Балтийская гидронимия Верхнего Поднепровья

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, IV LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA БАЛТІЙСЬКА ГІДРОНІМІЯ ВЕРХНЬОГО ПОДНІПРОВ’Я В. Н. ТОПОРОВ, О. Н. ТРУБАЧОВ У цій статті коротко викладено основні висновки щодо балтійської гідронімії в басейні Верхнього Дніпра, до яких ми дійшли в нещодавно завершеній великій монографії «Лінгвістичний аналіз гідронімів Верхнього Подніпров’я». У цьому дослідженні, крім докладного аналізу слов’янських, іранських і фінських елементів верхньодніпровської гідронімії, особливу увагу приділено слідам балтійського етнічного елемента, відображеним у назвах водойм. Основними завданнями цієї частини роботи були якомога повніше зібрання балтійських гідронімів у цьому районі; встановлення меж поширення балтів у Подніпров’ї та їхніх основних осередків; опис словотвірних типів балтійської гідронімії Верхнього Дніпра і, нарешті, спроба попередньої діалектної стратиграфії балтійського елемента на цих територіях. Що стосується першого із згаданих завдань, то його розв’язання представлено в етимологічному словнику балтійської гідронімії Подніпров’я, який через великий обсяг не можна навести тут. Тому доведеться обмежитися лише окремими витягами. На нашу думку, одним із найважливіших результатів є встановлення південно-східної межі балтійських назв у Подніпров’ї. Безсумнівно, її слід відсунути набагато далі на південний схід, ніж це робилося досі, до басейну Сейму. Про це свідчать, по-перше, факти безпосередніх балто-іранських мовних контактів у басейні Сейму і, по-друге, наявність щонайменше двох десятків балтійських річкових назв на Сеймі. Про балто-іранські контакти, які в загальнішому вигляді підтверджуються низкою дивовижних балто-іранських лексичних паралелей, відзначених зовсім недавно (пор. назви цілої низки сільськогосподарських продуктів тощо), можна судити й за деякими цілком конкретними гідронімічними прикладами. Один із найвдаліших — назва річки в басейні Сейму Ропши (від іранського слова зі значенням «лисиця»), що калькується не лише за допомогою слов’янського гідроніма Лисичка, а й за допомогою назви Лопанка (притока Ропши), утвореної 195 від балтійського кореня зі значенням «лисиця». У цьому зв’язку цікаво згадати про унікальний випадок калькування в межах одного слова: ірано-слов’янське гібридне утворення Хартислова (де перша частина містить іран. har — «текти», а друга відображає слов. slov- з тим самим значенням) має балто-слов’янський дублет Серцысловка (де перша частина — від *Serti- — має певні балтійські риси, пор. лит. Sartai тощо, Сертея у бас. Березини та ін.). Нарешті, навіть назва річки іранського походження Свапа (від *xvār- — «добра вода», пор. неподалік Доброводка) у тому, що стосується початкового s, передбачає участь балтійського мовного елемента (інакше було б *Хвана). З іншого боку, безсумнівність присутності балтів на Сеймі підтверджується цілим скупченням балтійських гідронімів на правобережжі цієї річки: Обеста, вар. Абеста, Обста (пор. лит. Abista), Клевень (пор. лит. Klevinas), Кубрь, вар. Кубарь, Куберь (пор. лит. Kaubri, Kavbre. Спрогіс), Вопка (пор. Вопь, від балт. ирёlare — «річка»), Лекта (пор. прус. Likutte), Вабля (пор. прус. Wobel, лит. Vabalė; Вабаля, Воболя. Спрогіс), Молч (пор. Молча у бас. Березини, Милча у бас. Сожу; прус. Miluke, лит. Mिलkutis, Milčius), Ратень, вар. Ратень (пор. лит. Rotenis, прус. Roteniten) та ін. Цікаво, що ліворуч від Сейму знайдено лише два балтійські гідроніми: Мороча, вар. Мароча (пор. лит. Merkys) і Рехта (див. нижче). Такий розподіл балтійських назв дає змогу розглядати Сейм як своєрідну межу поширення балтів на південному сході, якої вони не переходили в південному напрямку. Якщо в цьому районі балти сусідили з іранцями, які, можливо, становлять тут давніший етнічний пласт, то в інших частинах басейну Верхнього Дніпра балти, поза всяким сумнівом, були основним етнічним компонентом, починаючи з найвіддаленішої давнини, доступної лінгвістичному контролю. Згруповані нижче балтійські гідроніми на Сеймі є продовженням досить великого скупчення відповідних назв у басейні Десни. Якщо говорити про окраїнні території поширення гідронімії балтійського типу, то насамперед слід указати на нижню течію Десни — від місця впадіння в неї Сейму аж до самого гирла. Для цього району як балтійський гідронім наводилася лише назва Верепето/Верепата (пор. лит. ver- pelas — «вир»). Однак їх тут набагато більше, хоча не всі приклади однаково переконливі: Мордосы (у самому гирлі Десни; пор. лит. Mardosai, назва села), Тутва (пор. лит. Tytuva), Жевень, вар. Жеведь (пор. лит. Žiaunė, від žiauna — «щелепа»), Шмородовка (пор. лит. Smurgainė), Рехта, Мена, Сперия, Вербца, Силенка, Салова, Кокес та ін. Уже в попередніх працях з вивчення балтійських слідів у гідронімії нині слов’янських територій сформувалося уявлення про Прип’ять як південну межу поширення балтійських назв. У всякому разі, Кочубинський, Погодін і Буга відзначили низку таких прикладів, причому Буга пов’язував деякі з них із ятвягами (назви на -да на Прип’яті та Західному Бузі). Однак басейн 196 Прип’ять досі не розглядалася як місце значного скупчення гідронімів балтійського типу. Нині можна навести щонайменше пів сотні назв балтійського походження з лівобережжя Прип’яті. Цього, очевидно, досить, щоб стверджувати, що гідронімія на північ від Прип’яті має виразний відбиток балтійського походження. На відміну від районів уздовж Сейму та нижньої Десни, де балтійські приклади становлять меншість і, у всякому разі, трапляються спорадично, на лівобережжі Прип’яті балтійська гідронімія становить основний пласт. До неї належать Морочь (див. вище), Мажа (пор. лит. Maž-upē), Нача, вар. Начь (пор. прус. Notis, лит. Notija, Nočia та ін.), Ненаць (див. Нача), Бержица (від балт. berḡ- «береза», пор. Beržūona), Мытвица (пор. лит. Mituva, латис. Mitava), Оражня, вар. Орижня (пор. прус. Aryngine), Освица (пор. лит. Ašva), Нертка (пор. лит. Нерята. Спрогис), Шальбенка, вар. Шолбенка (від балт. *Skalb-/*Skelb-), Плиса (пор. лит. Plisa), Морожа (пор. лит. Margis), Уча (пор. лит. Ančia), Цна (пор. прус. tusnan «тихий», Tuseine), Яселда, Пина, Пипин, Темра, Лань, Першница, Вессия, вар. Есейка, Сиволка, вар. Сивельга, Доколка, Дуполка, Шацка, Шанька, Яшна, Немегля, Какланка, вар. Оражня, Нератовка, Оресса, Снеролка, Язелица, Несла, Несетня, Тремля, Ковна, Наровля, Свериж та ін. Багато з цих назв мають досить чіткі відповідники в гідронімії сучасних балтійських територій. Усі ці факти в сукупності дають змогу припустити, що балтійський етнічний елемент у цьому районі зберігався досить довго. Вельми цікаво — тим більше, що раніше про це не писали, — що кілька річкових назв із, очевидно, балтійською етимологією трапляються на південь від Прип’яті. До них передусім можна віднести назви Мытва; п. п. Прип’яті; Верпа, п. п. Славечни; Чересса, п. п. Девошина; Желонь, п. п. Славечни; з притоками Прижолонок, Желонка; Желонь, п. п. Ситовки. Звісно, розглянуті ізольовано, ці назви можна етимологізувати інакше, однак у загальному контексті гідронімів, що прилягають до цього району з півночі, висновок про балтійське походження згаданих гідронімів видається цілком імовірним, тим більше, що низка назв повторюється і на тих територіях, де балтійські елементи безсумнівні (пор. Желонь, Веренето, Мытвица на північ від Прип’яті). До речі, наявність балтійських елементів по обидва боки Прип’яті виглядає сумнівною лише за умови, що Прип’ять була непереборною межею, як це зазвичай вважають у літературі. Слід гадати, що така думка нині потребує серйозного перегляду. У нашому розпорядженні, крім наведених прикладів, є й інші дані, які дають змогу засумніватися в ізоляційній ролі Прип’яті. Йдеться насамперед про повторюваність річкових назв на північ і на південь від Прип’яті. Зокрема, це стосується назви Случь, що трапляється по обидва боки Прип’яті, не кажучи вже про деякі менш значні гідроніми, які подеколи виступають із незначними видозмінами. Тому не дивно, що на південь від Прип’яті трапляється низка гідронімів, імовірно балтійського походження, відповідники яким можна знайти не лише на лівобережжі Прип’яті, а й в інших частинах Верхнього Подніпров’я. 197 відники не лише на лівобережжі Прип’яті, а й в інших частинах Верхнього Подніпров’я. Пор., наприклад, Сажелка, п. п. Родчи, п. п. Уборти, п. п. Прип’яті, і Сажелка (Єльнинський повіт Смоленської губ.); Бастова, л. п. Уша, п. п. Прип’яті, сюди ж Бастовка, л. п. Уша, пор. Бостя; Вишка, п. п. Уборти, п. п. Прип’яті, пор. Виша, п. п. Іпи, л. п. Прип’яті (лит. Viesia); Свидовка, п. п. Уборти, п. п. Прип’яті, сюди ж Свидовец, озеро в басейні Свидовки, пор. Свида, басейн Березини, Свидня, басейн Десни; Лоша, л. п. Чертися, л. п. Славечни, п. п. Прип’яті, пор. Лоша, басейни Сожу й Десни, та деякі інші. Крім цих випадків, імовірно, слід згадати балтійські гідроніми на південь від Прип’яті, які зазвичай не мають відповідників в інших районах Верхнього Подніпров’я: Сколодинка, п. п. Прип’яті, пор. дав.