Jonas Jablonskis ir tautos kalba

KALBA JONAS KLIMAVIČIUS ЙОНАС ЯБЛОНСКІС І МОВА НАРОДУ КЛЮЧОВІ СЛОВА: Яблонскіс, яблонскіана, мова, народ, мова народу, національна функція мови. 1. ШЛЯХИ, ОБХІДНІ СТЕЖКИ Й БЕЗДОРІЖЖЯ ЯБЛОНСКІАНИ Йонас Яблонскіс (1860 12 30–1930 02 23) — учений-мовознавець, педагог, учитель гімназії та університетський професор, просвітитель суспільства, борець за литовськість і незалежність, перекладач, редактор. Першопроходець у багатьох справах, засновник і авторитет не однієї галузі. Непохитний шукач і борець за правду — і в науці, і в житті. Ще за життя його (по)назвали батьком (писемної) мови, а насправді він був і творцем підвалин, і будівничим стін сучасної унормованої литовської мови. Яблонскіана починається ще за його життя. Арнольдас Пірочкінас (2010: 1) згадує близько 500 її позицій. 60-річчя було відзначене статтею Юозаса Балчиконіса Яблонскіс і наша сучасна мова. Тут Й. Яблонскіса оцінюють як «видатного дослідника мови» і «вчителя мови» (Балчиконіс 1919–1920*: 155), але констатують брак результатів: «У школах, як і в інших тодішніх громадських установах та в пресі, панує та сама зіпсована мова, якийсь жаргон, дуже віддалений від живої мови» (Балчиконіс 1919–1920: 156). У статті, опублікованій невдовзі після смерті, пояснюється сенс постійного піклування Й. Яблонскіса про мову газет: «її неправильності можуть заразити весь народ і зіпсувати його мову» (Балчиконіс 1930: 167). Тут знову повторюється загальна оцінка: «Яблонскіс був не лише великим учителем, а й великим * Для хронології предмета в бібліографічних посиланнях наведено роки першої публікації та сторінки передруків. J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 9 mokslininkas“ (Balčikonis 1930: 168). Po metų apibūdinamas: „brangus ir kaip visuomenės žmogus ir kaip mokslininkas“ (Balčikonis 1931: 170). Його смерть — людини з немічним тілом, але ще діяльного працівника — була несподіваною і сприймалася як справжня втрата для науки. Однак його різнобічна — наукова, педагогічна, культурна й громадська — діяльність уже тоді чітко усвідомлювалася як спадщина найціннішого надбання. Мовний орган Й. Яблонскіса, «давно задуманий і омріяний», — журнал літературної мови Kalba, у т. I, вип. 1 якого вміщено статтю Ригішкю Йонаса Питання газетної мови (31–36), там само від імені редактора Пранаса Скарджюса повідомляє про смерть «цієї великої людини мови». Того ж року виходить вип. 2: «Покійному Йонасу Яблонскісу, творцеві літературної мови і її багаторічному (= ~) удосконалювачу». Більшу частину випуску присвячено самому Й. Яблонскісу: оглядова стаття Александраса Меркеліса, Спогади президента Республіки Антанаса Сметони, спогади Пранаса Машіотаса, Пятраса Авіжоніса, Мотеюса Печюльоніса й Віктораса Вайчюнаса, нотатки Юозаса Багдонаса й Зігмаса Кузміцкіса, а насамкінець — коротка, але змістовна Характеристика досліджень мови Яблонскіса Пятраса Йонікаса — «виявити помилку на основі фактів нашої мови (її законів)» (Йонікас 1930: 63). Молодому мовознавцеві робить честь це уточнення в дужках: усе ж він вловив не якийсь примітивний метод аналогії, а сутнісний принцип — принцип системи (законів). Однак ті дужки свідчать і про невпевненість, а розуміння дослідження мови як виявлення помилок (лише?!) — невиправдано й згубно вузьке. Та, мабуть, стислий текст, підписаний ініціалами самого автора — П. Й., Вшануймо великого мовознавця працею! — важливий у кількох аспектах. Передусім тут підкреслено, що Й. Яблонскіс «працював задля культури всього народу, організовував певну галузь цієї культури й розвивав її. Він підносив і плекали ті сили, завдяки яким зростає народ» (Й. П. 1930: 64). А народові нагадують слова Й. Яблонскіса, «втілення духу праці», сказані в останні дні його життя: «немає майбутнього в того народу, який не вміє працювати» (Й. П. 1930: 65). Далі показано життєву важливість удосконалення й розвитку мови (або, сучасною мовою, культури мови): «Мова — великий чинник культурного життя, без якого неможливі піднесення й поступ народу» (Й. П. 1930: 65). І що на передовій лінії цього фронту праці й боротьби, як і вважав Й. Яблонскіс, стоїть газета: «Адже вплив газети на читачів найбільший. Із неї молодь вчиться фразеології, стилізації, мови. Усе це газета, яку читають постійно, вбиває людині в голову» (Й. П. 1930: 65). Завершується текст словами з примітки, сповненої гіркого розчарування: «Цю статтю я передав до редакції однієї щоденної газети для друку. <...> відповіли, що стаття н е а к т у а л ь н а; <...>» (Й. П. 1930: 65). Щоправда, через 10 років у Gimtojoje kalboje (!) П. Йонікас говорить про метод аналогії Й. Яблонскіса, 10 KALBOS KULTŪRA | 86 однак це ж стосується — теж не повсюдно! — лише виправлень і творення новотворів, але не граматики, і тут слушно зазначає: «Найбільша його заслуга — створення синтаксису литовської мови (курсив мій — J. K.) <...>» (Jonikas 1940: 19). Хоч і не цілком ясна, але все ж значуща науковість — також конкретизована теорія правопису (Jonikas 1940: 18). Безсумнівно, представник молодшого покоління П. Jonikas намагався дати конкретніші й докладніші оцінки (хоч їм бракувало послідовності), ніж J. Balčikonis. Значно ширше згадавши річницю смерті в журналі Archivum Philologiam, P. Skardžius починає оцінку з ярликів: «Jaunius і Būga були універсалістами, а J-skis — еклектиком» (Skardžius 1931: 325). В історії мовознавства такого не чувано. У близькому за часом TŽŽ 1936 року еклектик — 1. «філософ, який не дотримується однієї системи, <...>» (еклектизм — також лише філос.), 2. «неоригінальний митець, поет, публіцист, який не має власних творчих засад», еклектичний — «зібраний, вибраний, із різних систем». Цілковито приголомшує те, що саме P. Skardžius називає еклектичним: «Свої еклектичні погляди J. J-skis викладав уже 1901 року так: “Він (тобто укладач підручника литовської мови) має ґрунтувати все своє вчення на законах людської мови, – – – (...)”» (Skardžius 1931: 325). Що і з чого зібрано, зшито в теорії літературної мови J. Jablonskis, а що не його власне? В іншому місці P. Skardžius сам називає це «чіткою програмою літературної мови», а перелічивши праці з граматики J. Jablonskis (та ще кілька інших), каже, що вони «заклали основу літературної мови» (Skardžius 1931: 329). Заявивши, що «історично-порівняльним методом він нічого не досліджував» (Skardžius 1931: 329–330), він не каже, навіщо цей метод був би потрібен для граматики літературної мови, тим паче для теорії літературної мови. Та ось знову кульбіт: «Праця J. Jablonskis <...> все ж має чимале значення і для загального мовознавства» (Skardžius 1931: 331). Суперечливіше, мабуть, уже й бути не може... Найвідданіший учень і соратник J. Jablonskis, особливо протягом останнього п’ятиріччя, і найпослідовніший виконавець його задумів J. Balčikonis (якщо він щось робив чи думав інакше, то без публічних заяв, а тим паче без критичних зауважень) досить швидко підготував і, відредагувавши, видав п’ятитомник Jablonskio raštų: 1 — Visuomenės straipsniai (1932), 2 — Švietimo reikalai (1933), 3 — Rašybos dalykai (1934), 4 і 5 — Kalbos dalykai (1935 і 1936). Це статті, опубліковані за 47 років під прізвищем, різними псевдонімами й криптонімами, а також зовсім без імені; їх зібрано з різних газет, додано передмови до граматик і книг для читання та неопубліковані рецензії на підручники. Передмова упорядника завершується твердою надією: «Тому значення Jablonskis для нашого народу не зменшуватиметься, а завдяки його працям постійно зростатиме» (Balčikonis 1932a: X). J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 11 Підписана J. B. Коротка біографія (XI–XXVIII) завершується найстислішою характеристикою людини: «Усі діти стали на ноги. Жодних статків не залишив» (Balčikonis 1932b: XXVIII). Наприкінці п’ятитомника є покажчик згаданих прикладів (249–258) і список мовних помилок, які виправляв J. Jablonskis (259–280). Було й намагання зробити своєрідну надбудову. Саме на основі цього п’ятитомника, як зазначає сам автор P. Skardžius, у журналі Archivum Philologicum, який він редагував, 1937 року з’явилася стаття J. Jablonskis і сучасна литовська літературна мова — оглядова, але водночас дослідницька й оцінна. Як свідчить і назва, тут ідеться не лише про мовну спадщину J. Jablonskis, а й про її актуальну, живу частину — спадок, отже, про загальний баланс, у якому пасив пересолено критичною сіллю, а акценти подекуди нелогічно переставлено: «пройдений ним шлях не лише потребує виправлення, а й має бути продовжений» (Skardžius 1937: 246). Двоїстість або суперечність передумов і, звісно, висновків виявляється вже в загальній концепції: автор починає з питання про значення литовської літературної мови для загального мовознавства у викладі Eduardo Hermann — мається на увазі його дослідження 1929 року Die litauische Gemeinschaftssprache als Problem der allgemeinen Sprachwissenschaft (Skardžius 1937: 245); природно очікуєш розгорнутого дедуктивного твердження, але... не спроможний збагнути принципів теоретика живої основи литовської літературної мови (передусім!), не кажучи вже про його граматики, особливо синтаксис, і про життєвість та цілісність усього твору («здорове, не латане створіння, наче один мовний діалект (...)» III 109) як необхідність (Skardžius 1937: 248), а також про те, що йдеться про теорію літературних мов (у множині!), а не одного зразка, і її послідовне втілення. Ще одна дивна суперечність: «вчасно з’явився J. Jablonskis, перший учений мовознавець», до того ж «як слід обізнаний із устроєм писемних мов інших сусідніх народів та роботою з їх удосконалення», відкидає «дедуктивний апріорний погляд на писемну мову», починає «керуватися індуктивним апостеріорним поглядом» (Skardžius 1937: 250), а потім із безладдя найшанованішої авшринінківської рідної мови (з усіма варваризмами й найневдалішими численними новотворами!) — спираючись на науку, на теорію — береться творити (язик не повертається сказати — продовжувати) живу, цілісну, чисту літературну мову, і раптом: «J. Jablonskis, будучи класичним філологом, у повсякденному житті (?! — J. K.) лінгвістично не досліджував жодної проблеми» (Skardžius 1937: 266). Хіба не ясно, що для P. Skardžius мовознавство — це лише опис внутрішньої структури?.. Але ж граматики — це опис структури! Найвиразніше обмеженість і прикрі суперечності виявляються в твердженні, що він «визначив усю подальшу долю литовської літературної мови» (Skardžius 1937: 267), — і водночас «не був ученим»... У статті, написаній до десятиріччя, P. Skardžius знову жонглює ярликами, ніби вони самі собою мають усе визначати: «класичний філолог, не 12 KALBOS KULTŪRA | 86 справжній мовознавець (лінгвіст)», «пішов шляхом не абстрактного вченого, а реального практика» (Skardžius 1940: 303), але... мовні форми, придатні до вжитку, почав «обґрунтовувати <...> конкретними мовними даними й мовними законами, виведеними з цих даних», «заслужив на визнання і <...> самим чистим мовознавством» (Skardžius 1940: 305). Такою була основа джаблонскіани часів I Литовської Республіки (Речі Посполитої — не лише Литви). Перше радянське десятиліття, період німецької окупації та перше сталінське десятиліття другого радянського періоду — порожнє місце; ще добре, що його не оголосили якимось реакціонером чи буржуазним націоналістом. У ювілейній статті, написаній в Америці, повторюючи свої оцінки-ярлики, P. Skardžius додає одну новішу: «прагнучи правильності й ясності, він насамперед шукав для літературної мови загальновживані (курсив мій — J. K.), тобто вживані й зрозумілі більшості, слова та вислови» (Skardžius 1950: 375). Періодичне наукове видання Literatūra ir kalba, яке Інститут литовської мови та літератури почав видавати 1956 року (порядок слів тут не такий, як у назві Інституту!...) відкривається статтею директора Kosto Korsako Два видатні литовські мовознавці. Кілька спогадів про J. Jablonskis — це данина J. Balčikonis своєму Вчителеві. Перший підрозділ — Jablonskis — громадський діяч! Останній — Багатство слів, уведених Jablonskis, але це багатство представлено лише частково. Ґрунтовна й академічно масштабна тут широка стаття Bronės Vosylýtės Роль J. Jablonskis в історії литовської літературної мови, хоча охоплено не все й узагальнень замало. Спогади Zigmo Žemaičio змістовні й фактологічні. Це — ніби вступ до важливого етапу джаблонскіани — до вибраних творів J. Jablonskis, укладених Jono Palionio, Rinktinius raštus (т. 1, 1957; т. 2, 1959). У Передмові, підписаній кафедрою литовської мови Вільнюського університету, зазначено, що «мовна спадщина J. Jablonskis має велике значення для історії литовської мови, літератури й загалом культури литовського народу» (JablRR I 1957: 5). Том I містить «важливіші з наукового й практичного погляду підручники литовської мови J. Jablonskis» (5), хоча в строгому дидактичному сенсі навіть «Граматика литовської мови. Етимологія» Rygiškių Jonas 1922 року Lietuvių kalbos gramatika. Etimologija, хоч і призначалася (автором чи видавцем?) «для середніх навчальних закладів», але, як сподівається автор, нею користуватимуться «передусім самі вчителі мови», додаючи: «Не вимагайте від мене методики викладання мови» (JablRR I 1957: 183). Том I починається дослідженням J. Palionio J. Jablonskis і його підручники литовської мови (Palionis 1957: 7–56). Науковий характер і наукове значення цих «підручників» виразно підкреслено: «“Граматика литовської мови” 1901 року має виняткове значення» J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 13 оскільки в ній уперше в науці про литовську мову (тут і далі в цитатах курсив мій – J. K.) було правильно висвітлено співвідношення літературної мови й діалектів, <...>», «...