Lietuvių bendrinė kalba: ribos ir beribiškumas, sistema, norma ir kodifikacija

ТЕРМІНОЛОГІЯ І ЛІТЕРАТУРНА МОВА Jonas KLIMAVIČIUS Інститут литовської мови ЛИТОВСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА: МЕЖІ Й БЕЗМЕЖНІСТЬ, СИСТЕМА, НОРМА І КОДИФІКАЦІЯ Багаті й різноманітні, але стислі, часто теоретичні думки цієї статті випливають із багаторічної наукової діяльності автора — лексикографа, термінолога, мовного культуролога, переважно прикладної — нормувальної, — та його скромної постійної спроби теоретично її обґрунтувати й виправдати: «щоб практик був хоч трохи й теоретиком» (Пешковский 1984: 247). Нормувальна діяльність потребує наукового теоретичного підґрунтя, однак його неможливо здобути раз і назавжди: зберігаючи цілісність, його потрібно постійно розширювати й поглиблювати, водночас критично перевіряючи всебічними контраргументами. Отже, воно формувалося тривалий час завдяки читанню праць F. de Saussure’o, E. Coseriu, L. Hjelmslevo, B. Havráneko, A. Pieškovskio, G. Vinokuro, L. Ščerbos, L. Ožegovo, V. Vinogradovo, G. Serebrenikovo, F. Filino, G. Stepanovo, J. Stepanovo, V. Zveginčevo, A. Leontjevo, V. Kostomarovo, B. Golovino, B. Skvorcovo, V. Ickovičiaus, K. Gorbačevčiaus, N. Pilinskio, Z. Klemensiewicziaus, W. Doroszewskio, L. Ceplyčio, J. Pommero, V. Skujinios, H. Saario, J. Jablonskio, K. Būgos, J. Balčikonio, P. Joniko, P. Skardžiaus, A. Salio, Z. Zinkevičiaus, J. Palionio, J. Lebedžio, J. Kabelkos, K. Ulvydo, V. Ambrazo, A. Valeckienės, J. Pikčilingio, A. Girdenio, A. Rosino, A. Pupkio, E. Jakaitienės, A. Piročkino, R. Venckutės, A. Šoblinsko, K. Župerkos, V. Vitkausko, P. Kniūkštos, K. Gajivenio, S. Kein io, B. Stundžios, R. Koženiauskienės, A. Bitinienės, G. Subačiaus, D. Mikulėnienės, R. Miliūnaitės та інших із загального мовознавства, теорії літературної мови, історії литовської літературної мови, культури мови (теорії та практики), стилістики й термінології. Сформувати гармонійнішу й ціліснішу картину та міцніше підґрунтя значною мірою допомагала постійна перевірка прочитаних думок власною практикою (і практикою колег). Багатьох 7 atvejų tas „tiltas tarp mokslo ir gyvenimo“ (Пешковский 1984: 247) laikė gerai. Цитати й оформлені посилання тут наводяться лише в кількох особливих випадках — на скромну думку автора, коли теоретичні думки не є загальновідомими, рідко трапляються в нашому науковому обігу, а самому авторові видаються вагомішими й актуальними. I. Питання меж завжди постає тоді, коли вже є що обмежувати — самі ці суміжні явища вже існують, але їхні обриси та значення ще недостатньо чіткі. Літературна мова, безперечно, є певним відмежуванням від діалектів. Найчастіше йдеться про їхнє протиставлення, нерідко — про взаємодію або однобічний вплив. Завжди йдеться також про основу літературної мови — о д н у говірку, тобто спільні риси цієї говірки й літературної мови (звісно, згодом — і про відмінності). Рідше говорять, але змістовно й необхідно говорити про природну спільність літературної мови й у с і х діалектів. Дуже вдалий — точний і цілеспрямовано мотивований литовський мовний термін tarmė (у значенні «мова» вжитий у словнику Konstantino Sirvydo, у значенні «діалект» — Antano Baranausko і Kazimiero Jauniaus): г о в і р к и розрізняють переважно за в и м о в о ю — фонетикою. По-різному вимовляють duona, dūna, dona, douna, danyte, donela, але всі впізнають duona, duonytė, duonelė — лексично межі відсутні: внутрішня норма всіх діалектів і норма літературної мови тут однакова. Цю спільність, прагнучи термінологічної цілісності розглядуваного питання, можна назвати безмежним рівнем (↔ межі). Тут безмежний — це не звичніше, буденніше значення 2. «дуже великий, надмірний, незвичайний» (DŽ₂), тобто «нескінченний, необмежений», а 1. «той, що не має меж» (DŽ₄), тобто основне значення слова beribis, і саме воно є найприроднішим термінологічно; пор. beširdis «безсердечна людина» (DŽ₄), але у Медичному термінологічному словнику: acardius — безсердий (плід із вродженою відсутністю серця), acardia — акардія — безсердість (вада розвитку). Безмежний рівень літературної мови й діалектів дуже широкий, лінгвістично кажучи, с и с т е м н и й (масштабу системи). Цей рівень важливий і теоретично, і практично: піклуючись про мовну спадщину, що складається з двох частин — літературної мови й діалектів, спільна сутність потрапляє до єдиного поля охорони та плекання мови, як предмет турботи всіх про мову загалом. Літературна мова 8 відрізняється від говірок передусім як норма, а не як принципово інша система. Відмінності бувають поодинокими (безліч) і системними — за певним рівнем системи, її частиною чи виразнішою, поширенішою особливістю. Системні відмінності чітко (контрастно) вирізняють говірки на безмежному рівні (і, звісно, відрізняють їх одна від одної) — вони залишаються за межами літературної мови: говірки з відтягуванням наголосу, говірки, у яких не зберігається протиставлення природної довготи голосних, говірки з твердими приголосними, дзекальні говірки тощо. Оскільки це перебування за межею часткове — поза нею опиняється не вся система говірки, — чи не точніше сказати інакше: поза межею перебувають відтягування наголосу, незбереження протиставлення природної довготи голосних, ствердіння приголосних, дзекання тощо. Для носіїв говірок, особливо тих, хто походить із них і користується літературною мовою, це було б великою різницею: у першому випадку їх ніби цілком залишають поза межею, у другому — наближаємо до безмежного рівня і частково долучаємо до нього. За іншими рівнями мовної системи — граматикою, словником — спільного надбання незрівнянно більше, і воно важливіше, ніж численні, але дрібніші відмінності. Різниця лише в тому, що фонетичні та акцентуаційні явища є субстанційними — вимовляються, чуються, але своїми й чужими оцінюються неоднаково: для не своїх рідне — чуже, тому