Das Prädikativum im Litauischen

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, III LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA ПРЕДИКАТИВ У ЛИТОВСЬКІЙ МОВІ P. TROST I. Ми досі не маємо достатнього пояснення зникнення середнього роду в балтійських мовах. Наслідуючи Ендзелінові1, наприклад, Ваян2 вважає: зникнення середнього роду має бути пов’язане з характерною для балтійських мов рисою — повним змішанням третьої особи однини й множини дієслів; воно мало розпочатися з називного відмінка множини. У реченні на кшталт лит. vartā ar-siverē, нині vartai atsiverē, неможливо було розпізнати, чи vartā було середнім родом множини чи жіночим родом однини; форма середнього роду множини набула вигляду жіночого збірного іменника в однині, але з чоловічим відмінюванням у непрямих відмінках множини. Звідси постала подвійна нормалізація: форма середнього роду множини перетворилася на жіночий рід однини, прус. warto, wartin, або на чоловічий рід множини, лит. vartai. Така позиція Ваяна. Безперечно, йдеться про нормалізацію, але чому вона відбулася тут саме в цей час? Чи була форма називного відмінка жіночим родом однини або середнім родом множини, визначалося парадигматичним класом відповідного слова. Форма була середнім родом множини, якщо це слово мало форму середнього роду однини. Зникнення середнього роду відбулося в кількох індоєвропейських мовах у історичну добу, тоді як багато інших зберегли середній рід донині3. Тому омонімія закінчень не може вважатися достатнім поясненням зникнення середнього роду, адже вона аж ніяк не спричиняла омонімії на рівні слова. II. Після усунення середнього роду в іменниках у литовській мові збереглася форма середнього роду однини, за винятком вказівного займенника, у прикметниках і всіх дієприкметниках, які можуть уживатися предикативно. Тепер ця форма використовується виключно в предикативній функції, тому тут її називатимемо предикативом. Прикметникове J. Rozwadowski, Symbolae grammaticae, 1, S. 11 f., Warszawa, 1928.1 A. Vaillant, Grammaire comparée des langues slaves, 2, S. 15 f., Lyon, 1958.2 3Про зникнення середнього роду в так званому литовському їдиші можна сказати лише, що пояснення впливом литовської мови є сумнівним з огляду на культурно-історичні передумови та відсутність інших достовірно засвідчених впливів литовської мови на їдиш. 219 і дієприкметниковий предикатив трапляється як в односкладних реченнях, тобто без підмета в називному відмінку, так і у двоскладних реченнях, тобто з підметом у називному відмінку. У литовській мові фінальні дієслівні речення, принаймні всі двоскладні, загалом можна перетворити на дієприкметникові речення. Причому завжди як на активні, так і на пасивні. Пасивними вважаються речення з дієприкметниками на -m і -t, або самі ці дієприкметники. Пасивні дієприкметники утворюються як від перехідних, так і від неперехідних дієслів, і перетворення фінального дієслівного речення на дієприкметникове відбувається однаково. Тобто, якщо дієслово перехідне, то під час перетворення називний відмінок переходить у родовий, а знахідний — у називний; якщо дієслово неперехідне, то називний відмінок також переходить у родовий, тоді як знахідного немає. Активні дієприкметники узгоджуються, але пасивні за наявності підмета в називному відмінку можуть мати неузгоджену предикативну форму. Постає питання, для чого служать подвійні дієприкметникові речення та неузгоджені предикативні форми у двоскладних реченнях. Не викликає сумніву, що активні дієприкметники служать як modus relativus, а дієприкметники на -m і -t перехідних дієслів — як пасив. Натомість проблематичними є дієприкметники на -m і -t неперехідних дієслів, які семантично не можна вважати пасивними, а також неузгоджені форми тих самих дієприкметників перехідних дієслів, які семантично слід вважати пасивними. Яблонскіс розглядав неузгодженість дієприкметників на -m і -t також як засіб позначення непрямої мови, а крім того — як вираження «не лише факту, а радше відкриття факту»4. Однак його пояснення не було цілком чітким, і зрештою він мусив визнати, що неузгодженість трапляється також у прямій мові й узагалі там, де вона не мала б траплятися. Якщо мова має актив і пасив, то використання того чи того в кожному окремому випадку не можна обґрунтувати. Сфера вживання пасиву в литовській мові ширша, ніж в інших мовах, оскільки пасивні дієприкметники утворюються також від неперехідних дієслів. Їхню семантику слід з’ясувати. Речення з дієприкметниками на -m і -t від неперехідних дієслів принаймні