програму літературної мови та нормалізації, яка навіть у наш час не потребує суттєвих уточнень» (Palionis 1957: 23). Особливо наголошується на науковому доробку Я. Яблонскіса із синтаксису та його новизні: «Завдяки влучно дібраним прикладам із живої народної мови, фольклору й творів найвидатніших письменників, систематизації цих прикладів, виведенню закономірностей синтаксису литовської мови, а також установленню багатьох нових вдалих термінів Яблонскіс започаткував наукове вивчення синтаксису литовської мови, яке до того майже цілком занедбували, а крім того, значно сприяв установленню й упровадженню норм синтаксису литовської літературної мови та її очищенню від непотрібних запозичених конструкцій» (Palionis 1957: 49). Том II відкриває оглядова, водночас оцінна стаття Я. Палоніса Мовні виправлення Я. Яблонскіса (Palionis 1959: 5–54). Спочатку Я. Яблонскіс «майже нічим не відрізнявся мовою своїх творів», але згодом він «постає вже як великий фахівець із литовської мови, як великий авторитет» (Palionis 1959: 47, 49), що мав «метод і теоретичні засади» виправлень — «спиратися на „загальні закони людської мови“, виведені з численних прикладів» (Palionis 1959: 52, 50). Наприкінці тому вміщено 83 Примітки Я. Палоніса (519–532) і покажчик мовних явищ, які виправлялися (533–553). Доповідь Казіса Улвідаса, виголошену на науковій конференції, організованій 24 грудня 1960 року Інститутом литовської мови та літератури Академії наук, опубліковано зі скороченнями в IV томі Питань литовського мовознавства (1961) під назвою Я. Яблонскіс — розбудовник литовської літературної мови (с. 5–15 і розлога російська анотація — с. 15–18). На початку сказано, що його «часто називали батьком литовської літературної мови, її найбільшим розбудовником» (Ulvydo 1961: 5), але далі — «розбудовником і навіть її батьком, як іноді казали» (Ulvydo 1961: 10). У досить щедро пересипаних позитивними й найвищими оцінками бракує чіткішої визначеності: то йдеться про «заслуги перед культурою литовської мови та литовською наукою про мову» (5), статті «з різних питань культури мови, мовознавства, суспільного життя» (8), про «працю Я. Яблонскіса з розбудови литовської літературної мови та литовського мовознавства» (9), «творчу діяльність <...>», спрямовану на «відродження й розбудову литовської літературної мови, піднесення литовської науки про мову» (5), то про «мовознавця з чудовою теоретичною підготовкою» (10), граматики якого «зберегли до наших днів якщо не завжди практичну, то принаймні теоретичну й історичну цінність» (11), хоча найважливіша — Синтаксис литовської мови — характеризується як «надзвичайно важ- 14 KALBOS KULTŪRA | 86 лива праця з граматики» (7), а її автор — як «неперевершений синтаксист», «синтаксист-теоретик» (11). Думку про те, що «потрібні ґрунтовні монографічні дослідження» (5), висловлено із запізненням на 16 років, а на її втілення чекали ще 16 років. Хоч і із запізненням, але вагомо відзначив 100-річчя Я. Яблонскіса п’ятий том видання наукових праць вищих навчальних закладів Мовознавство (1962). У Передмові кафедри литовської мови Вільнюського університету сказано, що Я. Яблонскіс «оприлюднив методи розбудови мови, виявив її джерела» (5), але кон’юнктурно пом’якшено твердженням, що критерій розбудови й збагачення мови, який він застосовував, — «народна мова, не спотворена негативними чужими впливами», — за його часу був єдиним правильним, але, можливо, вже надто вузьким (5). Окрім передової статті Я. Палоніса Я. Яблонскіс і наша сучасна літературна мова (7–12), Я. Яблонскіса широко представлено як перекладача й фахівця з перекладу (Домінікас Урбас), розбудовника й критика дитячої літератури (Вінцас Аурила), видатного педагога (Магдалена Карчяускене). Алдонас Пупкіс розглядає рукописну спадщину. Спогади подають Юозас Балчиконіс (нові), Меркеліс Рачкаускас, Бронюс Пранскус-Жаліоніс, Зігмас Кузміцкіс, Марцелінас Шікшнис, Напаліс Грігас, Юозас Лаускас, Юозас Сенкус. Йонас Палоніс публікує понад десяток листів. Бібліографія праць про Яблонскіса радянського періоду, укладена М. Лукаускайте, охоплює 48 позицій (зокрема в Радянському студентові ВПІ та Світанку комунізму Тельшяй), 7 із них — праці Я. Палоніса, 3 — дипломні роботи. У першому випуску Культури мови, який почав виходити 1961 року, Я. Яблонскіса увагою не вшанували, натомість у передовій статті К. Улвідаса Завдання розбудови культури мови аж чотири рази згадано Леніна, і це єдине прізвище. На цьому етап, що затягнувся й охопив первісні спостереження, а згодом різноманітні огляди — дослідницькі, академічні й ґрунтовні принагідні оцінні праці, — завершується вже досить чітко окресленими орієнтирами. 1970 року Арнольдас Пірос̌кінас розпочав масштабну працю над дослідженням спадщини Яблонскіса. На теоретичному семінарі, організованому 22–23 вересня 1969 року радою секції литовської мови Вільнюського міського відділення Товариства охорони пам’яток і краєзнавства, він був головним доповідачем; тема — Засади й принципи унормування мови Я. Яблонскісом. У доповіді зроблено висновок: «створюючи й формуючи литовську національну літературну мову, він спрямовував її розвиток у бік теоретично й практично обґрунтованої системи» (Piročkinas 1970: 11). Після цього він узявся до послідовної дослідницької роботи. Спочатку, 1970 року, з’явився навчальний посібник для студентів-литуаністів Семінар Я. Яблонскіса (починається докладною хронологією фактів із життя Я. Яблонскіса — с. 6–40), а також нариси, призначені переважно для вчителів: Лексичні виправлення Йонаса Яблонскіса (1970) і Граматичні виправлення Йонаса Яблонскіса J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 15 (1976). Далі автор переходить до рівня двотомної монографії — До витоків спільної мови. Життя і праця Я. Яблонскіса. 1860–1904 рр. (1977) і Я. Яблонскіс — плекальник спільної мови. 1904–1930 (1978). Варто відзначити розлогу рецензію Я. Палоніса (Baltistica XV (2), 1979, 159–163), у якій часто вжито оцінні слова перший, новаторський, всебічний, узагальнити й синтезувати, але, звісно, також проблемний, суперечливий і дискусійний. З обох боків дещо додав і загострив Стасіс Кейнис у своїй рецензії Дослідження спадщини Я. Яблонскіса (Культура мови 39, 1980, 61–67). А. Пірочкінас уклав і підготував широке зібрання документальних матеріалів про Яблонскіса — Листи Йонаса Яблонскіса (1985). На основі своїх нарисів для вчителів він підготував докладнішу книжку Мовні виправлення Яблонскіса (1986). Усе увінчала докторська дисертація 1987 року (тоді — на здобуття другого наукового ступеня). У роки лібералізації він поспіхом опублікував збірку статей, досліджень і неопублікованих листів, які не увійшли до Творів Яблонскіса, — Я. Яблонскіс. Статті й листи (1991). Завдяки участі Алекса Ґірденіса науковий портрет Я. Яблонскіса, і без того різнобічний, став ще повнішим: «він перший серед литовських мовознавців усебічно дослідив с и с т е м у о д н і є ї чітко окресленої та локалізованої говірки. Це можна пояснити <...>, а також певним „вродженим“ відчуттям системності мови, яке чітко помітне і в практичній кодифікаційній діяльності. Системність мови була для нього, мабуть, найважливішим, хоча й не сформульованим експліцитно, критерієм добору норм» (Girdenis, Piročkinas 1978: 28). Висунення критерію системності на перший план має особливе значення. 1982 року Культура мови (вип. 42) розширила тематику праць про Яблонскіса: це передова стаття Казіса Улвідаса Про погляди Я. Яблонскіса на мову (с. 3–16) (про нього — розд. II), стаття Антанаса Ліберіса Я. Яблонскіс — лексикограф (с. 16–20), а також стаття Казімієраса Ґайвенаса Діяльність Я. Яблонскіса в Комісії з термінології (с. 20–24). І автор цього огляду побіжно долучився до дискусії зі своїм баченням Я. Яблонскіса (та його давніх попередників) і нагадуванням суспільству про його програму (J. Klimavičius, Вічна основа спільної мови, — Бібліотечна справа, 1984 10 33–35). І в роки II Республіки А. Пірочкінас залишався найпліднішим автором праць про Яблонскіса. Безперечно, найвагомішою є його праця Йонас Яблонскіс — творець нових слів. Результат словотворчої діяльності Я. Яблонскіса надзвичайно вражає: «у сучасній литовській спільній мові (...) вживається 610 слів Я. Яблонскіса. Крім них, є 470 слів, які він утворив, але які не прижилися в мові: серед них були не цілком вдалі, з’явилися й допоміжні новотвори» (Piročkinas 2000, 10: 6). А. Пірочкінас гідно — науково! — відзначив 140-річчя від дня народження великого мовознавця. Не відстав і С. Кейнис, опублікувавши в журналі Термінологія (№ 8, 2001, 50–64) стат- 16 KALBOS KULTŪRA | 86 ню терміни мовознавства з «Граматики литовської мови» Петра Кряушайтіса 1901 року. Робертас Ґедрімас виступив із новою темою — Йонас Яблонскіс і термінологія литовського природознавства (Рідна мова 2000, 12, 4–8). Не обійшлося без статті й автора цього тексту (J. Klimavičius, Що Яблонскіс зробив для географії і що з цим робиться, – Термінологія 8, 2001, 7–27). Культура мови (вип. 74, 2001, 3–8) опублікувала лише статтю Й. Палйоніса Й. Яблонскіс і сучасна літературна мова, у якій повторюється його думка, висловлена ще 1979 року: «подумати й про академічне видання всіх праць Яблонскіса» (Palionis 2001: 8). На 150-річчя відгукнулися численні й різноманітні публікації. У томі 83 Культури мови (2010) аж 4 автори пишуть про життя та громадську діяльність Й. Яблонскіса (Егле Лукенайте-Ґрицювене, Вітаутас Ландсберґіс, Вітас Лабутіс, Ґедре Чепайтене). Дві досить ґрунтовні статті з мовознавства — Лексикографічна діяльність Йонаса Яблонскіса Вілії Сакалаускене (30–43) та Увага Йонаса Яблонскіса до стилю Реґіни Коженяускене (66–83). Є й дрібніші теми. Стаття Р. Коженяускене Любов Йонаса Яблонскіса до мови, етика й сьогодення (Рідна мова 2010, 12, 3–12) перегортає ще одну важливу сторінку в дослідженні Яблонскіса. Найбільше з погляду термінології Й. Яблонскіса показано у статті С. Кейніса Думки про великого мовознавця й термінолога Йонаса Яблонскіса. До 150-ї річниці від дня народження (Термінологія 17, 2010, 80–92). Дуже важливою непринагідною публікацією є дисертаційна книжка мовознавця молодшого покоління, занавикця Арвідаса Віджюнаса Акцентологія Йонаса Яблонскіса (1997) — ґрунтовне дослідження не найважливішого для Й. Яблонскіса аспекту писемної мови. Найпліднішим нині знову є А. Піро́чкінас. Його розлога стаття Тернистим шляхом супроводжував мову до литовської школи значно виходить за межі теми Й. Яблонскіса — педагога й просвітителя. Основна тема тут — відвоювання прав литовської мови та їх реалізація через школу, відновлення литовськості захищеної литовської мови — її очищення, нелегкий шлях самого Й. Яблонскіса до литовської школи, запровадження літературного варіанта, підготовка його підручників, словничка й читанок. Й. Яблонскіс «дуже добре розумів, що школа є головною установою, яка прищеплює рідну мову майбутнім поколінням. Розвиток мови — це частина великого завдання мови перед народом» (Piročkinas 2010–2011, 2: 11). У статті А. Пірочкіна Щодо деяких міркувань про мовну діяльність Йонаса Яблонскіса, можливо, без потреби, хоча й не надто наполегливо, стверджується, що «Яблонскіс був не батьком литовської літературної мови, а вітчимом або вихователем» (Piročkinas 2010: 10). І не видається «значно складнішим і важливішим питанням з погляду оцінювання мовної діяльності Й. Яблонскіса — чи вона J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 17 була науковою, чи лише практичною» (10). По суті, це питання порушено із запізненням на 90 років. Питання важливе, але його вже немає — залишаються чинними істини, сформульовані 1922 року Казимиром Бугою — тим, кого П. Скарджюс та інші протиставляли Й. Яблонскісу: 1) праці Й. Яблонскіса з морфології та синтаксису «мають не тільки наукову, а й велику практичну цінність», 2) Й. Яблонскіс — «єдиний знавець синтаксису литовської мови», 3) обговорення редактором Й. Яблонскісом словника Антанаса Юшки Післяслово (литовський переклад Завершальне слово, – Jablonskis J. Статті й листи, 1991, 95–145) «є певним дослідженням словника», важливим і для діалектології (цит. за Piročkinas 2010: 10), а останнє твердження ще більше зміцнили A. Girdenis і A. Piročkinas. Спираючись на слова P. Skardžius, що J. Jablonskis «заклав підвалини нашої літературної мови, а покійний K. Būga — мовознавчої науки», продовжмо: «і ми, їхні учні, можемо лише й далі провадити розпочату ними роботу — <...>» (Skardžius 1928: 578); очевидна лише одна істина — вони були різними. Що підвалини мовознавчої науки заклав K. Būga, то знову ж таки очевидне лише одне — не J. Jablonskis. Однак якщо почесний професор J. Jablonskis не закладав підвалин мовознавчої науки, це аж ніяк не означає, що він сам не був ученим: адже очевидно, що він заклав наукові підвалини літературної мови, а описи литовської граматики відповідали рівню граматичної науки того часу. K. Būga вже й не міг узятися за завдання, яке виконував J. Jablonskis, хоча б тому, що J. Jablonskis, розпочавши на 17 років раніше, вже заклав підвалини літературної мови. Оскільки для K. Būga принцип автентичності мови був священним, суперечності не було, а навпаки — це була підтримка почину J. Jablonskis. Ця коротка стаття P. Skardžius — Про «безпомилковість» проф. J. Jablonskis — є відповіддю на дві витівки Stasys Dabušis проти J. Jablonskis: підступно вихваляючи P. Skardžius «за розбіжність поглядів», він так протиставляє його вчителеві, що «невдовзі, з тріском завалиться вся мовна споруда, зведена J. J-skis» (Skardžius 1928: 578). Отже, P. Skardžius погасив провокацію S. Dabušis. Він також нагадує свої слова, сказані раніше — 1927 року: «Також негідно, помітивши помилку того чи того досить досвідченого чоловіка, відразу зводити його ні на що й самому ставити себе вище за нього» (Skardžius 1928: 579). Чесність P. Skardžius щодо людей — J. Jablonskis і S. Dabušis — безсумнівна. Подібно, значно пізніше — 1973 року, — він присоромив Leonardas Dambriūnas (Piročkinas 2011–2012, 3: 4; лише цитата та посилання на неї неточні). Він, безперечно, обґрунтовано відчував, що стоїть вище за тих двох. А чи й вище за J. Jablonskis? Що поганого в тому, що він міряв себе з плечей велетня — учителя! — а не від землі. Хоч-не-хоч, доводиться докладніше зупинитися й на манівцях дослідження Яблонскіса. 