Історико-культурний феномен Української господарської академії в Подєбрадах

Наталя Аксьонова Тереза Хланьова Ганна Величко (ed.) Історико -культурний феномен Української господарської академії вПодєбрадах KAROLINUM Konferenční sborník Історико -культурний феномен Української господарської академії вПодєбрадах (Historicko -kulturní fenomén Ukrajinské hospodářské akademie vPoděbradech) představuje aktuální studie věnované problematice ukrajinské emigrace vmeziválečném Československu, azvláště Ukrajinské hospodářské akademii vPoděbradech. Studie jsou ve většině založeny na výzkumu dobových periodik aarchivních materiálů apřinášejí celou řadu nových pohledů na tuto komplexní problematiku, která tvoří významnou část ukrajinsko -českých vztahů. Pozornost je věnována nejen peripetiím založení akademie ajejího působení vmeziválečném Československu, ale zaměřuje se ina různé aspekty činnosti této vzdělávací instituce ajednotlivé významné osobnosti. Řada studií téma Ukrajinské hospodářské akademie přesahuje avěnuje se širším otázkám aaspektům existence ukrajinské emigrace. У збірнику матеріалів конференції Історико -культурний феномен Української господарської академії вПодєбрадах (Historicko -kulturní fenomén Ukrajinské hospodářské akademie vPoděbradech) представлені актуальні статті, присвячені діяльності української еміграції вміжвоєнній Чехословаччині, асаме, Українській господарській академії вПодєбрадах. Наукові дослідження, у переважній більшості, стосуються вивчення періодичних видань того часу та архівних документів, відтак, додають нове бачення тієї широкої проблематики, що є важливим складником україно-чеських звʼязків. Увага дослідників прикута не тільки до проблематики застосування академії та її функціонування у міжвоєнний період Чехословацької держави, але також поширюється на вивчення різноманітних аспектів діяльності цієї освітньої установи та робіт її видатних представників. Частина наукових доробок перевищує дослідження, що повʼязані виключно з Українською господарською академією, та присвячена більш широкому аспекту– існуванню української еміграції. Історико -культурний феномен Української господарської академії вПодєбрадах Історико-культурний феномен_mont.indd 1Історико-культурний феномен_mont.indd 1 03.02.2025 11:0603.02.2025 11:06 Історико-культурний феномен Української господарської академії в Подєбрадах Наталя Аксьонова Тереза Хланьова Ганна Величко (еd.) Recenzovali: PhDr. Stanislav Tumis, M.A., Ph.D. Mgr. Radomyr Mokryk, Ph.D. Elektronická publikace vznikla za podpory Ukrajinského memoriálu z. s. www.ukrmemorial.eu Vydala Univerzita Karlova Nakladatelství Karolinum Praha 2025 Redakce Tereza Knotová Grafická úprava Jan Šerých Sazba DTP Nakladatelství Karolinum Vydání první This work is licensed under a Creative Commons Attribution 4.0 International License (CC BY 4.0), which permits unrestricted use, distribution, and reproduction in any medium, provided the original author and source are credited. © Univerzita Karlova, 2025 © Наталя Аксьонова, Тереза Хланьова, Ганна Величко et al., 2025 ISBN 978-80-246-5994-7 ISBN 978-80-246-6017-2 (pdf) https://doi.org/10.14712/9788024660172 Univerzita Karlova Nakladatelství Karolinum www.karolinum.cz [email protected] ГО «Український меморіал» у Чеській Республіці Інститут східноєвропейських досліджень Карлового університету в Празі Чеська асоціація україністів Кафедра туристичного бізнесу та країнознавства Факультет міжнародних економічних відносин і туристичного бізнесу Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Історико-культурний феномен Української господарської академії в Подєбрадах Наукове редагування: Наталя Аксьонова, Тереза Хланьова, Ганна Величко Матеріали Міжнародної наукової конференції 25 листопада 2022 року Прага Contents Міжнародна наукова конференція до 100-річчя Української господарської академії вПодєбрадах 12 Розділ І : Наукова, термінологічна, інженерна та культурно-просвітницька діяльність викладачів івипускників української господарської академії та її наступників: українського технічно-господарського інституту позаочного навчання уПодєбрадах, Мюнхені та Нью-Йорку 15 Започаткування, етапи розвитку та діяльність Української господарської академії вПодєбрадах (16. 05. 1922–15. 03. 1935) Ганна Величко 16 З історії становлення Української господарської академії вЧСР Олександр Кравчук 32 Українська господарська академія вПодєбрадах (1922–1939): мереживо людських доль Ольга Зубко 49 «Катеринославський загін» «Подєбрадського полку» Української господарської академії Яна Тимошенко 62 Українська культура вжиттєдіяльності студентів Української господарської академії вПодєбрадах як фактор збереження національної ідентичності Ганна Карась 78 Викладачі Української господарської академії вПодєбрадах: волинський вимір Руслана Давидюк 91 Кость Мацієвич – професор УГА/УТГІ Валерій Власенко 108 «Історія, перевірена сучасністю…»: підручник професора Української Господарської Академії вПодєбрадах Максима Славінського як досвід національного наративу (1933–1934 роки) Світлана Іваницька 122 Відображення ідей українського та чехословацького аграризму впоглядах Г.Сіманціва Сергій Корновенко, Олексій Компанієць 134 Професор П.Є.Андрієвський: життєдіяльність веміграції Олександр Уткін 144 Євген Чикаленко удіяльності Української господарської академії вПодєбрадах Віталій Хоменко 157 Архівно-бібліотечна колекція Українського технічно-господарського інституту уНаціональному університеті «Києво-Могилянська академія» Анна Хроболова 172 Розділ ІІ: Діяльність українських емігрантів уЧехословаччині міжвоєнного періоду як наріжний камінь українського державотворення 185 Міжвоєнна українська еміграція вЧехословаччині та значення її діяльності для актуалізації українського питання вЄвропі Степан Віднянський 186 Економічна дипломатія України уЧехословаччині міжвоєнного періоду упідтримці безпеки та відновленні української національної державности Ольга Малюта 202 Бандурне мистецтво Чехословаччини міжвоєнного періоду (20–30 рр. ХХ ст.): постаті, ідеї, здобутки Віолетта Дутчак 210 Участь українських соколів увсесокільських зльотах уПразі (1920–1938 рр.) як елемент державотворення України Олексій Лях-Породько 228 Всеслов’янське джемборі вПразі на сторінках української періодики Олександр Курінной 239 Діяльність Михайла Новакoвського втоваристві «Просвіта» на Закарпатті на початку двадцятих років ХХст. Ігор Ліхтей 249 Українські археологи Левко Чикаленко та Іван Борковський уЧехословаччині вміжвоєнний період Володимир Петегирич 268 Dopisy Jevhena Malaňuka Josefu Svatopluku Macharovi Alexej Sevruk 281 Розділ ІІІ: Українські адреси вЧехії та чеські адреси вУкраїні як складова культурної дипломатії обох країн 293 Чехи внауковому, освітньому та мистецькому просторах України: ретроспектива Людмила Архипова, Ігор Винниченко, Ганна Ковтун 294 До питання про створення енциклопедії «Чехи вУкраїні» Ольга Любіцева, Ігор Винниченко 311 «Чеські» квартали Закарпаття Ігор Винниченко 320 Чехи на Півдні України: історія та сучасність Галина Стоянова 337 Чехи на Волині (ХІХ – перша половина ХХ ст.) Інна Тищук, Ігор Винниченко 353 Україна та Чехія: можливості ефективної туристичної взаємодії Ганна Гапоненко, Олена Євтушенко, Ірина Шамара 369 Місця пам’яті української дипломатії вЧехії: маркування місць памяті України за кордоном як завдання публічної дипломатії Ірина Матяш 382 16 Започаткування, етапи розвитку та діяльність Української господарської академії вПодєбрадах (16. 05. 1922–15. 03. 1935) Ганна Величко ГО «Український меморіал», м. Пардубіце Стаття присвячена дослідженню Української господарської академії вПодєбрадах, яка існувала в1922–1935рр. істала першою українською політехнікою, де навчалися студенти зрізних українських теренів, що тоді належали Польщі, Угорщині, Румунії та СРСР. Для Першої Чехословацької Республіки цей університет був актом щедрого гуманізму та доказом перетворення молодої чехословацької держави на провідний центр слов’янської Європи. У статті розглядаються передумови створення цього унікального університету веміграції та періодизація його розвитку, зокрема його наступника – Українського технічно-господарського інституту позаочного навчання (1932–1945). Акцентовано увагу, серед іншого, на обставинах його заснування, зокрема фінансовій підтримці чехословацького уряду та жертводавців з-поміж української діаспори вусьому світі. Ключові слова: Українська господарська академія (УГА) вПодєбрадах, Український технічно-господарський інститут позаочного навчання (УТГІ), українська міжвоєнна еміграція в Чехословаччині, українська вища (висока) технічна школа на чужині, Руська допоміжна акція (РДА), Український громадський комітет уПразі, українська політехніка вЧехословаччині, Товариство прихильників УГА. УДК 811.161.2–054.72–058.237(437) «1920–1930» 17 Initiation, Stages of Development and Activities of the Ukrainian Husbandry Academy in Poděbrady (16. 05. 1922 – 15. 03. 1935) Hanna Velychko NGO ‘Ukrainian Memorial’, Pardubice The paper is devoted to the activities of the Ukrainian Husbandry Academy, which existed in Poděbrady during 1922–1935 and developed into the first Ukrainian polytechnic, where youth from the different Ukrainian territories, belonging to Poland, Hungary, Romania, USSR could get free education. For the First Czechoslovak Republic this university was an act of generous humanism and proof of the transformation of the young Czechoslovak state into the leading centre of Slavic Europe. This academy became “an island of Ukrainian culture” in aforeign land. The paper reviews the formation of this unique high school and its periodization, as well as its successor – the Ukrainian Technical Husbandry Institute of correspondence education (1932–1945), which appeared in exile due to the financial support of Czechoslovak government and donations of Ukrainians around the world. Keywords: Ukrainian Husbandry Academy (UHA) in Poděbrady, Ukrainian Technical Husbandry Institute of correspondence education (UTHI), Ukrainian interwar emigrés in Czechoslovakia, Ukrainian high technical school abroad, Russian Action by Czechoslovak government, Ukrainian public committe in Prague, Ukrainian Polytechnics in Czechoslovakia, Society of Friends of UHA. 18 Založení, etapy vývoje ačinnost Ukrajinské hospodářské akademie vPoděbradech (16. 5. 1922 – 15. 3. 1935) Hanna Velyčko „Ukrajinský memoriál“, z. s., Pardubice Československo meziválečného období zaujímá vhistoriografii Ukrajiny zvláštní místo. Právě zde vdůsledku příznivého vnitropolitického kurzu pod záštitou prezidenta T. G. Masaryka vzniklo významné sociální, kulturní avzdělávací centrum ukrajinské emigrace. Méně zkoumaným historickým fenoménem včesko-ukrajinských vztazích první poloviny 20. století je činnost Ukrajinské hospodářské akademie (UHA), která působila na území Československa vletech 1922–1935. Tuto vzdělávací instituci lze právem považovat za vzor konstruktivní česko-ukrajinské spolupráce, neboť UHA nejenže sdružovala velký počet talentovaných lidí, ale stala se rovněž první svobodnou ukrajinskou polytechnikou – laboratoří nové vlastenecké inteligence. Cílem článku je poukázat na zakladatele UHA vČeskoslovensku, nastínit etapy vývoje ashrnout některé výsledky činnosti této instituce. Vdůsledku spolupráce Ukrajinského veřejného výboru vPraze včele sMykytou Šapovalem aMinisterstvem zahraničních věcí ČSR, zastoupeném jeho zplnomocněným ministrem avedoucím ministerské komise Ruské pomocné akce Václavem Girsou, se zapojením Ministerstva zemědělství ČSR vznikl projekt vysoké školy svyučováním vukrajinštině ačeštině, který byl vytvořen především pro představitele ukrajinské inteligence amládeže vemigraci. Ipřes neustálé překonávání různých organizačních amateriálních potíží se UHA dokázala rozvinout vúctyhodnou vědeckou avzdělávací instituci srozvětveným systémem tří fakult: agronomicko-lesnické, inženýrské ahospodářsko-družstevní. Vhistorii ukrajinské polytechniky vPoděbradech lze rozlišit čtyři etapy: 1) vznik (1922–1924), 2) rozkvět (1925–1928), 3) ukončení (1928–1931) a4) transformaci (1932–1935). Za deset let své činnosti vzešlo ztéto vzdělávací instituce pět set padesát devět inženýrů nového „poděbradského“ typu. UHA se také vyznačovala aktivní vzdělávací imimoškolní činností, jež byla prezentována širokou škálou organizací aspolků. Díky Ruské pomocné akci se Československo ve 20. letech 20. století stalo předním 19 slovanským centrem Evropy. UHA se stala první ukrajinskou polytechnikou, kde mohla ukrajinská mládež svobodně získat vysokoškolské vzdělání. Absolventi akademie se stali nejen specialisty vtechnických, ekonomických azemědělských odvětvích, ale také patrioty Ukrajiny, jejichž veřejná, vědecká akulturní činnost sloužila rozvoji ukrajinské věci avědeckého myšlení vemigraci. Klíčová slova: Ukrajinská hospodářská akademie (UHA) vPoděbradech, Ukrajinský technický hospodářský institut dálkové výuky (UTHI), ukrajinská meziválečná emigrace vČeskoslovensku, ukrajinská vysoká technická škola vexilu, Ruská pomocná akce, Ukrajinský veřejný výbor vPraze, ukrajinská polytechnika vČeskoslovensku, Společnost přátel UHA У 2021р. уЧехії широко відзначалося 100-річчя Руської допоміжної акції (Ruská pomocná akce), завдяки якій Перша Чехословацька Республіка 20-х років ХХ століття перетворилася на провідний всеслов’янський центр Європи.1 Ця благодійна ініціатива надання безпосередньої міжнародної та внутрішньодержавної гуманітарної допомоги народам колишньої царської Росії здійснювалася під патронатом Президента ЧСР Томаша Ґарріґа Масарика. Крім нього, батьками-засновниками цієї акції вважаються міністр закордонних справ ЧСР Едвард Бенеш, прем’єр-міністр Карел Крамарж, атакож повноважний Міністр закордонних справ Вацлав Ґірса, який очолив спеціальну міжміністерську комісію РДА, створення якої було ухвалено 28липня 1921р. Кабінетом Міністрів ЧСР. Робота цієї комісії була підпорядкована реалізації такого плану: 1)організувати першу допомогу емігрантам щодо забезпечення житлом, харчуванням, одягом, працею та наданням медичної іфінансової допомоги; 2)забезпечити інвалідів, непрацездатних ілітніх осіб та призначити для них безкоштовне медичне обслуговування; 3)посприяти студентам-емігрантам у здобутті освіти, 4) підтримати наукові та мистецькі кадри; 5)забезпечити здобуття освіти емігрантами усередньо-професійних та інших позашкільних закладах (народних університетах).2 Далекоглядна політика чехословацького уряду уформі створення РДА стала для української еміграції тим сприятливим ґрунтом, на якому зросла її культурно-освітня, наукова, видавнича, громад1 [1]. 2 [15, с.2]. 20 ська, політична діяльність, яку згодом ретельно задокументував дослідник Симон Наріжний упраці «Українська еміграція: Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами». Можна сказати, що дух омріяної волі, який знаходив вияв усвободі слова, друку, зібрань, політичних переконань, можливості здобуття освіти рідною мовою й історично гнобився вУкраїні, численна громада українських «скитальців» вперше відчула на чужині за часів Першої Чехословацької Республіки. Цей дух свободи вилився убагатогранну іконструктивну культурну працю українства на чехословацьких теренах, флагманом якої стала Українська господарська академія вПодєбрадах. Ідеї створення цього навчального закладу слід завдячувати вище згадуваному голові міжміністерської комісії РДА, д-ру Вацлаву Ґірсі. Ім’я цієї людини несправедливо затерто історією, хоча вона належала до найближчого кола соратників президента Масарика іпроклала своєрідний культурно-політичний місток між Україною та Чехією першої половини ХХст. Його біографія красномовно свідчить про те, що він прекрасно знав реалії Російської імперії, бачив початки УНР істав у витоків створення молодої ЧСР. Невипадково, що РДА, очолювана чехом із Хмельниччини Вацлавом Ґірсою, завжди дивилася убік української еміграції більш ніж приязно. За спогадами Б.Мартоса, ідея допомоги українським технікам уТарнові та залучення до культурно-освітньої діяльності ширших кіл інтернованих українців уПольщі прийшла від міністра В. Ґірси, який порадив М. Шаповалові розширити існуючі Кооперативні курси для максимального забезпечення українських емігрантів робочими інавчальними місцями, взявши за основу структуру «Русскаго Института Сельско-Хозяйственной Коопераціи въ Прагѣ» із трирічним курсом студій, що діяв уЧСР з 1920 р.3 Справа закипіла, і вже на загальних зборах УГК від 17січня 1922р. було обрано спеціальну організаційну комісію для створення навчального закладу зтрьома відділами: економічно-кооперативним, агрономічно-лісовим та межовим, до складу якої увійшли М.Шаповал, Н.Григоріїв, І.Паливода, Б.Матюшенко, О.Мицюк, М.Косюра, Б.Мартос іС.Ґольдельман. Уберезні до комісії долучився М.Ґалаґан як секретар УГК. Подальша аудієнція делегації комісії у складі М. Шаповала, Б.Матюшенка, О.Мицюка та В.Старосольського упрезидента 3 [2, с.10]. 21 Т.Масарика (27лютого 1922р.), організована повноважним міністром МЗС Ґірсою, підтвердила прихильне ставлення до ідеї створення «Українського Сільсько-Господарського Інституту» збоку найвищого керівництва ЧСР та відкрила можливість познайомитися зорганізацією подібних закладів освіти у Чехословаччині. Цьому люб’язно посприяло Міністерство хліборобства ЧСР.4 Члени організаційної комісії УГК відвідали Чеську вищу технічну школу уПразі, здійснили низку відряджень до сільськогосподарських середніх та вищих шкіл уПодєбрадах, Таборі, Роуднице-над-Лабем, Хрудімі, Брно. Щодо навчального устрою серед усіх розглянутих варіантів їм найбільше заімпонувала т.зв. «Таборська академія», іщодо осідку – полюбилася столиця Моравії, м.Брно. Врешті-решт зупинилися на прагматичному варіанті тимчасово розміститися уПодєбрадах (до Праги недалеко, ціни помірні), поблизу місцевого сільськогосподарського технікуму.5 Досвід колишньої Чеської господарської академії вТаборі надихнув комісію УГК унести корекції усвої щойно створені навчальні програми, що були спочатку розраховані на чотирирічний термін імали розгалужений економічно-кооперативний характер, який більше відповідав потребам господарства України. На той час серед української еміграції панували настрої якнайшвидшого повернення вУкраїну, іна наполягання М.Шаповала УГК навіть розробила й подала на розгляд міністерству закордонних справ проект «Українського Сільсько-Господарського Інституту вЧ.С.Р.» здворічним планом навчання та різноманітними навчальними курсами при ньому.6 Але врешті-решт було затверджено трирічні плани студій, складено статут іправила, ухвалено остаточну офіційну назву інституції – Українська господарська академія вЧ.С.Р. – та подано на схвалення удотичні чехословацькі міністерства. Особливістю функціонування майбутньої української академії було те, що до початку 1928р. її фінансуванням та економічною діяльністю опікувалося Міністерство закордонних справ ЧСР, анавчально-наукова робота підлягала звітності Міністерству хліборобства ЧСР. Після 1928р. УГА повністю підпорядкувалася останньому. У квітні 1922року на запрошення організаційної комісії УГК зПольщі до Праги приїхали перші науковці зі Спілки українських 4 У роботі дотримано традицію назви, якою користувалися діячі УГА, хоча точніший переклад мав би бути «Міністерство сільського господарства». 5 [4]. 6 Цей проект знаходиться уНаціональному архіві вПразі [10]. 22 техніків сільського господарства: професор Іван Шовгенів, доцент Іродіон Шереметинський та лектор інж. Борис Іваницький, авже 28квітня відбулися установчі збори Професорської ради УГА ускладі 4запрошених професорів УВУ: професорів Володимира Старосольского, Федора Щербини, доцентів Бориса Матюшенка, Олександра Мицюка та 3вищезгаданих новоприбулих вчених. За статутом академія могла розпочати свою діяльність за наявності сімох професорів. Деякі члени зборів ще не мали цього звання, тому було вирішено визнати професорами всіх учасників ПР УГА та обрати ректором УГА І.Шовгеніва, проректором – Б.Іваницького ісекретарем – І.Шереметинського. Датою заснування УГА вважається 16травня 1922р., коли Міністерство хліборобства ЧСР своїм Декретом № 35.168-Ia/1922, виданим на підставі Закону №281 Збірки законів іпостанов «Щодо зміни вуправлінні сільськогосподарським шкільництвом інагляді за ним» від 9квітня 1920р., задовольнило прохання Українського громадського комітету вПразі №821 від 19квітня 1922р. заснувати приватну «Українську Господарську Академію як інституту зподібною організацією, яку мала колишня господарська академія вТаборі. Наданий статут схвалено, однак потрібно завжди послідовно вживати точної назви школи: «Українська господарська академія», авусіх пунктах статуту, де зазначається, що дана академія є приватною вищою професійною школою, вказувати, що мова йде про приватний сільськогосподарський інститут звисокошкільною організацією, авираз про поділ на факультети слід розуміти, що має три відділи».7 У документі також зазначалося, що тимчасовим осідком академії мають стати Подєбради. Уже на початку травня 1922р. до цього невеликого курортного містечка, яке тільки-но стало популярним завдяки нововідкритим мінеральним джерелам, почали прибувати викладачі академії, на плечі яких лягла нелегка справа – академію зрозгалуженою структурою трьох відділів: агрономічно-лісового, інженерного та економічно-кооперативного доводилося створювати знічого та ще й на чужині. «З малими засобами іскромно починала Академія своє життя і чинність. Сім членів першої Професорської Ради, два канцелярські співробітники, друкарська машинка, папір та олівці, декілька кімнат в колишнім готелі «U Krále Jiřího» (нині «Лібенський готель») – зцього починалася перша українська політехніка з7 відділами… Не було 7 [23, s. 3]. 23 ні таблиць, ні збірок, ні пристроїв, ні одної фахової книги й ні одного українського підручника».8 Однак величезне бажання працювати на культурно-освітній ниві для блага України навіть утакий незвичний спосіб, оперте на фінансову підтримку уряду ЧСР та дієве співробітництво збоку місцевого населення, допомогли УГА розгорнути свою діяльність широко-далеко. Так, уже за перший рік свого існування академія знайшла під свої установи 27приміщень ізмогла розмістити по місту близько 400 осіб штатних працівників істудентів. За деякі приміщення вдалося домовитися з подєбрадськими установами на безоплатній основі, наприклад, під аудиторії було використано зали засідань міської управи, повітового уряду, спортивної організації «Сокіл», класи уміщанський хлоп’ячій школі та сільськогосподарському технікумі. Останній люб’язно надав дещо зі свого обладнання та реманенту. Тематичні кабінети та канцелярії були здебільшого орендовані уготелях Central та UKrále Jiřího. В останньому спочатку розміщувалися ректорат, деканати факультетів та бібліотека, які згодом були перенесені до історичного замку короля Їржі зПодєбрад. Цей замок після відвідин академії президентом Масариком навесні 1923р. став офіційною юридичною адресою УГА. Рівнобіжно зпошуком та прийомом викладацького складу до планованої Української господарської академії провадився набір студентів. Ця справа була порівняно легкою, оскільки від охочих навчатися вакадемії не було відбою. За даними М.Ґалаґана навесні-влітку 1922р. було подано 656заяв від вступників, яких приваблювала перспектива здобувати знання «рідною мовою врідній школі», атакож можливість отримувати стипендію від чехословацького уряду.9 Зважаючи на велику кількість заяв, вакадемії було створено спеціальну комісію для їх розгляду, яку очолив незмінний секретар УГА Олексій Козловський. Керуючись пропозицією першого проректора УГА, проф. Б.Іваницького, майбутніх студентів відбирали на основі наступних критеріїв: 1)наявність документа про середню або незакінчену вищу освіту (відхилялися кандидати, які мали вищу освіту); 2)неодружені особи до 32років; якщо абітурієнт був/ла одруженою особою, то як виняток приймали тих, чиї чоловік/дружина також могли навчатися вУГА; 8 [19, с.3]. 9 [4, с.2]. 24 3)особистий вклад уборотьбу за незалежність України – перевагу надавали колишнім військовикам Армії УНР. Мета УГА «підготовляти своїх слухачів до самостійної господарської та техничної праці… ідбати про техничний сільськогосподарський та промисловий поступ Українського Народу та цілого людства»,10 яка реалізовувалася у намаганні надати студентам всебічні знання зпевних галузей іне оминути вузькоспеціалізовані дисципліни, на практиці була позначена складністю навчальної програми та переобтяженістю студентів УГА, оскільки втискала солідну обійму знань утрирічний курс студій. Тому у1924р. Професорська рада підготувала звернення до своїх керуючих міністерств із проханням розширити існуючу трирічну програму навчання до чотирирічної. Воно було офіційно схвалене Міністерством закордонних справ ЧСР улисті №176.531/1924/ІІ від 11.11.1924. Період з1925 до 1928рр. можна вважати часом найбільшого розквіту УГА. Саме тоді зареєстровано найбільшу кількість лекторського та студентського складу, найжвавішу діяльність кафедр ісемінарів на кожному із семи відділів академії, найгучнішу діяльність організацій інайрезонансніші заходи, здійснювані при академії йвід її імені. Для забезпечення всебічної підготовки технічних кадрів, яка полягала не тільки утеоретичних викладах, але й упрактично-дослідній роботі, УГА розвинула розгалужену систему навчально-допоміжних установ, до яких належали: фундаментальна бібліотека, 33 тематичні кабінети, 14лабораторій, 2 ферми – господарська з досвідним полем та молочна із відділом дрібних с.-г. тварин, 13 семінарів, 4 термінологічні комісії, 8 навчально-практичних осередків – лісовий та агроботанічний розсадники, метеорологічна станція, учбовий город, ділянка для с.-г. дослідів ісортовипробування, гараж для с.-г. техніки та реманенту, навчальні кооперативи: споживчий «Відродження» та кредитовий «Єдність». За статистикою проф. М.Добриловського, при академії урізні часи діяло 52різні культурні, професійні, спортивні та інші організації, 38із яких були безпосередньо пов’язані закадемією своїми статутами.11 Українська Політехніка усіляко сприяла утворенню осередків, полегшуючи їх офіційну реєстрацію, дозволяючи користуватися своїми приміщеннями, виділяючи кошти на їхню ді10 [16, с.1–2]. 11 [5; 6, с.95]. 25 яльність. Серед найбільших студентських культурних організацій при УГА були: 1)академічний хор, що нараховував близько 50чоловік, диригентами якого у різні часи були визначні українські митці А.Чехівський, О.Кизима, П.Щуровська-Россіневич. Його апофеозом став виступ на фестивалі слов’янських хорів 28квітня 1928р., де його було визнано найкращим серед хорів-гостей; 2)гурток літераторів «Культ», до якого горнулися Є.Маланюк, Л.Мосендз, О.Шовгенова (Теліга), Н.Лівицька-Холодна, М.Чирський та ін., азПраги часто приїжджали Ю.Дараган, У.Самчук, О.Ольжич; 3)драматичний гурток, що налічував понад 20членів івиступив із 30виставами – складними модерними п’єсами, мав свої костюми іреквізити та співпрацював звідомими артистами Загаровим, Морською, Совачовою, Базилевичем та ін.; 4)капела бандуристів «Кобзар», яка складалася з30членів, певний час нею керував відомий український бандурист В. Ємець. Майстерною грою на бандурі укапелі відзначалися студенти М.Теліга іП.Заворицький, авиробництво бандур започаткували працівник УГА Гр. Довженко та студент М. Романченко; 5) музичний квартет у складі А. Іванис (фортепіано), П. Ващенка (перша скрипка), В.Рейтера (друга скрипка) та Ю.Пирогова (віолончель) виконував класичний репертуар ічасто акомпанував під час показу німих фільмів умісцевому кінотеатрі; 6)«Гуртком аматорів пластичного мистецтва при УГА» керував відомий маляр С.Мако. Члени гуртка презентували кілька художніх вистав вакадемії; 7)школа балету під керівництвом студента І.Костіна зуспіхом виступала на сцені подєбрадського театру; 8)«Гурток українських шахістів»; 9)дитячий театр; 10)«Товариство плекання українського національного танку при УГА» провадило школу народного танцю, започатковану В.Авраменком, який деякий час мешкав уПодєбрадах. Школа набула такої популярності, що на чеських балах разом із «Беседою» почали танцювати «Гопак», «Аркан», «Запорізького козака» і«Катерину».12 Спортивні організації були представлені 1)«Спортивним клюбом» із різними секціями: волейболу, баскетболу, фехтування,13 плавання, легкої атлетики; 2) організацією скаутів; 3) «Товариством українського Сокола», який був автономною філією чеського Сокола, атакож спортивними товариствами «Січ» та «Дніпро». 12 [8, с.12]. 13 Фехтуванню студентів навчав генерал Армії УНР М. Омелянович-Павленко, який обіймав посаду бібліотекаря вУГА. 32 З історії становлення Української господарської академії вЧСР Олександр Кравчук Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського Українська господарська академія вПодєбрадах стала першим українським вищим навчальним закладом, створеним вЧехословацькій республіці. Становлення господарської академії розпочалося під час розгортання масштабної гуманітарної акції допомоги емігрантам зтеренів Центрально-Східної Європи. Президент Чехо-Словаччини Т.Ґ.Масарик як один із ініціаторів допомоги роль своєї країни вбачав укультурно-освітній підтримці біженців для використання набутих ними знань після подальшого повернення на батьківщину. Створені вЧСР умови для розвитку Української господарської академії та інших емігрантських закладів, зробили її одним із інтелектуальних центрів української еміграції вЄвропі. Ключові слова: Українська господарська академія, українська еміграція, Т.Ґ.Масарик, Чехословацька Республіка, Подєбради. УДК94(437:477):376.68:378 33 From the history of the formation of the Ukrainian Husbandry Academy in the Czechoslovak Republic Oleksandr Kravchuk Vinnytsia Mykhailo Kotsiubinskyi State Pedagogical University The Ukrainian Husbandry Academy in Poděbrady became the first Ukrainian higher education institution established in the Czechoslovak Republic. The formation of the economic academy began during the deployment of alarge-scale humanitarian action to help emigrants from the territories of Central and Eastern Europe. The President of Czechoslovakia T. G. Masaryk was one of the initiators of the assistance, he saw the role of his country in the cultural and educational support of refugees to use the knowledge they had acquired after their subsequent return to their homeland. The conditions created in the Czechoslovak Republic for the development of the Ukrainian Husbandry Academy and other emigrant institutions made it one of the intellectual centers of the Ukrainian emigration in Europe. Keywords: the Ukrainian Husbandry Academy, Ukrainian emigration, T.G.Masaryk, Czechoslovak Republic, Poděbrady. 34 Zdějin vzniku Ukrajinské hospodářské akademie vČeskoslovensku Oleksandr Kravčuk Vinnycká státní pedagogická univerzita Mychajla Kocjubynského Významným úkolem historické vědy je pokračovat ve studiu unikátní humanitární akce uskutečněné československou vládou na podporu ukrajinských emigrantů vmeziválečném Československu. Jedním zjejích výsledků byl vznik Ukrajinské hospodářské akademie vPoděbradech vroce 1922. Jednalo se ojednu zemigrantských vzdělávacích institucí, která poskytovala studentům-uprchlíkům možnost vzdělávat se ajejím pedagogům nabízela možnost realizovat svůj tvůrčí potenciál. Studium období vzniku Ukrajinské hospodářské akademie umožňuje plněji porozumět konkrétním projevům iniciativy československé vlády vkampani na pomoc emigrantům. T. G. Masaryk jako jeden ziniciátorů pomoci spatřoval roli své země vkulturní avzdělávací podpoře uprchlíků. Vplánu bylo, aby po jejich následném návratu do domovské země využili nabyté znalosti. Významným projevem podpory ukrajinské emigrace československou vládou se stalo setkání pedagogů astudentů Ukrajinské hospodářské akademie sprezidentem Masarykem vPoděbradech dne 9. května 1923, kdy bylo Masarykovi předáno memorandum orozvoji této vzdělávací instituce. Účelem článku je poukázat na hlavní aspekty vzniku Ukrajinské hospodářské akademie vPoděbradech vletech 1922–1924. Klíčová slova: Ukrajinská hospodářská akademie, ukrajinská emigrace, T. G. Ma - saryk, Československá republika, Poděbrady. ХХст. стало одним із найбільших за обсягом масових переміщень людей, що було наслідком політичних івійськових катаклізмів. Частиною міграційних процесів стала українська еміграція вЧехословацькій республіці. Внаслідок поразки революційних подій 1917–1921рр. залишити батьківщину змушені були політичні, військові та культурно-мистецькі діячі УНР, Української Держави, ЗУНР. 35 Поява вЧСР, яка ускладних умовах долала соціально-економічні наслідки Першої світової війни, численної громади біженців зтеренів колишньої Австро-Угорської та Російської імперій обумовила актуальність еміграційної політики держави чехів ісловаків. Мета статті – висвітлити основні аспекти становлення Української господарської академії уПодєбрадах. Цитування зджерел подано із збереженням орфографічних особливостей першоджерел. Президент Чехо-Словаччини Т.Ґ.Масарик, вдячний політикам УНР за сприяння в формуванні Чехословацького корпусу у 1917–1918 рр., підтримав українську еміграцію.1 За висловом С.Ґольдельмана, «допомога ця була не філантропічна аконструктівна ідала українській інтелігенції спроможність показати цілому світові, що вона здібна на творчу, будівничу діяльність».2 Для реалізації допомоги у1921р. створено культурницько-гуманітарну організацію– Український громадський комітет на чолі зМ.Шаповалом. Програму культурної допомоги емігрантам розпочала постанова уряду ЧСР від 28липня 1921р. В офіційних документах акція спочатку розглядалася як програма налагодження економічних ікультурних відносин зРосією іУкраїною.3 В історичній літературі вона відома як «Руська допоміжна акція». Йшлося про підтримку емігрантів зтеренів дореволюційної Російської імперії, аувипадку українців – також із колишньої монархії Габсбургів. Офіційно програма мотивувалася гуманітарними іслов’янськими ідеалами, вдячністю за допомогу визвольному руху чехів ісловаків під час світової війни.4 Також Т.Ґ.Масарик прагнув перетворити Чехословаччину на провідний слов’янський культурний центр Європи, розглядаючи це як практичну реалізацію ідеалу слов’янської культурної взаємності Я.Коллара.5 При цьому, враховувалися симпатії до слов’янських народів Східної Європи усамій країні.6 Важливим чинником подальшого розгортання підтримки емігрантів була діяльність увересні 1921 – жовтні 1922рр. прем’єр-міністра Е.Бенеша, який повністю підтримував політичні ініціативи Т.Ґ.Масарика7. Вже ужовтні 1921р. уПразі розпочав діяльність, 1 [8, c. 191]. 2 [21, арк. 10]. 3 [15, с. 32]. 4 [24, s. 3]. 5 [28, s. 352]. 6 [27, s. 295]. 7 [25, р. 94]. 36 перенесений із Відня за підтримки вищого керівництва ЧСР, Український вільний університет. Міністерство закордонних справ ЧСР у1921р. надало УВУ щомісячну субвенцію у100тис. крон.8 Ужовтні 1921р. Український громадський комітет звернувся до президента ЧСР зпроханнями надати українським студентам таку ж допомогу, як іросійським.9 Створений після цього Чехословацько-український комітет всебічно допомагав українським студентам вЧСР.10 Наприкінці 1921 – на початку 1922рр. президент ЧСР продовжував розробляти концепцію політики щодо емігрантів, прагнув надати РДА широкого міжнародного характеру в меморандумі «Допомога Росії від Європи та Америки» (лютий 1922р.).11 Він, зокрема, виступив зініціативою спеціалізації акції допомоги по окремим країнам. Переконаний, що більшовизм можливо перемогти тільки морально, шляхом соціальних реформ іполітичного виховання, Т.Ґ.Масарик наголошував, що радянська держава, «не потребує лише матеріальної допомоги, але й культурної, моральної та духовної».12 Для цього вважав необхідним сприяти отриманню емігрантами освіти та їх повернення на батьківщину, де вони змогли б використати свої знання і, таким чином, сприяти її «європеїзації».13 Отже своїй країні Т.Ґ.Масарик відводив роль певного організатора вищої освіти молоді земігрантського середовища для її подальшого повернення на батьківщину.14 Із задумом президента ЧСР логічно співвідносилася ініціатива голови Українського громадського комітету вЧСР М.Шаповала щодо підготовки з емігрантів фахівців сільського господарства. М.Шаповал вважав, що «творення українських фізичних іпсихічних сил для обслуговування господарства України є історично-черговою задачою українського відродження».15 17січня 1922р. утворено спеціальну організаційну комісію. За пропозицією заступника міністра закордонних справ ЧСР В. Ґірси, початкова ідея організації сільськогосподарських або кооперативних курсів трансформувалася у проєкт заснування української вищої технічної школи, спочатку як окремий факуль8 [11, c. 133]. 9 [16, с. 108–109]. 10 [24, s. 73; 11, с. 73]. 11 [27, s. 233–245]. 12 [27, s. 234]. 13 [27, s. 243–244]. 14 [25, p. 95]. 15 [22, c. 2]. 37 тет Українського вільного університету вПразі.16 Зрештою, Всеукраїнська Спілка сільсько-господарських техніків, яка перебувала на еміграції (Тарнів, Польща), з котрою підтримував контакти М.Шаповал, розробила проєкт окремої вищої школи.17 Її завданням було створення національного фахового вищого начального закладу для підготовки «вчених агрономів, лісівників, економістів, кооператорів, статистиків, меліораторів, технологів». Також метою було утворити «осередок української науки, огнище національної культури», зрозрахунком на те, що нова вища школа «повинна стати основою відродження всіх инших галузів життя України».18 Як зауважив О.-І.Бочковський, «Українська еміґрація справедливо зрозуміла, що одною знайголовніших причин неуспіху нашої визвольної боротьби був брак технічного вишколення фахівців урізних галузях практичного знання. Виправити цю помилку, надолужити цю прогалину вукраїнському національному будівництві, було якраз завдання тих, що закладали та орґанізували УГА вПодєбрадах. ... Чехи дали матеріяльні засоби для орґанізації українських високих шкіл, допомагаючи так до здійснення одного зновочасних парадоксів: до повстання наших високих шкіл на чужині втой час, коли на рідних землях зполітичних причин таких шкіл не було. ...