Aloyzui Vidugiriui – 80

АЛГІРДАС САБАЛЯУСКАС Інститут литовської мови АЛОЙЗАСУ ВІДУГІРІСУ — 80 Друзям, з якими йому вже пів століття доводилося виконувати ту саму роботу, часто ділити ті самі радощі, сумувати через справжні, а часом і уявні невдачі, наприклад програні баскетбольні матчі, Алойзас Відугіріс завжди здавався дуже молодим. Можливо, для цього були й реальні підстави. Пам’ятаю, як ми, троє друзів — Казис Моркунас (1929–2008), який нещодавно назавжди нас покинув, Алойзас Відугіріс і автор цієї статті, — під час однієї діалектологічної експедиції прекрасного недільного пополудня, купивши лише один квиток, по черзі розважалися на якомусь танцювальному майданчику в Зарасаї. Алойзас танцював зі студенткою третього курсу Вільнюського педагогічного інституту. Коли він сказав партнерці, що теж навчається в цьому інституті й на тому самому факультеті, вона пояснила йому, що студентки старших курсів часто не пам’ятають молодших колег... А Алойзас Відугіріс на той час не лише закінчив Педагогічний інститут, а й уже другий рік успішно працював в Інституті литовської мови та літератури. Алойзас Відугіріс народився 25 грудня 1928 року, тобто просто на Різдво. Його рідне село в Паневежиському районі тоді називалося Гакунаї, а 1936 року його перейменували на Тауйвілу. Алойзас народився на землі свого діда— 326 KALBOS KULTŪRA | 81 — тій, яку той отримав за сина-добровольця, що загинув у боротьбі за незалежність, а згодом передав іншому синові — батькові Алойзаса. Перш ніж піти до початкової школи в Тілтагаї, майбутньому мовознавцеві довелося провести важке літо з малим пастухом, пасучи величезну череду дядькових корів, які зовсім не звикли до людей. Із дитячих спогадів Алойзасові особливо яскраво запам’ятався дерев’яний велосипед, зроблений його молодшим братом — німим майстром на всі руки; колеса в нього крутилися майже як у справжнього, а люди, побачивши його, аж ахали від здивування. Середню освіту Алойзас почав здобувати в Паневежисі, а 1950 року закінчив навчання в Субачюсі. Тут він не лише добре вчився, а й грав на скрипці в шкільному оркестрі. Схильність до цього мистецтва, мабуть, успадкував від батька, який не тільки зразково обробляв землю, а й був відомим сільським музикантом. До того ж перед смертю він зажадав від дітей, щоб на його похороні грав духовий оркестр. Шлях Алойзаса Відугіріса до мовознавства не був прямим. Навіть у його атестаті зрілості поряд із оцінками «дуже добре» з усіх предметів з литовської та російської мов стояло «добре». Розуміючи, що батьки навряд чи зможуть допомогти йому здобути вищу освіту, він вирішив вступати до Військово-медичної академії. Однак невдовзі з’ясувалося, що для вихідця з Балтії потрапити до такого престижного навчального закладу немає жодної надії. Майбутнього мовознавця разом із гуртом друзів відправили до якоїсь військової школи зв’язку в Арзамасі (далеко на схід від Москви). Та пробувши кілька тижнів у казармах, розташованих у старому монастирі, він цілковито втратив бажання вивчати військову справу. На письмовому іспиті Відугіріс наважився реформувати російську орфографію, ввівши так багато литовських літер, що екзаменаційна комісія вирішила: цьому претендентові не можна довірити відповідальну військову службу. Отже, йому вдалося потрапити до Вільнюса. У Педагогічному інституті залишалося ще одне місце для першокурсників зі спеціальності «литовська мова, педагогіка і психологія», і його, долаючи неабиякі труднощі, посів Алойзас Відугіріс. Тут він уже відчув себе мовознавцем. Йому подобалися лекції Річарда Мірона та Йонаса Кабелки. Роботу про рідний говір запропонував написати тоді ще молодий викладач Зігмас Зінкявічюс. Як майбутньому діалектологові, Відугірісу дуже стала в пригоді турботлива опіка доцентки Елжбети Мікалаускайте. За її заохоченням він їздив у діалектологічні експедиції. Навіть безпосередньо перед державними іспитами, коли друзі не відходили від книжок і конспектів, Відугіріс записував мовні зразки в околицях Кибартай і Вірбаліса. У 1954–1989 роках Алойзас Відугіріс працював в Інституті литовської мови та літератури (у 1956–1959 роках навчався в аспірантурі цього інституту), а з 1990 до 2001 року — в Інституті литовської мови. За