його важко змінити. Загалом основний звуковий склад усіх говірок спільний — лише жмудські в одній позиції не мають африкат c’, dž’; дзукійські відрізняються африкатами c’, dz’ в одній позиції або — інші — у двох; лише жмудські не мають o, лише одна їхня підговірка має ou; лише дзукійські мають av замість au; особливо вирізняється ъ східних аукштайтів. Система граматичних категорій майже спільна. На протилежному полюсі — у сфері словника — найвиразніша (загалом), найдальша від літературної мови говірка, хоча й має багато жмудських слів, але хрестоматійних, тобто таких, які через фольклор і літературу відомі також користувачам літературної мови, а через літературну мову самі жмудини сприймають як свої відмінності, небагато; деякі з них мають сліди й у літературній мові, наприклад, kūlgrinda жмуд. іст. «таємний підводний шлях, вимощений камінням», kūltupis зоол. «птах родини дроздових, що мостить гніздо між камінням (Oenanthe oenanthe)» (DŽ4). Колізійних явищ, тобто протилежних відмінностей, небагато, наприклад: grobas 1. аукшт. «ребро», жмуд. «кишка» (DŽ4); smagus 6. жмуд. «важкий» (DŽ4); 9 marška 2. дзук., сх. «простирадло», 3. сх., дзук. «покривало», 4. дзук., сх. «ткане укривало», 5. сх., дзук. «скатертина», 6. жмуд. «рушник», 7. зах. «невелика сітка без горла, яку тягнуть удвох, двокрила» (DŽ4), хоча все це — вироби з конопель. Для мови загалом це рідне, характерне, хоч іноді й виникають труднощі, але радше жартівливі, лише для дітей, наприклад: – Як назива-ються ці ягоди? – запитує дитина. – Чорниці. – То чому вони червоні? – Бо ще зелені... Термінологічні непорозуміння трапляються, є перешкоди для входження таких слів до літературної мови або для їх уживання в ній. Але їх можна подолати. Так, skuja означає 1. «голка хвойного дерева», 2. «гілочка сосни», ‖ «гілка ялини», 3. «плід сосни чи ялини, шишка, жебелис, гургутис», ‖ «плід ялини», ‖ «плід сосни», ‖ «сережка», 4. «луска, різьба», 5. переважно мн. «крихка частина кори дерева, суха трісочка», 6. «лупа» (skujos «сміття»; ще трохи варіантів додають skujas, skujė, skujys, skujokas, skujenos і значення похідних) LKŽ XII, але попри ці семантичні протиставлення вже усталилися терміни, пов’язані зі значенням skujų «луска»: skujagalvė бот. «<...> лускатий гриб, <...> (Pholiota)» DŽ4, «skujuočiai 2. «ряд вищих ссавців із роговими лусками (Pholiota)», адже однієї основи žvyn- недостатньо, щоб назвати багато подібних явищ (є гриб žvynabudė, žvynaroplis). Безмежний рівень (спільне надбання літературної мови та говірок) не є незмінним, тож можна говорити і про межі його змін. На початкових етапах формування літературної мови помітнішим був вплив говірок на літературну мову, далі — наче зворотний — вплив літературної мови на користувачів літературної мови, які походили з говірок, а найпізніше — і вплив літературної мови на говірки. Отже, природний безмежний рівень тепер значно змінився і став набагато ширшим. Розмовний стиль літературної мови (якщо його й досі визнають, якщо від нього ще не відмовилися), хоча за нормами він принципово не може виходити за межі літературної мови, за мовною функцією (яку дуже простими словами можна коротко передати так: те, як говорять, залежить від того, хто кому що і чому каже) найближчий до діалогічного мовлення в говірках. Нерідко згадують (але не пояснюють) міжговірковість (інтердіалектність) фольклору. Переміщення фольклорних творів між говірками загалом не є цілком безмежним, а те, яким воно є, не слугує передумовою існування якоїсь допоміжної чи часткової міжговіркової мови — хоча й не вда- 10 ється повністю надати їм говіркового забарвлення, однак загалом вони діалектизуються (фольклорні тексти функціонують лише як говіркові, так їх записують і публікують) — третього, проміжного варіанта не виникає. Отже, не цілком чиста говірковість фольклору аж ніяк не є міжговірковістю, тим більше наддіалектністю. Однак тут важливе інше: фольклор має іншу функцію, ніж діалогічне мовлення в говірках, а за функцією художній стиль літературної мови перебуває в одному типологічному ряду зі стилем фольклору. II. Перш ніж розглядати різні межі літературної мови, варто сказати кілька слів і про межі говірок. Територіальні говірки мають часові та просторові межі — вік і територію. Територіальні говірки є загальними говірками литовської мови. Інші говірки — соціальні, професійні — у литовському мовознавстві майже не досліджувалися і не досліджуються. Хоч було б передчасно стверджувати, що не збереглося нічого від говірок приморських рибалок, неманських плотогонів, мисливців Дайнавських лісів чи жебраків Шилуви, найкращий час для їх вивчення вже давно втрачено. А сучасні соціальні та професійні говірки постають на основі не територіальних говірок, а міських напівговірок і напівлітературного мовлення. У своєму Курсі загального мовознавства, що вийшов 1916 року, Ф. де Соссюр про діалектний стан мови каже: «Залишена напризволяще, мова залишається поділеною на говірки, жодна з яких не проникає на територію іншої. За таких умов вона приречена на нескінченне дроблення» (Cocciop 1977: 231).