Маючи на увазі брак саме технічних фахових сил серед українців, ініціятори та орґанізатори УГА хотіли заповнити цю велику прогалину внашій культурі».19 Спочатку заклад було запропоновано назвати Українським Сільсько-Господарським Інститутом.20 Урядовці ЧСР радили українським емігрантам розробити програму проектованого вишу за прикладом Сільськогосподарської академії вТаборі. Назву «інститут» змінили на «академія» упроекті статуту від 19квітня 1922р.21 В.Ґірса іособистий секретар президента Я.Нечас підготували аудієнцію уТ.Ґ.Масарика представників української емігрантської спільноти. Організаційна комісія направила для цього окрему делегацію ускладі М.Шаповала, В.Старосольського, О.Мицюка іБ.Матюшенка. Президент прийняв делегацію 25лютого 1922р. дуже доброзичливо.22 Він «обіцяв, що українське біженство без опіки не 16 [10, c. 105; 11, c. 137]. 17 [11, c. 137]. 18 [21, арк. 36–37]. 19 [2, c. 2]. 20 [10, c. 106]. 21 [25, р. 96; 24, s.35]. 22 [10, c. 105]. 38 залишиться, що культурна допомога українцям буде нарівні зиншими».23 Також президент зауважив: «Ви знаєте, що я давнійше стояв за те, щоб Україна була зРосією. Але ми реальні політики, – переконались, що ідея Великої Росії лопнула, тому будемо трактувати УКРАЇНУ НАРІВНІ ЗРОСІЄЮ».24 У розмові йшлося про відкриття академії уТаборі, де 30професорів мали навчати 300студентів. Згодом розглядалася можливість відкриття навчального закладу у Брно, що підтримувало міністерство землеробства ЧСР.25 Але зметою швидшого початку навчального року українські діячі схилялися до Подєбрад, керівництво міськими іосвітніми закладами яких виявило готовність допомогти воблаштуванні нового навчального закладу. У той час вПодєбрадах було приблизно 6тис. мешканців.26 1 квітня 1922р. Організаційна комісія УГА отримала згоду міністерства закордонних справ на фінансову підтримку навчального закладу.27 28 квітня 1922р. відбулися установчі збори Професорської ради академії, що обрала ректором закладу І. Шовгеніва, проректором – Б.Іваницького, секретарем – І.Шереметинського.28 За статутом від 16 травня 1922р. УГА була трирічною вищою приватною школою політехнічного типу, яка, зокрема, мала готувати фахівців «у всіх галузях аґрономії, лісівництва, технолоґії, межевої справи, гідротехніки, економіки, статистики та кооперації...».29 До її структурних підрозділів належали економічно-кооперативний, агрономічно-лісовий та інженерний відділи.30 Навчання вУГА було безкоштовним.31 У статті «Культурне свято на вигнанні... » М.Шаповал зауважив, що УГА «є першою вищою українською школою, вякій українські професори вчитимуть українських студентів українською мовою, щоб створити учених економистів, статистиків, кооператорів, агрономів, лісничих, технологів, меліораторів, землемірів»32. Він наголосив: «Чеський народ дав можливість українському спорудити університет, атепер іГосподарську Академію – те, що нам історично найбільш потрібно; 23 [23, c. 144]. 24 [18]. 25 [11, c. 138]. 26 [17, c. 36]. 27 [19, арк. 3]. 28 [10, c. 108]. 29 [11, c. 137]. 30 [21, арк. 45]. 31 [3, c. 4]. 32 [22, c. 2]. 39 те, зчого діалектично розвиватиметься Україна. Це дійсно братерська послуга, яка матиме історично-епохальне значіння. ... Це іє зразок братерсько-людського відношення, що служить великій меті – вселюдської солідарности...».33 Враховуючи стан вищої школи врадянській Україні, відсутність цієї ланки освіти на західноукраїнських землях, можна погодитися здумкою В.Сімовича про емігрантські навчальні заклади уЧСР, зокрема уПодєбрадську академію, як єдині усвіті вільні українські вищі школи.34 3 травня 1922р. вПодєбрадах почали готувати відкриття навчального закладу.35 У готелі «UKrále Jiřího» містилася канцелярія, кабінети ректора й деканів, деякі аудиторії та бібліотека УГА, що незабаром налічувала 1335 назв.36 У будівлі місцевої високої агрономічної школи було розміщено три аудиторії УГА, така ж їх кількість – уміській реальній школі. Аудиторії цих освітніх закладів під час навчального року академія використовувала удругій половині дня.37 Згодом для своїх потреб академія отримала «три крила подєбраського замку, готель «Central», крім того кілька інших приміщень вПодєбрадах».38 Цікавий спогад про тогочасні Подєбради залишила Г.Лащенко: «Я зцікавістю оглядала старовинний замок короля Юрія Подєбрадського над рікою Лабою; вйого просторих залях, де відбувалися виклади студентам Академії, містились численні лябораторії ібібліотека. В замку був ресторан «Україна», вякому влаштовувались українські вечірки ібалі. Це була справжня «Альма Матер» української еміґрації! На другім боці луки зі свіжою високою травою імасою квітів, довга липова алея над Лабою, така типова для багатьох чеських містечок ікурортів. Оподалік розкинувся вогкий ітемний парк, званий Обора. А вцентрі міста, на головнім майдані стояв пам’ятник короля Юрія Подєбрадського. ... В міськім парку, повному квітів і цікавих рослин, по-мистецьки виплеканих першорядними садівниками – чехами, духова іструнна оркестри, грали на зміну знані арії, марші й попурі світових композиторів. Усюди був рух ... Курорт Подєбради жив своїм бурхливим життям літнього сезону. Вражало те, що на кожнім кроці чулась укра33 [22, c. 2]. 34 [7, с. 446]. 35 [11, c. 137]. 36 [17, c. 37]. 37 [17, c. 36]. 38 [11, c. 139]. 40 їнська мова. В парку, на вулицях, вкрамницях, на пляжі – можна було побачити українських студентів, почути рідну мову».39 До Подєбрад почали прибувати викладачі та студенти. Станом на 15червня 1922р. до академії прийняли 193студенти та 33слухачів матуральних курсів (їх успішне завершення надавало право на навчання увищій школі).40 Дещо пізніше їх чисельність збільшилася. Із 422прохань про зарахування на матуральні курси, задовольнили 122. Із 70претендентів на посади викладачів, було прийнято 31.41 На стипендії студентам і слухачам матуральних курсів чехословацька влада виділила 132тис. крон щомісяця.42 22червня 1922р. вакадемії розпочалися заняття із прочитання вступних лекцій до курсів.43 Після приїзду більшості студентів, 28серпня 1922р. розгорнулося систематичне викладання дисциплін згідно знавчальними програмами.44 За виданням «Українська Господарська Академія вЧ.С.Р.» (1923), «Більшість студентів розмістилося на приватних помешканнях. Раніш для тих же, що вприватних помешканнях не влаштувалися, існував інтернат всусіднім селі Полабець (в віддаленні 1км.) та впомешканню замка була переходова станиця (велика кімната на 30ліжок), де спинялися студенти, що прибували до Академії».45 Започаткування діяльності УГА відбувалося унепростих умовах, специфіка її профілю вимагала від персоналу надзвичайних зусиль для реалізації проєкту. Незабаром Т.Ґ.Масарик отримав можливість особисто побачити студентів івикладачів навчального закладу. Для академії це була нагода показати свої зусилля ідосягнення та висловити глибоку подяку чехословацькій владі за підтримку.46 Візит до Подєбрад був одним із багатьох відвідин регіонів ЧСР, розпочатих президентом ще весною 1919р. Т.Ґ.Масарик використовував їх для виступів перед громадськістю з роз’ясненнями демократичних ініціатив влади та інших питань.47 Президент приїхав до Подєбрад автомобілем зПраги після полудня 9травня 1923р. За спогадами Б.Мартоса, «день видався дуже гарний: теплий, 39 [9, c. 142]. 40 [23, c. 75]. 41 [24, s. 36]. 42 [17, c. 8]. 43 [21, арк. 38]. 44 [17, c. 37]. 45 [17, c. 36]. 46 [30, р. 55]. 47 [26, s. 108, 112, 113; 29, s. 373]. 41 соняшний».48 Ще вранці до Подєбрад почало прибувати знавколішніх сіл святково одягнене населення. «Всі організації місцеві змузиками та прапорами впорядку проходили по улицях ізаймали призначені їм місця», абудинки були «прибрані національними прапорами, гірляндами, квітками. Скрізь портрети ібюсти президента Масарика», відзначав О.Козловський, помічник очільника канцелярії академії.49 За спогадами Б.Мартоса, «вздовж вулиць стали рядами школи, гімнастичні товариства, ремісничі, культурні й політичні організації, жінки й дівчата вбарвистих національних убраннях».50 На головній площі міста Т.Ґ.Масарика привітав міський голова Й.Кох та від імені адміністрації курорту – колишній депутат Імперської ради монархії Габсбургів Я.В.Граський, який раніше запросив президента відвідати місто.51 Також на зустрічі Т.Ґ.Масарика був присутній заступник голови Українського громадського комітету Н.Григоріїв.52 Т.Ґ.Масарик «обходив усі організації, іскрізь вітали його окликом «Наздар» (з чеської – «Вітаю»!, «Доброго здоров’я!» – авт.) ікороткими промовами».53 Викладачі та студентство Української господарської академії, слухачі матуральних курсів стояли перед готелем «UKrále Jiřího», прикрашеного чехословацькими та українськими прапорами.54 Коли підійшов президент, Український академічний хор виконав чеський гімн «Kde domov můj» («Де батьківщина моя»), який Т.Ґ.Масарик, зупинившись, уважно вислухав.55 Н. Григоріїв привітав президента від імені Українського Громадського Комітету «й подякував йому та в його особі всьому чехословацькому народові та урядові» за допомогу українській еміґрації, завдяки якій створено низку навчальних закладів. Т.Ґ.Масарику було відрекомендовано професуру істудентство УГА іматуральних курсів.56 Безпосередньо зпрезидентом спілкувалися члени Президії УГА – І. Шовгенів, Б. Іваницький, Б. Мартос. Ректор І.Шовгенів звернувся до Т.Ґ.Масарика зкороткою промовою, уякій дякував «від імені школи за допомогу, апри тім вделікатній 48 [10, c. 116]. 49 [6]. 50 [10, c. 116]. 51 [27, s. 419]. 52 [14, c. 170]. 53 [10 , c. 116]. 54 [6; 14, c. 170]. 55 [14, c. 171; 6]. 56 [14, c. 171]. 48 21. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 3, спр.1. 22. Шаповал, Микита. Культурне свято на вигнанні (З нагоди одкриття Української Господарської Академії). Нова Україна. Прага, 1922. Ч.4–5. 30травня. С.1–3. 23. Шаповал, Микита. Щоденник від 22лютого 1919р. до 31грудня 1924р. Ічастина. Упор. Інж. Сава Зеркаль. Ню Йорк, 1958. 157с. 24. Československá pomoc ruské aukrajinské emigraci. Praha: Legiografie, 1924. 128s. 25. Kravchuk,Oleksandr. Kuzminets,Natalia. The President of Czechoslovakia Tomaš Garrigue Masaryk and the Establishment of the Ukrainian Academy of Economics. Східноєвропейський вісник [East European Historical Bulletin], 2022. 22. Р.91–102. doi: 10.24919/2519-058X.22.253730. 26. Masaryk, Tomáš Garrigue. Cesta demokracie І. Praha: Ústav T. G. Masaryka, 2003. 440s. 27. Masaryk, Tomáš Garrigue. Cesta demokracie II. Praha: Ústav T. G. Masaryka, 2007. 574s. 28. Masaryk, Tomáš Garrigue. Světová revoluce. Za války ave válce 1914–1918. Praha: Masarykův ústav AVČR, 2005. 640s. 29. Opat, Jaroslav. Průvodce životem adílem T. G. Masaryka. Česká otázka včera adnes. Praha, Ústav T.G.M. 2003. 536s. 30. Zavorotna, Nadia. Scholars in Exile. The Ukrainian Intellectual World inInterwar Czechoslovakia. Toronto; Buffalo; London: University of Toronto press, 2020. 260p. 49 Українська господарська академія вПодєбрадах (1922–1939): мереживо людських доль Ольга Зубко Донецький національний університет ім.Василя Стуса (м.Вінниця) В статті здійснено розгляд діяльності Української Господарської академії вПодєбрадах крізь призму історії повсякденності. Історія «маленьких людей» вабить не сухою біографічною довідкою як такою, атим об’єктом, зяким може ідентифікувати себе кожна людина. Тобто, відображенням відчуття реалій, відтворенням атмосфери подій, наявністю ефекту співучасті, співпереживання. Вималювання цікавих візерунків епохи 1920–1930-х рр. дозволяє зі свого боку відійти від аналізу абстрактних процесів до аналізу конкретних ситуацій. До усього, історія «повсякденних героїв», на яких трималася УГА, зняла суперечність між історією загалом іжиттям людей зокрема. Вона надала можливість наскрізного бачення, вконтексті яких рівноправно з’єдналися водночас івизначальні сфери, інепоказні сегменти людських історій. Ключові слова: міжвоєнна Чехо-Словаччина, українська еміграція, інтелігенція, Інтербелум, повсякдення. УДК 94(437:477) «1922–1939» 50 Ukrainian Husbandry Academy in Poděbrady (1922–1939): Lace of Human Destinies Olha Zubko Vasyl’ Stus Donetsk National University (Vinnytsia) The article examines the activities of the Ukrainian Husbandry Academy in Poděbrady through the prism of the history of everyday life – the history of «little people». The story of «little people» is not adry biographical reference as such, but an object every person can identify with. That is, by reflecting asense of reality, by reproducing the atmosphere of events, by the presence of the effect of complicity, empathy. Drawing interesting patterns of the era of the 1920s and 1930s allows one to move away from the analysis of abstract processes to the analysis of concrete situations. After all, the history of the «little people», on which the UHA was based, removed the contradiction between history in general and people’slives in particular. The fate of seven hundred and eighty-six Poděbrady residents, the Ukrainian political emigré elite, during the Interbellum period organically combined the national, technical and everyday, diversifying them, enriching them, changing them and, of course, leaving their mark. Keywords: interwar Czechoslovakia, Ukrainian emigration, intelligentsia, Interbellum, everyday life. 51 Ukrajinská hospodářská akademie vPoděbradech (1922–1939): pletivo lidských osudů Olha Zubko Doněcká národní univerzita Vasyla Stuse (Vinnycja) Stoleté výročí činnosti Ukrajinské hospodářské akademie vPoděbradech si připomínáme prostřednictvím lidských osudů, tedy díky lidem, známým iméně známým aněkdy ineznámým, tzn. prostřednictvím dějin každodenního života. Vkomunikaci, vneustále obnovovaném kontaktu se utváří avzniká realita, jejíž klíčovou složkou nejsou předměty aprocesy samy osobě, ale jejich lidský obsah. Hodnoty dané věcem avztahům tvoří nepřetržité plátno každodenní reality. Jednotlivé prvky reality ajejich význam závisí na jejich vnímání achápání společností, skupinami ijednotlivci. Analýza reálií, reprodukování atmosféry daného období acharakteristika konkrétních událostí umožňuje oživit základní faktografické aživotopisné údaje avymodelovat určité vzorce každodenní existence ukrajinského emigranta. Klíčová slova: meziválečné Československo, ukrajinská emigrace, Ukrajinská hospodářská akademie vPoděbradech, každodenní historie. З нагоди сторіччя створення й діяльності Української Господарської академії вПодєбрадах лунатиме чимало патріотичного й схвального: «єдина українська висока політехнічна школа по інший бік Збруча; видатний громадський ікультурний центр внайширшому розумінні; соборноукраїнська установа, котра сприяла зміцненню ідеї духовної соборності української нації».1 І це справді так. Проте, сторіччя УГА – це, не тільки патріотичне та схвальне, це, водночас, мереживо сімсот вісімдесяти шести людських доль загально-знаних: наддніпрянців (як от Ольгерда Бочковського (1885–1939), 1 [14, арк. 18]. 52 Сергія Тимошенка (1881–1950), Микити Шаповала (1882–1932) й інших); галичан (Михайла Єреміїва (1889–1975), Нестора Нижанківського (1893–1940)); кубанців (Василя Іваниса (1888–1974), Кузьми Безкровного (1877–1937); знаних лише у колах вузьких фахівців (наприклад, військових, філологічних) (Івана Калиновича (1893–1973), Євгенії Залевської (1898–1984)). Непростий час інепрості умови змусили усіх цих «подєбрадців» свідомо, ачастіше несвідомо, поєднати взакордонному бутті національне та повсякденне. Поєднання національного та повсякденного відбувалося зурахуванням двох обставин: виходом на передні рубежі політичного фронту людей розумової праці з нахилом до інтелектуальності (спеціалізації уконкретній галузі, ділянці) та врахуванням доби Інтербелуму. Після програшу національновизвольних змагань 1917–1920рр. уміжвоєнній Чехословаччині за підрахунками українських дослідників опинилися близько 20000 осіб. У відсотковому відношенні: 55% селян, 13% робітників, 25% інтелігентів та 7% представників інших соціальних прошарків.2 А оскільки мова йде про український еміграційний вищий навчальний заклад, то вепіцентрі нашої уваги опиняється саме інтелігенція. 25% цього українського еміграційного прошарку, всвою чергу, розподілялося на той час на ідеологічну (ідейну) або патріотичну інтелігенцію, військово-політичну та «отаманську». Ідеологічна або партійна інтелігенція (так звані «свідомі українці», це професура УГА), хоча й постала за часів Української Центральної Ради, сформувалася остаточно за доби гетьманату Скоропадського, як його опозиція. Військово-політична еліта (переважно професійне вояцтво-студентство) взяла початок знадр Українського національного союзу за часів Директорії. Цей різновид виник через посилену мілітаризацію українського суспільства. Активні діячі антигетьманського повстання, котрі до цього не відігравали значної політичної ролі, постали, як конкуруюча елітарна група отаманів, які «самі себе зробили», на кшталт П.Болбочана, В.Оскілка, українських самостійників. Із кінця 1918р. сформувалoся й «отаманське керівництво» (виключно студентство). Воно проявило себе учотирьох формах: «інтелігенція», що оформилася успівпраці із С.Петлюрою, січові стрільці, офіцерство армії УНР та «еліта правого офіцерства». 2 [11, с.225]. 53 Тоді як 1920–1930рр. вміжвоєнній ЧСР – це доба Міжбелуму (Інтербелуму) – науково-технічного прогресу й культурної революції; періоду, коли вперше вісторії людства реально поліпшився побут. У 1920-х чехословацьке суспільство, азним іподєбрадці, знайомилися як зтехнічними відкриттями Першої світової війни: засобами гігієни, вологими серветками, паперовими носовими хустинками, кварцевими лампами, чайними пакуночками, наручними годинниками, застібкамиблискавками, засобами для гоління знержавіючої сталі, окулярами та майками; так ісуто першими авторефрежираторами, електроенцефалографами, контактними лінзами, бульдозерами, асфальтоукладачами, поліграфом, кінематографом, телеграфом, банківськими й поштовими переказами. У 1930-х міжвоєнна Чехсоловаччина почaла вже користуватися, азчехами та словаками – й подєбрадці: електронними годинниками, липкою стрічкою (скотчем), замороженими напівфабрикатами, електронними мікроскопами, радіотелескопами, аерогелем. Тому Академія намагалася «розбудовувати» свій навчальний процес зурахуванням як українських (майбутніх), так ісвітових технічних запитів, враховуючи і той факт, що вікова категорія українських вихідців – здебільшого чоловіки від 18-ти до 45-ти років, котрі, незважаючи на усілякі перешкоди, прагли мати високий соціальний статус як безпосередньо вЧехословаччині, так івмайбутньому вУкраїні. Подєбрадська академія мала три факультети: 1) агрономічно-лісовий (з відділами агрономії та лісівництва); 2) інженерний (з гідротехнічним та хіміко-технологічним відділами); 3) економічно-кооперативний (з економічним, кооперативним та статистичним відділами). Кожен зцих факультетів й «залишив» по собі вагомий слід завдяки мереживу людських доль. Інженерний факультет готував фахівців вцарині цукроваріння, ферментаційної хімічної промисловості (гуральництва, броварства, виробництва дріжджів, оцту, вина, оброблення шкіри, технології туків (мінеральних добрив – О.З.), дерева), гідромеліорації, атакож фахівців вгалузі переробки (зокрема, нафти й вугілля). Для економіки Першої Чехословацької Республіки це було вагомим й перспективним (проте, не забуваємо, що й для України такі спеціалісти були потрібні вмайбутньому), бо ще з1924р. молода демократична республіка починає активно розбудовувати власні шосейні дороги (отже, постає питання бітумів), aоскільки швидкими темпами розвивається чехословацький літакопром та авто- 54 копром – то налагоджується випуск стійких, елегантних, надійних іекономних «шкодовок» концерну «Škoda Auto» (із споживанням бензину). У 1923–1936рр. найбільш популярними моделями серед «шкодовок» були 4R, 6R, 422, 645, 860(усі перераховані моделі – кабріолети) та Škoda Popular (різновид гоночних болідів, карет швидкої допомоги та автівок комунальних служб). «Шкодовки» були недешевим, але необхідним і модерним для свого часу задоволенням: вмоделях 655(вартість 55000крон) та 860(вартість 110000 – 120000 крон), стояв міцний на той час восьмициліндровий двигун об’ємом 3,9л. Отож, маючи такий потужний автопарк, міжвоєнна Чехо-Словаччина знайомиться в 1923 р. з першими асфальтоукладачами. Це були моделі американської фірми Barber Greene, ісаме завдяки випробуванням цих складних лінійних дорожньо-будівельних машин при будівництві чехословацьких шосе, американці удосконалюють свій витвір та патентують його офіційно 20серпня 1932р. Відгук подєбрадців на потребу в бітумах та бензині був миттєвим. Питання дослідження бітумів й переробки нафти звугіллям стали прерогативою кафедри хімічної технології. Ось тут ми ізнайомимося здолею подєбрадця, учасника «празької поетичної школи», інженерахіміка та інженератехнолога Леоніда Марковича Мосендза (1897–1948), представника військової інтелігенції, колишнього старшини Армії УНР. Ще під час навчання вУГА Леонід Маркович працював асистентом на кафедрі технічної фізики, азгодом – хімічної технології. Проблема переробки нафти стала темою його дипломної роботи під керівництвом професора Василя Миколайовича Іваниса. Отримавши диплом інженера-технолога він залишається в Академії вже як професорський стипендіат. Ав1931р. устінах альма-матер здобуває звання доктора технічних наук. Мосендза-інженера додатково характеризують такі епізоди: 1)досконало вивчив німецьку мову, оскільки вся фахова література зпитань переробки нафти утой час була німецькою мовою; 2)оволодів досконало й чеською мовою; у 1929р., зокрема, переклав зчеської мови підручник Я.Форманека «Короткий нарис неорганічної хімії»; 3)для монографії свого наукового керівника про бітуми створив понад тисячі ілюстрацій; 4)один із його винаходів закупила чеська та швейцарська фірми. Однак, сам талановитий подєбрадець за чотири місяці до своє смерті з гіркотою писав про власне життя улисті до свого приятеля Арсена Шумовського (1887–1967) – інженера-механіка, спеціаліста уділянці будови ло- 55 комотивів ізварювання (розробника методу цілісного зварювання металів без термічної обробки – О.З.): «Моя хемія була добра. Лише я знеї покористав мало. Коли я р. 1931працював над дисертацією на Техніці Чеській уБрні, малося на меті, що опісля поїду до Англії спеціалізуватися на газовому ділі… Докторат зробив, але Академія луснула… Потому я працював як інженер-будівник: проектував дороги, на кампанію їздив на цукровари… Варто для того було робити докторат? Р. 1939до 1945в Державному Словацькому Винарському Інституті. Канцелярщина ірутина. У Брні змене би були люди. Знаєте Ви, що таке «важка вода»? За її відкриття Урей дістав Нобелеву премію (мається на увазі вода, формула якої складається здвох атомів дейтерію та атома оксигену; в1934р. Гарольд Урей (1983–1981) за відкриття дейтерію отримав Нобелівську премію зхімії – О.З.). Я про неї знав перед Уреєм. А де було робити? Було ще декілька речей, от наприклад, тепер модерні силікони. Я пропонував професорові р.1930над ними попрацювати. Але ці речі робляться лише влябораторії. Добра це річ, чиста, прецизна! Одна така мікровага чого варта (а я вже забув як на ній важити!). Отепер змене «він іхімік, іпоет – одним словом вінігрет»».3 На виклики чехословацького автопрому «подєбрадці» відповіли також тим, що більшість зних стали учнями Українських Автотракторних курсів (1924–1929) (до інженерів долучилися йстуденти агрономічного факультету) – курсів зпідготовки водіїв різних категорій, що були відкриті на базі Української Селянської спілки вПразі (УСС) (1923–1931) за ініціативи голови УСС, волинського кооператора Федора Сумневича. Валентин Іванович Сімʼянцев (1899–1992) – військовий, сотник Армії УНР підрозділу «Чорні запорожці», інженер-гідротехнік згадував (хоч із помилками – О.З.) зцього приводу: «В якомусь році, мабуть 1927, створені були при Академії авто-тракторні курси. Агрономам, місто хвостів волячих, керівницею крутити навчитися траплялася можливість. В останній війні кіннота сиділа по окопах. А на кінець війни прийшов на поле бою танк. Навчитися трактора водити – поведете ітанк. Все ж хотілося ще «не виписуватися зреєстру», хоч іговорилося про перековання меча на плуг. Та все туга за мечем ще сильно жила. Записався ія до того курсу. Курси були добре вивіновані всякими приладами ідопоміжним устаткуванням. Десь дістали наші такі гарні перекраяні мотори, що все, що там всередині видно було – всі тельбухи. Вчилися зохотою. Трактором їдучи про танк мріяли... Закінчивши той курс ісклавши іспит, я ще пішов по 3 [2, с.82]. 56 вечерах довчатися до майстерні, де направляли авта. За те, що я працював вмайстерні, власник того підприємства довчив мене особовим автом їздити…».4 За чотири роки функціонування курсів навчання тут пройшло 300осіб. Популярність курсів була спричинена ще й практичним зиском: успішне їх закінчення преміювалося справжньою шкіряною курткою, що зодного боку вирішувало питання одягу, бо одяг уміжвоєнній ЧСР коштував дорого; азіншого – слугувало моді, азнею іміджу й статусу (естетиці), бо в1920-х шкіряна куртка була необхідною деталю одягу серед автогонщиків іавіаторів. Інженери-подєбрадці спричинили ізміну гастрономічних вподобань чехів, навчивши їх споживати свіжі ягоди та овочі. Професор Василь Іванис (1888–1974) – інженер-технолог, економіст, колишній Голова Кубанської Народної Республіки й останній Четвертий Військовий Отаман згадував: «Біля лябораторії (позаду) був пустир зкількома деревами, що його також винаймала Академія. Цю площу здебільшого обробляли, поділивши на грядки, професори-хіміки, які садили: цибулю, часник, огірки, помідори. Вони навіть змагалися укого виросте це краще ідобивалися до 70помідор на 1кущі. Тоді чехи не вживали сирих, дозрілих помідорів ікосо дивилися на українців, які споживали «червоний бурʼян». Їли емігранти першими й кавуни зУгорщини та Закарпаття…».5 У подєбрадських лабораторіях хіміків і технологів до усього завжди був спирт, який івживався для власних потреб, івикористовувався для медичних. Ми не акцентуємо уваги на тому, що український міжвоєнний еміграційний осередок страждав на таку девіацію як пияцтво, бо ж пива та сливовиці (чеського самогону – О.З.) було вдосталь. Для українців бажаною залишалася все жвласна дешева «горілка». За згадками того ж Сімʼянцева «чвертка спирту та трохи лушпиння цитрини».6 Тоді як для дезінфекції людей, та ще й дезінфекції домашніх тварин використовувався чистий спирт (оскільки чехословацька влада ретельно стежила за санітарно-епідемологічним станом україні, то найпоширенішою домашньою тваринкою серед усіх наявних був кіт, як гарантія відсутності мишей іщурів. – О.З.). Антон Іокінфович Білинський (1897-після 1945), «білорус на службі УНР», хорунжий 4-ї Київської дивізії пригадував випадок, коли священику УАПЦ Григорію Мельнику (1893–після 1939), душпастирю подєбрадців (Подєбрадський пра4 [10, с.171]. 5 [4, с.33]. 6 [10, с.80]. 57 вославний осередок імені святих Кирила та Мефодія нараховував 182 студенти та 51 викладача Господарської академії. – О. З.), довелося оперувати кота та як результати цієї операції душпастир використовував в боротьбі із пияцтвом: «Оперувати котика треба було терміново. Але ж як? Це ж не кролик, тут кігті, зуби. Ось панотець івирішив застосувати загальний наркоз. Поклав пухнастика спиною собі на коліна івлив внього, незважаючи на опір, гарну порцію горілки. Потримав трохи, опустив на підлогу. Тварину добряче хитало, але загальний наркоз пішов на користь: агресивності нуль, муркотить собі. Очі, правда, врізні боки дивляться, але то вже дрібниці. Операцію провести це не завадило: був розкритий пухир, вибрана столова ложка гною, ретельно вичищена рана, покладена лікарська мазь... Кіт вижив іодужав. Але, на жаль, став повним ідіотом. Не знаю, що цьому посприяло: хвороба, операція, горілка чи вроджена котяча схильність. Однак складалося враження, що кіт, що не день, то дурнішав. Він не тільки не навчився ловити мишей, ай неймовірно їх боявся. Одного разу господар кота та душпастир, не витримавши, вирішили наочно показати негіднику, що миша – це безпечно ідуже смачно. Мишу впіймали живу, під банку змонеткою. Прив’язали її за хвоста на ниточку. А кота загнали укут, щоб заздалегідь не утік. Тоді ж Панотець став похитувати нещасною мишею вкота перед носом. Миші, напевно, було страшно, але той жах, який читався вкотячих очах, зашкалював усі межі. Сидячи на задніх лапах, пухнаста істота спиною стиснулася вкуток іперелякано стежила як перед її очима розгойдується якась звірюка. Кульмінаційним моментам стала мишача витівка: вигнувшись, вона потягнулася до кота і…вкусила його за носа. Отетеріли всі, акіт зкриком вирвався зкутка, прослизнув повз людські ноги та драпонув на вулицю…».7 Не відставали від інженерів та агрономів й економісти-подєбрадці. На економічному факультеті УГА готували фахівців із кооперації, комерційної діяльності, місцевих урядовців, консульських службовців й торгівельних представників, ізрозуміло, фахівців банківської справи. Тому уфокусі уваги останніх опинилася фотоапаратура й банківські (грошові) перекази. У 1920–1930-х найбільшою популярністю вміжвоєнній Чехословаччині користувался стереоскопічна фотокамера Compur німецької фірми «F.Dekel» (1912–1952). Подєбрадці-економісти, азними й агрономи, орендували такі фотокамери «за 25 гелерів вдень» під час практик. Щодо ж банківських переказів, то піонером у цій 7 [3, с.240]. 64 „Katerynoslavský oddíl“ „Poděbradského pluku“ Ukrajinské hospodářské akademie Jana Tymošenko Dněpropetrovské národní historické muzeum D. I. Javornyckého Národní muzeum České republiky Studie je věnována osobnostem ukrajinské emigrace – pedagogům astudentům Ukrajinské hospodářské akademie vPoděbradech, kteří byli rodáky zKaterynoslavské gubnernie (nyní se jedná oúzemí Dněpropetrovské, Záporožské, Doněcké ačástečně Luhanské oblastі) nebo jejichž život byl stímto regionem nějakým způsobem spojen. Téma aktualizuje důležitou kapitolu zdějin ukrajinského národního hnutí tím, že poukazuje ina osobnosti zvýchodu Ukrajiny, ato scílem upozornit na kontroverzní témata související shistorií východních oblastí Ukrajiny avyvrátit ruské mýty oabsenci ukrajinské identity vtěchto regionech. Účelem studie je na základě dostupných pramenů vymezit okruh „katerynoslavských“ osobností, nastínit souvislosti sbývalým katerynoslavským regionem, upřesnit jejich působení vUHA aprovést kvantitativní analýzu lektorů aabsolventů UHA zKaterynoslavské gubernie. Článek je zároveň příspěvkem kestudiu lokálních dějin adoplňuje dosavadní životopisné studie omálo známé informace ze života těchto osob vemigraci. Pokusy oanalýzu regionálního aetnického původu pedagogických pracovníků astudentů akademie byly činěny již ve fázi aktivní činnosti UHA vjejích jubilejních edicích avpublikacích absolventů akademie. Tato práce však dobový materiál zpřesňuje аsnaží se ověřit tvrzení objevující se vpublikacích UHA, že významná část pedagogického sboru akademie pocházela zvýchodní části Ukrajiny (na počátku 20. století se jednalo oKaterynoslavskou aCharkovskou gubernii). Jak výzkum odhalil, okruh lektorů, kteří pocházeli zKaterynoslavské gubernie, je malý, ale zmíněné osobnosti patřily kzakladatelům UHA avyučovaly přední obory. Mezi studenty UHA bylo také určité procento osob původem ztohoto regionu, většinou bývalých vojáků ukrajinských ozbrojených sil, znichž se později rekrutovali světově proslulí vědci. Klíčová slova: Československo, Katerynoslavská gubernie, Ukrajinská hospodářská akademie (UHA) vPoděbradech, ukrajinská emigrace vČeskoslovensku. 65 Перша політехнічна вища школа української еміграції початку ХХ ст. – Українська господарська академія в Подєбрадах об’єднала «активних діячів – керівників національного руху, взагалі громадських діячів, бувших службовців українських національних урядів, молодь, старшину ікозаків української армії» та стала на певний час опорою українства за межами України.1 У друкованих виданнях самої УГА та здійснених пізніше її випускниками, неодноразово зазначалось, що вбільшості своїй академія була організована діячами – вихідцями з Центральної та Східної України, які до еміграції переважно були будівничими української державності 1917–1920 рр., здійснили значний внесок у розвиток української науки та культури або брали участь у боротьбі проти московської навали в лавах Армії Української Народної Республіки. Академія стала дійсно дієвим «Подєбрадським полком» української еміграції вїхній боротьбі за збереження української ідентичності. «Так, невдачі й катастрофа визвольної боротьби не припинили нашої праці для батьківщини, – бо й на еміграції ми змогли провадити ту працю, що її остаточною метою є наше національне відродження, аконечним виявленням буде державна незалежність України. В інших формах, але завданнями все ту саму працю українського визволення ми провадимо ітут».2 Дана розвідка присвячена тим особистостям, які походили зоднієї знайбільших губерній на східних землях України – Катеринославської губернії, мали певну діяльність вцьому регіоні, громадські та культурні зв’язки тощо. Актуальність теми визначається важливістю досліджень та популяризації українського національного руху та його діячів зі сходу України для висвітлення контроверсійних питань, пов’язаних зісторією східних областей України, спростування російських міфів про відсутність вцих регіонах українства, прибічників боротьби за незалежність України за часів Російської імперії та під час визвольних змагань 1917–1921рр. Назва «катеринославський загін» є доволі умовною. Звичайно, більшість з постатей неможливо класифікувати приналежністю до одного географічного регіону, оскільки впродовж життя вони жили й працювали вдекількох регіонах України, авперіод еміграції – вдекількох країнах. Деякі зних зробили значний внесок всуспільно-політичне, наукове та культурне життя Катеринослав1 Див. [8, с. 4]. 2 [5, с. 3]. 66 ського регіону, аінших зКатеринославщиною пов’язували лише деякі сторінки йепізоди їхніх біографій. Метою дослідження не є докладно висвітлити біографічні відомості цих особистостей, авизначити їх коло на підставі доступних джерел, вцілому окреслити зв’язок із Катеринославським регіоном та діяльність вУГА. А також провести кількісний аналіз викладачів та абсольвентів (випускників) УГА зКатеринославської губернії. Дослідження висвітлює окремі сторінки національної історії, що стосуються діяльності визначного навчального закладу української еміграції – УГА, дає розуміння вкількісному аспекті частки вихідців зі східної частини України відносно до числа всіх викладачів та студентів, атакож представляє інтерес вгалузі історичної персоналістики та локальної історії, доповнюючи існуючі біографічні дослідження маловідомим періодом побутування цих осіб веміграції. Джерельною базою дослідження є, передусім, видання УГА та архів цієї установи (у тому числі в опрацюваннях сучасних дослідників). З метою макмаксимально цілісного розкриття теми, зокрема виокремлення заданого кола осіб, використано методи аналізу та синтезу, географічний та біографічний, атакож кількісно-статистичний метод задля проведення аналізу вихідців зКатеринославщини. Відзначившись активністю вже вперші роки свого існування, УГА здійснила ряд публіцистичних видань про свою діяльність (видання 1923, 1927, 1928, 1931, 1932рр.), атакож їй присвячені видання Товариства абсольвентів УГА та його правонаступників уНью-Йорку в1959, 1962, 1972рр. про українську еміграцію і, зокрема, УГА. Ці роботи єцінним джерелом інформації власне від організаторів та студентів закладу.3 У фонді УГА, який зберігається вЦентральному державному архіві вищих органів влади та управління України (фонд 3795 ЦДАВО України) містяться особисті справи, спогади й творчі роботи студентів та абітурієнтів УГА. Вони опрацьовані в тритомному науково-довідковому виданні «Енциклопедія визвольної боротьби «Подєбрадський полк» Армії УНР».4 Вже упершому популяризаторському виданні УГА 1923р. зазначалось, що академія була заснована усупереч існуючим серед емігрантської спільноти сум3 [8; 9; 10; 11; 12; 13]. 4 [1; 2; 3]. 67 нівам щодо наявності вукраїнської еміграції ресурсів, передусім достатньої кількості професорського складу, для реалізації такої складної задачі. Тому вцьому контексті є цікавим, хто зкатеринославців долучився до важливої справи організації УГА та забезпечення її функціонування? Спроби проаналізувати регіональне та етнічне походження педагогічного персоналу академії, який складався із професорів, доцентів, лекторів та інших допоміжних наукових ітехнічних сил, здійснювалися вже на етапі активної роботи УГА вїї ювілейних виданнях та увиданнях абсольвентів академії. В них зазначалось, що протягом перших 10-ти років існування УГА при її 59-ти кафедрах працювало всього 118 осіб педагогічного складу, утому числі 97українців (з них зі Східної України – 81, Кубані – 8, Західної України – 8). А також містилась інформація, що «з українських професорів УГА найбільше було зНаддніпрянщини, значно менше зГаличини йКубані».5 Тобто наведені цифри підтверджують, що значна частина педагогічного складу академії походила зі східної частини сучасної України. Згідно зГубернським адміністративним устроєм на території України у1920рр. тільки дві губернії вважалися територією Східної України – Харківська та Катеринославська; остання складалась із 8-ми повітів. Зараз територія Катеринославської губернії розділена між Дніпропетровською, Донецькою, Запорізькою та частково Луганською областями. Досліджуючи списки викладачів УГА, наведені врізних виданнях академії, можемо скласти перелік осіб, які мали біографічний зв’язок із Катеринославщиною: народились на території губернії, здобували там освіту, жили, працювали, здійснювали політичну, громадську, культурну, освітню діяльність тощо. Як зазначається в джерелах: «Ініціатива заснування української високої технічно-господарської школи на eмiгpaції належить Українському Громадському Комітетові вПразі, на чолі якого був видатний громадський й політичний діяч, колишній міністр пошт та телеграфів іколишній міністр хліборобства УНР Микита Юхимович Шаповал» (1882–1932)6 – український політик ігромадський діяч, публіцист, соціолог, видавець, за фахом лісівник. Народився вБахмутському повіті Катеринославської губернії (зараз – Доне5 [12, с. 38]. 