Lyginamoji kalbotyra ir tarybinės lietuvių filologijos uždaviniai

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, VI LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA ПОРІВНЯЛЬНЕ МОВОЗНАВСТВО І ЗАВДАННЯ РАДЯНСЬКОЇ ЛИТОВСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ K. KORSAKAS Широко відомий величезний міжнародний інтерес філологів до литовської мови, що виник ще від самого початку порівняльно-історичного мовознавства. Протягом понад півтораста років, починаючи від засновника компаративістики Ф. Боппа, багато видатних мовознавців як на Заході, так і в слов’янських країнах присвятили чимало праць дослідженню литовської мови та споріднених із нею балтійських мов. Серед цих мовознавців бачимо такі світила науки про мову, як А. Шлейхер, Ф. Фортунатов, А. Лескін, В. Томсен, А. Бецценбергер, Я. Бодуен де Куртене, О. Потебня, Ф. де Соссюр, А. Мейє, Я. Зубатий, Г. Педерсен, Н. ван Вейк, В. Пізані та ін. Немає потреби тут нагадувати, що бібліографія міжнародної литуаністичної філології сьогодні налічує вже кілька десятків тисяч праць різного обсягу, так само як немає потреби пояснювати, чому литовська мова заслужила таку величезну увагу в міжнародному мовознавстві. Це речі, досить добре відомі всім, особливо коли йдеться про давніші та довоєнні часи. Значно менше, на жаль, нам відомо про стан міжнародної литуаністичної філології в повоєнні роки. Не ставлячи за мету подати вичерпний огляд цього стану — це завдання окремої праці, яку найближчим часом мають виконати наші мовознавці-фахівці1, — тут хотілося б лише відзначити деякі важливіші моменти її сучасного розвитку й наголосити на тих актуальних завданнях, які сьогодні постають у цій галузі перед нашими радянськими філологами. 1Досить докладний бібліографічний огляд литуаністичних і балтистичних праць, опублікованих упродовж 1945—1955 рр., — щоправда, переважно присвячених тематиці балто-слов’янських мовних зв’язків, — подав В. Топоров (див. В. Н. Топоров. Новейшие работы в области изучения балто-славянских языковых отношений. — Вопросы славянского языкознания. Выпуск 3, М., 1958, стр. 134—161). Деякі з опублікованих литуаністичних і балтистичних праць згадано також в огляді італійського мовознавця В. Пізані, опублікованому 1953 р. і присвяченому загальному та порівняльному мовознавству (див. переклад у збірнику Общее и индоевропейское языкознание. М., 1956, стр. 83—199), а також у книжці радянської мовознавиці Т. Дегтерьової про сучасне порівняльне мовознавство (Т. А. Дегтерева. Пути развития современной лингвистики, 1, М., 1961, 215 стр.; 2, М., 1962, 213 стр.) та в праці іншої радянської мовознавиці А. Десницької, щоправда, вже дещо застарілій, про дослідження спорідненості індоєвропейських мов (А. Десницкая. Вопросы изучения родства индоевропейских языков. М., 1955, 332 стр.). 5 а також представникам гуманітарних наук загалом. Особливо важливо поговорити про це у зв’язку з V Міжнародним з’їздом славістів, у програмі якого передбачено доповіді, що торкатимуться й деяких проблемних питань дослідження литовської мови, зокрема історичного розвитку балто-слов’янських мовних відносин. Якщо в перші повоєнні роки дослідження литовської мови та пов’язаних із нею проблем порівняльного мовознавства серед мовознавців інших народів дещо скоротилися, то протягом останнього десятиліття в цій галузі знову помітно пожвавлення. Насамперед слід відзначити, що чимало посприяла цьому пожвавленню і дедалі активніше сприяє значна група російських радянських мовознавців, зокрема С. Бернштейн, В. Топоров, О. Трубачов, Ф. Філін, Б. Горнунг, П. Черних, В. Іванов та ін. Саме завдяки переважно їхнім зусиллям і новим опублікованим працям сьогодні знову відродилося використання матеріалу литовської та балтійських мов загалом у радянському мовознавстві — використання, яке майже цілком зникло в період панування маризму. Російські радянські мовознавці, особливо молодше покоління, сьогодні знову відроджують і успішно продовжують давні традиції російської філології, коли литовську мову спеціально досліджували такі видатні мовознавці, як Ф. Фортунатов, О. Шахматов, Г. Ульянов, О. Потебня, В. Поржезинський, а її факти широко використовували для розв’язання як загальних проблем порівняльно-історичного мовознавства, так і, зокрема, проблем балто-слов’янських мовних відносин, етногенезу балтійських і слов’янських народів та інших мовних й історичних питань.2 Сьогодні в радянському російському мовознавстві знову бачимо повернення як до розв’язання цих проблем, так і до використання фактів литовської мови для їх розв’язання. Це наочно видно хоча б із курсу порівняльної граматики слов’янських мов професора С. Бернштейна, який він читав у 1952—1954 рр. у Московському університеті. Автор курсу наголошує, що «балтійські мови мають першорядне значення для порівняльної граматики слов’янських мов. Це однаково визнають як прихильники теорії балто-слов’янської прамови, так і її противники»3. В іншому місці сказано ще категоричніше: «Факти балтійських мов надзвичайно важливі для висвітлення історії праслов’янської мови (праславянского языка). Даними балтійських мов широко користуються всі мовознавці. Значення даних балтійських мов для славістів визначається також надзвичайною архаїчністю цих мов»4. Із твердженнями цього радянського мовознавця перегукується думка видатного болгарського мовознавця, академіка В. Георгієва, про значення литовської мови для індоєвропеїстики загалом. У праці «Дослідження з порівняльно-історичного мовознавства», розглядаючи проблему походження індоєвропейських мов та їхньої прабатьківщини, В. Георгієв пише: «У Європі ми сьогодні знаходимо найархаїчнішу з усіх живих індоєвропейських мов — литовську. Це пояснюється тим, що литовська мова розвивалася у своєму се- 2Див. J. P a l i o n i s. Rusų kalbininkų indėlis į lituanistiką. V., 1963, p. 74. 3С. Б. Б е р н ш т е й н. Очерк сравнительной грамматики славянских языков. М., 1961, стр. 28. 