*Говірки литовської мови — вічна основа літературної мови. Мислячи по-соссюрівськи, маємо сказати, що літовська літературна мова є також справжньою рятівницею говірок. Початок відокремлення літературної мови від говірок — це писемність і книжка, що створюють основу для освіти, культури, літератури, науки. На запитання, чи потрібна літературній мові писемність, Соссюр відповідає: «Поеми Гомера ніби доводять протилежне» (Cocciop 1977: 231), але це радше виняток давнини — точніше, це були б зародки літературної мови. А писемна мова неодмінно йде шляхом літературної мови. Неоціненну роль відіграють також Держава і Церква (хрещення). Ряд меж літературної мови слід починати з історичної межі. Уже хрещення короля Міндаугаса у вузькому сенсі, а загальне хрещення литовців у широкому сенсі привели до церковного вжитку литовської мови. Хоча «в управлінні країною литовську мову вживали досить широко, вона виходила за етнічні межі» (Dubonis 2002: 478), і хоча навіть «нелитовці у ВКЛ вивчали литовську мову» 11 (Dubonis 2002: 478), однак литовська мова була лише однією з мов держави і, на жаль, переважно розмовною. У політичному литовському народі Великого князівства Литовського литовський етнос, хоч і не найчисленніший, був основним, але литовську мову належним чином не було запроваджено як державну. «1540 року Сигізмунд Старий у привілеї Каунасу передбачив дві офіційні мови міських судів — литовську і польську» (Dubonis 2002: 476). У статутах міста Вільнюса 1551 року «виклик до суду та рішення, внесені до судових книг, оголошувалися po polsku i po litewsku, i po rusku» (Dubonis 2002: 478), але мова статутів уже була польською. Офіційною писемною мовою була канцелярська слов’янська мова, литовську мову не було запроваджено в канцелярії. Канцелярська — слов’янська та церковна — литовська двомовність обмежувала використання литовської мови. Литовську мову піднесло й принесло до Церкви нове мислення нового стану — духовенства, спрямоване на Захід (через західне християнство), де поставали ідеал національних літературних мов, ідеї їх творення та живі приклади (згадаймо знання Миколаса Даукши про італійський пуризм, відомий під назвою крусканізму). Однак голоси литовських державників Міколаса Летувіса (Венцловаса Мікалайтіса) та Августинаса Ротундаса, які виступали за те, щоб поставити литовську мову на місце канцелярської слов’янської, не перемогли. Але й канцелярська слов’янська мова не перемогла остаточно: на батьківщині рідна польська мова, що перемогла латину завдяки новому західному духові, витіснила канцелярську слов’янську мову і у ВКЛ, а литовська мова, відступаючи з двору правителя та литовської знаті, що брала з нього приклад, у Речі Посполитій залишилася в обмеженому вжитку домашньої розмовної мови. Європейський університетський латинський універсалізм (і певний консерватизм порівняно з розквітом національних літератур) долучився до цього, а точніше — визначив те, що Вільнюський університет (з академією), заснований королем Стефаном Баторієм, — осередок науки, освіти й загалом поступу життя — не відкрив литовській мові можливостей розвитку і навіть виживання в цій стратегічній сфері. Точну, беззаперечну часову межу литовської літературної мови можна провести так само, як вікову межу міста чи людини, не враховуючи пренатального періоду. Отже, цей час можна відлічувати лише від перших писемних пам’яток, а у випадку литовської літературної мови — від першої книжки: 1547 року Мартінас Мажвідас увів литовську мову в книжковий обіг. 12 Відомі й етапи розвитку литовської літературної мови. Перший — писемна мова (словосполучення «літературна писемна мова» видається плеоназмом). У багатьох країнах літературну мову, що охоплює і писемну, і усну форми, за традицією називають писемною мовою (а для літературної усної мови іноді існує окремий, несхожий термін, наприклад, нім. Bühnen(aus)sprache). У писемної мови одразу помітні територіальні (діалектні) межі. Регіональні варіанти литовської писемної мови — одночасні (синхронні) та різночасові (гетерохронні) — були зумовлені саме несприятливою обставиною: литовська мова була лише однією з паралельних державних мов і залишалася нею доти, доки її, разом з іншою — канцелярською слов’янською, не витіснила мова нових політичних партнерів, але в будь-якому разі чужа й конкурентна — польська. Отже, парадоксально, найзначущішим і найжиттєздатнішим виявився старий варіант Малої Литви, що існував в іншій державі — не у ВКЛ, — культивований і практикований переможеною, а отже, недержавною конфесією; тому він неминуче пройшов шляхом регіональної літературної мови й зник там, у своєму осередку, але граматики Августа Шляйхера та Фрідріха Куршайта, наголошений словник Фрідріха Куршайта (хоча лексика була значною мірою регіональною) та литовська друкована продукція передали його спадщину — західноаукштайтську фонетику, наголошування, морфологію (синтаксис уже був відчужений!), ядро словника, — яка разом із «Граматикою литовської мови» Пятраса Кряушайтіса (тобто Йонаса Яблонскіса) 1901 року Lietuviškos kalbos gramatika, що закріпила «простий сувалкський говір», стала спільною спадщиною та основою нової, справжньої литовської літературної мови. До речі, саме цим варіантом Малої Литви Крістіонас Донелайтіс започаткував справжній художній стиль (різні його зародки існували давно й у значній кількості). Звісно, варіанти, що не витримали тиску польської мови, — східний (вільнюський) варіант Константінаса Ширвідаса та інших і середній, або так званий жмудський (кедайняйський), варіант Миколаса Даукши та інших, із запізненням узаконений друкованою граматикою 1737 року Universitas linguarum Litvaniae, а також різнодіалектні варіанти бездержавного періоду Литви, що припинилися через виникнення нової літературної мови, — східний (Антанаса Страздаса, Антанаса Баранаускаса та інших), жмудський, створений литуаністичним рухом жмудської шляхти (пов’язаним із Вільнюським університетом, хоча й аж ніяк не заохоченим його офіційною лінією), який претендував безпосередньо на статус загальнонаціональної літературної мови, і, до речі, найпізніший — західний (Антанаса Татараса, Миколаса Акелайтіса та інших), — усі вони залишили по собі слід і користь. Кожен із них засвідчував для майбутнього потребу й прагнення мати літературну мову, і кожен, зникаючи, залишав взірець, гідний наслідування, для її нового творення. Показово, що їхня досить звивиста історія відображає також майже послідовний рух від центру держави, який утратив рідну мову, та прилеглих до нього південно-східних земель — на захід (де була Мала Литва). Значення найпізнішого — західного — варіанта, можливо, ще не цілком усвідомлене й належно оцінене (це переважно пов’язано з тим, що роль Миколаса Акелайтіса як післяповстанської сполучної ланки з «Аушрою» не усвідомили й не обґрунтували). 