ці роки він став одним із найвидатніших литовських діалектологів і найвідданішим рятівником наших занепадаючих говірок. A. SABALIAUSKAS. Aloyzui Vidugiriui – 80 327 В історії литовського мовознавства, мабуть, завжди згадуватимуть докторську дисертацію Алойзаса Відугіріса «Зієтельська литовська говірка», захищену 1962 року. За темою дисертації мовознавець опублікував безліч статей. Із дисертації виросла важлива монографія Zietelos lietuvių šnekta (2004), підготовлені разом із Дангуоле Мікулєнене Zietelos šnektos tekstai (частина I, 2005), а також великий Zietelos šnektos žodynas (1998). Завдяки цікавим фонетичним, граматичним і лексичним особливостям та географічному розташуванню — далеко від основного ареалу литовської мови, з усіх боків оточена слов’янськими мовами, — Зієтельська литовська говірка привернула увагу мовознавців ще наприкінці XIX століття. Мабуть, першим сюди прибув із Санкт-Петербурга Едуардас Вольтеріс. Тоді в цих околицях він знайшов понад тисячу людей, які говорили литовською, але на стіні волосної управи побачив і табличку з написом Po litovski govorить strogo vospreščajetsia1. Місцеву литовську мову тут досліджували ще студент Петербурзького університету Казімєрас Буґа, професор Краківського університету Ян Розвадовський, професор Лейпцизького університету Юргіс Ґеруліс, професор Університету Осло Крістіан Станг, професор Тартуського університету Петеріс Арумаа, гурт молодших литовських мовознавців і російські мовознавці. Однак узагальнити дослідження всіх цих мовознавців і сказати останнє слово про цю говірку, яка нині вже цілком зникла, випало Алойзасу Відугірісу. Його праці — це своєрідний некролог цій литовській говірці. Некрологи завжди сумні. Сумна й ця монографія. Відугіріс докладно описав не лише Зієтельську литовську говірку, а й людей, які нею говорили, мабуть, найбільших «наших братів-бідолах». Захистивши дисертацію, в одному з її примірників мовознавець перелічив усіх людей, які говорили литовською і яких він зустрів у Зієтельських околицях, зазначивши їхні імена, прізвища, роки народження (найстарша представниця говірки народилася 1866 року) та смерті. На той час роки смерті були записані ще не для всіх. Однак поступово занотовували все нові й нові дати смерті. Останню таку дату внесено 1988 року. Отже, ми знаємо дуже точний час зникнення цієї литовської говірки. Вступну частину монографії Відугіріса навіть людина, яка не цікавиться мовознавством, мабуть, могла б перечитувати по кілька разів, мов якусь зворушливу повість. 1921 року польська влада вивезла із Зієтели останнього литовського священника й скасувала літовськомовні богослужіння. Литовця усунули з посади старости. 1928 року закрили литовську школу. Говірку нищили війни, зміни окупаційних режимів, пожежі, колективізація. Щоправда, останній символ литовськості — Зієтельська церк- 1 Розмовляти литовською суворо заборонено. 328 KALBOS KULTŪRA | 81 ві зберігся ще надовго: незадовго до смерті польський настоятель подарував Алойзасу Відугірісу литовський молитовник, який іще зберігався там... уже в наш час. Литовці Зієтельського краю дуже полюбили свого дослідника: «Коли тебе побачу, наче рідного брата побачу; з ним побалакав — то мені радість; я, мов наймилішого брата, тебе побачив».2 А дослідник привозив їм і хліб, і цукерки, і ліки... На території досліджень Алойзасу Відугірісу, можна сказати, довелося залишити навіть сліди власної крові. 23 серпня 1987 року, коли гурт дисидентів зібрався у Вільнюсі біля пам’ятника Адамові Міцкевичу, щоб ушанувати роковини трагічного пакту Молотова—Ріббентропа, нашого мовознавця неподалік від батьківщини великого поета побили місцеві хулігани — діалектологічна експедиція для нього закінчилася у травматологічному відділенні Вільнюської лікарні Святого Якова, а згодом продовжилася ще й у суді Вороновського району Білорусі. Відугіріс просто не міг жити без діалектологічних експедицій. Про одну з них хочеться розповісти окремо. Старенька із Зієтельського краю, яка ще непогано говорила литовською, обмовилася йому, що знає про литовську церковцю в глибині Росії, десь біля Волги, у Самарській губернії; її настоятель — литовець, а поруч стоять 122 литовські садиби. Відугіріс