4Там само, с. 37. -6 у межах батьківщини (або поблизу неї) і перебувала під впливом лише найближчих споріднених мов — слов’янських і германських — і тільки дуже незначною мірою — фінно-угорських мов. Цей факт має значення для визначення прабатьківщини індоєвропейських мов5. Варто зазначити, що згадана праця В. Георгієва складається з його дещо розширених лекцій, прочитаних на філологічному факультеті Московського університету восени 1956 р. Отже, можна сказати, що значення литовської та інших балтійських мов (латиської і давньопрусської) для славістики і загалом для всієї індоєвропеїстики останнім часом знову виразно підкреслено в університеті столиці Країни Рад — найвидатнішому центрі радянської науки. Водночас слід зазначити, що автори обох згаданих праць не лише декларували значення цих балтійських мов, а й широко використовували їхні дані для розгляду питань, що досліджувалися у їхніх працях6. Те саме бачимо і в нещодавно опублікованій цікавій праці відомого російського радянського мовознавця, проф. Ф. Філіна, «Формування мов східних слов’ян»7. Її автор, оглядаючи проблеми балто-слов’янських мовних зв’язків та етногенезу й характеризуючи історичне формування мови східних слов’ян, також у багатьох випадках спирається на литовські або балтійські етимології, наводить численні приклади з литовської та латиської мов, водночас розкриваючи й не один новий аспект передісторії балтійських племен. Нарешті, слід згадати ще одну вагому, справді новаторську за своїми результатами працю — дослідження молодших представників покоління російських радянських мовознавців В. Топорова й О. Трубачова «Лінгвістичний аналіз гідронімів Верхнього Подніпров’я»8. У цій праці, вихід якої відзначила й наша республіканська преса, з лінгвістичного погляду розглянуто назви приток верхнього Дніпра і встановлено близько 800 гідронімів балтійського походження. Для обґрунтування свого аналізу автори дослідження використали багатий матеріал литовської топоніміки та гідроніміки, а також низку литовських етимологій. Хоча деякі з цих етимологій і є дискусійними, а окремі твердження — лише гіпотетичними, загалом це дослідження дає досить міцні підстави відсунути територію розселення давніх балтійських племен значно далі на схід (аж до басейну річки Сейм), ніж це робилося досі, і водночас дає змогу зовсім інакше трактувати доісторичні взаємини балтійських племен не лише зі слов’янами та фінно-уграми, а й навіть з іранцями, безпосередні зв’язки яких із балтами вчені зазвичай завжди заперечували. 5 В. И. Георгиев. Исследования по сравнительно-историческому языкознанию. М., 1958, стр. 247. 6 Наприклад, у праці С. Бернштейна таких випадків 180, а у В. Георгієва — 90, коли оперують конкретними фактами литовської мови, не кажучи вже про загальні теоретичні міркування, припущення й твердження, що стосуються литовської мови та мовних зв’язків литовців і балтійських племен загалом у доісторичні часи зі слов’янами, германцями та іншими індоєвропейськими народами. 7 Ф. П. Филин. Образование языка восточных славян. М., 1962, 292 стр. 8 В. Н. Топоров, О. Н. Трубачев. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. М., 1962, 270 стр. Резюме цієї праці, особливо її литуаністичної частини, становить стаття тих самих авторів «Балтийские гидронимы Верхнего Поднепровья», опублікована 1961 р. у IV томі «Lietuvių kalbotyros klausimų» (с. 195—218). 7 Згадані праці, що вийшли в Радянському Союзі протягом 1958—1962 рр., а також низка більших і менших досліджень та статей (серед їхніх авторів, крім росіян, знаходимо й представників інших радянських народів, а також зарубіжних мовознавців), опублікованих у цей період у радянській філологічній періодиці⁹, не лише повернули литовській мові значуще звучання у відродженому радянському порівняльно-історичному мовознавстві, а й знову, з особливою актуальністю, порушили проблеми балто-слов’янської прамови та прабатьківщини. Особливо жваве обговорення і навіть пристрасні суперечки ці проблеми викликали напередодні та під час IV Міжнародного з’їзду славістів, що відбувся 1958 р. у Москві¹⁰, і, можна сподіватися, не менше уваги їм приділять і на V Міжнародному з’їзді славістів, який відбудеться цього року в Софії. Проблема балто-слов’янської прамови та прабатьківщини останнім часом знову стала, мабуть, однією з найактуальніших і найширше обговорюваних проблем порівняльно-історичного мовознавства на міжнародному рівні. Крім радянських мовознавців, цій проблемі приділяють особливо велику увагу багато відомих сучасних польських мовознавців, істориків та археологів — Т. Лер-Сплавінський, Є. Курилович, Є. Отрембський, Є. Сафыревич, К. Мошинський, Є. Костшевський, К. Яжджевський, К. Тимінський та ін. Особливо слід відзначити праці академіка Т. Лер-Сплавінського, що з’явилися в перші повоєнні роки («Про походження і прабатьківщину слов’ян» і «Праслов’яни», обидві 1946 р.), основні положення яких автор згодом повторив у своїх статтях, опублікованих також у радянській пресі¹¹. Особливе значення мають праці Є. Куриловича, у яких гіпотезу балто-слов’янської прамови обґрунтовано близькістю інтонаційних систем балтійських і слов’янських мов. Багаторічні дослідження Є. Куриловича в цій галузі, що зробили значний новий внесок і в висвітлення історичного розвитку акцентології литовської мови, було узагальнено вже в повоєнні роки у його капітальній праці про наголошення в індоєвропейських мовах, виданій двічі (1952 і 1958), та в деяких його статтях¹². Варто зазначити, що питання спільності балто-слов’янської акцентології та інтонаційних систем протягом останнього десятиліття більшою чи меншою мірою докладно розглядалися в низці нових праць, досліджень і монографій, що вийшли як у слов’янських країнах, так і на Заході, які по суті 9 Див. «Вопросы филологии», «Вопросы славянского языкознания», «Славянская филология»; «Ученые записки института славяноведения» та ін. 10 Žr. „Вопросы языкознания“, 1958, № 1, стр. 36—35; taip pat Сборник ответов на вопросы по языкознанию (к IV Международному съезду славистов). М., 1958, стр. 152—174. Čia šiuo klausimu pareiškė savo nuomonę: T. Lēr-Splavinskis (Krokuva), L. Bulachovskis (Kijevas), K. Janačekas (Praha), K. Treineris (Gracas), S. Bernšteinas (Maskva), P. Trostas (Praha), V. Kiparskis (Vakarų Berlynas), M. Budimiras (Belgradas), I. Lekovas (Sofija), V. Er-nitsas (Tartu), V. Georgijevas (Sofija), E. Dikemanas (Bernas). 