13 створений (хоча й не заохочений безпосередньо) офіційною лінією, — а також найпізніший, західний варіант (Антанаса Татараса, Миколаса Акелайтіса та інших) — усі вони залишили по собі слід і принесли користь. Кожен із них засвідчував для майбутнього потребу й прагнення мати літературну мову, і кожен, зникаючи, залишав взірець для її нового творення. Показово, що їхня досить звивиста історія відображає також майже послідовний рух від центру держави, який утратив рідну мову, та прилеглих до нього південно-східних земель — на захід (де була Мала Литва). Значення найпізнішого — західного — варіанта, можливо, ще не цілком усвідомлене й належно оцінене (це переважно пов’язано з тим, що роль Миколаса Акелайтіса як післяповстанської сполучної ланки з «Аушрою» не усвідомили й не обґрунтували). У випадку литовської літературної мови підтверджується й твердження проникливого Ф. де Соссюра про те, що мотивом вибору одного діалекту за основу літературної мови не обов’язково має бути «діалект краю, який має політичну гегемонію і де міститься центральна влада», ним може бути також «діалект культурно розвиненішої області» (Coccop 1977: 231). Рух національного відродження й визволення наприкінці XIX століття, боротьба за повернення друку та книгоношення, формування нової національної інтелігенції, литовські патріотичні газети, у яких завдяки талантам Вінцаса Кудірки, Юозаса Тумаса-Вайжгантаса та інших розквітнув публіцистичний стиль, а також прагнення до чистоти мови (часто дуже ненаукові, невдалі й наївні, але живі та щирі) утвердили вже спільну для всієї Литви писемну мову (хоча норми правопису ще дуже довго не усталювалися!), основу якої становив давній і водночас дещо неочікуваний діалект, а не центральний (столичний). Однак з погляду діалектного розчленування системи литовської мови південний західноаукштайтський говір (разом зі спадщиною писемної мови Малої Литви, яка по суті з ним збігається) дуже добре репрезентує стан цієї системи — майже в її класичному вигляді. Граматика Йонаса Яблонскіса 1901 року є очевидною часовою межею литовської літературної мови, хоча ця вже справді літературна мова й тоді була, як називав її Яблонскіс, лише писемною. Литовська мова стала державною, а також була повноцінно запроваджена в школах і університетах лише через два важкі десятиліття. Канцелярський стиль не успадкував нічого литовського, натомість, на свою біду, успадкував російські риси; радянський період посилив їх, і лише тепер складаються сприятливіші умови, щоб їх позбутися, хоча звички зберігаються навіть після припинення контактів із російською мовою. Нау- 14 … стиль (особливо термінологія, переважно ботанічна), значні зародки якого з’явилися ще до початку формування літературної мови — у найскрутніший університетський період [Jurgis (Ambraziejus) Pabrėža, Laurynas Ivinskis, Ambraziejus Pranciškus Kašarauskas, Jonas Balvočius-Gerutis, Jonas Basanavičius, Petras Vileišis та ін.], але тоді він виявлявся переважно в популярному підстилі, — справжній науковий стиль (і навчальний підстиль) виник лише тоді, коли писемна мова стала університетською (непоганий початок, щоправда, переважно в гуманітарній сфері, забезпечила діяльність Литовського наукового товариства). Не секрет, а неминучість, що державна, канцелярська, наукова мова ще тривалий час нерідко була напівлітературною — найкращим прикладом цієї часткової нормативності (аж ніяк не низького рівня) могли б бути (дещо відредаговані) твори та промови Антанаса Сметони, Президента Литовської Республіки, доброго філолога (перекладача, доцента), досвідченого газетяра й оратора (є опубліковані). Зразки усного мовлення ми можемо почути лише тепер, у відродженій Литві, з нечисленної кінохроніки того часу (якщо вона комусь не здається гіршою за виступи деяких сучасних державних діячів або діячів культури, то це недолік сучасників, а не досконалість людей того часу). Вимова літературної мови почала послідовніше впорядковуватися завдяки зусиллям Антанаса Саліса й Андрюса Ашмантаса. Важливим було усвідомлення цього Державним театром (на щастя, тоді не з’явився термін за німецьким зразком — Bühnen(aus)sprache — сценічна вимова, бо тепер він міг би означати лише гірку іронію...). Характеристика мови литовського радіо, яке з’явилося наприкінці 1926 року, дана на початку 1928 року Юозасом Балчіконісом, — «Коли озивається антена, хвилі неправильної мови йдуть через усю Литву» (Balčikonis 1978: 97), — ще довго була цілком слушною і майже так само слушна щодо значної частини сучасних ефірних медіа1. Так чи інакше, освічена верства, вихована литовськими школами — гімназіями, семінаріями, університетом, — засвоїла літературну вимову, більшою чи меншою мірою, а розуміння її важливості — безперечно. Нині позиції літературної вимови значно похитнулися, а технічні засоби аудіо- й відеозапису, які можна було б використовувати для її викладання, непростимо не використовуються. 1 А узагальнювальна думка Балчіконіса того часу — «що вища установа нашої країни, то гірше вона говорить литовською» (Balčikonis 1978: 97), яка точно характеризує злощасну багатовікову традицію, і досі не застаріла. 