-прус. Skalden, Scolden, Skoldainiai; Родча, п. п. Уборти, п. п. Прип’яті, вар. Радча, пор. дав.-прус. Rudicus, сюди ж Рача, л. п. Грезли, л. п. Уша, п. п. Прип’яті, вар. Радча); Виговка, л. п. Уша, п. п. Прип’яті, пор. лит. Vygala, річка, прус. Wigal; Наровля, п. п. Прип’яті, вар. Наровлянка, пор. польськ. Narew, прус. Narussa; Ситовка, п. п. Прип’яті, пор. прус. Seyte, річка, лит. Sietuva; Чолница, п. п. Стиру, п. п. Прип’яті, пор. також Чолна, Чолкна у басейні Іпуті; Перега, п. п. Уборти, п. п. Прип’яті; Зольня, л. п. Уборти, п. п. Прип’яті, сюди ж Золонка та ін. Привертає увагу, що балтійські гідронімічні сліди зосереджені у східній частині правобережжя Прип’яті (вздовж Уборти, Славечни й Уші), тоді як у західній частині (вздовж Горині) їх нами не виявлено. Отже, наведені міркування змушують переглянути стару точку зору про Прип’ять як балто-слов’янський вододіл (пор. Бугу) і водночас уточнити характер цієї південної периферії балтійського гідронімічного ареалу вздовж Дніпра. Одним із найбільших скупчень балтійської гідронімії у Верхньому Подніпров’ї є басейн Сожу. Показово, що тривалий час дослідники вважали неможливою наявність у цьому районі балтійських назв. Лише у 20-х роках Буг, усупереч своїй попередній думці, визнав за можливе навести для Сожу кілька балтійських назв річок. Фасмер також визнав можливою наявність у цьому районі кількох назв балтійського походження. Однак унаслідок праць цих учених донині балтійськими вважалося менш як десяток назв: Волчеса, Четовка, Лямна, Крунка, Узны, Лучеса, Лыза, Чечера/Чечора. Суцільне обстеження гідронімії цього району показало, що наведену кількість гідронімів можна збільшити щонайменше у п’ятнадцять разів (не рахуючи варіантів). Слід одразу зазначити, що за ступенем достовірності та наявністю відповідників у гідронімії сучасних балтійських територій наведена нижче маса назв не поступається раніше виявленим. Привертає увагу також рівномірний розподіл балтійської гідронімії по всьому басейну Сожу, що, зокрема, свідчить про те, що балтійські поселення не закінчувалися в межах цього басейну, а простягалися далі на схід. Не претендуючи тут на вичерпний перелік і не повторюючи того, 198 що вже відзначено попередніми дослідниками, наведемо такі назви, як Випенка, Упынька (від балт. upė «річка»), Натопа (з балт. *Nat-up-/*Nat-ap-, пор. лит. noterė, прус. noatis «кропива»), Кротка (пор. лит. Krauta, прус. Kreutho, Kreuto), Ремистово (пор. прус. Ramestow), Гижинка, Гейшинка (пор. прус. Gezyelauken), Ворминка (прус. Wormen), Рудея (з балт. *Rudēja, пор. лит. Rudė, Рудя. Спрогіс, прус. Rudenik, Ruditen та ін.), Жубр (пор. лит. Жауберищки. Спрогіс, прус. žiauburys «підвищене місце»), Молинка (пор. прус. Moleyn, лит. Molupis,-ys, Молине. Спрогіс та ін.), Очеса (з балт. *Akesa, пор. лит. Akele), Невежа (пор. лит. Nevėžis), Колпита (переробка балт. назви, пор. прус. Gulbiten), Воржанка (пор. Вержа, лит. Viržuva), Габья (пор. також Габель, Гобенка, Гобень, Гобик, Гобеск, Гобья; лит. Gabinės, прус. Gobayn, Gabelin або ж латиськ. Gauja?), Надва (прус. Nedwe), Реста (пор. балт. назву горіха; можливе також порівняння з лит. raistas «болото», прус. Raystopelk, Reisten), Ректа/Рехта (можливо, з балт. діал. *riekst->слов. *rėkt->*rėxt-), Овчеса, Сапелка, Перенка, Пирянка, Лобжа, Удога, Лопца, Вопек, Шелбицы, Чолкна, Откильня, Челена, Вопрат, Опороть, Болдрыжа, Домша, Щолбня, Сельня, Селинка, Скверета, Дымалки, Сенжа, Ситинка, Недна, Навля, Лядужа, Калита, Дрогонка, Селенка, Бовша, Ждовница, Шума, Жадунка, Жадынь, Палуец, Полонка, Лобно, Беседь, Бася, Проня, Чавенка, Кошанка, Кошка, Рыбница, Дубречь, Касна, Саложа, Столеть, Столятка, Картель, Гариста, Бестевенка, Вепренка, Полна, Туросна (Тросна), Судинка, Гжунь, Слунь, Слунь-Мильча, Иволь та ін. Отже, басейн Сожу є одним із найзначніших за кількістю гідронімів і густотою балтійського масиву, що простягається від верхів’їв Угри й Оки, де балтійська гідронімія трапляється незрівнянно рідше, до нижньої Десни, де кількість балтійських назв помітно зменшується. На схід від басейну Сожу балтійська гідронімія зосереджується в басейні середньої та верхньої Десни. Досі балтійську гідронімію в цьому районі практично не було виявлено. Проте вона тут, безсумнівно, існує (близько сотні назв), хоча за кількістю поступається балтійським назвам Посожжя щонайменше на третину, до того ж часто є етимологічно менш прозорою. Серед балтійських назв середнього й верхнього Подесення слід відзначити: Стрена, вар. Стряна (пор. лит. Stirna, Stirnė), Стрянница (див. Стряна), Болва (пор. латиськ. Bolva, лит. Balvis, прус. Balowe), Ведьга (пор. Ведога, Ведуга, Удуга; лит. Vadaga, Vedega), Водоча (пор. лит. Vadak(s)tis), Левень (пор. лит. Lėvuo), Чечера (пор. лит. Čičirys, латиськ. Ciecere), Кицета (пор. прус. Keikot), Вержейка (див. Вержа), Локчь (прус. Lukte, Lucten), Лопанка (пор. прус. Lopino, Lapraupen, лит. Lapinas, Lapainė, латиськ. Lapaina; див. також вище), Залятка (пор. лит. žolėtas «покритий травою»), Свидня (пор. прус. Swyden, Sweiden), Габья, Гобья, Гобеск (див. вище), Локна (пор. латиськ. Lukna, лит. Luknė, прус. Löckeneyn), Лемница (пор. лит. Liminac), Орля (пор. прус. Arle, лит. Орля. Спрогіс), Неруса (пор. прус. Narussa), Дегна 199 (пор. латиськ. Deguns, Deguni), Серияжа (пор. прус. Seringe), Стенева (пор. прус. Stenge, лит. Stangė-is), Крупела (пор. прус. Craupolythen, Kraupol-), Венера, Иночка, Улепка, Жеванка, Ледмен, Навля, Рамосуха, Вабля, Вара, Варя, Свеса, Накоть, Сельня, Полна, вар. Пальня, Устарь, вар. Тара, Ратча, Немда, Лития, Думча, Понемель, Шеверка. Ломна, Недна, Присмара, Присмарка, Бестань, Восавка, Турейка, Дамынка, Соложа, Неполобь, Перетесна, Локатен, Сморжиновка, Осова, Соля, Судость, Ломня, Рудомля, Лопузна, Лабезна, Березна, Туица, Стогоревка, Гольбросовка, Тросна, Улица, Ивот/Ивоть, Ветьма, Витемка, Берещанка, Несса та ін. Зменшення кількості балтійських назв у басейні Десни порівняно із Сожем, а також скорочення їхньої кількості в самому басейні Десни у напрямку із заходу на схід, мабуть, можна тлумачити як свідчення близькості крайніх східних меж поширення балтійських племен. Однак подальше уточнення можливе лише після обстеження гідронімії у верхів’ях Оки. На захід від басейну Сожу (у верхів’ях Дніпра) лежать території, на яких і раніше було виявлено чимало слідів балтійської гідронімії. Проте й тут прогалини були дуже значними. Нині кількість відомих балтійських гідронімів у верхів’ях Дніпра (до гирла Сожу, за винятком басейну Березини) можна значно збільшити. До балтійських у цьому районі можна віднести такі назви річок: Аболъна (пор. латиськ. Abula, Abuls, Obole, Оболь, Оболянка в бас. Зах. Двіни), Стабна/Стабенка, Стабня (пор. прус. Stabingen, Stabynotilte), Корса (пор. прус. Corseen, Corslauken), Стябура/Стебула (пор. лит. stimbras, латиськ. stiebps), Вопь (пор. балт. upė/ape), Вопец (див. Вопь та ін.), Осьма (пор. лит. Ašmena), Колпитка (див. Колпита), Матолка (пор. прус. Matulen та ін.), Скородка (пор. лит. Skardupis, прус. Scharde, Zkarde), Ведоса/Ведоса (пор. лит. Bedoca. Споріс), Ворлинка/Ворлянка (пор. лит. Valinis), Моржовка (пор. лит. Murgenis), Лосьмина/Лосьмена, Лосьменка (пор. лит. Lašmuo), Водва (пор. лит. Vaduva), Орлея/Арлея (див. Орлин), Дрягновка (пор. лит. drėgnas, латиськ. dregns), Кидель (пор. лит. Kidulis. Споріс, латиськ. Cidulupe), Неропля (з балт. *Ner-upė/*Ner-apė), Сертея (пор. лит. Sartė, Sartai та