11 Див. Балто-славянская языковая общность и проблема этногенеза славян. — Вопросы славянского языкознания, вып. 3. М., 1958, стр. 5—14. Докладний огляд праць Т. Лер-Сплавінського про праслов’янську мову та прабатьківщину, опублікованих у 1946—1955 рр., зробив проф. В. Фалькенган (див. «Zeitschrift für Slavistik», 1956, № 2, с. 49—88). 12 Див. його статтю «О балто-славянском языковом единстве. — Вопросы славянского языкознания, Вып. 3, 1958, стр. 15—49. 8 змінює традиційні погляди в цій галузі й обґрунтовує їх цілком новими принципами. Праці останнього часу в цій галузі настільки значущі й новаторські, що, за словами німецького мовознавця Р. Айцетмюллера, можна говорити про «період розквіту досліджень зв’язків балто-слов’янського наголосу та інтонації (Akzent- und Intonationsverhältnisse)»13. Розглядаючи проблему балто-слов’янської прамови як спеціально, так і в контексті інших проблем індоєвропеїстики, упродовж останніх років багато західних мовознавців у тих чи тих аспектах порушували питання балто-слов’янських мовних взаємин, їхньої передісторії, міграції та етногенезу. Не претендуючи на вичерпність, згадаємо принаймні найважливіші праці з цієї галузі. Це дослідження відомого норвезького славіста-литуаніста Х. Станга про слов’янське й балтійське дієслово (1942) та деякі його пізніші праці про слов’янський і балтійський наголос; це оглядова праця недавно померлого відомого німецького литуаніста Е. Френкеля про балтійські мови та їхні взаємини з іншими індоєвропейськими мовами (1950), а також його етимологічний словник литовської мови, що дає чимало матеріалу для висвітлення литовсько-слов’янських мовних зв’язків; це, нарешті, двотомна порівняльна граматика слов’янських мов видатного французького мовознавця А. Вайяна (1950, 1958), у якій значне місце відведено й питанням балто-слов’янської прамови. Слід згадати також різні праці недавно померлого видатного німецького лінгвіста М. Фасмера, норвежця К. Фалька, француза Р. Смітлейна, пов’язані зі слов’янською та балтійською, зокрема литовською, топонімікою й гідронімікою, з дослідженням литовських географічних назв та особових імен; вони дають багато нового для висвітлення процесу слов’янізації литовської топоніміки й загалом балто-слов’янської передісторії та зв’язків історичних часів. Ми не ставимо собі тут за мету ані оглядати, ані оцінювати вельми різноманітні й нерідко діаметрально протилежні розв’язання проблеми балто-слов’янських мовних зв’язків, запропоновані в згаданих працях, а тим паче — навіювати той чи той аспект розв’язання цієї проблеми. Це має бути завданням наших фахівців-мовознавців. Однак із цієї нагоди не можна не висловити кількох зауважень і побажань, тісно пов’язаних із подальшим розвитком радянської литуаністики та безпосередніми завданнями наших філологів. Згадані вище вагомі праці останнього часу знову, в тому чи тому аспекті, порушують проблему балто-слов’янських мовних зв’язків, яку розв’язують уже багато десятиліть, і безпосередньо стосуються радянської литовської філології. Жоден сучасний литуаніст — не лише фахівець-мовознавець, а й гуманітарій загалом — не може пройти повз ці праці: деякі з них уже здобули широкий міжнародний розголос і впливають на подальший розвиток усього порівняльного мовознавства. Адже в цих працях широко використано матеріал литовської мови, на підставі якого нерідко роблять далекосяжні не лише філологічні, а й історичні, етнічні та археологічні узагальнення й висновки. Перевірити ці висновки та узагальнення 13 R. Aitzetmüller. Das baltoslavische Akzent- und Intonationssystem. Grundzüge und Grundprobleme, dargestellt nach dem heutigen Stand und Forschung. „Die Sprache“ VIII. Bd., 1. Heft, 1962, p. 46—58. У статті подано критичний огляд цього питання та найновіших праць, що його стосуються. 9 наукову достовірність на підставі литовського матеріалу — безпосередній обов’язок наших литуаністів. Як показує практика, навіть у працях кваліфікованих іноземних учених, які використовують факти литовської мови, часом трапляються значні неточності й помилки, спричинені або недостатнім знанням нашої мови, або опертям на застарілі джерела, або просто певною суб’єктивністю. Особливо часто трапляються випадки, коли пропонують малопереконливі етимології, серед яких бувають і просто курйозні. Яскравим прикладом такого випадку може бути етимологічне пояснення топоніма Sūduva, запропоноване відомим польським істориком і мовознавцем М. Рудницьким14. Хіба не справа честі наших радянських мовознавців — вчасно помічати й належно виправляти подібні неточності, що виникають, — не завжди з добрих намірів, — хіба ні?! На жаль, поки що це роблять дуже рідко й недостатньо рішуче. Ще відповідальніше завдання наших філологів і загалом усіх литуаністів — не стояти осторонь важливих проблем, які розв’язує радянська та міжнародна мовознавча наука і які безпосередньо стосуються литовської мови й минулого литовського народу, а навпаки — висловлювати з приводу того чи того розв’язання цих проблем власну думку, обґрунтовану литуаністичним матеріалом, найновішими даними литовського мовознавства та історіографії. Адже за радянських часів накопичено надзвичайно багато нового матеріалу: під час видання великого «Словника литовської мови» та поповнення його картотеки, дослідження литовських діалектів і литовської топоніміки, археологічних розкопок та етнографічних експедицій. Увесь цей надзвичайно цінний матеріал, що нерідко дає цілком нові дані для розв’язання досі ще не вирішених питань балтистики й славістики, слід якнайшвидше вводити в науковий обіг і якомога ширше використовувати для розв’язання мовознавчих та історіографічних проблем загальносоюзного й міжнародного значення. Візьмімо хоча б ту саму проблему балто-слов’янської прамови та прабатьківщини, щодо якої сьогодні точаться такі гострі дискусії і в радянському, і в зарубіжному мовознавстві. Як відомо, останнім часом окреслилися три основні напрями розв’язання цього питання. Прихильники одного з них дотримуються погляду, що балто-слов’янська прамова існувала, і на підставі її реконструкції намагаються пояснити спільні риси балтійських і слов’янських мов. Сьогодні цю гіпотезу підтримує більшість згаданих вище польських учених, а також такі мовознавці, як А. Вайян, В. Георгієв та ін. Прихильники другого напряму, започаткованого ще А. Мейє, навпаки, доводять, що в давнину не існувало не лише балто-слов’янської прамови, а й жодної особливої балто-слов’янської мовної спільності. Згідно з цим поглядом, який останнім часом найкатегоричніше, мабуть, обстоює А. Зен, балтійські та слов’янські мови відокремилися від індоєвропейської мовної спільності (языковая общность, wspólnota, Gemeinschaft) незалежно одна від одної і 14 M. Rudnicki. Prasłowianszczyzna Lechia-Polska. II t., 1961, p. 36—37. Dėl šios M. Rudnickio etimologijos klaidingumo žr. „Lietuvių kalbotyros klausimai“, VI t., p. 323—325. 