18 KALBOS KULTŪRA | 86 Savo Lietuvių kalbos žodžių daryba (1943) P. Skardžius tikrai pranoko mokytoją. Bet paradoksas – žodžių darybos teorijos nesukūręs J. Jablonskis sukūrė per 600 ir dabar vartojamų naujadarų. Ir jau ne paradoksas, o P. Skardžius kalbinės mąstysenos ir būdo yda, kad net gyvenimo saulėlydyje neįstengia suprasti, jog jo keliauninko gynimas veda į šalikėlę, ką iškart suprato J. Jablonskis subtiliai ironiškai paerzines nesamais riešutauninku ar mergau­ninku, t. y. nurodė keliauninko nebūdingumą – juk, susiprask, būdingas keliautojas. P. Skardžiaus 1926–1927 m. Kalbos mažmenų serija pradedama nuo Bendrų pastebėjimų – tam tikrų principų, bet padrikai padaugžodžiaujant ir be reikiamo loginio ir terminologinio aiškumo (todėl mano čia nesiryžtama persakyti, o cituojama): „Mūsų literatūrinė kalba yra t i e – s i o g i n ė b e t a r p i š k a š n e k a m o s i o s k a l b o s i š v a d a, imama plačiausia prasme, kitaip sakant – tai yra v i s ų t a r m i ų (visur ret. – P. S.) summa summarum, tik, žinoma, su tam tikru pagrindu. Todėl nieku būdu negalima paniekinti tų tarminių kalbos duomenų, kurie rašomąją kalbą gali tik gaivinti, turtinti, ne susinti“ (Skardžius 1926: 26). Pabaiga – būgiškos gaidos! Serijos dalis – 5. Priesaga –auninkas – to principo dedukcija, bet prireikia ir reiškinio istorijos. Ji sunki: „vieni iš jų yra visai slaviškos kilmės, o kiti yra slaviškais pavyzdžiais sudaryti a r b a (ret. mano – J. K.) tiesiog lietuviško kilimo“ (Skardžius 1927: 46). Duoti atsakymą su arba – tai nėra uždavinio sprendinys. Ir toliau – nieko aiškiau: „Bet a š m a n a u, kad tokiems daiktavardžiams susidaryti, kaip drąsauninkas, kariauninkas, keliauninkas, smarkau­ninkas, užžauninkas... n e v i s u o m e t yra reikalinga slaviška įtaka; jie, r o d o s (ret. mano – J. K.), gali ir savarankiškai būti sudaryti iš bendratinio veiksmažodžių <...> liemens ir priesagos –ininkas; <...>. Bet a n t r a v e r t u s, kad ir būtų kiek veikusi slaviška įtaka panašių žodžių sudarymą, tai vis dėlto jie varyti lauk iš rašomosios kalbos būtų k i e k p e r drąsu, nes, viena, tos rūšies žodžių jau yra senuose mūsų raštuose; antra, jų nemaža yra ir gyvoje kalboje; trečia, k a i k u r i ų tokių žodžių sudarymas gali būti pateisinamas ir savo pavyzdžiais“ (Skardžius 1927: 49). P. Skardžiui visai neatėjo į galvą, kad tam yra taip pat keliautojas ir keleivis, tar­mėse – ir keleivinis, raštuose – ir kelion(in)inkas. Pirmiausia, kodėl P. Skardžius nemini K. Būgos – ar ne todėl, kad K. Būgos tiesmukai neigiama keliauninko esant lietuviško: „Kas do klaida tūno žodyje keliauninkas, mūsų kritikas (S. Dabušis, pasirašęs slapyvardžiu Du dobilai, penki lapai) nesiteikia skaitytojams paaiškinti“ ir reiškia nusistebėjimą dėl S. Dabušio tikrai nevykusio taisymo: „Žmonių žodis keliauninkas reikias pakeisti kaltiniu kelion(i)ninku“, nors pabaigoje primena: „Be keliauninko ir keleivio Lietuvo- J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 19 je pažįstamas yra dar ir keliautojas: <...>“ (Būga 1922: 66). Tik 1973 m. P. Skardžius prisimena, bet... apverčia: „Visai nenagrinėdamas šios priesagos darinių darybos, K. Būga pirmas nurodė, kad šalia keliautojo ir keleivio lietuvių kalboje jau nuo seniau plačiai vartojamas ir keliauninkas (...)“ (Skardžius 1973: 555). Tiesa, dar ne taip seniai tas keliauninkas buvęs oficialus susisiekimo žodis – terminas, pvz.: Tarifas keliauninkams įvestas liepos 1 (14) d. 1910 m.; keliauninkų pervežimas (Šviturys. Kalendorius – [literatūros] almanachas, 1911, 269 (ten jau ir p r a važ iavimas 270), nors yra ir važiuotojas 279 (iš gyvosios kalbos!). Ir visai neseniai rimtos kelionių knygos vertime vėl dar keliauninkas pirmas ir dažniausias (H. Melvilis, Enkantados. Kelionė po Europą ir Levantą, vert. O. Armaly­tė, Vilnius: Mintis, 1987, 4, 16, 22, 30, 41, 46, 84, 93), o keliautojas retesnis (6, 23, 77). Štai toks „turtinimas“... Gyventojo miške knygos vertime – tikra maišalynė: koks vaikščioj-tojas po mišką – retai vienišas klajoklis (H. D. Toro, Voldenas, arba gyvenimas miške, vert. R. Pavilionis, Vilnius: Vaga, 1985, 188), čia pat jis saujingas keliauninkas (p. 188), dažniausiai – reikšmingas keliautojas (15, 162, 163, 206, 215, 234); tikras keleivis – čia retai keleivis (174) arba bent keliautojas, o dažniausiai – keliauninkas (251) (= keleivis), ankstyvieji paukščiai keliauninkai (219) (= keleiviai), žąsys – pavargėlės keliautojos (221) (= keleivės). P. Skardžiui dedant gyvinimo ir turtinimo pastangas, o nepaisant autentiškumo ir duomenų būdingumo, mums randasi kitas rūpestis – gryninimo, diferencijavimo ir norminimo. P. Skardžiaus Lietuvių kalbos žodžių daryboje (1943) veltui ieškotume senųjų raštų žodžių kariautojas (ir J. Jablonskio), keliautojas, kekšautojas, taip pat kekšininkas, kerštininkas, burtininkas, drąsininkas; yra tik smar­kininkas. O -auninkų – dar daugiau negu 1927 m. Darybos būdų, sinoniminių darinių ryšių – lyg nebūta... Dabar, žinoma, pradedama be istorijos, be nuoseklumo – nuo tų „lietuviškų“, tik paskui imamasi „ištisų slaviškų“ (Skardžius 1943: 148), o anie gali atrodyti „būti sudaryti slavybių pavyzdžiais“, bet „tai nebūtinas dalykas: šie žodžiai lengvai gali būti mūsų pačių sudaryti <...>, kaip ir keikininkas, mušinininkas, plėšininkas (Skardžius 1943: 149). Fonetiškai galima forma paaiškinti kaip lietuvišką, bet fonetika čia nėra joks darybos veiksnys, todėl išvada – „dvi darybinės galimybės, savoji ir svetimoji, tarp savęs yra labai susipynusios“ (Skardžius 1943: 150) – konstatuoja tik ryšio faktą, bet ne kilmę ir priežastį. Taip ir po pusšimčio metų: „galėjo skatinti ir atitinkami lenkų kalbos vediniai su -ownik (Ambrazas 1993: 145). Jei dalyko istorija tvirtai nepaaiškinama, dalykas viena koja šlubuoja... Panašia fonetika P. Skardžiaus aiškinamas ir baudžiauninkas (ir baudžiaunininkas; bet nei LKŽ I1 1941, 20 KALBOS KULTŪRA | 86 ні LKŽ I2 1968 такого варіанта наголошування не засвідчує) <*baudžiav-(i)ninkas (: baudžiava), але зовсім не розглядає можливості походження від baudžiauti «відбувати панщину» у Vaškai, Gruzdžiai (LKŽ I2 1968). П. Скарджюс зізнається, що «залишив осторонь <...> <...> акцентологічний розгляд» (Skardžius 1943: 11), хоча тут, можливо, його пояснення стали б у пригоді — поширений варіант -auniñkas (поряд із -áuninko) ніби певною мірою підтримує литовськість слова darbos, хоча й лише з цього погляду. Наголошування залишилося неперевіреним і через 50 років — і keliaunỹkas (Ambrazas 1993: 145 — із посиланням на П. Скарджюса, хоча в нього є й keliauniñkas), і keliáunỹkas (Ambrazas 1993: 228), а в покажчику слів — лише keliaunỹkas (Ambrazas 2000: 271). Певну ясність могла б дати й ареальна аналіз варіантів -auninkas / -aunỹkas. Паралелі чужомовних і литовських (?) утворень досить промовисті: vaj auninkas – kariauninkas, vand-rauninkas / vendrauninkas – keliauninkas (навіть keliaunýkai, kelelio vandrau-nykai LKŽ V 1959, пісня), čerauninkas – burtauninkas, lėbauninkas і latrau-ninkas – užauninkas, štukauninkas – juokauninkas; серед іменників — pulkáu-niñkas / pulkaunýkas – pulkeninkas (уже в Костянтина Сирвіда!), pirmaũnykas – pirmiñinkas. П. Скарджюс коротко — навіть без паралелей чи зв’язку — каже, що суфікс -auna- – didžiaunas, kariaunas, kekšaunas, linkaunas, žiūraunas, kaštaunas, talkaunas, vaj aunas тощо має слов’янське походження (Skardžius 1943: 293) — тут він уже не знаходить фонетичних ознак литовськості. Та ін. — передусім vandraunas / vend-raunas – keliaunas, далі štukaunas – juokaunas, buvaunas, kerštaunas. Отже, все це питання потребує дослідження. Аналогія Й. Яблонскіса — за системою, його індукція (П. Скарджюс визнав її за ним). Аналогія П. Скарджюса — за вживанням (навіть чужої моделі!), а його метод — дедукція (яку він сам, говорячи про Й. Яблонскіса, засуджував). А нормування не чекає. Однак лише 1973 року П. Скарджюс згадує думку К. Бюги 1922 року та засновану на ній думку Й. Пальоніса про те, що «для потреб літературної мови придатніші й рекомендованіші слова, ширше вживані в живій мові, — keliáutojas і keleĩvis (Palionis 1959: 531), — а також оцінку похідних із суфіксом -(i)au-ninkas Вінцаса Урбутіса: «у літературній мові <...> зазвичай сприймаються як діалектизми» (LKG I 1965: 333). Тепер П. Скарджюс вважає («мені все ж здається»), що kariauniñkas і keliauniñkas «без жодних труднощів можуть уживатися в п и с е м н і й м о в і (розрядка моя — J. K.), якщо не як нормативні форми, то принаймні як певні характерні семантичні варіанти» (Skardžius 1973: 555): kariauniñkas — «той, хто любить із кимось воювати, войовнича людина, воїн», а keliauniñkas — «може стати в пригоді як синонім до keleivio і keliautojo» (Skardžius 1973: 556). У DŽ справді залишили лише ці два -auniñkai, але погодитися з цим можна лише після ще чіткішого констатування диференціації синонімів (семантичних варіантів), яка по суті вже відбулася у вжитку. Насамперед суфікси -tojas і J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 21 -ėjas похідні, здатні мати не лише просте — транспозиційне — значення (від багатозначних дієслів — значення), слід вилучати з гнізд відповідних дієслів і тлумачити окремо (не лише kariautojas, а й nukariautojas, užkariautojas). П. Скарджюс, згадуючи тлумачення DŽ — «той, хто любить воювати, воїн», забуває (?) наведену правильну стилістичну позначку menk., але вдало розширює його: «той, хто любить із кимось воювати, в о й о в н и ч а л ю д и н а, воїн» (Skardžius 1973: 556, 555). Але синонім kariautojas у тлумаченні якраз змішує ці два слова. Kariauninkas «воїн» — до того ж арх. і діал., отже, для загальнолітературної мови таке слово зовсім не потрібне. У DŽ₂ 1972, ₃ 1993, ₄ 2000, а також kariauna — 1. зневажл. «воїни, військова кліка» (у DŽ₁ 1954 було 1. «військова кліка», 2. особ. «військо»). Але в усій відомій давнині (і в литовців, айстів, вікінгів, і козаків) kariauna була не регулярним військом (karias, karia), а загоном чи полком, що збирався для походів і нападів; основу його становили воїни, хоча самі вони були господарями, які брали із собою свої родини й рабів. Отже, таких напіввоїнів і намагаються називати kariauninkais: став kariauninkas князя (сага про Еґіля, пер. S. Steponavičienė, Vilnius: Vaga, 1975, 12). Лексикографам — ще один горішок. Keliaunininko місця серед синонімів П. Скарджюс навіть не шукав — саме так у DŽ₁ 1954 дуже хибно пояснювали його синонімами: «мандрівник, пасажир»; а keleivis — «мандрівник, keliauninkas». У DŽ₂ 1972 Keleivis тлумачиться як «той, хто їде якимось транспортним засобом або йде пішки; мандрівник, keliauninkas», а в DŽ₃ 1993 коротше й без непотрібних тут синонімів — «той, хто їде чимось або йде пішки». Слово vyksta у тлумаченні відрізняє keleivį від звичайного ėjėjo чи vaikščiotojo – vykti 1. «іти, подорожувати, вирушати в подорож» у DŽ₁ 1954, а в DŽ₂ 1972 — без eiti: «вирушати в подорож, подорожувати». Отже, keleivį також слід пов’язати з keliu і kelione. Хоча вже багато років епідемічно вирушають keliauti, ступивши кудись ледве ногою (див. Klimavičius 1983: 9–50), насправді потрібна вагоміша мета, підготовка і, за народним етикетом, прощання з домашніми; це не звичайні щоденні виходи з дому — просто дістатися кудись поблизу: у поле, на пасовище, до сусіда, на вечірку, на базар чи до церкви свого містечка. Синонімічне тлумачення kelionės у DŽ₁ 1954, ₂ 1972, ₃ 1993 — «подорожування» — дуже неповне, по суті тавтологічне, однак його виправляють ілюстрації, особливо такі: ruoštis į kelionę, lydėti kelionėje у DŽ₂ 1972, taisytis, rengtis į kelionę у DŽ₃ 1993 та переносні žemės kelionė, paskutinė kelionė у DŽ₂ 1972, ₃ 1993; також kelioninis (дорожня сумка, тобто kelionmaišis), kelionlapis (див. kelialapis), kelionpinigiai. Сюди пасує і kelias 3. «подорож»: kelyje nelaimė atsitiko, keliui pašaro įsidėk у DŽ₁ 1954. Keliautojas відрізняється від keleivio насамперед метою — дістатися кудись далеко, побачити широкий світ, побачити небачене, пережити, 22 KALBOS KULTŪRA | 86 дослідити, невідоме відкрити. Але це не переселення народів з усім їхнім майном, хоча, куди б не вирушив, можна й не повернутися, а залишитися, осісти. Подорож пасажира конкретна, чітка — туди й туди, мандрівника — у невідомість і крізь невідомість. Подорожньому, до речі, як і більшості —-любителям, притаманні просто захоплення, запал подорожувати без більших, серйозніших, чіткіших цілей — пояснення DŽ₃ 1993 року — «той, хто багато або далеко подорожує» — цілком можливе. Дитина казкового щастя, а в піснях навіть її коник — це мандрівники. Тут аж ніяк не випадково постає питання про розмежування синонімії мандрівника і туриста (а також пішохода, ходока, мандрівця...), подорожувати і туристувати (можливо, ще ніде не зафіксованого), хоча цю спробу почали вже давно (SinŽ 1980). Цілком слушно, що подорожника вже немає у DŽ₃ 1993. Було двоє майбутніх мовознавців, вдало обраних Й. Яблонскісом серед своїх студентів, — Прана́с Скарджюс і Антанас Саліс. Гімназистові з Тельшяю А. Салісу, який повірив у добротність мови писемних творів, новий учитель Матас Унтуліс, колишній слухач Йонаса Яблонскіса, «пояснював, що „не все, написане в книжках, є правильним і добрим; що треба дивитися на живу мову людей — як люди говорять; що, наприклад, Йонас Яблонскіс правильність і вживання литовської мови обґрунтовує саме правилами народної мови“ (з розмови із Салісом). Тоді він і вирішив вивчати мовознавство». (Jonikas 1979: XVIII). Окремими статтями А. Саліс вшанував Антанаса Баранаускаса, Казімераса Яунюса, Адомаса Дамбраускаса-Якштаса (2), К. Бугу (3). А про Й. Яблонскіса такої статті немає (у П. Скарджюса — 7 і ще 1 рецензія). Проте в його томі Загальнолітературної мови найчастіше згадується Й. Яблонскіс (а також Йонас із Ригішкяй, П. Кряушайтіс), завжди шанобливо, хоч і по-діловому (у розділі III буде показано також увагу А. Саліса до кредо Й. Яблонскіса). Навіть через рік після 150-річчя А. Пірочкінас писав: Про Яблонскіса говорити ніколи не пізно (Piročkinas 2011–2012). Тут охоплено багато, дещо лише побіжно зачеплено, наприклад, уявлення младограматиків про чергування голосних та аналогію. В оцінках деяких виправлень Й. Яблонскіса дуже помітні й легковажні пасажі. Коли Й. Яблонскіс, змушений нагальною потребою, а іноді й зовсім без неї, поспішав, він не прокладав шлях, а біг навпростець, бездоріжжям; замість того щоб тепер прокласти його, за інерцією побіжно, навмання повторюють думки без сукупності даних і їх ґрунтовного розгляду. 