ін.), Вотря, Вотрица, Апелка, Клица, Четово, Ведоса/Ведуга, Искожа, Бостя, Обиша, Опisana, Ломна, Лемня, Лямна/Лемна, Лямница, Левна, Колонка, Деговка, Шеревенка, Жалобыка, Мерея/Мирея, Мерейка, Лабаровка, Агея, Запакулька/Сапакулька, Ломша, Болоновка, Свидера, Пересна, Добосна/Добысна, Бабич, Ректа, Рехта, Рекута, Рекотка, Рекотна, Ясейка, Политня, Свесовка, Плинки, Коляя, Бестенка, Бественка, Отческа, Елча, Варка, Гиценка, Балечука, Варсоха/Варсоха, Польна/Полня, Полна, Жагулина, Вязовенка/Дубровинка, Биржеевка, Польня, Дороготня, Сельня, Негра, Расна/Рясна, Клетка, Метелка, Залазенка, Зелезенка, Жиложка, Соля/Соль, Подсолок, Залазенка/Залазинка, Жерты/Жерти/Жердь, Ажовка, Молянка/Моленка/Молинка, Улица, Шедаловка, Гжолка/Гжелка, Вержа, Шаколовский, Смогоровка/Смогорянка, Морчанка, Надва, Надва/Наговный, Залазна, Смолка, Верчанка, Друть, Адров/Одров, Рудея/Радея, Борейшовка, Руз- 200 ка, Курейка/Корейка, Бебря, Бобрейка, Волчейка, Нересно, Жупур, Ерневка, Березинка, Березенец, Березина, Березинка/Березина, Иватал/Ивота, Лупа/Лупоголова, Серцысловка, Тросна, Мадора/Мадерка та ін. (загалом не менше півтори сотні). Звертає на себе увагу, що у верхів’ях Дніпра кількість балтійських гідронімів у відносному плані дещо менша, ніж на Сожі. З іншого боку, у межах самої верхньої частини Дніпра розподіл балтійських назв дещо нерівномірний: їх порівняно небагато вздовж течії Дніпра до повороту на південь і значно більше на правобережжі, по сусідству з басейном Березини, і далі на південь, у міру наближення до гирла Сожу. Достовірність більшості зазначених вище балтійських слідів у гідронімії цього району не викликає сумнівів. Слід зазначити, що балтійські поселення, імовірно, не належали до числа периферійних. На схід від них балтійські назви продовжуються, хоча й у значно меншій кількості, у басейнах Оки й Москви (у їхній верхній частині). На північному сході до верхів’їв Дніпра прилягає невелика кількість цілком достовірних балтійських назв із правобережжя Верхньої Волги. У північному напрямку балтійська гідронімія Верхнього Подніпров’я переходить у басейн Західної Двіни. Цікаво зазначити, що на всіх перелічених територіях трапляються балтійські назви, аналогічні тим, які було виокремлено у верхів’ях Дніпра, наприклад, Обиша — Обша, Кидель — Цидель, Вопь — Ула, Сертега — Сертейка, Абольна — Оболянка, Оболь, Негра — Негрянка та ін. Найбільшу питому вагу має балтійська гідронімія басейну Березини. Відносна кількість таких назв тут настільки значна, а їхній балтійський характер настільки очевидний, що не викликає жодного сумніву думка про відносно недавнє перебування на цій території балтійського населення. Це підтверджують і деякі прямі історичні свідчення. Так само достовірною є східнобалтійська належність гідронімії Березини, яка виявляє численні зв’язки з гідронімією сучасних Литви й Латвії. Загалом балтійськими можна визнати такі назви річок та озер басейну Березини (оскільки їхня етимологія здебільшого прозора, обмежимося простим переліком відповідних гідронімів): Березина, Березанка, Бережниця, Береснянка, Мядзиол, Мяделица, Поня, Варлынка, Можайка, Нидалька, Сереч, Манцо, Манец, Манча, Осовина, Осова, Осовка, Клева, Клевица, Ола, Нача, Жортайка, Пелик, Плавия, Ставница, Вяча, Венча, Гривка, Болоча, Молча, Ринелка, Сведь/Свида, Ольса, Несета, Цитовка/Цитва, Мяна, Можа, Вожа, Важа, Дий/Дыя, Волма, Брожа, Добрелина, Клупча, Бручь, Свислочь, Мрай, Пядынка, Плис(с)а, Месреда, Цна, Иса, Сха/Цха, Усяж/Усяжа, Гайна/Гойна, Володуть, Рова, Рава, Пустометушка, Синяя/Син, Очича, Пентрица, Нерчай/Нерчанка, Бобруйка, Янчанка, Соленка та ін. Отже, густота балтійської гідронімії в цьому басейні перевищує всі випадки, відзначені досі (близько 80 балтійських назв із загальної кількості близько 300). 201 Виявлення дуже значної кількості балтійських гідронімів у Верхньому Подніпров’ї (700—800 назв) і вивчення їхнього поширення на цій території, що виявило суцільний і загалом досить рівномірний характер розподілу балтійських назв без особливих прогалин, змушують нас дійти висновку, до якого раніше не можна було прийти на підставі невеликої кількості територіально обмежених прикладів. Цей висновок полягає в такому: територію Верхнього Подніпров’я в 1-ому тисячолітті н. е. — перших століттях 2-ого тисячоліття заселяли племена балтійського походження; не можна пояснити ці назви, що збереглися в такій кількості протягом багатьох століть, припущенням про існування окремих ізольованих колоній військовополонених і пізніх переселенців, як схильні були думати деякі вчені. Слід особливо наголосити на думці, що основна маса балтійського населення Верхнього Подніпров’я не відступила на північний захід унаслідок поширення слов’ян на цій території, а була поступово асимільована ними. Імовірно, лише за такого припущення стає зрозумілим як збереження такої значної кількості назв балтійського походження, так і їхній слов’янізований фонетичний вигляд, який вводив в оману вчених, що підходили до виявлення балтійських слідів, спираючись на мірило традиційних фонетичних балто-слов’янських відповідностей, установлених головним чином на матеріалі споконвічно спорідненої лексики. У світлі сказаного особливого значення набуває постановка питання про внесок у найширшому сенсі давнього балтійського населення в історію Верхнього Подніпров’я. Зрозуміло, це питання не може бути розв’язане в цій статті. Досі питання про балтійські словотвірні типи у верхньодніпровській гідронімії практично не порушувалося. Дослідники обмежувалися пошуками нових балтійських лексем, вважаючи, очевидно, що матеріалу для висновків щодо словотвору надто мало. Зі свого боку, ми вважаємо за можливе стверджувати, що саме словотвірний аналіз обіцяє найвагоміші результати, зокрема й у розв’язанні тих питань, на які важко було відповісти, спираючись лише на лексичний матеріал. Аналізуючи словотвірні типи балтійської гідронімії Подніпров’я, ми доходимо висновку, що в них у своїх основних рисах відобразилися найавторитетніші гідронімічні форманти, відомі на території Литви, Латвії та колишньої Східної Пруссії. Зрозуміло, найважче говорити про виокремлення тих гідронімічних типів, які у своїй балтійській формі були позбавлені специфічних словотвірних ознак і остаточно мали втратити свою своєрідність у процесі засвоєння відповідних балтійських гідронімів слов’янським населенням. Поширені балтійські словотвірні типи на -(a)s, -us, -a, цілком уживані й у гідронімії прибалтійських територій, безсумнівно, були представлені й у балтійській гідронімії Подніпров’я. Однак типи на -as, us, характе- 202 що характеризують балтійські слова чоловічого роду, передавалися відповідно чоловічими утвореннями на слов’янському ґрунті (-ъ, а після його зникнення — о, відсутність флексії). Чіткість такої фонетико-морфологічної субституції пояснювалася, очевидно, наявністю балто-слов’янської двомовності в певну епоху у Верхньому Подніпров’ї. Щоправда, однієї названої умови для цього було б недостатньо. Очевидно, вирішальну роль відіграла усвідомлювана носіями близькість контактуючих мов, зокрема приблизно однаковий принцип протиставлення чоловічого роду жіночому, пор. балт. -as (чол. р.): -а (жін. р.) = слов’ян. -ъ (чол. р.): -а (жін. р.). Така відповідність створювала умови для майже автоматичного переключення балтійських гідронімів на -as, -us у слов’янську форму на -ъ. За такого переключення зберігалися всі граматичні характеристики, що було надзвичайно важливо для обох мов. З огляду на ці причини зрозуміла відсутність -as, -us як у гідронімічних слідах у Верхньому Подніпров’ї, так і в балтійських запозиченнях (апелятивах) у російських і білоруських говорах. Тим паче зрозуміла відсутність у балтійських назвах водойм у Подніпров’ї самостійного балтійського гідронімічного типу на -а. Він мав би повністю збігтися з відповідним слов’янським типом із тією самою ознакою жіночого роду -а. Повному розчиненню балтійського гідронімічного типу на -а у подібному слов’янському типі сприяла та обставина, що і в слов’янських, і в балтійських мовах ці утворення приблизно однаково вживані в гідронімії, оскільки пов’язані відповідно зі словами жіночого роду — річка, балт. upė/ape. Тому відсутність балтійських гідронімічних типів на -as, -us, -а у Верхньому Подніпров’ї не означає, що їх тут не було раніше. Навпаки, їхня наявність