15 Необхідно додати, що лише 1954 року вийшов словник літературної мови (не цілком) — Dabartinės lietuvių kalbos žodynas. Він «охоплює ширше вживані слова літературної та народної розмовної мови» (Pratarmė, с. III), «призначений для широкої громадськості» (Pratarmė, с. III), а його мета — «допомогти засвоїти літературну мову» (Įvadas, § 1); також зазначено «практичний, нормативний характер Словника» (Įvadas, § 3). Академічне мовознавство значно зміцнило й уточнило норми літературної мови, але найбільша з невирішених прогалин — відсутність словника, який був би справжнім словником літературної мови (і тільки її) в усіх відношеннях. III. Отже, литовська літературна мова є — вона існує вже ціле століття. Однак і сьогодні, можливо, не менше, ніж 100 років тому, майже повсюдно здається, що ця літературна мова — це самі клопоти, яким не видно кінця: говорити діалектом легко, літературною мовою — важко (а ще й правопис!). Чому так і чи може бути інакше? Ще F. de Saussure зазначав: «звична гостра колізія між літературною мовою та місцевими діалектами» (Cocco 1977: 60); «розвиток кожної літературної мови, продукту культури, змушує її сфери відмежовуватися від сфери природи, тобто від сфери розмовної мови» (Cocco 1977: 60). Зрозуміло, культура потребує постійних зусиль. Російський мовознавець Aleksandras Pieškovskis у програмній статті «Об’єктивний і нормативний підхід до мови», опублікованій 1923 року, також проводить чітке протиставлення: природний стан мови (Пешковский 1984: 241) — природні діалекти (Пешковский 1984: 242)/природне мовлення (Пешковский 1984: 241)/домашня (домещенная), повсякденна (житейский) мова (Пешковский 1984: 242) ↔ літературний діалект (Пешковский 1984: 241 (2x), 242 (4x), 243 (6x), 244 (3x))/літературне мовлення (Пешковский 1984: 245, 246)2. Найсуттєвіше — конститутивною (тобто установчою) ознакою літературної мов- 2 Цікаво зазначити, що термін літературний діалект у 1926 році використав Maironis у своїй Короткій історії всесвітньої літератури («З часом в італійському народі почав формуватися новий діалект, відокремлений від латинської мови й поділений на безліч діалектів. Із цієї безлічі діалектів згодом почав переважати найпопулярніший і наймилозвучніший тосканський діалект Флоренції, який із XIII століття стає літературним»). Maironis. Raštai 3 (2), Vilnius, 1992, 294 (див. S. Keinys. – Terminologija 9, 2002, 37). 16 …ви й діалектів Pieškovskis вважає «прагнення мовця так чи інакше нормувати свою мову, говорити не просто, а якось інакше» (Пешковский 1984: 241), тоді як у людини, що говорить діалектом, не виникає «навіть думки про те, що можна говорити по-різному» (Пешковский 1984: 241). Отже, насамперед дуже гостро постає питання зрозумілості мови. Звісно, воно важливе навіть для дикуна, але неясне мовлення здається йому просто ненормальним, тоді як тут «усі, завжди й усюди говорять більшою чи меншою мірою незрозуміло» (Пешковский 1984: 244). Адже культура постійно щось творить і з’ясовує: «скільки людей у науці, поезії, філософії, релігії зайняті тлумаченням чужих думок, часом висловлених самими творцями начебто класично ясно й просто, але все ж таких, що породжують безліч доктрин, сект, течій, напрямів тощо» (Пешковский 1984: 244). Отже, питання зрозумілості літературної мови виникає через складність розуміння того, що створюється: «труднощі розуміння — необхідний супутник літературно-культурного мовлення. Дикун просто „говорить“, а ми весь час „хочемо“ щось сказати. Ми, мов сліпці, простягнувши руку, шукаємо одне одного в повітрі. Кожен цілком зрозуміло сприймає лише власне мовлення. Це породжує набагато більшу потребу в літературному діалекті» (Пешковский 1984: 244). Літературна мова істотно відрізняється від діалогічного живого мовлення також характером спілкування: «труднощі мовного спілкування зростають прямо пропорційно до кількості учасників спілкування, а там, де одна зі сторін є невизначеною множиною, ці труднощі досягають максимуму» (Пешковский 1984: 246). Тому потрібно вчитися говорити літературною мовою, щоб тебе зрозуміли. «Уміння говорити — це мастило, необхідне кожній культурно-державній машині» (Пешковский 1984: 246). Підсумовуючи, Pieškovskis завершує: літературна мова — це «мова у квадраті, культивована як особливе мистецтво, як нормована мова», тому навіть «виникає культ слова, культ уміння говорити» (Пешковский 1984: 246). Перш ніж перейти до нормативності й усталеності літературної мови, слід поговорити про її формування, адже ці необхідні властивості літературної мови не виникають відразу й не утверджуються повною мірою на всіх рівнях. Формування та розвиток літературної мови — процес дуже складний, але в ньому можна виокремити два найважливіші внутрішні процеси, об’єднані одним словом — усунення: усунення надлишку, тобто відмежування від 17 службових функцій і усунення нестач, тобто творення неологізмів і запозичення. Більшість непотрібних, навіть непридатних службових функцій фонетики, наголошування та граматики виявляється порівняно швидко й усувається одним певним актом, скажімо, граматикою Яблонскіса, але від діалектних звичок так швидко не відмовляються, а навички літературної мови формуються ще повільніше. Лексика — це цілком інший полюс мови, найтісніше пов’язаний зі змістом мови: тут надмірність передусім треба відчути й зрозуміти, після чого відбувається безліч повільних, нерідко тривалих (а часом і переривчастих) процесів відмови (часто також диференціації явища). Цю проблему лексики ще 1906 року дуже добре зрозумів і належно розв’язував творець ботанічної термінології Повилас Матуліоніс. Він прагнув, щоб «зменшилася безліч суперечностей; жива мова людей, а ще частіше писемні тексти одним словом часто називають 2–3 рослини, цілком різні, і навпаки: одна рослина має кілька назв. – У таких випадках я вибирав лише ті назви, які або ширше відомі, або точніше виражають властивості рослини, або мають давніше походження, або виразніше підтверджені мовами наших близьких народів: латишів, поляків, росіян» (Povilas Matulionis. Žolynas. Lietuvos augalų žodynas ir augalų taislas, Vilnius, 1906–1907, 3). Слід сказати, що цей масовий процес відбувався досить швидко й уже давно майже завершився; залишаються лише окремі складні питання, і, можливо, за умов відродженої Литви дещо ще зрушується з місця. Усунення нестач — це безперервний процес не лише формування літературної мови, а й її постійного