10 надалі розвивалися паралельно, лише в окремі історичні періоди вступаючи в певні контакти, які до того ж переривалися на тривалий час. Нарешті, третю позицію в поясненні мовних відносин балтів і слов’ян посідають ті вчені, які, не погоджуючись із крайніми поглядами, вважають, що ще в межах первісної індоєвропейської мовної спільності сформувалася окрема група племінних діалектів. Ці діалекти, не будучи цілком ізольованими від інших сусідніх індоєвропейських діалектів, були пов’язані між собою певними подібностями. Не зливаючись в одну мову, вони у своєму історичному розвитку зазнали багатьох спільних змін і періодів тісної взаємодії (сообщность, Verkehrsgemeinschaft). До групи цих споріднених діалектів належали предки прабалтійської та праслов’янської мов. Після остаточного розпаду індоєвропейської мовної спільності (припускають, що це сталося в III тисячолітті до нашої ери) з цієї групи діалектів виокремилися прабалтійська та праслов’янська мови, які ще тривалий час залишалися близькими одна до одної саме завдяки спільності, успадкованій від згаданої групи племінних діалектів. Ця спільність зрештою цілком зникла б, якби прабалти й праслов’яни втратили будь-які зв’язки між собою та опинилися в різних природних або мовних ареалах. Але цього якраз не сталося, і географічні та історичні контакти між балтами й слов’янами — хоча, можливо, в минулому й із досить тривалими перервами — збереглися до наших днів. Тому прихильники цього погляду зазвичай говорять не про прабалто-слов’янську мову, а про балто-слов’янську епоху або про балто-слов’янський мовний союз тощо. Цей погляд — одним із його засновників був J. Endzelynas — сьогодні представляють E. Frenkelis, Ch. Stangas та деякі інші західні мовознавці, а останнім часом його підтримують такі радянські філологи, як S. Bernšteinas, F. Filinas та ін. Не вважаючи себе компетентним судити, який із цих трьох поглядів найближчий до історичної істини, хочу лише зауважити, що від того чи іншого трактування передісторії мовних відносин балтів і слов’ян значною мірою залежить і підхід до розв’язання багатьох питань литуаністичної філології, а то й сама оцінка значення литовської мови в контексті цієї проблеми. Зокрема, академік V. Georgijevas не раз стверджував, що «балтійська і слов’янська мови настільки близькі між собою, що консервативна у фонетичному й морфологічному плані литовська мова певною мірою може замінити незасвідчену праслов’янську мову»15. На це категоричне твердження болгарського мовознавця деякі радянські мовознавці відкрито висловлюють протилежну думку. Наприклад, S. Bernšteinas каже, що V. Georgijevas у цьому питанні «заходить дуже далеко», перебільшуючи значення литовської мови для реконструкції праслов’янської16, а F. Filinas прямо заявляє, що це твердження V. Georgijevo «радше догма віри, ніж висновок, обґрунтований історичними дослідженнями»17. 15 В. Георгиев. Исследования по сравнительно-историческому языкознанию. М., 1958, стр 221; tai pat — Сборник ответов на вопросы по языкознанию. М., 1958, стр. 174; „Slavia“, т. 28, 1. 16 С. Б. Бернштейн. Очерк сравнительной грамматики славянских языков. М., 1961, стр. 34. 17 Ф. П. Филин. Образование языка восточных славян. М., 1962, стр. 126. 11 Кому вірити з-поміж цих різко суперечливих тверджень, що жваво цікавлять кожного литуаніста? Поки що голосу мовознавців нашої республіки в цій суперечці ще не чути. А втім, слово литуаністів у цьому питанні могло б і мало б мати неабияку наукову вагу. Здається, щоб покласти край пасивності наших мовознавців у цій галузі, слід позбутися деяких негативних навіювань. Одне з таких навіювань, що, мабуть, виникло у зв’язку з розглядом балто-слов’янської проблеми на IV Міжнародному з’їзді славістів, полягає в тому, ніби радянське мовознавство, розв’язуючи цю проблему, вимагає неодмінно дотримуватися гіпотези балто-слов’янської прамови. Дехто за кордоном свідомо намагається роздувати це навіювання. Таку тенденцію, скажімо, виразно видно з відгуків деяких литовських націоналістичних мовознавців, які виїхали на Захід, про доповідь V. Mažiulis18, виголошену на IV Міжнародному конгресі славістів у Москві. Однак це навіювання нічим не обґрунтоване і цілком не відповідає сьогоднішній практиці радянського мовознавства. У радянському мовознавстві сьогодні вільно висловлюють і обговорюють різко суперечливі погляди на питання балто-слов’янської прамови. Це найвиразніше видно хоча б із праць згаданих S. Bernšteino та F. Filino й тверджень, які в них містяться. Зокрема, F. Filinas, розглянувши різні теорії та гіпотези з цього питання, не раз відкрито заявляє, що «гіпотеза балто-слов’янської прамови загалом не має міцного наукового підґрунтя»19. А S. Bernšteinas висловлюється ще категоричніше, стверджуючи, що «теорія балто-слов’янської прамови завдала великої шкоди порівняльній граматиці слов’янських мов. Вона спонукала дослідників змішувати мовні явища різних епох, вела їх до штучних побудов і гіпотез, які гальмували вивчення історії праслов’янської мови»20. Як бачимо, S. Bernšteinas говорить про теорію балто-слов’янської прамови вже в минулому часі, як про минулий етап мовознавства, хоча — це слід зазначити — і сьогодні є радянські мовознавці, які досі дотримуються цієї гіпотези. Отже, і нашим