома Криге, -ес (герм.) – війна Рінчиніс, -іо (герм.) – рейнське вино, загалом добре вино Батіс, -чіо (слов.) – курш, товариш Вандруоті, -я, -аво (слов.) – подорожувати, марширувати Katrun – у якому напрямку, у який бік 3.2. Контексти Prutena oder... вірш Затоплене село, переклад В. Бложе. Ентузіазм (гр. en-theos-ousia) – божественне натхнення. Дагас – пожежа, вогонь. Пій XIII – папа (1800–1823) за часів Рези. Ляуду Вітіс – мовна імпровізація Чесловаса Гедгауда на тему двоосновного імені «Ludwig» (У пошуках нашого минулого, 1972. 2-ге виправлене видання. Каунас, 2018). Ця праця необґрунтовано етно-, лінгво- та релігіоцентрична, часто профанна у питаннях мовознавства, міфології та історії. А ідеї автора в цій книзі щодо темперації інструментів і музики XX ст. навіть не підлягають обговоренню – третину книги можна викинути через некомпетентність, ще третину – через злість. Але ж у Семи літніх піснях С. Геда цитує Ч. Гедгауда! 248 Acta Linguistica Lituanica LXXI Kalba poezijoje: filologija vs. biofilija І мене осяяло: чи може псевдолінгвістика бути доброю поезією? Рідко, але може! Адже Ч. Гедгауда цінують не як дослідника, який дотримується наукових методів, а як неабиякого ерудита, що має глибоке чуття мови, хист до імпровізації, відчуває межу між живою та відмерлою мовою, між морфологізмами й штучними філологізмами. Треба лише читати ту добру третину книги. І читати так, як іноді читаємо Тацита, М. Преторія, Е. Стеллу, М. Стрийковського, А. Віюка-Кояловича, навіть С. Даукантаса чи Т. Нарбута. Чому б і ні? На мою думку, у найкращих місцях Ч. Гедгауда – оригінальний поет! Кріступас Довидас Віхас – вчитель початкової школи в Каукенах, родич Л. Рези, у 1785–1791 рр. прихистив Людвіка, який у дитинстві залишився сиротою. Kails pokails ans par antars (Будь здоровий, будь здоровий, один за одним) – йотвінгське привітання (записане Я. Мелетіюсом), використане також у ораторії Бронюса Кутавічюса Із йотвінгського каменя (1983). Порослі мохом камені йотвінгів, що залишилися в Литві, – це топоніми Kirsnà, Gáilintas, Léipalingis та інші (Sabaliauskas Algirdas 2002: Mes baltai. Виправлене й доповнене видання. Вільнюс, 84–85). Єдмінас – у 1810 р., подаючи відомості Кенігсберзькому університету, Л. Реза зазначив, що походить із литовського роду, і доповнив своє ім’я литовським ім’ям Гедімінас (Єдмінас). Зміна початку слова не дивує. Адже через пруську вимову в деяких литовських словах Східної Пруссії замість слова «бурштин» з’явилося слово jentaras (Sabaliauskas Algirdas 1994: Звідки вони? Розповідь про походження слів. Вільнюс: LKĮ, 101). Судуви в Пруссії – у XIII ст. хрестоносці переселили на Самбійський півострів близько 1600 людей із Сувалків. Відтоді в документах часто згадується Судувський кут (Sabaliauskas Algirdas 2002: Mes baltai. Виправлене й доповнене видання. Вільнюс, 84). Реда – спосіб життя, коло часу, порядок світу (Patackas Algirdas, Žarskus Aleksandras 2002: Книга перетворень. Каунас. Тут також чимало ненаукового, але це добра лінгвістична поезія). Martynas – L. Rėzos krikšto vardas. Jonas Šliūpas (Rinktiniai raštai, 1977, p. 60, perspausdinta iš 1890 m. leistos knygos) klaidingai nurodo krikšto vardą „Jonas“, o redaktorius K. Doeika taiso klaidą. Скальд – давньоісландський поет. Веймарський геній – Й. В. Гете, якому Л. Реза написав щонайменше два листи (Rėza Liudvikas 1965: Литовські народні пісні II, підготував А. Йовайшас. Вільнюс, 356–365). Varūnė, Pakalnė – Maži kaimeliai prie Rusnės (Rėza Liudvikas 1958: Lietuvių liaudies dainos I, paruošė J. Jurginis ir B. Kmitas. Vilnius, 115). Божі песики, сонячні брати – рідкісне астрономічне явище під час заходу сонця: два відблиски по обидва боки світила. Сонячним братом іноді називають і місяць. Įžvalgos / Insights 249 GIEDRIUS ALKAUSAS Прусські племена й литовське мовлення — скорбота через велику кривду: литовці не змогли підтримати братів духу й мови під час Великого прусського повстання. Фон Штирланд — штирієць; родом зі Штирії. Наприклад, коронацією Міндаугаса (1253 р.) опікувався лицар Андрій фон Штирланд. Прецентор — учитель дітей у школі протестантської парафіяльної церкви. Той, хто під час богослужіння співає раніше за інших, розширює простір, щоб умістився спів усіх (лат. præcantor). Клейнтлав, Мала Литва — термін, який, імовірно, вперше вжив Симон Ґрунау (Ґрунава) у Хроніці Прусської землі у 1517–1526 рр. 1 гульден 15 грошів — таку ціну згадує Л. Реза у зверненні (написаному 1817-12-23) до приятелів литовської літератури за передплату на «Роки» Донелайтіса (Rėza Ludvikas 1965: Литовські народні пісні II, підготував A. Jovaišas. Vilnius, 34; Sprindis Adolfas 1951: Література і мистецтво, 5 серпня). Адреса: Dr. L. Rėza, Karaliaučius, Monetų g. 6. Подано 18 жовтня 2019 р. GIEDRIUS ALKAUSAS Vilniaus universitetas Інститут інформатики Naugarduko g. 24, LT-03225 Vilnius, Lietuva giedrius.alkauskas@||||||||mf.vu.lt 250 Acta Linguistica Lithuanica LXXI