тут у минулому безсумнівна, у чому можна переконатися завдяки етимологічному аналізу непохідних гідронімічних основ балтійського походження. Усе, що нам відомо про балто-слов’янський симбіоз у Верхньому Подніпров’ї, робить поглинання згаданих балтійських типів закономірним; протилежний результат видався б дивнішим. Дещо інакше відбувалося засвоєння балтійських гідронімів жіночого роду з м’яким різновидом основи на -а, пор. лит. Almė, Kurmė, Labė, Nevežė, Taurė. Оскільки відповідний м’який різновид основи на -а у східнослов’янських говорах дещо відрізнявся від балтійського (пор. балт. -ė — слов’ян. -’а) і, головне, був стійким не за всіх умов, випадків безпосереднього засвоєння балтійських гідронімів на -ė у вигляді слов’янських на -’а відносно небагато. При цьому слід зазначити, що й ці нечисленні випадки часто мають дещо завуальований вигляд, пор. Невежа при лит. Nevežė, Nevė-ža; Толща при лит. Tilžė; Ольша — лит. Alšia, Вопля — лит. upė ‘річка’. Наявність балтійських гідронімічних слідів із м’яким різновидом основи чоловічого роду на -as-, як і з основою чоловічого й жіночого роду на -i-, простежується значно виразніше, оскільки цим гідронімам у Верхньому Подніпров’ї відповідають форми з певною ознакою — м’якістю кінцевого приголосного, фор- 203 мально — наявністю -ь. Крім прямих відображень у гідронімії Верхнього Дніпра, склад назв на -i- можна поповнити формами з м’яким різновидом основи на -а, який, як відомо, був тісно пов’язаний з основою на -i-. Крім прикладів на кшталт Морочь — Мороца, Мелечь — Мильча, Мильча, Молча, Молча, Nevėžis — Neveža, варто ще раз звернути увагу на пари Наць — вар. Наца. Звичайні в таких випадках взаємовідношення дають змогу припустити як джерело балтійську гідронімічну основу на -i- Noti-, пор. прус. Notis, пор., утім, також лит. Notė. Сліди подібних балтійських гідронімічних типів на території Верхнього Дніпра, очевидно, були досить численними, про що свідчить, зокрема, дещо незвичне кількісне співвідношення гідронімів на -ь на захід і на схід від Дніпра. Наявність у балтійській гідронімії низки суфіксів з елементом -к- загалом допускає припущення про збереження деяких із цих утворень у річкових назвах Подніпров’я, однак істотні відмінності у способах приєднання -к- до основи в балтійських і слов’янських мовах, а також міркування хронологічного порядку, мабуть, роблять недоцільним пошук слідів балтійських гідронімічних типів у слов’янських назвах водойм на -ка. Проте значну кількість балтійських гідронімічних коренів на нашій території розширено за допомогою вторинного слов’янського -ка безпосередньо та у складі складніших суфіксів, пор. Лучесня, Вытрейка, Мерейка, Варлинка, Колпитка та ін. Цей факт важливий для характеристики деталей процесу перетворення балтійських гідронімів Верхнього Подніпров’я на слов’янські словотвірні типи. Привертає увагу невелика компактна група гідронімів з елементом -ол-, показовим для балтійського словотворення, прихована слов’янським суфіксом -ка: Матолка, Старолка, Вихолка, Снеролка, Дуполка, Доколка та ін. На балтійський характер назв цієї групи вказує гідронім Мядзиол у басейні Березини, який зберігає значну близькість до відповідного балтійського типу на -ol-, ще не розширеного слов’янським -ка, пор. лит. Medžiolai, село поблизу Вевіса. Загалом за зазначеним утворенням на -ол- могли приховуватися й балтійські гідронімічні утворення на -al-, пор. лит. Vygala, Snie-tala, латис. Jumala, Makale та ін. Елемент -i- у назвах такого типу є достатньо чіткою вказівкою на балтійське походження, тим паче що слов’янські гідроніми не мають такого -i- у характерному сусідстві з голосним повного творення. Гідронімічні типи Верхнього Подніпров’я з елементом -н- у різних суфіксальних сполученнях здебільшого становлять слов’янський шар, причому часто — досить пізнього утворення. Тому й у цьому розділі частка можливих балтійських словотвірних відображень відносно низька. Попри це, навіть на матеріалі поодиноких прикладів вдається виділити надзвичайно важливі балтійські гідронімічні форманти. Передусім ішлося б про назву Березини та низку інших «березових» річок, у яких 204 безсумнівною є наявність балтійського словотвірного елемента -n-. Складність виявлення особливого балтійського типу саме в цьому випадку полягала в поширеності також у слов’янській гідронімії словотвірного типу на -н- і навіть -ин(-а). Лише зіставлення деяких, на перший погляд несуттєвих, відмінностей у словотвірних моделях і у значенні елемента -in- дає змогу констатувати особливий балтійський тип у зовні слов’янському гідронімі. Із значної групи слов’янських за походженням ад’єктивних назв на -на(-вна) можна виокремити таку цілком балтійську назву, як Стабна/Стабня (історично Стабья, пор. Стабенка), у якій із достатніми підставами можна вбачати балтійський гідронімічний формант -inas (пор. лит. діал. Šabinas, давньопрус. Stabinotilte), а не згаданий слов’янський суфікс. Можливо, у гідронімах Вупенка, Упинька маємо справу зі слов’янським переосмисленням балтійського форманта -in- у плані зменшувальних суфіксальних утворень на -енька-, -инька (пор. лит. upinis ‘річковий’), який зовсім не має такого значення. Прикладів такого переосмислення, мабуть, чимало серед слов’янських гідронімів на -енька, -инька, пор. Чавенка, Чапенка, Доренка, Седеленка, Шуешенка, Шервенка, Вороженка, Вупенка, Варлинка, Варльинка, Ворминка. Серед балтійських гідронімів Верхнього Подніпров’я є кілька назв, що закінчуються на -ень, за якими приховуються два самостійні словотвірні типи балтійської гідронімії. З одного боку, у прикладах на зразок Клевень, Верепень можна вбачати продовження балтійського суфікса -inis (пор. Klevinė, село поблизу Капсукаса, Verpetinė, луг поблизу Пабирже), який засвоювався на слов’янському ґрунті у вигляді -ень, звідки -ень, що збігся з відповідним слов’янським суфіксом. Як припущення можна згадати про можливе відображення балтійського суфікса -en-, тим більше що цьому відповідала б очевидна відсутність рухомого -е- у нашому прикладі. З іншого боку, приклади на -енье на зразок Левень дають підстави припускати давню приголосну основу на -n-. Імовірність відображення на нашій території інших балтійських основ на приголосний підтверджується наявністю такої назви, як Лосьмена, яка передбачає давню основу на -men-, відому і в литовській гідронімії, пор. Lašmio. Цікаво, що ця назва відома на Верхньому Дніпрі у цілій низці варіантів: Лосьмина, Лосьменка, Лосменка, Лосменная, Лосьмонька (з характерним для цього суфікса вокалізмом), Лосвина, Лосвянка. Хоча основи на -men- є і в слов’янській гідронімії, пор. Вязьмень, Сухмяна та ін., проте сплутати їх із відповідними балтійськими основами неможливо. Походження від балтійського гідроніма з відповідною основою можна припускати й для річкової назви Ледмен. Імовірно, у залишковій формі давня основа на -men- прихована в гідронімії Осьма у самих верхів’ях Дніпра, пор. лит. Ašmena. Примітно, що в басейні Осьми та на безпосередньо прилеглих до нього територіях часто трапляється назва Каменка, що в сукупності дуже нагадує картину, відзначену у східній частині литовської території. 