1904 року Й. Яблонскіс засудив siekį, якого нібито не було в народній мові, — мовляв, це лише sykis «раз» від siekti, як liežti – lyžis, laužti – lūžis, augti – ūgis (Piročkinas 2011–2012, 22: 4). Але вважати чергування голосних залізним законом дуже неточно — воно то є, то його немає. Ось поряд із формами народної мови з чергуванням голосних išlyžis 1. «перетинка між пальцями, плавальна перетинка на пташиних лапках між кігтями» — Упіна, Ужвентіс, Сурвілишкіс, Саламестіс, Субачюс, Панделіс; також К. Сірвідас, П. Ругіс; išlyžė — Саугос, išlyža — Жемайчю Кальварія, J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 23 Шяуляй — це також слово народної мови išliežis у Скуодасі, Моседісі, Саланті, Калналісі, Твераї, Гегренаях (тобто в жемайтів); також у Ф. Куршайтіса (LKŽ IV 1957). І siekis є у К. Яунюса й А. Юшки; 2. «сажень» — у М. Мєжиніса; 3. «досяжність рукою» — у А. Юшки; також krano siekis, patrankos siekis (LKŽ XII 1981) — точно незамінні! Є driekis (: driekti) у Гегренаях (LKŽ II₂ 1969), pliekis (: pliek-ti) у Гружяй і Скайсгирисі (LKŽ X 1976). Від sriegti маємо і srygis, і siegis (норма), але лише sriegas (народна мова); ще sraigė / sraigis / sraigtis і створене К. Яунюсом sraigtas (LKŽ XIII 1984). Від sieti маємо і sija, і siena, sielis, sietas, ir saitas (LKŽ XII 1981). Дуже коротко треба ще згадати: augti – ir ūgis, ir augis, ir ūglis, ir auglys (ці два останні слова різняться значеннями); auti – ir autai, auklė, auklas, aulas, ir ūlė «лежачий димар» (синонім batas 3.); kliūti і kliautis — (а також kliautis / kliaudis / kliauda), і kliūtis; lūžti – ir laužas, ir lūža, lūžtve (а lūžis також зазнає впливу u від lūžti, а не від laužti); pjauti – ir pjūvis, pjūtis, šienapjūtė, ir pjaunis / pjaunys, ir pjovis / pjova / pjovė, šienpjovys; skliausti – ir skliaustas, skliautas, ir skliutas; spausti – ir spūdis, spūda, ir spauda; šaukti – ir šūkis, šūksnis, šūksmas, ir šauksmas, ir šūkolas, ir šaukola(s), ir Šuklys, Šukliai, ir Šauklys; šliaužti – ir šliužas, ir šliaužlys; traukti – ir trūkis «поїзд», і traukinys, trauka, traukis, trauksmas. У живій мові, коли чергування голосних розвивається надмірно, воно іноді виходить за семантичні — зрозумілісні — межі (ulė, trūkis), виникає небезпека дивної омонімії: maigūnas (: miegoti), šautas (: šusti), sodyba (: sėdėti); нерозуміння: paūdėti (: paausti), ūde (: aust i), ūdis (: austi). У літературній мові це неприйнятно й уже нестерпно: льон brukti – bruktuvė, brukt uvas, priebrukas, вичісане волокно льону або головки льону braukti – braukčiai, brauklys, brauktuvai, brauktuvas, хоча звичнішим залишається brūkl ys (: braukti), а не brauklys; залишається й bruknė (: braukti) (навіть таке, що потребує етимологізації) — як і sodyba, адже й варіант sėdyba (архаїчне просто sėdėjimas) уже не набагато зрозуміліше — такого значення sėdėti «постійно жити, перебувати (де-небудь)» у літературній мові лишилися тільки рештки — (у в’язниці, вдома, другий рік у тому самому класі, без роботи, без діла) sėdėti. Живий варіант із чергуванням голосних, ужитий самим Й. Яблонскісом 1915 року, dėmėdavosi kalba (JablR I 1932: 188), давно вже є анахронізмом у літературній мові. Давно висловлювали невдоволення похідними без чергування: «як поряд із jausti є pojūtis, так поряд із augti мало б бути prieūgis» (Piročkinas 1970: 10). Prieū-gis уже виправданий, бо є і augis; до того ж слід зважати на значення: prieūgis означало б «додаток до зросту», як priesvoris — «додаток до ваги», тоді як prieaugis — це «розмір п р и р о с т у». Pojūtis походить від pajusti (органами чуття!). Щоправда, у К. Сірвідаса є pajau-ta — 2. «відчуття, чуття»: penki pajautimai, penkios pajautos (Clavis Germa- 24 KALBOS KULTŪRA | 86 nico-Lithuana (~1673–1701) I 729), klausos pajautos LRKŽ (LKŽ IX 1973) niekada nebuvo bendrinės kalbos faktas. Teisingai pasuko A. Baranauskas – pajautą susiejo su (pa)jausti, plg. jausmas ir nuojauta, prieja uta, atjauta, užuojauta. Ilgai vartoti jutimai užleido vietą pojūčiams, taip ir pajautos patogesnės už pajautimus. Negi neskiriam fizinių šalčio, alkio pojūčių nuo dvasios pajautų – grožio, laisvės, visų žmonių broliškumo, tapatumo, švenčių, galių?!. Skiriam seniai – pajauta „pajautimas, jausmas“ LKV 1950, knyg. „kas pajaučiama, jausmas“ DŽ1 1954, knyg. „jausmas“: Širdis apsąla, tūkstančiai pajautų pabunda DŽ2 1972 (ir vėlesni leidiniai). Skiriasi potyris ir patirtis, požiūris ir pažiūra, pokrypis ir pakraipa, poreiškis ir paraiška, postūmis ir pastūma. Ir nėra per daug. Tik nereikia pajautos tapatinti su jausmu – plg. veiksmas ir poveikis, įveika, sąveika, juoksmas ir pajuoka, išjuoka, plūsmas ir poplūdis, išplūdis, perversmas ir pervarta... Дехто бачив уві сні styprį, але й наяву комусь може трапитися styprus (особливо styprų). А. Пірочкінас беззастережно погоджується з Й. Яблонскісом: відмова від чергування голосних (або його відсутність) порушила б цю систему, але «абсолютність закономірностей младограматиків» (Piročkinas 2011–2012 22: 4), спираючись на Й. Пальоніса (і латвійську енциклопедію), вважає помилкою, а згодом на прикладах — mokytojauti та ін. — показує, що «абсолютизація закономірностей» (Piročkinas 2011–2012 1: 4) зашкодила й Й. Яблонскісу. Таких суперечностей, можливо, вдалося б уникнути, якби пам’ятати, що потрібне тут виправлення зробив загалом вірний учень Й. Яблонскіса Й. Бальчіконіс — той, хто постійно наголошував на найнеобхіднішій вірності справжнім фактам живої мови (найрішучіше сказав під час однієї жвавої дискусії: «Перед фактами мають замовкнути навіть закони метатонії!»). Це знав уже й К. Буґа. До речі, слух і серце ображає сліпе відкидання (чи лише замах на відкидання) живих, частих і виняткових мовних фактів — без ознайомлення з ними! Із студентами — неважко, але вірні користувачі літературної мови — ошелешені. Недостатньо посилатися на твердження Й. Яблонскіса 1922 року, що суфікс -ingas позначає властивість, «що зазвичай перебуває всередині предмета, але часто або іноді виявляється назовні» (Piročkinas 2011–2012 22: 4). Надто невизначено — «зазвичай, часто, іноді» — щоб чітко розрізняти -ingas та -ėtas, -otas, -uotas. Звідки виникають kūningas (≠ kūniškas!), stuomeningas, liemeningas, krūtingas, krūtinga, petingas, šlauningas, blauzdingas? А piluotas! Чому audringas, lietingas, але sauletas, vėjuotas? LKG I 1965: § 966, p. 556–558 пояснює це докладніше й зовсім інакше. Taktingas збиває з пантелику — пор. etiškas, diskretiškas, ironiškas, melancholiškas, logiškas... J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 25 Чимало часу змарнували, але недаремно, блукаючи манівцями (і хибними шляхами), щоб повернутися на шлях Яблонскіани. Тут уже близько і його нинішній кінець. Давно було відомо, що чимало видатних європейських мовознавців «значною мірою користувалися й досі користуються найважливішими працями Й. Яблонскіса» (Skardžius 1950: 379). Тепер це широко розкрито й доповнено А. Пірочкінасом у статті Jonas Jablonskis žymių užsienio kalbininkų akiratyje (Mokslo Lietuva, 2010: 19, 1, 12; 20 12, 15). Там само (Mokslo Lietuva, 2011: 3, 12) у статті занавицької авторки Ґедре Чепайтене й Альґірдаса Малакаускаса Kur iš tiesų gimė Jonas Jablonskis встановлено точну назву місця його народження. 1992 року було видано частину Prisiminimų правника Мотеюса Чепаса, шваґра Й. Яблонскіса, чоловіка його сестри Марите, — Apie žymųjį kalbininką Joną Jablonskį ir jo artimuosius bei gimines (80 с.). 2009 року Національний музей Литви видав укладену Еґле Луке́найте-Ґріцювене книжку спогадів і листів з ілюстраціями Konstancijos ir Jono Jablonskių šeima (248 с.). Рецензію Юозаса Вітаутаса Узділи, написану з погляду родини литовської інтелігенції, Iš lentynų ir dėžučių – naujam gyvenimui (Mokslo Lietuva, 2010 11 12). Gimtasis žodis 2010 року видало збірник — Atsiminimai apie Joną Jablonskį (упорядниці Ґедре Чепайтене, Ліоне Лапінскене, 472 с.), а Ґ. Чепайтене охарактеризувала їх як виразні, тривкі або, на жаль, блідіші, затінені риси портрета Й. Яблонскіса; книжка містить ілюстрації, а також словничок, біограми авторів, бібліографію джерел, описи фотографій та покажчики географічних назв. У різних історичних працях та енциклопедіях Йонас Яблонскіс характеризується як «нормувальник литовської мови й науковець» (Sabaliauskas 1979: 193), який «першим <...> почав вимагати, щоб народна мова стала ядром літературної мови й основою її подальшого розвитку», «теоретично закріпив <...> літературну мову», «сформулював принципи нормування літературної мови» (Zinkevičius 1992: 146, 152, 153), «зробив величезну послугу й литовському мовознавству, особливо синтаксису» (LKEnc 1999: 272; 2008: 234). Що далі, то більше наголошується на його працях із синтаксису: «досить точно науково описано фонологічну й граматичну структуру лит. мови, закладено основи науки про синтаксис» (LTE IV 1978), «праці із синтаксису мають велике значення для литовського мовознавства й мовної практики» (TLE II 1986), «мав великий вплив на мовну практику й науку лит. мови, особливо на синтаксис» (VLE VIII 2005). Зрештою залишається... майже дрібниця — «своєрідно злити мову малолитовців із сувалкським діалектом і узгодити їх між собою» (Zinkevičius 2013: 379). 1930 року Й. Бальчіконіс зарахував Й. Яблонскіса до «героїв народу» — його заслуги він пророче порівняв із заслугами «таких людей, як Вітаутас Великий» (Balčikonis 1930: 169). 1999 року Литовське радіо й телебачення 26 KALBOS KULTŪRA | 86 У складених списках 100 найвпливовіших людей Литви XX століття Й. Яблонскі посів 12-те місце. Це свідчить про певне розуміння суспільства, тому некоректно надто звеличувати його порівняно з 61-м місцем К. Буги (Piročkinas 2000 10: 2) — його легше зрозуміти самим ученим. До речі, Й. Яблонскіс дуже добре усвідомлював цінність К. Буги: «К. Буга був єдиним фахівцем із нашого мовознавства. <...>. З К. Бугою наша наука про мову втрачає свою головну опору, свого великого дослідника (виділення Й. Яблонскіса — Й. К.). Цю опору, <...>, втрачає і вся порівняльна індоєвропейська наука про мову, що багато чого черпає з нашої мови» (JablR I 1932: 263). До тисячоліття згадки назви Литви було укладено список ста найвидатніших людей Литви (Наукова редакційна рада та консультанти Всесвітньої литовської енциклопедії подали Академії наук список із 300 осіб, який вона доповнила й відібрала 100): у хронологічному порядку в ньому є і Йонас Яблонскіс — «мовознавець, нормувальник литовської літературної мови», і Казімерас Буга — «творець литовського мовознавства й дослідник мови, один із найвидатніших балтистів», і Юозас Балчиконіс — «мовознавець, найвідданіший продовжувач традицій Йонаса Яблонскіса, редактор Lietuvių kalbos žodyno» (100 iškiliausių Lietuvos žmonių, 2009). Висновки Шлях яблонськіани склався з трьох неоднакових за тривалістю етапів, що відзначалися значною різноманітністю тематики досліджень і поширення спадщини, кількістю та якістю: I — п’ятитомне зібрання творів, перші оцінки й узагальнення, після майже цілковитої перерви — двотомник творів (із численними поясненнями й оцінками конкретних виправлень), студія життя і праць, кілька оглядових та оцінних статей (найбільше попрацювали Й. Балчиконіс і Й. Пальоніс) — домонографічний; II — монографічний, пов’язаний з А. Піроцкінасом, — якщо рахувати від початків, 1970–1977–1978–1987 роки; не без вагомої, але рідкісної появи праць інших авторів (зокрема Й. Пальоніса), що урізноманітнювали тематику, іноді зверталися до концепцій та оцінок; III — постмонографічний, що розширюється, урізноманітнюється, доповнюється, — не без тиражування, дріб’язковості й надання надмірного значення, навіть протистояння, але без принципово нових оцінок або серйозних спроб докорінно переоцінити (і в позитивніший бік). Й. Пальоніс майже цілком відійшов, А. Піроцкінас діяльний і продуктивний, число авторів окремих аспектних праць зростає, нова (чи оновлена) монографія не з’являється, а можливо, навіть не готується. Політична періодизація була б недоцільною, проте врахування її показало б зв’язок результатів з умовами й можливостями свободи та несвободи — політичними й академічними. Значущість доволі численних результатів останнього етапу, який майже збігається з роками лібералізації та двома десятиліттями свободи, поки що визначається співвідношенням академічної свободи й проєктного фінансування. Тут згадано не кожну публікацію (і статтю автора) — з огляду на обсяг і мету, — щоб краще було видно те, що й так помітно, а також те, чого починає критично бракувати і що — не лише прогалини, а й вади — починає викривляти образ Й. Яблонскіса. J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 27 Інший необхідний поділ, який тут не розкривається, був би тематичним. Дослідження наукової та науково-практичної діяльності Й. Яблонскіса у сфері мовознавства, а особливо пропорційне оцінювання цих напрямів, точніше — недостатнє дослідження навіть найважливіших із них та часом вкрай суперечливе оцінювання, не позбавлене дилетантизму й навіть нігілізму, вийшло за межі здорового глузду й пристойності: Й. Яблонскіс — не вчений... Натомість суспільству нав’язано уявлення: лише мовознавець (таким він є і там, де його включено до тієї сотні). Напівучені уявляють його лише виправлячем мови...» Одна з причин такого розмаїття оцінок полягає в тому, що праці Й. Яблонскіса-мовознавця здебільшого лише класифікують, рідко вибудовують за ієрархією, а якщо на перше місце й висувають синтаксис, то майже ніколи — теорію літературної мови. Ієрархія була б цілком достовірною лише за умови розгляду Й. Яблонскіса в цілому — як цілісної особистості й діяча своєї доби. Йому самому ця ієрархія, безперечно, була ясна як день — і так було щодня. Однак у яблонськіані, хоч вона й починає прояснюватися, її не окреслено й не зроблено ключовою. У цьому напрямі рухається оцінка мовознавця як державного діяча: «він також один із керівників нашого національного відродження, творців підвалин держави». «Нормувальну діяльність у царині мови Яблонскіс вважав однією з найважливіших форм розбудови литовства й литовської держави» (Vidžiūnas 2000: 1, 2). Відтинок шляху тут чималий, але приємний, і крок стає легшим. 2. ОРІЄНТИРИ ЯБЛОНСКІСА НА ПЕРЕХРЕСТЯХ НАРОДНОГО ШЛЯХУ 2. JABLONSKIO KELRODŽIAI TAUTOS KRYŽKĖLĖSE Не з науки про мову почав Й. Яблонскіс, а із захисту й підтримки її життєвої сили, із пробудження любові до батьківщини. 