частково мають безособовий характер. Як співвідносяться безособовий і пасивний характер? Пасив указує на те, що в даному реченні підмет у називному відмінку є пасивним полюсом дії (її ціллю, а не вихідним пунктом). Семантично про пасив можна говорити лише за наявності підмета в називному відмінку. Пасивний і безособовий характер виявляються разом, коли агенс у пасивній конструкції не названий. Але, як і в інших мовах, у литовській агенс у пасивній конструкції також може бути названий; однак його називають у родовому, а не в називному відмінку, тобто не в центрі речення, а на периферії. Так утворюються речення відносно безособового характеру. Усі речення з дієприкметниками на -m і -t, незалежно від того, мають вони пасивний характер чи ні, є безособовими або відносно безособовими. 4 J. Jablonskis, Rinktiniai raštai, 1, S. 465 f., Vilnius, 1957. 220 Пасив від неперехідних дієслів литовська мова вживає так само, як і інші мови, наприклад лат. ivur як agitur, нім. es wird aufgestanden («встають») так само, як die Sache wird gemacht («справа робиться»), але своєрідними тут є узагальнення типу речення з відносно безособового, але непасивного характеру, а також неузгодженість у реченнях пасивного характеру. Там своєрідність речення визначається периферійним положенням агенса, а тут — формальною незалежністю присудка. Обидва типи протиставлені «нормальній» моделі речення, яка характеризується співдомінуванням підмета в називному відмінку й присудка5. Неузгодженість забезпечує висловленню характер дії, на противагу характеру властивості чи стану. Із цим узгоджується те, що неузгодженість здебільшого трапляється разом із називанням агенса. III. Не всі прикметники вживаються у предикативній формі, а лише досить небагато — з формальними та семантичними обмеженнями. Це прикметники, що виражають не властивості предметів, а ставлення до них; це такі прикметники, які допускають так званий давальний суб’єкт. Прикметники у предикативній формі трапляються в односкладних і двоскладних реченнях; вони вживаються самостійно з інфінітивом, а також разом із підметом у називному відмінку, який додається до інфінітива. Наприклад: sunku pasakyti та šienas sunku piauti. — Тут наявна та сама неузгодженість, що й у дієприкметників на -m і -t у семантично пасивних реченнях. Так розмежовуються переживання й оцінки, з одного боку, та констатація властивостей — з іншого. IV. Чи слід виводити формування своєрідних типів речень литовської мови з наявності предикативної форми? Чи, навпаки, предикативна форма існує завдяки цим типам речень? Чи ці типи речень успадковані з давніших часів, чи вони пов’язані з особливим типом литовської мови? Своєрідність литовської мови полягає не лише в розвиненості односкладних речень, а й у наявності типу між односкладним і двоскладним реченням. Ідеться про такі типи — окремо й у сукупності: 1. Alus gardu. 2. Šienas sunku piauti. 3. Mūsų šalyje žmonių dirbama ir norima dirbti. 4. Kieno čia būtų? 5. Senų miškai mylėta. Деякі з цих типів трапляються й в інших мовах; литовській предикативній формі відповідає форма однини середнього роду, з якої розвинувся предикатив: 1. грец. (гом.) οὐκ ἀγαθὸν πολυκοιρανίη; рос. (XVII ст.) ерѣхъ сладко и человѣкъ падко. 2. староірл. uisse in boill do ass on chiunn «правильно, що члени ростуть на голові»; 6 польськ. poloneza czas zaczac. 3. давньоверхньонім. iz ist geschrieben fona thir. Типи 4 і 5 навряд чи засвідчені в інших індоєвропейських мовах; вони прилягають до типу 3. Типи 3–5 спільно ґрунтуються на безособовій дієслівній формі, що утворюється від усіх дієслів і може вживатися як у пасивному, так і в непасивному значенні. Ця форма безособова тією мірою, що агенс у реченні, якщо його взагалі названо, стоїть на периферії. У центрі перебуває лише перебіг дії. 5 Vgl. A. Ozols, Zinātniskie raksti, Latvijas Valsts Universitāte, XVI sēj., scr. II, S. 17 f., 1957. 6 H. Lewis – H. Pedersen, A Concise Comparative Celtic Grammar, § 457,2, Göttingen, 1957. 221 Типи 1–3 були передумовою для формування решти. Предикативна форма, позбавлена узгодження та номінального характеру, набула нового значення як парадигматична безособова дієслівна форма. Безособовий спосіб висловлювання було об’єднано з пасивним. Іншої, крім стилістичної, відмінності між особовим і безособовим способами висловлювання немає; уживання одного чи іншого не можна обґрунтувати в кожному окремому випадку. Очевидно, що розвиток безособового способу висловлювання не був спричинений розвитком мислення на певному етапі.