205 Для гідронімії всіх балтійських територій характерна наявність особливого словотвірного типу на -ēja. Ареал балтійських гідронімів на -ija обмеженіший (у Латвії вони відсутні). Ще рідше трапляються гідроніми на -auja, пор. Miltauja, Pienauja, Vidauja тощо. Ці та подібні утворення становлять особливу групу гідронімічних формантів, тісно пов’язаних між собою на балтійському ґрунті. Найавторитетніші з перелічених балтійських гідронімічних типів трапляються і на території Верхнього Дніпра. Насамперед це стосується гідронімів на -ея (Мерея, Сертей, Локнея тощо), частина яких відображена у вигляді назв на -ейка (Мерейка, Веселейка, Верхнейка та ін.). Для останнього випадку припустиме припущення про можливий безпосередній зв’язок, принаймні для окремих прикладів, із балтійським формантом -eika. Балтійський гідронімічний тип на -ija також засвідчений кількома прикладами у Верхньому Подніпров’ї: Орлия, Весия, Луния та ін. На особливу увагу заслуговує єдиний гідронім на -уй-ка — Бобруйка, розширений варіант назви Бобруя, якій відповідали б лит. *Bebr auja, *Babraja. Досить поширений балтійський клас гідронімів з елементом -t-, що охоплює низку різновидів залежно від характеру попереднього голосного, представлений у Верхньому Подніпров’ї насамперед двома найуживанішими типами. З одного боку, йдеться про назви на -ита, для яких лише в окремих випадках можна дібрати відповідну балтійську основу (пор. Колпута — прус. Gulbiten); варто пам’ятати й про назви, розширені за допомогою слов’янського -ка: Колпутка, Хохлитка та ін. З іншого боку, у верхньодніпровській гідронімії відображений балтійський словотвірний тип із суфіксом -eta, пор. Скверета, Несета, Верепета, Кичета. Цікаво, що за межами Дніпра відома Гордота (Верхня Волга), у якій можна вбачати відображення іншого різновиду балтійського суфікса з елементом -t-. Ще деякі балтійські словотвірні типи можна виявити в гідронімії Верхнього Подніпров’я, але вже за ретельнішого аналізу, пор. Водоча, лит. Vadaktis, Vadakstis. Не виключено, що серед гідронімів на -ча є певна кількість назв, у яких приховані давні балтійські форманти з елементом -t-, однак наразі було б необачно говорити про це конкретніше. Нарешті, у верхньодніпровській гідронімії можна виявити сліди ще одного балтійського словотвірного типу. Йдеться про формант -ista, пов’язаний у балтійському словотворенні із суфіксами -asta, -esta, -osta, -uosta, -usta. На нашій території у цьому зв’язку слід відзначити гідронім Обеста/Обиста/Обста/Абеста. За межами Верхнього Подніпров’я, крім низки балтійських гідронімів на зразок лит. Aknysta, Lokysta, Laukysta тощо, є точна відповідність у вигляді литовської назви водойми Abista. Регіональний балтійський гідронімічний тип на -(u)va на території Верхнього Подніпров’я представлений гідронімами Водва, Титва, Cit- 206 ша, Мітва, Надва, можливо, Болва та ін. Для балтійської гідронімії характерна наявність двох різних утворень із суфіксальним елементом -s-. З одного боку, йдеться про показник -sa, який чітко виділяється лише в деяких випадках, з іншого — про кілька суфіксальних різновидів залежно від характеру голосного елемента, що передує цьому -s-: -esa, -asa-, -osa-, -usa-. Очевидно, усі ці типи тією чи іншою мірою відображені в гідронімії Верхнього Подніпров’я, пор. на -са: Водса, Корса, Уса, Плиса; на -аса: Волчаса, Очаса; на -еса: Лучеса, Волчеса, Овчеса, Очеса, Оресса; на -оса: Водоса, Оросса, Мордосы; на -уса: Неруса, Воронуса. Безсумнівність цих випадків звільняє нас від потреби докладніше про них говорити. У форманті -ша низки верхньодніпровських гідронімів, принаймні в окремих випадках, цілком імовірно відображені особливі балтійські словотвірні типи, однак невелика кількість прикладів, а головне — відсутність точних балтійських відповідників, які охоплювали б і кореневу частину, не дає змоги впевнено визначити, чи маємо ми справу зі старим суфіксом -sa, -usa або якимось іншим. Єдиний відповідник можна припускати в прусськ. Dargow (пор. Дороговиша), щоправда, позбавленому суфіксального оформлення. Отже, верхньодніпровська гідронімія на -ша має менш певні балтійські відповідники, до того ж їх затьмарюють такі випадки, як Ропша, іранське походження якої очевидне. Хоча серед верхньодніпровських гідронімів на -жа безсумнівно наявна низка балтійських назв, говорити тут про відображення певного балтійського словотвірного форманта досить складно. Річ у тім, що деякі гідроніми балтійського походження на -жа мають достатньо переконливі відповідники в гідронімії сучасних балтійських територій, які очевидно вказують, що елемент -ж- належить не до суфікса, а до кореня, пор. Невежа — лит. Nevėža, Морожа — прусськ. Margis. Лише в окремих випадках можна говорити про суфіксальну належність -ж-, що підтверджується також відповідниками з балтійської гідронімії, наприклад, Лобжа при лтс. Lubūzis. Дещо важче трактувати суфікс у тому разі, коли елементу -ж- передує голосний (-ыжа, -ижа). Якщо в таких суфіксах шукати відображення балтійських словотвірних типів, може виникнути спокуса порівняти їх із поширеним у балтійській гідронімії та топонімії суфіксом -ng- (-ing-, -ung-, -eng-). Однак регіональна обмеженість цього суфікса на сучасних балтійських територіях, як і відсутність цілком надійних паралелей, поки що роблять припущення про наявність суфікса -ng- у верхньодніпровській гідронімії вельми гіпотетичним. У гідронімії Верхнього Подніпров’я з елементом -га безсумнівно відображені деякі типи балтійського словотвору з формантом -g-. Точне визначення різновиду суфікса в таких випадках часто ускладнене, хоча найімовірнішими суфіксальними варіантами є -aga/-ega/ūga, пор. Ведога/Ведуга, Ведьга — лит. Vedega, Vadaga; Рыдъга, Рыдога — балт. *Rūdūga/*Rūdaga, *Raudaga та ін. 207 Для південно-західної окраїни давньої балтійської області характерні річкові назви, що закінчуються на -da. Їхній вузькорегіональний характер, як і належність до ятвязького гідронімічного типу, очевидно, безсумнівні. Сам фонетичний вигляд елемента -da, що передбачає давніше слов’янське -ъda з балт. *uda ‘вода’, є вдалим критерієм для встановлення діалектної належності назви, оскільки у східнобалтійських і прусських діалектах цей формант цілком невідомий у гідронімії, а сам апелятив зі значенням ‘вода’ має іншу форму. Назви водойм з елементом -da безпосередньо прилягають із заходу до верхньодніпровського басейну, розташовуючись здебільшого у верхів’ях Німану та вздовж Західного Бугу, пор. Голда, Гривда, Невда, Sichda, Соколда (Сукогда) та ін. Назви на -da заходять на територію Подніпров’я лише в одному районі, безпосередньо продовжуючи названий ареал гідронімів на -da, пор. Яселда (вар. Яселда, Ясельда, Ясолда, Ясолна, Яснолда). Окрім цього гідроніма, у Верхньому Подніпров’ї достовірних прикладів продовження річкового форманта -da, очевидно, немає. Основні типи балтійської гідронімії не вичерпуються моделями, побудованими на використанні різних формантів. Поряд із цим словотвірним способом балтійська гідронімія знає дуже характерний спосіб утворення назв водойм за допомогою словоскладання такого типу, який у давній індоєвропейській гідронімії практично надзвичайно рідкісний і радше веде нас до фінської області, де такий спосіб є основним. Йдеться про улюблене в балтійській гідронімії словоскладання з другим елементом, що позначає річку чи озеро. У східнобалтійській області, де цей тип надзвичайно продуктивний, зафіксовано кілька сотень утворень такого роду з другим компонентом -upė/-upis/-upys, пор. лит. Alguvys, Alkupis, Bartupė, Daugupys, Ėglupys, Gelžupis, Juodupė, Laukupė, Šešupė, Šilupė, Vandupė, Vilkupis та ін. Не менш численні приклади такого типу в латиській гідронімії: Aunupe, Āžupe, Baluožupe, Caujupe, Ežupe, Gaiļupe, Guovupe, Jerupīte; Kazupe, Lāčupe, Raudupis, Taurupīte, Ūdrupe, Vēžupe, Zivupe та ін. У прусській гідронімії цей тип також представлений цілою низкою прикладів, пор. Berukapy, Caymenape, Caypeaps, Kirsappen, Kirsnappe, Laukappe, Nycape, Perapien, Rinappe, Sarape, Serappin, Serenappe, Swereppe, Wangaria, Wogenapp, Vogoeaps та ін. (цей тип знайшов відображення в німецькій ономастиці регіонального прусського походження, пор. Glasenapp). Що стосується верхньодніпровської території, то як сліди цього типу можна назвати Неропля, у другому компоненті якої ще раніше вбачали відображення балтійської назви річки *Ner-up-/*Ner-ap-, пор. лит. Nar-upė; сюди ж, очевидно, належить назва річки басейну Сожу — Натома, яку досі ігнорували в цьому зв’язку. Заслуговує на пильну увагу той факт, що сліди балтійських утворень такого типу на російських територіях трапляються передусім у безпосередньому сусідстві зі старими фінськими територіями, тобто на східній і північній периферії поширення балтійських племен, пор. за межами Верхнього Подніпров’я, але в безпосередній близькості 208 сті до нього такі назви, як Жукона (Верхня Волга), Ужена (басейн Оки), Каспля (Зах. Двіна), Кудень (притока Великої), пор. також село Горспле та ін. Складніше становище зі слідами назв, другим компонентом яких є позначення озера; частково це, очевидно, пов’язано з формальною близькістю балтійської та слов’янської назв цього слова. Така сама неясність існує й щодо менш поширеного типу переважно топонімічних назв із другим елементом зі значенням «кінець», «край»; пор. у східнобалтійській області утворення на -gala, galas: лит. Ariogala, Maišiogala, латис. Latgale, Zemgale та ін. На