1883 р. «Аушра» писала: «Молоді литовці, повертаючись із середніх і вищих навчальних закладів, повертаються зі справжньою любов’ю до свого роду й мови, хоча всю науку здобули чужою мовою і в чужому дусі. Гідною похвали є їхня стійкість і те, що не охолола навіть найменша частка любові до батьківщини» (JablR I 1932: 3). Наче дитина радів, повернувши абетку, і за вільніших умов, мов бджола, взявся до праці для народу й мови в «Вільнюс Жініос»: «нам доведеться цілий рік лагодити діряві дахи нашого народу й оживляти його ще не засохлі гілочки» (JablR I 1932: 74). Широкий 28 KALBOS KULTŪRA | 86 статтю Справи освіти 1906 р. «Литовський господар» завершує чітким дороговказом для нації: «щоб люди могли нарешті працювати не лише руками й ногами, а й головою. Праця — джерело людського багатства. Освіта ж і наука дають нації не тільки багатство, а й життя та щастя: нація, яка боїться освіти, завжди бідніє, занепадає і вмирає» (JablR I 1932: 122). Десяту річницю Великого Вільнюського сейму в роки Великої війни, коли «не знаємо, що нам судилося пережити далі» (JablR I 1932: 193), він згадує насамперед, оплакуючи людські жертви того зібрання та болісне становище національної мови: «Мені, пам’ятаю, було просто гірко бачити, як мої співвітчизники, шукаючи собі щастя, розмовляючи про всілякі рівності, ніби відштовхують своїх братів, які хочуть працювати з нами над спільною справою, але вже не можуть порозумітися з нами литовською» (JablR I 1932:194). Те, що J. Jablonskis зустрів нове століття з підручником для письменників і читачів (литовських шкіл ще не було!...) — граматикою писемної мови з особливим, оригінальним підґрунтям її творення — мовою народу, стало щасливим збігом двох обставин — задуму литовців Америки та його втілення J. Jablonskis. Безперечно, праця J. Jablonskis тут найважливіша — вирішальна. А найчастіше він діяв сам — і творив, і прокладав дороговкази — і для себе, і для мови. 1892 р. у «Варпасі» під псевдонімом K. Obelaitis майбутній батько писемної мови опублікував свою першу статтю про виправлення мови та її розвиток під назвою «Мовні питання». Згодом під тією самою назвою з’явилися десятки статей, аж до «Питань газетної мови», опублікованих у 1930 р. у «Калбі» уже після смерті автора. Однак 1915 р., коли гриміли люті боги війни, невідомо що судячи Литві, у віддаленому Вяліже він написав своє мовне кредо, якого дотримувався багато років. Назвав його «Замість мовних питань» і підписав R. J. (тобто Rygiškių Jonas). Спочатку його надрукували у «Вайрасі» — із підзаголовком у дужках «З одного мовного підручника», а потім — 1916 р. — у складеній ним самим книжці текстів для вивчення мови «Школа злиднів» — тут її вже названо «Мова (Кілька вільних думок)». Її перевидавали багато разів. Через 60 років автор цієї статті процитував три пункти в дитячому журналі «Зірочка», супроводивши їх такими словами: «Коли вирувала буря Першої світової війни, живучи далеко від Литви, вже майже цілком хворий, пригнічений тугою за батьківщиною, J. Jablonskis проспівав натхненний гімн рідній мові» (Klimavičius 1975: 8). Спираючись на перший підзаголовок, A. Piročkinas, не заглиблюючись у питання, заявив: «Ці думки, мабуть, не оригінальні, а перекладені, як свідчить підзаголовок» (Piročkinas 1978: 74). Але J. Jablonskis, якщо щось перекладав або на щось спирався, чимось користувався, сумлінно вказував оригінал чи джерело. І читаймо J. Jablonskis уважно: «Якби в нашого J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 29 народу не було записаних пісень і пісеньок, казок, загадок, прислів’їв та приказок, тоді не було б і підручника нашої мови — для сучасного студента, учителя, священника й письменника» (JablR IV 1935: 191). Адже тут виразно йдеться про той підручник нашої мови — підручник текстів для читання, де мови навчаються живої — на зразкових текстах, а не за граматикою (хоча граматика J. Jablonskis 1901 р. теж названа підручником, але з погляду дидактики підручником вона аж ніяк не є). У листі до сина Konstantinas із Воронежа від 16 жовтня 1915 р. (за старим стилем) J. Jablonskis запитує: «Чи немає в Петрограді якихось підручників литовської мови (“Литовських казок”, “Універсальних мешканців”, “Жменьки” тощо)?» (JablL 1985: 144). Piročkinas зазначає, що в той час у мовних статтях J. Jablonskis «з’явилося більше публіцистичних елементів» — прикладом якраз є «статейка “Замість мовних питань”, складена з низки афоризмів» (Piročkinas 1978: 74). І значно пізніше для нього це лише «збірочка сентенцій під назвою «Мова»» (Piročkinas 2010–2011 1: 11). Він вважав, що цією «Мовою» «Jablonskis сподівався пробудити в суспільстві бажання вивчати правильну літературну мову, засновану на закономірностях народної мови» (Piročkinas 1978: 75), однак, на жаль, він не бачить ані зв’язку зі згаданою книжкою шкільних читанок, ані авторського задуму, жанрової своєрідності та духу часу. Kazys Ulvydas також не наважився поглянути на цю «публікацію» J. Jablonskis як на його власний, оригінальний, а не перекладний твір, хоча той, підписуючи її, «брав на себе відповідальність за викладені в ній думки, <...>, ніби вважаючи їх своїми» (Ulvydas 1982: 4, ще с. 15). Не зрозумівши або знехтувавши тим, що відчував J. Jablonskis на роздоріжжі нації, голосом його серця, його турботою, навіть жанром і стилістикою, він дивиться на цей маніфест національної мови цілком інакше — холодно, як на «погляди кожного дослідника» на «обраний об’єкт дослідження, розв’язання проблем і окремі їхні аспекти», а це, мовляв, визначають роки навчання — учителі й література (Ulvydas 1982: 3). Щоправда, K. Ulvydas розрізняє «загальні погляди на мову», «спеціальні цілі й завдання його життя та праці» й «основний напрям його діяльності», однак відкидає цю спробу вибудувати ієрархію поглядів і цілей та наголосити на напрямі — хоч і не названому (до національної мови!), — і тут-таки залишає його позанаціональним, абстрактним: «Отже, нас тут найбільше цікавлять погляди J. Jablonskis на мову як найбільше досягнення історії людства» (Ulvydas 1982: 3). Але некоректно характеризувати J. Jablonskis як «кожного дослідника»: він був першим, прокладачем шляху; його розмах, рішучість і мета походили не з навчання, а з «Аушри» Jono Basanavičius «Аушрос» та з «Варпаса» Vinco Kudirka, який надихав його «Варпаса». Передусім він був плекальником не літературної, а рідної — національної — мови, її життєвості, своєрідності — литовськості й чистоти. З цього постали наукові підвалини, наріжні камені й стіни. Він був і дослідником, і творцем. На своєму шля- 30 KALBOS KULTŪRA | 86 ху він мав і чимало тих, хто йому перешкоджав: одні були просто нерозуміливими або сміливими невігласами, інші — навіть затятими заперечувачами, злими зневажниками. Кмітливих помічників було менше — вагомо й аргументовано підтримував, до речі, часом навіть на прохання, учений K. Būga, але більшість далеко поступалася йому знаннями й наполегливістю; хіба що J. Balčikonis майже дорівнював йому. 1915 р. для інтелігенції, а 1916 р. для школи J. Jablonskis гарно, переконливо й просто переказав засади, які оприлюднив ще 1901 р. у граматиці. У її Передмові, щойно сказавши, що таке граматика, він одразу береться пояснювати особливу основу литовської мови: Наукові правила й особливості мови виводять із народної мови: <...>. Де <...> є чимало письменників, які збагнули дух народної мови <...>, там для потреб граматики можна користуватися й тими творами. <...>. Інакше має діяти укладач підручника литовської мови. Він повинен спирати все своє вчення на правила народної мови, бо наші письменники часто самі будували мову своїх творів <...> на правилах чужих мов. <...>. <...>. І використовуючи народну мову для потреб граматики, треба бути обережним: <...>. <...>: із чужих мов до нашої проникло не лише безліч чужих слів, а й чимало явищ, що засмічували й засмічують мову нашого народу. <...>. Це сміття треба вміти відділяти від зерна, <...> (JablR I 1957: 59–60). Цю засадничу думку, що визначала всю його життєву працю й творчість, — найважливіший дороговказ — J. Jablonskis стисло виклав ще раніше, 1890 р., у рецензії на граматику Mykolo Miežinis, опублікованій у «Варпі» під ініціалами K. Ob.: Щоб укласти граматику й у такий спосіб навчити інших говорити та писати, потрібно, звісно, самому добре розуміти правила, які викладають іншим, — правила, взяті безпосередньо з мови народу та з тих творів, у яких працьовиті мужі зібрали чимало наших пісень, загадок (загадок), приказок, прислів’їв і казок. Матеріал для граматики з інших творів можна черпати лише тоді, коли їхні автори самі будували свої праці на основі народної мови (JablR IV 1935: 3). 1915 р. J. Jablonskis починає не з мови народу, а з людини й нації: Мова — відображення людського життя. У мові нація заявляє про те, ким вона є і чого варта. У мові нації втілена вся її природа — історія, особливості вдачі, душа, дух (JablR IV 1935: 190). Пропустивши 12 коротких абзаців, переходимо до двох настанов щодо унормування: Мішанина — ні те ні се, і те й се в мові — безлад, слабкість, темрява в голові. Безлад, слабкість, темрява в голові — мішанина, ні те ні се, і те й се в мові (JablR IV 1935: 191). J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 31 Як і в 1890 та 1901 роках, так і 1915 року наприкінці свого credo він повторює: Щоб навчитися рідної мови й іти за нею — зі своїм пером — до людей, треба передусім уміти розуміти народні пісні, казки, прислів’я й дивуватися скарбам-багатствам їхньої мови. Для цього потрібно часто читати твори великих письменників, письменників-митців, ті їхні твори, у яких постали справжні, великі особливості народної мови (JablR IV 1935: 191). Авторство Я. Яблонскіса щодо всього цього тексту «Мовні питання» виразно засвідчують потрійна тотожність думок і часткова тотожність тексту, а також особливий дух (наш народ, дух народу, мова народу, пісні народу, діти народу й мати народу) та своєрідна лексика (закладені в мові природа й мудрість, душа, вкладена в мову, особливості, що постали), фразеологія (серце крає, іти до людей), притаманні його стилю народні лексичні пари (багатства-скарби, знаряддя-інструмент, пісні-пісеньки), а насамкінець — дотепні й переконливі повтори досвідченого дидакта: Суміш, ні те ні се, і те і се в мові — безлад <...> у голові. Безлад <...> у голові — суміш <...> у мові. Як же двоє відомих мовознавців (а з ними — ціла група гуманітаріїв) потрапили в пастку стереотипу. Його стерте-перетерте ім’я — Яблонскіс — виправник / плекальник / батько мови. А орієнтирів його праць вони не побачили. Важливу «Передмову» Міколаюса Даукши, давно прославлений «Варпас», а згодом — Юргіса Лебедиса, А. Піроцкінас 1990 року видав окремою книжкою (Mikalojus Daukša, Postilės prakalbos, Vilnius: Mintis) зі своєю супровідною статтею (38–46). Прецеденту оприлюднення credo Я. Яблонскіса не було... К. Улвідас, узявши текст із читанки й поділивши його на 12 пунктів, додав найдовші — місцями банальні, сірі, подекуди незграбні — коментарі: «свої зауваги та деякі пояснення» (Ulvydas 1982: 4) — «насправді», «цими словами окреслено» (4), «тут висунуто» (10), «так окреслюється», «насправді», «цю думку підтверджує» (11), «це підтверджує», «у чому, зрозуміло, сьогодні ніхто не сумнівається» (13), «тут ще раз (тільки іншими словами) наголошується», «тут висувається значення» (14), «думка наголошує на значенні» (15). У пункті II «влучно й гарно окреслене співвідношення мови й народу» (4) веде коментатора до вираження литовської пошани до місця проживання — дому, навіть із прислівником до нього (предмет студії К. Улвідаса!...) «словотвірними можливостями» (9), але не до дому мови — народу, і не до дому народу — держави... Це credo Я. Яблонскіса, пронумероване пунктами й опубліковане під зміненою назвою — «Думки Йонаса Яблонскіса про мову» — у книжці «Констанція і Йонас» 32 KALBOS KULTŪRA | 86 «Родина Яблонскісів» (229). Необхідно якомога ширше й доступніше поширити його, показавши його історичне значення та надавши йому актуальної значущості. Давно пора чітко сказати, що Я. Яблонскіс був не просто людиною свого часу — буцімто обмеженою, скутою тогочасними рамками, — а, навпаки, сучасним мужем народу, який дуже добре розумів потребу визволення й точно потрапив у крок походу малих народів своєї доби — Центральної, а тоді радше Східної Європи, батьківщини малих народів, як висловився Мілан Кундера. Цей похід народів був широким — всеосяжним. Національне визволення — це не лише відвоювання втраченої свободи, а й нові творчі горизонти національного буття, програми творчого розвитку народу — модернізації. Так само, як і Я. Яблонскіс (він — раніше!), Мікалоюс Константінас Чюрльоніс програмно писав 1908 року у «Вільняус žinios»: «народне мистецтво литовців <...> має бути основою нашого мистецтва, з нього має постати своєрідний литовський стиль, воно є нашою гордістю, адже краса, яку воно має в собі, — чиста, своєрідна й винятково литовська» (Čiurlionis 1960: 279–280). Через рік у «Вільніс» — про музику, яка є «найважливішою і найпершою мовою» людини (Čiurlionis 1960: 295), ще з болем, але вже й із надією: «її ще немає, а те, що є, — наче зачарований скарб, і, щоб ним скористатися, треба знати чарівне слово, треба бути покликаним. Цей скарб лежить у наших піснях, <...>» (Čiurlionis 1960: 286); лише для «Де тече Шешупе» й «Уже повстали слов’яни» Чесловаса Саснаускаса Kur bėga Šešupė ir Jau slaviai sukilo чарівне слово було знайдено: «виразно проступає та справді литовська струна — така дивна, давня, невловима мелодія, що панує в наших піснях, створених віки тому» (Čiurlionis 1960: 287). Але, як і шлях Я. Яблонскіса в мовознавстві, шлях М. К. Чюрльоніса й Ч. Саснаускаса в музиці був захаращений найдурнішими перешкодами: «Наші музичні вечори не мають нічого спільного не лише з литовською музикою, а й із музикою взагалі. Але ще гірше те, що в литовських селах починають поширюватися так звані «нові пісні», слова яких дуже „поетичні“, але мелодія така нікчемна й інтернаціональна, що слухати гидко. <...> аби тільки нове, а старі пісні відходять у куток і, забуті, зникають, <...>. І це відбувається у дні відродження нашого народу!» (Čiurlionis 1960: 288). У книжці Софії Чюрльонене-Кімантайте «У Литві» 1910 року, де «загальноєвропейську модель модернізму <...