радянським литуаністам у цьому питанні не слід обмежувати себе жодними наперед сформованими припущеннями чи тим паче побоюваннями, а розглядати його лише sine ira et studio, спираючись насамперед на факти литовської мови та передісторії Литви. Мені вже доводилося якось21 публічно дорікати литуаністам нашої республіки за те, що поки що вони приділяють проблемі балто-слов’янських відносин дуже мало уваги. Не повторюючи сказаного раніше, тут хотілося б лише ще раз наголосити, що ця проблема важлива не тільки з мовознавчого погляду. Її значно ширше значення, на нашу думку, добре передають такі слова проф. F. Filino: «Як би ми не пояснювали близькість балтійської та слов’янської мов, коріння якої, безперечно, сягає далекого минулого (балто-слов’янська проблема далеко не розв’язана), ця близькість, що збереглася до наших днів, безперечно, 18 Б. П. Мажюлис. О древнейших отношениях балтийских и славянских языков. Вильнюс, 1958, 20 стр. Rankraščio teisėmis. 19 Ф. П. Филин. Там само, с. 125 та ін. 20 С. Б. Бернштейн. Там само, с. 36. 21 Див. «Дружба народов», 1962, № 8, с. 259; K. Korsakas. Literatūrų draugystė. V., 1962, с. 102—107. 12 свідчить про тісне сусідство давніх балтів і слов’ян щонайменше в останні століття до нашої ери та в перші століття нашої ери. Ця обставина надзвичайно важлива для визначення прабатьківщини слов’ян. Визначити, де жили по сусідству слов’яни з балтами, означає відповісти на питання, де була прабатьківщина балтів і слов’ян у другій половині першого тисячоліття до нашої ери та в перші століття нашої ери22. Хіба це питання, над розв’язанням якого вже кілька десятиліть так наполегливо працюють учені як слов’янських, так і багатьох інших зарубіжних народів, менш актуальне для лінгвістів-литуаністів і балтистів? Адже людям кожного народу небайдуже якомога точніше й повніше знати своє походження та минуле, тож і литовці в цьому відношенні не можуть бути винятком. І коли сьогодні в науці з цього питання точаться гострі дискусії, що в окремих випадках набувають навіть актуального ідейно-політичного значення, у них мають активно брати участь і литуаністи нашої республіки. Адже й розв’язання багатьох принципових проблем литуаністики значною мірою залежить від того чи іншого визначення місця прабатьківщини балтів і слов’ян. Ці проблеми довелося б розв’язувати по-одному, якби, скажімо, ми дотримувалися так званої «автохтонної» гіпотези прабатьківщини слов’ян (її найважливіші представники — сучасні польські мовознавці та історики Т. Лер-Сплавінський, К. Яжджевський, М. Рудницький, Я. Костшевський та ін.), згідно з якою прабатьківщину слов’ян локалізують між Віслою й Одером або навіть біля західних берегів Балтійського моря. Інакше довелося б розв’язувати ці важливі для литуаністики проблеми, якби ми пристали до теорії, що нині дедалі більше утверджується в радянській науці, за якою прабатьківщину слов’ян треба шукати на південь від території розселення давніх балтських племен, яка «широкою смугою тягнулася приблизно від низин Німану й Даугави на схід і якийсь час сягала верхів’їв Дніпра, Волги й Оки»23, тоді як «слов’янські племена в другій половині першого тисячоліття до нашої ери займали лісисту рівнинну територію від верхів’їв Західного Бугу до середньої течії Дніпра»24. Згідно з цією теорією, на той час ані балтські, ані тим паче слов’янські племена ще не досягли узбережжя Балтійського моря, де жили західні фіно-угри. (З цієї нагоди зауважимо, що останнім часом дехто доводить також фінське походження нашої назви Німан, а назви таких річок, як Вісла, Варта, Одра, що протікають сучасними західнослов’янськими землями, також не мають слов’янського походження). Таке розв’язання питання про прабатьківщину давніх балтів і слов’ян, до речі, вже має певні традиції і в литуаністиці та балтистиці. Досить лише згадати праці нашого К. Буги та латиша Я. Ендзелінса з цієї галузі, які сьогодні знову широко вводять у науковий обіг і які стають джерелами важливих аргументів під час розв’язання проблемних питань історичних зв’язків балтів і слов’ян, а також об’єктами критики в дискусіях із цих питань. Це виразно видно хоча б із згаданих тут праць С. Бернштейна, Ф. Філіна та В. Топорова й О. Трубачова. 22 Ф. П. Филин. Там само, с. 129—130. 23 Ф. П. Филин. Там само, с. 133. 24 Ф. П. Филин. Там само, с. 147. 13 Наприклад, у дослідженні двох останніх авторів про гідроніми Верхнього Подніпров’я високо оцінено внесок К. Буги у вивчення гідронімії цього району та Білорусі. Продовжуючи попередні праці К. Буги й інших учених, які досліджували це питання, автори дослідження не лише значно далі на схід і південний схід, ніж це робив видатний литовський мовознавець, відносять поселення давніх балтських племен, а й водночас істотно коригують концепцію К. Буги. На думку авторів дослідження, К. Буга створив «досить струнку й цілісну концепцію, згідно з якою наявність балтських гідронімів у Білорусі на північ від Прип’яті свідчить про те, що саме в цих місцях були первісні поселення балтських племен (слов’яни, за Бугаю, жили на південь від Прип’яті). Усю подальшу історію балтів, — підсумовуючи суть концепції К. Буги, наголошують автори дослідження, — литовський учений зображує як безперервне відступання на північ і захід, до Балтійського моря, під натиском слов’ян»25. Після ретельного й широкого аналізу гідронімії Верхнього Подніпров’я та сусідніх із ним районів В. Топоров і О. Трубачов наприкінці свого дослідження висувають нову гіпотезу, протилежну концепції К. Буги, яку формулюють так: «Особливо слід наголосити на думці, що основна маса балтського населення Верхнього Подніпров’я не відступила на північний захід із поширенням слов’ян на цій території, а була поступово асимільована останніми». Лише прийнявши цю гіпотезу, нібито можна переконливо пояснити, чому балтські гідроніми так довго зберігалися в цьому районі та чому вони мають такі слов’янізовані фонетичні форми. «З огляду на сказане, — роблять висновок автори дослідження, — особливого значення набуває постановка питання про внесок давніх балтів у найширшому розумінні в історію Верхнього Подніпров’я»26. Хоча це питання в дослідженні, як визнають самі його автори, і не розв’язане, безперечно, що, щойно його поставлено, його вже найближчим часом далі вивчатимуть і обговорюватимуть. Чи варто доводити, наскільки воно важливе й актуальне для всієї передісторії балтів, не кажучи вже про оцінку наукової спадщини К. Буги? Якщо до цієї гіпотези В. Топорова й О. Трубачова додати ще деякі твердження, опубліковані в найновіших працях27 про 25 Б. Н. Топоров, О. Н. Трубачев. Там само, с. 6. 