6 [12, с. 14]. 68 цька область). Займав ряд високих посад при Директорії вуряді В.Винниченка, але через незгоду зполітичною лінією вийшов зі складу уряду. З 1919р. М.Шаповал перебував веміграції, спочатку вБудапешті, потім з1920-гор. вПразі. Він став організатором ідиректором ряду навчальних закладів Праги: Українського соціологічного інституту, завідував відділами соціології та політики українських вищих шкіл, Українського високого педагогічного інституту ім.М.Драгоманова. ВУГА не викладав. Помер та похований ум.Ржевнице (Чеська Республіка).7 З Бахмутського повіту Катеринославської губернії (зараз – Донецька область) походив іОлександр Корнійович Мицюк (1883–1943) – український юрист, економіст ісоціолог, громадський діяч, один із засновників Української партії соціалістів-революціонерів, куди входив і М. Шаповал. За Директорії був міністром внутрішніх справ. Емігрував до Чехо-Словаччини у1920-мур., активно долучився до українського громадського руху, член Українського громадського комітету вЧехословаччині, займався наукою та просвітництвом. З1922р. – професор УГА, викладав політичну економіку, декан економічно-кооперативного факультету. Дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка, професор правничого факультету Українського вільного університету вПразі, у1938–1941рр. – його ректор.8 М.Шаповал та О.Мицюк входили до складу спеціальної Організаційної Комісії, яка, власне, й займалася всіма підготовчими справами заснування та забезпечення діяльності УГА.9 Відомий в Катеринославі історик церкви, громадський та культурний діяч Василь Олексійович Біднов (1874–1935) народився вс.Широке Херсонської губернії (з 1919р. – це Катеринославська губернія, зараз – Дніпропетровська область). Від 1903р. жив іпрацював ум.Катеринославі, викладав удуховній семінарії, працював вученій архівній комісії, досліджував українську старовину й керував товариством «Просвіта». З кінця 1920р. перебував веміграції, один із фундаторів та ректор першого еміграційного Українського народного університету вЛанцуті – таборі для інтернованих. З 1922 по 1928рр. жив іпрацював уЧехословаччині. У Празі долучився до активного наукового та громадського життя: професор історії української церкви Українського вільного універ7 [12, с. 69–72]. 8 [12, с. 41, 57–60]. 9 [12, с. 102–108]. 69 ситету, Українського педагогічного інституту, один із ініціаторів заснування Українського історико-філологічного товариства та Музею визвольної боротьби України. У 1922–28рр. – професор УГА (викладав історію України, з1928р. знаходився убезстроковій відпустці). З 1928р. жив уПольщі, професор історії церкви та літургії Варшавського університету. Помер та похований ум.Варшава.10 Діяльність відомого культурного та освітнього діяча, письменника, перекладача, книговидавця, педагога Івана Михайловича Труби (1878–1950) тривалий час була безпосередньо пов’язана зм. Катеринославом та губернією, хоча він народився вм.Гомель (Білорусь). УКатеринославі він жив з1907р., викладав фізику та математику вжіночій гімназії П.Іоффе, Комерційному училищі, працював інженером на Катерининській залізниці. Активний член товариства «Катеринославська Просвіта», один із фундаторів та почесний член її філії вМануйлівці. З 1917р. – активіст українського революційного руху, Комісар народної освіти Катеринославської губернії, брав участь в організації Катеринославського університету. Емігрував у1919р., з1922р. жив уПразі. В УГА читав лекції зматематики на інженерному факультеті, лектор зпредметів «деталі машин» і«міцність матеріалів». До 1930р. працював відповідальним інженером-конструктором на заводах «Шкода» ум.Пльзень. У 1933 р. захистив дисертацію, одержав ступінь доктора технічних наук. Помер ікремований ум.Пльзень (Чеська Республіка).11 На Катеринославщині, вм.Павлоград (зараз – Дніпропетровська обл.), народився Михайло Костянтинович Міткович (Миткович) (1888–1961) – військовий, інженер, науковець. З 1918р. був командиром 8-ої автомобільної роти Катеринославського коша Армії УНР, технічним референтом інженерного управління 3-ої Залізної дивізії Армії УНР. З кінця 1920р. веміграції. Навчався вУГА (1922–1926рр.), стипендіат УГА (1927 та 1928рр.), асистент, з1928р. – лектор при кафедрі лісового та інженерного будівництва, член Спілки професорів УГА. Помер іпохований (урна зпрахом) вм.Градець-Кралове (Чеська Республіка).12 Певний час жили та працювали вм.Катеринославі та губернії наступні викладачі УГА: Максим Антонович Славинський (1868–1945) – український громадсько-політичний діяч, поет, перекладач, ди10 [6; 7, с. 27–28]. 11 [14, с. 445–453; 12, с. 45]. 12 [3, с. 415]. 70 пломат, публіцист, редактор. Народився на Київщині. Після закінчення юридичного та історико-філологічного факультету Київського університету жив уКатеринославі (1895–1897рр.), редагував газету «Придніпровський край», брав участь усуспільно-політичному житті міста. Член Української радикально-демократичної партії, співзасновник Української національної ради вПетрограді (1917р.). Деякий час у1918р. був міністром праці. У 1919р. очолював дипломатичну місію Української Народної Республіки вм.Прага, залишився веміграції. Працював на посаді професора новітньої історії вУГА (до 1932р.). Автор популярного курсу лекцій зісторії України (видання УГА). У 1945р. заарештований радянськими спецслужбами вПразі, вивезений до Києва. Помер уЛук’янівській в’язниці, місце поховання невідоме.13 Ісаак Прохорович Мазепа (1884–1952) – громадський, політичний й державний діяч, публіцист, природознавець. Народився вЧернігівській губернії. Після 1910р. жив іпрацював уКатеринославі чиновником губернської управи. Активний член Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У 1918 р. був призначений тимчасовим губернатором (губернським комісаром) УНР в Катеринославській губернії, став організатором вільного козацтва краю. Обіймав ряд міністерських посад вуряді УНР. Від 1921р. веміграції, з1923р. уЧехословаччині. Бібліотекар, доцент, згодом – професор УГА, читав лекції зботаніки, луківництво та болотознавство. Також викладав вУкраїнському соціологічному інституті вПразі, Українському технічно-господарчому інституті (Німеччина). Один із фундаторів Української національної ради веміграції (1948р.) та Української соціалістичної партії (1950р.), голова уряду УНР веміграції (1948–1952рр.). Помер та похований вАугсбурзі.14 Сергій Данилович Комарецький (1881–1952) – хімік, громадський та культурний діяч. Народився вПолтавській губернії. З 1909-го р. жив іпрацював уКатеринославі, викладав у2-й комерційній школі та інших середніх навчальних закладах, з1914р. – лектор уКатеринославському Гірничому інституті (зараз – Національний технічний університет «Дніпровська політехніка»). Емігрував до Чехо-Словаччини, де в 1922–1935 рр. працював в УГА, обіймав посади доцента, професора, завідувача кафедрою аналітичної хі13 [7, с. 207–208; 12, с. 41]. 14 [12, с. 43]. 71 мії, декана інженерного факультету (з 1924р.), входив до складу фінансово-господарської комісії УГА; організатор матуральних курсів при УГА.15 У 1935–1945 рр. працював у правонаступнику УГА – Українському технічно-господарському інституті (УТГІ), обіймав посаду декана інженерного факультету (1935–1945 рр.), директора (1941–1945 рр.). Пізніше брав участь увідновленні УТГІ вНімеччині (у м.Реґенсбурзі та Мюнхені), керував інженерним факультетом. Помер іпохований угромаді Гаар (р-н Мюнхена, Федеративна Республіка Німеччина).16 Серед викладачів УГА другої генерації (отримали освіту вУГА) був народжений на Катеринославщині (с.Майорське, Маріупольського повіту, зараз – Донецька обл.) Олександр? Зибенко (1893–1960) – агроном, інженер, ко-оператор, боєць Армії УНР, активний громадський діяч. За Центральної Ради був повітовим комісаром вм.Сквира (Київщина), за Директорії працював уміністерстві хліборобства. З 1922р. веміграції вЧехословаччині. У 1923–1927рр. – навчався вУГА, був асистентом при кафедрі ботаніки та бактеріології, залишений для подальшої праці вакадемії. У 1928р. повернувся вУкраїну, працював ревізором Ревізійного Союзу Українських Кооператорів на Волині. З окупацією Західної України більшовиками у 1939 р. виїхав до Польщі, потім повернувся до Львова, але під час другої окупації більшовиками у1944р. емігрував до Німеччини, потім до Австралії. Помер іпохований вАвстралії.17 Деякі доволі епізодичні біографічні зв’язки зКатеринославщиною мали ще декілька викладачів УГА. Так Іван Васильович Івасюк (1879–1933) – український економіст, громадсько-політичний діяч Кубані, міністр фінансів Кубані, вчителював у1900рр. на Катеринославщині. Зпоч. 1920рр. веміграції. В УГА з1922р. викладав економіку, автор низки праць зекономіки, кооперації та банківської справи (видавництво УГА), керував Кредитовим товариством при академії. Помер іпохований ум.Подєбради.18 Іполит Ольгерд Бочковський (1885–1939) – український соціолог, політолог іетнолог, один із провідних європейських фахівців зтеорії нації та національних відносин першоїпол. ХХст.; педагог, публіцист ігромадський діяч. Народився на Херсонщині, дитинство провів ум.Катеринославі. Із 1905р. веміграції, з1906р. жив 15 [12, с. 110]. 16 [12, с. 40]. 17 [3, с. 450–451]. 18 [12, с. 44, 114]. 72 уПразі, навчався уКарловому університеті, 1919–1922рр. – секретар Дипломатичної місії УНР уПразі. Від 1924р. – доцент, згодом професор соціології в УГА, викладав соціологію та націологію вУкраїнському вільному університеті вПразі. Помер іпохований уПразі.19 Сумні сторінки біографії пов’язують зм.Катеринославом Софію Федорівну Русову (1856–1940) – педагогиню, визначну діячку вгалузі національного дошкільного виховання, письменницю, літературознавицю, одну зпіонерок українського фемінізму. Походила із Чернігівської губернії. За зв’язки зросійськими революційними колами була ув’язнена в м. Катеринославі на 13 місяців. Після виходу зв’язниці С.Русова декілька місяців прожила вм.Верхньодніпровськ (сучасна Дніпропетровська область). Деякі зїї педагогічних робіт вийшли друком вУкраїнському Видавництві Євгена Вирового вКатеринославі. На Чехословаччині С.Русова вела активну громадську та педагогічну діяльність, заснувала перший український сиротинець вм.Горні Черношице, який пізніше був перенесений до м.Подєбради. В УГА від 1922р. викладала французьку мову. Професорка педагогіки Українського високого педагогічного інституту ім. Драгоманова. Померла іпохована вПразі.20 Це все коло організаторів та лекторів УГА, які мають біографічний зв’язок із Катеринославською губернією, але не виключено, що окремі сторінки біографії узазначеному регіоні мають ідеякі інші викладачі академії. Щодо студентського та слухацького складу академії відомо, що за весь час існування (1922–1935) вній навчалися 786студентів, які походили зрізних регіонів України. Закінчили навчання істали дипломованими фахівцями згідно списку абсольвентів – 559осіб. Треба зазначити, що вже вперших популяризаторських виданнях УГА, врозділах, присвячених студентам, автори намагались проаналізувати студентську громаду за походженням, як етнічним, так ітериторіальним, атакож вказували, зяких країн прибували абітурієнти для вступу.21 Так було зазначено, що вакадемії вчились студенти зГаличини, Волині, Підляшшя, Кубані; студенти зінших регіонів зазначались як з«Великої України». В жодному виданні не виокремлювалась кількість студентів зКатеринославської губернії. 19 [12, с. 31–32]. 20 [12, с. 45]. 21 [11, с. 27]. 73 Інформація про походження студентів міститься вїхніх особових справах, які вбільшості зберігаються вЦентральному державному архіві вищих органів влади та управління України (фонд 3795 ЦДАВО України), на їх основі є можливість окреслити коло студентів та слухачів УГА, які походили зКатеринославщини. У виданні 1959р., присвяченому діяльності УГА подано список абсольвентів (випускників), які протягом існування УГА (1922– 1935рр.) закінчили повний курс й отримали спеціальність інженера. У списку зазначено прізвище та ім’я, дата й місце народження та рік закінчення УГА.22 На його основі маємо список тих, хто всвоїй особовій справі зазначив регіон походження «Катеринославська губернія». Агрономічний Відділ зі званням інженера-агронома закінчили 11людей із загальної кількості 125 осіб: Безручко Левко (18червня 1897р.н., х.Новохатський, Катеринославська губ., зараз – Донецька обл.), 1927р. Білоус Микола (24грудня 1899 р.н., с.Більманки, Катеринославська губ., зараз – Запорізька обл.), 1927р.23 Вергун Кузьма (31жовтня 1896 р.н., с.Саксагань, Катеринославська губ., зараз – Дніпропетровська обл.), 1928р. Гордієнко Гаврило (6квітня 1902р.н., м.Запоріжжя, Катеринославська губ., зараз – Запорізька обл.), 1928р.24 Зибенко Олександр (12листопада 1893р.н., Майорське, Катеринославська губ., зараз – Донецька обл.), 1927р.25 Константинів Юрій (1листопада 1888р. н., с.Чердакли, Катеринославська губ., зараз – Донецька обл.), 1927р.26 Кошель Олександр (18травня 1899р.н., Запоріжжя, Катеринославська губ., зараз – Запорізька обл.), 1928р.27 Краснокутський Тимофій (21лютого 1901р.н., с.Успенівка, Катеринославська губ., зараз – Запорізька обл.), 1927р.28 Приходько Петро (16грудня 1896р.н., м.Запоріжжя, Катеринославська губ., зараз – Запорізька обл.), 1929р.29 22 [4, с. 141–158; 12, с. 90–102]. 23 [1, с. 70–71]. 24 [1, с. 162–163]. 25 [3, с. 442; 450–451]. 26 [1, с. 350–351]. 27 [1, с. 372–373]. 28 [2, с. 26–27]. 29 [2, с. 303–304]. 80 Ukrajinská kultura vkaždodenním životě studentů Ukrajinské hospodařské akademie vPoděbradech jako faktor zachování národní identity Hanna Karas Příkarpatská národní univerzita Vasyla Stefanyka Mladá Československá republika (ČSR) ve 20. letech pohostinně přijala nucenou masovou emigraci Ukrajinců, která byla determinována společensko-historickými okolnostmi. Vláda prezidenta T. G. Masaryka finančně podpořila ukrajinské vzdělávací instituce, což slouží jako příklad vládám dnešního světa, kdy jsou vdůsledku rusko-ukrajinské války miliony Ukrajinců opět nuceny opustit svou rodnou zemi. Cílem studie je zdůraznit význam ukrajinské kultury vživotě studentů Ukrajinské hospodářské akademie vPoděbradech ve 20. letech 20. století jako faktoru zachování národní identity. Poprvé je tento problém zkoumán jako komplexní fenomén ukrajinské kultury vpodmínkách emigrace ve vyšší vzdělávací instituci neuměleckého směru na základě málo prozkoumaného pramenného materiálu archivů Ukrajiny aČeské republiky. Výzkum ukazuje, že nejefektivnější byl sborový zpěv. Vprůběhu deseti let reprezentoval studentský sbor akademie ukrajinskou sborovou kulturu nejen mezi emigranty, ale i na mezinárodní úrovni. Hudební umění rozvíjeli banduristé ičlenové smyčcového orchestru. Repertoár složený zděl ukrajinských skladatelů alidových písní byl základem zachování národní identity studentů akademie. Klíčová slova: ukrajinští studenti, ukrajinská národní kultura, pěvecký sbor, hudební umění, národní identita, Ukrajinská hospodářská akademie vPoděbradech. У силу об’єктивних суспільно-політичних умов (поразка національно-визвольної боротьби, окупація України більшовиками, насильна передача Галичини Польщі) значна частина українців опинилася веміграції, зокрема вЧехо-Словацькій Республіці (ЧСР). Тодішньою владою країни на чолі зТ. Ґ. Масариком були створені 81 сприятливі умови не тільки для життя, айдля освіти українських іммігрантів. У міжвоєнне десятиліття вЧСР були створені українські освітні інституції, які мали вагоме значення не тільки для іммігрантів, ай для країни, яка так гостинно прийняла їх. Однією зних була Українська Господарська Академія вПодєбрадах біля Праги, яку фактично було засновано 22квітня 1922р., хоч статут формально був затверджений 16травня 1922р. Ця політехнічна інституція як вища школа мала на меті підготовку фахівців різних галузей промислового та господарського профілю. У §1 цього статуту читаємо: «Українська Господарська Академія […] є приватна висока школа, яка має своїм завданням підготовляти своїх слухачів до самостійної господарської та технічної праці, дослідної, творчої, проектної, організаційної, виконавчої та адміністративної увсіх галузях аґрономії, лісівництва, технолоґії, межової справи, гідротехніки, економіки, статистики та кооперації. Академія має підпирати науковими дослідами та мистецькою працею1 розвиток наук та умінь ідбати про техничний сільськогосподарський та промисловий поступ Українського народу та цілого людства».2 Тобто, вже устатуті цього навчального закладу підкреслювалася вагомість мистецтва уйого діяльності. Про значення створення цієї освітньої інституції так писав інженер гідротехніки, випускник УГА Євген Маланюк: «Бо Національна Політехніка уПодєбрадах була не лише нормальною Політехнікою – була вона Академією інедарма носила ім’я, зв’язане зпраґрунтом нашої ізагально-европейської культури (антикою) та безпосередньо зв’язане звисокою традицією Академії Київської, Академії Петра Могили та Івана Мазепи. Подєбрадська Академія була перш за все лябораторією, де культивувався тип Новітнього Українця, Українця, що систематичною творчою працею, зодного боку – ліквідував усобі психо-історичні щеpбини, аздругого – культивував свій національний розвиток можливо якнайприродніше іякнайширше, розуміється, наскільки це було можливе на чужині».3 Мета статті – висвітлити питання української культури вжиттєдіяльності студентів Української Господарської Академії вПодєбрадах як фактору збереження національної ідентичності. Культурне життя студентів УГА вПодєбрадах представлене музичним, театральним і хореографічним видами мистецтва. Джерельним матеріалом для дослідження слугували спогади студентів іучас1 Виділення жирним шрифтом – наше. 2 [11, с. 138]. 3 Там само. 82 ників культурного життя вПодєбрадах, які залишили – Г.Божок,4 М.Єреміїв,5 Є.Маланюк,6 Д.Петрівський,7 І.Шох,8 праці культурологів та мистецтвознавців (С.Наріжний,9 В.Дутчак,10 Г.Карась,11) , архівні документи12 та періодика.13 Музична культура найбільш яскраво представлена хоровим виконавством. Хор, який був створений зпочатку існування закладу, займав важливе місце укультурному житті студентства УГА. Про історію створення та діяльності його написав інженер-економіст, випускник УГА (1929рік) Данило Петрівський (1889р.н., Полтавщина), який із-за занятості навчанням не співав ухорі, однак допомагав диригентам уроботі зхоровими партіями.14 Тобто, він добровільно виконував обов’язки хормейстера-репетитора. Д.Петрівський зафіксував, що саме на початку вересня 1922р. було створено чоловічий хор УГА, який об’єднав понад п’ятдесят студентів. Д. Петрівському було зроблено пропозицію очолити колектив, однак, зважаючи на бажання успішно скласти матуральні курси, він відхилив її, подякувавши за довіру. Першим диригентом хору був слухач матуральних курсів Іван Щерблюк (1922–1923), який стабілізував колектив, забезпечив його участь на національно-державних імпрезах та підготував концерт Різдвяних колядок та щедрівок. Оскільки через рік він виїхав на навчання до Праги, то до керівництва приступив Захар Сердюк (1923–1924) – колишній керівник табірного хору вЙозефові, студент Чеської політехніки уПразі і, ймовірно, Празької консерваторії. Він спробував зробити хор мішаним, запросивши для цього чеських дівчат, оскільки українок було мало. Проте ця спроба виявилася невдалою, ут.ч. із-за мовних проблем, оскільки до репертуару було залучено твори чеською. Д.Петрівський засвідчує, що під проводом З.Сердюка було зроблено поступ хору івлітку 1924року проведено дуже добрий 4 [2]. 5 [5]. 6 [10]. 7 [14]. 8 [17]. 9 [11; 12]. 10 [3]. 11 [7; 8]. 12 [1; 15; 18]. 13 [6; 9]. 14 [14]. 83 концерт вкурортному парку. Із-за політичних мотивів він залишив керівництво хором.15 В цей час випущено перший зошит-збірку зрепертуаром хору16. Окрім хорової поеми «Ян Гус» Миколи Лисенка на тексти Тараса Шевченка, до нього входили обробки українських народних пісень (переважно на чоловічий склад) різних жанрів М.Лисенка, М.Леонтовича, К. Стеценка, О. Кошиця, Ф. Колесси, С. Людкевича, Г.Концевича, атакож українських диригентів уЧехо-Словаччині – О.Кізими ікерівника хору З.Сердюка. Всього опубліковано тут 36 різножанрових творів, які характеризують репертуар колективу, як високопрофесійний, патріотичний, національно орієнтований. У 1924–1925 навчальному році керівником хору стає колишній учасник Української Республіканської Капели під проводом Олександра Кошиця Андрій Мусійович Чехівський. Він утверджує мішаний склад із сімдесяти учасників, оскільки серед студентства кількість дівчат іздобрими голосами збільшилася. Репертуар хору ускладнюється за рахунок оригінальних творів українських композиторів івпершу чергу М. Лисенка («Б’ють пороги» на тексти Т.Шевченка, «Жалібний марш» на тексти Лесі Українки), колядок, щедрівок та українських народних пісень зрепертуару капели О.Кошиця. Хор бере участь ушевченківських концертах-академіях. Д.Петрівський дає особистісну характеристику А.Чехівського, як людини милої вдачі, ентузіаста сольного співу, душі студентського товариства, готового допомагати уроботі із співаками як педагог іконцертмейстер.17 Через два роки диригент виїздить до Парижу інаступним диригентом колективу стає студент Празької консерваторії Олександр Кізима. У вересні 1926р. УГА відвідав Митрополит Андрей Шептицький. Під час Служби Божої, яку відправив Митрополит, співав академічний хор.18 Найвищого розвитку колектив досяг під час керування ним Платонидою Щуровською-Россіневич (від 1928 року), яка була на той час «найсильнішим українським диригентом на терені Чехо-Словаччини».19 Як суб-диригентка, помічниця О. Кошиця 15 [14, с. 110–111]. 16 [4]. 17 [14, с. 111]. 18 [16, с. 134]. 19 [14, с. 112]. 84 вУкраїнській Республіканській Капелі (1919–1922), вона здобула безцінний досвід, який успішно реалізувала як продекан івикладач хорових дисциплін вУкраїнському Високому Педагогічному Інституті ім.М. Драгоманова у Празі, керівництві Українським Академічним Хором (теж уПразі). Саме вона перетворила цей аматорський хор УГА умистецьку одиницю. Д.Петрівський став співробітником хору та працював досить ретельно над вивченням партій всіма учасниками колективу. Така кропітка робота забезпечувала стовідсоткове знання партії напам’ять всіма учасниками хору, їх увагу до вимог диригентки під час концерту, досягнення ансамблевого звучання. Все це наближало колектив до професійного, він став поважною мистецькою одиницею УГА, його гордістю. «Тепер кожний виступ його, як зовнішнім виглядом, дисциплінованою поставою й уважністю до диригента, так івиконанням – це справжній мистецький концерт, що притягав ізахоплював українську ічеську публіку».20 Членкиня хору Ірина Шох згадувала, що диригентка приїжджала на репетиції із Праги, вона «досконало знала кожну композицію напам’ять ірідко зверталася до нот, хіба що міняла щось. Кожна фраза була нею обдумана до тонких нюансів. Яку вмілість треба було мати, щоб спонукати хор зробити у«Почаївській» Леонтовича слізне, благальне, розпучливе – «рятуй, рятуй, Божая Матір, манастир за-аа-гибає», – трагедія обложених людей вманастирі мала бути трагедією слухачів. Це її відчуття, що голос має передати, нас заворожувало й ми цілковито піддавалися її бажанню. Наше розуміння української пісні ставало багато глибше».21 Диригентка створювала комфортну атмосферу репетицій, які тривали чотири години, тому співати вхорі було приємним обов’язком. Зачіпаючи гендерну проблему, вона наводить слова П.Щуровської-Россіневич, про те, що «жінка дириґентка викликала недовір’я, незважаючи на відповідну музичну освіту та фаховий стаж».22 Разом зтим, вона підкреслює, що для П.Щуровської-Россіневич характерною «була дуже скромна оцінка самої себе, бо проламати льоди недовір’я, що жінка може й потрапить вести хор, вимагало втой час чимало фахових здібностей. Вона мала бути не тільки рівна своїм вмінням, але ще набагато краща, як її компе20 [14, с. 113]. 21 [17, с. 142]. 22 [17, с. 142]. 85 титори».23 Усе, чого досягла диригентка, вона завдячувала власній самодисципліні та волі. Основою репертуару хору стали оригінальні твори українських композиторів М.Лисенка, К.Стеценка, М.Леонтовича, П.Козицького, О.Кошиця, Я.Яциневича, П.Демуцького, М.Вериківського, П.Ніщинського, Н.Нижанківського, В.Костенка та обробки українських народних пісень. Диригентка скрупульозно працювала над інтерпретацією творів, де «кожна мистецька строфа – це мистецький малюнок дії».24 Відзначаючи десятиліття утворення Чехословацької Республіки в1928році, хор виконав кантату Нестора Нижанківського «Ще молода» на слова О.Стефановича, що було першопрочитанням цього твору. Апофеозом діяльності колективу став спільний виступ із хором Українського Високого Педагогічного Інституту ім.М.Драгоманова на фестивалі слов’янських хорів уПразі 28квітня 1928року. Виконання складної програми («Сон» та «Ой на горонці» Кирила Стеценка, кант «Ой зійшла зоря» в обр. Миколи Леонтовича), особливо твору «1905рік» (сл.Олександра Олеся, муз. Михайла Вериківського), вимагало доброї технічної підготовки колективу, звукової сили, тембрового забарвлення. Успішний виступ колективу продемонстрував високий професійний рівень українського хорового мистецтва, аслава іпрестиж П.Щуровської-Россіневич піднісся так високо, що Чеський Співочий Зеспол відзначив її як визначного диригента. Поряд із сербськими, хорватськими, польськими та російськими хорами, український хор ускладі 139учасників здобув повний тріумф слухачів та членів журі. Альбом відгуків про концерти українських хорів вПодєбрадах та Празі під керівництвом П.Щуровської-Россіневич за двадцять років (1925–1945рр.), переконливо засвідчують копітку хормейстерську працю диригентки на ниві українського хорового мистецтва, її визнання чеськими та українськими критиками та музикантами.25 Участь об’єднаного українського хору під її керівництвом на Всеслов’янському музичному фестивалі уПразі у1928-му році відображена учисленних рецензіях чеської, української, польської преси того часу, які вміщені уцьому альбомі. 23 Там само. 24 [14, с. 113]. 25 [1]. 86 Львівська газета «Діло» писала: «найбільше вподобався – це можна сказати без зайвої скромности – український академічний хор. Пані Щуровська, колишня співробітниця незабутнього Кошиця спромоглась видобути знефахових співаків іспівачок стільки чару, степової сили й звукової краси, що навіть ворожа частина чеської преси мусила перед цею перемогою зповним узнанням схилитись (напр. рецензія «Народа» здня 12. ц.м.). Українська участь учехословацькім співочім святі ще раз підкреслила вагу й користь українського активізму на міжнароднім полі».26 Пізніше тут же була надрукована підбірка уривків із схвальних рецензій чеської та польської преси.27 «ČESKÉ SLOVO» (ч.87 за 11квітня 1928р.), зокрема, відзначало: «Диригентом Українського Академічного Хору є п-і проф. Россиневич-Щуровська, яка вибудувала дуже чисельний мішаний хор та вивела його, не зважаючи на невідрадні емігрантські відносини, на височину, нагадуючи часто славну і незабутню капелу Кошиця. Прекрасно звучали тут передовсім старі співи та народні пісні, вяких Україна займає перше місце між слов’янами». Суголосним був «KURYER POZNAŃSKI» за 16квітня 1928р.: «Хор українців (мішаний) під орудою п-і Россиневич-Щуровської відзначався найвищим артистичним вишколенням, захоплюючи красою звуку та незрівнянною дисципліною». Колишній учасник хору, студент УГА Г.Божок усвоїх спогадах зцього приводу писав: «Дириґент празького чеського хору «Глагол» так писав умісцевій газеті про той концерт: Тяжко руці писати, коли серце співає хвалу. Українці прийшли й перемогли! Я думаю, що ми тяжко кривдили їх, коли несвідомо іпроти їхньої волі з’єднували їх водно ціле з народом московським... Українці відрізняються від москвинів. З усіх слов’ян вони найближчі нам всією їхньою вдачею. Українці все дають диригентові, що йому потрібно: багатство інвенції (вигадливости) та фантазії, дають можливість дириґентові будувати свої строфи, повні різноманітности та виразности... Акценти не стріляють одноманітністю, але пишно відтінюються змірою ісмаком, аефект не є метою, алише засобом... івсе переконливо йде до серця зтаємною ніжністю, аж до козацької буйности. Хор цілковито ісліпо кориться дириґентові ікожному його настрою, творячи втілену живу українську пісню!».28 Матеріали зукраїнських ічеських архівів іпубліцистика, які опубліковані нами вмонографії про П.Щуровську-Россіневич,29 26 [9]. 27 [6]. 28 [2]. 29 [8]. 87 розкривають багатогранність таланту диригентки та її неоціненний внесок у культурну справу УГА у збереженні національної ідентичності українських студентів. Хоч колектив ще існував до 1931р., проте зменшення кількості студентів та інші причини привели до припинення його діяльності. Ще однією сферою музичної культури в УГА було бандурне мистецтво. Значною уцій сфері була концертна діяльність Василя Ємця (1890–1982) – віртуоза, пропагандиста академічного виконавства, представника харківської школи гри на бандурі. Разом із військами УНР він вирушив на фронт, здійснив концертне турне Європою, з1920-го року продовжував діяльність вЧехо-Словаччині, веде клас бандури при Товаристві «Кобзар» вУГА м.Подєбради, «де також організовує ансамблеві колективи. До подєбрадського товариства «Кобзар» у1925–1926рр., яке очолював Модест Левицький, пізніше долучається ійого колега по Київській капелі, кубанець Михайло Теліга. Проте за браком коштів товариства й капела проіснували недовго».30 Товариство «Кобзар» ставило своєю метою «плекання українських пісень, дум та гру на бандурі».31 Михайло Єреміїв писав, що поряд із хором «діяв ансамбль співаків-бандуристів, організований, якщо не помиляюсь, студ. П.Заворицьким та доктором Модестом Левицьким, який мав теж великий успіх, але менший ніж академічний хор, правдоподібно зза того, що виконував він найбільше старокозацькі думи і чесно співав до самого кінця всю безконечну кількість куплетів, що було терпцем навіть для найбільших прихильників народньої музики. Взагалі ж гра на бандурі скоро увійшла вПодєбрадах увелику моду, хор постійно збільшувався імайстерня виробу бандур, організована господарем Академії Г.Довженком та студ. М. Романченком, робила добрі інтереси».32 Михайло Романченко (1893р.н., із Чернігівщини) закінчив гідротехнічний відділ УГА (1929). Відомо, що бандуристами були професор УГА Леонід Грабина, інженер В.Куриленко. Послідовник В.Ємця, учасник Київської капели бандуристів (1918) та празької Капели бандуристів (1923–1924) під його керівництвом, відомий бандурист Михайло Теліга (1900–1942) закінчив УГА у 1929 р. як інженер-лісівник. Віолетта Дутчак наголошує: «У Подєбрадах Теліга брав активну участь вансамблі бандуристів, про 30 [3, с. 82]. 31 [15, арк. 4]. 32 [5, с. 12]. 88 квінтет з його участю та про бандуру як національний інструмент українців опублікувала матеріали англійською мовою Студентська громада Чехо-Словаччини у«Короткому довіднику про Україну та українських студентів»33. М.Теліга був заступником В.Ємця (з 1924р.) уТоваристві «Кобзар», апісля його від’їзду зПраги залишився найавторитетнішим виконавцем івикладачем бандури (до 1929р.). Під час навчання М.Теліга «знайомиться змайбутньою дружиною Оленою, батько якої, Іван Шовгенів, на той час був ректором Української Господарської Академії вПодєбрадах, де навчався Михайло».34 Олена «любила музику ітанці, разом зМихайлом брала участь утанцювальній групі Василя Авраменка протягом 1925–1927рр.»35 Під час Другої світової війни подружжя переїхало до окупованого Києва, були заарештовані німцями ів1942році вБабиному Яру їх розстріляли. У 1926 році у світ виходить друком збірник нот для бандури під назвою «Наша Пісня», який видало Товариство «Кобзар» уПразі.36 В.Дутчак наголошує: «Це був перший вісторії бандурного мистецтва друкований нотний збірник для бандури»37. Він містив вокально-інструментальні йінструментальні твори, які побудовані на фольклорному матеріалі. Їх написали М. Теліга (10 творів), інженер-технолог Панас Заворицький та К.Могила (по одному). Встановлено, що діяв струнний оркестр під проводом студента І.Серговського, який користувався популярністю: «Пояснювалося це не лише талантом дириґента та здібностями музик, але також значно ширшим репертуаром, ніж його мали місцеві чеські оркестри, атому його часто-густо запрошували грати не лише вПодєбрадах, ай по вколішніх містечках та селах».38 Хореографічне мистецтво теж мало своїх прихильників. Михайло Єреміїв вказує, що студент І.Костів (колишній козак кінного загону полковника Фролова) заснував івів уУГА балетну школу, де не бракувало також місцевих дівчат. «Він робив від часу до часу більш чи менш вдалі виступи власної композиції та власної режисури. Його конкурентом було Товариство Плекання Українського Танку, засноване підчас тимчасового побуту вПодєбрадах В.Авраменка, яке розвивало досить широку діяльність іспромоглося зацікавити українськими тан33 [3, с.89; 18]. 34 [3, с. 89]. 35 Там само. 36 [13]. 37 [3, с. 89]. 38 [5, с. 12]. 89 цями ічеську молодь. На подебрадських балях та на народніх святах воколишніх селах стали часто-густо танцювати нарівні знаціональною «Беседою» також «Катерини», «Гопака», «Оркана», ато й«Запорозького Козака», вимахуючи замість шаблюк ціпками».39 Всю культурну працю студентства УГА скеровували об’єднання «Академічна Громада УГА» та «Громада Студентів УГА». Крім вище охарактеризованих мистецьких колективів, при «Академічній Громаді УГА» діяло «Драматичне Товариство», «яке працювало при участи таких артистичних сил як О.Загаров, М.Морська, Совачова, Базилевич. Це Товариство до 1926р. влаштувало 27 вистав».40 Один із засновників національного професійного театру – Микола Карпович Садовський (1856–1933), теж спричинився до українського культурного життя вПразі та Подєбрадах. Тут він проживав у1923–1926роках, здійснював театральні постановки, створив театральний гурток. Українська національна культура вжиттєдіяльності студентів Української Господарської Академії в Подєбрадах представлена музичним, театральним та хореографічним видами мистецтва. Найбільш масовим і дієвим було хорове виконавство. Студентський хор впродовж десяти років представляв українську хорову культуру не тільки всередовищі емігрантів, ай на міжнародному рівні. Музичне мистецтво розвивали бандуристи, учасники струнного оркестру. Репертуар із творів українських композиторів та народних пісень, народних танців та української драматургії був основою збереження національної та культурної ідентичностей студентів. Список джерел ілітератури 1. Альбом відгуків про концерти українського хору вПодєбрадах під керівництвом Пл.Щуровської-Россіневич. 1925–1945. Друк, машинопис. 162арк. Вирізки згазет, наклеєні на аркуші альбома. Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України, ф.201, спр.531. 2. Божок, Гриць. Конкурсний виступ українського академічного хору вПразі. Новий обрій: альманах. Мельбурн (Австралія), 1974. Ч.5. С.252–255. 3. Дутчак, Віолетта. Бандурне мистецтво українського зарубіжжя ХХ - початку ХХІстоліття: монографія. Івано-Франківськ: Фоліант, 2013. 488с. + 68іл. 39 Там само. 40 [11, с. 140]. 96 вав залізничним лікарем уРадивилові, тому ця земля не була йому чужою. У спогадах про батька Віктор Левицький писав: «Єдине місце, де ми не почували б себе на чужині – це була Волинь, своя, хоч іне родима земля, але українська».10 Модест Левицький продовжив вчительську роботу вЛуцькій українській приватній гімназії. Як івПодєбрадах викладав «українську мову», одночасно працював угімназії лікарем. Його ласкаво називали «дідусем», вважали «душею гімназії». «Праця вгімназії серед дітвори й молоді давала задоволення, анаслідки виправдовували ті труди й зусилля, які докладав батько, ходячи вЛуцьк зпередмістя Красного до гімназії»11 – писав син, Віктор Модестович. Крім того М.Левицький організував музей волинської старовини й етнографії, першими експонатами якого стала його ж колекція писанок, часто читав твори Лесі Українки, добирав на бандурі мелодії до її поезій12. Маючи досвід ізнання після закінчення уЧехословаччині курсів гри на кобзі (бандурі), М.Левицький організував уЛуцькій українській гімназії гурток бандуристів, називав кобзу «найдорогоціннішим скарбом української нації».13 Його ученицею, азгодом послідовницею стала вчителька Ганна Білогуб, дружина полковника Армії УНР Дмитра Білогуба. Разом із чоловіком вона пережила інтернування втаборі Вадовице, де народила доньку Ірину-Орисю (в майбутньому також бандуристку). Г. Білогуб популяризувала українську музичну культуру, виголошувала доповіді в«Рідній хаті» («Дещо зісторії бандури й бандуристів»), об’їздила згастролями 29місцевостей Волинського воєводства, виступала у70імпрезах.14 Долучився М.Левицький також до просвітянської, кооперативної роботи. Читав лекції як член культурно-освітньої секції Луцької «Просвіти»,15 згодом працював укультурно-освітній організації «Рідна хата», був серед організаторів ілекторів двомісячних, від 10січня до 10березня 1928р., кооперативних курсів, проведених уЛуцьку зініціативи Інструкторського відділу «Українбанку» за участі Інспекторату Ревізійного союзу українських кооперативів (РСУК).16 Підтримуючи ідею українізації Православної церкви 10 [28, с.26]. 11 [28, с.27]. 12 [22, с.33]. 13 [19, с.33–36]. 14 [23, с.5]. 15 [21, с.3]. 16 [13, с.4–5]. 97 уПольщі, належав до тимчасової управи Луцького Чесно-Хресного братства.17 Не забував колишній головний санітарний лікар залізниць УНР іписьменницької роботи. Під псевдонімами М.Пилипович, Виборний-Макогоненко й іншими написав багато невеликих оповідань, описів знародного життя, перекладів, популярно-наукових лікарських порадників. УРівному в1930р. вийшла його «Українська читанка», підручник для дорослих. Окремі книги збереглися у рукописах: «Гігієна для середніх шкіл», «Громадська етика» (курс, який він викладав угімназії). Неопублікованими зосталися його переклади Г.Сінкевича, Б.Пруса, атакож «Спогади лікаря» (1888–1929), роман «Перша руїна» про часи князя Андрія Боголюбського.18 М.