> спрямовано до литовського фольклору» (Вітаутас Кубілюс — LLEnc 2001: 340), уміщено музикознавчу статтю М. К. Чюрльоніса «Про музику», де вже йдеться і про каркас: «Розвиваючись і зростаючи, музика кожного народу не втрачає своїх окремих особливостей, бо її й далі примножують композитори, які, будучи синами своєї Батьківщини, отримують від батьків разом із кров’ю любов до своїх пісень і часто, самі того не усвідомлюючи, люблять їх» J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 33 būdą ir ypatybes“ (Čiurlionis 1960: 295), bet „lietuvių muzika dar tebilsis liaudies dainose ar užrašuose, kurie tuo tarpu teturi muziejaus vertę“ (Čiurlionis 1960: 297). Į profesionaliosios muzikos pamatą liaudies melosą jie dėjo lygiai kaip didysis norvegas Edvardas Hagerupas Griegas (1843–1907), „nac. kompozitorių m-los pradininkas“, ir įvairiapusiškas vengrų kompozitorius ir etnomuzikologijos profesorius Béla Bartókas (1881–1945), ir kūrybiškai gausiai naudojęs liaudies meliką, ir kūręs „liaudies muzikos (vengrų, rumunų, slavų, arabų ir kt.) transkripcijas“ (MuzEnc I 2000). Поет національного відродження Майроніс дивиться подібно — 1898 року маніфестно проголошує: «Я хотів би воскресити хоч одного діда / Із могил велетнів / І почути хоч одне, але живе слівце / Із давніх часів! // Може, нове джерело поезії я зачерпнув би, / Тільки не те сьогоднішнє, / Що і одяг, і дух позичені має, / Ой, не свої, не свої!» (Maironis 1987: 53). Звідки позичені й чому? Частину відповіді дав сам Майроніс — 1906 року У короткому огляді литовської писемності невипадково як «приклад спотворення литовської мови» він назвав майже століттям — 1753–1851 рр. — панівну чорним пануванням працю Міхала Ольшевського Broma atverta įng viečnastį, яка «величезною мірою спричинилася до спотворення живої мови серед людей» (Maironis 1992: 707). Іншу частину відповіді ще 1883 року у передмові до Aušra дав Й. Басанавічюс — ми стоїмо біля могильної ями народу: «Литва поволі занепадає, бо занепадає її мова!» (Basanavičius 1970: 695). До відновлення преси й литовських шкіл ще далеко: «Сьогодні <...> школи (шюїле) з чужими мовами навчання найбільше перетворюють литовців на чужинців і віддаляють дітей від їхніх батьків» (Basanavičius 1970: 696). Звичний стереотип висловлення — опис дії як самочинної замість такої, яку насправді здійснює людина (у цьому разі — дві імперії), — затьмарює небезпеку близької загибелі. Насправді не занепадає, а знищується — це не смерть від старості, а вбивство. У частині Литви литовську мову знищено. 1885 року в Aušra Й. Яблонскіс писав: «Подорожуй Сейнами, Румбоне [–Румбоніс] та іншими місцями — побачиш литовців, уже поверхово спольщених <...>: найперше тут ґуди заборонили нашу пресу і тим самим запровадили в нашому краї польську писемність, <...>» (JablR I 1932: 5). Через 20 років велику статтю Серед тих, хто вмирає він завершує словами: «Лазунай... вмирають» (JablR I 1932: 132). Навіть 1914 року він іще вважав за потрібне пояснювати — не будь-кому, а К. Бузі: «Наші письменники змалку читали тільки чужі писання, нічого гарно написаного литовською під час навчання не чули; багато хто з них зовсім відвик і від особливостей власної мови, від її духу; майже всі вони й тепер живуть у містах, де рідко почуєш живу мову своїх людей; усі вони й тепер звикли думати лише російською, польською чи німецькою... 34 KALBOS KULTŪRA | 86 <...>; потрібно лише, щоб письменники почали серйозно ставитися до своєї праці — щоб вони почали по-справжньому користуватися, зокрема, і досвідом мовознавців, здобутим переважно від тих самих людей, для яких призначено майже всі наші писання» (JablR III 1934: 66). Чому Майронісові було важливо воскресити діда, почути його слівце — нове для себе джерело поезії? Це не романтичні поетизації — подивившись з обох боків, майже через 10 років у поемі Молода Литва він найреалістичніше й сумно констатував: «Якщо хочеш знайти литовця сьогодні, / Шукай там, де вкриті кіптявою солом'яні дахи! / <...>; Та й там той, хто розбагатів, / Уже не розуміє мови дідів і батьків» (Maironis 1988: 55). Однак — повторюю ще раз! — Майроніс дивиться з обох боків, і це вже помітили дослідники модернізації сучасної литовської культури: «Історія Литви для Майроніса аж ніяк не є історією деморалізації, зумовленої зіпсутістю литовців і чужими впливами, так само як не є для нього спогадом про втрачений Золотий вік. Минуле в Майроніса чітко підпорядковане виміру hic et nunc. Воно просто необхідне сучасності й майбутньому (Donskis 1993: 71). Спираючись також на Томаса Венцлову, Леонідас Донскіс, стверджуючи, що «Майроніс насправді не архаїзував, а, навпаки, модернізував тодішню Литву», вбачає модерність Майроніса як річ, досі не усвідомлену: «Перетворити Майроніса на справжнього класика, вписати його в контекст динамічної культури, яка не повторює циклічно тих самих рухів та апокаліптичних теорій, — це, безперечно, стало б довгоочікуваним свідченням емансипації й зрілості нашої свідомості та культури» (Donskis 1993: 71). Шлях, яким у поезії хотів іти Майроніс, прокладав Людас Гіра зі своєю «концепцією єдності народної та професійної творчості» (R. Karmalavičius – LLEnc 2001), а також перші талановиті модерністи — Балис Сруога, символіст, який у картинах М. К. Чюрльоніса бачив «національність мистецтва, що йде з глибин», а в народних піснях найбільше шукав «відблисків внутрішнього життя, моральної та поетичної краси, рис національного світовідчуття» (Samulionis 1986: 153), хоча й не без численних зменшувальних форм (ми — наче берізки, юність-юнонька, тихий спочинок,...), автор досі значущого великого дослідження Етюди поетики пісень, статті Слова почуттів і слова образів у поезії, навіть Письменник і граматика, творець багатьох поетичних новотворів; Путінас, модернізуючись, не забув ліризму народних пісень і, вже піднімаючись до величних вершин символізму, пронизує їх рядками чистосердечного Розп’ятого Христа: Вийду, сказав я собі, на рівний шлях: / На рівному шляху — човен, / На рівному шляху в світлую нічку / Лише молодому широкі J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 35 думати думу; литовський російський символіст Юргіс Балтрушайтіс починає свою збірку литовської поезії Вінком сліз Піснею про халупу — це такий символ земного життя людини, уособлення!.. Зрештою, чистий неоромантик Йонас Айстіс, для якого доля литовського народу — єдина загадка життя, який правильно передбачив, що наші кістки стогнатимуть у неволі, а згодом із болем дорікав — одна крапля крові могла б тебе захистити, ще молодим дивувався влучній образності селянських висловів. Разом з Антанасом Мішкінісом, харчуючись рибками з моря, наспівуючи в сутінках народні пісні, вони шукали в них таємниць національності поезії — власного, непозиченого духу. У своєму есеї Вдача литовки 1935 року Й. Айстіс, ніби погоджуючись із В. Кудіркою, сказав: «Народ — у руках матері», але, спираючись на мудрість Соломона — «земля тремтить від трьох речей, а четвертої не витримує», — додав: «коли служниця стає пані»: її «культура, звісно, далі сорочки не сягає» (Aistis 1991: 160, 161)... А вже наприкінці свого життя, далеко від батьківщини, у болісно мудрому Епілозі Елегій вулиць Мілфорда він різонув: «Литовець не сушить собі голову двома речами: рідною мовою та історією свого народу», пояснивши по суті: «Маю фах мовознавця — навіщо мені історія! Маю фах історика — навіщо мені мова!» (Aistis 1991: 457). Висновок напрошується сам: Й. Яблонскіс у своїй царині й виходячи за її межі — серед них, але його царина найзначущіша, і хронологічно він перший. Якщо суспільство цього не усвідомило, то винні лише мовознавці, які не зрозуміли (а якщо хтось і зрозумів — не сказав, не пояснив). Навіть Вітаутас Каволіс, автор найширших за профілем порівняльних і міждисциплінарних культурологічних досліджень, у праці Знаки епох (1991), розглянувши литовську культуру крізь призму модернізації від 1387 року, відзначив лише таке: у «втраченому столітті» (1640–1750) «варваризується мова литовських книжок» (Kavolis 1994: 383), після нього — захід сонця: «вже немає проповідей Сирвідаса, зате є голосіння Ольшевського» (Kavolis 1994: 400), активізація народу в XIX ст. виявляється і раціонально — у тверезості, і театрально — в амбарних виставах; В. Кудірка творить «синтез народності й національності», а з нього — демократичну культуру (Kavolis 1994: 455). Але спільної мови, навіть мови в ній, В. Каволіс не бачить (принаймні не показує); для нього Й. Яблонскіс існує лише в контексті В. Кудірки (Kavolis 1994: 463–464). По суті нічим не відрізняється й праця Траєкторії свідомості. Аспекти модернізації литовської культури (1986). Для ідеології лібералізму важлива індивідуальна свобода — не лише в економіці, а й у поетичній творчості, здебільшого бунтівній!.. А як же національність у культурі? 36 KALBOS KULTŪRA | 86 3. МОВНИЙ ШЛЯХ – ЯК ШЛЯХ НАРОДУ Від J. Jablonskio credo, від сподівань і рішучості литовської інтелігенції, розпорошеної з 1916 року Литвою, Росією, Америкою, Європою, відновити Литву — перенесімося до Західної Європи, до її мовознавства. Саме того ж 1916 року посмертно вийшов Курс загальної лінгвістики (Cours de linguistique générale) великого франкомовного швейцарця Фердинанда де Соссюра (1857–1913). Почавши навчання 1876 року в тодішньому центрі індоєвропейського порівняльного мовознавства в Лейпцигу, він уже 1878 року видав там пізніше названий геніальним Мемуар — дослідження системи голосних стародавніх індоєвропейських мов; його дивувало, що великих німецьких індоєвропеїстів зовсім не цікавить головне — що таке мова. У начерках лекцій 1891 року він пише, наводячи як типовий приклад одне прізвище та Віденський університет, що такі мовознавці оглядають усі мови світу, але й кроку не роблять, аби з’ясувати, що таке мова (Холодович 1977: 664). До того ж, тут він схвально згадує трьох романістів (серед них Гуго Шухардта), германіста Германа Пауля, русистів Яна Бодуена де Куртене та Миколая Крушевського. У 1906–1911 роках Ф. де Соссюр тричі читав такий курс у Женевському університеті, а після його смерті учні за конспектами склали й видали його. Це — епохальна праця. Для Ф. де Соссюра мова є системою знаків; вона має власну історію, є фізичним, фізіологічним і психологічним явищем, індивідуальним і соціальним — становить єдність, цілісність значення і звучання; мова є умовною — мовний знак органічно не мотивований (інакше у світі була б одна незмінна мова). Отже, мова — це певна домовленість між членами колективу (мовцями). Але що таке цей колектив? Ось цього — що це народ, — у Курсі загальної лінгвістики немає. У настановах J. Jablonskio мова насамперед є мовою людини, народу, далі — народних пісень тощо, і лише потім Мова є витвором людської думки, але водночас і засобом, знаряддям для вираження людських думок (JablR IV 1935: 190). Щоправда, Ф. де Соссюр стверджує, що різноманітність мов створена часом, а відмінності між мовами виявляються у просторі; що кожен народ відчуває, ніби має власну мову, і кожен вважає свою кращою (де Соссюр 1977: 233–235); є підрозділ Мова і раса, є навіть Етнізм, де сказано, що спільність мови може створити етнічну соціальну спільність (наприклад, романську) (де Соссюр 1977: 260). Але концепції національної мови — ані сліду. Хоча іншої мови не існує, навіть якщо якась згодом стає міжнародною чи світовою, а мова сама по собі — лише абстракція. Йдеться про добровільне або примусове прийняття мови завойовників (наприклад, J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 37 римлян) у галльській землі — мова прибульців накладається на мови корінного населення. Він нагадує, що дві-три мови можуть співіснувати на одній території, не змішуючись (але чи без інтерференції?! — J. K.) (наприклад, поряд із баскською — іспанська та французька). Згадує про мови в Литві: польську, що утвердилася поряд із литовською через унію (він пів року перебував у Малій Литві 1880 року), і російську — через приєднання до Російської імперії (де Соссюр 1977: 229–230). Здавалося б, нагод — і без теоретичної послідовності та вичерпності — поговорити про національні мови й процеси їхніх взаємин (не лише результати) достатньо. Але… мовознавцям (і поетам) великих (численних, могутніх) народів — у широкому цивілізаційному масштабі — і народів, вільних споконвіку, це вже давно не актуально. Вільний швейцарець найсміливіше, безоглядно доходить до останньої межі: «у практичних людських стосунках розум втрачає свої позиції», отже, мова також втрачає свою свободу й самобутність — час дає змогу силам, які на неї діють, виявити свою міць (де Соссюр 1977: 110–111) — потік мови невпинно тече в часі (де Соссюр 1977: 173): «Незмінних ознак, по суті, не буває» і «еволюція сліпа» (де Соссюр 1977: 266 і 268). Це схоже на нездоланну ентропію. У мові homo – insipiens?.. Ф. де Соссюр тут не самотній: «Людина — примхлива й загадкова істота, і тут вона — головний дійовець» (Hjelmslev 1995: 153). Завершальна теза праці Ф. де Соссюра (останнє речення): «єдиним справжнім об’єктом мовознавства є мова, якою вона є сама по собі й для себе» (де Соссюр 1977: 269). Ця думка в усій її конкретності постає в підрозділі Літературна мова і місцева говірка: «Полишена сама собі, мова перебуває у стані розпаду на говірки, <...