26 Там само, с. 236. 27 Див. М. Я. Гринблат. К вопросу об участии литовцев в этногенезе белорусов. — «Вопросы этнической истории народов Прибалтики». М., 1959, стр. 533—543. У цій праці, спираючись на аналіз численних литовських топонімів і відповідні історичні факти, автор доходить такого висновку: «У північно-західній частині сучасної Білорусі, де багато литовських топонімів, унаслідок двох зустрічних колонізаційних потоків: з північного сходу, з боку полочан, і з півдня та південного сходу, з боку дреговичів і волинян, найдавніші мешканці цієї території — литовці, частина аукштайтів і частина ятвягів — були слов’янізовані. Процес слов’янізації литовського населення тривав довго. Він почався у VI—IX ст. і завершився в найвіддаленіших північно-західних районах Білорусі лише на початку XIX ст. Просування слов’янської колонізації в литовських землях відбувалося загалом мирно й не було пов’язане з витісненням місцевого населення» (с. 543). Це підтверджують і найновіші дослідження литовських радянських мовознавців (А. Відугіріса та ін.), проведені в населених пунктах Білоруської РСР, де й досі живуть литовці (Зітела та ін.). 14 Якщо розглядати етнічні зв’язки литовців і білорусів уже в історичні часи, перед нами постане широка й складна проблема, до розв’язання якої мали б долучитися литуаністи всіх напрямів, адже вона має принципове значення для мовознавців, істориків, археологів, етнографів і фольклористів. Тим часом радянські литуаністи зробили ще дуже мало для розв’язання цієї проблеми. Майже єдиними, хто останнім часом у республіці цікавився цим питанням, були наші археологи28. Однак, визнаючи, що археологія, антропологія та етнографія можуть багато допомогти у розв’язанні проблем етногенезу, треба погодитися з Ф. Філіним, що «вирішальне слово в цьому питанні належало й належить мовознавству, адже мова є найважливішою ознакою етнічної належності населення»29, тоді як «археологія не має жодних підстав установлювати, якою мовою розмовляли люди, що створили археологічну культуру. Під покровом однієї й тієї самої культури можуть приховуватися етнічно різні племена, так само як один і той самий етнос може мати різні культури»30. На цій думці особливо наголошує К. Мошинський31, критикуючи метод Т. Лера-Сплавінського та інших польських учених, за яким вбачають безпосередній зв’язок між територією археологічних культур і давніми етнічними групами, що на ній мешкали. До речі, слід зауважити, що й нашим радянським археологам цей метод не чужий, тому невипадково для обґрунтування деяких своїх висновків вони залучали праці Т. Лера-Сплавінського32. Однак для нас тут важливо передусім не стільки критикувати археологів, скільки наголосити, що питанням доісторії литовців та їхнього етногенезу мали б приділяти значно більше уваги й наші філологи-литуаністи, не віддаючи монополію в цій галузі самим лише археологам. Поки що серед ґрунтовніших праць наших радянських філологів, які могли б безпосередньо стати у пригоді під час розгляду проблеми історичних відносин балтів і слов’ян, можна назвати лише одну-дві. Серед них особливо варто згадати реєстр литовських гідронімів33, що охоплює близько 7000 назв річок і 3000 назв озер. Сподіваємося, ця колективна праця стане в пригоді всім, хто спиратиметься на топонімічний матеріал, розв’язуючи проблему балто-слов’янських зв’язків. Отже, висловлений В. Топоровим та О. Трубачовим жаль із приводу того, що досі не було «повного зведення гідронімного матеріалу, який стосується саме Литви» 28 Žr. Lietuvos archeologijos bruožai. V., 1961, p. 82—86, 142—143. Čia taip pat teigiama, kad „probaltai yra gyvenę Padnieprės ir Volgos—Okos aukštupio srityje“ (p. 86), o senovės rytiniai baltai „I tūkstantmetyje pr. m. e., kaip rodo piliakalnių su brūkšniuota keramika ir baltiškų vietovardžių paplitimas, gyveno toliau į rytus nuo dabartinės Lietuvos TSR teritorijos. Jų teritorijos ribos siekė Dniepro aukštupio baseiną ir apėmė žymią dalį Dauguvos aukštupio baseino. Tuo tarpu vakariniai baltai buvo apsigyvenę šiaurvakarių Lenkijoje, Kaliningrado srities teritorijoje, vakariniuose Lietuvos rajonuose ir iš dalies Kuršė“ (p. 142). 29 Ф. П. Филин. Тен pat, p. 15. 30 Ф. П. Филин. Тен pat, p. 42—43. 31 Žr. K. Moszynski. Pierwotny zasiąg języka prasłowiańskiego. Wrocław — Kraków, 1957. 32 Пор. Lietuvos archeologijos bruožai, p. 83 (žemėlapis). 33 Гідронімічний словник Литовської РСР [Інститут литовської мови та літератури. Відп. ред. E. Grinaveckienė]. В., 1963, XX+226 с. 15 гідронімного матеріалу34, схоже, тепер уже можна не очікувати. Але скільки ще залишається інших актуальних і масштабних проблемних питань, які чекають на розв’язання філологами нашої республіки! Згадаємо тут лише два-три з цих питань, адже вони також тісно пов’язані з тією самою проблемою балто-слов’янських зв’язків. Мабуть, найактуальніше з них — питання ятвягів. Минулому цього племені, одного з давніх балтських племен, яке зникло вже в історичні часи, протягом останнього десятиліття приділяли й досі приділяють значну увагу багато польських істориків, археологів і мовознавців (А. Камінський, Я. Антоневич, С. Зайончковський, Я. Отрембський та ін.). У Польщі діє навіть спеціальна так звана Комплексна ятвязька експедиція (Kompleksowa Ekspedycja Jaćwieska) під керівництвом Я. Антоневича, яка вже багато років проводить широкі археологічні, топонімічні та мовознавчі дослідження в Сувальщині — гаданій давній території зниклих ятвягів. У роботі цієї експедиції як керівник її мовознавчої секції активно бере участь і відомий шведський славіст-балтист проф. К. О. Фальк, який раніше (1941) видав цінну монографію про гідронімію району озера