Левицький мав дружнє спілкування злояльними до українців поляками, своїми земляками, як то Й. Волошиновський, С. Стемповський, сприймав ідею польсько-українського порозуміння, репрезентовану воєводою Г. Юзевським. Спільно з Йоахимом Волошиновським, близьким соратником воєводи, 1928р. видали скорочений курс української мови вдесяти лекціях із маленьким словником відомих висловів польською мовою («Krótki kurs języka ukraińskiego w 10-ciu lekcjach»). Водночас, коли його запитували, як йому живеться уЛуцьку, то казав: «Тяжко, дуже тяжко. Хотіли й мене запрягти до польського воза на українській землі. Казали, щоби виставив свою кандидатуру впосли від угодової партії. Та я відповів, що вже старий».19 Модест Левицький, маючи значний життєвий досвід викладача, лікаря, дипломата, громадського діяча, письменника, примноживши його вУГА вПодєбрадах, акумулював свої здобутки на Волині, будучи прикладом того, як «треба любити Україну».20 Опинився на Волині іректор УГА вПодєбрадах Сергій Тимошенко, уродженець с.Базилівка Чернігівської губернії, випускник Інституту цивільних інженерів уПетербурзі, член РУП, УСДРП. Досвід професійної діяльності отримав до революції, розробляв новий архітектурний стиль – український модерн. Професійну діяльність розпочав на Волині, у1906–1907рр. працював уКовельському повітовому земстві, був архітектором будівництва місцевого 17 [24, с.4]. 18 [12, с.535]. 19 [19, с.33]. 20 [19, с.36]. 98 залізничного вокзалу, залізничної амбулаторії, гімназії та інших будов. Продовжив працю архітектора уКиєві (інженер технічного відділу дирекції Південно-Західної залізниці), Харкові (головний архітектор управління Південно-Донецької залізниці). Проектував ліній залізниць, приватні будинки, адміністративні приміщення, робітничі поселення, відкрив власне бюро-майстерню, був учасником багатьох художніх виставок іконкурсів, мав визнання інагороди.21 Водночас, відмовився бути членом журі уконкурсі на встановленні пам’ятника Т. Шевченкові, позаяк вважав, що до конкурсу потрібно запросити фахівців зінших країн, зробити його міжнародним.22 У роки Української національно-демократичної революції Сергій Прокопович був членом УЦР, губернським комісаром Слобожанщини, уповноваженим уряду УНР до Війська Донського для координування спільних антибільшовицьких військових операцій, очільником міністерства шляхів вуряді І.Мазепи, входив до складу урядів В.Прокоповича та А.Лівицького, брав участь уДругому Зимовому поході.23 Ставши внаслідок поразки революції політичним емігрантом, він осів уЛьвові. Працював як архітектор убюро «Ян Левінські», потім – убюро «Польського будівельного товариства», розробив низку проектів, зокрема храми упередмістях Львова: Клепарові та Левандівці, монастир Студитів ус.Зарваниця й ін.24 У цей час харківська ЧК, провівши обшук уродинному помешканні Тимошенків, знищила всі його архітектурні проекти.25 Життя уЛьвові загалом було непростим, С.Тимошенко улисті В.Садовському писав: «Мені тут погано живеться ія почуваю себе зле фізично, страшенно схуд іпочуваю втому. Крім того, уЛьвові немає жадних перспектив на поліпшення мого становища»26. Побутові труднощі, суперечності усередині української політичної еміграції, непростий характер Сергія Прокоповича призвели до його переїзду у1924р. зі Львова до Чехо-Словаччини, де він вповні долучився до наукової, викладацької, організаційної роботи. Обіймав посаду декана інженерного факультету, ау1927/1928рр. – ректора УГА 21 [16, арк.116]. 22 [41, с.3]. 23 [16, арк.116зв.]. 24 [40, с.65–68]. 25 [5, с.172]. 26 [45, с.115]. 99 вПодєбрадах.27 Викладав архітектуру також уСтудії пластичного мистецтва вПразі, займався архітектурним проєктуванням церков, народних домів, шкіл, проєктував вулики для пасіки «Товариства українських пасічників при УГА». У 1929р. очолював кафедру водно-санітарної техніки.28 Не залишався осторонь жахливих подій сталінського режиму на малій батьківщині. Спільно зпредставниками викладацького складу УГА в Подєбрадах підписав «Резолюцію-протест лекторського персоналу Української Господарської Академії вЧСР, ухвалену 14грудня 1929р. усправі масових арештів на Україні». У документі наголошувалось, що радянський уряд інсценізує «жахливий монстр-процес проти української інтелігенції, що загрожує смертю найкращим українським культурним діячам, які мали мужність залишитися на батьківщині під час червоної окупації й чесно продовжували свою працю для добра власного народу». Підписанти заявляли: «Ми, члени лекторського складу Української Господарської Академії вЧСР, незалежно від різниці наших політичних переконань, однодушно й найрішучіше протестуємо перед цілим світом проти цих нелюдських способів нищення культурних сил нашого народу».29 Сергія Тимошенка обрали ректором на 1928/1929 н.р., однак міністерство землеробства Чехо-Словаччини не затвердило його кандидатуру. Як повідомляли більшовицькі спецслужби, ймовірною причиною цього було небажання очільника УГА вПодєбрадах розмовляти зміністром чеською мовою.30 Зауважимо, що згодом уЧехословаччині здобув освіту його син Олександр, який закінчив матуру вм.Німбурк, навчався на відділі архітектури уПразі, належав до Академічної громади вПодєбрадах, Товариства «Основа» вПразі, «Спілки студентів-архітекторів» уПразі. На початку 1930р. С.Тимошенко, прийнявши польське громадянство, переїхав на Волинь, влаштувавшись інженером будівництва відділу рільництва ірільничої реформи окружного уряду уЛуцьку. Відразу долучився до активної громадсько-політичної роботи, виявляючи прихильність до ідеї польсько-українського співжиття. Ймовірно для цієї місії іпотрапив до Луцька, де на той час набував розмаху «волинський експеримент» воєводи Генрика Юзевського. Сергій Тимошенко став віце-головою повітової 27 [40, с.65–68]. 28 [7; 49]. 29 [38, с.3]. 30 [44, арк.413]. 100 ради Безпартійного блоку співпраці зурядом (Bezpartyjnego Bloku Współpracy z Rządem – ВВWR), членом колегіального суду при воєводській раді BBWR. У 1931р. був обраний радним на виборах до міської ради Луцька31. У 30-хрр. увійшов до управ цілої низки проурядових українських організацій уЛуцьку: культурно-освітньої організації «Рідна хата»; Українського спортового товариства «Стир»; «Товариства імені Лесі Українки», основним завданням якого була «опіка над середнім та нижчим шкільництвом уЛуцьку»;32 Волинського українського театрального товариства (ВУТТ), що опікувалося Волинським українським театром (ВУТ)33. Виступаючи за дерусифікацію Православної церкви уПольщі, усіляко сприяючи її українізації, Сергій Прокопович у1931р. очолив Раду Чесно-Хресного братства та Товариство імені митрополита Петра Могили.34 Разом із іншими політичними емігрантами-наддніпрянцями був серед засновників Волинського громадського комітету допомоги голодуючим (ВГКДГ) в Україні (1933–1934), організаторів академій пам’яті Симона Петлюри, Шевченківських днів, роковин трагічних подій під Крутами, Базаром. 1листопада 1936р. у«Рідній хаті» м.Луцьк відзначали 15-і роковини Другого Зимового походу Армії УНР. Хор співав «Вічну пам’ять», «Чуєш брате мій», аСергій Тимошенко, як учасник Другого Зимового походу, поділився споминами, демонструючи шлях українських вояків на спеціально намальованій мапі. Оповідач аналізував причини поразки походу, згадував про відвагу та самопосвяту старшин, козаків, цивільних урядовців, оповідав про геройську смерть міністра М.Білінського.35 Зустрічаємо ім’я Сергія Тимошенка з-поміж ініціаторів утворення 1931р. уЛуцьку регіональної проурядової партії Волинське українське об’єднання (ВУО). Із 1936р. він очолив цю партію.36 Керівництво ВУО на чолі зС.Тимошенком наполегливіше порушувало українські проблеми, аніж це було за попереднього очільника Петра Певного. Автори пресового партійного органу, газети «Волинське слово» переконували: «Волинь, розуміється, не може 31 [11, с.148; 16, арк.116зв.]. 32 [14, арк.70–71]. 33 [23, с.5]. 34 [42, с.6]. 35 [12, с.482]. 36 [27, с.53]. 101 бути державою вдержаві, що керується власними правами…, але Волинь не є іне може бути трактована, як звичайна провінція Речі Посполитої, бо має цілком відмінний геополітичний характер».37 Водночас, загалом С. Тимошенко залишався на проурядових позиціях до початку Другої світової війни. У 1935р. Сергія Прокоповича обрали послом до польського сейму від ВУО у виборчій окрузі № 56 «Луцьк-Горохів». Після виборів він увійшов до складу Української парламентарної репрезентації Волині (УПР Волині), азчервня 1936р. став її очільником.38 На наступних виборах у1938р. здобув статус сенатора від Волинського воєводства, вчергове йдучи на вибори від ВУО, на цей раз спільно зпровладним Табором національного об’єднання (Obózu Zjednoczenia Narodowego – OZN). Після виборів залишався головою УРП Волині.39 Сергій Тимошенко продовжував опікуватися мистецтвом, адже уминулому був одним із зачинателів Українського художньо-архітектурного товариства вХаркові, Українського архітектурного інституту вКиєві. За його активної участі уЛьвові з’явився «Гурток українського мистецтва». С.Тимошенко та його син Олександр належали до заснованого 1927р. уВаршаві гуртка «Спокій».40 За підтримки українських послів, зініціативи С.Тимошенка, улютому 1935р., під час проведення VIII виставки згаданого гуртка, було започатковано спеціальну нагороду від Волині.41 У травні-червні 1937р. уЛуцьку, Рівному, Кременці проходила Хвиставка Українського мистецького гуртка «Спокій», сформована зтрьох відділів – архітектури, графіки та малярства – й позитивно оцінена фахівцями іза кількістю, іза якістю експонатів. На цій виставці репрезентували твори 20майстрів.42 С.Тимошенко демонстрував свої проєкти увідділі архітектури, провівши ретроспективний огляд своїх робіт, починаючи з1913р. Особливого значення Сергій Прокопович надавав церковній архітектурі, над якою працював тривалий час. Крім того, архітектор представив кілька модерних проєктів віл та великих будівель.43 У час проведення виставки на 37 [34, с.1]. 38 [16, арк.116зв.]. 39 [6, с.1]. 40 [50, s.264]. 41 [17, арк.15, 36]. 42 [15, арк.56]. 43 [47, с.6]. 102 Волині усіляко опікувався молодим талановитим художником Нілом Хасевичем.44 В окремих випадках С. Тимошенко допомагав випускникам Луцької української гімназії здобути освіту за кордоном, за його сприяння член ОУН Михайло Чигрин у1939р. зміг виїхати на навчання до Югославії.45 Таким чином, у«волинський період» Сергій Прокопович не полишав праці архітектора, продовжував розробляти архітектурний стиль – український модерн: готував проєкти пам’ятників, церков, відновив в українському стилі Братську церкву в Луцьку, спроектував церкву Івана Хрестителя в Ківерцях, спорудження якої розпочали 1934р., пам’ятник генералу Олексі Алмазову уЛуцьку, обеліск В.Тютюнникові, урочиста посвята якого відбулася 14жовтня 1931р. уРівному. За кресленнями українського архітектора було зведено до сорока житлових будинків на Волині.46 Продуманістю відзначалися проєкти господарських споруд, розроблені С. Тимошенком. Створені ним проєкти овочевих складів отримали рекомендацію міністерства землеробства для поширення по всій Польщі, а Волинська хліборoбська палата видрукувала їх окремою книжкою. У1932р. Тимошенко увійшов до 33 найкращих фахівців Польщі, уповноважених виконувати проєктні роботи від Окружної дирекції громадських робіт уВолинському воєводстві.47 Усе це слугує переконливим аргументом визнання високої професійності Сергія Тимошенка. 30-ті роки стали періодом його активної громадської та політичної роботи, як поміркованого політика, що відстоював ідею українсько-польської співпраці, належав до найближчого українського оточення воєводи Генрика Юзевського, допомагав реалізовувати його «волинський експеримент». Опинився уЛуцьку іасистент кафедри місцевого самоврядування УГА вПодєбрадах Олександр Питель,48 уминулому член Київської губернської української ради. У 1927р. він закінчив економічно-кооперативний факультет УГА в Подєбрадах, належав до Товариства українських економістів вЧСР. Після переїзду на Волинь, жив упередмісті Луцька, Красному, долучився до коо44 [15, арк.116]. 45 [3]. 46 [40, с.67]. 47 [31, с.132]. 48 [9, с.33]. 103 перативної, просвітянської роботи, у 1937 р. брав участь у конференції місцевих громадських діячів з волинським воєводою Г.Юзевським.49 Були випадки, що учасники Української революції після її поразки осідали на Волині, авже звідти потрапляли до УГА вПодєбрадах. З території міжвоєнної Волині виїхав до Подєбрад Микола Вікул (псевдо М. Райгородський), у минулому студент Київського комерційного інституту та природничого факультету Варшавського університету, старший асистент кафедри хімії Кам’янець-Подільського університету. У 1920р. він вимушено емігрував до Польщі, був інтернований у таборі Тарнова. У 1921 р. після ліквідації міністерства віровизнань УНР перебрався на Волинь, служив дяком, був секретарем благочинного осередку поблизу міста Володимир. Після заснування УГА вПодєбрадах отримав запрошення викладати хімію та виїхав до Чехо-Словаччини, де вповні реалізувався як науковець.50 Микола Вікул обіймав посаду професора кафедри неорганічної хімії в Академії, декана інженерного факультету (1922–1929). Захистивши докторат, працював ухімічних лабораторіях Карлового університету, підготував багато наукових праць, статей, підручників.51 Не залишався осторонь української національної ідеї, усіляко її популяризував, будучи членом Легії українських націоналістів, Організації українських націоналістів, учасником Першого конгресу ОУН уВідні. З Волинню була пов’язана доля викладача історії України УГА вПодєбрадах професора Василя Біднова.52 Член УЦР, декан богословського факультету, професор Кам’янець-Подільського державного університету, у1921р. він став ректором заснованого утаборі Ланцута Українського народного університету. На запрошення єпископа Діонісія звересня 1921р. почав викладати історію церкви уКременецькій духовній семінарії. Відомий письменник Улас Самчук, тодішній учень Кременецької гімназії, згадував, як вони принесли професорові Біднову перше число учнівського журналу «Юнацтво», присвячене Т.Шевченкові: «Мило привітавши нас усвоїй вбогій монастирській кімнатці, почав він знами розмову про давніші 49 [26, с.4]. 50 [39, с.4]. 51 [2, с.21–36]. 52 [36, с.148]. 104 часи… заохочував нас до дальшої праці іщиро подякував за дарунок. Вражіння від цієї розмови залишилося чудове. Радості нашій не було кінця».53 В.Біднов уміло поєднував викладацьку роботу згромадською діяльністю: редагував двотижневик «Православна Волинь» уКременці, працював у«Просвіті»,54 входив до правління Кременецького кооперативного союзу, Громадського комітету звідзначення Шевченківських днів, брав участь у підготовці 1922 р. видання уКременці «Малого Кобзаря». Учителювання і активна українська позиція В.Біднова викликали занепокоєння польської влади. Звітуючи про іспити усемінарії, шкільний інспектор повідомляв управління Волинського шкільного округу: «23травня відбувся іспит зісторії церкви. Це предмет п.Біднова. Приймали іспити івідповідали русинською мовою. Звертав увагу на поділ церкви на московську і київську. Докладно мовилося про діяльність православних братств на Волині, Поділлі івГаличині, проти підступів унії ікатолицизму. Предмет вихованці знають». У свою чергу управління Волинського шкільного округу узверненні до міністра віросповідань інародної освіти повідомляло, що існують «серйозні заперечення проти деяких професорів», особливо проти «проф. Біднова та інших непольських громадян», тож «присутність професора Біднова уКременці є найвищою мірою некорисною для загальнодержавних політичних справ».55 У підсумку польська поліція увересні 1922р. вислала В.Біднова із Кременця як «непольського підданого», «неприхильного до Польщі».56 Не зважила влада на те, що уйого паспорті була примітка Центрального бюра біженців (ЦББ) уТарнові про перетин кордону до 12жовтня 1920р. (до часу підписання польсько-радянських прелімінарних угод). Воєвода жрозпорядився провести спеціальне розслідування «у справі недопущення осіб, які не мають польського громадянства до посідання службових посад уінституціях православної церкви».57 Із Кременця професор Біднов переїхав до Чехословаччини, де досяг успіхів як викладач УГА вПодєбрадах. Згодом він ще епізодично приїздив на Волинь: читав лекції на запрошення українських громадських діячів. Більшість згаданих викладачів УГА вПодєбрадах, що зробили внесок угромадсько-політичне життя міжвоєнної Волині, померли 53 [30, с.277–278]. 54 [10, с.4]. 55 [48, k.139–140]. 56 [20, с.3]. 57 [48, k.139–140]. 105 у30-х роках. М.Левицький помер 16червня 1932р. ібув похований уЛуцьку. Попереднього, 1931р. утратив посаду вчителя української приватної гімназії.58 Громада Луцька влаштувала покійному пишний похорон, на який прибули представники зі Львова, Варшави, Кременця, Ковеля, Рівного та інших міст ісіл;59 редакція «Тризуба» випустила присвячене йому окреме число видання; вшановувалась постать М.Левицького інадалі впродовж міжвоєнного часу.60 Пам’ять про викладача, лікаря, письменника, після забуття у радянський період, повернулася в публічний простір Луцька унаш час: його іменем названі гімназія, вулиця. М.Вікул помер 14лютого 1935р. внаслідок апендициту, похований на Ольшанському цвинтарі уПразі. У квітні 1935р. помер від хвороби уВаршаві В.Біднов, похований на православному цвинтарі Воля. О.Пителя розстріляли нацисти уЛуцьку 9 вересня 1942р.61. С.Тимошенко на початку Другої світової війни виїхав на територію Генерал-губернаторства, розпочавши нову сторінку чергової еміграції на захід, азгодом за океан. Отож, викладачі УГА вПодєбрадах, перебуваючи урізний час на території Волинського воєводства, активізували громадсько-політичне, культурно-мистецьке, освітнє, кооперативно-господарське, церковно-релігійне життя в різних його формах. Намагаючись знайти порозуміння зпольською владою уперіод «волинського експерименту» Г.Юзевського, ініціювали заснування проурядових організацій, поширювали ідею українсько-польського співжиття. Подєбрадівські викладачі виступали на Волині засновниками різних проєктів, організаторами товариств, популяризували кооперативну ідею, об’єднуючи таким чином розпорошені маси місцевих українців усвідомий громадський колектив. Список джерел ілітератури 1. Автобіографія Модеста Левицького. Тризуб. 1933. 9 липня. С.5–9. 2. Антонович, Марко. Проф. Д-р Микола Вікул. 1888–1935. Розбудова Держави. 1955. Ч.1(16). С.21–36. 3. Бондарук, Леся. Перстень коханої як символ розлуки: історія кохання оунівця зЖидичина. URL: https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fhistory.rayon 58 [18, с.3–4]. 59 [37, с.11–13]. 60 [35, с.12]. 61 [8, арк.52]. 112 ському інституті в Празі – спадкоємцю УГА.4 Саме тому автор ставить собі за мету висвітлити основні віхи науково-педагогічної діяльності К.Мацієвича вУГА. У цьому дослідженні не йдеться про громадсько-політичну діяльність професора веміграції. Кость Мацієвич народився 18травня 1873р. вс.Деремезна, нині Обухівського р-ну Київської обл. Навчався уБілоцерківському реальному училищі, 4-й Київській гімназії, 1898р. закінчив Інститут сільського господарства і лісівництва в Ново-Олександрії (нині м.Пулави, Польща). Був вченим секретарем Полтавського товариства сільського господарства, агрономом Полтавського повітового земства, губернським агрономом Саратовської губернії. Під час російської революції 1905–1907рр. заснував уСаратові осередок Всеросійського селянського союзу, був членом тамтешньої Української громади. У грудні 1905р. був заарештований царською владою. Восени 1906р. повернувся на Київщину. У 1907–1915рр. (з перервами) – редактор журналу «Хлібороб», «Агрономического журнала» «Южно-Русской сельскохозяйственной газеты», тижневика «Наша справа» (Харків). За участь уреволюції зосені 1909р. до весни 1912р. перебував уВасильківській в’язниці. З 1912р. був агрономом Харківського товариства сільського господарства, заступником голови Комітету сприяння сільськогосподарській кооперації. 1915р. переїхав до Петрограда, де був професором Кам’яноостровських (пізніше сільськогосподарський інститут) та Вищих Стебутівських жіночих курсів, лектором Московського народного університету ім.О.Шанявського, керівником економічного відділу Всеросійського земського союзу, членом Ліги аграрних реформ Вільного економічного товариства. Належав до Української радикально-демократичної партії (пізніше Українська партія соціалістів-федералістів) іТовариства українських поступовців. Навесні 1917р. К.Мацієвич повернувся вУкраїну. 7квітня був обраний до ЦК УРДП, репрезентував партію вУкраїнській Центральній Раді та її Малій раді. З серпня – товариш (заступник) генерального секретаря земельних справ, автор проекту аграрної реформи на засадах індивідуального трудового господарства зі збереженням земельної власності. Не погоджуючись з ідеєю соціалізації землі, 19 грудня 1917 р. вийшов у відставку. Працював уКиївському губернському земстві, був заступником голови Всеукраїнського земського союзу, членом української делегації на 4 [3]. 113 мирних переговорах із РСФРР ікомісії зукладання торговельних договорів зкраїнами Четверного союзу, редактором «Вісника Громадської Агрономії», професором Комерційного та Політехнічного інститутів, членом низки центральних кооперативних інституцій та організатором ІВсеукраїнського агрономічно-економічного з’їзду. Під час гетьманату П.Скоропадського К.Мацієвич належав до Українського національного союзу. У січні-лютому 1919р. вЯссах, Бухаресті й Одесі за дорученням Директорії УНР вів переговори зпредставниками країн Антанти. У лютому-квітні 1919р. очолював Міністерство закордонних справ УНР, зчервня того ж року – Надзвичайну дипломатичну місію (НДМ) УНР уРумунії, апісля її ліквідації восени 1923 р. – Громадсько-допомоговий комітет української еміграції вРумунії, філію Українського товариства прихильників Ліги Націй уРумунії, публікувався врумунській пресі.5 У листопаді 1920р. Уряд УНР змушений був вийти на територію Польщі. Перебував уТарнові. У грудні 1921р. там же була заснована Спілка техніків сільського господарства веміграції (СТСГЕ). До її управи входили Б.Іваницький, О.Михайловський, Л.Фролов, В.Мельник та В.Чередіїв. З метою поширення інформації про Спілку, налагодження зв’язків із відповідними фахівцями та працевлаштування своїх членів управа надіслала листи голові Українського громадського комітету вЧехословаччині М.Шаповалу та голові НДМ УНР уРумунії К.Мацієвичу.6 У відповіді на лист професор, погодившись на вступ до Спілки, зазначив, що перебування за кордоном треба використати для набуття фахових ітехнічних знань.7 На початку 1922р. управа СТСГЕ звернулася до М. Шаповала з пропозицією заснувати сільськогосподарський факультет при Українському вільному університеті (УВУ) вПразі або агрономічні курси.8 Управа Спілки радилася зК.Мацієвичем іщодо професорсько-викладацького складу факультету.9 Крім того, у1922р. вУВУ ставилося питання про створення на факультеті права ісуспільних наук кафедри сільськогосподарської економії. Очолити її пропонували Костянтину Адріановичу. Оцінюючи його науковий рівень, відомий економіст В.Тимошенко писав: «Багата іширока 5 [43]. 6 [41, арк.1]. 7 [35, арк. 2]. 8 [35, арк. 13–13зв.]. 9 [34, арк. 3, 13]. 114 наукова іпрактична діяльність проф. К.А.Мацієвича рівно ж ті наукові кваліфікації, котрі він мав від вищих фахових шкіл України іРосії, не залишають ніякого сумніву, що проф. К.А.Мацієвич єдуже бажаний член кожної Української наукової установи вякості професора по своєму фаху...».10 Але питання про відкриття при УВУ як факультету, так ікафедри сільськогосподарської економії так іне було вирішено. Невдовзі ідея відкриття вищої школи була реалізована Українським громадським комітетом уПразі. Завдяки йому та фінансовій підтримці чеської влади уквітні 1922р. вПодєбрадах була заснована Українська господарська академія.11 Чимало членів Спілки переїхало до Чехословаччини, де іпочали працювати вУГА. Після ліквідації НДМ УНР вРумунії восени 1923р. К.Мацієвич подав заявку на проходження докторського іспиту та вступу на роботу до румунського університету, але коли отримав запрошення від Української господарської академії (УГА) вПодєбрадах, то одразу погодився. Того ж року його обрали професором УГА. Але оскільки дисципліни, які він повинен був читати, викладалися на старших курсах, то остаточно переїхав до Чехословаччини лише улютому 1925р.12 Він викладав такі курси: сільськогосподарська економія, сільськогосподарська кооперація, сільськогосподарська політика ігромадська агрономія для майбутніх агрономів та сільськогосподарська кооперація й організація сільського господарства для майбутніх економістів. У липні 1925р. його кандидатуру висували на посаду проректора, у1927–1928 навчальному році він був деканом агрономічно-лісового факультету.13 Академія видавала навчальну літературу, словники, збірники, журнали. Професор був членом факультетської редакційної колегії «Записок Української Господарської Академії вЧ.С.Р» (Т.ІІ, вип.3) та опублікував на їх сторінках працю «Один зголовних елементів сучасної хліборобської кризи», вякій йшлося про світову економічну кризу кінця 20-х – початку 30-х рр. ХХст.14 При УГА існувала низка навчально-допоміжних, науково-професійних, культурно-освітніх, культурно-економічних та суто культурних, мистецьких іспортивних організацій. Так, К.Мацієвич вів семінар із сільськогосподарської економії, був членом Агро10 [36, арк. 139]. 11 [21; 30]. 12 [1, с. 32]. 13 [32, арк. 151; 30, с. 11]. 14 [18]. 115 номічного товариства при УГА, на засіданнях якого виголошував доповіді.15 Товариство мало власний друкований орган – збірник «Молодий агроном». На його сторінках публікувалися роботи професора.16 При УГА діяло Видавництво «Кооперативний фонд імені Василя Доманицького», серед фундаторів та членів якого був К.Мацієвич. Там він очолював редакцію серії збірників, присвячених проблемам сільського господарства, та публікував уних свої праці.17 У 1926р. за редакцією двох співробітників УГА К.Мацієвича й Є.Чикаленка та під егідою Спілки українських техніків сільського господарства вЧ.С.Р. побачив світ «Сільськогосподарський збірник», де була опублікована стаття професора «Про сільськогосподарські райони України». Ще одним спільним проєктом Спілки й УГА став Російсько-український сільськогосподарський словник (літери А–К). Основну роботу було виконано головою термінологічної комісії УГА й одночасно членом Спілки Є.Чикаленком. Витрати на видання словника взяли на себе УГА (350 крон), СУТСГ на чолі із К.Мацієвичем (450 корон) та Віктор Доманицький (96,60корон).18 Напередодні та під час світової економічної кризи 1929–1932рр. чехословацька влада почала згортати фінансову допомогу українським емігрантам взагалі й вищим українським школам зокрема. У 1931–1939 рр. Кость Адріанович був членом Товариства прихильників УГА. 4січня 1932р. він взяв участь унараді професури Академії, на якій бурхливо обговорювалися пропозиції Товариства усправі заснування позаочної політехніки.19 Невдовзі на базі Академії відкрився Український технічно-господарський інститут (УТГІ) із заочною формою навчання, який після закриття у1935р. УГА став самостійним закладом. Заходами УГА/УТГІ побачили світ підручники, курси лекцій, брошури, програми досліджень тощо. Навчальні та наукові матеріали для студентів публікувалися на сторінках «Журналу шкільного листування УТГІ при УГА», зокрема йК.Мацієвича20. У 1937р. вПодєбрадах побачив світ конспект лекцій (вступні лекції) зкурсу «Головні засади громадської агрономії» для студентів УТГІ. Зауважимо, що професор ще у1925–1926рр. 15 [33, арк. 13]. 16 [18]. 17 [15]. 18 [35, арк. 77]. 19 [9, с. 26]. 20 [20]. 116 на засіданнях професорської ради УГА пропонував відкрити при Академії заочні курси для вільних слухачів, але тоді ця пропозиція не була сприйнята колегами.21 Професор представляв УГА іна наукових форумах. Ще всічні 1925р. улистуванні С.Петлюри зК.Мацієвичем йшлося про організацію вПразі наукового з’їзду українських учених.22 Професор був головою агрономічно-лісової підсекції ІУкраїнського наукового з’їзду, що відбувся 3–7жовтня 1926р. вПразі, та виголосив доповідь «Про сільськогосподарські райони України».23 На ІІУкраїнському науковому з’їзді, що відбувся 20–24березня 1932р. вПразі, К.Мацієвич виступив двічі. Перша доповідь називалася «Проблема аграрного перенаселення України», друга – «Колективізація селянського господарства на Україні».24 Під час згортання фінансової допомоги українським освітнім інауковим інституціям зініціативи професорів вищих шкіл 7грудня 1932р. вПразі була заснована Українська наукова асоціація. Її головною метою було «плекати українську науку вусіх галузях знання». Очолив Асоціацію ректор УГА Б.Іваницький, аголовою відділу технічних та економічних наук обрали К.Мацієвича.25 Згодом він став заступником голови Наукової ради, азквітня 1936р. – головою Асоціації.26 Зауважимо, що Кость Адріанович брав активну участь вукраїнському науковому житті iпоза межами Чехословаччини. У лютому 1930р. уВаршаві був створений Український науковий інститут. Його очолив О.Лотоцький, який ізапросив до співпраці К.Мацієвича. Науково-дослідна діяльність інституту провадилася урізноманітних комісіях та семінарах. Наприкінці 1930р. було започатковано економічний семінар. Його очолили К.Мацієвич і В. Садовський. На засіданнях семінару розглядалися важливі наукові проблеми. У 1931р. на одному зних обговорювалася доповідь Костя Адріановича «Аграрна криза».27 Увиданні «Праці Українського наукового інституту» були опубліковані його роботи 21 [40, арк. 110]. 22 [22, с. 24]. 23 [42, арк. 20зв.–21]. 24 [11, с.12]. 25 [28, с. 2–3]. 26 [27, с.6]. 27 [24, с.359; 44, s.257–258]. 117 «Сільсько-господарська політика СССР усвітлі аграрної кризи» та «Колективізація селянського господарства на Україні». К.Мацієвич налагодив зв’язок із Науковим товариством ім.Тараса Шевченка (НТШ) у Львові. У 1938 р. НТШ започаткувало вісник українознавства «Сьогочасне іминуле» (за редакцією В.Сімовича), де була опублікована стаття К.Мацієвича «Сільське господарство У.С.С.Р упорівнянні із світовим» (1939, Ч.1). Професор співробітничав також із редакцією «Сільськогосподарської енциклопедії» уЛьвові, друкувався ульвівських журналах «Кооперативна республіка» й «Український агрономічний вісник». Влітку 1941р., коли при культурно-науковому відділенні Українського Національного Об’єднання Протекторату Чехії та Моравії створювалися фахові комісії, К.Мацієвич взяв участь уроботі сільськогосподарської комісії. На її засіданнях виголосив доповідь «Завдання сільськогосподарської політики та її напрямні впереходовий період», яка наступного року вийшла окремою книгою,28 та презентував вступ до книги «Аграрна реформа вУкраїні».29 Восени 1941р. К. Мацієвич переїхав до Києва, де ужовтні увійшов до складу Української національної ради.30 Проте невдовзі повернувся до Праги, де іпомер 2квітня 1942р. Його прах поховано уКолумбарії Української господарської академії на місцевому кладовищі уПодєбрадах.31 Перед смертю професор усно зробив заповіт, вякому йшлося про передачу УТГІ всіх його коштів зметою відкриття при ньому «Фундації імені Костя Мацієвича». Виконавцями своєї волі встановив професорів І. Фещенка-Чопівського, В. Садовського, М. Добриловського та д-ра В. Трепке. Невдовзі був схвалений статут Фундації. Її мета – організація всебічної допомоги окремим особам іорганізаціям для досліджень аграрної справи вУкраїні, асаме: 1)аграрного законодавства, 2)розмірів та характеру національного земельного фонду, 3)форм землеволодіння та землекористування, 4)систем сільського господарства, 5)систем окремих галузей сільського господарства (рільництва, скотарства тощо), 6)різних форм кооперації всільському господарстві, 7)впливу урядової аграрної політики та економічної політки на стан ірозвиток 28 [16]. 29 [37, арк. 4]. 30 [8, с.414]. 31 [14, с.624]. 118 сільського господарства, 8)форм станових організацій та їх діяльності й впливу на розвиток сільського господарства, 9)організаційних форм сільських господарств та стану агротехніки вних, 10)форм громадсько-агрономічних організацій, існуючих вУкраїні та вінших країнах, що найбільш відповідають сучасним політичним, економічним та культурно-побутовим умовам України, 11)впливу громадсько-агрономічних заходів та праці громадсько-агрономічних організацій та установ на розвиток сільського господарства, 12)стану дослідної справи та найближчих практичних завдань дослідних установ, 13)стану сільськогосподарської освіти та потреб у ній, 14) впливу різних форм сільськогосподарської освіти та різних форм поширення сільськогосподарського знання серед населення на прогрес сільського господарства, 15)питань організації збуту сільськогосподарської продукції, розбудови елеваторів, холодників та транспортної мережі для потреб сільського господарства, 16)стану та потреби меліорації, впливу переведених уже меліорацій на розвиток сільського господарства та питань організації меліоративних фондів та ін. Для досягнення цієї мети Фундація: організовує та встановлює дослідницькі стипендії для працівників узазначених галузях сільського господарства та сільськогосподарської економіки, оголошує конкурси для написання праць зцих фахів, допомагає упроведенні анкетування ідослідів, видає виконані праці іматеріали зцих галузей та іншими способами організує допомогу для студій аграрної справи вУкраїні. Керував фундацією Сенат УТГІ за планами та кошторисами, затвердженими Професорською Радою Інституту.32 До комітету Фундації увійшли В. Доманицький (голова), В. Садовський (заступник), В.Чередіїв (скарбник), М.Міткович (бухгалтер) іМ.Бутовський (секретар). Згодом до складу комітету кооптували українських емігрантів із Німеччини, Польщі, Чехословаччини та м.Данциг. Першими 4-річними стипендіатами стали д-ри Кушніренко, М.Савчак й О.Рущак та інженери Т.Краснокутський, Г.Денисенко, К.Ніщеменко.33 Але знаближенням до Чехословаччини червоної армії Фундація припинила своє існування. Отже, активна участь Костя Адріановича Мацієвича устворенні та роботі Української господарської академії вПодєбрадах й Українського технічно-господарського інституту свідчить про його не32 [40, арк. 16–17]. 33 [39, арк. 17, 25, 49]. 119 абиякі організаторські здібності, високий фаховий рівень, авторитет не лише серед колег, але ішироких кіл української еміграції. Саме завдяки йому при УГА діяли семінар із сільськогосподарської економії й Агрономічне товариство, було запроваджено видання низки збірників іперіодичних видань. Він був серед організаторів українських наукових форумів, друкувався в українській і зарубіжній періодиці, очолював низку фахових організацій. Перспективними, на думку автора, є дослідження громадсько-політичної діяльності К.Мацієвича як вУкраїні, так івеміграції. Список джерел ілітератури 1. Власенко, Валерій. Агроном ідипломат. Штрихи до біографії Костя Мацієвича. Політика ічас. 2002, №10. С.78–86. 2. Власенко, Валерій. К.Мацієвич іЄ.Чикаленко: співпраця веміграції. Євген Чикаленко – будитель української нації (до 150-річчя від дня народження). Зб. наук. праць / Упор. Н.І.Миронець, В.М.Піскун, І.М.Старовойтенко. Київ, 2014. С.263–274. 3. Власенко Валерій. Кооперативні студії К.Мацієвича вУГА/УТГІ уЧехословаччині. Міжнародний кооперативний рух: генезис та тенденції сучасного розвитку: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 16–17лютого 2012р. Полтава. 2012. С.47–50. 4. Власенко, Валерій. Кость Мацієвич – вчений-агроном ідипломат. Зовнішні справи = UA Foreign Affairs. 2017, №6. С.32–35. 5. Власенко, Валерій. Кость Мацієвич іСпілка українських техніків сільського господарства вЧСР. Історія науки ібіографістика [Електронне видання] / Держ. наук. с.-г. б-ка УААН. 2009. №2. URL: http://www.nbuv.gov.ua/ejournals /INB/20092/09_vlasenko.pdf 6. Власенко, Валерій. Кость Мацієвич іУкраїнський республіканськодемократичний клуб уПразі. Ridna Mowa = Рідна мова: квартальник Укр. вчительського т-ва уПольщі. 2007. №7. С.60–67. 7. Власенко, Валерій. Штрихи до портрета Костя Мацієвича. Сумська старовина. 1997. №1(2). С.25–30. 8. Головко, Микола. Суспільно-політичні організації та рухи України вперіод Другої світової війни. 1939–1945рр. Київ, 2004. 704с. 9. Денисенко, Г. Український технічно-господарський інститут, як спадкоємець Української господарської академії (Короткий нарис зісторії повстання УТГІ). Вісті УТГІ. Реґенсбурґ, 1947. Ч.5 (ювілейне). С.25–29. 10. Доманицький, Віктор. Кость Мацієвич (Замісць вінка на могилу). Київ, 1943. 13с. 11. ІІУкраїнський науковий з’їзд уПразі 20–24березня 1932. Розклад праць. Прага: Друкарня «Політика», 1932. 16с. 12. Єпик,Лариса. К.А.Мацієвич – науковець, дипломат, громадсько-політичний діяч. Український історичний журнал. 2007. №1. С.125–135. 13. Листи Костя Мацієвича до Симона Петлюри (1920–1923рр.) / Упоряд., вступ. стаття та коментарі В.Власенка. Суми, 2009. 128с. 120 14. Матяш, Ірина, Власенко, Валерій. Колумбарій Української господарської академії вПодєбрадах. Місця пам’яті української дипломатії: енциклопедичний довідник / Упоряд. та заг. ред. І.Матяш. Київ, 2022. С.622–631. 15. Мацієвич, Кость. З минулого сільськогосподарської кооперації. Українська сільсько-господарська кооперація (З нагоди 10-ї річниці заснування «Централу»). Зб. 1-й. Подєбради, 1926. С.1–16. 16. Мацієвич, Кость. Завдання с.-г. політики та її напрямні впереходовий період. Відбитка зо збірника «Сільське господарство України». Прага: Культурнонаукове вид-во УНО, 1942. 42с. 17. Мацієвич, Кость. Лист до редакції. Тризуб. 1927. Ч.19. С.32. 18. Мацієвич,Кость. Один зголовних елементів сучасної хліборобської кризи. Записки Української Господарської Академії вЧ.С.Р. Подєбради, 1931. Т.ІІІ. Вип.3. С.63–85. 19. Мацієвич, Кость. Привітання «Молодому агрономові». Молодий агроном. Подєбради, 1928. Вип.1. С.23–30. 20. Мацієвич, Кость. Сільсько-господарська освіта та позаочне навчання. Журнал шкільного листування УТГІ при УГА. Подєбради, 1933. №6. С.1–3. 21. Наріжний, Симон. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Ч.1. Прага, 1942. 372с. + іл. 22. Петлюра, Симон. Невідомі листи зПарижа як політичний заповіт борця за самостійну Україну /Упоряд. В.Сергійчук. Київ, 2001. 91с. 23. Плисюк, Василь. Кость Мацієвич. Українські кооператори (історичні нариси). Львів, 1999, Кн.1. С.218–222. 