>; за таких умов вона приречена розпадатися без кінця» (де Соссюр 1977: 231). Літературна мова — створена, опрацьована, культивована мова — необхідна, коли народ досягає належного рівня культурної та політичної інтеграції. Це — очевидний результат не сліпої, а цілеспрямованої, свідомо спрямованої еволюції та творчості, тим паче що її зазвичай супроводжують і зміцнюють письмо й правопис, лінгводидактика та культура мови. Ф. де Соссюр згадує тут і політику, Церкву, королівський двір, салони, академії (де Соссюр 1977: 60). І робить важливе застереження: «Сформована літературна мова загалом вирізняється достатньою сталістю і схильна залишатися тотожною самій собі; її залежність від письма забезпечує їй ще більшу сталість» (де Соссюр 1977: 173). Підручникова теорія діалектології стверджує: «говірки виникають унаслідок безперервної зміни мови, яка неоднакова в різних місцях мовної території», і цей «процес називається мовною диференціацією» (Zinkevičius 1978: 15). Час, на жаль, зістарює деякі істини про користь говірок, наприклад: «Хто розриває зв’язки з говіркою, той втрачає міцний мовний ґрунт, адже наша літературна мова ще молода і сама 38 KALBOS KULTŪRA | 86 be tarmių negali lengvai verstis“ (Zinkevičius 1978: 130). Bet ką daro regioninio patriotizmo ir tarmių metų entuziazmo kurstomas ryšių nutraukimas su bendrine kalba ar bent jų silpnėjimas? To galimas vardas – kalbinė dezintegracija. Be to, daugybė veiksnių skatina ir pačios bendrinės kalbos segmentaciją. Globalizmo pagairėje juokinga gelbėtis tarmiškumais ir visokiomis archajiškomis ar moderniškomis dezintegracijomis. Telktis reikia: kalbos ateities ir saugumo garantas – bendrinė kalba. Про будь-яке інше джерело літературної мови Ф. де Соссюр не говорить — це лише говірка, сама говірка, а не фундамент. Коли в Литві майже остаточно утвердився міф про говірку столиці як джерело (чи фундамент), а учням доручають вирішувати, що для них краще — літературна мова чи вимова Вільнюса (Vaicekauskienė 2013: 26), необхідно зазначити й розмаїття мотивів вибору говірки, вказаних Ф. де Соссюром: говірка найбільш культурно розвиненої області, говірка краю політичної гегемонії та центральної влади, мова, нав’язана двором (правителя), а отже, лише в останньому випадку — столична; французька — Іль-де-Франс (а не Парижа), італійська — Тоскани (а не Рима) (Де Соссюр 1977: 231). Отже, доведеться визнати — уже за Ф. де Соссюром, — що літературна литовська мова походить із говірки Сувалкії, тоді найрозвиненішої області. І про будь-яку зміну фундаменту, злами чи варіативність літературної мови він не говорить, бо їх немає. Із утвердженням соссюрівського розуміння мови як соціального (умовного, суспільного) явища, а особливо соціолінгвістики (соціального або соціологічного мовознавства), заснованої на цьому розумінні, непомітно утвердилося й уявлення, радше настанова, що головною функцією мови є комунікативна, а не первинна, природжена номінативна — репрезентативна. На університетському (навчальному) та енциклопедичному рівнях утвердилося спотворене розуміння: мова — засіб спілкування. У країнах, де народи зливаються в один казан, денаціоналізацію — асиміляцію — називають ще евфемістичніше: к о д о в и м перемиканням. Литовський мовознавець Сімас Каралюнас у своїй ґрунтовній монографії 1997 року Мова і суспільство (Психосоціологічні та комунікативні особливості вживання мови), за підзаголовком нібито присвяченій цьому засобу, рішуче відкидає догму й дуже переконливо обґрунтовує думку, що функції мови не обмежуються сферою спілкування (комунікації) та номінативною функцією: над ними й перед ними стоїть етнічна функція мови — функція ототожнення, об’єднання та національного розмежування, національної самобутності й національної належності мови (Karaliūnas 1997: 163, 164). А ще 100 років тому (1913 року) К. Буга сказав: «Усіх литовців, і верховинців, і жемайтів, робить одним народом м о в а» (Būga 1913: 403). До речі, про це говорив і Ф. де Соссюр J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 39 мову як засіб об’єднання колективу мовців із різних етносів (де Соссюр 1977: 260), але однобічно й побіжно — передусім у мові природно закладені етнос або нація, зрештою — і згуртування та оформлення в державу нації (етнічної чи політичної). Лише в дуже рідкісних випадках мова — виразник етносу й засіб спілкування — відрізняється від нього — їх дві (ірландська нація), але втрата першої становить небезпеку втрати національності, перший щабель або й останній — кінець. Дуже рідкісні випадки — політичні нації швейцарців чи бельгійців, що складаються з багатомовних етносів, і другий випадок — дисгармонійний. Іспанський (кастильський) етнос в іспанській політичній нації зазнає сильних автономістських претензій з боку каталонців (мирно) і басків (і терористичних). Політична нація Великого князівства Литовського після унії, коли стала польськомовною (лише простолюд залишився майже литовськомовним), утратила державу. Регіональний патріотизм жемайтського субетносу (піднації) здебільшого мовний, етнічний, культурний, але часом його використовують партійні вожаки... У LKEnc 1999 і 2008 немає ні мови, ні функцій мови, навіть литовської мови... Є дуже ґрунтовна стаття Аделе Валецкене літературна мова — визначення в одному абзаці та історія літовської літературної мови обсягом 3,5 с. Теорії літературних мов (чи теорій), європейської або принаймні сусідньої ситуації, основи та взаємодії з діалектами не розглянуто. У стислому дописі Вітаутаса Амбразаса літературна мова у VLE III 2003 наведено засади формування грецької койне, німецької та російської літературних мов, але до повноти й актуальності для нас далеко, нашу самобутність не висвітлено. А. Пірочкінас указав на діалектну основу сербської та словацької літературних мов, а також на книжну основу чеської (наприкінці XVI ст.!) (Piročkinas 2010: 10), але залишив осторонь дуже своєрідну — подвійне підґрунтя — близької нам російської: «Російська літературна мова сформувалася поступовою русифікацією та пристосуванням до російських діалектів старої церковнослов’янської мови, заснованої на говірках македонських болгар» (V. Ambrazas – VLE III 2003). Слід додати, що літературна російська мова донаціональної епохи (литературный язык) була лише книжною, а літературна мова нації розвивалася на підґрунті розмовної — народної мови (KPP 2003: 307). Під час укладання першого академічного словника російської літературної мови лексику простого народу (простонародье) суворо відмежували від лексики вищого світу (який тоді був і франкомовним!), і так постала просторічна мова (просторечие). І нині російську літературну мову, хоч вона й не є дворянською мовою, вважають протилежністю народній мові: територіальним і соціальним діалектам та просторіччю — некодифікованому наддіалектному мовленню (різних соціальних верств) з обмеженою тематикою (KPP 2003: 303–304). М’якший погляд на просторіччя висловив 1928 року Борис Ларін — «нижча» літературна (общий) мова (KPP 2003: 517). Відсуваючись із периферії всередину — до літературної мо- 40 KALBOS KULTŪRA | 86 ви — периферії літературної мови — вона стає стилістичним пластом літературної мови — простим і невимушеним, протилежним опрацьованому — високому, книжному (KPP 2003: 518). Твердження, що літературна мова постійно поповнюється й оновлюється завдяки народній мові та що взаємодія з нею є національною своєрідністю російської літературної мови (KPP 2003: 304), доволі близьке (можливо, ми його навіть трохи привласнили), але в нас це не вторинна взаємодія, а природна основа. Однак оновлення давно стало радше декларацією (і в росіян теж!..); навпаки, обидві сторони, хоч і нерівною мірою, чимало взаємно асимілювалися — у цьому лише й подібні, а загалом відмежовані одна від одної! Ф. де Соссюр говорив про гостре зіткнення літературної мови й діалектів — про відмежування культурного продукту від сфери природи (de Saussure 1977: 60). Розділ «Вступу до курсу» Ф. де Соссюра «Об’єкт мовознавства», після проведення дихотомії мови й мовлення та визначення місця мови у мовленні, підсумовує основні властивості мови у чотирьох небагатослівних пунктах (де Соссюр 1977: 52–53). Ні тут, ні далі, розвиваючи власну теорію, він не подає стислого визначення мови. Змістовна стаття Акселя Голвое мова у VLE IX 2006 починається, хоча й без згадки, з Ф. де Соссюра (його згадано наприкінці, але джерел не наведено). Далі за Карлом Бюлером і Романом Якобсоном перелічено функції мови. Національної функції тут немає, хоча С. Каралюнас виокремив її ще 1997 року. Didysis danų kalbininkas glosematikas Louis Hjelmslevas (1899–1965) knygoje Kalba. Įvadas (daniškai 1963; prancūziškas vertimas 1966, lietuviškas 1995), irgi nekalbantis apie tautos kalbą ar kalbos tautą, o tik kalbinę bendriją, kalbines bendruomenes (Hjelmslev 1995: 52, 75), prie tautinės funkcijos, žinoma, ir negali priėti. O ir funkcija jam – „mokslinio aprašymo atskleidžiami objektų santykiai“ (Hjelmslev 1995: 8), elementų funkcija – tai, kas klasikinei kalbotyrai – fonetiniai dėsniai (Hjelmslev 1995: 103), taigi ir kalbą jis glaustai apibrėžia kaip „struktūrą, kurioje visus kiekvienos kategorijos elementus sieja tarpusavio komutacijos santykiai“ ir dar patikslina: „kad struktūra, kurios turinio ir išraiškos planai yra susieti dvišalės presupozicijos santykiu, būtų pavadinta kalba, būtina, kad šiuo santykiu nebūtų susieta nė viena šių dviejų planų vienetų pora“. (Hjelmslev 1995: 119, 122). Šitas stulbinamai vienpusiškas apibrėžtis gana greitai pats apibūdina kaip aspektines – „kalbos s t r u k t ū r o s (ret. mano – J. K.) bendrąjai teorijai sukurti reikalingas“ (Hjelmslev 1995: 123). Tai jau į šalį nuo šio straipsnio užmojo, bet įžvalgusis autorius (L. H.) vėl netikėtai nuo šio teiginio pasuka į straipsniui aktualų dalyką: „struktūra remiasi savais dėsniais ir kinta ne dėl tendencijų, būdingų kalbos bendruomenei, o dėl pačios sistemos kintančių polinkių“ (Hjelmslev 1995: 154). Dar svarbiau bendrinės kalbos J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 41 укладачам переломів почути: «структура мови схильна рухатися лише в певних напрямках» (Hjelmslev 1995: 154). Рухаючись інакше (або коли її рухають інакше!), вона прямує до іншого типу. З усього цього — дуже багато ясностей, що стосуються різних аспектів. Слід додати ще одне важливе спостереження Ф. де Соссюра: у мовознавстві об’єкт не визначає точку зору, а саме вона створює об’єкт (де Соссюр 1977: 46). А з тих наук, об’єкт яких зрозумілий сам собою, лунає застереження: якщо предмет цілком зрозумілий, отже, його погано досліджено. Мова не є цілком зрозумілим предметом, адже її ані всебічно досліджено, ані вона не має одного-єдиного ключа. Один бік — мова лише як засіб — став очевидно хибним і огидно нав’язливим. Уже Тертуліан знав: «Різні народи по-різному називають ту саму людину. Одна душа — різні слова, один дух — різні звуки. Кожен народ має свою мову, <...>» (Tertulianas 1988: 194). Шляхи мов народів різні — є подібні, а багато — відмінні. І навіть Л. Єльмслев, обернувшись, дивує твердженням: «Усе — від характеру народу до рис особистості — належить до сфери мовознавства» (Hjelmslev 1995: 160). А наш давній європеєць Альгірдас Юлюс Ґреймас може повчити декого, хто надто наголошує на європейській ідентичності: «батьківщина — це мова, це культура» (Greimas 1991: 93). Це не має кінця, але завершувати треба. І тим, з чого почалося, — Йонасом Яблонскісом. Його шлях триває, майже ніколи не переривався, часом йому перешкоджали, його заперечували. Винайдено й новий спосіб — замовчувати Й. Яблонскіса. Ось промовистий приклад поруч: з нагоди поважного ювілею тижневик Veidas, призначений для ширшої аудиторії, надрукував досить велику статтю (із 6 фотографіями), хоча й не мовознавця (також показово!), яка завершується так: «Уроки та приклад Й. Яблонскіса могли б допомогти нам і в наш час, адже через глобалізацію перед литовською мовою постає багато нових небезпек» (Rudokas 2010: 55). Для журналу релігії, культури й суспільного життя Naujasis židinys–Aidai ім’я Й. Яблонскіса — чи terra incognita, чи недосяжний Рубікон, чи страховисько, чи aut nihil?.. Блукання полями й манівцями альтернативного мовознавства — Лорети Вайчяускайтене, а здебільшого немовознавців (Альгірдаса Патацкаса, Гуоди Азгурідене, Томаса Даугірдаса, Неріяюса Шепетіса) — супроводжуються злими глузуваннями й абсурдними дурницями. Литовська яблонскіада для них — ніщо, бо для них Й. Яблонскіс — ніхто. Тож тут ми звернемося до ще не згаданого яблонскіанця, який виконав свої найбільші праці в Америці, хоча захистив докторську дисертацію в Лейпцигу, а на батьківщині багато зробив і в історичному мовознавстві, діалектології, нормуванні та правописі, — Антанаса Саліса (1902–1972). 42 KALBOS KULTŪRA | 86 1937 року в Naujojoje Romuvoje статтю Kalba ir visuomenė починає саме по-жаблонськи: «Поняття мови визначають дуже по-різному — залежно від того, з якого погляду на нього подивитися. Багато хто каже: мова для людини — це засіб вираження думок, понять, бажань. Дехто ще наголошує: лише засіб, і нічого більше. Отже, парадоксальним чином мову можна було б поставити в один ряд хоч би із зенітною гарматою. <...> Якщо дивитися на справу так, національні мови, звісно, мав би замінити міжнародний жаргон <...>» (Salys 1979: 3). Але «це не сама її сутність» — «Мова сама по собі не живе, вона не організм, а лише його функція» — «складова частина духу суспільства» (Salys 1979: 3). Мови різняться не стільки фонетикою, скільки «поглиблюються у своїй сутності, пов’язаній із душею народу», «мова є основним законом поняття народу», «мови є національними <...> усім своїм внутрішнім мисленнєвим змістом» (Salys 1979: 4). Через рік у Tautos Mokykloje публікує ґрунтовну статтю Gimtoji kalba ir mąstymas. У 1935 році в Gimtojoje kalboje статтю Mokykla ir kalbos jausmas починає, спираючись на Й. Яблонскіса: «У мові народ висловлює, чим він є і чого вартий», і продовжує: «мова творить народ» (Salys 1979: 13). Як і Й. Яблонскіс, він бачить два різні світи: «Люди великих народів, зростаючи цілком у своєму, суто національному середовищі, значно менше зазнають у мові чужих впливів, ніж малі народи, розпорошені поміж великими. Мови спільного вжитку тих народів давно усталилися, все мововживання стало радше звичним, норма міцна, і кожен, хто говорить чи пише, легко відрізняє своє від чужого, правильне від неприйнятного» (Salys 1979: 13). А ось і П. Скарджюс хотів сказати так (про Й. Яблонскіса!): «А оскільки наша рідна мова — не лише звичайний повсякденний засіб спілкування, а й вираження нашої національної свідомості та культурності, то він <...> і взявся до праці над культурою нашої спільної писемної мови, <...>» (Skardžius 1940: 303–304). На цю тему ніколи не можна сказати всього, але на цей раз досить. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ Йонаса Яблонскіса насамперед треба бачити (і показувати суспільству!) як цілісну, інтегральну особистість і сучасну людину своєї доби — весни народів, свого краю — Східної Європи, батьківщини малих народів; його багатогранну діяльність слід не пласко класифікувати, а ієрархізувати й увиразнювати дороговкази його життя та орієнтири його діяльності. На шляху Й. Яблонскіса найважливіше — підґрунтя, тобто життєздатність мови й народу, освіта народу, незалежність, а далі — мовні J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 43 орієнтири, тобто дороговказ для спільної мови — національна основа (мова народу), принцип чистоти словника й синтаксису, обґрунтований і втілений у значній кількості вдалих (близько 600 слів) новотворів та описі синтаксису, заснованому на чистих, найавтентичніших даних. Нариси граматики витримали випробування століттям. Оцінки окремих конкретних питань — граматики й словотвору — без належного всебічного дослідження надмірно покладалися на сувору послідовну системність, яка, як свідчать сучасні джерела (LKŽ та ін.), не підтверджується мовними даними. Тривала, постійна, наполеглива практика численних виправлень (Kalbos dalykai та ін.) здебільшого правильна, подекуди виправлена ним самим, рідко безпідставна, але від неї не завжди відмовляються. Вона могла й мала бути пліднішою, особливо за умов вільної преси — переважно в університетські й гімназійні десятиліття незалежності; нерідко, особливо в газетах і навіть у деяких письменників, її сприймали неуважно, а то й вороже, що трапляється, до речі, й тепер. І його поодинокі безпідставні твердження, і сліпе схвалення їх, і безпідставне відкидання його поглядів потребують найґрунтовніших конкретних досліджень і якнайобґрунтованіших висновків. Бездумне повторення закарбованих у пам’яті положень відштовхує і від Й. Яблонскіса, і від мови. Не кожен його крок слід сліпо наслідувати — передусім треба зважати на орієнтири. Розпочате ще за його життя студіювання спадщини Яблонскіса позначене і п’ятитомником його праць (статей), і двотомником із граматиками, і двотомною монографією, дослідженнями, численними статтями, але також, на жаль, досить численною, переважно настирливою, порожньою, навіть нігілістичною полемікою. Й. Яблонскіс досліджений і описаний краще, ніж цілком зрозумілий і належно сприйнятий. Найбільше нерозуміння — це ще й теоретична помилка! — спроба натягнути самобутній шлях нашого народу й мови на копил великих західних мов. ŠALTINIAI DŽ1 1954 – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas. Ats. red. J. Kruopas, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla. DŽ2 1972 – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas. Ats. red. J. Kruopas, Vilnius: Mintis. DŽ3 1993 – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas. Vyr. red. St. Keinys, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. DŽ4 2000 – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas. Vyr. red. S. Keinys, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. LKV 1950 – Lietuvių kalbos vadovas. Sudarė Pr. Skardžius, St. Barzdukas, J. M. Laurinaitis. Lietuvių tremtinių bendruomenė. – Antroji dalis [žodynas]. LKŽ I1 1941 – Lietuvių kalbos žodynas 1. I leid. Red. J. Balčikonis, Vilnius. LKŽ I2 1968 – Lietuvių kalbos žodynas 1. II leid. Ats. red. J. Kruopas, Vilnius: Mintis. 44 KALBOS KULTŪRA | 86 LKŽ II₂ 1969 – Lietuvių kalbos žodynas 2. II leid. Ats. red. J. Kruopas, Vilnius: Mintis. LKŽ IV 1957 – Lietuvių kalbos žodynas 4. Ats. red. K. Ulvydas, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla. LKŽ V 1959 – Lietuvių kalbos žodynas 5. Ats. red. K. Ulvydas, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla. LKŽ IX 1973 – Lietuvių kalbos žodynas 9. Vyr. red. J. Kruopas, Vilnius: Mintis. LKŽ X 1976 – Lietuvių kalbos žodynas 10. Vyr. red. J. Kruopas, Vilnius: Mokslas. LKŽ XII 1981 – Lietuvių kalbos žodynas 12. Vyr. red. K. Ulvydas, Vilnius: Mokslas. LKŽ XIII 1984 – Lietuvių kalbos žodynas 13. Vyr. red. K. Ulvydas, Vilnius: Mokslas. TŽŽ 1936 – Tarptautinių žodžių žodynas. Sudarė K. Boruta, Pr. Čepėnas, A. Sirutytė-Čepėnienė, Kaunas: Sakalas. LITERATŪRA Aistis J. 1991: Milfordo gatvės elegijos, Vilnius: Lietuvos rašytojų sąjunga. Ambrazas S. 1993: Daiktavardžių darybos raida, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. Ambrazas S. 2000: Daiktavardžių darybos raida 2, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. Balčikonis J. 1919–1920: Jablonskis ir mūsų šių dienų kalba. – Rinktiniai raštai 2, 1982, Vilnius: Mokslas, 155–158. Balčikonis J. 1930: Jablonskio nuopelnai. – Rinktiniai raštai 2, 1982, Vilnius: Mokslas, 166–168. Balčikonis J. 1931: Kuo mums brangus Jablonskis. – Rinktiniai raštai 2, 1982, Vilnius: Mokslas, 169–172. Balčikonis J. 1932a: Prakalba. – Jablonskio raštai 1, Kaunas: Švietimo ministerija, VII–X. Balčikonis J. 1932b: Trumpas gyvenimo aprašymas. – Jablonskio raštai 1, Kaunas: Švietimo ministerija, XI–XXVIII. Basanavičius J. 1970: Rinktiniai raštai, Vilnius: Vaga. Būga K. 1913: Kalbų mokslas bei mūsų senovė. – Rinktiniai raštai 1, 1958, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 401–418. Būga K. 1922: Kalba ir senovė. – Rinktiniai raštai 2, 1959, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 7–328. Čiurlionis M. K. 1960: Apie muziką ir dailę, Vilnius: Valstybinė grožinės literatūros leidykla. Donskis L. 1993: Maironis lietuvių istoriografijos ir istoriosofijos paradigmų kontekste. – Kultūros barai 1, 68–71. J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 45 Girdenis A., Piročkinas A. 1977; 1978: Jonas Jablonskis – dialektologas. – Kalbotyra 28(1), 29–39; 29(1), 19–28. Greimas A. J. 1991: Iš arti ir iš toli, Vilnius: Vaga. Hjelmslev L. 1995: Kalba. Įvadas, Vilnius: Baltos lankos. JabL 1985: Jono Jablonskio laiškai, Vilnius: Mokslas. JablR I 1932: Jablonskio raštai 1. Red. J. Balčikonis, Kaunas: Švietimo ministerija. JablR III 1934: Jablonskio raštai 3. Red. J. Balčikonis, Kaunas: Švietimo ministerija. JablR IV 1935: Jablonskio raštai 4. Red. J. Balčikonis, Kaunas: Švietimo ministerija. JablRR I 1957: Jablonskis J. Rinktiniai raštai, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla. J. P. 1930: Darbų pagerbkime didįjį kalbininką! – Kalba I 2, 64–65. Jonikas P. 1930: Jablonskio kalbos tyrimo charakteristikos bruožas. – Kalba I 2, 63–64. Jonikas P. 1940: Į Jablonskį atsigręžus. – Gimtoji kalba 2, 17–19. Jonikas P. 1979: Antano Salio gyvenimo ir mokslinės veiklos pagrindiniai bruožai. – Salys A. Raštai 1, Bendrinė kalba, Roma, XIII–XX. Kalbotyra 1962, V tomas. Karaliūnas S. 1997: Kalba ir visuomenė (Psichosociologiniai ir komunikaciniai kalbos vartojimo bruožai), Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. Kavolis V. 1994: Žmogus istorijoje, Vilnius: Vaga. Klimavičius J. 1975: Visą gyvenimą. – Žvaigždutė 3. Klimavičius J. 1983: Kelionės aplink stalą. – Mintis ir ženklas, Vilnius: Mokslas, 9–50. Klimavičius J. 2008: Draugiškas, draugingas, draugus. – Kalbos kultūra 81, 133–140. LKG I 1965: Lietuvių kalbos gramatika 1, Vilnius: Mintis. LKEnc 1999: Lietuvių kalbos enciklopedija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. LKEnc 2008: Lietuvių kalbos enciklopedija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. LLEnc 2001: Lietuvių literatūros enciklopedija, Vilnius: Lietuvių literatūros ir tautosakos institutas. LTE IV 1978: Lietuviškoji tarybinė enciklopedija 4, Vilnius: Mokslas. Maironis 1987: Raštai 1, Vilnius: Vaga. Maironis 1988: Raštai 2, Poemos, Vilnius: Vaga. Maironis 1992: Raštai 3, kn. 2, Vilnius: Vaga. MuzEnc I 2000: Muzikos enciklopedija 1, Vilnius: Lietuvos muzikos akademija, Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. 46 KALBOS KULTŪRA | 86 Palionis J. 1957: J. Jablonskis ir jo lietuvių kalbos vadovėliai. – Jablonskis J. Rinktiniai raštai 1, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 7–56. Palionis J. 1959: J. Jablonskio kalbiniai taisymai. – Jablonskis J. Rinktiniai raštai 2, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 5–34. Palionis J. 2001: Jonas Jablonskis ir dabartinė bendrinė kalba. – Kalbos kultūra 74, 3–8. Piročkinas A. 1970: J. Jablonskio kalbos norminimo pagrindai ir principai. – Lietuvių kalbos sekcijos sąsiuvinis 5(18), 5–15. Piročkinas A. 1978: J. Jablonskis – bendrinės kalbos puoselėtojas, Vilnius: Mokslas. Piročkinas A. 2000: Jonas Jablonskis – naujų žodžių kūrėjas. – Gimtasis žodis 10, 2–6; 11, 14–16; 12, 7–12. Piročkinas A. 2010: Dėl kurių ne kurių samprotavimų apie Jono Jablonskio kalbinę veiklą. – Mokslo Lietuva 17 1, 10–11. Piročkinas A. 2010–2011: Erškėčiuotu keliu lydėjo kalbą į lietuvių mokyklą. – Mokslo Lietuva 2010 22, 6–7; 2011 1, 10–11; 2, 10–11. Piročkinas A. 2011–2012: Apie Joną Jablonskį kalbėti niekada ne vėlu. – Mokslo Lietuva 2011 22 4; 2012 1, 4; 31, 4. Rudokas J. 2010: Lietuvių rašomosios kalbos tėvas. – Veidas 52, 54–55. Sabaliauskas A. 1979: Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija iki 1940 m., Vilnius: Mokslas. Salys A. 1979: Raštai 1. Bendrinė kalba, Roma: Lietuvių katalikų mokslo akademija. Samulionis A. 1986: Balys Sruoga, Vilnius: Vaga. SinŽ 1980: Lyberis A. Sinonimų žodynas, Vilnius: Mokslas. Skardžius P. 1926: Bendri pastebėjimai. – Kalbos mažmenos. – Rinktiniai raštai 3, 1998, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 25–31. Skardžius P. 1927: Priesaga -auninkas. Kalbos mažmenos. – Rinktiniai raštai 3, 1998, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 46–49. Skardžius P. 1928: Dėl prof. J. Jablonskio „neklaidingumo“. – Rinktiniai raštai 5, 1999, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 578–579. Skardžius P. 1931: J. Jablonskis. – Rinktiniai raštai 4, 1998, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 323–331. Skardžius P. 1937: J. Jablonskis ir dabartinė lietuvių bendrinė kalba. – Rinktiniai raštai 2, 1997, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 245–267. Skardžius P. 1940: Jonas Jablonskis. – Rinktiniai raštai 2, 1997, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 301–306. Skardžius P. 1943: Lietuvių kalbos žodžių daryba, Vilnius. J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 47 Skardžius P. 1950: J. Jablonskis kalbininkas. – Rinktiniai raštai 2, 1997, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 368–380. Skardžius P. 1973: J. Jablonskio taisymai. – Rinktiniai raštai 2, 1997, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 546–562. Tertulianas 1988: Apie sielos liudijimą. – Katalikų kalendorius žinynas, Kaunas–Vilnius: Lietuvos Vyskupų Konferencijos leidinys, 190–194. TLE II 1986: Tarybų Lietuvos enciklopedija 2, Vilnius: Vyriausioji enciklopedijų redakcija. Ulvy das K. 1961: J. Jablonskis – lietuvių literatūrinės kalbos ugdytojas. – Lietuvių kalbotyros klausimai 4, 5–18. Ulvy das K. 1982: Dėl J. Jablonskio požiūrių į kalbą. – Kalbos kultūra 42, 3–16. Vaicekauskienė L. 2013. – Gimtoji kalba 8, 24–28. Vidžiūnas A. 2000: Jonas Jablonskis – visuomenės žmogus. – Gimtoji kalba 12, 1–3. VLE III 2003: Visuotinė lietuvių enciklopedija 3, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. VLE VIII 2005: Visuotinė lietuvių enciklopedija 8, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. VLE IX 2006: Visuotinė lietuvių enciklopedija 9, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. Zinkevičius Z. 1978: Lietuvių kalbos dialektologija, Vilnius: Mokslas. Zinkevičius Z. 1992: Lietuvių kalbos istorija 5. Bendrinės kalbos iškilimas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. Zinkevičius Z. 2013: Lietuva. Praeities didybė ir sunykimas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos centras. KPP 2003: Культура русской речи. Энциклопедический словарь-справочник, Москва: Наука. Соссюр де Ф. 1977: Труды по языкознанию, Москва: Прогресс. Холодович А. А. 1977: Фердинанд де Соссюр. – Соссюр де Ф. Труды по языкознанию, Москва: Прогресс, 650–671. Gauta 2013 11 04 Priimta 2013 12 20 48 KALBOS KULTŪRA | 86 JONAS JABLONSKIS AND THE LANGUAGE OF THE NATION Summary Jonas Jablonskis should first be seen as a solid integral personality and a modern man of his time, known as the Spring of Nations, his place, Eastern Europe, known as the homeland of the small nations, and his nation. Instead of being classified flatwise, his abundant activities should be organised in a hierarchical order by highlighting the landmarks of his life and the milestones of his activities. The road of Jablonskis primarily relied on the very foundations, i.e. the existence of the language and the nation, national education, independence, followed by the landmarks of language, i.e. the standard language as the national foundation (people’s language), a well-founded principle of dictionary and syntax purity implemented by the fruitful formation of new words and the description of syntax based on pure authentic data. An outline of grammar withstood the trials of the century. The evaluations of certain specific aspects – grammar and word-formation – are lacking a thorough study; a simple and strict systemization which is not testified by language data, as contemporary sources show (Dictionary of Lithuanian, etc.), was unduly relied upon. A long, continuous and persistent practice of numerous corrections (Gimtoji kalba – Language Matters, etc.) is to the most part correct; self-corrections are occasional; in some cases, they are ill-founded but not always refused. Though it could and should have been more fruitful, in particular in the free press, mostly during the decades of independence of universities and gymnasiums, it was often approached without due attention, even with bitter hostility, in particular by the press and even by certain writers, which, by the way, is still apparent today. Occasional invalidities and their blind acceptance as well as unreasonable rejections require the most thorough targeted studies and the most valid conclusions. Blunt repetitions of long-established matters push away from both Jablonskis and the language. Not every step he had taken should be blindly followed – landmarks should first be observed. The road of the jablonskiana which had begun during his lifetime was marked by 5 volumes of his writings (articles), 2 volumes of grammars as well as a 2-volume monograph, studies, numerous articles and rather rich, though mostly insistent, empty, even nihilistic, polemic. Jablonskis has been better studied and described than fully understood and duly acknowledged. The greatest theoretical misunderstanding is the attempt to address our peculiar road of the nation and the language according the pattern of the great Western languages. KEYWORDS: Jablonskis, jablonskiana, language, nation, language of the nation, national function of the language. JONAS KLIMAVIČIUS Erfurto g. 56-14, LT-10308 Vilnius J. KLIMAVIČIUS. Jonas Jablonskis ir tautos kalba 49