Віґри й надалі продовжує свої студії в галузі литовської топоніміки35. Серед литовських радянських мовознавців проблемою ятвягів поки що певною мірою цікавився лише акад. Я. Балчиконіс, та й то переважно наводячи з цього питання деякі мовні факти у статтях проф. Я. Отрембського. До речі, наші мовознавці досі критично не висловилися щодо гіпотези проф. Я. Отрембського, за якою давні ятвяги розмовляли діалектом, проміжним між балтськими та слов’янськими мовами. Радянські литуаністи поки що не досліджували глибоко й питань давньопрусської мови та минулого прусів, тоді як польські вчені (Г. Ловмянський та ін.) уже в повоєнні роки опублікували й у цій галузі чимало цінних праць. Найширшу галузь досліджень, зрозуміло, становлять балто-слов’янські мовні відносини вже в історичні часи. У цій галузі на нові ґрунтовні праці чекають такі питання, як висвітлення взаємодії та впливу литовської і російської, литовської та білоруської, литовської та польської мов. З огляду на надзвичайно широке коло проблем цієї галузі досі зроблено ще дуже мало, хоча протягом останнього десятиліття і в нашій республіці, і в сусідній Білорусі вже виконано цінні праці (В. Костельницького, М. Закаріян, А. Вєржбовського, А. Сабаляускаса та ін.), присвячені переважно висвітленню лексичних зв’язків російської, білоруської та литовської мов на основі аналізу текстів літописів та архівних документів або топонімічного матеріалу. Серед праць із цієї галузі, виконаних за кордоном, насамперед слід згадати роботи Г. Ловмянського, зокрема його дослідження (1957) про слов’янський мовний вплив на литовську церковну термінологію. У цьому дослідженні переконливо доведено існування культурних контактів між Литвою 34 В. Н. Топоров, О. Н. Трубачев. Ten pat. p. 24. 35 Про діяльність К. О. Фалька в галузі славістики та литуаністики див.: Rocznik Białostocki, II. Białystok, 1961, p. 9—16. Про праці польських учених з питань ятвягів і минулого Литви загалом див. тут статтю Я. Охманського «Dzieje Litwy w pracach współczesnych historyków polskich», p. 451—458. Також — D. Jaskanis. Jaćwież. Białystok, 1962, 44 p. 16 давність Литви та Русі, що сягає навіть XII століття36. Відомий славіст і філолог В. Кіпарський уже певний час готує ґрунтовну працю про слов’янські лексичні запозичення в балтійських мовах. Нові зв’язки литовської та польської мов останнім часом береться досліджувати німецький балтист і славіст В. Фалькенган. Спираючись на теорію мовних союзів (Sprachbund), що нині культивується на Заході37, В. Фалькенган доводить, що ще в недалекому минулому існували польсько-литовський і німецько-латисько-естонський мовні союзи. На підтвердження цього припущення він наводить чимало цікавих морфологічних і синтаксичних паралелей між балтійськими та слов’янськими, а також германськими мовами. Однак слід зауважити, що теорія мовних союзів нині може навіювати й певні політичні або навіть реваншистські тенденції, тому деякі її аспекти належить сприймати вкрай критично. Окреме широке питання, тісно пов’язане з балто-слов’янською проблемою, — це мовні зв’язки балтійських, слов’янських і фіно-угорських мов. Хоча останнім часом праці Б. Серебренникова, П. Арісте, Е. Немінена, В. Кіпарського та деяких інших радянських і зарубіжних мовознавців внесли чимало нового в дослідження цього питання, у цій галузі й досі залишається багато проблемних питань, для успішного розв’язання яких радянські литуаністи могли б надати нові цінні дані. Тому слід позитивно оцінити їхні перші праці з цієї тематики, хай іще компілятивні та узагальнювального характеру38. Поки що ці праці стосуються лише мовних взаємин прибалтійських фінів із литовцями, але останнім часом дедалі більше висувають фактів, які свідчать, що в глибокій давнині балти мали безпосередні зв’язки також із фінськими племенами Поволжя (мордвою та марійцями). Наші литуаністи досі зовсім не торкалися цього питання, хоча, як зазначають В. Топоров і О. Трубачов, які у своєму дослідженні залучили багато нових матеріалів для його висвітлення, «цей бік балто-фінських взаємин дуже важливий, оскільки вздовж усієї давньої балтійської території у Верхньому Подніпров’ї їхніми сусідами були фіни Поволжя»39. Було б бажано, щоб у розв’язанні проблеми балтійських і фіно-угорських мовних зв’язків якнайшвидше налагодилася наукова співпраця між нашими литуаністами та філологами Радянської Естонії. Поки що в цій галузі немає жодних контактів чи спроб комплексно розв’язати цю проблему. Тим часом практика радянських археологів Прибалтики показала, що така співпраця дає дуже плідні результати (згадаймо хоча б праці відомого естонського археолога Х. Мора, важливі для всієї балтистики). Цей приклад мав би бути 36 Крім того, автор дослідження доводить, що давня Литва була готова прийняти нову релігію вже в XIII ст., коли всі литовські землі об’єдналися в одну феодальну монархію. Однак прийняти нову релігію, що відповідала новій суспільній формації, литовцям заважав Тевтонський орден, який усіма силами намагався не допустити хрещення Литви, бо не хотів втратити приводу захопити її мечем як язичницьку країну. Див. H. Lowmianski. Uwagi o wpływach słowiańskich na litewską terminologią kościelną. Studia z filologii polskiej i słowiańskiej, t. II, Warszawa, 1957, p. 366—372. 37 Один із найвизначніших її представників — професор Єнського університету Г. Бехер, який 1958 року видав узагальнювальну працю з цього питання «Der Sprachbund». 38 Див. статтю Ю. Сабаляускаса «Взаємини балтійських мов і мов прибалтійських фінів». «Питання литовського мовознавства», т. VI, с. 109—136. 39 Б. Н. Топоров, О. Н. Трубачев. Там само, с. 247. 