24. Потульницький,Володимир. Український науковий інститут уВаршаві. Український археографічний щорічник. Київ, 1999. Нова серія. Вип.3–4. Т.6–7. С.356–368. 25. Сергійчук, Володимир. Мені ходить головно про працю для України… Пам’ять століть. 2001, №4. С.14–48. 26. Скиба, Катерина. Еміграційний період життя К.А.Мацієвича (1924– 1942роки). Українське державотворення: історичний аспект : матеріали Всеукр. наук. конф., Харків, 11трав. 2018р. Харків, 2018. С.102–108. 27. Справоздання про чинність Української Наукової Асоціяції вПразі за час від 1 липня 1934 р. по 1 січня 1936р. Прага, 1936. 10с. 28. Справоздання про чинність Української Наукової Асоціяції вПразі за час від 7грудня 1932р. до 30червня 1934р. Прага, 1934. 18с. 29. Українська господарська академія вЧ.С.Р. / Укр. громад. к-т вЧ.С.Р. Прага, 1923. 64с. 30. Українська господарська академія вЧехословацькій Республіці. Подєбради, 1928. 64с. 31. Уткін,Олександр. К.А.Мацієвич – український вчений та громадськополітичний діяч. Історія науки ібіографістика. 2014. №4. URL: http://nbuv.gov .ua/UJRN/INB_Title_2014_4_15 (дата звернення 22.11.2022). 32. ЦДАВО, ф.3795, оп.1, спр.128. 33. ЦДАВО, ф.3798, оп.1, спр.3. 34. ЦДАВО, ф.3841, оп.1, спр.4. 35. ЦДАВО, ф.3841, оп.1, спр. 8. 36. ЦДАВО, ф. 3859, оп. 1, спр.230. 37. ЦДАВО, ф. 3879, оп. 2, спр. 27. 38. ЦДАВО, ф. 3892, оп. 1, спр. 1. 39. ЦДАВО, ф. 3892, оп. 1, спр. 3. 40. ЦДАВО, ф. 3892, оп. 1, спр. 36. 121 41. ЦДАВО, ф.3841, оп.1, спр.2. 42. ЦДАГО, ф.269, оп.1, спр.386. 43. Vlasenko, Valeriy, Guzun,Vadim. Konstantin Maţievici omul de știinţă şi diplomatul ucrainian. Caiete diplomatice / Institutul Diplomatic Român. 2015. №3. Р.20–45. 44. Wiszka, Emilian. Emigracja ukraińska vPolsce 1920–1939. Toruń, 2005. 752s. 128 на Великій Україні, але й уГаличині, бо була ця країна, вбільшій частині своїй, довший час окупована московськими арміями». 4. «На галицькій території українство було плюндровано так, як це вміли завжди, вміють ітепер робити тільки москвини. Усе, що мало хоч би лише саму українську назву, було ними погромлене до краю… Але не лише москвини переслідували галичан, переслідувала їх іавстрійська влада…».8 5. «Гірко жилося українству івмежах Російської імперії. Усі органи друку, всі українськi організації, що якось то вижили попередню післяреволюційну реакцію, було закрито, сотні видатніших людей заарештовано, азприфронтової смуги вислано було до далекої Московщини біля двох мільйонів населення».9 6. «Так за великої війни, по обох сторонах фронту, нехтуючи голосні обіцянки свої, ставилися до поневоленого українства».10 7. На початку 1917р. Російська імперія «катастрофічно впала».11 8. Суттєвими інетривіальними є спостереження Славінського щодо динаміки революційних подій на теренах Російської імперії. Він виступає тут не лише як незалежний аналітик, але як свідок іподекуди учасник подій. Акцентує на тяглости традиції вукраїнському державотворенні: «Гасла, що зними стала до праці Центральна Рада, зразу ж завели український рух втрадиційні українські береги, бо були вони, воснові своїй ті самі, які зазначені вже Кирило-Методієвським Братством, асаме: автономна демократична українська республіка уфедераційному зв’язку здемократичною республікою Російською». Утой же час помічає розширення й доповнення програми, що було відповіддю на виклики революційного часу: «Одмінними, однак, були додані до цих гасел новітні соціяльні та економічні постуляти, що одповідали новим обставинам часу, місця й клясовій структурі української нації».12 Стосовно жовтневого перевороту уПетрограді він твердить, що «цим повстанням, тобто жовтневим р.1917, можна датувати не лише фактичний розклад Росії, який зазначився вже раніше, але й формальний її розпад, бо ж вскорому часі після того всі так звані окраїни, тобто імперські провінції, заселені не-москвинами, проголосили себе, незалежни8 [2, с. 167–168]. 9 [2, с. 168]. 10 Там само. 11 Там само. 12 Там само. 129 ми самостійними державами, апоміж них перша – Україна».13 Вбачає історичну обумовленість урозвитку подальших подій на теренах України, які дали шанс Центральній Раді на легітимацію влади йвідокремлення від імперського центру. Пише про те, що після того, як більшовиками вПетербурзі був повалений Тимчасовий Російський Уряд та наочно виявлено було їх змагання вчинити те саме й зурядом українським, Центральна Рада ІІІуніверсалом 20листопада 1917р. проголосила Україну Народною Республікою й видала закон про вибори до Українських Установчих Зборів, які мали стабілізувати український державний лад та встановити те чи інше ставлення України до Російської республіки. Із прагматичних позицій пояснює логіку дій молодої національної влади, яка намагалася реалізувати по суті конфедеративну модель, при збереженні реальної суверенності України. «Одночасно з тим, не зрікаючись остаточно – змотивів часової доцільности, – од принципу федерації, Центральна Рада, продовжувала робити всі можливі заходи, щоб утворити федераційний зв’язок знародами колишньої Росії та скласти разом зними федераційний імперський уряд, який міг би протистати Урядові Народніх Комісарів, тобто большевицькій владі. Заходи ті не дали жадних наслідків, ато тому, що від головного члена проектованої майбутньої федерації, од Московщини не можна було дістати якої будь одповіді на численні заклики та пропозиції, писані й усні. Москвини воліли загибати під большевиками, але про федерацію й слухати не хотіли. Зваживши ситуації, большевицька влада Народніх Комісарів виголосила Україні війну, ймосковські червоні війська вгрудні р.1917наблизились до Києва. Ця обставина прискорила внутрішню державну еволюцію Центральної Ради. Мотиви доцільности одпали самі собою, бо можливий федераційний співробітник став наявним ворогом, проти якого треба було виступати ззброєю вруках. Годі було далі вагатись. Установчі Збори, які мали вирішувати остаточно державну долю України, щоправда, були вже обрані, але скликати їх до Києва, що був тоді під ворожою загрозою, не було жадної можливости. Тому Центральна Рада втой самий день, коли Установчі Збори мали розпочати свою чинність, асаме, 22січня р.1918, виконуючи яскраво ймногократно виявлену волю народню, своїм славнозвісним 4-м Універсалом проголосила Україну самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Так Славінський пояснює об’єктивні причини прийняття документа, що ознаменував «прощання зімперією». Автор слушно акцентує, 13 Там само. 130 що «з того часу зачалася боротьба державної України проти Московського, на цей раз уже Совітського імперіалізму, боротьба, яка модифікована вчасі, не припинилася, остаточно іпо цей день».14 9. Славінський не мав ілюзій стосовно місії військ Четверного союзу, які з’явилися на теренах України після укладення Берестейської мирної угоди й були офіційно потрактовані спочатку М.Грушевським як «друзі» і«союзники». «Австро-германські допомогові війська, розташовані на Україні, вигнавши большевиків, фактично стали на їх місце, бо перетворились вокупаційні».15 Вбачав різницю між німецькими та австро-угорськими військами, зауваживши, що «на півдні завстрійцями українцям було подекуди легче, бо серед австрійських військ були ігалицькі стрілецькі полки, акрім того австрійці трохи зналися на національних рухах ібудь-що-будь, до певної міри, так мовити, оглядалися на них. Інакше було на півночі, головне вКиєві, де стали поруч іпроти себе германське військове командування йЦентральна Рада зукраїнським урядом. То були два політичні світи, чужі, протилежні йворожі собі: аристократичний монархізм – революційна демократія. Доброго співжиття йщирого порозуміння між ними бути не могло; майже зразу ж між ними вчинився нелад іпочалися конфлікти фактичного й принципового порядку, істало ясно всім, що якась сторона має уступитися, якась перемогти. Перемогли німці, спираючись на військову силу свою».16 10. Славінський критично окреслив сутність політики Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, підкресливши, що була вона «наскрізь реставраційною».17 Влада намагалася перевести реставрацію вусіх площинах народного життя на Україні, зачинаючи з політичної та соціальної й кінчаючи національною та державною. Закони, видані Центральною Радою, було анульовано. «Українську мову було зневажено, бо фактично державною мовою стала російська; можливості ширшого національного розвитку було підірвано, й українству пощастило вцій площині зберегти й поставити лише Академію Наук, університети, кілька гімназій та народне шкільництво…». Славінський говорив про «формальне існування самостійної української держави, що її принцип був такий дорогий цілому українству. Але 14 [2, с. 170]. 15 [2, с. 170–171]. 16 [2, с.171]. 17 Там само. 131 наприкінці правдиві інтенції гетьмана Павла Скоропадського виявились до кінця…».18 11. Доводив неминучість повстання Директорії, що призвело до ліквідації Гетьманату йвідновлення УНР; усвідомлював, як свідчить текст, всю складність становища нової влади, яка головним завданням мала «розчищення національного ґрунту». На його думку, скликаний Директорією Трудовий Конґрес прийняв низку резолюцій, що ними встановлено було державні принципи відродженої Української Народної Республіки, визначені «в лініях новітнього європейського парляментарного демократизму», і«перевів злуку Великої України зГаличиною».19 Твердив про невимовно важкі умови, вяких Директорія наступні два роки, «ізольована од світа ймайже позбавлена постачання», проводила збройну боротьбу й домагалася міжнародної підтримки. Сподівався, що колись буде написана правдива історія цієї боротьби, яка вкрила українство невмирущою славою, бо «безконечно багато вній було виявлено героїзму, національної жертовності й натхненого інтегрального патріотизму. Козацька боротьба ХVІІстоліття знайшла собі аналогію вXXстолітті. … Але кожному героїзму єсть фізичний край».20 12. Констатував, що ще майже два роки після того не вгавала боротьба, яку тепер проводило українське селянство, організуючи повстання проти нав’язаної більшовиками радянської моделі буття – «чужої окупаційної влади». Та після знесилення й згасання стихійного повстанського руху «московська навала приборкала тимчасово Україну». З того часу, зауважував Славінський, «зачинається еміграційна доба української державної боротьби, яка так виразно нагадує добу Орлика та його еміграційного гетьманування. Але це вже справедлива творена історія, всім нам відома, бо переживаємо її ми всі ще й досі».21 На завершення свого викладу Славінський влучно й стисло проаналізував конструювання Радянського Союзу, «як звуть тепер большевики колишню Російську імперію».22 У 1937р. взалі Географічного товариства в Парижі він прочитає доповідь «Національно-державна проблема в СРСР», яка наступного року вийде окремою книжкою. 18 Там само. 19 Там само. 20 Там само. 21 [2, с. 174]. 22 Там само. 132 Торкнувся державотворчих змагань на теренах Західної України. Згадав про те, що після розпаду Австро-Угорської імперії наприкінці р.1918внаслідок програної війни, Галичина проголосила себе незалежною Західноукраїнською Народною Республікою, зНаціональною Радою та її Генеральним Секретаріатом на чолі. У січні 1919р. Національна Рада прийняла закон про злуку Галичини зВеликою Україною водну державу, іТрудовий Конгрес, скликаний тоді у Києві, цю злуку урочисто ствердив. «Більше року Галичина йВелика Україна жили й боролись проти спільних ворогів, як одна й неподільна держава, але пізніше дороги їх розійшлись».23 Галичину згідно з рішенням Верховної Ради амбасадорів великих держав з1923р. передано було офіційно до рук Польщі. Закарпатська Україна, за згодою місцевих комітетів, приєднана була до Чехословаччини, як автономна її одиниця, під назвою Підкарпатська Русь. «Кубань ісхідні українські землі большевики залишили безпосереднє під своєю рукою, Бесарабією та Буковиною заволоділа Румунія…»,24 – зсумом писав Славінський. Висновок автора, поданий у«кінцевих увагах» до курсу лекцій, був неоднозначний: «Нам, свідкам великої політичної катастрофи на Сході Європи, автому й на нашій батьківщині, свідкам найбільшого народнього горя українського, послала історія й найбільшу втіху, побачити на власні очі, відчути власним серцем, як український народ воскрес до нового життя, стає єдиним національним організмом, непереможним і навіки незмінним. Історія, перевірена сучасністю, наочно завірила нас, що нація такої старої культури, як наша, не загибає ні при яких обставинах, бо коріння її лежать унеприступній для людських ударів глибині віковічного часу. Українська нація сміливо може дивитись вочі майбутности, яка б гірка не була її сучасність, бо на її стороні стоїть її минуле».25 Надихаючими є останні рядки лекції Славінського про те, що «українська нація заробила собі почесне місце вродині європейських народів іматиме його».26 М.Славінський усвоєму курсі лекцій зісторії України виявив здатність глибоко розуміти минуле України й інтуїтивно відчувати імпульси майбутнього, демонстрував усупереч сумним обставинам підрадянської дійсності історичний оптимізм і віру у майбутнє батьківщини. У своїй оповіді спирався на фундаментальні напра23 Там само. 24 Там само. 25 [2, с. 175]. 26 Там само. 133 цювання української історіографії (передусім праці В.Антоновича й М.Грушевського), але висловив івласний погляд щодо національної історії, підбив підсумки новітнього історичного досвіду й зробив спробу зазирнути за обрії. Отже, як уявляється, спадщина Максима Антоновича варта того, щоб її перечитати й осмислити наново. Список джерел ілітератури 1. В. С. Максим Славінський. (З приводу сімдесятип’ятиліття). Наші дні. 1серпня. 1943. 2. Славінський, Максим. Історія України. Подєбради: [б. в.], 1933–1934. [Курси українознавства при Українській Господарській Академії вЧ.С.Р. Вип.1, курс ч.81. На правах рукопису]. 175, [10]с. 3. Шелковнікова, Зінаїда. Наративний поворот влінгвістиці. Лінгвістика ХХІ століття. 2013. С.195–200. 4. Pease, Donald, E. National Narratives, Postnational Narration. Modern Fiction Studies. Baltimore: Johns Hopkins University Press. Volume 43, N.1, Spring 1997. Pp.1–23. 5. Stories about ourselves: How national narratives influence the diffusion of large-scale energy technologies / E.Malonea, NathanE. Hultmanb, KateL. Anderson, Viviane Romeiro. Energy Research & Social Science. Vol.31, September 2017. Pp.70–76. 134 Відображення ідей українського та чехословацького аграризму впоглядах Г.Сіманціва Сергій Корновенко, Олексій Компанієць Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького Авторами з’ясовано, що на рубежі 1920-х–1930-х рр. між чехословацькими та українськими аграристами розгорнулася активна співпраця, найпомітнішим осередком якої були Українське аграрне товариство та Українська господарська академія вПодєбрадах. Упрацях українських та чехословацьких аграристів концепція «третього шляху», разом із критикою лібералізму, капіталізму, соціалізму, комунізму іфашизму, набула логічного ісистемного викладу. Помітним є ідейний взаємовплив поглядів Г.Сіманціва, А.Швегли, М.Годжі та інших щодо «аграрної демократії», обстоювання економічних та моральних переваг сільського господарства, дрібної приватної власності на землю, кооперації, атакож державного регулювання економіки. Їх бачення «третього шляху» полягало упоміркованих реформах, які мають створити значну верству хліборобів-власників. Ключові слова: Українське аграрне товариство, Українська господарська академія вПодєбрадах, Г.Сіманців, А.Швегла, М.Годжа, аграризм. УДК [94(477:4-11):332.2.01] Сіманців 135 Reflection of the Ideas of Ukrainian and Czechoslovak Agrarianism in the Views of H. Simantsiv Serhii Kornovenko, Oleksii Kompaniets Bohdan Khmelnytsky National University of Cherkasy The authors found out that at the turn of the 1920’s–1930’s, active cooperation developed between Czechoslovak and Ukrainian agrarianists, the most prominent center of which was the Ukrainian Agrarian Society and the Ukrainian Husbandry Academy. In the studies of Ukrainian and Czechoslovak agrarianists, the concept of the «third way», next to the criticism of liberalism, capitalism, socialism, communism and fascism, acquired alogical and systematic interpretation. The ideological mutual influence of the views of Hryhorii Simantsiv, Antonín Švehla, Milan Hodža and others regarding «agrarian democracy», advocacy of the economic and moral advantages of agriculture, small private ownership of land, cooperation, as well as state regulation of the economy is noticeable. Their vision of the «third way» consisted of moderate reforms, which should create asignificant class of peasant-owners (farmers). Hryhorii Simantsiv got acquainted with their works during his activities at the Ukrainian Agrarian Society and the Ukrainian Husbandry Academy. Hryhorii Simantsiv substantiated the principles and positions of modern agrarianism concerning the individuality of the peasantry, its mentality, the role of the peasantry as an active subject of state and nation-building, etc. Thus, the intellectual heritage of the scientist is aself-sufficient Ukrainian concept of contemporary agrarianism, which is consistent with the Czechoslovak agrarianistic discourse. Keywords: Ukrainian Agrarian Society, Ukrainian Husbandry Academy in Poděbrady, Hryhorii Simantsiv, Antonín Švehla, Milan Hodža, Agrarianism. 136 Odraz myšlenek ukrajinského ačeskoslovenského agrarismu vnázorech H. Simanciva Serhij Kornovenko, Oleksij Kompanijec Čerkaská národní univerzita Bohdana Chmelnyckého Jedním zvýsledků ukrajinské revoluce vletech 1917–1921 byla masová emigrace těch, kteří nesouhlasili se sovětským modelem státnosti. Meziválečná Evropa se stala útočištěm těch ukrajinských intelektuálů, kteří nepřijali sovětskou Ukrajinu. Velké množství ukrajinských emigrantů se soustředilo vČeskoslovensku. Vnejnovější historiografii se vědecky odráží politický, společenský, umělecký akulturní život ukrajinské emigrace vmeziválečném Československu, vznik ačinnost UHA atd. Relevantní je přitom studium intelektuálního dědictví ukrajinské emigrace. Právě vtomto prostředí se začal dále rozvíjet ukrajinský agrarismus. Stím souvisí význam intelektuálního dědictví H. Simanciva, který představuje pokus o syntézu ukrajinského agrarismu s myšlenkami československých teoretiků. Účelem publikace je zkoumat ukrajinské intelektuální dědictví vmeziválečném Československu, zejména dílo H. Simanciva, jeho spřízněnost sčeskoslovenským agrarismem. Autoři publikace došli kzávěru, že ve spisech ukrajinských ačeskoslovenských agrárníků nabylo pojetí „třetí cesty“ spolu skritikou liberalismu, kapitalismu, socialismu, komunismu afašismu logického asystematického podání. Příbuznost názorů H. Simanciva sčeskoslovenskými agrárníky A. Švehlou, M. Hodžou aJ. Kettnerem, jejichž díla autor studoval při působení vUkrajinské agrární společnosti aUkrajinské hospodářské akademii vPoděbradech, je patrná. Ukrajinské ačeskoslovenské agrárnictví stejnou měrou hájí ekonomické amorální výhody zemědělství, malé soukromé vlastnictví půdy, družstevní istátní regulaci hospodářství. Jejich vize „třetí cesty“ a„agrární demokracie“ sestávala zumírněných reforem, které měly vytvořit významnou třídu rolníků. Simancivův model moderního agrarismu zahrnuje principy moderního agrarismu týkající se individuální povahy rolnictva, jeho mentality, role rolnictva jako aktivního subjektu budování státu anárodní ideje. Klíčová slova: Ukrajinská agrární společnost, Ukrajinská hospodářská akademie vPoděbradech, H. Simanciv, A. Švehla, M. Hodža, agrarismus. 137 Одним із результатів Української революції 1917–1921рр. стала масова еміграція незгідних із радянською моделлю державності. З-поміж українських емігрантів домінували представники інтелектуальної творчої діяльності, громадсько-політичні діячі, військові та інші – ті, хто не сприйняв Радянської України. Міжвоєнна Європа стала притулком для таких українців. Найчисельніші українські емігрантські кола були зосереджені уПольщі, Румунії, Чехословаччині. Доля українських емігрантів складалася по-різному, багато учому вона визначалася внутрішньою політикою країни стосовно до емігрантів, їх особистою вдачею. У новітній історіографічній традиції різні питання з історії української еміграції українах Центральної та Південно-Східної Європи міжвоєнного періоду перебувають уполі наукової уваги. Дослідниками з’ясовано діяльність української політичної еміграції українах Європи у1920-хрр.;1 чисельність та соціальна структура української еміграції в країнах Європи у міжвоєнний час;2 діяльність української еміграції вкраїнах Європи уміжвоєнний період ХХст.,3 склад, структура, громадсько-політичні практики української політичної еміграції вПольщі на території Волинського воєводства;4 створення та діяльність Української господарської академії уЧехословаччині у1922–1935рр.;5 соціокультурні аспекти української еміграції уЧехословаччині у1920-хрр.;6 мистецьке, культурне ігромадське життя української еміграції вміжвоєнній Чехословаччині7 тощо. Водночас, на нашу думку, актуальним є вивчення інтелектуального українського продукту веміграції. Насамперед подальшого теоретичного розвитку такого європейського селяноцентричного феномену другої половини ХІХ – 1930-хрр., як аграризм, представленого, зокрема, українським аграризмом. У такому контексті науково обґрунтованим є звернення до інтелектуальної спадщини Г.Сіманціва, що стосується українського аграризму, її спорідненості зідеями чехословацького аграризму. 1 [6, с.118–121]. 2 [5, с.225–229]. 3 [4]. 4 [1]. 5 [13]. 6 [4]. 7 [3]. 144 Професор П.Є.Андрієвський: життєдіяльність веміграції Олександр Уткін Інститут історії аграрної науки, освіти ітехніки Національної Академії аграрних наук України У статті висвітлено діяльність українського мікробіолога іветеринара Петра Андрієвського як за часів Російської імперії, так іперіоду його життя веміграції зокрема. Вивчення наукового спадку Петра Андрієвського уміжвоєнний період є актуальним, позаяк вісторіографії відсутні дослідження, присвячені його тридцятилітньому перебуванню увимушеній еміграції. Тож мета нашої студії – простежити початковий період наукової діяльності вченого на еміграції, його життя вЧехословацькій Республіці. Ключові слова: Петро Андрієвський, Чехословацька Республіка, боротьба зепізотріями, дослідження змікробіології. УДК 001:371.132:579.83/882 П.Є.Андрієвський «1880–1945» 145 Professor P. E. Andriyevskyi: Life in Exile Oleksandr Utkin Institute of History of Agrarian Science, Education and Technology, National academy of agrarian sciences of Ukraine The article is devoted to the activities of the teacher of the Ukrainian Free University and the Ukrainian Husbandry Academy in Poděbrady, Petro Andriyevskyi, who widely participated in the organization of the educational process and scientific studies in these institutions. Petro Andriyevskyi is known not only as an outstanding scientist, but also as ateacher, mentor, under whose leadership alarge number of dissertation thesis were defended not only in the Czechoslovakia, but also in Poland. His efforts to improve his qualifications all the time and to organize laboratories to combat infectious diseases of livestock are noted. Keywords: Petro Andriyevskyi, Czechoslovakia, fight against epizotria, research on microbiology. 146 Profesor P. J. Andrijevskyj: život ačinnost vemigraci Oleksandr Utkin Katedra hisotrie zemědělských věd, vzdělávání atechnologií Národní akdemie zemědělských věd Ukrajiny Článek popisuje činnost ukrajinského mikrobiologa aveterináře Petra Andrijevského jak vdobě předrevoluční, tak ivobdobí jeho života vemigraci. Studium vědeckého odkazu Petra Andrijevského vmeziválečném období je relevantní, neboť jeho třicetiletému pobytu vnucené emigraci doposud nebyla věnována příslušná pozornost. Účelem naší studie je proto vysledovat počáteční období jeho vědeckého působení vemigraci, jeho život vČSR. Studie byla zpracována na základě rozboru pramenů – materiálů Státního ústředního archivu vyšších orgánů vlády avzpomínek jeho kolegů. Je třeba poznamenat, že Petro Andrijevskyj se stal pedagogem na Ukrajinské svobodné univerzitě aUkrajinské hospodářské akademii vPoděbradech avýznamně se podílel na organizaci vzdělávacího procesu avědecké práce vtěchto institucích. Jedná se především ojeho přednáškovou činnost vrámci společnosti Liga ukrajinské kultury vPraze, jeho působení ve Společnosti muzea osvobozeneckého boje ukrajinského národa. Andrijevskyj byl nejen vynikajícím vědcem, ale také pedagogem, mentorem, pod jehož vedením bylo obhájeno velké množství disertačních prací nejen vČeskoslovensku, ale ivPolsku. Je známo jeho úsilí neustále zvyšovat svou kvalifikaci, aby bylo možné úspěšně organizovat laboratoře pro boj sinfekčními chorobami domácích zvířat. Slibným směrem výzkumu je studium další účasti Petra Andrijevského na společenském životě ukrajinských emigrantů ataké jeho vědecká laboratorní práce oproblémech boje sinfekčními chorobami zvířat. Klíčová slova: Petro Andrijevskyj, Československo, boj proti epizotriím, výzkum mikrobiologie. Відомий вчений ветеринар, біолог-бактеріолог, доктор ветеринарної медицини, професор біології ізоології Петро Євгенович Андрі- 147 євський входив до складу славної когорти історико-культурного феномену Української національної політехніки вєвропейському зарубіжжі, яку врізні роки представляли Українська господарська академія іУкраїнський технічно-господарський інститут заочного навчання (Чехословаччина) та Український технічно-господарський інститут (Німеччина). Сталось так, що саме перебуваючи веміграції більше 23років, займаючись педагогічною інауково-дослідною діяльністю, він досяг успіхів світового рівня вгалузі бактеріологічної науки. Майбутній вчений народився 10 листопада 1880 р. в українській родині м.Ромни Полтавської губернії. У 1900 р. закінчив Полтавську духовну семінарію. Потім поступив до Харківського ветеринарного інституту.1 Після отримання свідоцтва про прослуховування програмних наукових курсів вінституті 1906р. вступив до Дрезденської, апотім Берлінської вищої ветеринарної школи студентом останніх семестрів. Здобуті за кордоном знання сприяли тому, що внаступному році він отримав диплом ветеринарного лікаря в Харкові й поступив на службу до Катеринославського земства, де працював 2,5роки. У цей період він «спорудив свою власну невелику лабораторію змікроскопом та іншими найнеобхіднішими пристроями й досліджував різні бацили».2 Становлення молодого фахівця відбувалося в процесі практичної лікарської роботи, організації ветеринарної допомоги та вирішення складних питань, що виникали уповсякденному житті людей, однак ветеринар прагнув пізнати як практичні, так ітеоретичні таємниці ветеринарії та бактеріології, щоб шляхом різних експериментів дати науково аргументовані відповіді на умови виникнення, розповсюдження й лікування численних хвороб. З цією метою П.Є.Андрієвський вирішив зайнятись науково-дослідною працею, вступивши 1909 р. до Бактеріологічного інституту при головному ветеринарному управлінні вПетербурзі на посаду наукового співробітника. Короткотермінове перебування вцьому інституті свідчило, що новий науковий співробітник успішно освоював заплановану тему досліджень. Тому не випадково наступного року його призначили очільником спеціальної експедиції до Південно-Східної Монголії для боротьби з епізоотіями. Звідти він привіз спеціальну карту 1 [8, арк. 2, 5]. 2 [7, с.272]. 148 розповсюдження там заразних хвороб іприщепив більше 4тис. худоби. Показав певні науково-організаційні здібності, які відзначило керівництво установи, призначивши П.Є.Андрієвського керівником відділу Бактеріологічного інституту. Виконуючи ці обов’язки протягом 1,5року, молодий дослідник читав лекції ікерував практичними роботами ветеринарних лікарів на фахових курсах вПетербурзі.3 У травні 1912р. був направлений на дворічне стажування за кордон. Працював уДрездені, Гамбурзі, Галле. Його керівником вПарижі був І.І.Мечников. За період перебування за межами Росії вБрюсселі надрукував 5спеціальних праць. Диплом доктора ветеринарії отримав у Лейпцігському університеті. Повернувшись уПетербург, працював уБактеріологічному інституті. З початком Першої світової війни його мобілізували на службу вполк донських козаків, де він уфронтових умовах перебував протягом двох років. У 1916р. П.Є.Андрієвського за розпорядженням військового санітарного управління Росії командирували до Харківського медичного товариства для масової підготовки довідок на фронт. Одночасно читав лекції на фахових курсах лікарям імедикам. Його бажання займатися науково-дослідною роботою увищому навчальному закладі здійснилось, коли 1917р. він був обраний асистентом на кафедрі загальної патології уХарківському ветеринарному інституті. Склавши іспити, успішно захистив дисертацію й отримав ступінь магістра ветеринарних наук. Добросовісне виконання службових обов’язків стали вагомим аргументом для обрання Петра Євгеновича приват-доцентом кафедри загальної патології (1918р.). На цей період він мав 17друкованих наукових праць, присвячених питанням ветеринарної науки. Наступного року після наукового звіту про теорії фізико-хімічного імунітету обраний членом хімічної секції Української академії наук уКиєві. Після встановлення радянської влади у1920р. виїхав на Кавказ ікерував лабораторією протичумної станції вП’ятигорську, авкінці року обраний професором кафедри патологічної анатомії Ново-Черкаського ветеринарного інституту. Успішній роботі увищому навчальному закладі заважала активна діяльність чекістів, які боролись зпротивниками нового суспільно-політичного ладу. Відчуваючи небезпеку від «ЧК Кавказу іДонщини», він виїхав до Москви, де був обраний професором кафедри епізоотології уветеринарному інституті та проводив осінній семестр. Згодом переїхав 3 [8, арк. 5]. 149 до Харкова, вякому його обрали професором кафедри загальної паталогії ветеринарного інституту.4 Побоюючись можливого арешту П. Є. Андрієвський виїхав уПольщу. Йому доручили керівництво науковою лабораторією. У квітні 1922р. на засіданні комісії ветеринарії при Варшавському університеті українського вченого обрали та затвердили професором кафедри анатомії патологічної зпатологією загальною. В представленому ним списку 19 наукових праць зазначалось, що вони були опубліковані протягом 1910–1922рр. вросійських ізарубіжних виданнях. Після короткого перебування уПольщі він виїхав до Чехословаччини, де існувала українська діаспора, що налічувала 35тис. осіб. На думку голови Українського громадського комітету М.Ю.Шаповала який за своєю схемою займався реєстрацією українських емігрантів, їх налічувалось 215тис. чоловік. Насправді ж вважав він, кількість українців тут значно більша, бо ці показники носять приблизний характер.5 За даними українського громадського комітету, вЧехословаччині 1920рр. виявлено що із 6 тис українців 55% були селянами, 13% робітниками, 25% інтелігентами, 7% представниками інших соціальних груп. Тут проживали 15% неграмотних українських емігрантів, ледве грамотних 20%, людей із початковою освітою 25%, зсередньою 35%, звищою 5%.6 Серед зарубіжних українців переважали селяни, а середний освітний показник був низьким. Основними причинами масового переселення українців були соціально-політичні (громадянська війна, політичні переслідування, репресії, розпад імперій); соціально-економічні (кон’юнктура міжнародного ринку праці, дозоване квотування та заохочення до еміграції висококваліфікованих спеціалістів або робітників для виконання непрестижних робіт, трудова еміграція, переселенські рухи на нові землі); соціодемографічні (старіння місцевого населення, диспропорція у віковій та статевій структурі); релігійні, соціо-культурні, військово-політичні, етнополітичні та інші. Виїзд українців за межі Батьківщини, був їх свідомим вибором, своєрідною реакцією на численні негаразди вкраїні, колективні страхіття ітерпіння. Переміщення українців вЧехословаччину частково пояснюється їх значною концентрацією вцьому регіоні, діяльністю 3вищих 4 [8, арк. 6]. 5 [8, арк.1]. 6 Там само. 150 навчальних закладів, вяких намагалися влаштуватися викладачами емігранти звищою освітою. Особи зсередньою освітою, прибувши вЧехословаччину, прагнули здобути вищу освіту. У цілому життя українських емігрантів за кордоном було складне іважке, оскільки їх правовий статус обмежувався. Знаючи це П. Є. Андрієвський емігрував до Чехословаччини, обравши місцем свого постійного проживання м.Прагу. Перш за все емігранта цікавила викладацька й науково-дослідна робота в українських високих школах Праги й Подєбрад. Згідно заяви П.Є.Андрієвського прийняли вУкраїнський вільний університет та Українську господарську академію вПодєбрадах. Професорська рада агрономічно-лісового факультету академії 17травня 1922 р. обрала його професором по кафедрі зоології, а15липня того ж року він відмовився читати лекції по зоології. На початку вересня йому доручили викладати курс мікробіології. Цю постанову затвердило Міністерство закордонних справ Чехословаччини 15грудня 1923р., вказавши, що П.Є.Андрієвський є професором мікробіології Української господарської академії7. Ставши повноцінним членом наукових колективів університету та академії, вчений потрапив усправжній вир подій емігрантського життя – вирішення проблем науки іосвіти, підготовки фахівців, навчально-методичної літератури та її видання, вивчення історії України, досягнень іневдач національного будівництва 1920-х рр., пошуки реальних шляхів створення незалежної української держави. Окрім цього названі заклади вищої освіти, наукові, громадські та інші організації проводили численні заходи, пов’язані звідзначенням національних ірелігійних свят, визначних подій, явищ загальноукраїнського характеру, звшануванням видатних наукових, культурних, військових, політичних діячів України. Українська господарська академія стала за кордоном першою українською національною політехнікою, що готувала на трьох факультетах агрономічно-лісовому, економічно-кооперативному та інженерному освічені кадри, виховані на традиціях української вільної науки іпатріотизму. Це були вчені-агрономи, лісівники, економісти, кооператори, статистики, меліоратори, гідротехніки й технологи. Передбачалось, що українська, висока школа впроцесі освітянської та науково-дослідної праці збільшить національно-культурні здобутки, поглибить ізміцнить національну свідо7 [8, арк. 20]. 151 мість та основи громадської організованості, отримавши добротну матеріально-технічну базу навчання, державне фінансування, стипендії студентам. Діяли 59кафедр, 13академічних семінарів, 33спеціальні кабінети, фундаментальна бібліотека і14лабораторій, видавництво, книжковий магазин ідослідні ферми.8 Створенням різного обладнання, приборів активно займалися студенти, професори, зокрема С.В.Тимошенко, П.Є.Андрієвський та інші. Їх життєва позиція, діяльність, стали факторами соціального та технічного прогресу, спрямовувались на виробництво та систематизацію нових наукових знань, рухаючись унапрямі поширення досягнень науки й освіти, розвиваючи інтелектуальний потенціал нації, її можливості інноваційного розвитку. Але найбільшу цінність академії формував професорсько-викладацький персонал, який отримуючи незначну заробітну плату, в1928році налічував 126осіб, потім цей показник поступово знижувався9. Низка професорів були державними та громадськими діячами, відомими вченими, мали високий авторитет у науковому середовищі. До них належать Б.Г.Іваницький, П.Є.Андрієвський, І.Я.Горбачевський, Б. М. Мартос, К. А. Мацієвич, В.П.Тимошенко, представники чеських високих шкіл – В.Шевчiк, Ю.Стоклава, Т.Кашпарeк та інші. Про громадську діяльність ученого свідчить робота Товариства музею визвольної боротьби українського народу, створеного представниками науки, освіти та культури, серед яких був іП.Є.Андрієвський. Всі заходи музею здійснювали переважно члени Товариства. У кінці 1925р. їх налічувалося 64особи. Оскільки музей не отримував фінансування збоку чехословацького уряду, його експонати поповнювали українці здіаспори. Професор П.Є.Андрієвський передав рукописи своїх праць, листування. В.О.Біднов передав музею понад триста одиниць матеріалів зжиття діаспори вПольщі, Чехословаччині – накази С.В.Петлюри, листування, фотографії.10 Створене в1920-хрр. товариство «Ліга української культури» вПразі на чолі зпрофесором В.О.Бідновим систематично проводило публічні заходи, зокрема лекції, які відвідували від 50до 250 осіб, в основному студенти. За перший рік існування було організовано 19лекцій. Тут виступали переважно професори укра8 [5, с.511]. 9 [5, с. 509]. 10 [6, с. 207]. 152 їнських закладів вищої освіти – П.Є.Андрієвський, Л.Т.Білецький, С.І.Ґольдельман, В.І.Сімович та інші.11 Українські вчені, що мешкали вЧехословаччині, нерідко виїжджали уФранцію, де читали лекції українцям діаспори, розповідали їм про міжнародну обстановку, становище вУкраїні, досягнення української науки, культури, літератури, освіти. Серед виступаючих були П.Є.Андрієвський, О.П.Лотоцький, М.А.Славінський, В.М.Щербаківський.12 Разом згрупою професорів Українського вільного університету в1925р. П.Є.Андрієвський заснував Історично-філологічне товариство. Він же запропонував ійого назву. Ставши членом-співробітником цього утворення, пожертвував 50 чеських крон на проведення перших організаційних заходів.13 Поряд згромадською роботою вакадемії й університеті велика увага приділялась формуванню системи навчального та виховного процесу, його послідовності, змістовності та цілеспрямованості. Багато цих заходів П.Є.Андрієвський повинен був організовувати чи допомагати їх проведенню або ж їх відвідувати. Слід враховувати те, що викладацька інауково-дослідна діяльність вукраїнських закладів освіти, робота врізних громадських утвореннях перевантажували фізичні можливості професора інегативно впливали на його самопочуття та працездатність. Тому утравні 1925р. він звернувся упрофесорську раду академії зпропозицією врегулювати обов’язки лекторського складу. Це стосувалось, писав П. Є.