зростання. Не слід забувати, що на самому початку запозичували навіть звуки (f, ch, h), словотвірні морфеми (eks-, anti- тощо), не кажучи вже про лексеми. Але на початку особливо швидким і жвавим було творення неологізмів, хоча аж ніяк не завжди вдале. Досить сказати, що найкращий баланс Яблонскіса становив 610 (прижилих): 470 (неприжилих) нових слів, найчастіше неологізмів (Piročkinas 2000: 6). І саме цей король словотворення рішуче виступив проти масової заміни інтернаціональних слів невдалими неологізмами, гуртом наштампованими непрофесійними пуристами. Варто додати, що після падіння радянської системи в декого знову виринули застарілі įtekmės, įsravos, а в декого засвербіли руки знову все (filtrą, stabilizatorių тощо) литовізувати. Шкода, що затверджений Урядом 2000-11-06 загалом своєчасний «Порядок заміни чужих слів литовськими відповідниками» є лише порядком, а не теоретично чітко обґрунтованою та методично визначеною програмою, якою 18 могли б керуватися всі, а не лише штатні виконавці, призначені цим порядком. Тепер, коли з 10 нових слів принаймні 7 є термінами, творення й унормування термінів, особливо їх розгляд та апробація, доручені Державній комісії з литовської мови та її підкомісії з термінології, що має велике значення для долі всієї мови. Само собою зрозуміло, що всередині процесу усунення нестач відбувається також усунення надлишку неологізмів або запозичень (інтернаціональних слів), хоча вибір неологізмів іноді буває не лише невеликим, а й недостатнім. Наскільки великі труднощі нерозуміння мови та добору постали перед початками літературної мови, добре видно з виданої 1907 року в Тільзіті книжечки – Svetimų ir nesuprantamų žodžių žodynėlis. Skaitytojams palengvinimas (уклав Jurgis Šlapelis), де з приблизно 3000 слів близько половини — пояснювані інтернаціональні слова, а решта — варваризми та так само незрозумілі литовські слова, які теж пояснюються, часом навіть варваризмами, наприклад: skeletas (гр.) — так складені кістки, як вони стояли в живому тілі, griaučiai, giltinė; griaučiai — кістки, skeletas, giltinė; arenda (лат.) — оренда, наймання, nuoma — arenda (лат.), aranda, runda. Про норму літературної мови вже стільки написано й роздрібнено на дрібниці, що часом аж голова йде обертом. Не маючи наміру створювати довгі головоломки, автор насамперед обирає одне з найпростіших визначень норми: «Н о р м о ю, або н о р м о в и м р і в н е м, ми називаємо сукупність мовних звичок і правил суспільного вживання мови, що склалися в певному суспільстві й певну епоху» (Степанов 1966: 99). Ф. де Соссюр коротко зауважив про сталість усталеної літературної мови — вона «схильна залишатися тотожною самій собі; її залежність від писемності надає їй ще більшої сталості» (Cocciop 1977: 173). А. Пешковський говорить про нормативність, консерватизм і сталість літературної мови. «Нормативність властива й живій (природній) мові, але там її ніколи не потрібно вимагати, і навіть не трапляється думати про неї» (Пешковский 1984: 244). Найважливіша ознака ідеалу літературної мови — консерватизм: він надає їй особливої сталості (Пешковский 1984: 242). Він поєднує століття й покоління, народ — і територіально, навіть впливає на діалекти, нівелюючи їх і 19 sulaikydamas jų tolesnį skaidymąsi (Пешковский 1984: 243). „Kalboje „viskas teka“, o literatūrinėje tarmėje ta tėkmė užtverta normatyviojo konservatizmo užtvanka taip, kad kalbos upė virsta vos ne dirbtiniu ežeru“ (Пешковский 1984: 242). У виданій 1958 року книжці «Синхронія, діахронія та історія» Еудженіо Косеріу також говорить про володіння мовою: «для кожного мовця мова — це уміння говорити, розуміння того, як говорять у певному суспільстві й відповідно до певної традиції» (Coseriu 1963: 176). Косеріу дуже наголошує на соціальному й ціннісному аспекті володіння мовою та її засвоєння: «Оскільки мова — це „навичка, уміння“, то мови навчаються від тих, хто „говорить краще“, від тих, хто уміє (або вважається, що вміє), а не від тих, хто не вміє. Слухаючи, людина завжди порівнює свої мовні навички з навичками мовця, хоча здебільшого робить це безпосередньо й несвідомо, і схильна переймати манеру мовця, якщо визнає за ним культурну перевагу або сумнівається в досконалості власних навичок» (Coseriu 1963: 197–198). Найважливішим є розрізнення системи й норми (дихотомія) у концепції Косеріу, яке викликало широкий відгук у світі й у нас: «Йдеться про різницю між типами структур мовлення, а саме між спільними (традиційними) та функціональними (розрізнювальними) структурами» (Coseriu 1963: 172). Або: «Важливо розрізняти структури, з яких складається мова: те, що є нормальним, або загальним (norma), і те, що є функціональним як протиставлення (sistema)» (Coseriu 1963: 173). У певному сенсі норма ширша за систему, бо має багато ознак, неважливих для системи; в іншому сенсі норма вужча за систему, бо пов’язана з добором у межах можливостей реалізації, дозволених системою, — отже, норма є певною рівновагою: зовнішньою (соціальною, територіальною) і внутрішньою — між комбінаторними та дистрибутивними варіантами («нормальними інваріантами») і між різними системними ізофункціональними засобами (Coseriu 1963: 174). Остаточний висновок Косеріу: «Норму, що виражає рівновагу системи, можна назвати функціональною нормою» (Coseriu 1963: 174), однак така функціональна мова — не те саме, що історично конкретна мова (скажімо, іспанська): остання може охоплювати не лише кілька норм, а й кілька систем, отже, загалом уся мова є «архісистемою» (Coseriu 1963: 175). Що дає це розрізнення й ця норма? «Володіння нормою означає вищий ступінь культури» (Coseriu 1963: 236–237): користувач норми знає не лише, як можна, а й як насправді говорять (Coseriu 1963: 237). 