території Верхнього Подніпров’я надійні приклади такого типу знайти досить важко. Однак можна відзначити вживання другого компонента таких складень як самостійної назви боліт у Білорусі, пор. Галы, а також загадкову назву річки у верхів’ях Дніпра Лупоголова — вар. Луп(n)а, зафіксовану в «Книзі Великому Кресленню» у формі Лупогалова, у якій, можливо, справа не в простому аканні. Тим паче, що на крайньому східному (як, утім, і західному) периферійному краї балтійської області назви на -gala цілком очевидні; згадаймо хоча б галіндів у Птолемея на території Пруссії та голядь руських літописів на Протві. Окрім зазначених вище слідів балтійської гідронімії, відображених у словотворенні та словоскладанні назв водних об’єктів у Верхньому Подніпров’ї, доцільно говорити про різного роду гібридні утворення з різною часткою участі в них балтійського та слов’янського елементів. Якщо врахувати, з одного боку, гідроніми цілком балтійського походження, без жодних слідів слов’янського опрацювання, а з другого — цілком слов’янські гідроніми, позбавлені будь-яких ознак балтійського впливу, то постає ціла шкала поступових, іноді важко помітних переходів від балтійської гідронімії до слов’янської. Така поступовість переходів і розмаїття ступенів особливо загострюють проблему гібридних утворень, їхньої класифікації та, зрештою, географічної прив’язаності тих чи тих гібридних типів. Вивчення утворень такого роду може виявити основні моменти процесу освоєння верхньодніпровських територій. Звісно, ми тут не можемо претендувати на повний облік фактів; нині момент важливіше звернути увагу на саме формулювання питання та на необхідність його розв’язання. Проте деякі конкретні спостереження щодо класифікації гібридних типів уже тепер можна узагальнити у загальних рисах. Так, балтійські назви без жодних ознак слов’янського впливу чи бодай можливості переосмислення відповідно до слов’янських зразків можна побачити в гідронімах на зразок Бедоса, Невежа, Водва, Болва, Волма тощо, які фактично мають повні відповідники в гідронімії балтійських територій і не містять у своєму фонетичному вигляді жодних особливостей, що суперечили б слов’янському фонетичному типу та потребували б субституції. Близькими до зазначених прикладів є випадки на зразок Лучеса, Водога /Ведъга, Титва, Обеста та ін., які також мають точні відповідники 14. Kalbotyros klausimai. IV 209 у балтійській гідронімії, але вже зазнали слов’янського фонетичного опрацювання (іноді закономірного, а іноді факультативного). Наступну категорію становлять балтійські назви, у яких, хоча й із труднощами, припустиме слов’янське переосмислення словотвірного форманта; пор. Ремист-ов за аналогією до Дед-ов. Поряд із можливістю слов’янського осмислення суфіксальної частини відомі гідронімічні приклади, у яких балтійський корінь замінено відповідним близьким за формою слов’янським коренем, як це ми вже бачили в назві Колпита. Приклад слов’янського переосмислення і кореневої, і суфіксальної частин колись балтійської назви можна побачити в гідронімі Волчица — вар. Волчеса, Волчаса, пор. лит. Vilkesa. Найчисленніший тип балто-слов’янських гібридних утворень у гідронімії представлений прикладами, у яких балтійський корінь, зазвичай уже зазнавши слов’янського фонетичного опрацювання, приєднує до себе безсумнівно слов’янський суфікс, найчастіше не представлений у балтійській гідронімії: Лопанка, Вор-минка, Варлинка, Какланка, Лучесянка, Мяделица, Можайка, Мерейка, Стабенка, Пелик, Аболъна, Вупенка, Вержица та ін. Випадки протилежного типу, коли слов’янський корінь розширюється за допомогою балтійського суфікса, навпаки, рідкісні; пор. Хмелита, Калита та ін. Дві останні категорії випадків, по суті, дають переконливі свідчення того, що балтійський шар у Верхньому Подніпров’ї давніший за слов’янський; водночас контакти балтійських і слов’янських діалектів були настільки тісними, що окремі балтійські форманти могли стати звичними або навіть продуктивними при слов’янських коренях. Такі факти мають застерігати дослідників від надто прямолінійного уявлення про процес відступу. У цьому сенсі особливо показові назви на зразок Хохлитка, Деснокитка, у яких слов’янський корінь супроводжується балтійським суфіксом, який, своєю чергою, розширений за допомогою слов’янського суфікса. У результаті такі приклади виглядають слов’янськими. Ще більшою є частка слов’янського елемента у прикладах, де і корінь, і суфікс осмислюються як слов’янські, а очевидно балтійські елементи цілком відсутні; пор. приклад із назвою Березина, у якій сліди участі балтійського елемента виявляються лише за допомогою спеціального аналізу. Ще важче визначити сліди давньої балтійської назви у випадках калькування. Це вдається зробити лише за наявності певних спеціальних вказівок, зокрема з урахуванням відмінностей у популярності того чи того типу назви. Приклади такого роду практично вже зливаються із власне слов’янською гідронімією. Огляд балтійських словотвірних типів у гідронімії Верхнього Подніпров’я, а також аналіз різноманітних типів балто-слов’янського гібридного словотворення у поєднанні з тим фактом, що балтійські назви мають навіть невеликі річки та ціла низка населених пунктів (тобто об’єкти, які порівняно легко змінюють свою назву), дають нам підстави для вельми важливого, на наш погляд, висновку. Його суть зводиться до того, що балтійський етнічний еле- 210 мент у Верхньому Подніпров’ї не відступав у скільки-небудь значних масштабах на північний захід у міру просування східних слов’ян на північ. Очевидно, слов’янське просування відбувалося як природне поступове проникнення з асиміляцією балтійського елемента в різний час у різних частинах цієї території. Треба припускати, що й тоді, коли слов’яни просунулися далеко на північ, за межі Верхнього Подніпров’я, на нашій території ще залишалися численні острівці балтійського населення, яке через стадію двомовності засвоювало руську мову, своєю чергою залишаючи сліди в мовних та етнографічних особливостях місцевого населення, що дають змогу зробити висновок про те, що на освоєних територіях припинили своє існування деякі самостійні балтійські діалекти, відмінні від відомих нам. Останні, очевидно, зберігалися, хоча б у залишковому вигляді, досить довго, аж до початку II тисячоліття н. е. Питання про діалектну диференціацію балтійської гідронімії Верхнього Подніпров’я досі практично не порушувалося. З цим доводилося миритися, оскільки загальна кількість балтійських назв на цій території була надто невеликою і, крім того, вони були зосереджені на відносно обмеженій площі. Тепер, коли відомо кілька сотень таких назв, розташованих на дуже значній території, не може бути сумнівів у наявності діалектних розбіжностей у мовленні балтійського населення цих місць. З огляду на ці обставини видається своєчасним уже тепер привернути увагу до важливості цієї проблеми й спробувати подати загальну картину, можливу за сучасного стану вивчення верхньодніпровської гідронімії. На жаль, розв’язанню цього завдання перешкоджає ціла низка обставин, причому деякі з них, очевидно, непереборні. Зокрема, у низці випадків ми практично не в змозі зробити певні висновки навіть щодо тих поодиноких прикладів, які, здавалося б, дають підстави для висновків про діалектну належність. Як приклад можна навести кілька річкових назв, у яких Фасмер убачав різні діалектні варіанти балтійської назви річки: прё, ape. Ретельний аналіз переконує нас у складності, а почасти навіть і в неможливості такої інтерпретації. Насамперед, матеріал, на який спирався Фасмер у цьому зв’язку, був неповним. Тепер можна вважати, що цей корінь траплявся у значно більшій кількості назв найрізноманітніших типів: Упа, Упинька, Уперта, Описа, Апелка, Вупенка, Вопь, Вопец, Вопка, Вопля, Вопрат, Непопля, Каспия, Горсиле, Жалобыка, Янчанка та ін. Аналіз цих назв змушує рішуче відмовитися від прямолінійності у тлумаченні фонетичного вигляду гідронімів з цілої низки міркувань. Не заперечуючи можливості реальної наявності в цих назвах двох діалектних варіантів, ми маємо зважати на такі чинники, як явно різний час засвоєння слов’янами деяких із перелічених назв, пор. з одного боку, Упа, що передбачає найпізніше знайомство носіїв східнослов’янських діалектів із цією балтійською фор- 211 мою, з