2. Kalbotyros klausimai VI. 17 повчальним і заохочувальним також для радянських філологів прибалтійських республік. У цій статті ми докладніше й конкретніше торкнулися лише тих праць з новітньої пори порівняльно-історичного мовознавства, що пов’язані з литуаністичною філологією та литуаністикою загалом і в яких розглядається проблема балто-слов’янських мовних взаємин. Тут майже зовсім не згадано праць, присвячених проблемі балто-германських мовних взаємин, а також праць, у яких розглядаються проблеми праіндоєвропеїстики (наприклад, так звана ларингальна теорія), у розв’язанні яких балтійські мови зіставляють із нещодавно відкритими тохарською та хетською мовами. Крім того, поза межами цієї статті залишилися майже всі праці, що з’явилися останнім часом за кордоном і присвячені безпосередньому дослідженню литовської мови, — для цього потрібен окремий огляд40. Як ми бачили раніше, те чи інше трактування балто-слов’янських мовних взаємин, тісно пов’язане з усією широкою проблемою балто-слов’янської спільності, істотно стосується також основ передісторії литовського народу, його етногенезу та історичного розвитку литовської мови, тож литуаністи нашої республіки й радянські балтисти загалом не повинні й надалі залишатися байдужими до розв’язання цієї проблеми. Зрештою, матеріал литуаністики може мати значне наукове значення і для подальшого розвитку самого порівняльно-історичного мовознавства та вдосконалення його методів41. Слід сподіватися, що Міжнародна комісія з балто-слов’янських зв’язків, створена при Міжнародному комітеті славістів, до діяльності якої зобов’язалося долучитися чимало видатних радянських і закордонних філологів, уже найближчим часом значно активізує всебічне дослідження балто-слов’янських мовних взаємин і балтійських мов загалом — як на міжнародному, так і на загальносоюзному рівні. На завершення хотілося б іще раз визначити для наших радянських литуаністів одне з головних завдань — рішучіше долучатися до розгляду актуальних проблем славістики й індоєвропеїстики загалом, які сьогодні широко обговорюються, збагачуючи його новим литовським матеріалом і водночас дієво використовуючи найновіші досягнення міжнародного мовознавства для подальшого успішного розвитку радянської литуаністики. Vilnius 40 Для повноти картини згадаємо хоча б найвизначніші з них. Це — п’ятитомний словник литовської мови, який М. Нідерман розпочав видавати в Німеччині ще до війни (вийшли вже три томи; далі словник готують А. Зенас і А. Саліс); етимологічний словник литовської мови, видання якого розпочав Е. Френкель у 1955 р. (вийшли вже 14 випусків; роботу над словником продовжують Е. Гофман і Е. Тангль); п’ятитомна граматика литовської мови Я. Отрембського (вже видано томи I і III). Серед студійних праць слід згадати дослідження Ч. Кудзиновського про литовський переклад Біблії Хілінського; дисертацію Тамари Бух (Польща) про акцентуацію «Пір року» К. Донелайтіса; дисертацію Г. Бенце (НДР) про дієприслівники в балтійських мовах. Окремі статті, спеціально присвячені темам литовської чи балтійських мов, останніми роками в закордонних журналах опублікували ще кілька мовознавців інших національностей — чехи П. Трост, А. Ергарт, швейцарець Й. Лохер, американці В. Шмальстіг, Е. Гемп та ін. 41 Пор. J. Otrębski. Über die Vervollkommung der Forschungsmethoden in der indoeuropäischen Sprachwissenschaft. — Lingue Posnaniensis, t. 9, Poznań, 1963, p. 7—28. У цій статті автор, закликаючи до подальшого вдосконалення методів порівняльного мовознавства та розглядаючи деякі його досі спірні проблеми, дуже широко використовує факти литовської мови. 18 ПОРІВНЯЛЬНЕ МОВОЗНАВСТВО І ЗАВДАННЯ РАДЯНСЬКОЇ ЛИТОВСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ К. КОРСАКАС Р е з ю м е Литовська мова здавна привертає велику увагу вчених, які працюють у галузі порівняльно-історичного мовознавства, як одна з найдавніших індоєвропейських мов. Останніми роками значно посилилося використання матеріалів литовської мови у працях цілої низки радянських і зарубіжних учених, які займаються проблемами індоєвропеїстики. У статті наведено висловлювання С. Б. Бернштейна, Ф. П. Філіна, В. І. Георгієва про значення литовської мови для розв’язання проблеми балто-слов’янської спільності, з’ясування етногенезу, прабатьківщини та прамови як слов’янських, так і балтійських народів. Коротко оглянувши найважливіші сучасні гіпотези з цих питань, автор статті наголошує на необхідності для литовських мовознавців якомога активніше долучитися до розв’язання цих питань, які нині широко дискутуються і становлять великий інтерес також для литуаністики. Багаті матеріали, зібрані за останні десятиліття литовськими вченими з лексикографії (див. академічний «Словник литовської мови», томи I—VI), діалектології, топоніміки (див. «Словник гідронімів Литовської РСР»), акцентології та фонетики литовської мови, а також з археології та етнографії Литви досі ще не увійшли належним чином у науковий обіг. А ці матеріали могли б бути дуже корисними для розв’язання багатьох дискусійних питань, що стосуються історичних і мовних взаємозв’язків слов’янських і балтійських народів. На прикладі праці В. Н. Топорова та О. Н. Трубачова «Лінгвістичний аналіз гідронімів Верхнього Подніпров’я» у статті показано, як новітні топонімічні дослідження вносять суттєві корективи до давніших уявлень К. Буги та інших учених про те, ніби давні балтійські племена поступово відступали під натиском слов’янських народів з Верхнього Подніпров’я до берегів Балтики. Насправді ж тут відбувався процес асиміляції, а не витіснення. Цей історичний факт надає балто-слов’янській проблемі зовсім іншого аспекту, до уточнення якого в майбутньому необхідно залучити якомога більше литовських матеріалів. У статті зазначається, що в Литовській РСР за останні роки вже виконано певну роботу, головним чином на лексичному й архівному матеріалі (праці А. Сабаляускаса, В. Костельницького, М. Закарян та ін.), з’ясування мов 19 мовних зв’язків литовського народу з російським, білоруським та іншими слов’янськими народами. На завершення у статті перед радянськими литуаністами ставиться завдання уважніше, ніж досі, вивчати мову й минуле таких нині цілковито зниклих балтійських племен, як давні пруси та ятвяги, а також приділяти більше уваги дослідженню мовних зв’язків балтійських народів з угро-фінськими народами в далекому минулому. Автор статті висловлює сподівання, що створена при Міжнародному комітеті славістів Міжнародна комісія з дослідження балто-слов’янських відносин сприятиме активізації роботи над найважливішими питаннями як у галузі славістики, так і литуаністики.