20 Норма нормі не рівня. Розрізняють реалізовані (реалізовані) та реалізовувані (такі, що реалізуються), або потенційні, норми, а в останніх — ще два підвиди: новотвори, що стають нормою, і принципово не піддатна кодифікації сфера мовної діяльності — індивідуалізми, оказіоналізми тощо (Скворцов 1984: 18). Реалізовувана норма визначається не лише системою, а й реалізованою нормою — вона має узгоджуватися з нею (Скворцов 1984: 18). Її також називають «творчою нормою» (Скворцов 1984: 34). Дещо іншою є «норма, що народжується» — цим словом наголошують на її спонтанності: у слабких місцях системи відбуваються «необхідні» зміни — вирівнювання системи або спрощення. Щоб рекомендувати норму, що народжується, потрібні дві умови — системна зумовленість і широке вживання, хоча за сильної культурної норми дисбаланс може зберігатися тривалий час (Скворцов 1984: 35). Поняття кодифікації мовних норм (дослівно це було б «вписування в книгу»: лат. codex — книга) вже достатньо ввійшло в науковий обіг. Однак зміст цього поняття також не є цілісним, а оцінка самої кодифікації неоднозначна. Загалом кодифікувати можна те, що існує, а не бажані зразки й правила. Але подвійність норми зумовлює і подвійність кодифікації. Так, Лев Скворцов поділяє кодифіковані норми на імперативні (обов’язкові) та диспозитивні (додаткові). Імперативні норми — це необхідні реалізації, що випливають із можливостей структури; їх порушення виходить уже за межі рідної мови (інакше кажучи, це не лише порушення норми, а й мовні помилки); диспозитивні норми — це рекомендації, що спираються на структуру або вживання; їх постійно уточнюють, за потреби змінюють або відкидають (Скворцов 1984: 19). Кодифікація буває науковою (нормативні словники, нормативні граматики, підручники тощо) й офіційною (рішення комісій, комітетів тощо) (Скворцов 1984: 20). У подальшій теоретичній перспективі та у зв’язку з прискоренням змін норм виникло динамічне розуміння норми — не лише відтворення реалізованих можливостей системи, а й творення мовних фактів, орієнтованих на систему та реалізовані зразки (Скворцов 1984: 23). Зі змінами норм і кодифікацій пов’язані також дві крайнощі цих процесів — пуризм (емоційний, логічний, ідеологічний тощо) та нігілістична антинормалізація (іноді її називають антикодифікацією). Культура мови, 21 яка раніше була предметом дидактики, стає також теоретичною науковою проблемою. Найбільше наукового лінгвістичного аналізу потребують варіанти й помилки, особливо суперечності та зіткнення між об’єктивним уживанням і за своєю природою суб’єктивною нормалізацією (кодифікацією норм). У царині варіантів найважливіше розрізняти нормативні й ненормативні варіанти, а норму змінювати лише через варіанти норми. У зв’язку з варіативністю постав також принцип комунікативної доцільності — другий, зовнішній регулятор. Перший — норма — діє в межах мовної структури; другий — доцільність — випливає зі зв’язків і відношень між мовою та дійсністю, мовою та свідомістю. Принцип доцільності застосовується переважно до лексики, але й тут його м’які рекомендації можуть зіткнутися із суворими вимогами норм. Лише у стилістиці переважає доцільність (Скворцов 1984: 30–36). IV. З’ясувавши межу літературної мови (і безмежний — спільний із говорами — рівень), її історичні й часові межі, межі системи та норми, норми й кодифікації, розуміємо, що меж залишається чимало. Хоча тема досить широка, інші межі тут розглянуто лише в найзагальніших рисах. Почнімо із зовнішнього. Територіальні межі литовської літературної мови — Литва. Це підтверджує і Закон про державну мову. Місцеві межі літературної мови слід розуміти дещо інакше — як ті місця, де вживають лише або переважно літературну мову: державний апарат та урядові установи, система освіти, культурні заклади, засоби масової інформації, література. Не можна стверджувати, що в столиці Вільнюсі та колишній тимчасовій столиці Каунасі литовці повсякчас уживають лише літературну мову (хоча самі могли б так вважати). У литовських етнічних районах за межами Литви літературна мова більше обмежена мізерними можливостями освіти й преси, які нерідко ширші в литовців за кордоном. Кількісні межі літературної мови дехто уявляє абсолютними — 4–2,5 млн. Де таке є у світі? Не було б диглосії, неодмінно зникли б говори. Насамперед слід досягти належного рівня грамотності. Тут досить чітко треба розрізняти вміння писати й говорити літературною мовою та пасивне володіння нею — здатність краще чи гірше розуміти. Загалом володіння литовською літературною мовою серед мешканців Литви, для яких литовська не є рідною, цілком можливе, хоча й різне: значно краще серед давніх, традиційних іншомовних спільнот і серед усіх представників молодого покоління. У Литві з радянських часів залишилися національні 22 школи, але ситуацію коригує ставлення самих людей, для яких литовська не є рідною: досить багато дітей відвідують литовськомовні школи. Якісні межі досить чіткі: I — етапи розвитку: зародження, початок, зростання, зрілість (можливе й виродження); II — ступені досконалості: 1) низький — зі значними порушеннями системи, 2) задовільний — без грубих мовних помилок, 3) добрий — без істотних порушень норм і 4) зразковий. Гуманітарна інтелігенція говорить добре або задовільно, інші — задовільно або незадовільно, еліта — від зразкового до найгіршого рівня (значна частина). Помітно навіть віддалення від літературної мови, але рідше — на користь говорів,... Існують також межі або пропорції між субстанційними частинами мови. Слід спробувати з’ясувати колишні, теперішні та розумні майбутні межі народності й книжності літературної мови, її литовськості (чистоти) й чужомовності або її часткового вияву — інтернаціональності. Насмілюся припустити, що книжність у канцелярському й особливо науковому стилі дещо перевищує межу, недоречна книжність (у публіцистичному стилі, навіть у художньому й розмовному) жахлива, а чистоти бракує, мов повітря: деякі англіцизми (лізинг тощо) навіть не стримуються, а деякі