Андрієвський, «тої інтенсивної праці в6днів тижнево, що мушу проводити як професор університету та академії, не можу витримати без недільного відпочинку івже через те не можу учащати регулярно на засіданнях професорських рад, які звичайно відбуваються всуботу-неділю та продовжуються 10–15годин».14 На його думку, жодна установа, зокрема й висока школа, не мають права штрафувати за відсутність поза межами робочих часів з8до 20год. 3-х буденних днів та до 16год. всуботу. Якщо ж накладуть штраф, професор збирався вживати всіх можливих засобів, щоб його відмінити. Українська академія, яка платила тільки за фактичні години занять, уданому випадку прирівнювала участь узборах із виконанням викладів івправ. Вона мала право зменшувати платню за відсутність на зборах тільки тоді, коли б платили за кожну годину 11 [3, с.29]. 12 [3, с. 108]. 13 [3, с. 197]. 14 [8, арк. 104]. 153 фактичної присутності на зборах і в подвійному розмірі згідно законів ЧСР.15 З означених мотивів П.Є.Андрієвський зробив висновок про можливість відвідувати збори, коли вони відбуваються без погодинної платні та будуть продовжуватися не «довше 3–4годин, як відбуваються скрізь по високих школах Європи».16 Відповідаючи заявнику проректор академії С.Д.Комарецький відзначив, що згідно існуючих правил накладання штрафів не дозволяється. Встановлені вначальному закладі нові правила регламентували кількість зборів та дні їх проведення.17 П.Є.Андрієвський пройшов складний ітривалий період вченого, працював на педагогічній інауково-дослідній ниві. Професор провів велику дослідницьку роботу вМонголії, французькому Судані.18 Проведені ним науково-дослідні та науково-лабораторні експерименти служили вагомим аргументом його теоретичних висновків, які оприлюднювались на міжнародних форумах вчених, урізних публікаціях. Прагнення П.Є.Андріївського розширювати та поглиблювати знання зветеринарних наук, робити нові відкриття, вивчити й ефективно використати новітні методи боротьби зінфекційними хворобами домашньої худоби стали основним мотивом заяви вСенат Української господарської академії від 18лютого 1925р. з проханням представити його кандидатуру на дворічне науково-практичне відрядження у Францію та США. До заяви окрім біографічних даних додавався список 21наукової публікації, надрукованих різними мовами, зокрема його праця «Сучасні експериментальні досліди на межі між живим імертвим», атакож вказувалось, що вПетрограді, Харкові, Видгощі, Празі, Берні керував 10дисертаційними роботами.19 Конкретні теоретичні та практичні завдання українського професора розкриваються упідготовленій ним програмі. Вона передбачала наступне: • у Пастерівському інституті та національній лабораторії наукових дослідів Міністерства агрикультури Франції ознайомитись із серадіагностикою та виготовленням вакцин проти хворої худоби, що панують вУкраїні; 15 Там само. 16 Там само. 17 [8, арк. 105]. 18 [2, с.45]. 19 [8, арк. 82]. 256 право торгівлі старожитностями із зібрання Т.Легоцького мукачівський жупан надав його родині, не знаючи ситуації, то їх потрібно анулювати, аті предмети, які вже продано, повернути. Відтак було затверджено склад делегації, яка мала вручити документ вищим посадовцям краю. До неї ввійшли д-р Ю.Бращайко, д-р, о.В.Геджега, о.Т.Скиба, д-р І.Панькевич та д-р М.Новаковський.13 Уже 25серпня 1920р. уповноважені Головним відділом особи побували у віце-губернатора краю П. Еренфельда та очільника шкільного відділу Й.Пешека. Щодо губернатора Г.Жатковича, то він прийняв просвітян 26серпня 1920р. Державні мужі пообіцяли вирішити питання щодо музейного зібрання Т.Легоцького ізапропонували призначити урядовим комісаром д-ра Шетнера. Але після зауваження М.Новаковського про те, що той надто завантажений іншою працею, було погоджено кандидатуру голови суду вМукачеві д-ра Віктора Адамковича.14 Напрацьовані Головним відділом пропозиції було узагальнено під назвою «Меморіялъ Муз. и библ. Комисіѣ т-ва Просвѣты въ Ужгородѣ для цивільноѣ Управы Підкарпатськоѣ Руси въ справѣ заснованя Національного Музея» (далі – «Меморіал»). У документі було наведено склад музейної та бібліотечної комісії, атакож висвітлено перші кроки її діяльності. У цьому контексті наголошувалося, що особливу увагу члени музейної та бібліотечної комісії приділяли музеєві ім.Т.Легоцького вМукачеві. Відтак у«Меморіалі» йшлося про те, що адвокат Теодор Легоцький, який народився на теренах Словаччини,15 автор монографії про Березьку жупу та кількох інших описово-історичних творів, понад 30 років ретельно збирав речі, дотичні до археології, нумізматики та історії Підкарпатської Русі загалом та околиць Мукачева зокрема. Він ініціював створення вМукачеві музейного товариства. Метою його діяльності було відкриття вцьому місті музею, основою якого мала стати археологічна колекція Т.Легоцького. Перші загальні збори Музейного товариства відбулися 2червня 1907р. На знак подяки їх учасники запропонували назвати імузей, ітовариство іменем Т.Легоцького. Тоді ж було обрано й очільника та президію Музейного товариства. Головою став Т.Легоцький, а до складу 13 [3, с.86–87]. 14 [4, с.87]. 15 Сучасні дослідники Йосип В.Кобаль та О.Кобаль відзначають, що Т.Легоцький народився 5жовтня 1830р. вмістечку Фужіне, що поблизу сучасного міста Рієки (Хорватія), вродині переселенців із комітату Турц (нині це територія Словаччини) [5, с.3]. 257 Президії, крім нього, увійшли Яків Бонер іЮлій Варад (заступники), д-р Йосиф Михайло Янкевич (директор музею), д-р Кароль Тарчій (секретар), Стефан Салян (касир) та д-р Юлій Блюменевич (юристконсульт). Невдовзі вБудапешті було затверджено статути Музейного товариства й угорська влада стала опікуватися колекцією старожитностей, зібраних Т. Легоцьким. Управлінський персонал краю всіляко сприяв збиранню музейних предметів. Місцеві газети поширювали заклик передавати вмузей різні знайдені чи збережені старовинні речі. Відповідно до свідчень реєстру, який із 1906року іаж до своєї смерті (в 1915р.) вів Т.Легоцький, востанні роки його життя музейне зібрання поповнювали й інші особи. Тож, на думку просвітян, воно повинно було стати публічним надбанням іперебувати під захистом держави. Та попри це, родина Т.Легоцького не погоджувалася зтакими діями, висувала різні претензії та навіть продавала іроздавала деякі предмети (книжки, нумізматику), які становлять музейну цінність. У підсумку, «Меморіал» висунув такі пропозиції до Цивільного управління: 1)якнайшвидше надати товариству для організації музею ібібліотеки матеріальну допомогу врозмірі 60000 Кч і визначити для цього приміщення; 2) підтримати клопотання «Просвіти» усправі виявлення історичних пам’яток вмузеях Відня та Будапешта, вивезених із Підкарпатської Русі, та посприяти їх поверненню; 3)делегувати зУжгорода до Мукачева комісара (уповноваженого), щоб той а) провів опис ізберіг музей ім.Т.Легоцького вМукачеві; б)зафіксував іпризупинив чинність усіх дозволів на продаж івивезення предметів цього музею; в) повернув ті предмети, які було вивезено або подаровано; г) призначив замість недіючого Музейного товариства ім.Т.Легоцького куратора задля подальшого збереження прав імайна музею.16 Отже, ситуація змузеєм ім.Т.Легоцького була доволі непростою. Власне, на той час музею як публічного загальнонародного закладу не існувало. Йшлося про колекцію старожитностей, зібрану Т.Легоцьким, яку можна розглядати як своєрідний приватний музей. Слід відзначити, що Цивільне управління та його шкільний відділ теж виступали за те, щоб створити вкраї перший класичний музей, ядром для якого стали б предмети старовини, зібрані Т.Легоцьким. Про це, зокрема, свідчить звернення шкільного відділу 16 [9, арк.4–5]. 258 Цивільного управління Підкарпатської Русі уМіністерство внутрішніх справ ЧСР, яке було підготовлено 7серпня 1920р.,17 тобто незадовго до появи «Меморіалу» товариства «Просвіта». У документі відзначалося, що після смерті 1920року дружини Т.Легоцького їхні діти – син та п’ятеро доньок переселилися вУгорщину. До такого кроку їх частково спонукало те, що волею долі вони опинилися устатусі вигнанців, позаяк син служив угорським офіцером, адоньки були одружені зугорськими офіцерами та урядовцями. Перед від’їздом родина продала колекцію Т.Легоцького кільком купцям. Один зних придбав книги, інший – нумізматичну колекцію. Але найбільшу частину музейного зібрання закупив Лазар Зінгер зБратислави. Він хотів вивезти все до Братислави, аби потім там влаштувати розпродаж. Тож, аби зберегти музейне зібрання Т.Легоцького, жупанське управління вМукачеві його опечатало. Після цього, як випливає зі звернення шкільного відділу, міністерство усправах Словаччини спеціальним розпорядженням заборонило вивозити мистецькі витвори зі Словаччини та Підкарпатської Русі. Щоправда, здокументу не зрозуміло, чи дозволялося вивозити такі речі зПідкарпатської Русі до Словаччини. Шкільний відділ звертає також увагу на розпорядження угорського міністерства, відповідно до якого, власники колекцій мистецтва істарожитностей перед продажем повинні були спочатку запропонувати їх музейній комісії вБудапешті. Якщо ж вона на них не претендуватиме, то тоді їх дозволялося продавати. Це право поширювалося іна Чехословацьку Республіку, авідтак – іна самоврядну Підкарпатську Русь. Тож ним можна було бскористатися, оголосити продаж колекції Л.Зінгерові недійсним івимагати застосувати право привілею щодо її купівлі. Водночас шкільний відділ інформує, що Л.Зінгер придбав усю музейну збірку за 400тисяч немаркованих крон (угорських). В еквіваленті до маркованих грошей це становить 200тисяч. Крім того, він сплатив 106тисяч крон на різні витрати. Та попри це, Л.Зінгер готовий був продати зібрання Т.Легоцького (крім нумізматичної колекції) за 250тис. крон, але зним можна домовитися іпро нижчу ціну, особливо якщо справу вирішити швидко. Шкільний відділ повідомляє також про те, що ситуація, яка склалася навколо музею Т.Легоцького, перебуває вполі зору музейної ібібліотечної комісії товариства «Просвіта». На зібранні, що відбулося 6серпня 1920р., 17 [6, арк.1–2]. 259 представники комісії взялися за вирішення цієї справи знаміром відрядити до Мукачева фахівців для з’ясування як правового статусу колекції Т.Легоцького, так іїї вартості. З документу довідуємося, що ця музейна збірка передусім складається знадзвичайно цінних предметів, віднайдених вході археологічних розкопок (12вітрин та 2повні скрині). Крім того, є тут предмети історичні, старовинні художні та етнографічні. Професор гімназії вТурчанському св.Мартині д-р Ян Сімер оцінив вартість збірки доісторичних предметів на суму 40тис. Кч. Тож узверненні шкільного відділу наголошується, що придбання колекції Т.Легоцького, яка може стати ядром для майбутнього музею, є суттєвим іматиме велике духовне значення для Підкарпатської Русі. На жаль, ані місцева влада, ані «Просвіта» не мають коштів не лише на купівлю музею, але навіть на проведення необхідних заходів щодо оцінки експонатів уразі їхнього перевезення до Ужгорода. В крайньому разі «Просвіта» намагатиметься отримати гроші, вдавшись до позики, але вцьому питанні потрібно діяти швидко. Наприкінці звернення акцентовано увагу на тому, що, крім зібрання старожитностей Т.Легоцького, вМукачеві можна знайти ще чимало цінних предметів, музейних колекцій, книг для майбутнього музею Підкарпатської Русі. Тож для вжиття необхідних заходів уцій справі здозволу Цивільного управління та за посередництва адміністрації Мукачівської жупи було запроваджено посаду тимчасового консерватора. Ним став колекціонер Бела Боростяні, який на той час зібрав чималу колекцію предметів музейного значення, щоправда, меншу, ніж уТ.Легоцького. Чинність Б.Боростяні як консерватора поширювалася на територію Мукачівської та Березької жуп. При цьому свої функції він мав виконувати безкоштовно. Шкільний відділ відзначає, що Б.Боростяні звеликим старанням івідданістю дбає про суспільний інтерес до колекцій істарожитностей. Він також розпочав перемовини звладою про надання приміщення вМукачівському замку, щоб провести там незначний ремонт ітимчасово розмістити деякі колекції.18 Відтак 17травня 1921р. уШкільний відділ Цивільного управління було надіслано низку матеріалів від «Просвіти», супровідний лист на які підписали о.Августин Волошин, д-р Іван Панькевич та 18 [6, арк.1–2]. 260 о.Василь Гаджега.19 Серед документів містився також звіт д-ра Михайла Новаковського усправі охорони пам’яток, підготовлений на основі критичної ситуації, що склалася навколо скарбів Т.Легоцького. Стисло описавши події, внаслідок яких колекція старожитностей після смерті Т.Легоцького не стала надбанням громадськості, азалишилася вйого родині, М.Новаковський акцентував на перипетіях подальшої долі збірки. Він, зокрема, відзначив, шо після того, як весною 1920р. померла вдова Т.Легоцького п.Катарина зроду Бузат, не залишилося нікого, хто б переймався питанням облаштування зібраних ним предметів музейного значення. Тож колекція Т.Легоцького стала жертвою спекулянтів. В результаті, 19червня 1920р. крамар Йосиф Шайович зМукачева уклав від імені купця Лазаря Зінгера, що мешкає вБратиславі, угоду зі спадкоємцями Т.Легоцького та його дружини п. Катарини. Відповідно до її умов, Й.Шайович та Л.Зінгер за 200тис. угорських крон придбали увласність усю колекцію Т.Легоцького. Після цього Л. Зінгер, як стверджує М. Новаковський, вивіз нумізматичну частину зібрання до Братислави ізаявив про свою готовність продати її Чеському музею в Празі. Всі заходи, насамперед, перемовини представників влади із Й.Шайовичем та Л.Зінгером, атакож спроби переконати цих панів уШкільному відділі краю втому, що їхній вчинок є негідним, не дали позитивних результатів. Більше того, Л.Зінгер звернувся вСудову палату вБерегові зпозовом про визнання за ним права власності на колекцію, про незаконність опечатування органами влади будівлі, де знаходяться старожитності, про повернення йому каталогів цих музейних предметів та відшкодування всіх витрат. Перше судове засідання вцій справі, наголошує М.Новаковський, було призначене на 5 квітня 1921р., та розгляд справи триває й надалі.20 Отже, здокументу довідуємося, що місцева адміністрація опечатала основну частину колекції, аїї каталоги конфіскувала, що викликало гнівний протест збоку Л.Зінгера. Далі М.Новаковський звертає увагу на те, що угорське законодавство не надто опікувалося справою охорони пам’яток та музейних предметів ібібліотек. Це питання безпосередньо регулювали тільки два законодавчі артикули (№ХХХІХ від 1881р. та №IV від 1916р., зокрема, §6). Натомість молода ЧСР вже 10грудня 1918р. 19 [10, арк.2]. 20 [10, арк.3–3зв.]. 261 ухвалила важливий закон, який вступив усилу буквально через тиждень. У параграфі 12цього закону було прописано, що архіви, музеї, наукові збірки, бібліотеки, атакож старовині предмети, які знаходяться упублічному та приватному маєтку на теренах Словаччини, заборонено вільно продавати, знищувати чи вивозити за її межі. Наступний, 13-й, параграф, зазначає, що дія закону поширюється не тільки на Словаччину, але й на всі території колишнього Угорського королівства, які ЧСР візьме під свою адміністрацію, аотже, іна Підкарпатську Русь. У підсумку М.Новаковський наголошує, що цей закон, поза всяким сумнівом, стосується іПідкарпатської Русі. Тому на його основі, атакож на підставі §6 артикулу №IV від 1916р. губернатор Підкарпатської Русі може запровадити надзвичайно важливе розпорядження щодо охорони пам’яток імузейних скарбів краю, аналогічний до того, який Міністерство у справах Словаччини видало для словацьких земель ще 10листопада 1919р. При цьому М.Новаковський пригадав, що Музейна ібібліотечна комісія товариства «Просвіти» 23червня 1920року звернулася до Цивільного управління з листом, у якому закцентувала на необхідності якнайшвидше заборонити вивезення музейних предметів, бібліотечних збірок чи якихось інших пам’яток зтериторії Підкарпатської Русі й суворо карати порушників.21 Заслуговує на увагу інформація про те, що М.Новаковський навіть підготував для губернатора проєкт відповідного розпорядження, обгрунтувавши його положення зправової точки зору.22 Влітку 1921р. представники русофільського товариства «Школьная помощь» звернулися до кураторів музейного зібрання Т.Легоцького – президента ужгородської Седрії д-ра В. Адамковича, д-ра В.Сулинчака та Б.Боростяні зпроханням передати організації колишнє помешкання Т.Легоцького вМукачеві (вул.Головна, 58, де знаходилася колекція), щоб облаштувати тут дівочий інтернат для тамтешніх школярок. Натомість уповноважені цієї спілки пообіцяли перевезти музейні предмети в Мукачівський замок. Отримавши згоду, «Школьная помощь» подала вмукачівський жупанат клопотання про реквізицію приміщення для інтернату. За сприяння мукачівського жупана Б.Тоупаліка це питання вирішилося позитивно й 9серпня 1921р., за підтримки Б.Боростяні, 21 [10, арк.4–4зв.]. 22 [10, арк.5–5зв.]. 262 розпочалося перевезення колекції Т.Легоцького взамок, іза кілька днів, попри певні перешкоди, її було доправлено туди.23 Активісти «Просвіти» продовжували уважно стежити за розвитком ситуації навколо раритетного зібрання Т.Легоцького. За дорученням музейної та бібліотечної комісії товариства д-р М.Новаковський 11–12вересня 1921р. побував уМукачівському замку й ретельно обстежив стан доправлених сюди артефактів. За результатами перевірки він підготував для музейної та бібліотечної комісії «Просвіти» меморандум, який було передано також Шкільному відділу Цивільного управління та очільникові Мукачівської жупи Б.Тоупалiку.24 Д-р М.Новаковський передусім відзначає, що після того, як на початку серпня 1921р. судовий радник Віктор Адамкович, котрий був куратором колекції Т. Легоцького, переїхав з Мукачева до Ужгорода, то вона опинилися без господаря. Зібрання старожитностей перебрав під свою опіку Бела Боростяні, який взагалі не має кваліфікації для ведення музейних справ, айого запопадливе колекціонування перетворилося на звичайне божевілля, тож колекція опинилася вруках людини, яка втратила здоровий глузд. Після цього М. Новаковський подає інформацію про те, на яких умовах було перевезено зібрання Т.Легоцького взамок. Він повідомляє, що «будинок вМукачеві на вул. Головній, 58, вякому розміщувалася колекція Т.Легоцького, придбали євреї. Вони запропонували Б.Боростяні, щоб він погодився перемістити старожитності взамок ізголосилися їх безкоштовно туди перевезти та виділити на потреби музею 5000 Кч. Натомість Б.Боростяні озвучив цю пропозицію музейній та бібілотечній комісії товариства «Просвіти». Тоді М.Новаковський вирішив з’ясувати позицію В.Сулинчака, який від імені В.Адамковича наглядав за музейними предметами ізаймався їх каталогізацією. Проте В.Сулинчак, авідтак імузейна та бібліотечна комісія «Просвіти» виступили за те, що поки колекцію Т.Легоцького не буде систематизовано й каталогізовано, її слід залишити вйого помешканні. До того ж, справа перебуває всудовому розгляді, аце може призвести до серйозних цивільно-правових наслідків для Музейного товариства ім.Т.Легоцького та, цілком імовірно, ідля всієї Підкарпатської Русі, адже йдеться про національне надбання краю. Проте Б. Боростяні, як відомо, все-таки перевіз колекцію Т.Легоцького вМукачівський замок».25 23 [16, арк. 3зв., 13]. 24 [16, арк. 4–10]. 25 [16, арк. 4–5]. 263 Відтак М. Новаковський описує стан музейних предметів та констатує, що деякі зних Б.Боростяні залишив убудинку №58 на вул. Головній іновий власник підпирає ними двері. Частину предметів Б. Боростяні покинув на відкритому дворі замку без охорони або покидав укоридорі перед тими приміщеннями, вяких облаштував так зв. «свій» музей. «Той музей, який Б.Боростяні вважає приватною власністю та збирає на нього пожертви від мукачівців, розміщено в5-ти кімнатах підвального крила замку на 2поверсі. У найбільшій кімнаті, що найкраще утримується, спостерігається відносний порядок. Усі предмети зберігаються взасклених шафах, на стінах розвішано портрети, вкутку під стінами лежать стоси різних необлікованих книг. Більшість цих книг та музейних предметів належали музею, який було створено при 65-ому австро-угорському піхотному полку, який колись тривалий час дислокувався вМукачеві. Крім того, тут Б.Боростяні виставив ісвою збірку мінералів». На думку М.Новаковського, які саме речі вцій кімнаті належать до колекції Т.Легоцького, вдасться з’ясувати тільки після їх ретельного вивчення та каталогізації.26 «В інших приміщенях», – як зауважує М.Новаковський, – «зокрема вдругій, третій ічетвертій кімнатах, предмети із зібрання Т.Легоцького лежать на підлозі, вцілковитому хаосі йбезладі. На пропозицію М.Новаковського передати книжки як депозит музею Т.Легоцького до бібліотеки «Просвіти» і, таким чином, пришвидшити відкриття Національної бібліотеки краю, Б.Боростяні, роздратувавшись, відмовив».27 «Попри відсутність каталогізації та всупереч тому, що долю музейного зібрання Т.Легоцького не було остаточно вирішено, Б.Боростяні відкрив його для загального огляду, встановивши плату за вхід у сумі 2Кч. Щоправда, публіка, яка сюди приходила, здебільшого малоосвічена, ілише за умови вмілого проведення пізнавальних іповчальних екскурсій могла бзбагатити свій духовний світогляд. Але Б.Боростяні, відзначає М.Новаковський, перетворив такі відвідини на фарс, хибно трактує призначення тих чи інших речей іт.ін. Відповідно поводиться й публіка: відвідувачі беруть музейні предмети до рук, хлопці, зокрема, хапають мечі, рапіри, луки, приміряють до себе, б’ються. В одній із кімнат Б.Боростяні облаштував власний побут. Тут усюди (на столі, на кріслах, на шафах, на ліжку) розкидано музейні предмети, деякі зних повішено на стінах. Цими музейними речами Б.Боростяні користуєтся при вживанні їжі. Всі вони давно нечищені та взялися іржею».28 26 [16, арк. 5–8]. 27 [16, арк. 7]. 28 [16, арк. 7–8]. 264 У підсумку д-р М.Новаковський констатує, що поки просвітянські активісти «рятували за збереження музейної колекції Т.Легоцького через спроби її вивезення за кордон, то незчулися, як її вже раптом потрібно рятувати від місцевих безвідповідальних осіб. Тому він пропонує: 1)подбати, щоб для Товариства ім.Т.Легоцького вМукачеві замість В.Адамковича було призначено нового куратора; 2)відібрати від Б. Боростяні все музейне й бібліотечне добро та розмістити його увідповідному місці; 3)систематизувати всі речі музейного значення та провести їхню каталогізацію; 4)негайно запровадити заборону на огляд усіх цих музейних ібібліотечних скарбів широким загалом».29 Цікаво, що Цивільне управління Підкарпатської Русі досить швидко відреагувало на меморандум, підготовлений М.Новаковським за результатами обстеження музейної колекції Т.Легоцького. Так, 11жовтня 1921 р. на адресу товариства «Просвіта» було надсілано листа, якого від імені віце-губернатора краю підписав очільник шкільного відділу Йозеф Пешек.30 Документ складається з10пунктів. З окремими зауваженнями Й.Пешек погоджувався, здеякими – ні, дещо намагався прояснити. Відповідаючи на прикінцеві пропозиції М.Новаковського, урядовець відзначає: «1) на основі рекомендацій колишнього секретаря Музейного товариства ім.Т.Легоцького д-ра В.Сулинчака мукачівське жупанське управління отримало усне й письмове розпорядження щодо іменування нового куратора цієї організації; 2)Куратор має повноваження іповинен робити для користі музею все те, що вважатиме за потрібне та що вказано в2, 3й 4пунктах меморандуму «Просвіти».31 Отже, всі пропозиції, які М.Новаковський висловив на завершення меморандуму, цивільна адміністрація краю вособі Й.Пешека визнала слушними. Про діяльність музейної та бібліотечної комісії «Просвіти» вперші роки її функціонування М.Новаковський розповів уневеликій статті, опублікованій у«Календарі» товариства. Тут він стисло описав іподвижницьку діяльність цієї комісії та Головного відділу «Просвіти» усправі збереження колекції Т.Легоцького. У цьому контексті М.Новаковський згадав також про візити до губернатора, віце-губернатора та керівника шкільного відділу, про три меморіали (меморандуми) на адресу очільників краю, однак, не закцентував на тому, що саме він був безпосереднім автором 29 [16, арк. 9]. 30 [11, арк. 24–26]. 31 Там само. 265 принаймні двох із них. Питання невдовзі вирішилося позитивно: новим куратором було призначено д-ра Юлія Карцуба, суд не задовольнив позов Лазаря Зінгера іна основі колекції Т.Легоцького вМукачеві було відкрито музей.32 Не останню роль уцьому відіграла непохитна позиція просвітянських активістів, головно М.Новаковського. Слід відзначити, що вперші роки свого перебування на Підкарпатській Русі д-р М.Новаковський як член «Просвіти» займався не лише питанням збереження музейного зібрання Т.Легоцького. Матеріали звіту діяльності музейної та бібліотечної комісії від 7вересня 1921р. свідчать, що д-р М.Новаковський провадив також лекторську роботу вкраї. Він, зокрема, прочитав лекції про музейництво та його завдання на Підкарпатській Русі 1)греко-католицьким студентам-богословам, 2)членам товариства «Руський клуб», 3)на вчительських курсах уМукачеві.33 Влітку 1921р. «Просвіта» вирішила придбати бібліотеку відомого дослідника історії Закарпаття Гіядора Стрипського (1875–1946), який проживав уБудапешті. Тож не дивно, що Головний відділ товариства доручив саме М.Новаковському підготувати договір купівлі книгозбірні Г.Стрипського.34 Отже, д-р Михайло Новаковський як заступник голови музейної та біліотечної комісії товариства «Просвіта» активно долучився до збереження унікальних артефактів зісторії Закарпаття, продемонструвавши свою компетентність із правничо-охоронної точки зору. Підготовлені ним меморандуми щодо збереження колекції старожитностей, зібраних Т.Легоцьким є важливим суспільно-історичним джерелом, яке проливає світло на стан справ умузейній сфері Закарпаття перших десятиліть ХХст. Попри поразку визвольних змагань івимушену еміграцію, М.Новаковський вірив, що українці рано чи пізно збудують свою самостійну державу, складовою частиною якої стане й територія тодішньої Підкарпатської Русі. Через це для нього, мабуть, було важливо докласти максимум зусиль, аби зберегти історико-культурні скарби цього краю та не допустити їх вивезення за його межі. 32 [7, с.66]. 33 [11, арк. 10]. 34 [18, с.143]. 272 Празько-львівську групу українських археологів репрезентують окрім ВадимаЩербаківського, Левко Чикаленко (1888–1965), Ярослав Пастернак (1892–1969), Іван Борковський (1897–1976) та Олег Кандиба-Ольжич (1906–1944). По різному складався їх життєвий шлях, наукова кар’єра; доля розкидала їх по різних світах та державах. У цій короткій розвідці хочемо представити двох археологів зцієї групи – Левка Чикаленка та Івана Борковського. Ім’я, життєва та творча біографія Левка Чикаленка ще донедавна були мало відомі археологам, особливо повоєнного покоління. Багато років воно входило вреєстр заборонених іщойно тепер повернулося вукраїнську археологічну науку. Л.Чикаленко народився вс.Перешори на Херсонщині, усім’ї відомого українського політичного діяча, мецената української науки та культури Євгена Чикаленка.2 З 1907р. він здобував вищу освіту у Лозанському університеті Швейцарії, де студіював геологію. У 1909р. на запрошення видатного українського вченого, антрополога, археолога іетнографа Федора Вовка, який очолював тоді відділ слов’янської археології та етнографії Російського музею в Петербурзі та водночас був професором Петербургського університету, Л.Чикаленко став його асистентом іпродовжував навчання на природничому факультеті, де вивчав географію. Інтерес до археології все ж переміг імолодий дослідник присвятив їй найвагомішу частину свого життя. Особливе зацікавлення проявив дослідник до ранніх епох ікультур вУкраїні, зокрема, палеолітичних пам’яток ітрипільської культури. Разом зі своїм учителем брав участь унаукових подорожах і розкопках. Ще студентом самостійно досліджував відому палеолітичну стоянку поблизу с.Городок на Волині. Його наукову кар’єру визначили розкопки знаменитої Мізинської стоянки доби пізнього палеоліту на Чернігівщині, здійснені спільно зФ.Вовком впродовж 1912–1915рр., та самостійно у1916р.3 За порадою Ф.Вовка іпри підтримці російського мистецтвознавця Михайла Ростовцева Л.Чикаленко взявся за вивчення серії кістяних виробів зцієї пам’ятки, оздоблених своєрідним гравірованим орнаментом. Жовтневий переворот перервав його наукову працю івін зосередився на політичній діяльності, яку розпочав ще встудент2 [6, c. 3748–3749]. 3 [2; 22, c. 112–119]. 273 ські роки, будучи активним членом Головної Ради, яка координувала діяльність українських студентських гуртків уПетрограді.4 У часи боротьби за українську державність Л.Чикаленко був діячем Української соціал-демократичної робітничої партії, членом Української Центральної Ради (секретар).5 У 1920р. після поразки визвольних змагань він емігрував до Польщі. У Варшаві Л.Чикаленко опрацьовує археологічні матеріали зУкраїни умузеї ім.Еразма Маєвського. У 1922р. він перебирається до Праги, де готує свою дисертацію в УВУ, здійснює наукові подорожі до Відня, Брно, вивчає музейні збірки. У 1923р. вчений захищає уПразі докторат, уякому використовує переважно матеріали зМізина, доповнюючи їх європейськими палеолітичними знахідками.6 Л.Чикаленко став чи не першим українцем, який здобув ступінь доктора філософії зі спеціальності «археологія». Під час перебування уЧехословаччині дослідник займався також викладацькою та науковою діяльністю у Празькому Високому Педагогічному інституті та Чеському Національному музеї.7 Він зацікавився, зокрема, так званими культурами моравської мальованої кераміки, встановив їх зв’язок зтрипільською культурою України, висунув оригінальну теорію про походження та еволюцію орнаментальних мотивів, вякій доводив, що абстрактна волюта набрала форму конкретної тварини на трипільській кераміці – вівіфікаціонізм.8 У 1926р. Л.Чикаленко переїхав до Франції, ав1928р. знову повернувся до Польщі. Вивчаючи різні матеріали зУкраїни умузеях Польщі, він опрацював трипільську кераміку зрозкопок відомої пам’ятки ус.Більче-Золоте на Тернопільщині. Результати цього дослідження були опубліковані вокремому збірнику.9 Учений підтримував активні наукові контакти зпольськими археологами, прикладом чого можна вважати його статтю, присвячену стилістичному аналізу орнаментів на трипільській кераміці зШипинців, що була надрукована узбірнику пам’яті Володимира Деметрикевича.10 Л. Чикаленко проявив себе також як громадський діяч, він зібрав багато розповідей колишніх в’язнів Соловецьких островів, 4 [3, c. 344–345]. 5 [21, c. 176, 198, 201, 208, 240]. 6 [23]. 7 [7, c. 132–139]. 8 [7; 13; 25]. 9 [24, c. 113–119]. 10 [32, s. 123–134]. 274 яким пощастило утекти іопублікував уВаршаві 1931р. збірник спогадів «Соловецька каторга». Під час війни Л.Чикаленко працював уЛьвові, вивчав кераміку трипільської культури із збірки музею НТШ, дійсним членом якого став ще у1932р. У 1943р. він виїхав до Німеччини, брав активну участь у діяльності Української Вільної Академії Наук (дійсний член з1945р.). Доля занесла його уСША, де якийсь час змушений був працювати прибиральником ушпиталі, згодом займався розробкою теоретичних проблем первісного мистецтва.11 Помер Л.Чикаленко в1966р. уНью-Йорку. У 1998р. його прах перепоховали уПерешорах, розвіявши над столітньою грушею, на яку він залазив удитинстві, половину попелу опустили умогилу на сільському кладовищі. У науковій біографії Л.Чикаленка один цікавий епізод його досліджень став ширше відомим нещодавно. Маю на увазі перші археологічні розкопки літописного Червена, проведені ним як професійним археологом з15липня по 15серпня 1940р. Про цю сторінку його наукової діяльності збереглися тільки уривкові дані. Насамперед про цей факт повідомили тогочасні популярні часописи.12 Коротко згадує про ці дослідження Конрад Яжджевський на підставі інформації, яку передав йому Володимир Антонєвіч, отримавши її від Л.Чикаленка після завершення робіт уЧервені.13 Декілька кістяних виробів із цих розкопок опублікував львівський археолог Олексій Ратич, правда не згадуючи звідомих причин автора досліджень.14 Відомості Л.Чикаленка про дослідження Червена, передані листом від 1вересня 1960р. використав відомий український археолог Я.Пастернак усвоїй монографії, присвяченій археології України;15 згадують про них також наступні дослідники цього літописного міста.16 Повний звіт Л.Чикаленка про розкопки улітописному Червені віднайдено умашинописному варіанті вархіві Інституту українознавства ім.І.Крип’якевича HAH України в1991 р.17 На превеликий жаль, при ньому не збереглися таблиці зрисунками археологічних знахідок іфотоілюстрації. 11 [7]. 12 [4; 11]. 13 [34, s. 67–91]. 14 [19, c. 119–131]. 15 [13]. 16 [33, s. 303–305]. 17 [14, c. 26–27; 18, c. 636–637; 26, c. 621–635]. 275 Свою працю Л.Чикаленко підготував уХолмі, про що свідчить згадка про це місто та особистий підпис вченого поставлені ручкою вкінці звіту.18 Для всіх, хто цікавиться проблемою червенських міст та особливо для археологів, які й зараз продовжують дослідження Червена, опублікований звіт Л.Чикаленка допоможе приблизно локалізувати місця його розкопок, визначити особливості та потужність культурних нашарувань на цих ділянках івикористати матеріали цих досліджень при повному опрацюванні результатів довголітнього археологічного вивчення славного колись міста. Достойне місце серед когорти вчених празько-львівської групи займає Іван Борковський (1897–1976). І.Борковський народився 8вересня 1897р. ус.Чортовець Городенківського р-ну Івано-Франківщини. Після Першої світової війни емігрував до Чехословаччини, де у1920р. закінчив гімназійні студії та два семестри Вищої педагогічної школи. З 1922р. він навчався на філософському факультеті Карлового університету Праги, де студіював археологію увсесвітньо відомого славіста Любора Нідерле. Разом із ним слухачами семінару цього професора були Я. Пастернак – найвидатніший дослідник княжого Галича, чеські археологи, згодом академіки Я.Філіп, Я.Бем, серб М.Хрбіч та інші.19 У 1929р. І.Борковський захистив дисертацію, присвячену ранньому неоліту, зокрема, культурі шнурової кераміки вЦентральній Європі та Україні. Учений успішно працював на кафедрі археології УВУ, брав участь уміжнародних форумах, зокрема, археологічному з’їзді уБерліні, конгресах уПарижі та Лондоні, міжнародному з’їзді славістів 1934 р. у Варшаві, українських наукових з’їздах 1926та 1932 рр. уПразі. З 1925 р. І.Борковський став активним учасником археологічного вивчення Празького граду іпісля повернення Я.Пастернака до Львова фактично продовжив його справу здослідження Праги та її околиць, присвятивши цьому завданню найвагомішу частину свого творчого життя. У найважчі для УВУ роки (1938–1945) був його ректором, налагодив тісні контакти зукраїнськими археологами.20 Учений часто рецензував і реферував наукові праці І. Левицького, О. Лещенка, Я. Пастернака, М. Рудинського, М.Сібільова, М.Брайчевського та інших дослідників, звеликим жалем відгукнувся на трагічну смерть талановитого львівського 18 [37, s. 313–314]. 19 [15, c. 86; 17, c. 7]. 20 Детал. див.: [20, c.452]. 276 археолога та мистецтвознавця Богдана Януша. У 1933р. за рекомендацією Я.Пастернака І.Борковського обрали дійсним членом Історично-філософічної секції Наукового Товариства ім.Шевченка уЛьвові.21 Великою науковою заслугою вченого стало вивчення ранньослов’янської кераміки зПраги івиділення так званого празького типу, як доказу найдавнішого достовірно слов’янського заселення уЦентральній та Східній Європі. У 1940р. вПразі він опублікував монографію на цю тему,22 що вумовах німецької окупації та пропаганди германських концепцій давньої європейської історії було сміливим кроком. Відомий дослідник слов’янського етногенезу Володимир Баран писав, що ця його праця «була тим першим променем, який освітив темряву, що довго вкривала раннє середньовіччя вслов’янській археології ідала поштовх до нових розшуків старожитностей слов’ян середини Ітис. н.е.».23 Ще й сьогодні археологи послуговуються науковими визначеннями «празький тип», «празька культура», які були запропоновані І.Борковським. Довголітні дослідження Празького граду були узагальнені вченим удокторській дисертації «Празький град усвітлі нових досліджень», яку він захистив у1961р. вІнституті археології Чехословацької Академії Наук. У списку праць вченого головне місце займає саме Празький град як найцінніша для чехів пам’ятка виникнення та розвитку чеської держави. Йому він присвятив більше півсотні досліджень івт.ч. кілька монографій.24 Крім Празького граду, дослідник провів розкопки Лівого Градця, які були опрацьовані умонографії, надрукованій у1965р.,25 вивчав пам’ятки римської доби, кельтську пластику, поховальний обряд слов’ян тощо.26 У науковому доробку І.Борковського майже десяток монографій ібіля 200статей, оглядів, рефератів, рецензій чеською, німецькою, українською, англійською та французькою мовами. Вони присвячені питанням первісної та ранньосередньовічної археології та визнані унауковому світі. Оцінюючи внесок українця І.Борковського учеську археологію і, зокрема, археологію Праги, мимоволі згадуємо чеха Вікентія 21 [12, c. 637]. 22 [27]. 23 [1, c. 11–12]. 24 [28; 30; 31]. 25 [29]. 26 Див. бібліографію праць вченого: [39, s. 535–540; 40, s. 555]. 277 Хвойку, який укінці XIX– на початку XXст. проводив успішні археологічні дослідження вУкраїні, здійснив видатні відкриття у Києві, став першовідкривачем унікальних трипільської, зарубинецької та черняхівської культур. Наукова діяльність І. Борковського, його життєвий і творчий шлях – яскраве свідчення взаємозв’язків українського і чеського народів. У тісній взаємодії та взаємозбагаченні творилася наукова ікультурна спадщина слов’янських народів, чудовим взірцем якої є діяльність видатного археолога зПрикарпаття, українця Івана Борковського. У 1967 р. наукова громадськість Чехословаччини відзначила 60-літній ювілей вченого спеціальним випуском двох археологічних часописів, статтями академіка Я.Філіпа про життєвий ітворчий шлях дослідника, бібліографією його праць.27 Завдяки старанням багатьох дослідників з України та Чехії, представників влади, митців, меценатів, земляків вченого зПрикарпаття 2007р. вперше вУкраїні відбулося святкування 110-ї річниці здня народження І.Борковського, відкрито пам’ятник імузей ус.