з’ясував, що ті литовці — нащадки повстанців 1863 року. Як туди дістатися? Мовознавець чудово знав, що керівник його дисертації, академік Борис Ларін, і сам великий ентузіаст експедицій. Саме завдяки йому Відугірісові дозволили писати дисертацію про Зієтельську говірку, адже знайшлися такі, хто твердив, що така дисертація — це втручання у справи іншої республіки. Чудова нагода з’явилася з нагоди сторіччя повстання. Алойзас Відугіріс і дослідник нашої міфології Норбертас Велюс (1938–1996) вилетіли до Саратова. В аеропорту вони мали зустрітися з академіком Борисом Ларіним, який прилітав із Ленінграда. На жаль, там на них чекала телеграма про те, що академік тяжко захворів. Обидва науковці повернулися з експедиції щасливі: литовської церкви й литовського настоятеля вони, звісно, вже не знайшли, але там іще жили 42 литовські родини. Коли через сорок років до цього краю, у поселення Чорна Падина, разом із родиною та численними подарунками навідатися на батьківщину приїхав знаний американський підприємець і громадський діяч литовського походження Юозас Казіцкас (1921 року повернувся з цього краю до Литви з батьками), він знайшов там не просто литовців, а й цілу громаду Казіцкасів — щоправда, литовською там уже ніхто не говорив. Отже, Алойзасу Відугірісу довелося написати некролог ще одній литовській говірці... І цей некролог іще не останній. 2 Тексти, записані говіркою. A. SABALIAUSKAS. Aloyzui Vidugiriui – 80 329 Kartu su iš šio krašto kilusiu žurnalistu Jonu Petrausku (1915–2006) Vidugiris išleido kitos kalbininkų numylėtinės, jau baigiančios išnykti Baltarusijos teritorijoje esančios lietuvių tarmės – Lazūnų tarmės žodyną (1985), vienas paskelbė Lazūnų tarmės tekstus (1987), minėto žodyno papildymus (1991). O netrukus turėtų pasirodyti ir monografija Lazūnų lietuvių šnekta. Разом із Дангуоле Мікулєнене та Казюсом Моркунасом Відугіріс уклав словник дуже архаїчного й цікавого литовського діалекту дієвенішської говірки (т. I, 2005). Кілька десятиліть Алойзасові Відугірісу довелося працювати над найважливішою працею литовської діалектології — Атласом литовської мови (I–III, 1977–1991). Для цього видання він дослідив 40 населених пунктів (тут ніхто не перевершив Відугіріса), а також був одним із його редакторів. Разом з іншими за роботу над Атласом литовської мови у 1994 році йому присудили премію науки Литовської Республіки. Відугіріс також є одним з авторів хрестоматії Діалекти литовської мови (1970). Tarp lietuvių kalbininkų Aloyzą Vidugirį, galbūt su Kazimieru Eigminu (1929–1996), reikėtų laikyti ir aktyviausiu mūsų kraštotyrininku. Šios srities jo darbai taip pat buvo gražiai įvertinti – kartu su kitais kraštotyros entuziastais 1994 metais jam buvo paskirta valstybinė Jono Basanavičiaus premija. Відугіріс написав статті про двомовність, історичну діалектологію, історію досліджень литовської мови та питання культури мовлення. Уклав «Програму дослідження діалектів литовської мови та їхньої взаємодії. Лексика» (1995). Однак найбільшою любов’ю мовознавця все ж була говірка Зіетели. Уже видавши книжки про цю говірку й давно записавши дату смерті останнього її носія, 2005 року він разом із дружиною знову вирушив у дорогу. Відвідав садиби, де йому найбільше довелося працювати. То тут, то там залишив і свої книжки, хоча й знав, що їх ніхто тут не читатиме. Проте хтось, можливо, погляне на світлини своїх батьків чи дідів, їхніх убогих хат, які потрапили до наукових книжок. За заслуги перед наукою про литовську мову Алойзас Відугіріс 2002 року був нагороджений орденом великого князя литовського Гедиміна. Розповідь про нашого видатного діалектолога розпочалася зі зустрічі під час експедиції в Зарасаї. До речі, для Алойзаса Відугіріса ця зустріч була доленосною: саме там він уперше побачив свою майбутню дружину Віту, докторку хімічних наук, засланку до Сибіру. У житті та науковій діяльності Алойзаса Відугіріса вона завжди була дуже надійною опорою3. А за те, що та зустріч відбулася, певні заслуги схильний приписати собі й автор цієї розповіді. 3 На жаль, Віті Відугірене не судилося дожити до ювілею чоловіка: після тяжкої хвороби вона згасла, коли до ювілею залишалося лише три місяці. 330 KALBOS KULTŪRA | 81