інтернаціональні слова вживають варварськи (центр споживання — «Акрополіс»). Слід зазначити, що функціональні межі — межі стилів і підстилів — не цілком збігаються з межами загальних і спеціальних норм. Загальна норма видається точнішим поняттям, ніж нейтральне вживання. Спеціальна норма може бути не лише нормою одного стилю, а й спільною для кількох близьких стилів (наукового й канцелярського, художнього й публіцистичного, художнього й розмовного). Термін «часткова норма» може натякати на певну свободу щодо нормативності, тож його слід уживати обережно. Якщо є спеціальна функція, то є й спеціальна норма. Межі такого типу в литовській літературній мові усталилися досить швидко, вони цілком чіткі (деякі навіть статистично обґрунтовані), але й мінливі. Наш молодий (хоч і зрілий) науковий стиль часом по-старечому сухий і нудний, часом надто канцелярський (науковомовство!..), публіцистичний стиль часом віддаляється від художнього, теж стає важкуватим, незграбним або, навпаки, безхребетним, сповненим порожніх викрутасів. Межі — це статика й стабільність. Якщо межа формується, це ознака зростання, творчості, розвитку; якщо межа чітка й міцна, це свідчить про зрілість і стабільність; якщо межа стає нечіткою, це знак того, що виникає щось нове — це динаміка: 23 Із розмежувальної межа перетворюється на перехідну смугу, потім межа може зникнути, зміститися, розтягнутися тощо. Динаміка — така сама нормальна й необхідна складова мовного життя: «У деяких випадках нормативними можуть бути коливання, об’єктивно наявні в мові. Норма тоді є межею цих коливань» (Щерба 1974: 36). Звісно, якщо така невизначеність затягується, може настати застій або навіть розлад. У розвитку литовської літературної мови стільки звивин, перехресть, двомовних форм і зміни варіантів, а прямих відтинків так мало, що можна лише дивуватися й радіти: у найвищій формі мови досягнуто такого розрізнення, такої дистинктивності й таких чітких меж, що окраїни, позамежжя та розмежувальні — перехідні смуги вже не такі страшні. Виклики життя у вільному просторі Європейського Союзу, звісно, стануть вирішальним випробуванням для молодої, хоча й доволі зрілої литовської літературної мови та вимагатимуть ще більших зусиль. Однак уже не страшно сказати словами Горація: – – – якщо вона цього забажає Узус, адже він — найвища воля мови Тільки не забуваймо: Горацій — поет золотої доби. І пам’ятаймо: літературна мова — це витвір, отже, й узус — т в и т в і р. Багато сказаного тут окремо не є новим, хоча майже кожне з цих питань іще можна ґрунтовно досліджувати. Однак наука — не лише для науки: тут ішлося про певну пропедевтику — про те, що кожен, хто унормовує мову, творить термінологію чи працює у сфері культури мови, повинен постійно й невідступно мати на увазі та живо відчувати. І кожному з них не слід боятися своєї долі, яку влучно описав А. Пєшковський: «стихійність мовних явищ важко узгоджується з індивідуальним втручанням і завжди надає йому вигляду донкіхотства» (Пешковский 1984: 248). Цілі Дон Кіхота благородні, потрібні й вічні. LITERATŪRA B a l č i k o n i s J. 1978: Rinktiniai raštai 1, Vilnius. C o s e r i u E. 1963: Синхрония, диахрония и история. – Новое в лингвистике 3, Москва, 143–343. D u b o n i s A. 2002: Lietuvių kalba: poreikis ir vartojimo mastai (XV a. antra pusė – XVI a. pirma pusė). – Naujasis židinys–Aidai 9–10, 473–478. П е ш к о в с к и й А. М. 1984: Объективная и нормативная точка зрения на 24 язык. – Основы культуры речи. Хрестоматия, Москва, 238–249. Piročkinas A. 2000: Jonas Jablonskis – naujų žodžių kūrėjas. – Gimtasis žodis 10, 2–6. Скворцов Л. И. 1984: Актуальные теоретические проблемы культуры речи. – Основы культуры речи. Хрестоматия, Москва, 5–42. Соссюр Ф. де 1977: Курс общей лингвистики. – Соссюр Ф. де. Труды по языкознанию, Москва, 31–273. Степанов Ю. С. 1966: Основы языкознания, Москва. Щерба Л. В. 1974: О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании. – Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность, Ленинград, 24–39. STANDARD LITHUANIAN LANGUAGE: LIMITS AND LIMITLESSNESS, SYSTEM, NORM AND CODIFICATION Summary The standard language to some extent dissociated from dialects, but a commonality also exists. The layer of common systematic traits is quite thick, although systematic and especially numerous, solitary differences are noticeable. The start of the process of dissociation of standard language from dialects is the appearance of writing and books (the first appearance in Lithuania – 1547). The role of the State and the Church (conversion to Christianity) in this process is very important. First of all, Lithuanian became a language of the church (after conversion to Christianity in 1387). However Lithuania used other official languages, then it lost its statehood (1795), and Lithuanian became the state language only in 1922. In soviet times its rights were restricted again. Written Lithuanian is quite old, but the new standard language, especially its scientific style and terminology are rather young. However, norms of the written and spoken standard language and of its functional styles are already quite well settled and codified. The codification of the Lithuanian language is scientific (of the good theoretical level) and official. The State Lithuanian Language Commission is responsible for the status of the state language and the main issues of its codification. After many twists and turns of history, bilingualism and changes of versions of the written language, the highest form of the language has been achieved – a mature, stable and differentiated standard language. The challenges of the living in EU will be the decisive test and will demand an even bigger effort. Jonas KLIMAVIČIUS Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, LT-2055 Vilnius E. paštas [email protected] Gauta 2002-10-25 25