Чортовець, випущено науково-популярну монографію, присвячену науковій ігромадській діяльності вченого,28 проведено наукові конференції в Чернівецькому та Прикарпатському університетах та інші заходи.29 Діяльність українських археологів празько-львівської групи – це яскраве явище української та європейської науки. Археологи-українці зробили значний внесок до національної скарбниці, розвивали українську ієвропейську археологію, знайомили світ зунікальним феноменом українства ітим самим збагачували європейську науку ікультуру. Осягнення великої спадщини українських археологів, представників празько-львівської групи, всебічна її оцінка дозволяють поступово інтегрувати її взагальноукраїнську наукову сферу, роблять її надбанням українського народу. У цій важливій справі вже багато зроблено, підготовлено низку досліджень, захищено дисертації присвячені науковій ігромадській діяльності Я.Пастернака (Ігор Коваль) та І.Борковського (Ярослав Левкун). Та ще більше належить зробити для об’єктивного неупередженого аналізу насамперед наукової спадщини археологів зпразько-львівської групи. 27 [35, s. 429–432; 39, s. 535–540; 40, s. 555]. 28 [9]. 29 [10, с. 516–518]. 278 Не завжди уїх діяльності все складалося так безхмарно, як це доволі часто представляють всучасних дослідженнях. З другої пол. 20-х років ХХст. виникали фінансові труднощі, скорочувалися дотації збоку чехословацького уряду. У середовищі наукової еміграції продовжувалися ічас від часу загострювалися старі антипатії, боротьба та ворожнеча, які не обминули іархеологів. У період ректорства вУВУ І.Борковського склалися погані взаємовідносини зВ.Щербаківським. У студентському журналі, що виходив уПразі, ректор написав образливу статтю про свого старшого колегу, яка викликала нездорову атмосферу серед української наукової еміграції.30 Відомо, що всілякі життєві конфліктні ситуації, антипатії, нездорова конкуренція завжди існували, існують та будуть існувати унаукових середовищах. Попри це найголовнішим став науковий здобуток українських археологів празько-львівської групи, серед яких почесне місце належить Левкові Чикаленку та Іванові Борковському. Список джерел ілітератури 1. Баран, Володимир. Ранні слов’яни між Дністром іПрип’яттю. Київ, 1972. 244с. 2. Бибиков, Сергій. Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта. Киев, 1981. 108с. 3. Гермайзе, Осип. Матеріали до історії українського руху за світової війни. Український археографічний збірник. Київ, 1926. Т.І. С.344–345. 4. Гр. Я. Розкопки вЧермні. Ілюстровані вісті. Краків, 1940. Ч.4. 5. Домбровський, Олександр. Спомини. Нью-Йорк; Львів; Острог, 2009. 373с. 6. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Париж; Нью-Йорк, 1984. С.3748–3749. 7. Іванівська, Тетяна. ЧикаленкоЛ.Є. як археолог. Український історик. 1970. Т.1–3(25–27). С.132–139. 8. КрушельницькаЛ. Українські археологи веміграції (В.Щербаківський, Л.Чикаленко, І.Борковський). IIIміжнародний конгрес україністів 26–29серпня 1996р. Історія, ч.І. Тези та повідомлення. Харків, 1996. С.48–53. 9. Левкун, Ярослав. Археолог Іван Борковський: повернення уславі вУкраїну. Снятин, 2007. 232с. 10. Левкун, Ярослав. Вшанування Івана Борковського вУкраїні. Матеріали ідослідження зархеології Прикарпаття іВолині. 2010. Вип.14. С.516–518. 11. Ольхівський,Борис. Де орли вземлю вгрузли. Наші дні. Львів, 1943. Ч.2. 12. Падох,Ярослав. Археолог Іван Борковський: дослідник Празького королівського замку. Harvard Ukrainian Studies. 1979–1980. Vol.III/IV. Part2. P.627–637. 13. Пастернак,Ярослав. Археологія України. Торонто, 1961. 789с. 30 Див.: [5, с. 128–129]. 279 14. Петегирич,Володимир. Археолог Левко Чикаленко. Матеріали ідослідження зархеології Прикарпаття іВолині. Постаті української археології. 1998. Вип.7. С.26–27. 15. Петегирич, Володимир. Іван Борковський – видатний археолог зПрикарпаття. Постаті української археології. Матеріали ідослідження зархеології Прикарпаття іВолині. 1998. Вип.7. С.86–87. 16. ПетегиричВолодимир, Павлів, Дмитро. Археологія удослідженнях членів НТШ. Записки НТШ. 1991. Т.ССХХІІ. С.412–426. 17. Петегирич,Володимир, Павлів,Дмитро, Филипчук,Михайло. Ярослав Пастернак іукраїнська археологія. Studia archaeologica. 1993. Ч.1. С.7–11. 18. ПетегиричВолодимир, ФилипчукМихайло. Лев Чикаленко. Післямова. Записки НТШ. 1998. Т.ССХХХV. С.636–637. 19. Ратич, Олексій. Древньоруські вироби зкості ірогу, знайдені на території Галицької іВолинської земель. Матеріали ідослідження зархеології Прикарпаття іВолині. 1959. Вип.2. С.119–131. 20. Романюк,Тарас. Наукова діяльність Івана Борковського вЧехословаччині. Матеріали ідослідження зархеології Прикарпаття іВолині. 2008. Вип.12. С.448–453. 21. Українська Центральна Рада. Документи іматеріали удвох томах. Т.І. Київ, 1996. 22. Франко, Оксана. Археологічні дослідження Федора Кіндратовича Вовка. Археологія. 1992. №2. С.112–119. 23. Чикаленко, Лев. Нарис розвитку геометричного орнаменту палеолітичної доби. Прага, 1923. 24. Чикаленко, Левко. Нарис розвитку української неолітичної мальованої кераміки. Більче-Золоте. Трипільська культура на Україні. Київ, 1926. Т.І. С.113–119. 25. Чикаленко, Левко. Вівіфікаціонізм. Прага, 1938. Окрема відбитка. 26. Чикаленко,Лев. Справоздання зрозкопок воколицях стародавнього Червна влітку 1940 року. Записки НТШ. 1998. Т.ССХХХV. С.621–635. 27. Borkovský, Ivan. Staroslovanská keramika ve střední Evropě. Studie kpočátkům slovanské kultury. Praha, 1940. 113s. 28. Borkovský, Ivan. Opočátcích Pražského hradu aonejstarším kostele vPraze. Praha, 1949. 94s. 29. Borkovský, Ivan. Levý Hradec. Najstarší sídlo Přemyslovců. Praha, 1965. 91s. 30. Borkovský, Ivan. Pražský hrad vdobě přemyslovských knížat. Praha, 1969. 164s. 31. Borkovský, Ivan. Svatojiřská bazilika aklášter na Pražském hradě. Praha, 1975. 164s. 32. Суkаlеnко, Lev. Die Bedeutung der Schipenitzer Ansiedlung für das Verständnis der ukrainishen bemalten keramik. Кsięga pamiątkowa W.Demetrykiewicza. Warszawa, 1931. S.123–134. 33. Gurba, Jan. Ośrodek osadniczy Czermna (Czerwienia) w swietle najnowszych badań archeologicznych. Rocznik Рrzemyski. 1987. Т.24–25. S.303–305. 34. Jażdżewski, Konrad. Ogólne wiadomości oCzermnie-Czerwienu. Аrcheologia Рolski. 1959. Т.IV. Z.1. S.67–91. 35. Filip, Jan. Ivan Borkovský. Archeologické rozhledy. 1967. XIX. Č.4. S.429–432. 36. Krushel’nyts’ka, Larysa. “Prague School” in Ukrainian Archaeology. Russian, Ukrainian and Belorussian Emigration between the World Wars in Czechoslovakia. Results and Perspectives of Contemporary Research. Praha, 1995. P.377–388. 37. Petehyrycz, Wolodimir, Fylypczuk, Mykhailo. Pierwszy badacz latopisowego Czerwienia w110rocznicę urodzin. Archeologia Polski Środkowowschodniej. III. Lublin– Chełm –Zamość, 1998. S.313–314. 280 38. Ріоtrowska, Danuta. Zdziałalności instytucji II Rzeczypospolitej chroniących zabytkiarcheologiczne na Zachodniej Ukrainie. Przegląd Archeologiczny. 2006. T.54. S.61–97. 39. Rataj,Jan. Seznam prací dr Ivana Borkovského. Archeologické rozhledy. 1967. XIX. Č.4. S.535–540. 40. Rataj, Jan. Doplněk kbibliografii prací PhDr Ivana Borkovského, DrSc. Archeologické rozhledy. 1976. XXVIII. Č.5. S.555. 281 Dopisy Jevhena Malaňuka Josefu Svatopluku Macharovi Alexej Sevruk Památník národního písemnictví Článek pojednává odopisech Jevhena Malaňuka Josefu Svatopluku Macharovi, které jsou uchovávány vliterárním archіvu Památníku národního písemnictví – Muzea literatury. Dopisy, které Malaňuk psal ve třicátých letech dvacátého století ve Varšavě, jsou nazírány vhistorickém kontextu, suvedením řady příkladů je rozebrána jejich obsahová aformální složka. Kontakty J. Malaňuka aJ. S. Machara jsou obvykle považovány za jeden znemnoha příkladů intenzivní kulturní výměny mezi dvěma čelními představiteli české aukrajinské literatury, aspolu stím integrace představitelů ukrajinské emigrace do českého kulturního kontextu vmeziválečném Československu. Klíčová slova: Jevhen Malaňuk, Josef Svatopluk Machar, dopisy, emigrace, poezie, překlad УДК 821.161.2.09 288 zůstalo na Slovensku.“ píše Malaňuk vdopise z29. 7. 1933. Adodává se sobě vlastní tendencí kzobecňování: „Je unas tipický severní podzim. Akaždodenní práce. Atěžký šum historji nad hlavou…“ Vjiném dopise si například posteskne nad krachem nakladatelství Aventinum, které vydávalo Machara.13 Tu atam si stěžuje na tvůrčí krizi, na krizi morální a ekonomickou. Básník několikrát vyjádří nespokojenost se svou prací – buď ho odvádí od psaní, musí za ní jezdit na venkov, nebo je jí málo či brzy vůbec nebude. Takže jej „anděl biografie“ řídí od inženýrství kliteratuře. Vzápětí si posteskne: „Ale žití zliteratury – to je věc fantastická“.14 Ozhoršujících se finančních poměrech básníkových může ostatně svědčit také změna adresy, kníž dochází vprůběhu roku 1933. Dopis z19. 3. 1933 je ještě odeslaný zadresy uvedené na přiložené Malaňukově navštívence: ul.Marszałkowska, 43, m.7, situované vširším centru Varšavy.15 Později (počínaje 12. 7. 1933) je uváděna adresa ulice Włodarzewska, 17, která se nachází již spíše na periferii. Tyto Malaňukovy drobné „žalozpěvy“ patří vesměs do druhé, značně různorodé skupiny tematických okruhů. Patří sem také komentáře kdění na Ukrajině, spíše nekonkrétní avMalaňukově duchu zobecňující. „Na Ukrajině jest tak naprostý úžas, že lidi ještě nemají slov pro něho.“ píše básník vdopise zroku 1930. „Režim sovětské imperie asama fatalní konstrukce již fakticky mrtvého auměle galvanizovaného státu – deformuji ba což je nejhroznější! – otravuji strašnou hnilobou národy východní Europy. Tato hniloba především nejen že zbavuje národní psychiku nutného kovu, ale izaměňuje ji vrez, prach ahnojivo. To je jed horší od Judeje – to je mrtvolný jed chciplé imperie, která nebyla ani Europou, ani Asií ale rouhavou acelkem mechanickou směsí nejhorších elementů toho adruhého.“ Adodává: „Ne mohu se těšiti ani tím abych svaloval ‚vinu‘ na někoho jiného (‚režim, imperialism Rusů‘, ‚reakci‘, ‚revoluci‘ atd.) – neboť příliš dobře znám nemoce svého národa, toho špatně zhelenizovaného Skytha, do území kterého ne došly římské legiony.“ Tato poznámka je zcela vduchu Malaňukovy koncepce národní viny, kterou můžeme pozorovat již vjeho Varjažské baladě zroku 1925: Ukrajina není jenom oběť, ale je také zodpovědná za svou tristní situaci. Byť tento 13 „Slyšel jsem, že ‚Aventinum‘ skrachovalo. Krise… Krise…“ [7, 18. 3. 1933]. 14 „Smeliorací mojí jest špatně. Za 3. měsíce pravděpodobně – práce už nebudu míti. Jak vidíte anděl moji biografie sám řídí mně od inženýrství kliteratuře. Ale žiti zliteratury – to je věc fantastická.“ [7, 10. 4. 1931]. 15 „Varšava hřmotně plave řekou Maršalkowske ulice hned vedle, za stěnou – ještě dosuď pro mě cizi.“ [7, 12. 7. 1930]. 289 koncept viny silně připomíná nežádoucí sekundární viktimizaci vduchu „může si za to sama“, kterému bývají vystavovány oběti sexuálního násilí. Zcela výjimečný je Malaňukův popis pravoslavných Vánoc – osobní abarvitý – jak si je básník uchoval ve vzpomínkách na dětství. Vdopise z 9. 12. 1930 Malaňuk zdůrazňuje lidově-pohanský charakter ukrajinských Vánoc16 (zřejmě s ohledem na adresáta – autora Pohanských plamenů aantikřesťanského Jedu zJudey). Popisuje zde lidové obřady, které prováděl jeho děda,17 sváteční jídlo, rekvizity akoledy, neodmyslitelně spojené sukrajinskými Vánoci („kuťa“, „uzvar“, „diduch“).18 Své vzpomínky končí postesknutím: „Štědrý Večer – snad to nejbolestnější co jsem zanechal na Ukrajině.“ Vpopise se tu atam očividně vyskytnou nepřesnosti. Splývá zde například vjedno český Štědrý večer (tedy večer před hlavním svátkem vánočním, kterému vukrajinském prostředí odpovídá právě zmiňovaná „holodna kuťa“) aukrajinský „Ščedryj večir“ neboli „Malanka“, což je vukrajinské tradici večer před Novým rokem. Zdalších drobných radostí astarostí Malaňuk například zmiňuje, že se začal učit latinsky – prý kvůli Tacitovi.19 Vpostskriptu svého posledního dopisu zroku 1933 zmiňuje zlověstnou událost – havárii letadla, které se stal svědkem.20 Na rubu fotografie, kterou Malaňuk poslal vroce 1935, představil svého syna Bohdana, jehož si prý před lety vybásnil21. Nastínil rovněž svou představu osynově budoucnosti: „Chtěl bych, aby byl námořníkem, kapitánem, Kolumbem… ne jako otec.“ Chtěl snad Malaňuk ušetřit syna osudu básníka? Nebo povolání inženýra vodních staveb? Ve svém dopise ze 4. 3. 1935J.S.Machar odpovídá vlídně ašalamounsky: „Přeji tomu Vašemu synkovi, aby byl něčím, co by ho těšilo, aby nemusil proklínat život, tak, viďte?“22 16 „Unás na Ukrajině tyto svátky se zachovaly ve své původní pohanské podobě anemám lepších vzpomínek než Štědrý Večer (unás ‚Щедрий Вечір‘ – jako česky)“. 17 „Pamatuji si velmi živě jak jsme – děti – čekali na první hvězdu ijak děd můj […]. chodil skadidlem ke krávám ajin. dobytku amluvil při tom jen jemu samému povědomé modlitby (tuším, však že nebyly křesťanské).“ 18 „Vkoutě stál snop obilí. Na stole – ritualni stravy: ‚kuťa‘ zpšenice, med a‚uzvar‘ – kompot ze suchých ovoců – do dneska pamatuji specifickou vůni toho večera.“ 19 „Studuji latinu (kvůli Tacitu!).“ [7, 9. 12. 1930]. 20 „P.S. Před pulhodinou – na procházce – málo na nás ne zřitilo letadlo, které spadlo asi v10 krocích před námi na ulici… Když jsem doběhl – byli už zněho trosky, rozlitý benzin akrev.“ [7, 10.9.1933]. 21 „Vidíte, je to naš syn, který se narodil 3. VIII. 34, akterého jsem vyprorokoval vsonetě ještě v1931 r. (otištěn ještě vprvní knize).“ [7, 28.2.1935]. 22 [4, s. 7]. 290 Přes neutuchající obdiv kMacharovi, projevovaný ve všech dopisech (zdvořilostní fráze, oslovení apod.) objevují se signály nevyhnutelného ochlazování vztahu. Dopisy jsou řidší, korespondence ztrácí na intenzitě. Lze připustit, že opakující se prosby mohly starého mistra obtěžovat. Vposledním dopise zroku 1933, kterým vlastně končí intenzivní fáze korespondence (následují už jen dva spíše ojedinělé dopisy zroku 1935 a1937) se Malaňuk omlouvá aospravedlňuje svou prosbu vznesenou vpředchozím dopise.23 Zároveň svou prosbu (šlo oposkytnutí materiálu kčlánku, který Malaňuk oMacharovi připravoval) opakuje: „Zajímalo by mne velice – jak se jevilo literární ovzduší 70–80–90 let vČechach aliterarní ifilozofické pozadí, na kterém jste působil. Sice mohl bych nalézti odpověď vmonografii neb vhistorii, ale chtělbych [!] ji slyšeti od Vas, jak Vy jste to cítil. Kteří spisovatele byli nejvíc čteni, jake ideje byly ve vzduchu? Atd.“ Dopis končí opětovnou omluvou anabádáním, aby Machar odpověděl pouze vpřípadě, bude-li mu to příjemné.24 Vzhledem ktomu, že osud Macharových dopisů Malaňukovi je nejistý, není známo, zda Machar prosbě svého mladšího kolegy aobdivovatele vyhověl. Rovněž zůstává obestřeno tajemstvím, zda Machar poskytl informace kŠaldovi, okteré jej Malaňuk žádal vposledním dopise, datovaném rokem 1937. Za další dva roky pak měla vypuknout druhá světová válka aza pět let Josef Svatopluk Machar definitivně uzavřel své dílo asvou pozůstalost. Nevrlého článek „Neznámý Macharův dopis“, který vyšel včasopise Tvar avněmž je zmínka oobjevené korespondenci, uvozuje jediný známý adostupný dopis J.S.Machara, adresovaný Malaňukovi. Tento dopis pochází zpozůstalosti Malaňukova syna Bohdana (žil azemřel vPraze jako inženýr). Podle určitých informací by se další dopisy měly nacházet vpozůstalosti první (sic) Malaňukovy manželky Zoji Ravyč Plitas25 vAmerice, snad vUkrainian Canadian Research & Documentation Center vTorontu, kde podle všeho pozůstalost Zoji Ravyč Plitasové skončila.26 Mám kdispozici také tvrzení27 ředitelky archivu-muzea D.Antonovyče Ukrajinské svobodné akademie věd vUSA (New York) 23 „[…]. prosím za prominutí, že jsem Vám způsobil námahu avýlohy svou prosbou, ale myslil jsem, že Vy jste – nejvyšší soudce pro své kritiky.“ [7, 10. 9. 1933]. 24 „Prosím za prominutí, že Vás obtěžuji těmi dotazy. Proto prosím aby jste mne napsal odpověď až když budete mití náladu.“ [7, 10 .9. 1933]. 25 Srov. [3, s.43].: „Ostatní dopisy českého básníka, jak je známo ztéhož článku, se nacházejí vosobním archivu první Malaňukovy manželky vUSA.“ 26 [2, s.77]. 27 Tereza Chlaňová: Pravnuk mi vše, co měli, ukázal atam tato korespondence nebyla. Psala jsem mu, ať ještě zapátrá, zda to někde nemohou mít. Ale tehdy, když jsme se tím zabývali, tak mi přinesl podle mého vše. 291 Tamary Skrypky, která v soukromé korespondenci píše, že materiály varšavského a českého Malaňukova období zdědil jeho syn Bohdan Malaňuk.28 Vkaždém případě, osud Macharových dopisů Malaňukovi by se mohl stát předmětem dalšího pátrání. Bylo by zajímavé zjistit, zda anakolik Malaňukův zájem oMachara přetrval vdobě po druhé světové válce vúplně jiném prostředí. Určitě by stálo za to soustředit bibliografii všech Malaňukových překladů Machara, resp. jejich přetisků, ale také Malaňukových článků oMacharovi. Na okraj je potřeba aspoň ve stručnosti popsat jazykovou stránku Malaňukových dopisů. Jak již bylo řečeno, Malaňuk se dopouští chyb, způsobených mezijazykovými interferencemi, ato na úrovni lexikální, morfologické, fonetické, ale isyntaktické. Charakteristické jsou chyby vdiakritice – ukrajinština (ale ani polština či ruština) nerozlišuje kvantitu samohlásek vpsané podobě. Dentály na konci slov jsou změkčovány (důstojnosť, odsuď, příjemnosť). Dále jsou zde přítomny chyby vinterpunkci, je pozorováno nadužívaní akumulace interpunkčních znamének (pomlčky), jinde naopak chybí čárka či tečka za větou. Po ukrajinském (příp. polském) vzoru je psaná čárka před spojkou „a“. Zřejmě pod vlivem polštiny autor libovolně zaměňuje vdopisech tvrdé aměkké i/y (anehdotycky). Podobně tak předpony aspojky s/z. Opět pod vlivem polštiny / ukrajinštiny Malaňuk píše záporku před slovesy zvlášť. Vsyntaxi dochází kvynechávání pomocného slovesa, vznikají lakuny („[Je ch…] Charakteristické, že…“ „Píši moc, – jen to všechno [je] drobné.“). Dochází kzáměně gramatických rodů, zejména uslov cizího původu („ta impérie“). Vyskytují se nenáležité deklinační koncovky (potvrzenia, historiji). Infinitivy někdy – zcela náhodně – končí na -ti (zřejmě z prozodických důvodů). Objevuje se „nečeský“ slovosled. Dochází kdoslovnému užití ukrajinských ustálených slovních spojení („buďte tak dobrý“ místo čes. „buďte tak hodný“). Na lexikální úrovni jsou přítomny polonizmy – slova atvary vyskytující se včeštině, ale přiblížené svým polským ekvivalentům nebo zdeformované pod vlivem polštiny: zvlašča (čes. zvlášť vs. pol. zwłaszcza), bylbych, chtělbych, byloby (čes. byl bych, chtěl bych, bylo by oproti pol. byłbym, chciałbym, byłoby), jego (jeho), zieme (čes. země, pol. ziem); nebo dokonce včeštině se nevyskytující – např. navet (pl. nawet, ukr. naviť vs. čes. dokonce) atp. Zcela markantní je případ falešné mezijazykové homonymie, bránící adekvátnímu porozumění. Ta se objevuje vMalaňukově poznámce kdění na Ukrajině: 28 «На жаль, наш архів Евгена Маланюка сформовано лише здіпівського та американського періодів його життя. Архів варшавського періоду лишився удружини, апісля її смерті його успадкував син Богдан Маланюк.» 292 tam, kde Malaňuk píše oúžasu, zcela jistě má na mysli obdobně znějící ruské slovo, které se však do češtiny překládá jako „hrůza“, „děs“ apod. Při popisu událostí ve své vlasti tak sahá po podobně znějícím českém slově, které ale má zcela jiný, ba přímo opačný význam (úžas). Zvláštní poznámku si zaslouží způsob, jimž se Jevhen Malaňuk podepisoval. Pokud tak nečinil pomocí monogramů EM, popř. E.M., své jméno apříjmení dosti varioval. Zdá se, jako kdyby se ho znovu aznovu pokoušel překládat zukrajinštiny. Pro křestní jméno jsou doloženy tyto formy: Evhen, Evžen, Eugen apolská podoba Eugenjusz, doložená na básníkově navštívence. Jeho příjmení se pak objevuje vtěchto podobách: polské Malaniuk nebo dokonce Małaniuk, popř. Małanuk, či přiblížené češtině Malaňuk, Malanuk. Už tato rozkolísanost vykresluje Malaňuka jako nedobrovolného světoběžníka, který nikde tak úplně nezdomácněl. Seznam pramenů aliteratury 1. Chlaňová, Tereza. „Pražská škola“ ukrajinských básníků. Vruce držíme pouhá zrna, háje, co znich vyrostou, nevidíme. In Hauser J. (Ed.): Zkušenost exilu. Praha, Památník národního písemnictví, 2017. S.171. 2. Миронець, Надія. Невідомі aвтографи Євгена Маланюка. Слово іЧас. 2013, №9. C.77–92. 3. Motornyuk, Alina. Problematika národní sebeidentifikace vtvorbě Jevhena Malaňuka aJosefa Svatopluka Machara (komparativní studie): bakalářská práce / Univerzita Karlova vPraze. Praha, Česká republika, 2011. 49s. 4. Nevrlý, Mikuláš: Neznámý Macharův dopis. Tvar. 1/1990, č.13. S.7. 5. Nevrlý, Mikuláš: Osm vybraných dopisů Jevhena Malanjuka J.S.Macharovi. Slavia: časopis pro slovanskou filologii, Praha: Slovanský ústav AV ČR, 1992 0037-6736 61, č. 3. S.[291]–296. 6. Nevrlý, Mikuláš: Machar aMalaňuk ajejich historismus. Opera Slavica. XI, 2001, č.3. S.17. 7. Fond Josef Svatopluk Machar (1032). Korespondence vlastní / přijatá: Malaniuk Evžen (14 dopisů). Розділ ІІІ Українські адреси вЧехії та чеські адреси вУкраїні як складова культурної дипломатії обох країн 294 Чехи внауковому, освітньому та мистецькому просторах України: ретроспектива Людмила Архипова Івано-Франківський національний технічний університет нафти ігазу Ігор Винниченко Інститут досліджень діаспори (Київ) Ганна Ковтун Київський національний університет імені Тараса Шевченка У статті стисло висвітлюється діяльність знаних імаловідомих науковців, педагогів та мистців чеського походження на українських теренах уподовж кінця XVIII– початку ХХІстоліть. Зазначені встатті постаті – лише невелика частка сонму осіб, які заслуговують як на фундаментальне студіювання життя й діяльности, так іна належне пошанування. І не лише під час профільних наукових заходів (конференції, конгреси, «круглі столи» тощо), ай вселитебній топоніміці, меморіальних дошках, пам’ятниках іпам’ятних знаках. Бо ж меморіалізація гідних – ознака цивілізованости суспільсва. Ключові слова: Україна, чехи, науковці, педагоги, мистці. УДК 908(477): 323.15(=162.3):[001.891:7] 295 Czechs in the Scientific, Educational and Artistic Spaces of Ukraine: aRetrospective Liudmyla Arkhypova Ivano-Frankivsk National Technical University of Oil and Gas Ihor Vynnychenko Institute for the Ukrainian Diaspora Studies Anna Kovtun Taras Shevchenko National University of Kyiv The representation and achievements of persons of Czech origin in the scientific, educational and artistic space of Ukraine are – compared to arelatively small share in the entire Ukrainian population – extremely important. The purpose of the article is to briefly highlight the activities of well-known and little-known scientists, teachers and artists of Czech origin on Ukrainian territory during the late 18th till early 21st centuries. The figures mentioned in the article are only asmall part of the multitude of persons who deserve both fundamental study of life and activity, and due respect. And not only during specialized scientific events (conferences, congresses, “round tables”, etc.), but also in settlement toponymy, memorial plaques, monuments and commemorative signs. Because the memorialization of the worthy is asign of civilized society. It is proposed to develop the encyclopedia Czechs in Ukraine, the creation of which is a“matter of honor” for both Ukrainian and Czech researchers. Keywords: Ukraine, Czechs, scientists, teachers, artists. 296 Češi ve vědeckém, vzdělávacím auměleckém prostředí Ukrajiny: retrospektiva Ljudmyla Archypova Ivanofrankivská národní univerzita ropy aplynu Ihor Vynnyčenko Institut pro studium diaspory Hanna Kovtun Národní univerzita Tarase Ševčenka vKyjevě Zastoupení osob českého původu ve vědeckém, vzdělávacím auměleckém prostředí Ukrajiny je – vporovnání srelativně malým podílem vcelé ukrajinské populaci – mimořádně významné. Účelem článku je stručně upozornit na působení známých imálo známých vědců, učitelů aumělců českého původu na ukrajinském území od konce 18. do počátku 21. století. Pozornost je věnována především zdůraznění významného vědeckého apedagogického přínosu následujících profesorů aučitelů, autorů vědeckých apopulárně vědeckých publikací vukrajinštině, češtině ajiných jazycích: František Kodeš, Ignác Vojtěch Lemoch, Ivan Netušil, Ignác Viktor Havránek, Vladimír Tomsa, Čeněk Chvojka, Anton Dobiáš, Osyp (Josef) Dobiáš, František Řehoř, Lubor Niederle, Evžen Rychlík, Boris Kurtz, Mečislav Krhoun, Rostislav Mareš, Mykola (Mikuláš) Nevrlý, Otakar Ševčík, Vilém Kurtz, Ladislav Zelenka, František Stupka, Josef Perman, Jaroslav Kocián, Jan Batiste Stupka, Alois (Oleksij Osypovyč) Pospíšil, Alois Jirásek, Václav Petr, Bohumil (Fedir Ivanovyč) Vojáček, Ivan Šebelík, Franz Brabec, Alois Kovařík, Vjačeslav Ivanovyč Petr, Josef Přibík, Oleksandr Aloisovyč Janata, Vladyslav Francovyč Alois ajiní, kteří působili na území Ukrajiny. Většina znich zanechala nejen vědecký, ale iumělecký odkaz. Zumělců můžeme vyzdvihnout Jaroslava Haška, Adalberta (Vojtěcha) Hřímalého, Otakara Hřímalého, Karla Auera, Karla Jakubka. Je nezbytné, aby těmto (ijiným) významným osobnostem byla věnována náležitá pozornost, ato nejen voblasti vědeckého zájmu, ale rovněž prostřednictvím toponymie, pamětních desek, pomníků a pamětních cedulí. Mimo diskuzi není ani projekt encyklopedie Češi na Ukrajině. Klíčová slova: Ukrajina, Češi, vědci, učitelé, umělci. 297 Представництво ідоробок осіб чеського походження возначених царинах діяльности є– порівняно звідносно малою часткою взагальноукраїнській людности – надзвичайно вагомими. Ісаме ця обставина зумовила «енциклопедичне» (лапідарне) висвітлення – узазначеній вназві послідовності – праці та її вислідів чехів, які «чекають» на фундаментальні монографічні ідовідникові твори. Зокрема, й на енциклопедію «Чехи вУкраїні», створення якої є «справою чести» як українських, так ічеських дослідників. Уподовж 1787–1806 років посаду завідувача катедри математики Львівського університету виконував професор Франтішек Кодеш (1761–1831). Науковець викладав математику, авід 1814р. – іпрактичну геометрію. Брав участь в астрономічних спостереженнях ікартографуванні Львова. Він – автор наукових праць застрономії та алгебри. У 1789, 1804, 1824і 1829роках – декан філософського факультету, ау1804/05, 1815/16 та 1816/17 навчальних роках – ректор Ліцею та Львівського університету. Визнанням видатного внеску Ф.Кодеша урозвиток науки іуніверситету стало урочисте встановлення вактовій залі цього навчального закладу його портрету.1 Ігнац Войтєх Лемох (1802–1875) 1840року отримав посаду професора елементарної математики іпрактичної геометрії уЛьвівському університеті (працював уньому до 1870р.) До 1848р. викладав уньому курси чистої елементарної математики та практичної геометрії. Згодом викладав вищу математику, теоретичну астрономію, аналітичну механіку, плоску і сферичну тригонометрію. На початках роботи Технічної Академії читав вній курс практичної геометрії. Автор підручника зпрактичної геометрії «Lehrbuch der praktischen Geometrie» (1849, 1857). Декан філософського факультету (у 1843, 1848, 1856 та 1858 роках), ректор університету (у 1854–1855навч. році). На посаді ректора підтримував ініціативи студентів, зокрема, дозволив створення ними Товариства «Братня поміч».2 Посаду проректора (у 1906–1912рр.) та ректора (1912–1919рр.) Харківського університету виконував Іван Нетушiл (1850–1928). Теолог, філолог, мовознавець, член-кореспондент Імператорської АН (1910), навесні 1884 р. він став доцентом катедри римської словесности цього навчального закладу. У квітні 1887р. затверджений екстраординарним професором, авлистопаді наступного 1 [16; 17; 18; 54]. 2 [54; 29]. 304 час урізний час викладав й вінших навчальних закладах: німецьку мову вМузичному училищі Київського відділу російського музичного товариства (1878–1882), латину – уприватній жіночій гімназії А.Бейтель (1898–1901), уприватній гімназії В.Петра (1906–1908), на вечірніх жіночих курсах професора В.Завітневича (1907–1909), на курсах латинської мови А.Я.Балицької (1907–1909). 15січня 1887р. затверджений штатним приват-доцентом історико-філологічного факультету Київського університету. Автор майже 20науково-методичних праць, атакож численних дописів вчасописі «Русскій чехъ» (зокрема, статті з історії та статистики чеських колоній уРосії).25 Вихованець Празької консерваторії Богуміл (Федір Іванович) Воячек (1857–1934) уподовж 1883–1915рр. – концертмейстер групи контрабасистів Київської російської опери. Водночас – у1885–1913 роках – викладач Київського музичного училища (від 1887р. – по класу контрабасу). У 1916–1917 роках – керівник оркестру Театру О.Берґоньє (Київ), дириґент літніх симфонічних концертів. Автор понад 30музичних творів для фортепіано та «Врочистого актового маршу Першої київської гімназії». Після відкриття в1913р. Київської консерваторії виконував уній посаду професора (до 1934).26 Дириґент, композитор іпедагог, вихованець Празької фортепіанної академії, народний артист УРСР (1934) Йозеф Пржибік (Йосип Прібік, Прибік, Прибик)(1853–1937) від 1878р. працював уРосійській імперії, утому уХаркові, Львові та Києві. Уподовж 1894–1937 років – головний дириґент Одеського оперного театрута викладачОдеської консерваторії (професор від 1919р.). Автор 8одноактних опер, музичних картин для оркестру, вокальних творів, музично-теоретичних праць. Для постановок спектаклів у1926р. (у 72-річному віці) Й.Прібік вивчив українську мову.27 Уродженець Праги івихованець тамтешньої консерваторії Владислав Францович Алоїз (1860–1918) у1880–1886рр. виступав вКиєві ускладі квартету Київського відділення Російського музичного товариства, а також викладав у Київському музичному училищі по класу віолончелі та фортепіано. У цей період композитор брав участь уконцертах Миколи Лисенка та Петра Чайковського. Зокрема, 1893р. вОдесі він виконав «Варіації на тему рококо» П.Чайковського зоркестром під керівництвом автора, який висо25 [45, с.150–154]. 26 [45, с.62; 32, с.137–138; 47]. 27 [32; 24; 1; 30]. 305 ко цінував Алоїза як виконавця. Він – автор творів для віолончелі (у тому два концерти), тріо для фортепіано, скрипки та віолончелі, романсів іфортепіанних п’єс.28 Чимало зпережитого вУкраїні уподовж лютого 1915-березня 1918рр. (з перервами) уславлений письменник-сатирик та журналіст Ярослав Гашек (1883–1923) описав утворі, головний герой якого – вояк Швейк – посідає третє вряду національних брендів Чехії.29 Віхою для «пробудження» музичного життя вЧернівцях став, зазначають дослідники, приїзд до міста 1874р. уродженця м.Пльзень Адальберта (Войтеха) Гржималі (Гржимали) (1842–1908). Тут мистець очолив «Товариство плекання музичного мистецтва на Буковині» – першу професійну музичну школу (філармонію), якою й головував до 1896року. За його участи було прискорено зведення будівлі, відомої сьогодні як Чернівецька обласна філармонія. У музичній школі викладав класи скрипки, фортепіано, співу ігармонії, був дириґентом хору ікерував симфонічним оркестром, струнним квартетом, чоловічим хором. У Чернівцях мистець створив чотири кантати, концерт для скрипки зоркестром та інші твори, які успішно виконувались на оперних сценах Львова, Відня, Праги. Як музичний критик реґулярно друкувався внімецькій пресі. Останні роки життя викладав музику вЧернівецькому університеті. Автор праці «Тридцять років музики на Буковині (1874–1904)» (Чернівці, 1904); почесний член Галицького музичного товариства (1885). З Чернівцями пов’язана й доля його сина Отакара (1883–1945), який також став композитором ідириґентом. У 1922р. він, вже професор, повернувся вмісто свого дитинства івикладав музику, а1933р. очолив філармонію.30 Понад 20років працював уЛьвові та Галичині літограф іграфік Карел Ауер (1818–1859). Наприкінці першої половини ХІХст. мистець зробив підбірку літографій із видами галицьких сіл імістечок для альбому «Збірка найпрекрасніших околиць вГаличині».31 Заслужений художник України (1999), член Національної Спілки художників України (1964) Карел Якубек (1923–2008) навчався в Ужгородському художньо-промисловому училищі. Учасник 6 республіканських, реґіональних та міжнародних виставок. Пер28 [32]. 29 [12, с.96–98; 49]. 30 [32, с.31; 11, с.13–14; 13]. 31 [28, с.8–9]. 306 сональні виставки – Москва (1980), Люблін (1989), Луцьк (1999, 2003), Київ (2006).32 Визначний біолог, ботанік-флорист, спеціаліст у галузі луківництва, насінництва, ентомології, гербології, української ботанічної термінології та номенклатури, автор праць із ботаніки, зоології, охорони природи, методики викладання природознавства, організатор науки вУкраїні, освітній та громадський діяч першої третини ХХст., член Українського комітету краєзнавства Олександр Алоїзович Яната (1888–1938) народився вм.Миколаїв. У документах він писав: «українець із чехів». 1919р. С.Петлюра запропонував йому посаду міністра освіти УНР, проте отримав відмову. 1918року О.Яната очолив кафедру ботаніки вУкраїнському державному університеті, читав курси загальної ботаніки та систематики рослин на фізико-математичному та курс ботаніки на медичному факультетах. У Вищому інституті народної освіти виконував посади декана природничого факультету та завідувача катедри ботаніки. З 1921р. О.Яната працював уКиївському політехнічному інституті (завідувач катедри ботаніки). Найвагоміший внесок узбереження довкілля вчений зробив як Голова комісії охорони природи Сільськогосподарського наукового комітету України, коли були створені заповідники «Конча-Заспа», Приморський, Канівській, Степовий вАсканії-Новій. Був одним із авторів Декрету «Про охорону пам’яток культури та природи». У різні роки О.Яната організував іредаґував журнали «Вісник сільськогосподарської науки», «Праці сільськогосподарської ботаніки», «Вісник природознавства», заснував Термінологічну комісію Українського наукового товариства, очолював Природничий відділ Інституту української наукової мови. Наукова спадщина вченого нараховує понад 300праць, утому підручники, посібники, статті. Репресований. Реабілітований.33 Зазначені встатті постаті – лише невелика частка сонму осіб, які заслуговують як на фундаментальне студіювання життя й діяльности, так іна належне пошанування. І не лише під час профільних наукових заходів (конференції, конгреси, «круглі столи» тощо), ай в селітебній топоніміці, меморіальних дошках, пам’ятниках іпам’ятних знаках. Бо ж меморіалізація гідних – ознака цивілізованости суспільства. 32 [51, с.8–9]. 33 [52, с.3–4; 37; 43, с.167; 42]. 307 Список джерел ілітератури 1. Айзпурвит,Катерина. Самый одесский из чешских музыкантов. Radio Prague International. 26січня 2018. URL: https://ruski.radio.cz/samyy-odesskiy-iz-cheshskihmuzykantov-8170722 (дата звернення: 28.12.2022) 2. Бабота,Любиця. Кргóун Мечислав. Енциклопедія Сучасної України. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2014. Т.15. С.270. URL: https://esu.com. ua/article-2378 (дата звернення: 28.12.2022). 3. Баштова,Людмила. Мареш Ростислав Марцелович. Енциклопедія Сучасної України. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2018. Т.19. С.180. URL: https://esu.com.ua/article-63608; http://ooep.kpi.ua/history_r.html (дата звернення: 28.12.2022). 4. Богумил, Воячек. Музикант.укр. URL: https://musician.ua/news/bogumil-voiachek (дата звернення: 28.12.2022). 5. Верба, Ігор. Курц Борис Григорович. Енциклопедія Сучасної України. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016. Т.16. С.251. URL: https://esu.com. ua/article-52079 (дата звернення: 28.12.2022). 6. Віднянський, Степан. Неврлий (Nevrlý) Микола. Україна вміжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 6. Біографічна частина: Н-Я. Київ: Ін-т історії України НАН України, 2016. С.11–12. 7. Вікентій Хвойка – археолог від Бога. Громада. Товариство української культури вУгорщині. 2010. №6 URL: http://hromada.hu/2010/nom_110/ukrznavstvo /hvojka.html (дата звернення: 28.12.2022). 8. Волкова,Світлана. Чехи на півдні України (друга половина ХІХ – перша третина ХХст.). Сімферополь: АнтіквА, 2006. 160с. 9. Вулиці міста Києва. Офіційний довідник. URL: https://kyivcity.gov.ua/img/item /general/167.pdf (дата звернення: 28.12.2022). 10. Ганіткевич, Ярослав, Різничок,С., Надрага,М. Гавранек Іґнац Віктор. URL: www.pharmencyclopedia.com.ua/article/4754/gavranek-i-nac-viktor (дата звернення: 28.12.2022). 11. Глібовицький,Ігор. Музичне життя Буковини ХІХ – початку ХХстоліття як прояв полікультурного середовища. Автореф. дис. … канд. мистецтвознавства. Львів, 2001. 180с. 12. Горенко,Олег. Гашек (Hašek) Ярослав. Україна вміжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Вип.5. Біографічна частина: А-М. Київ: Ін-т історії України НАН України, 2014. С.96–98. 13. Гусар,Ю. Композитор, якому аплодували вМоскві іПразі. Буковинське віче. 2010. 2 липня. С.3. URL: www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=299532 (дата звернення: 28.12.2022) 14. Державний архів Львівської області. Ф.26. Оп.5. Спр.333. 15. Долгіх,Марина. Концертно-гастрольне життя Єлисаветградщини першої третини ХХст. Музична україністика: сучасний вимір. Київ: ІМФЕ ім.М.Т.Рильського, 2009. Вип.3. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream /handle/123456789/39424/24-Dolgih.pdf?sequence=1 (дата звернення: 28.12.2022). 16. Дрбал, Александр. Перші творці Львівської геодезичної школи. Львівський політехнік. 1994, 27 серпня, 3 вересня, 10 вересня. 17. Дрбал, Александр, Коцаб, Мілан. Діяльність чеських геодезистів ікартографів уЗахідній Україні (1772–1938). Новітні досягнення геодезії, геоінформатики та землевпорядкування. Європейський досвід. 2005. Вип.1. С.233–239. 308 18. ДрбалА., Коцаб,Мілан. Чеські геодезисти ікартографи уЗахідній Україні (1772–1938рр.). Сучасні досягнення геодезичної науки та виробництва: Збірник Західного геодезичного товариства УТГК. Львів: Вид-во НУ «Львівська політехніка», 2005. С.18–23. 19. Зеленка Ладислав / І.М.Лисенко, І.М.Сікорська. Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс]/ Редкол.: І.М.Дзюба, А.І.Жуковський, М.Г.Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2010. URL: https://esu.com.ua/article-16817 (дата звернення: 28.12.2022). 20. Историко-филологический институт князя Безбородко вНежине. 1875–1900: Преподаватели ивоспитанники. Нежин, 1900. 120с. URL: https://viewer.rsl.ru /ru/rsl01003647892?page=19&rotate=0&theme=white (дата звернення: 28.12.2022). 21. Іваненко,Оксана. Нідерле (Niederle) Любор. Україна вміжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Вип.6. Біографічна частина: Н-Я. Київ: Ін-т історії України НАН України, 2016. С.22–24. 