іншого боку, Вопь або Кастля, які були запозичені так рано, що встигли пройти довгий шлях власне слов’янської фонетичної еволюції. Дуже цікаво, що територіальні та загальні історичні міркування підтверджують сказане вище. Так, наприклад, на схід від Верхнього Подніпров’я, у басейні Оки, де слов’яни, як відомо, з’явилися пізніше, ніж у Подніпров’ї, трапляються назви лише з коренем Уп-, тоді як у Верхньому Подніпров’ї звичайними є приклади, що свідчать про ранній час запозичення (поодинока Упинка може пояснюватися й інакше). У цьому зв’язку особливо цікаві такі випадки, коли варіанти тієї самої назви відображають різночасовість їх засвоєння пізнішим населенням цих місць, наприклад, Лучеса, запозичена ще в той час, коли балтійське -ке- мало субституцію у вигляді слов’янського -че-, і розташовані поблизу Лукесы, що зберегли давніший балтійський стан недоторканим (якщо брати до уваги зміну, яка нас цікавить). Природно, що таке різночасове запозичення балтійських назв здійснювалося східнослов’янськими діалектами, які перебували на різних стадіях фонетичної еволюції. Звідси — різні принципи слов’янської субституції балтійських назв, що також унеможливлює однозначні рішення. Нарешті, доводиться зважати на дуже значну кількість прикладів, коли про правильні балто-слов’янські фонетичні відповідності взагалі не може бути й мови. Ми маємо на увазі випадки, коли балтійські назви зазнали вторинного переосмислення в межах слов’янської народної етимології. Наступна причина труднощів у виявленні діалектної диференціації балтійських назв у Верхньому Подніпров’ї полягає в тому, що досі ми не маємо достатніх за кількістю та ступенем достовірності матеріалів із балтійської гідронімії Литви, Латвії та колишньої Східної Пруссії. Що ж до наявних матеріалів, то, як правило, вони залишаються неопрацьованими, через що знання про гідронімічні діалектні ізоглоси сучасних балтійських територій настільки мізерні, що практично не дають змоги здійснити відповідну перевірку на верхньодніпровському матеріалі. Але якщо цю перешкоду в принципі можна усунути за належних зусиль фахівців із балтійської гідронімії, то є й деякі інші перешкоди, обійти які навряд чи вдасться. Йдеться про те, що за відносно задовільного знання гідронімії та топонімії давньопрусської території ми дуже мало обізнані з лексикою давньопрусських апелятивів. З цього боку навряд чи можна розраховувати на скільки-небудь істотні зміни. Далеко не повне знання давньопрусської лексики серйозно перешкоджає розв’язанню питання про діалектну диференціацію, оскільки щоразу, коли ми не знаходимо в давньопрусській мові слова, відповідного до цього східнобалтійського слова, ми, як правило, не в змозі вирішити, чи пояснюється це діалектною розбіжністю, чи просто мізерністю даних із давньопрусської лексики. Звичайно, сказане ще більшою мірою стосується інших, вимерлих давньобалтійських 212 діалектів, від яких або нічого не залишилося, або збереглися окремі слова. Ця прогалина особливо прикра, оскільки можна припускати, що деякі з таких діалектів (ятвязький, голядський) існували на досліджуваній нами території й, можливо, залишили сліди в деяких гідронімічних назвах. Звісно, за цих умов ми можемо говорити лише про балтійський тип цього гідроніма (і то не завжди), але не про його конкретну діалектну належність. Нарешті, навіть якщо перейти від балтійських діалектних відмінностей у сфері гідронімії до діалектних рис, які розрізняють балтійські діалекти загалом, виявиться, що ці риси не завжди дають змогу диференціювати в діалектному відношенні балтійську гідронімію Верхнього Подніпров’я. Це пояснюється, по-перше, тим, що балтійські назви Верхнього Подніпров’я засвоювалися східними слов’янами й тоді, коли деякі діалектні відмінності, історично відомі в балтійських мовах, ще не встигли сформуватися; по-друге, у низці випадків різні балтійські діалектні варіанти могли однаково відбиватися на слов’янському ґрунті; і, нарешті, по-третє, існують деякі східнослов’янські діалектні явища, формально аналогічні відповідним балтійським, що спричиняє труднощі розмежування. Що стосується першої категорії випадків, то слід мати на увазі, що актуальні для сучасної діалектології відмінності між шиплячими та свистячими (ž, š, — z, s), між к і с перед голосним переднього ряду, між дифтонгом ei та голосним ie, між збереженням носового приголосного перед іншим приголосним і його зникненням у цій самій позиції навряд чи могли відбитися (за винятком поодиноких випадків) у гідронімії Верхнього Подніпров’я, оскільки виникли пізніше. Зокрема, звук -и- у назві Ситовка однаковою мірою може відбивати як зах.-балтійське ei (пор. дав.-прус. Seyte), так і сх.-балтійське ie (пор. лит. Sietuvà, «річка», латис. siets ‘глибоке місце в річці’). Так само було б несправедливо вважати назву Залятка латиським гідронімом на підставі початкового З- (а не Ж-) (пор. латис. zāle ‘трава’ при лит. žolė). Аналогічно ми не наважилися б наполягати на суто литовському походженні назви Биржевка, оскільки -ж- могло відбивати відповідний звук не лише в литовському слові beržas, а й такий самий звук в інших балтійських діалектах, де згодом він дав z, пор. латис. berzs ‘береза’. Важливе для сучасних балтійських діалектів розрізнення к і с перед голосним переднього ряду виявляється ненадійним під час аналізу гідронімії Верхнього Подніпров’я, оскільки, наприклад, К- у Кидель може відбивати як литовський діалектний варіант, так і давньолатиський (до переходу в с); з іншого боку, Цидель у басейні Оки не обов’язково відбиває форму латиського типу (пор. латис. Cidulupe), а може йтися також про пізнішу зміну К- на місцевому ґрунті. Так само назва типу Венча (із *Ventia) не дає достатніх підстав говорити про її належність до литовського чи прусського типу; рівною мірою вона може відбивати давніший стан тих діалектів, 213 у яких згодом відбулося спрощення тавтосилабічної групи, що призвело до втрати носового приголосного. Попри численні труднощі, пов’язані з установленням діалектної диференціації балтійської гідронімії в басейні Дніпра, можливо, варто звернути увагу на деякі локальні особливості цих назв, а також на аналіз деяких гідронімів, представлених двома чи кількома фонетично близькими варіантами. У сфері словотвору нам видається доцільним виокремлювати не лише ті форманти, діалектну належність яких можна без особливих труднощів визначити за допомогою відповідних прикладів із живих балтійських мов, а й окремі утворення локального характеру, навіть якщо ми не маємо певних відомостей про їхню діалектну належність. Низка гідронімів на -да вирізняється відносно вузькою сферою поширення на крайньому південному заході досліджуваного району. Утворення такого типу не трапляються в інших місцях Верхнього Подніпров’я, зате їх знаходять у басейні Західного Бугу. Ця обставина в поєднанні з етимологічними міркуваннями робить цілком правдоподібною давню думку про ятвязьку належність назв із цим суфіксом. Напевно, на нашій території немає іншого настільки чітко окресленого ареалу балтійських назв, діалектну належність яких не доводиться ставити під сумнів. Цікаво представлене у Верхньому Подніпров’ї розмежування гідронімів із суфіксами -ия та -ея. Перші тяжіють до південної частини Верхнього Подніпров’я, зосереджуючись переважно вздовж Прип’яті, поблизу ареалу на -да і зазвичай не заходячи на північ від 53° північної широти. Натомість річкові назви із суфіксом -ея, як правило, зосереджуються саме на північ від 53-ї паралелі. Показово, що таке взаємне виключення (хоча й не цілком послідовне) балтійських формантів -ija и -ēja становить відомий контраст із ситуацією на території Литви та колишньої Східної Пруссії, де вони співіснують; інша ситуація спостерігається в Латвії, де назви на -ija, очевидно, відсутні. Одна з найчіткіших діалектних гідронімічних ізоглос на сучасній балтійській території -uva/-ava, на жаль, не може бути з упевненістю простежена у Верхньому Подніпров’ї (утім, те саме стосується можливості розрізняти балтійські гідроніми на -uva/-va через однаковість їхнього фонетичного розвитку на слов’янському ґрунті). Однак нам відомо, по-перше, приблизне поширення назв на -ва у Верхньому Подніпров’ї (смуга, що простягається від верхів’їв Дніпра в південно-західному напрямку аж до правобережжя