22. Історія Київського університету. Київ: Вид-во Київського університету, 1959. 627с. 23. Кіктенко, Віктор. Борис Курц істановлення української синології. Сходознавство. 1997. №1. С.57–84. 24. Коган, Семен. Дирижер И.В.Прибик и Одесский оперный театр. Одесса: Астропринт, 2002. 341с. 25. Композитори світу вїх зв’язках зУкраїною: Довідник. Київ, 2000. 88с. 26. Коробченко, Ангеліна. Науково-педагогічна та просвітницька діяльність Олександра Янати: автореф. дис... канд. пед. наук. Київ, 2001. 16с. 27. Кравченко, Інна. Наукова діяльність І.В.Нетушила. XVСумцовські читання: Конференція, присвячена 155 річниці здня народження видатного українського вченого академіка АН України М.Ф.Сумцова. Харків, 2009. С.26–28. URL: http://publibnet. city.kharkov.ua/OpacUnicode/app/ webroot/index.php?url=/Matieres/view/4802 (дата звернення: 28.12.2022). 28. Кріль, Михайло. Ауер (Auer) Карел. Чехи вГаличині: Біографічний довідник. Львів: Центр Європи, 1998. С.8–9. URL: http://intour.com.ua/n-1/p-8/atc-37/ (дата звернення: 28.12.2022) 29. Лемох, Ігнацій (Ignaz Lemoch). URL: http://www.mmf.lnu.edu.ua/istoriia/vydatniosobystosti/181(дата звернення: 28.12.2022) 30. Максименко, Валентин. Они оставили след вистории Одессы. Прибик Иосиф Вячеславович (1855–1937) – дирижер. URL: http://odessa-memory.info/index.php ?id=460 (дата звернення: 28.12.2022). 31. Мистецтво України: Біогр. довід. Київ: Укр. енцикл., 1997. 700с. 32. Митці України: Енцикл. довід. Київ: УЕ, 1992. 849с. 33. Моціяка,Петро. «Душа інститутської гімназії»: штрихи до портрету Йосифа Добіаша. Література та культура Полісся. Вип.28. Ніжин, 2005. С.85–92. 34. Муратов, Александр, Муратова, Дина. Профессор Владимир Томса: первый чех вУниверситете Св.Владимира. Русская традиция. 2017. 25июля URL: http://ruslo.cz/index.php/nauka/item/818-professor-vladimir-tomsa-pervyj-chekh -v-universitete-sv-vladimira (дата звернення: 28.12.2022). 35. Муратов, Александр, Муратова, Дина. Чешские педагоги классических языков вКиевском учебном округе. Русское слово. 2017. №3. С.46. URL: www.aidm.eu /ruslo/RuSlo.03.2017.pdf (дата звернення: 28.12.2022). 309 36. Нелюба,Анатолій. Нетушил Іван В’ячеславович. Енциклопедія Сучасної України: Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. Т.23. URL: https://esu.com.ua/article-71872 (дата звернення: 28.12.2022). 37. Околітенко,Наталя. Олександр Яната: відомого вченого-природознавця чесько-німецького походження знищили за українськість... Персонал плюс. 2006. №27 (178) 38. Пам’ятки історії та культури України: Каталог-довідник. Зошит2: м.Київ. URL: http://history.org.ua/LiberUA/kiev_katalog/kiev_katalog.pdf Зошит 2 (дата звернення: 28.12.2022). 39. Пам’ятник Вікентію Хвойці на Деміївці. Київфото. URL: https://kiev-foto.info /uk/pamyatnyky/3455-pamiatnyk-vikentiiu-khvoitsi-na-demiivtsi (дата звернення: 28.12.2022). 40. Садова,Людмила. Курц Вілем. Енциклопедія Сучасної України. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016. Т.16. С.251. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=52080 (дата звернення: 28.12.2022). 41. Сила струн іоркестру: Одеська музична академія запрошує на навчання. Сила громад. 2021. 10вересня. URL: https://silahromad.com.ua/2021/10/09/sila-struni-orkestru-odeska-muzichna-akademiya-zaproshuye-na-navchannya-video (дата звернення: 28.12.2022). 42. Ситник,Костянтин. Великий природознавець Олександр Алоїзович Яната (до 90-річчя заснування «Українського ботанічного журналу»). Український ботанічний журнал. 2010. Т.67. №2. С.163–171. 43. Скороходова,Світлана, Шуйський,Ігор. Олександр Яната: приклад відданості науці. Реабілітовані історією. Харківська область: Книга перша. Ч.2. Київ; Харків: Оригінал, 2008. 696с. 44. Стеблій, Феодосій. Ржегорж (Řehoř) Франтішек. Україна вміжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Вип.6. Біографічна частина: Н-Я. Київ: Ін-т історії України НАН України, 2016. С.149. 45. Столетіе Кіевской первой гимназіи (1809–1811–1911г.г.). Томъ1. Именные списки и біографіи должностныхъ лицъ и воспитанниковъ гимназіи. Киев: Типография С.В.Кульженко, 1911. 548с. 46. Царук, Діана. У засвіти пішов видатний україніст Микола Неврлий. Український інтерес. 2019. 21серпня. URL: https://uain.press/news/u-zasvity-vidijshov-vydatnyj -ukrayinist-mykola-nevrlyj-1073201 (дата звернення: 28.12.2022). 47. Шамаєва,Кіра. Воячек Богумил. Енциклопедія сучасної України. URL: https:// esu.com.ua/article-29935 (дата звернення: 28.12.2022). 48. Шевчик Отакар Йосипович. Енциклопедія українознавства: Словникова частина: [в 11т.] /Наукове товариство імені Шевченка; гол. ред. проф., д-рВолодимир Кубійович. Париж-Нью-Йорк: Молоде життя, 1955–1995. 49. Шпак, Віктор. Мобілізація Гашека обернулася антивоєнним походом Швейка. Урядовий кур’єр. 2014, 11сiчня. 50. Юркова, Оксана. Рихлік (Рихлик) Євген Антонович. Україна вміжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Вип.6. Біографічна частина: Н-Я. Київ: Ін-т історії України НАН України, 2016. С.150–151. 51. Якубек, Карел Михайлович. Твори. Живопис [Текст]: каталог персональної виставки, присвяченої 80-річчю здня народження. [Б.м.: б.в.], 2003. 12с. URL: www.simya. com.ua/ articles/3/2993/8/ (дата звернення: 28.12.2022). 52. Яната Олександр Алоїзович (1888–1938): бібліогр. покажч. Київ, 2001. 120с. 53. Drbal, Alexandr. Čeští zeměměřiči ve Lvově. Zdějin geodezie akartografie. Praha, 2000. 10. S.110–113 310 54. Drbal, Alexandr. Čeští zeměměřiči ve Lvově. Zdějin geodezie akartografie 10. Praha: NTM, 2000. S.110–113. 55. Josef Přibík. Tchaikovsky Research. URL: http://en.tchaikovsky-research.net/pages/ Josef_Přibík (дата звернення: 28.12.2022). 56. Květ, Jan Miroslav. Národní umělec Ladislav Zelenka aČeské kvarteto. Praha, 1948. 76s. 57. Pospíšil, Alexej. Československá duševní armáda na Rusi. Praha. 1926. 208 s. 311 До питання про створення енциклопедії «Чехи вУкраїні» Ольга Любіцева, Ігор Винниченко Київський національний університет імені Тараса Шевченка Обґрунтовується необхідність створення кількамовної енциклопедії «Чехи вУкраїні», зумовленої, зокрема, браком уваги до цієї тематики науковців – як українських, так ічеських. Їхні ж нечисленні праці (які, принагідно, могли б стати «опертям» урядникам загальнонаціонального та реґіонального рівнів під час творення ними державної етнополітики) хибують головно на реґіоналізм та вузькопрофільність. Профільні наукові та громадські інституції також проявляли дослідницьку активність лише у1990-х та на початку 2000-х років. Пропонуються концептуальні засади створення енциклопедії, для якої упродовж тривалого часу вже здійснюється пошук відповідної інформації, її систематизація та аналіз. Ключові слова: чехи, Україна, енциклопедія. УДК 908(477): 323.15(=162.3):001.9(031) 312 Regarding the Creation of the Encyclopedia “Czechs in Ukraine” Olha Liubitseva, Ihor Vynnychenko Taras Shevchenko National University of Kyiv The necessity of creating amultilingual encyclopedia ”Czechs in Ukraine” is substantiated, due, in particular, to the lack of attention to this topic by scientists, both Ukrainian and Czech. Their few works (which could also become asupport for officials at the national and regional levels when they create state ethnic policy) suffer mainly from regionalism and narrow profile. Specialized scientific and public organizations also showed research activity only in the 1990s and early 2000s. The conceptual foundations for creating an encyclopedia are proposed, for which for along time the staff of the Department of Regional Studies and Tourism of Taras Shevchenko National University of Kyiv and the Institute for Diaspora Studies (Kyiv) have been searching for relevant information, its systematization and analysis. Keywords: Czechs, Ukraine, encyclopedia. 313 Kotázce vzniku encyklopedie „Češi na Ukrajině“ Ljubiceva Olha, Vynnyčenko Ihor Kyjevská národní univerzita Tarase Ševčenka Historie „ukrajinských“ Čechů čítá více než jedno století. Ojejich mimořádném přínosu pro rozvoj národní vědy, kultury, školství, umění, politiky, zemědělství aprůmyslu, vojenství adalších oblastí lidské činnosti však ví jen malá část odborníků amálo zástupců české menšiny. Vysvětluje to zejména nedostatečná pozornost, kterou tomuto tématu věnují jak ukrajinští, tak ičeští vědci. Malé množství textů (které by se mohly stát státníkům „oporou“ při tvorbě nejen zmiňované etnonárodní politiky) je zaměřeno úzce regionálně. Příslušnou tematikou se zabývali S. Šulha, Ž. Kovba, M. Barmak, H. Špytalenko, A. Korobčenko, J. Kryžanovskyj, J. Vaculík, S. Volkova, S. Kohan, Oleksandr aDina Muratovovi. Nalezneme je vbiografických průvodcích abibliografických rejstřících, materiálech především regionálních konferencí ataké ve sbornících vědeckých prací. Určitým aspektům tohoto tématu věnovali svá studia G. Ebergardt, Z. Nenaševa, A. Drbal, I. Kravčenko, M. Krill, V. Popov, J. Laptěv, V. Linevyč, J. Luckyj, V. Naulko, O. Poluchina, E. Rychlík, S. Čerňavska. Koncem 90. let azačátkem 21. století bylo vědci ze Sociologického ústavu aÚstavu politických aetnologických studií Národní akademie věd Ukrajiny aÚstavu pro studium diaspory vydáno několik katalogů. Relevantní informace obsahuje také Encyklopedie ukrajinistiky, Encyklopedie dějin Ukrajiny aEncyklopedie moderní Ukrajiny. Výše uvedené naznačuje naléhavou potřebu vytvořit zásadní syntetickou mnohojazyčnou (či minimálně ukrajinsko-českou) encyklopedii o historii a současnosti ukrajinských Čechů. Je navržen koncepční základ pro vytvoření encyklopedie „Češi na Ukrajině“. Je třeba poznamenat, že pracovníci Katedry regionálních studií acestovního ruchu Kyjevské národní univerzity Tarase Ševčenka aÚstavu pro studium diaspory již několik let vyhledávají, systematizují aanalyzují relevantní informace, jejichž objem (kpočátku listopadu 2022) dosahuje více než 500 NS. Klíčová slova: Češi, Ukrajina, encyklopedie. 320 «Чеські» квартали Закарпаття Ігор Винниченко Інститут досліджень діаспори (Київ) Висвітлюється історія забудови кількох міст Закарпаття уподовж перебування його вскладі Першої Чехословацької Республіки. Вона настільки своєрідна та унікальна (головно історичною та архітектурною домінантами), що не лише поставила ці оселі вряд тогочасних модерних европейських міст, ай зберегла свою привабу (у тому ітуристську) дотепер. Зокрема, частину території Малого Ґалаґова (Ужгород) ще впідсовєтський час було визнано пам’яткою містобудування місцевого значення, тож зметою його збереження (яке має на меті також номінування цього мікрорайону до Списку світової спадщини ЮНЕСКО) дослідниками його архітектури було ініційовано проєкт Uzhhorod Modernism. Ключові слова: Ужгород, Мукачево, Хуст, Іршава, Солотвино, архітекти, архітектурні стилі, містобудування, Uzhhorod Modernism. УДК 908(437.7): 323.15(=162.3) 321 “Czech” Districts of Transcarpathia Ihor Vynnychenko Institute for the Ukrainian Diaspora Studies The history of the construction of several cities of Transcarpathia during the First Czechoslovak Republic is covered. It is so original and unique (primarily historical and architectural dominants) that these settlements are put aside anumber of modern European cities of that time, but also retained its attractiveness (including tourism) to this day. In particular, apart of the territory of Maly Galagov (Uzhhorod) was recognized as amonument of urban planning of local importance back in Soviet times, therefore, in order to preserve it (which also has the goal of nominating this microdistrict to the UNESCO World Heritage List), researchers of its architecture initiated the Uzhhorod Modernism project. The authors of urban development projects and buildings were famous Czech and Slovak architects Adolf Liebscher (1887–1965), František Krupka (1885–1963), Alois Dryák (1872–1932), Josef Gočár (1880–1945), Bohumil Sláma (1887–1961), Petr Kropáček (1889–1931), František Šrámek (1884–1952), Jindřich Freiwald (1890–1945), Jaroslav Böhm (1892–1961), Jaroslav Fragner (1898–1967) and others. Keywords: Uzhhorod, Mukachevo, Khust, Irshava, Solotvyno, architects, architectural styles, urban planning, Uzhhorod Modernism. 322 „České“ čtvrti Zakarpatí Ihor Vynnyčenko Institut pro studium diaspory Historie městského vývoje Zakarpatí vdobě jeho začlenění do první československé republiky je stejně zajímavá avýznamná jako imálo prozkoumaná. Některá zakarpatská města díky své originalitě ajedinečnosti zaujímala nejen důstojné místo vtehdejším evropském urbanizovaném prostoru, ale zachovala si dodnes svou atraktivitu (včetně té turistické). Vděčí za to talentu známých českých architektů: profesora ČVUT vBrně Adolfa Liebschera (1887–1965), který spolu stýmem projektantů vytvořil první územní plán Užhorodu, správního centra regionu; Františka Krupky (1885–1963) – autora projektu unikátní budovy Zemské vlády Podkarpatské Rusi ataké Rafandy – největší obytné budovy meziválečného období vUžhorodu; Aloise Dryáka (1872–1932) – podle jeho projektu byl vUžhorodu vletech 1929–1932 postaven Dům legiodružstva ve stylu art deco; rektora Akademie výtvarných umění vPraze Josefa Gočára (1880–1945) – autora projektů budovy Pošty atelegrafu abudovy podniku BAŤA (Užhorod); Bohumila Slámy (1887–1961), podle jehož projektu byla postavena budova Četnické správy (dnes je zde lékařská fakulta Užhorodské národní univerzity); Petra Kropáčka (1889–1931) – autora projektu Masarykovy školy vUžhorodu (stavbu realizovala architektonická kancelář Arthura Rozhona zMoravské Ostravy); Františka Šrámka (1884–1952) – podle jeho projektu postavila pražská firma Havlík & Říčař budovu pobočky Národní banky ČSR. Jedním znejznámějších modernistických objektů na Zakarpatí je bývalý pavilon pro novorozence československého státního sirotčince (dnes jedna zbudov Zakarpatské oblastní dětské nemocnice vMukačevu). Jeho návrhem byl pověřen Jaroslav Fragner, pozdější rektor AVU vPraze. Na západním okraji města Chust pražská kancelář Freiwald- -Böhm, kterou založili architekti Jindřich Freiwald (1890–1945) aJaroslav Böhm (1892–1961), navrhla apostavila rezidenční čtvrť – Masarykovu (neboli Českou) kolonii. Na realizaci urbanistického konceptu vChustu se podíleli také architekti Jaroslav Fragner (1898–1967) aMilan Babuška. Vobci Solotvyno 323 se nachází budovy bývalé Hornické obytné dělnické kolonie, postavené vletech 1924–1925 podle projektu architektonické kanceláře Freiwald-Böhm. Ovýjimečnosti tehdejší architektury svědčí zejména to, že část městské čtvrtě Malý Galagov (Užhorod) byla uznána za památku místního urbanismu již vsovětských dobách. Vzájmu jejího zachování (jehož cílem je inominace na seznam světového dědictví UNESCO) badatelé této architektury iniciovali projekt Uzhhorod Modernism. Klíčová slova: Užhorod, Mukačevo, Chust, Iršava, Solotvyno, architekti, architektonické styly, urbanismus, Uzhhorod Modernism. Своєрідною й унікальною історичною та архітектурною домінантами кількох найбільших населених пунктів найзахіднішої області України є здійснена за відносно короткий період забудова, яка не лише поставила ці оселі вряд тогочасних модерних європейських міст, ай зберегла свою привабу (у тому ітуристську) дотепер. У вересні 1919р. Закарпаття увійшло до складу Першої Чехословацької Республіки, уКонституції якої наступного року з’явилася офіційна назва краю – Підкарпатська Русь.1 Тож вУжгороді, який став адміністративним центром краю, уподовж двох наступних десятиріч здійснювалась суттєва «трансформація» міста. Було створено новий адміністративний центр врайоні теперішньої Народної площі, де постали головні адмінбудівлі. Водночас було здійснено реконструкцію багатьох будинків, почалося створення нових мікрорайонів – Малий іВеликий Ґалаґов. Їхні назви походять від слів, що позначають болотисту, вологу місцевість. Колись цю велику ділянку залишили незабудованою не випадково: зроблено це було для того, щоб територія мала значну площу для випаровування вологи. В іншому ж випадку всі споруди, розташовані поруч, почали б вбирати вогкість іруйнуватися. Благоустрій набережної р.Уж розпочався 1923року. Це дозволило звільнити великі площі заболочених земель на правому березі для зведення будівель.2 Того ж року доктором архітектури, професором Чеського технічного університету ум.Брно Адольфом Лібшером (1887–1965)3 та його командою було створено перший генеральний план міста. 1 [13]. 2 [32]. 3 [1]. 324 Він передбачав освоєння майже незаселеної заболоченої території – Малого Ґалаґова. Згодом цей парцеляційний план був трохи змінений, доопрацьований, не все встигли збудувати, проте основний масив із запланованого реалізували, до того ж, укороткі (рекордні) терміни та на надзвичайно високому рівні: будували якісно втехнологічному істильовому сенсах. На цьому прикладі можна побачити, як розвивалися істрімко змінювалися архітектурні стилі: від кубізму, ар-деко, рондокубізму до неокласицизму, традиціоналізму, пуризму та функціоналізму. Одним із перших було зведено – уподовж 1923–1924рр. – будинок Управління 12-ї чехословацької піхотної дивізії (вул.Довженка,5). Споруда наріжна, L-подібна уплані, утрадиціоналістичному стилі. Композиція чільного фасаду – симетрично-осьова, архітектоніка має дещо неокласицистичний характер. Портал будівлі та високий рустований цоколь виконані втехнології «штучний камінь». Фасади тиньковано спеціальною сумішшю типу «břizоlit» із різноманітними вкрапленнями дрібної фракції. Підлога сходових майданчиків була оздоблена двоколірною цементною плиткою фірми Rako (знищена влітку 2018р. і замінена на копії). Значна частина столярки будівлі зберіглась дотепер іперебувала увинятково доброму стані, завтентичною фурнітурою.4 Також 1923 р. на урбанізованій території Малого Ґалаґова з’явився житловий будинок для військовослужбовців (набережна Незалежности, 17, 18). Його рондо-кубістичний стиль цілком відповідав тогочасним тенденціям вбудівництві на території ЧСР.5 А. Лібшер створив не лише містобудівну концепцію (згідно зякою житлові багатоквартирні будинки для працівників установ були розташовані неподалік від місця їхньої роботи), але й кілька проєктів урядових іжитлових споруд. Один із них – комплекс багатоквартирних будинків для працівників фінансового управління (мешкали вних, окрім фінансистів, й працівники поштового, військового та інших управлінь.), зведений уподовж 1927–1929років. Три триповерхові під’їзди фактично є однією цілісною будівлею, проте в проєктній документації фігурували як окремі будинки. І зараз цей принцип також збережено внумерації (вул. Довженка, 16, 18, 20). Ці відомчі помешкання були обладнані всім необхідним для родин, зокрема, комфортними ванними кімнатами, коморами, 4 [30]. 5 [6]. 325 балконами або лоджіями та навіть кімнатами для хатніх робітниць. Усередині будинкових комплексів знаходились внутрішні двори для відпочинку, перед фасадами також відразу планували «зелені зони».6 Інший проєкт архітекта (1929року) – будівля крайового суду (площа Народна, 5). Загальнобудівельні роботи було здійснено уподовж 1930–1931рр., адо кінця 1933-го – спеціальні та опоряджувальні роботи. Будинок є другим за величиною акцентом Народної площі (після домінантної споруди Земського уряду). Суд був спроєктований із переходом до будівлі в’язниці через внутрішній двір, утворений урядовими та житловими спорудами кварталу Малий Ґалаґов.7 За проєктом А.Лібшера 1926року зведено й Ужгородську в’язницю (вул.Довженка, 8а), яка на той час була наймодернішим пенітенціарним закладом Першої Чехословацької Республіки. Це був надзвичайно просторий та світлий комплекс, вякому використано інноваційні будівельні технології та нові стандарти гігієни. Тепер вУкраїні це єдина в’язниця (Ужгородський слідчий ізолятор) із прозорим дахом над атріумом ітакою ж прозорою підлогою галерей зі склобетону та систем призматичного освітлення DuplexPrismat.8 У 1930 р. братиславський архітект Франтішек Крупка (1885– 1963) завершив розробку проєкту будівлі Земського уряду Підкарпатської Русі. Споруда постала вцентрі підковоподібного силуету кварталу Малий Ґалаґов. У 1932р. розпочалося будівництво 6-поверхової залізобетонної урядової будівлі прямокутної форми, яка мала вмістити всі крайові уряди Підкарпатської Русі. Сталось це через 4роки. Будівля Земського уряду була оснащена двома пасажирськими ліфтами безперервної дії – патерностерами, один зяких діє ітепер (єдиний вУкраїні). Назва такого типу відкритого ліфта походить від латинського словосполучення Pater noster («Отче наш») як алегорія звервицею, намистини якої безперервно рухаються під час молитви. Атріум будівлі має висоту трьох поверхів ізавершується скляною стелею, внаслідок цього денне світло потрапляє не лише ватріум, але івкоридори та на сходові марші. Простір атріуму використовувався для урочистих прийомів, балів іконцертів, 6 [21; 6]. 7 [14]. 8 [34; 7]. 326 оскільки був спроєктований зунікальними акустичними даними.9 Тепер убудівлі розміщуються Закарпатська обласна державна адміністрація та Закарпатська обласна рада (площа Народна, 4). Допоки місто «чекало» на зведення будинку Земського уряду, чиновники працювали втимчасовій урядовій будівлі (вул.Довженка, 4), спорудженій уподовж 1923–1924 років за проєктом відомого чеського архітекта Алоїза Дріака (1872–1932). Тепер цей будинок – приклад рондокубізму (рондо-кубізму) з розкішним порталом івиразним декором фасаду – є житловим. Рондокубізм є суто чеським винаходом, його ще називають «чеське ар-деко», «стиль Леґіо банку» або «народний стиль». Виразними ознаками цього архітектурного стилю є масивні півкруглі та гострокутні елементи, запозичені знародної архітектури.10 Ф.Крупка є автором й Будинку Леґіодружества (вул.Духновича, 2). П’ятиповерхова модерністська споруда зведена уподовж 1929–1932рр. встилі ар-деко. Однак вній чітко відстежується вплив експресіонізму та робіт відомого архітекта-експресіоніста Еріха Мендельсона, зокрема проєкту будівлі видавництва Mossehaus у Берліні. Крупка використав контраст ортогональних форм зкриволінійними – динамічний іфутуристичний скляний еркер другого поверху, стиль якого підтриманий вітринами першого поверху, різко контрастує зі статичним головним об’ємом будівлі. На першому поверсі були розташовані крамниці та відома на все місто кав’ярня Пурми, де збиралася тогочасна міська богема. На інших чотирьох поверхах знаходились приміщення ремісничого товариства «Леґіо», у тому й житлові. Фасад першого поверху оздоблено словацьким травертином, узведенні сходових маршів використано мармур.11 За проєктом Ф.Крупки споруджено й «Рафанду» – одну знебагатьох будівель міста, що має власну назву. Будівельні роботи велися поетапно, починаючи злипня 1930р., проте швидко: вже всічні наступного комплекс будинків було здано вексплуатацію. Рафанда (набережна Незалежности, 21) є найбільшим житловим будинком міжвоєнного періоду вУжгороді (про його розміри свідчить те, що він розташований відразу на кількох вулицях: вул.Володимира Гошовського – вул.Гойди – набережній Незалежности – вул.Менделеєва). Чільний фасад устилі функціоналізм 9 [34; 7]. 10 [6; 28; 7]. 11 [3]. 327 збоку набережної має п’ять поверхів, збоку вулиці Гошовського – чотири, бічні фасади – триповерхові. Загалом будівля має 13секцій (під’їздів), що утворюють собою замкнений двір. У Рафанді, на відміну від більшости житлових багатоквартирних будинків урядового кварталу, під’їзди не є прохідними, потрапити до них можна лише здвору. Входи до під’їздів, із помітними рисами стилю ар-деко, освітлювали стильні ліхтарі. Всередині подвір’я облаштували овальну зелену зону зрізними породами дерев.12 Будівлю поштового та телеграфного уряду (площа Поштова, 4) було зведено уподовж 1928–1930рр. за проєктом видатного чеського зодчого, ректора Академії образотворчих мистецтв уПразі, професора архітектури Йозефа Ґочара (1880–1945) – одного ззасновників нових стилів, характерних саме для Чехословацької Республіки, – кубізму ірондо-кубізму. Будівельні роботи виконувала фірма-підрядник Lanna – відома родинна династія забудовників із Праги. На будівництвів перші роки працювали робітники зміста Чеська Тржебова та з південно-західної Чехії. Також варто зазначити, що Й.Ґочар був автором проєкту будівлі фірми BAŤA вУжгороді (на теперішній Театральній площі), зведеній уподовж 1929–1930 років.13 Монументальну наріжну триповерхову будівлю (з традиціоналістським двосхилим дахом) Жандармського управління (площа Народна, 1), яку архітект Богуміл Слама (1887–1961) спроєктував уформі літери «L», було споруджено у1927–1929рр. Тепер це – медичний факультет Ужгородського національного університету.14 Чотириповерховий житловий будинок (вул.Крилова, 12), який належав будівельному кооперативу Domovina (чеськ. «Батьківщина»), був спроєктований у1929р. ужгородським проєктно-будівельним бюром Havlík aŘíčař, вексплуатацію будівлю здано у1930р. Попри реконструйований (у наступні десятиліття) фасад інтер’єр будинку є унікальним: вйого під’їзді дотепер збережено майже всі автентичні двері та навіть фурнітура на них (великі латунні дверні вічка, отвори для листів знаписом чеською мовою Dopisy, кілька автентичних дверних ручок).15 Уподовж травня 1930-жовтня 1931р., за проєктом празького сценографа, драматурга та архітекта Петра Кропачека (1889–1931) (на 12 [26]. 13 [2]. 14 [8]. 15 [9]. 328 той час він реалізував кілька проєктів шкільних споруд всусідній Словаччині), було зведено школу (набережна Незалежности, 19). Кошторис освітнього закладу склав 2,85млн. корун. Будівництво здійснила відома архітектурна фірма Артура Розгона зМоравської Острави. Будівлю школи спроєктовано вфункціоналістичному стилі здомінуванням рис традиціоналізму. У ній розмістилося 12 класів, 1майстерня, 2кімнати дитячого садка, актова зала, кабінет директора, учительська, два кабінети, спортзал, квартири адміністратора школи та двірника. До шкіл уПершій Чехословацькій Республіці впитаннях комфорту, гігієни та правильного освітлення ставилися особливо прискіпливо. В інтер’єрі Масарикової школи (ця назва вживана від жовтня 1931р., коли президент ЧСР не відмовив керівництву освітнього закладу упроханні носити його прізвище) спроєктоване велике «вікно-термометр» по висоті сходів, авкоридори світло звеликих вікон класів потрапляло завдяки подвійним вікнам зі склоблоків. Цікава й така «деталь»: аби діти почувалися вшколі, як вдома, угардеробній – на першому поверсі – було передбачено заміну взуття на домашні капці (так, зокрема, вирішувалося питання чистоти).16 Тепер будівля також використовується за своїм первісним призначенням – вній знаходиться спеціалізована школа І–ІІІступенів із поглибленим вивченням англійської мови. Будинок філії Народного банку ЧСР було зведено у 1932– 1933рр. за проєктом празького архітекта Франтішека Шрамека (1884–1952) локальною фірмою Havlík&Říčař. Триповерхова неокласицистична споруда має випуклий чільний фасад, портал, що імітує спрощену ордерну систему, та дах складної конфігурації. Чотири алегоричні жіночі скульптури завершують виконаний зі словацького риоліту портал.17 На початку 1920-х рр. правобережну і лівобережну частину Ужгорода поєднував лише один міст через річку Уж. Ідея побудувати другий міст з’явилася одночасно знамірами будівництва урядового кварталу Малий Ґалаґов. А.Лібшер, первісно запланував його на осі головної площі кварталу – навпроти будівлі Земського уряду. 16 [37; 18]. 17 [6; 24]. 329 У 1930р. було урочисто закладено наріжний камінь мосту поруч із будівлею жандармського управління. Однак до будівництва справа не дійшла, івже за кілька років на пропозицію міських урядників було ухвалено рішення перенести міст нижче за течією Ужа – на початок житлового кварталу Великий Ґалаґов. Новий проєкт мосту зчотирма прогонами розробив інженер Міністерства громадських робіт Франтішек Шумандел. Його несучими конструкціями були монолітні арки, які спиралися на п’ять залізобетонних опор («биків»), наріжні частини яких обличковані камінням із радванського кар’єру. Довжина мосту складала 156 метрів. Будівельні роботи розпочалися у1935р. ітривали два роки. Щоб закласти фундамент мосту, необхідно було спочатку осушити ділянки на дні річки. Для цього використовували спеціальні металеві палі, які щільно забивали уґрунт паровим копером іформували навколо робочої зони водонепроникну металеву коробку – її залишки можна побачити ітепер воснові опор мосту. Міст урочисто відкрили 28 жовтня 1937 р.; він отримав ім’я першого президента Чехословацької Республіки Томаша Ґарріґа Масарика, про що на чотирьох бронзових табличках сповіщали відповідні написи.18 Загалом, за неповних 20років вУжгороді постав новий урядово-житловий квартал. Зокрема, Малий Ґалаґов – це класичний архітектурний ансамбль із гармонійною єдністю просторової композиції будівель, інженерних споруд та садово-паркових об’єктів. Окрім будівель, до його складу входять міст Масарика зпандусами та дамба – гідротехнічна споруда зпідпірною стінкою. Важливою складовою комплексу є мережа наземних пожежних гідрантів, виготовлених празьким підприємством інженера Ярослава Матічки, атакож залишки старих ліхтарів та інші деталі історичного середовища. Алея звіковими липами, вишукані сакури та зелені сквери доповнюють та збагачують ансамбль Малого Ґалаґова. Частину території Малого Ґалаґова ще впідсовєтський час було визнано пам’яткою містобудування місцевого значення, проте й досі більшість будівель кварталу не мають окремого охоронного статусу. З метою збереження Малого Ґалаґова (що має на меті також номінування його до Списку світової спадщини ЮНЕСКО) до18 [19]. 336 34. Чеський квартал уІршаві. З історії будівництва. URL: http://www.irshava-news .com/NewsOpen/id_news_406870 (дата звернення 20.12.2022). 35. Як збудована в’язниця вУжгороді. URL: http://prozak.info/IIstoriya/YAk -zbudovana-v-yaznicya-v-Uzhgorodi-PLAN-SHEMA (дата звернення 20.12.2022). 36. Mihalka, J. Orozvitiju horoda Uzhoroda. Technická práce vzemi Podkarpatoruské 1919–1933. Užhorod: Odbor Spolku československých inženýrů vUžhorodě, 1933. 37. Millautz, J. Veřejné práce na Podkarpatské Rusi. Publikace pro zem Podkarpatská Rus. Banská Bystrica: Slovan, 1932. 38. Kropáček, Petr. URL: https://lam.litomysl.cz/architekt/225-petr-kropacek; Масарикова школа. URL: https://kyiv.czechcentres.cz/uk/about-us/Czech-steps -uzhorod/ Masarykova-skola- (дата звернення 20.12.2022). 337 Чехи на Півдні України: історія та сучасність Галина Стоянова Одеський національний університет імені І.І.Мечникова Метою статті є визначити місце чехів ветнічній структурі населення Півдня України, з’ясувати, які чинники сприяли переселенню чехів до України, виявити, як на сьогоднішній момент чехам вдається підтримувати та відтворювати власну етнічну ідентичність. Дані процеси розглянемо на прикладі чехів Півдня України, зокрема Одещини. Проаналізовано діяльність національно-культурних товариств регіону. Основою дослідження стали історичні, статистичні та етнографічні матеріали, зібрані серед чехів, які народилися на теренах Одещини. Ключові слова: чехи, Південь України, Одещина, етнічна ідентичність, етнічна своєрідність, кулінарні традиції. УДК 94 (477)*94(437.1/2) 338 Czechs in the South of Ukraine: in Past and Present Halyna Stoianova Odesa I. Mechnykov National University The aim of the article is to find out the place of the Czechs in the ethnic structure of the Southern Ukraine population. Firstly, we analyze the reasons for the Czechs to move to Ukraine. Secondly, we find out how the Czechs maintain and reproduce their ethnic identity today. We will look at these processes through the lens of southern Ukraine, specifically the Odesa region. Third, the article demonstrates the significance of national and cultural society activities in the Odessa region. The basis of the study was the historical, statistical, and ethnographic sources collected by the author among the Czechs who were born in Odesa. The author focused on the functioning of the language, the existence of national culinary traditions, the preservation of family memory among Ukrainian Czechs, and their role in manifestations of ethnic identity. Keywords: Czechs, Southern Ukraine, Odesa region, ethnic identity, ethnic distinctiveness, culinary traditions. 339 Češi na jižní Ukrajině: historie asoučasnost Halyna Stojanova Oděská národní univerzita L. Mečnykova Vposlední době je trendem revitalizace jak historického, tak ietnografického výzkumu etnických komunit Ukrajiny. Témata těchto studií jsou značně různorodá: historie či etnografie určitého etnického (národního) společenství, charakteristika konkrétního období vdějinách etnického (národního) společenství, role etnické skupiny vdějinách města, popř. regionu, projevy etnicity vměstském prostředí. Jih Ukrajiny se vyznačuje složitou etnickou strukturou. Navzdory skutečnosti, že ukrajinská historiografie nashromáždila určité vědecké práce očeské komunitě na Ukrajině, všechny aspekty vpotaz brány nejsou, zejména problém zachování areprodukce etnické identity vmoderní době vyžaduje další bádání. Článek sleduje, jake místo mají Češi vetnické struktuře obyvatelstva jižní Ukrajiny, zjišťuje, jaké faktory přispěly kpřesídlení Čechů na Ukrajinu, arovněž jak se Čechům daří udržovat a reprodukovat svou vlastní etnickou identitu dnes. Článek využívá původní etnografické materiály, které autor sesbíral mezi Čechy narozenými vOděské oblasti. Byly identifikovány hlavní faktory, které sehrály důležitou roli vprocesu osídlování jižních území Ukrajiny Čechy avytváření kompaktních sídel. Přes složitou etnickou strukturu jihu Ukrajiny se zde Čechům podařilo zaujmout významné místo adodnes si uchovat svou etnickou identitu, ato díky aktivitám národních akulturních spolků, uchováváním kulinářských tradic apředáváním památek na své předky potomkům vrodinném kruhu. Klíčová slova: Češi, jižní Ukrajina, Oděsa, etnická identita, etnická odlišnost, kulinářské tradice. 340 Мотивацією для обрання даної теми стало перше знайомство зчехами та чеськими традиціями, яке відбулося ще вдалекому дитинстві. Так сталося, що мій рідний дядько одружився зжінкою, яка за етнічним походженням виявилася чешкою. Саме тоді я вперше дізналася не лише про те, шо унас вУкраїні є такий народ як чехи, але про те, що вони живуть зовсім поруч – вБерезівському районі (моєю батьківщиною була власне Березівка – невеличке містечко, районний центр на півночі Одеської області). У дитинстві сформувалися не зовсім чіткі уявлення про особливості чеської невістки, окремі відмінності втрадиціях на свята, традиційний одяг, вякий були одягнені учасники творчого колективу зчеського села нашого району, що приїжджав виступати на фестивалі вБерезівку, – все це викликало певну зацікавленість до етнічної своєрідності даного народу, яка, мабуть, зіграла свою роль іувиборі майбутньої професії – етнографа. У процесі навчання, азгодом вчисленних етнографічних експедиціях відбувалося знайомство та певне занурення врізні етнічні культури, зякими доводилося стикатися, адже це стало можливим саме завдяки тому, що основним полем досліджень став саме Південь України, який є дуже строкатим за своїм етнічним складом. І кожного разу виникав подив та значний інтерес, яким чином можливо в такому етнічному різноманітті та протягом такого довгого часу зберегти власну етнічну ідентичність та не втратити своєрідності. Метою даного дослідження буде з’ясувати, яке місце займають чехи ветнічній структурі населення Півдня України, що саме спонукало їх оселитися саме вцьому регіоні, яким чином вдається чеській спільноті зберігати сьогодні свою етнічну своєрідність. Історіографічний доробок щодо вивчення різних аспектів побутування чеської спільноти вУкраїні загалом та впівденній її частині зокрема складається як зсуто історичних досліджень, так іробіт етнографічного спрямування. Звернемо увагу на окремі зних. Зокрема, історії розвитку чеського населення України вокремі історичні періоди присвячено дисертаційні дослідження С.А.Волкової та І.Л.Чуян. Дисертація С.А.Волкової є першим комплексним дослідженням зісторії чеського населення Південної України другої половини ХІХ – першої третини ХХст., де розглянуто основні причини еміграції чехів збатьківщини, історія колонізації чехами південних регіонів України та особливості соціально-економічного 341 розвитку чеських поселень змоменту заснування до Другої світової війни.1 І.Л.Чуян здійснила комплексний аналіз повсякденного життя та ментальності чехів України в контексті економічних та соціально-економічних перетворень більшовиків в20–30-хрр. ХХст.2 Питання історії чеської національної меншини вУкраїні взагальному контексті формування етнічної структури населення України знайшли відображення вкурсі лекцій, розробленому сучасною одеською дослідницею Л.В.Новіковою.3 Значний внесок увивчення побуту та традицій чехів вУкраїні зробили етнологи. Матеріальний побут та традиції окремих чеських поселень дослідив свого часу В. І. Наулко, який також звернув увагу на особливості культури та побуту чехів вконтексті міжетнічних взаємин.4 Локальним особливостям поселень та типу житла сучасних нащадків чеських поселенців на Півдні України (зокрема в Запорізькій області) присвятила своє дослідження М. Курінна.5 Авдисертаційному дослідженні вчена розглядає питання формування локальних етнокультурних особливостей всфері матеріальної та духовної культури чехів Північного Приазов’я, своєрідності традиційного побуту та вплив на обрядову культуру міжетнічної інтеграції.6 Побуту чеського населення Одещини та Миколаївщини присвячена етнографічна розвідка І.Чернявської, де розглянуто поселення, інтер’єр, особливості костюму, кулінарні вподобання та музичний репертуар чехів.7 Невеликий за обсягом, але змістовний етнографічний нарис щодо етнографічних особливостей чехів на Волині, Одещині та Миколаївщині знайшов своє місце вдослідженні етнокультурної мозаїки України, який здійснила О.Боряк.8 Інформацію щодо історії чехів вУкраїні та нариси про те, як їм вдається зараз зберігати національні традиції надають іІнтернет-джерела. Зокрема, огляд зчеської діаспори вУкраїні знайдемо 1 [4]. 2 [18]. 3 [10]. 4 [8]. 5 [7]. 6 [6]. 7 [15]. 8 [1]. [Document text truncated for crawler view.]