Прип’яті) і, по-друге, що назви на -ва (із -uva) радше пов’язані з відповідними давньопрусськими й литовськими утвореннями, ніж із латиськими, де замість суфікса -uva у гідронімії зазвичай виступає -ava. Приблизно ту саму територію, що й назви на -ва, займають гідроніми на -асал-есал-оса, які на сучасній балтійській території трапляються переважно в Литві. Що ж до інших гідронімічних формантів балтійського походження, то на їхньому матеріалі важко судити про діалектну 214 диференціації Верхнього Подніпров’я: в одних випадках кількість наявних прикладів надто незначна, щоб зробити якісь певні висновки, в інших випадках розв’язання питання неможливе через те, що на сучасній балтійській території не виявлено гідронімічних ізоглос. Такі самі труднощі виникають при спробі діалектної диференціації поодиноких гідронімів прийменникового типу. Йдеться насамперед про назви на кшталт Устарь, пор. Тара, Усперт і, можливо, Пипин. Хоча навряд чи можна сподіватися на достовірні результати щодо діалектної належності цих назв, усе ж привертає увагу те, що Ус- у перших двох прикладах радше відображає східнобалтійський тип прийменникових утворень, відомих у топонімії; натомість у давньопрусській топонімії відсутні назви з відповідним прийменником. Що ж до назви Пипин, то, якщо запропонована нами етимологія правильна (з *Apei-pin-), можна також думати радше про зв’язок зі східнобалтійськими прикладами, зокрема, можливо, з литовськими, ніж із давньопрусськими. Вище йшлося про труднощі встановлення діалектної диференціації верхньодніпровських гідронімів за допомогою фонетичних критеріїв, тому в цьому зв’язку важко сказати щось певне. Проте з урахуванням деяких інших даних у низці випадків можуть виявитися корисними досить різноманітні приклади фонетичної варіантності в назві однієї річки або в назвах різних річок, утворених від одного кореня. При цьому, звичайно, слід пам’ятати про можливість змін уже на слов’янському ґрунті та про можливість різночасового засвоєння цього балтійського гідроніма. Нещодавно Арумаа висловив припущення про голядське походження назви річки в басейні Сожу — Лыза на підставі -з- замість -ж- (пор. латгальське Lyūža). Не виключено, що в цьому випадку ми справді маємо справу з особливою діалектною балтійською формою, хоча й не обов’язково голядською. У зв’язку з назвою Лыза цікаво врахувати цілу низку прикладів, де -з- чергується з -ж-, пор. Азарза — вар. Заржа, Жарка; Жубр — вар. Зубир, Зуберь, Зубер, тут же неподалік Зубар, Зуберь; Жавуница — вар. Завуница; виявляється, що всі перелічені назви зосереджені вздовж течії Сожу, що, можливо, робить ці варіанти показовішими. Характерно, що за межами цього району йдеться вже не стільки про різні варіанти назви тієї самої річки, скільки про різні гідроніми, що відображають чергування ж: з, пор. Залазенка, Залазинка, Залазка, — Жалижа, Жалож, Жиложка; Жагулинка — Загуленка. До такого самого типу варіантів належать Шморговка — Смороговка. Венца — Вяча, Морчанка — Морочь, Морожа — Моржовка, Лучеса — Лучесы, Гейшинка — Гижинка, Мильча — Молц, Аткильня — Чолна, Чолка, Сеньжа — Усажа та ціла низка інших. Варіантність цих гідронімів, звичайно, пов’язана передусім із різною хронологією засвоєння. Можливо, що значення фонетичних критеріїв для визначення діалектної належності верхньодніпровських гідронімів дещо зросте в подальших дослідженнях у зв’язку з установ- 215 ленням лексичних відповідників між цими назвами та пов’язаними з ними апелятивами в балтійських мовах. Пам’ятаючи про висловлені вище обмеження щодо визначення діалектної належності річкових назв на матеріалі лексики, усе ж доводиться констатувати, що нині саме лексичний матеріал, можливо, виявляється найзручнішим для цієї мети. Звичайно, найнадійніше діалектна належність гідронімів визначається в тих випадках, коли вони мають відповідники в давньопрусській мові й не мають їх у литовській та латиській. Зокрема, такий випадок представлений у назвах Стабна, Стабня, Стабенка, Стабница, про які з певними підставами можна говорити як про гідроніми прусського типу, пор. давньопрус. Stabingen, Stabynotilte, Stabuniten, Stabayen, Stabelauken — усі від stabis «камінь», тоді як у литовській і латиській мовах для назви «камінь» існує інший корінь. Імовірно, назву давньопрусського типу відображено в Поня, пор. давньопрус. Panyen від давньопрус. pannean «болото», тоді як у східнобалтійських мовах для позначення болота є інші слова. Зіставивши ці надійні лексичні факти щодо діалектної належності балтійської гідронімії Подніпров’я з відповідними фактами на матеріалі словотвору та фонетики, наведеними вище, приходимо до вельми цікавого висновку. Виявляється, що сукупність виявлених фонетичних, словотвірних і лексичних особливостей у тих випадках, коли всі вони можуть бути прив’язані приблизно до одного й того самого місця, не відповідає жодному з відомих балтійських діалектів. Інакше кажучи, доводиться мати справу з поєднанням рис, відомих нам із різних балтійських мов. Якщо, наприклад, узяти територіально обмежений район у верхів’ях Дніпра та вздовж Сожу, то легко помітити, що поряд із явно прусськими за типом назвами на кшталт Стабна сусідять такі словотвірні форманти східнобалтійського типу, як -esal-asa, а з іншого боку — фонетичні особливості, які відносять до говорів голяді (чергування ж: з). Це ще раз свідчить про те, що було б наївно ототожнювати зниклі балтійські діалекти Подніпров’я з якоюсь конкретною мовою Прибалтики, тому слід зважати на існування у Верхньому Подніпров’ї особливої групи балтійських діалектів. На жаль, найбільша трудність полягає саме у виявленні лексичного складу цих невідомих діалектів, оскільки ми не маємо змоги порівнювати їх із чимось конкретно засвідченим, як у випадку литовської, латиської та давньопрусської мов. І лише у виняткових випадках можна умовно реконструювати окремі лексеми, які не мають точного відповідника у відомих балтійських мовах. Імовірно, такий випадок представлений у назві Откильня/Аткильня (пор. також Чолна, Чолкна). У цьому слові ми бачимо давнє позначення джерела, витоку, виражене за допомогою префікса at- і слабкого ступеня кореня *kel-/*kil- «підніматися, виникати» (щодо семантики пор. рос. род- 216 нити — народжувати). У відомих же балтійських мовах джерело, витік позначають зовсім інакше. Серед інших випадків, які дають змогу говорити про діалектну диференціацію на матеріалі лексики, можна виокремити групу прикладів із сепаратними апелятивними відповідниками у відомих балтійських мовах, пор. Гейшинка при давньопрусському geeuse ‘чапля’, Доколка, пор. давньопрусське Dakow при d lacke ‘шпак’ та ін. До цієї ж групи належать приклади із сепаратними гідронімічними зв’язками, пор. Абеста при лит. Abista, Ремистово при давньопрусському Ramestow, Орижна при давньопрусському Aryngine, Нючка при давньопрусському Inacus, Кубарь при лит. Кау́бри та ін. Прикладів такого типу із сепаратними відповідниками на лексичному матеріалі доволі багато, що дає підстави окреслити цілу низку окремих лексичних ізоглос, які об’єднують Верхнє Подніпров’я з окремими районами Прибалтики. Крім того, становило б інтерес визначити діалектну належність тих гідронімів, які на нашій території повторюються неодноразово й часто пов’язані ланцюгом складних переходів, пор., наприклад, Ректа, Рехта, Реста, Рошты та інші варіанти. У цьому етимологічно складному випадку питання про діалектну належність вирішується залежно від того, яке етимологічне пояснення буде обрано. Якщо пов’язувати їх із назвою горіха, діалектну належність слід було б пояснювати як східнобалтійську (пор. лит. riešutas, латис. rieksts при давньопрусському reisis). Якщо ж припускати зв’язок із балтійською назвою болота, то з упевненістю говорити про східнобалтійське походження можна буде лише щодо варіанта Реста (пор. лит. raistas ‘болото’ та численні гідроніми від цього кореня на території Литви). Хоча й самого лише наведеного гідронімічного матеріалу цілком достатньо, щоб не сумніватися в наявності балтійського населення у Верхньому Подніпров’ї, є й інше джерело, що свідчить про те саме, — численні сліди перебування тут балтів, закарбовані в російській діалектній лексиці. Усе це разом узяте спонукає по-новому поглянути на етнічну та мовну історію Верхнього Подніпров’я.